Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium

A.A.S., vol. LXXXII (1990), n. 11, pp. 1260-1353 Libreria Editrice Vaticana I II III

Кодекс Канонів Східних Церков

Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium

A.A.S., vol. LXXXII (1990), n. 11, pp. 1260-1353 Libreria Editrice Vaticana I II III

Кодекс Канонів Східних Церков

О каноническом праве

После обнародования Папой Римским Бенедиктом XV Кодекса Канонического Права для Латинской Церкви в 1917 году Codex Iuris Canonicis, 1 Конгрегацией Восточных Церквей 25 июля 1927 года официально был предложен проект кодификации восточного канонического права. Разрабатывавшийся отчасти уже во время I Ватиканского Собора, этот проект начал реализовываться, однако, только в рамках понтификата Пия XI. Папа, проконсультировавшись с епископами Восточного обряда, 23 ноября 1929 года учредил комиссию кардиналов по подготовительным исследованиям кодификации восточного права (Commissione cardinalizia per gli studi preparatori della Codificatione orientale) под председательством кардинала Пьетро Гаспарри. Кардинал Гаспарри в качестве отправной точки для работы Комиссии задумал один общий Кодекс — Codex Ecclesiae Universalis, в котором была бы должным образом рассмотрена характерная дисциплина восточных Церквей. Однако на приеме 1 марта 1930 г. папа Пий XI ответил, что у восточной церкви должен быть свой, отдельный кодекс. Это должно было устранить любые подозрения в латинизации и в навязывании латинской дисциплины восточникам, которым предстояло выработать свои собственные нормы, даже если бы они могли использовать латинский Кодекс 1917 года как своего рода образец. Комиссия после шести лет работы подготовила восемь предварительных документов, которые были представлены восточным иерархам, а также другим консультативным органам на рассмотрение.

После смерти кардинала Гаспарри Пий XI учредил Папскую Комиссию по редактированию Кодекса восточного канонического права (Pontificia Commissione per la redazione del Codice di diritto canonico orientate), которая в январе 1948 года (более двенадцати лет спустя) представила папе Пию XII проект Кодекса Восточного Канонического Права — Codex luris Canonici Orientalis (CICO). Папа Пий XII однако, решил обнародовать этот Кодекс поэтапно. С 1949 по 1957 год из 2666 канонов, содержащихся в Кодексе Восточного Канонического Права 1945 года, три пятых (десять титулов) были обнародованы в форме motu proprio:
22 февраля 1949 года — апостольское послание Crebrae allatae sunt, где представлены каноны относящиеся к Таинству Брака;
6 января 1950 года— апостольское послание Sollecitudinem nostrum, в котором изложен процессуальный закон;
9 февраля 1952 года — апостольское послание Postquam apostolicis litteris — в нем каноны касающийся монашеских объединений, временных благ Церкви и даны дефиниции терминов;
2 июня 1957 года — апостольское послание Cleri sanctitati, регулирующее внутриобрядовые вопросы и определяющее нормы для физических и юридических лиц.

Со смертью папы Пия XII и последующим созывом II Ватиканского Собора Иоанном XXIII, другие 1095 канонов (14 титулов), хотя и готовые к обнародованию, остались в архивах Конгрегации.

25 января 1959 года Иоанн XXIII не только созвал II Ватиканский Собор, но и призвал обновить каноническую дисциплину Церкви.

До того, как был предпринят проект по пересмотру восточного законодательства, II Ватиканский Собор 21 ноября 1964 г. обнародовал декрет Orientalium ecclesiarum, который уже внес изменения в относительно новый, но неполный Кодекс Восточного Канонического Права (CICO).

10 июня 1972 года Павел VI учредил Папскую комиссию по пересмотру Кодекса Восточного Канонического Права — Pontificia Commissio Codici Iuris Canonici Orientalis Recognoscendo (PCCICOR). Комиссия состояла из членов и консультантов, как из восточной, так и из латинской церквей. Также были приглашены к участию в пересмотре восточные некатолики в качестве наблюдателей. Задача PCCICOR состояла в том, чтобы подготовить, особенно в свете указов Ватикана II, реформу CICO, касающуюся тех частей, которые уже были обнародованы в четырех motu proprio, а также частей, которые остались неопубликованными. В результате Schema novissimum была представлена Иоанну Павлу II 28 января 1989 года для внесения окончательных изменений, а 18 октября 1990 г. обнародована Иоанном Павлом II как Кодекс Канонов Восточных Церквей — Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium (CCEO). 2

FSSPX FAQs — Question 8: Should we accept the 1983 Code of Canon Law?

Archbishop Lefebvre on the New Code of Canon Law

New laws for a new ecumenism — DICI

The new Code of Canon Law intended by Vatican II

New Ecclesiology

Как свидетельствует сам папа Иоанн Павел II в апостольской конституции Sacra Disciplinae Leges, от 25 января 1983 года, целью изменений канонического права, осуществленных в CIC 1983 года — это выражение новой экклезиологии II Ватиканского Собора (т. е. нового понимания природы и миссии Церкви) на каноническом языке и сами каноны следует понимать всегда в свете учения Cобора. Из описанного выше видно, что та же цель преследовалась и в пересмотре Кодекса Восточного Канонического Права.

В документах, принятых II Ватиканским Собором, есть по меньшей мере четыре предмета, которые находятся в явном противоречии с традициональной доктриной Церкви, и их совершенно невозможно истолковать как соответствующие более ранним документам Церковного Магистерия:
1) В п. 2 декларации «Dignitatis humanæ» приведенная концепция свободы религии противоречит учению изложенному папой Григорием XVI в «Mirari vos», папой Пием IX в «Quanta cura», папой Леоном XIII в «Immortale Dei» и а также в «Quas primas» папы Пия XI;
2) Экклезиологические идеи (представления о Церкви) изложенные в п. 8 конституции «Lumen gentium» противоречит учению папы Пия XII в «Mystici corporis» и «Humani generis»;
3) Экуменизм проповедовнный в п. 8 «Lumen gentium» и п. 3 «Unitatis redintegratio» расходится с учением папы Пия IX в «Syllabus» п. 16. и 17., папы Лва XIII в «Satis cognitum»ENG и папы Пия XI в «Mortalium animos»;
4) Доктрина коллегиальности представленная п. 22 конституции «Lumen gentium», включая пояснение «Nota prævia» Nr. 3, противоречит истинам, определенным Первым Ватиканским Собором в конституции «Pastor æternus».

Таким образом, есть основание полагать, что новое законодательство кодифицирует те же ошибки, что и учение, сфальсифицированное и предложенное как католическое, II Ватиканским Собором. Мы должны быть готовы принимать только те законы, которые не ставят под угрозу католическое учение о вере или морали, а к остальным применить католический принцип: Плохой закон не является законом. «Если же кто-либо, стоящий у власти, предписывает нечто, не соответствующее принципам верного разума и, следовательно, вредное для общего блага, подобное предписание не может иметь обязывающей силы закона, не будучи правилом справедливости, а, несомненно, уводящим людей прочь от того блага, которое является самой целью гражданского общества... Там, где власть управления неполноценна, или где вводятся правила, противоречащие разуму, или естественному закону, или какому-либо установлению Бога, там повиновение незаконно, ибо, покоряясь человеку, мы были бы непокорны пред Богом.» (папа Лев XIII «Libertas».§10, 13).

По большей части мы можем только сожалеть о потере ясности, точности и целостности, которые имел Кодекс Канонического Права 1917 года, но этого недостаточно для отклонения нового канонического права.

Однако, есть ряд узаконенных нововведений, которые должны быть отклонены из-за явного противоречия с традициональным учением Церкви.

На пример, канон 844, § 4 в CIC1983 и соответствующий ему ± 671 §4 в восточном праве CCEO 3 позволяет уделять таинства Покаяния, Болящих и даже Евхаристии некатоликам, что раньше считалось смертным грехом и было строго запрещено (CIC1917, канон 731, §21), ибо косвенно отрицало догму: «Вне Церкви нет спасения». Это недопустимая капитуляция перед модернистским экуменизмом.

Канон 1055, § 1 CIC1983 (± 776 § 1 CCEO) больше не определяет брак по его первичной цели, от чего истекает и другие законы (1095, 2° CIC1983 = 818,2° CCEO; 1095, 3° CIC1983 = 818,3° CCEO; 1098 CIC1983 = 821 CCEO, 1063,4° CIC1983 ± 783 §3 CCEO; 1057 §2 CIC1983= 817 § 1 CCEO; etc.) и огромная численность аннулированных церковными трибуналами браков, что должно вызвать серьезные сомнения.

Канон 336 CIC1983 (= 49 CCEO) кодифицирует коллегиальность (сollégialité) провозглашенную II Ватиканским Собором. «Коллегия епископов», это изобретение 20-го века, теперь, вместе с папой, стала неоспоримым субъектом высшей и полной власти над Вселенской Церковью. Более того, епископ становится участником в этой универсальной юрисдикции просто по факту своего рукоположения (ср. Канон 375, §2 CIC1983). Эта коллегиальность подрывает божественное устроение Церкви, умаляет полномочия Папы и препятствует его правлению в Церкви (и епископам в их епархиях). «Епископские конференции» теперь обретают власть, которая, таким образом, становится безличной и неопровержимой.

Что же касается экуменизма, то в латинских канонах он приписывается каноном 755 § 1 и § 2 CIC1983, а в восточных ему посвящается целый титул с 7-ю канонами (Титул XVIII, каноны 902–908 CCEO).

Это только самые серьезные искажения; но есть и другие, включая в себя смешанные браки (1125 CIC1983 (= 814 CCEO), 1127 CIC1983), упразднение цензур (отлучения масонов и т. д.), учение св. Фомы Аквинского больше строго не предписывается в семинариях (251 CIC1983 ± 349 § 1 CCEO), и т. д.

  1. PDF Woywod's Commentary on the 1917 Code Eng
  2. PDF Сравнительная таблица CCEO-CIC
  3. PDF Сравнительная таблица CCEO-CIC1983

 

Index

ВСТУПНІ КАНОНИ — Кан.1-Кан.6
Титул І — ВІРНІ, ЇХНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ — Кан.7-Кан.26
Титул ІІ — ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА І ОБРЯДИ — Кан.27-Кан.28
Глава І ПРИПИСАННЯ ДО ЯКОЇСЬ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА — Кан.29-Кан.38
Глава ІІ — ЗБЕРІГАННЯ ОБРЯДІВ — Кан.39-Кан.41
Титул ІІІ — НАЙВИЩА ВЛАДА ЦЕРКВИ — Кан.42
Глава І — РИМСЬКИЙ АРХІЄРЕЙ — Кан.43-Кан.48
Глава ІІ — КОЛЕГІЯ ЄПИСКОПІВ — Кан.49-Кан.54
Титул ІV — ПАТРІЯРШІ ЦЕРКВИ — Кан.55-Кан.62
Глава І — ВИБОРИ ПАТРІЯРХІВ — Кан.63-Кан.77
Глава ІІ — ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ ПАТРІЯРХІВ — Кан.78-Кан.101
Глава ІІІ — СИНОД ЄПИСКОПІВ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ — Кан.102-Кан.113
Глава ІV — ПАТРІЯРША КУРІЯ — Кан.114-Кан.125
Глава V — ВАКАНТНІСТЬ І ПЕРЕШКОДА В ДІЯЛЬНОСТІПАТРІЯРШОГО ПРЕСТОЛУ — Кан.126-Кан.132
Глава VІ — МИТРОПОЛИТИ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ — Кан.133-Кан.139
Глава VІІ — ПАТРІЯРШИЙ СОБОР — Кан.140-Кан.145
Глава VІІІ — ТЕРИТОРІЯ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ, ВЛАДА ПАТРІЯРХА І СИНОДІВ ПОЗА ТЕРИТОРІЄЮ — Кан.146-Кан.150
Титул V — ВЕРХОВНІ АРХІЄПИСКОПСЬКІ ЦЕРКВИ. — Кан.151.- Кан.154.
Титул VІ — МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ ТА ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА
Глава І — МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА Кан.155-Кан.173
Глава ІІ — ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА Кан.174-Кан.176
Титул VІІ — ЄПАРХІЇ І ЄПИСКОПИ
Глава І — ЄПИСКОПИ Кан.177-Кан.179
Арт. І — Вибори Єпископів Кан.180-Кан.189
Арт. ІІ — Права і обов’язки єпархіяльних Єпископів Кан.190-Кан.211
Арт. ІІІ — Єпископи коад’ютори і Єпископи помічники Кан.212-Кан.218
Арт. ІV — Вакантність єпархіяльного престолу або перешкода в його діяльності Кан.219-Кан.233
Арт. V — Апостольські Адміністратори Кан.234
Глава ІІ — ОРГАНИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ЄПАРХІЯЛЬНОМУ ЄПИСКОПОВІ У КЕРІВНИЦТВІ ЄПАРХІЄЮ
Арт. І — Єпархіяльний собор Кан.235-Кан.242
Арт. ІІ — Єпархіяльна курія Кан.243-Кан.263
Арт. ІІІ — Пресвітерська рада і колегія єпархіяльних радників Кан.264-Кан.270
Арт. ІV — Душпастирська рада Кан.272-Кан.275
Арт. V — Протопресвітери Кан.276-Кан.278
Глава ІІІ — ПАРАФІЇ, ПАРОХИ І ПАРАФІЯЛЬНІ СОТРУДНИКИ Кан.279-Кан.303
Глава ІV — НАСТОЯТЕЛІ ЦЕРКОВ Кан.304-Кан.310
Титул VІІІ — ЕКЗАРХІЇ І ЕКЗАРХИ Кан.311-Кан.321
Титул ІХ — СИНОДИ ІЄРАРХІВ БАГАТЬОХ ЦЕРКОВ СВОГО ПРАВА Кан.322
Титул Х — ДУХОВЕНСТВО Кан.323-Кан.327
Глава І — ФОРМУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА Кан.328-Кан.330
Арт. І — Засновування семінарій та керівництво ними Кан.331-Кан.341
Арт. II — Приготування до священнослужінь Кан.342-Кан.356
Глава ІІ — ПРИПИСАННЯ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ ДО ЯКОЇСЬ ЄПАРХІЇ Кан.357-Кан.366
Глава ІІІ — ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ ДУХОВЕНСТВА Кан.367-Кан.393
Глава ІV — ВТРАТА КЛИРИЦЬКОГО СТАНУ Кан.394-Кан.398
Титул ХІ — МИРЯНИ Кан.399-Кан.409
Титул ХІІ — МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ І ЧЛЕНИ ІНШИХ ІНСТИТУТІВ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ
Глава І — МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ
Арт. І — Загальні канони Кан.410-Кан.432
Арт. ІІ — Монастирі Кан.433-Кан.503
Арт. ІІІ — Чини і Згромадження Кан.504-Кан.553
Глава ІІ — ТОВАРИСТВА СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ НА ПОДОБУ ЧЕРНЕЧИХ Кан.554-Кан.562
Глава ІІІ — СВІТСЬКІ ІНСТИТУТИ Кан.563-Кан.569
Глава ІV — ІНШІ ФОРМИ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ І ТОВАРИСТВА АПОСТОЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ Кан.570-Кан.572
Титул ХІІІ — ОБ’ЄДНАННЯ ВІРНИХ Кан.573-Кан.583
Титул ХІV — ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ НАРОДІВ — Кан.584-Кан.594
Титул ХV — ЦЕРКОВНЕ НАВЧАННЯ
Глава І — УЧИТЕЛЬСЬКЕ ЗАВДАННЯ ЦЕРКВИ В ЗАГАЛЬНОМУ Кан.595-Кан.606
Глава ІІ — СЛУЖБА СЛОВА БОЖОГО Кан.607-Кан.608
Арт. І — Проповідування слова Божого Кан.609-Кан.616
Арт. ІІ — Катехитичне навчання Кан.617-Кан.626
Глава ІІІ — КАТОЛИЦЬКЕ ВИХОВАННЯ Кан.627-Кан.630
Арт. І — Щколи, зокрема католицькі Кан.631-Кан.639
Арт. ІІ — Католицькі університети Кан.640-Кан.645
Арт. ІІІ — Церковні університети й факультети Кан.646-Кан.650
Глава ІV — ЗАСОБИ СУСПІЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ, ЗОКРЕМА КНИГИ Кан.651-Кан.666
Титул ХVІ — ПРО БОЖИЙ КУЛЬТ І ЗОКРЕМА ПРО СВЯТІ ТАЙНИ Кан.667-Кан.674
Глава І — ХРЕЩЕННЯ Кан.675-Кан.691
Глава ІІ — МИРОПОМАЗАННЯ Кан.692-Кан.697
Глава ІІІ — ПРЕСВЯТА ЄВХАРИСТІЯ Кан.698-Кан.717
Глава ІV — СВЯТА ТАЙНА ПОКАЯННЯ Кан.718-Кан.736
Глава V — ЄЛЕОПОМАЗАННЯ Кан.737-Кан.742
Глава VІ — СВЯЧЕННЯ Кан.743
Арт. І — Святитель Кан.744-Кан.753
Арт. ІІ — Суб’єкт свячення Кан.754-Кан.768
Арт. ІІІ — Те, що повинно передувати свяченням Кан.769-Кан.772
Арт. ІV — Час, місце, запис і свідоцтво свячення Кан.773-Кан.775
Глава VІІ — ПОДРУЖЖЯ Кан.776-Кан.782
Арт. І — Пастирська турбота і дії, які передують одруженню Кан.783-Кан.789
Арт. ІІ — Розриваючі перешкоди в загальному Кан.790-Кан.799
Арт. ІІІ — Окремі перешкоди Кан.800-Кан.812
Арт. ІV — Мішані подружжя Кан.813-Кан.816
Арт. V — Подружня згода Кан.817-Кан.827
Арт. VІ — Форма вінчання Кан.828-Кан.842
Арт. VІІ — Узаконення подружжя Кан.843-Кан.852
Арт. VІІІ — Розлучення супругів Кан.853-Кан.866
Глава VІІІ — ПОСВЯЧЕННЯ І БЛАГОСЛОВЕННЯ, СВЯТІ МІСЦЯ І ЧАСИ, ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ, ОБІТ І ПРИСЯГА
Арт. І — Посвячення і благословення (сакраменталія) Кан.867
Арт. ІІ — Святі місця Кан.868-Кан.879
Арт. ІІІ — Свята і дні покаяння Кан.880-Кан.883
Арт. ІV — Почитання Святих, священних ікон або образів та мощей Кан.884-Кан.888
Арт. V — Обіт і присяга Кан.889-Кан.895
Титул ХVІІ ХРЕЩЕНІ НЕКАТОЛИКИ, ЗГІДНІ НА ПОВНУ ЄДНІСТЬ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ — Кан.896-Кан.901
Титул ХVІІІ — ЕКУМЕНІЗМ, АБО НЕОБХІДНІСТЬ ПЛЕКАННЯ ЄДНОСТІ ХРИСТИЯН — Кан.902-Кан.908
Титул ХІХ — ОСОБИ І ЮРИДИЧНІ АКТИ
Глава І — ОСОБИ
Арт. І — Фізичні особи Кан.909 -Кан.919
Арт. ІІ — Юридичні особи Кан.920 -Кан.930
Глава ІІ — ЮРИДИЧНІ АКТИ Кан.931 -Кан.935
Титул ХХ — УРЯДИ Кан.936 -Кан.937
Глава І — КАНОНІЧНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ УРЯДІВ Кан.938 -Кан.946
Арт. І — Вибори Кан.947 -Кан.960
Арт. ІІ — Постуляція Кан.961 -Кан.964
Глава ІІ — ВТРАТА УРЯДУ Кан.965 -Кан.966
Арт. І — Зречення Кан.967 -Кан.971
Арт. ІІ — Перенесення Кан.972 -Кан.973
Арт. ІІІ — Усунення Кан.974 -Кан.977
Арт. ІV — Позбавлення Кан.978
Титул ХХІ — ВЛАДА УПРАВЛІННЯ Кан.979 -Кан.995
Титул ХХІІ — РЕКУРСИ ПРОТИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ДЕКРЕТІВ — Кан.996 -Кан.1006
Титул ХХІІІ — ДОЧАСНЕ МАЙНО ЦЕРКВИ — Кан.1007-Кан.1009
Глава І — НАБУВАННЯ ДОЧАСНОГО МАЙНА Кан.1010 -Кан.1021
Глава ІІ — УПРАВЛІННЯ ЦЕРКОВНИМ МАЙНОМ Кан.1022 -Кан.1033
Глава ІІІ — ДОГОВОРИ, ЗОКРЕМА ВІДЧУЖЕННЯ Кан.1034 -Кан.1042
Глава ІV — ПОБОЖНІ ЗАПИСИ І ПОБОЖНІ ФУНДАЦІЇ Кан.1043 -Кан.1054
Титул ХХІV — СУДОЧИНСТВО В ЗАГАЛЬНОМУ — Кан.1055 -Кан.1057
Глава І — КОМПЕТЕНТНИЙ СУД Кан.1058 -Кан.1085
Глава ІІ — ПРАЦІВНИКИ ТРИБУНАЛІВ
Арт. І — Судовий Вікарій, судді й авдитори Кан.1086 -Кан.1093
Арт. ІІ — Промотор справедливості, захисник вузла і нотар Кан.1094 -Кан.1101
Арт. ІІІ — Добір працівників трибуналів з різних єпархій або Церков свого права Кан.1102
Глава ІІІ — ОБОВ’ЯЗКИ СУДДІВ ТА ІНШИХ ПРАЦІВНИКІВ ТРИБУНАЛІВ Кан.1103 -Кан.1116
Глава ІV — ЧЕРГОВІСТЬ РОЗГЛЯДУ СПРАВ Кан.1117 -Кан.1123
Глава V — СУДОВІ ТЕРМІНИ, ВІДСТРОЧЕННЯ І МІСЦЕ СУДУ Кан.1124 -Кан.1128
Глава VІ — ДОПУСК ОСІБ У ЗАЛ І СПОСІБ СКЛАДАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ АКТІВ Кан.1129 -Кан.1133
Глава VІІ — ПОЗИВАЧ І ВІДПОВІДАЧ Кан.1134 -Кан.1138
Глава VІІІ — УПОВНОВАЖЕНІ В ПРОЦЕСАХ І АДВОКАТИ Кан.1139 -Кан.1148
Глава ІХ — ПОЗОВИ Й ЗАСТЕРЕЖЕННЯ Кан.1149 -Кан.1163
Глава Х — СПОСОБИ УНИКНЕННЯ СУДІВ
Арт. І — Угода Кан.1164 -Кан.1167
Арт. ІІ — Третейський суд Кан.1168 -Кан.1184
Титул ХХV — СПІРНИЙ ПРОЦЕС
Глава І — ЗВИЧАЙНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС
Арт.І Позовна скарга Кан.1185 -Кан.1189
Арт. ІІ — Судовий виклик і оголошення або повідомлення про судові акти Кан.1190 -Кан.1194
Арт. ІІІ — Зав’язка спору Кан.1195 -Кан.1198
Арт. ІV — Припинення, заморення і зречення інстанції спору Кан.1199 -Кан.1206
Арт. V — Докази Кан.1207 -Кан.1266
Арт. VІ — Вставні справи Кан.1267 -Кан.1280
Арт. VІІ — Оголошення актів, закриття розгляду в справі, обговорення справи — Кан.1281 -Кан.1289
Арт. VІІІ — Постанови судді Кан.1290 -Кан.1301
Арт. ІХ — Оскарження вироку Кан.1302 -Кан.1321
Арт. Х — Стан осудженої речі, поновлення у первісний стан і протиставлення третього Кан.1322 -Кан.1336
Арт. ХІ — Безплатний захист і судові кошти Кан.1334-Кан.1336
Арт. ХІІ — Виконання вироку Кан.1337 -Кан.1342
Глава ІІ — СУМАРНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС Кан.1343 -Кан.1356
Титул ХХVІ — ДЕЯКІ СПЕЦІЯЛЬНІ ПРОЦЕСИ
Глава І — ПОДРУЖНІ ПРОЦЕСИ
Арт. І — Справи про визнання недійсності подружжя Кан.1357 -Кан.1377
Арт. ІІ — Справи про розлучення супругів Кан.1378 -Кан.1382
Арт. ІІІ — Процес, який стосується здогадної смерті супруга Кан.1383 -Кан.1383
Арт. ІV — Спосібсудового розгляду для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри Кан.1384
Глава ІІ — СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНОСТІ ВИСВЯЧЕННЯ Кан.1385-Кан.1387
Глава ІІІ — ПРОЦЕДУРА ПРИ УСУВАННІ АБО ПЕРЕНЕСЕННІ ПАРОХІВ Кан.1388
Арт. І — Спосіб судочинства при усуванні парохів Кан.1389-Кан.1395
Арт. ІІ — Процедура перенесення парохів Кан.1397-Кан.1400
Титул ХХVІІ — КАРНІ САНКЦІЇ В ЦЕРКВІ
Глава І — ЗЛОЧИНИ І КАРИ ВЗАГАЛІ Кан.1401-Кан.1435
Глава ІІ — КАРИ ЗА ОКРЕМІ ЗЛОЧИНИ Кан.1436-Кан.1467
Титул ХХVІІІ — ПРОЦЕДУРА ПРИ НАКЛАДАННІ КАР
Глава І — КАРНИЙ ПРОЦЕС
Арт. І — Вступне слідство Кан.1468-Кан.1470
Арт. ІІ — Хід карного процесу Кан.1471-Кан.1482
Арт. ІІІ — Позов про відшкодування втрат Кан.1483-Кан.1485
Глава ІІ — НАКЛАДАННЯ КАР ЗА ДОПОМОГОЮ ПОЗАСУДОВОГО ДЕКРЕТУ Кан.1486-Кан.1487
Титул ХХІХ — ЗАКОН, ЗВИЧАЙ І АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ
Глава І — ЦЕРКОВНІ ЗАКОНИ Кан.1488-Кан.1505
Глава ІІ — ЗВИЧАЙ Кан.1506-Кан.1509
Глава ІІІ — АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ Кан.1510-Кан.1516
Арт. І — Процедура у видаванні позасудових декретів Кан.1517-Кан.1520
Арт. ІІ — Виконання адміністративних актів Кан.1521-Кан.1526
Арт. ІІІ — Рескрипти Кан.1527-Кан.1539
Титул ХХХ — ДАВНІСТЬ І ОБЧИСЛЕННЯ ЧАСУ
Глава І — ДАВНІСТЬ Кан.1540-Кан.1546

CANONES PRAELIMINARES — Вступні канони. – Can. 1.-6.

Can. 1 – Canones huius Codicis omnes et solas Ecclesias orientales catholicas respiciunt, nisi, relationes cum Ecclesia latina quod attinet, aliud expresse statuitur.
Кан. 1 – Канони цього Кодексу стосуються всіх східних католицьких Церков і тільки їх, хіба що виразно постановляється щось інше щодо відносин з латинською Церквою.
Can. 2 – Canones Codicis, in quibus plerumque ius antiquum Ecclesiarum orientalium recipitur vel accommodatur, praecipue ex illo iure aestimandi sunt.
Кан. 2 – Канони Кодексу, в яких значною мірою береться до уваги або застосовується давнє право східних Церков, треба оцінювати головним чином на підставі того права.
Can. 3 – Codex, etsi saepe ad praescripta librorum liturgicorum se refert, de re liturgica plerumque non decernit; quare haec praescripta sedulo servanda sunt, nisi Codicis canonibus sunt contraria.
Кан. 3 – Хоча Кодекс часто звертається до приписів літургічних книг, він здебільшого не вирішує літургічної справи; через те слід пильно дотримуватись цих приписів, хіба що вони суперечать канонам Кодексу.
Can. 4 – Canones Codicis initas aut approbatas a Sancta Sede conventiones cum nationibus aliisve societatibus politicis non abrogant neque eis derogant; eaedem idcirco perinde ac in praesens vigere pergent contrariis Codicis praescriptis minime obstantibus.
Кан. 4 – Канони Кодексу не скасовують і не змінюють угод, укладених або затверджених Святим Престолом з народами та іншими політичними спільнотами, через те ці угоди понині продовжують мати силу, хоч би навіть суперечили приписам самого Кодексу.
Can. 5 – Iura quaesita itemque privilegia, quae a Sede Apostolica ad haec usque tempora personis physicis vel iuridicis concessa in usu sunt nec revocata, integra manent, nisi Codicis canonibus expresse revocantur.
Кан. 5 – Права набуті, а також привілеї, надані дотепер Апостольським Престолом фізичним чи юридичним особам, які є у вжитку і не відкликані, залишаються непорушними, хіба що канони цього Кодексу виразно їх відкликають.
Can. 6 – Codice vim obtinente:
1° abrogatae sunt omnes leges iuris communis vel iuris particularis, quae sunt canonibus Codicis contrariae aut quas materiam respiciunt in Codice ex integro ordinatam;
2° revocatae sunt omnes consuetudines, quae canonibus Codicis reprobantur aut quae eis contrariae sunt nec centenariae vel immemorabiles.
Кан. 6 – Коли Кодекс набирає чинності:
1° скасовуються всі закони загального або партикулярного права, які суперечать канонам Кодексу або які стосуються справ, повністю врегульованих у цьому Кодексі;
2 -е – відкликаються всі звичаї, які скасовуються канонами Кодексу або суперечать їм і не є столітніми або незапам’ятними.

TITULUS I: DE CHRISTIFIDELIBUS, EORUMQUE OMNIUM IURIBUS ET OBLIGATIONIBUS — Титул І: ВІРНІ, ЇХНІ ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ. – Can. 7.-26.

Can. 7 – § 1. Christifideles sunt, qui per baptismum Christo incorporati in populum Dei sunt constituti atque hac ratione muneris Christi sacerdotalis, prophetici et regalis suo modo participes secundum suam cuiusque condicionem ad missionem exercendam vocantur, quam Deus Ecclesiae in mundo implendam concredidit.
§ 2. Haec Ecclesia in hoc mundo ut societas constituta et ordinata subsistit in Ecclesia catholica a successore Petri et Episcopis in communione cum eo gubernata.
Кан. 7 – § 1. Вірними є ті, хто, через хрещення втілені в Христа, утворюють Божий народ і на цій підставі по-своєму беручи участь у священичій, пророчій і царській службі Христа, покликані, відповідно до власного становища кожного, сповняти місію, яку Бог довірив виконувати Церкві у світі.
§ 2. Ця Церква, утворена і впорядкована на цьому світі як спільнота, існує в католицькій Церкві, керованій наступником Петра та Єпископами з’єднаними з ним.

Can. 8 – In plena communione cum Ecclesia catholica his in terris sunt illi baptizati, qui in eius compage visibili cum Christo iunguntur vinculis professionis fidei, sacramentorum et ecclesiastici regiminis.
Кан. 8 – У повній злуці з католицькою Церквою тут, на землі, є ті хрещені, які в її видимому організмі з’єднуються з Христом вузлами віровизнання, святих тайн і церковного проводу.
Can. 9 – § 1. Speciali ratione cum Ecclesia conectuntur catechumeni, qui Spiritu Sancto movente expetunt explicita voluntate, ut eidem incorporentur, ideoque hac ipsa voluntate et vita fidei, spei et caritatis, quam agunt, coniunguntur cum Ecclesia, quae eos iam ut suos fovet.
§ 2. Catechumenorum specialem curam habet Ecclesia, quae, dum eos ad vitam evangelicam ducendam invitat eosque in participationem Divinae Liturgiae, sacramentorum et laudum divinarum introducit, eisdem varias iam largitur praerogativas, quae christianorum sunt propriae.
Кан. 9 – § 1. Окремим чином пов’язані з Церквою оглашенні, які, натхнені Святим Духом, з виразним бажанням просять про прийняття їх до неї, і саме через це прагнення і життя, сповнене віри, надії і любові, яке практикують, єднаються з Церквою, котра опікується ними, вже як своїми.
§ 2. Церква приділяє оглашенним окрему турботу, заохочує їх вести євангельське життя, впроваджуючи до участі в Божественній Літургії, святих тайнах і церковному правилі, і вже щедро надає їм різні привілеї, властиві християнам.

Can. 10 – Verbo Dei inhaerentes atque vivo Ecclesiae magisterio authentico adhaerentes tenentur christifideles fidem immenso pretio a maioribus custoditam ac transmissam integre servare et aperte profiteri necnon eam et exercendo magis intellegere et in operibus caritatis fructificare.
Кан. 10 – Покладаючись на слово Боже і приєднуючись до живої справжньої науки Церкви, вірні зобов’язані непорушно зберігати і відкрито визнавати віру, котру як найбільшу дорогоцінність берегли і передали предки, а також через практикування краще її розуміти і проявляти в ділах любові.
Can. 11 – Inter christifideles omnes ex eorum quidem in Christo regeneratione viget vera circa dignitatem et actionem aequalitas, qua cuncti secundum suam cuiusque condicionem et munus ad aedificationem Corporis Christi cooperantur.
Кан. 11– Між усіма вірними силою їхнього відродження в Христі існує справжня рівність щодо гідності й діяння, внаслідок чого кожний, відповідно до свого становища і завдання, співпрацює у побудові Тіла Христового.
Can. 12 – § 1. Christifideles obligatione tenentur sua cuiusque agendi ratione ad communionem semper servandam cum Ecclesia.
§ 2. Magna cum diligentia obligationes impleant, quibus tenentur erga universam Ecclesiam et propriam Ecclesiam sui iuris.
Кан. 12 – § 1. Вірні зобов’язані, діючи кожен по-своєму, зберігати завжди єдність з Церквою.
§ 2. Вони повинні якнайпильніше виконувати обов’язки як щодо всієї Церкви, так і власної Церкви свого права, до якої належать.
Can. 13 – Omnes christifideles secundum suam cuiusque condicionem ad sanctam vitam ducendam atque ad Ecclesiae incrementum eiusque iugem sanctificationem promovendam vires suas conferre debent.
Кан. 13 – Усі вірні, відповідно до свого становища, повинні докладати своїх зусиль для того, щоб вести святе життя, спричинятися до росту Церкви і постійно збільшувати її святість.
 
Can. 14 – Omnes christifideles ius et obligationem habent allaborandi, ut divinum salutis nuntium ad omnes homines omnium temporum ac totius orbis magis magisque perveniat.
Кан. 14 – Усі вірні мають право й обов’язок дбати про те, щоб Боже провіщення спасіння щораз то більше доходило до всіх людей усіх часів і всього світу.
Can. 15 – § 1. Quae Ecclesiae Pastores Christum repraesentantes tamquam fidei magistri declarant aut tamquam Ecclesiae rectores statuunt, christifideles propriae responsabilitatis conscii christiana oboedientia prosequi tenentur.
§ 2. Christifidelibus integrum est, ut necessitates suas, praesertim spirituales, suaque optata. Ecclesiae Pastoribus patefaciant.
§ 3. Pro scientia, competentia et praestantia, quibus pollent, ipsis ius est, immo et aliquando obligatio, ut sententiam suam de his, quae ad bonum Ecclesiae pertinent, Ecclesiae Pastoribus manifestent eamque, salva integritate fidei et morum ac reverentia erga eosdem Pastores attentisque utilitate communi et personarum dignitate, ceteris christifidelibus notam faciant.
Кан. 15 – § 1.Те, що Пастирі Церкви, представляючи Христа, голосять як учителі або постановляють як керівники Церкви, вірні, свідомі власної відповідальності, зобов’язані виконувати з християнським послухом.
§ 2. Вірні свобідно можуть виявляти Пастирям Церкви свої потреби, особливо духовні, а також свої побажання.
§ 3. Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов’язок, виявляти Пастирям Церкви свою думку в справах, які стосуються добра Церкви, і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до Пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних.
Can. 16 – Ius est christifidelibus, ut ex spiritualibus Ecclesiae bonis, praesertim ex verbo Dei et sacramentis, adiumenta ab Ecclesiae Pastoribus accipiant.
Кан. 16 – Вірні мають право отримувати від своїх Пастирів допомогу з духовних дібр Церкви, особливо від слова Божого і святих тайн.
Can. 17 – Ius est christifidelibus, ut cultum divinum persolvant secundum praescripta propriae Ecclesiae sui iuris utque propriam vitae spiritualis formam sequantur doctrinae quidem Ecclesiae consentaneam.
Кан. 17 — Вірні мають право почитати Господа згідно з приписами літургічних книг власної Церкви свого права і дотримуватись власної форми духовного життя, згідної, однак, з вченням Церкви.
Can. 18 – Integrum est christifidelibus, ut libere condant atque moderentur consociationes ad fines caritatis vel pietatis aut ad vocationem christianam in mundo fovendam utque conventus habeant ad eosdem fines in communi persequendos.
Кан. 18 – Вірні мають повне право засновувати товариства і керувати ними для цілей любові або побожності або плекання християнського покликання у світі, а також скликати збори для спільного осягнення цих цілей.
Can. 19 – Christifideles cuncti, quippe qui Ecclesiae missionem participent, ius habent, ut propriis inceptis apostolicam actionem promoveant vel sustineant secundum suum cuiusque statum et condicionem; nullum tamen inceptum nomen catholicum sibi vindicet, nisi consensus accessit auctoritatis competentis ecclesiasticae.
Кан. 19 – Усі вірні, як учасники місії Церкви, мають право власними починаннями, кожний відповідно до свого стану й обставин, розвивати або підтримувати апостольську діяльністьь однак, жодне починання не може приписувати собі назви католицького, якщо не одержить згоди компетентної церковної влади.
Can. 20 – Christifideles, quippe qui baptismo ad vitam doctrinae evangelicae congruentem ducendam vocentur, ius habent ad educationem christianam, qua ad maturitatem humanae personae prosequendam atque simul ad mysterium salutis cognoscendum et vivendum rite instruantur.
Кан. 20 – Вірні, які завдяки хрещенню покликані вести життя, згідне з євангельською наукою, мають право на християнське виховання, котре належно готувало б їх до визрівання людської особистості і водночас до пізнання і переживання таїнства спасіння.
Can. 21 – Qui in scientias sacras incumbunt, iusta libertate fruuntur inquirendi necnon mentem suam prudenter in eis aperiendi, in quibus peritiam habent, servato debito erga magisterium Ecclesiae obsequio.
Кан. 21– Ті, що займаються священними науками, користуються законною свободою дослідження, а також розсудливого вияву своєї думки у справах, в яких вони є фахівцями, зберігаючи, однак, належну слухняність Учительському Урядові Церкви.
Can. 22 – Christifideles omnes ius habent, ut a quacumque coactione sint immunes in statu vitae eligendo.
Кан. 22 – Усі вірні мають право бути вільними від будь-якого примусу у виборі стану життя.
Can. 23 – Nemini licet bonam famam, qua quis gaudet, illegitime laedere nec ius ullius personae ad propriam intimitatem tuendam violare.
Кан. 23 – Нікому не дозволяється шкодити добрій славі, якою хтось втішається, і беззаконно порушувати право будь-якої особи на захист свого приватного життя.
Can. 24 – § 1. Christifidelibus competit, ut iura, quae in Ecclesia habent, legitime vindicent atque defendant in foro competenti ecclesiastico ad normam iuris.
§ 2. Christifidelibus ius quoque est, ut, si ad iudicium ab auctoritate competenti vocantur, iudicentur servatis iuris praescriptis cum aequitate applicandis.
§ 3. Christifidelibus ius est, ne poenis canonicis nisi ad normam legis puniantur.
Кан. 24 – § 1.Вірні можуть законно відстоювати і боронити права, що їх вони мають у Церкві, на компетентному церковному суді згідно з нормами права.
§ 2. Вірні, якщо їх викликає до суду компетентна влада, мають право бути судженими з дотриманням справедливо застосованих приписів права.
§ 3. Вірні мають право не зазнавати канонічних кар, окрім приписаних законом.
Can. 25 – § 1. Christifideles obligatione tenentur necessitatibus subveniendi Ecclesiae, ut eidem praesto sint, quae ad fines ei proprios praesertim ad cultum divinum, ad opera apostolatus et caritatis atque ad congruam ministrorum sustentationem necessaria sunt.
§ 2. Obligatione quoque tenentur iustitiam socialem promovendi necnon ex propriis reditibus pauperibus subveniendi praecepti Domini memores.
Кан. 25 – § 1. Вірні зобов’язані зараджувати потребам Церкви, щоб вона мала засоби необхідні для осягнення властивих їй цілей, головно для виконування богослужінь, здійснювання справ апостольства та любові, а також для того, що конечне для належного утримання служителів.
§ 2. Вони рівно ж зобов’язані підтримувати соціяльну справедливість, а також, пам’ятаючи про Господній наказ, подавати допомогу бідним з власних прибутків.
Can. 26 – § 1. In iuribus suis exercendis christifideles et singuli et in consociationibus adunati rationem habere debent boni communis Ecclesiae necnon iurium aliorum atque suarum erga alios obligationum.
§ 2. Auctoritati ecclesiasticae competit intuitu boni communis exercitium iurium, quae christifidelibus sunt propria, moderari.
Кан. 26 – § 1. У виконуванні своїх прав вірні, – окремі особи, чи об’єднані в громади, повинні зважати на спільне добро Церкви, як також на права інших та власні обов’язки щодо інших.
§ 2. З уваги на спільне добро, Церковна влада може регулювати, щоб вірні користувалися належними їм правами.

TITULUS II: DE ECCLESIIS SUI IURIS ET DE RITIBUS — Титул ІІ: ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА І ОБРЯДИ. – Can. 27.-41.

Can. 27 – Coetus christifidelium hierarchia ad normam iuris iunctus, quem ut sui iuris expresse vel tacite agnoscit suprema Ecclesiae auctoritas, vocatur in hoc Codice Ecclesia sui iuris.
Кан. 27 – Спільнота вірних, об’єднана ієрархією за нормами права, яку найвища влада Церкви виразно або мовчки визнає як свого права, називається в цьому Кодексі Церквою свого права.
Can. 28 – §1. Ritus est patrimonium liturgicum, theologicum, spirituale et disciplinare cultura ac rerum adiunctis historiae populorum distinctum, quod modo fidei vivendae uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris proprio exprimitur.
§ 2. Ritus, de quibus in Codice agitur, sunt, nisi aliud constat, illi, qui oriuntur ex traditionibus Alexandrina, Antiochena, Armena, Chaldaea et Constantinopolitana.
Кан. 28 – § 1. Обряд є літургічним, богословським, духовним і дисциплінарним спадком – різним щодо культури та історичних обставин народів – який виявляється у способі практикування віри, властивому для кожної Церкви свого права.
§ 2. Обряди, про які йдеться в Кодексі, є ті, які походять з Олександрійської, Антіохійської, Вірменської, Халдейської і Константинопільської традицій, якщо не стверджено щось інше.

CAPUT I — DE ASCRIPTIONE ALICUI ECCLESIAE SUI IURIS;
ГЛАВА І — ПРИПИСАННЯ ДО ЯКОЇСЬ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Can. 29 – § 1. Filius, qui decimum quartum aetatis annum nondum explevit, per baptismum ascribitur Ecclesiae sui iuris, cui pater catholicus ascriptus est; si vero sola mater est catholica aut si ambo parentes concordi voluntate petunt, ascribitur Ecclesiae sui iuris, ad quam mater pertinet, salvo iure particulari a Sede Apostolica statuto.
§ 2. Si autem filius, qui decimum quartum aetatis annum nondum explevit, est:
1° a matre non nupta natus, ascribitur Ecclesiae sui iuris, ad quam mater pertinet;
2° ignotorum parentum, ascribitur Ecclesiae sui iuris, cui ascripti sunt ii, quorum curae legitime commissus est; si vero de patre et matre adoptantibus agitur, applicetur § 1;
3° parentum non baptizatorum, ascribitur Ecclesiae sui iuris, ad quam pertinet ille, qui eius educationem in fide catholica suscepit.
Кан. 29 – § 1. Дитина, перед чотирнадцятим роком життя, через хрещення записується до Церкви свого права, до якої записаний її батько; якщо ж католичкою є лише мати, або, якщо обоє батьків однозгідно просять, дитина записується до Церкви, до якої належить мати, хіба інакше постановляє партикулярне право, встановлене Апостольським Престолом.
§ 2. Якщо дитина, якій не виповнилось ще чотирнадцять років життя:
1° народжена незаміжньою матір’ю, – записується до тієї Церкви свого права, до якої належить мати;
2 -е – невідомих батьків, – записується до тієї Церкви свого права, членами якої є ті, чиїй опіці вона була законно довірена; якщо ж ідеться про батька і матір, які усиновлюють, повинен застосовуватись § 1.
3-є – неохрещених батьків, – записується до тієї Церкви свого права, до якої належить той, хто взяв на себе обов’язок виховання її в католицькій вірі.
Can. 30 – Quilibet baptizandus, qui decimum quartum aetatis annum explevit, libere potest seligere quamcumque Ecclesiam sui iuris, cui per baptismum in eadem susceptum ascribitur, salvo iure particulari a Sede Apostolica statuto.
Кан. 30 – Кожний, хто має хреститися і якому виповнилось чотирнадцять років життя, вільно може вибрати будь-яку Церкву свого права, до якої записується через хрещення, хіба що інакше постановляє партикулярне право, встановлене Апостольським Престолом.
Can. 31 – Nemo quemvis christifidelem ad transitum ad aliam Ecclesiam sui iuris ullo modo inducere praesumat.
Кан. 31– Ніхто не сміє будь-якого вірного намовляти якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права.
Can. 32 – § 1. Nemo potest sine consensu Sedis Apostolicae ad aliam Ecclesiam sui iuris valide transire.
§ 2. Si vero agitur de christifideli eparchiae alicuius Ecclesiae sui iuris, qui transire petit ad aliam Ecclesiam sui iuris, quae in eodem territorio propriam eparchiam habet, hic consensus Sedis Apostolicae praesumitur, dummodo Episcopi eparchiales utriusque eparchiae ad transitum scripto consentiant.
Кан. 32 – § 1. Ніхто не може без згоди Апостольського Престолу правосильно переходити до іншої Церкви свого права.
§ 2. Якщо ідеться про вірного єпархії якоїсь Церкви свого права, котрий бажає перейти до іншої Церкви свого права, яка на цій же території має власну єпархію, то тут припускається згода Апостольського Престолу, якщо тільки єпархіяльні Єпископи обох єпархій письмово погодились на перехід.
Can. 33 – Integrum est mulieri ad Ecclesiam sui iuris viri transire in matrimonio celebrando vel eo durante; matrimonio autem soluto libere potest ad pristinam Ecclesiam sui iuris redire.
Кан. 33 – Жінка має право перейти до Церкви свого права, до якої належить чоловік, при заключенні подружжя, чи під час його тривання; але після розірвання шлюбу може вільно повернутися до первісної Церкви свого права.
Can. 34 – Si ad aliam Ecclesiam sui iuris transeunt parentes vel in matrimonio mixto coniux catholicus, filii infra decimum quartum aetatis annum expletum ipso iure eidem Ecclesiae ascribuntur; si vero in matrimonio inter catholicos unus tantum parentum ad aliam Ecclesiam sui iuris transit, filii transeunt solummodo, si ambo parentes consenserunt; expleto vero decimo quarto aetatis anno filii ad pristinam Ecclesiam sui iuris redire possunt.
Кан. 34 – Якщо батьки переходять до іншої Церкви свого права або у змішаному подружжі католицька сторона, то, діти, яким не виповнилось чотирнадцять років життя, за законом записуються до тієї ж Церкви. Якщо ж у подружжі між католиками тільки один з батьків переходить до іншої Церкви свого права, то діти переходять тільки за згодою обох батьків, але, по сповненні чотирнадцяти років життя, діти можуть повернутися до первісної Церкви свого права.
Can. 35 – Baptizati acatholici ad plenam communionem cum Ecclesia catholica convenientes proprium ubique terrarum retineant ritum eumque colant et pro viribus observent, proinde ascribantur Ecclesiae sui iuris eiusdem ritus salvo iure adeundi Sedem Apostolicam in casibus specialibus personarum, communitatum vel regionum.
Кан. 35 – Охрещені некатолики, згідні на повне з’єднання з католицькою Церквою, повинні повсюдно зберігати власний обряд, шанувати його і в міру сил його дотримуватись, тому вони повинні бути приписані до Церкви свого права того самого обряду із збереженням права звертатися до Апостольського Престолу в окремих випадках осіб, спільнот і країн.
Can. 36 – Omnis transitus ad aliam Ecclesiam sui iuris vim habet a momento declarationis factae coram eiusdem Ecclesiae Hierarcha loci vel parocho proprio aut sacerdote ab alterutro delegato et duobus testibus, nisi rescriptum Sedis Apostolicae aliud fert.
Кан. 36 – Кожний перехід до іншої Церкви свого права набирає законної чинності з моменту зголошення заяви, вчиненої перед місцевим Ієрархом цієї Церкви або власним парохом, або ж священиком, делегованим котримсь з цих двох, і в присутності двох свідків, хіба що рескрипт Апостольського Престолу постановляє щось інше.
Can. 37 – Omnis ascriptio alicui Ecclesiae sui iuris vel transitus ad aliam Ecclesiam sui iuris in libro baptizatorum paroeciae, etiam, si casus fert, Ecclesiae latinae, ubi baptismus celebratus est, adnotetur; si vero fieri non potest, in alio documento in archivo paroeciali parochi proprii Ecclesiae sui iuris, cui ascriptio facta est, asservando.
Кан. 37 – Кожне приписання до будь-якої Церкви свого права або перехід до іншої Церкви свого права повинні бути внесені до книги охрещених парафії, навіть коли хрещення відбулось у латинській Церкві, якщо ж це неможливо, слід відзначити це в іншому документі, який має зберігатися в парафіяльному архіві власного пароха Церкви свого права, до якої був здійснений запис.
Can. 38 – Christifideles Ecclesiarum orientalium, etsi curae Hierarchae vel parochi alterius Ecclesiae sui iuris commissi, tamen propriae Ecclesiae sui iuris permanent ascripti.
Кан. 38 – Вірні східних Церков, хоч би були доручені опіці Ієрарха або пароха іншої Церкви свого права, залишаються, однак, приписаними до власної Церкви свого права.

CAPUT II — DE RITIBUS SERVANDIS;
ГЛАВА ІІ — ЗБЕРІГАННЯ ОБРЯДІВ

Can. 39 – Ritus Ecclesiarum orientalium ut universae Ecclesiae Christi patrimonium, in quo elucet ea, quae ab Apostolis per Patres est traditio, et quod fidei catholicae divinam unitatem in varietate affirmat, religiose serventur et promoveantur.
Кан. 39 – Слід сумлінно зберігати й підтримувати обряди східних Церков як спадок усієї Христової Церкви, в якому відзеркалюється та традиція, що походить від Апостолів через Отців, і який утверджує божественну єдність католицької віри в її різноманітності.
Can. 40 – § 1. Hierarchae, qui Ecclesiis sui iuris praesunt, aliique Hierarchae omnes studiosissime curent fidelem custodiam et accuratam observantiam proprii ritus nec in eo mutationes admittant nisi ratione eius organici progressus, prae oculis tamen habentes mutuam benevolentiam et unitatem christianorum.
§ 2. Ceteri clerici et sodales institutorum vitae consecratae omnes proprium ritum fideliter observare necnon eius in dies maiorem cognitionem perfectioremque usum acquirere tenentur.
§ 3. Ceteri quoque christifideles proprii ritus cognitionem et aestimationem foveant eumque ubique observare tenentur, nisi iure aliquid excipitur.
Кан. 40 – § 1. Ієрархи, які стоять на чолі Церкви свого права, та всі інші Ієрархи повинні найнаполегливіше дбати про вірну охорону і докладне дотримування власного обряду, а також не допускати в ньому змін, хіба з уваги на його органічний розвиток, зважаючи, однак, на взаємну доброзичливість і єдність християн.
§ 2. Всі інші священнослужителі і члени інститутів посвяченого життя зобов’язані вірно дотримуватися власного обряду і з кожним днем глибше його пізнавати й досконаліше його здійснювати.
§ 3. Також інші вірні повинні плекати пізнання і пошану власного обряду і всюди його дотримуватись, хіба що право допускає якийсь виняток.
Can. 41 – Christifideles cuiusvis Ecclesiae sui iuris, etiam Ecclesiae latinae, qui ratione officii, ministerii vel muneris frequentes cum christifidelibus alterius Ecclesiae sui iuris relationes habent, in cognitione et cultu ritus eiusdem Ecclesiae accurate pro gravitate officii, ministerii vel muneris, quod implent, instituantur.
Кан. 41– Вірні кожної Церкви свого права, також латинської Церкви, які з уваги на уряд, службу або завдання підтримують часті взаємини з вірними іншої Церкви свого права, повинні старанно вишколюватись у пізнаванні і пошані до обряду цієї Церкви відповідно до важливості уряду, служби або завдання, яке виконують.

TITULUS III: DE SUPREMA ECCLESIAE AUCTORITATE — Титул ІІІ: НАЙВИЩА ВЛАДА ЦЕРКВИ. – Can. 42.-54.

Can. 42 – Sicut statuente Domino sanctus Petrus et ceteri Apostoli unum Collegium constituunt, pari ratione Romanus Pontifex, successor Petri, et Episcopi, successores Apostolorum, inter se coniunguntur.
Кан. 42 – Як з Господнього установлення святий Петро та інші Апостоли становлять одну Колегію, подібно є об’єднані між собою Римський Архієрей, наступник Петра, і Єпископи, наступники Апостолів.

CAPUT I — DE ROMANO PONTIFICE;
ГЛАВА І — РИМСЬКИЙ АРХІЄРЕЙ

Can. 43 – Ecclesiae Romanae Episcopus, in quo permanet munus a Domino singulariter Petro, primo Apostolorum, concessum et successoribus eius transmittendum, Collegii Episcoporum est caput, Vicarius Christi atque universae Ecclesiae his in terris Pastor, qui ideo vi muneris sui suprema, plena, immediata et universali in Ecclesia gaudet potestate ordinaria, quam semper libere exercere potest.
Кан. 43 – Єпископ Римської Церкви, в якому перебуває доручення, дане Господом самому Петрові, першому з Апостолів, і яке має бути передане його наступникам, є главою Колегії Єпископів, Заступником Христа і Пастирем усієї Церкви тут на землі. Тому силою свого уряду він має найвищу, повну, безпосередню і загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно виконувати.
Can. 44 – § 1. Supremam et plenam in Ecclesia potestatem Romanus Pontifex obtinet legitima electione ab ipso acceptata una cum ordinatione episcopali; quare eandem potestatem obtinet a momento acceptationis electus ad summum pontificatum, qui episcopali charactere insignitus est; si vero charactere episcopali electus caret, statim ordinetur Episcopus.
§ 2. Si contingit, ut Romanus Pontifex muneri suo renuntiet, ad validitatem requiritur, ut renuntiatio libere fiat et rite manifestetur, non vero, ut a quopiam acceptetur.
Кан. 44 – § 1. Повну й найвищу владу в Церкві одержує Римський Архієрей законним вибором, ним прийнятим, разом з єпископським свяченням; тому ту саму владу одержує від моменту прийняття вибору на найвище архієрейство той обраний, який має єпископський сан; якщо не має єпископського сану, повинен негайно бути висвячений на єпископа.
§ 2. Якби трапилось, що Римський Архієрей зрікся свого уряду, то для правосильності вимагається, щоб зречення було добровільне і відповідно оголошене; не вимагає воно, щоб хтось його прийняв.
Can. 45 – § 1. Romanus Pontifex vi sui muneris non modo in universam Ecclesiam potestate gaudet, sed et super omnes eparchias earumque coetus potestatis ordinariae obtinet principatum, quo quidem simul roboratur atque vindicatur potestas propria, ordinaria et immediata, quam in eparchiam suae curae commissam Episcopi habent.
§ 2. Romanus Pontifex in munere supremi universae Ecclesiae Pastoris explendo communione cum ceteris Episcopis immo et universa Ecclesia semper est coniunctus; ipsi ius tamen est determinare secundum necessitates Ecclesiae modum sive personalem sive collegialem huius muneris exercendi.
§ 3. Contra sententiam vel decretum Romani Pontificis non datur appellatio neque recursus.
Кан. 45 – § 1. Силою свого уряду Римський Архієрей має владу не тільки над усією Церквою, а й також одержує над усіма єпархіями та їх спільнотами верховну звичайну владу, через яку одночасно зміцнюється й оберігається власна, звичайна і безпосередня влада, яку мають Єпископи щодо довіреної їхній опіці єпархії.
§ 2. У виконуванні уряду найвищого Пастиря всієї Церкви Римський Архієрей завжди поєднаний спільністю з усіма іншими Єпископами, а також з усією Церквою; йому, однак, належить право визначати, відповідно до потреб Церкви, спосіб індивідуального або колегіяльного виконування цього уряду.
§ 3. Проти вироку або декрету Римського Архієрея немає апеляції ані відклику.
 
Can. 46 – § 1. In eius munere exercendo Romano Pontifici praesto sunt Episcopi, qui eidem cooperatricem operam dare possunt variis rationibus, inter quas est Synodus Episcoporum; auxilio praeterea ei sunt Patres Cardinales, Curia Romana, Legati pontificii necnon aliae personae itemque varia secundum necessitates temporum instituta; quae personae omnes et instituta nomine et auctoritate eiusdem munus sibi commissum explent in bonum omnium Ecclesiarum secundum normas ab ipso Romano Pontifice statutas.
§ 2. Patriarcharum ceterorumque Hierarcharum, qui Ecclesiis sui iuris praesunt, participatio in Synodo Episcoporum regitur normis specialibus ab ipso Romano Pontifice statutis.
Кан. 46 – § 1. Римському Архієреєві у виконуванні його уряду помагають Єпископи, які можуть це чинити по-різному, в тому через Синод Єпископів; крім того, помагають йому Отці Кардинали, Римська Курія, Папські Легати, а також інші особи та різні інститути відповідно до потреб даного часу. Усі ці особи й інститути від його імені і його владою виконують доручений їм уряд для добра всіх Церков, згідно з нормами, встановленими самим Римським Архієреєм.
§ 2. Участь Патріярхів та інших Ієрархів, що очолюють Церкви свого права, у Синоді Єпископів регулюється спеціяльними нормами, встановленими самим Римським Архієреєм.
Can. 47 – Sede Romana vacante aut prorsus impedita nihil innovetur in universae Ecclesiae regimine; serventur autem leges speciales pro eisdem adiunctis latae.
Кан. 47 – Коли Апостольський Престол стане вакантним або в разі цілковитої перешкоди в його діяльності, не слід уводити нічого нового в управлінні всією Церквою; однак треба дотримуватись особливих законів, виданих на ці обставини.
Can. 48 – Nomine Sedis Apostolicae vel Sanctae Sedis in hoc Codice veniunt non solum Romanus Pontifex, sed etiam, nisi aliter iure cavetur vel ex natura rei constat, Dicasteria aliaque Curiae Romanae instituta.
Кан. 48 – Під Апостольським Престолом або Святим Престолом слід розуміти в цьому Кодексі не лише Римського Архієрея, а й Дикастерії та інші інституції Римської Курії, хіба що щось інше застерігає право або випливає з природи речі.

CAPUT II — DE COLLEGIO EPISCOPORUM;
ГЛАВА ІІ — КОЛЕГІЯ ЄПИСКОПІВ

Can. 49 – Collegium Episcoporum, cuius caput est Romanus Pontifex cuiusque membra sunt Episcopi vi sacramentalis ordinationis et hierarchica communione cum Collegii capite et membris et in quo corpus apostolicum continuo perseverat, una cum capite suo et numquam sine hoc capite subiectum quoque supremae et plenae potestatis in universam Ecclesiam exsistit.
Кан. 49 – Колегія Єпископів, главою якої є Римський Архієрей, а членами Єпископи, силою тайни свячення й ієрархічної єдності з главою Колегії і її членами, і в якій триває безперервно апостольське тіло, разом зі своїм главою і ніколи без нього, становить також суб’єкт найвищої і повної влади над усією Церквою.
 
Can. 50 – § 1. Potestatem in universam Ecclesiam Collegium Episcoporum sollemni modo exercet in Concilio Oecumenico.
§ 2. Eandem potestatem Collegium Episcoporum exercet per unitam Episcoporum in mundo dispersorum actionem, quae ut talis a Romano Pontifice est indicta aut libere recepta ita, ut verus actus collegialis effciatur.
§ 3. Romani Pontificis est secundum necessitates Ecclesiae seligere et promovere modos, quibus Collegium Episcoporum munus suum in universam Ecclesiam collegialiter exercet.
Кан. 50 – § 1. Владу над усією Церквою Колегія Єпископів виконує в урочистий спосіб на Вселенському Соборі.
§ 2. Ту саму владу виконує Колегія Єпископів через об’єднану дію розсіяних по світі Єпископів, що як така була започатко-вана Римським Архієреєм або добровільно прийнята так, щоб стала справжнім колегіяльним актом.
§ 3. До Римського Архієрея належить, відповідно до потреб Церкви, добирати і підтримувати способи колегіяльного виконування Колегією Єпископів його уряду у всій Церкві.
Can. 51 – § 1. Solius Romani Pontificis est Concilium Oecumenicum convocare, eidem per se vel per alios praeesse, item Concilium transferre, suspendere vel dissolvere eiusque decreta confirmare.
§ 2. Eiusdem Romani Pontificis est res in Concilio Oecumenico tractandas determinare atque ordinem in eodem Concilio servandum constituere; propositis a Romano Pontifice quaestionibus Patres Concilii Oecumenici alias addere possunt ab eodem Romano Pontifice approbandas.
Кан. 51 – § 1. Тільки Римський Архієрей може скликати Вселенський Собор, головувати на ньому, особисто або через інших, переносити, припиняти або розпускати Собор, а також затверджувати його декрети.
§ 2. До Римського Архієрея належить визначати справи, які мають бути предметом обговорення на Вселенському Соборі, і встановлювати порядок, якого слід дотримуватись на цьому Соборі; до питань, запропонованих Римським Архієреєм, Отці Вселенського Собору можуть додавати інші, які, однак, повинен затвердити Римський Архієрей.
Can. 52 – § 1. Ius et obligatio est omnibus et solis Episcopis, qui membra sunt Collegii Episcoporum, ut Concilio Oecumenico cum suffragio deliberativo intersint.
§ 2. Ad Concilium Oecumenicum insuper aliquot, qui episcopali dignitate non sunt insigniti, vocari possunt a suprema Ecclesiae auctoritate, cuius est eorum partes in Concilio determinare.
Кан. 52 – § 1. Усі Єпископи і тільки вони, що є членами Колегії Єпископів, мають право й обов’язок брати участь у Вселенському Соборі з вирішальним голосом.
§ 2. На Вселенський Собор найвища Церковна влада може покликати також тих, що не мають єпископського сану, і визначати їхню участь у Соборі.
Can. 53 – Si contingit, ut Sedes Apostolica durante Concilii Oecumenici celebratione vacet, ipso iure hoc intermittitur, donec novus Romanus Pontifex Concilium Oecumenicum continuari iusserit aut dissolverit.
Кан. 53 – Якби трапилось, що під час Вселенського Собору Апостольський Престол став вакантним, на підставі самого права Собор переривається, поки новий Римський Архієрей не накаже продовжувати Вселенський Собор або його розпустити.
Can. 54 – § 1. Concilii Oecumenici decreta vim obligandi non habent, nisi una cum Concilii Patribus a Romano Pontifice approbata ab eodem sunt confirmata et eiusdem iussu promulgata.
§ 2. Hac confirmatione et promulgatione, vim obligandi ut habeant, etiam egent decreta, quae fert Collegium Episcoporum, cum actionem proprie collegialem ponit secundum alium a Romano Pontifice indictum vel libere receptum modum.
Кан. 54 – § 1. Декрети Вселенського Собору не мають обов’язкової сили, доки вони не будуть схвалені Римським Архієреєм разом з Отцями Собору і не будуть ним затверджені та за його приказом проголошені.
§ 2. Такого затвердження й проголошення для набуття обов’язкової сили вимагають також декрети Колегії Єпископів, коли вона проводить стисло колегіяльну діяльність, відповідно до способу, вказаного або добровільно прийнятого Римським Архієреєм.

TITULUS IV: DE ECCLESIIS PATRIARCHALIBUS — Титул ІV: ПАТРІЯРШІ ЦЕРКВИ. – Can. 55.-150.

Can. 55 – Secundum antiquissimam Ecclesiae traditionem iam a primis Conciliis Oecumenicis agnitam viget in Ecclesia institutio patriarchalis; quare singulari honore prosequendi sunt Ecclesiarum orientalium Patriarchae, qui suae quisque Ecclesiae patriarchali tamquam pater et caput praesunt.
Кан. 55 – Згідно з найдавнішою традицією Церкви, визнаною вже першими Вселенськими Соборами, у Церкві існує патріярша інституція; тому Патріярхам східних Церков, з яких кожен очолює свою патріяршу Церкву, неначе батько і глава, треба виявляти особливу пошану.
Can. 56 – Patriarcha est Episcopus, cui competit potestas in omnes Episcopos non exceptis Metropolitis ceterosque christifideles Ecclesiae, cui praeest, ad normam iuris a suprema Ecclesiae auctoritate approbati.
Кан. 56 – Патріярх – це Єпископ, якому належить влада над усіма Єпископами, не виключаючи Митрополитів, і над усіма іншими вірними Церкви, яку він очолює, згідно з приписом права, затвердженого найвишою владою Церкви.
Can. 57 – § 1. Erectio, restitutio, immutatio et suppressio Ecclesiarum patriarchalium supremae Ecclesiae auctoritati reservatur.
§ 2. Titulum unicuique Ecclesiae patriarchali legitime agnitum vel concessum tantum suprema Ecclesiae auctoritas immutare potest.
§ 3. Ecclesia patriarchalis intra fines proprii territorii habere debet fixam sedem residentiae Patriarchae in civitate principe, ex qua Patriarcha titulum desumit, si fieri potest, constitutam; haec sedes transferri non potest nisi gravissima de causa, de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis et habito Romani Pontificis assensu.
Кан. 57 – § 1. Заснування, відновлення, змінювання і скасування патріярших Церков застережено найвищій владі Церкви.
§ 2. Титул кожної патріяршої Церкви, законно визнаний або наданий, може змінити лише найвища влада Церкви.
§ 3. Патріярша Церква повинна мати в межах власної території сталий осідок резиденції Патріярха, встановлений, по змозі, в головному місті, від якого Патріярх одержав титул цей осідок можна перенести лише з дуже поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і за згодою Римського Архієрея.
 
Can. 58 – Patriarchae Ecclesiarum orientalium ubique terrarum praecedunt omnes Episcopos cuiuscumque gradus salvis normis specialibus de praecedentia a Romano Pontifice statutis.
Кан. 58 – Патріярхи східних Церков по всьому світі стоять вище усіх Єпископів будь-якого ступеня, із збереженням спеціяльних приписів про першенство, встановлених Римським Архієреєм.
Can. 59 – § 1. Patriarchae Ecclesiarum orientalium, etsi alii aliis tempore posteriores, omnes aequales sunt ratione dignitatis patriarchaIis salva inter se honoris praecedentia.
§ 2. Ordo praecedentiae inter antiquas Sedes patriarchales Ecclesiarum orientalium est, ut primo loco veniat Sedes Constantinopolitana, post eam Alexandrina, deinde Antiochena et denique Hierosolymitana.
§ 3. Inter ceteros Patriarchas Ecclesiarum orientalium praecedentia ordinatur secundum antiquitatem Sedis patriarchalis.
§ 4. Inter Patriarchas Ecclesiarum orientalium, qui unius eiusdemque sunt tituli, diversis tamen Ecclesiis patriarchalibus praesunt, praecedentiam obtinet, qui prius promotus est ad dignitatem patriarchalem.
Кан. 59 – § 1. Патріярхи східних Церков, хоч деякі з них пізніші від інших за часом, всі є рівними щодо патріяршого сану, з дотриманням між ними першенства вшанування.
§ 2. Порядок першенства серед давніх патріярших Престолів східних Церков є такий: на першому місці є Константинопільський престол, за ним іде Олександрійський, далі Антіохійський і Єрусалимський.
§ 3. Серед інших Патріярхів східних Церков першенство визначається давністю патріяршого Престолу.
§ 4. Між Патріярхами східних Церков, які носять однаковий титул, але очолюють різні патріярші Церкви, першенство має той, хто раніше був піднесений на патріярший сан.
 
Can. 60 – § 1. Patriarcha in ecclesiis, quae christifidelibus Ecclesiae, cui praeest, destinatae sunt, et in celebrationibus liturgicis eiusdem Ecclesiae praecedit ceteros Patriarchas, etsi sunt Sedis titulo potiores vel promotione seniores.
§ 2. Patriarcha, qui actu potestatem patriarchalem obtinet, praecedit illos, qui titulum Sedis patriarchalis olim habitae adhuc servant.
Кан. 60 – § 1. Патріярх у церквах, призначених для вірних Церкви, яку він очолює, і в літургічних відправах цієї Церкви має першенство перед усіма іншими Патріярхами, хоч би вони мали перевагу щодо титулу Престолу або були раніше призначені.
§ 2. Патріярх, який має дійсну патріяршу владу, має першенство перед тими, які зберігають титул патріяршого Престолу, що колись посідали.
Can. 61 – Patriarcha procuratorem apud Sedem Apostolicam habere potest a se de assensu praevio Romani Pontificis nominatum.
Кан. 61– Патріярх може мати при Апостольському Престолі прокуратора, призначеного ним за попередньою згодою Римського Архієрея.
Can. 62 – Patriarcha, qui suo officio renuntiavit, suum titulum et honores in celebrationibus liturgicis praesertim servat itemque ius habet, ut sibi digna sedes habitationis de suo consensu assignetur atque media ex bonis Ecclesiae patriarchalis praebeantur, quibus suae sustentationi proprio titulo congruae provideatur firmo circa praecedentiam can. 60, § 2.
Кан. 62 – Патріярх, який зрікся свого уряду, зберігає свій титул і почесті особливо у літургічних відправах, а також має право на надання йому достойного місця проживання за його згодою і на засоби з майна патріяршої Церкви, які б забезпечували йому утримання, відповідне до власного титулу, дотримуючись кан. 60, § 2 щодо першенства.

CAPUT I — DE ELECTIONE PATRIARCHARUM;
ГЛАВА І — ВИБОРИ ПАТРІЯРХІВ

Can. 63 – Patriarcha canonice eligitur in Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis.
Кан. 63 – Патріярх обирається канонічно на Синоді Єпископів патріяршої Церкви.
Can. 64 – Iure particulari recenseantur ea, quae requiruntur, ut quis ad patriarchalem dignitatem idoneus habeatur, salvis semper eis, quae in can. 180 praescribuntur.
Кан. 64 – Партикулярне право повинно перелічити те, що вимагається, щоб хтось вважався здатним до патріяршого сану, завжди зі збереженням кан.180.
Can. 65 – § 1. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis coadunari debet in patriarchali residentia aut in alio loco ab Administratore Ecclesiae patriarchalis de consensu Synodi permanentis designando.
§ 2. Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis coadunatio fieri debet intra mensem a Sedis patriarchalis vacatione computandum firmo iure particulari longius tempus, non autem ultra bimestre, statuente.
Кан. 65 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен відбуватися в патріяршій резиденції або в іншому місці, призначеному Адміністратором патріяршої Церкви за згодою постійного Синоду.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен відбутися впродовж одного місяця від дня, коли патріярший престол став вакантним, хіба що партикулярне право встановлює довший час, однак не більше двох місяців.
Can. 66 – § 1. In electione Patriarchae voce activa fruuntur omnia et sola Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis membra.
§ 2. Vetitum est quemlibet alium praeter Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis membra electioni Patriarchae in aula interesse eis clericis exceptis, qui ad normam can. 71, § 1 ut scrutatores vel actuarius Synodi assumuntur.
§ 3. Nemini licet ullo modo sive ante Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis sive ea durante electioni Patriarchae se immiscere.
Кан. 66 – § 1. У виборах Патріярха активний голос мають усі члени Синоду Єпископів патріяршої Церкви і тільки вони.
§ 2. Забороняється, щоб хтось інший, крім членів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, був присутній у приміщенні, де відбуваються вибори Патріярха, за винятком священнослужителів, які, за приписом кан. 71, § 1, добираються як рахівники або секретар Синоду.
§ 3. Нікому не дозволяється ніяким чином втручатися у вибори Патріярха чи перед Синодом Єпископів патріяршої Церкви, чи під час його тривання.
Can. 67 – In electione Patriarchae servari debent cann. 947-957 reprobata contraria consuetudine, nisi aliud iure communi statutum est.
Кан. 67 – На виборах Патріярха слід дотримуватись канн. 947-957, відкидаючи противний звичай, хіба що загальне право постановляє щось інше.
Can. 68 – § 1. Omnes Episcopi legitime convocati gravi obligatione tenentur, ut intersint electioni.
§ 2. Si quis Episcopus iusto impedimento se detineri existimat, scripto suas rationes aperiat Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis; de legitimitate impedimenti decidere est Episcoporum, qui in loco designato initio sessionum Synodi praesentes sunt.
Кан. 68 – § 1. Усі Єпископи, правосильно скликані, мають важкий обов’язок узяти участь у виборах.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що має слушну перешкоду, повинен письмово виявити свої причини Синодові Єпископів патріяршої Церкви; про законність перешкоди повинні на початку засідань Синоду вирішити Єпископи, присутні у призначеному місці.
Can. 69 – Convocatione canonice facta, si duae ex tribus partibus Episcoporum, qui tenentur Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis interesse, demptis eis, qui legitimo sunt impedimento detenti, in loco designato praesentes sunt, Synodus canonica declaretur et ad electionem procedi potest.
Кан. 69 – Після канонічного скликання Синоду Єпископів патріяршої Церкви, Синод оголошується канонічним і може приступити до виборів, якщо дві третини Єпископів, які зобов’язані взяти в ньому участь, за винятком тих, що зазнали законної перешкоди, є присутніми у призначеному місці.
Can. 70 – Nisi ius particulare aliud statuit, Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis de eligendo Patriarcha praeest, qui inter praesentes in prima sessione electus est; interim praesidentia Administratori Ecclesiae patriarchalis reservatur.
Кан. 70 – Якщо партикулярне право не постановляє чогось іншого, на Синоді Єпископів патріяршої Церкви для обрання Патріярха головує той, хто з-поміж присутніх був обраний на першому засіданніь тимчасове головування резервується Адміністраторові патріяршої Церкви.
Can. 71 – § 1. Scrutatores et actuarius ad normam iuris particularis assumi possunt etiam inter presbyteros et diaconos.
§ 2. Circa ea, quae scrutinia directe vel indirecte respiciunt, omnes, qui Synodo intersunt, gravi obligatione tenentur servandi secretum.
Кан. 71 – § 1. Рахівники і секретар, згідно з приписом партикулярного права, можуть бути обраними також з-поміж пресвітерів і дияконів.
§ 2. Усі, хто бере участь у Синоді, зобов’язані суворо зберігати таємницю стосовно того, що може безпосередньо або посередньо виявити голосування.
Can. 72 – § 1. Is electus est, qui duas ex tribus partibus suffragiorum rettulit, nisi iure particulari statuitur, ut post congruum numerum scrutiniorum, saltem trium, sufficiat pars absolute maior suffragiorum et ad normam can. 183, § § 3 et 4 electio perficiatur.
§ 2. Si electio intra quindecim dies ab inita Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis computandos non peragitur, res ad Romanum Pontificem devolvitur.
Кан. 72 – § 1. Обраним є той, хто одержав дві третини голосів, хіба що партикулярне право постановляє, що після відповідного числа голосувань, принаймні трьох, вистачає абсолютна більшість голосів і вибори відбуваються згідно з приписом кан. 183, § § 3 і 4.
§ 2. Якщо вибори не відбулися впродовж п’ятнадцяти днів від початку Синоду Єпископів патріяршої Церкви, справа передається Римському Архієреєві.
Can. 73 – Electio, si electus est saltem Episcopus legitime proclamatus, statim a praeside vel, si praeses est electus, ab Episcopo ordinatione episcopali seniore totius Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis nomine formula modoque in propria Ecclesia patriarchali receptis intimanda est electo; si vero electus nondum est Episcopus legitime proclamatus, secreto servato ab omnibus, qui quomodolibet electionis exitum noverunt, etiam erga electum, Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis suspenditur et intimatio fiat, si omnia canonibus ad proclamationem episcopalem requisita peracta sunt.
Кан. 73 – Якщо обраним є принаймні законно проголошений Єпископ, тоді голова або, якщо голова є обраним, – Єпископ, найстаріший єпископським свяченням, від імені всього Синоду Єпископів патріяршої Церкви, з дотриманням формули і способу, прийнятих у власній патріяршій Церкві, негайно повинен довести до відома вибраного результат виборів. Якщо ж обраний не є ще законно проголошеним Єпископом, тоді при збереженні таємниці всіма, хто якимсь чином дізнався про результат виборів, навіть у відношенні до обраного, Синод Єпископів патріяршої Церкви припиняється, а повідомлення повинно відбутися, після того, як буде виконано все, чого вимагають канони для єпископського проголошення.
Can. 74 – Electus intra biduum utile ab intimatione computandum manifestare debet, num electionem acceptet; si vero non acceptat aut si intra biduum non respondet, omne ius ex electione quaesitum amittit.
Кан. 74 – Обраний повинен протягом двох корисних днів від одержання повідомлення заявити, чи приймає вибір; якщо не приймає або якщо протягом двох днів не дасть відповіді, втрачає всяке право, яке набув виборами.
Can. 75 – Si electus acceptavit et est Episcopus ordinatus, Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis procedat secundum praescripta librorum liturgicorum ad eius ut Patriarchae proclamationem et inthronizationem; si vero electus nondum est Episcopus ordinatus, inthronizatio valide fieri non potest, antequam electus ordinationem episcopalem suscepit.
Кан. 75 – Якщо обраний приймає вибір і є висвяченим Єпископом, тоді Синод Єпископів патріяршої Церкви має приступити до проголошення його Патріярхом та інтронізації згідно з приписами літургічних книг; якщо ж обраний ще не є висвяченим Єпископом, інтронізація не може відбутися правосильно, поки обраний не одержить єпископського свячення.
Can. 76 – § 1. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis per synodicas litteras Romanum Pontificem quam primum certiorem faciat de electione et de inthronizatione canonice peractis atque de professione fidei deque promissione fideliter officium suum implendi a novo Patriarcha coram Synodo secundum probatas formulas emissis; synodicae litterae de electione peracta mittantur quoque ad Patriarchas aliarum Ecclesiarum orientalium.
§ 2. Novus Patriarcha per litteras manu propria subscriptas quam primum expostulare debet a Romano Pontifice ecclesiasticam communionem.
Кан. 76 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен синодальним листом якнайшвидше повідомити Римського Архієрея про канонічне проведення виборів та інтронізації, а також про визнання віри й обітницю сумлінно виконувати свій уряд, що їх новий Патріярх склав перед Синодом, відповідно до затверджених формул; синодальні листи щодо проведення виборів слід вислати також Патріярхам інших східних Церков.
§ 2. Новий Патріярх повинен власноручно підписаним листом якнайшвидше просити Римського Архієрея про церковне єднання.
Can. 77 – § 1. Patriarcha canonice electus valide exercet suum officium tantummodo ab inthronizatione, qua pleno iure officium obtinet.
§ 2. Patriarcha, antequam communionem ecclosiasticam a Romano Pontifice accepit, ne Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchialis convocet neque Episcopos ordinet.
Кан. 77 – § 1. Канонічно обраний Патріярх правосильно виконує свій уряд тільки від інтронізації, від якої повноправно одержує уряд.
§ 2. Поки Патріярх не одержить від Римського Архієрея церковного єднання, не може скликати Синоду Єпископів патріяршої Церкви ані висвячувати Єпископів.

CAPUT II — DE IURIBUS ET OBLIGATIONIBUS PATRIACHARUM;
ГЛАВА ІІ — ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ ПАТРІЯРХІВ

Can. 78 – § 1. Potestas, quae Patriarchae ad normam canonum et legitimarum consuetudinum in Episcopos ceterosque christifideles Ecclesiae, cui praeest, competit, est ordinaria et propria, sed ita personalis, ut non possit Vicarium pro tota Ecclesia patriarchali constituere aut potestatem suam alicui ad universitatem casuum delegare.
§ 2. Potestas Patriarchae exerceri valide potest intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis tantum, nisi aliter ex natura rei aut iure communi vel particulari a Romano Pontifice approbato constat.
Кан. 78 – § 1. Влада, яка належить Патріярхові, за приписами канонів і законними звичаями, щодо Єпископів та інших вірних Церкви, на чолі якої він стоїть, є звичайною і власною, але настільки особистою, що він не може призначити Вікарія для всієї патріяршої Церкви або делегувати свою владу комусь для сукупності справ.
§ 2. Патріярх може правосильно виконувати владу тільки в межах території патріяршої Церкви, хіба що щось інше випливає з природи речі або загального чи партикулярного права, затвердженого Римським Архієреєм.
Can. 79 – In omnibus negotiis iuridicis Ecclesiae patriarchalis Patriarcha eiusdem personam gerit.
Кан. 79 – У всіх справах правового характеру патріяршої Церкви Патріярх виступає від її імені.
Can. 80 – Patriarchae est:
1° Metropolitae iura exercere et obligationes implere in omnibus locis, ubi provinciae erectae non sunt;
2° neglegentiam Metropolitarum ad normam iuris supplere;
3° sede metropolitana vacante Metropolitae iura exercere et obligationes implere in tota provincia;
4° Metropolitam, qui oeconomum ad normam can. 262, § 1 non nominavit, monere; monitione in cassum facta oeconomum per se ipsum nominare.
Кан. 80 – До Патріярха належить:
1° виконувати права і сповняти обов’язки Митрополита у всіх місцях, де не були засновані провінції;
2 -е – надолужувати недбалість Митрополитів, згідно з приписом права;
3-є – коли митрополичий престол вакантний, виконувати ці права і сповняти обов’язки у цілій провінції;
4° Митрополитові, який не іменував економа згідно з приписом кан. 262 , § 1, нагадати про це; якщо ж нагадування виявиться даремним, самому іменувати економа.
Can. 81 – Romani Pontificis acta ad Ecclesiam patriarchalem pertinentia Episcopis eparchialibus aliisve, ad quos pertinent, per Patriarcham nota fiant, nisi Sedes Apostolica in casu directe providit.
Кан. 81– Акти Римського Архієрея, які стосуються патріяршої Церкви, повинні через Патріярха стати відомими єпархіяльним Єпископам та іншим, кого це стосуються, хіба що в певному випадку про це безпосередньо подбає Апостольський Престол.
Can. 82 – § 1. Patriarcha proprio iure potest:
1° decreta ferre intra ambitum suae competentiae, quibus pressius determinantur modi in lege applicanda servandi aut legum observantia urgetur;
2° instructiones ad christifideles totius Ecclesiae, cui praeest, dirigere ad sanam doctrinam exponendam, pietatem fovendam, abusus corrigendos et exercitia, quae spirituale christifidelium bonum foveant, approbanda et commendanda;
3° litteras encyclicas toti Ecclesiae, cui praeest, dare circa quaestiones propriam Ecclesiam et ritum respicientes.
§ 2. Patriarcha Episcopis ceterisque clericis necnon sodalibus institutorum vitae consecratae totius Ecclesiae, cui praeest, praecipere potest, ut sua decreta, instructiones atque litterae encyclicae in propriis ecclesiis vel domibus publice legantur et exponantur.
§ 3. Patriarcha in omnibus, quae totam Ecclesiam, cui praeest, vel graviora negotia respiciunt, ne omittat audire Synodum permanentem vel Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel etiam conventum patriarchalem.
Кан. 82 – § 1. Патріярх на підставі власного права може:
1° видавати декрети в обсязі своєї компетенції, за допомогою яких стисліше окреслюються способи застосування закону або відстоюється дотримування законів;
2° скеровувати до вірних усієї Церкви, яку очолює, вказівки для викладання правдивої науки, плекання побожності, виправлення зловживань, затвердження і рекомендування практик, які сприяли б духовному добру вірних;
3-є – видавати соборні послання для всієї Церкви, яку очолює, у питаннях, які стосуються його власної Церкви й обряду.
§ 2. Патріярх може наказати Єпископам та всім священнослужителям, а також членам інститутів посвяченого життя всієї Церкви, яку очолює, читати й пояснювати його декрети, настанови та енциклічні послання прилюдно у власних церквах або домах.
§ 3. Патріярх у всьому, що стосується всієї очолюваної ним Церкви або торкається важливіших справ, не повинен нехтувати думкою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви або також патріяршого собору.
Can. 83 – § 1. Salvo iure et obligatione Episcopi eparchialis canonice visitandi propriam eparchiam Patriarcha ius et obligationem habet in eadem eparchia visitationem pastoralem peragendi temporibus iure particulari statutis.
§ 2. Patriarcha potest gravi de causa et de consensu Synodi permanentis aliquam ecclesiam, civitatem, eparchiam per se aut per alium Episcopum visitare et tempore huius visitationis omnia, quae in visitatione canonica Episcopo eparchiali competunt, peragere.
Кан. 83 – § 1. Залишаючи в силі право й обов’язок єпархіяльного Єпископа канонічно візитувати власну єпархію, Патріярх має право й обов’язок здійснювати у цій єпархії пастирську візитацію у реченці, встановленому партикулярним правом.
§ 2. Патріярх може з важливої причини і за згодою постійного Синоду візитувати якусь церкву, місто, єпархію сам особисто або через іншого Єпископа і під час цієї візитації виконувати все те, до чого має право єпархіяльний Єпископ на канонічній візитації.
Can. 84 – § 1. Maxime curet Patriarcha, ut sive ipse sive Episcopi eparchiales Ecclesiae, cui praeest, collatis consiliis, praesertim in conventibus iure praevisis, cum Patriarchis ac Episcopis eparchialibus aliarum Ecclesiarum sui iuris, qui in eodem territorio potestatem suam exercent, unitatem actionis inter se ceterosque christifideles cuiuscumque Ecclesiae sui iuris promoveant et viribus unitis communia adiuvent opera ad bonum religionis expeditius promovendum, ad disciplinam ecclesiasticam efficacius tuendam necnon ad omnium christianorum unitatem concorditer fovendam.
§ 2. Foveat quoque Patriarcha frequentes collationes inter Hierarchas ceterosque christifideles, quos pro sua prudentia convocandos censet, de rebus pastoralibus aliisque negotiis, quae aut totam Ecclesiam, cui praeest, aut aliquam provinciam vel regionem respiciunt.
Кан. 84 – § 1. Найбільше повинен Патріярх турбуватися про те, щоб він сам чи єпархіяльні Єпископи очолюваної ним Церкви після спільних нарад, особливо на передбачених правом соборах, з Патріярхами й єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, які на тій самій території виконують свою владу, плекали єдність дій між собою та іншими вірними кожної Церкви свого права, й об’єднаними зусиллями, пособляли спільним починанням для успішного поширювання добра релігії, для дійовішого оберігання церковної дисципліни, а також для плекання згоди й зберігання єдності між усіма християнами.
§ 2. Патріярх повинен також заохочувати до частих зустрічей між Ієрархами та іншими вірними, які, на його розсуд, слід скликати в пастирських справах та інших питаннях, що стосуються або всієї Церкви, на чолі якої він стоїть, або якоїсь провінції чи округи.
Can. 85 – § 1. Patriarcha gravi de causa, de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis et consulta Sede Apostolica potest provincias et eparchias erigere, aliter circumscribere, unire, dividere, supprimere earumque gradum hierarchicum immutare et sedem eparchialem transferre.
§ 2. Patriarchae de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis competit:
1° Episcopo eparchiali Episcopum coadiutorem vel Episcopum auxiliarem dare servatis cann. 181, § 1, 182 – 187 et 212;
2° gravi de causa Metropolitam vel Episcopum eparchialem aut titularem ad aliam sedem metropolitanam, eparchialem vel titularem transferre; si quis renuit, Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis rem dirimat vel ad Romanum Pontificem deferat.
§ 3. Patriarcha de consensu Synodi permanentis potest exarchias erigere, immutare et supprimere.
§ 4. De his decisionibus Patriarcha quam primum Sedem Apostolicam certiorem faciat.
Кан. 85 – § 1. Патріярх з поважної причини, за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і порадившись з Апостольським Престолом, може засновувати провінції й єпархії, інакше їх окреслювати, об’єднувати, ділити, скасовувати, міняти їхній ієрархічний ступінь і переносити єпископський осідок.
§ 2. Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви має право:
1° надавати єпархіяльному Єпископові Єпископа коад’ютора або Єпископа помічника, дотримуючись канн. 181, § 1, 182-187 і 212;
2° переносити з поважної причини Митрополита або єпархіяльного чи титулярного Єпископа до іншого митрополичого, єпархіяльного чи титулярного осідку; якщо хтось відмовляється, справу повинен вирішити Синод Єпископів патріяршої Церкви або передати її Римському Архієреєві.
§ 3. Патріярх за згодою постійного Синоду може засновувати, змінювати і скасовувати екзархії.
§ 4. Про ці рішення Патріярх повинен якнайшвидше повідомляти Апостольський Престол.
Can. 86 – § 1. Patriarchae competit:
1° Metropolitae vel Episcopo litteras patriarchales de provisione canonica dare;
2° ordinare Metropolitas per se vel, si impeditus est, per alios Episcopos necnon, si ius particulare ita fert, ordinare etiam omnes Episcopos;
3° Metropolitam post ordinationem episcopalem inthronizare.
§ 2. Ipso iure Patriarchae facultas datur Metropolitas ceterosque Episcopos Ecclesiae, cui praeest, a Romano Pontifice extra fines territorii eiusdem Ecclesiae constitutos ordinandi et inthronizandi, nisi aliud in casu speciali expresse statuitur.
§ 3. Ordinatio episcopalis et inthronizatio fieri debent intra terminos iure statutos, litterae patriarchales vero de provisione canonica intra decem dies post electionis proclamationem dandae sunt; de ordinatione episcopali et de inthronizatione Sedes Apostolica quam primum certior fiat.
Кан. 86 – § 1. Патріярх може: 1° давати Митрополитові або Єпископові патріярші грамоти про канонічне призначення;
2° висвячувати Митрополитів особисто або, в разі перешкоди, через інших Єпископів і, якщо так велить партикулярне право, висвячувати також усіх Єпископів;
3-є – інтронізувати Митрополита після єпископського свячення.
§ 2. На підставі права Патріярхові дано повноваження висвячувати та інтронізувати митрополитів та інших Єпископів очолюваної ним Церкви, поставлених Римським Архієреєм поза межами цієї Церкви, хіба що в спеціяльному випадку виразно щось інше постановляється.
§ 3. Єпископське свячення та інтронізація повинні відбуватися в межах термінів, встановлених законом, а патріярші грамоти про канонічне призначення слід видавати протягом десяти днів після оголошення вибору; про єпископське свячення та інтронізацію слід негайно повідомити Апостольський Престол.
 
Can. 87 – Patriarcha potest curare, ut in Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis ad normam cann. 181, §1 et 182 – 187 eligantur, dummodo congruae eorum sustentationi provisum sit, aliquot Episcopi curiae patriarchalis, non tamen ultra tres, quibus officium cum residentia in curia patriarchali conferat, eosque potest peractis omnibus ad proclamationem episcopalem requisitis ordinare.
Кан. 87 – Патріярх може старатися, аби на Синоді Єпископів патріяршої Церкви, згідно з канн. 181, § 1 і 182-187, було обрано кількох Єпископів патріяршої курії, аби тільки забезпечено було належне їх утримання, однак, не більше трьох, яким він повинен надати уряд з резиденцією в патріяршій курії, і може їх висвятити після виконання всіх вимог для єпископського проголошення.
Can. 88 – §1. Episcopi Ecclesiae patriarchalis Patriarchae honorem et obsequium exhibeant debitamque oboedientiam praestent; Patriarcha vero eosdem Episcopos, qua par est reverentia, prosequatur et fraterna caritate complectatur.
§ 2. Patriarcha curet, ut controversiae, quae inter Episcopos forte oriuntur, componantur firmo iure eas quolibet tempore ad Romanum Pontificem deferendi.
Кан. 88 – § 1. Єпископи патріяршої Церкви повинні виявляти Патріярхові пошану й відданість та показувати належний послух; а Патріярх має віддячувати цим Єпископам відповідною повагою й оточувати їх братньою любов’ю.
§ 2. Патріярх повинен дбати про злагоду суперечок, які можуть виникнути між Єпископами, з дотриманням права передавати їх у будь-який час Римському Архієреєві.
Can. 89 – § 1. Patriarchae ius et obligatio est omnibus clericis ad normam iuris vigilandi; si quis poenam mereri videtur, Hierarcham, cui clericus immediate subditus est, moneat et monitione in cassum facta in clericum ipse ad normam iuris procedat.
§ 2. Munus expediendi negotia, quae totam Ecclesiam patriarchalem respiciunt, Patriarcha committere potest clerico cuilibet consulto eius Episcopo eparchiali vel, si de sodali instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum agitur, eius Superiore maiore, nisi ius particulare Ecclesiae patriarchalis eorundem consensum requirit; hunc clericum potest etiam munere durante sibi immediate subdere.
§ 3. Patriarcha conferre potest dignitatem in propria Ecclesia patriarchali receptam cuilibet clerico firmo can. 430, dummodo accedat consensus scripto datus Episcopi eparchialis, cui clericus subditus est, vel, si de sodali instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum agitur, eius Superioris maioris.
Кан. 89 – § 1. Патріярх має право й обов’язок наглядати за всіма священнослужителями згідно з приписами права; якщо хтось заслуговує покарання, повинен звернути на це увагу Ієрарха, якому священнослужитель безпосередньо підлягає, і, коли таке нагадування виявиться даремним, сам нехай діє у відношенні до священнослужителя, відповідно до приписів права.
§ 2. Завдання полагоджувати справи, які стосуються всієї патріяршої Церкви, Патріярх може доручити будь-якому священнослужителеві, порадившись з його єпархіяльним Єпископом або, якщо йдеться про члена чернечого інституту чи товариства посвяченого життя на подобу чернечого, – з його вищим Настоятелем, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви вимагає їхньої згоди; цього священно-служителя може також на час тривання завдання собі безпосередньо підпорядкувати.
§ 3. Патріярх може надати сан, прийнятий у власній патріяршій Церкві, будь-якому священнослужителеві з дотриманням кан. 430, аби тільки була письмова згода єпархіяльного Єпископа, якому священнослужитель підлягає, або, коли йдеться про члена чернечого інституту чи товариства посвяченого життя на подобу чернечого, – його вищого Настоятеля.
Can. 90 – Patriarcha gravi de causa potest consulto Episcopo eparchiali atque de consensu Synodi permanentis locum vel personam iuridicam, quae non ad institutum religiosum pertinet, in ipso actu erectionis a potestate Episcopi eparchialis eximere sibique immediate subicere, quod attinet ad administrationem bonorum temporalium necnon ad personas eidem loco vel personae iuridicae addictas in eis omnibus, quae ad earum munus vel officium spectant.
Кан. 90 – Патріярх, з поважної причини, порадившись з єпархіяльним Єпископом і за згодою постійного Синоду, під час самого акту заснування – місце або юридичну особу, яка не належить до чернечого інституту, може вилучити з-під влади єпархіяльного Єпископа і собі безпосередньо підпорядкувати в тому, що стосується управління дочасним майном, а також осіб, закріплених за цим місцем або юридичною особою у всьому тому, що має відношення до їхнього завдання або уряду.
Can. 91 – Patriarcha commemorari debet in Divina Liturgia et in laudibus divinis post Romanum Pontificem ab omnibus Episcopis ceterisque clericis secundum praescripta librorum liturgicorum.
Кан. 91– Патріярха повинні згадувати в Божественній Літургії і в церковному правилі після Римського Архієрея всі Єпископи та інші священнослужителі відповідно до приписів літургічних книг.
Can. 92 – § 1. Patriarcha manifestet communionem hierarchicam cum Romano Pontifice, sancti Petri successore, per fidelitatem, venerationem et oboedientiam, quae debentur supremo universae Ecclesiae Pastori.
§ 2. Patriarcha commemorationem Romani Pontificis in signum plenae communionis cum eo in Divina Liturgia et in laudibus divinis secundum praescripta librorum liturgicorum debet facere et curare, ut ab omnibus Episcopis ceterisque clericis Ecclesiae, cui praeest, fideliter fiat.
§ 3. Patriarchae cum Romano Pontifice frequens sit consuetudo ac secundum normas specialiter statutas ei relationem de statu Ecclesiae, cui praeest, exhibeat necnon intra annum a sua electione, deinde pluries durante munere visitationem ad Urbem peragat sanctorum Apostolorum Petri et Pauli limina veneraturus atque sancti Petri successori in primatu super universam Ecclesiam se sistat.
Кан. 92 – § 1. Патріярх повинен засвідчувати ієрархічну єдність з Римським Архієреєм, наступником святого Петра, через вірність, пошану і послух, які належать найвищому Пастиреві всієї Церкви.
§ 2. Патріярх повинен, відповідно до приписів літургічних книг, згадувати Римського Архієрея на знак повної єдності з ним у Божественній Літургії і в церковному правилі і дбати, щоб усі Єпископи та інші священнослужителі, очолюваної ним Церкви, сумлінно це чинили.
§ 3. Патріярх повинен часто спілкуватися з Римським Архієреєм і, відповідно до спеціяльно встановлених правил, подавати звіт про стан Церкви, яку очолює, а також протягом року від обрання, потім частіше під час тривання уряду відвідувати Рим, щоб поклонитися гробам святих Апостолів Петра і Павла і стати перед наступником святого Петра у першенстві над усією Церквою.
Can. 93 – Patriarcha resideat in sede suae residentiae, a qua ne absit nisi canonica ex causa.
Кан. 93– Патріярх повинен перебувати у своєму осідку, від якого не має відлучатися, хіба з канонічної причини.
Can. 94 – Divinam Liturgiam pro populo totius Ecclesiae cui, praeest, Patriarcha celebrare debet diebus festis iure particulari statutis.
Кан. 94 – Божественну Літургію за народ усієї, очолюваної ним Церкви, Патріярх повинен правити у свята, встановлені партикулярним правом.
Can. 95 – § 1. Episcoporum eparchialium obligationes, de quibus in can. 196, tenent etiam Patriarcham firmis de cetero singulorum Episcoporum obligationibus.
§ 2. Patriarcha curet, ut Episcopi eparchiales muneri pastorali fideliter satisfaciant et in eparchia, quam regunt, resideant; eorum zelum excitet; si in aliqua re graviter offenderunt, eos consulta, nisi periculum in mora est, Synodo permanenti monere ne ommittat et, si monitiones optatum effectum non sortiuntur, rem ad Romanum Pontificem deferat.
Кан. 95 – § 1. Обов’язки єпархіяльних Єпископів, про які мова в кан. 196, стосуються також Патріярха, згідно, зрештою, з обов’язками кожного Єпископа.
§ 2. Патріярх повинен дбати, щоб єпархіяльні Єпископи сумлінно виконували пастирські обов’язки і резидували в єпархії, якою керують; він має підсилювати їхню ревність; якщо ж вони в чому тяжко прогрішились, до нього належить напоумити їх, порадившись з постійним Синодом, хіба справа не терпить зволікання. Коли ж напоумлення не осягають бажаного наслідку, повинен передати справу Римському Архієреєві.
Can. 96 – Circa orationes et pietatis exercitia, dummodo proprio ritui consonent, Patriarcha in tota Ecclesia, cui praeest, eadem potest ac Hierarchae loci.
Кан. 96 – Стосовно молитов і побожних вправ, якщо тільки вони узгоджуються з власним обрядом, Патріярх у всій Церкві, яку очолює, має ті самі повноваження, що й місцевий Ієрарх.
Can. 97 – Patriarcha diligenter vigilare debet rectae administrationi omnium bonorum ecclesiasticorum firma primaria singulorum Episcoporum eparchialium obligatione, de qua in can. 1022, § 1.
Кан. 97 – Патріярх повинен пильно наглядати за чесним управлінням усім церков-ним майном з дотриманням першочергового обов’язку всіх єпархіяльних Єпископів, про який мова в кан. 1022, § 1.
 
Can. 98 – Patriarcha de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis et praevio assensu Romani Pontificis conventiones iuri a Sede Apostolica statuto non contrarias cum auctoritate civili inire potest; easdem autem conventiones Patriarcha ad effectum ducere non potest nisi obtenta Romani Pontificis approbatione.
Кан. 98 – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви і попереднім дозволом Римського Архієрея може укладати угоди з цивільною владою, які не суперечать праву, встановленому Апостольським Престолом; але ці угоди Патріярх не може переводити в життя, не одержавши схвалення Римського Архієрея.
Can. 99 – § 1. Patriarcha curet, ut Statuta personalia in regionibus, in quibus vigent, ab omnibus serventur.
§ 2. Si plures Patriarchae eodem in loco potestate in Statutis personalibus agnita vel concessa utuntur, expedit, ut in negotiis maioris momenti collatis consiliis agant.
Кан. 99 – § 1. Патріярх повинен дбати про те, щоб усі дотримувались особових Статутів у регіонах, де вони мають чинність.
§ 2. Якщо кілька Патріярхів мають у тому самому місці владу, визнану або надану в особових Статутах, корисно, щоб у справах більшої ваги діяли погоджено.
Can. 100 – Negotia, quae plures eparchias respiciunt et auctoritatem civilem tangunt, Patriarcha ad se advocare potest; statuere autem de eisdem non potest nisi consultis Episcopis eparchialibus, quorum interest, et de consensu Synodi permanentis; si vero res urget nec suppetit tempus ad coadunandos Episcopos Synodi permanentis membra, horum vices in casu gerunt Episcopi curiae patriarchalis, si habentur, secus vero duo Episcopi eparchiales ordinatione episcopali seniores.
Кан. 100 – Справи, які стосуються багатьох єпархій, і ті, що мають відношення до цивільної влади, Патріярх може взяти на себе; але вирішувати їх може, лише порадившись з зацікавленими єпархіяльними Єпископами і за згодою постійного Синоду; якщо ж справа невідкладна і не вистачає часу на скликання Єпископів – членів постійного Синоду, їх у цьому випадку заступають Єпископи патріяршої курії, якщо такі є, в противному разі два єпархіяльні Єпископи, найстаріші єпископським свяченням.
Can. 101 – Patriarcha in propria eparchia, in monasteriis stauropegiacis itemque in locis, ubi nec eparchia nec exarchia erecta est, eadem iura et obligationes habet ac Episcopus eparchialis.
Кан. 101– Патріярх у власній єпархії, у ставропігійських монастирях та в місцях, де не заснована ні єпархія, ні екзархія, має ті самі права й обов’язки, що єпархіяльний Єпископ.

CAPUT III — DE SYNODO EPISCOPORUM ECCLESIAE PATRIARCHALIS;
ГЛАВА ІІІ — СИНОД ЄПИСКОПІВ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ

Can. 102 – § 1. Ad Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vocari debent omnes et soli Episcopi ordinati eiusdem Ecclesiae ubicumque constituti exclusis eis, de quibus in can. 953, § 1, vel eis, qui poenis canonicis, de quibus in cann. 1433 et 1434, puniti sunt.
§ 2. Quod attinet ad Episcopos eparchiales extra fines territorii Ecclesiae patriarchalis constitutos et ad Episcopos titulares, ius particulare eorum suffragium deliberativum coartare potest firmis vero canonibus de electione Patriarchae, Episcoporum et candidatorum ad offcia, de quibus in can. 149.
§ 3. Pro certis negotiis expediendis a Patriarcha ad normam iuris particularis vel de consensu Synodi permanentis alii invitari possunt praesertim Hierarchae non Episcopi ac periti ad suas opiniones Episcopis in Synodo congregatis manifestandas firmo can. 66, § 2.
Кан. 102 – § 1. На Синод Єпископів патріяршої Церкви мають бути скликані всі висвячені Єпископи цієї Церкви і тільки вони, де б не були поставлені, за винятком тих, про яких мова в кан. 953, § 1, або тих, які підлягають канонічному покаранню, про що мова в канн. 1433 і 1434.
§ 2. Що стосується єпархіяльних Єпископів, поставлених поза межами території патріяршої Церкви, і титулярних Єпископів, то партикулярне право може обмежувати їх вирішальний голос, дотримуючись канонів про вибори Патріярха, Єпископів і кандидатів на уряди, про які мовиться в кан. 149.
§ 3. Для полагодження певних справ Патріярх може, згідно з приписом партикулярного права або за згодою постійного Синоду, запрошувати інших, зокрема Ієрархів, які не є Єпископами, та експертів, для виявлення їхніх думок зібранню Єпископів на Синоді, з дотриманням кан. 66, § 2.
Can. 103 – Patriarchae est Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis convocare eique praeesse.
Кан. 103 – До Патріярха належить склика_ти Синод Єпископів патріяршої Церкви і на ньому головувати.
Can. 104 – § 1. Omnes Episcopi ad Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis legitime vocati gravi obligatione tenentur, ut eidem Synodo intersint eis exceptis, qui officio suo iam renuntiaverunt.
§ 2. Si quis Episcopus iusto impedimento se detineri existimat, scripto suas rationes aperiat Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis; de legitimitate impedimenti decidere est Episcoporum, qui in loco designato initio sessionum Synodi praesentes sunt.
Кан. 104 – § 1. Усі Єпископи, законно скликані на Синод Єпископів патріяршої Церкви, мають важкий обов’язок брати участь у цьому Синоді, за винятком тих, що вже зреклися уряду.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що його затримує слушна перешкода, то він повинен письмово виявити Синодові Єпископів патріяршої Церкви свої причини; про законність перешкоди мають вирішити на початку засідання Синоду Єпископи, присутні у призначеному місці.
Can. 105 – Pro Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis nemo ex eiusdem Synodi membris procuratorem sui loco mittere potest nec quisquam plura suffragia habet.
Кан. 105 – На Синод Єпископів патріяршої Церкви ніхто із членів цього Синоду не може посилати заступника замість себе і ніхто не має більше голосів.
Can. 106 – § 1. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis convocari debet, quoties:
1° expedienda sunt negotia, quae ad exclusivam competentiam Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis pertinent aut pro quibus peragendis consensus eiusdem Synodi requiritur;
2° Patriarcha de consensu Synodi permanentis id necessarium iudicat;
3° tertia saltem pars membrorum pro dato negotio id postulat salvis semper iuribus Patriarcharum, Episcoporum aliarumque personarum iure communi statutis.
§ 2. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis praeterea convocari debet, si ius particulare ita fert, statis temporibus, etiam quotannis.
Кан. 106 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви має бути скликаний кожного разу, коли: 1° треба полагодити справи, які належать до виключної компетенції самого Синоду Єпископів патріяршої Церкви, або для виконання яких вимагається згода цього ж Синоду; 2° Патріярх за згодою постійного Синоду вважає це необхідним; 3-є – принаймні третина членів вимагає цього для певної справи завжди зі збереженням установлених загальним правом прав Патріярха, Єпископів та інших осіб.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви, окрім того, повинен скликатись також щорічно у встановлений час, якщо так велить партикулярне право.
 
Can. 107 – § 1. Nisi ius particulare maiorem praesentiam exigit et firmis cann. 69, 149 et 183, § 1, quaelibet sessio Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis canonica atque singulum scrutinium validum est, si maior pars Episcoporum, qui tenentur eidem Synodo interesse, praesens est.
§ 2. Firmis cann. 72, 149 et 183, § § 3 et 4 integrum est Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis latis normis statuere, quot suffragia et scrutinia requirantur, ut decisiones synodales vim iuris obtineant; secus servari debet can. 924.
Кан. 107 – § 1. Якщо партикулярне право не вимагає більшої присутності і дотримуючись канн. 69, 149 і 183, § 1, кожне засідання Синоду Єпископів патріяршої Церкви є канонічним і кожний підрахунок голосів є правосильним, коли є присутня більшість Єпископів, які зобов’язані брати участь у Синоді Єпископів.
§ 2. Дотримуючись канн. 72, 149 і 183, § § 3 і 4, Синод Єпископів патріяршої Церкви може на підставі виданих правил установити, скільки голосів і голосувань вимагається, щоб синодальні рішення мали силу закону; в противному разі слід дотримуватись кан. 924.
Can. 108 – § 1. Patriarchae est Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis aperire necnon de eiusdem Synodi consensu transferre, prorogare, suspendere et dissolvere.
§ 2. Patriarchae quoque est praeauditis Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis membris ordinem servandum in quaestionibus examinandis praeparare atque approbationi Synodi initio sessionum subicere.
§ 3. Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis durante singuli Episcopi propositis quaestionibus possunt alias addere, si saltem tertia pars membrorum, quae Synodo intersunt, consentit.
Кан. 108 – § 1. До Патріярха належить відкривати Синод Єпископів патріяршої Церкви, а також за згодою цього Синоду переносити, відкладати, припиняти й розпускати його.
§ 2. До Патріярха належить, вислухавши попередньо членів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, підготувати порядок, якого слід дотримуватись при розгляді питань, і на початку засідань Синоду представити його на затвердження.
§ 3. Під час тривання Синоду Єпископів патріяршої Церкви окремі Єпископи можуть до запропонованих питань додавати інші, якщо з цим згідна принаймні третина членів, що присутні на Синоді.
Can. 109 – Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis incohata nemini Episcoporum licet discedere a Synodi sessionibus nisi iusta de causa a Synodo approbata.
Кан. 109 – Після відкриття Синоду Єпископів патріяршої Церкви нікому з Єпископів не дозволяється виходити із засідань Синоду, хіба що із виправданої причини, схваленої Синодом.
Can. 110 – § 1. Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis exclusive competit leges ferre pro tota Ecclesia patriarchali, quae vim obtinent ad normam can. 150, § § 2 et 3.
§ 2. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis est tribunal ad normam can. 1062.
§ 3. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis electionem Patriarchae, Episcoporum et candidatorum ad officia, de quibus in can. 149, peragit.
§ 4. Actus administrativi Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis non competunt, nisi pro certis actibus Patriarcha aliud statuit aut iure communi actus aliqui eidem Synodo reservantur et firmis canonibus, qui consensum Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis requirunt.
Кан. 110 – § 1. Виключно до Синоду Єпископів патріяршої Церкви належить видавати закони для всієї патріяршої Церкви, які отримують силу згідно з приписами кан. 150, § § 2 і 3.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви є трибуналом, згідно з приписом кан. 1062.
§ 3. Синод Єпископів патріяршої Церкви проводить вибори Патріярха, Єпископів і кандидатів на уряди, про що мова в кан. 149.
§ 4. Адміністративні акти не належать до компетенції Синоду Єпископів патріяршої Церкви, хіба що для певних актів інакше постановив Патріярх або деякі акти на підставі загального права зарезервовані тому ж Синодові, дотримуючись канонів, які вимагають згоди Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
Can. 111 – § 1. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis designat modum et tempus promulgationis legum et publicationis decisionum.
§ 2. Item de secreto servando circa acta et negotia tractata Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis est decidendum salva obligatione secretum servandi in casibus iure communi statutis.
§ 3. Acta de legibus ac decisionibus quam primum Romano Pontifici mittantur; certa acta vel etiam omnia cum ceteris Ecclesiarum orientalium Patriarchis de iudicio eiusdem Synodi communicentur.
Кан. 111 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви визначає спосіб і час оголошення законів і оприлюднення рішень.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен також вирішити питання про збереження таємниці щодо обговорених актів і справ, дотримуючись обов’язку зберігання таємниці у випадках, установлених загальним правом.
§ 3. Акти про закони і рішення слід негайно висилати Римському Архієреєві; певні акти або навіть усі слід довести до відома інших Патріярхів східних Церков відповідно до постанови того ж Синоду.
Can. 112 – § 1. Patriarchae competit promulgatio legum et publicatio decisionum Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis.
§ 2. Interpretatio authentica legum Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis usque ad futuram Synodum Patriarchae consulta Synodo permanenti competit.
Кан. 112 – § 1. До Патріярха належить проголошення законів і оприлюднення рішень Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 2. Автентичне тлумачення законів Синоду Єпископів патріяршої Церкви, аж до наступного Синоду, належить Патріярхові за порадою постійного Синоду.
Can. 113 – Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis sua conficiat statuta., in quibus provideatur de secretaria Synodi, de commissionibus praeparatoriis, de ordine procedendi necnon de aliis mediis, quae fini consequendo efficacius consulant.
Кан. 113 – Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен виготовити свої статути, в яких слід передбачити секретаріят Синоду, підготовчі комісії, порядок роботи, а також інші засоби, які сприяли б успішнішому досягненню мети.

CAPUT IV — DE CURIA PATRIARCHALI;
ГЛАВА ІV — ПАТРІЯРША КУРІЯ

Can. 114 – § 1. Patriarcha penes suam Sedem habere debet curiam patriarchalem a curia eparchiae Patriarchae distinctam, quae constat ex Synodo permanenti, Episcopis curiae patriarchalis, tribunali ordinario Ecclesiae patriarchalis, oeconomo patriarchali, cancellario patriarchali, commissione de re liturgica necnon aliis commissionibus, quae iure curiae patriarchali adiunguntur.
§ 2. Personae ad curiam patriarchalem pertinentes a Patriarcha ex clericis totius Ecclesiae, cui praeest, seligi possunt consulto eorum Episcopo eparchiali vel, si de sodalibus instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum agitur, eorum Superiore maiore.
§ 3. Officia utriusque curiae Patriarchae, quatenus fieri potest, in eisdem personis ne cumulentur.
Кан. 114 – § 1. Патріярх повинен мати у своєму осідку патріяршу курію, іншу від курії єпархії Патріярха, яка складається з постійного Синоду Єпископів патріяршої курії, звичайного трибуналу патріяршої Церкви, патріяршого економа, патріяршого канцлера, комісії з питань літургії та інших комісій, які на підставі права входять у склад патріяршої курії.
§ 2. Осіб, які належать до патріяршої курії, Патріярх може вибирати із священнослужителів всієї Церкви, яку він очолює, за порадою їхнього єпархіяльного Єпископа або, якщо йдеться про членів чернечого інституту чи членів інституту посвяченого життя на зразок чернечого, – їхнього вищого Настоятеля.
§ 3. Уряди обох курій Патріярха, по змозі, не повинні поєднуватись у тих самих особах.
Can. 115 – § 1. Synodus permanens constat ex Patriarcha et quattuor Episcopis ad quinquennium designatis.
§ 2. Horum Episcoporum tres a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis eliguntur, inter quos saltem duo ex Episcopis eparchialibus esse debent, unus vero a Patriarcha nominatur.
§ 3. Eodem tempore ac modo designentur quattuor, quatenus fieri potest, Episcopi, qui ex ordine a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis determinato Synodi permanentis membra impedita alternatim substituant.
Кан. 115 – § 1. Постійний Синод складається з Патріярха і чотирьох Єпископів, призначених на п’ятиріч’я.
§ 2. Троє з цих Єпископів обираються Синодом Єпископів патріяршої Церкви, серед яких принаймні двоє повинні бути з-поміж єпархіяльних Єпископів, а одного іменує Патріярх.
§ 3. У той самий час і спосіб слід призначити чотирьох, по змозі, Єпископів, які б у порядку, визначеному Синодом Єпископів патріяршої Церкви, поперемінно заміняли членів постійного Синоду на випадок перешкоди.
Can. 116 – § 1. Patriarchae est Synodum permanentem convocare eique praeesse.
§ 2. Si Patriarcha impeditur, ne Synodo permanenti intersit, Synodi sessionibus praeest Episcopus ordinatione episcopali senior inter Synodi membra redintegrato quinario numero ad normam can. 115, § 3.
§ 3. Si Synodus permanens definire debet negotium, quod personam alicuius Episcopi, qui membrum eiusdem Synodi est, vel eius eparchiam aut officium tangit, hic quidem audiendus est, sed in Synodo ei substituatur alius Episcopus ad normam can. 115, § 3.
Кан. 116 – § 1. До Патріярха належить скликати постійний Синод і головувати на ньому.
§ 2. Якщо Патріярх через перешкоду не може взяти участі у постійному Синоді, тоді на засіданнях Синоду головує Єпископ, найстаріший єпископським свяченням серед членів Синоду, відновивши п’ятірне число, згідно з приписом кан. 115, § 3.
§ 3. Якщо постійний Синод повинен вирішити справу, яка торкається особи якогось Єпископа, члена цього Синоду, або його єпархії чи уряду, тоді його треба, безперечно, вислухати, але в Синоді його повинен замінити інший Єпископ, згідно з приписом кан. 115, § 3.
Can. 117 – Praeses et omnia alia membra Synodi permanentis, quae Synodo interfuerunt, actis Synodi subscribere debent.
Кан. 117 – Акти постійного Синоду повинні підписати голова і всі інші члени Синоду, які брали участь у Синоді.
Can. 118 – Suffragia in Synodo permanenti debent esse secreta, si de personis agitur; in ceteris vero casibus, si saltem unum ex membris id expresse petivit.
Кан. 118 – Голосування на постійному Синоді повинно бути таємним, якщо йдеться про особи; а у всіх інших випадках, якщо принаймні один з членів цього виразно зажадав.
Can. 119 – Si quod negotium ad Synodi permanentis competentiam pertinens definiendum est, dum locum habet Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, decisio de hoc negotio Synodo permanenti reservatur, nisi Patriarcha de consensu Synodi permanentis decisionem Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis committere opportunum iudicat.
Кан. 119 – Якщо під час тривання Синоду Єпископів патріяршої Церкви потрібно вирішити якусь справу, яка належить до компетенції постійного Синоду, рішення в цій справі резервується постійному Синодові, хіба що Патріярх за згодою постійного Синоду вважає за доцільне доручити рішення Синодові Єпископів патріяршої Церкви.
Can. 120 – Synodus permanens convocari debet statis temporibus, saltem bis in anno, et, quoties Patriarcha id opportunum censet, et, quoties expedienda sunt negotia, ad quae ius commune requirit consensum vel consilium eiusdem Synodi.
Кан. 120 – Постійний Синод повинен скликатися у визначені реченці, принаймні двічі на рік, і кожен раз, коли Патріях вважає це корисним і коли треба полагодити справи, для яких загальне право вимагає згоди або поради цього Синоду.
Can. 121 – Si gravi de causa de iudicio Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis Synodus permanens constitui non potest, Sedes Apostolica certior fiat et Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis eligat duos Episcopos, quorum unus ex Episcopis eparchialibus esse debet, qui cum Patriarcha causa perdurante Synodi permanentis vices gerunt.
Кан. 121– Якщо з поважної причини, на думку Синоду Єпископів патріяршої Церкви, постійний Синод не може сформуватись, тоді треба повідомити Апостольський Престол, і Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен вибрати двох Єпископів, з яких один має бути з-поміж єпархіяльних, які разом з Патріярхом виконують обов’язки постійного Синоду, поки триває причина.
Can. 122 – § 1. Pro administratione bonorum Ecclesiae patriarchalis Patriarcha de consensu Synodi permanentis nominet oeconomum patriarchalem ab oeconomo eparchiae Patriarchae distinctum, qui sit christifidelis in re oeconomica peritus et probitate praestans excluso vero ad validitatem eo, qui cum Patriarcha consanguinitate vel affinitate usque ad quartum gradum inclusive coniunctus est.
§ 2. Oeconomus patriarchalis nominatur ad tempus iure particulari determinatum; munere durante a Patriarcha amoveri non potest nisi de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis aut, si periculum in mora est, Synodi permanentis.
§ 3. Oeconomus patriarchalis rationem administrationis exeuntis anni necnon praevisionem accepti et expensi anni incipientis Synodo permanenti quotannis scripto reddere debet; ratio administrationis reddenda est etiam, quoties a Synodo permanenti petitur.
§ 4. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis potest rationem administrationis necnon praevisionem accepti et expensi ab oeconomo patriarchali exquirere et proprio examini subicere.
Кан. 122 – § 1. Для управління майном патріяршої Церкви Патріярх, за згодою постійного Синоду, повинен призначити патріяршого економа, іншого від економа єпархії Патріярха. Ним повинен бути вірний християнин, досвічений у економічних справах, визначної чесності, виключаючи для правосильності того, що зв’язаний з Патріярхом спорідненістю або свояцтвом до четвертого ступеня включно.
§ 2. Патріярший економ призначається на час, визначений партикулярним правом; під час тривання уряду Патріярх не може його усунути, хіба що за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або, якщо є небезпека у зволіканні, постійного Синоду.
§ 3. Патріярший економ повинен здавати звіт про управління наприкінці року і представляти передбачення доходів і витрат на початку року постійному Синодові щорічно у письмовій формі; звітувати про управління слід також, скільки раз цього вимагає постійний Синод.
§ 4. Синод Єпископів патріяршої Церкви може вимагати від патріяршого економа звіту про управління і передбачення доходів і витрат, і піддати його власній перевірці.
Can. 123 – §1. In curia patriarchali nominetur a Patriarcha presbyter vel diaconus omni exceptione maior, qui ut cancellarius patriarchalis cancellariae patriarchali et archivo curiae patriarchalis praeest a vices gerente, si casus fert, a Patriarcha nominato adiutus.
§ 2. Praeter cancellarium eiusque vices gerentem, qui ex officio suo notarii sunt, Patriarcha alios quoque notarios pro tota Ecclesia, cui praeest, nominare potest, quibus omnibus cann. 253 et 254 applicentur; quos notarios etiam libere ab officio amovere potest.
§ 3. Circa archivum curiae patriarchalis serventur cann. 256 – 260.
Кан. 123 – § 1. У патріяршій курії Патріярх повинен іменувати пресвітера або диякона бездоганного в усіх відношеннях, який як патріярший канцлер стоїть на чолі патріяршої канцелярії та архіву патріяршої курії, маючи для допомоги, в разі потреби, заступника, якого іменує Патріярх.
§ 2. Крім канцлера і його заступника, які з уваги на свій уряд є нотарями, Патріярх може іменувати також інших нотарів для всієї Церкви, яку очолює, – до них усіх повинні застосовуватись канн. 253 і 254; тих нотарів він може також довільно усунути з уряду.
§ 3. Щодо архіву патріяршої курії слід дотримуватись канн. 256-260.
Can. 124 – Commissio liturgica, quae in omni Ecclesia patriarchali haberi debet, ceteraeque commissiones pro Ecclesiis sui iuris praescriptae a Patriarcha eriguntur, ex personis a Patriarcha nominatis constituuntur necnon normis ab ipso statutis reguntur, nisi aliter iure cavetur.
Кан. 124 – Літургічна комісія, яка повинна бути в кожній патріяршій Церкві, і всі інші комісії, приписані для Церков свого права, утворюються Патріярхом та складаються з осіб іменованих Патріярхом і керуються правилами, встановленими ним самим, хіба що право передбачає інакше.
Can. 125 – Expensae curiae patriarchalis solvantur ex bonis, quibus Patriarcha ad hunc finem uti potest; si haec non sufficiunt, singulae eparchiae pro mensura a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis determinanda ad expensas solvendas concurrant.
Кан. 125 – Витрати патріяршої курії покриваються з майна, яке Патріярх може використати для цієї ціліь якщо ж його не вистачає, окремі єпархії повинні приєднатись для покриття витрат відповідно до розміру, який має визначити Синод Єпископів патріяршої Церкви.

CAPUT V — DE SEDE PATRIARCHALI VACANTE VEL IMPEDITA;
ГЛАВА V — ВАКАНТНІСТЬ І ПЕРЕШКОДА В ДІЯЛЬНОСТІ ПАТРІЯРШОГО ПРЕСТОЛУ

Can. 126 – § 1. Sedes patriarchalis vacat morte aut renuntiatione Patriarchae.
§ 2. Ad acceptationem renuntiationis Patriarchae competens est Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis consulto Romano Pontifice, nisi Patriarcha Romanum Pontificem directe adiit.
Кан. 126 – § 1. Патріярший Престол стає вакантним внаслідок смерті або зречення Патріярха.
§ 2. Для прийняття зречення Патріярха компетентним є Синод Єпископів патріяршої Церкви, який звертається за порадою до Римського Архієрея, хіба що Патріярх безпосередньо звернувся до Римського Архієрея.
Can. 127 – Nisi ius particulare aliud fert, Sede patriarchali vacante Administrator Ecclesiae patriarchalis est Episcopus ordinatione episcopali senior inter Episcopos curiae patriarchalis vel, si desunt, inter Episcopos, qui membra sunt Synodi permanentis.
Кан. 127 – Якщо партикулярне право не велить чогось іншого, у випадку вакантності Престолу Адміністратором патріяршої Церкви стає Єпископ, найстаріший єпископським свяченням серед Єпископів патріяршої курії, або, якщо їх немає, то серед Єпископів, які є членами постійного Синоду.
Can. 128 – Administratoris Ecclesiae patriarchalis est:
1° notitiam de Sedis patriarchalis vacatione statim cum Romano Pontifice necnon cum omnibus Episcopis Ecclesiae patriarchalis communicare;
2° normas speciales, quas pro diversis adiunctis, in quibus Sedis patriarchalis vacatio locum habuit, ius commune vel particulare aut Romani Pontificis instructio, si qua datur, praescribit, accurate exsequi vel curare, ut alii eas exsequantur;
3° Episcopos ad Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis de eligendo Patriarcha convocare et cetera omnia ad eandem Synodum necessaria disponere.
Кан. 128 – До Адміністратора патріяршої Церкви належить: 1° негайно повідомити Римського Архієрея та всіх Єпископів патріяршої Церкви про вакантність патріяршого Престолу; 2° ретельно виконувати спеціяльні правила, які загальне чи партикулярне право або інструкція Римського Архієрея, якщо така є, приписує для різних обставин, за яких мала місце вакантність патріяршого Престолу, або дбати про те, щоб інші їх виконували; 3-є – скликати Єпископів на Синод Єпископів патріяршої Церкви для виборів Патріярха і підготувати все необхідне для цього Синоду.
 
Can. 129 – Administrator Ecclesiae patriarchalis in eparchia Patriarchae, in monasteriis stauropegiacis itemque in locis ubi nec eparchia nec exarchia erecta est, eadem iura et obligationes habet ac Administrator eparchiae vacantis.
Кан. 129 – Адміністратор патріяршої Церкви в єпархії Патріярха, в ставропігійських монастирях і місцях, де не були засновані ні єпархія, ні екзархія, має ті самі права й обов’язки, що й Адміністратор вакантної єпархії.
Can. 130 – § 1. Ad Administratorem Ecclesiae patriarchalis transit potestas ordinaria Patriarchae eis omnibus exclusis, quae agi non possunt nisi de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis.
§ 2. Administrator Ecclesiae patriarchalis non potest Protosyncellum vel Syncellos eparchiae Patriarchae ab officio amovere nec Sede patriarchali vacante quicquam innovare.
§ 3. Etsi praerogativis Patriarchae caret, Administrator Ecclesiae patriarchalis praecedit omnes Episcopos eiusdem Ecclesiae, non autem in Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis de eligendo Patriarcha.
Кан. 130 – § 1. До Адміністратора патріяршої Церкви переходить звичайна влада Патріярха, за винятком усього того, що може діятись лише за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 2. Адміністратор патріяршої Церкви не може усунути з уряду Протосинкела або Синкелів єпархії Патріярха і не може нічого нового вводити, коли патріярший Престол вакантний.
§ 3. Хоч Адміністратор патріяршої Церкви не має привілеїв Патріярха, йому належить першенство перед усіма Єпископами цієї Церкви, але не на Синоді Єпископів патріяршої Церкви для виборів Патріярха.
 
Can. 131 – Administrator Ecclesiae patriarchalis rationem suae administrationis novo Patriarchae quam primum reddere debet.
Кан. 131 – Адміністратор патріяршої Церкви повинен якнайшвидше дати звіт новому Патріярхові про своє адміністрування.
Can. 132 – § 1. Sede patriarchali quacumque de causa ita impedita, ut Patriarcha ne per litteras quidem cum Episcopis eparchialibus Ecclesiae, cui praeest, communicare possit, regimen Ecclesiae patriarchalis est ad normam can. 130 penes Episcopum eparchialem intra fines territorii eiusdem Ecclesiae ordinatione episcopali seniorem, qui ipse impeditus non est, nisi Patriarcha alium Episcopum vel in casu extremae necessitatis etiam presbyterum designavit.
§ 2. Patriarcha ita impedito, ut ne per litteras quidem cum christifidelibus propriae eparchiae communicare possit, regimen eiusdem eparchiae est penes Protosyncellum; si vero et ipse impeditus est, penes illum, quem designavit Patriareha vel is, qui Ecclesiam patriarchalem interim regit.
§ 3. Qui regimen interim suscepit, Romanum Pontificem quam primum de Sede patriarchali impedita et de assumpto regimine certiorem faciat.
Кан. 132 – § 1. Коли патріярший Престол з якоїсь причини так перешкоджений, що Патріярх не може навіть листовно зв’язатись з єпархіяльними Єпископами Церкви, яку очолює, тоді керівництво патріяршою Церквою, згідно з кан. 130, належить єпархіяльному Єпископові, найстарішому єпископським свяченням у межах території цієї Церкви, який сам не має перешкод, хіба що Патріярх призначив іншого Єпископа або, у випадку крайньої необхідності, навіть пресвітера.
§ 2. Якщо Патріярх настільки зазнає перешкоди, що навіть листовно не може зв’язатись з вірними своєї єпархії, тоді керівництво цією єпархією переходить до Протосинкела; якщо ж він сам зазнає перешкоди, тоді воно належить тому, кого призначив Патріярх або тому, що тимчасово керує патріяршою Церквою.
§ 3. Той, хто тимчасово одержує керівництво, повинен якнайскоріше повідомити Римського Архієрея про перешкоди, які має патріярший Престол, і про прийняття керівництва.

CAPUT VI — DE METROPOLITIS ECCLESIAE PATRIARCHALIS;
ГЛАВА VІ — МИТРОПОЛИТИ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ

Can. 133 – § 1. Metropolitae, qui alicui provinciae intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis praeest, in eparchiis huius provinciae praeter alia, quae iure communi ei tribuuntur, est:
1° Episcopos provinciae intra tempus iure determinatum ordinare et inthronizare firmo can. 86, § 1, n. 2;
2° Synodum metropolitanam temporibus a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarclialis statutis convocare, quaestiones in ea tractandas opportune instruere, Synodo praeesse, eam transferre, prorogare, suspendere et dissolvere;
3° tribunal metropolitanum erigere;
4° vigilare, ut fides et disciplina ecclesiastica accurate serventur;
5° visitationem canonicam peragere, si eam Episcopus eparchialis neglexit;
6° eum, qui legitime ad officium propositus vel electus est, nominare vel confirmare, si Episcopus eparchialis intra tempus iure statutum iusto impedimento non detentus id facere omisit, itemque oeconomum eparchialem nominare, si Episcopus eparchialis monitus eum nominare neglexit.
§ 2. In omnibus negotiis iuridicis provinciae Metropolita eiusdem personam gerit.
Кан. 133 – § 1. Обов’язком Митрополита, який стоїть на чолі якоїсь провінції в межах території патріяршої Церкви, в єпархіях цієї провінції, крім усього іншого, що йому належить на підставі загального права, є:
1° висвячувати й інтронізувати, дотримуючись кан. 86, § 1, ч.2, Єпископів провінції протягом визначеного правом часу;
2° скликати митрополичий Синод у терміни, встановлені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, належно підготувати питання, які слід на ньому розглянути, головувати на Синоді, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати;
3-є – утворити митрополичий трибунал;
4° дбати, щоб ретельно зберігалися віра й церковна дисципліна;
5° проводити канонічну візитацію, якщо її занехав єпархіяльний Єпископ; 6° іменувати або затвердити того, хто був законно запропонований або обраний на уряд, якщо єпархіяльний Єпископ протягом установленого правом часу, не маючи перешкоди, занедбав це вчинити, а також іменувати єпархіяльного економа, якщо єпархіяльний Єпископ, незважаючи на напоумлення, занедбав його іменувати.
§ 2. В усіх юридичних справах своєї провінції Митрополит виступає від її імені.
Can. 134 – § 1. Metropolitae dignitas semper coniuncta est cum sede eparchiali determinata.
§ 2. Metropolita in propria eparchia eadem iura et obligationes habet ac Episcopus eparchialis in sua.
Кан. 134 – § 1. Сан Митрополита завжди пов’язаний з визначеним єпархіяльним престолом.
§ 2. Митрополит у своїй єпархії має ті самі права й обов’язки, що і єпархіяльний Єпископ у своїй.
Can. 135 – Metropolita commemorandus est ab omnibus Episcopis ceterisque clericis in Divina Liturgia et in laudibus divinis secundum praescripta librorum liturgicorum.
Кан. 135 – Митрополита повинні згадувати всі Єпископи та інші священнослужителі під час Божественної Літургії і в церковному правилі, згідно з приписами літургічних книг.
Can. 136 – Metropolita, qui praeest provinciae, praecedit ubique Metropolitam titularem.
Кан. 136 – Митрополит, який очолює провінцію, всюди має першенство перед титулярним Митрополитом.
Can. 137 – Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis pressius determinet iura et obligationes Metropolitarum et Synodorum metropolitanarum secundum legitimas consuetudines propriae Ecclesiae patriarchalis necnon temporum et locorum adiuncta.
Кан. 137 – Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен якнайстисліше визначати права й обов’язки Митрополитів і митрополичих Синодів відповідно до законних звичаїв власної патріяршої Церкви, а також обставин часів і місць.
Can. 138 – Iura et obligationes Metropolitae extra fines territorii Ecclesiae patriarchalis constituti eadem sunt ac in can. 133, § 1, nn. 2 – 6 et § 2 necnon in cann. 135, 136, 160 et 1084, § 3 praescribuntur; circa cetera iura et obligationes Metropolita servat normas speciales a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis propositas et a Sede Apostolica approbatas vel ab ipsa hac Sede statutas.
Кан. 138 – Права й обов’язки Митрополита, поставленого поза межами патріяршої Церкви, є ті самі, що вказані в кан. 133, § 1, чч. 2-6 і § 2, а також у канн. 135, 136, 160 і 1084, § 3; щодо інших прав і обов’язків, Митрополит дотримується спеціяльних норм, запропонованих Синодом Єпископів патріяршої Церкви і затверджених Апостольським Престолом або встановлених цим же Престолом.
Can. 139 – Episcopus eparchialis, qui extra fines territorii propriae Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercet et ad nullam provinciam pertinet, aliquem Metropolitam consulto Patriarcha et cum approbatione Sedis Apostolicae designet; huic Metropolitae competunt iura et obligationes, de quibus in can. 133, § 1, nn. 3 – 6.
Кан. 139 – Єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу поза межами території власної патріяршої Церкви і не належить до жодної провінції, повинен призначити для себе якогось Митрополита за порадою Патріярха і за затвердженням Апостольського Престолу; Митрополита цього стосуються права й обов’язки, про які мова в кан. 133, § 1, чч.3-6.

CAPUT VII — DE CONVENTU PATRIARCHALI;
ГЛАВА VІІ — ПАТРІЯРШИЙ СОБОР

Can. 140 – Conventus patriarchalis est coetus consultivus totius Ecclesiae, cui Patriarcha praeest, qui Patriarchae atque Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis adiutricem operam praestat in negotiis maioris momenti gerendis praesertim ad apostolatus formas ac rationes necnon disciplinam ecclesiasticam cum occurrentibus aetatis adiunctis atque bono communi propriae Ecclesiae, ratione etiam habita boni communis totius territorii, ubi plures Ecclesiae sui iuris exstant, apte componendas.
Кан. 140 – Патріярший собор є дорадче зібрання всієї Церкви, очолюваної Патріярхом, яке подає допомогу Патріярхові й Синодові Єпископів патріяршої Церкви у полагоджуванні справ більшої ваги, особливо для належного укладення форм і способів апостольства, а також церковної дисципліни відповідно до існуючих обставин часу, зважаючи на загальне добро власної Церкви, а також на загальне добро всієї території, де існує багато Церков свого права.
Can. 141 – Conventus patriarchalis convocari debet quinto saltem quoque anno et de consensu Synodi permanentis aut Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, quoties Patriarchae id utile videtur.
Кан. 141 – Патріярший собор повинен скликатися принаймні раз на п’ять років, а також кожний раз, коли, за згодою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви, Патріярх вважає це корисним.
Can. 142 – § 1. Patriarchae est conventum patriarchalem convocare, eidem praeesse atque eum transferre, prorogare, suspendere et dissolvere; vice-praesidem, qui in absentia Patriarchae conventui praeest, ipse Patriarcha nominet.
§ 2. Sede patriarchali vacante conventus patriarchalis suspenditur ipso iure, donec novus Patriarcha de re decreverit.
Кан. 142 – § 1. До Патріярха належить скликати патріярший собор, головувати на ньому і його переносити, відкладати, припиняти й розпускатиь заступника голови, який під час відсутності Патріярха головує на соборі, повинен призначити сам Патріярх.
§ 2. Якщо патріярший Престол стає вакантним, тоді патріярший собор припиняється на підставі самого права, поки новий Патріярх не вирішить цієї справи.
Can. 143 – § 1. Ad conventum patriarchalem convocandi sunt:
1° Episcopi eparchiales ceterique Hierarchae loci;
2° Episcopi titulares;
3° Praesides confoederationum monasticarum, Superiores generales institutorum vitae consecratae atque Superiores monasteriorum sui iuris;
4° rectores catholicarum studiorum universitatum et ecclesiasticarum studiorum universitatum necnon decani facultatum theologiae et iuris canonici, quae intra fines territorii Ecclesiae, cuius conventus tenetur, sedem habent;
5° rectores seminariorum maiorum;
6° ex unaquaque eparchia saltem unus ex presbyteris eidem eparchiae ascriptis praesertim parochis, unus ex religiosis vel sodalibus societatum vitae communis ad instar religiosorum necnon duo laici, nisi statuta maiorem numerum determinant, qui omnes modo ab Episcopo eparchiali determinato designantur et quidem, si de sodalibus instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum agitur, de consensu Superioris competentis.
§ 2. Omnes, qui ad conventum patriarchalem convocandi sunt, eidem interesse debent, nisi iusto detinentur impedimemto, de quo Patriarcham certiorem facere tenentur; Episcopi eparchiales vero procuratorem sui loco mittere possunt.
§ 3. Personae alterius Ecclesiae sui iuris ad conventum patriarchalem invitari et in eo partem habere possunt ad normam statutorum.
§ 4. Ad conventum patriachalem etiam invitari possunt aliquot observatores ex Ecclesiis vel Communitatibus ecclesialibus acatholicis.
Кан. 143– § 1. На патріярший собор слід скликати:
1° єпархіяльних Єпископів та інших місцевих Ієрархів;
2° титулярних Єпископів;
3-є – Глав чернечих конфедерацій, генеральних Настоятелів інститутів посвяченого життя і Настоятелів монастирів свого права; 4° ректорів католицьких університетів, церковних університетів і деканів факультетів теології або канонічного права, які мають осідок у межах території Церкви, собор якої відбувається;
5° ректорів вищих семінарій;
6° з кожної єпархії одного з пресвітерів, прописаних до цієї єпархії, особливо парохів, одного з ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих, а також двох мирян, хіба що статути визначають більшу кількість. Усі вони призначаються в спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом, а, якщо йдеться про членів чернечого інституту або товариств посвяченого життя на подобу чернечого, за згодою компетентного Настоятеля.
§ 2. Усі ті, кого слід скликати на патріярший собор, повинні брати в ньому участь, хіба що їм заважає виправдана перешкода, про яку вони зобов’язані повідомити Патріярха; однак, єпархіяльні Єпископи замість себе можуть послати уповноваженого.
§ 3. Можна запросити на патріярший собор осіб іншої Церкви свого права, які можуть брати в ньому участь згідно з приписом статутів.
§ 4. На патріярший собор можна також запросити кількох спостерігачів з некатолицьких Церков або церковних Спільнот.
 
Can. 144 – § 1. Firmo iure cuiuslibet christifidelis quaestiones Hierarchis indicandi solius Patriarchae vel Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis est argumenta in conventu patriarchali tractanda determinare.
§ 2. Patriarchae est per opportunas praevias commissiones et consultationes curare, ut omnes quaestiones apte instruantur atque tempore opportuno ad conventus membra mittantur.
Кан. 144 – § 1. Хоч згідно з правом будь-який вірний може підказувати Ієрархам справи, але тільки Патріярх або Синод Єпископів патріяршої Церкви має право визначити питання, які слід обговорити на патріяршому соборі.
§ 2. До Патріярха належить подбати через відповідні попередні комісії і наради, щоб усі питання були належно підготовані і відправлені своєчасно членам собору.
Can. 145 – Conventus patriarchalis sua habeat statuta a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis approbata, in quibus normae ad finem conventus obtinendum necessariae contineantur.
Кан. 145 – Патріярший собор повинен мати свої статути, ухвалені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, які містили б правила, необхідні для досягнення мети собору.
 

CAPUT VIII — DE TERRITORIO ECCLESIAE PATRIARCHALIS ATQUE DE POTESTATE PATRIARCHAE ET SYNODORUM EXTRA HOC TERRITORIUM;
ГЛАВА VІІІ — ТЕРИТОРІЯ ПАТРІЯРШОЇ ЦЕРКВИ, ВЛАДА ПАТРІЯРХА І СИНОДІВ ПОЗА ТЕРИТОРІЄЮ

Can. 146 – § 1. Territorium Ecclesiae, cui Patriarcha praeest, ad illas regiones extenditur, in quibus ritus eidem Ecclesiae proprius servatur et Patriarcha ius legitime acquisitum habet provincias, eparchias necnon exarchias erigendi.
§ 2. Si quod dubium de finibus territorii Ecclesiae patriarchalis exoritur aut si de immutatione finium agitur, Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis est rem investigare audita superiore auctoritate administrativa uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris, cuius interest, necnon re in eadem Synodo discussa petitionem apte instructam de dubio solvendo vel de finibus immutandis Romano Pontifici porrigere, cuius solius est dubium authentice dirimere vel decretum de immutatione finium ferre.
Кан. 146 – § 1. Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд властивий цій Церкві, і Патріярх має законно набуте право засновувати там провінції, єпархії, як також екзархії.
§ 2. Якщо виникає якийсь сумнів щодо границь території патріяршої Церкви або, якщо йдеться про зміну границь, тоді завданням Синоду Єпископів патріяршої Церкви є вивчити питання, вислухавши вищу адміністративну владу кожної Церкви свого права, яка в цьому зацікавлена, і після розгляду цього питання на Синоді, подати належно обjрунтоване прохання про усунення сумніву або про зміну границь до Римського Архієрея, який один має право автентично вирішувати сумнів або видати декрет про зміну границь.
Can. 147 – Intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestas Patriarchae ac Synodorum exercetur non tantum in omnes christifideles eidem Ecclesiae ascriptos, sed etiam in ceteros, qui Hierarcham loci propriae Ecclesiae sui iuris in eodem territorio constitutum non habent quique, etsi propriae Ecclesiae permanent ascripti, curae Hierarcharum loci eiusdem Ecclesiae patriarchalis committuntur firmo can. 916, § 5.
Кан. 147 – У межах території патріяршої Церкви, влада Патріярха і Синодів до цієї Церкви здійснюється не тільки щодо всіх вірних, які приписані до цієї Церкви, але також щодо всіх інших, які не мають місцевого Ієрарха власної Церкви свого права, поставленого на цій території, і які, хоч залишаються приписаними до власної Церкви, доручаються опіці місцевих Ієрархів цієї патріяршої Церкви, дотримуючись кан. 916, § 5.
Can. 148 – § 1. Patriarchae ius et obligatio est circa christifideles, qui extra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, commorantur, opportunas informationes exquirendi etiam per Visitatorem a se de assensu Sedis Apostolicae missum.
§ 2. Visitator, antequam suum munus init, Episcopum eparchialem horum christifidelium adeat eique nominationis litteras exhibeat.
§ 3. Visitatione peracta Visitator ad Patriarcham relationem mittat, qui re in Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis discussa Sedi Apostolicae opportuna media proponere potest, ut ubique terrarum tuitioni atque incremento boni spiritualis christifidelium Ecclesiae, cui praeest, etiam per erectionem paroeciarum ac exarchiarum vel eparchiarum propriarum provideatur.
Кан. 148 – § 1. Патріярх має право й обов’язок щодо вірних, які перебувають поза межами території очолюваної ним Церкви, збирати потрібні відомості також через Візитатора, висланого ним за згодою Апостольського Престолу.
§ 2. Візитатор, раніше ніж приступити до свого завдання, повинен звернутися до єпархіяльного Єпископа цих вірних і пред’явити листа з іменуванням.
§ 3. Після завершення візитації, Візитатор повинен вислати Патріярхові звіт, який після обговорення справи на Синоді Єпископів патріяршої Церкви може запропонувати Апостольському Престолові відповідні засоби, щоб усюди на землі подбати про захист і ріст духовного добра вірних Церкви, яку він очолює, навіть через утворення власних парафій, екзархій або єпархій.
Can. 149 – Candidatos, saltem tres, ad officium Episcopi eparchialis, Episcopi coadiutoris vel Episcopi auxiliaris extra fines territorii Ecclesiae patriarchalis implendum Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis ad normam canonum de electionibus Episcoporum eligit et per Patriarcham Romano Pontifici ad nominationem proponit secreto servato ab omnibus, qui quomodolibet electionis exitum noverunt, etiam erga candidatos.
Кан. 149 – Кандидатів, принаймні трьох, для виконування уряду єпархіяльного Єпископа, Єпископа коад’ютора або Єпископа помічника поза межами території патріяршої Церкви Синод Єпископів патріяршої Церкви вибирає згідно з канонами про вибори Єпископів і через Патріярха представляє Римському Архієреєві для іменування, причому всі, хто якимось чином знає результат виборів, зберігають таємницю, також відносно кандидатів.
Can. 150 – § 1. Episcopi extra fines territorii Ecclesiae patriarchalis constituti habent omnia iura et obligationes synodalia ceterorum Episcoporum eiusdem Ecclesiae firmo can. 102, § 2.
§ 2. Leges a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis latae et a Patriarcha promulgatae, si leges liturgicae sunt ubique terrarum vigent; si vero leges disciplinares sunt vel si de ceteris decisionibus Synodi agitur, vim iuris habent intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis.
§ 3. Velint Episcopi eparchiales extra fines territorii Ecclesiae patriarchalis constituti legibus disciplinaribus ceterisque decisionibus synodalibus, quae eorum competentiam non excedunt, in propriis eparchiis vim iuris tribuere; si vero hae leges vel decisiones a Sede Apostolica approbatae sunt, ubique terrarum vim iuris habent.
Кан. 150 – § 1. Єпископи, поставлені поза межами території патріяршої Церкви, мають усі синодальні права й обов’язки всіх інших Єпископів цієї Церкви за винятком кан. 102, § 2.
§ 2. Закони, прийняті Синодом Єпископів патріяршої Церкви й проголошені Патріярхом, якщо вони літургічні, то набирають чинності повсюдно; якщо ж вони дисциплінарні або якщо йдеться про всі інші рішення Синоду, то вони мають правову силу в межах території патріяршої Церкви.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, поставлені поза межами території патріяршої Церкви, хай у власних єпархіях надають правову силу дисциплінарним законам та іншим синодальним рішенням, які не виходять поза їх компетенцію; якщо ж ці закони або рішення, затверджені Апостольським Престолом, то вони мають правову силу повсюдно.

TITULUS V: DE ECCLESIIS ARCHIEPISCOPALIBUS MAIORIBUS — Титул V: ВЕРХОВНІ АРХІЄПИСКОПСЬКІ ЦЕРКВИ. – Can. 151.-154.

Can. 151 – Archiepiscopus maior est Metropolita Sedis determinatae vel agnitae a suprema Ecclesiae auctoritate, qui toti cuidam Ecclesiae orientali sui iuris titulo patriarchali non insignitae praeest.
Кан. 151 — Верховний Архієпископ — це Митрополит визнченого або визнаного найвищою церковною владою Престолу який стоїть на чолі якоїсь східної Церкви свого права, не наділеної патріяршим титулом.
Can. 152 – Quae in iure communi de Ecclesiis patriarchalibus vel de Patriarchis dicuntur, de Ecclesiis archiepiscopalibus maioribus vel de Archiepiscopis maioribus valere intelleguntur, nisi aliter iure communi expresse cavetur vel ex natura rei constat.
Кaн. 152– Те, що мовиться в загальному праві про патріарші Церкви або про Патріярхів, стосується верховних архієпископських Церков або верховних Архієпископів, хіба що загальне право застерігає щось інше або так випливає з природи речі.
Can. 153 – § 1. Archiepiscopus maior ad normam cann. 63 – 74 eligitur.
§ 2. Post acceptationem electi Synodus Episcoporum Ecclesiae archiepiscopalis maioris per litteras synodicas Romanum Pontificem certiorem facere debet de electione canonice peracta; ipse vero electus per litteras manu propria subscriptas expostulare debet a Romano Pontifice suae electionis confirmationem.
§ 3. Obtenta confirmatione electus coram Synodo Episcoporum Ecclesiae archiepiscopalis maioris emittere debet professionem fidei et promissionem fideliter officium suum implendi, deinde procedatur ad eius proclamationem et inthronizationem; si vero electus nondum est Episcopus ordinatus, inthronizatio valide fieri non potest, antequam electus ordinationem episcopalem suscepit.
§ 4. Si vero confirmatio denegatur, nova electio fiat intra tempus a Romano Pontifice statutum.
Кан. 153 – § 1. Верховний Архієпископ обирається згідно з приписами канн. 63-74.
§ 2. Після того, як обраний прийняв вибір, Синод Єпископів верховної архієпископської Церкви повинен синодальним листом повідомити Римського Архієрея про проведення виборів згідно з канонічним правом; але й сам обраний власноручно підписаним листом має просити у Римського Архієрея затвердження свого обрання.
§ 3. Після одержання затвердження обраний повинен перед Синодом Єпископів верховної архієпископської Церкви скласти визнання віри й обітницю ревно виконувати свій уряд, потїм слід приступити до його проголошення та інтронізації; якщо ж обраний ще не є висвяченим Єпископом, тоді інтронізація не може відбутись правосильно, поки обраний не одержить єпископського свячення.
§ 4. Якщо у затвердженні відмовлено, то нові вибори повинні відбутись протягом часу, встановленого Римським Архієреєм.
Can. 154 – Honoris praecedentiam immediate post Patriarchas Archiepiscopi maiores obtinent secundum ordinem erectionis Ecclesiae, cui praesunt, in Ecclesiam archiepiscopalem maiorem.
Кан. 154 – Верховні Архієпископи мають першенство уша¬нування безпосередньо після Патріярха відповідно до черговості заснування очолюваної ними Церкви у верховну архієпископську Церкву.

TITULUS VI: DE ECCLESIIS METROPOLITANIS CETERISQUE ECCLESIIS SUI IURIS — Титул VІ: МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ ТА ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА. – Can. 155.-176.

CAPUT I — DE ECCLESIIS METROPOLITANIS SUI IURIS;
ГЛАВА І — МИТРОПОЛИЧІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Can. 155 – § 1. Ecclesiae metropolitanae sui iuris praeest Metropolita sedis determinatae a Romano Pontifice nominatus et a Consilio Hierarcharum ad normam iuris adiutus.
§ 2. Solius supremae Ecclesiae auctoritatis est Ecclesias metropolitanas sui iuris erigere, immutare et supprimere earumque territorium certis finibus circumscribere.
Кан. 155 – § 1. На чолі митрополичої Церкви свого права стоїть Митрополит визначеного Престолу, іменований Римським Архієреєм, маючи допомогу з боку Ради Ієрархів, згідно з приписом права.
§ 2. Лише найвища влада Церкви має право засновувати митрополичі Церкви свого права, змінювати, скасовувати й окреслювати їх територію певними границями.
Can. 156 – § 1. Intra tres menses ab ordinatione episcopali vel, si iam Episcopus ordinatus est, ab inthronizatione computandos Metropolita obligatione tenetur a Romano Pontifice petendi pallium, quod est signum suae potestatis metropolitanae atque plenae communionis Ecclesiae metropolitanae sui iuris cum Romano Pontifice.
§ 2. Ante pallii impositionem Metropolita non potest Consilium Hierarcharum convocare et Episcopos ordinare.
Кан. 156 – § 1. Протягом трьох місяців від єпископського свячення або, якщо Єпископ вже висвячений, від його інтронізації, Митрополит зобов’язаний просити у Римського Архієрея паліюм, який є ознакою його митрополичої влади і повного спілкування митрополичої Церкви свого права з Римським Архієреєм.
§ 2. Перед наданням паліюму Митрополит не може скликати Раду Ієрархів і висвячувати Єпископів.
Can. 157 – § 1. Potestas, quae Metropolitae ad normam iuris in Episcopos ceterosque christifideles Ecclesiae metropolitanae, cui praeest, competit, est ordinaria et propria, sed ita personalis, ut ipse non possit Vicarium pro tota Ecclesia metropolitana sui iuris constituere aut potestatem suam alicui ad universitatem casuum delegare.
§ 2. Potestas Metropolitae et Consilii Hierarcharum valide exercetur solummodo intra fines territorii Ecclesiae metropolitanae sui iuris.
§ 3. In omnibus negotiis iuridicis Ecclesiae metropolitanae sui iuris Metropolita eiusdem personam gerit.
Кан. 157 – § 1. Влада, яка належить Митрополитові, згідно з приписами канонів щодо Єпископів та інших вірних очолюваної ним Церкви, є звичайною і власною, але настільки особистою, що він не може поставити Вікарія для всієї митрополичої Церкви свого права або делегувати свою владу комусь іншому для сукупності справ.
§ 2. Влада Митрополита і Ради Ієрархів правосильно здійснюється лише в межах території митрополичої Церкви свого права.
§ 3. У всіх справах правового характеру митрополичої Церкви свого права Митрополит виступає від її імені.
Can. 158 – § 1. Ecclesiae metropolitanae sui iuris sedes est in civitate principe, a qua Metropolita, qui eidem Ecclesiae praeest, tituIum desumit.
§ 2. Metropolita in eparchia sibi concredita eadem iura et obligationes habet ac Episcopus eparchialis in sua.
Кан. 158 – § 1. Престол митрополичої Церкви свого права є в головному місті, від якого Митрополит, який очолює цю Церкву, одержує титул.
§ 2. Митрополит у довіреній йому єпархії має ті самі права й обов’язки, що єпархіяльний Єпископ у своїй.
Can. 159 – In Ecclesia metropolitana sui iuris, cui praeest, Metropolitae praeter ea, quae iure communi vel iure particulari a Romano Pontifice statuto ei tribuuntur, competit:
1° Episcopos eiusdem Ecclesiae intra tempus iure determinatum ordinare et inthronizare;
2° Consilium Hierarcharum ad normam iuris convocare, quaestiones in eodem tractandas opportune instruere, eidem praeesse atque id transferre, prorogare, suspendere et dissolvere;
3° tribunal metropolitanum erigere;
4° vigilare, ut fides et disciplina ecclesiastica accurate serventur;
5° visitationem canonicam in eparchiis peragere, si eam Episcopus eparchialis neglexit;
6° nominare Administratorem eparchiae in casu, de quo in can. 221, n. 4;
7° eum, qui legitime ad officium propositus vel electus est, nominare vel confirmare, si Episcopus eparchialis intra tempus iure statutum iusto impedimento non detentus id facere omisit, itemque oeconomum eparchialem nominare, si Episcopus eparchialis monitus eum nominare neglexit.
8° Romani Pontificis acta cum Episcopis eparchialibus aliisque, ad quos pertinent, communicare, nisi Sedes Apostolica directe providit, et praescriptorum, quae in his actis continentur, fidelem exsecutionem curare.
Кан. 159 – У митрополичій Церкві свого права Митрополит, який стоїть на її чолі, крім того, що йому надається загальним або партикулярним правом, установленим Римським Архієреєм, може:
1° висвячувати й інтронізувати Єпископів цієї Церкви протягом часу, визначе-ного правом;
2° скликати Раду Ієрархів згідно з приписами права, належно підготовляти питання, які на ній слід розглядати, головувати на ній, переносити її, відкладати, припи-няти і розпускати;
3° утворити митрополичий трибунал;
4° наглядати, щоб точно зберігалась віра і церковна дисципліна;
5° проводити канонічну візитацію в єпархіях, якщо її занедбав єпархіяльний Єпископ;
6° призначати Адміністратора єпархії у випадку, про який мова в кан. 221, ч. 4;
7° іменувати або затвердити того, хто законно був представлений або обраний на уряд, якщо єпархіяльний Єпископ протягом часу, встановленого законом, не маючи поважної причини, занедбав це вчинити, а також іменувати єпархіяльного економа, якщо єпархіяльний Єпископ, незважаючи на нагадування, занедбав його іменувати;
8° доводити до відома єпархіяльних Єпископів та інших, кого це стосується, акти Римського Архієрея, якщо Апостольський Престол цього прямо не застеріг, і дбати про сумлінне виконання приписів, які містяться в цих актах.
Can. 160 – In negotiis extraordinariis vel specialem difficultatem secum ferentibus Episcopi eparchiales Metropolitam et Metropolita Episcopos eparchiales audire ne omittant.
Кан. 160 – У справах надзвичайних або таких, що становлять особливу трудність, єпархіяльні Єпископи повинні обов’язково вислухати Митрополита, а Митрополит – єпархіяльних Єпископів.
Can. 161 – Metropolita commemorandus est post Romanum Pontificem ab omnibus Episcopis ceterisqne clericis in Divina Liturgia et in laudibus divinis secundum praescripta librorum liturgicorum.
Кан. 161 – Митрополита повинні згадувати після Римського Архієрея всі Єпископи та інші священнослужителі в Божественній Літургії та церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг.
Can. 162 – Metropolita commemorationem Romani Pontificis in signum plenae communionis cum eo in Divina Liturgia et in laudibus divinis secundum praescripta librorum liturgicoriam debet facere et curare, ut ab omnibus Episcopis ceterisque clericis Ecclesiae metropolitanae, cui praeest, fideliter fiat.
Кан. 162 – Митрополит повинен згадувати Римського Архієрея на знак повної єдності з ним у Божественній Літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, і дбати, щоб усі Єпископи та інші священнослужителі очолюваної ним митрополичої Церкви сумлінно це чинили.
Can. 163 – Metropolitae cum Romano Pontifice frequens sit consuetudo; visitatio vero, quam singulis quinquenniis ad normam can. 208, § 2 peragere debet, quatenus fieri potest, una cum omnibus Episcopis Ecclesiae metropolitanae, cui praeest, fiat.
Кан. 163 – Митрополит повинен часто спілкуватися з Римським Архієреєм; візитація, яку повинен проводити згідно з приписом кан. 208, § 2 що п’ять років, має, по змозі, відбуватися разом з усіма Єпископами митрополичої Церкви, на чолі якої він стоїть.
Can. 164 – § 1. Ad Consilium Hierarcharum vocari debent omnes et soli Episcopi ordinati eiusdem Ecclesiae metropolitanae sui iuris ubicumque constituti exclusis eis, de quibus in can. 953, § 1, vel eis, qui poenis canonicis, de quibus in cann. 1433 et 1434, puniti sunt; Episcopi alterius Ecclesiae sui iuris nonnisi ut hospites invitari possunt, si maiori parti membrorum Consilii Hierarcharum id placet.
§ 2. Suffragium deliberativum in Consilio Hierarcharum habent Episcopi eparchiales et Episcopi coadiutores; ceteri vero Episcopi Ecclesiae metropolitanae sui iuris hoc suffragium habere possunt, si hoc in iure particulari expresse statuitur.
Кан. 164 – § 1. На Раду Ієрархів повинні скликатись усі висвячені Єпископи цієї митрополичої Церкви свого права і тільки вони, де б вони не були поставлені, за винятком тих, про яких мова в кан. 953, § 1, або тих, що їх покарано канонічними карами, про яких мова в канн. 1433 і 1434; Єпископи іншої Церкви свого права можуть бути запрошеними лише як гості, якщо більша частина Ради Ієрархів так постановила.
§ 2. Вирішальний голос на Раді Ієрархів мають єпархіяльні Єпископи й Єпископи коад’ютори; інші Єпископи митрополичої Церкви свого права можуть мати такий голос, якщо так виразно постановляє партикулярне право.
Can. 165 – § 1. Omnes Episcopi ad Consilium Hierarcharum legitime vocati gravi obligatione tenentur, ut eidem Consilio intersint eis exceptis, qui officio suo iam renuntiaverunt.
§ 2. Si quis Episcopus iusto impedimento se detineri existimat, scripto suas rationes aperiat Consilio Hierarcharum; de legitimitate impedimenti decidere est Episcoporum, qui suffragium deliberativum habent et in loco designato initio sessionum Consilii praesentes sunt.
§ 3. Nemo ex Consilii Hierarcharum membris procuratorem sui loco mittere potest nec quisquam plura suffragia habet.
§ 4. Consilio Hierarcharum incohato nemini eorum, qui interesse debent, licet discedere nisi iusta de causa a Consilii praeside approbata.
Кан. 165 – § 1. Усі Єпископи, законно скликані на Раду Ієрархів, мають важкий обов’язок брати участь у цій Раді, за винятком тих, що вже зреклися свого уряду.
§ 2. Якщо якийсь Єпископ вважає, що його затримує поважна перешкода, повинен письмово повідомити Раду Ієрархів про свої причини; вирішити про законність перешкоди є справою Єпископів, які мають вирішальний голос і є присутніми у призначеному місці на початку засідань Ради.
§ 3. Ніхто з членів Ради Ієрархів не може послати замість себе уповноваженого і ніхто немає кілька голосів.
§ 4. Коли розпочалась Рада Ієрархів, ніхто з тих, хто повинен брати в ній участь, не може відлучатись, хіба що з виправданої причини, схваленої головою Ради.
Can. 166 – § 1. Nisi ius particulare maiorem praesentiam exigit, quaelibet Consilii Hierarcharum sessio canonica atque singulum scrutinium validum est, si maior pars Episcoporum, qui tenentur Consilio Hierarcharum interesse, praesens est.
§ 2. Consilium Hierarcharum negotia. decidit ad partem absolute maiorem suffragiorum eorum, qui suffragium deliberativum habent et praesentes sunt.
Кан. 166 – § 1. Якщо партикулярне право не вимагає більшої присутності, будь-яка сесія Ради Ієрархів є канонічна і кожне голосування правосильне, якщо є присутньою більша частина Єпископів, зобов’язаних брати участь у Раді Ієрархів.
§ 2. Рада Ієрархів вирішує справи абсолютною більшістю голосів тих, що мають вирішальний голос і є присутні.
 
Can. 167 – § 1. Firmis canonibus, in quibus expresse de potestate Consilii Hierarcharum leges et normas ferendi agitur, hoc Consilium eas ferre potest etiam in eis casibus, in quibus ius commune rem remittit ad ius particulare Ecclesiae sui iuris.
§ 2. De legibus et normis a Consilio Hierarcharum latis Metropolita Sedem Apostolicam quam primum certiorem faciat nec leges ac normae valide promulgari possunt, antequam Metropolita notitiam a Sede Apostolica scripto datam habuit de Consilii actorum receptione; etiam de ceteris in Consilio Hierarcharum gestis Metropolita Sedem Apostolicam certiorem faciat.
§ 3. Metropolitae est curare promulgationem legum et publicationem decisionum Consilii Hierarcharum.
§ 4. Firmis canonibus, in quibus expresse de actibus administrativis Metropolitae, qui Ecclesiae metropolitanae sui iuris praeest, agitur, eius est etiam illos actus administrativos ponere, qui iure communi superiori auctoritati administrativae Ecclesiae sui iuris committuntur, de consensu tamen Consilii Hierarcharum.
Кан. 167 – § 1. Дотримуючись канонів, в яких виразно йдеться про владу Ради Ієрархів встановляти закони і норми, ця Рада може видавати їх також у тих випадках, в яких загальне право відсилає справу до партикулярного права Церкви свого права.
§ 2. Про закони і норми, видані Радою Ієрархів, Митрополит має якнайскоріше повідомити Апостольський Престол, а закони і норми не можуть бути правосильно оприлюдненими, поки Митрополит не отримає письмового повідомлення з Апостольського Престолу про одержання актів Ради; Митрополит також повинен повідомити Апостольський Престол про все інше, що відбувалося на Раді Ієрархів.
§ 3. До Митрополита належить подбати про проголошення законів і оприлюд-нен-ня рішень Ради Ієрархів.
§ 4. Дотримуючись канонів, в яких виразно йдеться про адміністративні акти Митрополита, котрий очолює митрополичу Церкву свого права, до нього належить також укладати такі адміністративні акти, які на підставі загального права доручаються вищій адміністративній владі Церкви свого права, але за згодою Ради Ієрархів.
Can. 168 – Ad Metropolitae et Episcoporum nominationem quod attinet, Consilium Hierarcharum pro unoquoque casu elenchum componat trium saltem candidatorum magis idoneorum eundemque Sedi Apostolicae secreto servato, etiam erga candidatos, mittat; quem elenchum ut componant, membra Consilii Hierarcharum, si id expedire iudicant, de necessitatibus Ecclesiae et de dotibus specialibus candidati ad episcopatum sententiam aliquorum presbyterorum vel aliorum christifidelium sapientia praestantium exquirere possunt.
Кан. 168 – Що стосується іменування Митрополита й Єпископів, то Рада Ієрархів для кожного окремого випадку повинна скласти список принаймні із трьох найдостойніших кандидатів і послати його Апостольському Престолові, зберігаючи таємницю також у відношенні до кандидатів; щоб скласти цей список, члени Ради Ієрархів, якщо вважають за доцільне, можуть запитати думки кількох пресвітерів або інших вірних, що відзначаються мудрістю, про потреби Церкви і спеціяльні якості кандидатів на єпископство.
Can. 169 – Consilium Hierarcharum curet, ut necessitatibus pastoralibus christifidelium provideatur, atque de eis potest statuere, quae ad fidei incrementum provehendum, ad actionem pastoralem communem fovendam, ad moderandos mores, ad proprium ritum necnon ad disciplinam ecclesiasticam communem servandam opportuna esse videntur.
Кан. 169 – Рада Ієрархів повинна дбати про те, щоб забезпечити пастирські потреби вірних, і може постановляти про те, що вважає за потрібне для посилення росту віри, для плекання спільної пастирської діяльності, для поправи звичаїв, для зберігання власного обряду і спільної церковної дисципліни.
 
Can. 170 – Consilium Hierarcharum locum habeat semel saltem in anno et, quoties id postulant specialia adiuncta aut expedienda sunt negotia iure communi huic Consilio reservata vel pro quibus peragendis consensus eiusdem Consilii requiritur.
Кан. 170 – Рада Ієрархів повинна відбуватись принаймні один раз на рік і скільки раз цього вимагають особливі обставини або потреба полагодити справи, застережені на підставі загального права цій Раді або для виконання яких вимагається згода цієї Ради.
Can. 171 – Consilium Hierarcharum sua conficiat statuta Sedi Apostolicae transmittenda, in quibus provideatur de secretaria Consilii, de commissionibus praeparatoriis, de ordine procedendi necnon de aliis mediis, quae fini consequendo efficacius consulant.
Кан. 171 – Рада Ієрархів повинна укласти свої статути, які слід переслати Апостольському Престолові і в яких потрібно подбати про секретаріят Ради, підготовчі комісії, порядок роботи та інші засоби, які сприяли б дійовішому досягненню мети.
Can. 172 – In Ecclesia metropolitana sui iuris conventus ad normam cann. 140 - 145 habeatur et quinto saltem quoque anno convocetur; quae ibidem de Patriarcha dicuntur, Metropolitae competunt.
Кан. 172 – У митрополичій Церкві свого права собор повинен проводитись згідно з приписами канн. 140-145 і скликатись принаймні що п’ять років; те, що там сказано про Патріярха, стосується Митрополита.
Can. 173 – § 1. Sede metropolitana in Ecclesiis metropolitanis sui iuris vacante:
1° Administrator Ecclesiae metropolitanae sui iuris est Episcopus eparchialis eiusdem Ecclesiae ordinatione episcopali senior, qui quam primum Romanum Pontificem de sedis metropolitanae vacatione certiorem faciat;
2° ad Administratorem Ecclesiae metropolitanae sui iuris transit potestas ordinaria Metropolitae eis omnibus exclusis, quae agi non possunt nisi de consensu Consilii Hierarcharum;
3° sede metropolitana vacante nihil innovetur.
§ 2. Sede metropolitana in his Ecclesiis impedita serventur ea, quae de Sede patriarchali impedita in can. 132, § 1 statuta sunt; quae ibidem de Patriarcha dicuntur, Metropolitae competunt.
§ 3. Circa sedem vacantem vel impeditam eparchiae Metropolitae serventur cann. 221 - 233.
Кан. 173 – § 1. Коли митрополичий престол у митрополичих Церквах свого права стає вакантним:
1° Адміністратором митрополичої Церкви свого права стає єпархіяльний Єпископ цієї Церкви, найстарший єпископським свяченням, який повинен якнайскоріше повідомити Римського Архієрея про вакантність митрополичого престолу;
2° до Адміністратора митрополичої Церкви свого права переходить звичайна влада Митрополита, за винятком усього того, чого не можна чинити без згоди Ради Ієрархів;
3° коли митрополичий престол вакантний, не слід уводити нічого нового.
§ 2. Коли митрополичий престол у цих Церквах зазнає перешкоди, слід дотримуватись того, що постановлено в кан. 132, § 1про патріярший престол, який зазнає перешкоди; те, що там мовиться про Патріярха, стосується Митрополита.
§ 3. Щодо престолу єпархії Митрополита, який став вакантним або зазнав перешкоди, слід дотримуватись приписів канн. 221-233.

CAPUT II — DE CETERIS ECCLESIIS SUI IURIS;
ГЛАВА ІІ — ІНШІ ЦЕРКВИ СВОГО ПРАВА

Can. 174 – Ecclesia sui iuris, quae neque est patriarchalis nec archiepiscopalis maior nec metropolitana, concreditur Hierarchae, qui ei praeest ad normam iuris communis et iuris particularis a Romano Pontifice statuti.
Кан. 174 – Церква свого права, яка не є ні патріяршою, ні верховно-архієпископською, ні митрополичою, довіряється Ієрархові, який очолює її згідно з приписами загального і партикулярного права, встановленого Римським Архієреєм.
Can. 175 – Hae Ecclesiae immediate a Sede Apostolica dependent; iura et obligationes vero, de quibus in can. 159, nn. 3 - 8, Hierarcha a Sede Apostolica delegatus exercet.
Кан. 175 – Такі Церкви залежать безпосередньо від Апостольського Престолу; а права й обов’язки, про які мова в кан. 159, чч. 3-8, виконує Ієрарх, делегований Апостольським Престолом.
Can. 176 – Si ius commune aliquid remittit ad ius particulare aut ad superiorem auctoritatem administrativam Ecclesiae sui iuris, auctoritas competens in his Ecclesiis est Hierarcha, qui ei ad normam iuris praeest, de consensu Sedis Apostolicae, nisi aliud expresse statuitur.
Кан. 176 – Якщо загальне право відсилає щось до партикулярного права або до вищої адміністративної влади Церкви свого права, тоді компетентною владою у цих Церквах є, за згодою Апостольського Престолу, Ієрарх, який її очолює згідно з приписом права, хіба що виразно постановляється щось інше.

TITULUS VII: DE EPARCHIIS ET DE EPISCOPIS — ТИТУЛ VІІ: ЄПАРХІЇ І ЄПИСКОПИ. – Can. 177.-310.

CAPUT I — DE EPISCOPIS;
ГЛАВА І — ЄПИСКОПИ

Can. 177 – § 1. Eparchia est populi Dei portio, quae Episcopo cum cooperatione presbyterii pascenda concreditur ita, ut Pastori suo adhaerens et ab eo per Evangelium et Eucharistiam in Spiritu Sancto congregata Ecclesiam particularem constituat, in qua vere inest et operatur una, sancta, catholica et apostolica Christi Ecclesia.
§ 2. In erectione, immutatione et suppressione eparchiarum intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis servandus est can. 85, § 1; in ceteris casibus eparchiarum erectio, immutatio et suppressio competit soli Sedi Apostolicae.
Кан. 177 – § 1. Єпархія є частиною Божого народу, довіреною пастирській опіці Єпископа, якому допомагає пресвітерій, так, щоб вона, тримаючись свого Пастиря і згуртована ним у Святому Дусі через Євангеліє і Євхаристію, утворювала партикулярну Церкву, в якій справді присутня і діє єдина, свята, католицька й апостольська Христова Церква.
§ 2. У заснуванні, змінюванні і скасуванні єпархій в межах території патріяршої Церкви слід дотримуватись кан. 85, § 1; в інших випадках заснування, змінювання і скасування єпархій належить тільки до Апостольського Престолу.
Can. 178 – Episcopus eparchialis, cui scilicet eparchia nomine proprio pascenda concredita est, eam ut vicarius et legatus Christi regit; potestas, qua ipse nomine Christi personaliter fungitur, est propria, ordinaria et immediata, etsi a suprema Ecclesiae auctoritate exercitium eiusdem potestatis ultimatim regitur et certis limitibus intuitu utilitatis Ecclesiae vel christifidelium circumscribi potest.
Кан. 178 – Єпархіяльний Єпископ, якому довірено єпархію для пастирської опіки від власного імені, керує нею як намісник і післанець Христа; влада, яку він особисто виконує в імені Христа, є власна, звичайна і безпосередня, хоча виконанням цієї влади остаточно керує найвищий церковний авторитет, і вона може бути окреслена певними межами задля користі Церкви або вірних.
Can. 179 – Episcopi, quibus eparchia nomine proprio regenda concredita non est, quodcumque aliud munus in Ecclesia exercent vel exercuerunt, Episcopi titulares vocantur.
Кан. 179 – Єпископи, яким не довірена єпархія для керування від власного імені, а виконують або виконували в Церкві якесь інше завдання, називаються титулярними Єпископами.

Art. I — DE ELECTIONE EPISCOPORUM;
Арт. І: Вибори Єпископів

Can. 180 – Ut quis idoneus ad episcopatum habeatur, requiritur, ut sit:
1° firma fide, bonis moribus, pietate, animarum zelo et prudentia praestans;
2° bona existimatione gaudens;
3° vinculo matrimonii non ligatus;
4° annos natus saltem triginta quinque;
5° a quinquennio saltem in ordine presbyteratus constitutus;
6° in aliqua scientia sacra doctor vel licentiatus vel saltem peritus.
Кан. 180 – Щоб хтось вважався здатним для уряду Єпископа, вимагається, щоб:
1° відзначався міцною вірою, добрими звичаями, побожністю, ревністю за спасіння душ і розсудливістю;
2° мав добру славу;
3° був неодружений;
4° мав щонайменше тридцять пbr>
5° перебував принаймні пbr>
6° був доктором або ліценціятом або принаймні знавцем якоїсь святої науки.
Can. 181 – § 1. Episcopi intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis ad sedem eparchialem vacantem vel aliud munus implendum designantur electione canonica ad normam cann. 947 - 957, nisi aliter iure communi cavetur.
§ 2. Ceteri Episcopi a Romano Pontifice nominantur firmis cann. 149 et 168.
Кан. 181 – § 1. Єпископи в межах території патріяршої Церкви обираються на вакантний єпархіяльний престол або для виконування іншого завдання за допомогою канонічних виборів згідно з приписами канн. 947-957, хіба що загальне право застерігає щось інше.
§ 2. Усіх інших Єпископів іменує Римський Архієрей з дотриманням приписів канн. 149 і 168.
Can. 182 – § 1. Candidatos ad episcopatum idoneos sola Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis membra proponere possunt, quorum est etiam ad normam iuris particularis informationes et documenta, quae necessaria sunt, ut candidatorum idoneitas comprobetur, colligere auditis, si opportunum ducunt, secreto et singillatim aliquibus presbyteris vel etiam aliis christifidelibus prudentia et vita christiana praestantibus.
§ 2. Episcopi de informationibus Patriarcham tempore opportuno ante Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis convocationem certiorem faciant; Patriarcha vero propriis, si casus fert, additis informationibus rem ad omnia Synodi membra mittat.
§ 3. Nisi ius particulare a Romano Pontifice approbatum aliud fert, Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis nomina candidatorum examinet et secreto scrutinio elenchum candidatorum componat, qui per Patriarcham ad Sedem Apostolicam mittatur ad assensum Romani Pontificis obtinendum.
§ 4. Assensus Romani Pontificis semel praestitus pro singulis candidatis valet, donec explicite revocatus erit, quo in casu nomen candidati ex elencho expungendum est.
Кан. 182 – § 1. Кандидатів, здатних на єпископство, можуть пропонувати тільки члени Синоду Єпископів патріяршої Церкви, до яких належить також, згідно з приписом партикулярного права, збирати відомості й документи, необхідні для того, щоб ствердити здатність кандидатів, вислухавши, якщо, вважають за доцільне, таємно і поодинці деяких пресвітерів або також інших вірних, які відзначаються розсудливістю і християнським життям.
§ 2. Єпископи повинні ознайомити Патріярха з відомостями у відповідний час перед скликанням Синоду Єпископів патріяршої Церкви; а Патріярх, додавши власні відомості, якщо цього вимагає випадок, має відправити справу всім членам Синоду.
§ 3. Якщо партикулярне право, затверджене Римським Архієреєм, не велить щось інше, Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен розглянути докладно імена кандидатів і на підставі таємного голосування скласти список, який слід послати через Патріярха до Апостольського Престолу для одержання згоди Римського Архієрея.
§ 4. Згода Римського Архієрея, раз дана для окремих кандидатів, має силу, поки не буде виразно відкликана, у такому випадку ім’я кандидата треба викреслити із списка.
Can. 183 – § 1. Convocatione canonice facta, si duae ex tribus partibus Episcoporum, qui tenentur Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis interesse, demptis eis, qui legitimo sunt impedimento detenti, in loco designato praesentes sunt, Synodus canonica declaretur et ad electionem procedi potest.
§ 2. Episcopi, quem prae ceteris dignum et idoneum coram Domino censent, libere eligant.
§ 3. Ad electionem requiritur pars absolute maior suffragiorum eorum, qui praesentes sunt; post tria inefficacia scrutinia suffragia feruntur in quarto scrutinio super eis duobus tantummodo candidatis, qui in tertio scrutinio maiorem partem suffragiorum receperunt.
§ 4. Si in tertio aut quarto scrutinio ob paritatem suffragiorum non constat, quis sit candidatus pro novo scrutinio vel quis electus sit, paritas dirimatur in favorem eius, qui est ordinatione presbyterali senior; si nemo ordinatione presbyterali alios praecedit, qui est aetate senior.
Кан. 183 – § 1. Після канонічного скликання, якщо є присутні у призначеному місці дві третини Єпископів, які зобов’язані брати участь у Синоді Єпископів патріяршої Церкви, за винятком тих, що мали законну перешкоду, тоді слід оголосити Синод канонічним, і можна приступити до виборів.
§ 2. Єпископи повинні вільно вибрати того, кого перед Богом вважають достойним і здатним порівняно з іншими.
§ 3. Для обрання вимагається абсолютна більшість голосів тих, що є присутніми, після трьох безрезультатних голосувань проводиться голосування четвертий раз тільки щодо двох кандидатів, які в третьому голосуванні отримали більшість голосів.
§ 4. Якщо у третьому або четвертому голосуванні через рівність голосів не відомо, хто став кандидатом для нового голосування або хто був обраний, рівність голосів повинна вирішуватись на користь того, хто старший пресвітерським свяченням, якщо ж ніхто не випереджає інших пресвітерським свяченням, обирається той, хто старший за віком.
Can. 184 – § 1. Si electus est ex recensitis in elencho candidatorum, ad quem Romanus Pontifex assensum iam praestitit, peracta electio a Patriarcha sub secreto intimanda est electo.
§ 2. Si electus electionem acceptavit, Patriarcha de acceptatione electionis atque de die proclamationis statim Sedem Apostolicam certiorem faciat.
Кан. 184 – § 1. Якщо обраним став із перелічених у списку кандидатів той, на кого дав згоду Римський Архієрей, тоді Патріярх повинен у таємниці довести до відома обраного про довершений вибір.
§ 2. Якщо обраний прийняв вибір, Патріярх повинен негайно повідомити Апостольський Престол про прийняття вибору і про день оголошення.
Can. 185 – § 1. Si electus non est ex recensitis in elencho candidatorum, statim Patriarcha Sedem Apostolicam de peracta electione certiorem faciat ad obtinendum Romani Pontificis assensum secreto servato ab omnibus, qui quomodolibet electionis exitum noverunt, etiam erga electum, donec de assensu notitia ad Patriarcham pervenerit.
§ 2. Obtento assensu Romani Pontificis Patriarcha sub secreto electionem intimet electo et ad normam can. 184, § 2 agat.
Кан. 185 – § 1. Якщо обраний не є із перелічених у списку кандидатів, Патріярх повинен негайно повідомити Апостольський Престол про проведення виборів для одержання згоди Римського Архієрея, причому всі, хто якимсь чином дізнався про результат виборів, зберігають таємницю навіть у відношенні до обраного, поки не надійде до Патріярха відомість про згоду.
§ 2. Одержавши згоду Римського Архієрея, Патріярх таємно повинен повідомити обраного про обрання і діяти згідно з приписами кан. 184, § 2.
Can. 186 – § 1. Si Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis congregari non potest, Patriarcha consulta Sede Apostolica suffragia Episcoporum per litteras exquirat; quo in casu Patriarcha ad validitatem actus uti debet opera duorum Episcoporum scrutatorum, qui designandi sunt ad normam iuris particularis vel, si deest, a Patriarcha de consensu Synodi permanentis.
§ 2. Scrutatores secreto servato litteras Episcoporum aperiant, suffragia numerent et relationi scripto datae de peracto scrutinio una cum Patriarcha subscribant.
§ 3. Si quis ex candidatis in hoc unico scrutinio partem absolute maiorem suffragiorum Synodi membrorum obtinuit, electus habeatur et Patriarcha ad normam can. 184 vel 185 procedat; secus Patriarcha rem ad Sedem Apostolicam deferat.
Кан. 186 – § 1. Якщо Синод Єпископів патріяршої Церкви не може зібратися, Патріярх, порадившись з Апостольським Престолом, повинен вимагати голосів Єпископів листовно, у цьому випадку для правосильності акту має скористатись допомогою двох Єпископів – рахівників голосів, яких слід призначити, згідно з приписом партикулярного права або, якщо такого нема, повинен їх призначити Патріярх за згодою постійного Синоду.
§ 2. Рахівники голосів мають, зберігаючи таємницю, відкривати листи Єпископів, підрахувати голоси і разом з Патріярхом підписати письмовий звіт про проведення виборів.
§ 3. Якщо хтось з кандидатів під час цього єдиного голосування одержав абсолютну більшість голосів членів Синоду, повинен вважатися обраним, а Патріярх повинен далі діяти згідно з приписами кан. 184 або 185, інакше Патріярх має передати справу Апостольському Престолові.
Can. 187 – § 1. Cuilibet ad episcopatum promovendo necessaria est provisio canonica, qua Episcopus eparchialis determinatae eparchiae constituitur vel aliud determinatum munus ei in Ecclesia committitur.
§ 2. Candidatus ante ordinationem episcopalem emittat professionem fidei necnon promissionem oboedientiae erga Romanum Pontificem et in Ecclesiis patriarchalibus etiam promissionem oboedientiae erga Patriarcham in eis, in quibus Patriarchae ad normam iuris subiectus est.
Кан. 187 – § 1. Кожному, хто має бути поставлений у єпископи, потрібне канонічне призначення, завдяки якому він стає єпархіяльним Єпископом або йому доручається інше окреслене завдання в Церкві.
§ 2. Перед єпископським свяченням кандидат повинен скласти визнання віри й обітницю послуху Римському Архієреєві, а в патріярших Церквах також обітницю послуху Патріярхові в тому, в чому він підлягає Патріярхові згідно з приписом права.
 
Can. 188 – § 1. Nisi legitimo impedimento detinetur, promovendus ad episcopatum debet intra tres menses a die proclamationis, si de electo agitur, vel a receptis apostolicis litteris, si de nominato agitur, computandos ordinationem episcopalem suscipere.
§ 2. Episcopus eparchialis intra quattuor menses a sua electione vel nominatione computandos debet possessionem canonicam eparchiae capere.
Кан. 188 – § 1. Якщо немає законної перешкоди, той хто має бути піднесений на єпископство, протягом трьох місяців від дня оголошення, якщо йдеться про обраного, або від одержання апостольського листа, якщо йдеться про іменованого, повинен прийняти єпископське свячення.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен канонічно перебрати єпархію протягом чотирьох місяців від його виборів або іменування.
Can. 189 – § 1. Possessionem canonicam eparchiae capit Episcopus eparchialis ipsa inthronizatione legitime peracta, in qua publice litteras apostolicae vel patriarchales de provisione canonica leguntur.
§ 2. De peracta inthronizatione documentum conficiatur ab ipso Episcopo eparchiali una cum cancellario et saltem duobus testibus subscribendum et in archivo curiae eparchialis asservandum.
§ 3. Ante inthronizationem Episcopus in regimen eparchiae neque per se neque per alios nec ullo titulo se ingerat; si vero aliquod officium in eparchia habet, illud retinere et exercere potest.
Кан. 189 – § 1. Єпархіяльний Єпископ канонічно перебирає єпархію через саме законне проведення інтронізації, на якій прилюдно зачитуються апостольські або патріярші листи про канонічне призначення.
§ 2. Про завершену інтронізацію повинен бути виготовлений документ, який підписаний самим єпархіяльним Єпископом разом з канцлером і двома свідками, має зберігатись в архіві єпархіяльної курії.
§ 3. До інтронізації Єпископ не повинен втручатися в управління єпархією жодним титулом ні сам, ні через інших, коли ж він має якийсь уряд в єпархії, може його затримати й виконувати.

Art. II — DE IURIBUS ET OBLIGATIONIBUS EPISCOPORUM EPARCHIALIUM;
Арт. ІІ: Права і обов’язки єпархіяльних Єпископів

Can. 190 – In omnibus negotiis iuridicis eparchiae Episcopus eparchialis eiusdem personam gerit.
Кан. 190 – У всіх правових справах єпархії єпархіяльний Єпископ виступає від її імені.
 
Can. 191 – § 1. Episcopi eparchialis est eparchiam sibi concreditam cum potestate legislativa, exsecutiva et iudiciali regere.
§ 2. Potestatem legislativam exercet Episcopus eparchialis ipse per se; potestatem exsecutivam exercet sive per se sive per Protosyncellum vel Syncellos; potestatem iudicialem sive per se sive per Vicarium iudicialem et iudices.
Кан. 191 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить керувати довіреною йому єпархією владою законодавчою, виконавчою і судовою.
§ 2. Законодавчу владу єпархіяльний Єпископ виконує сам особисто, виконавчу владу виконує сам або через Протосинкела або Синкелів, судову владу виконує сам або через судового Вікарія і суддів.
Can. 192 – § 1. In exercendo suo munere pastorali Episcopus eparchialis sollicitum se praebeat erga omnes christifideles, qui eius curae committuntur cuiusvis sunt aetatis, condicionis, nationis vel Ecclesiae sui iuris tum in territorio eparchiae habitantes tum in eodem ad tempus versantes, animum intendens apostolicum ad eos etiam, qui ob vitae suae condicionem ordinaria cura pastorali non satis frui possunt, necnon ad eos, qui a religionis praxi defecerunt.
§ 2. Speciali modo curet Episcopus eparchialis, ut omnes christifideles suae curae commissi unitatem inter christianos foveant secundum principia ab Ecclesia approbata.
§ 3. Episcopus eparchialis commendatos sibi in Domino habeat non baptizatos et curet, ut et eis ex testimonio christifidelium in communione ecclesiastica viventium eluceat caritas Christi.
§ 4. Episcopus eparchialis speciali sollicitudine prosequatur presbyteros, quos tamquam adiutores et consiliarios audiat, eorum iura tueatur et curet, ut obligationes suo statui proprias impleant eisdemque praesto sint media et institutiones, quibus ad vitam spiritualem et intellectualem fovendam egent.
§ 5. Curet Episcopus eparchialis, ut clericorum eorumque familiae, si coniugati sunt, congruae sustentationi atque congruenti praecaventiae et securitati sociali necnon assistentiae sanitariae ad normam iuris provideatur.
Кан. 192 – § 1. У виконуванні свого пастирського завдання єпархіяльний Єпископ повинен турбуватись про всіх вірних, доручених його опіці, без уваги на їх вік, становище, національність чи Церкву свого права, як про тих, що постійно проживають на території єпархії, так і про тих, що тимчасово на ній перебувають, приділяючи апостольську увагу також тим, які через умови свого життя не можуть достатньо користуватися звичайною пастирською опікою, а також тим, які занехали релігійні практики.
§ 2. Особливо має старатися єпархіяльний Єпископ, щоб усі вірні, доручені його опіці, підтримували єдність між християнами відповідно до засад, схвалених Церквою.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен вважати, що йому доручено в Бозі неохрещених, і старатися, щоб і їм засяяла Христова любов завдяки свідченню вірних, які живуть у церковній спільноті.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ повинен проявляти особливу турботу про пресвітерів, до яких повинен прислухатися як помічників і дорадників, захищати їхні права і дбати, щоб вони виконували обов’язки, властиві їхньому станові, і мали до своїх послуг засоби й установи, необхідні для духовного й інтелектуального розвитку.
§ 5. Єпархіяльний Єпископ має дбати, щоб священнослужителі та їхні родини, якщо вони одружені, мали достатнє утримання і належне забезпечення та соціяльну захищеність, як також лікарську допомогу, згідно з приписами права.
Can. 193 – § 1. Episcopus eparchialis, cuius curae christifideles alterius Ecclesiae sui iuris commissi sunt, gravi obligatione tenetur omnia providendi, ut hi christifideles propriae Ecclesiae ritum retineant eumque colant ac pro viribus observent et cum auctoritate superiore eiusdem Ecclesiae relationes foveant.
§ 2. Spiritualibus necessitatibus horum christifidelium Episcopus eparchialis provideat, si fieri potest, per presbyteros vel parochos eiusdem Ecclesiae sui iuris ac christifideles aut etiam per Syncellum ad curam horum christifidelium constitutum.
§ 3. Episcopi eparchiales, qui huiusmodi presbyteros, parochos vel Syncellos ad curam christifidelium Ecclesiarum patriarchalium constituunt, rationes cum Patriarchis, quorum interest, ineant et illis consentientibus propria auctoritate agant certiore quam primum facta Sede Apostolica; si vero Patriarchae quacumque de causa dissentiunt, res ad Sedem Apostolicam deferatur.
Кан. 193 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, опіці якого доручені вірні іншої Церкви свого права, має важкий обов’язок докладати всіх зусиль для того, щоб ці вірні зберігали обряд власної Церкви, його поважали і в міру сил його дотримувались та підтримували відносини з вищою владою цієї Церкви.
§ 2. Про духовні потреби цих вірних єпархіяльний Єпископ повинен дбати, по змозі, через пресвітерів або парохів цієї Церкви свого права і вірних або також через Синкела, поставленого для опіки над цими вірними.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, які ставлять того роду пресвітерів, парохів або Синкелів для опіки над вірними патріярших Церков, повинні встановити відносини з Патріярхами, в цьому зацікавленими, і за їх згодою діяти власною владою, якнайскоріше повідомивши Апостольський Престол, якщо Патріярхи з якоїсь причини не погоджуються, тоді справа повинна бути передана Апостольському Престолові.
Can. 194 – Episcopus eparchialis dignitates clericis sibi subditis ceteris exclusis conferre potest ad normam tamen iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 194 – Єпархіяльний Єпископ може надавати сани тільки підлеглим йому священнослужителям, за винятком усіх інших, однак, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права.
Can. 195 – Vocationes sacerdotales, diaconales, monachorum ceterorumque sodalium institutorum vitae consecratae ac missionales quam maxime Episcopus eparchialis foveat.
Кан. 195 – Єпархіяльний Єпископ повинен якнайдужче підтримувати покликання священичі, дияконські, монахів та інших членів інститутів посвяченого життя, а також місійні.
Can. 196 – § 1. Veritates fidei credendas et moribus applicandas Episcopus eparchialis christifidelibus proponere et illustrare tenetur per se ipse frequenter praedicans; curet etiam, ut praescripta iuris de verbi Dei ministerio, de homilia praesertim et institutione catechetica sedulo serventur ita, ut universa doctrina christiana omnibus tradatur.
§ 2. Integritatem et unitatem fidei Episcopus eparchialis firmiter tueatur.
Кан. 196 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобов’язаний представляти і пояснювати вірним правди віри, в які треба вірити і застосовувати в житті, сам часто проповідуючи, повинен також дбати про те, щоб старанно виконувались приписи права про службу слова Божого, особливо про гомілію і катехитичне навчання так, щоб усім передавалась уся християнська наука.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має міцно захищати цілісність і єдність віри.
Can. 197 – Episcopus eparchialis, cum memor sit se obligatione teneri exemplum sanctitatis praebendi in caritate, humilitate et vitae simplicitate, omni ope promovere studeat sanctitatem christifidelium secundum suam cuiusque vocationem atque, cum sit praecipuus mysteriorum Dei dispensator, annitatur, ut christifideles suae curae commissi sacramentorum celebratione et praesertim Divinae Eucharistiae participatione in gratia crescant atque paschale mysterium penitus cognoscant et vivant ita, ut unum efficiant Corpus in unitate caritatis Christi.
Кан. 197 – Пам’ятаючи про те, що він має обов’язок давати приклад святості через любов, смиренність і простоту життя, єпархіяльний Єпископ повинен усіма засобами дбати про зростання у святості вірних, згідно з власним покликанням кожного, а оскільки він є головним роздавачем Божих таїнств, має безупинно старатись, щоб доручені його опіці вірні через приймання святих Тайн і особливо участь у Божественній Літургії зростали в ласці, глибоко пізнавали пасхальне таїнство і жили так, щоб творили одне Тіло в одності Христової любові.
Can. 198 – Divinam Liturgiam pro populo eparchiae sibi concreditae Episcopus eparchialis frequenter celebret; diebus vero iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris praescriptis celebrare debet.
Кан. 198 – Єпархіяльний Єпископ хай часто відправляє Божественну Літургію за народ довіреної йому єпархії, а в дні, приписані партикулярним правом власної Церкви свого права, повинен її служити.
Can. 199 – § 1. Episcopus eparchialis utpote totius vitae liturgicae in eparchia sibi concredita moderator, promotor atque custos vigilet, ut illa quam maxime foveatur atque secundum praescripta necnon legitimas consuetudines propriae Ecclesiae sui iuris ordinetur.
§ 2. Curet Episcopus eparchialis, ut in propria ecclesia cathedrali celebretur saltem pars laudum divinarum, etiam cottidie, secundum legitimas consuetudines propriae Ecclesiae sui iuris; item, ut in qualibet paroecia pro viribus diebus dominicis et festis atque praecipuis sollemnitatibus earumque vigiliis laudes divinae celebrentur.
§ 3. Episcopus eparchialis frequenter praesit laudibus divinis in ecclesia cathedrali aliave ecclesia praesertim diebus festis de praecepto aliisque sollemnitatibus, in quibus partem habet notabilis populi pars.
Кан. 199 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, як керівник, поборник і охоронець усього літургічного життя в довіреній йому єпархії, повинен дбати про те, щоб воно якнайбільше розвивалось і регулювалось відповідно до приписів і законних звичаїв Церкви свого права.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має старатися, щоб у власній катедральній церкві відправлялась принаймні частина церковного правила, навіть щоденно, згідно з законними звичаями власної Церкви свого права, також, щоб у кожній парафії в міру сил відслужувалось церковне правило в неділі і свята, головніші врочистості та їхні навечір’я.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен часто очолювати церковне правило в катедральній церкві та в інших церквах, особливо в приписані свята та інші врочистості, в яких бере участь значна кількість народу.
Can. 200 – Episcopi eparchialis est in tota eparchia functiones sacras celebrare, quae secundum praescripta librorum liturgicorum ab ipso omnibus insignibus pontificalibus induto sollemniter perficiendae sunt, non vero extra fines propriae eparchiae sine expresso vel saltem rationabiliter praesumpto Episcopi eparchialis consensu.
Кан. 200 – До єпархіяльного Єпископа належить відправляти у цілій єпархії богослужіння, які, часто, згідно з приписами літургічних книг, повинен сповняти він сам урочисто, одягнений у всі архієрейські ризи, але не поза межами власної єпархії, хіба за виразним або принаймні слушно припустимим дозволом єпархіяльного Єпископа.
Can. 201 – § 1. Universae Ecclesiae unitatem cum tueri debeat, Episcopus eparchialis disciplinam ecclesiasticam communem promovere necnon observantiam omnium legum ecclesiasticarum atque legitimarum consuetudinum urgere tenetur.
§ 2. Vigilet Episcopus eparchialis, ne abusus in disciplinam ecclesiasticam irrepant praesertim circa verbi Dei ministerium, celebrationem sacramentorum et sacramentalium, cultum Dei et Sanctorum, exsecutionem piarum voluntatum.
Кан. 201 – § 1. Оскільки єпархіяльний Єпископ повинен дбати про єдність усієї Церкви, він зобов’язаний турбуватись про підтримання спільної церковної дисципліни і домагатися дотримування всіх церковних законів і законних звичаїв.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має наглядати, щоб до церковної дисципліни не проникло зловживання, особливо щодо служіння слова Божого, уділяння святих Тайн і сакраменталій, культу Бога і Святих, виконування побожних записів.
Can. 202 – Episcopi eparchiales plurium Ecclesiarum sui iuris in eodem territorio potestatem suam exercentes curent, ut collatis consiliis in periodicis conventibus unitatem actionis foveant et viribus unitis communia adiuvent opera ad bonum religionis expeditius promovendum et ad disciplinam ecclesiasticam efficacius tuendam.
Кан. 202 – Єпархіяльні Єпископи багатьох Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, повинні старатись через проведення нарад на періодичних соборах підтримувати єдність дій і об’єднаними зусиллями допомагати здійсненню спільних заходів для швидшого примноження блага релігії і дійовішого забезпечення церковної дисципліни.
Can. 203 – § 1. Varias apostolatus formas in eparchia foveat Episcopus eparchialis atque curet, ut in tota eparchia vel in eiusdem particularibus districtibus omnia opera apostolatus servata uniuscuiusque propria indole sub suo moderamine coordinentur.
§ 2. Urgeat Episcopus eparchialis obligationem, qua tenentur christifideles ad apostolatum pro sua quisque condicione et aptitudine exercendum, atque eos adhortetur, ut varia opera apostolatus secundum necessitates loci et temporis participent et adiuvent.
§ 3. Consociationes christifidelium, quae finem spiritualem directe aut indirecte persequuntur, Episcopus eparchialis promoveat eas, si id expedit, erigendo, approbando, laudando vel commendando ad normam iuris.
Кан. 203 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен підтримувати різні форми апостольства в єпархії і старатись, щоб у всій єпархії або в її поодиноких округах координувались під його керівництвом усі справи апостольства із збереженням, однак, власного характеру кожного.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен нагадувати вірним про обов’язок займатись апостольством, відповідно до становища і здібностей кожного, і заохочувати їх до участі і підтримування апостольських справ з урахуванням потреб місця і часу.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ має допомагати, якщо це корисно, товариствам вірних, які безпосередньо або посередньо ставлять перед собою духовну мету, засновуючи їх, затверджуючи, схвалюючи або рекомендуючи згідно з приписом права.
Can. 204 – § 1. Episcopus eparchialis, etsi Episcopum coadiutorem vel Episcopum auxiliarem habet, obligatione tenetur in eparchia propria residendi.
§ 2. Praeterquam causa obligationum, quae legitime absentiam a propria eparchia requirunt, Episcopus eparchialis ab eparchia iusta de causa quotannis abesse potest non ultra mensem continuum aut intermissum, dummodo cautum sit, ne ex ipsius absentia eparchia quicquam detrimenti capiat.
§ 3. Diebus vero praecipuarum sollemnitatum iure particulari secundum traditionem propriae Ecelesiae sui iuris statutarum Episcopus eparchialis a propria eparchia ne absit nisi gravi de causa.
§ 4. Si Episcopus eparchialis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercens ultra sex menses ab eparchia sibi concredita illegitime afuit, Patriarcha rem ad Romanum Pontificem statim deferat; in ceteris casibus hoc faciat Metropolita, vel, si ipse Metropolita illegitime afuit, Episcopus eparchialis ordinatione episcopali senior eidem Metropolitae subiectus.
Кан. 204 – § 1. Хоч би єпархіяльний Єпископ мав Єпископа коад’ютора або Єпископа помічника, він зобов’язаний перебувати у власній єпархії.
§ 2. За винятком виконування обов’язків, які вимагають законного перебування поза власною єпархією, єпархіяльний Єпископ може з виправданої причини перебувати поза нею не більше місяця, без перерви або з перервою, якщо є певність, що через його відсутність єпархія не зазнає будь-якої шкоди.
§ 3. У дні головніших врочистостей, встановлених партикулярним правом відповідно до традиції власної Церкви свого права, єпархіяльний Єпископ не повинен віддалятися від власної Єпархії, хіба що з поважної причини.
§ 4. Якби єпархіяльний Єпископ, виконуючи свою владу в межах території патріяршої Церкви, перебував незаконно поза довіреною йому єпархією більше шести місяців, тоді Патріярх повинен негайно передати справу Римському Архієреєві, в інших випадках повинен це зробити Митрополит або, якщо сам Митрополит був незаконно відсутній, то єпархіяльний Єпископ, найстаріший єпископським свяченням, підлеглий цьому Митрополитові.
Can. 205 – § 1. Tenetur Episcopus eparchialis obligatione eparchiam vel ex toto vel ex parte quotannis canonice visitandi ita, ut singulis saltem quinquenniis totam eparchiam ipse per se vel, si legitime est impeditus, per Episcopum coadiutorem aut per Episcopum auxiliarem aut per Protosyncellum vel Syncellum aut per alium presbyterum canonice visitet.
§ 2. Visitationi canonicae Episcopi eparchialis obnoxiae sunt personae, instituta catholica, res et loca sacra, quae intra fines eparchiae sunt.
§ 3. Sodales institutorum religiosorum necnon societatum vitae communis ad instar religiosorum iuris pontificii vel patriarchalis eorumque domus Episcopus eparchialis visitare potest tantum in casibus iure expressis.
Кан. 205 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобовчзаний щорічно візитувати канонічно єпархію повністю або частково, однак так, щоб принаймні раз на п’ять років канонічно звізитувати її повністю особисто або, в разі законної перешкоди, через Єпископа коад’ютора або через Протосинкела, або Синкела, або через іншого пресвітера згідно з канонічним правом.
§ 2. Канонічній візитації єпархіяльного Єпископа підлягають особи, католицькі інститути, речі і святі місця, які знаходяться в межах єпархії.
§ 3. Членів чернечих інститутів і товариств спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права та їх доми єпархіяльний Єпископ може візитувати лише у випадках чітко висловлених законом.
Can. 206 – § 1. Episcopus eparchialis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam egercens tenetur singulis quinquenniis relationem Patriarchae facere circa statum eparchiae sibi concreditae secundum modum a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis statutum; exemplar relationis Episcopus quam primum ad Sedem Apostolicam mittat.
§ 2. Ceteri Episcopi eparchiales singulis quinquenniis eandem relationem Sedi Apostolicae facere debent et, si de Episcopis alicuius Ecclesiae patriarchalis vel Ecclesiae metropolitanae sui iuris agitur, exemplar relationis Patriarchae vel Metropolitae quam primum mittant.
Кан. 206 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, зобов’язаний що п’ять років здавати Патріярхові звіт про стан довіреної йому єпархії за формою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви, примірник звіту Єпископ повинен вислати якнайскоріше Апостольському Престолові.
§ 2. Інші єпархіяльні Єпископи що п’ять років повинні представляти такий звіт Апостольському Престолові і, якщо йдеться про Єпископів якоїсь патріяршої Церкви або митрополичої Церкви свого права, то вони мають вислати якнайскоріше примірник звіту Патріярхові або Митрополитові.
Can. 207 – Episcopus eparchialis cuiuscumque Ecclesiae sui iuris, etiam Ecclesiae latinae, Sedem Apostolicam certiorem faciat occasione relationis quinquennalis de statu et necessitatibus christifidelium, qui, etsi alii Ecclesiae sui iuris ascripti, eius curae commissi sunt.
Кан. 207 – Єпархіяльний Єпископ будь-якої Церкви свого права, також латинської, повинен при нагоді п’ятирічного звіту повідомити Апостольський Престол про стан і потреби вірних, які, хоч і належать до іншої Церкви свого права, але доручені його опіці.
 
Can. 208 – § 1. Episcopus eparchialis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercens intra quinquennium a sua inthronizatione computandum visitationem ad Urbem peragat, si fieri potest una cum Patriarcha, sanctorum Apostolorum Petri et Pauli limina veneraturus atque sancti Petri successori in primatu super universam Ecclesiam se sistat.
§ 2. Ceteri Episcopi eparchiales singulis quinquenniis per se vel, si legitime sunt impediti, per alium visitationem ad Urbem peragere debent; si vero de Episcopis alicuius Ecclesiae patriarchalis agitur, optandum est, ut visitatio saltem aliquoties una cum Patriarcha fiat.
Кан. 208 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, який виконує владу в межах території патріяршої Церкви протягом п’яти років від своєї інтронізації, по змозі, разом з Патріярхом повинен відвідати Рим, щоб поклонитись гробам святих Апостолів Петра і Павла і стати перед наступником святого Петра, у першенстві над усією Церквою.
§ 2. Інші єпархіяльні Єпископи повинні раз на п’ять років або самі особисто або, якщо мають законну перешкоду, то через когось іншого відвідати Рим, якщо ж ідеться про Єпископів якоїсь патріяршої Церкви, то бажано, щоб відвідування відбувалось принаймні деколи разом з Патріярхом.
Can. 209 – § 1. Commemorationem Romani Pontificis ante omnes in signum plenae communionis cum eo in Divina Liturgia et in laudibus divinis secundum praescripta librorum liturgicorum Episcopus eparchialis facere debet et curare, ut a ceteris clericis eparchiae fideliter fiat.
§ 2. Episcopus eparchialis commemorandus est ab omnibus clericis in Divina Liturgia et in laudibus divinis secundum praescripta librorum liturgicorum.
Кан. 209 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен згадувати Римського Архієрея перед усіма іншими в Божественній Літургії і церковному правилі, відповідно до приписів літургічних книг, на знак повної єдності з ним, і дбати, щоб це сумлінно чинили інші священнослужителі єпархії.
§ 2. Єпархіяльного Єпископа повинні згадувати всі священнослужителі у Божественній Літургії і церковному правилі, згідно з приписами літургічних книг.
Can. 210 – § 1. Episcopus eparchialis, qui septuagesimum quintum annum aetatis explevit aut ob infirmam valetudinem aliave gravi de causa officio suo implendo minus aptus evasit, rogatur, ut renuntiationem ab officio exhibeat.
§ 2. Renuntiatio ab officio Episcopi eparchialis exhibenda est Patriarchae, si de Episcopo eparchiali intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercente agitur; in ceteris casibus renuntiatio Romano Pontifici exhibenda est et praeterea, si Episcopus ad Ecclesiam patriarchalem pertinet, Patriarchas quam primum notificanda.
§ 3. Ad acceptationem renuntiationis Patriarcha indiget consensu Synodi permanentis, nisi praecessit invitatio ad renuntiandum a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis facta.
Кан. 210 – § 1. Єпархіяльного Єпископа, який закінчив сімдесят п’ять років життя або став нездатним для належного виконування свого уряду через слабке здоров’я або з іншої причини, проситься, щоб подав зречення від уряду, який він займає.
§ 2. Зречення уряду єпархіяльним Єпископом має бути подане Патріярхові, якщо йдеться про єпархіяльного Єпископа, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, в інших випадках – Римському Архієреєві і, крім того, якщо Єпископ належить до патріяршої Церкви, слід якнайскоріше повідомити про це Патріярха.
§ 3. Для прийняття зречення Патріярх потребує згоди постійного Синоду, хіба що Синод Єпископів патріяршої Церкви раніше сам попросив про зречення.
Can. 211 – § 1. Episcopus eparchialis, cuius renuntiatio ab officio acceptata est, titulum Episcopi emeriti eparchiae, quam rexit, obtinet atque sedem habitationis in ipsa eparchia servare potest, nisi certis in casibus ob specialia adiuncta a Sede Apostolica vel, si de eparchia intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sita agitur, a Patriarcha de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis aliter providetur.
§ 2. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilium Hierarcharum curare debet, ut congruae et dignae Episcopi emeriti sustentationi provideatur, attenta quidem primaria obligatione, qua tenetur eparchia, cui inservivit.
Кан. 211 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, чиє зречення уряду було прийняте, одержує титул вислуженого Єпископа єпархії, якою керував, і може зберегти помещкання в тій єпархії, хіба що в певних випадках через спеціяльні обставини інакше вирішить Апостольський Престол або, якщо йдеться про єпархію в межах території патріяршої Церкви, – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 2. Синод Єпископів або Рада Ієрархів патріяршої Церкви повинні подбати про забезпечення вислуженому Єпископові належного і достойного утримання, маючи на увазі в першу чергу обов’язок, який покладається в цьому відношенні на єпархію, якій він служив.

Art. III — DE EPISCOPIS COADIUTORIBUS ET DE EPISCOPIS AUXILIARIBUS;
Арт. ІІІ: Єпископи коад’ютори і Єпископи помічники

Can. 212 – § 1. Si necessitates pastorales eparchiae id suadent, unus vel plures Episcopi auxiliares petente Episcopo eparchiali constituantur.
§ 2. Gravioribus in adiunctis, etiam indolis personalis, constitui potest ex officio Episcopus coadiutor cum iure successionis specialibus potestatibus praeditus.
Кан. 212 – § 1. Якщо це дораджують пастирські потреби єпархії, то на просьбу єпархіяльного Єпископа можуть бути призначені один або більше Єпископів помічників.
§ 2. У важливіщих обставинах, також персонального характеру, можна з уряду поставити Єпископа коад’ютора з правом наступності, наділеного особистими повноваженнями.
Can. 213 – § 1. Episcopus coadiutor praeter iura et obligationes, quae iure communi statuuntur, etiam ea habet, quae in litteris de provisione canonica determinantur.
§ 2. Iura et obligationes Episcopi coadiutoris a Patriarcha constituti determinat ipse Patriarcha consulta Synodo permanenti; si vero de Episcopo coadiutore omnibus iuribus et obligationibus Episcopi eparchialis instruendo agitur, requiritur consensus Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis.
§ 3. Iura et obligationes Episcopi auxiliaris ea sunt, quae iure communi statuuntur.
Кан. 213 – § 1. Єпископ коад’ютор, крім прав і обов’язків, установлених загальним правом, має також ті, які визначені в грамоті про канонічне призначення.
§ 2. Права й обов’язки Єпископа коад’ютора, поставленого Патріярхом, визначає сам Патріярх за порадою постійного Синоду, якщо йдеться про наділення Єпископа коад’ютора всіма правами й обов’язками єпархіяльного Єпископа, вимагається згода Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. Права й обов’язки Єпископа помічника є такими, які встановлені загальним правом.
Can. 214 – § 1. Episcopus coadiutor et Episcopus auxiliaris, ut sui officii possessionem canonicam capiant, debent litteras de provisione canonica Episcopo eparchiali ostendere.
§ 2. Episcopus coadiutor debet praeterea litteras de provisione canonica ostendere collegio consultorum eparchialium.
§ 3. Si vero Episcopus.eparchialis plene est impeditus, sufficit, ut Episcopus coadiutor et Episcopus auxiliaris litteras de provisione canonica ostendant collegio consultorum eparchialium.
§ 4. Ostensioni litterarum de provisione canonica adesse debet cancellarius, qui rem in acta referat.
Кан. 214 – § 1. Єпископ коад’ютор і Єпископ помічник для того, щоб канонічно посісти свій уряд, повинні пред’явити єпархіяльному Єпископові грамоту про своє канонічне призначення.
§ 2. Єпископ коад’ютор, крім того, повинен пред’явити її колегії єпархіяльних радників.
§ 3. Якщо єпархіяльний Єпископ вповні перешкоджений, то вистачає, щоб Єпископ коад’ютор і Єпископ помічник показали грамоту про своє канонічне призначення колегії єпархіяльних радників.
§ 4. При пред’явленні грамоти повинен бути присутнім канцлер курії, який має написати протокол.
Can. 215 – § 1. Episcopus coadiutor vices gerit Episcopi eparchialis absentis vel impediti; nominari debet Protosyncellus et ei prae aliis Episcopus eparchialis committat ea, quae ex iure mandatum speciale requirunt.
§ 2. Episcopus eparchialis firma § 1 nominet Episcopum auxiliarem Protosyncellum; si tamen plures sunt, unum ex eis nominet Protosyncellum, alios vero Syncellos.
§ 3. Episcopus eparchialis in perpendendis causis maioris momenti praesertim indolis pastoralis Episcopos auxiliares prae ceteris consulat.
§ 4. Episcopus coadiutor et Episcopus auxiliaris eo, quod in partem sollicitudinis Episcopi eparchialis vocati sunt, ita officium suum exerceant, ut in omnibus negotiis unanima consensione cum ipso agant.
Кан. 215 – § 1. Єпископ коад’ютор заступає єпархіяльного Єпископа, коли той відсутній або коли зазнає перешкоди, повинен бути іменований Протосинкел і йому перед іншими єпархіяльний Єпископ має доручити те, що на підставі права вимагає спеціяльного доручення.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ, згідно з § 1, повинен іменувати Єпископа помічника Протосинкелом, якщо ж їх більше, то одного з них має іменувати Протосинкелом, а інших – Синкелами.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ у розгляді важливіщих справ, особливо душпастирського характеру, повинен радитись передусім з Єпископами помічниками.
§ 4. Єпископ коад’ютор і Єпископ помічник з уваги на те, що вони покликані брати участь у турботах єпархіяльного Єпископа, повинні так сповняти свій уряд, щоб діяти з ним з повною одностайністю в усіх справах.
Can. 216 – § 1. Episcopus coadiutor et Episcopus auxiliaris iusto impedimento non detenti debent, quoties sunt ab Episcopo eparchiali requisiti, functiones obire, quas Episcopus eparchialis ipse peragere deberet.
§ 2. Quae episcopalia iura et functiones Episcopus coadiutor et Episcopus auxiliaris possunt et volunt exercere, Episcopus eparchialis habitualiter aliis ne committat.
Кан. 216 – § 1. Єпископ коад’ютор і Єпископ помічник, якщо тільки не зазнають виправданої перешкоди, кожний раз, коли їх потребує єпархіяльний Єпископ, зобов’язані виконувати функції, які повинен би сповняти сам єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Єпископські права і функції, які можуть і бажають виконувати Єпископ коад’ютор і Єпископ помічник, єпархіяльний Єпископ не повинен доручати на постійно іншим.
Can. 217 – Episcopus coadiutor et Episcopus auxiliaris obligatione tenentur residendi in eparchia, a qua praeterquam ratione alicuius muneris extra eparchiam implendi aut feriarum causa, quae ultra mensem ne protrahantur, ne discedant nisi ad breve tempus.
Кан. 217 – Єпископ коад’ютор і Єпископ помічник зобов’язані перебувати в єпархії, якої нехай не покидають, хіба що на короткий час, з уваги на виконування якогось завдання поза єпархією або заради відпустки, які не повинні перевищувати одного місяця.
Can. 218 – Ad renuntiationem ab officio Episcopi coadiutoris vel Episcopi auxiliaris quod attinet, applicentur cann. 210 et 211, § 2; his Episcopis tribuitur emeriti titulus officii, quod antea expleverunt.
Кан. 218 – Що стосується зречення уряду Єпископом коад’ютором або Єпископом помічником, то тут повинні мати застосування канн. 210 і 211, § 2, цим Єпископам належить титул вислуженого уряду, який вони раніше виконували.

Art. IV — DE SEDE EPARCHIALI VACANTE VEL IMPRDITA;
Арт. ІV: Вакантність єпархіяльного престолу або перешкода в його діяльності

Can. 219 – Sedes eparchialis vacat Episcopi eparchialis morte, renuntiatione, translatione ac privatione.
Кан. 219 – Єпархіяльний престол стає вакантним унаслідок смерті, зречення, перенесення і позбавлення уряду єпархіяльного Єпископа.
Can. 220 – Circa sedes eparchiales vacantes intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sitas praeter cann. 225 - 232 et firmis cann. 222 et 223 haec servanda sunt:
1° Patriarcha de sedis eparchialis vacatione quam primum certiorem faciat Sedem Apostolicam;
2° usque ad nominationem Administratoris eparchiae potestas ordinaria Episcopi eparchialis transit ad Patriarcham, nisi aliter iure particulari Ecclesiae patriarchalis vel a Romano Pontifice provisum est;
3° Patriarchae est nominare Administratorem eparchiae intra mensem utilem ab accepta notitia de sedis eparchialis vacatione computandum consultis Episcopis curiae patriarchalis, si habentur, secus consulta Synodo permanenti; elapso inutiliter mense, Administratoris nominatio ad Sedem Apostolicam devolvitur;
4° Administrator eparchiae emissa coram Patriarcha professione fidei potestatem obtinet non exercendam tamen nisi capta possessione canonica officii, quae fit ostendendo litteras eius nominationis collegio consultorum eparchialium;
5° Patriarchae est curare, ut sedi eparchiali vacanti quam primum nec ultra terminos iure communi statutos dignus idoneusque Episcopus eparchialis detur.
Кан. 220 – Щодо вакантних єпархіяльних престолів у межах території патріяршої Церкви, то крім канн. 225-232 і зберігаючи приписи канн. 222 і 223, слід дотримуватись такого:
1° Патріярх повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол про вакантність єпархіяльного престолу,
2° аж до іменування Адміністратора єпархії звичайна влада єпархіяльного Єпископа переходить до Патріярха, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви або Римський Архієрей встановлять інакше,
3° Патріярх повинен іменувати Адміністратора єпархії протягом корисного місяця від одержання відомості про вакантність, порадившись з Єпископами патріяршої курії, якщо вони є, в противному разі порадившись з постійним Синодом, якщо місяць мине безкорисно, тоді іменування Адміністратора переходить до Апостольського Престолу,
4° Адміністратор єпархії, склавши перед Патріярхом визнання віри, одержує владу, яку, однак, може виконувати тільки після канонічного прийняття уряду, яке відбувається через пред’явлення колегії єпархіяльних радників грамоти про його іменування,
5° Обов’язком Патріярха є подбати, щоб вакантний престол одержав достойного і відповідного єпархіяльного Єпископа якнайскоріше і не пізніше термінів, установлених загальним правом.
Can. 221 – Exceptis sedibus eparchialibus vacantibus, de quibus in can. 220, in ceteris casibus sede eparchiali vacante praeter cann. 225 - 232 et firmis cann. 222 et 223 haec servanda sunt:
1° Metropolita, secus ille, qui ad normam can. 271, § 5 collegio consultorum eparchialium praeest, Sedem Apostolicam et, si de eparchia Ecclesiae patriarchalis agitur, etiam Patriarcham quam primum de sedis eparchialis vacatione certiorem faciat;
2° regimen eparchiae, nisi a Sede Apostolica aliter provisum est, usque ad constitutionem Administratoris eparchiae transit ad Episcopum auxiliarem vel, si plures sunt, ad Episcopum auxiliarem ordinatione episcopali seniorem vel, si Episcopus auxiliaris non habetur, ad collegium consultorum eparchialium; praedicti eparchiam interim regunt potestate, quam ius commune Protosyncello agnoscit;
3° collegium consultorum eparchialium intra octo dies ab accepta notitia de sedis eparchialis vacatione computandos debet Administratorem eparchiae eligere, sed ad validitatem electionis requiritur pars absolute maior suffragiorum membrorum eiusdem collegii;
4° si intra octo dies Administrator eparchiae electus non est vel si electus condicionibus in can. 227, § 2 ad validitatem electionis requisitis caret, nominatio Administratoris eparchiae devolvitur ad Metropolitam vel, si hic deest vel est impeditus, ad Sedem Apostolicam;
5° Administrator eparchiae legitime electus vel nominatus statim potestatem obtinet neque indiget ulla confirmatione; de sua electione vel ex parte Metropolitae nominatione quam primum Sedem Apostolicam certiorem faciat et, si ad Ecclesiam patriarchalem pertinet, etiam Patriarcham.
Кан. 221 – За винятком вакантних єпархіяльних престолів, про які мова в кан. 22О, в інших випадках, коли єпархіяльний престол стає вакантним, крім приписів канн. 225-232 і зі збереженням канн. 222 і 223, слід дотримуватись такого:
1° Митрополит або той, хто, згідно з приписом кан. 271, § 5, очолює колегію єпархіяльних радників, повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол і, якщо йдеться про єпархію патріяршої Церкви, також Патріярха про вакантність єпархіяльного престолу,
2° керівництво єпархією аж до призначення Адміністратора єпархії, хіба що Апостольським Престолом вирішено інакше, переходить до Єпископа помічника або, якщо їх більше, до найстаріщого з них єпископським свяченням або, якщо немає Єпископа помічника, тоді до колегії єпархіяльних радників, вищезгадані тимчасово керують єпархією на підставі влади, яку загальне право визнає за Протосинкелом,
3° колегія єпархіяльних радників протягом восьми днів від одержання відомості про вакантність єпархіяльного престолу повинна вибрати Адміністратора єпархії, але для правосильності виборів вимагається абсолютна більшість голосів членів цієї колегії,
4° якщо протягом восьми днів не було обрано Адміністратора єпархії або якщо обраний не відповідає умовам, які вимагаються в кан. 227, § 2 для правосильності виборів, тоді іменування Адміністратора єпархії переходить до Митрополита або, якщо такого немає, або він зазнає перешкоди, – до Апостольського Престолу.
5° Адміністратор єпархії, законно обраний або іменований, зразу приймає владу і не потребує ніякого затвердження, про своє обрання або іменування з боку Митрополита він повинен якнайскоріше повідомити Апостольський Престол і, якщо належить до патріяршої Церкви, тоді також – Патріярха.
Can. 222 – Episcopus coadiutor, dummodo officii sui possessionem canonicam iam ceperit, sede eparchiali vacante ipso iure evadit Administrator eparchiae, donec ut Episcopus eparchialis inthronizatus erit.
Кан. 222 – Якщо Єпископ коад’ютор уже прийняв канонічно свій уряд, під час вакантності єпархіяльного престолу на підставі самого права він стає Адміністратором єпархії, поки не буде інтронізований як єпархіяльний Єпископ.
Can. 223 – In casu translationis ad aliam sedem eparchialem Episcopus intra duos menses ab intimatione translationis computandos debet possessionem canonicam novae eparchiae capere; interim vero in priore eparchia:
1° Administratoris eparchiae iura et obligationes habet;
2° privilegia honorifica Episcoporum eparchialium conservat;
3° reditus prioris officii integros percipit.
Кан. 223 – У випадку перенесення на інший єпархіяльний престол Єпископ протягом двох місяців від повідомлення про перемішення повинен канонічно прийняти нову єпархію, а тим часом у попередній єпархії:
1° має права й обов’язки Адміністратора єпархії,
2° зберігає почесні привілеї єпархіяльних Єпископів,
3° повністю користується доходами попереднього уряду.
Can. 224 – § 1. Protosyncellus et Syncelli sede eparchiali vacante statim ab officio cessant, nisi sunt:
1° Episcopi ordinati;
2° in eparchia Patriarchae constituti;
3° in eparchia intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sita constituti, donec Administrator eparchiae possessionem canonicam sui officii ceperit.
§ 2. Quae a Protosyncello et Syncellis, qui sede eparchiali vacante statim ab officio cessant, legitime gesta sunt, donec certam notitiam de sedis eparchialis vacatione acceperint, vim habent.
§ 3. Episcopus auxiliaris sede eparchiali vacante retinet potestates a iure quidem collatas et sub auctoritate Administratoris eparchiae exercendas, quas sede eparchiali plena ut Protosyncellus vel Syncellus habebat, nisi aliud a Sede Apostolica vel iure particulari propriae Ecclesiae patriarchalis statuitur.
Кан. 224 – § 1. Під час вакантності єпархіяльного престолу Протосинкел і Синкели зразу втрачають уряд, хіба що вони є:
1° висвяченими Єпископами,
2° поставленими в єпархії Патріярха,
3° поставленими в єпархії в межах території патріяршої Церкви, поки Адміні–стратор не прийме канонічно свого уряду.
§ 2. Зберігає свою силу те, що перед отриманням певної відомості про вакантність єпархіяльного престолу, згідно з законом здійснили Протосинкел і Синкели, які зразу залишають свій уряд унаслідок вакантності єпархіяльного престолу.
§ 3. Єпископ помічник під час вакантності єпархіяльного престолу зберігає повноваження, надані йому правом, і під владою Адміністратора єпархії має виконувати ті, які він мав як Протосинкел або Синкел, коли єпархіяльний престол був зайнятий, хіба що Апостольський Престол або партикулярне право власної патріяршої Церкви постановляють щось інакше.
Can. 225 – § 1. Unus tantum eligitur vel nominatur Administrator eparchiae reprobata contraria consuetudine.
§ 2. Si oeconomus eparchialis fit Administrator eparchiae, alium oeconomum eparchialem consilium a rebus oeconomicis interim eligat.
Кан. 225 – § 1. Обирається або іменується тільки один Адміністратор єпархії, а протилежний звичай відхиляється.
§ 2. Якщо єпархіяльний економ стає Адміністратором єпархії, тоді рада з економічних справ повинна вибрати тимчасово іншого єпархіяльного економа.
Can. 226 – In Administratore eparchiae constituendo nullam sibi potestatis partem nec Patriarcha nec collegium consultorum eparchialium retinere potest nec gerendo officio tempus determinare aliasve restrictiones praestituere.
Кан. 226 – Ставлячи Адміністратора єпархії, ні Патріярх ні колегія єпархіяльних радників не може затримати собі ніякої частини його влади ні визначати час для виконування уряду або встановлювати інші обмеження.
 
Can. 227 – § 1. Administrator eparchiae sit integritate, pietate, sana doctrina et prudentia praestans.
§ 2. Valide ad officium Administratoris eparchiae eligi vel nominari tantum potest Episcopus aut presbyter, qui vinculo matrimonii non est ligatus, tricesimum quintum aetatis annum explevit et ad eandem sedem eparchialem vacantem non est iam electus, nominatus vel, translatus; si hae condiciones posthabitae sunt, actus illius, qui Administrator eparchiae electus vel nominatus est, ipso iure nulli sunt.
Кан. 227 – § 1. Адміністратор єпархії повинен відзначатися бездоганністю, побожністю, здоровою наукою і розсудливістю.
§ 2. На уряд Адміністратора правосильно може бути обраним або іменованим лише Єпископ або пресвітер, неодружений, який закінчив тридцять п’ять років життя і не був уже на цей вакантний єпархіяльний престол обраний, іменований або перенесений, якщо ці умови не були взяті до уваги, то акти того, хто був вибраний або іменований Адміністратором, на підставі самого права є недійсні.
Can. 228 – § 1. Sede eparchiali vacante nihil innovetur.
§ 2. Illi, qui interim eparchiae regimen curant, vetantur quidpiam agere, quod vel eparchiae vel episcopalibus iuribus praeiudicium afferre potest; speciatim prohibentur ipsi ac omnes alii, ne sive per se sive per alium documenta curiae eparchialis subtrahant, destruant vel mutent.
Кан. 228 – § 1. Під час вакантності єпархіяльного престолу не слід уводити нічого нового.
§ 2. Тому, хто тимчасово керує єпархією, забороняється чинити що-небудь, що могло б принести шкоду єпархії або єпископським правам, зокрема йому, як і всім іншим, не дозволяється особисто або через когось забирати з курії, нищити або змінювати документи.
Can. 229 – Administrator eparchiae eadem iura et obligationes habet ac Episcopus eparchialis, nisi aliter iure cavetur vel ex natura rei constat.
Кан. 229 – Адміністратор єпархії має ті самі права й обов’язки, що єпархіяльний Єпископ, хіба що право наказує щось інше або випливає з природи речі.
Can. 230 – Nisi aliter est legitime provisum:
1° Administrator eparchiae ius habet ad iustam remunerationem lege iuris particularis statuendam vel legitima consuetudine determinatam, quae desumi debet ex bonis eparchiae;
2° cetera emolumenta ad Episcopum eparchialem spectantia, dum sedes eparchialis vacat, futuro Episcopo eparchiali pro necessitatibus eparchiae reserventur servatis praescriptis iuris particularis, quae modum, quo emolumenta erogari debent, determinant.
Кан. 230 – Якщо законно не приписано щось інше, то:
1° Адміністратор єпархії має право на встановлену законом партикулярного права або визначену законним звичаєм відповідну винагороду, яку повинен отримувати з майна єпархії,
2° усі інші доходи, які належать єпархіяльному Єпископові, поки єпископський престол вакантний, застережені відповідно до потреб єпархії для майбутнього єпархіяльного Єпископа з дотриманням приписів партикулярного права, які визначають спосіб, як ці доходи слід витрачати.
Can. 231 – § 1. Renuntiatio Administratoris eparchiae exhibenda est Patriarchae, si ipse Administratorem designavit, secus collegio consultorum eparchialium, quo in casu eam acceptari, ut valeat, necesse non est.
§ 2. Amotio Administratoris eparchiae intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis pertinet ad Patriarcham de consensu Synodi permanentis; secus vero Sedi Apostolicae reservatur.
§ 3. Post mortem, renuntiationem vel amotionem Administratoris eparchiae novus constituatur ab eadem auctoritate et eodem modo ac pro priore praescriptum est.
§ 4. Administrator eparchiae cessat ab officio capta a novo Episcopo eparchiali possessione canonica eparchiae; novus Episcopus eparchialis rationem administrationis ab eo exigere potest.
Кан. 231 – § 1. Зречення Адміністратора єпархії повинно бути подане Патріярхові, якщо він призначив Адміністратора, або колегії єпархіяльних радників, у цьому випадку, щоб воно було правосильним, немає необхідності його приймати.
§ 2. Усунення Адміністратора єпархії в межах території патріяршої Церкви належить до Патріярха за згодою постійного Синоду, в іншому разі застерігається воно Апостольському Престолові.
§ 3. Після смерті, зречення або усунення Адміністратора єпархії повинен бути поставлений новий цією ж владою і в такий самий спосіб, як приписано для попереднього.
§ 4. Адміністратор єпархії залишає уряд після канонічного прийняття єпархії новим єпархіяльним Єпископом, новий єпархіяльний Єпископ може зажадати від нього звіту про його адміністрування.
Can. 232 – § 1. Oeconomus eparchialis sede eparchiali vacante officium suum impleat sub auctoritate Administratoris eparchiae; ad oeconomum eparchialem devolvitur administratio bonorum ecclesiasticorum, quae ob sedis eparchialis vacationem administratorem non habent, nisi Patriarcha aut collegium consultorum eparchialium aliter providerunt.
§ 2. Ad renuntiationem vel amotionem oeconomi eparchialis sede eparchiali vacante quod attinet, servandus est can. 231, §§ 1 et 2.
§ 3. Resoluto quovis modo iure oeconomi eparchialis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis novi oeconomi electio vel nominatio pertinet ad Patriarcham consultis Episcopis curiae patriarchalis, si habentur, secus consulta Synodo permanenti; in ceteris casibus oeconomus eligitur a collegio consultorum eparchialium.
§ 4. Oeconomus eparchialis novo Episcopo eparchiali rationem reddere debet suae administrationis, qua reddita, nisi ab eodem in officio suo confirmatur, ab officio cessat.
Кан. 232 – § 1. Єпархіяльний економ під час вакантності престолу повинен виконувати свій уряд під владою Адміністратора єпархії, до єпархіяльного економа переходить управління церковним майном, яке не має адміністратора через вакантність єпархіяльного престолу, хіба що Патріярх або колегія єпархіяльних радників постановили інакше.
§ 2. Щодо зречення або усунення єпархіяльного економа під час вакантності єпархіяльного престолу, слід дотримуватись приписів кан. 231, § § 1і 2.
§ 3. Коли право єпархіяльного економа в межах території патріяршої Церкви якимсь чином припиняється, тоді вибори або іменування нового економа належать до Патріярха за порадою Єпископів патріяршої курії, якщо вона є, якщо ж ні – за порадою постійного Синоду, в інших випадках економ обирається колегією єпархіяльних радників.
§ 4. Єпархіяльний економ повинен здати новому єпархіяльному Єпископові звіт про своє управління, після цього, якщо той не затверджує його на уряді, залишає уряд.
Can. 233 – § 1. Sede eparchiali per Episcopi eparchialis captivitatem, relegationem, exilium aut inhabilitatem ita impedita, ut ne per litteras quidem cum christifidelibus sibi commissis communicare ipse possit, regimen eparchiae est penes Episcopum coadiutorem, nisi aliter providit Patriarcha de consensu Synodi permanentis in eparchiis sitis intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, aut Sedes Apostolica; si vero Episcopus coadiutor deest aut impeditus est, penes Protosyncellum, Syncellum vel alium idoneum sacerdotem ab Episcopo eparchiali designatum, cui ipso iure competunt iura et obligationes Protosyncelli; potest vero Episcopus eparchialis tempore opportuno plures designare, qui sibi invicem in officio succedunt.
§ 2. Si iidem desunt aut impediti sunt, ne eparchiae regimen assumant, collegii consultorum eparchialium est sacerdotem eligere, qui eparchiam regat.
§ 3. Qui eparchiam intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis regendam suscepit, quam primum Patriarcham certiorem faciat de sede eparchiali impedita et de assumpto officio; in ceteris casibus certiorem faciat Sedem Apostolicam et, si ad Ecclesiam patriarchalem pertinet, etiam Patriarcham.
Кан. 233 – § 1. Коли єпархіяльний престол через ув’язнення, усунення, вигнання або нездатність єпархіяльного Єпископа зазнає перешкоди в діяльності настільки, що той навіть листовно не може спілкуватися з дорученими йому вірними, керівництво єпархією належить до Єпископа коад’ютора, хіба що Патріярх за згодою постійного Синоду в єпархіях, розташованих у межах території очолюваної ним Церкви, або Апостольський Престол постановить інакше, якщо ж немає Єпископа коад’ютора або він зазнає перешкоди, – належить до Протосинкела, Синкела або іншого здатного священика, призначеного єпархіяльним Єпископом, який на підставі самого права має права й обов’язки Протосинкела, однак єпархіяльний Єпископ може у відповідний час призначити багатьох, які змінюють один одного на уряді.
§ 2. Якщо їх немає або вони зазнають перешкоди у прийнятті керівництва єпархією, до колегії єпархіяльних радників належить вибрати священика, який керував би єпархією.
§ 3. Той, хто прийняв для керівництва єпархію в межах території патріяршої Церкви, повинен якнайскоріше повідомити Патріярха про перешкоди, які має єпархіяльний престол, і про прийняття уряду, в інших випадках повинен повідомити Апостольський Престол і, якщо належить до патріяршої Церкви, також Патріярха.

Art. V — DE ADMINISTRATORIBUS APOSTOLICIS;
Арт. V: Апостольські Адміністратори

Can. 234 – § 1. Eparchiae regimen sede eparchiali sive plena sive vacante aliquando Romanus Pontifex gravibus et specialibus de causis Administratori apostolico committit.
§ 2. Iura, obligationes et privilegia Administratoris apostolici desumuntur ex litteris suae nominationis.
Кан. 234 – § 1. Керівництво єпархією, чи коли єпархіяльний престол зайнятий чи вакантний, Римський Архієрей інколи з поважних і особливих причин доручає апостольському Адміністраторові.
§ 2. Права, обов’язки і привілеї апостольського Адміністратора визначуються грамотою його іменування.

CAPUT II — DE ORGANIS EPISCOPUM EPARCHIALEM IN REGIMINE EPARCHIAE ADIUVANTIBUS;
ГЛАВА ІІ — ОРГАНИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ЄПАРХІЯЛЬНОМУ ЄПИСКОПОВІ У КЕРІВНИЦТВІ ЄПАРХІЄЮ

Art. I — DE CONVENTU EPARCHIALI;
Арт. І: Єпархіяльний собор

Can. 235 – Conventus eparchialis adiutricem praestat operam Episcopo eparchiali in eis, quae ad speciales necessitates vel utilitatem eparchiae referuntur.
Кан. 235 – Єпархіяльний собор подає єпархіяльному Єпископові допомогу в тому, що має відношення до спеціяльних потреб або користі єпархії.
Can. 236 – Conventus eparchialis convocetur, quoties iudicio Episcopi eparchialis et consulto consilio presbyterali adiuncta id suadent.
Кан. 236 – Єпархіяльний собор слід скликати кожний раз, коли, на думку єпархіяльного Єпископа і за порадою пресвітерської ради, цього вимагають обставини.
Can. 237 – § 1. Episcopi eparchialis est conventum eparchialem convocare, eidem per se vel per alium praeesse, eum transferre, prorogare, suspendere et dissolvere.
§ 2. Sede eparchiali vacante conventus eparchialis suspenditur ipso iure, donec novus Episcopus eparchialis de re decreverit.
Кан. 237 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить скликати єпархіяльний собор, головувати на ньому особисто або через когось іншого, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати.
§ 2. Коли єпархіяльний престол вакантний, єпархіяльний собор, згідно з самим правом, тимчасово припиняється, поки новий єпархіяльний Єпископ не вирішить цю справу.
Can. 238 – § 1. Ad conventum eparchialem convocandi sunt eumque adire debent:
1° Episcopus coadiutor et Episcopi auxiliares;
2° Protosyncellus, Syncelli, Vicarius iudicialis ac oeconomus eparchialis;
3° consultores eparchiales;
4° rector seminarii eparchialis maioris;
5° protopresbyteri;
6° unus saltem parochus ex unoquoque districtu eligendus ab omnibus, qui ibi actu curam animarum habent, protopresbytero electioni praesidente; item eligendus est alius presbyter, qui eodem impedito eius locum teneat;
7° membra consilii presbyteralis atque aliquot delegati consilii pastoralis, si exstat, ab eodem consilio eligendi modo et numero iure particulari statutis;
8° aliquot diaconi ad normam iuris particularis electi;
9° Superiores monasteriorum sui iuris atque aliquot Superiores ceterorum institutorum vitae consecratae, quae in eparchia domum habent, eligendi modo et numero iure particulari statutis;
10° laici electi a consilio pastorali, si exstat, secus modo ab Episcopo eparchiali determinato ita, ut numerus laicorum tertiam partem membrorum conventus eparchialis non superet.
§ 2. Episcopus eparchialis, si opportunum iudicat, potest ad conventum eparchialem invitare alios quoque non exclusis personis aliarum Ecclesiarum sui iuris, quibus omnibus etiam ius suffragium ferendi concedere potest.
§ 3. Ad conventum eparchialem etiam invitari possunt aliquot observatores ex Ecclesiis vel Communitatibus ecclesialibus acatholicis.
Кан. 238 – § 1. На єпархіяльний собор повинні бути скликані й на нього з’явитись:
1° Єпископ коад’ютор і Єпископи помічники,
2° Протосинкел, Синкели, судовий Вікарій і єпархіяльний економ,
3° єпархіяльні радники,
4° ректор вищої єпархіяльної семінарії,
5° протопресвітери,
6° принаймні один парох з кожної округи, вибраний всіма, хто там у даний момент виконує душпастирську діяльність, причому на виборах головує протопресвітер, треба також вибрати іншого пресвітера, який заступав би того у разі перешкоди,
7° члени пресвітерської ради і декілька делегатів пастирської ради, якщо вона існує, вибраних цією радою способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,
8° декілька дияконів, обраних згідно з приписом партикулярного права,
9° Настоятелі монастирів свого права і декілька Настоятелів інших інститутів посвяченого життя, які мають в єпархії дім, вибраних способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,
10° миряни, вибрані пастирською радою, якщо вона існує, або в спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом так, щоб кількість мирян не перевищувала третини членів єпархіяльного собору.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ вважає за доцільне, може запросити на єпархіяльний собор інших, не виключаючи навіть осіб інших Церков свого права, яким усім може також надавати право голосування.
§ 3. На єпархіяльний собор можна також запросити кількох спостерігачів з некатолицьких Церков або церковних Спільнот.
Can. 239 – Ii, qui conventum eparchialem adire debent, non possunt, etsi legitimo impedimento detenti sunt, mittere procuratorem, qui eorum nomine conventui eparchiali intersit, sed Episcopum eparchialem de impedimento certiorem faciant.
Кан. 239 – Ті, що повинні з’явитись на єпархіяльний собор, якщо їм заважає виправдана перешкода, не можуть посилати за себе уповноваженого, який від їх імені брав би участь у єпархіяльному соборі, але про перешкоду повинні повідомити єпархіяльного Єпископа.
Can. 240 – § 1. Firmo iure cuiuslibet christifidelis quaestiones in conventu eparchiali tractandas indicandi solius Episcopi eparchialis est argumenta in hoc conventu tractanda statuere.
§ 2. Episcopus eparchialis tempore opportuno unam vel plures constituat commissiones, quarum est argumenta in conventu eparchiali tractanda apparare.
§ 3. Curet etiam Episcopus eparchialis, ut tempore opportuno omnibus, qui convocati sunt, argumentorum tractandorum schema tradatur.
§ 4. Propositae quaestiones omnes liberae disceptationi in sessionibus conventus eparchialis subiciantur.
Кан. 240 – § 1. Згідно з правом, будь-який вірний може пропонувати питання для обговорення на єпархіяльному соборі, але тільки єпархіяльний Єпископ повинен визначити, які справи слід розглядати на цьому соборі.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен своєчасно утворити одну або більше комісій, завданням яких є підготувати питання, що їх слід обговорити на єпархіяльному соборі.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ повинен також подбати про те, щоб усім своєчасно був вручений проєкт питань, які будуть розглядатись.
§ 4. Усі запропоновані питання повинні стати предметом вільного обговорення на сесіях єпархіяльного собору.
Can. 241 – Solus est in conventu eparchiali legislator Episcopus eparchialis ceteris tantum suffragium consultivum habentibus; solus subscribit decisionibus quibuscumque, quae in conventu eparchiali factae sunt; quae, si in eodem conventu promulgantur, statim obligare incipiunt, nisi aliter expresse cavetur.
Кан. 241 – Єдиним законодавцем на єпархіяльному соборі є єпархіяльний Єпископ, інші мають лише дорадчий голос, тільки він підписує всі рішення, прийняті на єпархіяльному соборі, якщо вони оголошуються на цьому соборі, то починають зразу зобов’язувати, хіба що виразно застерігається щось інше.
Can. 242 – Textum legum, declarationum et decretorum, quae in conventu eparchiali data sunt, Episcopus eparchialis communicet cum auctoritate, quam ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris determinavit.
Кан. 242 – Зміст законів, деклярацій і декретів, які були прийняті на єпархіяльному соборі, єпархіяльний Єпископ доводить до відома влади, яку визначило партикулярне право власної Церкви свого права.

Art. II — DE CURIA EPARCHIALI;
Арт. ІІ: Єпархіяльна курія

Can. 243 – § 1. Episcopus eparchialis penes suam sedem habere debet curiam eparchialem, quae ipsum invat in regimine eparchiae sibi commissae.
§ 2. Ad curiam eparchialem pertinent Protosyncellus, Syncelli, Vicarius iudicialis, oeconomus eparchialis et consilium a rebus oeconomicis, cancellarius, iudices eparchiales, promotor iustitiae et defensor vinculi, notarii et aliae personae, quae ad curiae eparchialis officia recte implenda ab Episcopo eparchiali assumuntur. — § 3. Episcopus eparchialis necessitatibus vel utilitate eparchiae exigentibus alia quoque officia in curia eparchiali constituere potest.
Кан. 243 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен мати при своєму престолі єпархіяльну курію, яка допомагала б йому у керівництві дорученою йому єпархією.
§ 2. До складу курії входять: Протосинкел, Синкели, судовий Вікарій, єпархіяльний економ, рада з економічних питань, канцлер, єпархіяльні судді, промотор справедливості, захисник вузла, нотарі та інші особи, яких єпархіяльний Єпископ добирає для належного виконування урядів єпархіяльної курії.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ, якщо цього вимагають потреби або користь єпархії, може утворити в єпархіяльній курії також інші уряди.
Can. 244 – § 1. Nominatio et amotio ab officio eorum, qui officia in curia eparchiali exercent, spectat ad Episcopum eparchialem.
§ 2. Omnes, qui ad officia in curia eparchiali admittuntur, debent:
1° promissionem emittere de officio fideliter implendo secundum modum iure aut ab Episcopo eparchiali determinatum;
2° secretum servare intra limites et secundum modum iure aut ab Episcopo eparchiali determinatos.
Кан. 244 – § 1. Іменування або усування з уряду тих, що виконують уряди в єпархіяльній курії, належить до єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Усі, хто допускається до урядів в єпархіяльній курії, повинні:
1° дати обіцянку, що будуть сумлінно виконувати уряд, відповідно до способу, визначеного правом або єпархіяльним Єпископом,
2° зберігати таємницю в межах і відповідно до способу, визначених правом або єпархіяльним Єпископом.
1° De Protosyncello et de Syncellis — 1° Протосинкел і Синкели
Can. 245 – In unaquaque eparchia constituendus est Protosyncellus, qui potestate ordinaria vicaria ad normam iuris communis praeditus Episcopum eparchialem in totius eparchiae regimine adiuvet.
Кан. 245 – У кожній єпархії повинен бути поставлений Протосинкел, який, наділений, згідно з загальним правом, звичайною владою заступника, допомагав би єпархіяльному Єпископові у керівництві всією єпархією.
Can. 246 – Quoties rectum eparchiae regimen id requirit, constitui possunt unus aut plures Syncelli, qui nempe ipso iure in determinata eparchiae parte aut in certo negotiorum genere aut circa christifideles alii Ecclesiae sui iuris ascriptos certive personarum coetus eandem habet potestatem ac ius commune Protosyncello tribuit.
Кан. 246 – Скільки раз цього вимагає належне керівництво єпархією, можуть бути поставленими один або більше Синкелів, які на підставі самого права у визначеній частині єпархії або в певному роді справ або щодо вірних, які належать до іншої Церкви свого права, і певної групи осіб мали б таку саму владу, яку загальне право надає Протосинкелові.
Can. 247 – § 1. Protosyncellus et Syncelli libere ab Episcopo eparchiali nominantur et ab eo libere amoveri possunt firmo can. 215, §§ 1 et 2.
§ 2. Protosyncellus et Syncellus sint sacerdotes caelibes, nisi ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris aliud statuit, quatenus fieri potest ex clericis eparchiae ascriptis, annos nati non minus triginta, in aliqua scientia sacra doctores vel licentiati vel saltem periti, sana doctrina, probitate, prudentia ac rerum gerendarum experientia commendati.
§ 3. Protosyncelli vel Syncelli officium ne conferatur Episcopi eparchialis consanguineis usque ad quartum gradum inclusive.
§ 4. Episcopus eparchialis potest Protosyncellum et Syncellos etiam ex alia eparchia vel ex alia Ecclesia sui iuris assumere de consensu tamen eorum Episcopi eparchialis.
Кан. 247 – § 1. Протосинкела і Синкелів вільно іменує єпархіяльний Єпископ і може їх усунути, дотримуючись кан. 215, § § 1і 2.
§ 2. Протосинкел і Синкел мають бути неодруженими священиками, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права постановляє щось інше, по змозі з священнослужителів, приналежних до єпархії, які мають не менше тридцяти років життя, є докторами або ліценціятами або принаймні знавцями якоїсь галузі священного знання, відомі здоровою наукою, чесністю, розсудливістю і досвідом у веденні справ.
§ 3. Уряду Протосинкела або Синкела не слід доручати однокровним єпархіяльного Єпископа аж до четвертого ступеня включно.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ може Протосинкела і Синкелів добирати також з іншої єпархії або з іншої Церкви свого права за згодою, однак, їхнього єпархіяльного Єпископа.
Can. 248 – § 1. Nisi aliter iure communi expresse cavetur, Protosyncello in tota eparchia, Syncellis vero intra ambitum officii sibi collati eadem competit potestas regiminis exsecutiva ac Episcopo eparchiali eis exceptis, quae Episcopus eparchialis sibi vel aliis reservavit aut quae ex iure requirunt ipsius mandatum speciale, quo non obtento actus, ad quem huiusmodi mandatum requiritur, est nullus.
§ 2. Protosyncello et Syncellis intra ambitum eorum competentiae competunt etiam facultates habituales a Sede Apostolica Episcopo eparchiali concessae necnon rescriptorum Sedis Apostolicae vel Patriarchae exsecutio, nisi aliter expresse cautum est aut electa est industria personae Episcopi eparchialis.
Кан. 248 – § 1. Якщо загальне право виразно не наказує чогось іншого, Протосинкелові в усій єпархії, а Синкелам в обсязі наданого їм уряду належить така сама виконавча влада керівництва, що й єпархіяльному Єпископові, за винятком тих справ, які єпархіяльний Єпископ застеріг собі або іншим або які на підставі права вимагають його спеціяльного доручення, без одержання якого акт, для якого потрібне того роду доручення, є недійсний.
§ 2. Протосинкелові і Синкелам в обсязі їх компетенції належать також сталі повноваження, надані Апостольським Престолом єпархіяльному Єпископові, а також виконування рескриптів Апостольського Престолу або Патріярха, хіба що виразно наказано щось інше або це сталося з уваги на особисті якості єпархіяльного Єпископа.
Can. 249 – Protosyncellus et Syncelli de praecipuis negotiis et gerendis et gestis Episcopo eparchiali referre debent nec umquam contra eius voluntatem et mentem agant.
Кан. 249 – Протосинкел і Синкели про важливіші справи, як ті, що їх треба виконати, так і виконані, повинні доповідати єпархіяльному Єпископові і ніколи не слід їм діяти проти його волі і намірів.
Can. 250 – Protosyncelli et Syncelli presbyteri durante munere habent privilegia et insignia primae post episcopalem dignitatis.
Кан. 250 – Протосинкел і Синкели, які є пресвітерами, під час тривання уряду мають привілеї і відзнаки гідності першої після єпископської.
Can. 251 – § 1. Protosyncellus et Syncelli ab officio cessant elapso tempore determinato, renuntiatione ab Episcopo eparchiali acceptata vel amotione.
§ 2. Sede eparchiali vacante cirra Protosyncellum et Syncellos servetur can. 224.
§ 3. Suspenso officio Episcopi eparchialis suspenditur potestas Protosyncelli et Syncellorum, nisi Episcopi ordinati sunt.
Кан. 251 – § 1. Протосинкел і Синкели залишають свій уряд після закінчення визначеного часу, внаслідок зречення, прийнятого єпархіяльним Єпископом, або усунення.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу щодо Протосинкела і Синкелів слід дотримуватись кан. 224.
§ 3. З моменту припинення уряду єпархіяльного Єпископа припиняється влада Протосинкела і Синкелів, хіба що вони є висвяченими Єпископами.
2° De cancellario aliisque notariis et de archivo curiae eparchialis — 2° Канцлер, інші нотарІ — і архів єпархіяльної курії
Can. 252 – § 1. In curia eparchiali constituatur cancellarius, qui sit presbyter vel diaconus, cuius praecipua obligatio, nisi aliud iure particulari statuitur, est curare, ut acta curiae redigantur et expediantur atque in archivo curiae eparchialis asserventur.
§ 2. Si necesse videtur, cancellario dari potest adiutor, cui nomen sit vice-cancellarii.
§ 3. Cancellarius necnon vice-cancellarius sunt ipso iure notarii curiae eparchialis.
Кан. 252 – § 1. У єпархіяльній курії має бути поставлений канцлер, яким повинен бути пресвітер або диякон. Головним обов’язком його, хіба що партикулярне право постановляє щось інше, є турбота про складання і відправлення актів курії та зберігання їх в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. У разі потреби можна дати канцлерові помічника, званого віцеканцлером.
§ 3. Канцлер і віцеканцлер є тим самим нотарями єпархіяльної курії.
Can. 253 – § 1. Praeter cancellarium constitui possunt alii notarii, quorum subscriptio publicam fidem facit et quidem sive ad quaelibet acta sive ad acta iudicialia dumtaxat sive ad acta certae causae aut negotii tantum.
§ 2. Notarii debent esse integrae famae et omni suspicione maiores; in causis, quibus fama clerici in discrimen vocari potest, notarius debet esse sacerdos.
Кан. 253 – § 1. Крім канцлера, можна призначити інших нотарів. Підписаний ними документ набуває офіційного характеру чи це стосується якихось актів, чи тільки судових актів, чи певної справи або лише завдання.
§ 2. Нотарі повинні бути людьми бездоганної репутації і поза будь-якою підозрою, у справах, в яких добра слава духовної особи може бути наражена на небезпеку, нотарем мусить бути священик.
Can. 254 – Notariorum est:
1° conscribere acta et documenta circa decreta, dispositiones, obligationes vel alia, quae eorum operam requirunt;
2° scripto fideliter redigere ea, quae geruntur, et actis de his rebus cum indicatione loci, diei, mensis et anni subscribere;
3° acta vel documenta legitime petenti servatis servandis exhibere et eorum exemplaria cum originali conformia declarare.
Кан. 254 – До завдань нотарів належить:
1° виготовляти акти й документи, які стосуються декретів, розпоряджень, зобов’язань або інших актів, які вимагають їхньої роботи,
2° достовірно занотовувати письмово те, що відбувається, і ставити під актами про ці справи свій підпис з позначенням місця, дня, місяця та року,
3° видавати акти або документи особі, яка законно про це просить, зберігаючи правила, яких слід дотримуватись, та завіряти їхні копії, згідні з оригіналом.
Can. 255 – Cancellarius aliique notarii libere ab officio amoveri possunt ab Episcopo eparchiali, non autem ab Administratore eparchiae nisi de consensu collegii consultorum eparchialium.
Кан. 255 – Канцлер та інші нотарі можуть бути вільно усунені з уряду єпархіяльним Єпископом, а Адміністратором єпархіі – лише за згодою колегії єпархіяльних радників.
Can. 256 – § 1. Episcopus eparchialis in loco tuto archivum curiae eparchialis constituat, in quo documenta, quae ad negotia eparchiae spectant, asserventur. § 2. Omni diligentia ac sollicitudine conficiatur inventarium documentorum, quae in archivo curiae eparchialis asservantur, cum brevi eorum synopsi.
Кан. 256 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен примістити архів єпархіяльної курії у безпечному місці, в якому зберігалися б документи, які стосуються справ єпархії.
§ 2. З особливою старанністю і турботливістю слід скласти список документів, які зберігаються в архіві єпархіяльної курії, з коротким їхнім описом.
Can. 257 – § 1. Archivum curiae eparchialis clausum sit oportet eiusque clavem habeant Episcopus eparchialis et cancellarius; nemini licet in illud ingredi sine licentia aut solius Episcopi eparchialis aut Protosyncelli simul et cancellarii.
§ 2. Ius est eis, quorum interest, ut documentorum, quae natura sua sunt publica quaeque ad statum suae personae pertinent, exemplar authenticum per se vel per procuratorem recipiant.
Кан. 257 – § 1. Архів єпархіяльної курії має бути зачинений, а ключ від нього повинні мати тільки єпархіяльний Єпископ і канцлер. Нікому не дозволяється входити в архів без дозволу або тільки єпархіяльного Єпископа або одночасно Протосинкела і канцлера.
§ 2. Зацікавлені особи мають право особисто або через уповноваженого одержати автентичну копію офіційних за своїм характером документів, які стосуються їхньої особи.
Can. 258 – Ex archivo curias eparchialis non licet efferre documenta nisi ad breve tempus tantum atque de licentia aut solius Episcopi eparchialis aut Protosyncelli simul et cancellarii.
Кан. 258 – З архіву єпархіяльної курії не дозволяється виносити документи, хіба що тільки на короткий час і з дозволу або єпархіяльного Єпископа або одночасно Протосинкела і канцлера.
Can. 259 – § 1. Sit in curia eparchiali etiam archivum secretum aut saltem in archivo curiae eparchialis armarium secretum omnino clausum et obseratum, quod de loco amoveri non potest, in quo documenta secreto servanda asserventur.
§ 2. Singulis annis destruantur acta procedurarum in poenis irrogandis in materia morum, quarum rei vita cesserunt aut quae a decennio terminatae sunt, retento facti brevi summario et textu sententiae definitivae vel decreti.
Кан. 259 – § 1. В єпархіяльній курії повинен бути також таємний архів або принаймні в архіві єпархіяльної курії таємний сейф, добре зачинений і прикріплений, що його не можна було б зрушити з місця, і в ньому слід зберігати таємні документи.
§ 2. Щороку слід знищувати акти процедур у накладанні кар у справах моралі, які стосуються померлих осіб або справ, закінчених десять років тому, зберігаючи стисле зведення факту разом з текстом вироку чи декрету.
Can. 260 – § 1. Archivi secreti vel armarii secreti clavem habeat solus Episcopus eparchialis.
§ 2. Sede eparchiali vacante archivum secretum vel armarium secretum ne aperiantur nisi in casu verae necessitatis ab ipso Administratore eparchiae.
§ 3. Ex archivo secreto vel armario secreto documenta ne efferantur.
Кан. 260 – § 1. Ключ від таємного архіву чи таємного сейфу повинен мати тільки єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Під час вакантності престолу не дозволяється відчиняти таємний архів або таємний сейф, хіба що у випадку справжньої необхідності це може зробити сам Адміністратор єпархії.
§ 3. З таємного архіву чи сейфу забороняється виносити документи.
Can. 261 – § 1. Curet Episcopus eparchialis, ut etiam acta et documenta archivorum ecclesiarum cathedralium, paroecialium aliarumque intra fines territorii eparchiae exstantium diligenter asserventur atque actorum et documentorum inventarii duo exemplaria conficiantur, quorum alterum in proprio archivo, alterum in archivo curiae eparchialis asserventur.
§ 2. Ut acta et documenta ad haec archiva pertinentia inspiciantur aut efferantur, serventur normae ab Episcopo eparchiali statutae.
Кан. 261 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен турбуватись про те, щоб старанно зберігалися також акти і документи архівів катедральних, парафіяльних та інших церков, які знаходяться в межах території єпархії, а також про те, щоб був складений у двох примірниках каталог, з яких один має зберігатися у місцевому архіві, а другий– в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. Щоб користуватись актами і документами, які знаходяться в цих архівах, або виносити їх, слід дотримуватись правил, установлених єпархіяльним Єпископом.
3° De oeconomo eparchiali et de consilio a rebus oeconomicis — 3° Єпархіяльний економ і рада з економічних справ
Can. 262 – § 1. Episcopus eparchialis consultis collegio consultorum eparchialium atque consilio a rebus oeconomicis nominet oeconomum eparchialem, qui sit christifidelis in re oeconomica peritus et probitate praestans.
§ 2. Oeconomus eparchialis nominatur ad tempus iure particulari determinatum; munere durante ne amoveatur nisi gravi de causa ab Episcopo eparchiali aestimanda consultis collegio consultorum eparchialium atque consilio a rebus oeconomicis.
§ 3. Oeconomi eparchialis est sub Episcopi eparchialis potestate, qui eius iura ac relationes ad consilium a rebus oeconomicis pressius determinet, bona temporalia eparchiae administrare, administrationi bonorum ecclesiasticorum in tota eparchia vigilare, eorum conservationi, tutelae et incremento providere, administratorum localium neglegentiam supplere et bona ecclesiastica, quae administratore iure designato carent, per se administrare.
§ 4. Oeconomus eparchialis rationem administrationis Episcopo eparchiali quotannis et, quoties ab ipso Episcopo petitur, reddere debet; Episcopus eparchialis vero per consilium a rebus oeconomicis rationes ab oeconomo eparchiali exhibitas examinet.
§ 5. Circa obligationes oeconomi eparchialis sede eparchiali vacante servandus est can. 232.
Кан. 262 – § 1. Єпархіяльний Єпископ за порадою колегії єпархіяльних радників і ради з економічних справ повинен іменувати єпархіяльного економа, ним має бути вірний християнин, який справді розуміється на господарських справах і відзначається чесністю.
§ 2. Єпархіяльний економ іменується на час, визначений партикулярним правом, під час тривання його уряду єпархіяльний Єпископ не повинен його усувати без поважної причини і не порадившись з колегією єпархіяльних радників і радою з економічних справ.
§ 3. До єпархіяльного економа належить під владою єпархіяльного Єпископа, який повинен точно окреслити його права і відносини з радою з економічних справ, управляти дочасним майном єпархії, наглядати за управлінням дочасним церковним майном у всій єпархії, дбати про його збереження, охорону і ріст, виправляти недбайливість місцевих управителів і особисто управляти майном, яке не має законно призначеного управителя.
§ 4. Єпархіяльний економ повинен щорічно подавати єпархіяльному Єпископові звіт про управління, а також скільки раз той вимагатиме, єпархіяльний Єпископ повинен через раду з економічних справ перевіряти рахунки, представлені єпархіяльним економом.
§ 5. Щодо обов’язків єпархіяльного економа під час вакантності єпархіяльного престолу, то слід дотримуватись кан. 232.
Can. 263 – § 1. Episcopus eparchialis consilium a rebus oeconomicis erigat, quod constet ex praeside, qui est ipse Episcopus eparchialis, et aliquot personis idoneis etiam iuris civilis, si fieri potest, peritis ab Episcopo eparchiali consulto collegio consultorum eparchialium nominandis, nisi iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris iam alio aequivalenti modo provisum est, firmo semper, ut ab aliis electi vel nominati indigeant confirmatione Episcopi eparchialis.
§ 2. Oeconomus eparchialis ipso iure est membrum consilii a rebus oeconomicis.
§ 3. A consilio a rebus oeconomicis excluduntur ii, qui cum Episcopo eparchiali usque ad quartum gradum inclusive consanguinitatis vel affinitatis coniuncti sunt.
§ 4. Episcopus eparchialis in actibus maioris momenti rem oeconomicam respicientibus consilium a rebus oeconomicis audire ne praetermittat; huius autem membra tantum suffragium consultivum habent, nisi iure communi in casibus specialiter expressis vel ex documento fundationis eorum consensus exigitur.
§ 5. Praeter alia munera ipsi iure communi commissa consilii a rebus oeconomicis est quotannis rationem apparare quaestuum et erogationum, quae pro toto eparchiae regimine anno venturo praevidentur, necnon anno exeunte rationem accepti et expensi approbare.
Кан. 263 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен утворити раду з економічних справ, яка складалася б з голови, яким є сам єпархіяльний Єпископ, і кількох кваліфікованих осіб, обізнаних, по змозі, також з цивільним правом. Ўх має іменувати єпархіяльний Єпископ за порадою колегії єпархіяльних радників, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права подбало про інший рівноцінний спосіб, однак завжди з тим, щоб обрані або іменовані іншими потребували затвердження єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Єпархіяльний економ на підставі самого права є членом ради з економічних справ.
§ 3. Зі складу ради з економічних справ виключаються однокровні або свояки єпархіяльного Єпископа аж до четвертого ступеня.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ у важливіших діях, які стосуються економіки, повинен обов’язково звертатись до ради з економічних справ, її члени мають тільки дорадчий голос, хіба що на підставі загального права у спеціяльно окреслених випадках або на підставі документа заснування потрібна їхня згода.
§ 5. Крім інших завдань, наданих їй загальним правом, до ради з економічних справ належить підготовляти щорічно зіставлення доходів і витрат, передбачених у зв’язку з цілим управлінням єпархією в наступному році, а також затвердити звіт з прибутків і видатків за минулий рік.

Art. III — DE CONSILIO PRESBYTERALI ET DE COLLEGIO CONSULTORUM EPARCHIALIUM;
Арт. ІІІ: Пресвітерська рада і колегія єпархіяльних радників

Can. 264 – In eparchia constitui debet concilium presbyterale, scilicet coetus sacerdotum presbyterium repraesentans, qui Episcopum eparchialem suo consilio ad normam iuris adiuvet in eis, quae ad necessitates operis pastoralis et bonum eparchiae spectant.
Кан. 264 – У кожній єпархії повинна бути утворена пресвітерська рада, тобто зібрання священиків, які представляють пресвітерій, завданням якої є допомагати єпархіяльному Єпископові своєю порадою згідно з приписами права в тих справах, які стосуються потреб пастирської діяльності і добра єпархії.
Can. 265 – Consilium presbyterale habeat propria statuta ab Episcopo eparchiali approbata firmis normis iuris communis et iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 265 – Пресвітерська рада повинна мати власні статути, затверджені єпархіяльним Єпископом, дотримуючись приписів загального і партикулярного права власної Церкви свого права.
Can. 266 – Circa constitutionem consilii presbyteralis haec serventur:
1° congrua pars membrorum ad normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris eligatur a sacerdotibus ipsis;
2° aliquot sacerdotes ad normam statutorum esse debent membra nata, qui scilicet ratione officii sibi demandati ad consilium pertinent;
3° Episcopo eparchiali integrum est aliquot membra libere nominare.
Кан. 266 – Стосовно утворення пресвітерської ради слід дотримуватись наступного5
1° певна частина членів повинна обиратись самими священиками згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права,
2° деякі священики, згідно з правилами статутів, повинні бути постійними членами, отже, вони мають належати до ради з уваги на доручений їм уряд,
3° єпархіяльний Єпископ може вільно іменувати кількох членів.
Can. 267 – § 1. In eligendis membris consilii presbyteralis vocem activam et passivam habent:
1° omnes presbyteri eparchiae ascripti;
2° ceteri sacerdotes, qui in eparchia domicilium vel quasi-domicilium habent et simul in eiusdem eparchiae bonum aliquod munus exercent.
§ 2. Quatenus in statutis providetur, vox activa et passiva conferri potest etiam aliis sacerdotibus, qui domicilium vel quasi-domicilium in eparchia habent.
Кан. 267 – § 1. У виборах членів пресвітерської ради активний і пасивний голос мають:
1° всі пресвітери, приналежні до єпархії,
2° інші священики, які мають в єпархії постійне або тимчасове місце проживання і рівночасно виконують для добра цієї єпархії якесь завдання.
§ 2. Якщо це передбачено статутами, то активний і пасивний голос може бути наданий також іншим священикам, які мають в єпархії постійне або тимчасове місце проживання.
Can. 268 – Modus eligendi membra consilii presbyteralis a statutis determinandus est ita, ut, quatenus fieri potest, sacerdotes presbyterii repraesententur ratione habita praesertim diversorum ministeriorum variorumque eparchiae districtuum.
Кан. 268 – Спосіб обирання членів пресвітерської ради повинен бути визначений в статутах так, щоб, по змозі, священики пресвітерію були представлені з врахуванням різних видів послуг та різних округів в єпархії.
Can. 269 – § 1. Episcopi eparchialis est consilium presbyterale convocare, eidem praeesse atque quaestiones in eodem tractandas determinare aut a membris propositas accipere.
§ 2. Episcopus eparchialis consilium presbyterale audiat in negotiis maioris momenti et in casibus iure communi expressis consulere debet; eius autem consensu eget solummodo in casibus iure commnni expresse determinatis firmo iure Patriarchae circa negotia eparchiae, quam ipse regit, consilium presbyterale etiam in his casibus nonnisi consulendi.
§ 3. Consilium presbyterale numquam agere potest sine Episcopo eparchiali, ad quem solum etiam cura spectat ea divulgandi, quae in ipso consilio gesta sunt.
Кан. 269 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить скликати пресвітерську раду, головувати на ній і визначати справи, які слід розглянути або допускати запропоновані членами.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен звертатися за порадою до пресвітерської ради у важливіших справах і радитись у випадках, окреслених загальним правом, однак її згоди потребує тільки у випадках, виразно визначених загальним правом, а за Патріярхом зберігається право лише радитись із пресвітерською радою щодо справ єпархії, якою сам керує, також у цих випадках.
§ 3. Пресвітерська рада ніколи не може діяти без єпархіяльного Єпископа, до якого одного належить також турбуватись про оприлюднення того, що відбувалось на самій раді.
Can. 270 – § 1. Membra consilii presbyteralis designentur ad tempus in statutis determinandum ita tamen, ut integrum consilium vel aliqua eius pars intra quinquennium renovetur.
§ 2. Sede eparchiali vacante consilium presbyterale cessat eiusque munera implentur a collegio consultorum eparchialium; intra annum a capta possessione canonica eparchiae computandum Episcopus eparchialis debet novum consilium presbyterale constituere.
§ 3. Si consilium presbyterale munus sibi in bonum eparchiae commissum non implet aut eodem graviter abutitur, Episcopus eparchialis consulto Metropolita aut, si de ipsa sede metropolitana agitur, consulto Episcopo eparchiali ordinatione episcopali seniore eidem Metropolitae subiecto illud dissolvere potest, sed intra annum novum consilium presbyterale constituere debet.
Кан. 270 – § 1. Члени пресвітерської ради повинні призначатись на час, окреслений в статутах, але таким чином, щоб ціла рада або її частина поновлювалась що п’ять років.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу пресвітерська рада припиняє свою діяльність, а її функції виконує колегія єпархіяльних радників, протягом року від канонічного прийняття єпархії, єпархіяльний Єпископ повинен установити нову пресвітерську раду.
§ 3. Якщо пресвітерська рада не виконує дорученого їй завдання для добра єпархії або дуже ним зловживає, єпархіяльний Єпископ може її розпустити, порадившись з Митрополитом, або, якщо йдеться про сам митрополичий престол, тоді порадившись з єпархіяльним Єпископом, найстарішим єпископським свяченням, підлеглим цьому Митрополитові, але протягом року він повинен установити нову раду.
Can. 271 – § 1. Episcopus eparchialis constituere debet collegium consultorum eparchialium, cui competunt munera iure determinata.
§ 2. Collegium consultorum eparchialium ad quinquennium constituitur, quo tamen elapso munera sua propria exercere pergit, donec novum collegium constitutum erit.
§ 3. Membra collegii consultorum eparchialium debent esse numero non minus quam sex nec plus quam duodecim; si quacumque de causa intra determinatum quinquennium numerus minimus membrorum collegii iam non habetur, Episcopus eparchialis quam primum collegium nominatione novi membri integret, secus collegium valide agere non potest.
§ 4. Membra collegii consultorum eparchialium libere nominantur ab Episcopo eparchiali ex eis, qui tempore nominationis sunt membra consilii presbyteralis.
§ 5. Collegio consultorum eparchialium praeest Episcopus eparchialis; sede eparchiali vacante vel impedita is, qui interim Episcopi eparchialis locum tenet aut, si constitutus non est, sacerdos in eodem collegio sacra ordinatione senior.
§ 6. Quoties ius statuit Episcopum eparchialem indigere consensu collegii consultorum eparchialium, Patriarcha in negotiis eparchiae, quam ipse regit, sufficit, ut hoc collegium consulat.
Кан. 271 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен установити колегію єпархіяльних радників, якій належать завдання, визначені правом.
§ 2. Колегія єпархіяльних радників встановляється на п’ять років, після чого продовжує виконувати свої завдання, поки не буде утворена нова колегія.
§ 3. Колегія єпархіяльних радників повинна налічувати не менше шести і не більше дванадцяти членів, якщо з якоїсь причини протягом визначеного п’ятиріч’я вже не буде мінімальної кількості членів колегії, тоді єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше поповнити колегію іменуванням нового члена, у противному разі колегія не може правосильно діяти.
§ 4. Членів колегії єпархіяльних радників вільно іменує єпархіяльний Єпископ з-поміж тих, хто в час іменування є членом пресвітерської ради.
§ 5. На чолі колегії єпархіяльних радників стоїть єпархіяльний Єпископ, якщо ж єпархіяльний престол стає вакантним або зазнає перешкоди у своїй діяльності, то колегію очолює той, хто тимчасово заступає єпархіяльного Єпископа або до його поставлення – настарший свяченням священик у цій же колегії.
§ 6. Кожен раз, коли право вимагає, щоб єпархіяльний Єпископ мав згоду єпархіяльних радників, Патріярхові в справах єпархії, якою сам керує, вистачає запитати в цієї колегії поради.

Art. IV — DE CONSILIO PASTORALI;
Арт. ІV: Душпастирська рада

Can. 272 – In eparchia, si adiuncta pastoralia id suadent, constituatur consilium pastorale, cuius est sub anctoritate Episcopi eparchialis ea, quae ad opera pastoralia in eparchia spectant, investigare, perpendere atque de eis conclusiones practicas proponere.
Кан. 272 – Якщо це дораджують пастирські обставини, слід в єпархії установити душпастирську раду, завданням якої є під проводом єпархіяльного Єпископа вивчати все, що стосується пастирської діяльності у єпархії, а також обмірковувати і пропонувати щодо неї практичні рішення.
Can. 273 – § 1. Consilium pastorale, quod coetus consultivus tantum est, constat ex clericis, ex religiosis vel sodalibus societatum vitae communis ad instar religiosorum et praesertim ex laicis designatis modo ab Episcopo eparchiali determinato.
§ 2. Consilium pastorale ita constituatur, ut, quatenus fieri potest, christifideles eparchiae ratione habita diversorum generum personarum, consociationum et aliorum inceptorum repraesententur.
§ 3. Una cum his christifidelibus Episcopus eparchialis potest alios quoque, etiam alterius Ecclesiae sui iuris, pro opportunitate ad consilium pastorale invitare.
§ 4. Ad consilium pastorale ne designentur nisi christifideles certa fide, bonis moribus et prudentia praestantes.
Кан. 273 – § 1. Душпастирська рада, яка є тільки дорадчим зібранням, складається з священнослужителів, ченців або членів товариств спільного життя на подобу чернечих і, зокрема, з мирян, призначених у спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Душпастирську раду слід установити так, щоб, по змозі, вірні єпархії були представлені з урахуванням різного роду осіб, товариств та інших починань.
§ 3. Разом з цими вірними єпархіяльний Єпископ може, відповідно до потреби, запрошувати до душпастирської ради також інших осіб, навіть іншої Церкви свого права.
§ 4. До душпастирської ради слід призначати тільки тих вірних, які відзначаються стійкою вірою, добрими звичаями і розсудливістю.
Can. 274 – § 1. Consilium pastorale constituitur ad tempus secundum praescripta statutorum, quae ab Episcopo eparchiali dantur.
§ 2. Sede eparchiali vacante consilium pastorale cessat.
Кан. 274 – § 1. Душпастирська рада встановляється на час відповідно до приписів статутів, виданих єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Під час вакантності єпархіяльного престолу душпастирська рада припиняє свою діяльність.
 
Can. 275 – Ad solum Episcopum eparchialem pertinet consilium pastorale secundum necessitates apostolatus convocare, eidem praeesse et ea, quae in eodem tractata sunt, publicare.
Кан. 275 – Лише до єпархіяльного Єпископа належить скликати душпастирську раду, залежно від потреб апостоляту, на ній головувати й оприлюднювати те, що на ній розглядалось.

Art. V — DE PROTOPRESBYTERIS;
Арт. V: Протопресвітери

Can. 276 – § 1. Protopresbyter est presbyter, qui districtui ex pluribus paroeciis constanti praeficitur, ut ibidem nomine Episcopi eparchialis munera iure determinata expleat.
§ 2. Huiusmodi districtus erigere, immutare et supprimere secundum necessitates actionis pastoralis pertinet ad Episcopum eparchialem consulto consilio presbyterali.
Кан. 276 – § 1. Протопресвітер – це пресвітер, який стоїть на чолі округи, що складається з багатьох парафій, щоб там від імені єпархіяльного Єпископа сповняти завдання, визначені правом.
§ 2. Засновувати того роду округи, змінювати і скасовувати відповідно до потреб пастирської діяльності належить до єпархіяльного Єпископа за порадою пресвітерської ради.
Can. 277 – § 1. Ad protopresbyteri officium, quod salvo iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris cum officio parochi certae paroeciae stabiliter coniungi non debet, Episcopus eparchialis nominet auditis, si opportunum ducit, parochis et vicariis paroecialibus districtus, de quo agitur, presbyterum doctrina et apostolica alacritate praestantem praesertim inter parochos.
§ 2. Protopresbyter nominatur ad tempus iure particulari determinatum.
§ 3. Episcopus eparchialis protopresbyterum iusta de causa ab officio amovere potest.
Кан. 277 – § 1. На уряд протопресвітера, – який з дотриманням партикулярного права власної Церкви свого права, не повинен стало поєднуватись з урядом пароха певної парафії, – єпархіяльний Єпископ, вислухавши, якщо вважає за доцільне, парохів і парафіяльних сотрудників округи, про яку йдеться, повинен іменувати священика, який відзначався б вченістю й апостольською ревністю, особливо між парохами.
§ 2. Протопресвітер іменується на час, визначений партикулярним правом.
§ 3. Протопресвітера єпархіяльний Єпископ може з виправданої причини усунути з уряду.
Can. 278 – § 1. Protopresbytero praeter potestates et facultates a iure particulari ei collatas ius et obligatio est:
1° actionem pastoralem communem promovendi et coordinandi;
2° prospiciendi, ut clerici vitam ducant proprio statui congruam atque suis obligationibus diligenter satisfaciant;
3° providendi, ut Divina Liturgia et laudes divinae secundum praescripta librorum liturgicorum celebrentur, ut decor et nitor ecclesiarum sacraeque supellectilis praesertim in celebratione Divinae Liturgiae et custodia Divinae Eucharistiae accurate serventur, ut recte conscribantur et asserventur libri paroeciales, ut bona ecclesiastica sedulo administrentur, denique, ut domus paroecialis debita diligentia curetur.
§ 2. In districtu sibi concredito protopresbyter:
1° operam det, ut clerici frequentent collationes, quas Hierarcha loci opportunas iudicat ad scientias sacras et res pastorales promovendas;
2° curet, ut clericis subsidia spiritualia praesto sint, itemque maxime sollicitus sit de eis, qui in difficilioribus versantur circumstantiis aut problematibus anguntur.
§ 3. Curet protopresbyter, ne parochi, quos graviter aegrotantes novit, eorumque familia, si coniugati sunt, spiritualibus et materialibus auxiliis careant atque ut eorum, qui decesserunt, funera digne celebrentur; provideat quoque, ne occasione aegrotationis vel mortis depereant aut asportentur libri, documenta, sacra supellex aliaque, quae ad Ecclesiam pertinent.
§ 4. Protopresbyter obligatione tenetur secundum determinationem ab Episcopo eparchiali factam paroecias visitandi.
Кан. 278 – § 1. Протопресвітер, крім влади і повноважень, наданих йому партикулярним правом, має право й обов’язок:
1° розгортати і координувати спільну пастирську діяльність,
2° дбати, щоб священнослужителі вели життя, належне їх станові, і старанно сповняли свої обов’язки,
3° старатися, щоб Божественна Літургія і церковне правило відслужувались відповідно до приписів літургічних книг, щоб акуратно зберігалися краса й ошатність церков і святого посуду, особливо під час відправи Божественної Літургії і старанно охоронялась Пресвята Євхаристія, щоб належно велися і зберігалися парафіяльні книги, щоб дбайливо управлялось церковне майно, нарешті, щоб парафіяльному домові приділялось належне піклування.
§ 2. У довіреній йому окрузі протопресвітер:
1° повинен старатися, щоб священнослужителі відвідували конференції, які місцевий Ієрарх вважає корисними для підтримання священних знань і пастирських справ,
2° повинен дбати, щоб для священнослужителів була напоготові духовна підмога, а також повинен особливо турбуватись про тих, які знаходяться у важчих обставинах або обтяжені проблемами.
§ 3. Протопресвітер має дбати, щоб парохи, про яких йому відомо, що вони тяжко хворіють, та їхні родини, якщо вони одружені, не були позбавлені духовної і матеріяльної допомоги, і щоб достойно були поховані ті, що відійшли з життя, він повинен також турбуватись, щоб на випадок їхньої хвороби або смерті книги, документи, святий посуд та інші речі, що належать Церкві, не пропали або їх не порозбирали.
§ 4. Протопресвітер зобов’язаний візитувати парафії відповідно до визначення, зробленого єпархіяльним Єпископом.

CAPUT III — DE PAROECIIS, DE PAROCHIS ET DE VICARIIS PAROECIALIBUS;
ГЛАВА ІІІ — ПАРАФІЇ, ПАРОХИ І ПАРАФІЯЛЬНІ СОТРУДНИКИ

Can. 279 – Paroecia est certa communitas christifidelium in eparchia stabiliter constituta, cuius cura pastoralis committitur parocho.
Кан. 279 – Парафія є визначеною спільнотою вірних, утвореною в сталий спосіб в єпархії, пастирська опіка над якою доручається парохові.
Can. 280 – § 1. Paroecia regulariter sit territorialis, quae scilicet omnes complectatur christifideles certi territorii; si vero de iudicio Episcopi eparchialis consulto consilio presbyterali id expedit, erigantur paroeciae personales ratione nationis, linguae, ascriptionis christifidelium alii Ecclesiae sui iuris immo vel alia definita ratione determinatae.
§ 2. Paroecias erigere, immutare et supprimere est Episcopi eparchialis consulto consilio presbyterali.
§ 3. Paroecia legitime erecta ipso iure persona iuridica est.
Кан. 280 – § 1. Парафія, як правило, повинна бути територіяльною, отже, має охоплювати всіх вірних певної території, якщо ж за рішенням єпархіяльного Єпископа і за порадою пресвітерської ради це доцільно, то слід утворювати особові парафії з огляду на національність, мову, приналежність вірних до іншої Церкви свого права або навіть на якійсь іншій визначеній засаді.
§ 2. Засновувати парафії, змінювати і скасовувати їх має право єпархіяльний Єпископ за порадою пресвітерської ради.
§ 3. Законно заснована парафія, є на підставі самого права юридичною особою.
Can. 281 – § 1. Parochus est presbyter, cui ut praecipuo cooperatori Episcopi eparchialis tamquam pastori proprio cura animarum committitur in determinata paroecia sub auctoritate eiusdem Episcopi eparchialis.
§ 2. Persona iuridica valide parochus esse non potest.
Кан. 281 – § 1. Парох – це пресвітер, якому як особливому співпрацівникові єпархіяльного Єпископа, як власному пастиреві, доручена опіка над душами у визначеній парафії під владою цього ж єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Юридична особа правосильно не може бути парохом.
Can. 282 – § 1. Episcopus eparchialis, non vero Administrator eparchiae, potest consulto consilio presbyterali ac de consensu Superioris maioris instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum paroeciam erigere in ecclesia eiusdem instituti vel societatis firmo can. 480.
§ 2. Haec erectio fieri debet mediante conventione scripto data inter Episcopum eparchialem et Superiorem maiorem instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum, qua accurate statuantur, quae ad ministerium paroeciale implendum, ad personas paroeciae addicendas, ad res oeconomicas spectent, ac quaenam sint iura et obligationes sodalium eiusdem instituti vel societatis in illa ecclesia et quaenam parochi.
Кан. 282 – § 1. Єпархіяльний Єпископ, але не Адміністратор єпархії, може, за порадою пресвітерської ради і за згодою вищого Настоятеля чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, заснувати в церкві цього інституту або товариства парафію з дотриманням кан. 480.
§ 2. Це заснування повинно відбуватися на підставі письмової угоди, укладеної між єпархіяльним Єпископом і вищим Настоятелем чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, яка б точно визначала те, що стосується виконування парафіяльної служби, осіб приділених до парафії, економічних справ, а також які є права й обов’язки членів цього інституту або товариства в тій церкві, а які пароха.
Can. 283 – Episcopus eparchialis certos coetus personarum, aedificia et loca, quae in paroeciae territorio sunt et iure non exempta, a parochi cura ex toto aut ex parte ne subducat nisi gravi de causa.
Кан. 283 – Єпархіяльний Єпископ не повинен, хіба що з поважної причини, забирати з-під опіки пароха повністю або частково певні групи осіб, будинки і місця, що знаходяться на території парафії і не є вийняті на підставі права.
Can. 284 – § 1. Ius nominandi parochos competit soli Episcopo eparchiali, qui eos libere nominat.
§ 2. Ad paroeciam vero sodali instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum concredendam Superior maior presbyterum idoneum sui instituti vel societatis Episcopo eparchiali ad nominationem proponit salvis conventionibus initis cum Episcopo eparchiali vel alia auctoritate a iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris determinata.
§ 3. Parochus in suo officio stabilis est, quare ad tempus determinatum ne nominetur nisi:
1° agitur de sodali instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum;
2° candidatus ad hoc scripto consensit;
3° agitur de casu speciali, quo in casu requiritur consensus collegii consultorum eparchialium;
4° ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris id permittit.
Кан. 284 – § 1. Право іменування парохів належить тільки до єпархіяльного Єпископа, який вільно їх іменує.
§ 2. Для того, щоб довірити парафію членові чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, вищий Настоятель пропонує єпархіяльному Єпископові для іменування здатного пресвітера свого інституту або товариства з дотриманням угод, укладених з єпархіяльним Єпископом або іншою владою, визначеною партикулярним правом власної Церкви свого права.
§ 3. Парох є сталим на своєму уряді, тому не слід іменувати його на окреслений час, хіба що:
1° йдеться про члена чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих,
2° кандидат на це письмово погодився,
3° йдеться про спеціяльний випадок, в якому вимагається згоди колегії єпархіяльних радників,
4° дозволяє це партикулярне право власної Церкви свого права.
Can. 285 – § 1. Ut presbyter parochus nominari possit, oportet sit bonis moribus, sana doctrina, animarum zelo, prudentia ceterisque virtutilius et dotibus praeditus, quae ad ministerium paroeciale cum laude implendum iure requiruntur.
§ 2. Si presbyter matrimonio est iunctus, boni mores et in uxore et in filiis suis secum degentibus requiruntur.
§ 3. Paroeciam vacantem Episcopus eparchialis conferat illi, quem omnibus perpensis adiunctis aestimat idoneum omni personarum acceptione remota; ut iudicium de idoneitate ferat, audiat protopresbyterum aptasque investigationes peragat auditis, si opportunum ducit, etiam aliis christifidelibus praesertim clericis.
Кан. 285 – § 1. Щоб пресвітер міг бути іменований парохом, він повинен відзначатися добрими звичаями, здоровою наукою, дбайливістю за душі, розсудливістю та іншими чеснотами і прикметами, що їх вимагає партикулярне право для похвального виконування парафіяльного служіння.
§ 2. Якщо пресвітер одружений, то вимагаються добрі звичаї і від дружини і дітей, які живуть разом з ним.
§ 3. Вакантну парафію єпархіяльний Єпископ повинен надати тому, кого після врахування всіх обставин і з дотриманням повної неупередженості щодо особи визнає здатним, для цього, щоб прийняти рішення про здатність, повинен вислухати пресвітера і провести відповідне дослідження, вислухавши також, якщо вважає за доцільне, думку інших вірних, особливо священнослужителів.
Can. 286 – Sede eparchiali vacante aut impedita ad Administratorem eparchiae aliumve, qui eparchiam interim regit, pertinet:
1° parochum nominare presbyterum a Superiore maiore ad normam can. 284, § 2 propositum;
2° parochum ex aliis presbyteris nominare, si sedes eparchialis unum saltem annum vacavit aut impedita est.
Кан. 286 – Коли єпископський престол вакантний або зазнає перешкоди у своїй діяльності, то до Адміністратора єпархії або когось іншого, хто тимчасово керує єпархією, належить:
1° іменувати парохом пресвітера, запропонованого вищим Настоятелем за приписом кан. 284, § 2,
2° іменувати пароха з-поміж інших пресвітерів, якщо єпархіяльний престол був вакантним принаймні один рік або зазнає перешкоди у своїй діяльності.
Can. 287 – § 1. Parochus unius paroeciae tantum curam paroecialem habeat; ob penuriam tamen presbyterorum aut alia adiuncta plurium vicinarum paroeciarum cura eidem parocho concredi potest.
§ 2. In eadem paroecia unus tantum habeatur parochus; si vero ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris permittit, ut paroecia pluribus presbyteris committatur, idem ius particulare accurate determinet, quaenam sint iura et obligationes moderatoris, qui actionem communem dirigat atque de eadem Episcopo eparchiali respondeat, et quaenam ceterorum presbyterorum.
Кан. 287 – § 1. Парох повинен виконувати пастирську опіку тільки в одній парафії, однак через нестачу пресвітерів або внаслідок інших обставин можна тому самому парохові довірити опіку над кількома сусідніми парафіями.
§ 2. У тій самій парафії має бути тільки один парох, якщо ж партикулярне право власної Церкви свого права дозволяє доручати парафію кільком пресвітерам, це ж партикулярне право повинно докладно окреслити, які права й обов’язки має керівник, хто має керувати загальною діяльністю і відповідати за неї перед єпархіяльним Єпископом і що належить до інших пресвітерів.
Can. 288 – Parochus a provisione canonica obtinet curam animarum, quam tamen eidem exercere non licet nisi capta ad normam iuris particularis possessione canonica paroeciae.
Кан. 288 – Душпастирство парох одержує на підставі канонічного призначення, але здійснювати його може, лише після канонічного прийняття парафії, згідно з приписом партикулярного права.
Can. 289 – § 1. In exsequendo munere docendi parochus obligatione tenetur verbum Dei praedicandi omnibus christifidelibus, ut hi in fide, spe et caritate radicati in Christo crescant et communitas christiana illud testimonium caritatis reddat, quod Dominus commendavit; itemque institutione catechetica christifideles ad plenam mysterii salutis cognitionem ducendi unicuique aetati accommodatam; ad hanc institutionem tradendam non solum sodalium institutorum religiosorum vel societatum vitae communis ad instar religiosorum auxilium quaerat, sed etiam laicorum cooperationem.
§ 2. In perficiendo munere sanctificandi curet parochus, ut celebratio Divinae Liturgiae centrum sit et culmen totius vitae communitatis christianae; itemque allaboret, ut christifideles spirituali pabulo pascantur per devotam et frequentem sacramentorum susceptionem atque per consciam et actuosam in laudibus divinis participationem; meminerit etiam parochus quam maxime sacramentum paenitentiae ad vitam christianam fovendam conferre; quare facilem se praebeat ad hoc sacramentum ministrandum vocatis ad hoc, si opus est, aliis etiam sacerdotibus, qui varias linguas callent.
§ 3. In adimplendo munere regendi imprimis curet parochus, ut proprium gregem cognoscat; cum autem omnium ovium sit minister, vitae christianae incrementum foveat tum in singulis christifidelibus tum in consociationibus praesertim apostolatui addictis tum in tota communitate paroeciali; domos igitur et scholas visitet, prout munus pastorale id exigit; adulescentibus et iuvenibus studiose prospiciat; pauperes et infirmos paterna caritate prosequatur; specialem denique curam de opificibus habeat atque allaboret, ut christifideles operibus apostolatus auxilium praestent.
Кан. 289 – § 1. Виконуючи обов’язок навчання, парох повинен проповідувати всім вірним слово Боже, щоб вони, проникнуті вірою, надією і любов’ю, росли в Христі і християнська спільнота давала те свідоцтво любові, яке доручав Господь, він також зобов’язаний через катехитичне навчання вести вірних до повного пізнання таїнства спасіння, пристосованого до віку кожного з них, щоб передавати цю науку, він повинен шукати допомоги не тільки у членів чернечих інститутів або товариств спільного життя на подобу чернечих, але також вдаватись до співпраці з мирянами.
§ 2. Виконуючи завдання освячування, парох повинен турбуватись про те, щоб відправа Божественної Літургії стала осередком і вершиною всього життя християнської спільноти, він також має докладати зусиль для того, щоб вірні кормились духовною їжею через побожне і часте приймання святих тайн і через свідому і діяльну участь у церковному правилі, парох має також пам’ятати, що тайна покаяння якнайбільше сприяє плеканню християнського життя, тому він повинен з охотою уділяти святі тайни, запрошуючи для цього, в разі потреби, також інших священиків, які добре знають різні мови.
§ 3. У виконуванні завдання керівництва парох насамперед має дбати про те, щоб пізнати власну паству, оскільки він є служителем всієї пастви, то повинен підтримувати ріст християнського життя як серед окремих вірних, так і об’єднань, особливо присвячених апостолятуові, так і в усій парафіяльній спільноті, отже він повинен відвідувати доми й школи, як цього вимагає пастирський обов’язок, повинен наполегливо дбати про доростаючу молодь, має оточувати батьківською любов’ю бідних і хворих, нарешті, особливо повинен опікуватись робітниками і старатись, щоб вірні подавали допомогу ділам апостоляту.
Can. 290 – § 1. In omnibus negotiis iuridicis paroeciae parochus eiusdem personam gerit.
§ 2. Functiones sacrae maioris momenti, ut sunt celebratio sacramentorum initiationis christianae, benedictio matrimoniorum firmo can. 302, § 2, exsequiae ecclesiasticae ad parochum spectant ita, ut vicariis paroecialibus eas perficere non liceat nisi de licentia saltem praesumpta ipsius parochi.
Кан. 290 – § 1. У всіх правових справах парох виступає від імені парафії.
§ 2. Найважливіші священні функції, як уділяння тайн християнського втаємничення, благословення подружжя, зберігаючи кан. 302, § 2, церковний похорон – належать до пароха, так що не повинні виконувати їх парафіяльні сотрудники, хіба що за принаймні припустимим дозволом самого пароха.
Can. 291 – Oblationes omnes eis exceptis, de quibus in cann. 715 - 717, quae occasione perfuncti muneris pastoralis a parocho ceterisque clericis paroeciae addictis recipiuntur, ad massam paroecialem deferri debent, nisi de contraria offerentis voluntate constat circa oblationes plene voluntarias; Episcopo eparchiali consulto consilio presbyterali competit statuere praescripta, quibus destinationi harum oblationum necnon iustae remunerationi parochi ceterorumque paroeciae clericorum ad normam can. 390 provideatur.
Кан. 291 – Усі пожертви, за винятком тих, про які мова в канн. 715-717, прийняті з нагоди виконання пастирської послуги, парохом та іншими священнослужителями, приділеними до парафії, повинні бути внесені до спільної парафіяльної каси, хіба що стосовно цілком добровільних пожертв відома інша воля жертводавця, до єпархіяльного Єпископа належить, порадившись з пресвітерською радою, встановити відповідні приписи щодо призначення цих пожертв і належної винагороди парохові та іншим священнослужителям парафії згідно з приписом кан. 390.
Can. 292 – § 1. Parochus obligatione tenetur residendi in domo paroeciali prope ecclesiam paroecialem; potest tamen Hierarcha loci iusta de causa permittere, ut alibi commoretur, dummodo ministerium paroeciale nihil inde detrimenti capiat.
§. 2. Nisi gravis obstat ratio, parocho feriarum gratia licet quotannis a paroecia abesse non ultra mensem continuum aut intermissum; quod in tempus feriarum dies non computantur, quibus semel in anno parochus recessui spirituali vacat; parochus autem, si ultra hebdomadam a paroecia abesse vult, tenetur de hoc proprium Hierarcham loci certiorem facere.
§ 3. Episcopi eparchialis est normas statuere, quibus prospiciatur, ut parochi absentia durante curae paroeciae provideatur per sacerdotem debitis potestatibus et facultatibus praeditum.
Кан. 292 – § 1. Парох зобов’язаний мати свій осідок у парафіяльному домі поблизу парафіяльної церкви, однак місцевий Ієрарх може з виправданої причини дозволити йому проживати деінде, аби тільки парафіяльна служба не зазнала від цього ніякої шкоди.
§ 2. Якщо не стоїть на перешкоді якась поважна причина, парох може кожного року для відпочинку залишати парафію не більше, ніж на один місяць, безперервно або з перервами, у час відпустки не враховуються реколекції, які він проводить раз у році, якщо парох хоче віддалитися від парафії понад тиждень, то зобов’язаний повідомити про це власного місцевого Ієрарха.
§ 3. Обов’язком єпархіяльного Єпископа є видати приписи, щоб на час відсутності пароха забезпечити душпастирську опіку в парафії за допомогою священика, наділеного відповідною владою і повноваженнями.
Can. 293 – Memor sit parochus se debere sua cottidiana conversatione et sollicitudine baptizatis et non baptizatis, catholicis et acatholicis, exemplum ministerii vere sacerdotalis et pastoralis exhibere omnibusque testimonium veritatis et vitae reddere et ut bonus pastor illos quoque quaerere, qui baptizati quidem in Ecclesia catholica a susceptione sacramentorum se abstinent vel immo a fide defecerunt.
Кан. 293 – Парох нехай пам’ятає, що своєю щоденною поведінкою і турботою повинен показувати охрещеним і неохрещеним, католикам і некатоликам, приклад справжнього священичого і душпастирського служіння і давати всім свідоцтво правди і життя і, як добрий пастир, шукати також за тими, які, хоч охрещені в католицькій Церкві, але утримуються від приймання святих тайн або навіть відпали від віри.
Can. 294 – Divinam Liturgiam pro populo paroeciae sibi concreditae parochus frequenter celebret, diebus vero iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris praescriptis celebrare tenetur.
Кан. 294 – Парох має часто правити Божественну Літургію за народ довіреної йому парафії, а в дні, приписані партикулярним правом власної Церкви свого права зобов’язаний правити.
Can. 295 – In paroecia habeantur ad normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris opportuna consilia ad res pastorales et oeconomicas tractandas.
Кан. 295 – У парафії повинні бути, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, відповідні ради, які займалися б пастирськими й економічними справами.
Can. 296 – § 1. In paroecia habeantur libri paroeciales, liber scilicet baptizatorum, matrimoniorum, defunctorum aliique secundum normas iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris aut, si hae desunt, ab ipso Episcopo eparchiali statutas; prospiciat parochus, ut libri paroeciales servatis eisdem normis recte conscribantur atque asserventur.
§ 2. In libro baptizatorum adnotentur quoque ascriptio baptizati determinatae Ecclesiae sui iuris ad normam can. 37, ministratio chrismationis sancti myri necnon, quae ad christifidelium pertinent statum canonicum ratione matrimonii salvo quidem can. 840, § 3, ratione adoptionis itemque ratione ordinis sacri vel professionis perpetuae in instituto religioso; hae adnotationes in testimonium baptismi semper referantur.
§ 3. Testimonia, quae de statu canonico christifidelium dantur, et omnia documenta, quae momentum habere possunt iuridicum ab ipso parocho eiusve delegato subscribantur et sigillo paroeciali muniantur.
§ 4. In paroecia habeatur archivum, in quo libri paroeciales asserventur una cum Hierarcharum epistulis aliisque documentis necessitatis vel utilitatis causa servandis; quae omnia ab Episcopo eparchiali eiusve delegato visitationis canonicae vel alio tempore opportuno inspicienda parochus caveat, ne ad extraneorum manus perveniant.
§ 5. Libri paroeciales antiquiores quoque asserventur ad normam iuris particularis.
Кан. 296 – § 1. У парафії повинні бути парафіяльні книги, а саме: охрещених, одружень, померлих та інші, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, або, якщо таких немає, встановленими самим єпархіяльним Єпископом, парох повинен дбати про те, щоб парафіяльні книги належно велися і зберігалися з дотриманням цих приписів.
§ 2. У книзі охрещених слід помічати також приналежність охрещеного до певної Церкви свого права, згідно з приписом кан. 37, уділювання святого миропомазання, а також те, що має зв’язок з канонічним станом вірних внаслідок одруження, з дотриманням, однак, припису кан. 840, § 3, внаслідок усиновлення, а також свячення або складання довічної професії в чернечому інституті, такі відмітки повинні завжди бути вписані до свідоцтва хрещення.
§ 3. Свідоцтва, які видаються про канонічний стан вірних, і всі документи, які можуть мати правове значення, повинні бути підписані парохом або його уповноваженим і мати парафіяльну печатку.
§ 4. Кожна парафія повинна мати свій архів, в якому слід зберігати парафіяльні книги разом з листами Ієрархів та іншими документами, зберігання яких є потрібним і корисним, єпархіяльний Єпископ або його уповноважений повинен при нагоді візитації або в інший відповідний час усе переглянути, а парох має дбати про те, щоб нічого не потрапило до чужих рук.
§ 5. Слід також зберігати старі парафіяльні книги, згідно з вимогами партикулярного права.
Can. 297 – § 1. Parochus ab officio cessat renuntiatione ab Episcopo eparchiali acceptata, elapso tempore determinato, amotione vel translatione.
§ 2. Parochus expleto septoagesimo quinto aetatis anno rogatur, ut renuntiationem ab officio exhibeat Episcopo eparchiali, qui omnibus personae et loci inspectis adiunctis de eadem acceptanda aut differenda decernat; renuntiantis congruae sustentationi et habitationi ab Episcopo eparchiali providendum est attentis normis iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 297 – § 1. Парох утрачає свій уряд внаслідок зречення, прийнятого єпархіяльним Єпископом, закінчення визначеного часу, усунення або перенесення.
§ 2. Пароха після закінчення сімдесяти п’яти років проситься, щоб подав зречення з уряду єпархіяльному Єпископові, який, зваживши всі обставини особи й місця, повинен вирішити про прийняття або відкладення зречення, єпархіяльний Єпископ повинен забезпечити тому, хто зрікається, належне утримання і помешкання, маючи на увазі приписи партикулярного права власної Церкви свого права.
Can. 298 – Si vacat paroecia aut parochus quacumque de causa a munere pastorali in paroecia exercendo impeditur, Episcopus eparchialis quam primum aliquem sacerdotem nominet administratorem paroeciae.
Кан. 298 – У разі вакантності парафії або якщо парох з якоїсь причини зазнає перешкоди у виконуванні пастирського завдання в парафії, єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше іменувати якогось священика адміністратором парафії.
Can. 299 – § 1. Administrator paroeciae eadem iura et obligationes habet ac parochus, nisi ab Episcopo eparchiali aliud statuitur.
§ 2. Administratori paroeciae nihil agere licet, quod praeiudicium afferre potest iuribus parochi aut damno esse potest bonis paroecialibus.
§ 3. Administrator paroeciae expleto munere parocho rationem reddat.
Кан. 299 – § 1. Адміністратор парафії має ті самі права й обов’язки, що і парох, хіба що єпархіяльний Єпископ постановляє щось інше.
§ 2. Адміністратор парафії не може чинити нічого, що могло б завдати шкоди правам пароха або парафіяльному майну.
§ 3. Адміністратор парафії після виконання свого завдання повинен здати звіт парохові.
Can. 300 – § 1. Paroecia vacante itemque parocho a munere pastorali exercendo penitus impedito ante administratoris paroeciae nominationem curam paroeciae interim assumat vicarius paroecialis et quidem, si plures sunt, eorum ordinatione presbyterali senior aut, si vicarii desunt, parochus vicinior; Episcopus eparchialis autem tempestive determinet, quaenam cuique paroecia vicinior habenda sit.
§ 2. Qui paroeciae regimen interim assumpsit, Episcopum eparchialem de re statim certiorem faciat.
Кан. 300 – § 1. Коли парафія стає вакантною, а також коли парох внаслідок непереборної перешкоди не може виконувати пастирського завдання, тоді керівництво парафією до іменування адміністратора парафії повинен тимчасово прийняти парафіяльний сотрудник, а коли їх декілька, тоді найстаріший з них пресвітерським свяченням, або, якщо немає сотрудників, – сусідній парох, а єпархіяльний Єпископ повинен своєчасно вирішити, яку парафію для кого вважати найближчою.
§ 2. Той, хто тимчасово прийняв керівництво парафією, повинен негайно повідомити про це єпархіяльного Єпископа.
Can. 301 – § 1. Si ad curam pastoralem paroeciae debite implendam necesse aut opportunum est, parocho adiungi possunt unus vel plures vicarii paroeciales, qui debent esse presbyteri.
§ 2. Vicarius paroecialis constitui potest sive pro tota paroecia sive pro determinata paroeciae parte.
§ 3. Vicarium paroecialem libere nominat Episcopus eparchialis audito, nisi aliter prudenter iudicat, parocho et, si de sodali instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum agitur, servato can. 284, § 2.
Кан. 301 – § 1. Якщо для пастирської опіки над парафією це є конечним і корисним, то можна додати парохові одного або кількох парафіяльних сотрудників, які мають бути пресвітерами.
§ 2. Парафіяльний сотрудник може бути поставленим або для всієї парафії або для окресленої частини парафії.
§ 3. Парафіяльного сотрудника вільно іменує єпархіяльний Єпископ, вислухавши, – хіба що розумно вважає інакше – пароха і, якщо йдеться про члена чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, з дотриманням кан. 284, § 2.
Can. 302 – § 1. Vicarii paroecialis iura et obligationes ex iure communi et particulari necnon ex litteris Episcopi eparchialis desumantur et sub auctoritate parochi exercenda sunt sed, nisi aliter expresse cavetur et excepta obligatione, de qua in can. 294, vicarius paroecialis debet ratione officii parochum adiuvare in toto ministerio paroeciali et, si res fert, parochi vicem supplere.
§ 2. Ratione autem officii vicarius paroecialis facultate matrimonia benedicendi praeditus non est; hanc tamen facultatem, etiam generalem, ei conferre potest praeter Hierarcham loci etiam parochus intra fines paroeciae; quam facultatem, si ipsi collata est, vicarius paroecialis aliis quoque sacerdotibus singulis in casibus conferre potest.
§ 3. Vicarius paroecialis tamquam parochi cooperator praestantem et actuosam operam cottidie impendat in munere pastorali; inter parochum et vicarium paroecialem fraterna habeatur conversatio, mutua caritas et reverentia semper vigeat iidemque consiliis, auxilio et exemplo se invicem adiuvent curae paroeciali concordi voluntate communique studio providentes.
§ 4. Vicarius paroecialis obligatione tenetur in paroecia residendi secundum praescripta Episcopi eparchialis vel legitimas consuetudines; circa tempus feriarum vero vicarius paroecialis idem ius habet ac parochus.
Кан. 302 – § 1. Права й обов’язки парафіяльного сотрудника випливають із загального і партикулярного права, а також грамоти єпархіяльного Єпископа, і повинні виконуватись під владою пароха, але, якщо щось інше виразно не застережено і за винятком обов’язку, про який мова в кан. 294, парафіяльний сотрудник повинен з уваги на свій уряд допомагати парохові у всій парафіяльній службі і, в разі потреби, заступати пароха.
§ 2. З уваги на свій уряд парафіяльний сотрудник не наділений повноваженням благословити подружжя, однак, таке повноваження, навіть загальне, крім місцевого Ієрарха, може йому надати також парох у межах парафії, якщо таке повноваження було йому надане, то парафіяльний сотрудник може надавати його в окремих випадках також іншим священикам.
§ 3. Парафіяльний сотрудник, як співпрацівник пароха, повинен подавати йому щоденно значну і дійову допомогу в пастирському служінні, між парохом і парафіяльним сотрудником повинні існувати братерські стосунки, повинна процвітати взаємна любов і пошана, вони мають допомагати собі навзаєм порадами, підтримкою і прикладом, виконуючи опіку над парафією згідливо і зі спільною дбайливістю.
§ 4. Парафіяльний сотрудник зобов’язаний проживати в парафії відповідно до приписів єпархіяльного Єпископа або законних звичаїв, щодо часу відпустки парафіяльний сотрудник має те саме право, що і парох.
Can. 303 – Vicarius paroecialis potest ab Episcopo eparchiali amoveri iusta de causa; si vero vicarius paroecialis est sodalis instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum, servetur can. 1391, § 2.
Кан. 303 – Парафіяльного сотрудника може єпархіяльний Єпископ усунути з виправданої причини, якщо ж парафіяльний сотрудник є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, слід дотримуватись припису кан. 1391, § 2.

CAPUT IV — DE RECTORIBUS ECCLESIARUM;
ГЛАВА ІV — НАСТОЯТЕЛІ ЦЕРКОВ

Can. 304 – Rector ecclesiae est presbyter, cui cura demandatur alicuius ecclesiae, quae nec paroecialis est nec adnexa domui instituti vitae consecratae.
Кан. 304 – Настоятель церкви – це пресвітер, якому доручається опіка над якоюсь церквою, що не є ні парафіяльною, ні прилеглою до дому інституту посвяченого життя.
Can. 305 – § 1. Rector ecclesiae nominatur ab Episcopo eparchiali salvo iure Superioris maioris instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum presbyterum idoneum sui instituti vel societatis ad nominationem proponendi.
§ 2. Etsi ecclesia pertinet ad aliquod institutum vitae consecratae clericale iuris pontificii vel patriarchalis, Episcopo eparchiali competit rectorem ecclesiae a Superiore propositum nominare.
§ 3. Si ecclesia coniuncta est cum seminario aliove collegio, quod a presbyteris regitur, rector seminarii vel collegii est simul rector ecclesiae, nisi aliud Episcopus eparchialis statuit.
Кан. 305 – § 1. Настоятеля церкви іменує єпархіяльний Єпископ з дотриманням права вищого Настоятеля чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих пропонувати для іменування здатного пресвітера свого інституту або товариства.
§ 2. Хоч церква належить якомусь клирицькому інститутові посвяченого життя папського або патріяршого права, то до єпархіяльного Єпископа належить іменувати настоятелем церкви члена, запропонованого Настоятелем.
§ 3. Якщо церква, сполучена з семінарією або іншою колегією, керованою пресвітерами, то ректор семінарії є одночасно настоятелем церкви, хіба що єпархіяльний Єпископ постановив інакше.
Can. 306 – § 1. In ecclesia sibi commissa rectori ecclesiae functiones paroeciales peragere non licet nisi consentiente aut, si res fert, delegante parocho et firmo can. 336, § 2.
§ 2. Rector ecclesiae potest ibidem Divinam Liturgiam et laudes divinas celebrare salvis legitimis fundationis statutis atque, dummodo haec de iudicio Hierarchae loci nullo modo ministerio paroeciali praeiudicium afferant.
Кан. 306 – § 1. У дорученій йому церкві настоятель церкви не повинен виконувати парафіяльних функцій, хіба що за згодою або, в разі потреби, за делегацією пароха і дотримуючись кан. 336, § 2.
§ 2. Настоятель церкви може там правити Божественну Літургію і церковне правило, з дотриманням законних статутів фундації і, якщо, на думку місцевого Ієрарха, це не буде шкодити ніяким чином обов’язкам пароха.
Can. 307 – Hierarcha loci, si id opportunum censet, potest rectori ecclesiae praecipere, ut determinatas in ecclesia sibi commissa celebret functiones sacras, etiam paroeciales, necnon ut ecclesia pateat certis christifidelium coetibus.
Кан. 307 – Якщо місцевий Ієрарх уважає доцільним, може наказати настоятелеві, щоб той у дорученій йому церкві виконував визначені літургічні функції, навіть парафіяльні, а також, щоб церква була відкрита для певних груп вірних.
Can. 308 – Sine rectoris ecclesiae vel auctoritatis superioris licentia saltem praesumpta nemini licet in ecclesia Divinam Liturgiam vel laudes divinas celebrare, sacramenta ministrare aliasve functiones sacras peragere; haec vero licentia dari vel denegari debet ad normam iuris.
Кан. 308 – Без дозволу, принаймні здогадного, настоятеля церкви або вищої влади нікому не дозволяється відправляти в церкві Божественну Літургію або церковне правило, уділяти святі тайни і здійснювати інші літургічні функції, цей дозвіл, однак, або відмова повинні бути дані згідно з приписами права.
Can. 309 – Rector ecclesiae sub auctoritate Hierarchae loci servatisque legitimis statutis et iuribus quaesitis debet curare, ut Divina Liturgia, sacramenta et laudes divinae secundum praescripta librorum liturgicorum et iuris in ecclesia celebrentur, onera fideliter impleantur, bona ecclesiastica diligenter administrentur, sacrae supellectilis atque aedium sacrarum conservationi et decori provideatur nec quidpiam fiat, quod sanctitati loci ac reverentiae domui Dei debitae quoquo modo non congruat.
Кан. 309 – Настоятель церкви під владою місцевого Ієрарха і з дотриманням законних статутів і набутих прав повинен дбати про те, щоб Божественна Літургія, святі тайни і церковне правило відслужувались у церкві згідно з приписами літургічних книг і права, сумлінно виконувались зобов’язання, дбайливо управлялось церковне майно, приділялась увага літургічному посуду, реставрації й оздобленню сакральних будинків, щоб не відбувалось нічого, що не личить святості місця та пошані, належній домові Господньому.
Can. 310 – Rectorem ecclesiae Episcopus eparchialis amovere potest iusta de causa; si vero rector ecclesiae est sodalis instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum, servetur can. 1391, § 2.
Кан. 310 – Настоятеля церкви може з виправданої причини усунути єпархіяльний Єпископ, якщо ж настоятель церкви є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, слід дотримуватись кан. 1391, § 2.

TITULUS VIII — DE EXARCHIIS ET DE EXARCHIS — ТИТУЛ VІІІ: ЕКЗАРХІЇ І ЕКЗАРХИ. – Can. 311.-321.

Can. 311 – § 1. Exarchia est populi Dei portio, quae ob specialia adiuncta ut eparchia non est erecta quaeque territorialiter vel alia ratione circumscripta Exarcho pascenda concreditur.
§ 2. In erectione, immutatione et suppressione exarchiae, quae intra fines territorii Ecclesiae patriarchalia sita est, servandus est can. 85, § 3; erectio, immutatio et suppressio ceterarum exarchiarum soli Sedi Apostolicae competit.
Кан. 311 – § 1. Екзархія є частиною Божого народу, з якої через особливі обставини не утворено єпархії і яка, окреслена територіяльно або на іншій підставі, довіряється для пастирської опіки Екзархові.
§ 2. У заснуванні, зміні і скасуванні екзархії в межах території патріяршої Церкви слід дотримуватись кан. 85, § 3, заснування, зміна і скасування інших екзархій належить тільки до Апостольського Престолу.
Can. 312 – Exarchus exarchiam regit aut nomine illius, a quo nominatus est, aut nomine proprio; de qua re in erectione vel immutatione exarchiae constare debet.
Кан. 312 – Екзарх керує екзархією або від імені того, ким був іменований або від власного імені, це повинно бути стверджено під час заснування або зміни екзархії.
Can. 313 – Quae in iure de eparchiis vel de Episcopis eparchialibus dicuntur, valent etiam de exarchiis vel de Exarchis, nisi aliter iure expresse cavetur vel ex natura rei constat.
Кан. 313 – Те, що говориться в праві про єпархії або єпархіяльних Єпископів, стосується також екзархій або Екзархів, хіба що виразно правом застережено щось інше або випливає з природи речі.
Can. 314 – § 1. Intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis Exarchus nominatur a Patriarcha de consensu Synodi permanentis et firmis cann. 181 - 188, si de Exarcho agitur, qui Episcopus ordinandus est; in ceteris casibus nominatio Exarchi competit soli Sedi Apostolicae.
§ 2. Exarchus a Patriarcha nominatus ab officio amoveri non potest nisi de concensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis.
§ 3. Exarchus possessionem canonicam exarchiae sibi concreditae capit decretum nominationis ostendens ei, qui interim exarchiam regit.
Кан. 314 – § 1. У межах території патріяршої Церкви Екзарха іменує Патріярх за згодою постійного Синоду і з збереженням канн. 181-188, якщо йдеться про Екзарха, який щойно має бути висвяченим на Єпископа, в інших випадках іменування Екзарха належить тільки до Апостольського Престолу.
§ 2. Екзарх, іменований Патріярхом, не може бути усуненим з уряду, хіба за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. Екзарх одержує канонічне володіння довіреною йому екзархією, пред’являючи декрет іменування тому, хто тимчасово керує екзархією.
Can. 315 – § 1. Exarchus extra fines territorii Ecclesiae patriarchalis constitutus a Patriarcha presbyteros idoneos expetere potest, qui curam pastoralem christifidelium in exarchia suscipiant; Patriarcha autem, quatenus fieri potest, petitioni Exarchi satisfaciat.
§ 2. Presbyteri a Patriarcha ad tempus determinatum aut indeterminatum in exarchiam missi exarchiae addicti habentur et in omnibus subsunt potestati Exarchi.
Кан. 315 – § 1. Екзарх, поставлений поза межами території патріяршої Церкви, може вимагати від Патріярха здатних пресвітерів, які прийняли б пастирську опіку над вірними в екзархії, Патріярх, по змозі, повинен задовольнити просьбу Екзарха.
§ 2. Пресвітери, послані Патріярхом на визначений або невизначений час до екзархії, вважаються приналежними до екзархії і в усьому підлягають владі Екзарха.
Can. 316 – A decretis Exarchi, qui nomine Romani Pontificis vel Patriarchae exarchiam regit, recursus fit respective ad Sedem Apoatolicam vel Patriarcham; a decretis Exarchi, qui nomine proprio exarchiam regit, recursus fit ad ordinariam normam iuris.
Кан. 316 – Проти декретів Екзарха, який керує екзархією від імені Римського Архієрея або Патріярха, подається відклик до Апостольського Престолу або до Патріярха, від декретів Екзарха, який керує екзархією від власного імені, подається відклик згідно із звичайним приписом права.
Can. 317 – Exarchus obligatione tenetur sanctorum Apostolorum Petri et Pauli limina visitandi ad normam can. 208 exceptis Exarchis, qui nomine Patriarchae exarchiam sibi concreditam regunt.
Кан. 317 – Екзарх зобов’язаний відвідати гроби святих Апостолів Петра і Павла згідно з приписом кан. 208, за винятком Екзархів, які керують довіреною їм екзархією від імені Патріярха.
Can. 318 – § 1. Exarchus a Patriarcha nominatus debet quinto quoque anno relationem scripto datam ad Patriarcham de statu spirituali et temporali exarchiae mittere.
§ 2. Exarchus a Romano Pontifice nominatus eandem relationem Sedi Apostolicae singulis quinquenniis debet facere et, si ad Ecclesiam patriarchalem pertinet, etiam Patriarchae exemplar relationis quam primum mittere.
Кан. 318 – § 1. Екзарх, іменований Патріярхом, повинен що п’ять років посилати Патріярхові письмовий звіт про духовний та дочасний стан екзархії.
§ 2. Екзарх, іменований Римським Архієреєм, повинен складати такий самий звіт кожних п’ять років для Апостольського Престолу і, якщо він належить до патріяршої Церкви, вислати якнайскоріше один примірник звіту також Патріярхові.
Can. 319 – § 1. Legibus de conventu eparchiali, de curia eparchiali, de consilio presbyterali, de collegio consultorum eparchialium et de consilio pastorali Exarchus tenetur locorum et personarum rationi iudicio anctoritatis, quae exarchiam erexit vel immutavit, aeque accommodatis.
§ 2. Si collegium consultorum ad normam can. 271, § 3 constitui non potest, Exarchus constituat coetum ex prudentioribus presbyteris non minus quam tribus, quatenus fieri potest inter membra consilii presbyteralis, si hoc exstat, selectis, cuius consensum vel consilium exquirere debet, quoties ius statuit Episcopum eparchialem ad agendum indigere consensu vel consilio collegii consultorum eparchialium.
Кан. 319 – § 1. Екзарха зобов’язують закони про єпархіяльний синод, єпархіяльну курію, пресвітерську раду, колегію єпархіяльних радників і душпастирську раду, відповідно пристосовані до умов місця і осіб згідно з рішенням влади, яка заснувала екзархію або її змінила.
§ 2. Якщо колегію радників не можна утворити згідно з приписом кан. 271, § 3, Екзарх повинен установити крилос з розсудливіших пресвітерів не менше трьох, по змозі, з-поміж членів пресвітерської ради, якщо така існує, вибравши таких, до яких повинен звертатися за дозволом або порадою стільки разів, скільки право вимагає від єпархіяльного Єпископа для його дій дозволу або згоди колегії єпархіяльних радників.
Can. 320 – § 1. Exarchiae vacantis vel impeditae regimen transit ad Protosyncellum aut, si deest, ad parochum ordinatione presbyterali seniorem.
§ 2. Ille, ad quem exarchiae regimen interim devenit, quam primum debet certiorem facere auctoritatem, cuius est Exarchum nominare, ut provideat; interim vero uti potest omnibus potestatibus et facultatibus sive ordinariis sive delegatis, quas Exarchus habuit, nisi eidem commissae sunt industria personae Exarchi.
Кан. 320 – § 1. Керівництво вакантною екзархією або такою, що зазнає перешкоди в діяльності, переходить до Протосинкела або, якщо такого немає, до пароха, найстаршого пресвітерським свяченням.
§ 2. Той, до якого тимчасово переходить керівництво екзархією, повинен якнайскоріше повідомити владу, до якої належить іменувати Екзарха, щоб зарадила, а тим часом може послуговуватись всіма повноваженнями і можливостями, звичайними або делегованими, які мав Екзарх, хіба що були йому надані з уваги на особисті якості Екзарха.
Can. 321 – § 1. Exarchus, qui Episcopus ordinatus non est, habet durante munere privilegia et insignia primae post episcopalem dignitatis.
§ 2. In his privilegiis et insignibus retinendis vel minus expleto munere servetur ius particulare.
Кан. 321 – § 1. Екзарх, який не є висвяченим Єпископом, має під час тривання уряду привілеї і відзнаки сану, першого після єпископського.
§ 2. Щодо збереження цих привілеїв і відзнак чи їх утрати після виконання завдань, слід дотримуватись партикулярного права.

TITULUS IX: DE CONVENTIBUS HIERARCHARUM PLURIUM ECCLESIARUM SUI IURIS — ТИТУЛ ІХ: СИНОДИ ІЄРАРХІВ БАГАТЬОХ ЦЕРКОВ СВОГО ПРАВА. – Can. 322.

Can. 322 – § 1. Ubi id de iudicio Sedis Apostolicae opportunum videtur, Patriarchae, Metropolitae Ecclesiarum metropolitanarum sui iuris, Episcopi eparchiales et, si statuta ita ferunt, etiam ceteri Hierarchae loci plurium Ecclesiarum sui iuris, etiam Ecclesiae latinae, in eadem natione vel regione potestatem suam exercentes ad periodicos conventus statis temporibus convocandi sunt a Patriarcha aliave auctoritate a Sede Apostolica designata, ut communicatis prudentiae et experientiae luminibus et collatis consiliis sancta fiat ad commune Ecclesiarum bonum virium conspiratio, qua unitas actionis foveatur, communia opera inventur, bonum religionis expeditius promoveatur atque disciplina ecclesiastica efficacius servetur.
§ 2. Decisiones huius conventus vim iuridice obligandi non habent, nisi de eis agitur, quae nulli possunt esse praeiudicio ritui uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris vel potestati Patriarcharum, Synodorum, Metropolitarum atque Consiliorum Hierarcharum atque simul saltem per duas ex tribus partibus suffragiorum membrorum suffragium deliberativum habentium latae necnon a Sede Apostolica approbatae sunt.
§ 3. Decisio, etsi unanimo suffragio facta, quae quomodocumque competentiam huius conventus excedit, omni vi caret, donec ab ipso Romano Pontifice approbata erit.
§ 4. Unusquisque conventus Hierarcharum plurium Ecclesiarum sui iuris sua conficiat statuta, in quibus foveatur, quatenus fieri potest, etiam participatio Hierarcharum Ecclesiarum, quae nondum sunt in plena communione cum Ecclesia catholica; statuta, ut valeant, a Sede Apostolica approbari debent.
Кан. 322 – § 1. Де це відповідно до рішення Апостольського Престолу видається доцільним, Патріярхів, Митрополитів митрополичих Церков свого права, єпархіяльних Єпископів і, якщо так велять статути, також інших місцевих Ієрархів багатьох Церков свого права, навіть латинської, які виконують свою владу в тому самому краю або регіоні, повинен скликати на періодичні синоди у встановлених реченцях Патріярх або інша влада, призначена Апостольським Престолом, щоб через розумну зустріч розсудливості й досвіду та обмін думками утворилася свята одностайність сил для спільного добра Церкви, яка б сприяла єдності в діяльності, підтримувала спільні починання, дієвіше примножувала добро релігії і успішніше зберігала церковну дисципліну.
§ 2. Рішення такого синоду не мають сили правового зобов’язання, хіба що йдеться про такі, що не можуть завдати ніякої шкоди обрядові будь-якої Церкви свого права або владі Патріярхів, Синодів, Митрополитів і Рад Ієрархів та були прийняті принаймні двома третинами голосів членів з вирішальним голосом і затверджені Апостольським Престолом.
§ 3. Рішення, хоч би і прийняте одностайним голосуванням, але яке якимсь чином виходить поза компетенцію цього синоду, не має ніякої сили, поки не буде затверджене Римським Архієреєм.
§ 4. Кожний синод Ієрархів багатьох Церков свого права повинен виробити стату-ти, які б по змозі сприяли також участі Ієрархів Церков, які ще не є в повній єдності з католицькою Церквою, щоб статути мали силу, повинні бути затверджені Апостольським Престолом.

TITULUS X: DE CLERICIS — ТИТУЛ Х: ДУХОВЕНСТВО. – Can. 323.-398.

Can. 323 – § 1. Clerici, qui etiam ministri sacri vocantur, sunt christifideles, qui ab auctoritate competenti ecclesiastica electi per donum Spiritus Sancti in sacra ordinatione receptum deputantur, ut in Christi Pastoris missione et potestate partem habentes Ecclesiae sint ministri.
§ 2. Ratione sacrae ordinationis clerici ex divina institutione a ceteris christifidelibus distinguuntur.
Кан. 323 – Духовенство, члени якого також називаються священнослужителями, – це вірні, вибрані компетентною церковною владою, які через дар Святого Духа, що його отримали у свяченні, призначаються для того, щоб бути служителями Церкви, беручи участь у місії і владі Христа – Пастиря.
§ 2. З уваги на свячення священнослужителі з Божого установлення відрізняються від інших вірних.
Can. 324 – Clerici inter se communione hierarchica iuncti et in variis gradibus constituti unum ministerium ecclesiasticum divinitus institutum diversimode participant.
Кан. 324 – Священнослужителі, пов’язані між собою ієрархічною спільністю і поставлені на різних ступенях, по-різному беруть участь у єдиному церковному служінні, встановленому з Божої волі.
Can. 325 – Clerici ratione sacrae ordinationis distinguuntur in Episcopos, presbyteros et diaconos.
Кан. 325 – Священнослужителі на підставі свячення поділяються на Єпископів, пресвітерів і дияконів.
Can. 326 – Clerici in gradibus ordinis ipsa sacra ordinatione constituuntur; potestatem autem exercere non possunt nisi ad normam iuris.
Кан. 326 – Священнослужителі поставляються на ступенях свячення через саме свячення, але владу можуть виконувати тільки згідно з приписами права.
Can. 327 – Si praeter Episcopos, presbyteros vel diaconos alii etiam ministri in ordine minore constituti et generatim clerici minores vocati ad populi Dei servitium vel ad functiones sacrae liturgiae exercendas admittuntur vel instituuntur, iidem reguntur tantum iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 327 – Якщо, крім Єпископів, пресвітерів або дияконів, також інші служителі, поставлені на нижчому свяченні й загально звані нижчими духівниками, допускаються чи настановляються до служіння Божому народові або до виконування обрядів Святої Літургії, то вони підлягають тільки партикулярному праву власної Церкви свого права.

CAPUT I — DE INSTITUTIONE CLERICORUM;
ГЛАВА І — ФОРМУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА

Can. 328 – Ecclesiae proprium ius et obligatio est clericos aliosque suos ministros instituendi; quae obligatio singulariter et impensius exercetur seminariis erigendis et regendis.
Кан. 328 – Церква має власне право й обов’язок формувати священнослужителів та інших своїх служителівь цей обов’язок здійснюється зокрема і значною мірою через засновування семінарій і керування ними.
Can. 329 – § 1. Opus fovendarum vocationum praesertim ad ministeria sacra ad totam communitatum christianam pertinet, quae pro sua corresponsabilitate sollicita sit oportet de necessitatibus ministerii universae Ecclesiae:
1° curent parentes, magistri aliique vitae christianae primi educatores, ut familiis et scholis spiritu evangelico animatis pueri et iuvenes Dominum per Spiritum Sanctum vocantem libere auscultare eique libenter respondere possint;
2° clerici, imprimis parochi, studeant vocationes sive in adulescentibus sive in aliis, etiam provectioris aetatis, dignoscere atque fovere;
3° Episcopi eparchialis praecipue est coniunctis viribus cum aliis Hierarchis in vocationibus provehendis gregem suum excitare inceptaque coordinare.
§ 2. Iure particulari provideatur, ut opera ad vocationes provehendas sive regionalia sive, quatenus fieri potest, eparchialia in omnibus Ecclesiis instituantur, quae aperta sint oportet ad universae Ecclesiae necessitates, praecipue missionales.
Кан. 329 – § 1. Завдання підтримування покликань особливо до священнослужінь належить до всієї християнської спільноти, яка, відповідно до своєї співвідповідальності, повинна турбуватись про потреби служіння всієї Церкви:
1° батьки, вчителі та інші перші вихователі християнського життя мають дбати про те, щоб у сім’ях і школах, сповнених євангельським духом, хлопці й юнаки могли вільно слухати Господа, який кличе через Святого Духа, і йому вільно відповідати;
2° Священнослужителі, передусім парохи, мають старатися розпізнавати і підтримувати покликання чи в юнаків чи в інших людей, навіть старшого віку;
3° особливо обов’язком єпархіяльного Єпископа є об’єднаними зусиллями разом з іншими Ієрархами заохочувати свою паству у плеканні покликань і координувати починання.
§ 2. Партикулярне право повинно дбати про те, щоб у всіх Церквах були встановлені заходи для підтримування покликань чи регіональні чи, по змозі, єпархіяльні, які мають бути відкритими для потреб усієї Церкви, особливо місійних.
Can. 330 – § 1. Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilii Hierarcharum est edere rationem institutionis clericorum, qua ius commune pressius explicandum est pro seminariis intra fines territorii propriae Ecclesiae sitis; in ceteris casibus vero Episcopi eparchialis est conficere huius generis rationem eparchiae suae propriam firmo can. 150, § 3; istarum auctoritatum est rationem etiam immutare.
§ 2. Ratio institutionis clericorum potest esse, conventionibus etiam initis, communis toti regioni vel nationi vel immo aliis Ecclesiis sui iuris cauto, ne quid indoles rituum detrimenti capiat.
§ 3. Ratio institutionis clericorum, iure communi fideliter servato et prae oculis habita traditione propriae Ecclesiae sui iuris, comprehendat praeter alia normas magis speciales circa formationem personalem, spiritualem, doctrinalem et pastoralem alumnorum necnon circa singulas disciplinas tradendas atque ordinationem cursuum et examinum.
Кан. 330 – § 1. Завданням Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів є видавати програму навчання священнослужителів, в якій повинно бути стисло викладене загальне право для семінарій в межах території власної Церквиь в інших випадках обов’язком єпархіяльного Єпископа є скласти такого роду програму для своєї єпархії згідно з приписом кан. 150, § 3ь до цих властей належить також змінювати програму.
§ 2. Програма навчання священнослужителів може навіть після укладення угод, стати спільною для всього регіону або країни, навіть для інших Церков свого права з застереженням, щоб не зазнала ніякої шкоди своєрідність обрядів.
§ 3. Програма навчання священнослужителів повинна сумлінно дотримуючись загального права і, враховуючи традицію власної Церкви свого права, охоплювати, крім іншого, більш спеціяльні правила щодо особистого, духовного, наукового і пастирського формування питомців, а також щодо викладання окремих предметів і організації курсів та екзаменів.

Art. I — DE SEMINARIIS ERIGENDIS ET REGENDIS;
Арт. І: Засновування семінарій та керівництво ними

Can. 331 – § 1. In seminario minore instituuntur imprimis ii, qui iudicia vocationis ad ministeria sacra exhibere videntur, ut facilius et clarius eam sibi dignoscere deditoque animo excolere possint; ad normam iuris particularis institui etiam possunt ii, qui, etsi ad statum clericalem vocati non videntur, ad quaedam ministeria vel opera apostolatus implenda formari possunt. Alia vero instituta, quae ex propriis statutis eisdem finibus inserviunt etsi nomine differunt, seminario minore aequiparantur.
§ 2. In seminario maiore plenius excolitur, probatur atque confirmatur vocatio eorum, qui certis signis idonei iam aestimantur ad ministeria sacra stabiliter suscipienda.
Кан. 331 – § 1. У нижчій семінарії навчаються головним чином ті, що виявляють ознаки покликання до священнослужіння, щоб тим легше і виразніше могли його для себе розпізнати і з посвятою розвиватиь відповідно до приписів партикулярного права, навчатися можуть також ті, що, хоч і не здаються бути покликаними до духовного стану, але можуть готуватися до виконування певних служінь, або діл апостоляту. Інші ж інститути, які служать тим самим цілям, хоч і різняться назвою, прирівнюються до нижчої семінарії.
§ 2. У вищій семінарії повніше розвивається, перевіряється і зміцнюється покликання тих, які за певними ознаками вважаються здатними стало присвятити себе священнослужінню.
Can. 332 – § 1. Seminarium minus erigatur in unaquaque eparchia, si id postulat bonum Ecclesiae et vires opesque sinunt.
§ 2. Erigendum est seminarium maius, quod inserviat aut uni amplissimae eparchiae aut, si non toti Ecclesiae sui iuris, saltem conventionibus initis pluribus eparchiis eiusdem Ecclesiae sui iuris, immo et diversarum Ecclesiarum sui iuris, quae in eadem regione vel natione eparchiam habent, ita, ut tum congruo alumnorum numero tum ea, qua par est, moderatorum ac magistrorum probe paratorum copia necnon subsidiis sufficientibus optimisque viribus coniunctis institutioni provideatur, cui nihil desideratur.
Кан. 332 – § 1. Нижчу семінарію слід засновувати в кожній єпархії, якщо цього вимагає добро Церкви і дозволяють сили та засоби.
§ 2. Слід засновувати вищу семінарію, яка б служила або одній дуже великій єпархії, або, якщо не всій Церкві свого права, то принаймні після укладення угод – багатьом єпархіям цієї Церкви свого права, навіть різних Церков свого права, які в цьому регіоні або країні мають єпархію, так, щоб забезпечувала бездоганне навчання як відповідною кількістю питомців, так і тією, яка личить, кількістю належно підготовлених наставників і викладачів, а також достатніми засобами й об’єднаними найкращими зусиллями.
Can. 333 – Etsi optandum est, ut alumnis unius Ecclesiae sui iuris seminarium, praecipue minus, reservetur, ob speciales circumstantias in idem seminarium alumni etiam aliarum Ecclesiarum sui iuris admitti possunt.
Кан. 333 – Хоча бажано, щоб для питомців однієї Церкви свого права була зарезервована семінарія, особливо нижча, проте через спеціяльні обставини до цієї семінарії можуть бути допущеними також питомці інших Церков свого права.
 
Can. 334 – § 1. Seminarium pro propria eparchia erigitur ab Episcopo eparchiali; seminarium pluribus eparchiis commune ab Episcopis eparchialibus earundem eparchiarum vel ab auctoritate superiore, tamen de consensu Consilii Hierarcharum, si de Metropolita Ecclesiae metropolitanae sui iuris agitur, aut de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, si de Patriarcha.
§ 2. Episcopi eparchiales, pro quorum subditis seminarium commune erectum est, non possunt aliud seminarium valide erigere sine consensu auctoritatis, quae seminarium commune erexit, aut, si de seminario ab ipsis Episcopis eparchialibus erecto agitur, sine unanimi consensu partium convenientium vel sine consensu auctoritatis superioris.
Кан. 334 – § 1. Семінарію для власної єпархії засновує єпархіяльний Єпископь семінарію спільну для багатьох єпархій, засновують єпархіяльні Єпископи цих єпархій або вища від них влада, однак за згодою Ради Ієрархів, якщо йдеться про Митрополита митрополичої Церкви свого права, або за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви, якщо – про Патріярха.
§ 2. Єпархіяльні Єпископи, для підлеглих яких заснована була спільна семінарія, не можуть правосильно засновувати іншої семінарії без дозволу влади, яка заснувала спільну семінарію, або, якщо йдеться про семінарію, засновану самими єпархіяльними Єпископами, то без одностайної згоди сторін, які укладали угоду, або без згоди вищої влади.
 
Can. 335 – § 1. Seminarium legitime erectum ipso iure persona iuridica est.
§ 2. In omnibus negotiis iuridicis rector seminarii eiusdem personam gerit, nisi ius particulare vel statuta seminarii aliud statuunt.
Кан. 335 – § 1. Семінарія, законно заснована, на підставі самого права є юридичною особою.
§ 2. У всіх правових справах ректор цієї семінарії виступає від її імені, хіба що партикулярне право або статути семінарії постановляють щось інше.
Can. 336 – § 1. Seminarium pluribus eparchiis commune subiectum est Hierarchae designato ab eis, qui seminarium erexerunt.
§ 2. Exemptum a regimine paroeciali seminarium est; pro omnibus, qui in seminario sunt, parochi officium, excepta materia matrimoniali et firmo can. 734, impleat rector seminarii eiusve delegatus.
Кан. 336 – § 1. Семінарія, спільна для багатьох єпархій, підлягає Ієрархові, призначеному її засновниками.
§ 2. Семінарія вилучається з-під парафіяльного керівництваь для всіх, які є в семінарії, обов’язки пароха, за винятком подружніх справ, дотримуючись кан. 734, повинен виконувати ректор семінарії або його уповноважений.
Can. 337 – § 1. Seminarium propria statuta habeat, in quibus determinentur imprimis finis specialis seminarii et competentia auctoritatum; statuantur praeterea modus nominationis vel electionis, duratio in officio, iura et obligationes atque iusta remuneratio moderatorum, officialium et magistrorum ac consiliorum necnon rationes, quibus ipsi immo et alumni curam rectoris in disciplina seminarii praesertim servanda participent.
§ 2. Seminarium habeat quoque proprium directorium, quo normae rationis institutionis clericorum adiunctis specialibus accommodatae in effectum ducantur necnon pressius determinentur potiora disciplinae seminarii capita, quae firmis statutis ad institutionem alumnorum ac vitam cottidianam totiusque seminarii ordinem spectant.
§ 3. Statuta seminarii approbatione indigent auctoritatis, quae seminarium erexit cuique etiam competit. si casus fert, ea mutare; haec circa directorium spectant ad auctoritatem in statutis determinatam.
Кан. 337 – § 1. Семінарія повинна мати власні статути, в яких має бути окреслена насамперед спеціяльна мета семінарії і компетенція властейь крім того, повинні бути встановлені спосіб іменування або виборів, тривалість перебування на уряді, права, обов’язки і належна винагорода для керівників, службовців, викладачів і радників, а також засади, керуючись якими, вони і питомці, брали б участь у турботі ректора особливо про збереження дисципліни в семінарії.
§ 2. Семінарія повинна мати також свій правильник, на підставі якого здійснювалися б правила програми навчання священнослужителів, пристосовані до спеціяльних обставин, і точніше були б окреслені основні пункти дисципліни семінарії, які, дотримуючись статутів, стосуються навчання питомців і щоденного життя та порядку в усій семінарії.
§ 3. Статути семінарії потребують затвердження владою, яка заснувала семінарію і яка може їх, в разі потреби, змінюватиь а приписи правильника належать до влади визначеної статутами.
Can. 338 – § 1. In quolibet seminario habeantur rector et, si casus fert, oeconomus aliique moderatores et officiales.
§ 2. Rectoris est ad normam statutorum moderamen generale seminarii curare, statutis et directorio seminarii ab omnibus observandis instare, opera aliorum moderatorum et officialium coordinare totiusque seminarii unitatem ac collaborationem fovere.
Кан. 338 – § 1. Кожна семінарія повинна мати ректора і, в разі потреби, економа та інших керівників і службовців.
§ 2. Завданням ректора, згідно з приписами статутів, є здійснювати загальне керівництво семінарією, домагатись того, щоб усі дотримувалися статутів і правильника семінарії, координувати роботу інших керівників та службовців і підтримувати єдність і співпрацю всієї семінарії.
Can. 339 – § 1. Assit quoque saltem unus pater spiritualis a rectore distinctus, praeter quem alumni quemlibet alium presbyterum a rectore ad eorundem directionem spiritualem approbatum libere petere possunt.
§ 2. Praeter confessarios ordinarios alii quoque confessarii sint designati vel invitati integro alumnorum iure quemlibet confessarium, etiam extra seminarium, salva disciplina seminarii petendi.
§ 3. In iudicandis personis non licet confessariorum vel patrum spiritualium votum exquirere.
Кан. 339 – § 1. Повинен бути також принаймні один духовний отець, не тотожний з ректором, але крім нього, питомці вільно можуть звертатися до іншого пресвітера, затвердженого ректором для їхнього духовного проводу.
§ 2. Крім звичайних сповідників, слід також призначати або запрошувати інших, залишаючи за питомцями право звертатися до будь-якого сповідника, навіть поза семінарією, з дотриманням семінарської дисципліни.
§ 3. В оцінці осіб не дозволяється вимагати думки сповідників або духовних отців.
Can. 340 – § 1. Si cursus tradendarum disciplinarum in ipso seminario instituuntur, assit congruus numerus magistrorum apte selectorum in sua quisque scientia vere peritorum, in seminario maiore quidem congruis gradibus academicis ornatorum.
§ 2. Praeparatione propria constanter ad diem perducta magistri conferant inter se et cum seminarii moderatoribus concorditer cooperantes ad integram futurorum Ecclesiae ministrorum institutionem, inter varietates disciplinarum unitati fidei ac formationi intenti.
§ 3. Magistri scientiarum sacrarum vestigia sanctorum Patrum ac ab Ecclesia collaudatorum Doctorum praesertim Orientis secuti ex praeclaro thesauro ab eisdem tradito doctrinam illustrare nitantur.
Кан. 340 – § 1. Якщо в самій семінарії влаштовуються курси викладання предметів, то повинна бути відповідна кількість належно підібраних викладачів і справжніх знавців у своїй галузі знання, а у вищій семінарії вони повинні мати відповідні академічні ступені.
§ 2. Утримуючи стало на висоті власну щоденну підготовку, викладачі повинні радитись між собою і з керівниками семінарії, узгоджено співпрацюючи для цілісного навчання майбутніх служителів Церкви, дбаючи, серед розмаїття предметів про єдність віри і вишколу.
§ 3. Викладачі священних наук, ідучи слідами святих Отців і визнаних Церквою Учителів, особливо Сходу, повинні старатись пояснювати вчення з прекрасної скарбниці, яку ті передали.
Can. 341 – § 1. Auctoritatis, quae seminarium erexit, est curare, ut provideatur seminarii expensis etiam per tributa vel oblationes, de quibus in cann. 1012 et 1014.
§ 2. Tributo pro seminario obnoxiae sunt etiam domus religiosorum, nisi solis eleemosynis sustentantur aut in eis sedes studiorum, de qua in cann. 471, § 2 et 536, § 2, actu habetur.
Кан. 341 – § 1. Обов’язком влади, яка заснувала семінарію, є дбати про те, щоб видатки семінарії були покриті також через податки і пожертви, про які мова в канн. 1012 і 1014.
§ 2. Обов’язок платити податки для семінарії мають також доми ченців, хіба що вони утримуються тільки з милостині або в них у даний час знаходиться осідок навчання, про який мова в канн. 471, § 2 і 536, § 2.

Art. II — DE INSTITUTIONE AD MINISTERIA;
Арт. ІІ: Приготування до священнослужінь

Can. 342 – § 1. Ii tantum in seminarium admittantur alumni, qui probantur ex documentis ad normam statutorum requisitis habiles esse.
§ 2. Nemo recipiatur, nisi certo constat de susceptis sacramentis baptismi et chrismationis sancti myri.
§ 3. Qui antea in alio seminario vel in aliquo instituto religioso vel societate vitae communis ad instar religiosorum alumni fuerunt, ne admittantur nisi obtento testimonio rectoris aut Superioris praesertim de causa dimissionis vel discessus.
Кан. 342 – § 1. До семінарії повинні прийматись лише ті питомці, яких визнано здатними на підставі документів, що вимагаються згідно з приписами статутів.
§ 2. Не слід нікого приймати, якщо напевно не відомо про прийняття тайн хрещення і миропомазання.
§ 3. Ті, котрі раніше були питомцями в іншій семінарії або в якомусь чернечому інституті або товаристві спільного життя на подобу чернечих, не повинні допускатись без свідоцтва ректора або Настоятеля, особливо щодо причини відпущення або виходу.
Can. 343 – Alumni, etsi in seminarium alterius Ecclesiae sui iuris vel plurium Ecclesiarum sui iuris commune admissi, proprio ritu instituantur reprobata contraria consuetudine.
Кан. 343 – Питомці, хоч прийняті до семінарії іншої Церкви свого права або спільної для багатьох Церков свого права, повинні навчатись у власному обряді, з відкиненням протилежного звичаю.
Can. 344 – § 1. Adulescentes et iuvenes in seminario minore degentes congruentem servent consuetudinem cum propriis familiis et coaetaneis, qua indigent ad sanam evolutionem psychologicam, praesertim affectivam; sedulo autem vitentur omnia, quae secundum sanas psychologiae et paedagogiae normas liberam electionem status quocumque modo minuere possunt.
§ 2. Apta directione spirituali adiuti assuescant alumni ad decisiones personales et responsabiles in luce Evangelii faciendas et ad suas varias ingenii dotes iugiter excolendas non praetermissis ullis virtutibus humanae naturae congruentibus.
§ 3. Curriculum studiorum seminarii minoris comprehendat ea, quae in unaquaque natione ad studia superiora incohanda requiruntur et, quatenus ratio studiorum permittit, etiam ea, quae praesertim ad ministeria sacra suscipienda utilia sunt; communiter curetur, ut alumni civilem studiorum titulum consequantur et perinde studia etiam alibi prosequi possint, si ad id eligendum perventum est.
§ 4. Alumni provectioris aetatis instituantur sive in seminario sive in instituto speciali ratione habita etiam praecedentis uniuscuiusque formationis.
Кан. 344 – § 1. Хлопці й юнаки, які перебувають у нижчій семінарії, повинні підтримувати належний зв’язок зі своїми родинами і ровесниками, який потрібний їм для здорового психологічного розвитку, особливо емоційногоь але їм треба старанно уникати всього того, що, згідно із здоровими засадами психології і педагогіки, може якимсь чином применшити вільний вибір стану.
§ 2. За належною допомогою з боку духовного проводу, питомці повинні звикати до того, щоб приймати особисті і відповідальні рішення у світлі Євангелія і безперервно розвивати різні свої природні якості, не залишаючи жодних чеснот, притаманних людській натурі.
§ 3. Перебіг студій у нижчій семінарії повинен охоплювати те, що вимагається в кожному народі, щоб розпочати вищі студії і, наскільки дозволяє програма студій, також те, що особливо корисне для прийняття священнослужінняь треба спільно турбуватись, щоб питомці здобували цивільний науковий ступінь, а також могли відбувати студії в іншому місці, якби дійшло до такого вибору.
§ 4. Питомці старшого віку повинні навчатись у семінарії чи спеціяльному інституті з урахуванням попередньої освіти кожного з них.
Can. 345 – Institutio alumnorum in seminario maiore perficiatur suppletis eis, quae forte in singulis casibus institutioni seminario minori propriae defuerunt, formatione spirituali, intellectuali et pastorali inter se integrantibus ita, ut efficiantur ministri Christi in medio Ecclesiae, lux et sal mundi huius temporis.
Кан. 345 – Навчання питомців у вищій семінарії повинно здійснюватись з доповненням того, що, можливо, в окремих випадках бракувало навчанню, властивому нижчій семінарії, – причому духовний, інтелектуальний і пастирський вишкіл так повинні взаємно узгоджуватись, щоб питомці стали за посередництвом Церкви Христовими слугами, світлом і сіллю світу нинішнього часу.
Can. 346 – § 1. Aspirantes ad ministeria sacra formentur, ut in Spiritu Sancto consortium familiare cum Christo colant et in omnibus Deum quaerant ita, ut Christi Pastoris caritate impulsi omnes homines dono suae ipsorum vitae regno Dei lucrifacere solliciti fiant.
§ 2. Ex verbo Dei et sacramentis imprimis vim pro sua vita spirituali et apostolico labore robur in dies hauriant:
1° verbi Dei vigili atque constanti meditatione et secundum Patres fideli illustratione assuescant alumni ad suam vitam magis vitae Christi configurandam et in fide, spe et caritate firmati se exerceant ad vivendum secundum formam Evangelii;
2° participent assidue Divinae Liturgiae, quae appareat et seminarii vitae, sicut est totius vitae christianae, fons et culmen;
3° laudes divinas iugiter celebrare secundum proprium ritum addiscant et ex eis vitam spiritualem alant;
4° directione spirituali magni habita addiscant conscientiam suam recte discutere et sacramentum paenitentiae frequenter suscipiant;
5° Sanctam Mariam semper Virginem, Dei Matrem, quam Christus omnium hominum Matrem constituit, filiali pietate prosequantur;
6° foveantur quoque pietatis exercitia, quae ad spiritum orationis vocationisque apostolicae robur ac munimen conducunt, ea imprimis, quae a veneranda traditione propriae Ecclesiae sui iuris commendata sunt; utcumque suadetur recessus spiritualis et instructio de ministeriis sacris, exhortatio in via spiritus;
7° ad sensum Ecclesiae et servitii eius educantur alumni necnon ad virtutem oboedientiae et ad sociam cum fratribus cooperationem;
8° ad ceteras quoque virtutes, quae ad vocationem suam maxime conferunt, excolendas adiuventur sicut discretio spirituum, castitas, animi fortitudo; illas quoque virtutes aestiment atque excolant, quae inter homines pluris fiunt et Christi ministrum commendant, quarum sunt animi sinceritas, assidua iustitiae cura, spiritus paupertatis, in promissis servata fides, in agendo urbanitas, in colloquendo modestia cum caritate coniuncta.
§ 3. Disciplinares seminarii normae secundum alumnorum maturitatem ita applicentur, ut alumni, dum gradatim sibi moderari addiscunt, libertate sapienter uti, sponte et diligenter agere assuescant.
Кан. 346 – § 1. Кандидати до священнослужінь мають так вишколюватись, щоб плекали в Святому Дусі задушевне спілкування з Христом і в усьому шукали Бога так, аби, спонукувані любов’ю до Христа Пастиря, всі люди даром свого життя старались про здобуття Царства Божого.
§ 2. Із слова Божого та святих тайн вони повинні черпати передусім силу для свого духовного життя і міць для апостольської праці на щодень:
1° через пильні і постійні роздуми над словом Божим і вірне тлумачення його за Отцями питомці повинні звикати до того, щоб більше уподібнювати своє життя на зразок життя Христового і, зміцнені у вірі, надії і любові, вправлялися жити згідно з засадами Євангелія;
2° повинні постійно брати участь у Божественній Літургії, щоб вона стала джерелом і вершиною семінарійного життя, як є всього християнського життя;
3° повинні привикати постійно проказувати церковне правило за власним обрядом і з нього кормити духовне життя;
4° високо цінуючи духовний провід, повинні привикати, скрупульозно робити іспит совісті і часто приймати тайну покаяння;
5° повинні оточувати синівською любов’ю Пресвяту Марію, Вседіву, Божу Матір, яку Христос поставив Матір’ю всіх людей;
6° повинні також плекати вправи побожності, які сприяють духові молитви, додають сили і підпори апостольському покликанню, особливо мають плекати те, що радить гідна пошани традиція власної Церкви свого праваь повсякчасно рекомендуються реколекції, пояснення про священнослужіння, заохочення на духовному шляху;
7° слід виховувати питомців до розуміння значення Церкви і служіння їй, а також до чесноти послуху і дружньої співпраці з братами;
8° слід допомагати їм розвивати також інші чесноти, дуже корисні для їхнього покликання, як: розпізнавання духів, чистота, мужність духуь вони повинні також цінити й плекати чесноти, які цінуються між людьми і прикрашають Христового слугу, а саме: щиросердність, невпинна турбота про справедливість, дух убогості, сумлінність у дотримуванні обіцянок, ввічливість у поведінці, скромність у розмові, поєднана з любов’ю.
§ 3. Дисциплінарні правила семінарії слід застосовувати залежно від зрілості питомців так, щоб питомці поступово привчалися опановувати себе, звикали розумно користуватися свободою, діяти самостійно і старанно.
Can. 347 – Institutio doctrinalis eo tendat, ut alumni cultura generali loci et temporis callentes ingeniique humani conata et peracta scrutantes amplam atque solidam doctrinam in scientiis sacris acquirant ita, ut fidei pleniore intellectu eruditi et firmati Christi Magistri luce homines sui temporis efficacius illuminare ac veritati inservire possint.
Кан. 347 – Наукове навчання ставить собі за мету, щоб питомці, маючи загальну культуру, яка відповідає потребам місця і часу, та вивчаючи задуми і творіння людського таланту, одержали широку і jрунтовну обізнаність із священними науками так, щоб, наділені повнішим розумінням віри і зміцнені світлом Христа Вчителя, могли успішніше просвічувати своїх сучасників і служити правді.
Can. 348 – § 1. Pro eis, qui ad sacerdotium destinantur, studia seminarii maioris firmo can. 345 complectantur cursus philosophicos et theologicos, qui aut successive aut coniuncte peragi possunt; eadem studia completum saltem sexennium comprehendant ita quidem, ut tempus philosophicis disciplinis dedicatum integrum biennium, tempus vero studiis theologicis integrum quadriennium adaequet.
§ 2. Cursus philosophico - theologici initium sumant introductione in mysterium Christi et oeconomiam salutis nec concludantur, quin ostendatur ratione habita ordinis seu hierarchiae veritatum doctrinae catholicae omnium disciplinarum inter se relatio atque cohaerens compositio.
Кан. 348 – § 1. Для тих, що призначаються до священства, студії у вищій семінарії, дотримуючись кан. 345, повинні охоплювати філософські і теологічні курси, які можна проходити або поступово або одночасноь ці студії повинні охоплювати принаймні повне шестиріч’я так, щоб час, присвячений на філософські предмети, дорівнював повним двом рокам, а час, відведений для теологічних студій – повним чотирьом рокам.
§ 2. Філософсько-теологічні курси мають починатися введенням у Христове таїнство та економію спасіння і закінчуватися показом взаємозв’язку і тісного поєднання всіх предметів з урахуванням порядку чи ієрархії істин католицького вчення.
 
Can. 349 – § 1. Philosophica institutio eo tendat, ut formationem in scientiis humanis perficiat; quare, ratione habita sapientiae tum antiquae tum recentis aetatis sive universae familiae humanae sive praesertim propriae culturae, quaeratur imprimis patrimonium philosophicum perenniter validum.
§ 2. Cursus historici et systematici ita tradantur, ut alumni discretione intellectuali acuta vera et falsa facilius secernere possint et mente Deo loquenti aperta investigationes theologicas rite prosequi possint et aptiores fiant ad ministeria obeunda colloquio inito cum excultis quoque hominibus huius temporis.
Кан. 349 – § 1. Філософське навчання має за мету доповнити вишкіл на основі гуманістичних наукь тому, беручи до уваги філософію як античну, так і нового часу, як культуру всього людства, так і особливо власну, слід звертатися передусім до повсякчас важливої філософської спадщини.
§ 2. Історичні й систематичні курси слід так вести, щоб питомці за допомогою гострого інтелектуального аналізу могли легше відрізняти правду від неправди і з відкритим умом для слова Божого могли належно проводити теологічні досліджування і стали здатнішими для виконування служби також через розмови з освіченими людьми сучасності.
Can. 350 – § 1. Disciplinae theologicae in lumine fidei ita tradantur, ut alumni doctrinam catholicam ex divina Revelatione haustam profunde penetrent atque in sua cultura exprimant ita, ut sit et alimentum propriae vitae spiritualis et ad ministerium efficacius obeundum perutile instrumentum.
§ 2. Universae theologiae veluti anima sit oportet Sacra Scriptura, quae omnes disciplinas sacras informare debet; unde doceantur praeter exegeseos accuratam methodum capita oeconomiae salutis principalia necnon potiora themata theologiae biblicae.
§ 3. Liturgia edoceatur ratione habita eius specialis momenti utpote necessarius fons doctrinae et spiritus vere christiani.
§ 4. Donec unitas, quam Christus Ecclesiae suae vult, non plene in actum deducatur, oecumenismus sit una ex necessariis rationibus cuiuscumque disciplinae theologicae.
Кан. 350 – § 1. Теологічні предмети слід викладати у світлі віри так, щоб питомці глибоко вникали в католицьку науку, почерпнуту з божественного Об’явлення, і так її виявляли у своїй культурі, щоб вона стала поживою власного духовного життя і дуже корисним засобом для успішнішого служіння.
§ 2. Немовби душею всієї теології повинно бути Святе Письмо, яке має формувати всі священні предметиь тому, крім точного методу його тлумачення, слід викладати головні істини економії спасіння, а також важливіші теми біблійної теології.
§ 3. Літургію слід вивчати, зважаючи на її особливе значення як конечне джерело доктрини і справжнього християнського духу.
§ 4. Поки не буде осягнено єдності, якої Христос бажає своїй Церкві, екуменізм має бути однією з необхідних основ кожного теологічного предмету.
Can. 351 – Magistri scientiarum sacrarum, cum de mandato auctoritatis ecclesiasticae doceant, doctrinam ab ipsa propositam fideliter tradant et in omnibus magisterio constanti ac moderationi Ecclesiae humiliter obsequantur.
Кан. 351 – Оскільки викладачі священних предметів учать з доручення церковної влади, вони повинні вірно викладати науку, яку вона сама подає, і в усьому смиренно слухатись постійного Учительського Уряду і керівництва Церкви.
Can. 352 – § 1. Formatio pastoralis aptanda est ad loci et temporis condiciones, ad dotes alumnorum sive caelibum sive coniugatorum et ad necessitates ministeriorum, ad quae se praeparant.
§ 2. Instituantur alumni imprimis in arte catechetica et homiletica, celebratione liturgica, administratione paroeciae, dialogo evangelizationis cum non credentibus vel non christianis vel christidelibus minus fervidis, apostolatu sociali et instrumentorum communicationis socialis non posthabitis disciplinis auxiliaribus sicut psychologia et sociologia pastoralis.
§ 3. Etsi se praeparant alumni ad ministeria in propria Ecclesia sui iuris obeunda, ad spiritum vere universalem formentur, quo ubique terrarum in servitium animarom occurrere animo parati sint; edoceantur ideo de universae Ecclesiae necessitatibus et praesertim de apostolatu oecumenismi et evangelizationis.
Кан. 352 – § 1. Пастирський вишкіл слід пристосовувати до умов місця і часу, до якостей питомців, неодружених і одружених, і до потреб служінь, до яких вони себе готують.
§ 2. Питомці повинні вивчати насамперед катехитику й гомілетику, літургічну відправу, управління парафією, діялог євангелізації з невіруючими або менше ревними вірними, суспільний апостолят, не легковажачи допоміжні предмети засобів соціяльної комунікації, як психологія і пастирська соціологія.
§ 3. Хоча питомці підготовляються до виконування служінь у власній Церкві свого права, однак, вони повинні формуватись у справді універсальному дусі, щоб бути душевно готовими присвятитися душпастирському служінню всюди на земліь тому слід ознайомлювати питомців з потребами всієї Церкви, особливо з апостолятом екуменізму та євангелізації.
Can. 353 – Habeantur ad normam iuris particularis exercitationes et probationes ad formationem praecipue pastoralem firmandam conferentes, sicut servitium sociale vel caritativum, institutio catechetica, praesertim vero tirocinium pastorale decursu formationis philosophico-theologicae et tirocinium diaconale ante ordinationem presbyteralem.
Кан. 353 – Згідно з приписом партикулярного права, слід застосовувати вправи і випробування, особливо корисні для утвердження пастирського вишколу, як-от: суспільне або харитативне служіння, катехитичне навчання, особливо початки пастирської діяльності після завершення філософсько-теологічного вишколу і дияконська практика перед пресвітерським свяченням.
Can. 354 – Institutio diaconis ad sacerdotium non destinatis propria ex normis supra datis aptetur ita, ut curriculum studiorum saltem per triennium protrahatur prae oculis habitis propriae Ecclesiae sui iuris traditionibus de diaconia liturgiae, verbi et caritatis.
Кан. 354 – Навчання, властиве дияконам, не призначеним до священичого стану, відповідно до вищевикладених правил, повинно бути так влаштоване, щоб перебіг студій тривав принаймні три роки з урахуванням традицій власної Церкви свого права про дияконську службу літургії, слова і любові.
Can. 355 – Ordinandi debite edoceantur de obligationibus clericorum atque ad eas magno animo suscipiendas et implendas educentur.
Кан. 355 – Ті, що мають висвячуватися, повинні ознайомлюватися з обов’язками священнослужителів і готуватись до прийняття і виконування їх з душевним піднесенням.
Can. 356 – § 1. Rector seminarii singulis annis relationem de profectu formationis alumnorum mittat ad eorundem Episcopum eparchialem aut, si casus fert, Superiorem maiorem; de statu autem seminarii ad eos, qui seminarium erexerunt.
§ 2. Episcopus eparchialis vel Superior maior suorum alumnorum formationi consulturi frequenter seminarium visitent, praesertim si agitur de promovendis ad ordines sacros.
Кан. 356 – § 1. Про успіхи навчання питомців ректор повинен щороку висилати звіт їхньому єпархіяльному Єпископові або, в разі потреби, вищому Настоятелевіь а про стан семінарії – тим, які заснували семінарію.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ або вищий Настоятель, турбуючись про навчання питомців, повинні часто візитувати семінарію, особливо, якщо йдеться про тих, що мають бути висвячені.

CAPUT II — DE ASCRIPTIONE CLERICORUM ALICUI EPARCHIAE;
ГЛАВА ІІ — ПРИПИСАННЯ СВЯЩЕННОСЛУ_ИТЕЛІВ ДО ЯКОЇСЬ ЄПАРХІЇ

Can. 357 – § 1. Quilibet clericus debet esse ut clericus ascriptus aut alicui eparchiae aut exarchiae aut instituto religioso aut societati vitae communis ad instar religiosorum aut instituto vel consociationi, quae ius clericos sibi ascribendi adepta sunt a Sede Apostolica vel intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, a Patriarcha de consensu Synodi permanentis.
§ 2. Quod de clericorum alicui eparchiae ascriptione et de dimissione ab ea statuitur, valet congrua. congruis referendo etiam de aliis supra dictis personis iuridicis necnon iure particulari ita ferente de ipsa Ecclesia patriarchali, nisi aliter iure expresse cautum est.
Кан. 357 – § 1. Кожний священнослужитель повинен бути приписаним до якоїсь єпархії або екзархії або чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, які одержали право приписувати собі священнослужителів від Апостольського Престолу або від Патріярха в межах території очолюваної ним Церкви за згодою постійного Синоду.
§ 2. Те, що постановляється про приналежність священнослужителів до якоїсь єпархії або увільнення від неї, має значення з необхідними поправками також для інших вищезгаданих юридичних осіб, і якщо так велить партикулярне право, для самої патріяршої Церкви, хіба що право виразно застерігає щось інше.
Can. 358 – Per ordinationem diaconalem aliquis ut clericus ascribitur eparchiae, pro cuius servitio ordinatur, nisi ad normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris eidem eparchiae iam ascriptus est.
Кан. 358 – Через дияконське свячення кожний приписується як священнослу-жи-тель до єпархії, для служіння якій посвячується, хіба що, згідно з приписом партикуляр-ного права Церкви свого права, він уже приписаний до цієї єпархії.
Can. 359 – Ut clericus alicui eparchiae iam ascriptus ad aliam eparchiam valide transire possit, a suo Episcopo eparchiali obtinere debet litteras dimissionis ab eodem subscriptas et pariter ab Episcopo eparchiali eparchiae, cui ascribi desiderat, litteras ascriptionis ab eodem subscriptas.
Кан. 359 – Для того, щоб священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, міг правосильно перейти до іншої єпархії, повинен одержати від свого єпархіяльного Єпископа грамоту, підписану ним, якою він його відписує, і одночасно грамоту приписки, підписану єпархіяльним Єпископом тієї єпархії, до якої хоче приписатись. .
Can. 360 – § 1. Transmigratio clerici in aliam eparchiam retenta ascriptione fit ad tempus determinatum, etiam pluries renovandum, per conventionem scripto factam inter utrosque Episcopos eparchiales, qua iura et obligationes clerici vel partium stabiliantur.
§ 2. Quinquennio elapso post legitimam transmigrationem clericus ipso iure eparchiae hospiti ascribitur, si huic voluntati eius utrique Episcopo eparchiali scripto manifestatae neuter intra quattuor menses scripto contradixit.
Кан. 360 – § 1. Переїзд священнослужителя до іншої єпархії після одержання приписки відбувається до визначеного терміну, який також треба частіше поновлювати через письмову угоду, укладену між двома єпархіяльними Єпископами, на підставі якої устійнюються права й обов’язки священнослужителя або сторін.
§ 2. Коли минуло п’ять років після законного переїзду, тоді священнослужитель на підставі самого права приписується до гостинної єпархії, якщо такому його бажанню, виявленому письмово двом єпархіяльним Єпископам, ніхто з них письмово не заперечив протягом чотирьох місяців.
Can. 361 – Clerico praesertim evangelizationis causa universae Ecclesiae sollicito transitus vel transmigratio in aliam eparchiam gravi clericorum penuria laborantem, dummodo sit ad ministeria ibi peragenda paratus atque aptus, ne denegetur nisi ob veram necessitatem propriae eparchiae vel Ecclesiae sui iuris.
Кан. 361 – Священнослужителеві особливо дбайливому про всю Церкву заради євангелізації не слід заперечувати у переході або переїзді в іншу єпархію, яка відчуває велику нестачу священнослужителів, якщо тільки він готовий і здатний виконувати там служіння, хіба що йому відмовляють через справжню потребу власної єпархії або Церкви свого права.
Can. 362 – § 1. Iusta de causa, clericus ex transmigratione revocari potest a proprio Episcopo eparchiali vel remitti ab Episcopo eparchiali hospite conventionibus initis necnon aequitate servatis.
§ 2. Ex transmigratione in propriam eparchiam legitime redeunti salva et tecta sint omnia iura, quae haberet, si in ea sacro ministerio addictus esset.
Кан. 362 – § 1. Священнослужитель, що знаходиться в іншій єпархії, може бути з виправданої причини відкликаний власним єпархіяльним Єпископом або відпущений гостинним єпархіяльним Єпископом з дотриманням укладених угод і справедливості.
§ 2. Тому, хто законно повертається з іншої єпархії до власної, повинні бути збережені і забезпечені всі права, які він мав би, якби виконував священнослужіння в ній.
Can. 363 – Clericum eparchiae ascribere vel ab ea dimittere vel licentiam transmigrandi clerico concedere valide non possunt:
1° Administrator Ecclesiae patriarchalis sine consensu Synodi permanentis; Exarchus patriarchalis et Administrator eparchiae sine consensu Patriarchae;
2° in ceteris casibus Administrator eparchiae nisi post annum a sedis eparchialis vacatione et de consensu collegii consultorum eparchialium.
Кан. 363 – Правосильно приписувати священнослужителя до єпархії або відпускати його з неї або давати дозвіл на переїзд не можуть:
1° Адміністратор патріяршої Церкви без згоди постійного Синодуь патріярший Екзарх і Адміністратор єпархії без згоди Патріярха;
2° в інших випадках Адміністратор єпархії, хіба що після року від вакантності єпархіяльного престолу і за згодою колегії єпархіяльних радників.
Can. 364 – Ascriptio clerici alicui eparchiae non cessat nisi alteri eparchiae valida ascriptione vel amissione status clericalis.
Кан. 364 – Приписка священнослужителя до якоїсь єпархії не втрачає своєї сили, хіба що внаслідок правосильної приписки до іншої єпархії або втрати клирицького стану.
Can. 365 – § 1. Ad licitum transitum vel transmigrationem requiruntur iustae causae, quales sunt Ecclesiae utilitas vel bonum ipsius clerici; licentia autem ne denegetur nisi exstantibus gravibus causis.
§ 2. Iure particulari Ecclesiae sui iuris ita ferente ad licitum transitum ad eparchiam alterius Ecclesiae sui iuris requiritur etiam, ut Episcopus eparchialis clericum dimittens consensum auctoritatis ab eodem iure particulari determinatae obtineat.
Кан. 365 – § 1. Для законного переходу або переїзду потрібні виправдані причини, якими є користь Церкви або добро самого священнослужителяь не слід відмовляти у дозволі, хіба що при наявності поважних причин.
§ 2. Відповідно до приписів партикулярного права Церкви свого права, для законного переходу до єпархії іншої Церкви свого права вимагається також, щоб єпархіяльний Єпископ, який відпускає священнослужителя, мав згоду влади, визначеної цим же партикулярним правом.
Can. 366 – § 1. Episcopus eparchialis suae eparchiae alienum clericum ne ascribat, nisi:
1° necessitates vel utilitas eparchiae id exigunt;
2° sibi constat de aptitudine clerici ad ministeria peragenda, praesertim si clericus ab alia Ecclesia sui iuris pervenit;
3° sibi ex legitimo documento constat de legitima dimissione ex eparchia et habet ab Episcopo eparchiali dimittente opportuna testimonia de curriculo vitae et moribus clerici, etiam, si opus est, sub secreto.
4° clericus scripto declaravit se novae eparchiae servitio devovere ad normam iuris.
§ 2. Episcopus eparchialis de peracta suae eparchiae ascriptione clerici priorem Episcopum eparchialem quam primum certiorem faciat.
Кан. 366 – § 1. Єпархіяльний Єпископ не повинен приписувати до своєї єпархії чужого священнослужителя, хіба що:
1° вимагають цього потреба або користь єпархії;
2° йому відомо про здатність священнослужителя виконувати служіння, осо-бливо якщо священнослужитель прибув з іншої Церкви свого права;
3° йому відомо з законного документа про законне відпущення з єпархії і має від єпархіяльного Єпископа, який відпускає, відповідні свідоцтва про перебіг життя і звичаї священнослужителя, також, якщо є потреба, зі збереженням таємниці;
4° священнослужитель письмово заявив, що згідно з приписами права посвячує себе служінню новій єпархії.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ повинен якнайскоріше повідомити попереднього єпархіяльного Єпископа про проведення приписки священнослужителя.

Caput III — DE IURIBUS ET OBLIGATIONIBUS CLERICORUM;
ГЛАВА ІІІ — ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ ДУХОВЕНСТВА

Can. 367 – Clerici primam habent obligationem Regnum Dei omnibus annuntiandi et amorem Dei erga homines in ministerio verbi et sacramentorum, immo et tota vita repraesentandi ita, ut omnes invicem et super omnia Deum diligentes in Corpus Christi, quod est Ecclesia, aedificentur atque crescant.
Кан. 367 – Священнослужителі мають як перший обов’язок голосити всім Царство Боже і любов Господа до людей служінням слова і святими тайнами, надто всім життям так показувати, щоб усі, люблячи себе взаємно і понад усе Бога, будувались в Тіло Христове, яким є Церква, і зростали в ній.
Can. 368 – Ad perfectionem, quam Christus suis discipulis proponit, speciali ratione tenentur clerici, cum Deo sacra ordinatione novo modo sint consecrati, ut Christi aeterni Sacerdotis in servitium populi Dei aptiora instrumenta efficiantur et simul sint gregi forma exemplaris.
Кан. 368 – Священнослужителі особливим чином зобов’язані до досконалості, яку Христос ставить перед своїми учнями як мету, тому що вони через свячення в новий спосіб були посвячені Богові, щоб стати здатнішими знаряддями Христа, вічного Священика, для служіння Божому народові і заодно були зразком для пастви.
Can. 369 – § 1. Clerici in lectionem et meditationem verbi Dei cottidie incumbant ita, ut Christi auditores fideles atque attenti facti evadant veraces ministri praedicationis; in oratione, in celebrationibus liturgicis et praesertim in devotione erga mysterium Eucharistiae assidui sint; conscientiam suam cottidie discutiant et sacramentum paenitentiae frequenter suscipiant; Sanctam Mariam semper Virginem, Dei Matrem colant et ab ea gratiam se conformandi eius Filio implorent aliaque propriae Ecclesiae sui iuris exercitia pietatis peragant.
§ 2. Directionem spiritualem magni faciant et statutis temporibus secundum iuris particularis praescripta recessibus spiritualibus vacent.
Кан. 369 – § 1. Священнослужителі повинні щоденно віддаватися читанню і роздумам слова Божого так, щоб як вірні й уважні слухачі Христа ставали справжніми слугами проповідуванняь повинні бути невтомними в молитві, літургічних відправах і, зокрема, у набожності до таїнства Євхаристіїь щоденно мають робити іспит своєї совісті і часто приймати тайну покаянняь повинні почитати Пресвяту Марію, Вседіву, Богоматір і просити в неї ласки формувати себе на подобу її Сина та виконувати інші побожні вправи власної Церкви свого права.
§ 2. Вони повинні високо цінити духовний провід і, відповідно до приписів партикулярнного права, у визначені часи відбувати реколекції.
Can. 370 – Clerici speciali obligatione tenentur Romano Pontifici, Patriarchae et Episcopo eparchiali reverentiam et oboedientiam exhibendi.
Кан. 370 – Священнослужителі мають за особливий обов’язок виявляти пошану і послух Римському Архієреєві, Патріярхові та єпархіяльному Єпископові.
Can. 371 – §1. Ius habent clerici obtinendi a proprio Episcopo eparchiali praemissis iure requisitis aliquod officium, ministerium vel munus in servitium Eccleciae exercendum.
§ 2. Suscipiendum est clericis ac fideliter implendum omne officium, ministerium vel munus ab auctoritate competenti eis commissum, quandocumque id de eiusdem auctoritatis iudicio necessitates Ecclesiae exigunt.
§ 3. Ut vero professionem civilem exercere possint, requiritur licentia proprii Hierarchae.
Кан. 371 – § 1. Священнослужителі мають право, згідно з встановленими правом вимогами, одержати від власного єпархіяльного Єпископа якийсь уряд, службу або завдання для виконування служіння Церкви.
§ 2. Священнослужителі повинні приймати і сумлінно виконувати будь-який уряд, служіння або завдання, доручене їм компетентною владою, коли тільки цього вимагають, за рішенням цієї влади, потреби Церкви.
§ 3. Для того, щоб могти виконувати світську професію, вимагається дозвіл власного Ієрарха.
Can. 372 – § 1. Institutione, quae ad ordines sacros requiritur, peracta in scientias sacras incumbere ne desinant clerici, immo profundiorem et ad diem accommodatam earundem cognitionem et usum acquirere satagant per cursus formativos a proprio Hierarcha approbatos.
§ 2. Frequentent quoque collationes, quas Hierarcha opportunas iudicavit ad scientias sacras et res pastorales promovendas.
§ 3. Scientiarum profanarum quoque, earum praesertim, quae cum scientiis sacris artius cohaereant, talem sibi copiam comparare ne neglegant, qualem excultos homines habere decet.
Кан. 372 – § 1. Після закінчення навчання, яке вимагається для свячень, хай священнослужителі не перестають займатися священними науками, більш того, вони повинні наполегливо старатися здобувати глибші й пристосовані до сьогодення їх пізнання і використання через освітні курси, затверджені власним Ієрархом.
§ 2. Вони повинні також брати участь у конференціях, які Ієрарх вважатиме доцільними для підтримання священних наук і душпастирства.
§ 3. Не повинні занедбувати здобути такий запас світських наук, особливо тих, що тісніше пов’язані з священними науками, який личить мати освіченим людям.
Can. 373 – Caelibatus clericorum propter regnum coelorum delectus et sacerdotio tam congruus ubique permagni faciendus est, prout fert universae Ecclesiae traditio; item status clericorum matrimonio iunctorum praxi Ecclesiae primaevae et Ecclesiarum orientalium per saecula sancitus in honore habendus est.
Кан. 373 – Усюди слід високо цінити целібат священнослужителів, вибраний задля царства небесного і так підхожий для священичого стану, згідно з традицією всієї Церквиь рівно ж треба поважати і стан одружених священнослужителів, освячений протягом віків практикою ранньої Церкви і східних Церков.
Can. 374 – Clerici caelibes et coniugati castitatis decore elucere debent; iuris particularis est statuere opportuna media ad hunc finem assequendum adhibenda.
Кан. 374 – Священнослужителі, неодружені й одружені, повинні відзначатися красою чистотиь завданням партикулярного права є встановити відповідні засоби для осягнення цієї мети.
Can. 375 – In vita familiari ducenda atque filiis educandis clerici coniugati ceteris christifidelibus praeclarum exemplum praebeant.
Кан. 375 – У родинному житті й вихованні дітей одружені священнослужителі повинні подавати іншим вірним прекрасний приклад.
Can. 376 – Vita communis inter clericos caelibes laudanda, quatenus fieri potest, foveatur, ut ipsi in vita spirituali et intellectuali colenda mutuo adiuventur et aptius in ministerio cooperari possint.
Кан. 376 – Серед неодружених священнослужителів слід, наскільки це можливо, підтримувати гідне похвали спільне життя, щоб вони самі в духовному і інтелектуаль-ному житті взаємно собі допомагали й могли легше співпрацювати в службі.
Can. 377 – Omnes clerici laudes divinas celebrare debent secundum ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 377 – Усі священнослужителі повинні служити церковне правило відповідно до партикулярного права Церкви свого права.
Can. 378 – Divinam Liturgiam clerici frequenter ad normam iuris particularis celebrent praesertim diebus dominicis et festis de praecepto; immo enixe commendatur celebratio cottidiana.
Кан. 378 – Священнослужителі повинні, згідно з приписом партикулярного права, часто правити Божественну Літургію, особливо в неділі і приписані святаь наполегливо рекомендується навіть щоденна відправа.
Can. 379 – Clerici confratribus cuiuslibet Ecclesiae sui iuris vinculo caritatis uniti ad unum omnes conspirent, ad aedificationem nempe Corporis Christi, et proinde, cuiuscumque sunt condicionis, etsi diversis officiis fungentes, inter se cooperentur seque invicem adiuvent.
Кан. 379 – Священнослужителі, об’єднані вузлами любові із співбратами будь-якої Церкви свого права, повинні всі узгоджено діяти для одної мети, а саме для побудови Тіла Христового, і тому, якого не були б стану, хоч би виконували різні уряди, мають між собою співпрацювати і собі взаємно допомагати.
Can. 380 – Sollicitudinem habeant clerici omnes vocationes ad ministeria sacra et ad vitam in institutis vitae consecratae ducendam promovendi non solum praedicatione, catechesi aliisve opportunis mediis, sed imprimis vitae ac ministerii testimonio.
Кан. 380 – Усі священнослужителі повинні дбати про підтримання покликань до священних служб і ведення життя в інститутах посвяченого життя не тільки за допомогою проповіді, катехизи та інших відповідних засобів, а й, головно, свідоцтвом життя і служіння.
Can. 381 – § 1. Zelo apostolico ardentes clerici omnibus exemplo sint in beneficentia et hospitalitate praesertim erga aegrotantes, afflictos, persecutionem patientes, exiliatos et profugos.
§ 2. Obligatione tenentur clerici, nisi iusto impedimento sunt detenti, suppeditandi ex spiritualibus Ecclesiae bonis verbi Dei praesertim et sacramentorum adiumenta christifidelibus, qui opportune petunt, rite sunt dispositi nec iure a sacramentis suscipiendis prohibentur.
§ 3. Clerici laicorum dignitatem atque propriam partem, quam in missione Ecclesiae habent, agnoscant et promoveant praesertim charismata laicorum multiformia probantes necnon competentiam et experientiam eorum in bonum Ecclesiae vertentes speciatim modis iure praevisis.
Кан. 381 – § 1. Палаючи апостольською ревністю, священнослужителі мають бути для всіх прикладом у добродійності й гостинності, особливо щодо хворих, прибитих горем, переслідуваних, вигнанців і втікачів.
§ 2. Священнослужителі зобов’язані, хіба що слушно перешкоджені, подавати допомогу з духовних дібр Церкви, особливо слова Божого і святих тайн вірним, які вчасно просять, належно підготовлені, і право не забороняє їм приймати святі тайни.
§ 3. Священнослужителі повинні визнавати і підтримувати гідність та властиву мирянам участь, яку вони беруть у місії Церкви, особливо схвалюючи різноманітні хариз-ми мирян, а також використовуючи на благо Церкви їхні кваліфікації і досвід, зокрема способами, передбаченими правом.
 
Can. 382 – Abstineant prorsus clerici ab eis omnibus, quae statum eorum secundum normas iure particulari pressius determinatas dedecent, et etiam evitent ea, quae ab eo aliena sunt.
Кан. 382 – Священнослужителі повинні цілком утримуватись від усього того, що не личить їхньому станові, відповідно до чітко окреслених приписів партикулярного права, а також уникати того, що йому не властиве.
Can. 383 – Clerici, etsi non secus ac ceteri cives iura civilia et politica aequo iure habeant oportet, tamen:
1° officia publica, quae participationem in exercitio potestatis civilis secumferunt, assumere vetantur;
2° cum servitium militare statui clericali minus congruat, illud ne capessant voluntarii nisi de sui Hierarchae licentia;
3° utantur exceptionibus, quas ab exercendis muneribus et officiis publicis a statu clericaIi alienis necnon servitio militari in eorum favorem concedunt leges civiles aut conventiones vel consuetudines.
Кан. 383 – Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак:
1° забороняється приймати громадські уряди, з якими зв’язана участь у виконуванні цивільної влади;
2° оскільки військова служба не узгоджується з клирицьким станом, вони не повинні добровільно вступати до неї, хіба що з дозволу свого Ієрарха;
3° вони повинні користуватись звільненням від виконування публічних завдань і урядів, не властивих клирицькому станові, а також від військової служби, які надають на їх користь цивільні закони, угоди або звичаї.
Can. 384 – § 1. Ministri reconciliationis omnium in Christi caritate satagant clerici pacem, unitatem et concordiam iustitia innixam inter homines fovere.
§ 2. In factionibus politicis atque in moderandis consociationibus syndicalibus activam partem ne habeant, nisi iudicio Episcopi eparchialis vel iure particulari ita ferente Patriarchae aut alterius auctoritatis iura Ecclesiae tuenda aut bonum commune promovendam id requirunt.
Кан. 384 – § 1. Як слуги примирення всіх у любові до Христа, священнослужителі повинні старатися плекати серед людей мир, єдність і згоду, основану на справедливості.
§ 2. Вони не можуть брати активної участі ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що – на думку єпархіяльного Єпископа або, якщо так велить партикулярне право, – Патріярха або іншої влади, цього вимагає оборона Церкви або розвиток спільного добра.
Can. 385 – § 1. Spiritu paupertatis Christi imbuti clerici studeant simplicitate vitae supernorum bonorum coram mundo testes esse et bona temporalia discretione spirituali recto usui destinent; bona autem, quae occasione exercitii officii, ministerii vel muneris ecclesiastici sibi comparant, provisa ex eis sua congrua sustentatione et obligationum proprii status impletione, operibus apostolatus vel caritatis impertiant atque communicent.
§ 2. Prohibentur clerici per se vel per alios negotiationem aut mercaturam exercere sive in propriam sive in aliorum utilitatem nisi de licentia auctoritatis iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris determinatae aut Sedis Apostolicae.
§ 3. A fideiubendo, etiam de bonis propriis, clericus prohibetar nisi consulto proprio Episcopo eparchiali vel, si casus fert, Superiore maiore.
Кан. 385 – § 1. Пройняте духом Христової убогості, духовенство повинно старатися простотою життя свідчити перед світом, що дбає про небесні блага, і з духовною второпністю призначати дочасні добра чесному користуваннюь майно, яке воно придбало собі через виконування церковного уряду, служіння або завдання, після забезпечення з нього свого належного утримання і виконання обов’язків власного стану повинно уділяти і передавати для справ апостоляту або діл милосердя.
§ 2. Священнослужителям забороняється займатися фінансовими операціями й торгівлею особисто або через інших чи для власної користі чи інших, хіба що з дозволу влади, визначеної партикулярним правом власної Церкви свого права або Апостольського Престолу.
§ 3. Священнослужителеві забороняється ручатись, навіть власним майном, хіба що порадившись з власним єпархіяльним Єпископом або, в разі потреби, з вищим Настоятелем.
Can. 386 – § 1. Clerici, etsi officium residentiale non habent, a sua tamen eparchia per notabile tempus iure particulari determinandum sine licentia saltem praesumpta Hierarchae loci proprii ne discedant.
§ 2. Clericus, qui extra propriam eparchiam commoratur, Episcopo eparchiali loci in eis, quae eiusdem clerici status obligationes respiciunt, subditus est; si ibi per tempus non breve commoraturus est, Hierarcham loci sine mora certiorem faciat.
Кан. 386 – § 1. Священнослужителі, хоч би не займали резиденціяльного уряду, не повинні, однак, на довший час, який треба визначити партикулярним правом, залишати свою єпархію без дозволу, принаймні припустимого, власного місцевого Ієрарха.
§ 2. Священнослужитель, який перебуває поза власною єпархією, підлягає місцевому єпархіяльному Єпископові в тому, що стосується обов’язків стану цього священнослужителяь якщо він має намір перебувати там не короткий час, повинен невідкладно повідомити місцевого Ієрарха.
Can. 387 – Quod ad vestis habitum clericorum spectat, ius particulare servetur.
Кан. 387 – Що стосується клирицького одягу, то слід дотримуватись партикулярного права.
Can. 388 – Clerici iuribus et insignibus, quae adnexa sunt dignitatibus sibi collatis, uti non possunt extra loca, ubi suam potestatem exercet auctoritas, quae dignitatem concessit vel ad eiusdem dignitatis concessionem nihil excipiens scripto consensit, aut nisi auctoritatem, quae dignitatem concessit, comitantur vel eiusdem personam gerunt aut nisi consensum Hierarchae loci obtinuerunt.
Кан. 388 – Священнослужителі не можуть користуватись правами і відзнаками, пов’язаними з наданими їм санами, поза місцями, де своє повноваження виконує влада, яка надала сан або письмово погодилась на надання цього сану без жодних обмежень, або хіба що супроводжують владу, яка надала сан, або виступають від імені цієї особи, або одержали згоду місцевого Ієрарха.
Can. 389 – Clerici quaslibet contentiones evitare studeant; si tamen quaedam contentio exsurrexit inter eos, ad forum Ecclesiae deferatur et hoc, si fieri potest, etiam fiat, si de contentionibus inter clericos et alios christifideles agitur.
Кан. 389 – Священнослужителі повинні старатися уникати будь-яких спорівь якби, однак, виник між ними якийсь спір, то слід передати його до церковного суду і це повинно, по змозі, статися, якщо йдеться про спори між священнослужителями та іншими вірними.
Can. 390 – § 1. Clerici ius habent ad congruam sustentationem et ideo pro implendo eis commisso officio vel munere iustam remunerationem percipiendi, quae, si agitur de clericis coniugatis, consulere debet etiam eorum familiae sustentandae, nisi aliter iam sufficienter provisum est.
§ 2. Item ius habent, ut sui suaeque familiae, si coniugati sunt, congruenti praecaventiae et securitati sociali necnon assistentiae sanitariae provideatur; ut hoc ius ad effectum deduci possit, obligatione tenentur clerici instituto, de quo in can. 1021, § 2, ad normam iuris particularis pro sua parte conferre.
Кан. 390 – § 1. Священнослужителі мають право на відповідне утримання, і тому за виконування дорученого їм уряду або завдання повинні одержувати слушну винагороду, яка, якщо йдеться про одружених священнослужителів, повинна забезпечувати також утримання їхньої сім’ї, хіба що це вже достатньо забезпечено в інший спосіб.
§ 2. Вони мають рівно ж право на те, щоб, якщо вони одружені, була проявлена турбота про відповідне забезпечення, соціяльну захищеність і лікарську опіку їх та їхньої сім’їь щоб це право можна було здійснити, священнослужителі зобов’язані сплачувати внески до установи, про яку мова в кан. 1021, § 2, згідно з приписом партикулярного права.
Can. 391 – Integrum est clericis firmo can. 578, § 3 se cum aliis consociare ad fines consequendos statui clericali congruentes; competit autem Episcopo eparchiali de hac congruentia authentice iudicare.
Кан. 391 – Священнослужителі можуть, дотримуючись кан. 578, § 3, об’єднуватись з іншими для осягнення цілей, які відповідали б їх клирицькому становіь а обов’язком єпархіяльного Єпископа є достовірно вирішити про цю відповідність.
Can. 392 – Ius clericorum est ad debitum quotannis feriarum tempus iure particulari determinandum.
Кан. 392 – Священнослужителі мають право на належну їм щорічну відпустку, визначену партикулярнем правом.
Can. 393 – Clericis, cuiuscumque sunt condicionis, cordi sit sollicitudo omnium Ecclesiarum et ideo se ad inserviendum, ubicumque urget necessitas, promptos exhibeant et praesertim permittente vel exhortante proprio Episcopo eparchiali vel Superiore ad suum ministerium in missionibus vel regionibus clericorum penuria laborantibus exercendum.
Кан. 393 – У священнослужителів, якого не були б вони стану, на серці повинна бути турбота про всі Церкви, і через те вони повинні виявлятись готовими, де вимагає необхідність, особливо за дозволом або заохоченням власного єпархіяльного Єпископа або Настоятеля, для виконування свого служіння в місіях або місцевостях, які відчувають брак священнослужителів.

CAPUT IV — DE AMISSIONE STATUS CLERICALIS;
ГЛАВА ІV — ВТРАТА КЛИРИЦЬКОГО СТАНУ

Can. 394 – Sacra ordinatio semel valide suscepta numquam irrita fit; clericus tamen statum clericalem amittit:
1° sententia iudiciali aut decreto administrativo, quo invaliditas sacrae ordinationis declaratur;
2° poena depositionis Iegitime irrogata;
3° rescripto Sedis Apostolicae vel ad normam can. 397 Patriarchae; hoc vero rescriptum diaconis sine gravibus, presbyteris vero sine gravissimis causis a Patriarcha licite concedi non potest nec a Sede Apostolica conceditur.
Кан. 394 – Свячення, раз правосильно прийняте, ніколи не стає недійснимь однак, священнослужитель утрачає клирицький стан:
1° внаслідок судового вироку або адміністративного декрету, який стверджує недійсність свячення;
2° внаслідок кари усунення, накладеної згідно з законом;
3° внаслідок рескрипту Апостольського Престолу або Патріярха, згідно з приписом кан. 397ь цей рескрипт не може дозволено надавати Патріярх і не надає його Апостольський Престол дияконам, хіба з поважних, а пресвітерам – з дуже поважних причин.
Can. 395 – Clericus, qui statum clericalem ad normam iuris amittit, cum eo amittit iura statui clericali propria nec ullis iam tenetur obligationibus status clericalis firmo tamen can. 396; potestatem ordinis exercere prohibetur salvis cann. 725 et 735, § 2; ipso iure privatur omnnibus officiis, ministriis, muneribus et qualibet potestate delegata.
Кан. 395 – Священнослужитель, який втрачає клирицький стан згідно з приписами права, разом з ним утрачає властиві клирицькому станові права і не має вже обов’язків клирицького стану, з дотриманням, однак, припису кан. 396ь забороняється йому сповняти священнодійства, із збереженням приписів канн. 725 і 735, § 2ь тим самим він позбавляється всіх урядів, служінь, завдань і будь-якої делегованої влади.
Can. 396 – Praeter casus, in quibus invaliditas sacrae ordinationis declarata est, amissio status clericalis non secumfert dispensationem ab obligatione caelibatus, quae a solo Romano Pontifice conceditur.
Кан. 396 – Крім випадків, в яких оголошена недійсність свячення, втрата клирицького стану не несе з собою диспензи від обов’язку целібату, яка надається тільки Римським Архієреєм.
 
Can. 397 – Patriarcha de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel, si periculum in mora est, Synodi permanentis, amissionem status clericalis concedere potest clericis intra fines territorii propriae Ecclesiae patriarchalis domicilium vel quasi-domicilium habentibus, qui obligatione caelibatus non tenentur aut, si tenentur, dispensationem ab hac obligatione non petunt; in ceteris casibus res ad Sedem Apostolicam deferatur.
Кан. 397 – Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або, якщо справа невідкладна, постійного Синоду, може дати звільнення від клирицького стану священнослужителям, які мають у межах території власної єпархіяльної Церкви постійне або тимчасове місце проживання і які не зв’язані обов’язком целібату, або, якщо зв’язані, не просять диспензи від цього зобов’язанняь в інших випадках справу слід передати Апостольському Престолові.
Can. 398 – Qui rescripto Sedis Apostolicae statum clericalem amisit, inter clericos a sola Sede Apostolica denuo admitti potest; qui vero a Patriarcha, amissionem status clericalis obtinuit, etiam a Patriarcha inter clericos denuo admitti potest.
Кан. 398 – Той, хто втратив клирицький стан на підставі рескрипту Апостольського Престолу, може бути допущеним наново до духовенства тільки Апостольським Престоломь а того, кого позбавив клирицького стану Патріярх, наново прийняти до духовенства може також Патріярх.

TITULUS XI: DE LAICIS — ТИТУЛ ХІ: МИРЯНИ. – Can. 399.-409.

Can. 399 – Nomine laicorum in hoc Codice intelleguntur christifideles, quibus indoles saecularis propria ac specialis est quique in saeculo viventes missionem Ecclesiae participant neque in ordine sacro constituti neque statui religioso ascripti sunt.
Кан. 399 – Під назвою мирян у цьому Кодексі маються на увазі вірні, які мають їм властивий і особливий мирський характер і які беруть участь у місії Церкви, хоч живуть у світі, не мають свячення і не належать до чернечого стану.
Can. 400 – Laici praeter ea iura et obligationes, quae cunctis christifidelibus sunt communia et ea, quae in aliis canonibus statuuntur, eadem iura et obligationes habent ac in canonibus huius tituli recensentur.
Кан. 400 – Миряни, крім спільних усім вірним прав і обов’язків, а також тих, що встановлені в інших канонах, мають ті самі права й обов’язки, які перелічуються в канонах цього титулу.
 
Can. 401 – Laicorum imprimis est ex vocatione propria res temporales gerendo et secundum Deum ordinando Regnum Dei quaerere ideoque in vita privata, familiari et politico-sociali testes Christo esse ac ipsum aliis manifestare, leges iustas in societate propugnare atque fide, spe et caritate fulgentes fermenti instar ad mundi sanctificationem conferre.
Кан. 401 – До мирян передусім належить з власного покликання, займаючись дочасними справами і полагоджуючи їх згідно з волею Божою, здобувати царство Боже і через те в приватному, сімейному і суспільно-політичному житті свідчити про Христа, звіщати про нього іншим, відстоювати справедливі закони в суспільстві і, сяючи вірою, надією і любов’ю, на подобу закваски, сприяти святості світу.
Can. 402 – Ius est laicis, ut ipsis agnoscatur ea in rebus civitatis terrenae libertas, quae omnibus civibus competit; eadem tamen libertate utentes curent, ut suae actiones spiritu evangelico imbuantur, et ad doctrinam attendant ab Ecclesiae magisterio propositam caventes tamen, ne in quaestionibus opinabilibus propriam sententiam ut doctrinam Ecclesiae proponant.
Кан. 402 – Миряни мають право вимагати, щоб їм була визнана така свобода в справах земного суспільства, яка належить усім громадянамь але, користуючись цією свободою, вони повинні старатись, щоб їхня діяльність була пройнята євангельським духом і щоб зважали на науку, представлену Учительським Урядом Церкви, остерігаючись, однак, аби в сумнівних випадках не видавали власного погляду за науку Церкви.
Can. 403 – § 1. Firmo iure et obligatione proprium ritum ubique servandi laici ius habent actuose in celebrationibus liturgicis cuiuscumque Ecclesiae sui iuris participandi secundum praescripta librorum liturgicorum.
§ 2. Si Ecclesiae necessitates vel vera utilitas id suadent et ministri sacri desunt, possunt laicis quaedam ministrorum sacrorum functiones committi ad normam iuris.
Кан. 403 – § 1. Згідно з правом і обов’язком зберігати всюди власний обряд, миряни мають право брати діяльну участь у літургічних відправах будь-якої Церкви свого права відповідно до приписів літургічних книг.
§ 2. Якщо цього вимагають потреби або справжня користь Церкви і немає священнослужителів, то, згідно з приписом права, можна доручати мирянам певні функції священнослужителів.
Can. 404 – § 1. Praeter institutionem catecheticam inde ab infantia habendam laici ius et obligationem habent acquirendi cognitionem uniuscuiusque ingenii dotibus et condicioni aptatam doctrinae a Christo revelatae et a magisterio authentico Ecclesiae traditae non solum ut, secundum eiusdem doctrinam vivere valeant, sed etiam, ut ipsi eam enuntiare atque, si opus est, defendere possint.
§ 2. Ius quoque habent acquirendi pleniorem illam cognitionem in scientiis sacris, quae in ecclesiasticis studiorum universitatibus vel facultatibus aut in institutis scientiarum religiosarum traduntur, ibidem lectiones frequentando et gradus academicos consequendo.
§ 3. Item servatis praescriptis circa idoneitatem requisitam statutis habiles sunt ad mandatum docendi disciplinas sacras ab auctoritate competenti ecclesiastica recipiendum.
Кан. 404 – § 1. Крім катехитичного навчання, яке слід одержувати вже від дитинства, миряни мають право й обов’язок здобувати – кожний у спосіб достосований до його природних здібностей і становища – пізнання науки, об’явленої Христом і автентично викладеної Учительським Урядом Церкви, щоб вони не тільки мали змогу жити згідно з цією наукою, але також, щоб самі могли її голосити і, в разі потреби, боронити.
§ 2. Вони мають також право здобувати повніше пізнання священних наук, які викладаються в церковних університетах або факультетах або інститутах релігійних знань, відвідуючи виклади і здобуваючи академічні ступені.
§ 3. Подібно, дотримуючись приписів, які ставлять вимоги щодо здатності, можуть одержувати від компетентної церковної влади доручення навчання священних наук.
Can. 405 – Patrimonio liturgico, theologico, spirituali et, disciplinari etiam laici sedulo studeant ita tamen, ut mutua benevolentia ac aestimatio atque unitas actionis inter laicos diversarum Ecclesiarum sui iuris foveantur nec varietas rituum noceat bono communi societatis, in qua vivunt, sed potius ad idem bonum in dies magis conducat.
Кан. 405 – Миряни повинні також старанно вивчати літургічну, теологічну, духовну і дисциплінарну спадщину, однак, так, щоб плекали взаємну доброзичливість, пошану й єдність дій між мирянами різних Церков свого права і щоб різноманітність обрядів не шкодила загальному добру суспільства, в якому вони живуть, але радше з кожним днем приносила більше користі цьому добру.
Can. 406 – Laici memores obligationis, de qua in can. 14, sciant illam eo magis urgere in eis adiunctis, in quibus nonnisi per ipsos Evangelium audire et Christum cognoscere homines possunt.
Кан. 406 – Миряни, пам’ятаючи про обов’язок, про який йдеться в кан. 14, повинні знати, що він тим більше стосується їх у тих обставинах, де тільки завдяки їм люди можуть почути Євангеліє і пізнати Христа.
Can. 407 – Laici, qui in statu coniugali vivunt, secundum propriam vocationem speciali obligatione tenentur per matrimonium et familiam ad aedificationem populi Dei allaborandi.
Кан. 407 – Миряни, які живуть у подружньому стані, відповідно до свого покликання, мають окремий обов’язок через подружжя і сім’ю спричинятися до побудови Божого народу.
 
Can. 408 – § 1. Habiles sunt laici debita scientia, experientia et honestate praestantes, ut tamquam periti aut consultores ab auctoritatibus ecclesiasticis audiantur sive singuli sive ut membra variorum consiliorum et conventuum, ut paroecialium, eparchialium, patriarchalium.
§ 2. Praeterquam ad munera ecclesiastica, ad quae laici iure communi admittuntur, ipsi ab auctoritate competenti ad alia quoque munera assumi possunt eis exceptis, quae ordinem sacrum requirunt vel quae iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris laicis expresse vetantur.
§ 3. Circa muneris ecclesiastici exercitium laici plene subduntur auctoritati ecclesiasticae.
Кан. 408 – § 1. Миряни, які відзначаються відповідним знанням, досвідом і повагою, заслуговують на те, щоб до них, як до знавців або порадників, зверталася церковна влада чи як до окремих осіб чи як членів різних рад і з’їздів, наприклад, парафіяльних, єпархіяльних, патріярших.
§ 2. Крім церковних завдань, до яких миряни допускаються на підставі загального права, компетентна влада може залучати їх також до інших завдань, за винятком тих, які вимагають свячення або які виконувати виразно забороняє мирянам партикулярне право власної Церкви свого права.
§ 3. У виконуванні церковного завдання миряни цілком підлягають церковній владі.
Can. 409 – § 1. Laici, qui permanenter aut ad tempus speciali Ecclesiae servitio addicuntur, obligatione tenentur, ut aptam acquirant formationem ad munus suum debite implendum requisitam utque hoc munus conscie, impense et diligenter impleant.
§ 2. Ipsi ius habent ad iustam remuIierationem suae condicioni aptatam, qua decenter, servatis quoque iuris civilis praescriptis, necessitatibus propriis ac familiae providere possint; itemque ius habent, ut sui suaeque familiae congruenti praecaventiae et securitati sociali necnon assistentiae sanitariae provideatur.
Кан. 409 – § 1. Миряни, які на постійно або тимчасово присвячуються спеціяльному служінню Церкви, зобов’язані здобувати відповідний вишкіл, необхідний для належного виконування їхнього завдання, і щоб могли виконувати це завдання свідомо, запопадливо і старанно.
§ 2. Вони мають право на належну, відповідну до їхнього становища, винагороду, завдяки якій, дотримуючись притому приписів цивільного права, могли б належно заспокоювати потреби власні і сім’їь вони рівно ж мають право на те, щоб було подбано про відповідне забезпечення, соціяльну захищеність і лікарську опіку для них самих і для їхньої сім’ї.

TITULUS XII: DE MONACHIS CETERISQUE RELIGIOSIS ET DE SODALIBUS ALIORUM INSTITUTORUM VITAE CONSECRATAE — ТИТУЛ ХІІ: МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ І ЧЛЕНИ ІНШИХ ІНСТИТУТІВ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ. – Can. 410.-572.

CAPUT I — DE MONACHIS CETERISQUE RELIGIOSIS;
ГЛАВА І — МОНАХИ ТА ІНШІ ЧЕНЦІ

Art. I — CANONES GENERALES;
Арт. І: Загальні канони

Can. 410 – Status religiosus est stabilis in communi vivendi modus in aliquo instituto ab Ecclesia approbato, quo christifideles Christum, Magistrum et Exemplum Sanctitatis, sub actione Spiritus Sancti pressius sequentes novo ac speciali titulo consecrantur per vota publica oboedientiae, castitatis et paupertatis sub legitimo Superiore ad normam statutorum servanda, saeculo renuntiant ac totaliter se devovent caritatis perfectioni assequendae in servitium Regni Dei pro Ecclesiae aedificatione et mundi salute utpote signa coelestem gloriam praenuntiantia.
Кан. 410 – Чернечий стан – це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і Приклад Святості, посвячуються згідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти і вбогості під законним Настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу.
Can. 411 – Status religiosus ab omnibus fovendus et promovendus est.
Кан. 411 – Усі повинні сприяти чернечому стану і його підтримувати.
1° De dependentia religiosorum ab Episcopo eparchiali, a Patriarcha, a Sede Apostolica. — 1° Залежність ченців від єпархіяльного Єпископа, Патріярха, Апостольського Престолу
Can. 412 – § 1. Religiosi omnes subduntur Romano Pontifici ut suo supremo Superiori, cui obligatione parendi tenentur etiam vi voti oboedientiae.
§ 2. Quo melius institutorum bono atque apostolatus necessitatibus provideatur, Romanus Pontifex ratione sui primatus in universam Ecclesiam intuitu utilitatis communis instituta vitae consecratae ab Episcopi eparchialis regimine eximere potest sibique soli vel alii auctoritati ecclesiasticae subicere.
Кан. 412 – § 1. Усі ченці підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого слухатись повинні також силою обіту послуху.
§ 2. Щоб краще забезпечити добро інститутів і потреби апостоляту, Римський Архієрей на підставі свого верховенства над усією Церквою заради спільної користі може вилучити з-під керівництва єпархіяльного Єпископа інститути посвяченого життя і підпорядкувати тільки собі або іншій церковній владі.
Can. 413 – Ad regimen internum et disciplinam religiosam quod attinet, instituta religiosa, nisi aliter iure cavetur, si sunt iuris pontificii, immediate et exclusive Sedi Apostolicae subiecta sunt; si vero sunt iuris patriarchalis vel eparchialis, immediate subiecta sunt Patriarchae vel Episcopo eparchiali firmo can. 418, § 2.
Кан. 413 – Що стосується внутрішнього керівництва і чернечої дисципліни, то чернечі інститути, – хіба що право застерігає щось інше – якщо вони є папського права, підлягають безпосередньо і виключно Апостольському Престоловіь якщо ж вони патріяршого або єпархіяльного права, то підлягають безпосередньо Патріярхові або єпархіяльному Єпископові, залишаючи в силі кан. 418, § 2.
Can. 414 – § 1. Ad monasteria et congregationes iuris eparchialis quod attinet, Episcopo eparchiali competit:
1° typica monasteriorum et statuta congregationum atque immutationes in ea ad normam iuris introductas approbare salvis eis, quae ab auctoritate superiore approbata sunt;
2° dispensationes ab eisdem typicis vel statutis, quae potestatem Superiorum religiosorum excedunt et ab ipso legitime petuntur, singulis in casibus et per modum actus dare;
3° visitare monasteria, etiam dependentia, necnon singulas domos congregationum in suo territorio, quoties visitationem canonicam ibi peragit aut quoties rationes vere speciales eius iudicio id suadent.
§ 2. Haec iura Patriarchae competunt circa ordines et congregationes iuris patriarchalis, quae intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, domum principem habent; secus eadem iura circa ordines omnes necnon circa monasteria et congregationes, quae non sunt iuris eparchialis, competunt soli Sedi Apostolicae.
§ 3. Si congregatio iuris eparchialis ad alias eparchias propagatur, nihil in ipsis statutis valide mutari potest nisi de consensu Episcopi eparchialis eparchiae, in qua sita est domus princeps, consultis tamen Episcopis eparchialibus, in quorum eparchiis ceterae domus sitae sunt.
Кан. 414 – § 1. Що стосується монастирів і Згромаджень єпархіяльного права, до єпархіяльного Єпископа належить:
1° затверджувати устави монастирів і статути Згромаджень та зміни до них, впроваджені згідно з приписами права, за винятком тих, що були затверджені вищою владою;
2° давати в окремих випадках і одноразово диспензи від тих уставів або статутів, які виходять поза владу чернечих Настоятелів і про що вони у нього законно просять;
3° візитувати монастирі, також залежні, і всі доми Згромаджень на своїй території, скільки разів виконує там канонічну візитацію або скільки разів на його думку радять це справді особливі підстави.
§ 2. Такі права належать Патріярхові щодо Чинів і Згромаджень патріяршого права, які мають головний дім у межах території Церкви, на чолі якої він стоїтьь інакше ці права щодо всіх Чинів, а також Монастирів і Згромаджень, які не є єпархіяльного права, належать тільки Апостольському Престолові.
§ 3. Якщо Згромадження єпархіяльного права поширюється на інші єпархії, не можна нічого правосильно міняти в самих статутах, хіба що за згодою єпархіяльного Єпископа єпархії, в якій знаходиться головний дім, порадившись, однак, з єпархіяльними Єпископами, в єпархіях яких знаходяться інші доми.
Can. 415 – § 1. Religiosi omnes subsunt potestati Hierarchae loci in eis, quae spectant ad publicam celebrationem cultus divini, ad verbi Dei praedicationem populo tradendam, ad christifidelium praesertim purorum religiosam et moralem educationem, ad institutionem catecheticam et liturgicam, ad status clericalis decorem necnon ad varia opera in eis, quae apostolatum respiciunt.
§ 2. Episcopo eparchiali ius et obligatio est singula monasteria atque domos ordinum et congregationum in eius territorio sita visitare his in rebus, quoties visitationem canonicam ibi peragit aut quoties graves causae eius iudicio id suadent.
§ 3. Episcopus eparchialis nonnisi de consensu Superiorum competentium potest religiosis opera apostolatus vel munera eparchiae propria committere firmo iure communi ac servata institutorum disciplina religiosa, indole propria atque fine specifico.
§ 4. Religiosi, qui extra domum delictum commiserunt nec a proprio Superiore ab Hierarcha loci praemonito puniuntur, ab hoc puniri possunt, etsi domo legitime exierunt et domum reversi sunt.
Кан. 415 – § 1. Усі ченці підлягають владі місцевого Ієрарха в тому, що стосується прилюдної відправи Божого культу, проповідування слова Божого народові, особливо ж релігійного і морального виховання вірних, головно дітей, катехитичного і літургічного навчання, гідності духовного стану, а також різних справ, які мають відношення до апостоляту.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має право й обов’язок візитувати поодинокі монастирі і доми Чинів чи Згромаджень на його території у цих справах, скільки разів виконує там канонічну візитацію або скільки разів на його думку вимагають такого рішення поважні причини.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ тільки за згодою компетентних Настоятелів може доручати ченцям діла апостоляту або обов’язки властиві єпархії, зберігаючи загальне право і чернечу дисципліну, власний характер і специфічну мету інститутів.
§ 4. Ченці, які скоїли злочин поза домом і яких не карає власний Настоятель, попереджений місцевим Ієрархом, можуть бути покарані ним, хоч законно вийшли з дому і повернулися додому.
Can. 416 – Patriarchae necnon Hierarchae loci conventus promoveant cum Superioribus religiosorum, statis temporibus et quoties id opportunum videtur, ut pro operibus apostolatus, quae a sodalibus exercentur, collatis consiliis concorditer procedant.
Кан. 416 – Патріярхи і місцеві Ієрархи повинні підтримувати зустрічі з Настоятелями ченців, у встановлені реченці і скільки разів це видається доцільним, щоб, порадившись взаємно, діяли згідно для справ апостоляту, виконуваних членами.
Can. 417 – Si in domus institutorum iuris patriarchalis vel pontificii eorumve Ecclesias abusus irrepserunt et Superior ab Hierarcha loci monitus prospicere neglexit, idem Hierarcha loci obligatione tenetur rem statim deferendi ad auctoritatem, cui institutum ipsum immediate subiectum est.
Кан. 417 – Якщо в доми інститутів патріяршого або папського права та їхні церкви проникли зловживання і Настоятель, попереджений місцевим Ієрархом, не зумів цьому зарадити, цей же місцевий Ієрарх зобов’язаний негайно передати справу владі, якій цей інститут безпосередньо підлягає.
2° De Superioribus >et de sodalibus institutorum religiosorum — 2° Настоятелі і члени чернечих інститутів
Can. 418 – § 1. Superiores maiores sunt Praeses confoederationis monasticae, Snperior monasterii sui iuris, Superior generalis ordinis vel congregationis, Superior provincialis, eorundem vicarii aliique ad instar provincialium potestatem habentes itemque ii, qui, si praedicti desunt, interim legitime succedunt in officium.
§ 2. Nomine Superioris monachorum ceterorumque religiosorum non venit Hierarcha loci nec Patriarcha firmis canonibus, qui Patriarchae vel Hierarchae loci potestatem in ipsos tribuunt.
Кан. 418 – § 1. Вищими настоятелями є Голова монашої конфедерації, Настоятель монастиря свого права, Генеральний настоятель Чину або Згромадження, провінційний настоятель, їхні заступники та інші, які мають владу на подобу провінційних, а також ті, що, якщо немає вищезгаданих, тимчасово, законно заступають їх на уряді.
§ 2. Під іменем Настоятеля монахів та інших ченців не розуміється місцевий Ієрарх ані Патріярх, зі збереженням приписів канонів, які надають Патріярхові або місцевому Ієрархові владу над ними.
Can. 419 – § 1. Praeses confoederationis monasticae, Superior rnonasterii sui iuris non confoederati et Superior generalis ordinis vel congregationis relationem de statu institutorum, quibus praesunt, quinto saltem quoque anno ad auctoritatem, cui immediate subditi sunt, mittere debent secundum formulam ab eadem auctoritate statutam.
§ 2. Superiores institutorum iuris eparchialis vel patriarchalis exemplar relationis etiam Sedi Apostolicae mittant.
Кан. 419 – § 1. Голова монашої конфедерації, Настоятель монастиря свого права не конфедерованого і генеральний Настоятель Чину або Згромадження повинні посилати звіт про стан інститутів, які вони очолюють, принаймні раз на п’ять років, владі, якій вони безпосередньо підлягають, згідно з формулою, встановленою цією ж владою.
§ 2. Настоятелі інститутів єпархіяльного або патріяршого права мають посилати примірник звіту також Апостольському Престолові.
Can. 420 – § 1. Superiores maiores, quos ad munus visitatoris typicum monasterii aut statuta ordinis vel congregationis designant, temporibus in eisdem determinatis omnes domos sibi subiectas visitent per se vel per alios, si sunt legitime impediti.
§ 2. Sodales cum visitatore fiducialiter agant, cui legitime interroganti respondere tenentur secundum veritatem in caritate; nemini vero licet quoquo modo sodales ab hac obligatione avertere aut visitationis finem aliter impedire.
§ 3. Hierarcha loci debet omnes domos religiosas visitare, si Superior maior, cui visitatio iure competit, intra quinque annos eas non visitavit et monitus ab Hierarcha loci eas visitare neglexit.
Кан. 420 – § 1. Вищі Настоятелі, яких устав монастиря або статути Чину або Згромадження призначають до завдання візитатора, повинні у визначений в них час візитувати всі підлеглі їм доми самі особисто або через інших, якщо зазнають законної перешкоди.
§ 2. Члени повинні з довір’ям ставитись до візитатора, йому на законні запитання зобов’язані відповідати в любові, згідно з правдоюь нікому не дозволяється будь-яким чином відвертати членів від виконання цього обов’язку або в інший спосіб заважати меті візитації.
§ 3. Місцевий Ієрарх повинен візитувати всі чернечі доми, якщо вищий Настоятель, до якого за законом належить візитація, протягом п’яти років їх не візитував і всупереч нагадуванню місцевого Ієрарха занедбав їх візитувати.
Can. 421 – Superiores gravi obligatione tenentur curandi, ut sodales sibi commissi vitam secundum typicum vel statuta propria componant; Superiores sodales exemplo et hortatione iuvent in fine status religiosi assequendo, eorum necessitatibus personalibus convenienter subveniant, infirmos sedulo curent ac visitent, corripiant inquietos, consolentur pusillanimes, patientes sint erga omnes.
Кан. 421 – Настоятелі мають важкий обов’язок дбати, щоб доручені їм члени укладали життя згідно з уставом або власними статутамиь Настоятелі мають своїм прикладом і заохоченням допомагати членам у досягненні мети чернечого стану, належно пособляти їхнім особистим потребам, наполегливо турбуватись про немічних і їх відвідувати, ганити неспокійних, втіщати малодушних, проявляти до всіх терпимість.
Can. 422 – § 1. Superiores permanens habeant consilium ad normam typici vel statutorum constitutum, cuius opera in officio exercendo utantur; in casibus iure praescriptis eius consensum aut consilium ad normam can. 934 exquirere tenentur.
§ 2. Iure particulari statuatur, utrum in domibus, in quibus minus quam sex sodales degunt, consilium haberi debeat necne.
Кан. 422 – § 1. Настоятелі повинні мати постійну раду, утворену згідно з уставом або статутами, допомогою якої мають користуватись у виконуванні урядуь у випадках, приписаних правом, зобов’язані звертатись до неї за згодою або порадою, згідно з приписом кан. 934.
§ 2. Партикулярне право повинно постановити, чи в домах, де проживають менше ніж щість членів, має бути рада чи ні.
Can. 423 – Monasterium, confoederatio monastica, ordo et congregatio eorumque provinciae et domus legitime erecta ipso iure sunt personae iuridicae; capacitatem vero eorum acquirendi, possidendi, administrandi et alienandi bona temporalia typicum vel statuta excludere aut coartare possunt.
Кан. 423 – Монастир, монаша конфедерація, Чин і Згромадження, їхні провінції і законно заснований дім силою самого права є юридичними особамиь але їхню здатність набувати, посідати, управляти й відчужувати дочасне майно устав або статути можуть відняти або обмежити.
Can. 424 – In typico vel statutis normae statuantur de usu et administratione bonorum ad propriam paupertatem fovendam, exprimendam et tuendam.
Кан. 424 – В уставі або статутах повинні бути встановлені правила щодо користування й управління майном для підтримування, виявлення і захищення власної вбогості.
Can. 425 – Bona temporalia institutorum religiosorum reguntur cann. 1007 - 1054, nisi aliter iure communi cavetur vel ex natura rei constat.
Кан. 425 – Дочасні добра чернечих інститутів керуються канн. 1007-1054, хіба що загальне право застерігає щось інше або випливає з природи речі.
Can. 426 – Omnes et singuli religiosi, Superiores aeque ac subditi, debent non solum, quae emiserunt vota, fideliter integreque servare, sed etiam secundum typicum vel statuta mente et propositis fundatoris fideliter servatis vitam componere atque ita ad perfectionem sui status contendere.
Кан. 426 – Усі ченці і кожен зокрема, Настоятелі в рівній мірі, як і їхні підлеглі, повинні не тільки сумлінно і бездоганно дотримуватись обітів, які вони склали, але також своє життя влащтовувати згідно з уставом або статутами, вірно зберігаючи задум і постанови засновника і так прямувати до досконалості свого стану.
Can. 427 – Omnes et singuli religiosi tenentur obligationibus, quae clericis iure communi praescribuntur, nisi aliter iure cavetur vel ex natura rei constat.
Кан. 427 – Усі ченці і кожен зокрема мають обов’язки, які приписує священнослужителям загальне право, хіба що право застерігає щось інше або це випливає з природи речі.
Can. 428 – Instituto religioso sodalis a votis perpetuis ut clericus ascribitur ordinatione diaconali vel in casu clerici alicui eparchiae iam ascripti professione perpetua.
Кан. 428 – До чернечого інституту приписується як священнослужитель член після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії.
Can. 429 – Litterae religiosorum ad Superiores eorum necnon ad Hierarcham loci, Patriarcham, Legatum Romani Pontificis et Sedem Apostolicam missae itemque litterae, quas ipsi ab eisdem recipiunt, nulli inspectioni obnoxiae sunt.
Кан. 429 – Листи ченців до своїх Настоятелів, а також до місцевого Ієрарха, Патріярха, Легата Римського Архієрея й Апостольського Престолу, рівно ж листи, які вони самі від них одержують, не підлягають ніякому переглядові.
Can. 430 – Non licet titulos mere honorificos dignitatum vel officiorum religiosis conferre, nisi agitur typico vel statutis id permittentibus de titulis officiorum Superiorum maiorum, quae religiosi iam exercuerunt.
Кан. 430 – Забороняється надавати ченцям чисто почесні титули санів або урядів, хіба що устав або статути дозволяють титули урядів вищих Настоятелів, які вони вже виконували.
 
Can. 431 – § 1. Religiosus sine consensu scripto dato proprii Superioris maioris non potest inde a prima professione ad dignitatem vel officium extra proprium institutum promoveri eis exceptis, quae per electionem a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis peractam conferuntur, et firmo can. 89, § 2; expleto munere ad monasterium, ordinem vel congregationem redire debet.
§ 2. Religiosus, qui fit Patriarcha, Episcopus vel Exarchus:
1° manet votis ligatus ceterisque suae professionis obligationibus adhuc tenetur eis exceptis, quae cum sua dignitate ipse prudenter iudicat componi non posse; voce activa et passiva in proprio monasterio, ordine vel congregatione caret; a potestate Superiorum eximitur et vi voti oboedientiae soli Romano Pontifici manet obnoxius;
2° expleto munere vero, qui ad monasterium, ordinem vel congregationem firmis de cetero cann. 62 et 211 redit, vocem activam et passivam habere potest, si typicum vel statuta id permittunt.
§ 3. Religiosus, qui fit Patriarcha, Episcopus vel Exarchus:
1° si per professionem capacitatem acquirendi dominii bonorum amisit, bonorum, quae ipsi obveniunt, habet usum, usumfructum et administrationem; proprietatem vero Patriarcha, Episcopus eparchialis, Exarchus acquirit Ecclesiae patriarchali, eparchiae, exarchiae; ceteri monasterio vel ordini;
2° si per professionem dominium bonorum non amisit, bonorum, quae habebat, recuperat usum, usumfructum et administrationem; quae postea ipsi obveniunt, sibi plene acquirit;
3° in utroque casu de bonis, quae ipsi obveniunt non intuitu personae, debet disponore secundum offerentium voluntatem.
Кан. 431 – § 1. Чернець без письмової згоди власного вищого Настоятеля не може, починаючи від першої професії, бути піднесеним до сану або уряду поза власним інститутом, за винятком тих, що надаються через вибори, проведені Синодом Єпископів патріяршої Церкви, і зберігаючи кан. 89, § 2; після виконання завдання повинен повернутися в монастир, Чин або Згромадження.
§ 2. Чернець, який стає Патріярхом, Єпископом або Екзархом:
1° залишається надалі зв’язаним обітами та іншими зобов’язаннями своєї професії, за винятком тих, що їх, як сам розумно вважає, не можна погодити з його саном; він позбавляється активного і пасивного голосу у власному монастирі, Чині або Згромадженніь він вилучається з-під влади Настоятелів і силою обіту послуху залишається підлеглим тільки Римському Архієреєві;
2° однак, той, хто після виконання завдання вертається до монастиря, Чину або Згромадження, зберігаючи зрештою канн. 62 і 211, може мати активний і пасивний голос, якщо устав або статути це дозволяють.
§ 3. Чернець, який стає Патріярхом, Єпископом або Екзархом:
1° якщо через професію втратив здатність набувати майнову власність, то має право користуватись, уживати і управляти майном, яке йому дістаєтьсяь а Патріярх, єпархіяльний Єпископ, Екзарх набувають власність для патріяршої Церкви, єпархії, екзархіїь інші – для монастиря або Чину;
2° якщо через професію не втратив майнової власності, наново одержує право користуватись, уживати і управляти майном, яке мав ранішеь те, що йому пізніше дістається, він повністю собі набуває;
3° в обох випадках майном, яке йому дістається не з уваги на особу, він повинен розпорядитися відповідно до бажання жертводавців.
Can. 432 – Monasterium dependens, domus vel provincia instituti religiosi cuiusvis Ecclesiae sui iuris, etiam Ecclesiae latinae, quod de consensu Sedis Apostolicae alii Ecclesiae sui iuris ascribitur, ius huius Ecclesiae servare debet salvis praescriptis typici vel statutorum, quae internum regimen eiusdem instituti respiciunt, et privilegiis a Sede Apostolica concessis.
Кан. 432 – Залежний монастир, дім або провінція чернечого інституту будь-якої Церкви свого права, також латинської, який за згодою Апостольського Престолу приписується до іншої Церкви свого права, повинен дотримуватись права цієї Церкви, зберігаючи приписи уставу або статутів, які стосуються внутрішнього керівництва цього інституту, і привілеїв, наданих Апостольським Престолом.

Art. II — DE MONASTERIIS;
Арт. ІІ: Монастирі

Can. 433 – § 1. Monasterium dicitur domus religiosa, in qua sodales ad evangelicam perfectionem tendunt servatis regulis et traditionibus vitae monasticae.
§ 2. Monasterium sui iuris est illud, quod ab alio monasterio non dependet et regitur proprio typico ab auctoritate competenti approbato.
Кан. 433 – § 1. Монастирем називається чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
§ 2. Монастирем свого права є той, який не залежить від іншого монастиря і керується власним уставом, затвердженим компетентною владою.
Can. 434 – Monasterium est iuris pontificii, si a Sede Apostolica erectum aut per eiusdem decretum ut tale agnitum est; iuris patriarchalis, si est stauropegiacum; iuris eparchialis, si ab Episcopo erectum, decretum agnitionis Sedis Apostolicae consecutum non est.
Кан. 434 – Монастир є папського права, якщо він був заснований Апостольським Престолом або визнаний як такий через його декреть патріяршого права, якщо є ставропігійськимь єпархіяльного права, якщо заснований Єпископом, не отримав декрету визнання Апостольського Престолу.
1° De erectione et de suppressione monasteriorum — 1° Заснування і скасування монастирів
Can. 435 – § 1. Episcopi eparchialis est erigere monasterium sui iuris consulto intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis Patriarcha aut in ceteris casibus consulta Sede Apostolica.
§ 2. Patriarchae reservatur erectio monasterii stauropegiaci.
Кан. 435 – Єпархіяльний Єпископ може заснувати монастир свого права в межах території патріяршої Церкви, порадившись з Патріярхом, або в інших випадках порадившись з Апостольським Престолом.
§ 2. Патріярхові застерігається право заснування ставропігійського монастиря.
Can. 436 – § 1. Quodvis monasterium sui iuris monasteria dependentia habere potest, quorum alia sunt filialia, si ex ipso actu erectionis vel ex decreto secundum typicum lato ad condicionem monasterii sui iuris tendere possunt, alia vero sunt subsidiaria.
§ 2. Ad valide erigendum monasterium dependens requiritur consensus scripto datus auctoritatis, cui monasterium sui iuris subiectum est, et Episcopi eparchialis loci, ubi hoc monasterium erigitur.
Кан. 436 – § 1. Кожний монастир свого права може мати залежні монастирі, з яких одні є філіяльними, якщо на підставі самого акту заснування або декрету, виданого згідно з уставом, можуть претендувати на статус монастиря свого права, а інші є допоміжними.
§ 2. Для правосильного заснування залежного монастиря вимагається письмова згода влади, якій підпорядкований монастир свого права, і єпархіяльного Єпископа місцевості, де цей монастир засновується.
Can. 437 – § 1. Licentia erigendi monasterium, etiam dependens, secumfert ius habendi ecclesiam et ministeria sacra peragendi itemque pia opera, quae monasterii ad normam typici sunt propria, exercendi salvis clausulis legitime appositis.
§ 2. Ut aedificentur et aperiantur schola, hospitium vel similis aedes separata a monasterio, requiritur pro quovis monasterio consensus scripto datus Episcopi eparchialis.
§ 3. Ut monasterium in alios usus convertatur, eadem sollemnia requiruntur ac ad erigendum illud, nisi agitur de conversione, quae ad internum regimen et disciplinam religiosam dumtaxat refertur.
Кан. 437 – § 1. Дозвіл на заснування монастиря, в тому числі залежного, містить у собі право мати церкву і виконувати священнослужіння і побожні чинності, які властиві монастиреві згідно з приписом уставу, з дотриманням законно доданих застережень.
§ 2. Щоб були побудовані і відкриті школа, гостинниця або подібний будинок, відокремлений від монастиря, потрібна для кожного монастиря письмова згода єпархіяльного Єпископа.
§ 3. Щоб монастир був використаний для інших потреб, вимагаються ті самі формальності, що і для заснування, хіба що йдеться про перетворення, яке стосується тільки внутрішнього керівництва і чернечої дисципліни.
Can. 438 – § 1. Patriarchae est supprimere intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, monasterium sui iuris vel filiale iuris eparchialis vel stauropegiacum gravi de causa, de consensu Synodi permanentis et rogante vel consulto Episcopo eparchiali, si monasterium est iuris eparchialis, et consulto Superiore monasterii et Praeside confoederationis, si monasterium est confoederatum, salvo recursu in suspensivo ad Romanum Pontificem.
§ 2. Cetera monasteria sui iuris vel filialia sola Sedes Apostolica supprimere potest.
§ 3. Monasterium subsidiarium supprimi potest decreto dato a Superiore monasterii, a quo dependet, ad normam typici et de consensu Episcopi eparchialis.
§ 4. Bona monasterii sui iuris suppressi cedunt confoederationi, si fuit confoederatum; secus eparchiae vel, si fuit stauropegiacum, Ecclesiae patriarchali; bona autem monasterii dependentis suppressi cedunt monasterio sui iuris; de bonis vero suppressi monasterii iuris pontificii Sedi Apostolicae reservatur statuere salva omni in casu offerentium voluntate.
Кан. 438 – § 1. Патріярх може скасувати з поважної причини в межах території очолюваної ним Церкви монастир свого права або філіяльний єпархіяльного права, або ставропігійський, за згодою постійного Синоду і на просьбу або за порадою єпархіяль-ного Єпископа, якщо монастир є єпархіяльного права, і за порадою Настоятеля монастиря і Голови конфедерації, якщо монастир є конфедеративний, із збереженням права на відклик, із припиненням чинності, до Римського Архієрея.
§ 2. Інші монастирі свого права або філіяльні може скасувати тільки Апостольський Престол.
§ 3. Допоміжний монастир може бути скасований на підставі декрету Настоятеля монастиря, від якого він залежить, згідно з приписом уставу і за згодою єпархіяльного Єпископа.
§ 4. Майно скасованого монастиря свого права відходить до конфедерації, якщо він був конфедеративним, в іншому разі – до єпархії або до патріяршої Церкви, якщо був ставропігійськимь майно скасованого залежного монастиря відходить до монастиря свого праваь вирішити питання про майно скасованого монастиря папського права застерігається Апостольському Престолові з дотриманням у кожному випадку волі жертводавців.
Can. 439 – § 1. Plura eiusdem Eparchiae monasteria sui iuris Episcopo eparchiali subiecta confoederationem inire possunt de consensu scripto dato eiusdem Episcopi eparchialis, cuius est etiam confoederationis statuta approbare.
§ 2. Confoederatio inter plura monasteria sui iuris diversarum eparchiarum vel stauropegiaca intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sita iniri potest consultis Episcopis eparchialibus, quorum interest, et de consensu Patriarchae, cui reservatur quoque confoederationis statuta approbare.
§ 3. In ceteris casibus de confoederatione ineunda Sedes Apostolica adeatur.
Кан. 439 – § 1. Більще монастирів свого права тієї самої єпархії, підпорядкованих єпархіяльному Єпископові, можуть утворити конфедерацію за письмовою згодою того ж єпархіяльного Єпископа, який повинен також затвердити статути конфедерації.
§ 2. Конфедерація між кількома монастирями свого права різних єпархій або ставропігійськими в межах території патріяршої Церкви може утворитись за порадою єпархіяльних Єпископів, які в цьому зацікавлені, і за згодою Патріярха, якому застерігається також право затвердити статути.
§ 3. В інших випадках у справі утворення конфедерації слід звертатися до Апостольського Престолу.
Can. 440 – § 1. Monasterii sui iuris non confoederati aggregatio et confoederati a confoederatione separatio eidem auctoritati reservatur, de qua in can. 439.
§ 2. Confoederatio autem intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis supprimi non potest nisi a Patriarcha de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, consultis Episcopis eparchialibus, quorum interest, ac Praeside confoederationis salvo recursu in suspensivo ad Romanum Pontificem; ceterarum confoederationum suppressio reservatur Sedi Apostolicae.
§ 3. De bonis, quae ad ipsam confoederationum suppressam pertinent, statuere reservatur auctoritati, quae confoederationem suppressit, salva offerentium voluntate; Patriarcha hoc in casu indiget consensu Synodi permanentis.
Кан. 440 – § 1. Приєднання неконфедерованого монастиря свого права і відокремлення конфедерованого від конфедерації застерігається тій владі, про яку мова в кан. 439.
§ 2. Конфедерація в межах території патріяршої Церкви може бути скасована тільки Патріярхом за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви, за порадою зацікавлених єпархіяльних Єпископів і Голови конфедерації з правом відклику, з припиненням чинності, до Римського Архієреяь скасування інших конфедерацій застерігається Апостольському Престолові.
§ 3. Вирішити питання про майно, яке належить скасованій конфедерації, резервується владі, яка скасувала конфедерацію, з урахуванням волі жертводавцівь Патріярх у цьому випадку потребує згоди постійного Синоду.
2° De monasteriorum Superioribus, Synaxibus et oeconomis — 2° Настоятелі монастирів, Капітули й економи
Can. 441 – § 1. In monasteriis Superiores et Synaxes eam potestatem habent, quae iure communi et typico determinatur.
§ 2. Superiores in monasteriis sui iuris habent potestatem regiminis, quatenus ipsis a iure vel ab auctoritate, cui subditi sunt, expresse conceditur, firmo can. 979.
§ 3. Potestas Praesidis confoederationis monasticae praeter ea, quae iure communi determinata sunt, in statutis eiusdem confoederationis determinanda est.
Кан. 441 – § 1. У монастирях Настоятелі і Капітули мають ту владу, яка окреслюється загальним правом і уставом.
§ 2. Настоятелі в монастирях свого права мають владу керівництва, наскільки вона їм виразно надається правом або владою, якій вони підлягають, з дотриманням кан. 979.
§ 3. Влада Голови монашої конфедерації, крім того, що окреслено загальним правом, повинна бути окреслена в статутах цієї конфедерації.
Can. 442 – Firmo monasterii sui iuris typico, quod potiora exigit, ut quis habilis sit ad officium Superioris monasterii sui iuris suscipiendum, requiritur, ut professionem perpetuam emiserit, per decem saltem annos professus sit et annos quadraginta expleverit.
Кан. 442 – Із збереженням уставу монастиря свого права, який вимагає більше даних для того, щоб хтось був здатний займати уряд Настоятеля монастиря свого права, треба, щоб він склав довічну професію, був професом принаймні десять років і закінчив сорок років життя.
Can. 443 – § 1. Superior monasterii sui iuris eligitur in Synaxi ad normas typici coadunata et servatis cann. 947 - 960, salvo iure Episcopi eparchialis ut Synaxi electionis per se vel per alium praesit.
§ 2. In electione vero Superioris monasterii sui iuris confoederati Synaxi electionis praeest per se vel per alium Praeses eiusdem confoederationis.
Кан. 443 – § 1. Настоятель монастиря свого права обирається на Капітулі, скликаній згідно з уставом, з дотриманням канн. 947-960 і збереженням права єпархіяльного єпископа головувати на виборній Капітулі особисто або через іншого.
§ 2. Під час виборів Настоятеля конфедерованого монастиря свого права на виборній Капітулі головує сам особисто або через іншого Голова цієї конфедерації.
Can. 444 – § 1. Officium Superioris monasterii sui iuris confertur ad tempus indeterminatum, nisi aliud fert typicum.
§ 2. Nisi typicum aliud praescribit, Superiores monasteriorum dependentium constituuntur ad tempus in ipso typico determinatum a Superiore monasterii sui iuris de consensu sui consilii, si monasterium est filiale, consulto vero eodem consilio, si est subsidiarium.
§ 3. Superiores vero, qui septuagesimum quintum aetatis annum expleverunt vel qui ob infirmam valetudinem aliave gravi de causa officio suo implendo minus apti evaserunt, renuntiationem ab officio Synaxi, cuius est eam acceptare, exhibeant.
Кан. 444 – § 1. Уряд Настоятеля монастиря свого права надається на необмежений час, хіба що устав велить щось інше.
§ 2. Якщо устав не приписує чогось іншого, то Настоятелі залежних монастирів ставляться на час, окреслений в уставі Настоятелем монастиря свого права за згодою його ради, якщо монастир є філіяльним, а за порадою цієї ради, якщо – допоміжним.
§ 3. Настоятелі, яким виповнилось сімдесят п’ять років життя або які через слабе здоров’я або з іншої поважної причини виявились нездатними для виконування свого уряду, повинні подати Капітулі зречення від уряду, до якої належить його прийняти.
Can. 445 – Sodales Synaxis electionis eos eligere satagant, quos in Domino vere dignos et idoneos ad officium Superioris agnoscunt, se abstinentes a quovis abusu et praesertim a suffragiorum procuratione tam pro se ipsis quam pro aliis.
Кан. 445 – Члени виборної Капітули повинні старатися обирати таких, яких у Господі вважають справді достойними і здатними для уряду Настоятеля, утримуючись від будь-якого зловживання й особливо від добування голосів як для себе, так і для інших.
Can. 446 – In proprio monasterio Superior resideat neque ab eodem discedat nisi ad normam typici.
Кан. 446 – Настоятель повинен мещкати у власному монастирі і не віддалятися від нього, хіба що згідно з приписом уставу.
Can. 447 – § 1. Pro administratione bonorum temporalium sit in monasterio oeconomus, qui officio suo fungatur sub moderamine Superioris.
§ 2. Superior monasterii sui iuris officium oeconomi eiusdem monasterii simul ne gerat; officium vero oeconomi monasterii dependentis, etsi melius ab officio Superioris distinguitur, componi tamen cum eo potest, si necessitas id exigit.
§ 3. Oeconomus nominatur a Superiore monasterii sui iuris de consensu sui consilii, nisi typicum aliud fert.
Кан. 447 – § 1. Для управління дочасним майном у монастирі повинен бути економ, який має виконувати свій уряд під проводом Настоятеля.
§ 2. Настоятель монастиря свого права не повинен одночасно займати уряд економа цього ж монастиряь але уряд економа залежного монастиря, хоч краще, щоб був відокремлений від уряду Настоятеля, може з ним поєднуватись, якщо цього вимагає необхідність.
§ 3. Економа іменує Настоятель монастиря свого права за згодою своєї ради, хіба що устав велить щось інше.
3° De admissione in monasterium sui iuris et de novitiatu — 3° Приймання в монастир свого права і новіціят
Can. 448 – Ut quis in monasterium sui iuris admittatur, requiritur, ut recta intentione moveatur, ad vitam monasticam ducendam sit idoneus nec ullo detineatur impedimento iure statuto.
Кан. 448 – Для того, щоб хтось був прийнятий у монастир свого права, потрібно, аби керувався чесним наміром, був здатним вести монаше життя і не мав жодної перешкоди, встановленої правом.
Can. 449 – Candidatus, antequam ad novitiatum admittitur, per temporis spatium in typico determinatum in monasterio degere debet sub speciali cura probati sodalis.
Кан. 449 – Кандидат перед прийняттям на новіціят повинен жити в монастирі протягом часу, окресленого в уставі, під спеціяльною опікою досвіченого члена.
Can. 450 – Firmis praescriptis typici, quae potiora exigunt, ad novitiatum valide admitti non possunt:
1° acatholici;
2° qui poena canonica puniti sunt exceptis poenis, de quibus in can. 1426, § 1;
3° ii, quibus imminet gravis poena ob delictum, de quo legitime accusati sunt;
4° qui duodevicesimum aetatis annum nondum expleverunt, nisi agitur de monasterio, in quo habetur professio temporaria, quo in casu sufficit aetas septemdecim annorum;
5° qui monasterium ingrediuntur vi, metu gravi aut dolo inducti vel ii, quos Superior eodem modo inductus recipit;
6° coniuges durante matrimonio;
7° qui ligantur vinculo professionis religiosae vel alio sacro vinculo in instituto vitae consecratae, nisi de legitimo transitu agitur.
Кан. 450 – Залишаючи в силі приписи уставу, які вимагають щось більше, на новіціят правосильно не можуть бути прийняті:
1° некатолики;
2° ті, що підпали канонічній карі, за винятком кар, про які мова в кан. 1426, § 1;
3° ті, яким загрожує тяжка кара за злочин, у скоєнні якого вони законно були звинувачені;
4° ті, яким ще не виповнилося вісімнадцять років життя, хіба що йдеться про монастир, де має місце тимчасова професіяь у цьому випадку досить мати сімнадцять років;
5° ті, що вступають у монастир під впливом примусу, тяжкого страху або підступу або яких Настоятель прийняв під таким же їхнім впливом;
6° супруги під час тривання подружжя;
7° ті, що зв’язані вузлом чернечої професії або іншим священним вузлом в інституті посвяченого життя, хіба що йдеться про законний перехід.
Can. 451 – Nemo licite ad novitiatum monasterii alterius Ecclesiae sui iuris admitti potest sine licentia Sedis Apostolicae, nisi de candidato agitur, qui destinatus est monasterio dependenti, de quo in can. 432, propriae Ecclesiae.
Кан. 451 – Недозволеним є приймання когось на новіціят монастиря іншої Церкви свого права без дозволу Апостольського Престолу, хіба що йдеться про кандидата, призначеного до залежного монастиря власної Церкви, про що мова в кан. 432.
Can. 452 – § 1. Clerici eparchiae ascripti ad novitiatum licite admitti non possunt nisi consulto proprio Episcopo eparchiali; nec licite admitti possunt, si Episcopus eparchialis contradicit ex eo, quod eorum discessus in grave animarum detrimentum cedit, quod aliter vitari minime potest, aut si de iis agitur, qui ad ordines sacros in monasterio destinati aliquo impedimento iure statuto detinentur.
§ 2. Item licite in monasterium admitti non possunt parentes, quorum opera est ad filios alendos et educandos necessaria, aut filii, qui patri vel matri, avo vel aviae in gravi necessitate constitutis subvenire debent, nisi monasterium aliter de re providit.
Кан. 452 – § 1. Недозволеним є приймання на новіціят приписаних до єпархії священнослужителів без поради власного єпархіяльного Єпископаь недозволено приймається, якщо єпархіяльний Єпископ заперечує на підставі того, що їх вибуття завдасть тяжкої шкоди душам, чого інакше не можна уникнути, або, якщо йдеться про тих, хто, призначений до свячень в монастирі, зазнає якоїсь перешкоди, визначеної правом.
§ 2. Недозволеним також є приймання в монастир батьків, яких праця необхідна для годування і виховання дітей, або дітей, які повинні допомагати батькові або матері, дідові або бабусі, що знаходяться у великій нужді, хіба що монастир подбає інакше у цій справі.
Can. 453 – § 1. Superioris monasterii sui iuris est admittere ad novitiatum consulto suo consilio.
§ 2. Ipsi Superiori constare debet opportunis mediis adhibitis de idoneitate atque de plena libertate candidati in statu monastico eligendo.
§ 3. Circa documenta a candidatis praestanda necnon circa diversa testimonia de eorum bonis moribus et idoneitate colligenda serventur praescripta typici.
Кан. 453 – § 1. До Настоятеля монастиря свого права належить приймати на новіціят за порадою своєї ради.
§ 2. Сам Настоятель, вживши відповідних заходів, повинен бути переконаний про здатність і повну свободу кандидата у виборі чернечого стану.
§ 3. Стосовно того, які документи повинні представити кандидати і які різні свідоцтва слід зібрати про їхні добрі звичаї і здатність, слід дотримуватись приписів уставу.
Can.454 - In typico determinandae sunt normae circa dotem, si requiritur, a candidatis praestandam et sub speciali vigilantia Hierarchae loci administrandam necnon de integra dote sine fructibus iam maturis quavis de causa a monasterio discedenti restituenda.
Кан. 454 – В уставі слід окреслити приписи щодо посагу, що його мають подати кандидати, якщо такий вимагається, і який має управлятися під особливим наглядом місцевого Ієрарха, а також про повернення повного посагу без спілих плодів тому, хто покидає монастир з будь-якої причини.
Can. 455 – Novitiatus incipit a susceptione habitus monastici vel alio modo in typico praescripto.
Кан. 455 – Новіціят починається від прийняття монашого одягу або в інший спосіб, приписаний уставом.
Can. 456 – § 1. Monasterium sui iuris habere potest proprios novitios, qui in eodem monasterio sub ductu idonei sodalis vitae monasticae initiantur.
§ 2. Novitiatus, ut validus sit, peragi debet in ipso monasterio sui iuris aut Superioris decisione consulto eius consilio in alio monasterio sui iuris eiusdem confoederationis.
§ 3. Si vero aliquod monasterium sui iuris sive confoederatum sive non confoederatum praescripta de institutione novitiorum implere non potest, Superior tenetur obligatione novitios mittendi in aliud monasterium, in quo eadem praescripta religiose servantur.
Кан. 456 – § 1. Монастир свого права може мати власних новиків, які в цьому монастирі вводяться в монаше життя під проводом відповідного члена.
§ 2. Щоб новіціят був правосильним, він повинен проходити в самому монастирі свого права або за рішенням Настоятеля і за порадою його ради – в іншому монастирі свого права цієї ж конфедерації.
§ 3. Якщо якийсь монастир свого права, конфедерований або неконфедерований, не може виконувати приписів про навчання новиків, тоді Настоятель зобов’язаний відправити новиків до іншого монастиря, в якому цих приписів сумлінно дотримуються.
Can. 457 – § 1. Novitiatus, ut validus sit, per triennium integrum et continuum peragi debet; in monasteriis vero, in quibus professio temporaria praemittitur professioni perpetuae, sufficit unus annus novitiatus.
§ 2. In unoquoque anno novitiatus absentia tribus mensibus sive continuis sive intermissis brevior valididatem non afficit, sed tempus deficiens, si quindecim dies superat, suppleri debet.
§ 3. Novitiatus ultra triennium ne extendatur firmo can. 461, § 2.
Кан. 457 – § 1. Для того, щоб новіціят був правосильним, він повинен тривати три повних і безперервних рокиь а в монастирях, де тимчасова професія передує довічній професії, вистачає один рік новіціяту.
§ 2. Відсутність у кожному році новіціяту менша, ніж три безперервних або з перервами місяці, не впливає на правосильність, однак час, якого забракло, якщо він перевищує п’ятнадцять днів, то його треба доповнити.
§ 3. Дотримуючись кан. 461, § 2, новіціяту не слід продовжувати понад три роки.
Can. 458 – § 1. Novitiorum institutioni praeficiendus est ut magister ad normam typici sodalis prudentia, caritate, pietate, scientia et vitae monasticae observantia praestans, decem saltem annos professus.
§ 2. Iura et obligationes huius magistri in eis praesertim, quae ad modum institutionis novitiorum necnon ad relationes ad Synaxim et Superiorem monasterii spectant, determinentur in typico.
Кан. 458 – § 1. Навчання новиків повинен очолювати як учитель, згідно з приписом уставу, член, який відзначається розсудливістю, любов’ю, побожністю, знанням і дотримуванням правил монашого життя, профес протягом принаймні десяти років.
§ 2. Права й обов’язки цього вчителя, зокрема в тому, що стосується способу навчання новиків та відносин із Капітулою і Настоятелем монастиря, слід окреслити в уставі.
Can. 459 – § 1. Tempore novitiatus iugiter incumbendum est, ut sub ductu magistri informetur novitii animus studio typici, piis meditationibus assiduaque prece, eis perdiscendis, quae ad vota et ad virtutes pertinent, exercitationibus opportunis ad vitia exstirpanda, ad compescendos animi motus, ad virtutes acquirendas.
§ 2. Tempore novitiatus ne destinentur novitii operibus exterioribus monasterii nec dedita opera studiis vacent litterarum, scientiarum aut artium.
Кан. 459 – § 1. Під час новіціяту слід безнастанно старатися, щоб під проводом вчителя формувався дух новика через засвоєння уставу, побожні роздуми і тривалу молитву, через вивчення того, що стосується обітів і чеснот, і через відповідні вправи для викорінення вад, приборкання пристрастей, набуття чеснот.
§ 2. Під час новіціяту не слід призначати новиків для робіт поза монастиремь і вони не повинні посилено займатися літературою, наукою або мистецтвом.
 
Can. 460 – Novitius non potest valide suis bonis quovis modo renuntiare aut eadem obligare firmo can. 467, § 1.
Кан. 460 – Новик не може правосильно зректися свого майна будь-яким чином або віддати його в заставу згідно з кан. 467, § 1.
Can. 461 – § 1. Novitius potest monasterium sui iuris libere deserere aut a Superiore vel a Synaxi secundum typicum iusta de causa dimitti.
§ 2. Exacto novitiatu, si iudicatur idoneus, novitius ad professionem admittatur, secus dimittatur; si vero dubium superest de eius idoneitate, potest novitiatus tempus ad normam typici prorogari, non tamen ultra annum.
Кан. 461 – § 1. Новик може вільно залишити монастир свого права або бути відпущеним Настоятелем або Капітулою згідно з уставом з виправданої причини.
§ 2. Якщо після закінчення новіціяту новика визнають здатним, він допускається до професіїь в противному разі його слід відпуститиь якщо ж залишається сумнів щодо його здатності, то час новіціяту, згідно з приписом уставу, можна продовжити, але не більше року.
4° De consecratione seu professione monastica — 4° Посвячення або монаша професія
Can. 462 – § 1. Status monasticus definitive assumitur professione perpetua, in qua comprehenduntur tria vota perpetua oboedientiae, castitatis et paupertatis.
§ 2. In emittenda professione serventur praescripta typici et librorum liturgicorum.
Кан. 462 – § 1. Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає в собі три довічні обіти послуху, чистоти і вбозтва.
§ 2. У складанні професії слід дотримуватись приписів уставу і літургічних книг.
Can. 463 – Quod attinet ad diversos professionis monasticae gradus, standum est typico monasterii salva vi iuridica professionis secundum ius commune.
Кан. 463 – Що стосується різних ступенів монашої професії, то слід дотримуватись уставу монастиря, зберігаючи правову силу професії згідно з загальним правом.
Can. 464 – Ad validitatem professionis monasticae perpetuae requiritur, ut:
1° novitiatus valide peractus sit;
2° novitius admittatur ad professionem a Superiore proprii monasterii sui iuris de consensu sui consilii necnon recipiatur professio ab eodem Superiore per se vel per alium;
3° professio sit expressa nec vi, metu gravi aut dolo emissa vel recepta;
4° cetera ad validitatem professionis in typico requisita impleantur.
Кан. 464 – Для правосильності довічної професії вимагається, щоб:
1° новіціят був правосильно відбутий;
2° новик був допущений до професії Настоятелем власного монастиря свого права за згодою його ради і професію прийняв цей Настоятель особисто або через іншого;
3° професія була виражена і складена або прийнята без примусу, тяжкого страху і підступу;
4° було виконано все інше, що в уставі вимагається для правосильності професії.
Can. 465 – Ea, quae iure communi de professione temporaria praescribuntur, valent etiam de monasteriis, in quibus talis professio secundum typicum professioni perpetuae praemittitur.
Кан. 465 – Приписи загального права про тимчасову професію стосуються також монастирів, де така професія за уставом передує довічній професії.
Can. 466 – Professio monastica perpetua actus votis contrarios reddit invalidos, si actus irriti fieri possunt.
Кан. 466 – Довічна монаша професія робить неправосильними акти, суперечні обітам, якщо ці акти можуть стати недійсними.
 
Can. 467 – § 1. Candidatus ad professionem monasticam perpetuam debet intra sexaginta dies ante professionem omnibus bonis, quae actu habet, cui mavult, sub condicione secuturae professionis renuntiare; renuntiatio ante hoc tempus facta ipso iure nulla est.
§ 2. Emissa professione ea omnia statim fiant, quae necessaria sunt, ut renuntiatio etiam iure civili effectum consequatur.
Кан. 467 – § 1. Кандидат до довічної монашої професії повинен протягом щістдесяти днів перед професією зректися усього майна, яке в даний час посідає, на користь того, кому хоче його віддати, за умови, що вслід за цим наступить професіяь зречення, вчинене раніше, за законом є недійсним.
§ 2. Після складення професії повинно негайно відбутися все необхідне, щоб зречення набрало чинності також на підставі цивільного права.
Can. 468 – § 1. Quaecumque bona temporalia quovis titulo sodali post professionem perpetuam obveniunt, a monasterio acquiruntur.
§ 2. De debitis et obligationibus, quae sodalis post professionem perpetuam contraxit de licentia Superioris, respondere debet monasterium; si vero sine licentia Superioris debita contraxit, ipse sodalis respondere debet.
§ 3. Firmum tamen est contra eum, in cuius rem aliquid ex inito contractu versum est, semper posse actionem institui.
Кан. 468 – § 1. Будь-яке дочасне майно, яке дістається членові з будь-якого приводу після довічної професії, стає надбанням монастиря.
§ 2. За борги і зобов’язання, які член зробив після довічної професії з дозволу Настоятеля, повинен відповідати монастирь якщо ж він наробив боргів без дозволу Настоятеля, то повинен відповідати сам член.
§ 3. Однак завжди можна виступити з позовом проти того, хто якимсь чином наживається на укладеному договорі.
Can. 469 – Sodalis emissa professione perpetua amittit ipso iure quaelibet officia, si quae habet, et propriam eparchiam atque pleno iure monasterio aggregatur.
Кан. 469 – Член після складення довічної професії втрачає на підставі самого права будь-які уряди, якщо такі має, власну єпархію і вповні приєднується до монастиря.
Can. 470 – Documentum emissae professionis perpetuae ab ipso sodali et ab eo, qui professionem etiam ex delegatione recepit, subscriptum asservetur in archivo monasterii; Superior proprii monasterii sui iuris debet de eadem quam primum certiorem facere parochum, apud quem baptismus sodalis adnotatus est.
Кан. 470 – Документ про складення довічної професії, підписаний самим членом і тим, хто професію приймав навіть на підставі делегації, повинен зберігатися в архіві монастиряь Настоятель власного монастиря свого права повинен якнайскоріше повідомити про неї пароха, у якого записане хрещення члена.
5° De institutione sodalium et de disciplina monastica — 5° Навчання членів і монаша дисципліна
Can. 471 – § 1. Modus institutionis sodalium in typico ita determinetur, ut ad vitam sanctitatis plenius assequendam permanenter excitentur necnon ut ipsorum ingenii dotes evolvantur studio sacrae doctrinae et acquisitione humanae culturae pro temporum necessitatibus et sic aptiores evadant in exercitio artium atque operum, quae a monasterio legitime assumuntur.
§ 2. Institutio monachorum, qui ad ordines sacros destinantur, praeterea fieri debet secundum rationem institutionis clericorum, de qua in can. 330, in ipso monasterio, si sedem studiorum ad normam can. 340, § 1 instructam habet, aut sub ductu probati moderatoris in alio seminario vel instituto studiorum superiorum ab auctoritate ecclesiastica approbato.
Кан. 471 – § 1. Спосіб навчання членів повинен бути окреслений в уставі так, щоб вони постійно були спонукані для повніщого осягнення святості життя, а також щоб їхні природні здібності виявлялись через вивчення священної науки і засвоєння людської культури відповідно до потреб часів і таким чином ставали більш підготовленими для зайнять з мистецтва і ремесел, які монастир законно собі обрав.
§ 2. Навчання монахів, які призначаються до свячень, крім того, повинно проходити згідно з програмою студій священнослужителів, про що мовиться в кан. 330, в самому монастирі, якщо він має осідок студій, обладнаний відповідно до припису кан. 340, § 1, або під проводом досвідченого керівника в іншій семінарії або в інституті вищих студій, затвердженому церковною владою.
Can. 472 – Superior monasterii sui iuris ad normam typici dare potest suis sodalibus a votis perpetuis litteras dimissorias ad sacram ordinationem; hae litterae mittendae sunt Episcopo eparchiali loci, ubi monasterium, etiam dependens, situm est vel, si de monasterio stauropegiaco agitur, Episcopo a Patriarcha designato.
Кан. 472 – Настоятель монастиря свого права, згідно з приписом уставу, може дати своїм членам після довічних обітів відпускні грамоти для свяченняь ці грамоти слід відправити місцевому єпархіяльному Єпископові, де знаходиться монастир, також залежний, або, якщо йдеться про ставропігійський монастир, Єпископові, призначеному Патріярхом.
Can. 473 – § 1. In singulis monasteriis laudes divinae cottidie celebrentur ad normam typici et legitimarum consuetudinum; item omnibus diebus celebretur Divina Liturgia eis exceptis, qui praescriptis librorum liturgicorum excipiuntur.
§ 2. Curent Superiores monasteriorum, ut omnes sodales ad normam typici:
1° legitime non impediti cottidie laudibus divinis atque Divinae Liturgiae, quoties celebratur, participent, contemplationi rerum divinarum vacent et in alia pietatis exercitia sedulo incumbant;
2° libere ac frequenter ad patres spirituales et confessarios accedere possint;
3° quotannis per aliquot dies recessui spirituali vacent.
Кан. 473 – § 1. В окремих монастирях повинно щоденно служитись церковне правило згідно з приписом уставу і законних звичаївь слід також у всі дні відправляти Божественну Літургію, за винятком тих днів, які вилучені за приписами літургічних книг.
§ 2. Настоятелі монастирів мають дбати, щоб усі члени, згідно з приписом уставу:
1° не маючи законної перешкоди, щоденно брали участь у церковному правилі, а також у Божественній Літургії кожного разу, коли вона правиться, мали час для роздумів про божественні речі і наполегливо віддавалися іншим побожним вправам;
2° могли вільно і часто звертатися до духовних отців і сповідників;
3° щорічно протягом кількох днів мали час на реколекції.
Can. 474 – § 1. Sodales monasteriorum frequenter ad normam typici sacramentum paenitentiae suscipiant.
§ 2. Firmo typico, quod confessionem suadet apud determinatos confessarios, omnes sodales monasterii sacramentum paenitentiae suscipere possunt a quocumque sacerdote facultate hoc sacramentum ministrandi praedito firma disciplina monastica.
Кан. 474 – § 1. Члени монастирів, відповідно до припису уставу, повинні часто приймати тайну покаяння.
§ 2. Дотримуючись уставу, який радить сповідатися у визначених сповідників, усі члени монастиря можуть приймати тайну покаяння від будь-якого священика, наділеного владою уділяти святу тайну, дотримуючись монашої дисципліни.
Can. 475 – § 1. In singulis monasteriis plures pro sodalium numero patres spirituales et confessarii designentur ab ipso Superiore monasterii, si de presbyteris-monachis eiusdem monasterii agitur, qui facultate sacramentum paenitentiae ministrandi praediti sunt, secus vero ab Hierarcha loci audito Superiore monasterii sui iuris, qui praevie communitatem, cuius interest, consulere debet.
§ 2. Pro monasteriis in quibus presbyteri-monachi non sunt, Hierarcha loci eodem modo designet sacerdotem, cuius est regulariter in monasterio Divinam Liturgiam celebrare et verbum Dei praedicare firmo can. 612, § 2.
Кан. 475 – § 1. В окремих монастирях, залежно від кількості членів, сам Настоятель повинен призначити більше духовників і сповідників, якщо йдеться про пресвітерів-монахів цього монастиря, наділених владою уділяти тайну покаянняь в противному разі робить це місцевий Ієрарх, вислухавши Настоятеля монастиря свого права, який попередньо повинен порадитись із спільнотою, якій на цьому залежить.
§ 2. Для монастирів, в яких немає пресвітерів-монахів, місцевий Ієрарх у той самий спосіб повинен призначати священика, обов’язком якого є регулярно правити в монастирі Божественну Літургію і проповідувати слово Боже, згідно з кан. 612, § 2.
Can. 476 – Sodales monasterii tam intra quam extra monasterium habitum monasticum a proprio typico praescriptum induant.
Кан. 476 – Члени монастиря мають носити приписаний власним уставом монаший одяг як усередині, так і поза монастирем.
Can. 477 – § 1. In monasterio servetur clausura modo in typico praescripto, salvo iure Superioris per modum actus et gravi de causa in partes clausurae obnoxias admittendi personas alterius sexus praeter illas, quae secundum typicum clausuram ingredi possunt.
§ 2. Partes monasterii clausurae obnoxiae manifesto indicentur.
§ 3. Clausurae fines accurate praescribere aut iusta de causa mutare est Superioris monasterii sui iuris de consensu sui consilii atque certiore facto Episcopo eparchiali.
Кан. 477 – § 1. У монастирі слід дотримуватись клявзури в спосіб, приписаний уставом, зберігаючи право Настоятеля допускати в поодиноких випадках і з поважної причини осіб іншої статі в частини, які підлягають клявзуріь це не стосується тих, які, відповідно до уставу, можуть увійти в клявзуру.
§ 2. Частини монастиря, які підлягають клявзурі, слід виразно визначити.
§ 3. Докладно визначити або з виправданої причини змінити межі клявзури є справою Настоятеля монастиря свого права за згодою його радиь про це він має повідомити єпархіяльного Єпископа.
Can. 478 – Superior monasterii potest permittere, ut sodales extra monasterium degant ad tempus in typico determinatum; ad absentiam vero, quae unum annum excedit nisi causa studiorum vel infirmitatis intercedit, requiritur licentia auctoritatis, cui monasterium subiectum est.
Кан. 478 – Настоятель монастиря може дозволити, щоб члени перебували поза монастирем до часу, визначеного уставомь для відсутності, яка перевищує один рік, якщо причиною не стали студії або хвороба, потрібний дозвіл влади, якій підлягає монастир.
Can. 479 – Si de iudicio Hierarchae loci auxilium monasteriorum ad institutionem catecheticam populi necessarium est, omnes Superiores ab eodem Hierarcha requisiti debent per se vel per alios illam populo tradere in propriis ecclesiis.
Кан. 479 – Якщо на думку місцевого Ієрарха потрібна допомога монастирів для катехитичного навчання народу, то всі Настоятелі, до яких звертається цей Ієрарх повинні самі або через інших навчати народ у власних церквах.
Can. 480 – In ecclesia monasterii paroecia erigi non potest nec monachi parochi nominari possunt sine consensu Patriarchae intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, aut in ceteris casibus Sedis Apostolicae.
Кан. 480 – У монастирській церкві не можна засновувати парафію і не можна іменувати ченців парохами без згоди Патріярха в межах очолюваної ним Церкви або в інших випадках – Апостольського Престолу.
6° De eremitis — 6° Пустельники
Can. 481 – Eremita est sodalis monasterii sui iuris, qui in coelestium contemplatione se totum collocat et ab hominibus mundoque ex toto segregatur.
Кан. 481 – Пустельник є членом монастиря свого права, який цілком присвячує себе роздумам про небесне і цілком відокремлюється від людей і світу.
Can. 482 – Ad vitam eremiticam legitime aggrediendam requiritur, ut sodalis licentiam Superioris monasterii sui iuris, ad quod pertinet, de consensu eius consilii obtinuerit et saltem sex annos a die perpetuae professionis computandos vitam in monasterio peregerit.
Кан. 482 – Для того, щоб законно вступити на шлях пустельницького життя, потрібно, щоб член одержав дозвіл Настоятеля монастиря свого права, до якого він належить, за згодою його ради, і принаймні щість років провів у монастирі від дня довічної професії.
Can. 483 – Locus, ubi eremita vivit, sit a Superiore monasterii designatus atque speciali modo a saeculo et a ceteris partibus monasterii segregatus; si vero locus extra saepta monasterii invenitur, requiritur insuper consensus scripto datus Episcopi eparchialis.
Кан. 483 – Місце, в якому живе пустельник, повинно бути призначене Настоятелем монастиря і в спеціяльний спосіб відокремлене від мирського оточення та інших частин монастиряь якщо ж місце знаходиться поза огорожею монастиря, то надто вимагається письмова згода єпархіяльного Єпископа.
Can. 484 – Eremita a Superiore monasterii dependet atque canonibus de monachis et typico monasterii obligatur, quatenus cum vita eremitica componi possunt.
Кан. 484 – Пустельник залежить від Настоятеля монастиря, його зобов’язують канони про монахів і устав монастиря, наскільки вони можуть узгоджуватись з пустельницьким життям.
Can. 485 – Superior monasterii sui iuris potest de consensu sui consilii imponere finem vitae eremiticae iusta de causa, etiam invito eremita.
Кан. 485 – Настоятель монастиря свого права може за згодою своєї ради припинити з виправданої причини пустельницьке життя, навіть проти волі пустельника.
7° De monasterio stauropegiaco — 7° Ставропігійський монастир
Can. 486 – § 1. Patriarcha gravi de causa, consulto Episcopo eparchiali atque de consensu Synodi permanentis potest in ipso actu erectionis monasterio sui iuris statum monasterii stauropegiaci concedere.
§ 2. Monasterium stauropegiacum Patriarchae immediate subiectum est ita, ut ipse solus eadem iura et obligationes habet ac Episcopus eparchialis circa monasterium, sodales eidem ascriptos necnon personas, quae diu noctuque in monasterio degunt; ceterae vero personae monasterio addictae immediate et exclusive Patriarchae subduntur in eis solummodo, quae ad eorum munus vel officium spectant.
Кан. 486 – § 1. Патріярх з поважної причини, порадившись з єпархіяльним Єпископом і за згодою постійного Синоду, може в самому акті заснування надати монастиреві свого права статус ставропігійського монастиря.
§ 2. Ставропігійський монастир підлягає безпосередньо Патріярхові, який має такі самі права й обов’язки, що єпархіяльний Єпископ, щодо монастиря, членів, які до нього належать, а також осіб, які живуть у монастирі вдень і вночіь інші особи, які належать до монастиря, безпосередньо і виключно підлягають Патріярхові тільки в тих випадках, які стосуються їхнього завдання або уряду.
8° De transitu ad aliud monasterium — 8° Перехід до іншого монастиря
Can. 487 – § 1. Sodalis non potest transire a monasterio sui iuris ad aliud eiusdem confoederationis sine consensu scripto dato Praesidis confoederationis.
§ 2. Ad transitum a monasterio non confoederato ad aliud monasterium eidem auctoritati subiectum requiritur consensus eiusdem auctoritatis; si vero monasterium, ad quod transitus fit, alii auctoritati subiectum est, requiritur etiam consensus huius auctoritatis.
§ 3. Patriarcha, Episcopus eparchialis et Praeses confoederationis hunc consensum dare non possunt nisi consulto Superiore monasterii sui iuris, a quo transitus fit.
§ 4. Ad validitatem transitus ad monasterium alterius Ecclesiae sui iuris requiritur insuper consensus Sedis Apostolicae.
§ 5. Transitus fit admissione a Superiore novi monasterii sui iuris de consensu Synaxis concessa.
Кан. 487 – § 1. Член не може переходити з монастиря свого права до іншого тієї самої конфедерації без письмового дозволу Голови конфедерації.
§ 2. Для переходу з неконфедерованого монастиря до іншого монастиря, підпорядкованого цій же владі, вимагається згода цієї владиь якщо ж монастир, до якого відбувається перехід, підпорядкований іншій владі, вимагається також згода цієї влади.
§ 3. Патріярх, єпархіяльний Єпископ і Голова конфедерації не можуть дати цієї згоди, не порадившись з Настоятелем монастиря свого права, з якого відбувається перехід.
§ 4. Для правосильності переходу до монастиря іншої Церкви свого права потрібна ще й згода Апостольського Престолу.
§ 5. Перехід відбувається через прийняття Настоятелем нового монастиря свого права за згодою Капітули.
Can. 488 – § 1. Transiens ad aliud monasterium sui iuris eiusdem confoederationis nec novitiatum peragit nec novam professionem emittit et a die transitus amittit iura et solvitur ab obligationibus prioris monasterii, alterius iura et obligationes suscipit et, si clericus est, eidem etiam ut clericus ascribitur.
§ 2. Transiens a monasterio sui iuris ad aliud monasterium sui iuris ad nullam vel ad diversam confoederationem pertinens servet praescripta typici monasterii, ad quod fit transitus, circa obligationem peragendi novitiatum et emittendi professionem; si vero in typico de re non cavetur, nec novitiatum peragit nec novam professionem emittit, sed effectus transitus locum habent a die, quo transitus fit, nisi Superior monasterii ab eo exigit, ut aliquod tempas non ultra annum experimenti causa in monasterio transigat; transacto experimenti tempore aut a Superiore de consensu sui consilii vel Synaxis ad normam typici stabiliter novo monasterio ascribatur aut ad pristinum monasterium redeat.
§ 3. In transitu a monasterio sui iuris ad ordinem vel congregationem serventur congrua congruis referendo cann. 544 et 545.
§ 4. Monasterium sui iuris, a quo sodalis discedit, bona servat, quae ipsius sodalis ratione iam ei quaesita sunt; quod spectat ad dotem, ea debetur sine fructibus iam maturis a die transitus monasterio, ad quod transitus fit.
Кан. 488 – § 1. Той, хто переходить до іншого монастиря свого права тієї самої конфедерації, не проходить новіціяту ані не складає нової професії і від дня переходу втрачає права і звільняється від обов’язків попереднього монастиря, приймає права і обов’язки іншого і, якщо є священнослужителем, приписується до нього також як священнослужитель.
§ 2. Той, хто переходить з монастиря свого права до іншого монастиря свого права, який не належить до жодної або належить до іншої конфедерації, повинен дотримуватись приписів уставу того монастиря, до якого відбувається перехід, щодо обов’язку відбувати новіціят і складати професіюь якщо ж в уставі це не застережено, він не відбуває новіціяту і не складає нової професії, але наслідки переходу мають місце від дня, в якому відбувається перехід, хіба що Настоятель монастиря вимагає від нього, щоб він провів деякий час – не більше року – в монастирі заради пробиь після закінчення часу проби повинен бути приписаним на постійно до нового монастиря Настоятелем монастиря за згодою його ради або Капітули згідно з приписом уставу або повернутися до попереднього монастиря.
§ 3. При переході з монастиря свого права до Чину або Згромадження слід дотримуватись з відповідними модифікаціями канн. 544 і 545.
§ 4. Монастир свого права, з якого член вибуває, зберігає майно, яке було вже придбане для нього заходами цього членаь що стосується посагу, то він належить без спілих плодів від дня переходу монастиреві, до якого відбувається перехід.
9° De exclaustratione et de discessu a monasterio — 9° Ексклявстрація і вихід з монастиря
Can. 489 – § 1. Indultum exclaustrationis a monasterio sui iuris nonnisi sodali a votis perpetuis concedere potest ad petitionem ipsius sodalis auctoritas, cui monasterium subiectum est, audito Superiore monasterii sui iuris una cum suo consilio.
§ 2. Episcopus eparchialis hoc indultum nonnisi ad triennium concedere potest.
Кан. 489 – § 1. Індульт ексклявстрації з монастиря свого права може надати тільки членові після довічних обітів на просьбу самого члена влада, якій підлягає монастир, вислухавши Настоятеля монастиря свого права разом з його радою.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може надати такий індульт лише на три роки.
Can. 490 – Petente Superiore monasterii sui iuris de consensu sui consilii exclaustratio imponi potest ab auctoritate, cui monasterium subiectum est, gravi de causa servata aequitate et caritate.
Кан. 490 – На просьбу Настоятеля монастиря свого права за згодою його ради до ексклявстрації може зобов’язати з поважних причин влада, якій підлягає монастир, дотримуючись справедливості і любові.
Can. 491 – Sodalis exclaustratus manet votis ligatus atque ceteris obligationibus professionis monasticae, quae cum suo statu componi possunt, adhuc tenetur; habitum monasticum debet deponere; perdurante tempore exclanstrationis caret voce activa et passiva; Episcopo eparchiali loci, ubi commoratur, loco Superioris proprii monasterii subditus est etiam vi voti oboedientiae.
Кан. 491 – Ексклявстрований член залишається надалі зв’язаний обітами та іншими зобов’язаннями монашої професії, які можна погодити з його станомь монаший одяг він повинен знятиь на час ексклявстрації він позбавляється активного і пасивного голосуь замість Настоятеля власного монастиря, також силою обіту послуху, підлягає єпархіяльному Єпископові місця, де він проживає.
Can. 492 – § 1. Sodalis a votis perpetuis indultum discedendi a monasterio et redeundi ad vitam saecularem ne petat nisi gravissimis de causis coram Domino perpensis; petitionem suam deferat Superiori monasterii sui iuris, qui eam una cum voto suo suique consilii ad Sedem Apostolicam mittat.
§ 2. Huiusmodi indultum Sedi Apostolicae reservatur.
Кан. 492 – § 1. Член після довічних обітів не повинен просити про індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, хіба що з дуже поважних причин, зважених перед Господомь свою просьбу він повинен передати Настоятелеві монастиря свого права, який має переслати її разом з думкою власною і своєї ради до Апостольського Престолу.
§ 2. Індульт такого роду застерігається Апостольському Престолові.
Can. 493 – § 1. Indultum discedendi a monasterio et redeundi ad vitam saecularem legitime concessum et sodali intimatum, nisi in actu intimationis ab ipso sodali reiectum est, ipso iure secumfert dispensationem a votis necnon ab omnibus obligationibus ex professione ortis, non vero ab illis ordini sacro adnexis, si sodalis in ordine sacro constitutus est.
§ 2. Si sodalis, qui a monasterio discessit et ad vitam saecularem rediit, in monasterium rursus recipitur, novitiatum ac professionem instaurat, perinde ac si numquam vitae religiosae addictus esset.
Кан. 493 – § 1. Індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, наданий згідно з законом і доведений до відома члена – хіба що сам член у момент доведення до відома його не прийняв – на підставі самого права містить диспензу від обітів та від усіх обов’язків, які випливають з професії, але не від тих, що пов’язані зі свяченням, якщо член був висвячений.
§ 2. Якщо член, який вийшов з монастиря і повернувся до мирського життя, знову приймається в монастир, то він відновлює новіціят і професію, немовби ніколи не присвячував себе чернечому життю.
Can. 494 – § 1. Monachus a votis perpetuis et in ordine sacro constitutus, si indultum discedendi a monasterio et redeundi ad saeculum obtinuit, non potest ordines sacros exercere, donec Episcopum eparchialem benevolum receptorem invenerit.
§ 2. Episcopus eparchialis eum recipere potest sive absolute sive experimenti causa ad quinquennium; in primo casu monachus est ipso iure eparchiae ascriptus, in altero vero exacto quinquennio, nisi antea expresse dimissus est.
Кан. 494 – § 1. Якщо монах після довічних обітів і свячення одержав індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, то він не може священнодіяти, поки не знайде Єпископа, який прийняв би його доброзичливо.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може прийняти його або без застережень або для випробування на п’ять роківь у першому випадку монах тим самим приписується до єпархії, в другому – після п’яти років, хіба що раніше виразно був відпущений.
Can. 495 – Sodalis, qui post emissam professionem monasterium illegitime deseruit, debet sine mora ad monasterium redire; Superiores debent eum sollicite requirere et, si vera paenitentia motus redit, suscipere; secus vero ad normam iuris puniatur vel etiam dimittatur.
Кан. 495 – Член, який після складення професії незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутись у монастирь Настоятелі повинні його старанно розщукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийнятиь у противному випадку слід його покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.
Can. 496 – § 1. Qui perdurante professione temporaria gravi de causa a monasterio discedere et ad vitam saecularem redire vult, petitionem suam Superiori monasterii sui iuris deferat.
§ 2. Superior hanc petitionem una cum voto suo suique consilii ad Episcopum eparchialem mittat, cuius est, etsi de monasteriis iuris pontificii agitur, hoc in casu indultum discedendi a monasterio et ad vitam saecularem redeundi concedere, nisi ius particulare id pro monasteriis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sitis Patriarchae reservat.
Кан. 496 – § 1. Хто бажає під час тривання тимчасової професії з поважної причини вийти з монастиря і повернутися до мирського життя, повинен свою просьбу передати Настоятелеві монастиря свого права.
§ 2. Цю просьбу Настоятель з думкою власною і своєї ради повинен переслати єпархіяльному Єпископові, до якого належить, навіть якщо йдеться про монастирі папського права, у цьому випадку надати індульт виходу з монастиря і повернення до мирського життя, хіба що партикулярне право для монастирів у межах території патріяршої Церкви застерігає це Патріярхові.
10° De dimissione monachorum — 10° Відпущення монахів
Can. 497 – § 1. Ipso iure dimissus a monasterio habendus est sodalis qui:
1° fidem catholicam publice abiecit;
2° matrimonium celebravit vel etiam civiliter tantum attentavit.
§ 2. His in casibus Superior monasterii sui iuris consulto suo consilio sine mora collectis probationibus declarationem facti emittat, ut iuridice constet de dimissione, atque quam primum de re auctoritatem, cui monasterium immediate subiectum est, certiorem faciat.
Кан. 497 – § 1. На підставі самого права відпущеним з монастиря слід вважати члена, який:
1° прилюдно відрікся католицької віри;
2° уклав подружжя або пробував укласти навіть тільки цивільне.
§ 2. У таких випадках Настоятель монастиря свого права за порадою своєї ради повинен, зібравши докази, негайно видати ствердження факту, щоб правно стало відомим відпущення і якнайскоріше повідомити про справу владу, якій монастир безпосередньо підлягає.
Can. 498 – § 1. Sodalis, qui causa est imminentis et gravissimi sive exterioris scandali sive erga monasterium damni, a Superiore monasterii sui iuris de consensu eius consilii statim ex monasterio eici potest habitu monastico statim deposito.
§ 2. Superior monasterii sui iuris, si casus fert, curet, ut processus dimissionis ad normam iuris promoveatur, aut rem auctoritati, cui monasterium subiectum est, deferat.
§ 3. Sodalis ex monasterio eiectus, qui in ordine sacro constitutus est, ab exercitio ordinis sacri prohibetur, nisi auctoritas, cui monasterium subiectum est, aliter decernit.
Кан. 498 – § 1. Члена, який став причиною загрозливого і дуже тяжкого чи зовнішнього скандалу чи шкоди для монастиря, Настоятель монастиря свого права за згодою своєї ради може зразу виключити з монастиря після негайного зняття монашого одягу.
§ 2. Настоятель монастиря свого права, в разі потреби, повинен подбати, щоб відбувся процес про відпущення згідно з правом, або передати справу владі, якій підлягає монастир.
§ 3. Виключеному з монастиря членові, який був висвячений, забороняється священнодіяти, хіба що влада, якій підлягає монастир, вирішить інакше.
Can. 499 – Perdurante professione temporaria sodalis dimitti potest a Superiore monasterii sui iuris de consensu eius consilii secundum can. 552, §§ 2 et 3, sed dimissio, ut valeat, confirmari debet ab Episcopo eparchiali vel, si ius particulare ita fert pro monasteriis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sitis, a Patriarcha.
Кан. 499 – Під час тривання тимчасової професії член може бути відпущений Настоятелем монастиря свого права за згодою його ради згідно з кан. 552, § § 2 і 3, але, щоб відпущення було правосильним, повинно бути затверджене єпархіяльним Єпископом або Патріярхом, якщо так велить партикулярне право для монастирів у межах території патріяршої Церкви.
Can. 500 – § 1. Ad dimittendum sodalem a votis perpetuis firmo can. 497 competens est Praeses confoederationis monasticae vel Superior monasterii sui iuris non confoederati, uterque de consensu sui consilii, quod in casu simul cum Superiore praeside ex quinque saltem membris ad validitatem constare debet ita, ut, si desunt vel absunt ordinarii consiliarii, alii ad normam typici vel statutorum confoederationis advocentur; suffragatio autem secreto fieri debet.
§ 2. Ad dimissionem valide decernendam praeter alias condiciones in typico forte statutas requiritur, ut:
1° causae dimissionis sint graves, culpabiles et iuridice comprobatae una cum defectu emendationis;
2° dimissioni praecesserint, nisi natura causae dimissionis id excludit, duae monitiones cum formali comminatione dimissionis, quae in cassum cesserunt;
3° causae dimissionis sodali scripto manifestatae sint data ei post singulas monitiones plena opportunitate se defendendi;
4° tempus utile in typico statutum ab ultima monitione elapsum sit.
§ 3. Responsiones sodalis scripto datae alligantur actis, quae eis, de quibus in § 1, submittenda sunt.
§ 4. Decretum dimissionis exsecutioni mandari non potest, nisi est ab auctoritate, cui monasterium subiectum est, approbatum.
Кан. 500 – § 1. Для відпущення члена після довічних обітів, згідно з кан. 497, компетентним є Голова монашої конфедерації або Настоятель неконфедерованого монастиря свого права, обидва за згодою своєї радиь вона, в такому випадку, разом з Настоятелем як головою повинна складатися принаймні з п’яти членів так, щоб, якщо їх не вистачає або відсутні звичайні радники, можна було для правосильності запросити інших згідно з приписом уставу або статутів конфедераціїь а голосування мусить бути таємним.
§ § 2. Для правосильного рішення про відпущення, крім інших умов, визначених, можливо, в уставі, вимагається, щоб:
1° причини відпущення були поважні, осудливі і правно доведені разом з браком виправлення;
2° відпущенню мають передувати, якщо природа причини відпущення цього не виключає, два канонічні попередження разом з формальними погрозами про відпущення, які виявились даремними;
3° причини відпущення повинні бути доведені до відома члена в письмовій формі, даючи йому після кожного попередження повну можливість себе захищати;
4° минув установлений уставом корисний час від останнього попередження.
§ 3. Відповіді члена у письмовій формі додаються до актів, які слід приєднати до того, про що мова в § 1.
§ 4. Декрет про відпущення не можна передавати до виконання, якщо він не затверджений владою, якій підлягає монастир.
Can. 501 – § 1. Decretum dimissionis quam primum sodali, cuius interest, intimetur.
§ 2. Sodalis vero potest adversus decretum dimissionis intra quindecim dies cum effectu suspensivo sive recursum interponere sive, nisi decretum dimissionis a Sede Apostolica confirmatum est, postulare, ut causa via iudiciali tractetur.
§ 3. De recursu adversus decretum dimissionis videt Sedes Apostolica vel, si de sodali agitur, qui domicilium intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis habet, Patriarcha.
§ 4. Si vero causa via iudiciali tractanda est, de ea videt tribunal auctoritatis immediate superioris ei, qui decretum dimissionis confirmavit; Superior vero, qui decretum dimissionis tulit, acta in re collecta tradat eidem tribunali et procedatur secundum canones de iudicio poenali appellatione remota.
Кан. 501 – § 1. Декрет про відпущення слід якнайскоріше довести до відома члена, якого це стосується.
§ 2. Член, однак, може подати відклик проти декрету про відпущення протягом п’ятнадцяти днів з припиненням рішення або, якщо декрет про відпущення не затверджений Апостольським Престолом, вимагати, щоб справа розглядалась судовим шляхом.
§ 3. Відклик проти декрету про відпущення розглядає Апостольський Престол або, якщо йдеться про члена, який проживає в межах території патріяршої Церкви – Патріярх.
§ 4. Якщо справу треба розглядати судовим шляхом, то її розглядає трибунал влади безпосередньо вищої від того, хто затвердив декрет про відпущення; Настоятель, який видав декрет відпущення, повинен передати акти, зібрані в цій справі, цьому трибуналові і слід поступати згідно з приписами канонів про карний процес без права апеляції.
Can. 502 – Legitima dimissione, ea exclusa, de qua in can. 497, ipso iure cessant omnia vincula necnon obligationes ex professione monastica orta et, si sodalis in ordine sacro constitutus est, servari debet can. 494.
Кан. 502 – Внаслідок законного відпущення, за винятком того, про що мова в кан. 497, тим самим припиняються всі вузли й обов’язки, які випливають з монашої професії, і, якщо член був поставлений у священичий чин, слід дотримуватись кан. 494.
Can. 503 – § 1. Qui a monasterio legitime discedit vel ab eo legitime dimissus est, nihil ab eo repetere potest ob quamlibet operam in eo praestitam.
§ 2. Monasterium tamen aequitatem et caritatem servet erga sodalem, qui ab eo separatur.
Кан. 503 – § 1. Той, хто законно виходить з монастиря, або той, кого законно відпускають, не може нічого від нього вимагати за виконання в ньому будь-якої роботи.
§ 2. Однак монастир повинен дотримуватись справедливості і любові щодо члена, який від нього відокремлюється.

Art. III — DE ORDINIBUS ET CONGREGATIONIBUS;
Арт. ІІІ: Чини і Згромадження

Can. 504 – § 1. Ordo est societas ab auctoritate competenti ecclesiastica erecta, in qua sodales, etsi non sunt monachi, professionem emittunt, quae professioni monasticae aequiparatur.
§ 2. Congregatio est societas ab auctoritate competenti ecclesiastica erecta, in qua sodales professionem emittunt cum tribus votis publicis oboedientiae, castitatis et paupertatis, quae tamen professioni monasticae non aequiparatur, sed propriam vim habet ad normam iuris.
Кан. 504 – §1. Чин – це спільнота, заснована компетентною церковною владою, в якій члени, хоч не є монахами, складають професію, яка прирівнюється до монашої професії.
§2. Згромадження – це спільнота, заснована компетентною церковною владою, в якій члени складають професію з трьома прилюдними обітами послуху, чистоти і вбозтва, яка, однак, не прирівнюється до монашої професії, але має власну силу згідно з приписом права.
Can. 505 – § 1. Ordo est iuris pontificii, si a Sede Apostolica erectus aut per eiusdem decretum ut talis agnitus est; iuris patriarchalis vero, si a Patriarcha erectus decretum agnitionis Sedis Apostolicae consecutus non est.
§ 2. Congregatio est:
1° iuris pontificii, si a Sede Apostolica erecta aut per eiusdem decretum ut talis agnita est;
2° iuris patriarchalis, si a Patriarcha erecta aut per eiusdem decretum ut talis agnita est nec decretum agnitionis Sedis Apostolicae consecuta est;
3° iuris eparchialis, si ab Episcopo eparchiali erecta decretum agnitionis Sedis Apostolicae vel Patriarchae consecuta non est.
§ 3. Ordo vel congregatio est clericalis, si ratione finis seu propositi a fundatore intenti vel vi legitimae consuetudinis sub moderamine est presbyterorum, ministeria ordini sacro propria assumit et ut talis ab auctoritate ecclesiastica agnoscitur.
Кан. 505 – § 1. Чин є папського права, якщо він заснований Апостольським Престолом або через його декрет був визнаний як такийь патріяршого права, якщо, заснований Патріярхом, не одержав декрету визнання Апостольським Престолом.
§2. Згромадження є:
1° папського права, якщо воно засноване Апостольським Престолом або, через його декрет, було визнане як такеь
2° патріяршого права, якщо воно засноване Патріярхом або, через його декрет, було визнане як таке, і не одержало декрету визнання Апостольським Престолом.
3° єпархіяльного права, якщо воно засноване єпархіяльним Єпископом, і не одержало декрету визнання Апостольським Престолом або Патріярхом.
§ 3. Чин або Згромадження є клирицьким, якщо з уваги на мету або завдання, яке ставить перед ним засновник, або внаслідок законного звичаю перебуває під керівництвом священиків, бере на себе служіння, властиве священичому станові і визнається таким церковною владою.
1° De erectione et de suppressione ordinis,congregationis, provinciae, domus — 1° Заснування і скасування Чину, Згромадження, Провінції, дому
Can. 506 – § 1. Episcopus eparchialis erigere potest tantum congregationes; sed eas ne erigat nisi consulta Sede Apostolica et insuper intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis nisi consulto Patriarcha.
§ 2. Patriarcha erigere potest ordines et congregationes de consensu Synodi permanentis atque Sede Apostolica consulta.
§ 3. Intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis congregatio iuris eparchialis, quae in plures eparchias eiusdem territorii diffusa est, fieri potest iuris patriarchalis decreto Patriarchae consultis eis, quorum interest, et de consensu synodi permanentis.
Кан. 506 – § 1. Єпархіяльний Єпископ може засновувати тільки Згромадженняь але нехай не засновує їх, не порадившись з Апостольським Престолом і до того ж не порадившись з Патріярхом у межах території патріяршої Церкви.
§ 2. Патріярх може засновувати Чини і Згромадження за згодою постійного Синоду і за порадою Апостольського Престолу.
§ 3. У межах території патріяршої Церкви Згромадження єпархіяльного права, яке поширилось на більшу кількість єпархій цієї території, може набути патріяршого права через декрет Патріярха, завдяки пораді тих, які в цьому зацікавлені, і за згодою постійного Синоду.
Can. 507 – § 1. Ordo, etiam iuris patriarchalis, legitime erectus, etsi ex una tantum domo constat, supprimi non potest nisi a Sede Apostolica, cui etiam reservatur de bonis suppressi ordinis statuere salva offerentium voluntate.
§ 2. Congregationem iuris patriarchalis vel eparchialis legitime erectam, etsi ex una tantum domo constat, supprimere potest praeter Sedem Apostolicam Patriarcha intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, consultis eis, quorum interest, et de consensu Synodi permanentis necnon Sedis Apostolicae.
Кан. 507 – § 1. Законно заснований Чин, в тому числі і патріяршого права, навіть якщо він складається тільки з одного дому, може бути скасований лише Апостольським Престолом, якому також застерігається право вирішити питання про майно скасованого Чину, з дотриманням волі жертводавців.
§ 2. Законно засноване Згромадження патріяршого або єпархіяльного права, навіть якщо воно складається тільки з одного дому, може скасувати, крім Апостольського Престолу, Патріярх у межах території очолюваної ним Церкви, порадившись з зацікавленими особами і за згодою постійного Синоду й Апостольського Престолу.
Can. 508 – § 1. Provincia indicat partem eiusdem ordinis vel congregationis ex pluribus domibus constantem, quam Superior maior immediate regit.
§ 2. Ordinem vel congregationem in provincias dividere, provincias coniungere, aliter circumscribere vel supprimere novasque erigere, pertinet ad auctoritatem a statutis ordinis vel congregationis determinatam.
§ 3. De bonis suppressae provinciae statuere salva iustitia et offerentium voluntate spectat, nisi statuta aliter cavent, ad Synaxim generalem vel urgente necessitate ad Superiorem generalem de consensu sui consilii.
Кан. 508 – § 1. Провінція – це частина Чину або Згромадження, яка складається з багатьох домів, і якою керує безпосередньо вищий Настоятель.
§ 2. Ділити на Провінції Чин або Згромадження, об’єднувати Провінції, інакше окреслювати або скасовувати, засновувати нові належить до влади, визначеної статутами Чину або Згромадження.
§ 3. Вирішувати питання про майно скасованої Провінції, дотримуючись справедливості і волі жертводавців, належить до генеральної Капітули або, в наглій потребі, до генерального Настоятеля за згодою його ради, хіба що статути наказують інакше.
Can. 509 – § 1. Ordo vel congregatio domum valide erigere non potest nisi de consensu scripto dato Episcopi eparchialis; si agitur de erigenda prima domo ordinis vel congregationis iuris patriarchalis in aliqua eparchia, requiritur intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis consensus Patriarchae vel in ceteris casibus Sedis Apostolicae.
§ 2. Quae dicuntur in can. 437, valent etiam de domibus ordinum et congregationum.
Кан. 509 – § 1. Чин або Згромадження може правосильно заснувати дім лише за письмовою згодою єпархіяльного Єпископаь якщо йдеться про заснування першого дому Чину або Згромадження патріяршого права в якійсь єпархії, то вимагається згода Патріярха в межах території патріяршої Церкви або в інших випадках – Апостольського Престолу.
§ 2. Те, про що мовиться в кан. 437, стосується також домів Чинів і Згромаджень.
Can. 510 – Domus ordinis vel congregationis valide supprimi non potest nisi consulto Episcopo eparchiali; suppressio vero unicae domus ordinis vel congregationis eidem auctoritati reservatur, cuius est secundum can. 507 ipsum ordinem vel congregationem supprimere.
Кан. 510 – Дім Чину або Згромадження може бути правосильно скасованим лише за порадою єпархіяльного Єпископаь скасування ж єдиного дому Чину або Згромадження застерігається тій владі, до якої належить, згідно з кан. 507, скасувати сам Чин або Згромадження.
2° De Superioribus, de Synaxibus et de oeconomis in ordinibus et congregationibus — 2° Настоятелі, Капітули й економи в Чинах і Згромадженнях
Can. 511 – § 1. In ordinibus et congregationibus Superiores et Synaxes eam potestatem habent, quae iure communi et statutis determinatur.
§ 2. In ordinibus et congregationibus clericalibus iuris pontificii vel patriarchalis autem Superiores et Synaxes insuper habent potestatem regiminis pro foro externo et interno ad normam statutorum.
Кан. 511 – § 1. У Чинах і Згромадженнях Настоятелі і Капітули мають ту владуь яка визначається загальним правом і статутами.
§ 2. У клирицьких Чинах і Згромадженнях папського або патріяршого права Настоятелі і Капітули маютьь крім того, владу управління як для зовнішнього, так і для внутрішнього суду згідно з приписами статутів.
Can. 512 – § 1. Synaxis generalis, quae superior auctoritas ad normam statutorum est, efformetur ita, ut totum ordinem vel congregationem repraesentans verum signum eiusdem unitatis in caritate fiat.
§ 2. Non solum provinciae et domus, sed etiam omnis sodalis optata sua modo in statutis determinato Synaxi generali libere mittere potest.
Кан. 512 – § 1. Генеральна капітула, яка згідно із статутами, є вищою владою, повинна так утворюватись, щоб, представляючи весь Чин або Згромадження, стала справжнім відображенням його єдності в любові.
§ 2. Не тільки Провінції і доми, але навіть кожний член може вільно посилати свої побажання Генеральній капітулі в спосіб, визначений в статутах.
Can. 513 – § 1. Ut sodales ad officium Superioris valide nominentur aut eligantur, requiritur congruum tempus post professionem perpetuam a statutis determinandum, quod, si de Superioribus maioribus agitur, debet esse saltem decennium a prima professione computandum.
§ 2. Si de Superiore generali agitur, praeterea ad validitatem requiritur, ut annos triginta quinque expleverit.
Кан. 513 – § 1. Щоб члени правосильно іменувались або обирались на уряд Настоятеля, вимагається відповідний час після довічної професії, який має бути визначений статутами і який, якщо йдеться про вищих Настоятелів, повинен становити принаймні десять років від першої професії.
§ 2. Якщо йдеться про генерального Настоятеля, то, крім того, для правосильності вимагається, щоб йому сповнилось тридцять п’ять років.
Can. 514 – § 1. Superiores ad tempus determinatum et conveniens temporis spatium constituantur, nisi pro Superiore generali aliud ferunt statuta.
§ 2. Possunt tamen antequam tempus determinatum elapsum est ab officio amoveri vel ad aliud transferri ob causas et secundum modum a statutis determinata.
§ 3. In statutis aptis normis provideatur, ne sodales diutius sine intermissione Superiores sint.
Кан. 514 – § 1. Настоятелі повинні ставитись на визначений час і відповідний реченець, хіба що для генерального Настоятеля статути велять щось інше.
§ 2. Однак вони можуть перед закінченням цього часу бути усуненими з уряду або перенесеними на інший з причин і згідно із способом, визначеним статутами.
§ 3. У статутах за допомогою відповідних приписів слід подбати про те, щоб члени не були Настоятелями занадто довго без перерви.
Can. 515 – § 1. Superior generalis electione designetur ad normam statutorum.
§ 2. Ceteri Superiores ad normam statutorum designentur, ita tamen, ut, si eliguntur, confirmatione Superioris maioris competentis indigeant; si vero nominantur, apta consultatio praecedat.
§ 3. In electionibus sedulo serventur cann. 947 - 960 necnon can. 445.
Кан. 515 – § 1. Генеральний Настоятель повинен встановлюватись за допомогою виборів, згідно з приписом статутів.
§ 2. Інші Настоятелі повинні встановлюватись згідно з приписом статутів, однак так, щоб, якщо їх вибирають, вони потребували затвердження компетентного вищого Настоятеляь якщо ж іменуються, то тому повинна передувати відповідна нарада.
§ 3. Під час виборів слід старанно дотримуватись канн. 947-960 і кан. 445.
Can. 516 – § 1. Sint pro administratione bonorum temporalium in ordinibus et congregationibus oeconomi: oeconomus generalis, qui bona totius ordinis vel congregationis administret, oeconomus provincialis, qui provinciae, oeconomus localis, qui singularum domorum; qui omnes officio suo fungantur sub moderamine Superioris.
§ 2. Oeconomi generalis et oeconomi provincialis officium implere Superior maior ipse non potest; officium vero oeconomi localis, etsi melius ab officio Superioris distinguitur, componi tamen cum eo potest, si necessitas id exigit.
§ 3. Si de modo oeconomos designandi statuta silent, ii a Superiore maiore de consensu sui consilii nominentur.
Кан. 516 – § 1. Для управління дочасним майном у Чинах і Згромадженнях мають бути економи: генеральний економ, який управляв би майном усього Чину або Згромадження, провінційний економ – Провінції, місцевий економ – окремих домівь всі вони повинні виконувати свій уряд під проводом Настоятеля.
§ 2. Сповняти уряд генерального і провінційного економа не може особисто вищий Настоятельь однак уряд місцевого економа, хоч краще щоб відрізнявся від уряду Настоятеля, може з ним суміщатись, якщо цього вимагає необхідність.
§ 3. Якщо в статутах нічого не сказано про спосіб призначення економів, то їх повинен іменувати вищий Настоятель за згодою своєї ради.
3° De admissione in ordines et congregationes et de novitiatu — 3° Приймання до Чинів і Згромаджень та на новіціят
Can. 517 – § 1. Aetas ad validam admissionem in novitiatum ordinis vel congregationis requisita est decimus septimus annus expletus; circa cetera requisita ad admissionem in novitiatum serventur cann. 448, 450, 452 et 454.
§ 2. Ad novitiatum instituti religiosi alterius Ecclesiae sui iuris nemo licite admitti potest sine licentia Sedis Apostolicae, nisi de candidato agitur, qui destinatus est provinciae vel domui, de qua in can. 432, propriae Ecclesiae.
Кан. 517 – § 1. Вік, який вимагається для правосильного прийняття на новіціят у Чині або Згромадженні – це закінчений сімнадцятий рік; щодо інших вимог для приймання на новіціят, слід дотримуватись приписів канн. 448, 450, 452 і 454.
§ 2. Прийняття будь-кого на новіціят чернечого інституту іншої Церкви свого права без дозволу Апостольського Престолу є недозволеним, хіба що йдеться про кандидата, призначеного для Провінції або дому власної Церкви, про який мова в кан. 432.
Can. 518 – Antequam candidatus ad novitiatum admittitur, sit congruenter praeparatus sub speciali cura probati sodalis per tempus et secundum modum a statutis determinatum.
Кан. 518 – Раніше, ніж кандидат має бути прийнятим на новіціят, він повинен бути відповідно підготовленим під особливою опікою досвідченого члена протягом часу і згідно із способом, визначеним статутами.
Can. 519 – Ius admittendi candidatos ad novitiatum pertinet ad Superiores maiores ad normam statutorum servato can. 453, §§ 2 et 3.
Кан. 519 – Право приймання кандидатів на новіціят належить до вищих Настоятелів, згідно з приписами статутів, дотримуючись кан. 453, § § 2 і 3.
Can. 520 – Novitiatus incipit modo a statutis praescripto.
Кан. 520 – Новіціят розпочинається в спосіб, приписаний статутами.
Can. 521 – Sedis novitiatus erectio, translatio et suppressio fit per decretum Superioris generalis de consensu eius consilii.
Кан. 521 – Заснування осідку новіціяту, його перенесення і скасування відбувається через декрет генерального Настоятеля за згодою його ради.
Can. 522 – § 1. Novitiatus ut validus sit, peragi debet in domo, in qua est sedes novitiatus; in casibus specialibus et ad modum exceptionis ex concessione Superioris generalis de consensu eius consilii novitiatus peragi potest in alia eiusdem ordinis vel congregationis domo sub moderamine alicuius probati sodalis, qui vices magistri novitiorum gerit.
§ 2. Superior maior permittere potest, ut novitiorum coetus per certum temporis spatium in alia proprii ordinis vel congregationis domo a se designata commoretur.
Кан. 522 – § 1. Щоб новіціят був правосильним, повинен проходити в домі, в якому міститься осідок новіціятуь в особливих випадках і як виняток, за дозволом генерального Настоятеля і за згодою його ради, новіціят може відбутись в іншому домі цього Чину або Згромадження під проводом якогось досвідченого члена, який заступив би йому вчителя новиків.
§ 2. Вищий Настоятель може дозволити, щоб група новиків протягом певного часу перебувала в іншому, призначеному ним, домі Чину або Згромадження.
Can. 523 – § 1. Ad validitatem novitiatus requiritur, ut annum integrum et continuum complectatur; absentia vero tribus mensibus sive continuis sive intermissis brevior validitatem non afficit, sed tempus deficiens, si quindecim dies superat, suppleri debet, etsi exercitationibus apostolicis ad novitiorum institutionem perficiendam deditum erat.
§ 2. Si longius tempus novitiatus in statutis praescribitur, illud non requiritur, ut valeat professio.
Кан. 523 – § 1. Для правосильності новіціяту вимагається, щоб він охоплював повний рік без перервиь а відсутність, коротша, ніж три місяці без перерви або з перервою, не шкодить правосильності, але час, якого не вистачає, якщо перевищує п’ятнадцять днів, повинен бути доповнений, хоч би був присвячений душпастирським вправам для навчання новиків.
§ 2. Якщо в статутах приписаний довший час новіціяту, то його не вимагається для правосильності професії.
Can. 524 – § 1. Novitiorum institutioni praeficiendus est ut magister ad normam statutorum sodalis prudentia, caritate, pietate, scientia et status religiosi observantia praestans, decem saltem annos professus et, si de ordine vel congregatione clericali agitur, in ordine presbyteratus constitutus.
§ 2. Magistro, si opus est, cooperatores dentur, qui in omnibus ei subsint circa moderamen novitiatus et institutionem novitiorum.
§ 3. Solius magistri est consulere novitiorum institutioni et ad ipsum solum novitiatus moderamen spectat ita, ut nemini liceat his se quovis praetextu immiscere exceptis illis Superioribus, quibus id a statutis permittitur, ac visitatoribus; ad disciplinam religiosam vero totius domus quod attinet, magister, quemadmodum et novitii, Superiori subditus est.
§ 4. Novitius potestati magistri ac Superiorum subest eisque oboedire tenetur.
Кан. 524 – § 1. Формування новиків повинен очолювати як учитель 9магістер0, згідно з приписами статутів, член, який відзначається розсудливістю, любов’ю, побожністю, знанням і додержуванням чернечого стану, який склав професію принаймні десять років тому і, якщо йдеться про клирицький Чин або Згромадження, був поставлений у пресвітери.
§ 2. Учителеві, в разі потреби, слід дати помічників, які б йому в усьому підлягали у керівництві новіціятом і навчанні новиків.
§ 3. Дбати про навчання новиків є обов’язком тільки вчителя і тільки йому належить керівництво новіціятом, так що нікому не дозволяється втручатись до цього під будь-яким приводом, за винятком тих Настоятелів, яким це дозволяють статути, і візитаторівь стосовно чернечої дисципліни всього дому, учитель, як і новики, підлягає Настоятелеві.
§ 4. Новик підлягає владі вчителя і Настоятелів і зобов’язаний їх слухатись.
Can. 525 – § 1. Ea, quae praescribuntur in cann. 459 - 461, valent etiam de ordinibus et congregationibus.
§ 2. Antequam professionem temporariam emittit, novitius debet ad totum tempus, quo eadem professione ligatus est, bonorum suorum, quae actu habet et quae ipsi forte postea supervenient, administrationem cedere, cui mavult, et de eorundem usu et usufructu libere disponere.
Кан. 525 – § 1. Приписи, вмішені в канн. 459–461, стосуються також Чинів і Згромаджень.
§ 2. Раніше, ніж скласти тимчасову професію, новик повинен на весь час, яким він зв’язаний цією професією, віддати управління своїм майном, яке в даний час посідає і тим, яке йому пізніше, можливо, дістанеться, тому, кому забажає, і вільно розпорядитися його користуванням і доходами.
4° De professione in ordinibus et congregationibus — 4° Професія в Чинах і Згромадженнях
Can. 526 – § 1. Professio temporaria cum tribus votis oboedientiae, castitatis et paupertatis emittatur ad tempus in statutis determinatum.
§ 2. Haec professio ad normam statutorum pluries renovari potest ita tamen, ut complexive numquam ad tempus, quod triennio brevius vel sexennio longius est, extendatur.
Кан. 526 – § 1. Тимчасова професія з трьома обітами послуху, чистоти і вбозтва повинна бути складена на час, визначений у статутах.
§ 2. Ця професія, згідно з приписом статутів, може відновлюватись більше разів, але так, щоб у сукупності ніколи не розтягувалась на час, коротший від трьох або довший від щести років.
Can. 527 – Ad validitatem professionis temporariae requiritur, ut:
1° novitiatus valide peractus sit;
2° novitius admittatur ad professionem a Superiore competenti secundum statuta de consensu sui consilii necnon recipiatur professio ab eodem Superiore per se vel per alium;
3° professio sit expressa nec vi, metu gravi aut dolo emissa vel recepta;
4° cetera ad validitatem professionis in statutis requisita impleantur.
Кан. 527 – Для правосильності тимчасової професії вимагається, щоб:
1° новіціят був правосильно заверщений;
2° новик був допущений до професії компетентним Настоятелем, згідно із статутами, за згодою його ради і щоб професія була прийнята цим же Настоятелем особисто або через когось іншого;
3° професія була виражена і складена та прийнята без примусу, тяжкого страху або підступу;
4° було виконане все інше, що вимагається в статутах для правосильності професії.
Can. 528 – Sodalis a votis temporariis eadem obligatione ac sodalis a votis perpetuis tenetur observandi statuta; voce activa et passiva caret, nisi aliter in statutis expresse cavetur.
Кан. 528 – Член з тимчасовими обітами зобов’язаний так само, як член з довічними обітами, дотримуватись статутівь він не має ні активного, ні пасивного голосу, хіба що в статутах виразно передбачається щось інше.
Can. 529 – § 1. Professio temporaria actus votis contrarios reddit illicitos, sed non invalidos.
§ 2. Haec professio non aufert sodali proprietatem bonorum suorum neque capacitatem alia bona acquirendi; sodali tamen non licet per actum inter vivos dominium bonorum suorum titulo gratioso abdicare.
§ 3. Quidquid autem sodalis a votis temporariis industria sua aut intuitu ordinis vel congregationis acquirit, ipsi ordini vel congregationi acquirit; nisi contrarium legitime probatur, sodalis praesumitur acquirere intuitu ordinis vel congregationis.
§ 4. Cessionem vel dispositionem, de quibus in can. 525, § 2, sodalis a votis temporariis mutare potest non quidem proprio arbitrio, sed de Superioris maioris consensu, dummodo mutatio saltem de notabili bonorum parte ne fiat in favorem ordinis vel congregationis; per discessum autem ab ordine vel congregatione eiusmodi cessio ac dispositio habere vim desinit.
§ 5. Si sodalis a votis temporariis debita et obligationes contraxit, ipse respondere debet, nisi de Superioris licentia negotium ordinis vel congregationis gessit.
§ 6. Emissa professione temporaria ipso iure vacant quaelibet professi officia.
Кан. 529 – § 1. Тимчасова професія вчиняє акти, суперечні з обітами, недозволеними, але не неправосильними.
§ 2. Ця професія не позбавляє члена власності його майна ні здатності набувати інше майноь але член не може актом між живими зрікатися володіння своїм майном титулом даровизни.
§ 3. Однак, усе, що член з тимчасовоми обітами набуває власним старанням або з уваги на Чин або Згромадження, набуває це для самого Чину або Згромадженняь якщо законно не доведено протилежне, то вважається, що член набуває це для Чину або Згромадження.
§ 4. Передачу або розпорядження щодо майна, про що мова в кан. 525, § 2, член з тимчасовими обітами може змінити, щоправда, не на власний розсуд, але за згодою вищого Настоятеля, аби тільки зміна принаймні щодо значної частини майна не здійснювалась на користь Чину або Згромадженняь через вихід з Чину або Згромадження того роду передача і розпорядження перестає мати силу.
§ 5. Якщо член з тимчасовими обітами наробив боргів і зобов’язань, то він сам повинен відповідати, хіба що вів справу Чину або Згромадження з дозволу Настоятеля.
§ 6. Після складення тимчасової професії на підставі самого права всі уряди того, хто складав професію, стають вакантними.
Can. 530 – In congregationibus sodalis saltem ante professionem perpetuam testamentum, quod etiam in iure civili validum sit, libere condat.
Кан. 530 –У Згромадженнях член, принаймні перед довічною професією, повинен вільно скласти заповіт, який також у цивільному праві має стати правосильним.
Can. 531 – Per professionem perpetuam sodalis statum religiosum definitive assumit, propriam eparchiam amittit ac ordini vel congregationi pleno iure aggregatur.
Кан. 531 – Через довічну професію член остаточно приймає чернечий стан, втрачає власну єпархію і повноправно входить до складу Чину або Згромадження.
Can. 532 – Ad validitatem professionis perpetuae praeter requisita, de quibus in can. 464, requiritur, ut praecesserit professio temporaria ad normam can. 526.
Кан. 532 – Для правосильності довічної професії, крім вимог, про які мова в кан. 464, вимагається, щоб їй, згідно з приписом кан. 526, передувала тимчасова професія.
Can. 533 – In ordinibus professio perpetua professioni perpetuae monasticae aequiparatur, proinde valent de ea cann. 466 - 468.
Кан. 533 – В Чинах довічна професія прирівнюється до довічної монашої, тим-то її стосуються канн. 466-468.
Can. 534 – In congregationibus:
1° effectus canonici professionis perpetuae iidem manent ac in can. 529 de professione temporaria determinantur, nisi aliter iure communi cavetur;
2° Superior maior de consensu sui consilii potest sodali a votis perpetuis id petenti licentiam bona sua cedendi salvis normis prudentiae concedere;
3° Synaxis generalis est in statuta introducere, si opportunum videtur, renuntiationem obligatoriam patrimonii a sodali acquisiti vel aequirendi, quae tamen ante professionem perpetuam fieri non potest.
Кан. 534 – У Згромадженнях:
1° канонічні наслідки довічної професії залишаються тими самими, які в кан. 529 визначаються щодо тимчасової професії, хіба що загальне право застерігає щось інше;
2° Вищий Настоятель за згодою своєї ради може членові з довічними обітами, якщо цей його просить, дати дозвіл передати своє майно з дотриманням приписів розсудливості;
3° Генеральна капітула може, якщо вважає за доцільне, ввести в статути обов’язкове зречення спадщини, набутої членом, або тієї, яку має одержати, що, однак, не може статися перед довічною професією.
Can. 535 – § 1. In emittenda quavis professione serventur praescripta statutorum.
§ 2. Documentum emissae professionis ab ipso sodali et ab eo, qui professionem, etiam ex delegatione, recepit, subscriptum asservetur in archivo ordinis vel congregationis; si de professione perpetua agitur, Superior maior debet de eadem quam primum certiorem facere parochum, apud quem sodalis baptismus adnotatus est.
Кан. 535 – § 1. У складанні будь-якої професії слід дотримуватись приписів статутів.
§ 2. Документ складання професії, підписаний самим членом і тим, хто прийняв професію, навіть на підставі делегації, має зберігатися в архіві Чину або Згромадженняь якщо йдеться про довічну професію, то вищий Настоятель повинен якнайскоріше повідомити про неї пароха, в якого записане хрещення ченця.
5° De institutione sodalium et de disciplina religiosa in ordinibus et congregationibus — 5° Навчання членів і чернеча дисципліна в Чинах і Згромадженнях
Can. 536 – § 1. Modus institutionis sodalium servato can. 471, § 1 determinatur in statutis.
§ 2. Institutio sodalium, qui ad ordines sacros destinantur, praeterea fieri debet secundum rationem institutionis clericorum, de qua in can. 330, in sede studiorum ordinis vel congregationis a Synaxi generali vel a Superioribus maioribus ad normam statutorum approbata; si vero sedes studiorum propria ad normam can. 340, § 1 haberi non potest, sodales institui debent sub ductu probati moderatoris in alio seminario vel instituto studiorum superiorum ab auctoritate ecclesiastica approbato.
Кан. 536 – § 1. Спосіб навчання членів визначається в статутах з дотриманням припису кан. 471, § 1.
§ 2. Навчання членів, які призначаються до священнослужінь, крім того, повинно проходити згідно з програмою навчання священнослужителів, про яку мова в кан. 330, в осідку студій Чину або Згромадження, затвердженому, відповідно до припису статутів, Генеральною капітулою або вищими Настоятелямиь якщо не можна мати власного осідку студій, згідно з приписом кан. 340, § 1, то члени інституту повинні навчатись під проводом досвідченого керівника в іншій семінарії або інституті вищих студій, затвердженому церковною владою.
Can. 537 – § 1. Superiores maiores ad normam statutorum dare possunt litteras dimissorias ad sacram ordinationem sodalibus a votis perpetuis.
§ 2. Episcopus, ad quem Superior litteras dimissorias mittere debet, est Episcopus eparchialis loci, ubi ordinandus domicilium habet; ad alium Episcopum vero, si Episcopus eparchialis licentiam dedit aut est alterius Ecclesiae sui iuris ac ordinandus aut est absens aut denique, si sedes eparchialis vacat et eam regit, qui Episcopus ordinatus non est; de quibus necesse est Episcopo ordinanti in singulis casibus constet authentico curiae eparchialis documento.
Кан. 537 – § 1. Вищі Настоятелі згідно з приписом статутів можуть давати членам з довічними обітами відпускні грамоти для свячень.
§ 2. Єпископом, якому Настоятель повинен послати відпускні грамоти, є єпархіяльний Єпископ місця, де постійно проживає той, хто має прийняти свяченняь а іншому Єпископові, якщо єпархіяльний Єпископ дав дозвіл або належить до іншої Церкви свого права, ніж той, що має прийняти свячення, або є відсутнім або, нарешті, якщо єпархіяльний престол є вакантним і ним керує той, хто не є висвяченим Єпископомь про це повинно бути відомо Єпископові-святителеві в окремих випадках на підставі автентичного документа єпархіяльної курії.
Can. 538 – § 1. In singulis domibus ordinum et congregationum laudes divinae celebrentur ad normam statutorum et legitimarum consuetudinum.
§ 2. Curent Superiores, ut omnes sodales ad normam statutorum ea, quae in can. 473, § 2 praescribuntur, impleant.
§ 3. Sodales ordinum et congregationum sacramentum paenitentiae frequenter suscipiant et servetur can. 474, § 2.
Кан. 538 – § 1. У всіх домах Чинів і Згромаджень повинно відправлятись церковне правило, згідно з приписами статутів і законних звичаїв.
§ 2. Настоятелі мають дбати, щоб усі члени, згідно зі статутами, виконували те, що приписується в кан. 473, § 2.
§ 3. Члени Чинів і Згромаджень повинні часто приймати тайну покаяння і в цьому слід дотримуватись кан. 474, § 2.
Can. 539 – § 1. Superiores curent ut sodalibus idonei confessarii, praesto sint.
§ 2. Confessarii in ordinibus et congregationibus clericalibus iuris pontificii vel patriarchalis a Superiore maiore ad normam statutorum designentur; in ceteris casibus vero ab Hierarcha loci audito Superiore, qui praevie communitatem, cuius interest, consulere debet.
Кан. 539 – § 1. Настоятелі мають дбати, щоб для послуг членів були відповідні сповідники.
§ 2. Сповідників у клирицьких Чинах і Згромадженнях папського або патріяршого права повинен призначати вищий Настоятель згідно з приписом статутівь а в інших випадках – місцевий Ієрарх, вислухавши Настоятеля, який попередньо повинен порадитись із зацікавленою спільнотою.
Can. 540 – Ad habitum sodalium quod spectat, standum est praescriptis statutorum et extra proprias domus etiam normis Episcopi eparchialis.
Кан. 540 – Що стосується одягу членів, то треба спиратись на приписи статутів і, поза власними домами, також на норми єпархіяльного Єпископа.
Can. 541 – Normae circa clausuram in statutis singulorum ordinum et congregationum secundum propriam indolem determinentur firmo iure Superiorum, etiam localium, per modum actus et iusta de causa aliud permittendi.
Кан. 541 – Приписи щодо клявзури повинні бути визначені в статутах окремих Чинів і Згромаджень відповідно до власного характеру, з дотриманням права Настоятелів, в тому числі місцевих, дозволяти щось інше в поодиноких випадках і з виправданої причини.
Can. 542 – Curent Superiores, ut sodales a se designati praesertim in eparchia, in qua degunt, si ab Hierarcha loci vel parocho eorum auxilium requiritur ad consulendum necessitatibus christifidelium, illud intra et extra proprias ecclesias salvis instituti indole et disciplina religiosa libenter praestent.
Кан. 542 – Настоятелі мають дбати, щоб призначені ними ченці, особливо в єпархії, в якій проживають, якщо місцевий Ієрарх або парох потребують їхньої допомоги для заспокоєння потреб вірних, охоче її подавали усередині і поза власними церквами з дотриманням характеру інституту і чернечої дисципліни.
Can. 543 – Sodalis ordinis vel congregationis, qui parochus est, manet votis ligatus atque ceteris suae professionis obligationibus necnon statutis adhuc tenetur, quatenus horum observantia cum sui officii obligationibus consistere potest; ad disciplinam religiosam quod attinet, subest Superiori, in eis vero, quae ad officium parochi spectant, eadem iura et obligationes habet ac ceteri parochi eodemque modo Episcopo eparchiali subest.
Кан. 543 – Член Чину або Згромадження, який є парохом, залишається зв’язаним обітами і надалі підлягає обов’язкам своєї професії, а також статутам, наскільки додержування їх може співіснувати з обов’язками його урядуь що стосується чернечої дисципліни, то він підлягає Настоятелеві, а в тому, що стосується уряду пароха, має ті самі права й обов’язки, що інші парохи, і в такий самий спосіб підлягає єпархіяльному Єпископові.
6° De transitu ad alium ordinem vel congregationem aut ad monasterium sui iuris — 6° Перехід до іншого Чину або Згромадження чи до монастиря свого права
Can. 544 – § 1. Intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sodalis ad aliud institutum religiosum valide transire potest de consensu scripto dato Patriarchae et de consensu proprii Superioris generalis et Superioris generalis ordinis vel congregationis, ad quem transire vult, aut, si de transitu ad monasterium agitur, Superioris monasterii sui iuris; ad hunc consensum praestandum Superiores indigent praevio consensu sui consilii vel, si de monasterio agitur, Synaxis.
§ 2. Sodalis valide transire potest a congregatione iuris eparchialis ad aliud institutum religiosum iuris eparchialis de consensu scripto dato Episcopi eparchialis loci, ubi est domus princeps instituti religiosi, ad quod fit transitus, consulto Superiore generali congregationis, a qua fit transitus, et consentiente Superiore generali congregationis aut Superiore monasterii sui iuris, ad quod fit transitus; ad hunc consensum praestandum Superiores indigent praevio consensu sui consilii vel, si de monasterio agitur, Synaxis.
§ 3. Ceteris in casibus sodalis non potest ad aliud institutum religiosum valide transire nisi de consensu Sedis Apostolicae.
§ 4. Ad validitatem transitus ad institutum religiosum alterius Ecclesiae sui iuris requiritur consensus Sedis Apostolicae.
Кан. 544 – § 1. У межах території патріяршої Церкви чернець може правосильно перейти до іншого чернечого інституту за письмовою згодою Патріярха і згодою власного генерального Настоятеля та генерального Настоятеля Чину або Згромадження, до якого він хоче перейти, або, якщо йдеться про перехід до монастиря, – Настоятеля монастиря свого праваь для висловлення такої згоди Настоятелі потребують попередньої згоди своєї ради або, якщо йдеться про монастир – Капітули.
§ 2. Член може правосильно перейти від Згромадження єпархіяльного права до іншого чернечого інституту єпархіяльного права за письмовою згодою місцевого єпархіяльного Єпископа, де є головний дім чернечого інституту, до якого відбувається перехід, за порадою генерального Настоятеля Згромадження, від якого відбувається перехід, і за згодою генерального Настоятеля Згромадження або Настоятеля монастиря свого права, до якого відбувається перехідь для висловлення такої згоди Настоятелі потребують попередньої згоди своєї ради, або якщо йдеться про монастир – Капітули.
§ 3. В інших випадках член може правосильно переходити до іншого чернечого інституту тільки за згодою Апостольського Престолу.
§ 4. Для правосильності переходу до чернечого інституту іншої Церкви свого права потрібна згода Апостольського Престолу.
Can. 545 – § 1. Transiens novitiatum ex toto peragere debet, nisi Superior generalis vel Superior monasterii sui iuris, uterque de consensu sui consilii, tempus novitiatus ob specialia adiuncta reducit, sed non infra sex menses; novitiatu durante manentibus votis iura et obligationes particulares, quae sodalis in priore ordine vel congregatione habuit, suspensa sunt et ipse Superioribus et magistro novitiorum novi instituti religiosi subest etiam vi voti oboedientiae.
§ 2. Post peractum novitiatum transiens, qui iam professus a votis perpetuis est, publice professionem perpetuam emittat secundum praescripta statutorum novi instituti religiosi, qua professione novo instituto plene aggregatur et, si clericus est, ei etiam ut clericus ascribitur; qui vero adhuc professus a votis temporariis est, eodem modo professionem temporariam emittat saltem per triennium duraturam, nisi totum triennium novitiatus in monasterio sui iuris, ad quod transit, peregit.
§ 3. Si in novo instituto religioso sodalis professionem non emittit, ad pristinum redire debet, nisi interim tempus professionis elapsum est.
§ 4. Circa bona et dotem servetur can. 488, § 4.
Кан. 545 – § 1. Той, хто переходить, повинен повністю закінчити новіціят, хіба що генеральний Настоятель або Настоятель монастиря свого права, обидва за згодою своєї ради скоротять час новіціяту з уваги на особливі обставини, але не менше щести місяцівь під час тривання новіціяту, хоч залишаються в силі обіти, припиняються партикулярні права й обов’язки, які чернець мав у попередньому Чині чи Згромадженні, і він підлягає Настоятелям і учителеві новиків нового чернечого інституту також на підставі обіту послуху.
§ 2. Той, хто переходить після закінчення новіціяту, будучи вже професом з довічними обітами, повинен прилюдно скласти довічну професію відповідно до приписів статутів нового чернечого інститутуь на підставі цієї професії він цілком приєднується до складу нового інституту і, якщо є священнослужителем, то приписується до нього як священнослужительь якщо ж він досі є професом з тимчасовими обітами, повинен в такий самий спосіб скласти тимчасову професію, яка має тривати принаймні три роки, хіба що закінчив три роки новіціяту в монастирі свого права, до якого переходить.
§ 3. Якщо в новому чернечому інституті член не складе професії, повинен вернутися до попереднього інституту, хіба що тим часом минув час професії.
§ 4. Стосовно майна і посагу слід дотримуватись кан. 488, § 4.
7° De exclaustrationeet de discessu ab ordine vel congregatione — 7° Ексклявстрація і вихід з Чину або Згромадження
Can. 546 – § 1. Professus a votis temporariis elapso professionis tempore libere potest institutum religiosum derelinquere.
§ 2. Qui perdurantibus votis temporariis gravi de causa petit, ut ordinem vel congregationem derelinquat, a Superiore generali de consensu eius consilii consequi potest indultum definitive ab ordine vel congregatione discedendi et ad vitam saecularem redeundi cum effectibus, de quibus in can. 493; in congregationibus iuris eparchialis indultum ut valeat confirmari debet ab Episcopo eparchiali loci, ubi est domus princeps eiusdem congregationis.
Кан. 546 – § 1. Член з тимчасовими обітами може вільно залишити чернечий інститут, коли йому закінчиться час обітів.
§ 2. Хто під час тривання тимчасових обітів просить з поважної причини залишити Чин або Згромадження, може отримати від генерального Настоятеля за згодою його ради індульт остаточного виходу з Чину або Згромадження і вернутися до мирського життя з наслідками, про які мова в кан. 493ь щоб у Згромадженнях єпархіяльного права індульт мав правосильність, повинен бути затвердженим єпархіяльним Єпископом місцевості, де знаходиться головний дім цього Згромадження.
Can. 547 – § 1. Superior maior iusta de causa consulto suo consilio sodalem a votis temporariis a renovandis eisdem votis vel ab emittenda professione perpetua excludere potest.
§ 2. Infirmitas physica vel psychica, etiam post professionem temporariam contracta, quae de iudicio peritorum sodalem a votis temporariis reddit ineptum ad vitam in instituto religioso ducendam, causam constituit eum non admittendi ad professionem temporariam renovandam vel ad professionem perpetuam emittendam, nisi ob neglegentiam instituti vel ob laborem in instituto peractum infirmitas contracta est.
§ 3. Si vero sodalis perdurantibus votis temporariis amens evasit, etsi novam professionem emittere non potest, ab instituto tamen dimitti non potest.
Кан. 547 – § 1. Вищий Настоятель з виправданої причини, порадившись із своєю радою, може члена з тимчасовими обітами не допустити до відновлення цих обітів або до складання довічної професії.
§ 2. Фізична або психічна недуга, навіть набута після тимчасової професії, яка, за висновком знавців, робить члена з тимчасовими обітами нездатним вести життя в чернечому інституті, дає підставу не допускати його до відновлення тимчасової професії або складання довічної професії, хіба що недуга була набута через недбайливість інституту або через працю, виконану в інституті.
§ 3. Якщо член під час тривання тимчасових обітів утратив розум, тоді, хоч він не може скласти нової професії, однак, не можна його відпустити з інституту.
Can. 548 – § 1. Indultum exclaustrationis concedi potest ab auctoritate, cui ordo vel congregatio subiectus est, audito Superiore generali una cum suo consilio; impositio vero exclaustrationis ab eadem auctoritate fit petente Superiore generali de consensu sui consilii.
§ 2. De cetero circa exclaustrationem serventur cann. 489 - 491.
Кан. 548 – § 1. Індульт ексклявстрації може надати влада, якій підлягає Чин або Згромадження, вислухавши генерального Настоятеля разом з його радоюь накладання ексклявстрації здійснює та сама влада на просьбу генерального Настоятеля за згодою його ради.
§ 2. Зрештою стосовно ексклявстрації слід дотримуватись канн. 489-491.
Can. 549 – § 1. Sodalis a votis perpetuis indultum discedendi ab ordine vel congregatione et ad vitam saecularem redeundi ne petat nisi gravissimis de causis; petitionem suam deferat Superiori generali, qui eam una cum voto suo suique consilii ad auctoritatem competentem mittat.
§ 2. Huiusmodi indultum in ordinibus Sedi Apostolicae reservatur; in congregationibus vero praeter Sedem Apostolicam id concedere potest etiam:
1° Patriarcha omnibus sodalibus, qui domicilium intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, habent, consulto, si de congregationibus iuris eparchialis agitur, Episcopo eparchiali;
2° Episcopus eparchialis eparchiae, in qua sodalis domicilium habet, si agitur de congregatione iuris eparchialis.
§ 3. Indultum discedendi ab ordine vel congregatione eosdem effectus canonicos habet ac in can. 493 statuuntur; de sodali vero, qui in ordine sacro constitutus est, valet praeterea can. 494.
Кан. 549 – § 1. Член з довічними обітами не повинен просити про індульт виходу з Чину або Згромадження і повернення до мирського життя, хіба що з дуже поважних причинь свою просьбу він повинен передати генеральному Настоятелеві, який має послати її разом із думкою власною і своєї ради до компетентної влади.
§ 2. Індульт такого роду в Чинах застерігається Апостольському Престоловіь а в Згромадженнях, крім Апостольського Престолу, може його надати також:
1° Патріярх усім членам, які мають постійне місце проживання в межах території очолюваної ним Церкви, порадившись з єпархіяльним Єпископом, якщо йдеться про Згромадження єпархіяльного права;
2° Єпархіяльний Єпископ єпархії, в якій член має постійне місце проживання, якщо йдеться про Згромадження єпархіяльного права.
§ 3. Індульт виходу з Чину або Згромадження має ті самі канонічні наслідки, що встановлені в кан. 493ь ченця, який висвятився, стосується, крім того, кан. 494.
Can. 550 – Sodalis, qui ex domo proprii ordinis vel congregationis illegitime abest cum animo se subducendi a potestate Superiorum, sollicite ab eisdem Superioribus quaeratur; si vero intra tempus a statutis praescriptum non redit, ad normam iuris puniatur vel etiam dimittatur.
Кан. 550 – Члена, який незаконно покидає дім власного Чину або Згромадження з наміром вирватись з-під влади Настоятелів, ці Настоятелі повинні старанно розщукуватиь якщо ж він протягом приписаного статутами часу не повернеться, має бути покараний або навіть відпущений, згідно з приписом права.
8° De dimissione ab ordine vel congregatione — 8° Відпущення з Чину або Згромадження
Can. 551 – Quae de dimissione vel de eiectione in cann. 497 et 498 praescribuntur, valent etiam de sodalibus ordinum vel congregationum; auctoritas competens vero est Superior maior consulto suo consilio aut, si de eiectione agitur, de consensu eiusdem consilii; si periculum est in mora nec tempus suppetit adeundi Superiorem maiorem, etiam Superior localis de consensu sui consilii et statim certiore facto Superiore maiore sodalem eicere potest.
Кан. 551 – Приписи про відпущення або виключення, вмішені в канн. 497 і 498, стосуються також членів Чинів або Згромадженьь але компетентною владою є вищий Настоятель, який звертається за порадою до своєї ради, або, якщо йдеться про виключення, – за згодою до цієї радиь якщо справа є наглою і не вистачає часу звернутися до вищого Настоятеля, то також місцевий Настоятель може, за згодою своєї ради і негайно повідомивши вищого Настоятеля, виключити члена.
Can. 552 – § 1. Sodalis a votis temporariis dimitti potest a Superiore generali de consensu sui consilii, nisi in statutis dimissio reservatur Episcopo eparchiali vel alii auctoritati, cui ordo vel congregatio subiectus est.
§ 2. Ad dimissionem decernendam praeter alias condiciones a statutis forte praescriptas serventur:
1° causae dimissionis debent esse graves et ex parte sodalis etiam externae et culpabiles;
2° defectus spiritus religiosi, qui aliis scandalo esse potest, est sufficiens dimissionis causa, si repetita monitio una cum salutari paenitentia in cassum cessit;
3° auctoritati dimittenti causae dimissionis certo innotescere debent, etsi necesse non est, ut eaedem formaliter comprobentur; sed sodali semper manifestari debent data ei plena opportunitate se defendendi, eiusque responsiones auctoritati dimittenti fideliter subiciantur.
§ 3. Recursus contra decretum dimissionis effectum suspensivum habet.
Кан. 552 – § 1. Член з тимчасовими обітами може бути відпущений генеральним Настоятелем за згодою його ради, хіба що в статутах відпущення застережено єпархіяльному Єпископові або іншій владі, якій підчиняється Чин або Згромадження.
§ 2. Для ухвалення відпущення, крім інших умов, приписаних статутами, слід дотримуватись наступних:
1° причини відпущення повинні бути поважні і з боку члена також зовнішні й провинні;
2° брак чернечого духу, що може стати згіршенням для інших, є достатньою причиною відпущення, якщо повторне попередження разом із спасенною покутою піщло намарне;
3° владі, яка відпускає повинні бути напевно відомі причини відпущення, хоч немає потреби, щоб вони були формально доведеніь але членові повинні бути завжди подані з наданням йому повної змоги боронити себе, а його відповіді повинні бути вірно передані владі, яка відпускає.
§ 3. Відклик проти декрету відпущення має припиняючий наслідок.
Can. 553 – Ad dimittendum sodalem a votis perpetuis competens est Superior generalis; de cetero observandi sunt cann. 500 - 503.
Кан. 553 – Для відпущення члена з довічними обітами компетентним є генеральний Настоятельь зрештою, слід дотримуватись канн. 500-503.

CAPUT II — DE SOCIETATIBUS VITAE COMMUNIS AD INSTAR RELIGIOSORUM;
ГЛАВА ІІ — ТОВАРИСТВА СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ НА ПОДОБУ ЧЕРНЕЧИХ

Can. 554 – § 1. Institutum, in quo sodales consilia evangelica aliquo sacro vinculo, non vero votis religiosis profitentur atque vivendi rationem status religiosi imitantur sub regimine Superiorum secundum statuta, est societas vitae communis ad instar religiosorum.
§ 2. Haec societas est iuris pontificii, iuris patriarchalis vel eparchialis ad normam can. 505, § 2; est vero clericalis ad normam can. 505, § 3; dependet ab auctoritate ecclesiastica ut congregationes ad normam cann. 413 - 415, 419, 420, § 3 et, salvo iure particulari a Sede Apostolica statuto, can. 418, § 2.
§ 3. Sodales harum societatum, ad effectus canonicos quod attinet, religiosis aequiparantur, nisi aliter iure cavetur vel ex natura rei constat.
Кан. 554 – § 1. Інститут, в якому члени сповідують євангельські ради на підставі певного священного вузла, а не чернечих обітів, і наслідують спосіб чернечого стану під керівництвом Настоятелів згідно зі статутами, є Товариством спільного життя на подобу чернечих.
§ 2. Таке Товариство є папського права, патріяршого права або єпархіяльного права згідно з приписом кан. 505, § 2ь є воно клирицьким згідно з приписом кан. 505, § 3ь залежить від церковної влади як Згромадження, згідно з приписами канн. 413-415, 419, 420, § 3 і, з дотриманням партикулярного права, встановленого Апостольським Престолом, кан. 418, § 2.
§ 3. Члени таких Товариств, стосовно канонічних наслідків, прирівнюються до ченців, хіба що право постановляє щось інше або воно випливає з природи речі.
Can. 555 – Sodales omnes harum societatum subduntur Romano Pontifici ut suo supremo Superiori, cui parendi obligatione tenentur etiam vi sacri vinculi oboedientiae.
Кан. 555 – Усі члени таких Товариств підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого зобов’язані слухатись також на підставі священного вузла послуху.
Can. 556 – Circa erectionem et suppressionem societatis eiusque provinciarum vel domorum eadem valent ac quae de congregationibus in cann. 506 - 510 statuta sunt.
Кан. 556 – Заснування і скасування Товариства, його Провінцій або домів стосуються ті самі постанови, що і Згромаджень, вмішені в канн. 506-510.
Can. 557 – Regimen determinatur statutis societatis, sed in omnibus applicentur, nisi rei natura obstat, quae de congregationibus in cann. 422 et 511 - 515 statuta sunt.
Кан. 557 – Керівництво визначається статутами Товариства, але у всьому треба застосовувати, якщо не перешкоджає природа речі, те, що постановлено про Згромадження в канн. 422 і 511-515.
Can. 558 – § 1. Societas eiusque provinciae et domus legitime erectae ipso iure sunt personae iuridicae ad normam can. 423.
§ 2. Administratio bonorum regitur cann. 424, 425 et 516.
§ 3. Quidquid sodalibus obvenit intuitu societatis, societati acquiritur; cetera bona sodales secundum statuta retinent, acquirunt ac administrant.
Кан. 558 – § 1. Товариство, його Провінції і доми, законно засновані, є юридичними особами згідно з приписом кан. 423.
§ 2. Управління майном керується канн. 424, 425 і 516.
§ 3. Усе, що дістається членам для Товариства, стає надбанням Товаристваь інше майно члени, згідно з статутами, зберігають, набувають і управляють.
Can. 559 – § 1. In admittendis candidatis in societatem serventur statuta salvis cann. 450 et 451.
§ 2. Circa institutionem sodalium item serventur statuta; in instituendis vero illis, qui ad ordines sacros destinantur, serventur praeterea canones de institutione clericorum.
Кан. 559 – § 1. У прийманні кандидатів до Товариства слід дотримуватись статутів, зберігаючи в силі канн. 450 і 451.
§ 2. У навчанні членів також слід дотримуватись статутівь у навчанні тих, що призначаються до священних чинів, слід дотримуватись до того ж канонів про формування священнослужителів.
Can. 560 – § 1. Superior maior societatis ad normam statutorum dare potest suis sodalibus perpetuo cooptatis litteras dimissorias ad sacram ordinationem; hae litterae mittendae sunt Episcopo, de quo in can. 537, § 2.
§ 2. Sodalis perpetuo cooptatus ut clericus societati ascribitur ordinatione diaconali vel in casu clerici alicui eparchiae iam ascripti perpetua cooptatione.
Кан. 560 – § 1. Вищий Настоятель Товариства, згідно з приписом статутів, може дати своїм кооптованим довічно членам, відпускні грамоти до свяченняь ці грамоти слід вислати Єпископові, про що мовиться в кан. 537, § 2.
§ 2. Член, кооптований довічно як священнослужитель, приписується до Товариства на підставі дияконського свячення або, якщо це священнослужитель, приписаний до якоїсь єпархії – на підставі довічної кооптації.
Can. 561 – Sodales societatis tenentur obligationibus, quae clericis iure communi praescribuntur, nisi aliter iure cavetur vel ex natura rei constat, firmis iuribus et obligationibus in statutis determinatis.
Кан. 561 – Члени Товариства мають обов’язки, які загальне право приписує священнослужителям, – хіба що право застерігає щось інше або випливає з природи речі – з дотриманням прав і обов’язків, окреслених у статутах.
Can. 562 – § 1. Circa transitum ad aliam societatem vitae communis ad instar religiosorum vel institutum religiosum requiritur consensus Superioris generalis societatis, a qua transitus fit, et, si de transitu ad societatem vel institutum alterius Ecclesiae sui iuris agitur, etiam consensus Sedis Apostolicae.
§ 2. Sodalis, qui transit ad institutum religiosum, integrum novitiatum peragere debet et ceteris novitiis eiusdem instituti aequiparatur; circa professionem standum est statutis novi instituti.
§ 3. Firmis cann. 497 et 498 ad dimittendum sodalem perpetuo cooptatum competens est Superior generalis servatis de cetero cann. 500 - 503; sodalis temporarie cooptatus vero dimittitur ad normam can. 552.
§ 4. In statutis societatis determinetur auctoritas, cuius est sacrum vinculum solvere.
Кан. 562 – § 1. Для переходу до іншого Товариства спільного життя на подобу чернечих або чернечого інституту потрібна згода генерального Настоятеля Товариства, від якого відбувається перехід, і, якщо йдеться про перехід до Товариства або до інституту іншої Церкви свого права, також згода Апостольського Престолу.
§ 2. Член, який переходить до чернечого інституту, повинен закінчити повний новіціят і прирівнюється до інших новиків цього інститутуь щодо професії, то треба дотримуватись статутів нового інституту.
§ 3. Згідно з канн. 497 і 498 для відпущення члена, кооптованого довічно, компетентним є генеральний Настоятель з дотриманням зрештою канн. 500-503ь член, кооптований тимчасово, відпускається згідно з приписом кан. 552.
§ 4. У статутах Товариства повинна бути визначена влада, до якої належить розв’язувати священний вузол.

CAPUT III — DE INSTITUTIS SAECULARIBUS;
ГЛАВА ІІІ — СВІТСЬКІ ІНСТИТУТИ

Can. 563 – § 1. Institutum saeculare est societas, in qua sodales:
1° ad seipsos Deo totos dedicandum per professionem trium consiliorum evangelicorum secundum statuta aliquo sacro vinculo ab Ecclesia recognito firmatam tendunt;
2° actuositatem apostolicam ad instar fermenti in saeculo et ex saeculo exercent ita, ut omnia ad robur et incrementum Corporis Christi spiritu evangelico imbuantur;
3° vivendi rationem religiosorum non imitantur, sed vitam communionis inter se secundum propria statuta agunt;
4° clerici vel laici, ad omnes effectus canonicos quod attinet, in suo quisque statu manent.
§ 2. Instituta saecularia sunt iuris pontificii, iuris patriarchalis vel iuris eparchialis ad normam can. 505, § 2.
Кан. 563 – § 1. Світський Інститут є товариством, в якому члени:
1° прагнуть повністю присвятити себе Богові через професію трьох євангельських рад, згідно із статутами, зміцнену якимсь священним вузлом, потвердженим Церквою;
2° виконують апостольську діяльність на подобу закваски у світі і зі світу так, щоб усе пройнялось євангельським духом для зміцнення і зростання Тіла Христового;
3° не наслідують спосіб життя ченців, але живуть спільним життям, згідно з власними статутами;
4° священнослужителі або миряни, щодо всіх канонічних наслідків, залишаються кожний у своєму стані.
§ 2. Світські Інститути є папського, патріяршого або єпархіяльного права, згідно з приписом кан. 505, § 2.
Can. 564 – Sodales institutorum saecularium subduntur Romano Pontifici ut suo supremo Superiori, cui parendi obligatione tenentur etiam vi sacri vinculi oboedientiae.
Кан. 564 – Члени Світських Інститутів підлягають Римському Архієреєві як своєму найвищому Настоятелеві, якого вони зобов’язані слухатись також на підставі священного вузла послуху.
Can. 565 – Sodalis instituti saecularis per ordinationem diaconalem ut clericus ascribitur eparchiae, pro cuius servitio ordinatus est, nisi vi concessionis Sedis Apostolicae vel, si de instituto saeculari iuris patriarchalis agitur, Patriarchae eidem instituto ascribitur.
Кан. 565 – Член Світського Інституту через дияконське свячення приписується як священнослужитель до єпархії, для служіння якій висвятився, хіба що внаслідок дозволу Апостольського Престолу або, якщо йдеться про світський інститут патріяршого права, з дозволу Патріярха приписується до цього Інституту.
Can. 566 – Circa erectionem et suppressionem institutorum saecularium, eorum statuta necnon dependentiam ab auctoritate ecclesiastica serventur, quae de congregationibus in cann. 414, 506, 507, § 2, 509 et 510 statuta sunt.
Кан. 566 – Стосовно засновування і скасовування світських інститутів, їхніх статутів і залежності від церковної влади, слід дотримуватись постанов про Згромадження, вмішених у канн. 414, 506, 507, § 2, 509 і 510.
Can. 567 – § 1. Instituta saecularia eorumque provinciae et domus legitime erectae ipso iure sunt personae iuridicae ad normam can. 423.
§ 2. Administratio bonorum regitur cann. 424 et 425.
Кан. 567 – § 1. Світські Інститути, їхні Провінції і доми, законно засновані, тим самим є юридичними особами, згідно з приписом кан. 423.
§ 2. Управління майном керується канн. 424 і 425.
Can. 568 – § 1. In admittendis candidatis serventur statuta firmo can. 450.
§ 2. Sodalis instituto saeculari perpetuo cooptatus dimittitur decreto ad normam statutorum dato, quod exsecutioni mandari non potest, nisi est ab Episcopo eparchiali vel ab auctoritate superiore competenti approbatum; eiusdem Episcopi eparchialis vel auctoritatis est etiam sacrum vinculum solvere.
Кан. 568 – § 1. У прийманні кандидатів слід дотримуватись статутів згідно з приписом кан. 450.
§ 2. Член, довічно кооптований до світського інституту, відпускається на підставі декрету, виданого згідно з приписом статутів і якого передавати до виконання не можна, якщо він не затверджений єпархіяльним Єпископом або вищою компетентною владоюь до цього єпархіяльного Єпископа або влади належить також розв’язати священний вузол.
Can. 569 – Iuris particularis uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris est pressius de institutis saecularibus statuere.
Кан. 569 – Партикулярне право кожної Церкви свого права має точніше визначити статути Світських Інститутів.

CAPUT IV — DE ALIIS FORMIS VITAE CONSECRATAE ATQUE
DE SOCIETATIBUS VITAE APOSTOLICAE;
ГЛАВА ІV — ІНШІ ФОРМИ ПОСВЯЧЕНОГО ЖИТТЯ І ТОВАРИСТВА АПОСТОЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

Can. 570 – Iure particulari aliae species constitui possunt ascetarum, qui vitam eremiticam imitantur, sive ad instituta vitae consecratae pertinent sive non; item virgines et viduae consecratae seorsum in saeculo castitatem professione publica profitentes constitui possunt.
Кан. 570 – Партикулярне право може встановляти інші види аскетів, які наслідують пустельницьке життя, чи належать вони до інститутів посвяченого життя, чи ніь подібно окремо становляться посвячені діви і вдови, прилюдно сповідуючи у світі обіт чистоти.
 
Can. 571 – Novas formas vitae consecratae approbare soli Sedi Apostolicae reservatur; Patriarchae autem atque Episcopi eparchiales nova vitae consecratae dona a Spiritu Sancto Ecclesiae concredita discernere satagant et promotores adiuvent, quo melius proposita exprimant et aptis statutis protegant.
Кан. 571 – Затверджувати нові форми посвяченого життя застережено тільки Апостольському Престоловіь Патріярх і єпархіяльні Єпископи повинні старатись розрізняти нові дари посвяченого життя, довірені Церкві Святим Духом, і допомагати зачинателям, щоб краще виражали цілі і захищали їх відповідними статутами.
Can. 572 – Societates vitae apostolicae, quarum sodales sine votis religiosis finem apostolicum societatis proprium prosequuntur et, vitam fraternam in communi ducentes secundum propriam vitae rationem, per observantiam constitutionum ad perfectionem caritatis tendunt, quaeque institutis vitae consecratae accedunt, reguntur tantum iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris vel a Sede Apostolica statuto.
Кан. 572 – Товариства апостольського життя, члени яких без чернечих обітів здійснюють власну апостольську мету товариства і, ведучи братське життя у спільноті, згідно з власним способом життя, прагнуть до досконалої любові через дотримання конституцій, і що наближаються до інститутів посвяченого життя, керуються лише партикулярним правом власної Церкви свого права або правом, установленим Апостольським Престолом.

TITULUS XIII; DE CHRISTIFIDELIUM CONSOCIATIONIBUS — ТИТУЛ ХІІІ: ОБ’ЄДНАННЯ ВІРНИХ. – Can. 573.-583.

Can. 573 – § 1. Consociationes ab auctoritate competenti ecclesiastica erectae vel ab ipsa per decretum approbatae sunt personae iuridicae in Ecclesia et vocantur consociationes publicae.
§ 2. Ceterae consociationes, etsi ab auctoritate ecclesiastica laudantur vel commendantur, consociationes privatae vocantur; hae consociationes in Ecclesia non agnoscuntur, nisi earum statuta ab auctoritate competenti recognoscuntur, de cetero vero reguntur tantummodo iure particulari firmo can. 577.
Кан. 573 – § 1. Об’єднання, засновані компетентною церковною владою або затверджені нею за допомогою декрету, є юридичними особами в Церкві і називаються суспільними об’єднаннями.
§ 2. Інші об’єднання, навіть якщо церковна влада їх схвалює і рекомендує, називаються приватними об’єднаннямиь ці об’єднання не визнаються в Церкві, хіба що їх статути затверджуються компетентною владою, у решті вони керуються тільки партикулярним правом згідно з кан. 577.
Can. 574 – Salvo de cetero can. 18 solius auctoritatis ecclesiasticae competentis est erigere christifidelium consociationes, quae sibi proponunt doctrinam christianam nomine Ecclesiae tradere aut cultum publicum promovere vel quae alios intendunt fines, quorum prosecutio natura sua eidem auctoritati ecclesiasticae reservatur.
Кан. 574 – Дотримуючись зрештою кан. 18, тільки компетентна церковна влада може засновувати об’єднання вірних, які ставлять перед собою мету проповідувати християнську науку від імені Церкви або підтримувати прилюдний культ або мають якісь інші цілі, здійснення яких за своєю природою застережене цій же церковній владі.
Can. 575 – § 1. Auctoritas competens ad erigendas vel approbandas christifidelium consociationes est pro consociationibus et earundem confoederationibus:
1° eparchialibus Episcopus eparchialis, non vero Administrator eparchiae, eis tamen consociationibus exceptis, quarum erectio ex privilegio apostolico vel patriarchali aliis reservata est;
2° quae omnibus christifidelibus alicuius Ecclesiae patriarchalis vel metropolitanae sui iuris patent quaeque sedem principem intra fines territorii eiusdem Ecclesiae habent, Patriarcha consulta Synodo permanenti vel Metropolita consultis duobus Episcopis eparchialibus ordinatione episcopali senioribus;
3° alterius speciei Sedes Apostolica.
§ 2. Ad erectionem sectionis cuiuscumque consociationis non eparchialis requiritur consensus scripto datus Episcopi eparchialis; consensus tamen ab Episcopo eparchiali praestitus pro erectione domus instituti religiosi valet etiam ad erigendam in eadem domo vel ecclesia ei adnexa consociationem, quae illius instituti est propria.
Кан. 575 – § 1. Компетентною владою для заснування або затвердження об’єднань вірних є для об’єднань і їх конфедерацій:
1° для єпархіяльних – єпархіяльний Єпископ, але не Адміністратор єпархії, за винятком, однак, тих об’єднань, заснування яких на підставі апостольського або патріяршого привілею застережене іншим;
2° для тих, що відкриті для всіх вірних якоїсь патріяршої або митрополичої Церкви свого права і які мають головний осідок у межах території цієї Церкви, – Патріярх за порадою постійного Синоду або Митрополит за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстаріших єпископським свяченням;
3° для іншого виду – Апостольський Престол.
§ 2. Для заснування секції якогось не єпархіяльного об’єднання потрібна письмова згода єпархіяльного Єпископаь однак згода єпархіяльного Єпископа, надана на заснування дому чернечого інституту правосильна також для заснування в цьому домі або приналежній йому церкві об’єднання, властивого цьому інститутові.
 
Can. 576 – § 1. Omnis consociatio sua habeat statuta, quibus determinantur consociationis nomen, finis, sedes, regimen et condiciones requisitae ad ascriptionem; praeterea in statutis determinantur agendi rationes attentis ritu propriae Ecclesiae sui iuris, necessitatibus loci et temporis vel utilitate.
§ 2. Statuta eorumque immutatio approbatione indigent auctoritatis ecclesiasticae, quae consociationem erexit vel approbavit.
Кан. 576 – § 1. Кожне об’єднання повинно мати свої статути, які визначали б назву об’єднання, мету, осідок, керівництво й умови, необхідні для записуь крім того, у статутах повинні визначити засади діяльності з урахуванням обряду власної Церкви свого права, потреб місця і часу або корисності.
§ 2. Статути і їх зміна вимагають затвердження церковною владою, яка об’єднання заснувала або затвердила.
Can. 577 – § 1. Quaelibet consociatio subest vigilantiae auctoritatis ecclesiasticae, quae eam erexit vel approbavit; huius auctoritatis est curare, ut in eadem integritas fidei et morum servetur, et vigilare, ne in disciplinam ecclesiasticam abusus irrepant.
§ 2. Episcopi eparchialis est vigilare omnibus consociationibus in suo territorio activitatem exercentibus et, si casus fert, auctoritatem, quae consociationem erexit vel approbavit, certiorem facere et insuper, si actio consociationis in grave damnum cedit doctrinae vel disciplinae ecclesiasticae aut scandalo est christifidelibus, remedia opportuna interim adhibere.
Кан. 577 – § 1. Будь-яке об’єднання підлягає наглядові з боку церковної влади, яка його заснувала або затвердилаь до цієї влади належить дбати, щоб у ньому зберігалася чистота віри і звичаїв, і пильнувати, щоб у церковну дисципліну не проникло зловживання.
§ 2. До єпархіяльного Єпископа належить наглядати за всіма об’єднаннями, які діють на його території і, в разі потреби, повідомляти владу, яка об’єднання заснувала або затвердила, і до того ж, якщо діяльність об’єднання завдає великої шкоди церковній науці або дисципліні або є згіршенням для вірних, вжити тим часом відповідних заходів.
Can. 578 – § 1. Membrorum receptio fiat ad normam iuris communis ac statutorum consociationis.
§ 2. Eadem persona ascribi potest pluribus consociationibus.
§ 3. Sodales institutorum religiosorum possunt consociationibus ad normam typici vel statutorum de consensu sui Superioris nomen dare.
Кан. 578 – § 1. Прийняття членів повинно відбуватися згідно з приписами загального права і статутів об’єднання.
§ 2. Та сама особа може належати до багатьох об’єднань.
§ 3. Члени чернечих інститутів можуть належати до об’єднань згідно з приписом уставу або статутів за згодою свого Настоятеля.
Can. 579 – Nulla consociatio christifidelium propria membra ut clericos sibi ascribere potest nisi ex speciali concessione a Sede Apostolica vel, si de consociatione, de qua in can. 575, § 1, n. 2, agitur, a Patriarcha de consensu Synodi permanentis data.
Кан. 579 – _одне об’єднання вірних не може приписувати до себе власних членів як священнослужителів, хіба що за спеціяльним дозволом Апостольського Престолу або, якщо йдеться про об’єднання, про яке мова в кан. 575, § 1 ч. 2, – Патріярха за згодою постійного Синоду.
Can. 580 – Qui fidem catholicam publice abiecit vel a communione cum Ecclesia catholica publice defecit vel excommunicatione maiore irretitus est, valide in consociationes recipi non potest; si vero iam legitime ascriptus est, ab Hierarcha loci ipso iure dimissus declaretur.
Кан. 580 – Той, хто прилюдно відрікся католицької віри або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою або стягнув на себе велику екскомуніку, не може правосильно бути прийнятим до об’єднанняь якщо ж уже був законно прийнятий, місцевий Ієрарх повинен на підставі права визнати його відпущеним.
Can. 581 – Nemo legitime ascriptus a consociatione dimittatur nisi iusta de causa ad normam iuris communis et statutorum.
Кан. 581 – Нікого, хто був законно прийнятий, не слід з об’єднання відпускати, хіба що з виправданої причини, згідно з приписами загального права і статутів.
Can. 582 – Consociatio legitime erecta vel approbata bona temporalia ad normam cann. 1007 - 1054 et statutorum administrat sub vigilantia auctoritatis, quae eam erexit vel approbavit, cui quotannis administrationis rationem reddere debet.
Кан. 582 – Об’єднання, законно засноване або затверджене, управляє дочасним майном згідно з приписами канн. 1007-1054 і статутів під наглядом влади, яка його заснувала або затвердила, і якій слід щорічно здавати звіт з управління.
Can. 583 – § 1. Consociationes a Sede Apostolica erectae vel approbatae nonnisi ab eadem supprimi possunt.
§ 2. Ceterae consociationes, firmo can. 927, § 2 et salvo iure recursus in suspensivo ad normam iuris, praeterquam a Sede Apostolica supprimi possunt:
1° a Patriarcha de consensu Synodi permanentis vel a Metropolita, qui Ecclesiae metropolitanae sui iuris praeest, de consensu duorum Episcoporum eparchialium ordinatione episcopali seniorum;
2° ab Episcopo eparchiali, si ab eo erectae vel approbatae sunt.
Кан. 583 – § 1. Об’єднання, засновані або затверджені Апостольським Престолом, лише ним самим можуть бути скасовані.
§ 2. Інші об’єднання, згідно з кан. 927, § 2 із збереженням права відклику з припиненням чинності відповідно до приписів права, крім Апостольським Престолом, можуть бути скасованими:
1° Патріярхом за згодою постійного Синоду або Митрополитом, який стоїть на чолі митрополичої Церкви свого права, за згодою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченням;
2° єпархіяльним Єпископом, якщо вони були ним засновані або затверджені.

TITULUS XIV: DE EVANGELIZATIONE GENTIUM — ТИТУЛ ХІV: ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ НАРОДІВ. – Can. 584.-594.

Can. 584 – § 1. Christi mandato omnes gentes evangelizandi obsequens et Spiritus Sancti gratia caritateque mota Ecclesia se totam missionariam agnoscit.
§ 2. Evangelizatio gentium ita fiat, ut servata integritate fidei et morum Evangelium se in cultura singulorum populorum exprimere possit, in catechesi scilicet, in ritibus propriis liturgicis, in arte sacra, in iure particulari ac demum in tota vita ecclesiali.
Кан. 584 – § 1. Виконуючи доручення Христа євангелізувати всі народи і спонукувана ласкою і любов’ю Святого Духа, Церква визнає себе цілковито місіонерською.
§ 2. Євангелізація народів повинна відбуватися так, щоб при збереженні непорушності віри і звичаїв, Євангеліє могло виявитись у культурі окремих народів, а саме в катехизі, у власних літургічних обрядах, у сакральному мистецтві, у партикулярному праві і, нарешті, у всьому церковному житті.
Can. 585 – § l. Singularum Ecclesiarum sui iuris est iugiter curare, ut per praecones apte praeparatos et ab auctoritate competenti ad normam iuris communis missos Evangelium praedicetur in universum mundum sub moderamine Romani Pontificis.
§ 2. Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilio Hierarcharum assit commissio ad omnium eparchiarum efficaciorem collaborationem provehendam in activitate Ecclesiae missionali.
§ 3. In singulis eparchiis sacerdos designetur ad incepta pro missionibus efficaciter promovenda.
§ 4. Christifideles cognitionem et amorem missionum in se ipsis et in aliis foveant, pro illis orent atque vocationes excitent illasque suis subsidiis liberaliter sustineant.
Кан. 585 – § 1. Завданням кожної Церкви свого права є невпинно дбати, щоб, згідно з приписами загального права, через належно підготовлених і посланих компетентною владою проповідників, Євангеліє голосилось для усього світу під проводом Римського Архієрея.
§ 2. При Синоді Єпископів або Раді Ієрархів повинна бути комісія для підтримання успішнішої співпраці всіх єпархій у місійній діяльності Церкви.
§ 3. В окремих єпархіях повинен бути призначений священик для того, щоб успіщно підтримувати місійні починання.
§ 4. Вірні повинні плекати в собі та в інших пізнання і любов до місій, за них молитися, розвивати покликання та щедро підтримувати їх своїми засобами.
Can. 586 – Severe prohibetur, ne quis ad Ecclesiam amplectendam cogatur vel artibus importunis inducatur aut alliciatur; omnes vero christifideles curent, ut vindicetur ius ad libertatem religiosam, ne quis iniquis vexationibus ab Ecclesia deterreatur.
Кан. 586 – Суворо забороняється будь-кого змущувати до вступу в Церкву або негідними способами намовляти чи заманюватиь всі вірні мають старатися, щоб було забезпечене право на релігійну свободу, щоб нікого не відстращувати від Церкви ганебними утисками.
Can. 587 – § 1. Qui se Ecclesiae coniungere volunt, caerimoniis liturgicis admittantur ad catechumenatum, qui non sit mera dogmatum praeceptorumque expositio, sed totius vitae christianae institutio et tirocinium debite protractum.
§ 2. Qui catechumenatui ascripti sunt, ius habent, ut admittantur ad liturgiam verbi aliasque celebrationes liturgicas christifidelibus non reservatas.
§ 3. Iuris particularis est normas ferre, quibus catechumenatus ordinetur determinando, quaenam a catechumenis sint praestanda et quaenam eis agnoscantur praerogativae.
Кан. 587 – § 1. Тих, що хочуть з’єднатися з Церквою, слід допускати за допомогою літургічних церемоній до катехуменату, який не повинен бути чистим викладом догм і заповідей, але навчанням усього християнського життя і належно розробленим вишколом.
§ 2. Ті, хто належить до катехуменату, мають право бути допущеними до літургії слова та інших літургічних відправ, не застережених для вірних.
§ 3. Партикулярне право має видати норми, які регулювали б проходження катехуменату, окреслюючи обов’язки оглащенних і визначаючи їхні права.
Can. 588 – Integrum est catechumenis ascribi cuivis Ecclesiae sui iuris ad normam can. 30; caveatur tamen, ne quid ipsis suadeatur, quod obstare possit eorundem ascriptioni Ecclesiae, quae eorum culturae magis consentanea est.
Кан. 588 – Оглащенним можна, згідно з приписом кан. 30, приписуватись до будь-якої Церкви свого праваь слід, однак, мати на увазі, щоб не радити їм нічого, що могло б їм заважати належати до Церкви, яка більше відповідає їхній культурі.
Can. 589 – Missionarii sive exteri sive autochthoni sint congruis dotibus et ingenio idonei; sint apte instituti in missiologia et in spiritualitate missionaria necnon instructi in historia et cultura populorum, qui evangelizandi sunt.
Кан. 589 – Місіонери, чужоземні чи місцеві, повинні бути наділені відповідними прикметами й обдаруваннямь вони повинні мати належну підготовку з місіології і місіонерської духовності, а також бути обізнаними з історією і культурою народів, яких треба євангелізувати.
Can. 590 – In activitate missionali curandum est, ut novellae Ecclesiae quam primum maturitatem consequantur atque plene constituantur ita, ut sub ductu propriae hierarchiae sibi providere et opus evangelizandi assumere atque continuare possint.
Кан. 590 – У місійній діяльності слід старатися, щоб новоутворені Церкви якнайскоріше осягнули зрілість і повністю сформувались так, аби під проводом власної єрархії могли самі про себе подбати, взяти на себе і продовжувати справу євангелізації.
Can. 591 – Missionarii sedulo curent, ut:
1° vocationes ad ministeria sacra inter neophytos prudenter promoveantur ita, ut novellae Ecclesiae quam primum autochthonis clericis floreant;
2° catechistae ita instituantur, ut tamquam validi cooperatores ministrorum sacrorum munus suum in evangelizatione necnon in actione liturgica quam optime exsequi possint; iure particulari provideatur, ut catechistae iustam remunerationem habeant.
Кан. 591 – Місіонери повинні наполегливо дбати, щоб:
1° розумно підтримувати серед неофітів покликання до священнослужіння так, щоб новоутворені Церкви якнайскоріше мали вдосталь місцевих священнослужителів;
2° катехити були так навчені, аби, неначе надійні співпрацівники священнослужителів могли якнайкраще виконувати своє завдання в євангелізації, а також у літургічній діяльностіь партикулярне право повинно подбати, щоб катехити мали належну винагороду.
Can. 592 – § 1. Speciali cura in territoriis missionum aptae formae apostolatus laicorum foveantur; instituta vitae consecratae, ratione habita singulorum populorum ingenii et indolis, promoveantur; scholae et alia huiusmodi educationis christianae et progressus culturalis instituta, ut opus est, constituantur.
§ 2. Item dialogus et cooperatio cum non-christianis sedulo et prudenter foveantur.
Кан. 592 – § 1. З особливою дбайливістю слід розгортати на територіях місій відповідні форми апостоляту мирянь треба підтримувати інститути посвяченого життя, з врахуванням своєрідності і характеру окремих народівь необхідно, в разі потреби, засновувати школи та інші такого роду заклади християнського виховання і культурного поступу.
§ 2. Слід також старанно і розумно підтримувати діялог і співпрацю з нехристиянами.
Can. 593 – § 1. Omnes presbyteri cuiuscumque condicionis in territoriis missionum operam praestantes utpote unum presbyterium efformantes ardenter in evangelizatione cooperentur.
§ 2. Ipsi cum ceteris missionariis christianis, ut unum pro Christo Domino testimonium reddant, libenter collaborent ad normam can. 908.
Кан. 593 – § 1. Усі пресвітери будь-якого стану, які трудяться на місійних територіях, немов утворюючи один пресвітерій, повинні з запалом співпрацювати в євангелізації.
§ 2. Вони разом з іншими християнськими місіонерами повинні, згідно з приписом кан. 908, охоче співпрацювати, щоб дати єдине свідоцтво про Христа Господа.
Can. 594 – Territoria missionum sunt, quae Sedes Apostolica ut talia agnovit.
Кан. 594 – Території місій є ті, що їх визнає як такі Апостольський Престол.

TITULUS XV: DE MAGISTERIO ECCLESIASTICO — ТИТУЛ ХV: ЦЕРКОВНЕ НАВЧАННЯ. – Can. 595.-666.

CAPUT I — DE ECCLESIAE MUNERE DOCENDI IN GENERE;
ГЛАВА І — УЧИТЕЛЬСЬКЕ ЗАВДАННЯ ЦЕРКВИ В ЗАГАЛЬНОМУ

Can. 595 – § 1. Ecclesiae, cui Christus Dominus depositum fidei concredidit, ut Spiritu Sancto assistente veritatem revelatam sancte custodiret, penitus perscrutaretur, fideliter annuntiaret atque exponeret, ius nativum a qualibet humana potestate independens et obligatio est omnibus hominibus Evangelium praedicandi.
§ 2. Ecclesiae competit semper et ubique principia moralia, etiam ad ordinem socialem spectantia, annuntiare necnon iudicium ferre de quibuslibet rebus humanis, quatenus dignitas personae humanae eiusque iura fundamentalia aut salus animarum id exigunt.
Кан. 595 – § 1. Церква, якій Христос Господь довірив депозит віри, щоб сама з допомогою Святого Духа свято берегла об’явлену істину, глибоко досліджувала, вірно голосила і викладала, має природне, незалежне від будь-якої людської влади, право й обов’язок проповідувати Євангеліє всім людям.
§ 2. Церква може завжди і всюди проголощувати моральні засади також стосовно соціяльного ладу, та висловлювати погляд про всі людські справи, наскільки цього вимагають гідність людської особи та її основні права або спасіння душ.
 
Can. 596 – In nomine Ecclesiae docendi munus solis Episcopis competit; in eodem tamen munere partem habent ad normam iuris sive ii, qui Episcoporum per ordinem sacrum effecti sunt cooperatores, sive ii, qui in ordine sacro non constituti mandatum docendi receperunt.
Кан. 596 – Завдання навчання від імені Церкви належить тільки Єпископамь однак, у цьому завданні, згідно з приписами права, беруть участь ті, хто через свячення стали співпрацівниками Єпископів, або ті, що, не маючи свячення, прийняли завдання навчати.
Can. 597 – § 1. Infallibitate in magisterio vi muneris sui gaudet Romanus Pontifex, si ut supremus omnium christifidelium Pastor et Doctor, cuius est fratres suos in fide confirmare, doctrinam de fide vel de moribus tenendam definitivo actu proclamat.
§ 2. Infallibilitate in magisterio pollet quoque Collegium Episcoporum, si magisterium exercent Episcopi in Concilio Oecumenico coadunati, qui ut fidei et morum doctores et iudices pro universa Ecclesia doctrinam de fide vel de moribus ut definitive tenendam declarant, aut si per orbem dispersi communionis nexum inter se et cum sancti Petri successore servantes una cum eodem Romano Pontifice authentice res fidei vel morum docentes in unam sententiam tamquam definitive tenendam conveniunt.
§ 3. Infallibiliter definita nulla intellegitur doctrina, nisi id manifesto constat.
Кан. 597 – § 1. Непомильністю у навчанні відзначається з огляду на свій уряд Римський Архієрей, коли, як найвищий Пастир і Учитель усіх вірних, до якого належить утверджувати своїх братів у вірі, в остаточний спосіб проголощує науку, яка стає обов’язковою у справах віри і звичаїв.
§ 2. Непомильністю у навчанні відзначається також Колегія Єпископів, коли Єпископи, виконують учительський уряд, зібрані на Вселенському Соборіь вони як учителі й судді віри і звичаїв, проголощують в остаточний спосіб для всієї Церкви науку, якої слід дотримуватись у справах віри і звичаїв, або коли, розпорощені по світу, зберігаючи зв’язок спільности між собою і наступником святого Петра, навчаючи разом з цим же Римським Архієреєм автентично в справах віри і звичаїв, виражають одностайність у тому, що щось треба прийняти як остаточно зобов’язуюче.
§ 3. Тільки тоді слід вважати якусь науку за непомильно визначену, коли це виразно стверджено.
Can. 598 – Fide divina et catholica ea omnia credenda sunt, quae verbo Dei scripto vel tradito, uno scilicet deposito fidei Ecclesiae commisso, continentur et simul ut divinitus revelata proponuntur sive ab Ecclesiae magisterio sollemni sive ab eius magisterio ordinario et universali, quod quidem communi adhaesione christifidelium sub ductu sacri magisterii manifestatur; tenentur igitur omnes christifideles; quascumque devitare doctrinas eisdem contrarias.
Кан. 598 – Божою і католицькою вірою треба вірити в усе те, що міститься в слові Божому, написаному або переданому, а саме в єдиному депозиті віри, дорученому Церкві, і що одночасно як об’явлене Богом подає до вірування учительський уряд Церкви, чи то в урочистій постанові, чи у звичайному і загальному навчанніь це виявляється у спільному визнаванні вірних під проводом священного учительського урядуь отже, всі вірні зобов’язані уникати суперечних цьому доктрин.
Can. 599 – Non quidem fidei assensus, religiosum tamen intellectus et voluntatis obsequium praestandum est doctrinae de fide et de moribus, quam sive Romanus Pontifex sive Collegium Episcoporum enuntiant, cum magisterium authenticum exercent, etsi definitivo actu eandem proclamare non intendunt; christifideles ergo curent, ut devitent, quae cum eadem non congruunt.
Кан. 599 – Не тільки визнання віри, а й релігійний послух розуму і волі треба виявляти науці, яку голосить Римський Архієрей або Колегія Єпископів у справах віри і звичаїв, коли виконують автентичне навчання, хоч не наміряються представити її в остаточний спосібь тому вірні мають дбати про те, щоб уникати всього того, що не узгоджується з цією наукою.
Can. 600 – Episcopi, qui sunt in communione cum Collegii capite et membris, sive singuli sive in Synodis aut in Conciliis particularibus congregati, etsi infallibilitate in docendo non pollent, christifidelium suae curae commissorum authentici sunt fidei doctores et magistri; cui magisterio authentico suorum Episcoporum christifideles religioso animi obsequio adhaerere tenentur.
Кан. 600 – Хоч Єпископи, які знаходяться в єдності з головою і членами Колегії, чи окремо взяті, чи зібрані на Синодах або на партикулярних Соборах, не мають непомильності в навчанні, однак є автентичними учителями і наставниками віри для довірених їх опіці вірнихь цьому автентичному навчанню своїх Єпископів вірні зобов’язані виявляти релігійну слухняність.
Can. 601 – Singulis Ecclesiis onus incumbit imprimis a Patriarchis et Episcopis exercendum modo unicuique generationi et culturae accommodato ad perennes hominum interrogationes de sensu vitae respondendi necnon christianae solutioni problematum urgentiorum sub luce Evangelii signa temporum perscrutando consulendi ita, ut clarescat ubique magis lux Christi illuminans omnes homines.
Кан. 601 – На всі Церкви покладається обов’язок, який в першу чергу повинні сповняти Патріярхи й Єпископи в спосіб, пристосований до кожного покоління і культури, відповідати на одвічні запитання людей про сенс життя, а також дбати про християнське вирішення нагальних проблем у світлі Євангелія через дослідження ознак часу так, щоб повсюдно все більше і більше сяяло Христове світло, освітлюючи всіх людей.
Can. 602 – In cura pastorali non tantum principia scientiarum sacrarum, sed etiam inventa aliarum scientiarum agnoscantur et ita adhibeantur, ut christifideles ad magis consciam et reflexam vitam fidei ducantur.
Кан. 602 – У пастирській опіці треба брати до уваги не лише основи священних знань, а й досягнення інших знань, щоб вести вірних до життя більш свідомого й просвіченого вірою.
 
Can. 603 – Litterarum artiumque cultus pro earum vi ad sensum fidei singulari efficacia exprimendum et communicandum agnitis iusta libertate et diversitate culturali provehatur.
Кан. 603 – Слід виховувати пошану до літератури й мистецтва з уваги на їхню силу виражати з особливою образністю зміст віри і робити його загальнодоступним, визнаючи притому належну свободу і культурну різноманітність.
Can. 604 – Ecclesiae Pastorum imprimis est sedulo curare, ut inter varietates enuntiationum doctrinae in variis Ecclesiis idem sensus fidei servetur atque promoveatur ita, ut integritas et unitas fidei damnum non patiatur, immo catholicitas Ecclesiae per legitimam diversitatem in meliorem lucem ponatur.
Кан. 604 – Завданням Пастирів Церкви є насамперед настійно дбати, щоб серед різноманітності проголощування доктрини в різних Церквах зберігався той самий зміст релігії і підтримувався таким чином, щоб не потерпіла непорушність і одність віри, більш того, щоб через законну різнородність католицький характер Церкви проявився в кращому світлі.
Can. 605 – Ad Episcopos praesertim in Synodis vel Consiliis coadunatos, singulariter vero ad Sedem Apostolicam pertinet integritatem et unitatem fidei bonosque mores auctoritative promovere, custodire et religiose defendere, etiam reprobando, quatenus opus est, sententias, quae eisdem contrariae sunt, vel monendo de eis, quae eadem in discrimen ponere possunt.
Кан. 605 – До Єпископів, особливо зібраних на Синодах або Соборах, зокрема до Апостольського Престолу належить авторитетно підтримувати непорушність і одність віри та добрі звичаї, охороняти їх і сумлінно боронити, засуджуючи, в разі необхідності, погляди, суперечні з ними, або застерігаючи від тих, які можуть їм зашкодити.
Can. 606 – § 1. Theologorum est pro sua mysterii salutis profundiore intellegentia et scientiarum sacrarum affiniumque necnon novarum quaestionum peritia fideliter magisterio Ecclesiae authentico obsequentes simulque ea, qua par est, libertate utentes fidem Ecclesiae illustrare et defendere progressuique doctrinali consulere.
§ 2. In veritatibus theologicis investigandis et exprimendis eorum est communitatis fidei aedificandae sollicitos esse atque cum Episcopis in eorum munere docendi sollerter cooperari.
§ 3. Qui in theologicas disciplinas praesertim in seminariis, studiorum universitatibus et facultatibus incumbunt, cum hominibus, qui in aliis scientiis excellunt, collatis consiliis atque viribus cooperari studeant.
Кан. 606 – § 1. Завданням теологів є відповідно до їхнього глибщого розуміння таїнства спасіння й обізнаності із священними знаннями та спорідненими і новітніми дослідженнями, вірно дотримуючись автентичного навчання Церкви й одночасно з належною свободою висвітлювати віру Церкви і боронити її, та дбати про науковий поступ.
§ 2. У досліджуванні теологічних істин та їхньому викладі вони повинні турбуватись про побудову єдності віри і разом з Єпископами вміло співпрацювувати в їхньому завданні навчання.
§ 3. Ті, що займаються теологічними предметами, зокрема в семінаріях, університетах і факультетах, повинні старатись, об’єднавши помисли і сили, співпрацювати з людьми, які відзначаються в інших науках.

CAPUT II — DE VERBI DEI MINISTERIO;
ГЛАВА ІІ — СЛУЖБА СЛОВА БОЖОГО

Can. 607 – Verbi Dei ministerium, praedicatio nempe, catechesis omnisque instructio christiana, inter quae homilia liturgica eximium locum habeat oportet, Sacra Scriptura salubriter nutriatur atque sacra traditione innitatur; celebratio verbi Dei vero opportune foveatur.
Кан. 607 – Служба слова Божого, тобто проповідування, катехиза і всіляке християнське повчання, серед яких чільне місце повинна займати літургічна гомілія, має щедро живитись Святим Письмом і спиратись на святу традиціюь виголощування слова Божого слід належно підтримувати.
Can. 608 – Episcopi, presbyteri et diaconi pro suo cuiusque ordinis sacri gradu primi munus verbi Dei ministerii habent ad normam iuris exercendum; ceteri vero christifideles pro sua cuiusque idoneitate, statu vitae et mandato accepto libenter hoc ministerium participent.
Кан. 608 – Єпископи, священики й диякони, залежно від ступеня свого свячення, мають завдання виконувати службу слова Божого згідно з приписом праваь інші вірні, кожний відповідно до своєї здатності, життєвого стану й одержаного завдання, повинні радо брати участь у цій службі.

Art. I — DE VERBI DEI PRAEDICATIONE;
Арт. І: Проповідування слова Божого

Can. 609 – Verbi Dei praedicationem moderari in suo territorio competit Episcopo eparchiali firmo iure communi.
Кан. 609 – Керувати проповідуванням слова Божого на своїй території, згідно з загальним правом, належить до єпархіяльного Єпископа.
Can. 610 – § 1. Episcopis ius est verbum Dei ubique terrarum praedicare, nisi Episcopus eparchialis in casu speciali expresse renuit.
§ 2. Presbyteri facultate praediti sunt praedicandi ibi, quo legitime mittuntur vel invitantur.
§ 3. Eadem facultate praedicandi praediti sunt etiam diaconi, nisi ius particulare aliud statuit.
§ 4. In extraordinariis adiunctis maxime ad supplendam penuriam clericorum ceteris quoque christifidelibus dari potest ab Episcopo eparchiali mandatum praedicandi etiam in ecclesia firmo can. 614, § 4.
Кан. 610 – § 1. Єпископи мають право проповідувати слово Боже по всьому світу, хіба що єпархіяльний Єпископ в окремому випадку виразно з цим не погоджувався б.
§ 2. Священики є наділені повноваженням проповідувати там, куди їх законно посилають або запрощують.
§ 3. Таким же повноваженням проповідування наділені також диякони, хіба що партикулярне право постановляє щось інше.
§ 4. У надзвичайних обставинах, головним чином щоб виповнити нестачу священнослужителів, єпархіяльний Єпископ може дати доручення також іншим вірним проповідувати навіть у церкві, зберігаючи кан. 614, § 4.
Can. 611 – Vi officii facultate praedicandi praediti sunt omnes, quibus cura animarum commissa est, qui etiam invitare possunt ad praedicandum suae curae commissis quemlibet presbyterum vel firmo can. 610, § 3 diaconum, nisi legitime prohibiti sunt.
Кан. 611 – З уваги на уряд повноваженням проповідування наділені всі ті, кому доручена опіка над душамиь вони можуть також запрощувати для проповідування слова Божого дорученим їхній опіці вірним будь-якого пресвітера або, із збереженням кан. 610, § 3, диякона, хіба що ті мають законну перешкоду.
Can. 612 – § 1. In institutis religiosis vel societatibus vitae communis ad instar religiosorum clericalibus iuris pontificii vel patriarchalis praedicationem moderari pertinet ad Superiores maiores.
§ 2. Invitare vero ad praedicandum propriis sodalibus quemlibet presbyterum vel firmo can. 610, § 3 diaconum, nisi legitime prohibiti sunt, possunt omnes Superiores, etiam locales, cuiuslibet instituti vitae consecratae.
Кан. 612 – § 1. У чернечих інститутах або клирицьких товариствах спільного життя на подобу чернечих керувати проповідуванням належить до вищих Настоятелів.
§ 2. Запрощувати для проповідування власним членам якогось священика або, дотримуючись кан. 610, § 3, диякона, якщо вони не мають законної перешкоди, можуть усі Настоятелі, в тому числі місцеві, будь-якого інституту посвяченого життя.
Can. 613 – Contra decretum Hierarchae, quo quis prohibetur praedicare, datur recursus in devolutivo tantum, qui sine mora definiendus est.
Кан. 613 – Проти декрету Ієрарха, на підставі якого комусь забороняється проповідувати, можна, але без припинення чинності, подати відклик, який слід невідкладно вирішити.
Can. 614 – § 1. Homilia, qua per anni liturgici cursum ex Sacra Scriptura mysteria fidei et normae vitae christianae exponuntur, ut pars ipsius liturgiae valde commendatur.
§ 2. Parochis et rectoribus ecclesiarum incumbit obligatio curandi, ut saltem diebus dominicis et festis de praecepto intra Divinam Liturgiam homilia habeatur, quae ne omittatur nisi gravi de causa.
§ 3. Parocho non licet obligationem populo eius curae pastorali commisso praedicandi per alium habitualiter persolvere nisi iusta de causa ab Hierarcha loci approbata.
§ 4. Homilia sacerdoti aut, ad normam iuris particularis, etiam diacono reservatur.
Кан. 614 – § 1. Гомілія, в якій протягом літургічного року на підставі Святого Письма викладаються таїни віри і норми християнського життя, вельми рекомендується як частина самої літургії.
§ 2. На парохів і настоятелів церков покладається обов’язок дбати про те, щоб принаймні в неділі і приписані свята під час Божественної Літургії відбувалася гомілія, якої не слід пропускати, хіба що з поважної причини.
§ 3. Парохові не дозволяється обов’язок проповідування народові, дорученому його пастирській опіці, виконувати постійно через іншого, хіба що з виправданої причини, схваленої місцевим Ієрархом.
§ 4. Гомілія застерігається священикові або, згідно з приписом партикулярного права, також дияконові.
Can. 615 – Episcopi eparchiales normis datis curent, ut opportunis temporibus ad populi christiani renovationem spiritualem specialis series sacrae praedicationis habeatur.
Кан. 615 – Єпархіяльні Єпископи повинні, згідно з даними приписами, старатися, щоб у відповідні часи відбувалася серія священного проповідування для духовного оновлення християнського народу.
Can. 616 – § 1. Verbi Dei praedicatores sepositis humanae sapientiae verbis abstrusisque argumentis christifidelibus praedicent integrum mysterium Christi, qui est via et veritas et vita; ostendant res terrestres et instituta humana secundum Dei Creatoris consilium ad hominum salutem quoque ordinari et ideo ad aedificationem Corporis Christi non parum conferre posse.
§ 2. Edoceant ideo etiam doctrinam Ecclesiae de dignitate personae humanae eiusque iuribus fundamentalibus, de vita familiari, de consortio civili et sociali necnon de sensu iustitiae in vita oeconomica et laboris persequendo, qui confert ad pacem in terris construendam et ad progressum populorum consequendum.
Кан. 616 – § 1. Проповідники слова Божого, відкинувши слова людського мудрування і глибокодумних доводів, повинні проповідувати вірним повне таїнство Христа, який є дорогою, істиною і життямь вони мають показувати, що земні справи і людські установи відповідно до задуму Бога Творця можуть також спрямовуватись для спасіння людей і через те чимало можуть прислужитись побудові Тіла Христового.
§ 2. Таким чином вони повинні ознайомлювати також з наукою Церкви про гідність людської особистості та її основні права, про родинне життя, про цивільний і суспільний устрій, а також про здійснення почуття справедливості й праці в економічному житті, що сприяє побудові миру на землі і досягненню поступу народів.

Art. II — DE INSTITUTIONE CATECHETICA;
Арт. ІІ — Катехитичне навчання

Can. 617 – Singularum Ecclesiarum sui iuris praesertim vero earum Episcoporum est gravis obligatio catecheseos tradendae, qua fides ad maturitatem adducatur et formetur Christi discipulus per cognitionem profundiorem et magis ordinatam doctrinae Christi et per adhaesionem in dies artiorem ipsius Personae.
Кан. 617 – Усі Церкви свого права, особливо їх Єпископи, мають важкий обов’язок проводити катехизацію, щоб завдяки їй віра осягала зрілість і формувався учень Христовий через глибще і більш упорядковане пізнання науки Христа і через тісніше з кожним днем зближення з його Особою.
Can. 618 – Parentes primi obligatione tenentur verbo et exemplo filios in fide et vitae christianae praxi efformandi; pari obligatione tenentur ii, qui parentum locum tenent, atque patrini.
Кан. 618 – Насамперед батьки мають обов’язок словом і прикладом формувати дітей у вірі й практиці християнського життяь подібний обов’язок мають ті, що заступають батьків, та хресні.
Can. 619 – Praeter familiam christianam ipsa paroecia atque quaevis communitas ecclesialis curare debent membrorum suorum institutionem catecheticam atque eorum integrationem in ipsam communitatem illas praebendo condiciones, in quibus ea, quae didicerunt, quam plenissime vivere possunt.
Кан. 619 – Крім християнської сім’ї, сама парафія і кожна церковна спільнота повинні дбати про катехитичне навчання своїх членів та їх інтеграцію в саму спільноту, створюючи такі умови, в яких вони могли б якнайповніше жити тим, чого навчилися.
 
Can. 620 – Consociationes et motus et circuli christifidelium, sive ad fines pietatis et apostolatum sive ad opera caritatis et adiumenti intendunt, formationem religiosam membrorum suorum curent sub ductu Hierarchae loci.
Кан. 620 – Об’єднання, рухи й гуртки вірних, що мають за мету побожність і апостолят чи діла милосердя і допомоги, повинні дбати про релігійний вишкіл своїх членів під проводом місцевого Ієрарха.
Can. 621 – § 1. Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilio Hierarcharum competit intra fines territorii propriae Ecclesiae normas de institutione catechetica in directorium catecheticum apte componendas ferre servatis eis, quae a suprema Ecclesias auctoritate praescripta sunt.
§ 2. In directorio catechetico ratio habeatur indolis specialis Ecclesiarum orientalium ita, ut momentum biblicum et liturgicum necnon traditiones propriae Ecclesiae sui iuris in patrologia, hagiographia et ipsa iconographia in catechesi tradenda eluceant.
§ 3. Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilii Hierarcharum est curare, ut catechismi ad varios coetus christifidelium accommodati simul cum subsidiis ac instrumentis provideantur necnon varia incepta catechetica provehantur atque inter se componantur.
Кан. 621 – § 1. До Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів належить у межах території власної Церкви видавати приписи про катехитичне навчання, які слід належно ввести до катехитичного правильника, зберігщи ті, які були приписані найвищою владою Церкви.
§ 2. У катехитичному правильнику слід зважити на особливий характер східних Церков так, щоб у здійснюванні катехизи виділялися біблійний і літургічний момент, а також традиції власної Церкви свого права в патрології, гаjіографії і самій іконографії.
§ 3. Обов’язком Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів є дбати, щоб були виготовлені катехизми, пристосовані до різних громад вірних разом з допоміжними матеріялами, а також щоб різні катехитичні починання підтримувались і взаємно узгоджувались.
Can. 622 – § 1. In quavis Ecclesia sui iuris assit commissio de re catechetica, quae etiam cum aliis Ecclesiis sui iuris pro eodem territorio vel regione socio-culturali constitui potest.
§ 2. Commissioni de re catechetica praesto sit etiam centrum catecheticum, cuius est subsidio esse eisdem Ecclesiis ad incepta catechetica coordinate et efficacius persolvenda atque inservire catechistarum formationi etiam permanenti.
Кан. 622 – § 1. У кожній Церкві свого права повинна бути комісія для катехитичної справи, яка може утворюватись також разом з іншими Церквами свого права для тієї самої території або суспільно-культурного регіону.
§ 2. Комісія для катехитичної справи повинна мати також катехитичний осередок, завданням якого є подавати допомогу цим же Церквам для погодженого й ефективніщого виконання катехитичних починань і служити також постійному вишколові катехитів.
Can. 623 – § 1. Episcopi eparchialis est institutionem catecheticam in sua eparchia summa cum sollicitudine provehere, dirigere atque moderari.
§ 2. Ad quem finem assit curiae eparchiali centrum catecheticum eparchiale.
Кан. 623 – § 1. Обов’язком єпархіяльного Єпископа є з найбільшою турботливістю розвивати, спрямовувати й керувати катехитичним навчанням.
§ 2. Для цієї мети при єпархіяльній курії повинен існувати єпархіяльний катехитичний осередок.
Can. 624 – § 1. Parochus summam operam dare debet attentis normis ab auctoritate competenti statutis ad catechesim tradendam omnibus suae curae pastorali commissis, cuiuscumque sunt aetatis vel condicionis.
§ 2. Parochis adiutricem operam praestare tenentur presbyteri et diaconi paroeciae addicti; sodales autem institutorum religiosorum ad normam cann. 479 et 542.
§ 3. Alii christifideles rite formati libenter suam adiutricem operam catechesi tradendae conferant.
Кан. 624 – § 1. Парох, беручи до уваги приписи, встановлені компетентною владою, повинен докладати всіх зусиль, щоб проводилась катехизація всіх доручених його опіці вірних, будь-якого віку або стану.
§ 2. Парохам повинні подавати посильну допомогу священики і диякони, приналежні до парафії, а також члени чернечих інститутів, згідно з канн. 479 і 542.
§ 3. Посильну допомогу катехизації повинні радо подавати інші належно підготовлені вірні.
Can. 625 – Rationem oecumenicam habeat oportet catechesis rectam imaginem aliarum Ecclesiarum atque Communitatum ecclesialium praebendo; curandum tamen omnino est, ut in tuto ponatur recta ratio catecheseos catholicae.
Кан. 625 – Катехиза повинна мати екуменічну основу, даючи правильну картину інших Церков і церковних Спільноть взагалі, однак, треба старатися, щоб була забезпечена правильна суть католицької катехизи.
Can: 626 – Meminerint omnes, qui catechesi tradendae inserviunt, se Ecclesiae partes gerere et ad verbum Dei revelatum, non proprium communicandum missos esse; proinde doctrinam Ecclesiae integram modo catechizandis quidem accommodato eorumque culturae exigentiis respondenti proponant.
Кан. 626 – Усі, що служать катехизації, повинні пам’ятати, що вони виступають від імені Церкви і послані голосити об’явлене слово Боже, а не власнеь через те мають подавати повну науку Церкви в спосіб, пристосований до тих, що їх треба катехизувати, і відповідно до потреб їхньої культури.

CAPUT III — DE EDUCATIONE CATHOLICA;
ГЛАВА ІІІ — КАТОЛИЦЬКЕ ВИХОВАННЯ

Can. 627 – § 1. Cura filios educandi imprimis spectat ad parentes vel ad eorum locum tenentes; quare eorundem est in familiae christianae ambitu fide illuminato atque amore mutuo animato filios educare praesertim ad pietatem erga Deum et dilectionem proximi.
§ 2. Si propriae vires transcenduntur, ut consulatur integrae filiorum educationi, parentum quoque est aliis partem muneris educationis concredere necnon eligere instrumenta educationis necessaria vel utilia.
§ 3. Parentes in instrumentis educationis eligendis iustam libertatem habeant oportet firmo can. 633; quare operam dent christifideles, ut hoc ius a societate civili agnoscatur et secundum exigentias institiae congruis etiam subsidiis foveatur.
Кан. 627 – § 1. Турбота про виховання дітей належить насамперед батькам або тим, що їх заступаютьь тому їхнім обов’язком є виховувати дітей у колі християнської сім’ї, просвіченому вірою й оживленому взаємною любов’ю, особливо в дусі побожності і любові до ближнього.
§ 2. Якщо не вистачає власних сил, щоб забезпечити повне виховання дітей, то обов’язком батьків є довірити також іншим частину завдання виховання і підбирати потрібні і корисні засоби виховання.
§ 3. Батьки у виборі засобів виховання, дотримуючись кан. 633, повинні мати належну свободуь тому вірні мають старатися, щоб це право було визнане світським суспільством і, відповідно до вимог справедливості, знаходило також належну матеріяльну підтримку.
Can. 628 – § 1. Ecclesiae, cum novas creaturas per baptismum generaverit, est simul cum parentibus earundem educationem catholicam curare.
§ 2. Omnes, quibus cura animarum commissa est, debent auxilio esse parentibus ad filios educandos, eosdem proprii iuris et obligationis conscios reddere et educationi religiosae praesertim iuventutis providere.
Кан. 628 – § 1. Обов’язком Церкви, оскільки вона через хрещення породила нові створіння, є спільно з батьками дбати про їх католицьке виховання.
§ 2. Усі, кому доручена опіка над душами, повинні допомагати батькам у вихованні дітей, робити їх свідомими власних прав й обов’язків і забезпечити релігійне виховання, особливо молоді.
 
Can. 629 – Curent omnes educatores, ut attendatur integrae personae humanae formationi ita, ut dotibus physicis, intellectualibus et moralibus harmonice excultis iuvenes virtutibus christianis instructi conformentur ad Deum perfectius cognoscendum et diligendum, ad valores humanos et morales recta conscientia aestimandos et vera libertate amplectendos et simul exculto sensu iustitiae et responsabilitatis socialie ad fraternum cum aliis consortium prosequendum.
Кан. 629 – Усі вихователі повинні старатися приділяти увагу цілісному формуванню людської особи так, щоб через гармонійний розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей юнаки, наділені християнськими чеснотами, готувались до досконаліщого пізнання і полюблення Бога, до правильного усвідомлення людських і моральних цінностей, прийняття їх зі справжньою свободою й одночасно розвинутим почуттям справедливості і суспільної відповідальності для осягнення разом з іншими братньої спільноти.
Can. 630 – § 1. Magno animo operam dent christifideles, ut congrua educationis et instructionis beneficia ad omnes homine ubique terrarum citius extendi possint speciali cura habita illorum, qui sunt tenuioris fortunae.
§ 2. Faveant omnes christifideles inceptis Ecclesiae ad educationem provehendam aptis, praecipue ad scholas erigendas, dirigendas et sustinendas.
Кан. 630 – § 1. Вірні повинні наполегливо старатися, щоб відповідні благодаті виховання і навчання могли щвидше стати доступними для всіх людей у всьому світі, проявляючи особливу турботу про бідніщих.
§ 2. Усі вірні мають сприяти починанням Церкви, спрямованим на розвиток виховання, особливо на заснування, керівництво й утримання шкіл.

Art. I — DE SCHOLIS, PRAESERTIM CATHOLICIS;
Арт. І: Щколи, зокрема католицькі

Can. 631 – § 1. Inter varia instrumenta educationis speciali cura fovenda est schola catholica, in quam convergat oportet sollicitudo parentum, magistrorum necnon communitatis ecclesialis.
§ 2. Ecclesiae ius est scholas cuiusvis generis et gradus erigendi ac moderandi.
Кан. 631 – § 1. Серед різних засобів виховання з особливою старанністю слід підтримувати католицьку школу, на яку повинна бути звернена турбота батьків, вчителів і церковної спільноти.
§ 2. Церква має право засновувати всілякого роду і ступеня школи і керувати ними.
Can. 632 – Schola in iure non reputatur catholica, nisi ut talis erecta est ab Episcopo eparchiali vel ab auctoritate superiore ecclesiastica aut ab eisdem ut talis agnita.
Кан. 632 – З правової точки зору католицькою школою вважається тільки та, що як така була заснована єпархіяльним Єпископом або вищою церковною владою або визнана ними такою.
Can. 633 – § 1. Episcopo eparchiali competit de scholis quibuslibet iudicare et decernere, utrum exigentiis educationis christianae respondeant necne; item eidem competit gravi de causa frequentiam alicuius scholae christifidelibus prohibere.
§ 2. Parentes filios in scholas catholicas ceteris paribus mittendos curent.
Кан. 633 – § 1. Єпархіяльний Єпископ повинен мати свою думку про будь-які школи і вирішувати, чи вони відповідають вимогам християнського виховання, чи ніь він також має право заборонити вірним з поважної причини відвідувати якусь школу.
§ 2. Батьки, за інших рівних умов, повинні старатися посилати дітей до католицьких шкіл.
Can. 634 – § 1. Scholae catholicae est obligatio propria communitatis scholaris ambitum spiritu evangelico libertatis et caritatis animatum creare, adulescentes adiuvare, ut in propria persona evolvenda una simul crescant secundum novam creaturam, quae per baptismum effecti sunt, atque universam culturam humanam ad nuntium salutis ordinare ita, ut cognitio, quam alumni de mundo, vita et homine gradatim acquirunt, fide illuminetur.
§ 2. Haec adiunctis propriis accommodare moderante auctoritate competenti ecclesiastica est ipsius scholae catholicae, si maiore ex parte ab alumnis acatholicis frequentatur.
§ 3. Scholae catholicae est non minus quam aliarum scholarum fines culturales et humanam socialemque iuvenum formationem prosequi.
Кан. 634 – § 1. Особливим обов’язком католицької школи є створювати оточення шкільної спільноти, оживлене євангельським духом свободи і любові, допомагати молоді, щоб вона, розвиваючи власну особистість, заодно зростала як нове творіння, яким вона стала через хрещення, і розглядати всю людську культуру через звістку про спасіння так, щоб пізнання, яке вихованці поступово здобувають про світ, життя і людину, було осяяне вірою.
§ 2. Застосовувати ці засади до власних обставин під проводом компетентної церковної влади є завданням самої католицької школи, якщо її відвідують переважно некатолицькі вихованці.
§ 3. Завданням католицької школи не менш, ніж інших шкіл, є ставити перед собою культурні цілі і здійснювати гуманне і суспільне формування молоді.
Can. 635 – Episcopi eparchialis praecipue est curare, ut habeantur scholae catholicae, praesertim ubi aliae scholae desunt vel adaequatae non sunt, etiam scholae professionales et technicae, quatenus pro loci et temporis adiunctis speciali ratione requiruntur.
Кан. 635 – Обов’язком єпархіяльного Єпископа є особливо дбати, щоб існували католицькі школи, зокрема там, де немає інших шкіл або немає рівноцінних, а також професійні і технічні школи, наскільки вони потрібні, зважаючи зокрема на обставини місця і часу.
Can. 636 – § 1. Institutio catechetica in scholis quibuslibet Episcopi eparchialis auctoritati et vigilantiae subiecta est.
§ 2. Episcopi eparchialis quoque est nominare aut approbare magistros religionis catholicae eosque, si ratio fidei vel morum id requirit, amovere vel exigere, ut amoveantur.
Кан. 636 – § 1. Катехитичне навчання в будь-яких школах підлягає владі і наглядові єпархіяльного Єпископа.
§ 2. До єпархіяльного Єпископа належить іменувати або затверджувати вчителів католицької релігії і, якщо цього вимагає добро віри або звичаїв, усувати їх або вимагати усунення.
Can. 637 – In scholis, in quibus institutio catholica deest vel ad iudicium Episcopi eparchialis non sufficit, supplenda est vera formatio catholica omnium alumnorum catholicorum.
Кан. 637 – У школах, в яких немає католицького навчання або, на думку єпархіяльного Єпископа, воно недостатнє, треба подбати про доповнення справжнього католицького формування всіх католицьких вихованців.
Can. 638 – § 1. Episcopo eparchiali competit ius canonice visitandi omnes scholas catholicas in eius eparchia exsistentes exceptis scholis, quae exclusive patent propriis alumnis instituti vitae consecratae iuris pontificii vel patriarchalis, et salva omni in casu institutorum vitae consecratae autonomia circa proprias scholas moderandas.
§ 2. Ubi sunt plures Episcopi eparchiales, ius canonice visitandi competit illi, qui scholam fundavit vel approbavit, nisi aliter in statutis fundationis aut conventione speciali inter eosdem inita cavetur.
Кан. 638 – § 1. Єпархіяльний Єпископ має право візитувати всі католицькі школи у своїй єпархії, за винятком шкіл, які відкриті виключно для власних вихованців інституту посвяченого життя папського або патріяршого права, із збереженням повної автономії інститутів посвяченого життя щодо керівництва власними школами.
§ 2. Там, де є більше єпархіяльних Єпископів, право канонічної візитації належить тому, хто заснував або затвердив школу, хіба що застережено інакше в статутах фундації або в спеціяльній угоді, укладеній між ними.
Can. 639 – Magistri, cum maxime sint auctores, ut schola catholica sua proposita et incepta ad rem deducere possit, debent esse doctrina praestantes atque vitae testimonio exemplares et sociam imprimis cum parentibus, sed et cum aliis scholis praestent operam.
Кан. 639 – Оскільки від учителів найбільше залежить, щоб католицька школа могла втілювати в життя свої задуми і починання, то вони повинні відзначатися вченістю, свідоцтвом свого життя служити прикладом і діяти спільно передусім з батьками, а також з іншими школами.

Art. II — DE CATHOLICIS STUDIORUM UNIVERSITATIBUS;
Арт. ІІ: Католицькі університети

Can. 640 – § 1. Catholica studiorum universitas hunc finem prosequitur, ut publica, stabilis atque universalis praesentia efficiatur mentis christianae in totius culturae altioris promovendae studio; ideo constituit investigationis, reflexionis et instructionis superioris ordinis institutionem, in qua Evangelii luce multifaria cognitio humana illustretur.
§ 2. Alia instituta studiorum superiorum vel facultates catholicae autonomae, quae eundem finem prosequuntur, catholicae studiorum universitati aequiparantur, non autem ecclesiasticae studiorum universitates et facultates, de quibus in cann. 646 - 650.
Кан. 640 – § 1. Католицький університет ставить собі за мету, щоб постійна, публічна й універсальна присутність християнського світогляду здійснювалась у вивченні всього розвитку вищої культуриь тому він установлює навчання досліджень, рефлексій і освіти вищого ступеня, в якому багатогранне людське пізнання було б осяяне світлом Євангелія.
§ 2. Інші католицькі інститути вищих студій або автономні факультети, які мають ту саму мету, прирівнюються до католицького університету, але не церковні університети і факультети, про які мова в канн. 646-650.
Can. 641 – In Catholicis studiorum universitatibus singulae disciplinae propriis principiis, propria methodo atque propria inquisitionis scientificae libertate ita excolantur, ut profundior in dies earum disciplinarum intellegentia obtineatur et, novis progredientis aetatis quaestionibus ac investigationibus accuratissime consideratis, altius perspiciatur, quomodo fides et ratio in unum verum conspirent, atque formentur homines doctrina vere praestantes ad graviora officia in societate obeunda parati atque fidei in mundo testes.
Кан. 641 – У католицьких університетах окремі предмети повинні вивчатись на власних засадах, власним методом і на підставі власної свободи наукового дослідження так, щоб з кожним днем досягалося глибше розуміння цих предметів і, якнайдокладніше взявши до уваги нові проблеми і дослідження новітнього поступу, було б глибше з’ясовано, яким чином віра і розум співдіють для одної істини, а також формувалися люди, які б справді відзначалися вченістю і готові були виконувати найважчі обов’язки в суспільстві і засвідчувати віру у світі.
Can. 642 – § 1. Catholica stndiorum universitas est institutum studiorum superiorum, quod ut talis erectum aut approbatum est sive a superiore auctoritate administrativa Ecclesiae sui iuris praevie consulta Sede Apostolica sive ab ipsa Sede Apostolica; de quo constare debet publico documento.
§ 2. Intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis haec superior auctoritas est Patriarcha de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis.
Кан. 642 – § 1. Католицький університет є закладом вищих студій, заснованим або затвердженим як такий вищою адміністративною владою Церкви свого права, яка попередньо звернулася до Апостольського Престолу за радою, чи самим Апостольським Престоломь це повинно бути стверджено публічним документом.
§ 2. У межах території патріяршої Церкви цією вищою владою є Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви.
Can. 643 – In catholicis studiorum universitatibus, in quibus nulla facultas theologiae exstat, saltem cursus theologici studentibus variarum facultatum accommodati tradantur.
Кан. 643 – У католицьких університетах, в яких немає факультету теології, слід викладати принаймні теологічні курси, пристосовані до студентів різних факультетів.
 
Can. 644 – Qui disciplinas ad fidem et mores spectantes docent in catholicis studiorum universitatibus, muniti esse debent mandato auctoritatis ecclesiasticae designatae ab eis, de quibus in can. 642; eadem auctoritas hoc mandatum gravi de causa auferre potest praesertim si deficiunt idoneitas scientifica vel paedagogica, probitas vel doctrinae integritas.
Кан. 644 – У католицьких університетах викладачі предметів, які стосуються віри і моралі, повинні мати доручення церковної влади, призначеної тими, про яких мова в кан. 642ь ця ж влада може з поважної причини відняти це доручення, особливо якщо відсутні наукові або педагогічні кваліфікації, чесність і цілісність науки.
Can. 645 – Hierarcharum est collatis consiliis providere, ut etiam apud alias universitates convictus et centra universitaria catholica habeantur, in quibus christifideles accurate selecti et praeparati iuventuti universitariae spirituale et intellectuale adiutorium permanens praebeant.
Кан. 645 – Обов’язком Ієрархів є після проведення нарад подбати про те, щоб також при інших університетах були університетські католицькі громади й осередки, в яких старанно дібрані й підготовлені вірні постійно подавали б університетській молоді духовну та інтелектуальну допомогу.

Art. III — DE ECCLESIASTICIS STUDIORUM UNIVERSITATIBUS ET FACULTATIBUS;
Арт. ІІІ: Церковні університети й факультети

Can. 646 – Assidue provehendae sunt imprimis ab Hierarchis ecclesiasticae studiorum universitates et facultates, eae nempe, quae de divina Revelatione et de scientiis cum ea conexis praesertim agunt ac propterea cum evangelizandi munere Ecclesiae artius coniunguntur.
Кан. 646 – Передусім Ієрархи повинні невтомно підтримувати церковні університети й факультети, а саме ті, що розглядають Боже Об’явлення та зокрема плекають пов’язані з ним науки і через те тісно поєднані з церковним завданням євангелізації.
 
Can. 647 – Ecclesiasticae studiorum universitatis vel facultatis finis est:
1° divinam Relationem et ea, quae cum eadem coniuncta sunt, profundius et scientifice investigare, divinae Revelationis veritates systematice enucleare ac ordinare, novas progredientis aetatis quaestiones in eius luce considerare et coaevis hominibus ratione propriae culturae accommodata exhibere;
2° studentes in variis disciplinis secundum doctrinam catholicam altius instituere eosque ad diversa opera apostolatus, ministerii vel magisterii in eisdem disciplinis congrue praeparare atque formationem continuam promovere.
Кан. 647 – Метою католицького університету або факультету є:
1° глибше й науково досліджувати божественне Об’явлення і те, що з ним пов’язане, систематично тлумачити й оцінювати істини Божого Об’явлення, вивчати у його світлі нові проблеми розвитку сучасної науки і подавати їх сучасникам у спосіб, пристосований до власної культури;
2° поглиблено вчити тих, хто студіює різні предмети, згідно з католицькою наукою і належно підготовляти їх до різних діл апостоляту, служіння або навчання цих предметів і підтримувати безперервний вишкіл.
Can. 648 – Ecclesiasticae studiorum universitates et facultates sunt, quae ab auctoritate competenti ecclesiastica canonice erectae vel approbatae scientias sacras et scientias cum eisdem conexas excolunt et tradunt et auctae sunt iure conferendi gradus academicos, qui effectus canonicos habent.
Кан. 648 – Церковні університети й факультети – це такі, що, канонічно засновані або затверджені компетентною церковною владою, плекають і викладають священні науки та пов’язані з ними науки і наділені правом надавати академічні ступені, які мають канонічні наслідки.
Can. 649 – Erectio vel approbatio ecclesiasticarum studiorum universitatum vel facultatum fit a Sede Apostolica aut a superiore anctoritate administrativa, de qua in can. 642, una cum Sede Apostolica.
Кан. 649 – Заснування або затвердження церковних університетів або факультетів здійснюється або Апостольським Престолом, або вищою адміністративною владою, про яку мова в кан. 642, разом з Апостольським Престолом.
Can. 650 – Circa statuta ecclesiasticae studiorum universitatis vel facultatis, praesertim quod attinet ad regimen, administrationem, docentium nominationem vel cessationem ab officio, rationem studiorum et graduum academicorum collationem, servandae sunt normae a Sede Apostolica latae.
Кан. 650 – Стосовно статутів церковного університету або факультету, зокрема щодо керівництва, адміністрації, іменування викладачів або звільнення їх з уряду, програми студій і надання академічних ступенів, слід дотримуватись приписів, виданих Апостольським Престолом.

CAPUT IV — DE INSTRUMENTIS COMMUNICATIONIS SOCIALIS ET IN SPECIE DE LIBRIS;
ГЛАВА ІV — ЗАСОБИ СУСПІЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ, ЗОКРЕМА КНИГИ

Can. 651 – § 1. Ad Evangelium ubique terrarum annuntiandi munus obeundum Ecclesia aptis mediis uti tenetur et ideo ius instrumenta communicationis socialis adhibendi et in specie scripta libere typis edendi ei ubique vindicetur oportet.
§ 2. Omnes christifideles pro sua parte in tanta missione Ecclesiae collaborent inceptaque huius apostolatus sustineant ac foveant; insuper ii praesertim, qui in communicationibus efficiendis et transmittendis periti sunt, actioni pastorali Episcoporum adiutricem operam sollicite praestent atque omni studio satagant, ut eorundem instrumentorum usus spiritu Christi imbuatur.
Кан. 651 – § 1. Для виконування функції голосити всюди на світі Євангеліє Церква зобов’язана використовувати відповідні засоби і тому повинна мати право всюди застосовувати засоби суспільної комунікації, зокрема вільно видавати написане.
§ 2. Усі вірні, відповідно з свого боку, в такій важливій місії Церкви повинні співпрацювати, підтримувати й розвивати починання цього апостолятуь до того ж особливо ті, хто має досвід у виготовленні й передачі засобами повідомляння, повинні ретельно подавати посильну допомогу пастирській діяльності Єпископів і всіма силами старатися, щоб застосування їхніх засобів було пройняте Христовим духом.
Can. 652 – § 1. Episcopi eparchiales curent, ut auxilio praesertim institutorum de instrumentis communicationis socialis christifideles edoceantur de critico et proficuo usu eorundem instrumentorum; inter varia haec instituta cooperationem foveant; peritorum formationi provideant; denique, quod magis quam mala castigando et condemnando effici potest, incepta bona promoveant laudando et benedicendo imprimis bonos libros.
§ 2. Ad integritatem fidei et morum tuendam Episcopo eparchiali, Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, Consilio Hierarcharum atque Sedi Apostolicae competit prohibere, ne christifideles instrumentis communicationis socialis, quatenus eidem integritati detrimento sunt, utantur vel ea cum aliis communicent.
Кан. 652 – § 1. Єпархіяльні Єпископи повинні дбати, щоб за допомогою особливо установ засобів суспільної комунікації вірні ознайомлювалися з критичним і корисним застосуванням цих засобівь вони повинні підтримувати співпрацю між різними установамиь дбати про вишкіл спеціялістівь і, врешті, мають підтримувати добрі починання, хвалячи і благословлячи їх, в першу чергу добрі книги, бо таким чином можна більше вдіяти, ніж картаючи або засуджуючи погані.
§ 2. Для захисту непорушності віри й моралі єпархіяльний Єпископ, Синод Єпископів патріяршої Церкви, Рада Ієрархів і Апостольський Престол можуть заборонити вірним користуватися засобами суспільної комунікації або передавати їх іншим, якщо вони шкодять її непорушності.
Can. 653 – Iuris particularis est normas pressius statuere de usu radiophonico, cinematographico, televisifico et eiusmodi in tractandis eis, quae ad doctrinam catholicam aut mores referunt.
Кан. 653 – Завданням партикулярного права є докладно визначити правила радіофонічного, кінематографічного, телевізійного та подібного роду користування у розгляді того, що має відношення до католицької науки або моралі.
Can. 654 – Normae iuris communis de libris valent etiam de quibuslibet aliis scriptis aut sermonibus per inventa technica quomodolibet reproductis et divulgationi publicae destinatis.
Кан. 654 – Приписи загального права про книги стосуються також будь-яких інших письмових чи мовних виступів, відтворених якимсь чином за допомогою технічних винаходів і призначених для публічного розповсюдження.
Can. 655 – § 1. Christifidelibus aditus ad Sacram Scripturam late pateat oportet; proinde aptae et rectae versiones sufficientibus explicationibus instructae, ubi desunt, conficiantur cura Episcoporum eparchialium, immo, quatenus id convenienter et utiliter fieri potest, communi cum aliis christianis opera.
§ 2. Omnibus christifidelibus, praesertim pastoribus animarum curae sit diffundere exemplaria Sacrae Scripturae aptis instructa adnotationibus ad usum etiam non-christianorum accommodatis.
§ 3. Ad usum liturgicum vel catecheticum eae tantum editiones Sacrae Scripturae adhibeantur, quae approbatione ecclesiastica praeditae sunt; ceterae editiones saltem licentia ecclesiastica munitae esse debent.
Кан. 655 – § 1. Вірним повинен бути щироко відкритий доступ до Святого Письма; тому старанням єпархіяльних Єпископів необхідно виготовляти відповідні і правильні переклади з достатніми поясненнями там, де їх немає, навіть, наскільки це можна належно і корисно зробити, залучаючи до співпраці інших християн.
§ 2. Усі вірні, особливо душпастирі, повинні старатися розповсюджувати примірники Святого Письма з відповідними примітками, пристосованими для користування також не-християнами.
§ 3. Для літургічного або катехитичного вжитку слід застосовувати тільки видання Святого Письма, які мають церковне затвердження; інші видання повинні мати принаймні церковний дозвіл.
Can. 656 – § 1. In celebrationibus liturgicis adhibeantur tantum libri approbatione ecclesiastica praediti.
§ 2. Libri precum vel devotionum ad usum publicum vel privatum christifidelium destinati indigent licentia ecclesiastica.
Кан. 656 – § 1. У літургічних відправах слід використовувати тільки книги з церковним затвердженням.
§ 2. Книги молитов і набоженств, призначені для публічного або приватного вжитку вірних, вимагають церковного дозволу.
Can. 657 – § 1. Textuum liturgicorum approbatio praevia Sedis Apostolicae recognitione reservatur in Ecclesiis patriarchalibus Patriarchae de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis; in Ecclesiis metropolitanis sui iuris Metropolitae de consensu Consilii Hierarcharum; in ceteris Ecclesiis hoc ius est solius Sedis Apostolicae atque intra limites ab eadem statutos Episcoporum eorumque coetuum legitime constitutorum.
§ 2. Eisdem auctoritatibus quoque competit ius approbandi versiones eorundem librorum ad usum liturgicum destinatas facta relatione, si de Ecclesiis patriarchalibus vel metropolitanis sui iuris agitur, ad Sedem Apostolicam.
§ 3. Ad iterum edendos libros liturgicos vel eorum in aliam linguam versiones ad usum liturgicum destinatas vel eorum partes requiritur et sufficit, ut constet de concordantia cum editione approbata ex attestatione Hierarchae loci, de quo in can. 662, § 1.
§ 4. In mutationibus textuam liturgicorum attendatur can. 40, § 1.
Кан. 657 – § 1. Затвердження літургічних текстів після попередньої перевірки Апостольським Престолом застерігається в патріярших Церквах Патріярхові за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви; в митрополичих Церквах свого права – Митрополитові за згодою Ради Ієрархів; в інших Церквах це право належить тільки Апостольському Престолові і в установлених ним межах – Єпископам і їхнім законно визнаним крилосам.
§ 2. Ці власті мають також право затверджувати переклади цих книг, призначених для літургічного користування, повідомивши про це, якщо йдеться про патріярші або митрополичі Церкви свого права, – Апостольський Престол.
§ 3. Для повторного видання літургічних книг або їхніх перекладів на іншу мову або іхніх частин, призначених для літургічного користування, вимагається і вистачає, щоб була стверджена їхня згідність з виданням, затвердженим на підставі атестації місцевого Ієрарха, про що мовиться в кан. 662, § 1.
§ 4. У змінах літургічних текстів слід зважати на кан. 40, § 1.
Can. 658 – § 1. Catechismi necnon alia scripta ad institutionem catecheticam in scholis cuiusque generis et gradus destinata eorumve versiones approbatione ecclesiastica egent.
§ 2. Eadem norma applicanda est ad alios quoque libros de fide aut moribus tractantes si adhibentur ut textus, quo institutio catechetica nitatur.
Кан. 658 – § 1. Катехизми та інші твори, призначені для катехитичного навчання в школах будь-якого роду і ступеня, та їх переклади потребують церковного затвердження.
§ 2. Таке ж правило слід застосовувати також до інших книг, які трактують про віру або мораль, якщо вони вживаються як текст, на якому jрунтується катехитичне навчання.
Can. 659 – Commendatur, ut scripta quaelibet, quae fidem catholicam aut mores illustrant, saltem licentia ecclesiastica munita sint, salvis praescriptis institutorum vitae consecratae, quae plus exigunt.
Кан. 659 – Рекомендується, щоб будь-які твори, які висвітлюють католицьку віру або мораль, мали принаймні церковний дозвіл, з дотриманням більш вимогливих приписів інститутів посвяченого життя.
Can. 660 – In diariis, foliis aut libellis periodicis, qui religionem catholicam aut bonos mores manifesto impetere solent, ne quid scribant christifideles nisi iusta et rationabili de causa; clerici autem et sodales institutorum religiosorum insuper nonnisi de licentia eorum, de quibus in can. 662.
Кан. 660 – У щоденниках, часописах або періодичних виданнях, які часто явно нападають на католицьку релігію або добрі звичаї, вірні можуть щось поміщати лише з виправданої й обjрунтованої причини; священнослужителі і члени чернечих інститутів можуть це робити тільки з дозволу тих, про яких мова в кан. 662.
Can. 661 – § 1. Licentia ecclesiastica cum solo verbo imprimatur expressa significat opus ab erroribus circa fidem catholicam ut mores esse immune.
§ 2. Approbatio vero ab auctoritate competenti concessa ostendit textum ab Ecclesia acceptum aut opus doctrinae authenticae Ecclesiae consonum esse.
§ 3. Si opus insuper ab Episcopo eparchiali vel ab auctoritate superiore laudatum vel benedictum est, hoc significat illud doctrinam authenticam Ecclesiae bene exprimere ideoque commendandum esse.
Кан. 661 – § 1. Церковний дозвіл, виражений словами «дозволяється друкувати», означає, що твір вільний від похибок щодо католицької віри або моралі.
§ 2. Затвердження, дане компетентною владою, означає, що текст або твір, схвалений Церквою, є співзвучним автентичній науці Церкви.
§ 3. Якщо до того ж твір схвалений або допущений Єпископом або вищою владою, це значить, що він виражає автентичну науку Церкви і тому рекомендується.
 
Can. 662 – § 1. Approbatio vel licentia ecclesiastica ad libros edendos, nisi aliud iure expresse statuitur, concedi potest sive ab Hierarcha loci proprio auctoris sive ab Hierarcha loci, ubi publici iuris fiunt, sive denique ab auctoritate superiore, quae in personas vel locos potestatem regiminis exsecutivam exercet.
§ 2. Sodales institutorum religiosorum, ut scripta quaestiones de fide catholica aut moribus tractantia edere possint, licentia quoque egent sui Superioris maioris ad normam typici vel statutorum.
Кан. 662 – § 1. Церковне затвердження або дозвіл на видання книг, якщо право виразно не постановляє щось інше, може дати або власний місцевий Ієрарх автора або Ієрарх місця видання книг або, врешті, вища влада, яка має повноваження керівництва осіб або місць.
§ 2. Щоб члени чернечих інститутів могли видавати твори, які трактують питання католицької віри або моралі, вони також потребують дозволу свого вищого Настоятеля згідно з приписом уставу або статутів.
Can. 663 – § 1. Licentia aliquod opus edendi aut alicuius operis approbatio, laudatio vel benedictio valet pro textu originali, non autem pro novis editionibus vel versionibus.
§ 2. Si agitur de editionibus Sacrae Scripturae vel aliis libris, qui approbatione ecclesiastica ad normam iuris indigent, approbatio ab uno Hierarcha loci legitime concessa non sufficit, ut iidem in alia eparchia adhiberi possint, sed requiritur explicitus consensus Hierarchae loci eiusdem eparchiae.
Кан. 663 – § 1. Дозвіл на видання якогось твору або затвердження, схвалення або допущення якогось твору стосується оригінального тексту, а не його нових видань або перекладів.
§ 2. Якщо йдеться про видання Святого Письма або інших книг, які потребують церковного затвердження згідно з приписом права, то затвердження, законно даного одним місцевим Ієрархом, не вистачає, щоб вони могли застосовуватись в іншій єпархії, натомість потрібна виразна згода місцевого Ієрарха цієї єпархії.
Can. 664 – § 1. Iudicium de libris committi poteat ab Hierarcha loci censoribus ex elencho a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilio Hierarcharum confecto aut pro eius prudentia aliis personis, quibus confidit; denique constitui potest commissio specialis censorum, quam Hierarcha loci, Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilium Hierarcharum consulere possunt.
§ 2. Censores eligantur scientia, recta doctrina et prudentia praestantes et in suo obeundo officio omni personarum acceptione seposita iudicium ferant secundum doctrinam catholicam, sicut a magisterio authentico Ecclesiae proponitur.
§ 3. Censores opinionem scripto dare debent; quae si favet, Hierarcha pro suo prudenti iudicio licentiam aut approbationem concedat expresso suo nomine; secus rationes denegationis cum operis auctore communicet.
Кан. 664 – § 1. Оцінку щодо книг місцевий Ієрарх може доручити цензорам зі списку, який уклав Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів чи на свій розсуд іншим особам, яким довіряєь нарешті, може бути утворена спеціяльна комісія цензорів, до якої можуть звертатися за порадою місцевий Ієрарх, Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів.
§ 2. Цензорів слід вибирати таких, які б відзначалися знанням, правильною наукою і розсудливістю і які б у виконуванні свого уряду виносили оцінку без огляду на особи згідно з католицькою наукою, як її представляє автентичний учительський уряд Церкви.
§ 3. Цензори повинні викласти свою думку письмовоь якщо вона прихильна, Ієрарх, відповідно до власної розсудливої оцінки, має дати дозвіл або затвердження, подаючи своє ім’яь у противному разі він повинен довести до відома автора твору підстави відмови.
Can. 665 – § 1. Caveant parochi et rectores ecclesiarum, ne in suis ecclesiis icones vel imagines ab arte sacra germana alienae aut libri religioni christianae vel moribus minus consonantes exponantur, vendantur aut distribuantur.
§ 2. Item parochorum et rectorum ecclesiarum necnon moderatorum scholarum catholicarum est curare, ut spectacula cuiusvis speciei sub eorum patrocinio volvenda sensu discretionis christianae seligantur.
§ 3. Caveant christifideles omnes, ne ea, de quibus in § 1, emendo, vendendo, legendo vel cum aliis communicando sibi aliisve damnum spirituale inferant.
Кан. 665 – § 1. Парохи й настоятелі церков повинні зважати, щоб в їхніх церквах не виставлялись, продавались або роздавались ікони або образи, далекі від справжнього церковного мистецтва або книги, зміст яких не відповідає християнській релігії або моралі.
§ 2. Рівно ж обов’язком парохів і настоятелів церков, а також керівників католиць-ких шкіл є дбати, щоб усілякого роду видовища, які мають відбуватися під їхнім покровительством, були підібрані за критерієм християнської розсудливості.
§ 3. Усі вірні повинні зважати, щоб те, про що мовиться в § 1, не завдало духовної шкоди їм та іншим через купівлю, продаж, читання або обмін з іншими.
Can. 666 – § 1. Opus intellectuale auctoris sub tutela iuris est sive, quatenus manifestat personalitatem illius, sive, quatenus fons est iurium patrimonialium.
§ 2. Sub tutela iuris sunt textus legum et actorum officialium cuiuscumque auctoritatis ecclesiasticae atque eorum collectiones authenticae; ideoque ea iterum edere non licet nisi impetrata eiusdem vel auctoritatis superioris licentia et servatis condicionibus ab eadem praescriptis.
§ 3. Iure particulari uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris normae magis determinatae de hac re ferantur servatis praescriptis iuris civilis circa iura auctoris.
Кан. 666 – § 1. Інтелектуальний твір автора є під охороною права чи наскільки він виявляє його особистість, чи наскільки є джерелом спадкових прав.
§ 2. Під охороною права є тексти законів і офіційних актів будь-якої церковної влади та їх автентичні збірникиь тому не можна їх удруге видавати без одержання дозволу цієї або вищої влади і дотримання приписаних з нею умов.
§ 3. Партикулярне право кожної Церкви свого права повинно видати точніші правила щодо цієї справи з дотриманням приписів цивільного права про авторські права.

TITULUS XVI: DE CULTU DIVINO ET PRAESERTIM DE SACRAMENTIS — ТИТУЛ ХVІ: ПРО БОЖИЙ КУЛЬТ І ЗОКРЕМА ПРО СВЯТІ ТАЙНИ. – Can. 667.-895.

Can. 667 – Per sacramenta, quae Ecclesia dispensare tenetur, ut sub signo visibili mysteria Christi communicet, Dominus noster Iesus Christus homines in virtute Spiritus Sancti sanctificat, ut singulari modo Dei Patris veri adoratores fiant, eosque sibi ipsi et Ecclesiae, suo Corpori, inserit; quare christifideles omnes, praesertim vero ministri sacri, eisdem sacramentis religiose celebrandis et suscipiendis praescripta Ecclesiae diligenter servent.
Кан. 667 – Через святі тайни, які Церква зобов’язана уділяти, щоб під зримим знаком вчиняти учасниками Христових таїнств, Господь наш Ісус Христос освячує людей силою Святого Духа, щоб вони особливим чином ставали справжніми поклонниками Бога Отця, і защеплює їх у себе самого і Церкву, своє Тілоь тому всі вірні, особливо священнослужителі, повинні вірно дотримуватись приписів Церкви у богомільному відправлянні й прийманні цих святих тайн.
Can. 668 – § 1. Cultus divinus, si defertur nomine Ecclesiae a personis legitime ad hoc deputatis et per actus ab auctoritate ecclesiastica approbatos, dicitur publicus; secus privatus.
§ 2. Ad cultus divini publici ordinationem auctoritas competens ea est, de qua in can. 657, firmo can. 199, § 1; nemo alius quidquam ab hac auctoritate statutis addat, ab eis demat aut eadem mutet.
Кан. 668 – § 1. Якщо богопочитання виконується від імені Церкви особами, законно до цього призначеними, і через акти, затверджені церковною владою, називається прилюднимь якщо ні – приватним.
§ 2. Для керування прилюдним богопочитанням компетентною є та влада, про яку мова в кан. 657, із збереженням кан. 199, § 1ь ніхто інший не повинен нічого до постанов цієї влади додавати, від них віднімати або їх змінювати.
Can. 669 – Cum sacramenta eadem sint pro universa Ecclesia et ad divinum depositum pertineant, solius supremae Ecclesiae auctoritatis est approbare vel definire, quae ad eorum validitatem sunt requisita.
Кан. 669 – Оскільки святі тайни є ті самі для всієї Церкви і належать до Божої скарбниці, то тільки найвища церковна влада може затверджувати або визначати те, що вимагається для їх правосильності.
Can. 670 – § 1. Christifideles catholici iusta de causa adesse possunt cultui divino aliorum christianorum et in eo partem habere servatis eis, quae habita ratione gradus communionis cum Ecclesia catholica ab Episcopo eparchiali aut ab auctoritate superiore statuta sunt.
§ 2. Si christianis acatholicis desunt loca, in quibus cultum divinum digne celebrent, Episcopus eparchialis usum aedificii catholici vel coemeterii vel ecclesiae concedere potest ad normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 670 – § 1. Вірні католики з виправданої причини можуть бути присутніми при богопочитанні інших християн і брати в ньому участь, зберігаючи те, що з врахуванням ступеня спільності з католицькою Церквою постановив єпархіяльний Єпископ або вища влада.
§ 2. Якщо християни некатолики не мають місця, де могли б достойно виконувати богопочитання, єпархіяльний Єпископ може дати дозвіл на користування католицьким будинком або кладовищем або церквою, згідно з приписом партикулярного права власної Церкви свого права.
Can. 671 – § 1. Ministri catholici sacramenta licite solis christifidelibus catholicis ministrant, qui pariter eadem a solis ministris catholicis licite suscipiunt.
§ 2. Si vero necessitas id postulat aut vera spiritualis utilitas id suadet et dummodo periculum vitetur erroris vel indifferentismi licet, christifidelibus catholicis, quibus physice aut moraliter impossibile est accedere ad ministrum catholicum, sacramenta paenitentiae, Eucharistiae et unctionis infirmorum suscipere a ministris acatholicis, in quorum Ecclesiis valida exsistunt praedicta sacramenta.
§ 3. Item ministri catholici licite sacramenta paenitentiae, Eucharistiae et unctionis infirmorum ministrant christifidelibus Ecclesiarum orientalium, quae plenam communionem cum Ecclesia catholica non habent, si sua sponte id petunt et rite sunt dipositi; quod etiam valet circa christifideles aliarum Ecclesiarum, quae iudicio Sedis Apostolicae, ad sacramenta quod attinet, in pari condicione ac praedictae Ecclesiae orientales versantur.
§ 4. Si vero adest periculum mortis aut de iudicio Episcopi eparchialis aut Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilii Hierarcharum alia urget gravis necessitas, ministri catholici licite eadem sacramenta ministrant ceteris quoque christianis plenam communionem cum Ecclesia catholica non habentibus, qui ad ministrum propriae Communitatis ecclesialis accedere non possunt atque sua sponte id petunt, dummodo circa eadem sacramenta fidem manifestent fidei Ecclesiae catholicae consentaneam et rite sint dispositi.
§ 5. Pro casibus, de quibus in §§ 2, 3 et 4, normae iuris particularis ne ferantur nisi post consultationem cum auctoritate competenti saltem locali Ecclesiae vel Communitatis ecclesialis acatholicae, cuius interest.
Кан. 671 – § 1. Католицькі служителі дозволено уділяють святі тайни тільки вірним католикам, які їх подібно дозволено приймають тільки від католицьких служителів.
§ 2. Якщо ж цього вимагає необхідність або радить справжня духовна користь, і якщо тільки не має небезпеки помилки або індиферентизму, то вірним католикам, які фізично або морально не мають змоги звернутися до католицького служителя, дозволяється приймати святі тайни покаяння, Євхаристії та єлеопомазання хворих від некатолицьких служителів, в Церквах яких існують правосильні вищезгадані святі тайни.
§ 3. Подібно католицькі служителі дозволено уділяють святі тайни покаяння, Євхаристії та єлеопомазання хворих вірним східних Церков, які не мають повної спільності з католицькою Церквою, якщо вони самі про це просять і є відповідно підготовленимиь це стосується також вірних інших Церков, які, за оцінкою Апостоль-ського Престолу, стосовно святих тайн, знаходяться в такому самому становищі, що і вищезгадані східні Церкви.
§ 4. Якщо існує небезпека смерті або, на думку єпархіяльного Єпископа або Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів того вимагає інша поважна необхідність, то католицькі священнослужителі дозволено уділяють ці святі тайни також іншим християнам, які не мають повної спільності з католицькою Церквою, але не можуть звернутися до служителя власної церковної Спільноти і які самі про це просять, якщо тільки щодо цих святих тайн виявляють віру, згідну з вірою католицької Церкви, і є належно підготовлені.
§ 5. Для випадків, про які мова в § § 2, 3 і 4, можна видавати приписи партикулярного права тільки після консультації з компетентною владою, принаймні місцевою некатолицької Церкви або церковної Спільноти, яка в цьому зацікавлена.
Can. 672 – § 1. Sacramenta baptismi, chrismationis sancti myri et sacrae ordinationis iterari non possunt.
§ 2. Si vero prudens dubium exsistit, num re vera aut num valide celebrata sint, dubio quidem post seriam investigationem permanente sub condicione ministrentur.
Кан. 672 – § 1. Не можна повторно уділяти тайни хрещення, миропомазання і священства.
§ 2. Якщо, однак, існує слушний сумнів, чи дійсно або чи правосильно вони були уділені, і якщо цей сумнів залишається по проведенні докладної перевірки, то їх слід уділяти умовно.
Can. 673 – Celebratio sacramentorum, imprimis Divinae Liturgiae, utpote actio Ecclesiae, quatenus fieri potest, cum actuosa participatione christifidelium fiat.
Кан. 673 – Уділяння святих тайн, головним чином Божественної Літургії, повинно, як дія Церкви, відбуватися, по змозі, при діяльній участі вірних.
Can. 674 – § 1. In sacramentis celebrandis accurate serventur ea, quae in libris liturgicis continentur.
§ 2. Minister sacramenta celebret secundum praescripta liturgica propriae Ecclesiae sui iuris, nisi aliud iure statuitur vel ipse specialem facultatem a Sede Apostolica obtinuit.
Кан. 674 – § 1. При уділянні святих тайн слід ретельно дотримуватись того, що міститься в літургічних книгах.
§ 2. Служитель повинен уділяти святі тайни згідно з літургічними приписами власної Церкви свого права, хіба що право постановляє щось інше або він сам одержав спеціяльне повноваження від Апостольського Престолу.

CAPUT I — DE BAPTISMO;
ГЛАВА І: ХРЕЩЕННЯ

Can. 675 – § 1. In baptismo homo per lavacrum aquae naturalis cum invocatione nominis Dei Patris et Filii et Spiritus Sancti a peccato liberatur, ad vitam novam regeneratur, Christum induit et Ecclesiae, quae eius Corpus est, incorporatur.
§ 2. Tantummodo baptismo in re suscepto homo fit capax ceterorum sacramentorum.
Кан. 675 – § 1. У хрещенні людина через обмивання природною водою з призиванням імені Бога Отця, і Сина, і Святого Духа звільняється від гріха, відроджу-ється до нового життя, зодягається в Христа і стає членом Церкви, яка є його Тілом.
§ 2. Тільки після дійсного прийняття хрещення людина стає здатною для приймання інших святих тайн.
Can. 676 – In casu necessitatis urgentis ministrari licet baptismum ea tantum ponendo, quae sunt ad validitatem necessaria.
Кан. 676 – У випадку наглої потреби можна уділяти хрещення, застосовуючи тільки те, що необхідне для правосильності.
Can. 677 – § 1. Baptismus ministratur ordinarie a sacerdote; sed eius ministratio competit salvo iure particulari parocho proprio baptizandi aliive sacerdoti de eiusdem parochi vel Hierarchae loci licentia, quae gravi de causa legitime praesumitur.
§ 2. In casu autem necessitatis baptismum ministrare licet diacono aut eo absente vel impedito alii clerico, sodali instituti vitae consecratae vel cuilibet alii christifideli; patri vero vel matri, si alius, qui baptizandi modum novit, praesto non est.
Кан. 677 – § 1. Хрещення звичайно уділяє священик; але його уділяння належить, з дотриманням партикулярного права, до власного пароха того, хто має бути охрещеним, або до іншого священика за дозволом цього пароха чи місцевого Ієрарха; цей дозвіл законно припускається з поважної причини.
§ 2. У випадку необхідності дозволяється уділити хрещення дияконові або, за його відсутності або виникнення в нього перешкоди, іншому священнослужителеві, членові інституту посвяченого життя або якомусь іншому вірному християниновіь це дозволяється батькові або матері, якщо немає іншого, хто знає спосіб хрещення.
Can. 678 – § 1. In alieno territorio nemini licet sine debita licentia baptismum ministrare; haec vero licentia a parocho diversae Ecclesiae sui iuris denegari non potest sacerdoti Ecclesiae sui iuris, cui baptizandus ascribendus est.
§ 2. In locis, ubi non pauci degunt christifideles parochum Ecclesiae sui iuris, cui ascripti sunt, non habentes, Episcopus eparchialis presbyterum eiusdem Ecclesiae designet, si fieri potest, qui baptismum ministret.
Кан. 678 – § 1. На чужій території нікому не дозволяється уділяти хрещення без відповідного дозволуь у такому дозволі парох іншої Церкви свого права не може відмовити священикові Церкви свого права, до якої має бути приписаний той, кого треба охрестити.
§ 2. У місцях, де проживає чимало вірних, які не мають пароха Церкви свого права, до якої вони належать, єпархіяльний Єпископ повинен, по змозі, призначити священика цієї Церкви, щоб уділяв хрещення.
Can. 679 – Baptismi suscipiendi capax est omnis et solus homo nondum baptizatus.
Кан. 679 – Здатною прийняти хрещення є кожна і тільки ще не охрещена людина.
Can. 680 – Foetus abortivus, si vivit et si id fieri potest, baptizetur.
Кан. 680 – Недоношений плід, якщо живе і якщо це можливо, слід охрестити.
Can. 681 – § 1. Ut infans licite baptizetur, oportet:
1° spes habeatur fundata eum in fide Erclesiae catholicae educatum iri firma § 5;
2° parentes, saltem eorum unus, aut is, qui legitime eorundem locum tenet, consentiant.
§ 2. Infans expositus et inventus, nisi de eiusdem baptismo certe constat, baptizetur.
§ 3. Rationis usu ab infantia destituti baptizandi sunt ut infantes.
§ 4. Infans sive parentum catholicornm sive etiam acatholicorum, qui in eo versatur vitae discrimine, ut prudenter praevideatur moriturus, antequam usum rationis attingit, licite baptizatur.
§ 5. Infans christianorum acatholicorum licite baptizatur, si parentes aut unus saltem eorum aut is, qui legitime eorundem locum tenet, id petunt et si eis physice aut moraliter impossibile est accedere ad ministrum proprium.
Кан. 681 – § 1. Щоб дитину дозволено охрестити потрібно, щоб:
1° була обjрунтована надія, що вона буде вихована у вірі католицької Церкви з дотриманням § 5;
2° дали згоду батьки, принаймні одне з них, або той, хто їх законно заступає.
§ 2. Покинуту і знайдену дитину, якщо немає певності щодо її хрещення, слід охрестити.
§ 3. Недоумковатих з дитинства слід хрестити як дітей.
§ 4. Дитина батьків католиків чи навіть некатоликів, яка опинилася в такій небезпеці для життя, що є очевидною підставою для очікування її смерті перед віком самоусвідомлення, – дозволено охрещується.
§ 5. Дитина християн некатоликів дозволено охрещується, якщо батьки або принаймні одне з них або той, хто законно їх заступає, просять про це й якщо фізично або морально неможливо звернутися до власного служителя.
Can. 682 – § 1. Ut infantia egressus baptizari possit, requiritur, ut voluntatem suam baptismum suscipiendi manifestet, sufficienter in veritatibus fidei sit instructus et in vita christiana probatus; admoneatur etiam, ut de peccatis suis doleat.
§ 2. Infantia egressus, qui in periculo mortis versatur, baptizari potest, si quam de praecipuis veritatibus fidei habet cognitionem et quovis modo intentionem suam baptismum suscipiendi manifestavit.
Кан. 682 – § 1. Для того, щоб той, хто вийшов з дитинства, міг охреститися, потрібно, щоб він виявив бажання прийняти хрещення, був достатньо обізнаний з істинами віри і був випробуваний у християнському життіь слід його також напоумити про необхідність каятись за свої гріхи.
§ 2. Той, хто вийшов з дитинства і перебуває в небезпеці смерті, може бути охрещеним, якщо має якусь обізнаність з основними істинами віри й якимсь чином виявив своє бажання прийняти хрещення.
Can. 683 – Baptismus celebrari debet secundum praescripta liturgica Ecclesiae sui iuris, cui ad normam iuris baptizandus ascribendus est.
Кан. 683 – Хрещення повинно уділятись згідно з літургічними приписами Церкви свого права, до якої, згідно з правом, має бути приналежний той, хто приймає хрещення.
Can. 684 – § 1. Ex vetustissimo Ecclesiarum more baptizandus unum saltem habeat patrinum.
§ 2. Patrini ex suscepto munere est baptizando, qui infantia egressus est, in initiatione christiana astare vel baptizandum infantem praesentare atque operam dare, ut baptizatus vitam christianam baptismo congruam ducat et obligationes cum eo cohaerentes fideliter impleat.
Кан. 684 – § 1. Відповідно до найдавнішого звичаю Церков, той, хто має бути охрещеним, повинен мати принаймні одного хресного батька.
§ 2. Обов’язком хресного батька, на підставі прийнятого завдання, є супроводити того, що вийшов з дитинства і має охреститися, під час християнського втаємничення або представляти дитину до хрещення і старатися, щоб охрещений вів християнське життя, відповідне хрещенню, і сумлінно виконував пов’язані з ним обов’язки.
Can. 685 – § 1. Ut quis patrini munere valide fungatur, requiritur, ut:
1° sit tribus sacramentis baptismi, chrismationis sancti myri et Eucharistiae initiatus;
2° ad Ecclesiam catholicam pertineat firma § 3;
3° intentionem id munus gerendi habeat;
4° sit ab ipso baptizando aut eius parentibus vel tutoribus aut, si desunt, a ministro designatus;
5° non sit pater aut mater aut coniux baptizandi;
6° non sit poena excommunicationis, etiam minoris, suspensionis, depositionis vel privationis iuris patrini munus gerendi punitus.
§ 2. Ut quis patrini munere licite fungatur, insuper requiritur, ut aetatem iure particulari requisitam habeat atque vitam ducat fidei et muneri suscipiendo congruam.
§ 3. Iusta de causa licet admittere christifidelem alicuius Ecclesiae orientalis acatholicae ad munus patrini, sed semper simul cum patrino catholico.
Кан. 685 – § 1. Для того, щоб хтось важно виконував завдання хресного батька, вимагається, щоб:
1° прийняв три святі тайни хрещення, миропомазання і Євхаристію;
2° належав до католицької Церкви, з дотриманням § 3;
3° мав намір виконувати це завдання;
4° був призначений тим, хто має бути охрещеним, або його батьками чи опікунами або, якщо таких немає, то служителем;
5° не був батьком або матір’ю чи в подружжі з тим, хто має бути охрещеним;
6° не був покараний карою екскомуніки, навіть малої, суспензи, усунення, або позбавлення права виконувати завдання хресного батька.
§ 2. Для того, щоб хтось дозволено виконував завдання хресного батька, крім того потрібно , щоб він був у віці, що його вимагає партикулярне право, і вів життя, згідне з вірою і завданням, яке має прийняти.
§ 3. З виправданої причини можна допустити вірного якоїсь східної некатолицької Церкви до завдання хресного батька, але завжди разом із хресним католиком.
Can. 686 – § 1. Parentes obligatione tenentur, ut infans quam primum secundum legitimam consuetudinem baptizetur.
§ 2. Curet parochus, ut infantis baptizandi parentes itemque, qui munus patrini sunt suscepturi, de significatione huius sacramenti deque obligationibus cum eo cohaerentibus congrue edoceantur et ad celebrationem sacramenti apte praeparentur.
Кан. 686 – § 1. Батьки зобов’язані охрестити дитину якнайскоріше відповідно до законного звичаю.
§ 2. Парох повинен старатися, щоб батьки дитини, яка має бути охрещеною, а також ті, що мають прийняти завдання хресного батька, були належно обізнані із значенням цієї святої тайни і пов’язаними з нею обов’язками та відповідно підготовлені до прийняття тайни.
Can. 687 – § 1. Baptismus extra casum necessitatis in ecclesia paroeciali celebrandus est salvis legitimis consuetudinibus.
§ 2. In domibus autem privatis baptismus ministrari potest ad normam iuris particularis vel de Hierarchae loci licentia.
Кан. 687 – § 1. Хрещення, крім випадку необхідності, слід уділяти в парафіяльній церкві, дотримуючись законних звичаїв.
§ 2. У приватних домах хрещення можна уділяти згідно з приписом партикулярного права або з дозволу місцевого Ієрарха.
Can. 688 – Qui baptismum ministrat, curet, ut, nisi adest patrinus, habeatur saltem testis, a quo celebratio baptismi probari potest.
Кан. 688 – Той, хто уділяє хрещення, повинен подбати про те, щоб, якщо немає хресного батька, був принаймні свідок, який міг би підтвердити факт хрещення.
Can. 689 – § 1. Parochus loci, ubi baptismus celebratur, debet nomina baptizatorum mentione facta de ministro, parentibus ac patrinis necnon, si assunt, testibus, de loco ac die baptismi, in librum baptizatorum sedulo et sine mora referre, simul indicatis loco nativitatis necnon Ecclesia sui iuris, cui baptizati ascribuntur.
§ 2. Si de filio agitur ex matre non nupta nato, nomen matris inserendum est, si publice de eius maternitate constat aut mater sua sponte scripto vel coram duobus testibus id petit; item nomen patris inserendum est, si eius paternitas probatur aliquo documento publico aut ipsius declaratione coram parocho et duobus testibus facta; in ceteris casibus inscribatur nomem baptizati nulla indicatione de patris aut parentum nomine facta.
§ 3. Si de filio adoptivo agitur, inscribantur nomina adoptantium necnon, saltem si ita fit in actu civili regionis, parentum naturalium ad normam §§ 1 et 2 attento iure particulari.
Кан. 689 – § 1. Парох місця, де відбувається хрещення, повинен докладно і невідкладно записати в книзі охрещених імена охрещених, назвавши служителя, батьків, хресних батьків, та, якщо такі є, свідків, місце і дату хрещення, вказавши одночасно місце народження і Церкву свого права, до якої охрещені приписуються.
§ 2. Якщо йдеться про дитину, яка прийшла на світ від незаміжньої матері, то треба внести ім’я матері, якщо факт її материнства публічно відомий, або вона сама з власної волі письмово або в присутності двох свідків про це просить. Треба також записати ім’я батька, якщо його батьківство підтверджує якийсь офіційний документ або заява, зроблена ним у присутності пароха і двох свідківь в інших випадках слід записати ім’я охрещеного без жодної згадки про батька або батьків.
§ 3. У випадку усиновлення дитини слід записати імена усиновителів, а також – принаймні, якщо так заведено в цивільному акті регіону – імена природних батьків, згідно з § § 1 і 2, з врахуванням приписів партикулярного права.
Can. 690 – Si baptismus nec a parocho nec eo praesente ministratus est, minister de re certiorem facere debet parochum loci.
Кан. 690 – Якщо хрещення не було уділене ні парохом, ні в його присутності, тоді служитель повинен повідомити про це місцевого пароха.
Can. 691 – Ad baptismum probandum, si nemini fit praeiudicium, sufficit declaratio unius testis omni eaxceptione maioris aut declaratio ipsius baptizati argumentis indubiis fundata, praesertim si ipse infantia egressus baptismum suscepit.
Кан. 691 – Для підтвердження хрещення, якщо це не приносить нікому шкоди, вистачає заява одного бездоганного свідка або заява самого охрещеного, яка jрунтується на безсумнівних доказах, особливо якщо прийняв хрещення той, що вийшов з дитинства.

CAPUT II — DE CHRISMATIONE SANCTI MYRI;
ГЛАВА ІІ — МИРОПОМАЗАННЯ

Can. 692 – Oportet eos, qui baptizati sunt, sancto myro chrismari, ut sigillo doni Spiritus Sancti signati aptiores testes atque coaedificatores Regni Christi efficiantur.
Кан. 692 – Треба, щоб ті, хто охрестився, були помазані святим миром, щоб, позначені печаттю дару Святого Духа, стали достойніщими свідками і співбудівниками Царства Христового.
Can. 693 – Sanctum myrum, quod ex oleo olivarum aut aliarum plantarum et ex aromatibus constat, a solo Episcopo conficitur salvo iure particulari, secundum quod haec potestas Patriarchae reservatur.
Кан. 693 – Святе миро, яке складається з олії оливок або інших рослин та із пахощів, виготовляється тільки Єпископом, за винятком партикулярного права, згідно з яким це повноваження застерігається Патріярхові.
Can. 694 – Ex Ecclesiarum orientalium traditione chrirsmatio sancti myri sive coniunctim cum baptismo sive separatim ministratur a presbytero.
Кан. 694 – На підставі традиції східних Церков помазання святим миром уділяє священик сукупно з хрещенням або роздільно.
 
Can. 695 – § 1. Chrismatio sancti myri ministrari debet coniunctim cum baptismo, salvo casu verae necessitatis, in quo tamen curandum est, ut quam primum ministretur.
§ 2. Si celebratio chrismationis sancti myri non fit simul cum baptismo, minister tenetur de ea certiorem facere parochum loci, ubi baptismus ministratus est.
Кан. 695 – § 1. Миропомазання повинно уділятись разом із хрещенням, поза випадком справжньої необхідності, в якому, однак, треба старатись, щоб воно було якнайскоріше уділене.
§ 2. Якщо уділення миропомазання не відбувається сукупно з хрещенням, то священнослужитель зобов’язаний повідомити про це пароха місця, де було уділене хрещення.
Can. 696 – § 1. Omnes presbyteri Ecclesiarum orientalium chrismationem sancti myri sive coniunctim cum baptismo sive separatim valide ministrare possunt omnibus christifidelibus cuiusque Ecclesiae sui iuris, etiam Ecclesiae latinae.
§ 2. Christifideles Ecclesiarum orientalium chrismationem sancti myri valide suscipere possunt etiam a presbyteris Ecclesiae latinae secundum facultates, quibus praediti sunt.
§ 3. Quivis presbyter solis christifidelibus propriae Ecclesiae sui iuris chrismationem sancti myri licite ministrat; quod vero ad christifideles aliarum Ecclesiarum sui iuris attinet, hoc licite fit, si agitur de propriis subditis, de eis, quos ex alio titulo legitime baptizat, vel de eis, qui in periculo mortis versantur, et salvis semper conventionibus hac in re inter Ecclesias sui iuris initis.
Кан. 696 – § 1. Усі священики східних Церков можуть правосильно уділяти миропомазання сукупно з хрещенням або роздільно всім вірним кожної Церкви свого права, навіть латинської Церкви.
§ 2. Вірні східних Церков можуть правосильно приймати миропомазання також від священиків латинської Церкви відповідно до повноважень, якими вони наділені.
§ 3. Кожний священик дозволено уділяє миропомазання тільки вірним власної Церкви свого права, що ж стосується вірних інших Церков свого права, то це дозволено відбувається, якщо йдеться про власних підлеглих, про тих, яких охрещує дозволено з іншого титулу, або про тих, яким загрожує небезпека смерті і завжди з дотриманням угод, укладених у цій справі між Церквами свого права.
Can. 697 – Initiatio sacramentalis in mysterium salutis susceptione Divinae Eucharistiae perficitur, ideoque Divina Eucharistia post baptismum et chrismationem sancti myri christifideli ministretur quam primum secundum normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 697 – Сакраментальне впровадження в таїнство спасіння заверщується прийняттям Пресвятої Євхаристії, і тому Пресвята Євхаристія повинна уділятись після хрещення і миропомазання якнайскоріше згідно з приписом партикулярного права власної Церкви свого права.

CAPUT III — DE DIVINA EUCHARISTIA;
ГЛАВА ІІІ — ПРЕСВЯТА ЄВХАРИСТІЯ

Can. 698 – In Divina Liturgia per ministerium sacerdotis in persona Christi super oblationem Ecclesiae agentis perpetuatur virtute Spiritus Sancti, quod ipse fecit in novissima Cena Dominus Jesus, qui discipulis dedit Corpus Suum in Cruce pro nobis offerendum Sanguinemque Suum pro nobis effundendum, verum mysticumque instaurans sacrificium, quo cruentum illud Crucis sacrificium cum gratiarum actione commemoratur, actuatur et ab Ecclesia participatur tum oblatione tum communione ad significandam et perficiendam unitatem populi Dei in aedificationem Corporis Sui, quod est Ecclesia.
Кан. 698 – У Божественній Літургії через службу священика, що діє в особі Христа над жертвоприношенням Церкви, силою Святого Духа продовжується те, що сам Господь Ісус учинив на останній Вечері, який дав учням Своє Тіло, принесене у жертву за нас на хресті, і Свою Кров, пролиту за нас, установлюючи справжню і містичну жертву, у котрій кривава жертва на хресті з вдячністю згадується, здійснюється і в ній бере участь Церква як через жертвоприношення, так і через причастя для засвідчення і зверщення єдності Божого народу для побудови Свого Тіла, яким є Церква.
Can. 699 – § 1. Potestatem celebrandi Divinam Liturgiam habent soli Episcopi et presbyteri.
§. 2 Diaconi cum Episcopis et presbyteris proprio ministerio secundum praescripta librorum liturgicorum in celebratione Divinae Liturgiae artiorem partem habent.
§ 3. Ceteri christifideles virtute baptismi atque chrismationis sancti myri in celebrationem Divinae Liturgiae concurrentes modo in libris liturgicis vel iure particulari determinato in Sacrificio Christi actuose participant et quidem plenius, si ex eodem Sacrificio Corpus et Sanguinem Domini sumunt.
Кан. 699 – § 1. Повноваження відправляти Літургію мають тільки Єпископи і священики.
§ 2. Диякони разом з Єпископами і священиками власним служінням, відповідно до приписів літургічних книг, беруть тісніщу участь у відправі Божественної Літургії.
§ 3. Інші вірні завдяки хрещенню і помазанню святим миром, збираючись на відправу Божественної Літургії, беруть діяльну участь у _ертві Христовій у спосіб, визначений в літургічних книгах або партикулярним правом, і то повніше, якщо з цієї ж _ертви приймають Тіло і Кров Господа.
Can. 700 – § 1. Quod ad modum Divinam Liturgiam celebrandi spectat, utrum singillatim an in concelebratione facienda sit, prae oculis habeantur imprimis pastorales christifidelium necessitates.
§ 2. Si tamen fieri potest, Divinam Liturgiam presbyteri una cum Episcopo praeside aut cum alio presbytero celebrent, cum ita opportune unitas sacerdotii ac sacrificii manifestetur; integrum tamen manet ius uniuscuiusque sacerdotis Divinam Litnrgiam singillatim celebrandi, non autem eodem tempore, quo in eadem ecclesia concelebratio habetur.
Кан. 700 – § 1. Стосовно способу відправи Божественної Літургії, чи слід її сповняти поодинці чи у співслужінні, слід мати на увазі передусім пастирські потреби вірних.
§ 2. Якщо, однак, є змога, то Божественну Літургію повинні відправляти свяще-ники разом з Єпископом як головним служителем або іншим священиком, тому що так належно виявляється єдність священства і жертвиь однак, непорушним залишається право кожного священика відправляти Божественну Літургію поодинці, але не в тому самому часі, коли в тій самій церкві відбувається співслужіння.
Can. 701 – Concelebratio inter Episcopos et presbyteros diversarum Erclesiarum sui iuris iusta de causa praesertim caritatem fovendi atque unionem inter Ecclesias manifestandi gratia de Episcopi eparchialis licentia fieri potest omnibus praescripta librorum liturgicorum primi celebrantis sequentibus, remoto duolibet syncretismo liturgico et retentis optabiliter vestibus liturgicis et insignibus propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 701 – Співслужіння Єпископів і священиків різних Церков свого права з виправданої причини, особливо заради плекання любові і засвідчення єдності між Церквами, може відбуватися з дозволу єпархіяльного Єпископа з тим, однак, що всі дотримуються приписів літургічних книг першого служителя, не допускаючи ніякого літургічного синкретизму і зберігаючи, бажано, літургічні ризи і відзнаки власної Церкви свого права.
Can. 702 – Sacerdotes catholici vetiti sunt una cum sacerdotibus vel ministris acatholicis Divinam Liturgiam concelebrare.
Кан. 702 – Католицьким священикам забороняється співслужити Божественну Літургію разом з некатолицькими священиками або служителями.
Can. 703 – § 1. Sacerdos extraneus ad celebrandam Divinam Liturgiam non admittatur, nisi rectori ecclesiae litteras commendatitias sui Hierarchae exhibet aut alio modo ipsi rectori de eius probitate satis constat.
§ 2. Integrum est Episcopo eparchiali hac de re normas magis determinatas ferre ab omnibus sacerdotibus, etiam quomodocumque exemptis, servandas.
Кан. 703 – § 1. Чужого священика не слід допускати до відправи Божественної Літургії, хіба що він пред’явить рекомендаційного листа свого Ієрарха настоятелеві церкви, або самому настоятелеві в інший спосіб відомо про його чесність.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ має повне право видати у цій справі точніщі норми, яких повинні дотримуватись усі священики, навіть яким небудь чином вийняті з під його влади.
Can. 704 – Divina Liturgia omnibus diebus laudabiliter celebrari potest exceptis eis, qui secundum praescripta librorum liturgicorum Ecclesiae sui iuris, cui sacerdos ascriptus est, excluduntur.
Кан. 704 – Божественна Літургія може похвально правитись у всі дні, за винятком тих, які виключаються згідно з приписами літургічних книг Церкви свого права, до якої священик приписаний.
Can. 705 – § 1. Sacerdos catholicus Divinam Liturgiam celebrare potest super altare cuiusvis Ecclesiae catholicae.
§ 2. Ut sacerdos Divinam Liturgiam in ecclesia acatholicorum celebrare possit, licentia eget Hierarchae loci.
Кан. 705 – § 1. Католицький священик може правити Божественну Літургію на престолі будь-якої католицької Церкви.
§ 2. Для того, щоб священик міг правити Божественну Літургію в церкві некатоликів, потрібний дозвіл місцевого Ієрарха.
Can. 706 – In Divina Liturgia sacra dona, quae offeruntur, sunt panis mere triticeus recenter confectus ita, ut nullum sit periculum corruptionis, et vinum naturale de genimine vitis non corruptum.
Кан. 706 – Священними дарами, які подаються в Божественній Літургії, є хліб, чисто пщеничний, свіжо спечений так, щоб не було ніякої небезпеки зіпсуття, і вино натуральне з виноградних грон, не зіпсуте.
Can. 707 – § 1. Circa panis eucharistici confectionem, preces a sacerdotibus ante celebrationem Divinae Liturgiae persolvendas, ieiunium eucharisticum servandum, vestes liturgicas, tempus et locum celebrationis et huiusmodi iure particulari uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris normae accurate statui debent.
§ 2. Remota christifidelium admiratione licet uti vestibus liturgicis et pane alterius Ecclesiae sui iuris, si vestes liturgicae et panis propriae Ecclesiae sui iuris praesto non sunt.
Кан. 707 – § 1. Стосовно виготовлення євхаристійного хліба, молитов священиків перед відправою Божественної Літургії, дотримування євхаристійного посту, літургічних риз, часу і місця відправи та тому подібних, повинні бути встановлені докладні приписи партикулярним правом кожної Церкви свого права.
§ 2. Усунувши здивування вірних, можна користуватися літургічними ризами і хлібом іншої Церкви свого права, якщо немає літургічних риз і хліба власної Церкви свого права.
Can. 708 – Curent Hierarchae loci ac parochi, ut omni diligentia christifideles instruantur de obligatione Divinam Eucharistiam suscipiendi in periculo mortis necnon temporibus a laudabilissima traditione vel iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris statutis, praesertim vero tempore Paschali, in quo Christus Dominus eucharistica mysteria tradidit.
Кан. 708 – Місцеві Ієрархи і парохи повинні дбати, щоб вірні якнайстаранніше були навчені про обов’язок приймати Пресвяту Євхаристію в небезпеці смерті і в часи, встановлені найхвалебніщою традицією або партикулярним правом власної Церкви свого права, особливо ж у Пасхальний час, коли Христос Господь переказав євхаристійні таїнства.
Can. 709 – § 1. Divinam Eucharistiam distribuit sacerdos vel iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris ita ferente etiam diaconus.
§ 2. Integrum est Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilio Hierarcharum opportunas normas statuere, secundum quas etiam alii christifideles Divinam Eucharistiam distribuere possunt.
Кан. 709 – § 1. Пресвяту Євхаристію роздає священик або, якщо так велить партикулярне право власної Церкви свого права, – також диякон.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів мають право встановити відповідні приписи, згідно з якими роздавати Пресвяту Євхаристію можуть також інші вірні.
Can. 710 – Circa infantium in Divina Eucharistia participationem post baptismum et chrismationem sancti myri serventur opportunis adhibitis cautelis praescripta librorum liturgicorum propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 710 – Щодо участі дітей у Пресвятій Євхаристії, після хрещення і миропомазання, слід дотримуватися приписів літургічних книг власної Церкви свого права з застосуванням відповідних застережень.
Can. 711 – Qui peccati gravis sibi conscius est, Divinam Liturgiam ne celebret neque Divinam Eucharistiam suscipiat, nisi adest gravis ratio et deest opportunitas sacramentum paenitentiae suscipiendi; quo in casu elicere debet actum perfectae contritionis, qui includit propositum quam primum ad hoc sacramentum accedendi.
Кан. 711 – Той, хто почувається до тяжкого гріха, нехай не відправляє Божественної Літургії і не приймає Пресвяту Євхаристію, хіба що існує поважна підстава і немає нагоди прийняти тайну покаянняь у цьому випадку він зобов’язаний проявити акт досконалого жалю, який містить у собі намір приступити якнайскоріше до цієї тайни.
Can. 712 – Arcendi sunt a susceptione Divinae Eucharistiae publice indigni.
Кан. 712 – Не слід допускати до приймання Пресвятої Євхаристії тих, хто привселюдно поводить себе недостойно.
Can. 713 – § 1. Divina Eucharistia distribuenda est in celebratione Divinae Liturgiae, nisi iusta causa aliud suadet.
§ 2. Circa praeparationem participationis Divinae Eucharistiae per ieinnium, preces aliaque opera christifideles fideliter normas Ecclesiae sui iuris, cui ascripti sunt, servent non solum intra fines territorii eiusdem Ecclesiae, sed, quatenus fieri potest, ubique terrarum.
Кан. 713 – § 1. Пресвяту Євхаристію слід розподіляти під час відправи Божественної Літургії, хіба що виправдана причина радить щось інше.
§ 2. Щодо підготовки до участі в Пресвятій Євхаристії через піст, молитви та інші дії, вірні повинні сумлінно дотримуватись приписів Церкви свого права, до якої приписані, не лише в межах території цієї ж Церкви, а й, по змозі, в цілому світі.
Can. 714 – § 1. In ecclesiis, ubi cultus divinus publicus et saltem aliquoties in mense Divina Liturgia celebratur, Divina Eucharistia custodiatur praesertim pro infirmis, praescriptis librorum liturgicorum propriae Ecclesiae sui iuris fideliter servatis, atque summa reverentia a christifidelibus adoretur.
§ 2. Custodia Divinae Eucharistiae subest vigilantiae ac moderamini Hierarchae loci.
Кан. 714 – § 1. У церквах, де буває прилюдне богопочитання і, принаймні кілька разів у місяць, відправляється Божественна Літургія, слід берегти Пресвяту Євхаристію особливо для хворих, сумлінно дотримуючись приписів літургічних книг власної Церкви свого права, а вірні повинні з найбільшою шанобою її адорувати.
§ 2. Зберігання Пресвятої Євхаристії підлягає наглядові і керівництву місцевого Ієрарха.
Can. 715 – § 1. Sacerdotibus licet oblationes recipere, quas christifideles secundum probatum Ecclesiae morem pro celebratione Divinae Liturgiae ad proprias intentiones ipsis offerunt.
§. 2. Licet etiam, si ita fert legitima consuetudo, oblationes recipere pro Liturgia Praesanctificatorum et pro commemorationibus in Divina Liturgia.
Кан. 715 – § 1. Священикам можна приймати пожертви, що їх вірні, згідно з визнаним звичаєм Церкви, офірують за відправу Божественної Літургії у їхніх наміреннях.
§ 2. Можна також, якщо так дозволяє законний звичай, приймати пожертви за Літургію Напередосвячених дарів і за поминання в Божественній Літургії.
 
Can. 716 – Firmo can. 1013 enixe commendatur, ut Episcopi eparchiales, quatenus fieri potest, praxim introducant, secundum quam solum eae oblationes occasione Divinae Liturgiae recipiantur, quas christifideles sua sponte offerunt; singuli vero sacerdotes libenter etiam sine ulla oblatione Divinam Liturgiam ad intentionem christifidelium praecipue egentium celebrent.
Кан. 716 – Із збереженням кан. 1013, настійно рекомендується, щоб єпархіяльні Єпископи, по змозі, впроваджували практику, відповідно до якої приймалися б тільки такі пожертви з нагоди Божественної Літургії, які вірні добровільно офіруютьь але кожний священик повинен охоче, навіть без жодної пожертви, правити Божественну Літургію в наміренні вірних, зокрема вбогих.
Can. 717 – Sacerdotes, si oblationes ad Divinam Liturgiam celebrandam a christifidelibus alterius Ecclesiae sui iuris accipiunt, gravi obligatione tenentur de his oblationibus servandi normas illius Ecclesiae, nisi aliud constat ex parte offerentis.
Кан. 717 – Якщо священики одержують пожертви за відправу Божественної Літургії від вірних іншої Церкви свого права, то мають під тяжким зобов’язанням дотримуватись приписів тієї Церкви про пожертви, хіба що жертводавець постановляє інакше.

CAPUT IV — DE SACRAMENTO PAENITENTIAE;
ГЛАВА ІV — СВЯТА ТАЙНА ПОКАЯННЯ

Can. 718 – In sacramento paenitentiae christifideles, qui, peccatis post baptismum commissis, ad Deum a Spiritu Sancto ducti corde convertuntur et dolore de peccatis moti propositum novae vitae ineunt, per ministerium sacerdotis, facta ipsi confessione et dignae satisfactionis acceptatione, veniam a Deo obtinent simulque cum Ecclesia, quam peccando vulneraverunt, reconciliantur; quo modo hoc sacramentum quam maxime ad vitam christianam fovendam confert et ad Divinam Eucharistiam suscipiendam disponit.
Кан. 718 – У святій тайні покаяння вірні, які, згрішивши після хрещення, керовані Святим Духом, навертаються серцем до Бога і, пройняті болем за гріхи, постановляють жити по-новому, через службу священика, після сповіді перед ним й прийняттям достойного надолуження, одержують від Бога ласку прощення і заодно миряться з Церквою, яку зранили, здійснюючи гріхь таким чином ця свята тайна якнайбільше сприяє плеканню християнського життя і підготовляє до приймання Пресвятої Євхаристії.
Can. 719 – Qui gravis peccati sibi conscius est, quam primum fieri potest, sacramentum paenitentiae suscipiat; omnibus vero christifidelibus enixe commendatur, ut frequenter et praesertim temporibus ieiunii et paenitentiae in propria Ecelesia sui iuris servandis hoc sacramentum suscipiant.
Кан. 719 – Той, хто сам свідомий тяжкого гріха, повинен, по змозі, якнайскоріше приступити до святої тайни покаянняь усім же вірним настійно доручається часто приймати цю святу тайну, особливо в часи посту й покаяння, яких треба дотримуватись у власній Церкві свого права.
Can. 720 – § 1. Individualis et integra confessio atque absolutio solum constituunt modum ordinarium, quo christifidelis peccati gravis sibi conscius cum Deo et Ecclesia reconciliatur; sola impossibilitas physica vel moralis ab huiusmodi confessione excusat, quo in casu aliis quoque modis reconciliatio haberi potest.
§ 2. Absolutio pluribus simul paenitentibus sine praevia individuali confessione generali modo impertiri non potest, nisi:
1° imminet periculum mortis et tempus non suppetit sacerdoti vel sacerdotibus ad ministrandum sarramentum paenitentiae singulis paenitentibus;
2° est gravis necessitas, videlicet si attento paenitentium numero sacerdotum copia praesto non est ad ministrandum singulis paenitentibus sacramentum paenitentiae intra congruum tempus ita, ut sine propria culpa gratia sacramentali aut susceptione Divinae Eucharistiae diu carere cogantur; necessitas vero non censetur sufficiens, cum confessarii praesto esse non possunt ratione solius magni concursus paenitentium, qualis haberi potest in magna aliqua sollemnitate aut peregrinatione.
§ 3. Decernere num detur talis gravis necessitas, competit Episcopo eparchiali, qui collatis consiliis cum Patriarchis et Episcopis eparchialibus aliarum Ecclesiarum sui iuris in eodem territorio potestatem suam exercentibus casus talis necessitatis etiam generalibus praescriptis determinare potest.
Кан. 720 – § 1. Індивідуальна і повна сповідь, а також прощення гріхів становлять єдиний звичайний спосіб, за допомогою якого вірний, свідомий тяжкого гріха, осягає примирення з Богом і Церквоюь тільки фізична або моральна неспроможність виправдовує відсутність такої сповідіь у такому випадку примирення можна осягнути також іншими способами.
§ 2. Розрішення гріхів одночасно багатьом каянникам без попередньої індивідуальної сповіді не може бути надане загальним способом, хіба що:
1° загрожує небезпека смерті і не вистачає часу священикові або священикам для уділення тайни покаяння кожному каянникові окремо;
2° існує поважна необхідність, а саме, коли з уваги на кількість каянників, немає достатньої кількості священиків для уділення каянникам кожному зокрема святої тайни покаяння протягом відповідного часу, внаслідок чого каянники без власної вини мусіли б залишитись довгий час без сакраментальної ласки або прийняття Пресвятої Євхаристіїь необхідність не вважається достатньою, коли сповідників немає напоготові тільки через великий наплив каянників, який може трапитись під час якоїсь великої врочистості або паломництва.
§ 3. Вирішити, чи існує така поважна необхідність, належить до єпархіяльного Єпископа, який, порадившись з Патріярхами й єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, що сповняють свою владу на цій території, може визначити випадки такої необхідності, також загальними приписами.
Can. 721 – § 1. Ut christifidelis sacramentali absolutione una simul pluribus data frui possit, requiritur non solum, ut sit rite dispositus, sed etiam ut simul sibi proponat singillatim debito tempore confiteri peccata gravia, quae in praesens ita confiteri non potest.
§ 2. Christifideles, quatenus fieri potest, de his requisitis edoceantur et praeterea, etiam in casu periculi mortis, exhortentur ut actum, contritionis unusquisque eliciat.
Кан. 721 – § 1. Щоб вірний міг користуватися сакраментальним розрішенням від гріхів разом з багатьма каянниками одночасно, вимагається не тільки відповідна підготовка, але також постанова, що він у належний час окремо висповідається з тяжких гріхів, з яких тепер так висповідатись не може.
§ 2. Вірних слід, по змозі, повчати про ці вимоги, а крім того, головно в небезпеці смерті, заохочувати, щоб кожний виявив акт досконалого жалю.
Can. 722 – § 1. Sacramentum paenitentiae a solo sacerdote ministratur.
§ 2. Episcopi omnes ubique terrarum sacramentum paenitentiae ipso iure ministrare possunt, nisi, ad liceitatem quod spectat, Episcopus eparchialis in casu speciali expresse renuit.
§ 3. Presbyteri vero ut valide agant, debent praeterea esse praediti facultate sacramentum paenitentiae ministrandi, quae facultas confertur sive ipso iure sive speciali collatione ab auctoritate competenti facta.
§ 4. Presbyteri, qui facultate sacramentum paenitentiae ministrandi praediti sunt vi officii vel vi collationis Hierarchae loci eparchiae, cui ascripti sunt aut in qua domicilium habent, sacramentum paenitentiae valide ministrare possunt ubique terrarum quibuslibet christifidelibus, nisi quis Hierarcha loci in casu speciali expresse renuit; eadem facultate licite utuntur servatis normis ab Episcopo eparchiali latis necnon de licentia saltem praesumpta rectoris ecclesiae vel, si de domo instituti vitae consecratae agitur, Superioris.
Кан. 722 – § 1. Святу тайну покаяння може уділяти тільки священик.
§ 2. Усі Єпископи на підставі права можуть уділяти святу тайну покаяння на цілому світі, хіба що стосовно дозволеності єпархіяльний Єпископ в окремому випадку виразно заперечить.
§ 3. Пресвітери для важності дій мусять мати ще й повноваження уділяти тайну покаянняь це повноваження набувається самим правом, або спеціяльним наданням з боку компетентної влади.
§ 4. Пресвітери, наділені повноваженням уділяти тайну покаяння на підставі уряду або на підставі надання місцевого Ієрарха єпархії, до якої вони належать або в якій мають місце постійного проживання, можуть правосильно уділяти тайну покаяння на цілому світі будь-яким вірним, хіба що якийсь місцевий Ієрарх у спеціяльному випадку виразно заперечитьь цим повноваженням вони дозволено користуються, дотримуючись приписів, виданих єпархіяльним Єпископом, а також з дозволу, принаймні припустимого, настоятеля церкви або, якщо йдеться про дім інституту посвяченого життя – то Настоятеля.
Can. 723 – § 1. Vi officii pro sua quisque dicione facultate sacramentum paenitentiae ministrandi praeditus est praeter Hierarcham loci etiam parochus aliusque, qui loco parochi est.
§ 2. Vi officii facultate sacramentum paenitentiae ministrandi praeditus est etiam omnis Snperior instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum iuris pontificii vel patriarchalis, si sacerdos est, erga sodales proprii instituti necnon erga illos, qui diu noctuque in eius domo degunt.
Кан. 723 – § 1. На підставі уряду повноваження уділяти святу тайну покаяння мають, крім місцевого Ієрарха, також парох та інший, хто заступає пароха – кожний на своїй території.
§ 2. На підставі уряду таке ж повноваження уділяти святу тайну покаяння має кожний Настоятель чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права, якщо він є священиком, членам власного інституту, а також тим, які вдень і вночі живуть в його домі.
Can. 724 – § 1. Soli Hierarchae loci competit facultatem sacramentum paenitentiae quibuslibet christifidelibus ministrandi speciali collatione conferre presbyteris quibuscumque.
§ 2. Superior instituti vitae consecratae, dummodo potestate regiminis exsecutiva praeditus sit, facultatem, de qua in can. 723, § 2, conferre potest ad normam typici vel statutorum cuilibet presbytero.
Кан. 724 – § 1. Тільки місцевий Ієрарх може спеціяльним наданням дати всім пресвітерам повноваження уділяти святу тайну покаяння будь-яким вірним.
§ 2. Якщо Настоятель інституту посвяченого життя наділений виконавчою владою управління, то він може надавати повноваження, про яке мова в кан. 723, § 2, згідно з приписом уставу або статутів, будь-якому пресвітерові.
Can. 725 – Omnis sacerdos quoslibet paenitentes in periculo mortis versantes valide et licite absolvere potest a quibusvis peccatis, etsi praesens est alius sacerdos facultate sacramentum paenitentiae ministrandi praeditus.
Кан. 725 – Кожний священик може правосильно і дозволено розрішити від усіх гріхів будь-яких каянників у небезпеці смерті, хоч би був присутнім інший священик, який має повноваження уділяти святу тайну покаяння.
Can. 726 – § 1. Facultas sacramentum paenitentiae ministrandi ne revocetur nisi gravi de causa.
§ 2. Revocata facultate sacramentum paenitentiae ministrandi collata ab Hierarcha, de quo in can. 722, § 4, presbyter eandem amittit ubique terrarum; revocata autem ab alia auctoritate competenti eandem amittit in dicione revocantis tantum.
§ 3. Praeterquam revocatione facultas sacramentum paenitentiae ministrandi, de qua in can. 722, § 4, cessat amissione officii, ascriptionis eparchiae vel domicilii.
Кан. 726 – § 1. Повноваження уділяти святу тайну покаяння можна відкликати лише з поважної причини.
§ 2. Після відкликання повноваження уділяти тайну покаяння, наданого Ієрархом, про що мова в кан. 722, § 4, пресвітер втрачає його всюди на земліь коли ж воно відкликане іншою компетентною владою, то втрачає його тільки на території того, хто відкликає.
§ 3. Крім відкликання, повноваження уділяти святу тайну покаяння, про яке мова в кан. 722, § 4, припиняється внаслідок утрати уряду, приписання до якоїсь єпархії або постійного місця проживання.
Can. 727 – In nonnullis casibus ad salutem animarum providendam opportunum esse potest facultatem a peccatis absolvendi limitare atque determinatae auctoritati reservare; hoc tamen fieri non potest nisi de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilii Hierarcharum vel Sedis Apostolicae.
Кан. 727 – У деяких випадках, для забезпечення спасіння душ, може бути доцільним обмежувати повноваження відпускати гріхи і застерігати це визначеній владіь це, однак, може статися тільки за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Ради Ієрархів, або Апостольського Престолу.
Can. 728 – § 1. Sedi Apostolicae reservatur absolvere a sequentibus peccatis:
1° directae violationis sigilli sacramentalis;
2° absolutionis complicis in peccato contra castitatem.
§ 2. Episcopo eparchiali vero reservatur absolvere a peccato procurationis abortus effectu secuto.
Кан. 728 – § 1. Апостольському Престолові застерігається право розріщати від таких гріхів:
1° прямого порушення таємниці сповіді;
2° розрішення спільника у грісі проти чистоти;
§ 2. Єпархіяльному Єпископові застерігається право розріщати від гріха спричинення аборту, якщо він був здійснений.
Can. 729 – Quaevis reservatio absolutionis a peccato omni vi caret:
1° si confessionem peragit aegrotus, qui domo egredi non potest, vel sponsus matrimonii celebrandi causa;
2° si de prudenti iudicio confessarii absolvendi facultas ab auctoritate competenti peti non potest sine gravi paenitentis incommodo vel sine periculo violationis sigilli sacramentalis;
3° extra fines territorii, in quo auctoritas reservans potestatem exercet.
Кан. 729 – Будь-яке застереження розріщати від гріха не має ніякої сили:
1° якщо сповідається хворий, який не може вийти з дому, або наречений перед обрядом вінчання;
2° якщо, за розсудливим рішенням сповідника, не можна домогтися у компе-тентної влади права розрішити без поважної шкоди для каянника або без небезпеки порушення таємниці сповіді;
3° поза межами території, на якій виконує повноваження влада, яка собі це застерігає.
Can. 730 – Absolutio complicis in peccato contra castitatem invalida est praeterquam in periculo mortis.
Кан. 730 – Розрішення спільника у грісі проти чистоти є неправосильним, окрім у небезпеці смерті.
Can. 731 – Qui confitetur se falso confessarium innocentem apud auctoritatem ecclesiasticam denuntiavisse de delicto sollicitationis ad peccatum contra castitatem, ne absolvatur, nisi antea falsam denuntiationem formaliter retractavit et paratus est damna, si quae habentur, reparare.
Кан. 731 – Той, хто у сповіді визнає, що фальщиво звинуватив невинного сповідника перед церковною владою у злочині намови до гріха проти чистоти, не може одержати розрішення, поки формально не відкличе фальщивого доносу і не виявить готовності направити шкоди, якщо такі мали місце.
Can. 732 – § 1. Pro qualitate, gravitate et numero peccatorum, habita ratione paenitentis condicionis necnon eiusdem ad conversionem dispositionis, confessarius convenientem morbo afferat medicinam opportuna opera paenitentiae imponens.
§ 2. Meminerit sacerdos se divinae iustitiae et misericordiae ministrum a Deo constitutum esse; tamquam pater spiritualis etiam opportuna consilia praebeat, ut quis progredi possit in sua vocatione ad sanctitatem.
Кан. 732 – § 1. Відповідно до якості, тяжкості і кількості гріхів, зваживши, однак, на становище каянника і його готовність навернутися, сповідник повинен подати відповідний лік на недугу, накладаючи підхожі покаянні зобов’язання.
§ 2. Священик повинен пам’ятати, що він поставлений Богом служителем Божої справедливості і милосердяь він, як духовний батько, повинен давати відповідні поради, щоб кожний міг поступати у своєму покликанні до святості.
Can. 733 – § 1. Sacramentale sigillum inviolabile est; quare caveat diligenter confessarius, ne verbo aut signo aut alio quovis modo et quavis de causa prodat aliquatenus paenitentem.
§ 2. Obligatione secretum servandi tenentur quoque interpres, si datur, necnon omnes alii, ad quos ex confessione notitia peccatorum quoquo modo pervenit.
Кан. 733 – § 1. Таємниця сповіді є непорушноюь тому сповідник повинен пильно берегтись, щоб ні словом, ні знаком, ні жодним чином, чи з будь-якої причини не зрадив каянника.
§ 2. Обов’язок зберігати таємницю має також перекладач, якщо такий виступає, а також усі інші, які якимсь чином дізналися із сповіді про гріхи.
Can. 734 – § 1. Omnino confessario prohibetur scientiae ex confessione acquisitae usus cum paenitentis gravamine, etiam quovis revelationis periculo excluso.
§ 2. Qui in auctoritate est constitutus, notitia, quam de peccatis in confessione quovis tempore excepta habet, ad externum regimen nullo modo uti debet.
§ 3. Moderatores instituti educationis sacramentum paenitentiae suis alumnis ordinarie ne ministrent.
Кан. 734 – § 1. Суворо забороняється сповідникові користуватися відомостями, одержаними у сповіді, зі шкодою для каянника, навіть за умови виключення будь-якої небезпеки виявлення.
§ 2. Той, хто має владу, не може ніяким чином у зовнішньому керівництві використовувати відомості, які він одержав про гріхи, визнані будь-коли на сповіді.
§ 3. Керівники виховного інституту звичайно не повинні уділяти тайни покаяння своїм вихованцям.
Can. 735 – § 1. Omnis, cui cura animarum vi muneris est demandata, gravi tenetur obligatione providendi, ut sacramentum paenitentiae ministretur christifidelibus sibi commissis, qui opportune id petunt, eisdemque occasio praebeatur accedendi ad confessionem individualem diebus ac horis in eorum commodum statutis.
§ 2. Urgente neressitate omnis sacerdos, qui facultate sacramentum paenitentiae ministrandi praeditus est, in periculo mortis vero etiam quilibet alius sacerdos, hoc sacramentum ministrare debet.
Кан. 735 – § 1. Кожний, кому на підставі уряду доручена душпастирська опіка, має важкий обов’язок дбати про те, щоб доручені йому вірні мали змогу висповідатись, якщо про це відповідно попросять, а також щоб вони змогли приступити до індивідуальної сповіді у визначені і зручні для них дні і години.
§ 2. У наглій необхідності кожний священик, який має повноваження уділяти святу тайну покаяння, зобов’язаний уділити цю тайну, а в небезпеці смерті навіть будь-який інший священик.
 
Can. 736 – § 1. Locus proprius sacramentum paenitentiae celebrandi est ecclesia salvo iure particulari.
§ 2. Ob infirmitatem vel alia iusta de causa hoc sacramentum celebrari potest etiam extra locum proprium.
Кан. 736 – § 1. Належним місцем уділяння тайни покаяння є церква, з дотриманням приписів партикулярного права.
§ 2. Через хворобу або якусь іншу виправдану причину цю тайну можна уділяти також поза властивим місцем.

CAPUT V — DE UNCTIONE INFIRMORUM;
ГЛАВА V — ЄЛЕОПОМАЗАННЯ

Can. 737 – § 1. Sacramentali unctione infirmorum a sacerdote cum oratione peracta christifideles morbo gravi affecti cordeque contriti gratiam percipiunt, qua spe aeterni praemii roborati et a peccatis soluti ad emendationem vitae disponuntur et ad infirmitatem superandam patienterve sufferendam adiuvantur.
§ 2. In Ecclesiis, in quibus mos est, ut sacramentum unctionis infirmorum a pluribus sacerdotibus simul ministretur, curandum est, ut, quatenus fieri potest, hic mos servetur.
Кан. 737 – § 1. Через тайну намащення хворих, виконану священиком разом з молитвою, вірні, які хворіють тяжкою недугою і каються у серці, одержують ласку, завдяки якій, зміцнені надією на вічну нагороду і звільнені від гріхів, наставляються на виправлення життя й отримують допомогу подолати хворобу або терпеливо її переносити.
§ 2. У Церквах, де є звичай, що святу тайну єлеопомазання уділяє одночасно багато священиків, треба старатися, щоб цей звичай, по змозі, був збережений.
Can. 738 – Christifideles unctionem infirmorum libenter suscipiant, quandocumque graviter aegrotant; curent autem pastores animarum et infirmorum propinqui, ut tempore opportuno hoc sacramento infirmi subleventur.
Кан. 738 – Вірні повинні радо приймати єлеопомазання, коли тяжко хворіютьь а душпастирі та рідні хворих мають дбати, щоб хворі у відповідний час зазнавали полегші від цієї святої тайни.
 
Can. 739 – § 1. Unctionem infirmorum valide ministrant omnes et soli sacerdotes.
§ 2. Unctionem infirmorum ministrare pertinet ad parochum, vicarium paroecialem atque omnes alios sacerdotes circa illos, quorum cura eis ex officio commissa est; de licentia saltem praesumpta praedictorum quilibet sacerdos hoc sacramentum licite ministrare potest, in casu necessitatis vero etiam debet.
Кан. 739 – § 1. Єлеопомазання хворих уділяють правосильно всі священики і тільки вони.
§ 2. До пароха, парафіяльного сотрудника і всіх інших священиків належить уділяти єлеопомазання хворим, опіку над якими їм з уряду дорученоь з дозволу, принаймні припущеного, вищезгаданих осіб будь-який священик може законно уділити цю святу тайну, а, у випадку необхідності, навіть повинен.
Can. 740 – Christifideles graviter aegrotantes, qui sensus vel usum rationis amiserunt, praesumuntur velle sibi hoc sacramentum ministrari in periculo mortis vel etiam ad iudicium sacerdotis alio tempore.
Кан. 740 – Припускається, що тяжко хворі вірні, які втратили притомність або володіння розумом, хотіли, щоб їм ця свята тайна була уділена в небезпеці смерті або, на думку священика, в інший час.
Can. 741 – Oleum in sacramento unctionis infirmorum adhibendum debet esse benedictum et quidem, nisi aliud fert ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris, ab ipso sacerdote, qui sacramentum ministrat.
Кан. 741 – У святій тайні єлеопомазання слід уживати олії, і то, поблагословленої тим священиком, який уділяє святу тайну, хіба щось інше велить партикулярне право власної Церкви свого права.
Can. 742 – Unctiones verbis, ordine et modo praescriptis in libris liturgicis accurate peragantur; in casu tamen necessitatis suf’ficit una unctio cum propria formula.
Кан. 742 – Єлеопомазання повинні докладно виконуватись із застосуванням слів, порядку і способу, приписаних у літургічних книгахь однак, у випадку необхідності вистачає одне помазання з відповідною молитвою.

CAPUT VI — DE SACRA ORDINATIONE;
ГЛАВА VІ — СВЯЧЕННЯ

Can. 743 – Per sacramentalem ordinationem ab Episcopo peractam Spiritus Sancti operante virtute ministri sacri constituuntur, qui munere et potestate a Christo Domino Apostolis suis concreditis adaugentur et in variis gradibus fruuntur Evangelium annuntiandi, populum Dei pascendi et sanctificandi.
Кан. 743 – Через тайну свячення, здійснену Єпископом, під дією сили Святого Духа, установлюються священнослужителі, які на різних ступенях наділяються завданням і владою, довіреними Христом Господом Його Апостолам, і послуговуються нею, щоб голосити Євангеліє, бути пастирями Божого народу і його освячувати.

Art. I — DE SACRAE ORDINATIONIS MINISTRO;
Арт. І: Святитель

Can. 744 – Solus Episcopus sacram ordinationem valide ministrat manuum impositione et oratione ab Ecclesia praescripta.
Кан. 744 – Тільки Єпископ правосильно уділяє свячення через рукопокладання і молитву, приписану Церквою.
Can. 745 – Ordinatio episcopalis reservatur ad normam iuris Romano Pontifici, Patriarchae vel Metropolitae ita, ut nulli Episcopo liceat quemquam ordinare Episcopum, nisi antea constat de legitimo mandato.
Кан. 745 – Свячення Єпископів застерігається, згідно з правом, Римському Архієреєві, Патріярхові або Митрополитові так, що жодному Єпископові не дозволяється нікого висвячувати на Єпископа, хіба що раніше ствердиться законне доручення.
Can. 746 – § 1. Episcopus ordinetur ab Episcopis tribus excepto casu extremae necessitatis.
§ 2. Episcopus secundus et tertius, si adesse non possunt Episcopi eiusdem Ecclesiae sui iuris ac primus Episcopus ordinans, possunt esse alterius Ecclesiae sui iuris.
Кан. 746 – § 1. Єпископа повинні святити три Єпископи, за винятком випадку крайньої необхідності.
§ 2. Другим і третім Єпископами, якщо не можуть бути присутніми Єпископи тієї самої Церкви свого права, що перший висвячуючий Єпископ, можуть бути Єпископи іншої Церкви свого права.
Can. 747 – Candidatus ad diaconatum vel presbyteratum a proprio Episcopo eparchiali ordinetur aut ab alio Episcopo cum legitimis litteris dimissoriis.
Кан. 747 – Кандидата до дияконату або пресвітерату повинен висвячувати власний єпархіяльний Єпископ або інший єпископ при наявності законної відпускної грамоти.
Can. 748 – § 1. Episcopus eparchialis proprius, quod attinet ad sacram ordinationem eius, qui alicui eparchiae ascribatur, est Episcopus eparchiae, in qua candidatus habet domicilium, aut eparchiae, pro cuius servitio candidatus se devovere velle scripto declaravit; quod attinet ad sacram ordinationem eius, qui alicui eparchiae iam est ascriptus, est Episcopus illius eparchiae.
§ 2. Candidatum sibi subditum alii Ecclesiae sui iuris ascriptum Episcopus eparchialis ordinare non potest nisi de licentia Sedis Apostolicae; si vero de candidato agitur, qui Ecclesiae patriarchali ascriptus est et intra fines territorii eiusdem Ecclesiae domicilium vel quasidomicilium habet, hanc licentiam etiam Patriarcha concedere potest.
Кан. 748 – § 1. Стосовно свячення того, який має бути приписаним до якоїсь єпархії, то власним єпархіяльним Єпископом є Єпископ єпархії, де кандидат має постійне місце проживання, або єпархії, служінню якій кандидат письмово виявив бажання себе присвятитиь що стосується того, хто вже приписаний до якоїсь єпархії, то власним єпархіяльним Єпископом, є Єпископ тієї єпархії.
§ 2. Підлеглого собі кандидата, приписаного до іншої Церкви свого права, єпархіяльний Єпископ не може висвячувати без дозволу Апостольського Престолуь якщо ж ідеться про кандидата, який приписаний до патріяршої Церкви і має постійне або тимчасове місце проживання в межах території цієї Церкви, такий дозвіл може дати також Патріярх.
Can. 749 – In aliena eparchia Episcopus prohibetur sacram ordinationem celebrare sine licentia Episcopi eparchialis, nisi ius particulare Ecclesiae patriarchalis, ad Patriarcham quod attinet, aliud statuit.
Кан. 749 – У чужій єпархії Єпископові забороняється уділяти свячення без дозволу єпархіяльного Єпископа, хіба що партикулярне право патріяршої Церкви постановляє щось інше стосовно Патріярха.
Can. 750 – § 1. Litteras dimissorias firmis cann. 472, 537 et 560, § 1 dare possunt:
1° Episcopus eparchialis proprius;
2° Administrator Ecclesiae patriarchalis atque de consensu collegii consultorum eparchialium Administrator eparchiae.
§ 2. Administrator Ecclesiae patriarchalis litteras dimissorias ne concedat eis, qui a Patriarcha reiecti sunt, nec Administrator eparchiae eis, qui ab Episcopo eparchiali reiecti sunt.
Кан. 750 – § 1. Відпускну грамоту, дотримуючись канн. 472, 537 і 560, можуть дати:
1° власний єпархіяльний Єпископ;
2° Адміністратор патріяршої Церкви і, за згодою єпархіяльних радників, Адміністратор єпархії.
§ 2. Адміністратор патріяршої Церкви не повинен надавати відпускних грамот тим, яким відмовив Патріярх, ані Адміністратор єпархії тим, яким відмовив єпархіяльний Єпископ.
Can. 751 – Litterae dimissoriae ne concedantur nisi habitis antea omnibus testimoniis, quae iure exiguntur.
Кан. 751 – Не слід давати відпускних грамот, поки нема всіх свідоцтв, яких вимагає право.
 
Can. 752 – Litterae dimissoriae mitti possunt ab Episcopo eparchiali proprio ad quemlibet eiusdem Ecclesiae sui iuris Episcopum, non autem ad Episcopum alterius Ecclesiae ac ordinandus, nisi de licentia eorum, de quibus in can. 748, § 2.
Кан. 752 – Відпускні грамоти може вислати власний єпархіяльний Єпископ будь-якому Єпископові тієї самої Церкви свого права, але не Єпископові іншої від тієї, до якої належить кандидат до свячення, хіба що за дозволом тих, про яких мова в кан. 748, § 2.
Can. 753 – Litterae dimissoriae ab ipso concedente aut ab eius successore limitibus circumscribi aut revocari possunt, sed semel concessae non exstinguuntur resoluto iure concedentis.
Кан. 753 – Відпускна грамота може бути чимсь обумовлена або відкликана тим, хто її надає або його наступником, але раз надана не тратить правосильності у випадку припинення влади того, хто її надав.

Art. II — DE SACRAE ORDINATIONIS SUBIECTO;
Арт. ІІ: Суб’єкт свячення

Can. 754 – Sacram ordinationem valide suscipere potest solus vir baptizatus.
Кан. 754 – Свячення може правосильно прийняти тільки охрещений чоловік.
Can. 755 – Episcopus eparchialis et Superior maior nonnisi gravissima de causa, etsi occulta, diacono sibi subdito ad presbyteratum destinato ascensum ad ipsum presbyteratum prohibere possunt salvo iure recursus ad normam iuris.
Кан. 755 – Єпархіяльний Єпископ і вищий Настоятель тільки з дуже важливої причини, навіть таємної, можуть заборонити вступлення до пресвітерату підлеглому їм дияконові, призначеному до самого пресвітерату, із збереженням права на відклик згідно з приписом права.
Can. 756 – Non licet aliquem quovis modo qualibet de causa ad ordines sacros suscipiendos cogere vel ad normam iuris idoneum ab eisdem suscipiendis avertere.
Кан. 756 – Не дозволяється, щоб хтось будь-яким чином з будь-якої причини змущував до прийняття свячень або здатного згідно з приписом права відвертав від його прийняття.
Can. 757 – Is, qui superiorem ordinem sacrum suscipere recusat, non potest prohiberi a suscepti ordinis sacri exercitio, nisi impedimento canonico detinetur aliave gravis de iudicio Episcopi eparchialis vel Superioris maioris obest causa.
Кан. 757 – Тому, хто відмовляється прийняти вище свячення, не можна забороняти виконування прийнятого свячення, хіба що він зазнає канонічної перешкоди чи на думку єпархіяльного Єпископа або вищого Настоятеля, заважає інша поважна причина.
1° De requisitis in candidatis ad sacram ordinationem — 1° Вимоги від кандидатів до свячення
Can. 758 – § 1. Ut quis licite ordinari possit, requiruntur:
1° chrismationis sancti myri susceptio;
2° mores atque qualitates physicae et psychicae ordini sacro suscipiendo congruentes;
3° aetas iure praescripta;
4° debita scientia;
5° ordinum inferiorum susceptio ad normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris;
6° interstitiorum iure particulari praescriptorum observatio.
§ 2. Requiritur praeterea, ne candidatus impeditus sit ad normam can. 762.
§ 3. Circa coniugatos ad ordines sacros admittendos servetur ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris vel normae speciales a Sede Apostolica statutae.
Кан. 758 – § 1. Для того, щоб хтось міг бути законно висвяченим, вимагається:
1° прийняття миропомазання;
2° звичаї і фізичні та психічні якості, які відповідали б прийняттю свячення;
3° приписаний правом вік;
4° належні знання;
5° прийняття нижчих свячень згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права;
6° дотримування проміжків часу, приписаних партикулярним правом.
§ 2. Крім того, вимагається, щоб кандидат не мав перешкод, передбачених кан. 762.
§ 3. Стосовно допущення до свячень одружених, слід дотримуватись партикуляр-ного права власної Церкви свого права або спеціяльних приписів, установлених Апостольським Престолом.
Can. 759 – § 1. Aetas praescripta ad diaconatum est vicesimus tertius annus expletus, ad presbyteratum vicesimus quartus expletus firmo iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris provectiorem aetatem exigente.
§ 2. Dispensatio ultra annum ab aetate iure communi praescripta reservatur Patriarchae, si de candidato agitur, qui domicilium vel quasi-domicilium intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis habet; secus Sedi Apostolicae.
Кан. 759 – § 1. Вік приписаний для дияконату – це сповнення двадцяти трьох років, для пресвітерату – двадцяти чотирьох років зі збереженням партикулярного права власної Церкви свого права, яке вимагає вищого віку.
§ 2. Диспенза зверх року від віку, приписаного загальним правом, застерігається Патріярхові, якщо йдеться про кандидата, який має постійне або тимчасове проживання в межах території патріяршої Церквиь в іншому випадку – Апостольському Престолові.
Can. 760 – § 1. Diaconum ordinare licet tantum post feliciter expletum quartum curriculi studiorum philosophico-theologicorum annum, nisi Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Consilium Hierarcharum aliud statuit.
§ 2. Si vero de candidato ad sacerdotium non destinato agitur, eum diaconum ordinare licet tantum post feliciter expletum tertium annum studiorum, de quibus in can. 354; si vero forte in posterum ad sacerdotium admittitur, antea studia theologica opportune complere debet.
Кан. 760 – § 1. Диякона можна висвячувати тільки після успіщного закінчення чотирьох років філософсько-теологічних студій, хіба що Синод Єпископів патріяршої Церкви або Рада Ієрархів постановляє щось інше.
§ 2. Якщо йдеться про кандидата, не призначеного до священства, то його можна висвячувати як диякона тільки після успіщного закінчення трьох років студій, про що мова в кан. 354; якщо б, можливо, в майбутньому він допускався до священства, то раніше повинен би відповідно доповнити теологічні студії.
Can. 761 – Candidatus ad ordinem diaconatus vel presbyteratus, ut licite ordinetur, Episcopo eparchiali proprio aut Superiori maiori declarationem tradere debet manu propria subscriptam, qua testificatur se sua sponte ac libere ordinem sacrum et obligationes eidem ordini adnexas suscepturum atque se ministerio ecclesiastico perpetuo mancipaturum esse, simul petens, ut ad ordinem sacrum suscipiendum admittatur.
Кан. 761 – Кандидат до дияконату або пресвітерату, щоб бути дозволено свяченим, повинен подати власному Єпископові або вищому Настоятелеві власноручно написану заяву, якою засвідчує, що з власної волі і вільно прийме свячення й обов’язки, пов’язані з цим свяченням, і навічно присвятить себе церковній службі, одночасно прохаючи про допущення його до прийняття свячення.
2° De impedimentis suscipiendi vel exercendi ordines sacros — 2° Перешкоди до свячень або до священнодійств
Can. 762 – § 1. A suscipiendis ordinibus sacris est impeditus:
1° qui aliqua forma laborat amentiae aliusve infirmitatis psychicae, qua consultis peritis inhabilis iudicatur ad ministerium rite implendum;
2° qui delictum apostasiae, haereseos aut schismatis commisit;
3° qui matrimonium, etiam civile tantum, attentavit, sive ipse vinculo matrimoniali aut ordine sacro aut voto publico perpetuo castitatis a matrimonio celebrando impeditus, sive cum muliere matrimonio valido coniuncta aut eodem voto litigata;
4° qui voluntarium homicidium perpetravit aut abortum procuravit effecto secuto omnesque positive cooperantes;
5° qui se ipsum vel alium graviter et dolose mutilavit vel sibi vitam adimere tentavit;
6° qui actum ordinis posuit in ordine episcopatus vel presbyteratus constitutis reservatum vel eodem carens vel ab eiusdem exercitio aliqua poena canonica prohibitus;
7° qui officiam vel administrationem gerit clericis vetitam, cuius rationem reddere debet, donec deposito officio et administratione atque rationibus redditis liber factus erit;
8° neophytus, nisi iudicio Hierarchae sufficienter probatus est.
§ 2. Actus, ex quibus impedimenta, de quibus in § 1, nn. 2 - 6 oriri possunt, illa non pariunt, nisi fuerunt peccata gravia et externa post baptismum perpetrata.
Кан. 762 – § 1. Для прийняття свячень або виконування священнодіств зазнає перешкоди той:
1° хто хворіє якоюсь формою безумства або іншої психічної недуги, внаслідок якої, за висновком фахівців, він вважається нездатним для належного виконування служби;
2° хто допустився віровідступництва, єресі або схизми;
3-є хто намагався увійти в подружжя, хоч би тільки цивільне, будучи або сам перешкоджений до вінчання унаслідок подружнього вузла або свячення, або прилюдного довічного обіту чистоти, чи заради жінки, яка правосильно одружена, або зв’язана таким самим обітом;
4° хто скоїв свідоме вбивство або спричинив аборт, якщо він мав місце, а також усі, хто в цьому позитивно співдіяв;
5° хто тяжко і навмисно покалічив себе або іншого або намагався покінчити з собою;
6° хто виконав акт священнодійства, зарезервований тим, які мають єпископ-ське або пресвітерське свячення, або сам не маючи цього свячення, або маючи заборону виконувати його через якусь канонічну кару;
7° хто виконує заборонений священнослужителям уряд або управління, з якого повинен розраховуватися, аж поки не звільниться, залишивши уряд або управління і розрахувавшись;
8° неофіт, хіба що він, на думку Ієрарха, є досить перевіреним.
§ 2. Дії, з яких можуть виникнути перешкоди, про які мова в § 1, чч. 2-6, не породжують їх, хіба що були вчинені тяжкі і зовнішні гріхи після хрещення.
Can. 763 – Ab exercendis ordinibus sacris est impeditus:
1° qui impedimento ordines sacros suscipiendi, dum afficiebatur, illegitime ordines sacros suscepit;
2° qui delicta vel actus commisit, de quibus in can. 762, § 1, nn. 2 - 6;
3° qui amentia aliave infirmitate psychica, de qua in can. 762, § 1, n. 1, afficitur, donec Hierarcha consulto perito eiusdem ordinis sacri exercitium permiserit.
Кан. 763 – Перешкоди в священнодійствах зазнає той:
1° хто, бувши перешкоджений до прийняття свячень, недозволено їх прийняв;
2° хто скоїв проступки або вчинив дії, про які мова в кан. 762, § 1, чч. 2-6;
3° хто хворіє безумством або іншою психічною хворобою, про яку мова в кан. 762, § 1, ч. 1, поки Ієрарх, за порадою експерта, не дозволить виконувати священ-нодійства.
 
Can. 764 – Impedimenta suscipiendi vel exercendi ordines sacros iure particulari statui non possunt; consuetudo vero novum impedimentum inducens aut impedimento iure communi statuto contraria reprobatur.
Кан. 764 – Перешкоди у прийманні свячень або виконуванні священнодійств не можуть встановлюватись партикулярним правомь не допускається звичай, який вводить нову перешкоду або суперечить перешкоді, встановленій загальним правом.
Can. 765 – Ignorantia impedimentorum ab eisdem non eximit.
Кан. 765 – Незнання перешкод не звільняє від них.
Can. 766 – Impedimenta multiplicantur ex diversis suis causis, non autem ex repetita eadem causa, nisi agitur de impedimento ex homicidio voluntario aut ex procurato abortu effectu secuto.
Кан. 766 – Перешкоди примножуються з різних причин, але не внаслідок повторення тієї самої причини, хіба що йдеться про перешкоду, яка походить із свідомого вбивства або спричинення аборту, який мав місце.
Can. 767 – § 1. Episcopus eparchialis vel Hierarcha instituti vitae consecratae potest sibi subditos dispensare ab impedimentis suscipiendi vel exercendi ordines sacros sequentibus exceptis:
1° si factum, quo impedimentum innititur, ad forum iudiciale deductum est;
2° ab impedimentis, de quibus in can. 762, § 1, nn. 2 - 4.
§ 2. Dispensatio ab his impedimentis reservatur Patriarchae circa candidatos vel clericos, qui domicilium vel quasi-domicilium intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, habent; secus Sedi Apostolicae.
§ 3. Eadem potestas dispensandi competit cuilibet confessario in casibus occultis urgentioribus, in quibus auctoritas competens adiri non potest et periculum imminet gravis damni vel infamiae, sed ad hoc dumtaxat, ut paenitentes ordines sacros iam susceptos exercere licite possint firmo onere adeundi quam primum eandem auctoritatem.
Кан. 767 – § 1. Єпархіяльний Єпископ або Ієрарх інституту посвяченого життя може диспензувати своїх підлеглих від перешкод приймати свячення або виконувати свяченнодійства, за винятком таких випадків:
1° якщо факт, який становить перешкоду, передано на розгляд суду;
2 -е – від перешкод, про які мова в кан. 762, § 1, чч. 2-4.
§ 2. Диспенза від цих перешкод застерігається Патріярхові щодо кандидатів або священнослужителів, які мають постійне або тимчасове місце проживання в межах території очолюваної ним Церквиь в іншому випадку – Апостольському Престолові.
§ 3. Таке ж повноваження диспензувати належить будь-якому сповідникові в наглих таємних випадках, коли не можна звернутися до компетентної влади і загрожує небезпека поважної шкоди або неслави, але тільки для того, щоб каянники могли законно виконувати вже прийняті свячення із збереженням обов’язку звернутися якнайскоріше до цієї влади.
Can. 768 – § 1. In precibus ad obtinendam dispensationem omnia impedimenta indicanda sunt; dispensatio generalis vero valet etiam pro impedimentis bona fide reticitis eis exceptis, de quibus in can. 762, § 1, n. 4, aliisve ad forum iudiciale deductis, non autem pro reticitis mala fide.
§ 2. Si agitur de impedimento ex voluntario homicidio aut ex procurato abortu, etiam numerus delictorum ad validitatem dispensationis exprimendus est.
§ 3. Dispensatio generalis ab impedimentis suscipiendi ordines sacros valet pro omnibus ordinibus.
Кан. 768 – § 1. У просьбі про одержання диспензи слід указати всі перешкодиь однак, загальна диспенза стосується також перешкод, не згаданих у добрій вірі, за винятком тих, про які мова в кан. 762, § 1, ч. 4, та інших, переданих до судуь не охоплює, однак, пропущених у злій вірі.
§ 2. У випадку перешкоди, яка випливає з свідомого вбивства або спричинення аборту, для важності диспензи слід подати також кількість проступків.
§ 3. Загальна диспенза від перешкод, надана для одержання свячень, стосується всіх свячень.

Art. III — DE EIS, QUAE SACRAE ORDINATIONI PRAEMITTI DEBENT;
Арт. ІІІ: Те, що повинно передувати свяченням

Can. 769 – § 1. Auctoritas, quae candidatum ad sacram ordinationem admittit, obtineat:
1° declarationem, de qua in can. 761, necnon testimonium ultimae sacrae ordinationis aut, si de prima sacra ordinatione agitur, etiam testimonium baptismi et chrismationis sancti myri;
2° si candidatus est matrimonio iunctus, testimonium matrimonii et consensum uxoris scripto datum;
3° testimonium de peractis studiis;
4° testimoniales litteras rectoris seminarii vel Superioris instituti vitae consecratae aut presbyteri, cui candidatus extra seminarium commendatus est, de bonis moribus eiusdem candidati;
5° testimoniales litteras, de quibus in can. 771, § 3;
6° testimoniales litteras, si id expedire iudicat, aliorum Episcoporum eparchialium vel Superiorum institutorum vitae consecratae, ubi candidatus per aliquod tempus commoratus est, de candidati qualitatibus deque eius libertate ab omni impedimento canonico.
§ 2. Haec documenta asserventur in archivo eiusdem auctoritatis.
Кан. 769 – § 1. Влада, яка допускає кандидатів до свячень, повинна одержати:
1° заяву, про яку мова в кан. 761, і свідоцтво останнього свячення або, якщо йдеться про перше свячення, то також свідоцтво про хрещення і миропомазання;
2° якщо кандидат одружений, свідоцтво про одруження і письмову згоду дружини;
3° свідоцтво про закінчення студій;
4° посвідчення про добрі звичаї цього кандидата, видане ректором семінарії або Настоятелем інституту посвяченого життя або священиком, яким кандидат з поза семінарії був рекомендований;
5° посвідчення, про яке мова в кан. 771, § 3;
6° посвідчення, якщо вважає це за потрібне, інших єпархіяльних Єпископів або Настоятелів інститутів посвяченого життя, де кандидат деякий час перебував, про якості кандидата і вільність його від будь-якої канонічної перешкоди.
§ 2. Ці документи мають зберігатися в архіві цієї влади.
 
Can. 770 – Episcopus ordinans cum legitimis litteris dimissoriis, quibus asseritur candidatum ad ordinem sacrum suscipiendum idoneum esse, potest huic attestationi acquiescere, sed non tenetur; si vero pro sua conscientia censcet candidatum non esse idoneum, eum ne ordinet.
Кан. 770 – Єпископ, який висвячує, може задовольнитися законною відпускною грамотою, яка стверджує здатність кандидата для прийняття свячення, але не обов’язковоь якщо він згідно зі своєю совістю вважає, що кандидат не надається, то хай його не висвячує.
Can. 771 – § 1. Nomina candidatorum ad ordines sacros promovendorum publice nota fiant in ecclesia paroeciali uniuscuiusque candidati ad normam iuris particularis.
§ 2. Omnes christifideles obligatione tenentur impedimenta, si qua noverunt, Episcopo eparchiali vel parocho ante sacram ordinationem revelandi.
§ 3. Parocho, qui publicationem peragit, et etiam alii presbytero, si id expedire videtur, Episcopus eparchialis committat, ut de candidatorum vita et moribus a personis fide dignis diligenter exquirat et testimoniales litteras illam investigationem et publicationem referentes ad curiam eparchialem mittat.
§ 4. Episcopus eparchialis alias investigationes, etiam privatas, si opportunum ducit, facere ne omittat.
Кан. 771 – § 1. Імена кандидатів до свячень, згідно з приписом партикулярного права, повинні стати відомими в парафіяльній церкві кожного кандидата.
§ 2. Усі вірні повинні ще до свячення повідомляти єпархіяльного Єпископа або пароха про перешкоди, якщо якісь їм відомі.
§ 3. Парохові, який здійснює оголошення, а також іншому пресвітерові єпархіяль-ний Єпископ, якщо вважає за потрібне, повинен доручити, щоб той докладно дізнався про життя і звичаї кандидатів від осіб, які заслуговують довіри, і вислав єпархіяльній курії посвідчення з повідомленням про наслідки цього розпитування і про оголошення.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ не повинен занехати інші способи дослідження, навіть приватні, якщо вважає це за доцільне.
Can. 772 – Omnis candidatus ad sacram ordinationem promovendus recessui spirituali vacet modo iure particulari determinato.
Кан. 772 – Кожний кандидат, що має прийняти свячення, повинен відбути реколекції в спосіб, окреслений партикулярним правом.

Art. IV — DE SACRAE ORDINATIONIS TEMPORE, LOCO, ADNOTATIONE ET TESTIMONIO;
Арт. ІУ: Час, місце, запис і свідоцтво свячення

Can. 773 – Sacrae ordinationes cum christifidelium quam maxima frequentia celebrentur in ecclesia die dominico vel festo, nisi iusta causa aliud suadet.
Кан. 773 – Свячення повинні уділятись при якнайбільшій присутності вірних у церкві, в неділю або у свято, хіба що виправдана причина підказувала б щось інше.
Can. 774 – § 1. Celebrata sacra ordinatione nomina singulorum ordinatorum ac Episcopi ordinantis, locus et dies sacrae ordinationis adnotentur in speciali libro in archivo curiae eparchialis asservando.
§ 2. Singulis ordinatis det Episcopus ordinans authenticum sacrae ordinationis susceptae testimonium; qui, si ab Episcopo cum litteris dimissoriis ordinati sunt, illud proprio Episcopo eparchiali vel Superiori maiori exhibeant pro sacrae ordinationis adnotatione in speciali libro in archivo asservando.
Кан. 774 – § 1. Після уділення свячення слід імена всіх висвячених і Єпископа, який висвячував, місце і день свячення записати в спеціяльній книзі, для збереження в архіві єпархіяльної курії.
§ 2. Єпископ-святитель повинен видати кожному висвяченому автентичне свідоцтво про прийняття свяченняь ті, що були висвячені Єпископом на підставі відпускних грамот, повинні згадане свідоцтво пред’явити власному єпархіяльному Єпископові або вищому Настоятелеві для запису свячення в спеціяльній книзі, що має зберігатися в архіві.
Can. 775 – Episcopus eparchialis aut Superior maior notitiam sacrae ordinationis uniuscuiusque diaconi mittat ad parochum apud quem ordinati baptismus adnotatus est.
Кан. 775 – Єпархіяльний Єпископ або вищий Настоятель про кожне свячення дия-кона повинні вислати повідомлення парохові, в якого записане хрещення висвяченого.

CAPUT VII — DE MATRIMONIO;
ГЛАВА VІІ — ПОДРУЖЖЯ

Can. 776 – § 1. Matrimoniale foedus a Creatore conditum eiusque legibus instructum, quo vir et mulier irrevocabili consensu personali totius vitae consortium inter se constituunt, indole sua naturali ad bonum coniugum ac ad filiorum generationem et educationem ordinatur.
§ 2. Ex Christi institutione matrimonium validum inter baptizatos eo ipso est sacramentum, quo coniuges ad imaginem indefectibilis unionis Christi cum Ecclesia a Deo uniuntur gratiaque sacramentali veluti consecrantur et roborantur.
§ 3. Essentiales matrimonii proprietates sunt unitas et indissolubilitas, quae in matrimonio inter baptizatos specialem obtinent firmitatem ratione sacramenti.
Кан. 776 – § 1. Подружній союз, заснований Творцем і наділений його законами, завдяки якому чоловік і жінка за невідкличною особистою згодою утворюють взаємну спільність усього життя, за своєю природою призначається для добра супругів та народження і виховання дітей.
§ 2. З установи Христа правосильне подружжя між хрещеними є тим самим святою тайною, якою на зразок бездоганної злуки Христа з Церквою Бог об’єднує їх і вони немов освячується та зміцнюється ласкою тайни.
§ 3. Істотними прикметами є одність і нерозривність, які в подружжі між хрещеними набувають особливої сили з огляду на святу тайну.
Can. 777 – Ex matrimonio oriuntur inter coniuges aequa iura et obligationes circa ea, quae ad consortium vitae coniugalis pertinent.
Кан. 777 – На підставі подружжя між супругами виникають рівні права й обов’язки в тому, що стосується спільності подружнього життя.
Can. 778 – Omnes possunt matrimonium inire, qui iure non prohibentur.
Кан. 778 – Одружуватися можуть усі, яким право цього не забороняє.
Can. 779 – Matrimonium gaudet favore iuris; quare in dubio standum est pro validitate matrimonii, donec contrarium probetur.
Кан. 779 – Подружжя користується прихильністю права, тому при сумніві треба вважати його правосильним, поки не буде доведено щось протилежне.
Can. 780 – § 1. Matrimonium catholicorum, etsi una tantum pars est catholica, regitur iure non solum divino, sed etiam canonico salva competentia auctoritatis civilis circa effectus mere civiles matrimonii.
§ 2. Matrimonium inter partem catholicam et partem baptizatam acatholicam salvo iure divino regitur etiam:
1° iure proprio Ecclesiae vel Communitatis ecclesialis, ad quam pars acatholica pertinet, si haec Communitas ius matrimoniale proprium habet;
2° iure, quo pars acatholica tenetur, si Communitas ecclesialis, ad quam pertinet, iure matrimoniali proprio caret.
Кан. 780 – § 1. Подружжя католиків, навіть якщо тільки одна сторона є католицькою, підлягає не тільки Божому праву, а й канонічному, з дотриманням компетенції державної влади стосовно чисто цивільних наслідків подружжя.
§ 2. Подружжя між католицькою стороною і хрещеною некатолицькою стороною, із збереженням Божого права, керується також:
1° власним правом Церкви або церковної Спільноти, до якої належить некатолицька сторона, якщо ця Спільнота має власне подружнє право;
2° правом, яке зобов’язує некатолицьку сторону, якщо церковна Спільнота, до якої вона належить, не має власного подружнього права.
Can. 781 – Si quando Ecclesia iudicare debet de validitate matrimonii acatholicorum baptizatorum:
1° quod attinet ad ius, quo partes tempore celebrationis matrimonii tenebantur servetur can. 780, § 2;
2° quod attinet ad formam celebrationis matrimonii, Ecclesia agnoscit quamlibet formam iure praescriptam vel admissam, cui partes tempore celebrationis matrimonii subiectae erant, dummodo consensus expressus sit forma publica et, si una saltem pars est christifidelis alicuius Ecclesiae orientalis acatholicae, matrimonium ritu sacro celebratum sit.
Кан. 781 – У випадку коли Церква повинна вирішувати про правосильність подружжя хрещених некатоликів, то:
1° стосовно права, яке зобов’язувало сторони під час вінчання, слід дотримува-тись кан. 780, § 2.
2° стосовно форми обряду вінчання Церква визнає будь-яку форму, приписану або допущену правом, якій підлягали сторони під час одруження, якщо тільки згода була висловлена в прилюдній формі, а також якщо принаймні одна сторона належить до якоїсь некатолицької східної Церкви, то подружжя було заверщене згідно із священним обрядом.
Can. 782 – § 1. Sponsalia, quae laudabiliter matrimonio praemittuntur ex antiquissima Ecclesiarum orientalium traditione, reguntur iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris.
§ 2. Ex matrimonii promissione non datur actio ad potendam matrimonii celebrationem; datur tamen ad reparationem damnorum, si qua debetur.
Кан. 782 – § 1. Заручини, які похвально передують подружжю, відповідно до найдавнішої традиції східних Церков, підлягають партикулярному праву власної Церкви свого права.
§ 2. Обіцянка одружитись не дає підстави виступити із скаргою, яка б вимагала одруження, дає, однак, підставу вимагати відшкодування витрат, якщо такі мали місце.

Art. I — DE CURA PASTORALI ET DE EIS, QUAE MATRIMONII — CELEBRATIONI PRAEMITTI DEBENT;
Арт. І: Пастирська турбота і дії, які передують одруженню

Can. 783 – § 1. Pastores animarum obligatione tenentur curandi, ut christifideles ad statum matrimonialem praeparentur:
1° praedicatione et catechesi iuvenibus et adultis aptata, quibus christifideles instituantur de significatione matrimonii christiani, de obligationibus coniugum inter se necnon de iure primario et obligatione, quae parentes habent, filiorum educationem physicam, religiosam, moralem, socialem et culturalem pro viribus curandi;
2° instructione sponsorum personali ad matrimonium, qua sponsi ad novum statum disponantur.
§ 2. Enixe commendatur sponsis catholicis, ut in matrimonio celebrando Divinam Eucharistiam suscipiant.
§ 3. Celebrato vero matrimonio pastores animarum auxilium coniugibus praebeant, ut matrimoniale foedus fideliter servantes atque tuentes ad sanctiorem in dies plenioremque in familia vitam ducendam perveniant.
Кан. 783 – § 1. Душпастирі зобов’язані турбуватись про те, щоб вірні готувались до подружнього стану5
1° через проповідування і катехизу, відповідно пристосовану до молоді і старших, завдяки чому вірні могли б одержати повчання про значення християнського подружжя, про взаємні обов’язки супругів, а також про головне право й обов’язок, які мають батьки – по змозі дбати про фізичне, релігійне, моральне, суспільне і культурне виховання дітей;
2° через особисте повчання наречених перед подружжям, яке б готувало наречених до нового стану.
§ 2. Нареченим католикам наполегливо доручається під час вінчання прийняти Пресвяту Євхаристію.
§ 3. Після вінчання душпастирі повинні подавати супругам допомогу, щоб ті, вірно зберігаючи і шануючи подружній союз, проводили що раз святіше і досконаліше життя в сім’ї.
Can. 784 – Iure particulari uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris, collatis consiliis cum Episcopis eparchialibus aliarum Ecclesiarum sui iuris in eodem territorio potestatem suam exercentibus, statuantur normae de examine sponsorum et de aliis mediis ad investigationes, praecipue quod ad baptismum et ad statum liberum spectat, quae ante matrimonium peragendae sunt, quibus diligenter observatis procedi potest ad matrimonii celebrationem.
Кан. 784 – На підставі партикулярного права кожної Церкви свого права, в погодженні з єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, які виконують владу на тій самій території, слід установити норми щодо іспиту наречених та інших засобів для проведення перевірки перед одруженням, особливо стосовно хрещення і вільного стануь після старанного дотримання таких норм можна приступити до вінчання.
Can. 785 – § 1. Pastores animarum obligatione tenentur pro necessitatibus locorum et temporum omnia pericula a matrimonio invalide ac illicite celebrando remediis opportunis arcendi; ideo, antequam matrimonium celebratur, constare debet nihil eius validae ac licitae celebrationi obstare.
§ 2. In periculo mortis, si aliae probationes haberi non possunt, sufficit, nisi contraria assunt indicia, affirmatio sponsorum, si casus fert, etiam iurata, se baptizatos esse et nullo detineri impedimento.
Кан. 785 – § 1. Душпастирі зобов’язані, залежно від потреб місця і часу, запобігати відповідними засобами всім небезпекам щодо неправосильного і недозволеного одруженняь тому перед вінчанням слід упевнитись що ніщо не стоїть на перешкоді його правосильному і дозволеному укладанню.
§ 2. Якщо в небезпеці смерті не можна мати інших доказів, то вистачає – якщо немає противних підозрінь – запевнення наречених, у разі потреби, навіть під присягою, що вони були охрещені і не зазнають ніякої перешкоди.
Can. 786 – Omnes christifideles obligatione tenentur impedimenta, si qua noverunt, parocho aut Hierarchae loci ante matrimonii celebrationem revelandi.
Кан. 786 – Усі вірні мають обов’язок відомі їм перешкоди виявляти перед благословенням подружжя парохові або місцевому Ієрархові.
 
Can. 787 – Parochus, qui investigationes peregit, de harum exitu statim per authenticum documentum certiorem faciat parochum, cuius est matrimonium benedicere.
Кан. 787 – Парох, який провів перевірку, повинен негайно автентичним докумен-том повідомити про результат пароха, до якого належить благословити подружжя.
Can. 788 – Si quod dubium post accuratas investigationes adhuc superest de exsistentia impedimenti, parochus rem ad Hierarcham loci deferat.
Кан. 788 – Якщо ж після докладної перевірки залишається ще якийсь сумнів про наявність перешкоди, то парох повинен доповісти про це місцевому Ієрархові.
Can. 789 – Etsi matrimonium de cetero valide celebrari potest, sacerdos praeter alios casus iure determinatos sine licentia Hierarchae loci ne benedicat:
1° matrimonium vagorum;
2° matrimonium, quod ad normam iuris civilis agnosci vel iniri non potest;
3° matrimonium eius, qui obligationibus naturalibus tenetur erga tertiam partem filiosve ex praecedenti unione cum illa parte ortos;
4° matrimonium filii familias minoris insciis aut invitis parentibus;
5° matrimonium eius, qui sententia ecclesiastica vetatur transire ad novum matrimonium, nisi quasdam condiciones implet;
6° matrimonium eius, qui publice fidem catholicam abiecit, etsi ad Ecclesiam vel Communitatem ecclesialem acatholicam non transiit; Hierarcha loci vero hoc in casu licentiam ne concedat nisi servato can. 814 congrua congruis referendo.
Кан. 789 – Хоч зрештою подружжя можна правосильно укласти, священик, крім інших випадків, окреслених правом, не повинен без дозволу місцевого Ієрарха благословити:
1° подружжя неосілих;
2° подружжя, яке не може бути визнане або укладене згідно з приписами цивільного права;
3° подружжя особи, яка зв’язана природними обов’язками щодо третьої сторони або щодо дітей, які появилися з попереднього зв’язку з тією стороною;
4° подружжя неповнолітніх без відома батьків або проти їхньої волі;
5° подружжя особи, якій церковний вирок забороняє переходити до нового подружжя, поки вона не виконає певних умов;
6° подружжя особи, яка публічно покинула католицьку віру, навіть якщо не перейшла до некатолицької Церкви або Спільнотиь але місцевий Ієрарх хай не дає дозволу, поки не будуть виконані приписи в цьому випадку кан. 814, з застосуванням відповідних модифікацій.

Art. II — DE IMPEDIMENTIS DIRIMENTIBUS IN GENERE;
Арт. ІІ: Розриваючі перешкоди в загальному

Can. 790 – § 1. Impedimentum dirimens personam inhabilem reddit ad matrimonium valide celebrandum.
§ 2. Impedimentum, etsi ex alterutra tantum parte se habet, matrimonium tamen reddit invalidum.
Кан. 790 – § 1. Розриваюча перешкода робить особу нездатною для правосильного укладання подружжя.
§ 2. Перешкода, хоч би існувала тільки з боку однієї з двох сторін, робить подружжя неправосильним.
Can. 791 – Publicum censetur impedimentum, quod probari in foro externo potest; secus est occultum.
Кан. 791 – Перешкода вважається прилюдною, якщо може бути доведена у зовнішній сферіь інакше вона є таємною.
Can. 792 – Iure particulari Ecclesiae sui iuris impedimenta dirimentia ne statuantur nisi gravissima de causa, collatis consiliis cum Episcopis eparchialibus aliarum Ecclesiarum sui iuris, quorum interest, et consulta Sede Apostolica; nulla auctoritas inferior autem nova impedimenta dirimentia statuere potest.
Кан. 792 – Партикулярним правом Церкви свого права не слід установлювати розриваючі перешкоди, як тільки з дуже поважної причини, в погодженні з зацікавленими єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права і порадившись з Апостольським Престоломь однак жодна нижча влада не може встановлювати нові розриваючі перешкоди.
Can. 793 – Consuetudo novum impedimentum inducens aut impedimentis exsistentibus contraria reprobatur.
Кан. 793 – Відкидається звичай, який запроваджує нову перешкоду, або суперечить перешкодам, які вже існують.
Can. 794 – § 1. Hierarcha loci christifidelibus sibi subditis ubicumque commorantibus necnon ceteris christifidelibus propriae Ecclesiae sui iuris intra fines territorii eparchiae actu degentibus vetare potest matrimonium in casu speciali, sed ad tempus tantum, gravi de causa eaque perdurante.
§ 2. Si de Hierarcha loci agitur, qui intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercet, Patriarcha tali vetito clausulam dirimentem addere potest; ceteris in casibus vero sola Sedes Apostolica.
Кан. 794 – § 1. Місцевий Ієрарх може в окремому випадку заборонити одруження підлеглим йому вірним, де б вони не перебували, а також іншим вірним Церкви свого права, які в даний час перебувають в межах території єпархії, але тільки тимчасово, з поважної причини і поки вона триває.
§ 2. Якщо йдеться про місцевого Ієрарха, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви, то Патріярх може додати до такої заборони клявзулу, розриваючу подружжяь в інших випадках – тільки Апостольський Престол.
Can. 795 – § 1. Hierarcha loci christifideles sibi subditos ubicumque commorantes necnon ceteros christifideles propriae Ecclesiae sui iuris ascriptos et intra fines territorii eparchiae actu degentes dispensare potest ab impedimentis iuris ecclesiastici sequentibus exceptis:
1° ordinis sacri;
2° voti publici perpetui castitatis in instituto religioso emissi, nisi agitur de congregationibus iuris eparchialis;
3° coniugicidii.
§ 2. Dispensatio ab his impedimentis reservatur Sedi Apostolicae; Patriarcha vero dispensare potest ab impedimentis coniugicidii et voti publici perpetui castitatis in congregationibus cuiusvis condicionis iuridicae emissi.
§ 3. Numquam datur dispensatio ab impedimento consanguinitatis in linea recta aut in secundo gradu lineae collateralis.
Кан. 795 – § 1. Місцевий Ієрарх може звільнити від перешкод церковного права підлеглих йому вірних, де б вони не перебували, а також інших вірних Церкви свого права, які в даний час приписані до неї і перебувають у межах території єпархії, за винятком таких перешкод:
1° свячення;
2° довічного прилюдного обіту чистоти, складеного в чернечому інституті, хіба що йдеться про Згромадження єпархіяльного права;
3° супруговбивства.
§ 2. Диспенза від цих перешкод застерігається Апостольському Престолові, але Патріярх може диспензувати від перешкод супруговбивства і довічного прилюдного обіту чистоти, складеного в Згромадженнях будь-якого юридичного стану.
§ 3. Ніколи не надається диспенза від перешкод кровного споріднення в прямій лінії або в другому ступені бічної лінії.
Can. 796 – § 1. Urgente periculo mortis Hierarcha loci christifideles sibi subditos ubicumque commorantes necnon ceteros christifideles intra fines territorii eparchiae actu degentes dispensare potest a forma celebrationis matrimonii iure praescripta et ab omnibus et singulis impedimentis iuris ecclesiastici sive publicis sive occultis excepto impedimento ordinis sacri sacerdotii.
§ 2. In eisdem rerum adiunctis et solum in casibus, in quibus ne Hierarcha loci quidem adiri potest, eandem potestatem dispensandi habent parochus, alius sacerdos facultate matrimonium benedicendi praeditus et sacerdos catholicus, de quo in can. 832, § 2; confessarius vero eandem potestatem habet, si agitur de impedimento occulto, pro foro interno sive intra sive extra actum sacramentalis confessionis.
§ 3. Hierarcha loci censetur adiri non posse, si tantum alio modo quam per epistulam vel personalem accessum id fieri potest.
Кан. 796 – § 1. Коли загрожує небезпека смерті, місцевий Ієрарх може підлеглих йому вірних, де б вони не перебували, а також інших вірних, які в даний момент перебувають у межах території єпархії, диспензувати від приписаної правом форми вінчання та від усіх і окремих перешкод з церковного права, чи публічних, чи таємних, за винятком перешкоди, яка випливає із свячення пресвітерату.
§ 2. У тих самих обставинах, але тільки у випадках, коли не можна звернутися навіть до місцевого Ієрарха, таку саму владу звільняти мають парох, інший священик, наділений повноваженням благословити подружжя, і католицький священик, про якого мова в кан. 832, § 2ь а сповідник має таку ж владу, якщо йдеться про таємну перешкоду для внутрішньої сфери чи під час тайни сповіді чи поза нею.
§ 3. Під неможливістю звернутися до місцевого Ієрарха розуміється випадок, якщо це можна зробити тільки в інший спосіб, ніж за допомогою листа або через особистий доступ.
Can. 797 – § 1. Si impedimentum detegitur, dum iam omnia parata sunt ad matrimonium celebrandum nec matrimonium sine probabili gravis mali periculo deferri potest, donec ab auctoritate competenti dispensatio obtenta erit, potestatem dispensandi ab omnibus impedimentis, eis exceptis, de quibus in can. 795, § 1, nn. 1 et 2, habent Hierarcha loci et, dummodo casus sit occultus, omnes, de quibus in can. 796, § 2, servatis condicionibus ibidem praescriptis.
§ 2. Haec potestas valet etiam ad matrimonium convalidandum, si idem periculum est in mora nec tempus suppetit adeundi auctoritatem competentem.
Кан. 797 – § 1. Якщо перешкода виявляється, коли вже все готове до вінчання і одруження не можна відкласти без правдоподібної небезпеки великого лиха, то поки від компетентних властей не буде одержана диспенза, владу диспензування від усіх перешкод, за винятком тих, про які мова в кан. 795, § 1, чч. 1і 2, мають місцевий Ієрарх і, якщо випадок таємний, всі, про яких мова в кан. 796, § 2, з дотриманням приписаних там умов.
§ 2. Ця влада поширюється також на надання подружжю узаконення, якщо загрожує така сама небезпека і немає часу звернутися до компетентних властей.
Can. 798 – Sacerdotes, de quibus in cann. 796, § 2 et 797, § 1, de concessa dispensatione vel convalidatione pro foro externo Hierarcham loci statim certiorem faciant eaque adnotetur in libro matrimoniorum.
Кан. 798 – Священики, про яких мова в канн. 796, § 2 і 797, § 1, повинні негайно повідомити місцевого Ієрарха про надання диспензи або узаконення для зовнішнього обсягуь вона повинна бути записана в книзі подружжів.
Can. 799 – Nisi aliud fert rescriptum Sedis Apostolicae aut intra limites eorum competentiae Patriarchae vel Hierarchae loci, dispensatio in foro interno non sacramentali concessa ab impedimento occulto adnotetur in archivo secreto curiae eparchialis nec alia dispensatio pro foro externo est necessaria, etsi postea occultum impedimentum publicum evasit.
Кан. 799 – Якщо нічого іншого не постановляє рескрипт Апостольського Престолу або Патріярха чи місцевого Ієрарха в межах їх компетенції, то диспенза від таємної перешкоди, надана у внутрішній не сакраментальній сфері, повинна бути записана у таємному архіві єпархіяльної курії і не потрібна вже інша диспенза для зовнішньої сфери, навіть якщо таємна перешкода стане пізніше прилюдною.

Art. III — DE IMPEDIMENTIS IN SPECIE;
Арт. ІІІ: Окремі перешкоди

Can. 800 – § 1. Vir ante decimum sextum aetatis annum expletum, mulier ante decimum quartum aetatis annum expletum matrimonium valide celebrare non possunt.
§ 2. Integrum est iuri particulari Ecclesiae sui iuris aetatis annum superiorem ad licitam matrimonii celebrationem statuere.
Кан. 800 – § 1. Не можуть важно укласти подружжя чоловік до закінчення шістнадцяти років життя і жінка до закінчення чотирнадцяти років.
§ 2. Партикулярне право Церкви свого права може встановлювати вищий вік для законного вінчання.
Can. 801 – § 1. Impotentia coeundi antecedens et perpetua sive ex parte viri sive ex parte mulieris sive absoluta sive relativa matrimonium ex ipsa eius natura dirimit.
§ 2. Si impedimentum impotentiae dubium est sive dubio iuris sive dubio facti, matrimonium non est impediendum nec stante dubio nullum declarandum.
§ 3. Sterilitas matrimonium nec prohibet nec dirimit firmo can. 821.
Кан. 801 – § 1. Статеве безсилля, попереднє і тривале, з боку чоловіка або жінки, абсолютне чи відносне, розриває подружжя з самої його природи.
§ 2. Якщо перешкода статевого безсилля є сумнівною, чи сумнів цей правовий чи фактичний, то не слід забороняти подружжя ані також, поки існує сумнів, визнавати його недійсним.
§ 3. Безплідність не забороняє подружжя, ані не розриває його зі збереженням кан. 821.
Can. 802 – § 1. Invalide matrimonium attentat, qui vinculo tenetur prioris matrimonii.
§ 2. Etsi prius matrimoniam invalidum aut solutum est qualibet ex causa, non licet aliud matrimonium celebrare, antequam de prioris invaliditate aut solutione legitime et certo constat.
Кан. 802 – § 1. Неправосильно намагається укласти подружжя той, хто зв’язаний вузлами попереднього подружжя.
§ 2. Хоч би перше подружжя було неправосильне або було з якоїсь причини розв’язане, однак не можна укладати нове подружжя, поки, згідно з правом і достовірно не буде встановлена неправосильність або розв’язання першого.
Can. 803 – § 1. Matrimonium cum non baptizatis valide celebrari non potest.
§ 2. Si pars tempore celebrati matrimonii tamquam baptizata communiter habebatur aut eius baptismus erat dubius, praesumenda est ad normam can. 779 validitas matrimonii, donec certo probetur alteram partem baptizatam esse, alteram vero non baptizatam.
§ 3. Circa condiciones dispensandi applicetur can. 814.
Кан. 803 – § 1. Правосильно укладати подружжя з нехрещеними не можна.
§ 2. Якщо під час одруження сторона загально вважалась хрещеною або її хрещення було сумнівним, то треба припускати, згідно з приписом кан. 779, правосильність подружжя, поки достовірно не буде доведено, що одна сторона є хрещена, а друга нехрещена.
§ 3. Щодо умов диспензування слід застосовувати кан. 814.
Can. 804 – Invalide matrimonium attentat, qui in ordine sacro est constitutus.
Кан. 804 – Неправосильно намагається вступити подружжя той, хто був поставлений у священичий чин.
Can. 805 – Invalide matrimonium attentat, qui votum publicum perpetuum castitatis in instituto religioso emisit.
Кан. 805 – Неправосильно намагається вступити в подружжя той, хто склав довічний обіт чистоти в чернечому інституті.
Can. 806 – Cum persona abducta vel saltem retenta intuitu matrimonii cum ea celebrandi matrimonium valide celebrari non potest, nisi postea illa ab abducente vel retinente separata et in loco tuto ac libero constituta matrimonium sua sponte eligit.
Кан. 806 – Не може бути правосильно укладене подружжя з особою викраденою або хоч би затриманою з наміром одруження, хіба що пізніше, звільнена від викрадача або затримуючого, і перебуваючи у безпечному і вільному місці, сама з власної волі вибере це подружжя.
Can. 807 – § 1. Qui intuitu matrimonii cum certa persona celebrandi eius coniugi vel proprio coniugi mortem intulit, invalide hoc matrimonium attentat.
§ 2. Invalide quoque matrimonium inter se attentant, qui mutua opera physica vel morali mortem coniugi intulerunt.
Кан. 807 – § 1. Хто заради подружжя з певною особою заподіяв смерть її супругові або власному супругові, той неправосильно намагається одружитися.
§ 2. Неправосильно також намагаються одружитися ті, хто через фізичну або моральну співучасть спричинив смерть супруга.
Can. 808 – § 1. In linea recta consanguinitatis matrimonium invalidum est inter omnes ascendentes et descendentes.
§ 2. In linea collaterali invalidum est usque ad quartum gradum inclusive.
§ 3. Numquam matrimonium permittatur, si quod subest dubium, num partes sint consanguineae in aliquo gradu lineae rectae aut in secundo gradu lineae collateralis.
§ 4. Impedimentum consanguinitatis non multiplicatur.
Кан. 808 – § 1. У прямій лінії кровного споріднення неправосильним є подружжя між усіма висхідними і нисхідними.
§ 2. У бічній лінії воно є неправосильним аж до четвертого ступеня включно.
§ 3. Ніколи не можна дозволити на подружжя, якщо існує якийсь сумнів, чи сторони є кровноспоріднені в будь-якому ступені прямої лінії або в другому ступені бічної лінії.
§ 4. Перешкода кровного споріднення не помножується.
Can. 809 – § 1. Affinitas matrimonium dirimit in quolibet gradu lineae rectae et in secundo gradu lineae collateralis.
§ 2. Impedimentum affinitatis non multiplicatur.
Кан. 809 – § 1. Посвоячення розриває подружжя в будь-якому ступені прямої лінії і в другому ступені бічної лінії.
§ 2. Перешкода посвоячення не помножується.
Can. 810 – § 1. Impedimentum publicae honestatis oritur:
1° ex matrimonio invalido post instauratam vitam communem;
2° ex notorio vel publico concubinatu;
3° ex instauratione vitae communis eorum, qui ad formam celebrationis matrimonii iure praescriptam astricti matrimonium attentaverunt coram officiali civili aut ministro acatholico.
§ 2. Hoc impedimentum matrimonium dirimit in primo gradu lineae rectae inter virum et consanguineas mulieris itemque inter mulierem et viri consanguineos.
Кан. 810 – § 1. Перешкода прилюдної пристойності постає:
1° з неправосильного подружжя після розпочаття спільного життя;
2° з відомого або явного наложництва;
3° з розпочаття спільного життя тих, що зобов’язані до приписаної правом форми вінчання, намагалися б одружитися у присутності цивільного службовця або некатолицького служителя.
§ 2. Ця перешкода розриває подружжя в першому ступені прямої лінії між чоловіком і кровноспорідненими жінки, а також між жінкою і кровноспорідненими чоловіка.
Can. 811 – § 1. Ex baptismo oritur inter patrinum et baptizatum eiusque parentes cognatio spiritualis, quae matrimonium dirimit.
§ 2. Si iteratur baptismus sub condicione, cognatio spiritualis non oritur, nisi iterum idem patrinus adhibitus est.
Кан. 811 – § 1. На підставі хрещення між хресним батьком і похресником та його батьками виникає духовне споріднення, яке розриває подружжя.
§ 2. Якщо хрещення повторюється умовно, то духовне споріднення не виникає, хіба що знову брав участь в обряді той самий хресний батько.
Can. 812 – Matrimonium inter se valide celebrare non possunt, qui cognatione legali ex adoptione orta in linea recta aut in secundo gradu lineae collateralis coniuncti sunt.
Кан. 812 – Не можуть правосильно одружитися між собою ті, що є зв’язані правовим спорідненням, яке постало з усиновлення в прямій лінії або в другому ступені бічної лінії.

Art. IV — DE MATRIMONIIS MIXTIS;
Арт. ІV: Мішані подружжя

Can. 813 – Matrimonium inter duas personas baptizatas, quarum altera est catholica, altera vero acatholica, sine praevia auctoritatis competentis licentia prohibitum est.
Кан. 813 – Подружжя між двома хрещеними особами, з яких одна католицька, а друга некатолицька, без попереднього дозволу компетентної влади є заборонене.
Can. 814 – Licentiam iusta de causa concedere potest Hierarcha loci; eam vero ne concedat nisi impletis condicionibus, quae sequuntur:
1° pars catholica declaret se paratam esse pericula a fide deficiendi removere atque sinceram promissionem praestet se omnia pro viribus facturam esse, ut omnes filii in Ecclesia catholica baptizentur et educentur;
2° de his promissionibus a parte catholica faciendis altera pars tempestive certior fiat ita, ut constet ipsam vere consciam esse promissionis et obligationis partis catholicae;
3° ambae partes edoceantur de finibus et proprietatibus essentialibus matrimonii a neutro sponso excludendis.
Кан. 814 – Дозвіл з виправданої причини може дати місцевий Ієрархь але нехай його не дає, якщо не будуть виконані такі умови:
1° католицька сторона повинна заявити, що вона готова відсунути від себе небезпеку втрати віри, і дати щиру обіцянку, що зробить усе в міру сил, щоб усі діти були охрещені і виховані в католицькій Церкві;
2° друга сторона повинна бути своєчасно повідомленою про обіцянки, які дала католицька сторона, так щоб справді була свідома змісту обіцянки і зобов’язання католицької сторони;
3° обидві сторони повинні бути ознайомленими з цілями й істотними особливостями подружжя, яких не може виключити жодна сторона.
Can. 815 – Iure particulari uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris statuatur modus, quo hae declarationes et promissiones, quae semper requiruntur, faciendae sint, et modus determinetur, quo de eisdem et in foro externo constet et pars acatholica certior fiat.
Кан. 815 – Партикулярним правом кожної Церкви свого права повинен бути установлений спосіб, як треба робити такі заяви й обіцянки, що завжди вимагаються, і повинен бути окреслений спосіб, яким чином це має бути відомо у зовнішній сфері й як має бути повідомлена некатолицька сторона.
Can. 816 – Hierarchae loci aliique pastores animarum curent, ne coniugi catholico et filiis ex matrimonio mixto natis auxilium spirituale desit ad eorum obligationes conscientiae implendas, atque coniuges adiuvent ad consortii vitae coniugalis et familiaris unitatem fovendam.
Кан. 816 – Місцеві Ієрархи та інші душпастирі повинні дбати про те, щоб католицькому супругові і дітям з мішаного подружжя не бракувало духовної допомоги для виконання їх обов’язків совісті. Вони мають також допомагати супругам у плеканні єдності у спільному подружньому і родинному житті.

Art. V — DE CONSENSU MATRIMONIALI;
Арт. V: Подружня згода

Can. 817 – § 1. Consensus matrimonialis est actus voluntatis, quo vir et mulier foedere irrevocabili se mutuo tradunt et accipiunt ad constituendum matrimonium. — § 2. Consensus matrimonialis nulla humana potestate suppleri potest.
Кан. 817 – § 1. Подружня згода – це акт волі, на підставі якого чоловік і жінка через нерозривний союз взаємно себе віддають і приймають одне одного для утворення подружжя.
§ 2. Подружня згода не може бути заступлена ніякою людською владою.
Can. 818 – Sunt incapaces matrimonii celebrandi:
1° qui sufficienti usu rationis carent;
2° qui laborant gravi defectu discretionis iudicii circa iura et obligationes matrimoniales essentiales mutuo tradenda et acceptanda;
3° qui ob causas naturae psychicae obligationes matrimonii essentiales assumere non possunt.
Кан. 818 – Нездатними для укладання подружжя є ті, які:
1° позбавлені достатнього користування розумом;
2° мають поважний брак оціночного розпізнання щодо істотних подружніх прав і обов’язків, які взаємно передаються і приймаються;
3° з причин психічної природи нездатні взяти на себе істотні подружні обов’язки.
Can. 819 – Ut consensus matrimonialis haberi possit, necesse est, ut matrimonium celebrantes saltem non ignorent matrimonium esse consortium permanens inter virum et mulierem ordinatum ad filios cooperatione aliqua sexuali procreandos.
Кан. 819 – Для того, щоб могла заіснувати подружня згода, потрібно, аби ті, хто одружуються, знали принаймні, що подружжя є тривалим союзом між чоловіком і жінкою, спрямованим для народжування дітей через певну статеву співдію.
Can. 820 – § 1. Error in persona invalidum reddit matrimonium.
§ 2. Error in qualitate personae, etsi dat causam matrimonio, matrimonium non dirimit, nisi haec qualitas directe et principaliter intenditur.
Кан. 820 – § 1. Помилка щодо особи робить подружжя неправосильним.
§ 2. Помилка щодо якості особи, хоч би була причиною одруження, не розриває подружжя, хіба що саме ця якість була безпосередньо і принципово задумана.
Can. 821 – Qui matrimonium celebrat deceptus dolo ad obtinendum consensum patrato circa aliquam alterius partis qualitatem, quae sua natura consortium vitae coniugalis graviter perturbare potest, invalide celebrat.
Кан. 821 – Хто одружується, обманутий підступом, учиненим заради одержання згоди на подружжя щодо певної якості другої сторони, яка може за своєю природою поважно порушити спільність подружнього життя, той укладає його неправосильно.
Can. 822 – Error circa matrimonii unitatem vel indissolubilitatem aut sacramentalem dignitatem, dummodo non determinet voluntatem, non vitiat consensum matrimonialem.
Кан. 822 – Помилка щодо єдності або нерозривності, або гідності тайни подружжя не порушує подружньої згоди, якщо не детермінує волі.
 
Can. 823 – Scientia aut opinio nullitatis matrimonii consensum matrimonialem non necessario excludit.
Кан. 823 – Знання або думка про недійсність подружжя необов’язково виключає подружню згоду.
Can. 824 – § 1. Internus animi consensus praesumitur conformis verbis vel signis in celebrando matrimonio adhibitis.
§ 2. Sed si alterutra vel utraque pars positivo voluntatis actu excludit matrimonium ipsum vel matrimonii essentiale aliquod elementum vel essentialem aliquam proprietatem, invalide matrimonium celebrat.
Кан. 824 – § 1. Приймається, що внутрішня згода відповідає словам або знакам, ужитим при укладанні подружжя.
§ 2. Якщо, однак, одна із сторін або обидві позитивним актом волі виключили б саме подружжя або якийсь істотний елемент подружжя, або якусь істотну властивість, укладають його неправосильно.
Can. 825 – Invalidum est matrimonium celebratum ob vim vel metum gravem ab extrinseco etiam inconsulto incussum, a quo ut quis se liberet, eligere cogatur matrimonium.
Кан. 825 – Неправосильним є подружжя, укладене під примусом або під впливом якогось тяжкого страху ззовні, хоч би не зумисно викликаного, для звільнення від якого, хтось змушений був вибрати подружжя.
Can. 826 – Matrimonium sub condicione valide celebrari non potest.
Кан. 826 – Не можна правосильно укладати подружжя з умовою.
Can. 827 – Etsi matrimonium invalide ratione impedimenti vel defectus formae celebrationis matrimonii iure praescriptae celebratum est, consensus praestitus praesumitur perseverare, donec de eius revocatione constiterit.
Кан. 827 – Хоч подружжя було укладене неправосильно з уваги на перешкоду або брак приписаної правом форми вінчання, то, однак, приймається, що дана згода триває, поки не стане відомо про її відкликання.

Art. VI — DE FORMA CELEBRATIONIS MATRIMONII;
Арт. VІ — Форма вінчання

Can. 828 – § 1. Ea tantum matrimonia valida sunt, quae celebrantur ritu sacro coram Hierarcha loci vel parocho loci vel sacerdote, cui ab alterutro collata est facultas matrimonium benedicendi, et duobus saltem testibus secundum tamen praescripta canonum, qui sequuntur, et salvis exceptionibus, de quibus in cann. 832 et 834, § 2. — § 2. Sacer hic censetur ritus ipso interventu sacerdotis assistentis et benedicentis.
Кан. 828 – § 1. Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно із святим обрядом перед місцевим Ієрархом чи парохом або ж священиком, якому одним з цих двох було надане повноваження благословити подружжя, а також у присутності принаймні двох свідків, однак, згідно з приписами наступних канонів і з дотриманням винятків, про які мова в канн. 832 і 834, § 2.
§ 2. Священним вважається цей обряд через саму участь священика, який асистує і благословить.
Can. 829 – § 1. Hierarcha loci et parochus loci capta possessione canonica officii, dum legitime officio funguntur, intra fines sui territorii ubique valide benedicunt matrimonium, sive sponsi sunt subditi sive, dummodo alterutra saltem pars sit ascripta propriae Ecclesiae sui iuris, non subditi.
§ 2. Hierarcha et parochus personalis vi officii matrimonium solummodo eorum, quorum saltem alteruter sibi subditus est, intra fines suae dicionis valide benedicunt.
§ 3. Patriarcha ipso iure facultate praeditus est servatis aliis de iure servandis matrimonia per se ipsum benedicendi ubique terrarum, dummodo alterutra saltem pars ascripta sit Ecclesiae, cui praeest.
Кан. 829 – § 1. Місцевий Ієрарх і місцевий парох, які канонічно одержали свій уряд, і доки законно виконують уряд, всюди в межах своєї території правосильно благословлять подружжя, чи коли наречені є їх підлеглими, чи якщо принаймні одна з двох сторін належить до власної Церкви свого права.
§ 2. Ієрарх і персональний парох на підставі свого уряду в межах своєї округи правосильно благословлять тільки ті подружжя, з яких принаймні одна сторона є їм підлеглою.
§ 3. Патріярх на підставі самого права наділений повноваженням благословити повсюдно подружжя, дотримуючись того, чого законно слід дотримуватись, якщо принаймні одна сторона приписана до очолюваної ним Церкви.
Can. 830 – § 1. Hierarcha loci et parochus loci, dum legitime officio funguntur, possunt sacerdotibus cuiusvis Ecclesiae sui iuris, etiam Ecclesiae latinae, facultatem conferre, intra fines sui territorii determinatum matrimonium benedicendi.
§ 2. Facultatem generalem vero matrimonia benedicendi conferre potest solus Hierarcha loci firmo can. 302, § 2.
§ 3. Collatio facultatis matrimonia benedicendi, ut valida sit, determinatis sacerdotibus expresse immo, si de facultate generali agitur, scripto conferri debet.
Кан. 830 – § 1. Місцевий Ієрарх і місцевий парох, поки законно виконують свій уряд, можуть надавати священикам будь-якої Церкви свого права, навіть латинської Церкви, повноваження благословити подружжя в межах своєї території.
§ 2. Загальне повноваження благословити подружжя може надати тільки місцевий Ієрарх з дотриманням кан. 302, § 2.
§ 3. Щоб надання повноваження благословити подружжя було правосильним, воно повинно бути надане визначеним священикам у виразний спосіб, а якщо йдеться про загальне повноваження, – надане в письмовій формі.
Can. 831 – § 1. Hierarcha loci vel parochus loci matrimonium licite benedicunt:
1° postquam sibi constitit de domicilio vel quasi-domicilio vel menstrua commoratione aut, si de vago agitur, actuali commoratione alterutrius sponsi in loco matrimonii;
2° habita, si hae condiciones desunt, licentia Hierarchae vel parochi domicilii vel quasi-domicilii alterutrius partis, nisi iusta causa excusat;
3° in loco quoque exclusivo alterius Ecclesiae sui iuris, nisi Hierarcha, qui in hoc loco potestatem suam exercet, expresse renuit.
§ 2. Matrimonium coram sponsi parocho celebretur, nisi vel ius particulare aliud fert vel iusta causa excusat.
Кан. 831 – § 1. Місцевий Ієрарх або місцевий парох дозволено благословляють подружжя:
1° після того, як упевнились щодо постійного або тимчасового місця проживання, або одномісячного проживання або, якщо йдеться про неосілих, перебування в даний час одного з двох наречених у місці одруження;
2° якщо при відсутності таких умов, вони мають дозвіл Ієрарха або пароха постійного або тимчасового місця проживання однієї з двох сторін, хіба що слушна причина інше виправдовує;
3° також у виключному місці іншої Церкви свого права, хіба що Ієрарх, який у цьому місці виконує свою владу, виразно це забороняє.
§ 2. Подружжя слід укладати перед парохом нареченого, хіба що партикулярне право велить щось інше або виправдовує слушна причина.
Can. 832 – § 1. Si haberi vel adiri non potest sine gravi incommodo sacerdos ad normam iuris competens, celebrare intendentes verum matrimonium illud valide ac licite coram solis testibus celebrare possunt:
1° in periculo mortis;
2° extra periculum mortis, dummodo prudenter praevideatur earum rerum condicionem esse per mensem duraturam.
§ 2. In utroque casu, si praesto est alius sacerdos, ille, si fieri potest, vocetur, ut matrimonium benedicat salva matrimonii validitate coram solis testibus; eisdem in casibus etiam sacerdos acatholicus vocari potest.
§ 3. Si matrimonium celebratum est coram solis testibus, coniuges a sacerdote quam primum benedictionem matrimonii suscipere ne neglegant.
Кан. 832 – § 1. Якщо немає доступу до компетентного згідно з приписом права священика або не можна до нього дістатись без поважної невигоди, то ті, що мають намір увійти у справжнє подружжя, можуть його правосильно і дозволено укласти в присутності самих лише свідків:
1° в небезпеці смерті;
2° поза небезпекою смерті, якщо розсудливо передбачається, що такий стан речей буде тривати місяць.
§ 2. В обох випадках, якби поруч був інший священик, то його по змозі слід попросити, щоб поблагословив подружжя, з дотриманням правосильності подружжя в присутності лише свідківь у цих випадках можна запросити також некатолицького священика.
§ 3. Якщо одруження відбулося лише в присутності свідків, то супруги не повинні занедбати одержати від священика якнайскоріше благословення подружжя.
Can. 833 – § 1. Hierarcha loci cuilibet sacerdoti catholico facultatem conferre potest matrimonium christifidelium alicuius Ecclesiae orientalis acatholicae, qui sacerdotem propriae Ecclesiae sine gravi incommodo adire non possunt, benedicendi, si sua sponte id petunt et dummodo nihil validae vel licitae celebrationi matrimonii obstet.
§ 2. Sacerdos catholicus, si fieri potest, antequam matrimonium benedicit, auctoritatem competentem illorum christifidelium de hac re certiorem faciat.
Кан. 833 – § 1. Місцевий Ієрарх може надати будь-якому католицькому священикові повноваження благословити подружжя вірних якоїсь східної некатолицької Церкви, які не можуть звернутися до священика власної Церкви без поважної невигоди, якщо вони з власної волі про це попросять і якщо ніщо не заважає правосильному і дозволеному укладенню подружжя.
§ 2. Католицький священик, по змозі, поки поблагословить подружжя, повинен повідомити про це компетентну владу тих вірних.
Can. 834 – § 1. Forma celebrationis matrimonii iure praescripta servanda est, si saltem alterutra pars matrimonium celebrantium in Ecclesia catholica baptizata vel in eandem recepta est.
§ 2. Si vero pars catholica alicui Ecclesiae orientali sui iuris ascripta matrimonium celebrat cum parte, quae ad Ecclesiam orientalem acatholicam pertinet, forma celebrationis matrimonii iure praescripta servanda est tantum ad liceitatem; ad validitatem autem requiritur benedictio sacerdotis servatis aliis de iure servandis.
Кан. 834 – § 1. Слід дотримуватися приписаної правом форми вінчання, якщо принаймні одна сторона з тих, що одружуються, охрещена в католицькій Церкві або прийнята до неї.
§ 2. Якщо ж католицька сторона, приписана до якоїсь східної Церкви, одружується із стороною, яка належить до некатолицької східної Церкви, то треба дотримуватись приписаної правом форми вінчання тільки для дозволеностіь для правосильності ж вимагається благословення священика з дотриманням інших вимог, яких законно треба дотримуватись.
Can. 835 – Dispensatio a forma celebrationis matrimonii iure praescripta reservatur Sedi Apostolicae vel Patriarchae, qui eam ne concedat nisi gravissima de causa.
Кан. 835 – Диспенза від приписаної правом форми вінчання застерігається Апостольському Престолові або Патріярхові, який повинен надавати її лише з дуже поважної причини.
Can. 836 – Extra casum necessitatis in matrimonii celebratione serventur praescripta librorum liturgicorum et legitimae consuetudines.
Кан. 836 – Поза випадком необхідності під час вінчання слід дотримуватися приписів літургічних книг і законних звичаїв.
 
Can. 837 – § 1. Ad matrimonium valide celebrandum necesse est, ut partes sint praesentes una simul et consensum matrimonialem mutuo exprimant.
§ 2. Matrimonium per procuratorem valide celebrari non potest, nisi iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris aliud statuitur, quo in casu etiam de condicionibus, sub quibus tale matrimonium celebrari potest, providendum est.
Кан. 837 – § 1. Для правосильного подружжя необхідно, щоб сторони були присутні разом одночасно і взаємно висловили згоду на подружжя.
§ 2. Не можна правосильно вінчатися через уповноваженого, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права постановляє щось інше. У цьому випадку слід подбати також про умови, за яких можна укладати таке подружжя.
Can. 838 – § 1. Matrimonium celebretur in ecclesia paroeciali aut de licentia Hierarchae loci vel parochi loci in alio loco sacro; in aliis autem locis celebrari non potest nisi de licentia Hierarchae loci.
§ 2. Circa tempus celebrationis matrimonii servandae sunt normae iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris statutae.
Кан. 838 – § 1. Вінчатися слід у парафіяльній церкві або за дозволом місцевого Ієрарха або місцевого пароха в іншому святому місціь а в інших місцях вінчатися можна тільки за дозволом місцевого Ієрарха.
§ 2. Щодо часу вінчання треба дотримуватись приписів, установлених партикулярним правом власної Церкви свого права.
Can. 839 – Vetita est ante vel post canonicam celebrationem alia eiusdem matrimonii celebratio religiosa ad matrimonialem consensum praestandum vel renovandum; item vetita est celebratio religiosa, in qua et sacerdos catholicus et minister acatholicus partium consensum exquirunt.
Кан. 839 – Забороняється до і після канонічного вінчання інше релігійне укладання того ж подружжя для вираження або відновлення подружньої згодиь подібно забороняється релігійне вінчання, в якому і католицький священик і некатолицький служитель вимагають згоди сторін.
Can. 840 – § 1. Permissio matrimonii secreti ab Hierarcha loci gravi et urgenti de causa concedi potest et secumfert gravem obligationem secretum servandi ex parte Hierarchae loci, parochi, sacerdotis facultate matrimonium benedicendi praediti, testium et alterius coniugis, altero non consentiente divulgationi.
§ 2. Obligatio secretum servandi ex parte Hierarchae loci cessat, si grave scandalum aut gravis erga matrimonii sanctitatem iniuria ex secreti observantia imminet.
§ 3. Matrimonium secreto celebratum in speciali tantummodo libro in archivo secreto curiae eparchialis asservando adnotetur, nisi gravissima causa obstat.
Кан. 840 – § 1. Дозвіл на таємне вінчання місцевий Ієрарх може дати з поважної і наглої причини і він містить у собі важкий обов’язок зберігати таємницю з боку місцевого Ієрарха, пароха, священика, наділеного повноваженням благословити подружжя, свідків і одного супруга, якщо другий супруг не погоджується на розголошування.
§ 2. Обов’язок зберігати таємницю з боку місцевого Ієрарха припиняється, якщо через її зберігання загрожує поважне згіршення або велика шкода для святості подружжя.
§ 3. Подружжя, укладене таємно, слід записувати тільки в окремій книзі, яка повинна зберігатись у таємному архіві єпархіяльної курії, хіба що на перешкоді стоїть дуже поважна причина.
Can. 841 – § 1. Celebrato matrimonio parochus loci celebrationis vel is, qui eius vices gerit, etsi neuter matrimonium benedixit, quam primum adnotet in libro matrimoniorum nomina coniugum, sacerdotis benedicentis ac testium, locum et diem celebrati matrimonii, dispensationem, si casus fert, a forma celebrationis matrimonii vel ab impedimentis eiusque auctorem una cum impedimento eiusque gradu, facultatem matrimonium benedicendi collatam atque alia secundum modum a proprio Episcopo eparchiali praescriptum.
§ 2. Praeterea parochus loci in libro baptizatorum adnotet coniugem tali die in sua paroecia matrimonium celebravisse; si vero coniux alibi baptizatus est, parochus loci testimonium matrimonii mittat per se vel per curiam eparchialem ad parochum, apud quem coniugis baptismus adnotatus est, nec acquiescat, donec notitiam de adnotatione matrimonii in libro baptizatorum receperit.
§ 3. Si matrimonium ad normam can. 832 celebratum est, sacerdos, si illud benedixit, secus testes et coniuges curare debent, ut celebratio matrimonii in praescriptis libris quam primum adnotetur.
Кан. 841 – § 1. Після вінчання парох місця, де воно відбулось, або його заступник, хоч би ніхто з них не благословив подружжя, повинен якнайскоріше записати в книзі подружжів імена супругів, священика, який благословив, і свідків, місце і день вінчання, якщо потрібно, диспензу від форми вінчання або перешкод та її автора разом з перешкодою і її ступенемь надання повноваження благословити подружжя та інше відповідно до способу, приписаного власним єпархіяльним Єпископом.
§ 2. Крім того, місцевий парох повинен також записати в книзі охрещених, що супруг одружився у такий то день в його парафіїь якщо ж супруг був охрещений деінде, то місцевий парох повинен вислати свідоцтво про одруження сам або через єпархіяльну курію парохові, у якого записане хрещення супруга, і нехай не буде спокійним, поки не одержить повідомлення про запис подружжя в книзі охрещених.
§ 3. Якщо подружжя було укладене згідно з приписом кан. 832, то священик, якщо його благословив, а в противному разі свідки і супруги повинні подбати, щоб укладене одруження було якнайскоріше записане в приписаних книгах.
Can. 842 – Si matrimonium vel convalidatur pro foro externo vel nullum declaratur vel legitime praeterquam morte solvitur, parochus loci celebrationis matrimonii certior fieri debet, ut adnotatio in libris matrimoniorum et baptizatorum fiat.
Кан. 842 – Якщо подружжя або узаконюється для зовнішньої сфери або визнається недійсним або згідно з законом розв’язується, крім випадку смерті, то треба повідомити пароха місця вінчання, щоб він здійснив запис у книгах подружжів і охрещених.

Art. VII — DE MATRIMONII CONVALIDATIONE;
Арт. VІІ — Узаконення подружжя

1° De convalidatione simplici — 1° Звичайне узаконення
Can. 843 – § 1. Ad convalidandum matrimonium invalidum ob impedimentum dirimens requiritur, ut cesset impedimentum vel ab eodem dispensetur et consensum renovet saltem pars impedimenti conscia. — § 2. Haec renovatio requiritur ad validitatem convalidationis, etsi initio utraque pars consensum praestitit nec postea revocavit.
Кан. 843 – § 1. Для узаконення подружжя, неправосильного через розриваючу перешкоду, потрібно, щоб перестала існувати перешкода або була надана диспенза від неї і відновила згоду принаймні одна сторона, свідома перешкоди.
§ 2. Це відновлення вимагається для правосильності узаконення, хоч би спочатку обидві сторони висловили згоду і потім її не відкликали.
Can. 844 – Renovatio consensus debet esse novus voluntatis actus in matrimonium, quod pars renovans scit aut opinatur ab initio invalidum fuisse.
Кан. 844 – Відновлення згоди повинно бути новим актом волі на подружжя, про яке відновлююча сторона знає або припускає, що воно було від початку неправосильне.
Can. 845 – § 1. Si impedimentum est publicum, consensus ab utraque parte renovandus est forma celebrationis matrimonii iure praescripta.
§ 2. Si impedimentum est occultum, satis est, ut consensus renovetur privatim et secreto; a parte quidem impedimenti conscia, dummodo altera in consensu praestito perseveret, aut ab utraque parte, si impedimentum est utrique parti notum.
Кан. 845 – § 1. Якщо перешкода є прилюдною, то обидві сторони повинні відновити подружню згоду у приписаній правом формі вінчання.
§ 2. Якщо перешкода є таємною, то вистачає, щоб згода була відновлена приватно і таємноь причому стороною свідомою перешкоди, якщо триває згода висловлена другою стороною, або двома сторонами, коли перешкода відома обом сторонам.
Can. 846 – § 1. Matrimonium invalidum ob defectum consensus convalidatur, si pars, quae non consensit, iam consentit, dummodo consensus ab altera parte praestitus perseveret.
§ 2. Si defectus consensus probari non potest, satis est, ut pars, quae non consensit, privatim et secreto consensum praestet.
§ 3. Si defectus consensus probari potest, necesse est, ut consensus renovetur forma celebrationis matrimonii iure praescripta.
Кан. 846 – § 1. Подружжя, неправосильне через брак згоди, узаконюється, як тільки сторона, яка не висловила згоди, вже її дає, якщо триває згода, висловлена другою стороною.
§ 2. Якщо браку згоди не можна довести, то вистачає приватне і таємне відновлення згоди стороною, яка її не висловила.
§ 3. Якщо брак згоди можна довести, необхідне відновлення її у приписаній правом формі вінчання.
Can. 847 – Matrimonium invalidum ob defectum formae celebrationis matrimonii iure praescriptae, ut validum fiat, denuo hac forma celebrari debet.
Кан. 847 – Щоб подружжя, неправосильне через брак приписаної правом форми вінчання, стало правосильним, воно мусить бути заново укладене у цій формі.
2° De sanatione in radice — 2° Оздоровлення в корені
Can. 848 – § 1. Matrimonii invalidi sanatio in radice est eiusdem sine renovatione consensus convalidatio ab auctoritate competenti concessa secumferens dispensationem ab impedimento, si adest, atque a forma celebrationis matrimonii iure praescripta, si servata non est, necnon retrotractionem effectuum canonicorum ad praeteritum.
§ 2. Convalidatio fit a momento concessionis gratiae; retrotractio vero intellegitur facta ad momentum celebrationis matrimonii, nisi aliter in concessione expresse cavetur.
Кан. 848 – § 1. Оздоровлення в корені неправосильного подружжя – це узаконення його без відновлення згоди, уділене компетентною владою. Містить воно у собі диспензу від перешкоди, якби така існувала, і від приписаної правом форми вінчання, якщо вона не була дотримана, а також від переведення канонічних наслідків у минуле.
§ 2. Узаконення стається від моменту надання ласки зате переведення наслідків у минуле відноситься до моменту укладення подружжя, хіба що в наданні ласки виразно застерігається щось інше.
Can. 849 – § 1. Sanatio matrimonii in radice valide concedi potest etiam alterutra vel utraque parte inscia.
§ 2. Sanatio in radice ne concedatur nisi gravi de causa et nisi probabile est partes in consortio vitae coniugalis perseverare velle.
Кан. 849 – § 1. Оздоровлення подружжя в корені може бути правосильно надане навіть без відома однієї або обох сторін.
§ 2. Оздоровлення в корені слід надавати тільки з поважної причини і якщо є вірогідним, що сторони хочуть підтримувати спільність подружнього життя.
Can. 850 – § 1. Matrimonium invalidum sanari potest, dummodo consensus utriusque partis perseveret.
§ 2. Matrimonium invalidum ob impedimentum iuris divini valide sanari non potest, nisi postquam impedimentum cessavit.
Кан. 850 – § 1. Неправосильне подружжя може бути оздоровлене, якщо триває згода обох сторін.
§ 2. Подружжя, неправосильне через перешкоду з Божого права, може бути оздоровлене тільки після того, як перестала існувати перешкода.
Can. 851 – § 1. Si in utraque vel alterutra parte deest consensus, matrimonium non potest valide sanari in radice, sive consensus ab initio defuit, sive ab initio praestitus postea revocatus est.
§ 2. Si vero consensus ab initio quidem defuit, sed postea praestitus est, sanatio concedi potest a momento praestiti consensus.
Кан. 851 – § 1. Якщо з боку однієї або обох сторін немає згоди, подружжя не можна оздоровити в корені, без уваги на те, чи згоди не було спочатку чи була висловлена спочатку, а потім була відкликана.
§ 2. Якщо ж спочатку згоди не було, але пізніше вона була висловлена, оздоровлення може бути надане від моменту висловлення згоди.
Can. 852 – Patriarcha et Episcopus eparchialis concedere possunt sanationem in radice in singulis casibus, si validitati matrimonii obstat defectus formae celebrationis matrimonii iure praescriptae vel aliquod impedimentum, a quo ipsi dispensare possunt, et in casibus iure praescriptis, si impletae sunt condiciones, de quibus in can. 814; in ceteris casibus et si de impedimento iuris divini agitur, quod iam cessavit, sanatio in radice concedi potest a sola Sede Apostolica.
Кан. 852 – Патріярх і єпархіяльний Єпископ можуть надати оздоровлення в корені в окремих випадках, якщо перешкодою правосильності подружжя стоїть брак приписаної правом форми вінчання, або якась перешкода, від якої самі можуть диспензувати, і у приписаних правом випадках, якщо були виконані умови, про які мова в кан. 814ь в інших випадках і якщо йдеться про перешкоду з Божого права, яка вже перестала діяти, оздоровлення в корені може надати лише Апостольський Престол.

Art. VIII — DE SEPARATIONE CONlUGUM;
Арт. VІІІ — Розлучення супругів

1° De dissolutione vinculi — 1° Розірвання подружнього вузла
Can. 853 – Matrimonii vinculum sacramentale matrimonio consummato nulla humana potestate nullaque causa praeterquam morte dissolvi potest.
Кан. 853 – Священний подружній вузол після довершення подружжя не може бути розв’язаним ніякою людською владою і з жодної причини, крім смерті.
Can. 854 – § 1. Matrimonium initum a duobus non baptizatis solvitur ex privilegio paulino in favorem fidei partis, quae baptismum suscepit, ipso iure, si novum matrimonium ab eadem parte celebratur, dummodo pars non baptizata discedat.
§ 2. Discedere censetur pars non baptizata, si non vult pacifice cohabitare cum parte baptizata sine contumelia Creatoris, nisi haec post baptismum susceptum iustam illi dedit discedendi causam.
Кан. 854 – § 1. Подружжя, укладене між двома нехрещеними, розв’язується на підставі павлового привілею для добра віри сторони, яка прийняла хрещення, на підставі самого права, якщо ця сторона вступає в нове подружжя, за умови що нехрещена сторона відійшла.
§ 2. Вважається, що нехрещена сторона відходить, якщо не хоче мешкати з хрещеною стороною у згоді, не ображаючи Творця, хіба що хрещена сторона після прийняття хрещення подала виправдану причину відходу.
Can. 855 – § 1. Ut pars baptizata novum matrimonium valide celebret, pars non baptizata interpellari debet, num:
1° velit et ipsa baptismum suscipere;
2° saltem velit cum parte baptizata pacifice cohabitare sine contumelia Creatoris.
§ 2. Haec interpellatio post baptismum fieri debet; sed Hierarcha loci gravi de causa potest permittere, ut interpellatio ante baptismum fiat, immo potest ab interpellatione dispensare sive ante sive post baptismum, si modo procedendi saltem summario et extraiudiciali constat eam fieri non posse aut fore inutilem.
Кан. 855 – § 1. Для того, щоб охрещена сторона могла правосильно укласти нове подружжя, вона повинна запитати нехрещену сторону:
1° чи і вона не хотіла б прийняти хрещення;
2° чи принаймні не хотіла б з хрещеною стороною мешкати згідно, не ображаючи Творця.
§ 2. Таке запитування має відбуватися після охрещення. Однак, місцевий Ієрарх може з поважної причини дозволити, щоб таке запитування відбувалось перед охрещенням, навіть може звільнити від запитування, як перед охрещенням, так і після охрещення, якщо з перевірки, принаймні сумарної і позасудової буде встановлено, що не можна його проводити або воно буде безплідним.
Can. 856 – § 1. Interpellatio fit regulariter de auctoritate Hierarchae loci partis conversae, a quo concedendum est alteri coniugi spatium temporis ad respondendum, si id petivit, eo tamen monito, ut hoc spatio temporis inutiliter elapso eius silentium pro responsione negativa habeatur.
§ 2. Interpellatio etiam privatim facta ab ipsa parte conversa valet, immo est licita, si forma superius praescripta servari non potest.
§ 3. In utroque casu de interpellatione facta deque eiusdem exitu in foro externo legitime constare debet.
Кан. 856 – § 1. Запитування повинно проводитись, як правило, на підставі влади Ієрарха місця проживання наверненої сторони, який зобов’язаний дати другій стороні, якби вона про це просила, час на відповідь, зазначаючи однак, що коли цей час мине безкорисно, мовчання буде вважатися за відмовну відповідь.
§ 2. Запитування, проведене навіть приватно наверненою стороною, є правосильним, навіть дозволеним, якщо не можна зберегти приписану вище форму.
§ 3. В обох випадках проведення запитування та його наслідок повинні бути стверджені згідно з правом у зовнішній сфері.
Can. 857 – Pars baptizata ius habet novum matrimonium celebrandi cum parte catholica, si:
1° altera pars negative interpellationi respondit;
2° interpellatio legitime omissa est;
3° pars non baptizata, sive iam interpellata sive non, antea perseverans in pacifica cohabitatione postea sine iusta causa discessit; quo in casu vero interpellatio ad normam cann. 855 et 856 praemittenda est.
Кан. 857 – Хрещена сторона має право укласти нове подружжя з католицькою стороною, якщо:
1° друга сторона відповіла відмовно на запитування;
2° запитування було пропущено;
3° нехрещена сторона, запитувана чи ні, мешкаючи спочатку разом у мирній згоді, потім відійшла без виправданої причиниь в такому випадку слід провести запитування, згідно канн. 855 і 856.
Can. 858 – Hierarcha loci tamen gravi de causa concedere potest, ut pars baptizata, utens privilegio paulino, celebret matrimonium cum parte acatholica sive baptizata sive non baptizata servatis etiam praescriptis canonum de matrimoniis mixtis.
Кан. 858 – Місцевий Ієрарх може, однак, з поважної причини дозволити, щоб хрещена сторона, користуючись павловим привілеєм, звінчалась з хрещеною чи нехрещеною некатолицькою стороною, з дотриманням, також, канонічних приписів про мішані подружжя.
Can. 859 – § 1. Non baptizatus, qui plures uxores non baptizatas simul habet, suscepto in Ecclesia catholica baptismo, si ei durum est cum earum prima permanere, unam ex illis ceteris dimissis retinere potest; idem valet de muliere baptizata, quae plures maritos non baptizatos simul habet.
§ 2. In hoc casu matrimonium forma celebrationis matrimonii iure praescripta celebrandum est servatis etiam aliis de iure servandis.
§ 3. Hierarcha loci condicione morali, sociali, oeconomica locorum et personarum prae oculis habita curet, ut eorum, qui dimissi sunt, necessitatibus satis provisum sit secundum normas iustitiae, caritatis et aequitatis.
Кан. 859 – § 1. Нехрещений, який має одночасно перед хрещенням кількох нехрещених жінок, після прийняття хрещення в католицькій Церкві, якщо йому важко залишатись з першою дружиною, може затримати одну з них, віддаляючи всіх іншихь те саме стосується нехрещеної дружини, яка має одночасно кількох нехрещених чоловіків.
§ 2. У цьому випадку вінчання повинно відбутися у приписаній правом формі, з дотриманням також інших правових вимог.
§ 3. Місцевий Ієрарх, беручи до уваги моральні, суспільні й економічні умови місць і осіб, має подбати, згідно з вимогами справедливості, любові та слушності про достатнє забезпечення потреб тих, які були віддалені.
Can. 860 – Non baptizato, qui suscepto in Ecclesia catholica baptismo cum coniuge non baptizato ratione captivitatis vel persecutionis cohabitationem restaurare non potest, aliud matrimonium celebrare licet, etsi altera pars baptismum interea suscepit, firmo can. 853.
Кан. 860 – Якщо нехрещений, після прийняття хрещення в католицькій Церкві, не може налагодити спільне проживання з нехрещеним супругом з огляду на ув’язнення або переслідування, то може увійти в нове подружжя, хоч би тим часом друга сторона прийняла хрещення, з дотриманням припису кан. 853.
Can. 861 – In re dubia privilegium fidei gaudet favore iuris.
Кан. 861 – У разі сумніву привілей віри користується прихильністю права.
Can. 862 – Matrimonium non consummatum solvi potest iusta de causa a Romano Pontifice utraque parte rogante vel alterutra, etsi altera est invita.
Кан. 862 – Недовершене подружжя може бути розірване з виправданої причини Римським Архієреєм на просьбу обох сторін або тільки однієї, хоч би друга не погоджувалась.
2° De separatione manente vinculo — 2° Розлучення під час тривання вузла
Can. 863 – § 1. Enixe commendatur, ut coniux caritate motus et boni familiae sollicitus veniam non abnuat comparti adulterae atque consortium vitae coniugalis non disrumpat; si vero eiusdem culpam expresse aut tacite non condonavit, ius ei est solvendi consortium vitae coniugalis, nisi in adulterium consensit aut eidem causam dedit vel ipse quoque adulterium commisit.
§ 2. Tacita condonatio habetur, si coniux innocens, postquam de adulterio certior factus est, sua sponte cum altero coniuge maritali affectu conversatus est; praesumitur vero, si per sex menses consortium vitae coniugalis servavit neque auctoritatem ecclesiasticam vel civilem de re adiit.
§ 3. Si coniux innocens sua sponte consortium vitae coniugalis solvit, debet intra sex menses causam separationis deferre ad auctoritatem competentem, quae omnibus inspectis adiunctis perpendat, num coniux innocens adduci possit, ut culpam condonet et separationem non protrahat.
Кан. 863 – § 1. Настійно доручається, щоб супруг, спонуканий любов’ю і турботою про добро сім’ї, не відмовляв невірній стороні у прощенні і не розривав з нею спільності подружнього життя, якщо, однак, виразно або мовчазно не дарував провини, то має право припинити спільність подружнього життя, хіба що погодився на перелюбство або сам став його причиною чи сам також допустився перелюбства.
§ 2. Мовчазне прощення має місце тоді, коли невинна сторона, дізнавшивсь про перелюбство, добровільно з подружнім почуттям співживе з невірною стороноюь а це припускається, якщо вона протягом шести місяців підтримувала спільність подружнього життя і не зверталася в цій справі ні до церковної, ні до цивільної влади.
§ 3. Якщо невинний супруг добровільно розірвав спільність подружнього життя, то повинен протягом шести місяців передати справу про розлучення компетентній владі, яка, беручи до уваги всі обставини, має зважити, чи невинного супруга не можна б схилити до прощення вини і до того, щоб не продовжав розлучення.
Can. 864 – § 1. Si alteruter coniugum vitam communem coniugi vel filiis periculosam aut nimis duram reddit, alteri legitimam praebet causam discedendi decreto Hierarchae loci et etiam propria auctoritate, si periculum est in mora.
§ 2. Iure particulari Ecclesiae sui iuris aliae causae pro moribus populorum et locorum circumstantiis statui possunt.
§ 3. In omnibus casibus causa separationis cessante consortium vitae coniugalis restaurandum est, nisi ab auctoritate competenti aliud statuitur.
Кан. 864 – § 1. Якщо одне із супругів робить спільне життя небезпечним або надто важким для другої сторони чи для дітей, то дає тим самим іншій стороні законну причину відійти на підставі декрету місцевого Ієрарха і також власним рішенням, якщо небезпека є наглою.
§ 2. На підставі партикулярного права Церкви свого права можуть бути встановлені інші причини, залежно від звичаїв народів і обставин місця.
§ 3. У всіх випадках, коли причина розлучення припиняється, треба відновити спільність подружнього життя, хіба що компетентна влада постановляє щось інше.
Can. 865 – Facta separatione coniugum opportune semper cavendum est de debita filiorum sustentatione et educatione.
Кан. 865 – Після того, як дійшло до розлучення подружжя, слід відповідно подбати про належне утримання і виховання дітей.
Can. 866 – Coniux innocens laudabiliter alterum coniugem ad consortium vitae coniugalis rursus admittere potest, quo in casu iuri separationis renuntiat.
Кан. 866 – Невинний супруг може похвально знову допустити іншого супруга до спільності подружнього життя. У цьому випадку він відмовляється від права на розлучення.

CAPUT VIII — DE SACRAMENTALIBUS, DE LOCIS ET DE TEMPORIBUS
SACRIS, DE CULTU SANCTORUM, DE VOTO ET DE IUREIURANDO;
ГЛАВА VІІІ — ПОСВЯЧЕННЯ І БЛАГОСЛОВЕННЯ, СВЯТІ МІСЦЯ І ЧАСИ, ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ, ОБІТ І ПРИСЯГА

Art. I — DE SACRAMENTALIBUS;
Арт. І: Посвячення і благословення (сакраменталія)

Can. 867 – § 1. Per sacramentalia, quae sacra sunt signa, quibus ad aliquam sacramentorum imitationem effectus praesertim spirituales significantur et ex Ecclesiae impetratione obtinentur, homines ad praecipuum sacramentorum effectum suscipiendum disponuntur et varia vitae adiuncta sanctificantur.
§ 2. Circa sacramentalia serventur normae iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 867 – § 1. Через посвячення і благословення що є священними знаками на подобу тайн, завдяки молінню Церкви позначаються й осягаються наслідки, особливо духовні. За їхньою допомогою люди готуються до приймання головних наслідків тайн і освячуються різні обставини життя.
§ 2. Щодо посвячень і благословень слід дотримуватись норм партикулярного права власної Церкви свого права.

Art. II — DE LOCIS SACRIS;
Арт. ІІ: Святі місця

Can. 868 – Loca sacra, quae ad cultum divinum destinantur, nonnisi de licentia Episcopi eparchialis erigi possunt, nisi aliud iure communi expresse statuitur.
Кан. 868 – Святі місця, які призначаються для богопочитання, можуть заснову-ватись лише з дозволу єпархіяльного Єпископа, хіба що загальне право виразно постановляє щось інше.
1° De ecclesiis — 1° Церкви
Can. 869 – Ecclesia est aedes exclusive cultui divino dedicata consecratione vel benedictione.
Кан. 869 – Церква – це будівля, присвячена виключно для богопочитання через посвячення або благословення.
Can. 870 – Nulla aedes ad ecclesiam destinata aedificetur sine expresso Episcopi eparchialis consensu scripto dato, nisi aliter iure communi cavetur.
Кан. 870 – _одної будівлі, призначеної на церкву, не можна спорудити без виразного письмового дозволу єпархіяльного Єпископа, хіба що загальне право виразно постановляє щось інше.
Can. 871 – § 1. Consecratione dedicentur ecclesiae cathedrales et, si fieri potest, ecclesiae paroeciales, ecclesiae monasteriorum et ecclesiae domui religiosae adnexae.
§ 2. Consecratio reservatur Episcopo eparchiali, qui potest alii Episcopo facultatem ecclesiam consecrandi conferre; de peracta consecratione vel benedictione ecclesiae redigatur documentum in archivo curiae eparchialis asservandum.
Кан. 871 – § 1. Посвячуватись повинні катедральні церкви і, по змозі, парафіяльні церкви, монастирські церкви і церкви при чернечих домах.
§ 2. Посвячення застерігається єпархіяльному Єпископові, який може надати повноваження посвячувати церкву іншому Єпископовіь про проведення посвячення або благословення церкви необхідно скласти документ для зберігання в архіві єпархіяльної курії.
Can. 872 – § 1. Arcendum est ab ecclesiis, quidquid a loci sanctitate absonum est.
§ 2. Curent omnes, ad quos pertinet, ut in ecclesiis illa munditia servetur, quae domum Dei decet, mediaque securitatis adhibeantur ad res sacras et pretiosas tuendas.
Кан. 872 – § 1. Слід не допускати до церков того, що не сумісне зі святістю місця.
§ 2. Усі, кого це стосується, повинні дбати про те, щоб у церквах панувала така чистота, яка личить Божому домові, і застосовувались засоби безпеки для охорони святих і дорогоцінних речей.
Can. 873 – § 1. Si qua ecclesia nullo modo amplius ad cultum divinum adhiberi potest et possibilitas non datur eam reficiendi, ab Episcopo eparchiali in usum profanum non sordidum redigi potest.
§ 2. Si aliae graves causae suadent, ut aliqua ecclesia ad cultum divinum amplius non adhibeatur, Episcopus eparchialis eam in usum profanum non sordidum redigere potest consulto consilio presbyterali, de consensu eorum, qui iura in eandem sibi legitime vindicant, et dummodo salus animarum nihil inde detrimenti capiat.
Кан. 873 – § 1. Якщо якоїсь церкви ніяк не можна далі використовувати для богопочитання і немає змоги її відремонтувати, то єпархіяльний Єпископ може передати її для світського, але не для недостойного вжитку.
§ 2. Якщо радять інші поважні причини, щоб якась церква не вживалась більше для богопочитання, то єпархіяльний Єпископ може передати її для світського, але не для недостойного вжитку в погодженні з пресвітерською радою, за згодою тих, хто законно набув прав щодо цієї церкви, і якщо спасіння душ не зазнає від цього ніякої шкоди.
2° De coemeteriis et de exsequiis ecclesiasticis — 2° Церковні кладовища і похорони
Can. 874 – § 1. Ius est Ecclesiae catholicae possidendi propria coemeteria.
§ 2. Coemeteria Ecclesiae propria, ubi fieri potest, habeantur vel saltem spatia in coemeteriis civilibus christifidelibus defunctis destinata alterutra benedicenda; si vero haec obtineri non possunt, occasione exsequiarum tumulus benedicetur.
§ 3. In ecclesiis defuncti ne sepeliantur reprobata contraria consuetudine, nisi de eis agitur, qui Patriarchae, Episcopi vel Exarchi fuerunt.
§ 4. Paroeciae, monasteria ceteraque instituta religiosa propria coemeteria habere possunt.
Кан. 874 – § 1. Католицька Церква має право посідати власні кладовища.
§ 2. Там, де це можливо, Церква повинна мати власні кладовища або принаймні ділянки на державних кладовищах для поховання померлих вірних, і ті, і ті поблагословленіь якщо ж таких не можна мати, то слід з нагоди похорону поблагословити могилу.
§ 3. У церквах не слід хоронити померлих, відкидаючи протилежний звичай, хіба що йдеться про тих, що були Патріярхами, Єпископами або Екзархами.
§ 4. Парафії, монастирі та інші чернечі інститути можуть мати власні кладовища.
Can. 875 – Exsequiis ecclesiasticis, quibus Ecclesia defunctis spiritualem opem impetrat, eorum corpora honorat simulque vivis spei solacium affert, omnes christifideles et catechumeni defuncti donari debent, nisi eisdem iure privati sunt.
Кан. 875 – Церковний похорон, в якому Церква вимолює померлим духовну допомогу, вшановує їх останки й одночасно втішає живих надією, повинен надаватись усім вірним і оглашенним, хіба що вони були позбавлені його на підставі права.
Can. 876 – § 1. Concedi possunt exsequiae ecclesiasticae acatholicis baptizatis de prudenti Hierarchae loci iudicio, nisi constat de contraria eorum voluntate et dummodo minister proprius haberi non possit.
§ 2. Parvuli, quos parentes baptizare intendebant, aliique, qui aliquo modo Ecclesiae propinqui videbantur, sed antequam baptismum susceperunt, decesserunt, exsequiis ecclesiasticis item de prudenti Hierarchae loci iudicio donari possunt.
§ 3. Illis, qui proprii cadaveris cremationem elegerunt, nisi constat eos id fecisse rationibus ductos vitae christianae adversis, concedendae sunt exsequiae ecclesiasticae eo tamen modo celebratae, ut non lateat Ecclesiam corporum sepulturam cremationi anteponere utque scandalum vitetur.
Кан. 876 – § 1. Церковний похорон може бути дозволений некатолицьким хрещеним за розумним рішенням місцевого Ієрарха, хіба що відомо про їх противну волю і якщо не можна мати власного служителя.
§ 2. Дітям, яких батьки намірялись охрестити, та іншим, які якимсь чином виявили свою близькість до Церкви, але померли до прийняття хрещення, може бути дозволений церковний похорон також за розсудливим рішенням місцевого Ієрарха.
§ 3. Тим, хто вибрав кремацію свого трупа, якщо відомо, що вони зробили це не керуючись міркуваннями суперечними з християнським способом життя, слід дозволити церковний похорон, але проведений в такий спосіб, щоб видно було, що Церква віддає перевагу похованню тіла перед кремацією, а також, щоб уникнути згіршення.
Can. 877 – Exsequiis ecclesiasticis privandi sunt, nisi ante mortem aliqua dederunt paenitentiae signa, peccatores, quibus eaedem non sine publico christifidelium scandalo concedi possunt.
Кан. 877 – Треба позбавити церковного похорону, якщо не подали перед смертю якихось ознак каяння, грішників, яким не можна дозволити його без прилюдного згіршення вірних.
Can. 878 – § 1. In exsequiarum ecclesiasticarum celebratione omnis personarum acceptio vitetur.
§ 2. Firmo can. 1013 enixe commendatur, ut Episcopi eparchiales, quatenus fieri potest, praxim introducant, secundum quam occasione exsequiarum ecclesiasticarum solum eae oblationes recipiantur, quas christifideles sua sponte offerunt.
Кан. 878 – § 1. У відправі церковного похорону слід уникати будь-якого відрізнення щодо осіб.
§ 2. З дотриманням кан. 1013, наполегливо доручається, щоб єпархіяльні Єпископи по змозі впроваджували практику, відповідно до якої з нагоди церковного похорону приймалися б лише ті пожертви, які вірні дають добровільно.
Can. 879 – Expleta tumulatione adnotatio in libro defunctorum fiat ad normam iuris particularis.
Кан. 879 – Після похорону слід зробити запис у книзі померлих згідно з приписом партикулярного права.

Art. III — DE DIEBUS FESTIS ET PAENITENTIAE;
Арт. ІІІ: Свята і дні покаяння

Can. 880 – § 1. Dies festos et paenitentiae omnibus Ecclesiis orientalibus communes constituere, transferre aut supprimere solius est supremae Ecclesiae auctoritatis firma § 3.
§ 2. Dies festos et paenitentiae singulis Ecclesiis sui iuris proprios constituere, transferre aut supprimere competit etiam auctoritati, cuius est ius particulare earundem Ecclesiarum statuere, debita tamen habita ratione aliarum Ecclesiarum sui iuris et firmo can. 40, § 1.
§ 3. Dies festi de praecepto omnibus Ecclesiis orientalibus communes, praeter dies dominicos, sunt dies Nativitatis Domini Nostri Iesu Christi, Epiphaniae, Ascensionis, Dormitionis Sanctae Dei Genitricis Mariae ac dies Sanctorum Apostolorum Petri et Pauli, salvo iure particulari Ecclesiae sui iuris a Sede Apostolica approbato, quo quidam dies festi de praecepto supprimuntur vel ad diem dominicum transferuntur.
Кан. 880 – § 1. Установлювати свята і покаянні дні, спільні для всіх східних Церков, переносити їх або скасовувати, належить, із збереженням § 3, виключно до найвищої церковної влади.
§ 2. Установлювати власні свята і дні покаяння для окремих Церков свого права, переносити їх або скасовувати є також компетенцією влади, до якої належить ухвалювати партикулярне право цих Церков, приділяючи, однак, належну увагу іншим Церквам свого права і дотримуючись припису кан. 40, § 1.
§ 3. Приписаними святами, спільними для всіх східних Церков, крім неділь, є дні Різдва Господа Нашого Ісуса Христа, Богоявління, Вознесіння, Успіння Святої Богородиці Марії і день Святих Апостолів Петра і Павла, із збереженням партикулярного права Церкви свого права, затвердженого Апостольським Престолом, на підставі якого деякі приписані свята скасовуються або переносяться на неділю.
Can. 881 – § 1. Christifideles obligatione tenentur diebus dominicis et festis de praecepto Divinam Liturgiam participandi aut secundum praescripta vel legitimam consuetudinem propriae Ecclesiae sui iuris celebrationem laudum divinarum.
§ 2. Quo facilius christifideles hanc obligationem implere possint, statuitur tempus utile decurrere inde a vesperis vigiliae usque ad finem diei dominici vel festi de praecepto.
§ 3. Enixe commendatur christifidelibus, ut his diebus immo frequentius vel etiam cottidie Divinam Eucharistiam suscipiant.
§ 4. Abstineant christifideles his diebus ab illis operibus et negotiis, quae Cultum Deo reddendum, laetitiam diei Domini propriam aut debitam mentis ac corporis relaxationem impediunt.
Кан. 881 – § 1. Вірні зобов’язані в неділі і приписані свята брати участь у Божественній Літургії або у відслуженні церковного правила, відповідно до приписів або законного звичаю власної Церкви свого права.
§ 2. Щоб вірні могли легше виконувати цей обов’язок, встановляється корисний час, починаючи від вечірні попереднього дня аж до кінця неділі або приписаного свята.
§ 3. Наполегливо доручається вірним приймати в ці дні або навіть частіше, або щоденно Пресвяту Євхаристію.
§ 4. Вірні повинні в ці дні утримуватися від виконання тих робіт і занять, які перешкоджають віддавати Богу честь і переживати радість, властиву Господньому дню, а також користуватися належним духовним і фізичним відпочинком.
Can. 882 – Diebus paenitentiae christifideles obligatione tenentur ieiunium vel abstinentiam servandi modo iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris statuto.
Кан. 882 – У дні покаяння вірні зобов’язані дотримуватися посту або стриманості у спосіб, установлений партикулярним правом власної Церкви свого права.
Can. 883 – § 1. Christifideles extra fines territorii propriae Ecclesiae sui iuris versantes circa dies festos et paenitentiae ad normas in loco, ubi degunt, vigentes se plene conformare possunt.
§ 2. In familiis, in quibus coniuges diversis Ecclesiis sui iuris ascripti sunt, circa dies festos et paenitentiae praescripta unius vel alterius Ecclesiae sui iuris observare licet.
Кан. 883 – § 1. Вірні, які перебувають поза межами території власної Церкви свого права, можуть щодо свят і днів покаяння повністю пристосуватися до приписів, які діють у місці, де вони проживають.
§ 2. У сім’ях, де подружжя належить до різних Церков свого права, можна дотримуватись щодо свят і днів покаяння приписів однієї або другої Церкви свого права.

Art. IV — DE CULTU SANCTORUM, SACRARUM ICONUM VEL IMAGINUM ET RELIQUIARUM;
Арт. ІV: Почитання Святих, священних ікон або образів та мощей

Can. 884 – Ad sanctificationem populi Dei fovendam Ecclesia speciali et filiali christifidelium venerationi commendat Sanctam Mariam semper Virginem, Dei Matrem, quam Christus hominum omnium Matrem constituit, atque verum et authenticum promovet cultum aliorum Sanctorum, quorum quidem exemplo christifideles aedificantur et intercessione sustentantur.
Кан. 884 – Для зміцнення святості Божого народу Церква доручає для особливого й синівського вшановування Пресвяту Марію, Вседіву, Богородицю, яку Христос установив Матір’ю всіх людей, і підтримує правдиве і автентичне почитання інших Святих, приклад яких підбадьорює вірних, а покровительство дає підмогу.
 
Can. 885 – Cultu publico eos tantum servos Dei venerari licet, qui auctoritate Ecclesiae inter Sanctos vel Beatos relati sunt.
Кан. 885 – Прилюдним почитанням можна вшановувати тільки тих слуг Божих, які повагою Церкви були зачислені до Святих або Блаженних.
Can. 886 – Firma maneat praxis in ecclesiis sacras icones vel imagines venerationi christifidelium proponendi modo et ordine iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris statuendis.
Кан. 886 – Треба зберігати практику поміщування в церквах для вшанування вірними священних ікон або образів у спосіб і в порядку, які встановлює партикулярне право власної Церкви свого права.
Can. 887 – § 1. Sacrae icones vel imagines pretiosae, id est vetustate aut arte praestantes in ecclesiis venerationi christifidelium expositae, in aliam ecclesiam transferri vel alienari non possunt nisi de consensu scripto dato Hierarchae, qui in eandem ecclesiam potestatem suam exercet, firmis cann. 1034 - 1041.
§ 2. Sacrae icones vel imagines pretiosae etiam ne restaurentur nisi de consensu scripto dato eiusdem Hierarchae, qui, antequam eum concedit, peritos consulat.
Кан. 887 – § 1. Дорогоцінних священних ікон або образів, тобто таких, що вирізняються давниною або мистецькою вартістю, вмішених в церквах для вшанування вірними, не можна переносити до іншої церкви або передавати, хіба що за письмовою згодою Ієрарха, який виконує свою владу щодо цієї церкви, з дотриманням канн. 1034-1041.
§ 2. Дорогоцінних священних ікон або образів не можна навіть реставрувати без письмової згоди цього Ієрарха, який перед тим, як її дати, повинен порадитись з фахівцями.
Can. 888 – § 1. Sacras reliquias vendere non licet.
§ 2. Insignes reliquiae, icones vel imagines, quae in aliqua ecclesia magna populi veneratione honorantur, non possunt valide quoquo modo alienari neque in aliam ecclesiam perpetuo transferri nisi de consensu Sedis Apostolicae vel Patriarchae, qui eum dare non potest nisi de consensu Synodi permanentis firmo can. 1037.
§ 3. Circa restaurationem harum iconum vel imaginum servetur can. 887, § 2.
Кан. 888 – § 1. Не дозволено продавати святі мощі.
§ 2. Визначних мощей, ікон або образів, які в якійсь церкві зазнають великої пошани з боку народу, правосильно не можна ніяким чином позбуватися, ані переносити на постійно до іншої церкви, хіба що за згодою Апостольського Престолу або Патріярха, який може її дати лише за згодою постійного Синоду, із збереженням кан. 1037.
§ 3. Щодо реставрації цих ікон або образів слід дотримуватись кан. 887, § 2.

Art. V — DE VOTO ET DE IUREIURANDO;
Арт. V: Обіт і присяга

Can. 889 – § 1. Votum, promissio scilicet deliberata ac libera Deo facta de bono possibili et meliore, ex virtute religionis impleri debet.
§ 2. Voti sunt capaces omnes congruentem usum rationis habentes, nisi iure prohibentur.
§ 3. Votum ex metu gravi et iniuste incusso vel ex dolo emissum ipso iure nullum est.
§ 4. Votum est publicum, si nomine Ecclesiae a legitimo Superiore ecclesiastico acceptatur; secus est privatum.
Кан. 889 – § 1. Обіт, тобто свідому і добровільну обіцянку, дану Богові, предметом якої є можливе і краще добро, треба виконувати з чесноти релігійності.
§ 2. Якщо право цього не забороняє, то всі, хто користується належним розсудком, здатні складати обіт.
§ 3. Обіт, складений під впливом тяжкого і несправедливого страху або підступу, є недійсний на підставі самого права.
§ 4. Обіт є прилюдним, якщо його приймає від імені Церкви уповноважений до цього Настоятельь в інших випадках є приватним.
Can. 890 – Votum neminem obligat ratione sui nisi emittentem.
Кан. 890 – Обіт з природи своєї зобов’язує тільки того, хто його складав.
Can. 891 – Cessat votum elapso tempore ad finiendam obligationem apposito, mutatione substantiali materiae promissae, deficiente condicione, de qua votum pendet, aut eiusdem causa finali, dispensatione, commutatione.
Кан. 891 – Обіт припиняється, коли минув час, призначений для сповнення обов’язку, внаслідок істотної зміни обіцяного предмета, в разі нездійснення умови, від якої залежить обіт, або припинення цільової причини обіту, а також через диспензу або заміну.
Can. 892 – Qui potestatem in voti materiam habet, potest voti obligationem tamdiu suspendere, quamdiu voti impletio sibi praeiudicium affert.
Кан. 892 – Хто має владу щодо предмета обіту, може обов’язок, який випливає з обіту, призупинити на той час, поки виконання обіту приносить йому шкоду.
Can. 893 – § 1. A votis privatis iusta de causa dispensare potest, dummodo dispensatio ne laedat iura aliis quaesita:
1° sibi subditos omnis Hierarcha, parochus et Superior localis instituti vitae consecratae, qui potestatem regiminis habet;
2° ceteros christifideles propriae Ecclesiae sui iuris Hierarcha loci, dummodo intra fines territorii eparchiae actu degant; itemque parochus loci intra fines territorii propriae paroeciae;
3° eos, qui diu noctuque in domo instituti vitae consecratae degunt, Superior localis, qui potestatem regiminis habet, eiusque Superior maior.
§ 2. Haec dispensatio sub eadem condicione, sed pro foro interno tantum concedi potest a quolibet confessario.
Кан. 893 – § 1. Від приватних обітів може з виправданої причини диспензувати, якщо диспенза не порушує прав, набутих іншими:
1° підлеглих – йому кожний Ієрарх, парох і місцевий Настоятель інституту посвяченого життя, який має владу керівництва;
2° інших вірних власної Церкви свого права – нмісцевий Ієрарх, якщо тільки вони в даний момент проживають у межах території єпархіїь подібно ж – місцевий парох у межах території власної парафії;
3° тих, які проживають удень і вночі в домі інституту посвяченого життя – місцевий Настоятель, який має владу керівництва, і його вищий Настоятель.
§ 2. Ця диспенза з такою самою умовою може бути надана будь-яким сповідником для внутрішнього обсягу.
Can. 894 – Vota ante professionem religiosam emissa suspenduntur, dum vovens in monasterio, ordine vel congregatione permanet.
Кан. 894 – Обіти, складені перед чернечою професією, призупиняються, поки той, хто їх склав, залишається в монастирі, Чині або Згромадженні.
Can. 895 – Iusiurandum, id est invocatio Nominis divini in testem veritatis, coram Ecclesia praestari potest tantummodo in casibus iure statutis; secus nullum parit effectum canonicum.
Кан. 895 – Присяга, тобто призивання імені Божого на свідка правди, може бути складена перед Церквою тільки у випадках, установлених правомь у противному разі не породжує жодного канонічного наслідку.

TITULUS XVII: DE BAPTIZATIS ACATHOLICIS AD PLENAM COMMUNIONEM CUM ECCLESIA CATHOLICA CONVENIENTIBUS — ТИТУЛ ХVІІ: ХРЕЩЕНІ НЕКАТОЛИКИ, ЗГІДНІ НА ПОВНУ ЄДНІСТЬ З КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ. – Can. 896.-901.

Can. 896 – Eis, qui in Ecclesiis vel Communitatibus ecclesialibus acatholicis baptizati sunt et ad plenam communionem cum Ecclesia catholica convenire sua sponte petunt, sive agitur de singulis sive de coetibus, nihil ultra imponatur oneris quam ea, quae necessaria sunt.
Кан. 896 – На тих, що охрестилися в некатолицьких Церквах або церковних Спільнотах і з власної волі прагнуть до повної єдності з католицькою Церквою, чи йдеться про поодинокі особи чи про громади, не слід накладати більше тягарів, ніж потрібно.
 
Can. 897 – Christifidelis alicuius Ecclesiae orientalis acatholicae in Ecclesiam catholicam recipiendus est cum sola professione fidei catholicae, praemissa praeparatione doctrinali et spirituali pro sua cuiusque condicione.
Кан. 897 – Вірного якоїсь некатолицької східної Церкви слід приймати до католицької Церкви тільки з визнанням католицької віри, після попередньої теоретичної і духовної підготовки відповідно до стану кожного з них.
Can. 898 – § 1. Episcopum alicuius Ecclesiae orientalis acatholicae in Ecclesiam catholicam recipere potest praeter Romanum Pontificem etiam Patriarcha de consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel Metropolita Ecclesiae metropolitanae sui iuris de consensu Consilii Hierarcharum.
§ 2. Ius recipiendi in Ecclesiam catholicam quemlibet alium spectat ad Hierarcham loci vel, si ita fert ius particulare, etiam ad Patriarcham.
§ 3. Ius recipiendi in Ecclesiam catholicam singulos laicos spectat quoque ad parochum, nisi iure particulari prohibetur.
Кан. 898 – § 1. Єпископа якоїсь східної некатолицької Церкви може прийняти до католицької Церкви, крім Римського Архієрея, також Патріярх за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви або Митрополит митрополичої Церкви свого права за згодою Ради Ієрархів.
§ 2. Право приймати до католицької Церкви будь-кого іншого належить місцевому Ієрархові або, якщо так велить партикулярне право, то також Патріярхові.
§ 3. Право приймати до католицької Церкви окремих мирян належить також парохові, хіба що це забороняється партикулярним правом.
Can. 899 – Clericus alicuius Ecclesiae orientalis acatholicae ad plenam communionem cum Ecclesia catholica conveniens potest proprium ordinem sacrum exercere secundum normas ab auctoritate competenti statutas; Episcopus autem potestatem regiminis valide exercere non potest nisi de assensu Romani Pontificis, Collegii Episcoporum capitis.
Кан. 899 – Священнослужитель якоїсь некатолицької східної Церкви, який згоден на повну єдність з католицькою Церквою, може виконувати священний чин згідно з приписами, встановленими компетентною владоюь а Єпископ не може правосильно виконувати владу управління без дозволу Римського Архієрея, Голови Колегії Єпископів.
Can. 900 – § 1. Qui decimum quartum aetatis annum nondum explevit, ne recipiatur renitentibus parentibus.
§ 2. Si ex eiusdem receptione gravia praevidentur incommoda vel Ecclesiae vel ipsi, receptio differatur, nisi periculum mortis imminet.
Кан. 900 – § 1. Того, кому ще не сповнилось чотирнадцять років життя, не слід приймати, якщо батьки заперечують.
§ 2. Якщо через його прийняття передбачаються великі шкоди для Церкви або для нього самого, то прийняття слід відкласти, хіба що загрожує небезпека смерті.
Can. 901 – Si acatholici, qui non ad aliquam Ecclesiam orientalem pertinent, in Ecclesiam catholicam recipiuntur, servandae sunt normae supra datae congrua congruis referendo, dummodo sint valide baptizati.
Кан. 901 – Якщо некатолики, які не належать до якоїсь східної Церкви, приймаються до католицької Церкви, то слід дотримуватись вищенаведених приписів з внесенням відповідних змін, аби тільки вони були правосильно охрещені.

TITULUS XVIII: DE OECUMENISMO SEU DE CHRISTIANORUM UNITATE FOVENDA — ТИТУЛ ХVІІІ: ЕКУМЕНІЗМ, АБО НЕОБХІДНІСТЬ ПЛЕКАННЯ ЄДНОСТІ ХРИСТИЯН. – Can. 902.-908.

Can. 902 – Cum sollicitudo cunctorum christianorum unitatis instaurandae ad totam Ecclesiam spectet, omnes christifideles, praesertim vero Ecclesiae Pastores, debent pro ea a Domino optata Ecclesiae unitatis plenitudine orare et allaborare sollerter participando operi oecumenico Spiritus Sancti gratia suscitato.
Кан. 902 – Оскільки турбота всіх християн про відновлення єдності стосується цілої Церкви, то всі вірні, особливо ж Пастирі Церкви, повинні молитися за цю бажану Господом повну єдність Церкви і наполегливо працювати для цього, беручи участь в екуменічній діяльності, яку своєю ласкою оживив Святий Дух.
 
Can. 903 – Ad Ecclesias orientales catholicas speciale pertinet munus unitatem inter omnes Ecclesias orientales fovendi precibus imprimis, vitae exemplo, religiosa erga antiquas traditiones Ecclesiarum orientalium fidelitate, mutua et meliore cognitione, collaboratione ac fraterna rerum animorumque aestimatione.
Кан. 903 – Католицькі східні Церкви мають особливе завдання плекати єдність між усіма східними Церквами насамперед молитвами, прикладом життя, побожною вірністю стародавнім традиціям східних Церков, взаємним і кращим пізнанням, співпрацею і братерською оцінкою речей і сердець.
Can. 904 – § 1. Incepta motus oecumenici in unaquaque Ecclesia sui iuris sedulo provehantur normis specialibus iuris particularis moderante eundem motum Sede Apostolica Romana pro universa Ecclesia.
§ 2. Ad hunc finem habeatur in unaquaque Ecclesia sui iuris commissio peritorum de re oecumenica constituenda, si rerum adiuncta id suadent, collatis consiliis cum Patriarchis et Episcopis eparchialibus aliarum Ecclesiarum sui iuris, qui in eodem territorio potestatem suam exercent.
§ 3. Item Episcopis eparchialibus assit vel pro unaquaque eparchia vel, si visum est, pro pluribus eparchiis consilium de motu oecumenico provehendo; in eis autem eparchiis, quae proprium consilium habere non possunt, unus saltem assit christifidelis ab Episcopo eparchiali nominatus cum speciali munere hunc motum provehendi.
Кан. 904 – § 1. Починання екуменічного руху слід дбайливо підтримувати в кожній Церкві свого права спеціяльними приписами партикулярного права, причому цим рухом керує від імені всієї Церкви Апостольський Престол.
§ 2. Для цієї мети повинна бути в кожній Церкві свого права комісія знавців організації екуменічної справи, якщо обставини цьому сприяють, в погодженні з Патріярхами та єпархіяльними Єпископами інших Церков свого права, які виконують на тій самій території свою владу.
§ 3. Також єпархіяльні Єпископи повинні мати для кожної єпархії або, якщо так вирішено, то для багатьох єпархій раду для підтримування екуменічного рухуь а в тих єпархіях, які не можуть мати власної ради, повинен бути принаймні один вірний християнин, іменований єпархіяльним Єпископом, із спеціяльним завданням підтримувати цей рух.
Can. 905 – In opere oecumenico persolvendo praesertim aperto ac fidenti dialogo et inceptis cum aliis christianis communibus servanda est debita prudentia evitatis periculis falsi irenismi, indifferentismi necnon zeli immoderati.
Кан. 905 – У виконуванні екуменічної діяльності, особливо шляхом відкритого і щирого діялогу та спільних з іншими християнами починань, слід зберігати належну розважливість, уникаючи небезпек облудного іренізму, індиферентизму та непоміркованої ревності.
Can. 906 – Quo clarius innotescat christifidelibus, quid reapse doceatur et tradatur ab Ecclesia catholica et ab aliis Ecclesiis vel Communitatibus ecclesialibus, diligenter operam dent praesertim praedicatores verbi Dei, ii, qui instrumenta communicationis socialis moderantur, atque omnes, qui vires impendunt sive ut magistri sive ut moderatores in scholis catholicis, praesertim autem in institutis studiorum superiorum.
Кан. 906 – Щоб вірні ясніше зрозуміли, що насправді вчить і проповідує католицька Церква та інші Церкви або церковні Спільноти, про це особливо повинні пильно дбати проповідники слова Божого, ті, що відають засобами суспільної комунікації, а також усі, хто не шкодує сил чи як учителі, чи як керівники в католицьких школах, зокрема в інститутах вищих студій.
 
Can. 907 – Curent moderatores scholarum, nosocomiorum ceterorumque similium institutorum catholicorum, ut alii christiani ea frequentantes vel ibi degentes a propriis ministris adiumentum spirituale consequi et sacramenta suscipere possint.
Кан. 907 – Керівники шкіл, лікарень та інших подібних католицьких закладів мають дбати про те, щоб інші християни, які їх відвідують або там проживають, могли одержувати духовну допомогу від власних служителів і приймати святі тайни.
Can. 908 – Optandum est, ut christifideles catholici servatis normis de communicatione in sacris quodvis negotium, in quo cum aliis christianis cooperari possunt, non seorsum, sed coniunctim persolvant, cuiusmodi sunt opera caritatis ac socialis iustitiae, defensio dignitatis personae humanae eiusque iurium fundamentalium, promotio pacis, dies commemorationis pro patria, festa nationalia.
Кан. 908 – Бажано, щоб католицькі вірні, дотримуючись приписів про спілкування в релігійних справах, виконували будь-яку справу, в якій можуть співпрацювати з іншими християнами, не роздільно, а разом. Такого роду є діла любові і соціяльної справедливості, захист гідності людської особи та її основних прав, підтримування миру, день згадки про батьківшину, національні свята.

TITULUS XIX: DE PERSONIS ET DE ACTIBUS IURIDICIS — ТИТУЛ ХІХ: ОСОБИ І ЮРИДИЧНІ АКТИ. – Can. 909.-935.

CAPUT I — DE PERSONIS;
ГЛАВА І — ОСОБИ

Art. I — DE PERSONIS PHYSICIS;
Арт. І — Фізичні особи

Can. 909 – § l. Persona, quae duodevicesimum aetatis annum explevit, maior est; infra hanc aetatem minor.
§ 2. Minor ante plenum septennium dicitur infans et censetur non sui compos; expleto autem septennio usum rationis habere praesumitur.
§ 3. Quicumque usu rationis habitu caret, censetur non sui compos et infantibus assimilatur.
Кан. 909 – § 1. Особа, яка закінчила вісімнадцять років життя, є повнолітняь нижче цього віку – неповнолітня.
§ 2. Неповнолітній до закінчення сьомого року життя називається дитиною і вважається безвідповідальним за свої вчинкиь після закінчення сьомого року життя припускається, що користується розумом.
§ 3. Кожний, хто на постійно позбавлений здатності користування розумом, вважається безвідповідальним за свої вчинки і прирівнюється до дітей.
Can. 910 – § 1. Persona maior plenum habet suorum iurium exercitium.
§ 2. Persona minor in exercitio suorum iurium potestati parentum vel tutorum subest eis exceptis, in quibus minores iure divino vel canonico ab eorum potestate exempti sunt; ad constitutionem tutorum quod attinet, serventur praescripta iuris civilis, nisi aliter iure communi vel iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris cavetur et firmo iure Episcopi eparchialis tutores, si opus est, per se ipsum constituendi.
Кан. 910 – § 1. Повнолітній особі належить повне виконування своїх прав.
§ 2. У виконуванні своїх прав неповнолітня особа підлягає владі батьків або опікунів, за винятком тих справ, в яких неповнолітні на підставі Божого або канонічного права вилучені з-під їх владиь стосовно встановлення опікунів, слід дотримуватись приписів цивільного права, хіба що загальним або партикулярним правом власної Церкви свого права передбачено щось інше і, зі збереженням права єпархіяльного Єпископа, якщо є така потреба, самому встановляти опікунів.
Can. 911 – Persona dicitur peregrinus in eparchia diversa ab illa, in qua domicilium vel quasi-domicilium habet; dicitur vero vagus, si nullibi domicilium vel quasi-domicilium habet.
Кан. 911 – Особа називається мандрівником в єпархії, іншій від тієї, в якій вона має постійне або тимчасове місце проживанняь неосілим, якщо ніде не має ні постійного, ні тимчасового місця проживання.
Can. 912 – § 1. Domicilium acquiritur ea in territorio alicuius paroeciae aut saltem eparchiae commoratione, quae aut coniuncta est cum animo ibi perpetuo manendi, si nihil inde avocat, aut ad quinquennium completum reapse est protracta.
§ 2. Quasi-domicilium acquiritur ea in territorio alicuius paroeciae aut saltem eparchiae commoratione, quae aut coniuncta est cum animo ibi manendi saltem per tres menses, si nihil inde avocat, aut ad tres menses completos reapse est protracta.
Кан. 912 – § 1. Постійне місце проживання набувається таким перебуванням на території якоїсь парафії або принаймні єпархії, яке або пов’язане з наміром залишитись там на постійно, хіба звідтам щось відкличе, або воно дійсно тривало повних п’ять років.
§ 2. Тимчасове місце проживання набувається через таке перебування на території якоїсь парафії або принаймні єпархії, яке або пов’язане з наміром залишитись там принаймні протягом трьох місяців, хіба звідтам щось відкличе, або дійсно воно продовжувалось до повних трьох місяців.
Can. 913 – Sodales institutorum religiosorum necnon societatum vitae communis ad instar religiosorum domicilium acquirunt in loco, ubi sita est domus, cui ascribuntur; quasi-domicilium in loco, ubi eorum commoratio ad tres saltem menses est protracta.
Кан. 913 – Члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписаніь тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалось принаймні до трьох місяців.
Can. 914 – Coniuges commune habeant domicilium vel quasi-domicilium; iusta de causa vero uterque habere potest proprium domicilium vel quasi-domicilium.
Кан. 914 – Супруги повинні мати спільне постійне або тимчасове місце проживанняь але з виправданої причини кожен з них може мати власне постійне або тимчасове місце проживання.
Can. 915 – § 1. Minor necessario retinet domicilium et quasi-domicilium illius, cuius potestati subditus est; infantia egressus potest etiam quasi-domicilium proprium acquirere atque legitime ad normam iuris civilis emancipatus etiam proprium domicilium.
§ 2. Quicumque alia ratione quam minoritate in tutelam vel curatelam legitime traditus est, domicilium et quasi-domicilium habet tutoris vel curatoris.
Кан. 915 – § 1. Неповнолітній з необхідності має постійне або тимчасове місце проживання того, чиїй владі підлягаєь вийшовши з дитинства, може набувати також власне тимчасове місце проживання, а здобувши самостійність згідно з приписами цивільного права, – також власне постійне місце проживання.
§ 2. Хто-небудь з іншої причини, ніж неповноліття, відданий законно під чиюсь опіку або піклування, має постійне або тимчасове місце проживання опікуна або піклувальника.
Can. 916 – § 1. Et per domicilium et per quasi-domicilium suum quisque proprium Hierarcham loci et parochum Ecclesiae sui iuris, cui ascriptus est, sortitur, nisi aliter iure communi cavetur.
§ 2. Parochus proprius illius, qui non habet nisi eparchiale domicilium vel quasi-domicilium, est parochus loci, ubi actu commoratur.
§ 3. Proprius vagi Hierarcha loci et parochus est eius Ecclesiae parochus et Hierarcha loci, ubi vagus actu commoratur.
§ 4. Si deest parochus pro christifidelibus alicuius Ecclesiae sui iuris, eorundem Episcopus eparchialis designet parochum alterius Ecclesiae sui iuris, qui eorum curam tamquam parochus proprius suscipiat, de consensu vero Episcopi eparchialis parochi designandi.
§ 5. In locis, ubi ne exarchia quidem pro christifidelibus alicuius Ecclesiae sui iuris erecta est, tamquam proprius eorundem christifidelium Hierarcha habendus est Hierarcha loci alterius Ecclesiae sui iuris, etiam Ecclesiae latinae, firmo can. 101; si vero plures sunt, ille habendus est tamquam proprius, quem designavit Sedes Apostolica vel, si de christifidelibus alicuius Ecclesiae patriarchalis agitur, Patriarcha de assensu Sedis Apostolicae.
Кан. 916 – § 1. Як через постійне, так і через тимчасове місце проживання кожний набуває власного місцевого Ієрарха і пароха Церкви свого права, до якої приписаний, хіба що загальним правом передбачено щось інше.
§ 2. Власним парохом того, хто має тільки єпархіяльне постійне або тимчасове місце проживання, є парох місця, в якому той в даний час проживає.
§ 3. Власним місцевим Ієрархом і парохом неосілого є парох і Ієрарх місця, де неосілий в даний час проживає.
§ 4. Якщо немає пароха для вірних якоїсь Церкви свого права, то їхній єпархіяльний Єпископ повинен призначити пароха іншої Церкви свого права, який прийняв би опіку над ними як власний парох, але за згодою єпархіяльного Єпископа пароха, який має бути призначений.
§ 5. У місцях, де не засновано навіть екзархії для вірних якоїсь Церкви свого права, як власним Ієрархом цих вірних треба вважати місцевого Ієрарха іншої Церкви свого права, також латинської Церкви, з дотриманням кан. 101; якщо ж їх більше, то як власним треба вважати того, кого призначив Апостольський Престол або, якщо йдеться про вірних якоїсь патріяршої Церкви, – Патріярх за згодою Апостольського Престолу.
Can. 917 – Domicilium et quasi-domicilium amittitur discessu a loco cum animo non revertendi salvis cann. 913 et 915.
Кан. 917 – Постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не вернутися, з дотриманням приписів канн. 913 і 915.
Can. 918 – Consanguinitas computatur per lineas et gradus:
1° in linea recta tot sunt gradus, quot personae stipite dempto;
2° in linea collaterali tot sunt gradus, quot personae in utroque tractu stipite dempto.
Кан. 918 – Кровна спорідненість рахується по лініях і ступенях:
1° у прямій лінії є стільки ступенів, скільки осіб, не рахуючи предка;
2° у бічній лінії є стільки ступенів, скільки осіб в обох вітках, не рахуючи предка.
Can. 919 – § 1. Affinitas oritur ex matrimonio valido ac viget inter alterutrum coniugem et consanguineos alterius.
§ 2. Qua linea et quo gradu aliquis alterutrius coniugis est consanguineus, alterius est affinis.
Кан. 919 – § 1. Посвоячення постає з правосильного подружжя і існує між одним із супругів і кровоспорідненими другого.
§ 2. В якій лінії і в якому ступені хтось є кровоспорідненим одного із супругів, є свояком другого.

Art. II — DE PERSONIS IURIDICIS;
Арт. ІІ: Юридичні особи

Can. 920 – In Ecclesia praeter personas physicas sunt etiam personae iuridicae, sive sunt universitates personarum sive universitates rerum, subiecta scilicet in iure canonico iurium et obligationum, quae earum indoli congruunt.
Кан. 920 – У Церкві, крім осіб фізичних, є також особи юридичні, чи це є сукупності осіб чи сукупності речей, які саме в канонічному праві є суб’єктами прав і обов’язків, що відповідають їхньому характерові.
Can. 921 – § 1. Personae iuridicae constituuntur in finem missioni Ecclesiae congruentem aut ex ipso iuris praescripto aut ex speciali concessione auctoritatis competentis ecclesiasticae per decretum data.
§ 2. Ipso iure personae iuridicae sunt Ecclesiae sui iuris, provinciae, eparchiae, exarchiae, necnon alia instituta, de quibus hoc in iure communi expresse statuitur.
§ 3. Auctoritas competens personalitatem iuridicam ne conferat nisi eis universitatibus personarum aut rerum, quae finem specificum reapse utilem persequuntur et omnibus perpensis media habent, quae sufficere praevidentur ad finem praestitutum assequendum.
Кан. 921 – § 1. Юридичні особи встановлюються для мети, яка відповідає місії Церкви, або на підставі самого припису права, або через спеціяльне надання компетентної церковної влади, видане у формі декрету.
§ 2. На підставі самого права юридичними особами є Церкви свого права, провінції, єпархії, екзархії та інші інститути, про які виразно постановляється в цьому загальному праві.
§ 3. Компетентна влада повинна надавати статус юридичної особистості лише тим сукупностям осіб або речей, які ставлять собі специфічну справді корисну мету і, взявши все до уваги, мають засоби, які за передбаченнями вистачають для осягнення наміченої мети.
Can. 922 – § 1. Quaelibet persona iuridica ex speciali concessione auctoritatis competentis ecclesiasticae erecta habere debet propria statuta ab auctoritate, quae ad eandem personam iuridicam erigendam competens est, approbata.
§ 2. Firmo iure communi in statutis, ut approbari possint, de sequentibus pressius providendum est:
1° de fine specifico personae iuridicae;
2° de natura personae iuridicae;
3° cui competat moderatio personae iuridicae et quomodo exercenda sit;
4° quis in foro ecclesiastico et civili personam iuridicam repraesentet;
5° cui competat de bonis personae iuridicae disponere et quisnam sit exsecutor in casu exstinctionis personae iuridicae, divisionis in plures personas iuridicas vel coniunctionis cum aliis personis iuridicis, servatis semper offerentium voluntatibus necnon iuribus quaesitis.
§ 3. Antequam statuta approbata sunt, persona iuridica valide agere non potest.
Кан. 922 – § 1. Будь-яка юридична особа, заснована на підставі спеціяльного дозволу компетентної церковної влади, повинна мати власні статути, затверджені владою, яка є компетентною для заснування цієї юридичної особи.
§ 2. Згідно з загальним правом, у статутах, щоб можна було їх затвердити, слід детально визначити:
1° специфічну мету юридичної особи;
2° природу юридичної особи;
3° кому належить керівництво юридичною особою і як воно має виконуватись;
4° хто представляє юридичну особу у церковному і цивільному суді;
5° кому належить розпоряджатись майном юридичної особи і хто має бути виконавцем на випадок ліквідації юридичної особи, поділу на багато юридичних осіб або об’єднання з іншими юридичними особами, завжди з дотриманням волі жертвувателів, а також набутих прав.
§ 3. Поки статути не будуть затвердженими, юридична особа діяти правосильно не може.
Can. 923 – Universitas personarum in personam iuridicam erigi non potest nisi saltem ex tribus personis physicis constat.
Кан. 923 – Сукупність осіб може стати юридичною особою, якщо складається принаймні з трьох фізичних осіб.
Can. 924 – Ad actus collegiales quod attinet, nisi aliud iure expresse statutum est:
1° id vim habet iuris, quod praesente quidem maiore parte eorum, qui convocari debent, placuit parti absolute maiori eorum, qui sunt praesentes; si vero suffragia aequalia fuerunt, praeses suo suffragio paritatem dirimat;
2° si vero iura quaesita singulorum tanguntur, consensus uniuscuiusque eorum requiritur;
3° circa electiones servetur can. 956.
Кан. 924 – Стосовно колегіяльних актів, хіба що право виразно постановляє щось інше:
1° те має силу права, що при наявності більшості тих, хто повинен бути скликаний, було ухвалене абсолютною більшістю присутніхь якщо ж кількість голосів була рівна, тоді голова своїм голосом повинен переважити;
2° якщо йдеться про набуті права окремих осіб, вимагається згода кожної з них;
3° щодо виборів слід дотримуватись кан. 956.
Can. 925 – Si vel unum membrum personae iuridicae superest et tamen ea secundum statuta esse non desiit, exercitium omnium iurium eiusdem personae iuridicae illi membro competit.
Кан. 925 – Якщо залишається хоч один член юридичної особи й однак вона не перестала існувати згідно із статутами, виконування всіх прав цієї юридичної особи належить тому членові.
Can. 926 – § 1. Nisi aliter iure cantum est, bona et iura personae iuridicae, quae membris caret, illius auctoritatis cura conservari, administrari vel exerceri debent, cui in casu exstinctionis de eisdem statuere competit; haec auctoritas debet ad normam iuris fideli impletioni providere onerum, quae illa bona gravant, necnon curare, ut fundatorum vel oblatorum voluntas adamussim servetur.
§ 2. Ascriptio membrorum huius personae iuridicae salvis normis iuris ab illa auctoritate fieri potest et secundum casus debet, cui eiusdem personae immediata cura competit; idem servetur, si membra, quae remanent, ascriptionis peragendae iure incapacia sunt.
§ 3. Nominatio administratorum universitatis rerum, si ad normam iuris fieri non potest, ad auctoritatem immediate superiorem devolvitur; eidem auctoritati onus incumbit administrationis ad normam § 1, donec idoneum administratorem nominaverit.
Кан. 926 – § 1. Якщо правом не передбачено щось інше, то майно і права юридичної особи, яка не має членів, повинні зберігатись, управлятись або виконуватись старанням тієї влади, якій на випадок ліквідації належить видати постанови про нихь ця влада повинна, згідно з приписом права, подбати про сумлінне виконання зобов’язань, які обтяжують це майно, а також старатися, щоб воля фундаторів і жертводавців була точно збережена.
§ 2. Приписування членів цієї юридичної особи, із збереженням приписів права, і залежно від випадків, може здійснюватись тією владою, якій належить безпосередня опіка над цією особоюь цього слід дотримуватись, якщо члени, які залишаються, на підставі права є нездатними для проведення приписування.
§ 3. Іменування управителів сукупності речей, якщо не може відбуватися згідно з приписом права, переходить до влади безпосередньо вищої; на цю владу лягає обов’язок управління згідно з приписом § 1, поки не іменує відповідного управителя.
Can. 927 – § 1. Persona iuridica natura sua perpetua est; tamen exstinguitur, si ab auctoritate competenti supprimitur vel si facto per centum annorum spatium esse desiit.
§ 2. Persona iuridica supprimi potest nonnisi gravi de causa consultis eiusdem moderatoribus et servatis, quae in statutis de casu suppressionis praescribuntur.
Кан. 927 – § 1. Юридична особа за своєю природою триває безперервноь однак перестає існувати, якщо скасовується компетентною владою або не діє протягом ста років.
§ 2. Юридична особа може бути скасована лише з поважної причини в погодженні з її керівниками і дотриманням приписів у статутах про випадок скасування.
Can. 928 – Salvis casibus iure communi expressis:
1° Patriarchae est consulta Synodo permanenti supprimere personas iuridicas ab ipso erectas vel approbatas; de consensu vero Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis Patriarcha quamvis personam iuridicam supprimere potest illis exceptis, quae a Sede Apostolica erectae vel approbatae sunt;
2° Episcopi eparchialis est consulto collegio consultorum eparchialium illas personas iuridicas supprimere, quas ipse erexit, nisi ab auctoritate superiore approbatae sunt;
3° in ceteris casibus, qui personas iuridicas erigit, eas supprimere valide non potest, nisi consensus auctoritatis superioris accedit.
Кан. 928 – Дотримуючись випадків, виражених загальним правом:
1° Патріярх може скасувати за порадою постійного Синоду юридичні особи, засновані або затверджені ним самимь а за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви Патріярх може скасувати будь-яку юридичну особу, за винятком тих, які були засновані або затверджені Апостольським Престолом.
2° єпархіяльний Єпископ може за порадою колегії єпархіяльних радників скасувати ті юридичні особи, які сам заснував, хіба що вони були затверджені вищою владою;
3° в інших випадках той, хто засновує юридичні особи, не може їх правосильно скасувати, якщо не приєднується згода вищої влади.
Can. 929 – Diviso territorio personae iuridicae ita, ut vel illius pars alii personae iuridicae uniatur vel distincta persona iuridica pro parte dismembrata erigatur, etiam bona communia, quae in commodum totius territorii erant destinata, et debita, quae pro toto territorio contracta erant, ab auctoritate, cui divisio competit, ex bono et aequo dividi debent salvis omnibus et singulis obligationibus itemque salvis piorum fundatorum vel oblatorum voluntatibus, iuribus quaesitis ac statutis, quibus persona iuridica regitur.
Кан. 929 – Коли територія юридичної особи поділена так, що або її частина об’єднується з іншою юридичною особою, або з виділеної частини утворюється окрема юридична особа, то також і спільне майно, яке було призначене для добра всієї території, і борги, які були зроблені для всієї території, повинні бути поділені владою, до якої належить поділ, порівну, із збереженням усіх і поодиноких зобов’язань, а також із збереженням волі побожних фундаторів і жертводавців, набутих прав і статутів, якими керується юридична особа.
Can. 930 – Exstincta persona iuridica eius bona fiunt personae iuridicae immediate superioris salvis semper fundatorum vel oblatorum voluntatibus, iuribus quaesitis ac statutis, quibus exstincta persona iuridica regebatur.
Кан. 930 – Коли перестає існувати юридична особа, її майно стає власністю юридичної особи, безпосередньо вищої, завжди із збереженням волі фундаторів і жертводавців, набутих прав і статутів, якими керувалася юридична особа, що перестала існувати.

CAPUT II — DE ACTIBUS IURIDICIS;
ГЛАВА ІІ — ЮРИДИЧНІ АКТИ

Can. 931 – § 1. Ad validitatem actus iuridici requiritur, ut a persona habili et competenti sit positus atque in eodem assint, quae actum ipsum essentialiter constituunt, necnon sollemnia, et requisita iure ad validitatem actus imposita.
§ 2. Actus iuridicus circa sua elementa externa ad normam iuris positus praesumitur validus.
Кан. 931 – § 1. Для правосильності юридичного акту вимагається, щоб він був здійснений особою, здатною до цього і компетентною, і в ньому були наявні всі його конститутивні елементи, а також були виконані формальності і вимоги, встановлені правом для правосильності акту.
§ 2. Припускається правосильність юридичного акту, здійсненого згідно з приписами права в його зовнішніх елементах.
Can. 932 – § 1. Actus iuridicus positus ex vi ab extrinseco personae illata, cui ipsa nequaquam resistere potuit, pro nullo habetur.
§ 2. Actus iuridicus positus ex alia vi vel metu gravi et iniuste incusso aut ex dolo valet, nisi aliter iure cavetur; sed potest a iudice per sententiam rescindi sive ad petitionem partis laesae eiusve in iure successorum sive ex offcio.
Кан. 932 – § 1. Юридичний акт, здійснений під впливом зовнішнього насильства, вчиненого на особі, якому вона не могла ніяк опертися, вважається недійсним.
§ 2. Юридичний акт, здійснений під впливом іншого насильства або тяжкого і несправедливого страху або внаслідок підступу є правосильним, хіба що право передбачає щось іншеь однак може бути розірваний вироком судді або на вимогу потерпілої сторони чи її законних спадкоємців, чи також з уряду.
Can. 933 – Actus iuridicus positus ex ignorantia aut ex errore, qui versatur circa id, quod eius substantiam constituit, aut qui recidit in condicionem sine qua non, nullus est; secus valet, nisi aliter iure cavetur, sed actus iuridicus ex ignorantia aut ex errore positus locum dare potest actioni rescissoriae ad normam iuris.
Кан. 933 – Юридичний акт, здійснений внаслідок незнання або через помилку, яка стосується самої суті акту, або дотичить необхідної умови, є недійснийь у противному разі він правосильний, хіба що право передбачає щось інше, але юридичний акт, здійснений внаслідок незнання або через помилку, може дати підставу для скарги про його анулювання згідно з приписом права.
Can. 934 – § 1. Si iure statuitur ad actum iuridicum ponendum auctoritatem indigere consensu aut consilio alicuius personarum coetus, convocari debet coetus ad normam can. 948, nisi aliter iure particulari cavetur pro casibus ab eodem iure statutis, in quibus de consilio tantum exquirendo agitur; ut autem actus iuridicus valeat requiritur, ut obtineatur consensus partis absolute maioris eorum, qui sunt praesentes, aut omnium exquiratur consilium, firma § 2, n. 3.
§ 2. Si iure statuitur ad actum iuridicum ponendum auctoritatem indigere consensu aut consilio aliquarum personarum, ut singularum:
1° si consensus exigitur, invalidus est actus iuridicus auctoritatis consensum earum personarum non exquirentis aut contra earum vel alicuius votum agentis;
2° si consilium exigitur, invalidus est actus iuridicus auctoritatis easdem personas non consulentis;
3° auctoritas, quamvis nulla obligatione teneatur accedendi ad earundem consilium, etsi concors, tamen sine praevalenti ratione, suo iudicio aestimanda, ab earundem consilio praesertim concordi ne discedat.
§ 3. Illis, quorum consensus aut consilium requiritur, auctoritas, quae consensu vel consilio indiget, informationes necessarias praebere et eorum liberam mentis manifestationem omni modo tueri debet.
§ 4. Omnes, quorum consensus aut consilium requiritur, obligatione tenentur sententiam suam sincere proferendi atque secretum servandi, quae quidem obligatio ab auctoritate urgeri potest.
Кан. 934 – § 1. Якщо право постановляє, що влада для здійснення юридичного акту потребує згоди або поради якогось збору осіб, то слід скликати збір згідно з приписом кан. 948, хіба що партикулярне право застерігає щось інше для випадків, установлених цим правом, в яких ідеться тільки про отримання згодиь а для правосильності юридичного акту вимагається одержання згоди абсолютної більшості присутніх, або вислухання поради всіх з дотриманням § 2, ч. 3.
§ 2. Якщо право постановляє, що влада для здійснення юридичного акту потребує згоди або поради деяких осіб, тоді:
1° якщо потрібна згода, то неправосильним є юридичний акт влади, яка не питає про згоду тих осіб або діє всупереч думці їхній або котрогось з них;
2° якщо потрібна порада, то неправосильним є юридичний акт влади, яка не порадилась з цими особами;
3° щоправда влада не зобов’язана йти за їх порадою, хоч би вона була згідна, однак без переважаючої підстави – нею оціненою – не повинна відступати від висловленої ними поради, особливо коли вона згідна.
§ 3. Тим, чия згода або порада вимагається, влада, яка потребує згоди або поради, повинна дати необхідні інформації і всіляким чином забезпечувати вільне виявлення їх мислення.
§ 4. Усі, чия згода або порада вимагається, зобов’язані щиро висловити свою думку і зберігати таємницюь на цьому обов’язку може наполягати влада.
 
Can. 935 – Quicumque illegitime actu iuridico immo quovis alio actu dolo vel culpa posito alii damnum infert, obligatione tenetur damnum illatum reparandi.
Кан. 935 – Той, хто юридичним актом незаконно або яким-небудь іншим актом, здійсненим підступно або провинно, завдає іншому кривди, зобов’язаний винагородити спричинену шкоду.

TITULUS XX: DE OFFICIIS — ТИТУЛ ХХ: УРЯДИ. – Can. 936.-978

Can. 936 – § 1. In Ecclesia officium est quodlibet munus ab ipso Domino vel ab auctoritate competenti stabiliter constitutum in finem spiritualem exercendum.
§ 2. Iura et obligationes singulis officiis propria determinantur eo iure, quo officium constituitur, vel decreto auctoritatis competentis.
§ 3. Auctoritatis, cuius est officium constituere, est etiam illud immutare, supprimere et de eius provisione canonica providere, nisi aliter iure expresse cavetur vel ex natura rei constat.
Кан. 936 – § 1. У Церкві урядом є будь-яке установлене на постійно самим Господом або компетентною владою завдання, для виконування духовної цілі.
§ 2. Права й обов’язки, властиві кожному урядові, визначаються тим правом, яким уряд установлено, або декретом компетентної влади.
§ 3. Влада, до якої належить установлювати уряд, може також його змінювати, скасовувати і дбати про канонічне призначення, хіба що право виразно застерігає щось інше або так випливає з природи речі.
Can. 937 – § 1. Qui officium erigit, curare debet, ut praesto sint media ad eiusdem implementum necessaria utque prospiciatur iustae remunerationi eorum, qui officio funguntur.
§ 2. Iure particulari uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris pressius determinetur modus, quo haec praescripta ad effectum deducantur, nisi de quibusdam iure communi iam provisum est.
Кан. 937 – § 1. Хто засновує уряд, повинен подбати про те, щоб було підготовлено засоби, необхідні для його виконування, і потурбуватись про належну винагороду для тих, які займають уряд.
§ 2. Партикулярне право кожної Церкви свого права повинно точно окреслити спосіб, за допомогою якого слід здійснювати ці приписи, хіба що про деякі вже подбало загальне право.

CAPUT I — DE PROVISIONE CANONICA OFFICIORUM;
ГЛАВА І — КАНОНІЧНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ УРЯДІВ

Can. 938 – Officium sine provisione canonica valide obtineri non potest.
Кан. 938 – Уряду не можна правосильно одержати без канонічного призначення.
Can. 939 – Provisio canonica officii fit:
1° per liberam collationem ab auctoritate competenti factam;
2° si praecessit electio, per eius confirmationem vel, si electio non eget confirmatione, per electi acceptationem;
3° si praecessit postulatio, per eius admissionem.
Кан. 939 – Канонічне призначення уряду відбувається:
1° через вільне надавання компетентною владою;
2° якщо передували вибори, то через їх затвердження або, якщо вибори не потребують затвердження, то через прийняття обраним;
3° якщо передувала постуляція, то через її допущення.
Can. 940 – § 1. Ut quis ad officium promoveatur, debet esse idoneus, scilicet eis qualitatibus praeditus, quae iure requiruntur.
§ 2. Quoties provisus caret qualitatibus requisitis, provisio est nulla solummodo, si ita iure cautum est; secus est valida, sed rescindi potest per decretum auctoritatis competentis aequitate servata.
Кан. 940 – § 1. Щоб комусь можна було доручити уряд, він повинен бути здатним, тобто мати якості, які вимагає право.
§ 2. Якщо той, хто одержав призначення, не має потрібних якостей, то призначення тільки тоді не є дійсним, якщо так застережено правомь інакше воно правосильне, але може бути скасоване декретом компетентної влади з дотриманням справедливості.
Can. 941 – Provisio canonica, cui nullus terminus est iure praescriptus, numquam differatur ultra sex menses utiles ab accepta notitia de officii vacatione computandos.
Кан. 941 – Канонічне призначення, для якого не приписаний правом жодний термін, не слід ніколи відкладати більше щести корисних місяців від одержання повідомлення про вакантність.
Can. 942 – Nemini conferantur duo vel plura officia, quae una simul ab eodem congrue impleri non possunt, nisi adest vera necessitas.
Кан. 942 – Нікому не слід надавати двох або більше урядів, яких одночасно не може належно виконувати та сама особа, хіба що є справжня необхідність.
Can. 943 – § l. Provisio officii, quod de iure non vacat, ipso iure nulla est nec subsequenti officii vacatione convalidatur.
§ 2. Si vero agitur de officio, quod de iure ad tempus determinatum confertur, provisio canonica intra sex menses, antequam hoc tempus elapsum est, fieri potest et effectum habet a die officii vacationis.
§ 3. Promissio alicuius officii, a quocumque est facta, nullum effectum canonicum habet.
Кан. 943 – § 1. Призначення уряду, який правно не є вакантним, є тим самим недійсне і не набуває правосильності через наступну вакантність.
§ 2. Якщо, однак, йдеться про уряд, який надається згідно з правом на визначений час, то канонічне призначення може бути здійснене протягом щести місяців до закінчення того часу й одержує свій наслідок від дня вакантності уряду.
§ 3. Обіцянка якогось уряду, будь-ким зроблена, не спричиняє ніякого юридичного наслідку.
Can. 944 – Officium de iure vacans, quod forte ab aliquo illegitime possidetur, conferri potest, dummodo ad normam iuris declaratum sit eam possessionem non esse canonicam et de hac declaratione mentio fiat in litteris collationis.
Кан. 944 – Уряд юридично вакантний, але, можливо, незаконно ще зайнятий, може бути наданий, якщо згідно з приписами права буде стверджено, що володіння не є канонічним і про це ствердження згадується в грамоті, яка надає уряд.
Can. 945 – Qui, alium neglegentem vel impeditum supplens, officium confert, nullam inde potestatem acquirit in personam, cui collatum est, sed huius condicio iuridica eadem est, ac si provisio canonica ad ordinariam normam iuris facta esset.
Кан. 945 – Хто, діючи за когось недбайливого або того, хто мав перешкоду, надає уряд, той, не одержує жодної влади над особою, якій надав його, але її юридичне становище, залишається таким самим, якби канонічне призначення було виконане згідно із звичайними приписами права.
Can. 946 – Officii provisio facta ex metu gravi iniuste incusso, dolo, errore substantiali vel simoniace ipso iure nulla est.
Кан. 946 – Призначення уряду, здійснене під впливом тяжкого і несправедливого страху, підступу, істотної помилки або через симонію, є недійсним на підставі самого права.

Art. I — DE ELECTIONE;
Арт. І — Вибори

Can. 947 – § 1. Si cui coetui est ius eligendi ad officium, electio, nisi aliter iure cautum est, numquam differatur ultra trimestre utile ab accepta notitia de officii vacatione computandum; quo termino inutiliter elapso auctoritas competens, cui ius confirmandi electionem vel ius providendi successive competit, officio vacanti libere provideat.
§ 2. Auctoritas competens officio vacanti libere providere potest etiam si coetus ius eligendi alio modo amisit.
Кан. 947 – § 1. Якщо якесь угруповання має право вибирати на уряд, то виборів не слід ніколи відкладати на час довший, ніж три корисні місяці, рахуючи від одержання повідомлення про вакантність уряду, хіба що інакше застережено правом, коли термін минув безрезультатно, компетентна влада, яка має право затвердження виборів або право замінного призначення уряду, повинна вільно призначити вакантний уряд.
§ 2. Компетентна влада може вільно призначити вакантний уряд, також якщо угруповання в інший спосіб втратило право обирання.
Can. 948 – § 1. Salvo iure particulari coetus praeses electores convocet loco ac tempore ipsis convenienti; convocatio, si personalis esse debet, valet, si fit vel in loco domicilii aut quasi-domicilii vel in loco commorationis.
§ 2. Si quis ex vocandis neglectus et ideo absens est, electio valet, sed ad eius petitionem debet probata praeteritione et absentia ab auctoritate competenti rescindi etiam post confirmationem, dummodo ad normam iuris constet recursum saltem intra triduum ab accepta notitia de electione computandum interpositum esse.
§ 3. Si vero plures quam tertia pars electorum neglecti sunt, electio est ipso iure nulla, nisi omnes neglecti reapse interfuerunt.
Кан. 948 – § 1. Дотримуючись партикулярного права, голова угруповання повинен скликати виборців у зручному для них місці і часіь виклик, коли має бути особистим, є правосильним, якщо здійснюється в місці постійного або тимчасового місця проживання або в місці перебування.
§ 2. Якщо хтось з тих, що їх треба скликати, був пропущений і через те відсутній, вибори є правосильні, але на його просьбу після доведення пропущення і відсутності вибори повинні бути анульованими компетентною владою навіть після затвердження виборів, якщо згідно з приписами права стверджено, що рекурс був поданий принаймні протягом трьох днів від одержання повідомлення про вибори.
§ 3. Якщо ж пропущено більше, ніж одну третину виборців, вибори на підставі самого права є недійсні, хіба що всі пропущені дійсно взяли участь у голосуванні.
Can. 949 – § 1. Convocatione canonice facta ius suffragium ferendi pertinet ad eos, qui praesentes sunt loco et die in convocatione statutis excluso iure valide ferendi suffragia per epistulam vel procuratorem, nisi aliter iure cavetur.
§ 2. Si quis ex electoribus praesens in domo est, in qua fit electio, sed electioni ob infirmam valetudinem interesse non potest, suffragium eius scriptum a scrutatoribus exquiratur.
Кан. 949 – § 1. Після канонічного скликання право голосування належить тим, які є присутніми у місці і в день, визначені у виклику, виключивши право правосильного голосування листовно або через уповноваженого, хіба що право передбачає щось інше.
§ 2. Якщо хтось з виборців є присутнім у будинку, де відбуваються вибори, але не може взяти в них участі через хворобу, рахівники повинні прийняти від нього голос у письмовій формі.
Can. 950 – Etsi quis plures ob titulos ius suffragium nomine proprio ferendi habet, non potest nisi unum ferre.
Кан. 950 – Хоч би хтось мав більше титулів до голосування від власного імені, віддати може тільки один голос.
Can. 951 – Nemo coetui extraneus admitti potest ad suffragium ferendum; secus electio ipso iure nulla est.
Кан. 951 – Ніхто, хто не належить до угруповання, не може бути допущеним до голосуванняь інакше вибори на підставі самого права недійсні.
Can. 952 – Si libertas in electione quoquo modo impedita est, electio ipso iure nulla est.
Кан. 952 – Якщо свобода на виборах якимсь чином була порушена, вибори на підставі самого права недійсні.
Can. 953 – § 1. Inhabilis est suffragium ferendi:
1° incapax actus humani;
2° carens voce activa;
3° qui fidem catholicam publice abiecit vel a communione cum Ecclesia catholica publice defecit.
§ 2. Si qui ex praedictis admittitur, eius suffragium est nullum, sed electio valet, nisi constat eo dempto electum non rettulisse requisitum numerum suffragiorum.
Кан. 953 – § 1. Нездатним для голосування є:
1° нездатний до розумного людського акту;
2° той, хто не має активного голосу;
3° той, хто прилюдно покинув католицьку віру або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою.
§ 2. Якщо хтось з вищеназваних був допушений, його голос не має значення, але самі вибори правосильні, хіба що після відрахування його голосу встановлено, що обраний не одержав потрібної кількості голосів.
Can. 954 – § 1. Suffragium est nullum, nisi est:
1° liberum, et ideo nullum est suffragium, si elector metu gravi aut dolo directe vel indirecte adactus est ad eligendam certam personam aut plures disiunctim;
2° secretum, certum, absolutum, determinatum reprobata contraria consuetudine.
§ 2. Condiciones ante electionem suffragio appositae tamquam non adiectae habentur.
Кан. 954 – § 1. Голос є недійсним, хіба що є:
1° вільним, і тому недійсним є голос, якщо виборець був спонукуваний тяжким страхом або підступом, безпосередньо чи посередньо, до обрання якоїсь особи або багатьох осіб роздільно;
2° таємним, певним, безумовним, визначеним, з відхиленням противного звичаю.
§ 2. Умови, додані до голосу перед виборами, вважаються недоданими.
Can. 955 – § 1. Antequam incipit electio, designentur ex gremio coetus duo saltem scrutatores.
§ 2. Scrutatores suffragia colligant et coram praeside electionis inspiciant, an schedularum numerus respondeat numero electorum, suffragia ipsa scrutentur palamque faciant, quot quisque rettulerit.
§ 3. Si numerus suffragiorum non aequatur numero eligentium, nihil est actum.
§ 4. Schedulae statim peracto unoquoque scrutinio vel post sessionem, si in eadem sessione habentur plura scrutinia, destruantur.
§ 5. Omnia electionis acta ab eo, qui actuarii munere fungitur, accurate describantur et, postquam coram electoribus perlecta sunt, saltem ab eodem actuario, praeside ac scrutatoribus subscribantur atque in archivo coetus asserventur.
Кан. 955 – § 1. До початку виборів слід призначити з-посеред угруповання принаймні двох рахівників.
§ 2. Рахівники повинні зібрати голоси і перед головою виборів перевірити, чи кількість карток відповідає кількості виборців, полічити голоси й оголосити, скільки кожний одержав.
§ 3. Якщо кількість голосів не рівна кількості виборців, то нічого не було зроблено.
§ 4. Картки зразу після проведення кожного підрахунку або після сесії, якщо на тій самій сесії відбувається більше підрахунків, слід знищити.
§ 5. Весь хід виборів повинен бути докладно запротокольований тим, хто виконує функцію протоколіста, і, після прочитання перед виборцями, підписаний принаймні цим же протоколістом, головою і рахівниками та зберігатися в архіві угруповання.
Can. 956 – § 1. In electionibus, nisi aliter iure communi cavetur, id vim iuris habet, quod praesente quidem maiore parte eorum, qui convocari debent, placuit parti absolute maiori eorum, qui sunt praesentes, aut post duo inefficacia scrutinia parti relative maiori in tertio scrutinio; si vero suffragia aequalia fuerunt post tertium scrutinium, electus habeatur aetate senior, nisi agitur de electionibus inter solos clericos vel religiosos, quibus in casibus electus habeatur sacra ordinatione senior vel inter religiosos prima professione senior.
§ 2. Praesidis electionis est electum praclamare.
Кан. 956 – § 1. На виборах, якщо загальне право не передбачає чогось іншого, має правову силу таке: при присутності більшості тих, яких треба було скликати, вирішає абсолютна більшість присутніх, або після двох безрезультатних підрахунків відносна більшість при третьому підрахункуь якщо ж голоси були рівні після третього підрахунку, слід вважати обраним старшого віком, хіба що йдеться про вибори тільки між священнослужителями або ченцями, в яких то випадках обраним слід вважати старшого свяченням або між ченцями старшого першою професією.
§ 2. Голові виборів належить оголосити обраного.
Can. 957 – § 1. Electio scripto vel alio legitimo modo statim intimanda est electo.
§ 2. Electus debet intra octiduum utile a, recepta intimatione computandum manifestare praesidi coetus, utrum electionem acceptet necne; secus electio effectum non habet.
§ 3. Si electus non acceptat, omne ius ex electione ortum amittit nec electio subsequenti acceptatione convalidatur; rursus autem eligi potest; coetus intra mensem a cognita notitia de electione non acceptata computandum ad novam electionem procedere debet.
Кан. 957 – § 1. Про обрання слід негайно повідомити обраного письмово або в інший законний спосіб.
§ 2. Обраний повинен протягом восьми корисних днів від одержання повідомлення сповістити голову угруповання, чи приймає він вибір чи ніь інакше вибори не осягають результату.
§ 3. Якщо обраний не прийняв вибору, то втрачає будь-яке право, набуте внаслідок виборів, і вибори не стають правосильними через пізніше висловлення згодиь однак, може бути знову обранимь угруповання має приступити до нових виборів протягом місяця від одержання повідомлення про неприйняття уряду.
Can. 958 – Electus acceptatione electionis, si confirmatione non eget, officium pleno iure statim obtinet, nisi aliter iure cavetur; secus non acquirit nisi ius ad exigendam confirmationem electionis.
Кан. 958 – Обраний після прийняття вибору, якщо не потребує затвердження, зразу повноправно одержує уряд, хіба що право застерігає щось іншеь інакше він набуває тільки право вимагати затвердження вибору.
Can. 959 – § 1. Electus, si electio confirmatione indiget, debet non ultra octo dies a die acceptatae electionis computandos confirmationem ab auctoritate competenti petere per se vel per alium; secus omni iure ex electione orto privatur, nisi probat se a petenda confirmatione iusto impedimento fuisse detentum.
§ 2. Ante acceptam confirmationem electo non licet se immiscere administrationi officii et actus ab eo forte positi nulli sunt.
Кан. 959 – § 1. Якщо обрання вимагає затвердження, обраний повинен протягом восьми днів від дня прийняття вибору просити особисто або через когось іншого компетентну владу про затвердженняь інакше він позбавляється права, яке випливає з виборів, хіба що доведе, що виправдана перешкода не дала змоги просити затвердження.
§ 2. До одержання затвердження обраному не дозволяється втручатися у виконування уряду, а здійснені ним акти є недійсні.
Can. 960 – § 1. Auctoritati competenti, si electum repperit idoneum et electio ad normam iuris peracta est, confirmationem denegare non licet.
§ 2. Recepta confirmatione electus pleno iure officium obtinet, nisi aliter iure cavetur.
Кан. 960 – § 1. Компетентна влада не може відмовити у затвердженні, якщо визнає обраного здатним і вибори були проведені згідно з приписом права.
§ 2. Після проведення затвердження обраний повноправно одержує уряд, хіба що право передбачає щось інше.

Art. II — DE POSTULATIONE;
Арт. ІІ: Постуляція

Can. 961 – Electores; si electioni illius, quem aptiorem putant ac praeferunt, impedimentum canonicum obest, a quo dispensari potest, suis suffragiis eum possunt, nisi aliter iure cavetur, ab auctoritate competenti postulare.
Кан. 961 – Якщо виборам того, кого виборці вважають відповідним і віддають йому перевагу, заважає канонічна перешкода, від якої можна диспензувати, вони можуть його своїми голосами постулювати у компетентної влади, хіба що право передбачає щось інше.
Can. 962 – Ut postulatio vim habeat, saltem duae ex tribus partibus suffragiorum requiruntur; secus ad electionem procedatur, ac si nihil actum sit.
Кан. 962 – Щоб постуляція мала силу, потрібні принаймні дві третини голосівь у противному разі слід приступити до виборів, немовби нічого не було зроблено.
Can. 963 – § 1. Coetus postulationem quam primum nec ultra octo dies mittere debet ad auctoritatem competentem, ad quam pertinet electionem confirmare; quae auctoritas, si potestatem ab impedimento dispensandi non habet et postulationem admittere vult, dispensationem ab auctoritate competenti obtinere debet; si non requiritur confirmatio, postulatio mitti debet ad auctoritatem competentem ad dispensationem concedendam.
§ 2. Si intra praescriptum tempus postulatio missa non est, ipso iure nulla est et coetus pro ea vice ius eligendi amittit, nisi probat se a mittenda postulatione iusto impedimento detentum fuisse.
§ 3. Postulato nullum ius acquiritur ex postulatione; quam admittendi auctoritas competens obligatione non tenetur.
§ 4. Postulationem ad auctoritatem competentem missam electores revocare non possunt.
Кан. 963 – § 1. Угруповання повинно якнайскоріше і не пізніше восьми днів послати постуляцію компетентній владі, до якої належить затвердження виборівь якщо ця влада не має повноваження давати диспензу від перешкоди і хоче допустити постуляцію, повинна одержати диспензу від компетентної владиь якщо не вимагається затвердження, постуляцію треба вислати компетентній владі, щоб надала диспензу.
§ 2. Якщо протягом приписаного часу постуляція не була послана, вона тим самим є недійсною, а угруповання на цей раз позбавляється права виборів, хіба що доведе, що не вислано постуляції через виправдану перешкоду.
§ 3. Постульований не набуває жодного права з постуляціїь а компетентна влада не зобов’язана її допустити.
§ 4. Постуляцію, вислану компетентній владі, виборці не можуть відкликати.
Can. 964 – § 1. Non admissa ab auctoritate competenti postulatione ius eligendi ad coetum redit.
§ 2. Admissio vero postulationis statim intimetur postulato et servetur can. 957, §§ 2 et 3.
§ 3. Qui admissam postulationem acceptat, pleno iure statim officium obtinet.
Кан. 964 – § 1. Коли компетентна влада не допустить постуляції, право виборів повертається до угруповання.
§ 2. Про допущення постуляції слід негайно повідомити постульованого і дотримуватись приписів кан. 957, § § 2 і 3.
§ 3. Той, хто приймає допущену постуляцію, одержує негайно повноправно уряд.

CAPUT II — DE ADMISSIONE OFFICII;
ГЛАВА ІІ — ВТРАТА УРЯДУ

Can. 965 – § 1. Amittitur officium praeter alios casus iure praescriptos elapso tempore determinato, expleta aetate iure definita, renuntiatione, translatione, amotione necnon privatione.
§ 2. Resoluto quovis modo iure auctoritatis, a qua est collatum, officium non amittitur, nisi aliter iure cavetur.
§ 3. Elapso tempore determinato vel expleta aetate iure definita amissio officii effectum habet tantum a momento, quo ab auctoritate competenti scripto intimata est.
§ 4. Ei, qui ob expletam aetatem iure definitam aut renuntiationem offcium amittit, titulus emeriti conferri potest.
Кан. 965 – § 1. Уряд втрачається, крім інших приписаних правом випадків, після закінчення визначеного часу, після осягнення окресленого правом віку, внаслідок зречення, перенесення, усунення, а також позбавлення.
§ 2. Не втрачається уряду після припинення якимсь чином влади, яка його надала, хіба що право застерігає щось інше.
§ 3. Втрата уряду після закінчення визначеного часу або осягнення віку, окресленого правом, має наслідок тільки з моменту письмового повідомлення компетентною владою.
§ 4. Тому, хто втратив уряд через осягнення визначеного правом віку або через зречення, можна надати титул вислуженого.
Can. 966 – Amissio officii, quae effectum sortita est, quam primum omnibus nota fiat, quibus aliquod ius in provisione canonica officii competit.
Кан. 966 – Втрата уряду, яка стала фактом, має бути доведена до відома всіх, кому належить якесь право канонічного призначення уряду.

Art. I — DE RENUNTIATIONE;
Арт. І: Зречення

Can. 967 – Qui sui compos est, potest officio iusta de causa renuntiare.
Кан. 967 – Кожний, хто є відповідальний за свої вчинки, може з виправданої причини зректися уряду.
Can. 968 – Renuntiatio facta ex metu gravi et iniuste incusso, dolo, errore substantiali aut simoniace ipso iure nulla est.
Кан. 968 – На підставі самого права недійсним є зречення, вчинене під впливом тяжкого і несправедливого страху, підступу, істотної помилки або симонії.
Can. 969 – Renuntiatio, ut valeat, scripto vel coram duobus testibus auctoritati fieri debet, cui provisio canonica officii, de quo agitur, competit; nisi acceptatione eget, statim effectum sortitur.
Кан. 969 – Для того, щоб зречення було правосильним, повинно бути подане письмово або при двох свідках владі, якій належить канонічне призначення уряду, про який ідетьсяь якщо воно не вимагає прийняття, зразу осягає наслідок.
Can. 970 – § 1. Renuntiatio, quae acceptatione eget, effectum sortitur, postquam renuntianti acceptatio renuntiationis intimata est; si vero intra tres menses renuntianti acceptatio renuntiationis intimata non est, renuntiatio omni vi caret.
§ 2. Renuntiatio nonnisi antequam eius acceptatio intimata est, a renuntiante revocari potest.
§ 3. Auctoritas renuntiationem iusta et proportionata causa non innixam ne acceptet.
Кан. 970 – § 1. Зречення, яке вимагає прийняття, осягає наслідок, після того як було повідомлено про прийняття зречення того, який зрікаєтьсяь якщо ж протягом трьох місяців того, хто зрікається, не було повідомлено про прийняття зречення, зречення втрачає всяку силу.
§ 2. Зречення, поки про його прийняття не було повідомлено, може бути відкликане тим, хто зрікається.
§ 3. Влада не повинна приймати зречення, якщо воно не обjрунтоване справедливою і зваженою причиною.
Can. 971 – Ille, qui officio renuntiavit, idem officium alio ex titulo consequi potest.
Кан. 971 – Той, хто зрікся уряду, може отримати цей же уряд з іншого титулу.

Art. II — DE TRANSLATIONE;
Арт. ІІ: Перенесення

Can. 972 – § 1. Translatio ab eo tantum fieri potest, qui ius habet providendi officio, quod amittitur, et simul officio, quod confertur.
§ 2. Si translatio fit invito eo, qui officium detinet, requiritur gravis causa et servetur modus procedendi iure praescriptus salvis normis circa sodales instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum et firmo semper iure rationes contrarias exponendi.
§ 3. Translatio ut effectum sortiatur, scripto intimanda est.
Кан. 972 – § 1. Тільки той може здійснити перенесення, кому належить право доручати уряд, який звільняється, як і уряд, який надається.
§ 2. Якщо перенесення відбувається всупереч волі того, хто займає уряд,то вимагається поважна причина і треба дотримуватись способу дій, приписаного правом, із збереженням правил щодо членів чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих і завжди дотримуючись права на викладення протилежних рацій.
§ 3. Щоб перенесення осягнуло наслідок, мусить бути доведене до відома у письмовій формі.
Can. 973 – § 1. In casu translationis prius officium vacat capta possessione canonica alterius officii, nisi aliter iure cautum aut ab auctoritate competenti praescriptum est.
§ 2. Remunerationem cum priore officio conexam translatus percipit, donec alterius possessionem canonicam ceperit.
Кан. 973 – § 1. У випадку перенесення перший уряд стає вакантним через канонічне прийняття другого уряду, хіба що право застерігає щось інше або інше накаже компетентна влада.
§ 2. Перенесений одержує винагороду, пов’язану з першим урядом, до часу канонічного прийняття другого.

Art. III — DE AMOTIONE

Can. 974 – § 1. Ab officio aliquis amovetur sive decreto ab auctoritate competenti legitime lato servatis quidem iuribus forte ex contractu quaesitis sive ipso iure ad normam can. 976.
§ 2. Decretum amotionis ut effectum sortiatur, scripto intimandum est.
Кан. 974 – § 1. Усунення з уряду відбувається на підставі декрету, виданого законно компетентною владою, однак із збереженням, прав набутих евентуально на підставі договору або на підставі самого права згідно з приписом кан. 976.
§ 2. Щоб декрет усунення осягнув наслідок, він повинен бути доведений до відома письмово.
Can. 975 – § 1. Nisi aliter iure cavetur, ab officio quod confertur ad tempus indeterminatum non potest aliquis amoveri nisi gravi de causa et servato modo iure praescripto; idem valet, ut quis ab officio, quod ad tempus determinatum confertur, amoveri possit, antequam hoc tempus elapsum est.
§ 2. Ab officio, quod secundum iuris praescripta alicui confertur ad prudentem discretionem auctoritatis competentis, potest aliquis iusta de causa de iudicio eiusdem auctoritatis aestimanda amoveri aequitate servata.
Кан. 975 – § 1. Якщо право не передбачає чогось іншого, то ніхто не може бути усунений з уряду, наданого йому на невизначений час, хіба що з поважної причини і з дотриманням способу дії, яку приписує правоь те стосується і того, хто міг би бути усунений з уряду, наданого йому на визначений час, але перед закінченням цього часу.
§ 2. З уряду, який надається комусь, згідно з приписами права, відповідно до розсудливого розгляду компетентною владою можна його усунути з виправданої причини, оціненої цією владою з дотриманням справедливості.
Can. 976 – § 1. Ipso iure ab officio amovetur:
1° qui statum clericalem amisit;
2° qui fidem catholicam publice abiecit vel a communione cum Ecclesia catholica publice defecit;
3° clericus, qui matrimonium, etsi civile tantum, attentavit.
§ 2. Amotio, de qua in § 1, nn. 2 et 3, urgeri tantum potest, si de eadem auctoritatis competentis declaratione constat.
Кан. 976 – § 1. На підставі самого права з уряду усувається той:
1° хто втратив клирицький стан;
2° хто прилюдно відступив від католицької віри або прилюдно відійшов від єдності з католицькою Церквою;
3° священнослужитель, який намагався укласти подружжя, хоч би тільки цивільне.
§ 2. На усуненні, про яке мова в § 1, чч. 2 і 3, тільки тоді можна наполягати, коли відомо, що ствердила це компетентна влада.
Can. 977 – Si quis non quidem ipso iure, sed per decretum auctoritatis competentis amovetur ab officio, quo eiusdem subsistentiae providetur eadem auctoritas curet, ut ipsius subsistentiae per congruum tempus prospiciatur, nisi aliter provisum est.
Кан. 977 – Якщо хтось не на підставі самого права, а декретом компетентної влади усувається з уряду, який був основою його утримання, тоді та сама влада повинна подбати про забезпечення усуненому утримання протягом відповідного часу, хіба що про це подбано в інший спосіб.

Art. IV — DE PRIVATIONE;
Арт. ІV: Позбавлення

Can. 978 – Privatio officii nonnisi in poenam delicti infligi potest.
Кан. 978 – Позбавлення уряду може бути накладене тільки як кара за злочин.

TITULUS XXI: DE POTESTATE REGIMINIS — ТИТУЛ ХХІ: ВЛАДА УПРАВЛІННЯ. – Can. 979.-995

Can. 979 – § 1. Potestatis regiminis, quae ex divina institutione est in Ecclesia, ad normam iuris habiles sunt, qui in ordine sacro sunt constituti.
§ 2. In exercitio potestatis regiminis ceteri christifideles ad normam iuris cooperari possunt.
Кан. 979 – § 1. Ті, що отримали свячення, є здатними до виконування, згідно з приписами права, влади управління, яка є в Церкві з Божого установлення.
§ 2. У виконування цієї влади можуть співдіяти інші вірні, згідно з приписами права.
Can. 980 – § 1. Potestas regiminis alia est fori externi, alia fori interni sive sacramentalis sive non sacramentalis.
§ 2. Si potestas regiminis exercetur pro solo foro interno, effectus, quos eius exercitium natum est habere pro foro externo, in hoc foro non recognoscuntur, nisi quatenus id determinatis pro casibus iure statuitur.
Кан. 980 – § 1. Влада управління іншою є зовнішнього обсягу, іншою внутрішнього обсягу, чи сакраментальна чи не сакраментальна.
§ 2. Якщо влада управління виконується тільки у внутрішньому обсязі, то наслідки, які її виконування здатне викликати у зовнішньому обсязі, не визнаються в цьому обсязі, хіба що так постановлено в окреслених правом випадках.
Can. 981 – § 1. Potestas regiminis ordinaria ea est, quae ipso iure alicui officio adnectitur; delegata, quae ipsi personae non mediante officio conceditur.
§ 2. Potestas regiminis ordinaria potest esse sive propria sive vicaria.
Кан. 981 – § 1. Влада управління є звичайною, якщо на підставі самого права пов’язана з якимсь урядомь є делегованою, коли надається самій особі не на підставі самого уряду.
§ 2. Звичайна влада може бути або власна, або заступна.
Can. 982 – § 1. Facultates habituales reguntur praescriptis de potestate delegata.
§ 2. Facultas habitualis vero Hierarchae concessa, nisi in eius concessione aliter cautum est aut electa est industria personae, non perimitur resoluto iure Hierarchae, cui concessa est, sed transit ad quemvis Hierarcham, qui ei in regimine succedit.
Кан. 982 – § 1. Габітуальних повноважень стосуються приписи про делеговану владу.
§ 2. Габітуальне повноваження, надане Ієрархові – якщо в акті його надання не застережено чогось іншого або не передано чогось з уваги на особу – не вигасає з припиненням влади Ієрарха, якому воно було надане, але переходить до кожного Ієрарха, його наступника в управлінні.
Can. 983 – § 1. Ei, qui delegatum se asserit, incumbit onus probandae delegationis.
§ 2. Delegatus, qui sive circa res sive circa personas fines sui mandati excedit, nihil agit.
§ 3. Fines sui mandati excedere non intellegitur delegatus, qui alio modo ac in mandato determinatur, ea peragit, ad quae delegatus est, nisi modus ab ipso delegante ad validitatem est praescriptus.
Кан. 983 – § 1. Той, хто твердить, що він є делегований, зобов’язаний довести делегування.
§ 2. Делегований діє неправосильно, якщо переходить межі свого доручення стосовно речей, чи осіб.
§ 3. Не вважається, що делегований переходить межі свого мандату, коли він це виконує в інший спосіб, ніж йому було доручено, хіба що спосіб був приписаний для правосильності самим делегуючим.
Can. 984 – § 1. Hierarchae sunt praeter Romanum Pontificem imprimis Patriarcha, Archiepiscopus maior, Metropolita, qui Ecclesiae metropolitanae sui iuris praeest, atque Episcopus eparchialis necnon illi, qui eis interim in regimine ad normam iuris succedunt.
§ 2. Hierarchae loci, praeter Romanum Pontificem, sunt Episcopus eparchialis, Exarchus, Administrator apostolicus, ii, qui, si praedicti desunt, interim legitime succedunt in regimine, itemque Protosyncellus et Syncellus; Patriarcha vero, Archiepiscopus maior, Metropolita, qui Ecclesiae metropolitanae sui iuris praeest, necnon illi, qui eis interim in regimine ad normam iuris succedunt, sunt Hierarchae loci tantum circa eparchiam, quam regunt, firmo can. 101.
§ 3. Superiores maiores in institutis vitae consecratae, qui potestate regiminis ordinaria praediti sunt, etiam sunt Hierarchae, sed non loci.
Кан. 984 – § 1. Ієрархами є, крім Римського Архієрея, передусім Патріярх, верховний Архієпископ, Митрополит, який очолює якусь Церкву свого права, і єпархіяльний Єпископ, а також ті, які, згідно з приписами права, тимчасово стають їх наступниками в управлінні.
§ 2. Місцевими Ієрархами, крім Римського Архієрея, є єпархіяльний Єпископ, Екзарх, Апостольський Адміністратор, ті, хто, якщо немає вищеназваних, тимчасово є законно їх наступниками в управлінні, а також Протосинкел і Синкель Патріярх же, верховний Архієпископ, Митрополит, який очолює якусь митрополичу Церкву свого права, а також ті, які тимчасово є, згідно з приписами права, їх наступниками в управлінні, є місцевими Ієрархами тільки щодо єпархії, якою управляють, дотримуючись кан. 101.
§ 3. Вищі Настоятелі в інститутах посвяченого життя, які мають звичайну владу управління, також є Ієрархами, але не місцевими.
Can. 985 – § 1. Potestas regiminis distinguitur in legislativam, exsecutivam et iudicialem.
§ 2. Potestas legislativa exercenda est modo iure praescripto et ea, quam in Ecclesia habet legislator infra supremam Ecclesiae auctoritatem, delegari valide non potest, nisi aliter iure communi cavetur; a legislatore inferiore lex iuri superiori contraria valide ferri non potest.
§ 3. Potestas iudicialis, quam habent iudices aut collegia iudicialia, exercenda est modo iure praescripto et delegari valide non potest nisi ad actus cuivis decreto aut sententiae praeparatorios perficiendos.
Кан. 985 – § 1. Влада управління поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.
§ 2. Законодавча влада повинна виконуватись у спосіб, приписаний правом, а та, яку має церковний законодавець, нижчий від найвищої влади, не може бути правосильно делегована, хіба що загальне право застерігає щось іншеь нижчий законодавець не може правосильно видати закону суперечного з вищим правом.
§ 3. Судова влада, яку мають судді або судові колегії, повинна виконуватись у спосіб, приписаний правом, і не може бути правосильно делегована, хіба що йдеться про виготовлення підготовчих актів якогось декрету або вироку.
Can. 986 – Potestatem exsecutivam aliquis, etsi extra fines territorii exsistens, exercere potest in subditos, etiam a territorio absentes, nisi aliter iure communi cavetur vel ex natura rei constat; in peregrinos in territorio actu degentes, si agitur de favoribus concedendis aut de exsecutioni mandando sive iure communi sive iure particulari, quo ipsi ad normam can. 1491, § 3 tenentur.
Кан. 986 – Виконавчу владу може виконувати хтось, навіть перебуваючи поза межами території, щодо підлеглих, також неприсутніх на території, хіба що загальне право передбачає щось інше або інше випливає з природи речіь стосовно мандрівників, які в даний час перебувають на території 9може виконувати виконавчу владу0, якщо йдеться про надання чогось корисного, або виконання того, що наказує загальне або партикулярне право, яким вони зв’язані на підставі припису кан. 1491, § 3.
Can. 987 – Quae iure communi et iure particulari Ecclesiae sui iuris nominatim Episcopo eparchiali in ambitu potestatis regiminis exsecutivae tribuuntur, intelleguntur competere soli Episcopo eparchiali et Exarcho exclusis Protosyncello et Syncellis nisi de mandato speciali.
Кан. 987 – Те, що загальне і партикулярне право Церкви свого права надає єпархіяльному Єпископові поіменно в обсязі виконавчої влади управління, вважається належним тільки єпархіяльному Єпископові й Екзархові, з виключенням Протосинкела і Синкелів, хіба що за спеціяльним дорученням.
Can. 988 – § 1. Potestas exsecutiva ordinaria delegari potest sive ad actum sive ad universitatem casuum, nisi aliter iure expresse cavetur.
§ 2. Potestas exsecutiva a Sede Apostolica vel a Patriarcha delegata subdelegari potest sive ad actum sive ad universitatem casuum, nisi electa est industria personae aut subdelegatio est expresse prohibita.
§ 3. Potestas exsecutiva delegata ab alia auctoritate potestatem ordinariam habente, si ad universitatem casuum delegata est, in singulis tantum casibus subdelegari potest; si vero ad actum aut ad actus de terminatos delegata est, subdelegari valide non potest nisi de expressa concessione delegantis.
§ 4. Nulla potestas subdelegata iterum valide subdelegari potest, nisi id expresse a delegante concessum est.
Кан. 988 – § 1. Звичайна виконавча влада може бути делегована або для окремого акту або для сукупності випадків, хіба що право виразно застерігає щось інше.
§ 2. Виконавча влада, делегована Апостольським Престолом або Патріярхом, може бути субделегована або для окремого акту або для сукупності випадків, хіба що була передана з уваги на особисті якості або субделегація була виразно заборонена.
§ 3. Виконавча влада, делегована іншим авторитетом, що має звичайну владу, якщо вона делегована для сукупності випадків, може бути субделегована тільки для окремих випадківь якщо, однак, була делегована для одного або окреслених актів, то не може бути правосильно делегованою, хіба делегуючий, виразно на це дозволив.
§ 4. _одна субделегована влада не може бути знову правосильно субделегованою, хіба що делегуючий, виразно на це дозволив.
Can. 989 – Potestas exsecutiva ordinaria necnon potestas ad universitatem casuum delegata late interpretanda est, alia vero quaelibet stricte; cui tamen potestas delegata est, ea quoque intelleguntur concessa, sine quibus eadem potestas exerceri non potest.
Кан. 989 – Звичайна виконавча влада, а також влада делегована для сукупності випадків, повинна бути щироко тлумачена, а кожна інша – стислоь однак, вважається, що тому, кому була делегована влада, було надано також те, без чого ця влада не може виконуватись.
Can. 990 – § 1. Potestas exsecutiva pluribus delegata praesumitur eisdem delegata singillatim.
§ 2. Pluribus singillatim ad idem negotium agendum delegatis, qui prius negotium tractare incohavit, alios ab eodem agendo excludit, nisi postea impeditus est aut in negotio peragendo ulterius procedere noluit.
§ 3. Pluribus collegialiter ad negotium agendum delegatis omnes procedere debent secundum praescripta de actibus collegialibus statuta, nisi in mandato aliter cautum est.
Кан. 990 – § 1. Припускається, що виконавча влада, делегована багатьом особам, була делегована кожному зокрема.
§ 2. Коли для виконування тієї самої справи було делеговано кількох порізно, то той, хто першим почав полагоджувати справу, виключає інших від тієї самої діяльності, хіба що пізніше він не може або не хоче вести далі розпочату справу.
§ 3. Ті, яким надана делегація для колегіяльного виконування справи, повинні діяти всі, згідно з приписами про колегіяльні акти, хіба що в делегуванні було застережено щось інше.
Can. 991 – § 1. Potestas ordinaria amittitur amisso officio, cui adnexa est.
§ 2. Nisi aliter iure cavetur, suspenditur potestas ordinaria, si contra privationem vel amotionem ab officio legitime appellatur vel recursus interponitur.
Кан. 991 – § 1. Звичайна влада втрачається з втратою уряду, з яким вона пов’язана.
§ 2. Звичайна влада призупиняється, якщо згідно з законом подано апеляцію або рекурс проти позбавлення уряду або усунення з нього, хіба що право застерігає щось інше.
Can. 992 – § 1. Potestas delegata amittitur expleto mandato; elapso tempore collationis vel exhausto numero casuum, pro quibus collata est; cessante causa finali delegationis; revocatione delegantis delegato directe intimata necnon renuntiatione delegati deleganti facta et ab eo acceptata; non autem resoluto iure delegantis, nisi ex appositis clausulis apparet.
§ 2. Actus vero ex potestate delegata, quae exercetur pro solo foro interno, positus per inadvertentiam elapso tempore vel exhausto numero casuum validus est.
Кан. 992 – § 1. Делегована влада втрачається: після виконання дорученняь після закінчення часу надання або вичерпання кількості випадків, для яких була наданаь внаслідок зникнення цільової причини делегаціїь через скасування, виконане делегуючим і подане безпосередньо до відома делегованого, а також у випадку зречення з боку делегованого після повідомлення того, хто делегував, і ним прийняттяь зате не припиняється на випадок припинення влади делегуючого, хіба що щось інше випливає з доданих клявзул.
§ 2. Правосильним, однак, є акт делегованої влади тільки для внутрішнього обсягу, виконаний через неуважність після закінчення часу або вичерпання кількості справ.
Can. 993 – Potestas regiminis exsecutiva non suspenditur interposito recursu, nisi aliter iure communi expresse cavetur.
Кан. 993 – Виконавча влада управління не призупиняється через подання рекурсу, хіба що загальне право виразно застерігає щось інше.
Can. 994 – In errore communi de facto aut de iure itemque in dubio positivo et probabili sive iuris sive facti supplet Ecclesia pro foro et externo et interno potestatem regiminis exsecutivam.
Кан. 994 – У випадку загальної помилки, фактичної чи правової, а також у випадку сумніву, позитивного і правдоподібного, правового або фактичного, Церква доповнює виконавчу владу управління як у зовнішньому, так і внутрішньому обсязі.
Can. 995 – Praescripta iuris de potestate regiminis exsecutiva valent, nisi aliter iure communi cavetur vel ex natura rei constat, etiam de potestate, de qua in cann. 441, § 1 et 511, § 1 et de facultatibus, quae ad validam sacramentorum celebrationem aut ministrationem iure requiruntur.
Кан. 995 – Зберігають свою силу правові приписи щодо виконавчої влади управління – хіба що загальне право застерігає щось інше або це випливає з природи речі – також щодо влади, про яку мова в канн. 441, § 1і 511, § 1, і щодо повноважень, яких вимагає право для правосильного виконання і уділяння святих тайн.

TITULUS XXII: DE RECURSIBUS ADVERSUS DECRETA ADMINISTRATIVA — ТИТУЛ ХХІІ: РЕКУРСИ ПРОТИ АДМІНІСТРАТИВНИХ ДЕКРЕТІВ. – Can. 996.-1006

Can. 996 – Quae in canonibus huius tituli de decretis statuuntur, applicanda sunt ad omnes actus administrativos singulares, qui in foro externo ex quavis legitima potestate in Ecclesia extra iudicium ponuntur, eis exceptis, qui a Romano Pontifice vel a Concilio Oecumenico feruntur.
Кан. 996 – Те, що постановляється в канонах цього титулу про декрети, слід застосовувати до всіх окремих адміністративних актів, виданих у зовнішньому обсязі на підставі будь-якої законної влади в Церкві поза судової, за винятком тих, які видані Римським Архієреєм або Вселенським Собором.
Can. 997 – § 1. Qui se decreto gravatum esse censet, potest ad auctoritatem superiorem ei, qui hoc decretum tulit, ad normam iuris recurrere.
§ 2. Primus recursus adversus decreta Protosyncelli vel Syncellorum ad Episcopum eparchialem interponitur, adversus vero decreta eorum, qui ex potestate delegata agunt, ad delegantem.
Кан. 997 – § 1. Той, хто вважає себе покривдженим декретом, може, згідно з приписами права, подати рекурс до вищої влади на того, хто видав декрет.
§ 2. Перщий рекурс проти декретів Протосинкела або Синкелів подається єпархіяльному Єпископові, а проти декретів тих, які діють на підставі делегованої влади, – делегуючому.
Can. 998 – § 1. Valde optandum est, ut, si quis gravatum se decreto putat, non fiat inter ipsum et decreti auctorem contentio, sed inter eos de aequa solutione quaerenda tractetur, gravibus quoque hominibus ad mediationem vel studium forte adhibitis ita, ut per voluntariam decreti emendationem vel per iustam compensationem vel per aliam idoneam viam controversia dirimatur.
§ 2. De his auctoritas superior partes hortetur, antequam recursum recipit.
Кан. 998 – § 1. Дуже бажано, щоб, якщо хтось вважає себе покривдженим декретом, між ним і автором декрету не виникав спір, але слід завжди щукати справедливого вирішення між ними, вдаючись також у разі потреби до поважних людей для посередництва або вивчення справи так, щоб через добровільне виправлення декрету або через справедливе відшкодування, або іншим відповідним шляхом спір був владнаний.
§ 2. До цього вища влада повинна заохочувати сторони, поки прийме.
Can. 999 – § 1. Antequam aliquis recursum interponit, debet revocationem vel emendationem decreti scripto ab eiusdem auctore petere intra peremptorium terminum decem dierum a die intimationis decreti computandum; qua petitione facta etiam suspensio exsecutionis ipso iure petita intellegitur.
§ 2. Obligatio petendi revocationem vel emendationem decreti non urget, si agitur de primo recursu adversus decreta, de quibus in can. 997, § 2, vel si agitur de ulterioribus recursibus exceptis recursibus adversus decreta Episcopi Eparchialis, quibus quivis primus recursus decisus est.
Кан. 999 – § 1. Поки хтось подасть рекурс, повинен письмово просити автора декрету про його скасування або виправлення протягом присікального терміну десяти днів від дня проголошення декрету, зрозуміло, що подання такої просьби є тим самим просьбою про призупинення дії декрету.
§ 2. Обов’язок просьби не наполягає на відкликанні або виправленні декрету, якщо йдеться про перший рекурс проти декретів, про які мова в кан. 997, або якщо йдеться про наступні рекурси, за винятком рекурсів проти декретів єпархіяльного Єпископа, якими був вирішений будь-який перший рекурс.
 
Can. 1000 – § 1. In casibus, in quibus recursus suspendit decreti exsecutionem, idem efficit etiam petitio, de qua in can. 999, § 1.
§ 2. In ceteris casibus, nisi intra decem dies a recepta petitione computandos auctor decreti exsecutionem eius suspendit, potest suspensio interim peti ab auctoritate superiore, quae eam decernere potest tantum gravi de causa et cauto, ne quid salus animarum detrimenti capiat; si postea recursus interponitur, auctoritas, quae de recursu videt, decernat, utrum suspensio exsecutionis decreti sit confirmanda an revocanda.
§ 3. Si nullus recursus intra statutum terminum adversus decretum interpositus est vel si recursus tantum ad petendam reparationem damnorum interpositus est, suspensio exsecutionis decreti ipso iure cessat.
Кан. 1000 – § 1. У випадках, в яких рекурс зупиняє виконання декрету, такий самий наслідок має також просьба, про яку мова в кан. 999,
§ 2. В інших випадках, якщо протягом десяти днів від одержання просьби автор декрету не зупинить його виконання, можна тим часом просити про зупинення вищу владу, яка може її вирішити тільки з поважної причини і маючи на увазі, щоб не потерпіло на цьому спасіння душь якщо потім подається рекурс, влада, яка має розглянути рекурс, повинна вирішити, чи зупинення виконання декрету слід затвердити чи відкликати.
§ 3. Якщо протягом установленого терміну не був поданий ніякий рекурс проти декрету або якщо рекурс був поданий тільки з вимогою відшкодування втрат, то зупинення виконання декрету на підставі самого права перестає діяти.
Can. 1001 – § 1. Recursus interponi debet intra peremptorium terminum quindecim dierum.
§ 2. Terminus quindecim dierum decurrit:
1° in casu, in quo petitio revocationis vel emendationis decreti praemittenda est, ex die intimationis decreti, quo auctor prius decretum emendavit vel petitionem reiecit, aut, si nihil decrevit, ex tricesimo die a recepta petitione computando;
2° in ceteris casibus ex die, quo decretum intimatum est.
Кан. 1001 – § 1. Рекурс повинен бути поданий протягом присікального терміну п’ятнадцяти днів. ;
§ 2. Термін п’ятнадцяти днів збігає:
1° у випадку, коли просьбу про відкликання або виправлення декрету треба вислати наперед, від дня оголошення декрету, на підставі якого автор виправив попередній декрет або відкинув просьбу, або, якщо нічого не вирішив, від тридцятого дня, рахуючи від одержання просьби;
2° в інших випадках від дня, коли декрет був пред’явлений стороні.
Can. 1002 – Auctoritas superior decretum, quo recursus deciditur, intra sexaginta dies a recepto recursu computandos ferre debet, nisi ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris alios terminos statuit; si vero hoc factum non est et recurrens scripto petit, ut hoc decretum feratur, tricesimo die ab hac petitione recepta computando, si etiam tunc nihil factum est, recursus pro reiecto habetur ac si eo die per decretum reiectus sit ita, ut novus recursus adversus eum interponi possit.
Кан. 1002 – Вища влада повинна протягом шістдесяти днів від одержання рекурсу видати декрет, який вирішує рекурс, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права встановлює інші терміниь якщо ж цього не зроблено і той, хто подає рекурс, просить письмово, щоб такий декрет був виданий, то на тридцятий день від одержання цієї просьби, якщо навіть тоді нічого не зроблено, рекурс вважається відкиненим, немовби того дня був відкинений через декрет так, що можна подавати проти нього новий рекурс.
Can. 1003 – In recursibus adversus decreta administrativa servetur congrua congruis referendo can. 1517; recurrens semper ius habet procuratorem vel advocatum adhibendi vitatis inutilibus moris; immo patronus ex officio constituatur, si recurrens patrono caret et auctoritas superior eum necessarium censet; semper tamen potest auctoritas superior iubere recurrentem ipsum comparere, ut interrogetur.
Кан. 1003 – У рекурсах проти адміністративних декретів слід дотримуватись кан. 1517 , з застосуванням відповідних модифікаційь той, хто подає рекурс, завжди має право користуватися уповноваженим або адвокатом, уникаючи непотрібних зволіканьь мало того, слід призначити захисника з уряду, якщо той, хто подає рекурс, не має захисника і вища влада вважає, що він необхіднийь завжди, однак, вища влада може наказати, щоб той, хто подав рекурс, особисто з’явився, аби відповідати на запитання.
Can. 1004 – Auctoritas superior, quae de recursu videt, potest decretum non solum confirmare vel nullum declarare, sed etiam rescindere et revocare, non vero emendare, nisi iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris etiam haec potestas auctoritati superiori tribuitur.
Кан. 1004 – Вища влада, яка розглядає рекурс, може не тільки декрет затвердити або визнати недійсним, але також скасувати і відкликати, але не виправляти, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права надає вищій владі навіть таке повноваження.
Can. 1005 – Etsi decretum ab auctoritate superiore confirmatum, nullum declaratum, rescissum, revocatum vel emendatum est, de reparatione damnorum, si forte debetur, respondit ille, qui primum decretum tulit; auctoritas superior vero eatenus tantum respondet, quatenus ex suo decreto damna obvenerunt.
Кан. 1005 – Якщо декрет був затверджений, визнаний недійсним, скасований, відкликаний або виправлений вищою владою, то за відшкодування втрат, якщо воно, евентуально, належиться, відповідає той, хто видав перший декреть а вища влада відповідає лише настільки, наскільки на підставі її декрету виникли втрати.
Can. 1006 – Recursus adversus decretum administrativum Patriarchae, etsi agitur de decreto, quod eparchiam Patriarchae respicit, vel de decreto, quo Patriarcha recursum decidit, fit ad specialem coetum Episcoporum ad normam iuris particularis constituendum, nisi quaestio ad Sedem Apostolicam defertur; adversus decisionem huius coetus non datur ulterior recursus salva provocatione ad ipsum Romanum Pontificem.
Кан. 1006 – Рекурс проти адміністративного декрету Патріярхаь навіть якщо йдеться про декрет, який стосується єпархії Патріарха, або про декрет, яким Патріярх вирішує рекурс, передається спеціяльному зібранню Єпископів, яке має бути утвореним згідно з приписами партикулярного права, хіба шо питання передається Апостольському Престоловіь проти рішення цього зібрання немає дальшого рекурсу із збереженням права на звернення до самого Римського Архієрея.

TITULUS XXIII: DE BONIS ECCLESIAE TEMPORALIBUS — ТИТУЛ ХХІІІ: ДОЧАСНЕ МАЙНО ЦЕРКВИ. – Can. 1007.-1054

Can. 1007 – Ecclesia in procurando bono hominum spirituali bonis temporalibus eget et utitur, quatenus propria eius missio id postulat; quare ipsi ius nativum competit acquirendi, possidendi, administrandi atque alienandi ea bona temporalia, quae ad fines ei proprios praesertim ad cultum divinum, ad opera apostolatus et caritatis atque ad congruam ministrorum sustentationem necessaria sunt.
Кан. 1007 – Церква, піклуючись про духовне добро людей, потребує дочасного майна і користується ним, наскільки цього вимагає її власна місіяь тому їй належить природне право набувати, володіти, управляти і відчужувати те дочасне майно, яке необхідне для осягнення її власних цілей, особливо для богопочитання, діл апостоляту, любові і належного утримання служителів.
Can. 1008 – § 1. Romanus Pontifex est omnium bonorum Ecclesiae temporalium supremus administrator et dispensator.
§ 2. Dominium bonorum Ecclesiae temporalium sub suprema auctoritate Romani Pontificis ad eam pertinet personam iuridicam, quae bona legitime acquisivit.
Кан. 1008 – § 1. Римський Архієрей є найвищим управителем і розподілювачем усього дочасного майна Церкви.
§ 2. Право власності дочасного майна Церкви, під найвищою владою Римського Архієрея, належить тій юридичній особі, яка законно набула майно.
Can. 1009 – § 1. Subiectum capax bona temporalia acquirendi, possidendi, administrandi et alienandi ad normam iuris canonici est quaevis persona iuridica.
§ 2. Bona temporalia omnia, quae ad personas iuridicas pertinent, sunt bona ecclesiastica.
Кан. 1009 – § 1. Суб’єктом здатним набувати, володіти, управляти і відчужувати дочасне майно, згідно з приписами канонічного права, є будь-яка юридична особа.
§ 2. Усе дочасне майно, яке належить юридичним особам, є церковним майном.

CAPUT I — DE BONIS TEMPORALIBUS ACQUIRENDIS;
ГЛАВА І — НАБУВАННЯ ДОЧАСНОГО МАЙНА

Can. 1010 – Personae iuridicae bona temporalia acquirere possunt omnibus iustis modis, quibus aliis licet.
Кан. 1010 – Юридичні особи можуть набувати дочасне майно всіма справедливими способами, якими його можна іншим набувати.
Can. 1011 – Auctoritati competenti ius est exigendi a christifidelibus, quae ad fines Ecclesiae proprios sunt necessaria.
Кан. 1011 – Компетентна влада має право вимагати від вірних того, що необхідне для осягнення власних цілей Церкви.
Can. 1012 – § 1. Ius est Episcopo eparchiali, quatenus hoc necessarium est ad bonum eparchiae, de consensu consilii a rebus oeconomicis imponendi personis iuridicis sibi subditis tributa uniuscuiusque personae reditibus proportionata; nullum vero tributum imponi potest super oblationibus receptis occasione celebrationis Divinae Liturgiae.
§ 2. Personis physicis tributa imponi possunt solummodo ad normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris.
Кан. 1012 – § 1. Єпархіяльний Єпископ має право, наскільки це необхідно для добра єпархії, за згодою ради для економічних справ, накладати на підлеглих йому юридичних осіб податки, пропорційні доходам кожної особиь але не можна накладати податку на пожертви, одержані з нагоди відправи Божественної Літургії.
§ 2. На фізичні особи можна накладати податки тільки згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права.
Can. 1013 – § 1. Episcopi eparchialis est intra limites iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris statutos determinare taxas pro variis actibus potestatis regiminis et oblationes occasione celebrationis Divinae Liturgiae, sacramentorum, sacramentalium vel quarumvis aliarum celebrationum liturgicarum, nisi aliter iure communi cavetur.
§ 2. Curent Patriarchae et Episcopi eparchiales diversarum Ecclesiarum sui iuris in eodem territorio potestatem suam exercentes, ut collatis consiliis eadem norma de taxis et oblationibus statuatur.
Кан. 1013 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить у межах, установлених партикулярним правом власної Церкви свого права, встановляти оплати на різні акти влади управління і пожертви з нагоди відправи Божественної Літургії, св. Тайн, освячень і благословень або будь-яких інших літургічних відправ, хіба що загальне право передбачає щось інше.
§ 2. Патріярхи і єпархіяльні Єпископи різних Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, повинні дбати про те, щоб погоджено була встановлена та сама норма щодо розмірів оплат і пожертв.
Can. 1014 – In omnibus ecclesiis, quae habitualiter christifidelibus patent, Episcopus eparchialis praecipere potest, ut colligantur oblationes pro determinatis inceptis Ecclesiae.
Кан. 1014 – У всіх церквах, які постійно відкриті для вірних, єпархіяльний Єпископ може наказати збирання пожертв для окреслених починань Церкви.
Can. 1015 – Eleemosynas colligere personis plysicis vel iuridicis non licet nisi de licentia auctoritatis, cui subiectae sunt, et de consensu scripto dato Hierarchae loci, ubi eleemosynae colliguntur.
Кан. 1015 – Збирати милостині фізичним або юридичним особам можна лише з дозволу влади, якій вони підлеглі, і за письмовою згодою Ієрарха місця, де проводиться збирання милостині.
Can. 1016 – § 1. Oblationes ad certum finem factae nonnisi ad eundem finem destinari possunt.
§ 2. Nisi contrarium constat, oblationes moderatoribus vel administratoribus cuiusvis personae iuridicae factae praesumuntur ipsi personae iuridicae datae.
§ 3. Hae oblationes repudiari non possunt nisi iusta de causa et in rebus maioris momenti de licentia Hierarchae; eiusdem Hierarchae licentia requiritur, ut acceptentur, quae onere modali vel condicione gravantur firmo can. 1042.
Кан. 1016 – § 1. Пожертви, вчинені для певної цілі, можуть бути призначені тільки для цієї цілі.
§ 2. Якщо не стверджується нічого протилежного, то пожертви, подані керівникам або управителям будь-якої юридичної особи, вважаються зробленими для цієї юридичної особи.
§ 3. Прийняттю цих пожертв не можна відмовити, хіба що з виправданої причини і, в справах більшої ваги, з дозволу Ієрархаь дозвіл цього ж Ієрарха вимагається для прийняття пожертв, обтяжених зобов’язанням, який визначає спосіб користування ними або ставить умову, з дотриманням кан. 1042.
Can. 1017 – Praescriptionem ad normam cann. 1540 - 1542 Ecclesia recipit etiam pro bonis temporalibus.
Кан. 1017 – Церква приймає норми давності також щодо дочасного майна згідно з канн. 1540-1542,
Can. 1018 – Res sacrae, quae scilicet dedicatione vel benedictione ad cultum divinum destinatae sunt, si in dominio privatorum sunt, praescriptione acquiri a privatis personis possunt, sed eas adhibere ad usus profanos non licet, nisi dedicationem vel benedictionem amiserunt; si vero ad personam iuridicam ecclesiasticam pertinent, tantum ab alia persona iuridica ecclesiastica acquiri possunt.
Кан. 1018 – Священні речі, які через посвячення або благословення призначені для богопочитання, якщо вони є приватною власністю, можуть набуватися приватними особами на підставі давності, але не можна вживати їх для світських цілей, хіба що втратили посвячення або благословенняь якщо ж вони належать церковній юридичній особі, то може набувати їх тільки інша церковна юридична особа.
Can. 1019 – Res immobiles, res mobiles pretiosae, quae scilicet magni sunt momenti artis vel historiae vel materiae causa, iura et actiones sive personales sive reales, quae pertinent ad Sedem Apostolicam, spatio centum annorum praescribuntur; quae ad aliquam Ecclesiam sui iuris vel eparchiam pertinent, spatio quinquaginta annorum, quae vero ad aliam personam iuridicam, spatio triginta annorum.
Кан. 1019 – Нерухомі речі, рухомі цінні речі, які мають велике мистецьке або історичне, або матеріяльне значення, права і позови, як особові, так і речові, які належать Апостольському Престолові, підлягають давності після ста роківь ті, що належать якійсь Церкві свого права або єпархії, – після п’ятдесяти років, ті, що належать іншій юридичній особі – після тридцяти років.
 
Can. 1020 – § 1. Omnis auctoritas gravi obligatione tenetur curandi, ut bona temporalia Ecclesiae acquisita inscribantur nomine personae iuridicae, ad quam pertinent, servatis omnibus praescriptis iuris civilis, quae iura Ecclesiae in tuto ponunt.
§ 2. Si vero iure civili non conceditur, ut bona temporalia nomine personae iuridicae inscribantur, omnis auctoritas curet, ut auditis peritis in iure civili et consilio competenti iura Ecclesiae adhibitis modis iure civili validis illaesa maneant.
§ 3. Haec praescripta serventur etiam circa bona temporalia a persona iuridica legitime possessa, quorum acquisitio documentis nondum est firmata.
§ 4. Auctoritas immediate superior tenetur urgere observantiam horum praescriptorum.
Кан. 1020 – § 1. Всяка влада має важкий обов’язок дбати про те, аби набуте дочасне майно Церкви було записане на юридичну особу, якій воно належить, з дотриманням усіх приписів цивільного права, які забезпечують права Церкви.
§ 2. Якщо цивільне право не дозволяє, щоб дочасне майно було записане на юридичну особу, всяка влада повинна старатись, аби, вислухавши знавців цивільного права і компетентну раду, права Церкви залишились непорушними, з застосуванням способів, правосильних з точки цивільного права.
§ 3. Цих приписів слід дотримуватись також щодо дочасного майна, яким законно володіє юридична особа, набуття якого ще не підкріплене документами.
§ 4. Влада, безпосередньо вища, зобов’язана відстоювати додержання цих приписів.
Can. 1021 – § 1. In singulis eparchiis habeatur ad normam iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris speciale institutum, quod bona vel oblationes colligat eum in finem, ut congruae necnon fundamentaliter aequali sustentationi omnium clericorum, qui in favorem eparchiae servitium praestant, apte provideatur, nisi aliter eisdem provisum est.
§ 2. Ubi praecaventia et securitas socialis necnon assistentia sanitaria in favorem clericorum nondum apte ordinatae sunt, iure particulari uniuscuiusque Ecclesiae sui iuris provideatur, ut erigantur instituta, quae haec sub vigilantia Hierarchae loci in tuto ponunt.
§ 3. In singulis eparchiis, quatenus opus est, constituatur modo iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris determinato massa communis, qua possunt Episcopi eparchiales obligationibus erga alias personas Ecclesiae deservientes satisfacere variisque necessitatibus eparchiae occurrere quaque etiam eparchiae divitiores adiuvare pauperiores possunt.
Кан. 1021 – В окремих єпархіях повинна бути, згідно з приписами партикулярного права власної Церкви свого права, спеціяльна установа, яка б збирала майно або пожертви з тією метою, щоб належно було забезпечене відповідне й в основному однакове утримання тих священнослужителів, які для добра єпархії виконують службу, хіба що про це подбано в інший спосіб.
§ 2. Там, де забезпечення, соціяльна захищеність і лікарська допомога для добра духовенства ще належно не налагоджені, партикулярне право кожної Церкви свого права повинно подбати, щоб були засновані установи, які забезпечують це під наглядом місцевого Ієрарха.
§ 3. Якщо є потреба, в окремих єпархіях слід утворити в спосіб, окреслений партикулярним правом власної Церкви свого права, спільний фонд, з якого єпархіяльні Єпископи могли б задовольняти зобов’язання щодо інших осіб, які служать Церкві, і заспокоювати різні потреби єпархії, і з якого також багатщі єпархії могли б допомагати бідніщим.

CAPUT II — DE BONIS ECCLESIASTICIS ADMINISTRANDIS;
ГЛАВА ІІ — УПРАВЛІННЯ ЦЕРКОВНИМ МАЙНОМ

Can. 1022 – § 1. Episcopi eparchialis est vigilare administrationi omnium bonorum ecclesiasticorum, quae intra fines eparchiae sunt nec ab eius potestate regiminis sunt subducta, salvis legitimis titulis, qui eidem potiora iura tribuunt.
§ 2. Habita ratione iurium, legitimarum consuetudinum et circumstantiarum, Hierarchae, editis opportunis instructionibus intra limites iuris communis et iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris curent, ut tota administratio bonorum ecclesiasticorum apte ordinetur.
Кан. 1022 – § 1. До єпархіяльного Єпископа належить наглядати за управлінням усього церковного майна, яке знаходиться в межах єпархії і не вилучене з-під його влади управління, зі збереженням законних підстав, які надають йому більші права.
§ 2. Беручи до уваги права, законні звичаї й обставини, Ієрархи повинні через видання відповідних інструкцій, в межах загального права і партикулярного права власної Церкви свого права старатися, щоб усе управління церковним майном було як слід налагоджене.
 
Can. 1023 – Administratio bonorum ecclesiasticorum personae iuridicae ei competit, qui immediate eam regit, nisi aliter iure cavetur.
Кан. 1023 – Управління церковним майном юридичної особи належить тому, хто безпосередньо керує нею, хіба що право застерігає щось інше.
 
Can. 1024 – § 1. Actus, qui fines et modum ordinariae administrationis excedunt administrator bonorum ecclesiasticorum valide ponere, non potest nisi de consensu auctoritatis competentis scripto dato.
§ 2. In statutis determinentur actus, qui fines et modum ordinariae administrationis excedunt; si vero de hac re silent statuta, competit auctoritati, cui persona iuridica immediate subiecta est, consulto consilio competenti huiusmodi actus determinare.
§ 3. Nisi quando et quatenus in rem eius versum est, persona iuridica non tenetur respondere de actibus ab administratoribus invalide positis.
Кан. 1024 – § 1. Управитель церковного майна не може правосильно виконувати актів, які виходять поза межі і спосіб звичайного управління, хіба що за письмовою згодою компетентної влади.
§ 2. У статутах повинні бути окреслені акти, які виходять поза межі і спосіб звичайного управлінняь якщо ж статути мовчать у цій справі, до влади, якій безпосередньо підчиняється юридична особа, належить, порадившись з компетентною радою, окреслити того роду акти.
§ 3. Юридична особа не зобов’язана відповідати за акти, неправосильно допущені управителями, хіба що тільки тоді і настільки, наскільки одержала з них користь.
Can. 1025 – Antequam administrator bonorum ecclesiasticorum suum officium init, debet:
1° coram Hierarcha vel eius delegato promissionem facere se proprium officium fideliter impleturum;
2° accurato inventario ab Hierarcha recognito bonorum ecclesiasticorum suae administrationi commissorum subscribere.
Кан. 1025 – Поки управитель церковного майна займе свій уряд, повинен:
1° Ієрархові або його делегатові дати обіцянку, що буде сумлінно виконувати свої обов’язки;
2° підписати перевірений Ієрархом докладний інвентар церковного майна, дорученого його управлінню.
Can. 1026 – Inventarii bonorum ecclesiasticorum alterum exemplar asservetur in archivo personae iuridicae, ad quam pertinent, alterum in archivo curiae eparchialis; in utroque exemplari quaelibet mutatio adnotetur, quam patrimonium stabile eiusdem personae iuridicae subire contingit.
Кан. 1026 – Один примірник інвентаря церковного майна повинен зберігатися в архіві юридичної особи, якій воно належить, другий в архіві єпархіяльної куріїь в обох примірниках слід відмічати кожну зміну, якої зазнає сталий майновий стан цієї юридичної особи.
Can. 1027 – Auctoritates debent curare, ut administratores bonorum ecclesiasticorum opportunas praestent cautiones iure civili validas, ne quid Ecclesia detrimenti capiat eisdem administratoribus morientibus vel ab officio cessantibus.
Кан. 1027 – Власті повинні дбати про те, щоб управителі церковного майна дали відповідні грошові застави, правосильні з точки зору цивільного права, аби на випадок смерті управителів або залишення ними уряду Церква не зазнала ніякої шкоди.
Can. 1028 – § 1. Omnis administrator bonorum ecclesiasticorum diligentia boni patris familias suum officium implere tenetur.
§ 2. Exinde praecipue debet:
1° vigilare, ne bona ecclesiastica suae curae concredita quoquo modo pereant neve quid detrimenti capiant initis in hunc finem, quatenus opus est, contractibus assecurationis;
2° normas servare iuris canonici et civilis necnon ea, quae a fundatore vel donatore aut ab auctoritate competenti imposita sunt, et praesertim cavere, ne ex iuris civilis inobservantia damnum Ecclesiae obveniat;
3° reditus bonorum ac proventus accurate et iusto tempore exigere exactosque tuto servare et secundum fundatoris mentem aut legitimas normas impendere;
4° curare, ut foenus vel mutui vel hypothecae causa solvendum statuto tempore solvatur et debiti summa capitalis opportune reddatur;
5° pecuniam, quae de expensis forte superest et utiliter collocari potest, de consensu Hierarchae in fines Ecclesiae vel personae iuridicae collocare;
6° accepti et expensi libros bene ordinatos habere;
7° rationem administrationis exeunte unoquoque anno componere;
8° documenta, quibus iura personae iuridicae in bona ecclesiastica nituntur, ordinare et in archivo asservare, authentica vero eorum exemplaria, ubi commode fieri potest, in archivo curiae eparchialis deponere.
§ 3. Praevisio accepti et expensi, ut ab administratoribus bonorum ecclesiasticorum quotannis componatur, enixe commendatur; ius particulare autem potest eam praecipere et pressius determinare modum, quo exhibenda est.
Кан. 1028 – § 1. Кожний управитель церковного майна зобов’язаний виконувати свої обов’язки із старанністю доброго господаря.
§ 2. Отже особливо він повинен:
1° дбати, щоб довірене його опіці церковне майно ніяким чином не пропало або не зазнало ніякої шкоди, укладаючи з цією метою, в разі потреби, страхові договори;
2° дотримуватись приписів канонічного і цивільного права, а також виданих фундатором або дарителем або компетентною владою, і особливо старатись, щоб Церква не зазнала шкоди внаслідок недодержання цивільного права;
3° стягати ретельно і своєчасно доходи з майна і надходження, а стягнені переховувати безпечно і вживати їх згідно з волею фундатора або з законними нормами;
4° дбати, щоб виплачувались у встановлений час проценти, належні за позичку або гіпотеку, і щоб своєчасно була повернена основна сума боргу;
5° вкладати грощі, які, можливо, залишаться після покриття витрат, і які можна корисно інвестувати, за згодою Ієрарха, на цілі Церкви або юридичної особи;
6° мати в належному стані книги прибутків і витрат;
7° під кінець кожного року скласти звіт про управління;
8° документи, на яких jрунтуються права юридичної особи на церковне майно, упорядковувати і зберігати в архіві, а автентичні їх примірники, коли це можна легко зробити, здати в архів єпархіяльної курії.
§ 3. Наполегливо рекомендується, щоб управителі щороку складали бюджет прибутків і витрать а партикулярне право може його наказати і докладно визначити спосіб, як він має бути виготовлений.
Can. 1029 – Administrator bonorum ecclesiasticorum de bonis mobilibus, quae ad patrimonium stabile non pertinent, donationes praeterquam moderatas secundum legitimam consuetudinem ne faciat nisi iusta de causa pietatis aut caritatis.
Кан. 1029 – Управитель церковного майна не повинен з рухомого майна, яке не належить до сталого маєтку, робити пожертви, крім поміркованих згідно з законним звичаєм, але тільки з виправданої причини милосердя або любові.
Can. 1030 – Administrator bonorum ecclesiasticorum:
1° in operarum locatione etiam ius civile circa laborem et vitam socialem adamussim servet secundum principia ab Ecclesia tradita;
2° eis, qui operam ex condicto praestant, iustam remunerationem tribuat ita, ut suis et suorum necessitatibus convenienter providere possint.
Кан. 1030 – Управитель церковного майна:
1° у договорах про працю повинен точно дотримуватись також приписів цивільного права стосовно праці і суспільного життя, згідно з засадами, які визнає Церква;
2° тим, що працюють за договором про наймання, повинен виплачувати справедливу винагороду так, щоб вони могли належно задовільнити потреби, власні і своєї родини.
Can. 1031 – § 1. Reprobata contraria consuetudine administrator bonorum ecclesiasticorum singulis annis rationem administrationis proprio Hierarchae reddere debet.
§ 2. De bonis temporalibus, quae Ecclesiae offeruntur, administrator bonorum ecclesiasticorum rationem publice reddat secundnm modum iure particulari statutum, nisi Hierarcha loci gravi de causa aliud statuit.
Кан. 1031 – § 1. Управитель церковного майна повинен щорічно представляти власному Ієрархові звіт про управління. Протилежний звичай відхиляється.
§ 2. Про дочасне майно, яке вірні жертвують Церкві, управитель церковного майна повинен прилюдно представляти звіт згідно із способом, установленим партикулярним правом, хіба що місцевий Ієрарх з поважної причини постановив щось інше.
Can. 1032 – Administrator bonorum ecclesiasticorum litem nomine personae iuridicae ne incohet neve contestetur in foro civili nisi de licentia Hierarchae proprii.
Кан. 1032 – Управитель церковного майна не повинен від імені юридичної особи ні розпочинати судову справу, ні виступати з позовом у цивільному суді, хіба що з дозволу власного Ієрарха.
Can. 1033 – Administrator bonorum ecclesiasticorum, qui officium vel munus arbitratu suo dimisit, ad restitutionem tenetur, si ex arbitraria dimissione damnum Ecclesiae obvenit.
Кан. 1033 – Управитель церковного майна, який самовільно покинув свій уряд або завдання, зобов’язаний дати відшкодування, якщо з такого самовільного покинення виникла шкода для Церкви.

CAPUT III — DE CONTRACTIBUS, PRAESERTIM DE ALIENATIONIBUS;
ГЛАВА ІІІ — ДОГОВОРИ, ЗОКРЕМА ВІДЧУЖЕННЯ

Can. 1034 – Quae ius civile territorii, ubi contractus initur, statuit de contractibus tam in genere quam in specie, et de solutionibus, eadem iure canonico in re, quae potestati Ecclesiae subest, eisdem cum effectibus serventur.
Кан. 1034 – Того, що цивільне право території, де укладається договір, поста новляє про договори як взагалі, так і зокрема, а також про зобов’язання, треба дотримуватись на підставі канонічного права щодо речі, яка підлягає владі Церкви, з тими самими наслідками.
Can. 1035 – § 1. Ad alienanda bona ecclesiastica, quae ex legitima assignatione patrimonium stabile personae iuridicae constituunt, requiritur: 1° iusta causa veluti urgens necessitas, evidens utilitas, pietas, caritas vel ratio pastoralis; 2° aestimatio rei alienandae a peritis scripto facta; 3° in casibus iure praescriptis consensus auctoritatis competentis scripto datus, sine quo alienatio invalida est.
§ 2. Aliae quoque cautelae ab auctoritate competenti praescriptae serventur, ut Ecclesiae damnum vitetur.
Кан. 1035 – § 1. Для відчуження церковних дібр, які на підставі законного надання становлять сталий набутий маєток юридичної особи, вимагається:
1° виправдана причина, як, наприклад, нагла потреба, виразна користь, милосердя, любов або пастирська підстава;
2° оцінка відчужуваної речі, виконана знавцями в письмовій формі;
3° у випадках, приписаних правом, письмова згода компетентної влади, без якої відчуження є неправосильне.
§ 2. Слід також дотримуватись інших засобів обережності, приписаних компетентною владою, щоб уникнути шкоди для Церкви.
Can. 1036 – § 1. Si valor bonorum ecclesiasticorum, quorum alienatio proponitur, continetur intra summam minimam et summam maximam a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel a Sede Apostolica statutam, requiritur consensus:
1° consilii a rebus oeconomicis et collegii consultorum eparchialium, si agitur de bonis eparchiae;
2° Episcopi eparchialis, qui in casu eget consensu consilii a rebus oeconomicis et collegii consultorum eparchialium, si agitur de bonis personae iuridicae eodem Episcopo eparchiali subiectae;
3° auctoritatis in typico vel statutis determinatae, si agitur de bonis personae iuridicae Episcopo eparchiali non subiectae.
§ 2. In Ecclesiis patriarchalibus, si valor bonorum summam maximam a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis statutam excedit, sed non duplo, requiritur consensus:
1° Patriarchae datus de consensu Synodi permanentis, si agitur de bonis eparchiae intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sitae, nisi ius particulare eiusdem Ecclesiae aliud fert;
2° Episcopi eparchialis necnon Patriarchae datus de consensu Synodi permanentis, si agitur de bonis personae iuridicae Episcopo eparchiali intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercenti subiectae;
3° Patriarchae datus de consensu Synodi permanentis, si agitur de bonis personae iuridicae Episcopo eparchiali non subiectae, etsi iuris pontificii, quae intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sita sunt.
§ 3. In Ecclesiis patriarchalibus, si valor bonorum summam maximam a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis statutam duplo excedit et, si de rebus pretiosis vel ex voto Ecclesiae donatis agitur, servetur § 2, sed Patriarcha indiget consensu eiusdem Synodi.
§ 4. In ceteris casibus requiritur consensus Sedis Apostolicae, si valor bonorum excedit summam ab ipsa Sede Apostolica statutam vel approbatam et, si de rebus pretiosis vel ex voto Ecclesiae donatis agitur.
Кан. 1036 – § 1. Якщо вартість церковного майна, відчуження якого пропонується, міститься в межах між найменшою і найвищою сумою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви або Апостольським Престолом, то вимагається згода:
o 1° ради з економічних справ і колегії єпархіяльних радників, якщо йдеться про майно єпархії;
2° єпархіяльного Єпископа, який у цьому випадку потребує згоди ради з економічних справ і колегії єпархіяльних радників, якщо йдеться про майно юридичної особи, підлеглої цьому ж єпархіяльному Єпископові;
3° влади, окресленої в уставі або статутах, якщо йдеться про майно юридичної особи, не підлеглої єпархіяльному Єпископові.
§ 2. У патріярших Церквах, якщо вартість майна перевищує найвищу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви, але не подвійно, вимагається згода:
o 1° Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно єпархії в межах території патріяршої Церкви, хіба що партикулярне право цієї ж Церкви велить інакше;
2° єпархіяльного Єпископа і Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно юридичної особи, підлеглої єпархіяльному Єпископові, який виконує свою владу в межах території патріяршої Церкви;
3° Патріярха, дана за згодою постійного Синоду, якщо йдеться про майно юридичної особи, не підлеглої єпархіяльному Єпископові, навіть папського права, яке знаходиться в межах території патріяршої Церкви.
§ 3. У патріярших Церквах, якщо вартість майна подвійно перевищує найвищу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви і, якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту, слід дотримуватись § 2, але Патріярх потребує згоди цього ж Синоду.
§ 4. В інших випадках вимагається згода Апостольського Престолу, якщо вартість майна перевищує суму, встановлену або затверджену самим Апостольським Престолом, і, якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту.
Can. 1037 – Ad alienanda bona temporalia Ecclesiae patriarchalis vel eparchiae Patriarchae, Patriarcha indiget:
1° consilio Synodi permanentis, si valor bonorum continetur intra summam minimam et summam maximam a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis statutam et si de bonis Ecclesiae patriarchalis agitur; si vero nonnisi de bonis eparchiae Patriarchae agitur, servandus est can. 1036, § 1, n. 1;
2° consensu Synodi permanentis, si valor bonorum summam maximam a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis statutam excedit, sed non duplo;
3° consensu Synodi Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, si valor bonorum eandem summam duplo excedit et si de rebus pretiosis vel ex voto Ecclesiae donatis agitur.
Кан. 1037 – Для відчуження дочасного майна патріяршої Церкви або єпархії Патріярха, Патріярх потребує:
o 1° поради постійного Синоду, якщо вартість міститься між найменшою і найбільшою сумою, встановленою Синодом Єпископів патріяршої Церкви і якщо йдеться про майно патріяршої Церквиь якщо ж йдеться тільки про майно єпархії Патріярха, слід дотримуватись приписів кан. 1036, § 1, ч. 1;
2° згоди постійного Синоду, якщо вартість майна перевищує найбільшу суму, встановлену Синодом Єпископів патріяршої Церкви, але не подвійно;
3° згоди Синоду Єпископів патріяршої Церкви, якщо вартість майна подвійно перевищує цю суму і якщо йдеться про цінні речі або подаровані Церкві на підставі обіту.
Can. 1038 – § 1. Ii, quorum consilium, concensus vel confirmatio ad alienanda bona ecclesiastica iure requiritur, ne dent consilium, consensum vel confirmationem, antequam exacte edocti sunt de statu oeconomico personae iuridicae, cuius bona temporalia alienanda proponuntur, et de alienationibus iam peractis.
§ 2. Consilium, consensus aut confirmatio pro non datis habentur, nisi in eis petendis exprimuntur alienationes iam peractae.
Кан. 1038 – § 1. Ті, чия порада, згода або затвердження вимагаються законом для відчуження церковного майна, не повинні давати пораду, згоду або затвердження, поки не ознайомляться докладно з економічним станом юридичної особи, дочасне майно якої має бути відчуженим, і з уже проведеними відчуженнями.
§ 2. Порада, згода або затвердження вважаються не даними, якщо в просьбах про них ідеться про вже проведені відчуження.
Can. 1039 – Pro quacumque alienatione requiritur consensus eorum, quorum interest.
Кан. 1039 – Для кожного відчуження потрібна згода тих, які в цьому зацікавлені.
Can. 1040 – Si bona ecclesiastica contra praescripta iuris canonici alienata sunt, sed alienatio iure civili valida est, auctoritas superior illius, qui talem alienationem peregit, decernat omnibus mature perpensis, an et qualis actio, a quonam et contra quemnam proponenda sit ad Ecclesiae iura vindicanda.
Кан. 1040 – Якщо церковне майно було відчужене всупереч приписам канонічного права, але відчуження правосильне на підставі цивільного права, то вища влада того, хто провів таке відчуження, повинна вирішити, зваживши все зріло, чи і який позов, ким і проти кого має бути поданий для захисту прав Церкви.
Can. 1041 – Nisi res est minimi momenti, bona ecclesiastica propriis administratoribus eorumque coniunctis usque ad quartum gradum consanguinitatis aut affinitatis non sunt vendenda aut locanda sine speciali auctoritatis, de qua in cann. 1036 et 1037, licentia.
Кан. 1041 – Якщо не йдеться про річ дуже малої вартості, не можна без спеціяльного дозволу влади, про який мова в канн. 1036 і 1037, продавати або віддавати в оренду церковне майно власним управителям та їх близьким аж до четвертого ступеня кровного споріднення або посвоячення.
Can. 1042 – Cann. 1035 - 1041 servari debent non solum in alienatione, sed etiam in quolibet negotio, quo condicio patrimonialis personae iuridicae peior fieri potest.
Кан. 1042 – Слід дотримуватись приписів канн. 1035-1041не тільки у відчужуванні, а й у будь-якій справі, внаслідок якої майнове становище юридичної особи може погірщитись.

CAPUT IV — DE PIIS VOLUNTATIBUS ET DE PIIS FUNDATIONIBUS;
ГЛАВА ІV — ПОБОЖНІ ЗАПИСИ І ПОБОЖНІ ФУНДАЦІЇ

Can. 1043 – § 1. Qui ex iure naturae vel canonico libere potest de suis bonis statuere, potest etiam ad pias causas sive per actum inter vivos sive per actum mortis causa bona relinquere.
§ 2. In ultimis voluntatibus in bonum Ecclesiae serventur, si fieri potest, praescripta iuris civilis; si servata non sunt, heredes moneantur de obligatione, qua tenentur, implendi testatoris voluntatem.
Кан. 1043 – § 1. Той, хто на підставі природного або канонічного права може вільно розпоряджатися своїм майном, може також призначити своє майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту.
§ 2. У заповітах на користь Церкви слід, по змозі, дотримуватись приписів цивільного праваь якби вони були знехтувані, треба нагадати спадкоємцям, що вони зобов’язані сповнити волю заповідача.
Can. 1044 – Voluntates christifidelium bona sua in pias causas donantium vel relinquentium sive per actum inter vivos sive per actum mortis causa legitime acceptatae diligentissime impleantur etiam circa modum administrationis et erogationis bonorum firmo can. 1045.
Кан. 1044 – Записи вірних, які дарують або заповідають своє майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту, прийняті згідно з законом, повинні бути якнайстаранніше виконані також щодо способу управління і користування майном, згідно з приписом кан. 1045.
Can. 1045 – § 1. Hierarcha omnium piarum voluntatum tam mortis causa quam inter vivos exsecutor est.
§ 2. Hoc ex iure Hierarcha vigilare potest ac debet etiam per visitationem, ut piae voluntates impleantur, eique ceteri exsecutores perfuncto munere rationem reddere debent.
§ 3. Clausulae huic Hierarchae iuri contrariae ultimis voluntatibus adiectae pro non appositis habentur.
Кан. 1045 – § 1. Ієрарх є виконавцем усіх побожних записів, здійснених як за допомогою заповітів, так і за допомогою акту між живими.
§ 2. На підставі цього права Ієрарх може і повинен дбати, також через візитацію, щоб виконувались побожні записиь інші виконавці зобов’язані після виконання свого завдання здати йому звіт.
§ 3. Клявзули, суперечні з цим правом Ієрарха, додані до розпоряджень заповітів, слід вважати не доданими.
Can. 1046 – § 1. Qui bona ad pias causas sive per actum inter vivos sive per actum mortis causa fiduciarie accepit, debet de sua fiducia Hierarcham proprium certiorem facere eique omnia talia bona cum oneribus adiunctis indicare; si vero donator id expresse et omnino prohibuit, fiduciam ne acceptet.
§ 2. Hierarcha debet exigere, ut bona fiduciaria in tuto collocentur, et ad normam can. 1045, § 2 vigilare, ut pia voluntas ad effectum ducatur.
§ 3. Si agitur de bonis fiduciariis alicui sodali instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum commissis, quae destinata sunt loci vel eparchiae ecclesiis, christifidelibus, qui ibidem domicilium habent, aut piis causis iuvandis, Hierarcha, de quo in §§ 1 et 2, est Hierarcha loci.
Кан. 1046 – § 1. Хто, одержав майно на побожні цілі чи за допомогою акту між живими, чи за допомогою заповіту по довіреності, повинен повідомити власного Ієрарха про довіреність і дати йому список усіх тих дібр разом із пов’язаними зобов’язаннямиь якби, однак, даритель виразно і ріщуче це забороняв, то не повинен прийняти довіреності.
§ 2. Ієрарх повинен вимагати, щоб майно, прийняте по довіреності, було безпечно вмішене, і дбати про виконання побожних записів, згідно з кан. 1045, § 2.
§ 3. Якщо йдеться про довірене добро, доручене якомусь членові чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, а призначене для місцевих або єпархіяльних церков, для вірних, які там мають постійне місце проживання, або на підтримку побожних справ, Ієрархом, про якого мова в § § 1і 2, є місцевий Ієрарх.
Can. 1047 – § 1. Piae fundationes in iure sunt:
1° piae fundationes autonomae, scilicet universitates rerum ad opera pietatis, apostolatus aut caritatis spiritualis vel temporalis destinatae et ab auctoritate competenti in personam iuridicam erectae;
2° piae fundationes non autonomae, scilicet bona temporalia alicui personae iuridicae quoquo modo data cum onere in diuturnum tempus, iure particulari determinandum, ex reditibus annuis fines, de quibus in n. 1, persequendi.
§ 2. Bona temporalia fundationis non autonomae, si concredita sunt personae iuridicae Episcopo eparchiali subiectae, elapso tempore determinato ad institutum, de quo in can. 1021, § 1, destinari debent, nisi alia fuit voluntas fundatoris expresse manifestata; secus eidem personae iuridicae cedunt.
Кан. 1047 – § 1. Побожними фундаціями в праві вважаються:
1° побожні автономні фундації, тобто сукупності речей, призначені на діла милосердя, апостоляту або духовної чи матеріяльної любові і засновані компетентною владою як юридична особа;
2° побожні не автономні фундації, тобто дочасне майно, передане будь-яким способом якійсь юридичній особі з довготривалим зобов’язанням, визначеним партикулярним правом, для осягнення з річних доходів цілі, про які мова в ч. 1.
§ 2. Дочасне майно не автономної фундації, якщо було довірене юридичній особі, підлеглій єпархіяльному Єпископові, після закінчення визначеного часу повинно бути передане установі, про яку мова в кан. 1021, § 1, хіба що виразно була виявлена інша воля фундатораь інакше воно переходить до цієї юридичної особи.
Can. 1048 – § 1. Piae fundationes autonomae nonnisi ab Episcopo eparchiali aliave auctoritate superiore erigi possunt.
§ 2. Ut pia fundatio non autonoma a persona iuridica valide acceptari possit, requiritur consensus Hierarchae proprii scripto datus; Hierarcha vero consensum ne det, antequam legitime comperuit personam iuridicam novo oneri suscipiendo et oneribus iam susceptis satisfacere posse; caveat quoque idem Hierarcha, ut reditus omnino respondeant oneribus adiunctis secundum morem propriae Ecclesiae sui iuris.
§ 3. Iuris particularis est determinare ceteras condiciones, sine quibus piae fundationes erigi vel acceptari non possunt.
Кан. 1048 – § 1. Побожні автономні фундації може засновувати лише єпархіяльний Єпископ та інша вища влада.
§ 2. Щоб юридична особа могла правосильно прийняти не автономну фундацію, потрібна письмова згода власного Ієрархаь але Ієрарх не повинен давати згоди, поки згідно з законом не впевниться, що юридична особа спроможна взяти на себе зобов’язання і задовольнити раніше взятіь цей Ієрарх повинен також дбати, аби доходи повністю відповідали доданим зобов’язанням, згідно із звичаєм власної Церкви свого права.
§ 3. Завданням партикулярного права є окреслити інші умови, без яких не можна засновувати або приймати побожні фундації.
Can. 1049 – Hierarcha, qui piam fundationem erexit vel consensum ad piam fundationem acceptandam dedit, statim tutum locum designet, in quo pecunia et bona mobilia dotationis nomine assignata deponantur eum in finem, ut eadem pecunia vel bonorum mobilium pretium custodiantur et quam primum caute et utiliter de prudenti eiusdem Hierarchae iudicio consultis et eis, quorum interest, et consilio competenti collocentur in favorem eiusdem fundationis cum expresse determinata mentione oneris.
Кан. 1049 – Ієрарх, який заснував побожну фундацію або дав згоду на прийняття фундації, повинен негайно призначити безпечне місце, де можна б було помістити грощі і рухоме майно, передане через дарування на ту ціль, аби ці грощі або вартість рухомого майна були забезпечені і якнайскоріше обережно і корисно, за розумним рішенням цього ж Ієрарха, за порадою зацікавлених і компетентної ради, були покладені на користь цієї фундації з виразно окресленою згадкою про зобов’язання.
Can. 1050 – Documenti fundationis exemplar alterum in archivo curiae eparchialis, alterum in archivo personae iuridicae asservetur.
Кан. 1050 – Один примірник фундаційного документа повинен зберігатись в архіві єпархіяльної курії, другий – в архіві юридичної особи.
Can. 1051 – § 1. Servatis cann. 1044 - 1046 et 1031 onerum ex piis fundationibus incumbentium tabella conficiatur, quae in loco patenti exponatur, ne obligationes implendae in oblivionem cadant.
§ 2. Liber habeatur et apud parochum vel rectorem ecclesiae asservetur, in quo singula onera eorumque impletio et eleemosynae adnotentur.
Кан. 1051 – § 1. З дотриманням приписів канн. 1044-1046 і 1031 слід виготовити список зобов’язань, які виникають з побожних фундацій, поміщаючи його у видному місці, аби зобов’язання, намічені до виконання, не піщли в забуття.
§ 2. Треба мати книгу і зберігати її у пароха або настоятеля церкви, в якій слід відмічати окремі зобов’язання та їх виконання і пожертви.
Can. 1052 – § 1. Reductio onerum Divinam Liturgiam celebrandi reservatur Sedi Apostolicae.
§ 2. Si in documento fundationis de re expresse cavetur, Hierarcha ob imminutos reditus onera Divinam Liturgiam celebrandi reducere potest.
§ 3. Episcopo eparchiali competit potestas reducendi ob deminutionem redituum, dum causa perdurat, ad rationem oblationum in eparchia legitime vigentium numerum celebrationum Divinae Liturgiae, dummodo nemo sit, qui obligatione tenetur et utiliter cogi potest ad oblationum augmentum faciendum.
§ 4. Episcopo eparchiali etiam competit potestas reducendi onera Divinam Liturgiam celebrandi, quae instituta ecclesiastica gravant, si reditus ad ea, quae ex eisdem tempore acceptationis onerum obtineri potuerunt, consequenda insufficientes evaserunt.
§ 5. Potestates, de quibus in §§ 3 et 4, habent etiam Superiores generales institutorum religiosorum vel societatum vitae communis ad instar religiosorum clericalium iuris pontificii vel patriarchalis.
§ 6. Potestates, de quibus in §§ 3 et 4, Episcopus eparchialis delegare potest tantummodo Episcopo coadiutori, Episcopo auxiliari, Protosyncello vel Syncellis omni subdelegatione exclusa.
Кан. 1052 – § 1. Редукція зобов’язань щодо відправи Божественної Літургії застерігається Апостольському Престолові.
§ 2. Якщо у фундаційному документі це виразно застережено, Ієрарх може зредукувати зобов’язання відправи Божественної Літургії внаслідок зменшення доходів.
§ 3. Єпархіяльний Єпископ внаслідок зменшення доходів, поки триває причина, має владу зредукувати кількість відправ Божественної Літургії залежно від законно існуючих в єпархії пожертв, якщо тільки немає нікого, хто є зобов’язаний, і кого можна було б успіщно схилити до підвищення пожертв.
§ 4. Єпархіяльний Єпископ має також владу зредукувати зобов’язання відправи Божественної Літургії, які обтяжують церковні установи, якщо доходи стали недостатніми для осягнення того, що з них можна було одержати під час прийняття зобов’язань.
§ 5. Повноваження, про які мова в § § 3 і 4, мають також генеральні Настоятелі чернечих інститутів або клирицьких товариств спільного життя на подобу чернечих папського або патріяршого права.
§ 6. Повноваження, про які мова § § 3 і 4, єпархіяльний Єпископ може делегувати тільки Єпископові коад’юторові, Єпископові помічнику, Протосинкелу або Синкелам, виключивши будь-яку субделегацію.
Can. 1053 – Eisdem auctoritatibus, de quibus in can. 1052, potestas insuper competit transferendi iusta de causa onera Divinam Liturgiam celebrandi in dies vel instituta diversa ab illis, quae in fundatione sunt statuta.
Кан. 1053 – Тим владам, про які мова в кан. 1052, належить надто повноваження перенесення з виправданої причини зобов’язань відправи Божественної Літургії на дні або установи, відмінні від тих, які були визначені у фундаційному акті.
Can. 1054 – § 1. Voluntatum christifidelium bona sua in pias causas donantium vel relinquentium reductio, moderatio, commutatio, si fundator potestatem hanc Hierarchae expresse concessit, ab eodem Hierarcha insta tantum et necessaria de causa fieri potest.
§ 2. Si exsecutio onerum impositorum ob imminutos reditus aliave de causa nulla administratorum culpa impossibilis evasit, Hierarcha consultis eis, quorum interest, et consilio competenti atque servata quam optime fundatoris voluntate potest eadem onera aeque imminuere firmo can. 1052.
§ 3. In ceteris casibus de re adiri debet Sedes Apostolica vel Patriarcha, qui de consensu Synodi permanentis agat.
Кан. 1054 – § 1. Скорочення, обмеження, заміна розпоряджень вірних, які дарують або залишають своє майно на побожні цілі, можуть здійснюватись цим Ієрархом лише з виправданої і необхідної причини, якщо фундатор це повноваження Ієрархові виразно надав.
§ 2. Якщо через зменшення доходів або з іншої причини, але без жодної вини управителів, неможливим стало виконування накладених обов’язків, тоді Ієрарх, порадившись з зацікавленими особами і компетентною владою, а також зберігаючи, по змозі, якнайкраще волю фундатора, може ці зобов’язання справедливо зменшити, з дотриманням кан. 1052.
§ 3. В інших випадках слід звертатися до Апостольського Престолу або Патріярха, який повинен діяти за згодою постійного Синоду.

TITULUS XXIV: DE IUDICIIS IN GENERE — ТИТУЛ ХХІV: СУДОЧИНСТВО В ЗАГАЛЬНОМУ. – Can. 1055.-1184.

Can. 1055 – § 1. Obiectum iudicii eunt:
1° personarum physicarum vel iuridicarum iura persequenda aut vindicanda vel facta iuridica declaranda;
2° delicta, quod spectat ad poenam irrogandam.
§ 2. In controversiis vero ortis ex actu potestatis regiminis exsecutivae competens est solummodo auctoritas superior ad normam cann. 996 -1006.
Кан. 1055 – § 1. Предметом судочинства є:
1° відстоювання або захист прав фізичних або юридичних осіб або ствердження правових фактів;
2° злочини в тому, що стосується накладання кари.
§ 2. Однак у спорах, які виникли внаслідок акту виконавчої влади, компетентною є тільки вища влада згідно з приписами канн. 996-1006.
Can. 1056 – In causis, quae alicui Dicasterio Sedis Apostolicae reservantur, tribunalia normas ab eodem Dicasterio editas sequantur oportet.
Кан. 1056 – У справах, які застережені якійсь Дикастерії Апостольського Престолу, трибунали повинні дотримуватись норм, виданих цією Дикастерією.
Can. 1057 – In causis servorum Dei, ut inter Sanctos referantur, serventur normae speciales a Romano Pontifice statutae.
Кан. 1057 – У справах слуг Божих, щоб їх проголосити Святими, слід дотримува-тись спеціяльних норм, установлених Римським Архієреєм.

CAPUT I — DE FORO COMPETENTI;
ГЛАВА І — КОМПЕТЕНТНИЙ СУД

Can. 1058 – Romanus Pontifex a nemine iudicatur.
Кан. 1058 – Римського Архієрея ніхто не може судити.
Can. 1059 – § 1. Ob primatum Romani Pontificis integrum est cuilibet christifideli causam suam in quovis statu et gradu iudicii cognoscendam ad ipsum Romanum Pontificem deferre, qui pro toto orbe catholico iudex est supremus et qui vel ipse per se ius dicit vel per tribunalia Sedis Apostolicae vel per iudices a se delegatos.
§ 2. Haec provocatio tamen ad Romanum Pontificem interposita non suspendit excepto casu appellationis exercitium potestatis in iudice qui causam iam cognoscere coepit quique idcirco potest iudicium prosequi usque ad sententiam definitivam, nisi constat Romanum Pontificem causam ad se advocavisse.
Кан. 1059 – § 1. З уваги на верховенство Римського Архієрея кожний вірний може свою справу із суду будь-якого ступеня і на будь-якій стадії спору передати самому Римському Архієреєві, який є для всього католицького світу найвищим суддею і який сам особисто судить або через трибунали Апостольського Престолу, або через ним делегованих суддів.
§ 2. Однак це звернення до Римського Архієрея не призупиняє, крім випадку апеляції, виконування влади суддею, який вже почав розглядати справу і який через те аж до остаточного вироку може продовжувати процес, хіба що стало відомо, що Римський Архієрей відкликав справу для себе.
Can. 1060 – § 1. Soli Romano Pontifici ius est iudicandi:
1° Patriarchas;
2° Episcopos in causis poenalibus;
3° eos, qui supremum tenent civitatis magistratum;
4° alias causae, quas ipse ad suum advocavit iudicium.
§ 2. Exceptis Episcopis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercentibus ceteri Episcopi in causis contentiosis iudicantur a tribunali a Romano Pontifice designato salvo can. 1066, § 2.
§ 3. Iudex de actu vel documento a Romano Pontifice in forma specifica confirmato videre non potest, nisi illius praecessit mandatum.
Кан. 1060 – § 1. Тільки сам Римський Архієрей має право судити:
1° Патріярхів;
2° Єпископів у карних справах;
3° тих, які займають найвищу державну посадуь
4° інші справи, які сам відкликав на свій суд.
§ 2. За винятком Єпископів, які виконують свою владу в межах території патріяршої Церкви, інших Єпископів у спірних справах судить трибунал, призначений Римським Архієреєм, з дотриманням припису кан. 1066, § 2.
§ 3. Суддя не може розглядати справу, яка стосується акту або документа, затвердженого в спеціяльний спосіб Римським Архієреєм, хіба що одержав від нього попереднє доручення.
Can. 1061 – Coram tribunalibus Sedis Apostolicae conveniri debent personae, quae auctoritatem snperiorem infra Romanum Pontificem non habent, sive sunt personae physicae in ordine episcopatus non constitutae sive sunt personae iuridicae salvo can. 1063, § 4, nn. 3 et 4.
Кан. 1061 – Перед трибунали Апостольського Престолу слід позивати особи, які не мають вищої влади нижче Римського Архієрея, чи це є фізичні особи, не поставлені в єпископському сані, чи юридичні особи, з дотриманням кан. 1063, § 4, чч. 3 і 4.
 
Can. 1062 – § 1. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, salva competentia Sedis Apostolicae, est superius tribunal intra fines territorii eiusdem Ecclesiae.
§ 2. Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis per secreta suffragia eligere debet ad quinquennium ex suo gremio Moderatorem generalem administrationis iustitiae necnon duos Episcopos, qui cum eo praeside constituunt tribunal; si vero unus ex his tribus Episcopis est in causa vel adesse non potest, Patriarcha de consensu Synodi permanentis ei alium Episcopum substituat; item in casu recusationis videat Patriarcha de consensu Synodi permanentis.
§ 3. Huius tribunalis est iudicare causas contentiosas sive eparchiarum sive Episcoporum, etiam Episcoporum titularium.
§ 4. Appellatio in his causis fit ad Synodum Episcoporum Ecclesiae patriarchalis ulteriore appellatione remota salvo can. 1059.
§ 5. Moderatori generali administrationis iustitiae est ius vigilandi omnibus tribunalibus intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sitis necnon ius decisionem ferendi in recusatione contra aliquem iudicem tribunalis ordinarii Ecclesiae patriarchalis.
Кан. 1062 – § 1. Синод Єпископів патріяршої Церкви, із збереженням компетенції Апостольського Престолу, є найвищим трибуналом у межах території цієї Церкви.
§ 2. Синод Єпископів патріяршої Церкви повинен таємним голосуванням вибрати на п’ять років із свого складу генерального Керівника управління справедливості і двох Єпископів, які разом з ним, як головою, утворюють трибуналь якщо ж один із цих трьох Єпископів причетний до справи або не може бути присутнім, Патріярх за згодою постійного Синоду повинен замінити його іншим Єпископомь подібно у випадку заперечення (відводу) Патріярх повинен розглядати справу за згодою постійного Синоду.
§ 3. До цього трибуналу належить судити спірні справи єпархій чи Єпископів, а також титулярних Єпископів.
§ 4. Апеляція в цих справах відбувається до Синоду Єпископів патріяршої Церкви, без права дальщої апеляції із збереженням припису кан. 1059.
§ 5. Генеральний Керівник управління справедливості має право наглядати за всіма трибуналами в межах території патріяршої Церкви і право приймати рішення у запереченні проти якогось судді звичайного трибуналу патріяршої Церкви.
Can. 1063 – § 1. Patriarcha erigere debet tribunal ordinarium Ecclesiae patriarchalis a tribunali eparchiae Patriarchae distinctum.
§ 2. Hoc tribunal proprium praesidem, iudices, promotorem iustitiae, defensores vinculi aliosque necessarios administros habeat a Patriarcha de consensu Synodi permanentis nominatos; praeses, iudices, promotor iustitiae necnon defensores vinculi amoveri non possunt nisi a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis, renuntiationem vero ab officio Patriarcha solus acceptare potest.
§ 3. Hoc tribunal est tribunal appellationis in secundo et in ulterioribus gradibus iudicii ope iudicum, qui sibi invicem succedunt, pro causis in tribunalibus inferioribus iam definitis; huic tribunali competunt etiam iura tribunalis metropolitani eis in locis territorii Ecclesiae patriarchalis, ubi provinciae erectae non sunt.
§ 4. Huic tribunali competit iudicare ope iudicum, qui sibi invicem succedunt, in primo et in ulterioribus gradibus iudicii causas:
1° Exarchorum et delegatorum Patriarchae, qui Episcopi non sunt;
2° personarum physicarum vel iuridicarum Patriarchae immediate subiectarum;
3° institutorum vitae consecratae iuris pontificii;
4° Superioris instituti vitae consecratae iuris pontificii, qui in eodem instituto Superiorem potestate iudiciali praeditum non habet;
5° ex iuris particularis praescripto eidem tribunali reservatas.
Кан. 1063 – § 1. Патріярх повинен утворити звичайний трибунал патріяршої Церкви, відмінний від трибуналу єпархії Патріярха.
§ 2. Цей трибунал повинен мати власного голову, суддів, промотора справедливості, захисників вузла та інших необхідних працівників, іменованих Патріярхом за згодою постійного Синодуь голова, судді, промотор справедливості і захисники вузла не можуть бути усуненими, хіба що Синодом патріяршої Церкви, а зречення від уряду може прийняти тільки Патріярх.
§ 3. Цей трибунал є апеляційним трибуналом у другому і в дальщих ступенях судочинства з допомогою суддів, які змінюють один одного, для справ, уже вирішених у нижчих трибуналахь цьому трибуналові належать також права митрополичого трибуналу у тих місцях території патріяршої Церкви, де не засновані провінції.
§ 4. Цьому трибуналу належить з допомогою суддів, які змінюють один одного, розглядати в першому і в дальщих ступенях суду справи:
1° Екзархів і делегатів Патріярха, які не є Єпископами;
2° фізичних або юридичних осіб, безпосередньо підлеглих Патріярхові;
3° інститутів посвяченого життя папського права;
4° Настоятеля інституту посвяченого життя папського права, який не має у цьому інституті Настоятеля, наділеного судовою владою;
5° на підставі припису партикулярного права, застережені цьому трибуналові.
Can. 1064 – § 1. Tribunal metropolitanum, quod non est distinctum a tribunali eparchiae Metropolitae, est tribunal appellationis a sententiis tribunalium eparchialium.
§ 2. A causis in primo gradu iudicii pertractatis coram Metropolita aliove Episcopo eparchiali, qui auctoritatem superiorem infra Romanum Pontificem non habet, fieri debet appellatio ad tribunal ab ipso stabili modo cum approbatione Sedis Apostolicae designatum firmis cann. 139 et 175.
Кан. 1064 – § 1. Митрополичий трибунал, який не є відмінним від трибуналу єпархії Митрополита, є апеляційним трибуналом від вироків єпархіяльних трибуналів.
§ 2. Від справ, які розглядались у першому ступені судочинства перед Митрополитом або іншим єпархіяльним Єпископом, який не має вищої влади нижче Римського Архієрея, апеляція повинна проводитись до трибуналу, призначеного ним самим у сталий спосіб із затвердженням Апостольського Престолу, дотримуючись канн. 139 і 175.
Can. 1065 – Tribunal tertii gradus est Sedes Apostolica, nisi aliter iure communi expresse cavetur.
Кан. 1065 – Трибуналом третього ступеня є Апостольський Престол, хіба що загальне право виразно застерігає щось інше.
Can. 1066 – § 1. In unaquaque eparchia et pro omnibus causis iure expresse non exceptis iudex in primo gradu iudicii est Episcopus eparchialis.
§ 2. Si vero agitur de iuribus aut bonis temporalibus personae iuridicae ab Episcopo eparchiali repraesentatae, iudicat in primo gradu iudicii tribunal appellationis firmo can. 1062, § 3.
Кан. 1066 – § 1. У кожній єпархії і для всіх справ, не вилучених виразно на підставі права, суддею на першому ступені судочинства є єпархіяльний Єпископ.
§ 2. Якщо йдеться про права або дочасне майно юридичної особи, представленої єпархіяльним Єпископом, то на першому ступені судочинства судить апеляційний трибунал, з дотриманням кан. 1062, § 3.
Can. 1067 – § 1. Tribunal primi gradus pro pluribus eparchiis eiusdem Ecclesiae sui iuris erigi potest a Patriarcha de consensu Episcoporum eparchialium, quorum interest, si de eparchiis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis sitis agitur; in ceteris casibus ab ipsis Episcopis eparchialibus, qui ad hoc consenserunt approbante Sede Apostolica.
§ 2. Hoc tribunal erigi debet, si singuli Episcopi eparchiales tribunal proprium quacumque de causa erigere non possunt; intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis, si casus fert, a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis hoc tribunal erigatur.
§ 3. In eparchiis, pro quibus tale tribunal erectum est, tribunal eparchiale collegiale valide erigi non potest.
§ 4. Coetui Episcoporum eparchialium, qui ad tale tribunal consenserunt, vel Episcopo eparchiali ab eodem electo competunt potestates, quas Episcopus eparchialis habet circa suum tribunal; si vero hoc tribunal a Synodo Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel a Sede Apostolica erectum est, servandae sunt normae ab ipsa Synodo vel Sede Apostolica statutae.
§ 5. Appellatio ab hoc tribunali fit intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis ad tribunal ordinarium Ecclesiae patriarchalis; in ceteris casibus vero ad tribunal stabili modo a coetu Episcoporum, de quo in § 4, cum approbatione Sedis Apostolicae vel ab ipsa Sede Apostolica designatum.
Кан. 1067 – § 1. Трибунал першого ступеня для багатьох єпархій тієї самої Церкви свого права може бути утворений Патріярхом за згодою зацікавлених єпархіяльних Єпископів, якщо йдеться про єпархії в межах території патріяршої Церквиь в інших випадках – самими єпархіяльними Єпископами, які на це погодились, із затвердженням Апостольського Престолу.
§ 2. Цей трибунал повинен бути утворений, якщо окремі єпархіяльні Єпископи не можуть утворити з будь-якої причини власний трибуналь в межах території патріяршої Церкви, в разі потреби, такий трибунал повинен бути утворений Синодом Єпископів патріяршої Церкви.
§ 3. В єпархіях, для яких такий трибунал утворений, колегіяльний єпархіяльний трибунал правосильно не може бути утворений.
§ 4. Зібранню єпархіяльних Єпископів, які дали згоду на такий трибунал, або єпархіяльному Єпископові, вибраному ним же, належать повноваження, які має єпархіяльний Єпископ щодо свого трибуналуь якщо ж цей трибунал був утворений Синодом Єпископів патріяршої Церкви або Апостольським Престолом, треба дотримуватись приписів, установлених самим Синодом або Апостольським Престолом.
§ 5. Апеляція від цього трибуналу подається в межах території патріяршої Церкви до звичайного трибуналу патріяршої Церквиь в інших випадках – до трибуналу, призначеного в сталий спосіб зібранням Єпископів, про що мова в § 4, з затвердженням Апостольського Престолу, або призначеного самим Апостольським Престолом.
Can. 1068 – § 1. Episcopi eparchiales diversarum Ecclesiarnm sui iuris in eodem territorio potestatem suam exercentes convenire inter se possunt de constituendo tribunali communi, quod causas sive contentiosas sive poenales christifidelium alicui ex eisdem Episcopis eparchialibus subditorum cognoscat.
§ 2. Si idonei iudices aliique administri tribunalium desunt, Episcopi eparchiales curent, ut tribunal commune constituatur.
§ 3. Episcopi eparchiales, qui ad tribunal commune consenserunt, unum ex se ipsis designare debent, cui circa hoc tribunal competunt potestates, quas Episcopus eparchialis habet circa suum tribunal.
§ 4. A sententiis tribunalis communis primi gradus appellatio fit ad tribunal stabili modo a Sede Apostolica designatum.
Кан. 1068 – § 1. Єпархіяльні Єпископи різних Церков свого права, які виконують свою владу на тій самій території, можуть домовитись між собою про встановлення спільного трибуналу, який розглядав би спірні і карні справи вірних, підлеглих якомусь з цих єпархіяльних Єпископів.
§ 2. Якщо немає відповідних суддів та інших працівників трибуналів, єпархіяльні Єпископи повинні подбати, щоб був установлений спільний трибунал.
§ 3. Єпархіяльні Єпископи, які погодились на спільний трибунал, повинні призначити одного з-поміж себе, якому в цьому трибуналі належать повноваження, що їх має єпархіяльний Єпископ у своєму трибуналі.
§ 4. Від вироків спільного трибуналу першого ступеня апеляція подається до трибуналу, призначеного в сталий спосіб Апостольським Престолом.
Can. 1069 – § 1. Controversiae inter personas physicas vel iuridicas eiusdem instituti vitae consecratae institutis saecularibus exceptis, in quo Superiores potestate regiminis praediti sunt, definiendae sunt apud iudicem vel tribunal in typico vel statutis instituti determinatum.
§ 2. Si controversia, institutis saecularibus exceptis, enascitur inter personas physicas vel iuridicas diversorum institutorum vitae consecratae aut etiam eiusdem instituti iuris eparchialis alteriusve, in quo Superiores potestate regiminis praediti non sunt, aut inter sodalem vel personam iuridicam instituti vitae consecratae et quamcumque aliam personam physicam vel iuridicam, iudicat in primo gradu iudicii tribunal eparchiale.
Кан. 1069 – § 1. Спори між фізичними або юридичними особами того самого інституту посвяченого життя, в якому Настоятелі наділені владою управління, за винятком світських інститутів, слід вирішувати перед суддею або трибуналом, окресленим в уставі або статутах інституту.
§ 2. Якщо спір виникає між фізичними або юридичними особами різних інститутів посвяченого життя – за винятком світських інститутів – або також того самого інституту єпархіяльного права та іншого, в якому Настоятелі не наділені владою управління, або між членом або юридичною особою інституту посвяченого життя та якоюсь іншою фізичною або юридичною особою, судить на першому ступені судочинства єпархіяльний трибунал.
Can. 1070 – Auctoritas quodcumque tribunal erigens curet, ut tribunal propria statuta ab eadem auctoritate approbata habeat, in quibus iudicium aliorumque administrorum modus nominationis, muneris tempus, remuneratio necnon alia iure requisita determinari debent.
Кан. 1070 – Влада, яка утворює будь-який трибунал, повинна старатись, щоб трибунал мав власні статути, затверджені цією владою, в яких мають бути окреслені спосіб іменування суддів та інших працівників, час служби, винагорода та інше, чого вимагає право.
Can. 1071 – Quodlibet tribunal ius habet in auxilium vocandi aliud tribunal cuiuscumque Ecclesiae, ut quosdam actus processuales peragat exceptis tamen illis actibus, qui decisiones iudicum implicant.
Кан. 1071 – Кожний трибунал має право просити допомоги в іншого трибуналу будь-якої Церкви, щоб провести деякі процесуальні дії, однак за винятком тих дій, які включають рішення суддів.
Can. 1072 – In causis, de quibus in cann. 1060, 1061, 1062, § 3 et 1063, § 4 inferiorum iudicum incompetentia est absoluta; item absoluta est incompetentia iudicis, si competentia ratione gradus iudicii statuta non servatur.
Кан. 1072 – У справах, про які мова в канн. 1060, 1061, 1062, § 3 і 1063, § 4, цілковито некомпетентними є нижчі суддіь подібно некомпетентним є суддя, якщо не дотримана компетенція, встановлена з уваги на ступінь суду.
Can. 1073 – § 1. Nemo in primo gradu iudicii conveniri potest nisi coram iudice, qui competens est ob unum ex titulis, qui iure communi determinantur.
§ 2. Incompetentia iudicis, cui nullus ex his titulis suffragatur, dicitur relativa.
§ 3. Nisi aliter iure expresse cavetur, actor sequitur forum partis conventae; si vero pars conventa multiplex forum habet, optio fori actori conceditur.
Кан. 1073 – § 1. На першому ступені судочинства можна позивати лише перед суддю, який є компетентним завдяки одній з підстав, визначених загальним правом.
§ 2. Некомпетентність судді, якому не належить жодна з цих підстав, називається відносною.
§ 3. Якщо право виразно не застерігає щось інше, то позивач користується судом відповідачаь якщо б відповідач мав різні суди, то вибір суду надається позивачу.
Can. 1074 – Quilibet conveniri potest coram tribunali domicilii vel quasi-domicilii.
Кан. 1074 – Будь-хто може бути позваним перед трибунал постійного або тимчасового місця проживання.
Can. 1075 – § 1. Vagus forum habet in loco, ubi actu commoratur.
§ 2. Is, cuius neque domicilium aut quasi-domicilium neque locus commorationis nota sunt, conveniri potest in foro actoris, dummodo aliud forum legitimum non suppetat.
Кан. 1075 – § 1. Неосілий має суд у місцевості, де в даний час проживає.
§ 2. Той, чиє постійне або тимчасове місце проживання ані місце перебування не відомі, може бути позваним до суду позивача, якщо йому не прислуговує інший законний суд.
Can. 1076 – Ratione rei sitae pars conveniri potest coram tribunali loci, ubi res litigiosa sita est, quoties actio in rem directa est aut de spolio agitur.
Кан. 1076 – З уваги на положення речі сторону можна позвати перед трибунал місця, де знаходиться спірна річ, якщо позов стосується цієї речі або йдеться про безправне позбавлення.
Can. 1077 – § 1. Ratione contractus pars conveniri potest coram tribunali loci, ubi contractus initus est vel impleri debet, nisi partes concorditer aliud tribunal elegerunt.
§ 2. Si causa versatur circa obligationes, quae ex alio titulo proveniunt, pars conveniri potest coram tribunali loci, ubi obligatio orta est vel est implenda.
Кан. 1077 – § 1. З уваги на договір сторону можна позвати перед трибунал місця, де був укладений або повинен бути виконаний договір, хіба що сторони згідно вибрали інший трибунал.
§ 2. Якщо справа стосується зобов’язань, які випливають з іншого приводу, то сторону можна позвати перед трибунал місця, де зобов’язання постало або має бути виконане.
Can. 1078 – In causis poenalibus accusatus, etsi absens, conveniri potest coram tribunali loci, ubi delictum patratum est.
Кан. 1078 – У карних справах, навіть при відсутності обвинуваченого, можна його позвати перед трибунал місця, де був скоєний злочин.
Can. 1079 – Pars conveniri potest:
1° in causis, quae circa administrationem versantur, coram tribunali loci, ubi administratio gesta est;
2° in causis, quae respiciunt hereditates vel legata pia, coram tribunali ultimi domicilii vel quasi-domicilii vel commorationis firmo can. 1075, § 2 illius, de cuius hereditate vel legato pio agitur, nisi agitur de mera exsecutione legati, quae videnda est secundum ordinarias competentiae normas.
Кан. 1079 – Сторона може бути позвана:
1° у справах, які стосуються управління, перед трибунал місця, де виконувалось управлінняь
2° у справах, які стосуються спадщини або побожних легатів, перед трибунал останнього постійного або тимчасового місця проживання або перебування, із збереженням припису кан. 1075, § 2, того, про чию спадщину або побожний легат ідеться, хіба що йдеться про звичайне виконання легата, яке слід розглядати відповідно до звичайних норм компетенції.
Can. 1080 – Si nullus ex superioribus titulis iudici suffragatur et tamen causa apud ipsum introducitur, ipse competentiam obtinet, si partes et auctoritas, cui tribunal immediate subiectum est, consentiunt.
Кан. 1080 – Якщо жодна з вищеназваних підстав судді не надається і, однак, справа вводиться до нього, то він сам одержує компетенцію, коли дають згоду сторони і влада, якій трибунал безпосередньо підлягає.
Can. 1081 – Ratione conexionis ab uno eodemque tribunali et in eodem processu cognoscendae sunt causae inter se conexae, nisi iuris praescriptum obstat.
Кан. 1081 – З уваги на взаємозв’язок один і той самий трибунал і на тому самому процесі повинен розглядати справи, пов’язані між собою, хіба що цьому стоїть на перешкоді припис права.
Can. 1082 – Ratione praeventionis, si duo vel plura tribunalia aeque competentia sunt, ei ius est causam cognoscendi, quod prius partem conventam legitime citavit.
Кан. 1082 – З уваги на випередження, якщо два або більше трибуналів є однаково компетентними, то тоді право розглядати справу має той, хто раніше законно викликав відповідача до суду.
Can. 1083 – § 1. Conflictus inter iudices, quisnam eorum ad aliquod negotium competens sit, definiendi sunt a tribunali appellationis illius iudicis, coram quo actio primo per libellum litis introductorium promota est.
§ 2. Si vero alterutrum tribunal est alterius tribunal appellationis, conflictus definiendus est a tribunali tertii gradus pro tribunali, in quo actio primo promota est.
§ 3. A decisionibus in his conflictibus non datur locus appellationi.
Кан. 1083 – § 1. Конфлікти між суддями про те, хто з них є компетентним для якоїсь справи, повинні бути вирішені апеляційним трибуналом того судді, якому першому був поданий позов через позовну скаргу.
§ 2. Якщо один з двох трибуналів є трибуналом другої апеляції, то конфлікт повинен бути вирішений трибуналом третього ступеня замість трибуналу, до якого позов уперше був поданий.
§ 3. Від рішень у цих конфліктах немає апеляції.
Can. 1084 – § 1. Tribunali collegiali trium iudicum reservantur:
1° causae de vinculo sacrae ordinationis;
2° causae de vinculo matrimonii firmis cann. 1372 - 1374;
3° causae poenales de delictis, quae poenam excommunicationis maioris, privationis officii, reductionis ad gradum inferiorem vel depositionis secumferunt;
4° causae determinatae iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris.
§ 2. Ceterae causae tractantur a iudice unico, nisi Episcopus eparchialis certam causam collegio trium iudicum reservat.
§ 3. In primo gradu iudicii, si collegium constitui non potest, dum huiusmodi impossibilitas perdurat, Patriarcha consulta Synodo permanenti permittere potest, ut Episcopus eparchialis causas iudici unico clerico committat, qui, si fieri potest, assessorem et auditorem sibi asciscat; idem permittere potest Metropolita, qui Ecclesiae metropolitanae sui iuris praeest, vel etiam Metropolita Ecclesiae patriarchalis extra fines territorii eiusdem Ecclesiae constitutus, uterque consultis duobus Episcopis eparchialibus ordinatione episcopali senioribus; in ceteris casibus adeatur Sedes Apostolica.
Кан. 1084 – § 1. Колегіяльному трибуналові трьох суддів застерігаються:
1° справи про вузол свячення;
2° справи про подружні вузли, з дотриманням канн. 1372-1374;
3° карні справи про злочини, за які грозить кара великої екскомуніки, позбавлення уряду, повернення до нижчого ступеня або позбавлення духовного стану;
4° справи, окреслені партикулярним правом власної Церкви свого права.
§ 2. Інші справи розглядаються одним суддею, хіба що єпархіяльний Єпископ застерігає певну справу колегії, складеній з трьох суддів.
§ 3. Якщо в трибуналі першого ступеня не вдасться установити колегії, то поки триває така неможливість, Патріярх за порадою постійного Синоду може дозволити, щоб єпархіяльний Єпископ доручив справи одноосібному судді-священнослужителю, який, по змозі, повинен добрати собі асесора й авдитораь те саме може дозволити Митрополит, який очолює митрополичу Церкву свого права, або також Митрополит патріяршої Церкви, поставлений поза межами території цієї Церкви, той і той за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченнямь в інших випадках слід звертатися до Апостольського Престолу.
Can. 1085 – § 1. Tribunal collegiale collegialiter procedere debet et ad maiorem numerum suffragiorum decisiones ferre, ad validitatem quidem, si agitur:
1° de reiectione petitionis actionis reconventionalis vel causae incidentis;
2° de definitione recursus adversus decretum praesidis;
3° de sententia, etsi interlocutoria, necnon de decretis, quae vim sententiae definitivae habent.
§ 2. Ceteros actus processuales ponens peragat, nisi collegium aliquos, non quidem ad validitatem, sibi reservavit.
§ 3. Si causa in primo gradu iudicii collegialiter cognita est, etiam in gradu appellationis collegialiter nec a minore iudicum numero definiri debet; ei vero a iudice unico, etiam in gradu appellationis a iudice unico definienda est excepto casu, de quo in can. 1084, § 3.
Кан. 1085 – § 1. Колегіяльний трибунал повинен діяти колегіяльно і для правосильності виносити рішення більшістю голосів, якщо йдеться:
1° про відхилення просьби прозустрічний 9взаємний0 позов або вставну справу;
2° про вирішення рекурсу проти декрету голови;
3° про вирок, навіть тимчасовий, і про декрети, які мають силу остаточного вироку.
§ 2. Усі інші процесуальні дії повинен виконувати доповідач, хіба що колегія застерігає собі деякі з них, хоч не для правосильності.
§ 3. Якщо справа була колегіяльно розглянута у суді першого ступеня, то повинна бути також колегіяльно вирішена на ступені апеляції і не меншою кількістю суддівь якщо ж – одноосібним суддею, то тоді також на ступені апеляції має бути вирішена одноосібним суддею, за винятком випадку, про який мова в кан. 1084, § 3.

CAPUT II — DE ADMINISTRIS TRIBUNALIUM;
ГЛАВА ІІ — ПРАЦІВНИКИ ТРИБУНАЛІВ

Art. I — E VICARIO IUDICIALI, DE IUDICIBUS ET DE AUDITORIBUS;
Арт. І: Судовий Вікарій, судді й авдитори

Can. 1086 – § 1. Episcopus eparchialis tenetur Vicarium iudicialem constituere cum potestate iudiciali ordinaria a Protosyncello distinctum, nisi parvitas eparchiae aut paucitas causarum aliud suadet.
§ 2. Vicarius iudicialis unum constituit tribunal cum Episcopo eparchiali, sed non potest iudicare causas, quas Episcopus eparchialis sibi reservavit.
§ 3. Vicario iudiciali dari possunt adiutores, quibus nomen est Vicariorum iudicialium adiunctorum.
§ 4. Tum Vicarius iudicialis tum Vicarii iudiciales adiuncti esse debent sacerdotes integrae famae, in iure canonico doctores vel saltem licentiati, prudentia et iustitiae zelo probati, annos nati non minus triginta.
Кан. 1086 – § 1. Єпархіяльний Єпископ зобов’язаний поставити судового Вікарія із звичайною судовою владою, яким не може бути Протосинкел, хіба що невеликий простір єпархії або мала кількість справ радять щось інше.
§ 2. Судовий Вікарій становить один трибунал разом з єпархіяльним Єпископом, але не може судити справ, які єпархіяльний Єпископ застеріг собі.
§ 3. Судовому Вікарію можна дати помічників, які називаються допоміжними судовими Вікаріями.
§ 4. Як судовий Вікарій, так і допоміжні судові Вікарії повинні бути священиками бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості, у віці не менше тридцяти років.
Can. 1087 – § 1. In eparchia nominentur ab Episcopo eparchiali iudices eparchiales, qui sint clerici.
§ 2. Patriarcha consulta Synodo permanenti vel Metropolita, qui Ecclesiae metropolitanae sui iuris praeest, consultis duobus Episcopis eparchialibus ordinatione episcopali senioribus permittere potest, ut etiam alii christifideles iudices nominentur, ex quibus suadente necessitate unus assumi potest ad collegium efformandum; in ceteris casibus hac in re adeatur Sedes Apostolica.
§ 3. Iudices sint integrae famae, in iure canonico doctores vel saltem licentiati, prudentia et iustitiae zelo probati.
Кан. 1087 – § 1. В єпархії єпархіяльний Єпископ повинен іменувати єпархіяльних суддів, якими мають бути священнослужителі.
§ 2. Патріярх за порадою постійного Синоду або Митрополит, який очолює митрополичу Церкву свого права, за порадою двох єпархіяльних Єпископів, найстарших єпископським свяченням, може дозволити, щоб також інші вірні були іменовані суддями, з-поміж яких, у разі потреби, один міг би бути добраним для утворення колегіїь у всіх інших випадках у цій справі слід звертатися до Апостольського Престолу.
§ 3. Судді повинні бути бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості.
Can. 1088 – § 1. Vicarius iudicialis, Vicarius iudicialis adiunctus et ceteri iudices nominantur ad tempus determinatum.
§ 2. Si tempus determinatum sede eparchiali vacante elapsum est, ii amoveri non possunt, sed in officio perdurant, donec novus Episcopus eparchialis in re providerit.
§ 3. Si Vicarius iudicialis ab Administratore eparchiae nominatur, adveniente novo Episcopo eparchiali indiget confirmatione.
Кан. 1088 – § 1. Судовий Вікарій, допоміжний судовий Вікарій та інші судді іменуються на визначений час.
§ 2. Якщо визначений час минув під час вакантності єпархіяльного престолу, то їх не можна усунути, а вони продовжують перебувати на уряді, поки новий єпархіяльний Єпископ не зарадить становищу.
§ 3. Якщо судового Вікарія іменує Адміністратор єпархії, то він потребує затвердження з приходом нового єпархіяльного Єпископа.
Can. 1089 – Iudex unicus in quolibet iudicio duos assessores ex christifidelibus probatae vitae sibi consulentes asciscere potest.
Кан. 1089 – Одноосібний суддя у кожній справі може добрати собі для допомоги двох асесорів з-поміж вірних християн зразкового життя.
Can. 1090 – § 1. Duos iudices, qui una cum praeside tribunal collegiale constituunt, inter iudices eparchiales Vicarius iudicialis designet ex ordine per turnum, nisi pro sua prudentia Episcopus eparchialis aliud opportunum existimavit.
§ 2. Iudices semeI designatos ne subroget Vicarius iudicialis nisi gravissima de causa in decreto ad validitatem exprimenda.
Кан. 1090 – § 1. Двох суддів, які разом з головою утворюють колегіяльний трибунал, судовий Вікарій повинен призначити з-поміж єпархіяльних суддів в порядку черговості турами, хіба що єпархіяльний Єпископ на свій розсуд визнає за доречне щось інше.
§ 2. Судовий Вікарій не повинен міняти раз призначених суддів, хіба що з дуже важливої причини, яку слід для правосильності вказати в декреті.
Can. 1091 – § 1. Tribunali collegiali praeest, si fieri potest, Vicarius iudicialis vel Vicarius iudicialis adiunctus.
§ 2. Tribunalis collegialis praeses debet unum de iudicibus eiusdem tribunalis ponentem designare, nisi ipse vult hoc munus implere.
§ 3. Idem praeses potest ponenti alium iusta de causa substituere.
§ 4. Ponens in conventu iudicum de causa refert et sententiam scripto redigit.
Кан. 1091 – § 1. На чолі колегіяльного трибуналу стоїть, якщо це можливо, судовий Вікарій або допоміжний судовий Вікарій.
§ 2. Голова колегіяльного трибуналу повинен призначити одного з суддів цього трибуналу доповідачем, хіба що сам хоче виконувати цю функцію.
§ 3. Той самий голова може з виправданої причини замінити доповідача іншим.
§ 4. Доповідач на зібранні суддів доповідає про справу і редагує вирок у письмовій формі.
Can. 1092 – Ad iudicem unicum iura tribunalis et praesidis spectant.
Кан. 1092 – Одноосібному судді належать права трибуналу й голови.
Can. 1093 – § 1. Iudex vel tribunalis collegialis praeses possunt auditorem designare ad causae instructionem peragendam eum seligentes aut ex tribunalis iudicibus aut ex christifidelibus ab Episcopo eparchiali ad hoc officium admissis.
§ 2. Episcopus eparchialis potest ad officium auditoris admittere christifideles, qui bonis moribus, prudentia et doctrina praestant.
§ 3. Auditoris est secundum iudicis mandatum probationes tantum colligere easque collectas iudici tradere; potest autem, nisi iudicis mandatum obstat, interim decidere, quae et quomodo probationes colligendae sint, si forte de hac re quaestio oritur, dum ipse officium suum exercet.
Кан. 1093 – § 1. Суддя або голова колегіяльного трибуналу можуть для проведення інструкції справи призначити авдитора, добираючи його з-поміж суддів трибуналу, або з вірних християн, допущених єпархіяльним Єпископом для цього уряду.
§ 2. Єпархіяльний Єпископ може допустити до уряду авдитора вірних християн, які відзначаються добрими звичаями, розсудливістю і знанням.
§ 3. До авдитора належить, згідно з дорученням судді, тільки збирати докази і зібрані передавати суддіь він може тим часом вирішити, якщо цього не забороняє доручення судді, які докази і яким чином їх слід збирати, коли часом у зв’язку з цією справою виникне якесь питання під час виконування ним уряду.

Art. II — DE PROMOTORE IUSTITIAE, DE DEFENSORE VINCULI ET DE NOTARIO;
Арт. ІІ: Промотор справедливості, захисник вузла і нотар

Can. 1094 – Ad causas contentiosas, in quibus bonum publicum in discrimen vocari potest, et ad causas poenales constituatur in eparchia promotor iustitiae, qui obligatione tenetur providendi bono publico.
Кан. 1094 – Для спірних справ, в яких може бути поставлене під загрозу громадське добро, і для карних справ слід установити в єпархії промотора справедливості, обов’язком якого є забезпечення громадського добра.
Can. 1095 – § 1. In causis contentiosis Episcopi eparchialis est iudicare, utrum bonum publicum in discrimen vocari possit necne, nisi interventus promotoris iustitiae iure praecipitur vel ex natura rei evidenter necessarius est.
§ 2. Si in praecedenti gradu iudicii intervenit promotor iustitiae, in ulteriore gradu huius interventus praesumitur necessarius.
Кан. 1095 – § 1. У спірних справах завданням єпархіяльного Єпископа є вирішити, чи громадське добро може бути поставлене під загрозу чи ні, хіба що право наказує участь промотора справедливості або він сам явно необхідний з природи речі.
§ 2. Якщо в попередньому ступені судочинства брав участь промотор справедливості, то в наступному ступені його участь вважається необхідною.
Can. 1096 – Ad causas, in quibus agitur de nullitate sacrae ordinationis aut de nullitate vel solutione matrimonii, constituatur in eparchia defensor vinculi, qui obligatione tenetur proponendi et exponendi omnia, quae rationabiliter adduci possunt adversus nullitatem vel solutionem.
Кан. 1096 – Для справ, в яких ідеться про недійсність свячення або про недійсність чи розірвання подружжя, слід установити в єпархії захисника вузла, обов’язком якого є представляти і викладати все, що в розумний спосіб можна навести проти недійсності або розірвання.
Can. 1097 – In causis, in quibus promotoris iustitiae aut defensoris vinculi praesentia requiritur, eis non citatis acta nulla sunt, nisi ipsi, etsi non citati, revera interfuerunt aut saltem ante sententiam actis inspectis officio suo fungi potuerunt.
Кан. 1097 – У справах, в яких вимагається участь промотора справедливості або захисника вузла, внаслідок їх невикликання акти стають недійсними, хіба що вони самі, навіть не викликані, фактично були присутні, або, принаймні переглянувши акти перед вироком, мали змогу виконати своє завдання.
Can. 1098 – Nisi aliter iure communi expresse cavetur:
1° quoties lex praecipit, ut iudex partes earumve alteram audiat, etiam promotor iustitiae et defensor vinculi, si iudicio intersunt, audiendi sunt;
2° quoties instantia partis requiritur, ut iudex aliquid decernere possit, instantia promotoris iustitiae vel defensoris vinculi, qui iudicio intersunt, eandem vim habet.
Кан. 1098 – Якщо право не застерігає виразно чогось іншого, то:
1° коли закон наказує, щоб суддя вислухав сторони або одну з них, треба також вислухати промотора справедливості і захисника вузла, якщо вони виступають у процесі;
2° коли необхідною є вимога сторони, щоб суддя міг щось вирішити, то ту саму силу має вимога промотора справедливості або захисника вузла.
Can. 1099 – § 1. Episcopi eparchialis est promotorem iustitiae et defensorem vinculi nominare; in tribunalibus non eparchialibus iidem nominantur ad normam statutorum tribunalis, nisi aliter iure cavetur.
§ 2. Promotor iustitiae et defensor vinculi sint christifideles integrae famae, in iure canonico doctores vel saltem licentiati ac prudentia et iustitiae zelo probati.
Кан. 1099 – § 1. Іменування промотора справедливості й захисника вузла належить до єпархіяльного Єпископаь на не єпархіяльних трибуналах вони іменуються згідно з приписами статутів трибуналу, хіба що право застерігає щось інше.
§ 2. Промотор справедливості й захисник вузла мають бути вірними християнами бездоганної репутації, докторами або принаймні ліценціятами канонічного права, наділені розсудливістю і почуттям справедливості.
Can. 1100 – § 1. Eadem persona, non autem in eadem causa, officium promotoris iustitiae et defensoris vinculi gerere potest.
§ 2. Promotor iustitiae et defensor vinculi constitui possunt ad universitatem causarum vel ad singulas causas; possunt vero ab Episcopo eparchiali iusta de causa amoveri.
Кан. 1100 – § 1. Одна і та сама особа, але не в тій самій справі, може виконувати уряд промотора справедливості й захисника вузла.
§ 2. Промотор справедливості й захисник вузла можуть бути іменованими до сукупності справ або тільки до окремихь а з виправданої причини вони можуть бути усуненими єпархіяльним Єпископом.
Can. 1101 – § 1. Cuilibet processui intersit notarius ita, ut nulla habeantur acta, si non sunt ab eo subscripta.
§ 2. Acta, quae notarii conficiunt, publicam fidem faciunt
Кан. 1101 – § 1. У кожному процесі має брати участь нотар, так що як він не підпище актів, то слід їх вважати недійсними.
§ 2. Акти, складені нотарями, мають публічну достовірність.

Art. III — DE ADMINISTRIS TRIBUNALIUM EX DIVERSIS EPARCHIIS — VEL ECCLESIIS SUI IURIS ASSUMENDIS;
Арт. ІІІ — Добір працівників трибуналів з різних єпархій або Церков свого права

Can. 1102 – § 1. Iudices aliique administri tribunalium assumi possunt ex qualibet eparchia vel instituto religioso vel societate vitae communis ad instar religiosorum propriae vel etiam alterius Ecclesiae sui iuris de consensu vero scripto dato proprii Episcopi eparchialis vel Superioris maioris.
§ 2. Iudex delegatus, nisi aliud fert delegationis mandatum, uti potest auxilio administrorum intra territorium mandantis degentium.
Кан. 1102 – § 1. Суддів та інших працівників трибуналів можна добирати з будь-якої єпархії або чернечого інституту, або товариства спільного життя на подобу чернечих власної або навіть іншої Церкви свого права, але за письмовою згодою власного єпархіяльного Єпископа або вищого Настоятеля.
§ 2. Делегований суддя, хіба що щось інше велить мандат, може користуватися допомогою працівників, які перебувають у межах території того, хто делегує.

CAPUT III — DE OBLIGATIONIBUS IUDICUM ET ALIORUM ADMINISTRORUM TRIBUNALIUM;
ГЛАВА ІІІ — ОБОВ’ЯЗКИ СУДДІВ ТА ІНШИХ ПРАЦІВНИКІВ ТРИБУНАЛІВ

Can. 1103 – § 1. Christifideles omnes, in primis autem Episcopi, sedulo annitantur, ut salva iustitia lites in populo Dei, quatenus fieri potest, vitentur vel pacifice quam primum componantur.
§ 2. Iudex in limine litis et etiam quolibet alio momento, quoties spem boni exitus perspicit, partes hortari et adiuvare ne omittat, ut de aequa controversiae solutione quaerenda communi consilio curent, viasque ad hoc propositum assequendum idoneas ipsis indicet gravibus quoque hominibus ad mediationem adhibitis.
§ 3. Si vero circa bonum privatum partium causa versatur, dispiciat iudex, num transactione vel per compromissum in arbitros controversia finem habere utiliter possit.
Кан. 1103 – § 1. Усі вірні, передусім Єпископи, повинні наполегливо старатися, щоб з дотриманням справедливості по змозі, не доходило до спорів серед народу Божого або вони мирно якнайшвидше полагоджувались.
§ 2. Суддя на початку справи, а також у будь-якому іншому часі, помічаючи якусь надію на добрий наслідок, повинен заохочувати сторони і допомагати їм, щоб вони старалися знайти справедливе вирішення спору через спільне порозуміння, і вказувати на відповідні для цього шляхи, вдаючись також до посередництва поважаних осіб.
§ 3. Якщо справа стосується приватного добра сторін, то суддя повинен зорієнтуватись, чи не було б корисним покласти край спорові через угоду або через третейський суд.
Can. 1104 – § 1. Iudex competens parti legitime requirenti suum ministerium praestare debet.
§ 2. Iudex nullam causam cognoscere potest, nisi petitio ad normam canonum facta est ab eo, cuius interest, vel a promotore iustitiae.
Кан. 1104 – § 1. Компетентний суддя повинен надати свою послугу стороні, яка законно цього домагається.
§ 2. Суддя не може розглядати жодної справи, якщо не виступив з позовом згідно з канонами той, хто зацікавлений, або промотор справедливості.
Can. 1105 – Qui causae interfuit tamquam iudex, promotor iustitiae, defensor vinculi, procurator, advocatus, testis aut peritus non potest postea valide eandem causam in alio gradu iudicii tamquam iudex definire aut in eodem munus assessoris agere.
Кан. 1105 – Той, хто виступав у справі як суддя, промотор справедливості, захисник вузла, уповноважений, адвокат, свідок або експерт, не може пізніше правосильно ту саму справу вирішувати як суддя на іншому ступені процесу або виконувати в ньому завдання асесора.
Can. 1106 – § 1. Iudex cognoscendam ne suscipiat causam, in qua ratione consanguinitatis vel affinitatis in quolibet gradu lineae rectae et usque ad quartum gradum inclusive lineae collateralis vel ratione tutelae et curatelae, intimae vitae consuetudinis, magnae simultatis vel lucri faciendi aut damni vitandi aliquid ipsius interest.
§ 2. In eisdem adiunctis ab officio suo abstinere debent promotor iustitiae, defensor vinculi, assessor et auditor.
Кан. 1106 – § 1. Суддя не повинен приймати для розгляду справу, в якій якимсь чином зацікавлений з уваги на кровну спорідненість або посвоячення в будь-якому ступені прямої лінії і аж до четвертого ступеня бічної лінії, або з уваги на виконування опіки й піклування, тісне знайомство, велику неприязність, надію на користь або уникнення шкоди.
§ 2. У тих самих обставинах повинні утриматись від свого уряду промотор справедливості, захисник вузла, асесор і авдитор.
Can. 1107 – § 1. Si iudex sive in tribunali ordinario sive delegato, etsi competens, recusatur, auctoritas, cui tribunal immediate subiectum est, hanc exceptionem definiat salvo can. 1062, §§ 2 et 5.
§ 2. Si Episcopus eparchialis est iudex et contra eum recusatio opponitur, abstineat a iudicando.
§ 3. Si recusatio opponitur contra ceteros tribunalis administros, de hac exceptione videat praeses in tribunali collegiali vel iudex, si unicus est.
Кан. 1107 – § 1. Якщо суддю, навіть компетентного, виводять у звичайному або делегованому трибуналі, то влада, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, повинна розглянути це застереження, з дотриманням кан. 1062, § § 2 і 5.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ є суддею і проти нього подано заперечення 9відвід0, то він повинен утриматись від суддівства.
§ 3. Якщо заперечення скеровано проти інших працівників трибуналу, то це застереження повинен розглянути голова колегіяльного трибуналу або суддя, якщо він одноосібний.
Can. 1108 – Recusatione admissa personae mutari debent, non vero gradus iudicii.
Кан. 1108 – Після допущення заперечення слід змінити особи, а не ступінь суду.
Can. 1109 – § 1. Quaestio de recusatione expeditissime definienda est auditis partibus.
§ 2. Actus positi a iudice, antequam recusatur, validi sunt; qui autem positi sunt post propositam recusationem, rescindi debent, si pars petit, intra decem dies ab admissa recusatione computandos; post admissam recusationem invalidi sunt.
Кан. 1109 – § 1. Питання про заперечення слід вирішити якнайшвидше після вислухання сторін.
§ 2. Дії, прийняті перед заявою про заперечення, є правосильніь зате прийняті після заяви про заперечення повинні бути визнані недійсними, якщо сторона попросить про це протягом десяти днів від допущення запереченняь після допущення заперечення 9відводу0 вони неправосильні.
Can. 1110 – § 1. In negotio, quod privatorum solummodo interest, iudex procedere potest dumtaxat ad instantiam partis; causa autem legitime introducta iudex procedere potest et debet, etiam ex officio, in causis poenalibus et aliis causis, quae ad bonum publicum Ecclesiae aut ad salutem animarum spectant.
§ 2. Potest autem praeterea iudex partium neglegentiam in probationibus afferendis vel in exceptionibus opponendis supplere, quoties id necessarium censet ad vitandam graviter iniustam sententiam firmo can. 1283.
Кан. 1110 – § 1. У справі, яка стосується тільки приватних осіб, суддя може діяти тільки на вимогу сторониь однак, після законного впровадження справи суддя може і повинен діяти також з уряду в карних справах та інших, які стосуються публічного добра Церкви або спасіння душ.
§ 2. До того ж суддя може доповнити недбайливість сторін у наведенні доказів або зголошенні застережень, кожний раз, коли вважає це необхідним для уникнення дуже несправедливого вироку, з дотриманням приписів кан. 1283.
Can. 1111 – Iudices et tribunalia curent, ut quam primum salva iustitia causae omnes terminentur ita, ut in primo gradu iudicii ultra annum ne protrahantur, in gradu appellationis vero non ultra sex menses.
Кан. 1111 – Судді і трибунали повинні дбати про те, щоб якнайшвидше, з дотриманням справедливості, закінчити всі справи так, щоб на першому ступені судочинства вони не затримались більше року, а на ступені апеляції не більше щести місяців.
Can. 1112 – Omnes, qui tribunal constituunt aut eidem opem ferunt, promissionem de munere fideliter implendo facere debent.
Кан. 1112 – Усі, хто утворює трибунал або йому подає допомогу, повинні дати обіцянку, що будуть сумлінно виконувати своє завдання.
Can. 1113 – § 1. In iudicio poenali semper, in iudicio contentioso autem, si ex revelatione alicuius actus processualis praeiudicium partibus obvenire potest, iudices et tribunalis adiutores tenentur secretum servare.
§ 2. Tenentur etiam semper et erga omnes ad secretum servandum de discussione, quae inter iudices in tribunali collegiali ante ferendam sententiam habetur, tum etiam de variis suffragiis et opinionibus ibidem prolatis; ad hoc secretum tenentur etiam alii omnes, ad quos notitia de re quoquo modo pervenit.
§ 3. Immo, quoties natura causae vel probationum talis est, ut ex actorum vel probationum evulgatione aliorum fama periclitetur vel praebeatur ansa dissidiis aut scandalum aliudve huius generis incommodum oriatur, iudex potest testes, peritos, partes earumque advocatos vel procuratores iureiurando obligare ad secretum servandum.
Кан. 1113 – § 1. У карному процесі завжди, а у спірному, якщо з виявлення якогось процесуального акту може виникнути шкода для сторін, судді і помічники трибуналу зобов’язані зберігати таємницю.
§ 2. Зобов’язані вони також завжди і відносно всіх зберігати таємницю щодо обговорення, яке відбувається серед суддів у колегіяльному трибуналі перед винесенням вироку, а також щодо того, як хто голосував і які там висловлювались думкиь зберігати цю таємницю зобов’язані також всі інші, хто якимсь чином дізнався про справу.
§ 3. Більщ того, коли характер справи або доказів є такий, що з розголошення актів або доказів наражена на небезпеку була б добра слава інших або міг би виникнути привід до непорозумінь або згіршення або інша того роду незручність, суддя може зобов’язати присягою свідків, експертів, сторони, їхніх адвокатів або уповноважених зберігати таємницю.
Can. 1114 – Iudex et omnes alii administri tribunalis occasione agendi iudicii dona quaevis acceptare prohibentur.
Кан. 1114 – Судді та всім іншим працівникам трибуналу забороняється приймати будь-які подарунки з нагоди ведення справи.
Can. 1115 – § 1. Iudices, qui, etsi certe et evidenter competentes sunt, ius reddere recusant vel nullo suffragante iuris praescripto se competentes declarant atque causas cognoscunt ac definiunt vel secretum lege praescriptum violant vel ex dolo aut gravi neglegentia aliud partibus damnum inferunt, congruis poenis ab auctoritate competenti puniri possunt non exclusa officii privatione.
§ 2. Eisdem poenis puniri possunt etiam ceteri administri tribunalis et adiutores, si officio suo, ut supra, defuerunt; quos omnes etiam iudex punire potest.
Кан. 1115 – § 1. Судді, які, хоч напевно й очевидно є компетентними, відмовляються судити або, не маючи підтримки в жодному правовому приписі, визнають себе компетентними, розглядають і виріщують справи, або порушують закон про збереження таємниці або через підступ або через поважну недбайливість завдають сторонам іншої шкоди, можуть бути відповідно покарані компетентною владою, не виключаючи позбавлення уряду.
§ 2. Так само можуть бути покарані інші працівники і помічники трибуналу, якщо зловживали, як вище, на своєму урядіь всіх їх може покарати також суддя.
Can. 1116 – Si iudex praevidet actorem probabiliter spreturum esse sententiam ecclesiaeticam, cum forte haec eidem est contraria, et idcirco iuribus partis conventae non satis consultum iri, potest ad instantiam partis conventae vel etiam ex officio actori congruam cautionem imponere pro observantia sententiae ecclesiasticae.
Кан. 1116 – Якщо суддя передбачає, що позивач імовірно знехтує церковним вироком, коли він, можливо, виявиться для нього невигідним, і через те права відповідача не будуть достатньо забезпечені, то може на просьбу відповідача або навіть з уряду змусити позивача дати відповідну кавцію для дотримання церковного вироку.

CAPUT IV — DE ORDINE COGNITIONUM;
ГЛАВА ІV — ЧЕРГОВІСТЬ РОЗГЛЯДУ СПРАВ

Can. 1117 – Causae cognoscendae sunt eo ordine, quo fuerunt propositae et in albo inscriptae, nisi ex eis aliqua celerem prae ceteris expeditionem exigit, quod quidem speciali decreto rationibus suffulto statuendum est.
Кан. 1117 – Справи слід розглядати в такій черговості, в якій були подані і внесені в реєстр, хіба що якась з них вимагає щвидщого полагодження від інших, що, однак, треба установити спеціяльним декретом, який містив би обjрунтування.
Can. 1118 – § 1. Vitia, quibus sententiae nullitas haberi potest, in quolibet statu vel gradu iudicii excipi possunt itemque a iudice ex officio declarari.
§ 2. Exceptiones dilatoriae vero eae praesertim, quae respiciunt personas et modum iudicii, proponendae sunt ante litis contestationem, nisi lite iam contestata emerserunt, et quam primum definiendae.
Кан. 1118 – § 1. Хиби, які можуть спричинити недійсність вироку, можна зголощувати на будь-якій стадії або ступені процесу, а також вони можуть бути заявлені суддею з уряду.
§ 2. Відстрочуючі застереження, зокрема ті, які стосуються осіб і способу судового розгляду, слід подавати перед зав’язкою спору, хіба що вони виявилися вже після зав’язки спору і повинні бути якнайшвидше вирішені.
Can. 1119 – § 1. Si exceptio proponitur contra iudicis competentiam, hac de re ipae iudex videre debet.
§ 2. In casu exceptionis de incompetentia relativa, si iudex se competentem pronuntiat, eius decisio non admittit appellationem, sed impugnari potest per querelam nullitatis, restitutionem in integrum vel oppositionem tertii.
§ 3. Si vero iudex se incompetentem declarat, pars, quae se gravatam censet, potest intra quindecim dies utiles provocare ad tribunal appellationis.
Кан. 1119 – § 1. Якщо зголощується застереження проти компетенції судді, це повинен розглянути сам суддя.
§ 2. У випадку застереження про відносний брак компетентності, якщо суддя визнає себе компетентним, його рішення не допускає апеляції, але можна опротестувати це рішення за допомогою скарги про недійсність, поновлення в попередній стан або заперечення третього.
§ 3. Якщо ж суддя визнає себе компетентним, то сторона, яка вважає себе покривдженою, може протягом корисних п’ятнадцяти днів відкликатися до апеляційного трибуналу.
Can. 1120 – Iudex in quovis statu iudicii se absolute incompetentem agnoscens suam incompetentiam declarare debet.
Кан. 1120 – Суддя, який в будь-якому стані судового розгляду усвідомить свою абсолютну некомпетентність, повинен заявити про свою некомпетентність.
Can. 1121 – § 1. Exceptiones rei iudicatae, transactionis et aliae peremptoriae, quae dicuntur litis finitae, proponi et cognosci debent ante litis contestationem; qui serius eas opposuit, non est reiciendus, sed expensas iudiciales solvere debet, nisi probat se oppositionem malitiose non distulisse.
§ 2. Aliae exceptiones peremptoriae proponantur in litis contestatione et suo tempore tractandae sunt secundum normas circa quaestiones incidentes.
Кан. 1121 – § 1. Застереження осудженої речі, угоди та інші знищувальні чинники, звані закінчуючими спір, повинні подаватись і розглядатись до зав’язки споруь той, хто заявив їх пізніше, не може бути відкиненим, але слід засудити його на сплачення коштів, хіба що доведе, що своє зголошення не відклав підступно.
§ 2. Інші зупиняючі застереження слід подавати при зав’язці спору і розглядати у свій час, згідно з правилами, які стосуються вставних справ.
Can. 1122 – § 1. Actiones reconventionales proponi valide non possunt nisi intra triginta dies a lite contestata computandos.
§ 2. Actiones reconventionales autem cognoscantur simul cum actione principali, hoc est pari gradu iudicii cum ea, nisi eas separatim cognoscere necessarium est aut iudex id opportunius existimat.
Кан. 1122 – § 1. Зустрічних скарг не можна правосильно подавати, хіба що протягом тридцяти днів від зав’язки спору.
§ 2. Зустрічні 9взаємні0 скарги слід подавати разом з головною скаргою, тобто на однаковому з нею судовому ступені, хіба що необхідно розглядати їх окремо або суддя вважав би це за більш доцільне.
Can. 1123 – Quaestiones de cautione pro expensis iudicialibus praestanda aut de concessione gratuiti patrocinii, quod statim ab initio postulatum est, et aliae huiusmodi regulariter videndae sunt ante litis contestationem.
Кан. 1123 – Справи про забезпечення судових витрат або про надання безплатної правової допомоги, які були подані зразу на початку, та інші того роду повинні розглядатись, як правило, до зав’язки спору.
 

CAPUT V — DE IUDICII TERMINIS, DILATIONIBUS ET LOCO;
ГЛАВА V — СУДОВІ ТЕРМІНИ, ВІДСТРОЧЕННЯ І МІСЦЕ СУДУ

Can. 1124 – § 1. Termini perimendis iuribus a lege constituti prorogari non possunt neque valide nisi petentibus partibus coartari.
§ 2. Ceteri autem termini, antequam elapsi sunt, possunt iusta de causa a iudice auditis vel petentibus partibus prorogari, numquam autem nisi partibus consentientibus valide coartari.
§ 3. Caveat tamen iudex, ne iudicium nimis diuturnum fiat ex prorogatione.
Кан. 1124 – § 1. Терміни, встановлені законом для погащення прав, не можуть бути продовжені ані правосильно скорочені, хіба що сторони про це просять.
§ 2. Зате інші терміни, до того як закінчаться, можуть бути з виправданої причини суддею після вислухання або на прохання сторін продовженими, але ніколи, хіба що за згодою сторін, правосильно скороченими.
§ 3. Суддя, однак, повинен подбати, щоб через відстрочення спір не тривав занадто довго.
Can. 1125 – Si lex terminos non statuit ad actus processuales peragendos, iudex illos determinare debet habita ratione naturae uniuscuiusque actus.
Кан. 1125 – Якщо закон не встановляє термінів для здійснення процесуальних актів, суддя повинен їх визначити, беручи до уваги природу кожного акту.
Can. 1126 – Si die ad actum iudicialem indicto vacavit tribunal terminus intellegitur prorogatus ad primum sequentem diem non feriatum.
Кан. 1126 – Якщо в день, призначений для процесуального акту, трибунал не працював, термін слід вважати відстроченим до першого наступного робочого дня.
Can. 1127 – Sedes tribunalis sit, si fieri potest, stabilis, quae statutis horis pateat servatis normis iure particulari de hac re statutis.
Кан. 1127 – Осідок трибуналу повинен, по змозі, бути постійним і доступним у визначені години, з дотриманням у цій справі приписів, установлених партикулярним правом.
Can. 1128 – § 1. Iudex ex territorio suo vi expulsus vel a potestate iudiciali ibi exercenda impeditus potest extra territorium potestatem suam exercere et sententiam ferre certiore tamen hac de re facto loci Episcopo eparchiali.
§ 2. Praeterea iudex iusta de causa et auditis partibus potest ad probationes acquirendas etiam extra proprium territorium se conferre de licentia tamen Episcopi eparchialis loci adeundi et in sede ab ipso designata.
Кан. 1128 – § 1. Суддя, насильно вигнаний із своєї території або, який має перешкоду у виконуванні там судової влади, може виконувати свою владу поза територією і виносити вирок, повідомивши, однак, про це місцевого єпархіяльного Єпископа.
§ 2. Надто суддя, з виправданої причини і вислухавши сторони, може для зібрання доказів податись навіть поза власну територію, але за дозволом єпархіяльного Єпископа місця, до якого подається і до осідку, ним визначеного.

CAPUT VI — DE PERSONIS IN AULAM ADMlTTENDIS ET DE MODO CONFICIENDI ET ASSERVANDI ACTA;
ГЛАВА VІ — ДОПУСК ОСІБ У ЗАЛ І СПОСІБ СКЛАДАННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ АКТІВ

Can. 1129 – § 1. Nisi aliter iure particulari Ecclesiae sui iuris expresse cavetur, dum causae coram tribunali aguntur, ii tantummodo assint in aula, quos lex aut iudex ad processum expediendum necessarios esse statuit.
§ 2. Omnes iudicio assistentes, qui reverentiae et oboedientiae tribunali debitae graviter defuerunt, iudex potest monitione in cassum facta congruis poenis punire, advocatos praeterea et procuratores etiam a munere apud tribunalia ecclesiastica exercendo suspendere.
Кан. 1129 – § 1. Якщо партикулярне право Церкви свого права виразно інакше не застерігає, у той час, як справи обговорюються перед трибуналом, в залі можуть знаходитися тільки ті, яких закон або суддя визнають необхідними для ведення процесу.
§ 2. Суддя може кожного присутнього на судовому розгляді, хто поважно схибив проти пошани і послуху, які належать трибуналові, після даремного попередження відповідно покарати, крім того ж, адвокатів і уповноважених навіть припиняти від виконування функції в церковних трибуналах.
Can. 1130 – Si qua persona interroganda utitur lingua iudici vel partibus ignota, adhibeatur interpres iuratus a iudice designatus; declarationes tamen scripto redigantur lingua originaria et translatio addatur; interpres etiam adhibeatur, si surdus vel mutus interrogari debet, nisi forte mavult iudex quaestionibus a se datis scripto respondeatur.
Кан. 1130 – Якщо якась особа, яку треба допитати, користується мовою, незнаною судді або сторонам, треба послуговуватися заприсяженим перекладачем, призначеним суддеюь показання, однак, мають бути написані оригінальною мовою, а переклад доданий. Тлумачем слід також послуговуватись, якщо має бути допитаний глухий або німий, хіба що суддя воліє, аби на поставлені ним запитання була дана письмова відповідь.
Can. 1131 – § 1. Omnia acta iudicialia sive ea, quae meritum quaestionis respiciunt, seu acta causae, sive ea, quae ad formam procedendi pertinent, seu acta processus, scripto redacta esse debent.
§ 2. Singula folia actorum numerentur et authenticitatis signo muniantur.
Кан. 1131 – § 1. Усі судові акти, як ті, що стосуються суті питання, тобто акти справи, так і ті, які стосуються процедури, тобто акти процесу, повинні бути складені письмово.
§ 2. Кожна сторінка актів має бути пронумерована і завірена печаткою.
 
Can. 1132 – Quoties in actis iudicialibus partium aut testium subscriptio requiritur, si pars aut testis eis subscribere non potest vel non vult, id in ipsis actis adnotetur simulque iudex et notarius fidem faciant actum ipsum de verbo ad verbum parti aut testi perlectum esse et partem aut testem ei vel non potuisse vel noluisse subscribere.
Кан. 1132 – Коли у судових актах вимагається підпис сторін або свідків, якщо сторона або свідок не може або не хоче їх підписати, слід це відмітити в самих актах, і одночасно суддя і нотар повинні посвідчити, що цей акт був прочитаний стороні або свідкові дослівно, а сторона або свідок не могли або не хотіли його підписати.
Can. 1133 – § 1. Iudicio expleto documenta, quae in privatorum dominio sunt, restitui debent retento tamen eorum exemplari.
§ 2. Cancellarius et notarii sine iudicis mandato tradere prohibentur exemplar actorum iudicialium et documentorum, quae sunt processui acquisita.
§ 3. Anonymae epistulae destrui debent neque de eis mentio fiat in actis; eodem modo destrui debent quaelibet alia scripta et epistulae subscriptae, quae nihil ad causae meritum conferunt vel sunt certo calumniosae.
Кан. 1133 – Після закінчення процесу треба повернути документи, які є приватною власністю, із збереженням, однак, їхніх копій.
§ 2. Забороняється канцлеру і нотарям видавати копії судових актів і документів, які були зібрані під час процесу, без доручення судді.
§ 3. Анонімні листи слід знищувати і не згадувати про них в актахь таким же чином слід знищувати будь-які інші підписані записки й листи, які не вносять нічого в суть справи або є безперечно наклепницькими.

CAPUT VII — DE ACTORE ET DE PARTE CONVENTA;
ГЛАВА VІІ — ПОЗИВАЧ І ВІДПОВІДАЧ

Can. 1134 – Quilibet sive baptizatus sive non baptizatus potest in iudicio agere; pars autem legitime conventa respondere debet.
Кан. 1134 – Кожний, як хрещений, так і нехрещений, може виступати перед судомь а відповідач згідно з приписами закону повинен відповідати.
Can: 1135 – Etsi actor vel pars conventa procuratorem vel advocatum constituit, semper tamen tenetur in iudicio ipse adesse ad praescriptum iuris vel iudicis.
Кан. 1135 – Хоч би позивач і відповідач установили уповноваженого або адвоката, однак зобов’язані завжди з’явитися в суд особисто, відповідно до припису права або судді.
Can. 1136 – § 1. Minores et ii, qui usu rationis destituti sunt, stare in iudicio tantummodo possunt per eorum parentes aut tutores vel curatores.
§ 2. Si iudex existimat eorum iura esse in conflictu cum iuribus parentum vel tutorum vel curatorum aut hos non satis tueri posse ipsorum iura, tunc stent in iudicio per tutorem vel curatorem a iudice constitutum.
§ 3. Sed in causis spiritualibus et cum spiritualibus conexis, si minores usum rationis assecuti sunt, agere et respondere possunt sine parentum vel tutoris consensu et quidem per se ipsi, si aetatem quattuordecim annorum expleverunt; secus per tutorem a iudice constitutum.
§ 4. Bonis interdicti et ii, qui minus firmae mentis sunt, stare in iudicio per se ipsi possunt tantummodo, ut de propriis delictis respondeant aut ad praescriptum iudicis; in ceteris agere et respondere debent per suum curatorem.
Кан. 1136 – § 1. Неповнолітні і ті, що несповна розуму, можуть виступати в суді тільки через своїх батьків, опікунів або піклувальників.
§ 2. Якщо суддя вважає, що їх права є в конфлікті з правами батьків, опікунів або піклувальників або що вони не можуть достатньо боронити власних прав, тоді повинні виступити в суді через опікуна або піклувальника, призначеного суддею.
§ 3. Однак, у духовних справах або пов’язаних з духовними, якщо неповнолітні осягнули користування розумом, можуть виступати і відповідати без дозволу батьків або опікуна і то особисто, якщо закінчили чотирнадцять років життяь у противному випадку – через опікуна, призначеного суддею.
§ 4. Позбавлені права управляти майном і ті, що повністю не користуються розумом, можуть виступати в суді особисто, тільки для того, щоб відповідати за власні злочини або з наказу суддіь в інших справах вони мусять виступати і відповідати через свого піклувальника.
Can. 1137 – Quoties adest tutor aut curator ab auctoritate civili constitutus, idem potest a iudice ecclesiastico admitti audito, si fieri potest, Episcopo eparchiali eius, cui datus est; si vero non adest aut non videtur admittendus, ipse iudex tutorem aut curatorem pro causa designet.
Кан. 1137 – Якщо існує опікун або піклувальник, установлений цивільною владою, то церковний суддя може допустити його, вислухавши, по змозі, єпархіяльного Єпископа того, якому він данийь якщо ж його немає або здається, що він не повинен бути допущений, то сам суддя має призначити для цієї справи опікуна або піклувальника.
Can. 1138 – § 1. Personae iuridicae in iudicio etant per suos legitimos repraesentantes.
§ 2. Quoties in periculo versantur bona, ad quae alienanda alicuius consensus vel consilium vel licentia requiritur, idem consensus vel consilium vel licentia requiritur etiam ad litem incohandam vel contestandam.
§ 3. In casu vero defectus vel neglegentiae repraesentantis potest ipse Hierarcha per se vel per alium stare in iudicio nomine personarum iuridicarum, quae sub eius potestate sunt.
Кан. 1138 – § 1. Юридичні особи виступають у суді через своїх законних представників.
§ 2. Коли добра опиняються в небезпеці, для відчуження яких потрібна згода, порада або дозвіл, така ж згода, порада або дозвіл потрібен також для того, щоб почати або відкрити спір.
§ 3. У випадку відсутності або недбайливості представника сам Ієрарх може виступити в суді від імені юридичних осіб, які перебувають під його владою, сам особисто або через когось іншого.

CAPUT VIII — DE PROCURATORIBUS AD LITES ET DE ADVOCATIS;
ГЛАВА VІІІ — УПОВНОВАЖЕНІ В ПРОЦЕСАХ І АДВОКАТИ

Can. 1139 – § 1. Pare libere potest procuratorem et advocatum sibi constituere, sed potest etiam per se ipsa agere et respondere, nisi iudex procuratoris vel advocati ministerium necessarium existimavit.
§ 2. In iudicio poenali vero accusatus aut a se constitutum aut a iudice datum semper habere debet advocatum.
§ 3. In iudicio contentioso, si agitur de minoribus aut de causa, in qua bonum publicum in discrimen vocatur, exceptis autem causis matrimonialibus, iudex parti carenti advocatum ex officio constituat.
Кан. 1139 – § 1. Сторона може вільно установити собі уповноваженого й адвоката, але може також виступати і відповідати особисто, хіба що суддя вважатиме послугу уповноваженого або адвоката конечною.
§ 2. У карній справі обвинувачений мусить мати адвоката встановленого собою, або даного суддею.
§ 3. У спірній справі, якщо йдеться про неповнолітніх або про процес, в якому публічне добро опинилося під загрозою, за винятком подружніх справ, суддя з уряду повинен призначити адвоката стороні, яка його не має.
Can. 1140 – § 1. Unum sibi pars potest constituere procuratorem, qui non potest alium sibi substituere, nisi id eidem scripto permissum est.
§ 2. Si vero iusta de causa plures procuratores ab eadem parte constituuntur, hi ita designentur, ut detur inter ipsos locus praeventioni.
§ 3. Advocati autem plures simul constitui possunt.
Кан. 1140 – § 1. Стороні можна установити собі одного уповноваженого, який не може дати за себе заступника, хіба що це було йому дозволено письмово.
§ 2. Якби, однак, та сама сторона з виправданої причини установила кількох уповноважених, то вони повинні бути так визначені, щоб між ними мало місце випередження.
§ 3. Зате можна установити рівночасно кількох адвокатів.
Can. 1141 – Procurator et advocatus debent esse aetate maiores et bonae famae; advocatus debet praeterea esse catholicus, nisi auctoritas, cui tribunal immediate subiectum est, aliud permittit, et doctor in iure canonico vel alioquin vere peritus et ab eadem auctoritate approbatus.
Кан. 1141 – Уповноважений і адвокат повинні бути повнолітні і доброї славиь адвокат надто має бути католиком, хіба що влада, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, дозволяє щось інше, і доктором канонічного права або взагалі справжнім знавцем і затвердженим цією ж владою.
Can. 1142 – § 1. Procurator et advocatus, antequam munus suscipiunt, mandatum authenticum apud tribunal deponere debent.
§ 2. Ad iuris tamen exstinctionem impediendam iudex potest procuratorem admittere etiam non exhibito mandato, praestita, si res fert, idonea cautione; actus iudicis autem qualibet vi caret, si intra terminum peremptorium a iudice statuendum procurator mandatum non exhibet.
Кан. 1142 – § 1. Уповноважений і адвокат, раніше ніж приступити до завдання, повинні в трибуналі здати автентичне доручення.
§ 2. Однак, щоб запобігти погашенню права, суддя може допустити уповноваженого навіть без пред’явлення доручення, після складення, в разі потреби, відповідного завіренняь однак, акт судді буде позбавлений будь-якої сили, якщо в вирішальному 9присікальному0 терміні, визначеному суддею, уповноважений не пред’явить доручення.
Can. 1143 – Nisi mandatum speciale habet, procurator non potest valide renuntiare actioni, litis instantiae vel actis iudicialibus nec transigere, pacisci, compromittere in arbitros et generatim ea agere, pro quibus ius requirit mandatum speciale.
Кан. 1143 – Без спеціяльного доручення уповноважений не може правосильно зректися скарги, інстанції процесу або судових актів, а також укладати угоду, договір, вдаватись до третейського суду і взагалі допускати такі дії, для яких право вимагає спеціяльного доручення.
Can. 1144 – § 1. Ut procuratoris vel advocati amotio effectum sortiatur, necesse est ipsis intimetur et, si lis iam contestata est, iudex et adversa pars certiores facti sint de amotione.
§ 2. Lata sententia definitiva ius et obligatio appellandi, ei mandans non renuit, procuratori manet.
Кан. 1144 – § 1. Щоб усунення уповноваженого або адвоката набрало чинності, воно має бути доведене до їх відома і, якщо вже спір зав’язався, треба про це усунення повідомити суддю і противну сторону.
§ 2. Після винесення остаточного вироку право й обов’язок апеляції, якщо довіритель не заперечує, належить до уповноваженого.
Can. 1145 – Procurator et advocatus possunt a iudice dato decreto repelli sive ex officio sive ad instantiam partis, gravi de causa tamen et semper salvo recursu ad tribunal appellationis.
Кан. 1145 – Уповноважений і адвокат можуть бути відсторонені на підставі декрету, виданого з уряду, або на вимогу сторони, але з поважної причини і завжди із збереженням рекурсу до апеляційного трибуналу.
Can. 1146 – § 1. Procurator et advocatus vetantur emere litem aut sibi de immodico emolumento vel rei litigiosae parte vindicata pacisci; quae si fecerunt, nulla est pactio et a iudice possunt poena pecuniaria puniri; advocatus praeterea ab officio suspendi, vel etiam, si recidivus est, ab auctoritate, cui tribunal immediate subiectum est, destitui et ex albo advocatorum expungi potest.
§ 2. Eodem modo puniri possunt procuratores et advocati, qui a competentibus tribunalibus causas in fraudem legis subtrahunt, ut ab aliis favorabilius definiantur.
Кан. 1146 – § 1. Забороняється уповноваженому й адвокатові викуповувати спір або домовлятися про надмірну винагороду або передачу частини спірної справиь якби щось таке вчинили, угода є недійсна, і суддя може їх покарати грошовим штрафомь крім того, адвокат може бути відсторонений від уряду, а якби виявився рецидивістом, навіть усунений і викреслений із списка адвокатів владою, якій трибунал безпосередньо підлягає.
§ 2. Так само можуть бути покарані уповноважені й адвокати, які, обходячи закон, забирають справи з компетентних трибуналів, щоб корисніше вирішували їх інші.
Can. 1147 – Procuratores et advocati, qui ob dona aut pollicitationes aut quamlibet aliam rationem suum munus prodiderunt, a patrocinio exercendo suspendantur et poena pecuniaria aliisve congruis poenis puniantur.
Кан. 1147 – Уповноважені й адвокати, які за подарунки, обіцянки або з якоїсь іншої спонуки зловживали своїм завданням, повинні бути відсторонені від виконування захисту, а також покарані грошовим штрафом або іншими відповідними карами.
Can. 1148 – In unoquoque tribunali, quatenus fieri potest, stabiles patroni constituantur ab ipso tribunali remunerationem recipientes, qui munus procuratoris vel advocati praesertim in causis matrimonialibus pro partibus, quae eos seligere malint, exerceant.
Кан. 1148 – У кожному трибуналі слід, по змозі, установити постійних захисників, які б отримували винагороду від самого трибуналу і виконували завдання уповноваженого або адвоката, особливо в подружніх справах, для сторін, які захотіли б їх вибрати.

CAPUT IX — DE ACTIONIBUS ET DE EXCEPTIONIBUS;
ГЛАВА ІХ
ПОЗОВИ Й ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Can. 1149 – Quodlibet ius non solum actione munitur, nisi aliter expresse cautum est, sed etiam exceptione, quae semper competit et est sua natura perpetua.
Кан. 1149 – Кожне право забезпечується не тільки позовом, хіба що виразно передбачено інакше, а й застереженням, яке завжди належить і є по своїй природі довічне.
Can. 1150 – Quaevis actio exstinguitur praescriptione ad normam iuris aliove legitimo modo exceptis actionibus de statu personarum, quae numquam exstinguuntur.
Кан. 1150 – Кожний позов погашується за давністю, згідно з приписом права або в інший передбачений законом спосіб, за винятком позовів щодо стану осіб, які ніколи не погашуються.
Can. 1151 – Actiones contentiosae, nisi aliter iure expresse cavetur, praescriptione exstinguuntur quinquennio a die, a quo actio primum potuit proponi, computando firmis, ubi vigent, hac in re Statutis personalibus.
Кан. 1151 – Спірні позови, якщо право не застерігає виразно чогось іншого, погашуються за давністю протягом п’яти років від дня, коли позов уперше міг бути поданий, з дотриманням, де вони мають місце, у цій справі особових Статутів.
Can. 1152 – § 1. Omnis actio poenalis exstinguitur morte rei, condonatione auctoritatis competentis et praescriptione.
§ 2. Actio poenalis praescriptione exstinguitur triennio, nisi agitur:
1° de delictis Sedi Apostolicae reservatis;
2° de actione ob delicta, de quibus in cann. 1450 et 1453, quae praescriptione exstinguitur quinquennio;
3° de delictis, quae non sunt iure communi punita, si iure particulari alius terminus praescriptionis statutus est.
§ 3. Praescriptio decurrit ex die, quo delictum patratum est, vel, si delictum est permanens vel habituale, ex die, quo cessavit.
Кан. 1152 – § 1. Кожний карний позов погашується внаслідок смерті підсудного, помилування компетентною владою і за давністю.
§ 2. Карний позов погашується за давністю після трьох років, хіба що йдеться:
1° про злочини, застережені Апостольському Престолові;
2° про позов за злочини, про які мова в кан. 1450 і 1453, що погашуються за давністю після п’яти років;
3° про злочини, за які не карає загальне право, хіба що партикулярне право встановлює інший термін давності.
§ 3. Облік давності починається від дня, коли був скоєний злочин, або, якщо злочин є тривалим або сталим, – від дня, коли припинився.
Can. 1153 – § 1. Si intra terminos, de quibus in can. 1152, ex die, quo sententia condemnatoria in rem iudicatam transiit, computandos non est reo intimatum exsecutorium iudicis decretum, actio ad poenam exsequendam praescriptione exstinguitur.
§ 2. Idem valet servatie servandis, si poena per decretum extra iudicium irrogata est.
Кан. 1153 – § 1. Якщо протягом термінів, про які мова в кан. 1152, відколи засуджуючий вирок перейшов на осуджену річ, підсудного не було повідомлено про виконавчий декрет судді, позов для виконання кари погашується за давністю.
§ 2. Те саме має місце при дотриманні того, чого треба дотримуватись, якщо кара була накладена через позасудовий декрет.
Can. 1154 – Actione poenali praescriptione exstincta:
1° non est hoc ipso exstincta actio contentiosa forte ex delicto orta ad damna reparanda;
2° si bonum publicum requirit, Hierarcha remediis opportunis administrativis non exclusa suspensione ab exercitio ministerii sacri vel amotione ab officio uti potest.
Кан. 1154 – Якщо карний позов погашується через давність, то:
1° не погашується тим самим спірний позов, який евентуально виник із злочину, для відшкодування витрат;
2° якщо суспільне добро вимагає, Ієрарх може вжити відповідних адміністративних засобів, не виключаючи суспензи від священнослужіння або усунення з уряду.
Can. 1155 – Actor pluribus simul actionibus, quae tamen inter se non confligant, sive de eadem re sive de diversis, aliquem convenire potest, si aditi tribunalis competentiam non excedunt.
Кан. 1155 – Позивач може подавати на когось одночасно кілька позовів, які б однак, не суперечили один одному, в тій самій або різних справах, якщо вони не виходять поза компетенцію трибуналу, до якого він звертається.
Can. 1156 – § 1. Pars conventa potest coram eodem iudice in eodem iudicio contra actorem actionem reconventionalem proponere vel propter causae nexum cum actione principali vel ad submovendam vel ad minuendam actoris petitionem.
§ 2. Reconventio reconventionis non admittitur.
Кан. 1156 – § 1. Відповідач може подавати тому самому судді і в тому самому трибуналі зустрічний 9взаємний0 позов проти позивача з уваги на зв’язок справи з головним позовом або з метою відвернення або зменшення домагань позивача.
§ 2. Не допускається взаємний позов проти взаємного позову.
Can. 1157 – Actio reconventionalis proponenda est iudici, coram quo actio principalis instituta est, etsi ad unam causam dumtaxat delegato vel alioquin relative incompetenti.
Кан. 1157 – Зустрічний позов слід подавати судді, якому був переданий головний позов, навіть якби він був делегований тільки для однієї справи або був з іншої причини відносно некомпетентним.
Can. 1158 – § 1. Qui probabilibus saltem argumentis ostendit se ius habere super aliqua re ab alio detenta sibique damnum imminere, nisi res ipsa custodienda traditur, ius habet obtinendi a iudice eiusdem rei sequestrationem.
§ 2. In similibus rerum adiunctis obtineri potest, ut exercitium iuris alicui inhibeatur.
Кан. 1158 – § 1. Хто доведе, принаймні правдоподібними доказами, що має право на якусь річ, яку хтось інший перетримує, і йому через те загрожує шкода, якщо сама річ не буде передана на зберігання, має право одержати від судді секвестр на цю річ.
§ 2. У подібних обставинах можна домогтися того, щоб комусь було заборонено виконування права.
Can. 1159 – § 1. Ad crediti quoque securitatem sequestratio rei admittitur, dummodo de creditoris iure satis constet.
§ 2. Sequestratio extendi potest etiam ad res debitoris, quae quolibet titulo apud alias personas reperiuntur, et ad debitoris credita.
Кан. 1159 – § 1. Допускається також секвестр на річ для забезпечення позики, аби тільки право кредитора було достатньо певне.
§ 2. Секвестр можна також поширити на речі боржника, які з будь-якого приводу знаходяться в інших осіб, і на позики боржника.
Can. 1160 – Sequestratio rei et inhibitio exercitii iuris decerni nullatenus possunt, si damnum, quod timetur, potest aliter reparari et idonea cautio de eo reparando offertur.
Кан. 1160 – Не можна ні в якому разі ухвалювати секвестр на річ і заборону виконування права, якщо шкода, яка загрожує, може бути інакше виправлена і пропонується відповідна грошова застава для її виправлення.
Can. 1161 – Iudex potest ei, cui sequestrationem rei vel inhibitionem exercitii iuris concedit, praeviam imponere cautionem de damnis reparandis, si ius suum non probavit.
Кан. 1161 – Суддя може тому, кому дозволив секвестр на річ або заборону виконування прав, накласти попередню грошову заставу для відшкодування втрат, якби не довів свого права.
Can. 1162 – Ad naturam et vim actionis possessoriae quod attinet, servetur ius civile loci, ubi sita est res, de cuius possessione agitur.
Кан. 1162 – У тому, що стосується природи і сили позову про посідання, слід дотримуватись приписів цивільного права місця, де знаходиться річ, про посідання якою ідеться.
Can. 1163 – § 1. Quoties introducta est petitio ad obtinendam provisionem ad hominis sustentationem, iudex auditis partibus decreto statim exsequendo statuere potest idoneis, si res fert, praescriptis cautionibus, ut interim necessaria alimenta praestentur, sine praeiudicio iuris per sententiam definiendi.
§ 2. Facta a parte vel a promotore iustitiae petitione ad obtinendum hoc decretum iudex audita altera parte rem expeditissime definiat, numquam autem ultra decem dies; quibus inutiliter transactis aut petitione reiecta patet recursus ad auctoritatem, cui tribunal immediate subiectum est, dummodo ipsa ne sit iudex, vel, si quis mavult, ad iudicem appellationis, qui item rem expeditissime definiat.
Кан. 1163 – § 1. Коли вводиться просьба про одержання забезпечення для утримання людини, суддя може, вислухавши сторони, декретом для негайного виконання постановити, якщо є потреба, за допомогою відповідних приписаних застав, щоб тим часом були надані необхідні засоби до життя, без шкоди для визначення права через вирок.
§ 2. Після того, як сторона або промотор справедливості подали просьбу про одержання такого декрету, суддя, вислухавши другу сторону, повинен якнайшвидше розглянути справу, однак ніколи довше, ніж протягом десяти днів. Коли вони пройшли безкорисно або просьба була відкинена, надається можливість рекурсу до влади, якій трибунал безпосередньо підпорядкований, аби тільки вона сама не була суддею, або, якщо хтось воліє, то до апеляційного судді, який також має якнайшвидше вирішити справу.

CAPUT X — DE MODIS EVITANDI IUDICIA;
ГЛАВА Х — СПОСОБИ УНИКНЕННЯ СУДІВ

Art. I — DE TRANSACTIONE;
Арт. І — Угода

Can. 1164 – In transactione servetur ius civile loci, ubi transactio initur.
Кан. 1164 – В угоді слід дотримуватись цивільного права місця, де укладається угода.
Can. 1165 – § 1. Transactio valide fieri non potest in causis circa eas res vel ea iura, quae ad bonum publicum spectant, aliaque, de quibus partes libere disponere non possunt.
§ 2. Sed si quaestio fit de bonis temporalibus ecclesiasticis, transartio fieri potest, servatis tamen, si materia id postulat, sollemnibus iure statutis de alienatione bonorum ecclesiasticorum.
Кан. 1165 – § 1. Угоди не можна правосильно здійснювати в справах щодо тих речей або тих прав, які стосуються суспільного добра, та інших справ, якими сторони не можуть вільно розпоряджатись.
§ 2. Але якщо виникає питання про дочасне церковне майно, угода може відбутися, однак якщо вимагає цього предмет справи, з дотриманням формальностей, установлених правом про відчуження церковного майна.
Can. 1166 – Expensarum, quas transactio postulavit, nisi aliter expresse cautum est, utraque pare dimidium solvat.
Кан. 1166 – Витрати, яких вимагає угода, якщо виразно не передбачено інакше, сплачують обидві сторони по половині.
Can. 1167 – Iudex negotium transactionis non ipse per se, regulariter saltem, suscipiat tractandum, sed illud alii in iure perito committat.
Кан. 1167 – Суддя не повинен, принаймні як правило, займатися угодою особисто, але має доручити це іншому, знавцеві права.

Art. II — DE COMPROMISSO IN ARBITROS;
Арт. ІІ: Третейський суд

Can. 1168 – § 1. Qui controversiam inter se habent, possunt scripto convenire, ut ea ab arbitris dirimatur.
§ 2. Idem scripto convenire possunt, qui contractum inter se ineunt vel inierunt, quod attinet ad controversias ex eo contractu forte orituras.
Кан. 1168 – § 1. Ті, що ведуть між собою спір, можуть письмово домовитись про вирішення його третейськими суддями.
§ 2. Так само письмово можуть домовитись ті, що укладають або уклали між собою угоду щодо спорів, які можливо виникнуть з угоди.
 
Can. 1169 – Non possunt valide in arbitros compromitti controversiae, de quibus transactio fieri vetatur.
Кан. 1169 – Не можуть у третейських суддів правосильно вирішуватись спори, щодо яких забороняється така
угода.
Can. 1170 – § 1. Unus vel plures arbitri constitui possunt, dispari tamen numero.
§ 2. In ipso compromisso, nisi nominatim designantur, debet saltem eorum numerus determinari et simul ratio statui, qua nominandi et substituendi sunt.
Кан. 1170 – § 1. Можна встановити одного або кількох третейських суддів, але з непарною кількістю.
§ 2. Якщо в самому компромісі вони не призначаються поіменно, то принаймні повинна окреслюватись їх кількість і одночасно встановлений спосіб, як їх іменувати і заступати.
Can. 1171 – Compromissum est nullum, si:
1° servatae non sunt normae statutae ad validitatem contractuum, qui ordinariam administrationem excedunt;
2° scripto non est factum;
3° procurator sine mandato speciali in arbitros compromisit aut violata sunt praescripta cann. 1169 vel 1170;
4° controversia non est vel orta vel ex certo contractu oritura ad normam can. 1168, § 2.
Кан. 1171 – Компроміс є недійсний, якщо:
1° не було дотримано приписів, установлених для правосильності договорів, які виходять поза звичайне управління;
2° не був виконаний письмово;
3° уповноважений без спеціяльного доручення домовився з третейськими суддями або порушені були приписи канн. 1169 або 1170;
4° спір або не виник або не виникає на підставі певного договору, згідно з приписом кан. 1168, § 2.
Can. 1172 – Munus arbitri valide gerere non possunt:
1° minores;
2° poena excommunicationis, etiam minoris, suspensionis vel depositionis puniti;
3° sodales instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum sine licentia Superioris.
Кан. 1172 – Завдання третейського судді правосильно не можуть виконувати:
1° неповнолітні;
2° покарані карою екскомуніки, навіть малої, суспензи або позбавлення сану;
3° члени чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих без дозволу Настоятеля.
Can. 1173 – Arbitri nominatio vim non habet, nisi ipse scripto munus acceptat.
Кан. 1173 – Іменування третейського судді не має сили, якщо він сам не прийме завдання у письмовій формі.
Can. 1174 – § 1. Si arbitri non sunt in compromisso designati vel si sufficiendi sunt et partes aliive, quibus designatio demandata est, dissentiunt de omnibus vel nonnullis arbitris seligendis, quaelibet pars potest id tribunali, quod competens est ad causam in primo gradu iudicii definiendam, committere, nisi partes aliter convenerunt; tribunal auditis ceteris partibus decreto provideat.
§ 2. Eadem norma servanda est, si qua pars aliusve neglegit arbitrum designare, dummodo tamen pars, quae tribunal adiit, viginti saltem ante dies suos arbitros, si forte debuit, designaverit.
Кан. 1174 – § 1. Якщо в компромісі не призначено третейських суддів або якщо їх треба замінити і сторони та інші, яким доручено було призначення, не погоджуються щодо обрання всіх або деяких третейських суддів, то будь-яка сторона може доручити це трибуналові, компетентному для вирішення справи на першому ступені суду, хіба що сторони домовились інакшеь трибунал, вислухавши інші сторони, повинен вирішити справу декретом.
§ 2. Того самого припису слід дотримуватись, якщо якась сторона або хтось інший занедбає призначити третейського суддю, аби тільки, однак, сторона, яка звернулася до трибуналу, принаймні на двадцять днів раніше призначила своїх третейських суддів, якщо повинна була це зробити.
Can. 1175 – De recusatione autem arbitrorum videt tribunal, de quo in can. 1174, § 1, quod auditis arbitris recusatis et partibus decreto quaestionem dirimat; si recusationem acceptat, alios arbitros sufficiat, nisi in compromisso aliter cautum est.
Кан. 1175 – Заперечення третейських суддів розглядає трибунал, про який мова в кан. 1174, § 1. Той, вислухавши третейських суддів, яких відкинено і сторони, повинен вирішити питання за допомогою декретуь якщо прийме заперечення, повинен замінити їх іншими третейськими суддями, хіба що в компромісі інакше застережено.
Can. 1176 – § 1. Obligationes arbitrorum in ipso compromisso statuendae sunt, eae quoque, quae ad secretum servandum spectant.
§ 2. Nisi partes aliud statuerunt, arbitri rationem procedendi libere seligunt; haec autem simplex sit et termini sint breves aequitate servata et ratione habita legis processualis.
§ 3. Arbitri quavis potestate coercitiva carent; necessitate exigente adire debent tribunal competens ad causam cognoscendam.
Кан. 1176 – § 1. У самому компромісі слід установити обов’язки третейських суддів, а також те, що стосується збереження таємниці.
§ 2. Якщо сторони не постановили чогось іншого, то третейські судді вільно вибирають спосіб розглядуь він повинен бути простим і терміни короткі з дотриманням справедливості і врахуванням процесуального закону.
§ 3. Третейські судді не мають ніякої примусової владиь коли вимагає необхідність, повинні звертатись до трибуналу, компетентного для розгляду справи.
Can. 1177 – § 1. Quaestiones incidentes, quae forte exoriuntur, ipsi arbitri decreto dirimant.
§ 2. Si vero quaestio praeiudicialis oritur, de qua compromitti in arbitros non potest, arbitri debent suspendere processum, donec de illa quaestione partes a iudice obtinuerint et arbitris notificaverint sententiam, quae transiit in rem iudicatam, vel, si quaestio est de statu personarum, sententiam, quae exsecutioni mandari potest.
Кан. 1177 – § 1. Якщо випадково виникають вставні питання, самі судді мають їх вирішувати декретом.
§ 2. Якщо виникає перед судом питання, в якому третейські судді не можуть дійти до компромісу, то вони повинні призупинити процес, поки сторони в цьому питанні не отримають від судді і не доведуть до відома третейських суддів вирок, який переходить на осуджену річ, або, якщо питання стосується стану осіб, вирок, який може бути доручений виконанню.
Can. 1178 – Nisi partes aliter statuerunt, sententia arbitralis ferri debet intra sex menses a die, quo omnes arbitri suum munus acceptaverunt, computandos; terminus prorogari potest a partibus.
Кан. 1178 – Якщо сторони інакше не постановили, третейський вирок повинен бути винесений протягом шести місяців від дня, коли всі третейські судді прийняли завданняь термін може бути продовжений сторонами.
Can. 1179 – § 1. Sententia arbitralis ad maiorem numerum suffragiorum fertur.
§ 2. Si res patitur, sententia arbitralis ab ipsis arbitris redigatur ad modum sententiae iudicialis et a singulis arbitris subscribatur; ad eiusdem autem validitatem requiritur et sufficit, ut maior eorum numerus eidem subscribat.
Кан. 1179 – § 1. Третейський вирок виноситься більшістю голосів.
§ 2. Якщо справа дозволяє, третейський вирок має бути сформульований самими третейськими суддями на зразок судового вироку і підписаний третейськими суддями кожним зокремаь але для його правосильності вимагається і вистачає, щоб його підписала більшість.
Can. 1180 – § 1. Nisi sententia arbitralis est nulla propter gravem arbitrorum culpam, arbitri ius habent ad suarum expensarum solutionem; qua de re possunt opportunas cautiones exigere.
§ 2. Suadetur, ut arbitri gratuitam operam praestent, secus de remuneratione in ipso compromisso provideatur.
Кан. 1180 – § 1. Якщо третейський вирок не є недійсним через тяжку вину третейських суддів, третейські судді мають право на оплачення їм власних витрать у зв’язку з цим можуть вимагати відповідних гарантій.
§ 2. Рекомендується, щоб третейські судді виконували роботу безплатно, в противному разі слід у самому компромісі подбати про винагороду.
Can. 1181 – § 1. Integer textus sententiae arbitralis intra quindecim dies ad cancellariam tribunalis eparchiae, ubi sententia lata est, deponi debet; intra quinque dies a depositione computandos, nisi certo constat sententiam arbitralem nullitate affectam esse, Vicarius iudicialis per se vel per alium decretum confirmationis ferat partibus statim intimandum.
§ 2. Si Vicarius iudicialis hoc decretum ferre recusat, pars, cuius interest, recurrere potest ad tribunal appellationis, a quo quaestio expeditissime definienda est; si vero Vicarius iudicialis continuum mensem silet, eadem pars instare potest, ut ipse munere suo fungatur; si vero nihilominus silet, elapsis quinque diebus pars potest recursum ad tribunal appellationis interponere, quod item quaestionem expeditissime definiat.
§ 3. Si certo constat sententiam arbitralem nullitate affectam esse ob neglecta praescripta ad validitatem compromissi statuta, Vicarius iudicialis nullitatem declaret ac partibus quam primum notificet omni recursu adversus hanc declarationem remoto.
§ 4. Sententia arbitralis transit in rem iudicatam statim ac decretum confirmationis latum est firmo can. 1182.
Кан. 1181 – § 1. Повний текст третейського вироку повинен бути зданий протягом п’ятнадцяти днів в канцелярію єпархіяльного трибуналу, де був винесений вирокь протягом п’яти днів від його здачі – хіба що напевно відомо, що третейський вирок страждає недійсністю, – судовий Вікарій сам особисто або через когось іншого повинен видати декрет затвердження для негайного повідомлення сторін.
§ 2. Якщо судовий Вікарій відмовляється видати такий декрет, зацікавлена сторона може відкликатись до апеляційного трибуналу, який повинен якнайшвидше вирішити питанняь якщо ж судовий Вікарій мовчить цілий місяць, ця сторона може наполягати на тому, щоб він сам виконав своє завданняь якщо ж тим не менш він мовчить, сторона після п’яти днів може подати рекурс до апеляційного трибуналу, який також має якнайшвидше вирішити питання.
§ 3. Якщо напевно відомо, що третейський вирок страждає недійсністю через знехтування приписів, встановлених для правосильності компромісу, судовий Вікарій повинен визнати його недійсність і якнайскоріше повідомити сторони, без будь-якого рекурсу проти цього рішення.
§ 4. Третейський вирок переходить негайно на осуджену річ, і декрет затвердження видається, із збереженням кан. 1182.
Can. 1182 – § 1. Appellatio a sententia arbitrali tunc tantum admittitur, si partes scripto inter se convenerunt eam huic remedio subiectum iri; quo in casu appellatio interponenda est intra decem dies ab intimatione decreti confirmationis computandos coram ipso iudice, qui decretum tulit; si vero alius est iudex competens ad appellationem recipiendam, prosecutio coram eo intra mensem est facienda.
§ 2. Sententia arbitralis, a qua appellatio admittitur, transit in rem iudicatam ad normam can. 1322.
Кан. 1182 – § 1. Апеляція від третейського вироку допускається тільки тоді, коли сторони домовились між собою письмово, що вона буде підлягати цьому засобовіь у цьому випадку апеляцію слід подати протягом десяти днів від оприлюднення декрету затвердження тому самому судді, який видав декреть якщо ж є інший суддя, компетентний для прийняття апеляції, то необхідно подати її йому протягом місяця.
§ 2. Третейський вирок, проти якого допускається апеляція, переходить на осуджену річ згідно з приписом кан. 1322.
Can. 1183 – De querela nullitatis contra sententiam arbitralem, quae in rem iudicatam transiit, de restitutione in integrum, ei de eiusdem sententiae iniustitia manifesto constat, de oppositione tertii necnon de correctione erroris materialis sententiae videt iudex, qui decretum confirmationis tulit, ad ordinariam normam iuris.
Кан. 1183 – Скаргу про недійсність третейського вироку, який переходить на осуджену річ, про привернення у первісний стан, якщо явно відомо про несправедливість цього вироку, про заперечення третього, а також про виправлення матеріяльної помилки вироку розглядає суддя, який видав декрет затвердження, відповідно до звичайних приписів права.
Can. 1184 – § 1. Exsecutio sententiae arbitralis fieri potest in eisdem casibus, in quibus admittitur exsecutio sententiae iudicialis.
§ 2. Sententiam arbitralem exsecutioni mandare debet per se vel per alium Episcopus eparchialis eparchiae, ubi lata est, nisi partes alium exsecutorem designaverunt.
Кан. 1184 – § 1. Виконання третейського вироку може здійснюватись в тих випадках, коли допускається виконання судового вироку.
§ 2. Третейський вирок повинен доручити до виконання сам особисто або через когось іншого єпархіяльний Єпископ єпархії, де він був винесений, хіба що сторони призначили іншого виконавця.

TITULUS XXV: DE IUDICIO CONTENTIOSO — ТИТУЛ ХХV: СПІРНИЙ ПРОЦЕС. – Can. 1185.-1356.

CAPUT I — DE IUDICIO CONTENTIOSO ORDINARIO;
ГЛАВА І — ЗВИЧАЙНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС

Art. I — DE LIBELLO LITIS INTRODUCTORIO;
Арт. І: Позовна скарга

Can. 1185 – Qui aliquem convenire vult, debet libellum litis introductorium competenti iudici exhibere, in quo controversiae obiectum proponitur et ministerium iudicis expostulatur.
Кан. 1185 – Той, хто хоче когось позвати до суду, повинен подати компетентному судді позовну скаргу, в якій викладається предмет спору і висловлюється просьба про послугу судді.
Can. 1186 – § 1. Petitionem oralem iudex admittere potest, quoties vel actor impeditur, ne libellum litis introductorium exhibeat, vel causa est facilis investigationis et minoris momenti.
§ 2. In utroque tamen casu iudex notarium iubeat scripto actum redigere, qui coram actore legendus et ab eo approbandus est quique locum tenet libelli litis introductorii ab actore scripti ad omnes iuris effectus.
Кан. 1186 – § 1. Суддя може прийняти усну просьбу, якщо позивач має перешкоду подати позовну скаргу, або справа є легка для розслідування і меншої ваги.
§ 2. В обох, однак, випадках суддя повинен наказати нотареві відредагувати акт в письмовій формі, який має бути прочитаний позивачу і ним підтвердженийь він щодо всіх правових наслідків замінює позовну скаргу, написану позивачем.
Can. 1187 – Libellus litis introductorius debet:
1° exprimere, coram quo iudice causa introducatur, quid petatur et a quo petatur;
2° indicare, quo iure innitatur actor et generatim saltem quibus factis et probationibus ad evincenda ea, quae asseruntur;
3° subscribi ab actore vel eius procuratore appositis die, mense et anno necnon loco, ubi actor vel eius procurator habitant aut residere se dixerunt actorum recipiendorum gratia;
4° indicare domicilium vel quasi-domicilium partis conventas.
Кан. 1187 – Позовна скарга повинна:
1° виражати, до якого судді справа подається, чого вимагається і від кого;
2° вказувати, на яке право спирається позивач і принаймні загально на факти і докази для підтримання своїх домагань;
3° бути підписаною позивачем або його уповноваженим із зазначенням дня, місця і року, а також місця проживання позивача або його уповноваженого або місця перебування, поданого ними для одержання актів;
4° вказувати постійне або тимчасове місце проживання відповідача.
Can. 1188 – § 1. Iudex unicus vel tribunalis collegialis praeses, postquam vidit et rem esse suae competentiae et actori legitimam personam standi in iudicio non deesse, debet suo decreto quam primum libellum litis introductorium aut admittere aut reicere.
§ 2. Libellus litis introductorius reici potest tantum, si:
1° iudex vel tribunal incompetens est;
2° sine dubio constat actori deesse legitimam personam standi in iudicio;
3° non servatus est can. 1187, nn. 1 - 3;
4° certo patet ex ipso libello litis introductorio petitionem quolibet carere fundamento neque fieri posse, ut aliquod ex processu fundamentum appareat.
§ 3. Si libellus litis introductorius reiectus est ob vitia, quae emendari possunt, actor libellum emendatum potest eidem iudici denuo exhibere.
§ 4. Adversus libelli litis introductorii reiectionem integrum semper est parti intra tempus utile decem dierum recursum rationibus suffultum interponere ad tribunal appellationis vel, si libellus reiectus est a praeside, ad collegium; quaestio autem reiectionis expeditissime definienda est.
Кан. 1188 – § 1. Одноосібний суддя або голова колегіяльного трибуналу, після того, як впевнився, що справа належить до його компетенції і що позивач має законні підстави виступати в суді, повинен своїм декретом якнайшвидше позовну скаргу прийняти або відкинути.
§ 2. Позовну скаргу можна відкинути тільки тоді, коли:
1° суддя або трибунал є некомпетентний;
2° безсумнівно відомо, що позивач не має законної підстави виступати в суді;
3° не дотримано приписів кан. 1187, чч. 1-3;
4° із самої позовної скарги ясно виникає, що домагання позбавлене будь-якої підстави і не може статися, щоб у ході процесу виявилась якась підстава.
§ 3. Якщо позовна скарга була відкинена через хиби, які можна виправити, позивач може заново подати тому самому судді виправлену скаргу.
§ 4. Проти відкинення позовної скарги сторона завжди має право подати протягом десяти корисних днів обjрунтований рекурс до апеляційного трибуналу або, якщо скарга була відкинена головою – до колегіїь питання про відкинення повинно бути вирішене якнайшвидше.
Can. 1189 – Si iudex intra mensem ab exhibito libello litis introductorio computandum decretum non edidit, quo libellum admittit vel reicit, pars, cuius interest, instare potest, ut iudex suo munere fungatur; si vero nihilominus iudex silet, inutiliter elapsis decem diebus a facta instantia computandis libellus pro admisso habeatur.
Кан. 1189 – Якщо протягом місяця від подачі позовної скарги суддя не видасть декрету, на підставі якого допускає або відкидає скаргу, зацікавлена сторона може домагатися, щоб суддя виконав своє завданняь якщо незважаючи на це, суддя мовчить, то після того, як безкорисно минуло десять днів від подачі просьби, вважається, що скарга прийнята.

Art. II — DE CITATIONE ET DE INTIMATIONE VEL — NOTIFICATIONE ACTORUM IUDICIALIUM;
Арт. ІІ — Судовий виклик і оголошення або повідомлення про судові акти

Can. 1190 – § 1. In decreto, quo actoris libellus litis introductorius admittitur, debet iudex vel praeses tribunalis ceteras partes in iudicium vocare seu citare ad litem contestandam statuens, utrum eae scripto respondere debeant an coram ipso se sistere ad dubia concordanda; si vero ex responsionibus scripto datis perspicit necessitatem partes convocandi, id potest novo decreto statuere.
§ 2. Si libellus litis introductorius pro admisso habetur ad normam can. 1189, decretum citationis in iudicium fieri debet intra viginti dies a facta instantia, de qua in eo canone, computandos.
§ 3. Si vero partes de facto coram iudice se sistunt ad causam agendam, non requiritur citatio, sed notarius indicet in actis partes iudicio affuisse.
Кан. 1190 – § 1. В декреті, на підставі якого приймається позовна скарга, суддя або голова трибуналу повинен викликати, тобто позвати до суду інші сторони до зав’язки спору, встановлюючи, чи мають вони відповідати письмово, чи з’явитись до нього для погодження сумнівів. Якщо з письмових відповідей випливає необхідність викликати сторони, може це наказати новим декретом.
§ 2. Якщо позовна скарга вважається прийнятою згідно з приписом кан. 1189, декрет виклику до суду повинен бути виданий протягом двадцяти днів від подачі просьби, про яку мова в цьому каноні.
§ 3. Якщо сторони фактично самі з’являться перед суддю для ведення справи, то немає потреби їх викликати, але нотар має відмітити в актах, що сторони були в суді.
Can. 1191 – § 1. Decretum citationis in iudicium debet statim parti conventae intimari et simul ceteris, qui comparere debent, notum fieri.
§ 2. Citationi libellus litis introductorius adiungatur, nisi iudex gravi de causa censet libellum notificandum non esse parti, antequam haec deposuit in iudicio.
§ 3. Si actio instituitur adversus eum, qui non habet liberum exercitium suorum iurium vel liberam administrationem rerum, de quibus disceptatur, citatio intimanda est ei, per quem ille in iudicio stare debet ad normam iuris.
Кан. 1191 – § 1. Декрет виклику до суду повинен бути негайно доведений до відома відповідача та інших, хто повинен з’явитися.
§ 2. До виклику слід додати позовну скаргу, хіба що суддя з поважної причини вважатиме, що сторону не слід ознайомлювати із скаргою, поки вона не дасть показань у суді.
§ 3. Якщо позов скерований проти того, хто не може вільно виконувати своїх прав або вільно управляти речами, про які ведеться спір, то виклик слід довести до відома того, через якого він повинен бути представлений в суді, згідно з приписом права.
Can. 1192 – § 1. Citationum, decretorum, sententiarum aliorumque actorum iudicialium intimatio vel notificatio facienda est per publicos tabellarios cum syngrapha receptionis vel alio modo, qui tutissimus est, servatis legibus iuris particularis.
§ 2. De facto intimationis vel notificationis et de eius modo constare debet in actis.
§ 3. Pars conventa, quae citationem recipere recusat vel quae impedit, ne citatio ad se perveniat, legitime citata habeatur.
Кан. 1192 – § 1. Оголошення або повідомлення про виклики, декрети, вироки та інші судові акти повинні виконуватись через пошту з розпискою про одержання або в інший спосіб, який є найпевнішим, з дотриманням законів партикулярного права.
§ 2. Факт оголошення або повідомлення і його спосіб слід відмітити в актах.
§ 3. Відповідач, який відмовляється прийняти виклик або заважає його врученню, вважається законно викликаним.
Can. 1193 – Si citatio non est legitime intimata, nulla sunt acta processus, nisi pars nihilominus comparuit ad causam agendam.
Кан. 1193 – Якщо виклику не вручено згідно з приписами закону, то акти процесу є недійсні, хіба що сторона все ж таки з’явилася для ведення справи.
Can. 1194 – Si citatio legitime intimata est aut partes coram iudice steterunt ad causam agendam:
1° res desinit esse integra;
2° causa fit propria illius iudicis aut tribunalis ceteroquin competentis, coram quo actio instituta est;
3° in iudice delegato firma redditur potestas delegata ita, ut non amittatur resoluto iure delegantis;
4° interrumpitur praescriptio, nisi aliter cautum est;
5° litis instantiae initium fit et ideo statim locum habet principium secundum quod lite pendente nihil innovetur.
Кан. 1194 – Якщо виклик був доведений до відома згідно з законом або сторони з’явилися перед суддю для ведення справи, то:
1° справа перестає бути безспірною;
2° справа починає належати тому судді або трибуналу, цілковито компетентному, якому позов був поданий;
3° делегована влада в делегованого судді зміцнюється так, що не припиняється з втратою влади делегуючого;
4° переривається дія давності, хіба що застережено щось інше;
5° спір починає вестися, і тому негайно вступає в дію засада: під час спору не слід вводити ніяких змін.

Art. III — DE LITIS CONTESTATIONE;
Арт. ІІІ — Зав’язка спору

Can. 1195 – § 1. Litis contestatio habetur, cum per iudicis decretum controversiae obiectum ex partium petitionibus et responsionibus desumptum definitur.
§ 2. Partium petitiones responsionesque praeterquam in libello litis introductorio possunt vel in responsione ad citationem exprimi vel in declarationibus ore coram iudice factis; in causis autem difficilioribus partes convocandae sunt a iudice ad dubium vel dubia concordanda, quibus in sententia respondendum sit.
§ 3. Decretum iudicis partibus intimandum est; quae nisi iam consenserunt, possunt intra decem dies ad eundem iudicem recurrere, ut decretum mutetur; res autem expeditissime decreto eiusdem iudicis definienda est.
Кан. 1195 – § 1. Зав’язка спору має місце тоді, коли декретом судді на підставі домагань і відповідей сторін визначається предмет спору.
§ 2. Вимоги і відповіді сторін можуть бути вираженими не тільки в позовній скарзі, яка вводить спір, а й у відповіді на виклик або в усних заявах, зроблених перед суддеюь у важчих справах суддя повинен викликати сторони для погодження одного або кількох сумнівів, на які вирок має дати відповідь.
§ 3. Декрет судді повинен бути доведений до відома сторінь якщо вони не виявили раніше згоди, можуть протягом десяти днів звернутись до того самого судді, щоб декрет був змінений, а справа повинна бути вирішена декретом того ж судді якнайскоріше.
Can. 1196 – Obiectum controversiae semel definitum mutari valide non potest nisi novo decreto, gravi de causa, ad instantiam partis et auditis ceteris partibus earumque rationibus perpensis.
Кан. 1196 – Раз визначений предмет спору не може бути правосильно змінений, хіба що новим декретом, з поважної причини, на вимогу сторони та після вислухання інших сторін і врахування їхніх доводів.
Can. 1197 – Lite contestata posseseor rei alienae desinit esse bonae fidei ideoque, si damnatur, ut rem restituat, fructus quoque a die litis contestationis reddere debet et damna reparare.
Кан. 1197 – Після зав’язки спору володілець чужої речі перестає бути в добрій віріь тим-то, якщо буде засуджений на повернення речі, мусить повернути також її плоди від дня зав’язки спору і відшкодувати втрати.
Can. 1198 – Lite contestata iudex congruum tempus partibus praestituat probationibus proponendis et explendis.
Кан. 1198 – Після зав’язки спору суддя повинен призначити сторонам відповідний термін для представлення і проведення доказів.

Art. IV — DE LITIS INSTANTIAE SUSPENSIONE, PEREMPTIONE ET RENUNTIATIONE;
Арт. ІV: Припинення, заморення і зречення інстанції спору

Can. 1199 – Si pars moritur aut statum mutat aut ceseat ab officio, cuius ratione agit:
1° causa nondum conclusa litis instantia suspenditur, donec heres defuncti aut successor aut is, cuius interest, litis instantiam resumpserit;
2° causa conclusa iudex procedere debet ad ulteriora citato procuratore, si adest, secus defuncti herede vel successore.
Кан. 1199 – Якщо сторона вмирає, міняє стан або втрачає уряд, на підставі якого діяла, то:
1° ще до закриття розгляду справи інстанція спору припиняється, поки спадкоємець померлого або наступник або той, хто зацікавлений, не відновить спору;
2° після закриття розгляду справи суддя повинен далі вести справу, викликаючи уповноваженого, якщо такий є, а якщо ні, то спадкоємця померлого або наступника.
Can. 1200 – § 1. Si a munere cessat aut tutor vel curator aut procurator vel advocatus, qui sunt ad normam can. 1139 necessarii, litis instantia interim suspenditur.
§ 2. Alium autem tutorem vel curatorem iudex quam primum constituat; procuratorem vero ad litem vel advocatum constituere potest, si pars neglexit intra brevem terminum ab ipso iudice statutum.
Кан. 1200 – § 1. Якщо перестає виконувати завдання опікун або піклувальник, уповноважений або адвокат, які необхідні згідно з приписом кан. 1139, інстанція спору тимчасово припиняється.
§ 2. Суддя повинен якнайшвидше установити іншого опікуна або піклувальникаь а уповноваженого для спору або адвоката може установити, якщо занедбала це зробити сторона в короткому терміні, визначеному цим же суддею.
Can. 1201 – Si nullus actus processualis nullo obstante impedimento ponitur a partibus per sex menses, litis instantia perimitur.
Кан. 1201 – Якщо сторони, не маючи ніякої перешкоди, не здійснюють жодного процесуального акту протягом шести місяців, наступає заморення інстанції спору.
Can. 1202 – Peremptio effectum habet ipso iure et adversus omnes, etiam minores, atque etiam ex officio declarari debet salvo iure petendi indemnitatem adversus tutores, curatores, administratores, procuratores, qui culpa se caruisse non probaverunt.
Кан. 1202 – Заморення має наслідок на підставі самого права і проти всіх, навіть неповнолітніх, а також повинно бути офіційно оголошене, із збереженням права вимагати відшкодування від опікунів, піклувальників, управителів, уповноважених, якщо не доведуть, що вони були без вини.
Can. 1203 – Peremptio exstinguit acta processus, non vero acta causae; immo haec vim habere possunt etiam in alio iudicio, dummodo causa inter easdem personas et super eadem re intercedat; sed ad extraneos quod attinet, non aliam vim obtinent nisi documentorum.
Кан. 1203 – Заморення призводить до погашення актів процесу, але не актів справиь більш того, вони можуть мати силу також в іншому суді, аби тільки справа велася між тими самими особами і щодо тої самої речіь що стосується чужих, то вони мають тільки силу документів.
Can. 1204 – Perempti iudicii expensas, quas unaquaeque ex partibus fecit, ipsa solvere debet.
Кан. 1204 – Витрати замореного процесу, які зробила кожна із сторін, має сплатити сама.
Can. 1205 – § 1. In quolibet statu et gradu iudicii potest actor litis instantiae renuntiare; item tum actor tum pars conventa possunt actis processus renuntiare sive omnibus sive nonnullis tantum.
§ 2. Tutores et administratores personarum iuridicarum, ut renuntiare possint litis instantiae, egent consilio vel consensu eorum, quorum concursus requiritur ad ponendos actus, qui ordinariae administrationis fines excedunt.
§ 3. Renuntiatio ut valeat, peragenda est scripto eademque a parte vel ab eius procuratore speciali tamen mandato munito debet subscribi, cum altera parte communicari, ab eaque acceptari vel non impugnari et ab iudice admitti.
Кан. 1205 – § 1. У будь-якому стані і на будь-якому ступені суду позивач може зректися інстанції споруь подібно як позивач, так і відповідач можуть зректися або всіх або тільки деяких процесуальних актів.
§ 2. Опікуни й управителі юридичних осіб, щоб могли зректися інстанції спору, потребують або поради або згоди тих, чия участь вимагається для здійснення актів, які виходять за межі звичайного управління.
§ 3. Щоб зречення було правосильним, повинно бути здійснене письмово і підписане стороною або її уповноваженим, наділеним спеціяльним дорученням, доведене до відома другої сторони, нею схвалене або принаймні не заперечуване і прийняте суддею.
Can. 1206 – Renuntiatio a iudice admissa pro actis, quibus renuntiatum est, eosdem parit effectus ac peremptio litis instantiae itemque obligat renuntiantem ad solvendas expensas actorum, quibus renuntiatum est.
Кан. 1206 – Зречення, прийняте суддею щодо актів, яких стосується зречення, породжує ті самі наслідки, що заморення інстанції спору, а також зобов’язує того, хто зрікається до покриття витрат за акти, яких він зрікся.

Art. V — DE PROBATIONIBUS;
Арт. V — Докази

Can. 1207 – § 1. Onus probandi incumbit ei, qui asserit.
§ 2. Non indigent probatione:
1° quae ab ipso iure praesumuntur;
2° facta ab uno ex contendentibus asserta et ab altero admissa, nisi iure vel a iudice probatio nihilominus exigitur.
Кан. 1207 – § 1. Обов’язок доказування покладається на того, хто щось твердить.
§ 2. Не вимагають доказу:
1° ті справи, які припускає сам закон;
2° факти, стверджені одним з тих, що судяться, і прийняті другим, хіба що незважаючи на це доказу вимагає право або суддя.
Can. 1208 – § 1. Probationes cuiuslibet generis, quae ad causam cognoscendam utiles videntur et sunt licitae, adduci possunt.
§ 2. Si pars instat, ut probatio a iudice reiecta admittatur, ipse iudex rem expeditissime definiat.
Кан. 1208 – § 1. Можна наводити докази будь-якого роду, які здаються корисними для пізнання справи і є дозволені.
§ 2. Якщо сторона наполягає, щоб допустити доказ, відкинений суддею, то сам суддя повинен цю справу якнайшвидше вирішити.
Can. 1209 – Si pars vel testis se sistere ad respondendum coram iudice renuunt, licet eos audire per personam a iudice designatam aut requirere eorum declarationem coram publico notario vel quovis alio legitimo modo.
Кан. 1209 – Якщо сторона або свідок відмовляється з’явитись перед суддею, щоб дати відповідь, можна їх допитати через особу, призначену суддею, або вимагати їхньої заяви перед цивільним нотарем, або в якийсь інший законний спосіб.
Can. 1210 – Iudex ad probationes colligendas ne procedat ante litis contestationem nisi gravi de causa.
Кан. 1210 – Суддя не повинен приступати до збирання доказів перед зав’язкою спору, хіба що з поважної причини.
1° De partium declarationibus — 1° Заяви сторін
Can. 1211 – Iudex ad veritatem aptius eruendam partes interrogare semper potest, immo debet ad instantiam partis vel ad probandum factum, quod publice interest extra dubium poni.
Кан. 1211 – Суддя для кращого виявлення правди завжди може допитати сторониь навіть повинен допитати на вимогу сторони або для доведення факту, який з уваги на загальне добро вимагає усунення сумнівів.
Can. 1212 – § 1. Pars legitime interrogata respondere debet et veritatem integre fateri, nisi responsione revelatur delictum ab ipsa commissum.
§ 2. Si vero respondere recusavit, iudicis est aestimare, quid ad factorum probationem exinde erui possit.
Кан. 1212 – § 1. Сторона, яку запитують згідно з приписом закону, повинна відповідати і повністю визнати правду, хіба що через відповідь виявляється злочин, вчинений нею самою.
§ 2. Якби вона відмовлялась відповідати, до судді належить оцінити, який з цього можна зробити висновок для доказування фактів.
Can. 1213 – In casibus, in quibus bonum publicum in causa est, iudex partibus interrogandis iusiurandum de veritate dicenda aut saltem de veritate dictorum deferat, nisi gravis causa aliud suadet; in aliis casibus potest pro sua prudentia.
Кан. 1213 – У випадках, в яких справа стосується суспільного добра, суддя повинен наказати сторонам скласти присягу, що будуть говорити правду або принаймні підтвердять правдивість сказаного, хіба що поважна причина радить щось іншеь в інших випадках може діяти на свій розсуд.
Can. 1214 – Partes, promotor iustitiae et defensor vinculi possunt iudici exhibere articulos, super quibus pars interrogetur.
Кан. 1214 – Сторони, промотор справедливості і захисник вузла можуть судді представити пункти, щодо яких сторона має бути допитана.
Can. 1215 – Circa partium interrogationes serventur congrua congruis referendo canones de interrogatione testium.
Кан. 1215 – Щодо допитування сторін, то з відповідними модифікаціями слід дотримуватися канонів про допитування свідків.
Can. 1216 – Assertio de aliquo facto scripto vel ore coram iudice competenti ab aliqua parte contra se peracta circa ipsam materiam iudicii sive sua sponte sive iudice interrogante est confessio iudicialis.
Кан. 1216 – Підтвердження якогось факту письмово або усно, зроблене проти себе якоюсь із сторін перед компетентним суддею щодо самого предмету справи, чи з власної волі чи на запитання судді, є судовим визнанням.
Can. 1217 –§ 1. Confessio iudicialis unius partis, si agitur de negotio aliquo privato et in causa non est bonum publicum, ceteras relevat ab onere probandi.
§ 2. In causis autem, quae ad bonum publicum spectant, confessio iudicialis et ceterae declarationes partium vim probandi habere possunt a iudice aestimandam una cum ceteris causae adiunctis, sed vis plenae probationis eis tribui non potest, nisi alia accedunt elementa, quae eas omnino corroborant.
Кан. 1217 – § 1. Судове визнання однієї сторони, якщо йдеться про якусь приватну справу і не зачіпає вона суспільного добра, звільняє інші сторони від обов’язку доказування.
§ 2. У справах, які стосуються публічного добра, судове визнання та інші заяви сторін, можуть мати доказову силу, яку повинен оцінити суддя, беручи до уваги інші обставини справи, але не може надати їм сили повного доказу, хіба що приєднуються інші елементи, які їх остаточно зміцнюють.
Can. 1218 – Circa confessionem extraiudicialem in iudicium deductam iudicis est perpensis omnibus adiunctis aestimare, quanti facienda sit.
Кан. 1218 – Щодо позасудового визнання, поданого для суду, завданням судді є оцінити, зваживши всі обставини, яку воно має вартість.
Can. 1219 – Confessio vel alia quaevis partis declaratio qualibet vi caret, si constat eam ex errore facti esse prolatam aut vi vel metu gravi extortam.
Кан. 1219 – Визнання або яка-небудь інша заява сторони не має ніякої сили, коли буде стверджено, що вони зроблені внаслідок фактичної помилки або добуті під впливом примусу або тяжкого страху.
2° De probatione per documenta — 2° Доказ за допомогою документів
Can. 1220 – In quolibet iudicii genere admittitur probatio per documenta tum publica tum privata.
Кан. 1220 – У процесі будь-якого роду допускається доказ за допомогою документів, як публічних, так і приватних.
Can. 1221 – § 1. Documenta publica ecclesiastica ea sunt, quae persona ratione sui muneris publici in Ecclesia confecit servatis sollemnibus iure praescriptis.
§ 2. Documenta publica civilia ea sunt, quae secundum ius civile talia censentur.
§ 3. Cetera documenta sunt privata.
Кан. 1221 – § 1. Публічні церковні документи є ті, які виготовила особа з уваги на своє публічне завдання в Церкві з дотриманням формальностей, приписаних правом.
§ 2. Публічні світські документи є ті, які, згідно з цивільним правом, вважаються такими.
§ 3. Інші документи є приватні.
Can. 1222 – Documenta publica fidem faciunt de eis, quae directe et principaliter in eis affirmantur, nisi contrariis et evidentibus argumentis aliud evincitur, firmo iure civili loci, ad documenta civilia quod spectat, aliud statuente.
Кан. 1222 – Публічні документи надають достовірність тому, що в них стверджується прямо і принципово, хіба що доводиться щось інше протилежними й очевидними аргументами, згідно із місцевим цивільним правом, яке стосовно світських документів постановляє щось інше.
Can. 1223 – Documentum privatum sive agnitum a parte sive recognitum a iudice eandem probandi vim habet adversus auctorem documenti vel eum, qui documento subscripsit, et causam ab eis habentes ac confessio extraiudicialis; adversus autem extraneos vim probandi habere potest a iudice aestimandam una cum ceteris causae adiunctis, sed vis plenae probationis ei tribui non potest, nisi alia accedunt elementa, quae id omnino corroborant.
Кан. 1223 – Приватний документ чи визнаний стороною, чи допущений суддею, має таку доказову силу проти автора документа або того, хто його підписав, і тих, що мають від них справу, як позасудове визнанняь проти чужих може мати доказову силу, яку повинен оцінити суддя, беручи до уваги інші обставини справи, але не можна признавати йому сили повного доказу, хіба приєднуються інші елементи, які його остаточно зміцнюють.
Can. 1224 – Si documenta abrasa, correcta, interpolata aliove vitio infecta demonstrantur, iudicis est aestimare, num et quanti huiusmodi documenta sint facienda.
Кан. 1224 – Якщо виявиться, що документи витерті, виправлені, із вставками або спотворені іншою вадою, обов’язком судді є оцінити, чи і яку вартість мають ці документи.
Can. 1225 – Documenta vim probandi in iudicio non habent, nisi originalia sunt aut in exemplari authentico exhibita et penes cancellariam tribunalis deposita, ut a iudice et a partibus examinari possint.
Кан. 1225 – Документи не мають у суді доказової сили, якщо вони не оригінальні або не представлені в завіреній копії і не здані в канцелярію трибуналу, щоб суддя і сторони могли їх перевірити.
Can. 1226 – Iudex praecipere potest, ut documentum utrique parti commune exhibeatur in iudicio.
Кан. 1226 – Суддя може наказати, щоб у суді був представлений документ, спільний для двох сторін.
Can. 1227 – § l. Nemo exhibere tenetur documenta, etsi communia, quae communicari non possunt sine periculo damni, de quo in can. 1229, § 2, n. 2, aut sine periculo violationis secreti servandi.
§ 2. Si vero aliqua saltem documenti pars describi potest et in exemplari exhiberi sine memoratis incommodis, iudex decernere potest, ut eadem producatur.
Кан. 1227 – § 1. Ніхто не зобов’язаний представляти документи, навіть спільні, які не можуть стати відомими без небезпеки шкоди, про що мова в кан. 1229, § 2, ч. 2, або без небезпеки порушення таємниці, яку треба зберігати.
§ 2. Якщо, однак, можна переписати принаймні якусь частину документа і представити його в копії без згаданих незручностей, суддя може наказати, щоб він був представлений.
3° De testibus et de testimoniis — 3° Свідки і свідчення
Can. 1228 – Probatio per testes in quibuslibet causis admittitur sub iudicis moderatione.
Кан. 1228 – Доказ за допомогою свідків допускається у всіх справах під керівництвом судді.
Can. 1229 – § 1. Testes iudici legitime interroganti veritatem fateri debent.
§ 2. Firmo can. 1231 ab obligatione respondendi eximuntur:
1° clerici, quod attinet ad ea, quae ipsis manifestata sunt ratione sacri ministerii; civitatum magistratus, medici, obstetrices, advocati, notarii aliique, qui secretum servare etiam ratione praestiti consilii tenentur, quod attinet ad negotia secreto obnoxia;
2° qui ex testificatione sua sibi aut coniugi aut proximis consanguineis vel affinibus infamiam, periculosas vegationes aliave mala gravia obventura timent.
Кан. 1229 – § 1. Свідки, яким суддя ставить запитання згідно з приписом закону, зобов’язані виявляти правду.
§ 2. Із збереженням кан. 1231, від обов’язку давати відповіді звільняються:
1° священнослужителі стосовно того, що їм довірено з уваги на виконування священнослужінняь цивільні службовці, лікарі, акушерки, адвокати, нотарі та інші, які повинні зберігати таємницю також з уваги на подачу поради у справах, які підлягають таємниці;
2° ті, хто із свого свідчення бояться для себе, або для супруга, або для близьких родичівь або свояків неслави, небезпечних переслідувань та іншого поважного лиха.
a) Qui testes esse possunt — а) Хто може бути свідком
Can. 1230 – Omnes possunt esse testes, nisi iure expresse repelluntur vel in totum vel ex parte.
Кан. 1230 – Свідками можуть бути всі, хіба що право виразно їх не допускає, або цілком або частково.
Can. 1231 – § 1. Ne admittantur ad testimonium ferendum minores infra decimum quartum aetatis annum et mente debiles; audiri tamen possunt ex decreto iudicis, quo id expedire declaratur.
§ 2. Incapaces ad testimonium ferendum habentur:
1° qui partes sunt in causa aut partium nomine in iudicio consistunt, iudex eiusve assistentes, advocatus aliique, qui partibus in eadem causa assistunt vel astiterunt;
2° sacerdotes, quod attinet ad ea omnia, quae ipsis ex confessione sacramentali innotuerunt, etsi paenitens eorum manifestationem petiit; immo audita a quovis et quoquo modo occasione confessionis sacramentalis ne ut indicium quidem veritatis recipi possunt.
Кан. 1231 – § 1. Не слід допускати до подачі свідчень неповнолітніх нижче чотирнадцятого року життя і недоумкуватихь можуть вони, однак, бути допитані на підставі декрету судді, в якому обjрунтовується така потреба.
§ 2. Нездатними для подачі свідчень вважаються:
1° ті, що є сторонами в справі або виступають у суді від імені сторін, суддя і його асистенти, адвокат, а також інші, які помагають або помагали сторонам у цій справі;
2° священики стосовно того всього, що дізналися із святої сповіді, хоч би каяннник просив про виявлення цьогоь мало того, почуте ким-небудь і якимсь чином з нагоди сповіді не може бути прийняте в суді навіть як слід правди.
b) De inducendis et excludendis testibus — б) Впровадження і виключення свідків
Can. 1232 – Pars, quae testem induxit, potest eius interrogationi renuntiare; sed pars adversa postulare potest, ut nihilominus testis interrogetur.
Кан. 1232 – Сторона, яка привела свідка, може зректися його допитуь але противна сторона може вимагати, щоб незважаючи на це свідок був допитаний.
Can. 1233 – § 1. Si probatio per testes postulatur, eorum nomina et domicilium tribunali indicentur.
§ 2. Exhibeantur intra terminum a iudice praestitutum articuli argumentorum, super quibus petitur testium interrogatio; alioquin petitio censeatur deserta.
Кан. 1233 – § 1. Коли хтось вимагає доказу за допомогою свідків, повинен подати трибуналові їх імена і місце постійного проживання.
§ 2. У терміні, визначеному суддею, слід представити перелік питань, щодо яких вимагається допитати свідківь інакше слід вважати просьбу за відхилену.
Can. 1234 – Iudicis est nimiam multitudinem testium refrenare.
Кан. 1234 – Суддя має право обмежити надто велику кількість свідків.
Can. 1235 – Antequam testes interrogantur, eorum nomina cum partibus communicentur; si vero id prudenti iudicis existimatione fieri sine gravi difficultate non potest, saltem ante publicationem testimoniorum fiat.
Кан. 1235 – Поки будуть допитані свідки, їх імена слід подати до відома сторінь якщо ж, за розумним рішенням судді, не можна цього зробити без поважних труднощів, то зробити це треба принаймні до оголошення свідчень.
Can. 1236 – Firmo can. 1231 pars petere potest, ut testis excludatur, si iusta causa demonstratur, antequam testis interrogatur.
Кан. 1236 – Із збереженням кан. 1231, сторона може просити, щоб свідок був виключений, якщо було вказано на виправдану причину ще до його допиту.
Can. 1237 – Citatio testis fit decreto iudicis testi legitime intimato.
Кан. 1237 – Виклик свідка здійснюється декретом судді, законно доведеним до відома свідка.
Can. 1238 – Testis ad normam iuris a iudice citatus pareat aut causam suae absentiae iudici notam faciat.
Кан. 1238 – Свідок, викликаний суддею згідно з приписом права, повинен з’явитись або повідомити суддю про причину своєї відсутності.
c) De interrogatione testium — в) Допит свідків
Can. 1239 – § 1. Testes interrogandi sunt in sede tribunalis, nisi aliud iudici videtur.
§ 2. Episcopi et ii, qui suae civitatis iure simili favore gaudent, audiantur in loco ab ipsis selecto.
§ 3. Iudex decernat, ubi audiendi sint ii, quibus propter distantiam, morbum aliudve impedimentum impossibile vel difficile est sedem tribunalis adire, firmis cann. 1071 et 1128.
Кан. 1239 – § 1. Свідків слід допитувати в осідку трибуналу, хіба що суддя розпорядиться інакше.
§ 2. Єпископи і ті, що на підставі права власного краю користуються подібними пільгами, повинні бути допитані в місці, ними обраному.
§ 3. Суддя має вирішити, де слід допитати тих, яким через віддаль, хворобу чи іншу перешкоду неможливо або важко прибути до осідку трибуналу, із збереженням канн. 1071 і 1128.
Can. 1240 – Interrogationi testium partes assistere non possunt, nisi iudex, praesertim cum res est de bono privato, eas admittendas censuit; assistere tamen possunt earum procuratores vel advocati, nisi iudex propter rerum et personarum adiuncta censuit secreto esse procedendum.
Кан. 1240 – Сторони не можуть бути присутніми при допиті свідків, хіба що суддя, особливо коли справа стосується приватного майна, вважатиме, що їх треба допуститиь зате можуть бути присутніми їхні уповноважені або адвокати, хіба що суддя через обставини речей і осіб вважатиме, що слід поступати із збереженням таємниці.
Can. 1241 – § 1. Testes seorsum singuli interrogandi sunt.
§ 2. Si testes inter se aut cum parte in re gravi dissentiunt, iudex discrepantes inter se conferre potest remotis, quatenus fieri potest, dissidiis et scandalo.
Кан. 1241 – § 1. Свідків слід допитувати окремо і поодинці.
§ 2. Якщо свідки розходяться між собою або зі стороною в поважній речі, суддя може зібрати разом тих, що різняться між собою, не допускаючи, по змозі, до сварки і згіршення.
Can. 1242 – Interrogatio testis fit a iudice vel ab eius delegato aut auditore, cui assistat oportet notarius; quare partes vel promotor iustitiae vel defensor vinculi vel advocati, qui interrogationi intersunt, si alias interrogationes testi faciendas habent, has non testi, sed iudici vel eius locum tenenti proponant, ut eas ipse deferat, nisi aliter iure particulari cavetur.
Кан. 1242 – Допитування свідка проводиться суддею або його делегатом, або авдитором, при яких повинен бути нотарь тому сторони або промотор справедливості або захисник вузла або адвокати, присутні при допиті, якщо мають задати свідкові якісь запитання, повинні представити їх не свідкові, а судді або його заступникові, щоб він сам їх поставив, хіба що партикулярне право застерігає інакше.
Can. 1243 – § 1. Iudex testi in mentem revocet gravem obligationem dicendi totam et solam veritatem.
§ 2. Iudex testi deferat iusiurandum secundum can. 1213; si vero testis renuit illud emittere, iniuratus audiatur.
Кан. 1243 – § 1. Суддя повинен нагадати свідкові, що він має важкий обов’язок говорити правду і тільки правду.
§ 2. Суддя повинен наказати свідкові скласти присягу відповідно до припису кан. 1213ь якщо свідок відмовляється її скласти, слід його допитати без присяги.
Can. 1244 – Iudex imprimis testis identitatem comprobet; exquirat, quaenam sit ei cum partibus necessitudo et, cum testi interrogationes specificas circa causam defert, sciscitetur quoque fontes eius scientiae et, quo determinato tempore ea, quae asserit, cognoverit.
Кан. 1244 – Суддя повинен насамперед перевірити ідентичність свідкаь розпитати, в якому він відношенні до сторін, і коли ставить запитання стосовно справи, має дізнатися також про джерела його відомостей і в якому часі докладно дізнався про те, що стверджує.
Can. 1245 – Interrogationes breves sint, interrogandi captui accommodatae, non plura simul complectentes, non captiosae, non subdolae, non suggerentes responsionem, remotae a cuiusvis offensione et pertinentes ad causam, quae agitur.
Кан. 1245 – Запитання мають бути короткі, пристосовані до інтелігенції того, хто має відповідати, не повинні охоплювати одночасно кількох справ, не лукаві, не підступні, не підказуючі відповідь, далекі від будь-якої образи і пов’язані із справою, про яку йдеться.
Can. 1246 – § 1. Interrogationes non sunt cum testibus antea communicandae.
§ 2. Si vero ea, quae testificanda sunt, ita a memoria sunt remota, ut, nisi antea recoluntur, certo affirmari non possint, potest iudex nonnulla testem praemonere, si id sine periculo fieri posse censet.
Кан. 1246 – § 1. Не дозволяється ознайомлювати свідків із запитаннями заздалегідь.
§ 2. Якщо, однак, те, що має становити предмет свідчень, так забулося, що не може бути напевно стверджене без попереднього пригадування, суддя може щось пригадати свідкові, якщо є переконаний, що це може статися без небезпеки.
Can. 1247 – Testes ore testimonium dicant et scriptum ne legant, nisi de calculo et rationibus agitur; hoc enim in casu adnotationes, quas secum attulerunt, consulere possunt.
Кан. 1247 – Свідки повинні свідчити усно і не читати написане, хіба що йдеться про рахунки і звітиь у такому випадку можуть послуговуватись записками, що їх принесли з собою.
Can. 1248 – § 1. Responsio statim redigenda est scripto a notario, qui referre debet ipsa verba testimonii saltem, quod attinet ad ea, quae obiectum iudicii directe attingunt.
§ 2. Admitti potest usus inventorum technicorum, quibus voces reproducuntur, dummodo deinde responsiones scripto consignentur et subscribantur, si fieri potest, ab iis, qui responsiones dederunt.
Кан. 1248 – § 1. Відповідь повинна бути негайно записана нотарем, який має передати свідчення дослівно, принаймні стосовно того, що безпосередньо стосується предмета справи.
§ 2. Допускається також користування технічними засобами, які відтворюють голоси, якщо тільки пізніше відповіді будуть записані і підписані, наскільки це можливо, тими, що давали відповіді.
Can. 1249 – Notarius in actis mentionem faciat de praestito, remisso aut recusato iureiurando, de partium aliorumque praesentia, de interrogationibus ex officio additis et generatim de omnibus memoria dignis, quae forte acciderunt, dum testes interrogati sunt.
Кан. 1249 – Нотар повинен записати в актах складення, пропущення або відмову від присяги, присутність сторін та інших, запитання поставлені офіційно і взагалі все, що гідне пам’яті або трапилось випадково, коли свідки були допитувані.
Can. 1250 – § 1. In fine interrogationis coram teste legi debent, quae notarius de eius responsionibus scripto redegit, vel testi audita facere, quae ope inventi technici de eius responsionibus incisa sunt, dato eidem testi iure addendi, supprimendi, corrigendi, variandi.
§ 2. Denique actui subscribere debent testis, iudex et notarius.
Кан. 1250 – § 1. При кінці допиту слід прочитати свідкові те, що нотар записав з його відповідей, або дати йому послухати те, що з допомогою технічного винаходу було награно з його відповідей, даючи цьому свідкові змогу доповнення, викреслення, виправлення, зміни.
§ 2. Акти повинні вкінці підписати свідок, суддя і нотар.
Can. 1251 – Testes, etsi iam interrogati, possunt parte postulante aut ex officio, antequam testimonia publicantur, denuo ad interrogationem vocari, si iudex id necessarium vel utile ducit, dummodo tamen omnis collusionis vel corruptelae quodvis absit periculum.
Кан. 1251 – Свідки, хоч уже допитані, можуть бути на вимогу сторони або з уряду заново викликані на допит перед публікацією актів, коли суддя визнає це необхідним чи корисним, якщо однак немає ніякої небезпеки змови чи підкупу.
Can. 1252 – Testibus secundum aequam iudicis taxationem solvi debent expensae, quas fecerunt, et lucrum, quod amiserunt, testimonii ferendi causa.
Кан. 1252 – Свідкам, відповідно до справедливої оцінки, визначеної суддею, повинні бути оплачені всі витрати, які вони зробили, так і втрата доходу, якої зазнали у зв’язку з поданням свідчень.
d) De testimoniorum fide — г) Достовірність свідчень
Can. 1253 – In aestimandis testimoniis iudex requisitis, si opus est, testimonialibus litteris consideret: 1° quae condicio sit personae quaeve honestas;
2° utrum de scientia propria, praesertim de visu et auditu proprio testificetur, an de sua opinione, de fama aut de auditu ab aliis;
3° utrum testis constans sit et firmiter sibi cohaereat an varius, incertus vel vacillans;
4° utrum testimonii contestes habeat aliisve probationis elementis confirmetur necne.
Кан. 1253 – При оцінці свідчень суддя, вимагаючи, в разі потреби, кваліфікаційних свідоцтв, повинен узяти до уваги:
1° який є стан особи і яка її чесність;
2° чи свідчення є дане на підставі власного знання, особливо з особисто побаченого і почутого, чи є думкою свідка, полягає на чутках або на почутому від інших;
3° чи свідок є стійкий і міцно стоїть на своєму чи мінливий, невпевнений або хиткий;
4° чи має співсвідків і чи може або не може підтвердити свої свідчення іншими доказовими елементами.
Can. 1254 – Unius testis testimonium plenam fidem facere non potest, nisi agitur de teste qualificato, qui testimonium fert de rebus ex officio gestis, aut rerum et personarum adiuncta aliud suadent
Кан. 1254 – Свідчення одного свідка не може бути повним доказом, хіба що йдеться про свідка кваліфікованого, який дає свідчення про справи, виконані з уряду, або обставини речей і осіб радять щось інше.
4° De peritis — 4° Експерти
Can. 1255 – Peritorum opera utendum est, quoties ex iuris vel iudicis praescripto eorum examen et votum praeceptis artis vel scientiae innixum requiruntur ad factum aliquod comprobandum vel ad veram alicuius rei naturam dignoscendam.
Кан. 1255 – Допомогою експертів слід користуватися, якщо на підставі припису права або судді, є необхідні їх заслухання і думка, сперті на досвід або знання, для підтвердження якогось факту або пізнання справжньої природи якоїсь речі.
Can. 1256 – Iudicis est peritos nominare auditis vel proponentibus partibus aut, si casus fert, relationes ab aliis peritis iam factas assumere.
Кан. 1256 – До судді належить іменування експертів після вислухання або на пропозицію сторін або в разі допущення звітів, зроблених уже іншими експертами.
Can. 1257 – Eisdem de causis ac testis etiam periti excluduntur aut recusari possunt.
Кан. 1257 – Експертів можна також виключити або відмовитись від них з тих самих причин, що свідка.
Can. 1258 – § 1. Iudex attentis eis, quae a partibus forte deducuntur, singula capita decreto suo definiat, circa quae periti opera versari debeat.
§ 2. Perito remittenda sunt acta causae aliaque documenta et subsidia, quibus egere potest ad suum munus exsequendum.
§ 3. Iudex ipso perito audito tempus determinet, intra quod examen perficiendum est et relatio danda.
Кан. 1258 – § 1. Суддя, беручи до уваги пропозиції, подані, евентуально, сторонами, повинен окреслити своїм декретом окремі пункти, на які має спиратись робота експертів.
§ 2. Експертові треба переслати акти справи та інші документи і допоміжні матеріяли, які він потребуватиме для виконання свого завдання.
§ 3. Суддя після вислухання думки самого експерта повинен визначити час, протягом якого треба виконати дослідження і подати звіт.
Can. 1259 – § 1. Periti suam quisque relationem a ceteris distinctam conficiant, nisi iudex iubet unam fieri a singulis subscribendam; quae si fit, opinionum diversitates, si quae fuerunt, diligenter adnotentur.
§ 2. Periti debent indicare perspicue, quibus documentis vel aliis idoneis modis certiores facti sint de personarum vel rerum vel locorum identitate, qua via et ratione processerint in explendo munere sibi demandato et quibus prae aliis argumentis suae conclusiones nitantur.
§ 3. Peritus vocari potest a iudice, ut explicationes, quae ulterius necessariae videntur, suppeditet.
Кан. 1259 – § 1. Кожний із експертів повинен скласти власний звіт, незалежний від інших, хіба що суддя накаже скласти один звіт, підписаний всімаь якщо це буде зроблено,то різниці в думках, якщо такі мають місце, слід старанно занотувати.
§ 2. Експерти повинні ясно вказати, на підставі яких документів або інших відповідних способів впевнилися щодо ідентичності осіб, речей або місця, яким методом і яким чином діяли у виконуванні дорученого їм завдання і передусім на яких аргументах jрунтують свої висновки.
§ 3. Експерт може бути викликаний суддею, щоб дав дальші пояснення, які видаються необхідними.
Can. 1260 – § 1. Iudex non peritorum tantum conclusiones, etsi concordes, sed cetera quoque causae adiuncta attente perpendat.
§ 2. Cum reddit rationes decidendi, exprimere debet, quibus argumentis motus peritorum conclusiones aut admiserit aut reiecerit.
Кан. 1260 – § 1. Суддя повинен уважно зважити не тільки висновки експертів, навіть згодні, але також усі інші обставини справи.
§ 2. Коли він подає обгрунтування свого рішення, повинен зазначити, які аргументи спонукали його до прийняття або відкинення висновків експертів.
Can. 1261 – Peritis solvendae sunt expensae et remuneratio a iudice ex bono et aequo determinandae servato iure particulari.
Кан. 1261 – Експертам слід відшкодувати витрати і заплатити винагороди, які мають бути визначені суддею по справедливості і доброті, з дотриманням партикулярного права.
Can. 1262 – § 1. Partes possunt peritos privatos a iudice approbandos designare.
§ 2. Periti privati, si iudex admittit, possunt acta causae, quatenus opus est, inspicere, exsecutioni peritiae interesse, semper autem possunt suam relationem exhibere.
Кан. 1262 – § 1. Сторони можуть призначити приватних експертів, які повинні бути затверджені суддею.
§ 2. Приватні експерти, якщо їх суддя допустить, можуть, у разі потреби, переглянути акти справи, бути присутніми при виконуванні експертизи, завжди, однак, можуть представити свій звіт.
5° De accessu et de recognitione iudiciali — 5° Відвідання місця і судовий огляд

Can. 1263 – Si ad definitionem causae iudex opportunum duxit ad aliquem locum accedere vel aliquam rem inspicere, decreto id praestituat, quo ea, quae in accessu vel in recognitione iudiciali praestanda sunt, auditis partibus summatim describat.

Кан. 1263 – Якщо суддя вважатиме, що для з’ясування справи доцільно податися до якогось місця або оглянути якусь річ, повинен це наказати декретом, в якому після вислухання сторін загально опище те, що треба зробити під час відвідання місця і судового огляду.
Can. 1264 – Peracti accessus vel recognitionis iudicialis documentum conficiatur.
Кан. 1264 – Слід виготовити документ проведеного відвідання місця і судового огляду.
6° De praesumptionibus — 6° Припущення
Can. 1265 – Praesumptiones, quae ab ipso iure non statuuntur, iudex, ut ad iustam sententiam deveniat, conicere potest, dummodo hoc fiat ex facto certo et determinato, quod cum obiecto controversiae cohaeret.
Кан. 1265 – Суддя, щоб дійти до справедливого вироку, може допустити припущення, які не встановлюються самим законом, якщо тільки це відбувається на підставі певного і визначеного факту, пов’язаного з предметом головного спору.
Can. 1266 – Qui pro se habet ea, quae ab ipso iure praesumuntur, liberatur ab onere probandi, quod recidit in partem adversam.
Кан. 1266 – Хто має на свою користь припущення, які допускаються самим правом, звільняється від обов’язку доказування, який переходить на противну сторону.

Art. VI — DE CAUSIS INCIDENTIBUS;
Арт. VІ: Вставні справи

Can. 1267 – Causa incidens habetur, quoties incepta litis instantia quaestio proponitur, quae, etsi libello litis introductorio non continetur expresse, nihilominus ita ad causam pertinet, ut solvi plerumque debeat ante quaestionem principalem.
Кан. 1267 – Вставна справа має місце, коли після розпочаття процесу, пропонується питання, яке, хоч не є виразно вмішене в позовній скарзі, тим не менш настільки належить до справи, що найчастіше мусить бути вирішене перед головною справою.
Can. 1268 – Causa incidens proponitur scripto vel ore indicato nexu, qui intercedit inter ipsam et causam principalem, coram iudice competenti ad causam principalem definiendam.
Кан. 1268 – Вставна справа представляється судді, компетентному для вирішення головної справи, у письмовій або усній формі з зазначенням зв’язку, який існує між нею і головною справою.
Can. 1269 – § 1. Iudex recepta petitione et auditis partibus expeditissime definiat, utrum proposita quaestio incidens fundamentum habere videatur et nexum cum causa principali an vero sit in limine reicienda, et, si eam admittit, num talis sit gravitatis, ut debeat solvi per sententiam interlocutoriam vel per decretum.
§ 2. Cum vero indicat quaestionem incidentem non esse solvendam ante sententiam definitivam, decernat, ut eiusdem ratio habeatur, cum causa principalis definietur.
Кан. 1269 – § 1. Суддя після прийняття просьби і вислухання сторін повинен якнайскоріше вирішити, чи представлене вставне питання може мати підставу і зв’язок із головною справою, чи слід його зразу відкинутиь а якщо його допускає, то чи воно настільки важливе, що треба вирішити його тимчасовим вироком чи декретом.
§ 2. Якщо він вважає, що вставне питання не мусить бути вирішене до остаточного вироку, то повинен вирішити, чи треба взяти його до уваги, коли буде вирішуватись головна справа.
Can. 1270 – § 1. Si quaestio incidens solvi debet per sententiam, serventur canones de iudicio contentioso summario, nisi attenta rei gravitate aliud iudici videtur.
§ 2. Si vero solvi debet per decretum, tribunal potest rem committere auditori vel praesidi.
Кан. 1270 – § 1. Якщо вставне питання має бути вирішене вироком, слід дотримуватись канонів про сумарний спірний процес, хіба що суддя, зважаючи на важливість справи, вважає інакше.
§ 2. Якщо ж повинно бути вирішене декретом, трибунал може доручити справу авдиторові або голові.
Can. 1271 – Antequam finitur causa principalis, iudex vel tribunal potest decretum vel sententiam interlocutoriam iusta de causa revocare aut reformare sive ad instantiam partis sive ex officio auditis partibus.
Кан. 1271 – Поки закінчиться головна справа, суддя або трибунал може декрет або тимчасовий вирок з виправданої причини відкликати або виправити чи на вимогу сторони чи з уряду, після вислухання сторін.
1° De partibus non comparentibus — 1° Неявка сторін
Can. 1272 – § 1. Si pare conventa citata non comparuit nec idoneam absentiae excusationem attulit aut non respondit ad normam can. 1190, § 1, iudex eam decreto a iudicio absentem declaret et decernat, ut causa servatis servandis usque ad sententiam definitivam eiusque exsecutionem procedat.
§ 2. Antequam hoc decretum fertur, debet etiam per novam citationem, si opus est, constare citationem legitime factam ad partem conventam tempore utili pervenisse.
Кан. 1272 – § 1. Якщо відповідач не з’явиться на виклик або не подасть достатнього виправдання або не відповість згідно з приписом кан. 1190, § 1, то суддя повинен декретом оголосити його відсутність у суді й ухвалити, щоб справа, з дотриманням того, чого слід дотримуватись, велась далі аж до винесення остаточного вироку і його виконання.
§ 2. Поки буде виданий такий декрет, слід також підтвердити, в разі потреби, навіть через новий виклик законність виклику і те, що він дійшов до відповідача в корисному часі.
Can. 1273 – § 1. Si pars conventa deinde in iudicio se sistit aut responsum dedit ante causae definitionem, conclusiones et probationes afferre potest firmo can. 1283; caveat autem iudex, ne de industria in longiores et non necessarias moras iudicium protrahatur.
§ 2. Etsi pars conventa non comparuit aut responsum non dedit ante causae definitionem, impugnationibus uti potest adversus sententiam; si vero probat se legitimo impedimento fuisse detentam, quod sine sua culpa antea demonstrare non potuit, querela nullitatis uti potest.
Кан. 1273 – § 1. Якщо відповідач з’явиться пізніше в суд або дасть відповідь перед вирішенням справи, може представити висновки й докази, з дотриманням припису кан. 1283ь суддя повинен остерігатись, щоб це навмисно не затягло справу в довге і непотрібне відтягування.
§ 2. Якщо відповідач не з’явиться або не дасть відповіді перед вирішенням справи, може скористатись правовими засобами проти вирокуь якщо доведе, що затримала його законна перешкода, на яку без власної вини не міг перед тим вказати, може подати скаргу про недійсність вироку.
Can. 1274 – Si die et hora ad litis contestationem praestitutis actor neque comparuit neque idoneam excusationem attulit:
1° iudex eum citet iterum;
2° si actor novae citationi non paruit, praesumitur litis instantiae renuntiavisse;
3° si vero postea in processu intervenire vult, servetur can. 1273.
Кан. 1274 – Якщо позивач не з’явиться на день і годину, визначені для зав’язки спору, ані не подасть належного виправдання:
1° суддя повинен викликати його вдруге;
2° якщо позивач не з’явиться на новий виклик, вважається, що він зрікся інстанції процесу;
3° якби потім хотів узяти участь у процесі, слід дотримуватись кан. 1273.
Can. 1275 – § 1. Pars absens a iudicio, quae iustum impedimentum non probavit, tenetur obligatione solvendi expensas iudiciales, quae ob ipsius absentiam factae sunt, necnon, si opus est, indemnitatem alteri parti praestandi.
§ 2. Si et actor et pars conventa fuerunt absentes a iudicio, uterque per se ipse respondet, ut integrae expensae iudiciales solvantur.
Кан. 1275 – § 1. Сторона, відсутня у суді, яка не довела виправданої перешкоди, зобов’язана покрити судові витрати, які сталися внаслідок її відсутності, і, в разі потреби, виплатити відшкодування другій стороні.
§ 2. Якщо і позивач і відповідач були відсутніми в суді, то обидва відповідають, кожний за себе, за повне оплачення судових витрат.
2° De interventu tertii in causa — 2° Участь третьої особи в справі
Can. 1276 – § 1. Is, cuius interest, admitti potest ad interveniendum in causa in quolibet gradu iudicii sive ut pars, quae proprium ius defendit, sive accessorie ad aliquam partem adiuvandam.
§ 2. Sed ut admittatur, debet ante conclusionem in causa libellum iudici exhibere, in quo breviter suum ius interveniendi demonstret.
§ 3. Qui intervenit in causa, admittendus est in eo statu iudicii, in quo causa reperitur, assignato eidem brevi ac peremptorio termino ad probationes suas exhibendas, si causa ad periodum probatoriam pervenit.
Кан. 1276 – § 1. Той, хто зацікавлений, може бути допущеним до участі в справі, в будь-якому ступені процесу, чи як сторона, яка боронить свого права, чи додатково, щоб помагати якійсь стороні.
§ 2. Однак, для того, щоб він міг бути допущеним, повинен до закриття розгляду справи, пред’явити судді позовну скаргу, в якій коротко має об грунтувати своє право на участь у справі.
§ 3. Хто бере участь у справі, повинен бути допущеним у тій стадії справи, в якій вона знаходиться, з визначеним коротким виріщальним 9присікальним0 терміном для представлення своїх доказів, якщо справа дійшла до доказової стадії.
Can. 1277 – Tertium, cuius interventus videtur necessarius, iudex auditis partibus debet in iudicium vocare.
Кан. 1277 – Суддя після вислухання сторін повинен викликати до суду третю особу, участь якої видається необхідною.
3° De attentatis lite pendente — 3° Атентати під час суду
Can. 1278 – Attentatum est actus, quo, lite pendente, ab una parte adversus alteram vel a iudice adversus alterutram vel utramque aliquid innovatur in praeiudicium partis et ea dissentiente sive circa materiam iudicii sive circa iura processualia, nisi ipso iure innovatio admittitur.
Кан. 1278 – Атентат – це дія внаслідок якої під час процесу одна сторона проти другої або суддя проти одної з двох або проти двох сторін вводить щось нове на шкоду сторони, хоч вона не погоджується чи щодо предмета спору чи щодо процесуальних прав, хіба що саме право допускає нововведення.
Can. 1279 – Attentatum est ipso iure nullum, quare iudex decernere debet eius revocationem; sanatur tamen ipso iure, si intra mensem a die habitae notitiae de attentato computandum quaestio de eo iudici non proponitur.
Кан. 1279 – Атентат є на підставі закону недійсний, тому суддя повинен ухвалити його відкликанняь але оздоровлюється він самим правом, якщо протягом місяця від дня одержання відомості про атентат питання про нього не представляється судді.
Can. 1280 – Quaestiones de attentatis expeditissime definiendae sunt a iudice causae principalis, si pars attentatum patravit; si vero ipse iudex attentatum patravit, a tribunali appellationis.
Кан. 1280 – Питання про атентати повинен вирішити якнайшвидше суддя головної справи, якщо сторона здійснила атентать якщо ж атентат здійснив сам суддя – то апеляційний трибунал.

Art. VII — DE ACTORUM PUBLICATIONE, DE CONCLUSIONE — IN CAUSA ET DE CAUSAE DISCUSSIONE;
Арт. VІІ: Оголошення актів, закриття розгляду в справі, обговорення справи

Can. 1281 – § 1. Acquisitis probationibus iudex decreto partibus et earum advocatis permittere debet sub poena nullitatis, ut acta nondum eis nota apud tribunalis cancellariam inspiciant; quin etiam advocatis id petentibus dari potest actorum exemplar; in causis vero, quae ad bonum publicum spectant, iudex ad gravissima pericula evitanda aliquod actum nemini manifestandum esse decernere potest, cauto tamen, ut ius defensionis semper integrum maneat.
§ 2. Ad probationes complendas partes possunt alias iudici proponere; quibus, si iudex necessarium duxit, acquisitis iterum est locus decreto, de quo in § 1.
Кан. 1281 – § 1. Після зібрання доказів суддя повинен декретом дозволити сторонам та їх адвокатам, під карою недійсності, щоб у канцелярії трибуналу переглянули акти, які їм ще не відоміь що більше, адвокатам, які про це просять, можна дати копію актівь однак, у справах, які стосуються загального добра, суддя для уникнення дуже поважних небезпек може вирішити, що якогось акту не слід нікому показувати, з тим застереженням, що право захисту залишиться завжди непорушним.
§ 2. З метою доповнення доказів сторони можуть подати судді інші доказиь після їх зібрання, якщо суддя вважатиме це за необхідне, знову може мати місце декрет, про який мова в § 1.
Can. 1282 – § 1. Expletis omnibus, quae ad probationes producendas pertinent, ad conclusionem in causa devenitur.
§ 2. Haec conclusio habetur, quoties aut partes declaraverunt se nihil aliud adducendum habere aut utile proponendis probationibus tempus a iudice praestitutum elapsum est aut iudex declaravit se causam satis instructam habere.
§ 3. De peracta conclusione in causa, quocumque modo ea accidit, iudex decretum ferat.
Кан. 1282 – § 1. Після виконання всього, що належить для зібрання доказів, слідує закриття у справі.
§ 2. Це закриття відбувається, кожний раз коли або сторони заявляють, що не мають нічого більше для додання або коли минув корисний час, призначений суддею для представлення доказів, або якщо суддя вирішить, що вважає справу достатньо з’ясованою.
§ 3. Про закриття у справі, проведене будь-яким способом, суддя повинен видати декрет.
Can. 1283 – § 1. Post conclusionem in causa iudex potest adhuc eosdem testes vel alios vocare aut alias probationes, quae antea non sunt petitae, disponere tantummodo:
1° in causis, in quibus agitur de solo bono privato partium, si omnes partes consentiunt;
2° in ceteris causis, auditis partibus et dummodo gravis exstet ratio itemque quodlibet fraudis vel subornationis periculum removeatur;
3° in omnibus causis, quoties veri simile est, nisi probatio nova admittitur, sententiam iniustam futuram esse propter rationes, de quibus in can. 1326, § 2, nn. 1 - 3.
§ 2. Potest autem iudex iubere vel admittere, ut exhibeatur documentum, quod forte antea sine culpa eius, cuius interest, exhiberi non potuit.
§ 3. Novae probationes publicentur servato can. 1281, § 1.
Кан. 1283 – § 1. Після закриття справи суддя може ще раз викликати тих самих або інших свідків або допустити інші докази, про які перед тим не було просьби, тільки:
1° у справах, в яких йдеться лише про приватне добро сторін, якщо всі сторони висловлюють згоду;
2° в інших справах після вислухання сторін і якщо існує поважна причина і буде усунена будь-яка небезпека підступу або прихованого підбурювання;
3° у всіх справах, скільки разів існує імовірність, що без допущення нового доказу буде виданий несправедливий вирок через причини, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 1-3.
§ 2. Зате суддя може наказати або допустити представлення документа, який перед тим, можливо, без вини зацікавленої особи не міг бути представлений.
§ 3. Нові докази слід опублікувати з дотриманням припису кан. 1281, § 1.
Can. 1284 – Facta conclusione in causa iudex congruum spatium temporis praestituat ad defensiones vel animadversiones exhibendas.
Кан. 1284 – Після закриття у справі суддя повинен призначити відповідний термін часу для представлення захистів або зауважень.
Can. 1285 – § 1. Defensiones et animadversiones scripto dandae sunt, nisi disputationem pro tribunali sedente iudex partibus consentientibus satis esse censet.
§ 2. Si defensiones cum praecipuis documentis typis imprimuntur, praevia iudicis licentia requiritur salva secreti obligatione, si qua est.
§ 3. Circa extensionem defensionum, numerum exemplarium aliaque huiusmodi adiuncta serventur statuta tribunalis.
Кан. 1285 – § 1. Захисти і зауваження слід подавати письмово, хіба що суддя, за згодою сторін, вважатиме достатнім усне обговорення на засіданні трибуналу.
§ 2. Якщо захисти разом з найважливіщими документами мають бути видані друком, то вимагається попередній дозвіл судді з дотриманням обов’язку таємниці, якщо якась існує.
§ 3. Щодо обсягу матеріялів захисту, кількості примірників та подібного роду подробиць, слід дотримуватись статутів трибуналу.
Can. 1286 – § 1. Communicatis vicissim defensionibus atque animadversionibus utrique parti responsiones exhibere licet intra breve tempus a iudice praestitutum.
§ 2. Hoc ius partibus semel tantum est, nisi iudici gravi de causa iterum videtur esse concedendum; tunc autem concessio uni parti facta alteri quoque data censeatur.
§ 3. Promotor iustitiae et defensor vinculi ius habent iterum replicandi partium responsionibus.
Кан. 1286 – § 1. Після взаємного обміну матеріялів захисту і зауважень, кожній стороні дозволяється представити відповіді протягом короткого часу, призначеного суддею.
§ 2. Це право належить сторонам лише один раз, хіба що суддя з поважної причини визнає, що його треба надати вдругеь тоді дозвіл, даний одній стороні, слід вважати даним також другій.
§ 3. Промотор справедливості і захисник вузла мають право на повторну репліку на відповіді сторін.
Can. 1287 – § 1. Omnino prohibentur partium vel advocatorum vel etiam aliorum informationes iudici datae, quae maneant extra acta causae.
§ 2. Si causae discussio scripto facta est, iudex potest statuere, ut moderata disputatio fiat ore pro tribunali sedente ad quaestiones nonnullas illustrandas.
Кан. 1287 – § 1. Цілком забороняється сторонам, адвокатам та іншим передавати судді інформації, які залишаються поза актами справи.
§ 2. Якщо обговорення справи було проведене письмово, то суддя може постановити, щоб відбулося помірне усне обговорення на засіданні трибуналу для з’ясування деяких питань.
Can. 1288 – Disputationi orali, de qua in cann. 1285, § 1 et 1287, § 2, assistat notarius, ut, si iudex praecipit aut pars postulat et iudex consentit, de disceptatis et conclusis scripto statim referre poseit.
Кан. 1288 – Під час усного обговорення, про яке йдеться в канн. 1285, § 1 і 1287, § 2, має бути присутнім нотар, щоб, коли суддя накаже або сторона зажадає і суддя погодиться, міг зразу записати те, про що дискутовано, і висновки.
Can. 1289 – Si partes parare sibi tempore utili praestituto defensionem neglexerunt aut se remittunt iudicis scientiae et conscientiae, iudex, si ex actis et probatis rem habet plane perspectam, potest statim sententiam pronuntiare requisitis tamen animadversionibus promotoris iustitia et defensoris vinculi, si iudicio intersunt.
Кан. 1289 – Якщо сторони занедбали приготувати собі захист у призначений корисний час або покладаються на знання і сумління судді, то суддя, якщо з актів і доказів визнає справу цілковито виясненою, може негайно оголосити вирок, однак, після поданих зауважень промотора справедливості і захисника вузла, якщо вони беруть участь у процесі.

Art. VIII — DE IUDICIS PRONUNTIATIONIBUS;
Арт. VІІІ Постанови судді

Can. 1290 – Causa iudiciali modo pertractata, si est principalis, definitur a iudice per sententiam definitivam; si est incidens, per sententiam interlocutoriam firmo can. 1269, § 1.
Кан. 1290 – Справа, розглянута судовим шляхом, якщо є головною справою, виріщується суддею остаточним вироком, якщо є вставною, – тимчасовим вироком з дотриманням припису кан. 1269, § 1.
Can. 1291 – § 1. Ad pronuntiationem cuiuslibet sententiae requiritur in iudicis animo moralis certitudo circa rem sententia definiendam.
§ 2. Hanc certitudinem iudex haurire debet ex actis et probatis.
§ 3. Probationes autem aestimare iudex debet ex sua conscientia firmis praescriptis legis de quarundam probationum efficacia.
§ 4. Iudex, qui eam certitudinem adipisci non potuit, pronuntiet non constare de iure actoris et partem conventam absolutam dimittat, nisi agitur de causa favore iuris fruente, quo in casu pro eadem pronuntiandum est.
Кан. 1291 – § 1. Для винесення будь-якого вироку вимагається від судді внутрішня моральна впевненість щодо справи, яка має бути вирішена вироком.
§ 2. Цю впевненість суддя повинен черпати з актів і доказів.
§ 3. Докази суддя має оцінювати у своєму сумлінні з дотриманням приписів закону про дієвість деяких доказів.
§ 4. Суддя, який не може осягнути такої впевненості, повинен постановити, що права позивача не доведено, а відповідача звільнити, хіба що йдеться про справу, яка користується пільгою права. У цьому випадку слід винести вирок на її користь.
Can. 1292 – § 1. In tribunali collegiali, quo die et hora iudices ad deliberandum conveniant, collegii praeses statuat et, nisi specialis causa aliud suadet, in ipsa sede tribunalis conventus habeatur, cui nemo praeter collegii iudices adesse potest.
§ 2. Assignato conventui die singuli iudices scripto, sed reticito nomine afferant conclusiones suas in merito causae et rationes tam in iure quam in facto, quibus ad conclusionem suam venerunt; quae conclusiones cum notula de earum authenticitate ab omnibus iudicibus subscripta actis causae adiungantur secreto servandae firma § 4.
§ 3. Prolatis ex ordine singulorum iudicum conclusionibus secundum praecedentiam, ita tamen, ut semper a causae ponente initium fiat, habeatur discussio sub tribunalis praesidis ductu, praesertim ut constabiliatur, quid statuendum sit in parte dispositiva sententiae.
§ 4. In discussione autem unicuique licet a pristina sua conclusione recedere; iudex vero, qui ad decisionem aliorum accedere noluit, exigere potest, ut, si fit appellatio, conclusiones omnium iudicum reticitis nominibus ad tribunal superius mittantur.
§ 5. Si vero indices in prima discussione ad sententiam devenire aut nolunt aut non possunt, differri potest decisio ad novum conventum non tamen ultra hebdomadam, nisi ad normam can. 1283 complenda est causae instructio.
Кан. 1292 – § 1. У колегіяльному трибуналі голова колегії повинен призначити день і годину, коли судді мають зібратися на нараду і, якщо якась особлива причина не радить інакше, зібрання повинно відбутися в самому осідку трибуналу, на якому ніхто, крім суддів колегії, не може бути присутнім.
§ 2. У призначений на зібрання день судді кожний зокрема, мають принести з собою без позначення імен, свої письмові висновки щодо суті справи й обгрунтування як правові, так і фактичні, на підставі яких дійшли до своїх висновківь ці висновки додаються до актів справи з зазначенням їх автентичності, з підписами всіх суддів і збереженням таємниці, дотримуючись § 4.
§ 3. Після представлення по черзі висновків кожного судді відповідно до першості, однак так, щоб завжди починав доповідач справи, має відбутися обговорення під керівництвом голови трибуналу, передусім для того, щоб установити, що треба постановити у виріщальній частині вироку.
§ 4. В обговоренні кожному судді дозволяється відступити від попереднього висновку. Однак суддя, який не захоче приєднатись до рішення інших, може вимагати, щоб у разі апеляції висновки всіх суддів без зазначення імен були відправлені до вищого трибуналу.
§ 5. Якби судді в першому обговоренні не хотіли або не могли установити вироку, рішення може бути відкладене до нового зібрання, однак, не довще, ніж на тиждень, хіба що згідно з приписом кан. 1283, треба було б доповнити інструкцію справи.
Can. 1293 – § 1. Si iudex est unicus, ipse sententiam redigit.
§ 2. In tribunali collegiali sententia redigenda est desumendo motiva ex eis, quae singuli iudices in discussione attulerunt, nisi a maiore numero iudicum definita sunt motiva praeferenda; sententia deinde singulorum iudicum approbationi subicienda est.
§ 3. Sententia edenda est non ultra mensem computandum a die, quo causa definita est, nisi in tribunali collegiali iudices gravi ex ratione longius tempus praestituerunt.
Кан. 1293 – § 1. Якщо суддя є одноосібний, сам складає вирок.
§ 2. У колегіяльному трибуналі вирок слід скласти, беручи обгрунтування з того, що окремі судді представили в обговоренні, хіба що більшістю суддів були визначені обгрунтування, яким слід надати перевагуь потім вирок має бути представлений кожному з суддів для затвердження.
§ 3. Вирок повинен бути винесений не пізніше, ніж протягом місяця від дня, коли справа була вирішена, хіба що в колегіяльному трибуналі судді з поважної причини призначили довший час.
Can. 1294 – Sententia debet:
1° definire controversiam coram tribunali agitatam data singulis dubiis congrua responsione;
2° definire, quae sint partium obligationes ex iudicio ortae et quomodo implendae sint;
3° exponere rationes seu motiva tam in iure quam in facto, quibus pars dispositiva sententiae innititur;
4° statuere de expensis iudicialibus.
Кан. 1294 – Вирок повинен:
1° вирішити спір, який було розглянуто перед трибуналом, даючи належну відповідь на окремі сумніви;
2° визначити обов’язки сторін, які випливають з процесу і яким чином слід їх виконувати;
3° викласти рації, тобто обгрунтування як правові, так і фактичні, на які спирається постановляюча частина вироку;
4° встановити процесуальні витрати.
Can. 1295 – § 1. Sententia post divini Nominis invocationem exprimat oportet ex ordine, quis sit iudex aut quid tribunal, quis sit actor, pars conventa, procurator, nominibus et domiciliis accurate designatis, promotor iustitiae, defensor vinculi, si partem in iudicio habuerunt.
§ 2. Referre postea debet breviter facti speciem cum partium conclusionibus et formula dubiorum.
§ 3. Haec subsequatur pars dispositiva sententiae praemissis rationibus, quibus innititur.
§ 4. Claudatur cum indicatione loci et diei, in quibus lata est, et cum subscriptione iudicis vel, si de tribunali collegiali agitur, omnium iudicum et notarii.
Кан. 1295 – § 1. У вироку, після взивання імені Божого, слід подати по порядку, який був суддя або трибунал, хто був позивачем, відповідачем, уповноваженим, з точним зазначенням імен і постійного місця проживання, хто був помотором справедливості, захисником вузла, якщо вони виступали в суді.
§ 2. Далі слід подати короткий опис факту з висновками сторін і сформульованими сумнівами.
§ 3. Потім слідує виріщальна частина вироку, попереджена викладом мотивів, на які вона спирається.
§ 4. Закінчується вона вказанням дня і місця, коли був виданий вирок, з підписом судді або, якщо йдеться про колегіяльний трибунал, – всіх суддів і нотаря.
Can. 1296 – Normae de sententia definitiva statutae valent congrua congruis referendo etiam de sententia interlocutoria.
Кан. 1296 – Правила, встановлені щодо остаточного вироку, слід застосовувати з відповідними модифікаціями також до тимчасового вироку.
Can. 1297 – Sententia quam primum intimetur indicatis terminis, intra quos appellatio a sententia interponi potest, neque ante intimationem vini ullam habet, etsi pars dispositiva sententiae iudice permittente partibus notificata est.
Кан. 1297 – Вирок повинен бути якнайшвидше оголошений з визначенням термінів, в яких можна подати апеляцію від вирокуь він не має ніякої правової сили перед оголошенням, хоч би виріщальна частина була за дозволом судді подана до відома сторін.
Can. 1298 – Intimatio sententiae fieri potest vel tradendo exemplar sententiae partibus vel earum procuratoribus aut eisdem mittendo idem exemplar ad normam can. 1192.
Кан. 1298 – Повідомлення про вирок може бути виконане або через вручення сторонам або їхнім уповноваженим примірника вироку або вислання їм такого ж примірника згідно з приписами кан. 1192.
Can. 1299 – § 1. Si in textu sententiae aut error irrepsit in calculos aut error materialis accidit in transcribenda parte dispositiva sententiae vel in factis vel partium petitionibus referendis aut omissa sunt ea, quae can. 1295, § 4 requirit, sententia ab ipso tribunali, quod eam tulit, corrigi vel compleri debet sive ad instantiam partis sive ex officio, semper tamen auditis partibus et decreto ad calcem sententiae apposito.
§ 2. Si qua pars refragatur, quaestio incidens decreto definiatur.
Кан. 1299 – § 1. Якщо в текст вироку вкралася помилка в розрахунках або допущена матеріяльна помилка при переписуванні виріщальної частини вироку або у наведенні фактів або домагань сторін або пропущено те, чого вимагає кан. 1295, § 4, вирок має бути виправлений або доповнений самим трибуналом, який його виніс, чи на вимогу сторони, чи з уряду, однак завжди після вислухання сторін і додання декрету у кінці вироку.
§ 2. Якщо якась сторона заперечує, вставна справа повинна бути вирішена декретом.
Can. 1300 – Ceterae iudicis pronuntiationes praeter sententiam sunt decreta, quae, si mere ordinatoria non sunt, vim non habent, nisi saltem summarie motiva exprimunt vel ad motiva in alio actu expressa remittunt.
Кан. 1300 – Інші постанови судді, крім вироку, – це декрети, які, якщо не є звичайними розпорядженнями, не мають сили, якщо принаймні сумарно не наводять мотивів або не відсилають до мотивів, поданих в іншому акті.
Can. 1301 – Sententia interlocutoria vel decretum vim sententiae definitivae habent, si iudicium impediunt vel ipsi iudicio aut alicui ipsius gradui finem ponunt, quod attinet ad aliquam saltem partem in causa.
Кан. 1301 – Тимчасовий вирок або декрет мають значення остаточного вироку, якщо роблять неможливим процес або кладуть край самому процесові або якомусь його ступеню, принаймні щодо однієї із сторін у справі.

Art. IX — DE IMPUGNATIONE SENTENTIAE;
Арт. ІХ: Оскарження вироку

1° De querela nullitatis contra sententiam — 1° Скарга про недійсність вироку
Can. 1302 – Si agitur de causa, quae privatorum solummodo interest, nullitas actuum iudicialium iure statuta, quae, cum esset nota parti querelam nullitatis proponenti, non est ante sententiam iudici denuntiata, per ipsam sententiam sanatur firmis cann. 1303 et 1304.
Кан. 1302 – Якщо йдеться про справу, яка стосується тільки приватних осіб, недійсність судових актів, установлена правом, яка, хоч була відома стороні, що подавала скаргу про недійсність вироку, не була зголошена судді перед вироком, оздоровлюється через самий вирок, із збереженням канн. 1303 і 1304.
Can. 1303 – § 1. Sententia vitio insanabilis nullitatis laborat, si:
1° lata est a iudice absolute incompetenti;
2° lata est ab eo, qui caret potestate iudicandi in tribunali, in quo causa definita est;
3° iudex vi vel metu gravi coactus sententiam tulit;
4° iudicium factum est sine petitione iudiciali, de qua in can. 1104, § 2, vel non institutum est adversus aliquam partem conventam;
5° lata est inter partes, quarum altera saltem non habet personam standi in iudicio;
6° quis nomine alterius egit sine legitimo mandato;
7° ius defensionis alterutri parti denegatum est;
8° controversia ne ex parte quidem definita est.
§ 2. His in casibus querela nullitatis proponi potest per modum exceptionis in perpetuum, per modum vero actionis coram iudice, qui sententiam tulit, intra decem annos ab intimatione sententiae computandos.
Кан. 1303 – § 1. Вирок є позначений вадою непоправної неправосильності, якщо:
1° був винесений суддею, абсолютно некомпетентним;
2° винесений тим, хто не має влади судити в трибуналі, в якому справа вирішувалась;
3° суддя виніс вирок під впливом насильства або тяжкого страху;
4° процес відбувся без судової скарги, про яку мова в кан. 1104, § 2, або не був проведений проти якогось відповідача;
5° був винесений для сторін, з яких принаймні одна не мала права виступати в суді;
6° хтось діяв від імені другого без законного доручення;
7° одній з сторін відмовлено в праві на захист;
8° спір навіть частково не був вирішений.
§ 2. У цих випадках скарга про недійсність може бути подана у формі застереження завжди, зате у формі скарги перед суддею, який виніс вирок, протягом десяти років від дня оголошення вироку.
Can. 1304 – § 1. Sententia vitio sanabilis nullitatis dumtaxat laborat, si:
1° lata est a non legitimo numero iudicum contra praescriptum can. 1084;
2° motiva seu rationes decidendi non continet;
3° subscriptionibus caret iure praescriptis;
4° non refert indicationem loci, anni, mensis et diei, in quibus lata est;
5° actu indiciali nullo innititur, cuius nullitas non est ad normam can. 1302 sanata;
6° lata est contra partem legitime absentem secundum can. 1273, § 2.
§ 2. His in casibus querela nullitatis proponi potest intra tres menses ab intimatione sententiae computandos.
Кан. 1304 – § 1. Вирок є позначений вадою недійсності, яку можна усунути тільки тоді, якщо:
1° був винесений кількістю суддів, незгідною з законом, усупереч приписові кан. 1084;
2° не містить у собі мотивів, тобто підстав рішення;
3° не має приписаних правом підписів;
4° не подає місця, року, місяця і дня, коли був винесений;
5° спирається на недійсний судовий акт, недійсність якого не була оздоровлена згідно з приписом кан. 1302;
6° був винесений проти сторони законно відсутньої, відповідно до припису кан. 1273, § 2;
§ 2. У цих випадках скарга про недійсність може бути подана протягом трьох місяців від оголошення вироку.
 
Can. 1305 – De querela nullitatis videt iudex, qui sententiam tulit; si vero pars veretur, ne hic iudex praeoccupatum animum habeat, ideoque eum suspectum existimat, exigere potest, ut alius iudex in eius locum subrogetur ad normam can. 1108.
Кан. 1305 – Скаргу про недійсність вироку розглядає той самий суддя, який виніс вирокь однак, якщо сторона боїться, що цей суддя буде упередженим і тому ставиться до нього з підозрою, то може вимагати, щоб на його місце було призначено іншого суддю, згідно з приписом кан. 1108.
Can. 1306 – Querela nullitatis proponi potest una cum appellatione intra terminum ad appellationem statutum.
Кан. 1306 – Скарга про недійсність може бути подана разом з апеляцією в терміні, встановленому для апеляції.
Can. 1307 – § 1. Querelam nullitatis proponere possunt non solum partes, quae se gravatas putant, sed etiam promotor iustitiae aut defensor vinculi, quoties ipsis ius est interveniendi.
§ 2. Ipse iudex potest ex officio sententiam nullam a se latam retractare vel emendare intra terminos ad agendum in cann. 1303, § 2 et 1304, § 2 statutos, nisi interea appellatio una cum querela nullitatis interposita est.
Кан. 1307 – § 1. Скаргу про недійсність можуть подати не тільки сторони, які вважають себе покривдженими, а й промотор справедливості або захисник вузла, кожний раз коли мають право на участь.
§ 2. Сам суддя може з уряду відкликати або виправити винесений ним вирок у термінах, установлених для дії в канн. 1303, § 2 і 1304, § 2, хіба що тим часом була подана апеляція разом із скаргою про недійсність.
Can. 1308 – Causae de querela nullitatis secundum canones de iudicio contentioso summario tractari possunt.
Кан. 1308 – Справи стосовно скарги недійсністі можуть бути полагодженими згідно з канонами про сумарний спірний процес.
2° De appellatione — 2° Апеляція
Can. 1309 – Pars, quae aliqua sententia se gravatam putat, itemque promotor iustitiae et defensor vinculi in causis, in quibus eorum praesentia requiritur, ius habent a sententia appellandi ad iudicem superiorem salvo can. 1310.
Кан. 1309 – Сторона, яка вважає себе покривдженою якимсь вироком, а також промотор справедливості і захисник вузла в справах, в яких вимагається їхня присутність, мають право апелювати проти вироку до вищого судді, з дотриманням кан. 1310.
Can. 1310 – Non est locus appellationi:
1° a sententia ipsius Romani Pontificis vel Signaturae Apostolicae;
2° a sententia vitio nullitatis infecta, nisi cumulatur cum querela nullitatis ad normam can. 1306;
3° a sententia, quae in rem iudicatam transiit;
4° a iudicis decreto vel a sententia interlocutoria, quae non habent vim sententiae definitivae, nisi cumulatur cum appellatione a sententia definitiva;
5° a sententia vel a decreto in causa, de qua ius cavet rem expeditissime esse definiendam.
Кан. 1310 – Немає апеляції:
1° проти вироку Римського Архієрея або Апостольської Сигнатури;
2° проти вироку, позначеного вадою недійсності, хіба що апеляція поєднана із скаргою про недійсність згідно з кан. 1306;
3° проти вироку, який перейшов у стан осудженої речі;
4° проти декрету або тимчасового вироку, які не мають сили остаточного вироку, хіба що вона поєднана з апеляцією від остаточного вироку;
5° проти вироку або декрету в справі, стосовно якої право застерігає, що річ повинна бути якнайшвидше вирішена.
Can. 1311 – § 1. Appellatio interponi debet coram iudice, a quo sententia lata est, intra peremptorium terminum quindecim dierum utilium ab intimatione sententiae computandum.
§ 2. Si ore fit, notarius eam scripto coram ipso appellante redigat.
Кан. 1311 – § 1. Апеляцію слід подати судді, який виніс вирок, протягом присікального терміну п’ятнадцяти корисних днів від відомості про оголошення вироку.
§ 2. Якщо апеляція усна, то нотар повинен відредагувати її письмово в присутності самого апелюючого.
Can. 1312 – A delegato non datur appellatio ad delegantem, sed ad eius immediatum superiorem, nisi delegans est ipsa Sedes Apostolica.
Кан. 1312 – Делегований подає апеляцію не до того, хто його делегував, а до його безпосереднього вищого настоятеля, хіба що делегуючим є сам Апостольський Престол.
Can. 1313 – Si quaestio oritur de iure appellandi, tribunal appellationis rem expeditissime definiat secundum canones de iudicio contentioso summario.
Кан. 1313 – Якщо виникає питання щодо права апеляції, то апеляційний трибунал повинен розглянути справу якнайшвидше, згідно з канонами про сумарний спірний процес.
Can. 1314 – Appellatio prosequenda est coram iudice, ad quem dirigitur, intra mensem ab eius interpositione computandum, nisi iudex, a quo sententia lata est, longius tempus ad eam prosequendam parti praestituit.
Кан. 1314 – Апеляцію треба провадити перед суддею, до якого вона скерована, протягом місяця від її подання, хіба що суддя, який виніс вирок, дав стороні довший час для її підтримання.
 
Can. 1315 – § 1. Ad prosequendam appellationem requiritur et sufficit, ut pars ministerium iudicis superioris invocet ad impugnatae sententiae emendationem adiuncto exemplari huius sententiae et indicatis appellationis rationibus.
§ 2. Interea iudex, a quo sententia lata est, debet actorum exemplar fide facta a notario de eius authenticitate ad tribunal superius mittere; si acta scripta sunt lingua tribunali appellationis ignota, vertantur in aliam eidem tribunali cognitam cautelis adhibitis, ut de fideli versione constet.
Кан. 1315 – § 1. Для провадження апеляції вимагається і вистачає, щоб сторона просила послуги вищого судді для виправлення оскарженого вироку, додаючи копію цього вироку і подаючи підстави апеляції.
§ 2. Тим часом суддя, який виніс вирок, повинен відправити до вищого трибуналу копію актів, завірену нотарем щодо її автентичностіь якщо акти, написані мовою, невідомою апеляційному трибуналові, слід їх перекласти на іншу, відому цьому трибуналові, з запевненням про достовірність перекладу.
Can. 1316 – Inutiliter elapsis terminis appellatoriis sive coram iudice, a quo sententia lata est, sive coram iudice, ad quem appellatio dirigitur, haec deserta censetur.
Кан. 1316 – Після того, як безкорисно минули терміни апеляції чи перед суддею, який виніс вирок, чи перед суддею, до якого скерована апеляція, вона вважається залишеною.
Can. 1317 – § 1. Appellans potest appellationi renuntiare cum effectibus, de quibus in can. 1206.
§ 2. Si appellatio interposita est a defensore vinculi vel a promotore iustitiae, renuntiatio fieri potest, nisi aliter iure communi cavetur, a defensore vinculi vel a promotore iustitiae tribunalis appellationis.
Кан. 1317 – § 1. Апелюючий може відмовитись від апеляції разом з наслідками, про які мова в кан. 1206.
§ 2. Якщо апеляцію подає захисник вузла або промотор справедливості, то відмова від апеляції може відбуватись з боку захисника вузла або промотора справедливості апеляційного трибуналу, хіба що загальне право застерігає щось інше.
Can. 1318 – § 1. Appellatio facta ab actore prodest etiam parti conventae et vicissim.
§ 2. Si plures sunt partes conventae vel actores et ab uno vel contra unum tantum ex ipsis sententia impugnatur, impugnatio censetur ab omnibus et contra omnes facta, quoties res petita est individua aut obligatio omnes singillatim tenet.
§ 3. Si interponitur ab una parte super aliquo sententiae capite, pars adversa, etsi terminus appellationis est transactus, potest super aliis capitibus incidenter appellare intra terminum peremptorium quindecim dierum computandum a die, quo ipsi appellatio principalis notificata est.
§ 4. Nisi aliud constat, appellatio praesumitur facta contra omnia sententiae capita.
Кан. 1318 – § 1. Апеляція, яку подав позивач, служить також відповідачу і навпаки.
§ 2. Якщо є кілька відповідачів або позивачів, а вирок оскаржений тільки одним або проти одного з них, то вважається, що оскарження вироку здійснюється всіма і проти всіх, щоразу як річ, яка є предметом домагань, є неподільною або зобов’язання стосується всіх зокрема.
§ 3. Якщо апеляція була подана однією із сторін тільки щодо певної частини вироку, то противна сторона, хоч би минув термін апеляції, може вставно апелювати щодо інших частин протягом присікального терміну п’ятнадцяти днів від дня, коли була повідомлена про головну апеляцію.
§ 4. Якщо не стверджується щось інше, то вважається, що апеляція була подана проти всіх частин вироку.
Can. 1319 – Appellatio exsecutionem sententiae suspendit.
Кан. 1319 – Апеляція призупиняє виконання вироку.
Can. 1320 – § 1. Salvo can. 1369 in gradu appellationis non potest admitti nova petendi causa, ne per modum quidem utilis cumulationis; ideoque litis contestatio in eo tantum versari potest, ut prior sententia vel confirmetur vel reformetur sive ex toto sive ex parte.
§ 2. Novae autem probationes admittuntur tantum ad normam can. 1283.
Кан. 1320 – § 1. Дотримуючись припису кан. 1369, на апеляційному ступені не можна допускати нової підстави для домагань, навіть у вигляді корисного нагромадженняь тим-то зав’язка спору може стосуватись тільки того, чи попередній вирок затвердити чи відкинути повністю або частково.
§ 2. Нові докази допускаються тільки згідно з приписом кан. 1283.
Can. 1321 – In gradu appellationis eodem modo ac in primo gradu iudicii congrua congruis referendo procedendum est; sed, nisi forte complendae sunt probationes, statim post litis contestationem ad causae discussionem deveniatur et ad sententiam.
Кан. 1321 – На апеляційному ступені слід поступати в такий самий спосіб, як на першому ступені процесу, дотримуючись певних модифікаційь але після зав’язки спору зразу слід приступити до обговорення справи і до вироку, хіба що, можливо, слід було б доповнити докази.

Art. X — DE RE IUDICATA, DE RESTITUTIONE IN INTEGRUM ET DE OPPOSITIONE TERTII;
Арт. Х — Стан осудженої речі, поновлення у первісний стан і протиставлення третього

1° De re iudicata — 1° Стан осудженої речі
Can. 1322 – Firmo can. 1324 res iudicata habetur, si:
1° duplex intercessit inter easdem partes sententia conformis de eodem petito et ex eadem causa petendi;
2° appellatio a sententia non est intra tempus utile interposita;
3° in gradu appellationis litis instantia perempta est vel eidem renuntiatum est;
4° lata est sententia definitiva, a qua non datur appellatio.
Кан. 1322 – З дотриманням кан. 1324, осуджена річ має місце, якщо:
1° було винесено два згідні вироки між тими самими сторонами щодо тої самої вимоги і з тої самої підстави домагання;
2° апеляція від вироку не була подана протягом корисного часу;
3° на апеляційному ступені спору сталося заморення інстанції або відмова від неї;
4° був винесений остаточний вирок, щодо якого немає апеляції.
Can. 1323 – § 1. Res iudicata iure firma est ita, ut impugnari possit tantum per querelam nullitatis, restitutionem in integrum vel oppositionem tertii.
§ 2. Res iudicata facit ius inter partes et dat actionem iudicati atque exceptionem rei iudicatae, quam iudex ex officio quoque declarare potest ad impediendam novam eiusdem causae introductionem.
Кан. 1323 – § 1. Осуджена річ забезпечується правом так, що може бути опротестована тільки через скаргу про недійсність, привернення в первісний стан або протиставлення третього.
§ 2. Осуджена річ створює право між сторонами і дає підставу до скарги осудженої речі і застереження осудженої речі, яку суддя може вирішити також з уряду, щоб перешкодити новому впровадженню тої самої справи.
Can. 1324 – Numquam transeunt in rem iudicatam causae de statu personarum non exceptis causis de coniugum separatione.
Кан. 1324 – Ніколи не переходять у стан осудженої речі справи, які стосуються стану осіб, не виключаючи справ про розлучення супругів.
Can. 1325 – § 1. Si duplex sententia conformis in causa de statu personarum lata est, potest quovis tempore ad tribunal appellationis provocari allatis novis eisque gravibus probationibus vel argumentis intra peremptorium terminum triginta dierum a proposita impugnatione computandum; tribunal appellationis autem intra mensem ab exhibitis novis probationibus et argumentis computandum debet decreto statuere, utrum nova causae propositio admitti debeat necne.
§ 2. Provocatio ad superius tribunal, ut nova causae propositio obtineatur, exsecutionem sententiae non suspendit, nisi aliter iure communi cavetur aut tribunal appellationis ad normam can. 1337, § 3 suspensionem iubet.
Кан. 1325 – § 1. Якщо у справі, яка стосується стану осіб, були винесені два згідні вироки, то можна в будь-який час відкликатись до апеляційного трибуналу, подаючи в присікальному терміні тридцяти днів від подачі оскарження нові і поважні докази або аргументиь а апеляційний трибунал протягом місяця від представлення нових доказів і аргументів має постановити декретом про допущення чи недопущення нового подання справи.
§ 2. Звертання до вищого трибуналу, щоб отримати нове подання справи, не зупиняє виконання вироку, хіба що загальне право застерігає інакше або апеляційний трибунал, згідно з приписом кан. 1337, § 3, накаже припинення.
2° De restitutione in integrum — 2° Привернення в первісний стан
Can. 1326 – § 1. Adversus sententiam, quae transiit in rem iudicatam, dummodo de eius iniustitia manifesto constet, datur restitutio in integrum.
§ 2. De iniustitia autem manifesto constare non censetur, nisi:
1° sententia ita probationibus innititur, quae postea falsae deprehensae sunt, ut sine illis probationibus pars dispositiva sententiae non sustineatur;
2° postea detecta sunt documenta, quae facta nova et contrariam decisionem exigentia indubitanter probant;
3° sententia ex dolo partis lata est in damnum alterius;
4° legis non mere processualis praescriptum evidenter neglectum est;
5° sententia adversatur praecedenti decisioni, quae in rem iudicatam transiit.
Кан. 1326 – § 1. Проти вироку, який перейшов у стан осудженої речі, якщо про його несправедливість очевидно відомо, надається просьба про привернення в первісний стан.
§ 2. Не вважається, що відомо про очевидну несправедливість вироку, хіба що:
1° вирок грунтується на доказах, які пізніше виявились неправдивими, таким чином, що без тих доказів вирішальна частина вироку не може втриматись;
2° пізніше виявлено документи, що безсумнівно стверджують нові факти, які вимагають протилежного рішення;
3° вирок був винесений внаслідок підступу одної сторони на шкоду іншій;
4° в очевидний спосіб знехтувано припис закону, який стосується не самої лише процедури;
5° вирок суперечить попередньому рішенню, яке перейшло в стан осудженої речі.
Can. 1327 – § 1. Restitutio in integrum propter motiva, de quibus in can. 1326, § 2, nn. 1 - 3, petenda est a iudice, qui sententiam tulit, intra tres menses a die cognitionis eorundem motivorum computandos.
§ 2. Restitutio in integrum propter motiva, de quibus in can. 1326, § 2, nn. 4 et 5, petenda est a tribunali appellationis intra tres menses ab intimatione sententiae computandos; si vero in casu, de quo in can. 1326, § 2, n. 5, notitia praecedentis decisionis serius habetur, terminus ab hac notitia decurrit.
§ 3. Termini, de quibus supra, non decurrunt, dum pars laesa minoris est aetatis.
Кан. 1327 – § 1. Про привернення в первісний стан із-за мотивів, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 1-3, треба просити суддю, який виніс вирок, протягом трьох місяців від дня ознайомлення з цими мотивами.
§ 2. Про привернення в первісний стан із-за мотивів, про які мова в кан. 1326, § 2, чч. 4-5, треба просити апеляційний трибунал протягом трьох місяців від повідомлення про вирокь але якщо у випадку, про який мова в кан. 1326, § 2, ч. 5, відомість про попереднє рішення прийшла пізніше, то час спливає від цієї відомості.
§ 3. Терміни, про які мова вище, не біжать, як довго покривджена сторона є неповнолітньою.
Can. 1328 – § 1. Petitio restitutionis in integrum sententiae exsecutionem nondum inceptam suspendit.
§ 2. Si tamen ex probabilibus indiciis suspicio est petitionem factam esse ad moras exsecutioni nectendas, iudex decernere potest, ut sententia exsecutioni demandetur, assignata tamen restitutionem in integrum petenti idonea cautione ut, si restituitur in integrum, indemnis fiat.
Кан. 1328 – § 1. Просьба про привернення в первісний стан призупиняє ще не розпочате виконання вироку.
§ 2. Якщо, однак, на підставі правдоподібних непрямих доказів існує підозра, що просьбу подано з метою спричинити затягування у виконуванні вироку, то суддя може наказати, щоб вирок був виконаний, однак після призначення прохачеві про поновлення в первісний стан відповідної грошової застави, щоб той не зазнав шкоди, якщо отримає привернення в первісний стан.
Can. 1329 – Concessa restitutione in integrum iudex pronuntiare debet de merito causae.
Кан. 1329 – Після надання привернення в первісний стан суддя повинен видати постанову про суть справи.
3° De oppositione tertii — 3° Протиставлення третього
Can. 1330 – Qui ex sententia definitiva inter alios lata, quae exsecutioni mandari potest, suorum iurium laesionem veretur, sententiam ipsam ante eius exsecutionem impugnare potest.
Кан. 1330 – Хто на підставі остаточного вироку, винесеного серед інших, який може бути переданий до виконання, боїться порушення своїх прав, той може оскаржити самий вирок перед його виконанням.
Can. 1331 – § 1. Oppositio tertii fieri potest vel postulando revisionem sententiae a tribunali, quod eam tulit, vel provocando ad tribunal appellationis.
§ 2. Si petitio admissa est et oppositor agit in gradu appellationis, tenetur legibus pro appellatione statutis; si coram tribunali, quod sententiam tulit, servandae sunt normae datae pro causis incidentibus iudicialiter definiendis.
Кан. 1331 – § 1. Протиставлення третього може відбутися через вимагання перегляду вироку від трибуналу, який виніс вирок, або через звернення до апеляційного трибуналу.
§ 2. Якщо просьбу допущено і той, хто протиставляється, діє на апеляційному ступені, то він зобов’язаний дотримуватись законів, установлених для апеляціїь якщо перед трибуналом, який виніс вирок, то слід дотримуватись приписів, виданих для правового вирішення вставних справ.
Can. 1332 – § 1. Oppositor in quolibet casu probare debet ius suum revera esse laesum aut laesum iri.
§ 2. Laesio autem oriri debet ex ipsa sententia, quatenus aut ipsa est causa laesionis aut, si exsecutioni mandatur, oppositorem gravi praeiudicio est affectura.
Кан. 1332 – § 1. Той, хто протиставляється, повинен у будь-якому випадку довести, що його право справді порушено або буде порушено.
§ 2. Порушення має випливати із самого вироку, наскільки або він сам є причиною порушення або, якщо передається до виконання, той, хто протиставляється, зазнає тяжкої шкоди.
Can. 1333 – Si oppositor ius suum probavit, sententia antea lata reformanda est a tribunali secundum oppositoris petitionem.
Кан. 1333 – Якщо той, хто протиставляється, доведе своє право, винесений раніше вирок повинен змінити трибунал згідно з просьбою того, хто протиставляється.

Art. XI — DE GRATUITO PATROCINIO ET DE EXPENSIS IUDICIALIBUS;
Арт. ХІ: Безплатний захист і судові кошти

Can. 1334 – Pauperes, qui omnino impares sunt expensis iudicialibus sustinendis, ius habent ad gratuitum patrocinium, si ex parte tantum, ad expensarum deminutionem.
Кан. 1334 – Убогі, які взагалі неспроможні нести судові кошти, мають право на безплатний захист, якщо тільки частково, – на зменшення коштів.
Can. 1335 – Statuta tribunalis debent normas dare:
1° de expensis iudicialibus a partibus solvendis vel compensandis;
2° de procuratorum, advocatorum et interpretum remuneratione deque testium indemnitate;
3° de gratuito patrocinio vel expensarum deminutione concedendis;
4° de reparatione damnorum, quae debetur ab eo, qui non solum in iudicio succubuit, sed temere litigavit;
5° de pecuniae deposito vel cautione praestanda circa expensas solvendas et damna reparanda.
Кан. 1335 – Статути трибуналу повинні встановити приписи:
1° про засудження сторін на заплачення або повернення судових коштів;
2° про винагороду уповноважених, адвокатів і перекладачів, а також повернення коштів свідкам;
3° про надання безплатного захисту або зменшення коштів;
4° про відшкодування втрат, яке повинен заплатити той, хто не тільки програв у суді, але і легковажно затіяв спір;
5° про грошовий депозит або грошову заставу, яку треба внести у зв’язку з витратами, які треба покрити, і втратами для відшкодування.
Can. 1336 – A pronuntiatione circa expensas, remunerationes et damna reparanda non datur distincta appellatio, sed pars recurrere potest intra quindecim dies ad eundem iudicem, qui potest taxationem emendare.
Кан. 1336 – Від постанови в справі коштів, винагород і відшкодування не надається окрема апеляція, але сторона може апелювати протягом п’ятнадцяти днів до того самого судді, який може змінити встановлену квоту.

Art. XII — DE EXSECUTIONE SENTENTIAE;
Арт. ХІІ — Виконання вироку

Can. 1337 – § 1. Sententia, quae transiit in rem iudicatam, exsecutioni mandari potest salvo can. 1328.
§ 2. Iudex, qui sententiam tulit, et, si appellatio interposita est, etiam iudex appellationis, sententiae, quae nondum transiit in rem iudicatam, provisoriam exsecutionem iubere possunt ex officio vel ad instantiam partis idoneis, si casus fert, praestitis cautionibus, si agitur de provisionibus ad necessariam sustentationem ordinatis vel alia iusta causa urget.
§ 3. Si vero sententia, quae nondum transiit in rem iudicatam, impugnatur, iudex, qui de impugnatione cognoscere debet, si videt hanc probabiliter fundatam esse et irreparabile damnum ex exsecutione oriri posse, potest vel exsecutionem ipsam suspendere vel eam cautioni subicere.
Кан. 1337 – § 1. Вирок, який перейшов у стан осудженої речі, може бути переданий для виконання, з дотриманням припису кан. 1328.
§ 2. Суддя, який виніс вирок, і у випадку подання апеляції також апеляційний суддя, можуть з уряду або на просьбу сторін наказати тимчасове виконання вироку, який ще не перейшов у стан осудженої речі, після складення, в разі потреби, відповідних грошових застав, якщо йдеться про виплати, призначені на необхідне утримання, або квапить інша виправдана причина.
§ 3. Якщо, однак, опротестовується вирок, який ще не перейшов у стан осудженої речі, суддя, який повинен розглянути оскарження, бачачи, що воно правдоподібно об грунтоване і що з виконання вироку може виникнути непоправна шкода, може або само виконання вироку призупинити або забезпечити його грошовою заставою.
Can. 1338 – Non antea exsecutioni locus esse potest, quam exsecutorium iudicis decretum habetur, quo edicitur sententiam ipsam exsecutioni mandari debere; quod decretum pro diversa causarum natura vel ipso sententiae tenore includatur vel separatim edatur.
Кан. 1338 – Не може відбутися виконання вироку, поки не буде виконавчого декрету судді, яким наказується, що вирок повинен бути переданий до виконанняь цей декрет, залежно від природи справ або включається в зміст самого вироку або видається окремо.
Can. 1339 – Si sententiae exsecutio praeviam rationum redditionem exigit, quaestio incidens habetur ab illo iudice decidenda, qui tulit sententiam exsecutioni mandandam.
Кан. 1339 – Якщо виконання вироку вимагає попереднього грошового розрахунку, має місце вставна справа, яку повинен вирішити той суддя, який виніс вирок, що його треба передати до виконання.
Can. 1340 – § 1. Nisi iure particulari propriae Ecclesiae sui iuris aliud statuitur, sententiam exsecutioni mandare debet per se vel per alium Episcopus eparchialis eparchiae, ubi sententia in primo gradu iudicii lata est.
§ 2. Si vero hic renuit vel neglegit, parte, cuius interest, instante vel etiam ex officio exsecutio spectat ad auctoritatem, cui tribunal appellationis subiectum est.
§ 3. In controversiis, de quibus in can. 1069, § 1, exsecutio sententiae spectat ad Superiorem in typico vel statutis determinatum.
Кан. 1340 – § 1. Якщо партикулярне право власної Церкви свого права інакше не постановляє, то виконання вироку повинен наказати особисто або через когось іншого єпархіяльний Єпископ єпархії, де був винесений вирок на першому ступені процесу.
§ 2. Якби він не хотів або занедбав, на вимогу зацікавленої сторони або також з уряду виконання вироку належить до влади, якій підлягає апеляційний трибунал.
§ 3. У спорах, про які мова в кан. 1069, § 1, виконання вироку належить до Настоятеля, визначеного в уставі або статутах.
Can. 1341 – § 1. Exsecutor, nisi quid eius arbitrio in ipso tenore sententiae est permissum, debet sententiam secundum obviam verborum significationem exsecutioni mandare.
§ 2. Licet ei videre de exceptionibus circa modum et vim exsecutionis, non autem de merito causae; si vero habet aliunde compertum sententiam esse nullam vel manifesto iniustam ad normam cann. 1303, 1304 et 1326, § 2, abstineat ab exsecutione et rem ad tribunal, a quo lata est sententia, remittat partibus certioribus factis.
Кан. 1341 – § 1. Виконавець, хіба що в самому змісті вироку щось залишено на його розсуд, повинен виконати вирок згідно з очевидним значенням його слів.
§ 2. Він може розглядати застереження щодо способу і сили виконання, але не щодо суті справиь якби, однак, дізнався звідки-небудь, що вирок недійсний або явно несправедливий, згідно з приписом канн. 1303, 1304 і 1326, § 2, повинен утриматись від виконання і справу передати до трибуналу, який виніс вирок, повідомляючи про це сторони.
Can. 1342 – § 1. Quoties adiudicata actori res aliqua est, haec actori tradenda est statim ac res iudicata habetur.
§ 2. Si pars damnata est ad rem mobilem praestandam vel ad solvendam pecuniam vel ad aliud dandum aut faciendum, iudex in ipso tenore sententiae vel exsecutor pro suo arbitrio et prudentia terminum statuat ad implendam obligationem, qui tamen neque infra quindecim dies coartetur neque sex menses excedat.
Кан. 1342 – § 1. Якщо якась річ була присуджена позивачу, то коли має місце стан осудженої речі, її треба негайно передати позивачу.
§ 2. Якщо сторона була засуджена на повернення рухомої речі або заплачення грощей або щоб щось дала або зробила, то суддя в самому змісті вироку або виконавець на свій розсуд і розважливість повинен установити термін для виконання зобов’язання, який, однак, не повинен бути скорочений нижче п’ятнадцяти днів ані не перевищувати щести місяців.

CAPUT II — DE IUDICIO CONTENTIOSO SUMMARIO;
ГЛАВА ІІ — СУМАРНИЙ СПІРНИЙ ПРОЦЕС

Can. 1343 – § 1. Iudicio contentioso summario tractari possunt omnes causae iure non exclusae, nisi pars iudicium contentiosum ordinarium petit.
§ 2. Si iudicium contentiosum summarium adhibetur in causis iure exclusis, actus iudiciales sunt nulli.
Кан. 1343 – § 1. Сумарним спірним процесом можуть бути полагоджені всі справи, не виключені правом, хіба що сторона просить про застосування звичайного спірного процесу.
§ 2. Якщо сумарний спірний процес застосовується у справах, виключених правом, судові акти є недійсні.
Can. 1344 – § 1. Libellus litis introductorius praeter ea, quae in can. 1187 recensentur, debet:
1° facta, quibus actoris petitiones innituntur, breviter, integre et perspicue exponere;
2° probationes, quibus actor facta demonstrare intendit quasque simul afferre non potest, ita indicare, ut statim colligi a iudice possint.
§ 2. Libello litis introductorio adnecti debent saltem in exemplari authentico documenta, quibus petitio innititur.
Кан. 1344 – § 1. Позовна скарга, якою починається спір, крім того, що перелічується в кан. 1187, повинна:
1° викласти коротко, повно і ясно факти, на які спираються вимоги позивача;
2° так указувати на докази, з допомогою яких позивач наміряється підтвердити факти, але яких не може одночасно навести, щоб негайно могли бути зібрані суддею.
§ 2. До позовної скарги слід додати, принаймні в автентичній копії, документи, на які спирається просьба.
Can. 1345 – § 1. Si conamen conciliationis ad normam can. 1103, § 2 inutile cessit, iudex, si aestimat libellum litis introductorium aliquo fundamento niti, intra tres dies decreto ad calcem libelli apposito praecipiat, ut exemplar petitionis statim notificetur parti conventae, dato huic iure mittendi intra quindecim dies ad cancellariam tribunalis responsionem scripto datam.
§ 2. Haec notificatio effectus habet citationis iudicialis, de quibus in can. 1194.
Кан. 1345 – § 1. Якщо спроба помирення, відповідно до припису кан. 1103, § 2, виявиться даремною, суддя, якщо вважає, що позовна скарга має якусь підставу, повинен протягом трьох днів наказати декретом, доданим до самої скарги, щоб копія просьби була подана до відома відповідача, даючи йому змогу надіслати протягом п’ятнадцяти днів письмову відповідь до канцелярії трибуналу.
§ 2. Це повідомлення має наслідки судового виклику, про що мова в кан. 1194.
Can. 1346 – Si exceptiones partis conventae id exigunt, iudex actori determinet terminum ad respondendum ita, ut ex allatis utriusque partis elementis ipse controversiae obiectum perspectum habeat.
Кан. 1346 – Якщо вимагають цього застереження відповідача, суддя повинен призначити позивачу час для відповіді, так, щоб на підставі наведених двома сторонами фактів сам мав з’ясований предмет справи.
Can. 1347 – § 1. Elapsis terminis ad respondendum, de quibus in cann. 1345, § 1 et 1346, iudex perspectis autis formulam dubii determinet; deinde ad audientiam non ultra triginta dies celebrandam omnes citet, qui in ea interesse debent, addita pro partibus dubii formula.
§ 2. In citatione partes certiores fiant se posse tres saltem ante audientiam dies aliquod breve scriptum tribunali exhibere ad sua asserta comprobanda.
Кан. 1347 – § 1. Після того, як минули терміни для відповіді, про які мова в канн. 1345, § 1 і 1346, суддя, ознайомившись з актами, повинен сформулювати сумнівь потім, додаючи для сторін формулювання сумніву, викликати всіх, хто повинен бути присутній, на засідання, яке повинно відбутися не пізніше, ніж протягом тридцяти днів.
§ 2. У виклику слід повідомити сторони, що можуть принаймні на три дні до засідання пред’явити трибуналові якусь коротку записку для підтримання своїх тверджень.
Can. 1348 – In audientia primum tractantur quaestiones, de quibus in cann. 1118, 1119, 1121 et 1122.
Кан. 1348 – На засіданні насамперед розглядаються питання, про які мова в канн. 1118, 1119, 1121 і 1122.
Can. 1349 – § 1. Probationes colliguntur in audientia salvo can. 1071.
§ 2. Pars eiusque advocatus assistere possunt interrogationi ceterarum partium, testium et peritorum.
Кан. 1349 – § 1. Докази збираються на засіданні з дотриманням кан. 1071.
§ 2. Сторона та її адвокат можуть бути присутніми під час допиту інших сторін, свідків і експертів.
Can. 1350 – Responsiones partium, testium, peritorum, petitiones et exceptiones advocatorum redigendae sunt scripto a notario, sed summatim et in eis tantummodo, quae pertinent ad substantiam rei controversae, et ab eisdem subscribendae.
Кан. 1350 – Відповіді сторін, свідків, експертів, вимоги і застереженння адвокатів повинні бути сформульовані письмово нотарем, але загально і тільки в тому, що належить до суті спірної справи, і ними підписані.
 
Can. 1351 – Probationes, quae non sunt in petitione vel responsione allatae aut petitae, potest iudex admittere tantum ad normam can. 1110; postquam autem vel unus testis auditus est, iudex potest tantummodo ad normam can. 1283 novas probationes decernere.
Кан. 1351 – Докази, яких у просьбі або у відповіді не наведено, або про які не прощено, суддя може допустити тільки згідно з приписом кан. 1110ь однак, після допиту хоч би одного свідка суддя може вирішити про нові докази тільки згідно з приписом кан. 1283.
Can. 1352 – Si in audientia omnes probationes colligi non potuerunt, altera statuatur andientia.
Кан. 1352 – Якщо на засіданні не можна було зібрати всіх доказів, слід призначити друге засідання.
Can. 1353 – Probationibus collectis fit in eadem audientia discussio oralis.
Кан. 1353 – Після зібрання доказів на тому самому засіданні відбувається усне обговорення.
Can. 1354 – § 1. Nisi quid ex discussione supplendum in instructione causae comperitur, vel aliud exsistit, quod impedit, ne sententia ad normam iuris feratur, iudex expleta audientia statim causam decidat; pars dispositiva sententiae statim coram partibus praesentibus legatur.
§ 2. Potest autem tribunal propter rei difficultatem vel alia iusta de causa usque ad quintum diem utilem decisionem differre.
§ 3. Integer sententiae textus motivis expressis quam primum et ordinarie non ultra quindecim dies partibus intimetur.
Кан. 1354 – § 1. Якщо з обговорення не виявиться потреба доповняти що-небудь в інструкції справи, або не існує щось інше, що заважає винести вирок згідно з приписом права, то суддя зразу після закінчення засідання має негайно вирішити справуь вирішальна частина вироку повинна бути негайно прочитана в присутності сторін.
§ 2. Зате трибунал може через трудність справи або з іншої виправданої причини відкласти рішення аж до п’яти корисних днів.
§ 3. Повний текст вироку з його обгрунтуванням повинен бути доведений до відома сторін якнайшвидше, звичайно не пізніше, ніж протягом п’ятнадцяти днів.
Can. 1355 – Si tribunal appellationis perspicit in inferiore gradu iudicii in causa iure exclusa iudicium contentiosum summarium adhibitum esse, nullitatem sententiae declarare et causam tribunali, quod sententiam tulit, remittere debet.
Кан. 1355 – Якщо апеляційний трибунал побачить, що на нижчому ступені суду був застосований сумарний спірний процес у справі, виключеній правом, повинен визнати недійсність вироку і відіслати справу трибуналові, який виніс вирок.
Can. 1356 – In ceteris, quae ad rationem procedendi attinent, serventur canones de iudicio contentioso ordinario; tribunal autem potest suo decreto motivis praedito normas processuales, quae non sunt ad validitatem statutae, non observare, ut celeritati salva iustitia consulat.
Кан. 1356 – В інших справах, які стосуються процедури, слід дотримуватись канонів про звичайний спірний процесь однак, трибунал може своїм декретом з вмішеним обгрунтуванням не зважати на процесуальні приписи, які не встановлені для правосильності, щоб додержуючись справедливості, допомогти у прискоренні процесу.

TITULUS XXVI: DE QUIBUSDAM PROCESSIBUS SPECIALIBUS — ТИТУЛ ХХVІ: ДЕЯКІ СПЕЦІЯЛЬНІ ПРОЦЕСИ. – Can. 1357.-1400.

CAPUT I — DE PROCESSIBUS MATRIMONIALIBUS;
ГЛАВА І — ПОДРУЖНІ ПРОЦЕСИ

Art. I — DE CAUSIS AD MATRIMONII NULLITATEM DECLARANDAM;
Арт. І: Справи про визнання недійсності подружжя

1° De foro competenti — 1° Компетентний суд
Can. 1357 – Quaelibet causa matrimonialis baptizati iure proprio ad Ecclesiam spectat.
Кан. 1357 – Будь-яка подружня справа хрещеного на підставі власного права належить до Церкви.
Can. 1358 – Firmis, ubi vigent, Statutis personalibus causae de effectibus mere civilibus matrimonii, si principaliter aguntur, pertinent ad iudicem civilem, sed, si incidenter et accessorie, possunt etiam a iudice ecclesiastico ex propria auctoritate cognosci ac definiri.
Кан. 1358 – Дотримуючись особових Статутів, там, де вони діють, справи, які стосуються чисто цивільних наслідків подружжя, належать цивільному судді, якщо розглядаються головні, але, якщо, вставно і додатково, можуть також розглядатися і вирішуватись церковним суддею на підставі власної влади.
Can. 1359 – In causis de matrimonii nullitate, quae non sunt Sedi Apostolicae reservatae, competentia sunt:
1° tribunal loci, ubi matrimonium celebratum est;
2° tribunal loci, ubi pars conventa domicilium vel quasi-domicilium habet;
3° tribunal loci, ubi actor domicilium habet, dummodo utraque pars in territorio eiusdem nationis degat et Vicarius iudicialis domicilii partis conventae ea audita consentiat;
4° tribunal loci, ubi de facto colligendae sunt pleraeque probationes, dummodo Vicarius iudicialis domicilii partis conventae ea audita consentiat.
Кан. 1359 – У справах про недійсність подружжя, які не застережені для Апостольського Престолу, компетентними є:
1° трибунал місця, де було укладено подружжя;
2° трибунал місця, де відповідач має постійне або тимчасове місце проживання;
3° трибунал місця, де позивач має постійне місце проживання, якщо обидві сторони перебувають на території тієї самої нації і судовий Вікарій постійного місця проживання відповідача, вислухавши його, дасть на це згоду;
4° трибунал місця, де фактично треба буде збирати більшість доказів, якщо погодиться на це судовий Вікарій постійного місця проживання відповідача, вислухавши його.
2° De iure impugnandi matrimonium — 2° Право оскарження подружжя
Can. 1360 – Habiles sunt ad matrimonium impugnandum:
1° coniuges;
2° promotor iustitiae, si nullitas iam divulgata est et matrimonium convalidari non potest aut non expedit.
Кан. 1360 – Для оскарження подружжя здатними є:
1° супруги;
2° промотор справедливості, коли недійсність подружжя була вже розголошена і подружжя не можна узаконити або це не годиться.
Can. 1361 – § 1. Matrimonium, quod utroque coniuge vivente non est accusatum, post mortem alterutrius vel utriusque coniugis accusari non potest, nisi quaestio de validitate est praeiudicialis ad aliam controversiam sive in foro ecclesiastico sive in foro civili solvendam.
§ 2. Si vero coniux moritur pendente causa, servetur can. 1199.
Кан. 1361 – § 1. Подружжя, яке за життя двох супругів не було оскаржене, після смерті одного або обох супругів не може бути оскаржене, хіба що питання про правосильність має передпроцесуальний характер для вирішення іншого спору чи на церковному суді, чи на світському суді.
§ 2. Якщо один із супругів вмирає під час тривання справи, слід дотримуватись кан. 1199.
3° De obligationibus iudicum et tribunalis — 3° Обовжязки суддів і трибуналу
Can. 1362 – Iudex, antequam causam acceptat et quoties spem boni exitus perspicit, pastoralia media adhibeat, ut coniuges, si fieri potest, ad matrimonium convalidandum et ad consortium vitae coniugalis restaurandum inducantur.
Кан. 1362 – Суддя, поки прийме справу і скільки разів помітить надію на добрий наслідок, повинен застосувати пастирські засоби, щоб супруги, якщо це можливо, були схильні узаконити подружжя і поновити спільне подружнє життя.
Can. 1363 – § 1. Libello litis introductorio admisso praeses vel ponens procedat ad intimationem decreti citationis ad normam can. 1191.
§ 2. Transacto termino quindecim dierum ab intimatione computando praeses vel ponens, nisi alterutra pars sessionem ad litem contestandam petiit, intra decem dies formulam dubii vel dubiorum ex officio definiat decreto, quod partibus intimet.
§ 3. Formula dubii non tantum quaerat, num constet de nullitate matrimonii in casu, sed definire debet, quo capite vel quibus capitibus validitas matrimonii impugnetur.
§ 4. Post decem dies ab intimatione decreti computandos, si partes nihil opposuerunt, praeses vel ponens novo decreto causae instructionem decernat.
Кан. 1363 – § 1. Після прийняття позовної скарги голова або доповідач повинен приступити до повідомлення про декрет, який містить виклик, згідно з кан. 1191.
§ 2. Як минуло п’ятнадцять днів після повідомлення, голова або доповідач, хіба що котрась із сторін просить про сесію для зав’язки спору, повинен протягом десяти днів своїм декретом з уряду сформулювати сумнів або сумніви і повідомити про це сторони.
§ 3. Формулювання сумніву може не тільки питати, чи в даному випадку відомо про недійсність подружжя, але мусить визначити, на якій підставі або на яких підставах оскаржується правосильність подружжя.
§ 4. Після десяти днів від повідомлення про декрет, якщо сторони не мають ніяких застережень, голова або доповідач новим декретом наказує інструкцію справи.
4° De probationibus — 4° Докази
Can. 1364 – §1. Defensori vinculi, partium patronis et, si in iudicio est, etiam promotori iustitiae ius est:
1° interrogationi partium, testium et peritorum adesse salvo can. 1240;
2° acta iudicialia, etsi nondum publicata, invisere et documenta a partibus producta recognoscere.
§ 2. Interrogationi, de qua in § 1, n. 1, partes assistere non possunt.
Кан. 1364 – § 1. Захисник вузла, захисники сторін, а також промотор справедливості, якщо виступає в процесі, мають право:
1° бути присутніми під час допиту сторін, свідків і експертів, з додержанням припису кан. 1240;
2° переглянути судові акти, хоч би ще не були оголошені, й ознайомитись з документами, представленими сторонами.
§ 2. Сторони не можуть бути присутніми під час допиту, про який мова в § 1, ч. 1.
Can. 1365 – Nisi probationes aliunde plenae habentur, iudex ad partium declarationes, de quibus in can. 1217, § 2, aestimandas testes de ipsarum partium credibilitate, si fieri potest, adhibeat praeter alia indicia et adminicula.
Кан. 1365 – Якщо немає з іншого джерела повних доказів, суддя для оцінки свідчень сторін, про які мова в кан. 1217, § 2, повинен скористатися, якщо це можливо, свідками щодо правдомовності самих сторін, крім інших непрямих доказів і допоміжних засобів.
Can. 1366 – In causis de impotentia vel de defectu consensus propter mentis morbum iudex unius periti vel plurium opera utatur, nisi ex adiunctis inutilis evidenter apparet; in ceteris causis servetur can. 1255.
Кан. 1366 – У справах, які стосуються статевого безсилля або браку згоди через розумову хворобу, суддя повинен скористатися допомогою одного або кількох експертів, хіба що з обставин виразно виникає, що це даремна справаь в інших випадках слід дотримуватись припису кан. 1255.
Can. 1367 – Si in instructione causae dubium valde probabile emersit de non secuta matrimonii consummatione, tribunal potest partibus consentientibus causam de nullitate matrimonii suspendere et instructionem complere ad obtinendam solutionem matrimonii sacramentalis non consummati; deinde acta ad Sedem Apostolicam mittat una cum petitione huius solutionis ab alterutro vel utroque coniuge facta et cum voto tribunalis et Episcopi eparchialis.
Кан. 1367 – Якщо під час інструкції справи виникне дуже правдоподібний сумнів щодо недоверщеності подружжя, трибунал може припинити за згодою сторін справу про недійсність подружжя і доповнити інструкцію для розірвання сакраментального подружжя як недоверщеногоь потім повинен переслати акти до Апостольського Престолу разом з просьбою одного або двох супругів про розірвання і з думкою трибуналу й єпархіяльного Єпископа.
5° De sententia et de appellatione — 5° Вирок і апеляція
Can. 1368 – § 1. Sententia, quae matrimonii nullitatem primum declaravit, una cum appellationibus, si quae sunt, et ceteris actis iudicialibus intra viginti dies ab intimatione sententiae computandos ad tribunal appellationis ex officio mittatur.
§ 2. Si sententia pro matrimonii nullitate lata est in primo gradu iudicii, tribunal appellationis perpensis animadversionibus defensoris vinculi et, si quae sunt, etiam partium suo decreto vel decisionem continenter confirmet vel causam ad ordinarium examen secundi gradus iudicii admittat.
Кан. 1368 – § 1. Вирок, який за першим разом визнав недійсність подружжя, разом з апеляціями, якщо такі є, та іншими судовими актами треба переслати з уряду до апеляційного трибуналу протягом двадцяти днів від оголошення вироку.
§ 2. Якщо вирок про недійсність подружжя був винесений на першому ступені суду, то апеляційний трибунал, ознайомившись із зауваженнями захисника вузла і, якщо такі є, також сторін, своїм декретом повинен рішення або невідкладно підтвердити або допустити справу до звичайного розгляду на другому ступені суду.
Can. 1369 – Si in gradu appellationis novum nullitatis matrimonii caput affertur, tribunal potest illud tamquam in primo gradu iudicii admittere et de illo iudicare.
Кан. 1369 – Якщо на апеляційному ступені подано нову підставу недійсності подружжя, трибунал може її допустити і вирішити немов на першому ступені суду.
Can. 1370 – § 1. Postquam sententia, quae matrimonii nullitatem primum declaravit, in gradu appellationis confirmata est vel decreto vel altera sententia, ii, quorum matrimonium declaratum est nullum, possunt novum matrimonium celebrare statim ac decretum vel altera sententia ipsis intimata est, nisi id prohibetur vetito ipsi sententiae vel decreto apposito aut ab Hierarcha loci statuto.
§ 2. Can. 1325 servandus est, etsi sententia, quae matrimonii nullitatem declaravit, non altera sententia, sed decreto confirmata est.
Кан. 1370 – § 1. Після того, як вирок, який визнав за першим разом недійсність подружжя, буде затверджений на апеляційному ступені або декретом або другим вироком, ті, чиє подружжя було визнане недійсним, можуть наново одружитись, як тільки декрет або другий вирок буде доведений до їх відома, хіба що це було недозволено забороною, вмішеною у вироку або в декреті, або місцевим Ієрархом.
§ 2. Слід дотримуватись кан. 1325, якщо вирок, який визнав недійсність подружжя був підтверджений не другим вироком, а декретом.
Can. 1371 – Statim ac sententia facta est exsecutiva, Vicarius iudicialis debet eandem notificare Hierarchae loci, ubi matrimonium celebratum est; hic Hierarcha vero curare debet, ut quam primum de declarata nullitate matrimonii et de vetitis forte statutis in libris matrimoniorum et baptizatorum mentio fiat.
Кан. 1371 – Зразу коли вирок став здійсненим, судовий Вікарій повинен повідомити про це Ієрарха місця, де подружжя було укладенеь а цей Ієрарх має подбати про те, щоб у книгах подруж і охрещених якнайскоріше було відмічено про визнання недійсності подружжя і про можливо встановлені заборони.
6° De processu documentali — 6° Документальний процес
Can. 1372 – § 1. Admissa petitione Vicarius iudicialis vel iudex ab ipso designatus potest praetermissis sollemnibus ordinarii processus, sed citatis partibus et cum interventu defensoris vinculi matrimonii nullitatem sententia declarare, si ex documento, quod nulli contradictioni vel exceptioni est obnoxium, certo constat de exsistentia impedimenti dirimentis vel de defectu formae celebrationis matrimonii iure praescriptae, dummodo pari certitudine pateat dispensationem datam non esse, aut de defectu validi mandati procuratoris.
§ 2. Si vero agitur de eo, qui formam celebrationis matrimonii iure praescriptam servare debuit, sed matrimonium attentavit coram officiali civili vel ministro acatholico, sufficit investigatio praematrimonialis, de qua in can. 784, ad comprobandum eius statum liberum.
Кан. 1372 – § 1. Після допущення скарги судовий Вікарій або суддя, ним призначений, поминаючи формальності звичайного процесу, але викликавши сторони і з участю захисника вузла, може визнати недійсність подружжя, якщо з документа, який не підлягає ніякому запереченню або застереженню, напевно випливає наявність розриваючої перешкоди або брак приписаної правом форми вінчання, якщо з такою самою певністю відомо, що диспенза не була надана або уповноважений не мав правосильного доручення.
§ 2. Якщо, однак, йдеться про того, хто повинен був дотримуватись приписаної правом форми вінчання, але намагався одружитись перед цивільним службовцем або некатолицьким служителем, вистачає доподружнє дослідження, про яке мова в кан. 784, для доведення його вільного стану.
Can. 1373 – § 1. A sententia, de qua in can. 1372, § 1, defensor vinculi, si prudenter existimat vel vitia vel dispensationis defectum non esse certa, appellare debet ad iudicem tribunalis secundi gradus, ad quem acta sunt mittenda quique scripto certior faciendus est agi de processu documentali.
§ 2. Integrum manet parti, quae se gravatam putet, ius appellandi.
Кан. 1373 – § 1. Проти вироку, про який мова в кан. 1372, § 1, захисник вузла, якщо розумно вважає, що вади або брак диспензи не є певні, повинен апелювати до судді трибуналу другого ступеня, якому слід переслати акти і повідомити його письмово, що йдеться про документальний процес.
§ 2. Непорушним залишається право на апеляцію сторони, яка вважає себе покривдженою.
Can. 1374 – Iudex tribunalis secundi gradus cum interventu defensoris vinculi et auditis partibus decernat, utrum sententia sit confirmanda an potius procedendum in causa sit ad ordinariam normam iuris; quo in casu eam remittit ad tribunal primi gradus.
Кан. 1374 – Суддя трибуналу другого ступеня при участі захисника вузла і після вислухання сторін повинен вирішити, чи вирок слід затвердити, чи радше полагодити справу згідно із звичайним приписом праваь у цьому випадку відсилає її до трибуналу першого ступеня.
7° De Normae generales — 7° Загальні норми
Can. 1375 – Causae ad matrimonii nullitatem declarandam non possunt iudicio contentioso summario tractari.
Кан. 1375 – Справи,які стосуються визнання подружжя недійсним,не можуть розглядатися сумарним спірним процесом.
Can. 1376 – In ceteris, quae ad rationem procedendi attinent, applicandi sunt, nisi rei natura obstat, canones de iudiciis in genere et de iudicio contentioso ordinario servatis normis specialibus de causis, quae ad bonum publicum spectant.
Кан. 1376 – В інших питаннях, які стосуються процедури слід застосувати, якщо цьому не суперечить природа речі, канони про процес взагалі і про звичайний спірний процес з дотриманням спеціяльних норм щодо справ, які стосуються публічного добра.
Can. 1377 – In sententia partes moneantur de obligationibus moralibus vel etiam civilibus, quibus forte tenentur, altera erga alteram et erga filios ad debitam sustentationem et educationem praestandas.
Кан. 1377 – У вироку слід нагадати сторонам про моральні, а також громадянські зобов’язання, якими можливо зв’язані взаємно одна сторона щодо другої і щодо дітей для забезпечення належного їх утримання і виховання.

Art. II — DE CAUSIS SEPARATIONIS CONIUGUM;
Арт. ІІ: Справи про розлучення супругів

Can. 1378 – § 1. Separatio personalis coniugum, nisi aliter pro locis particularibus legitime provisum est, decerni potest decreto Episcopi eparchialis vel sententia iudicis.
§ 2. Ubi vero decisio ecclesiastica effectus civiles non sortitur vel si sententia civilis praevidetur non contraria iuri divino, Episcopus eparchialis eparchiae commorationis coniugum potest perpensis specialibus adiunctis licentiam concedere adeundi forum civile.
§ 3. Si causa versatur etiam circa effectus mere civiles matrimonii, satagat iudex, ut de licentia Episcopi eparchialis causa inde ab initio ad forum civile deferatur.
Кан. 1378 – § 1. Особове розлучення супругів, якщо відповідно до приписів права не передбачено чогось іншого щодо поодиноких місць, може бути вирішене декретом єпархіяльного Єпископа або вироком судді.
§ 2. Там, де церковне рішення не спричиняє цивільних наслідків або якщо передбачається, що цивільний вирок не буде суперечним праву Божому, єпархіяльний Єпископ єпархії перебування супругів може, взявши до уваги особливі обставини, дати дозвіл на звернення до цивільного суду.
§ 3. Якщо справа стосується також чисто цивільних наслідків подружжя, то хай суддя старається, щоб з дозволу єпархіяльного Єпископа справа вже від початку була передана до цивільного суду.
Can. 1379 – § 1. Nisi qua pars indicium contentiosum ordinarium petit, iudicium contentiosum summarium adhibeatur.
§ 2. Si iudicium contentiosum ordinarium adhibitum est et appellatio interponitur, tribunal secundi gradus auditis partibus suo decreto vel decisionem continenter confirmet vel causam ad ordinariun examen secundi gradus iudicii admittat.
Кан. 1379 – § 1. Якщо якась із сторін не попросить про звичайний спірний процес, то треба застосувати сумарний спірний процес.
§ 2. Якщо застосовано звичайний спірний процес і подано апеляцію, то трибунал другого ступеня, вислухавши сторони, повинен своїм декретом або негайно затвердити рішення або допустити справу до звичайного розгляду на другому ступені суду.
Can. 1380 – Quod attinet ad tribunalis competentiam, servetur can. 1359, nn. 2 et 3.
Кан. 1380 – У тому, що стосується компетенції трибуналу, слід дотримуватись приписів кан. 1359, чч. 2 і 3.
Can. 1381 – Iudex, antequam causam acceptat et quoties spem boni exitus perspicit, pastoralia media adhibeat, ut coniuges concilientur et ad consortium vitae coniugalis restaurandum inducantur.
Кан. 1381 – Суддя, поки прийме справу і скільки разів помітить надію на добрий наслідок, повинен застосувати пастирські засоби, щоб супруги помирились і були доведені до відновлення спільного подружнього життя.
Can. 1382 – Causis de coniugum separatione interesse debet promotor iustitiae ad normam can. 1097.
Кан. 1382 – У справах про розлучення супругів повинен брати участь промотор справедливості згідно з кан. 1097.

Art. III — DE PROCESSU PRAESUMPTAE MORTIS CONIUGIS;
Арт. ІІІ — Процес, який стосується здогадної смерті супруга

Can. 1383 – § 1. Quoties coniugis mors authentico documento ecclesiastico vel civili comprobari non potest, alter coniux a vinculo matrimonii solutus non habeatur nisi post declarationem de morte praesumpta ab Episcopo eparchiali factam.
§ 2. Hanc declarationem Episcopus eparchialis tantummodo facere potest, si peractis opportunis investigationibus ex testium depositionibus, ex fama aut ex indiciis moralem certitudinem de coniugis morte obtinuit; sola coniugis absentia, etsi diuturna, non sufficit.
§ 3. In casibus incertis et implexis Episcopus eparchialis intra fines territorii Ecclesiae patriarchalis potestatem suam exercens consulat Patriarcham; ceteri Episcopi eparchiales vero Sedem Apostolicam consulant.
§ 4. In processu praesumptae mortis coniugis requiritur interventus promotoris iustitiae, non vero defensoris vinculi.
Кан. 1383 – § 1. Якщо смерть супруга 9супруги0 не може бути підтверджена автентичним церковним або цивільним документом, другий супруг не вважається звільненим від подружнього вузла, хіба що єпархіяльний Єпископ видав деклярацію про здогадну смерть.
§ 2. Таку деклярацію єпархіяльний Єпископ може зробити тільки тоді, якщо після проведення відповідних розслідувань із заяв свідків, з чуток або із непрямих доказів матиме моральну певність про смерть супругаь самої відсутності супруга, навіть довготривалої, не вистачає.
§ 3. У непевних і складних випадках єпархіяльний Єпископ, який виконує свою владу в межах патріяршої Церкви, повинен звернутися за порадою до Патріярхаь інші єпархіяльні Єпископи – до Апостольського Престолу.
§ 4. У процесі, який стосується здогадної смерті супруга, вимагається участь промотора справедливості, але не захисника вузла.

Art. IV — DE MODO PROCEDENDI AD OBTINENDAM SOLUTIONEM MATRIMONII NON CONSUMMATI AUT SOLUTIONEM MATRIMONII IN FAVOREM FIDEI;
Арт. ІV — Спосіб судового розгляду для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри

Can. 1384 – Ad obtinendam solutionem matrimonii non consummati aut solutionem matrimonii in favorem fidei adamussim serventur normae speciales a Sede Apostolica latae.
Кан. 1384 – Для одержання звільнення від недоверщеного подружжя або звільнення від подружжя для добра віри слід точно дотримуватись спеціяльних норм, виданих Апостольським Престолом.

CAPUT II — DE CAUSIS AD SACRAE ORDINATIONIS NULLITATEM DECLARANDAM;
ГЛАВА ІІ — СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНОСТІ ВИСВЯЧЕННЯ

Can. 1385 – Validitatem sacrae ordinationis ius habent accusandi sive ipse clericus sive Hierarcha, cui clericus subest vel in cuius eparchia ordinatus est.
Кан. 1385 – Право оскарження правосильності свячення має або сам священнослужитель або Ієрарх, якому священнослужитель підлягає, або в єпархії якого одержав свячення.
Can. 1386 – § 1. Libellus de validitate sacrae ordinationis accusanda mitti debet ad competens Curiae Romanae Dicasterium, quod decernet, utrum causa ab ipso an a tribunali ab eo designato sit agenda.
§ 2. Si Dicasterium causam ad tribunal remisit, serventur, nisi rei natura obstat, canones de iudiciis in genere et de iudicio contentioso ordinario, non vero canones de iudicio contentioso summario.
§ 3. Misso libello clericus ordines sacros exercere ipso iure vetatur.
Кан. 1386 – § 1. Позовна скарга в справі оскарження правосильності свячення повинна бути відправлена до компетентної Дикастерії Римської Курії, яка вирішить, чи справу має розглядати вона сама, чи призначений нею трибунал.
§ 2. Якщо Дикастерія передала справу трибуналові, то слід дотримуватись канонів про процеси взагалі і про звичайний спірний процес, а не канонів про сумарний спірний процес, хіба що цьому суперечить природа речі.
§ 3. Після відправлення скарги священнослужителеві забороняється виконувати священнодійства на підставі самого права.
Can. 1387 – Post secundam sententiam, quae nullitatem sacrae ordinationis confirmavit, clericus omnia iura statui clericali propria amittit et ab omnibus obligationibus eiusdem status liberatur
Кан. 1387 – Після другого вироку, який підтвердив недійсність свячення, священнослужитель утрачає всі права, властиві духовному станові, і звільняється від усіх обов’язків цього стану.

CAPUT III — DE PROCEDURA IN PAROCHIS AMOVENDIS VEL TRANSFERENDIS;
ГЛАВА ІІІ — ПРОЦЕДУРА ПРИ УСУВАННІ АБО ПЕРЕНЕСЕННІ ПАРОХІВ

Can. 1388 – In amotione vel translatione parochorum servandi sunt cann. 1389 - 1400, nisi iure particulari a Sede Apostolica approbato aliud statuitur.
Кан. 1388 – При усуванні або перенесенні парохів треба дотримуватись канн. 1389-1400, хіба що партикулярним правом, затвердженим Апостольським Престолом, постановляється щось інше.

Art. I — DE MODO PROCEDENDI IN AMOTIONE PAROCHORUM;
Арт. І: Спосіб судочинства при усуванні парохів

Can. 1389 – Si alicuius parochi ministerium aliqua de causa, etiam citra gravem ipsius culpam, noxium aut saltem inefficax evasit, parochus ab Episcopo eparchiali a paroecia amoveri potest.
Кан. 1389 – Якщо служіння якогось пароха з якоїсь причини, навіть без його поважної вини, стає щкідливим або принаймні неефективним, то парох може бути усунений з парафії єпархіяльним Єпископом.
Can. 1390 – Causae, ob quas parochus a sua paroecia legitime amoveri potest, hae praesertim sunt:
1° modus agendi, qui communioni ecclesiasticae grave detrimentum vel perturbationem affert;
2° imperitia aut permanens mentis vel corporis infirmitas, quae parochum suis muneribus utiliter obeundis imparem reddunt;
3° bonae existimationis amissio penes probos et graves paroecianos vel aversio in parochum, quae praevidentur non brevi cessaturae;
4° gravis neglectus vel violatio obligationum parochi, quae post monitionem persistit;
5° mala rerum temporalium administratio cum gravi Ecclesiae damno, quoties huic malo aliud remedium afferri non potest.
Кан. 1390 – Причини, через які парох може бути законно усунений з парафії, є особливо такі:
1° поведінка, яка завдає церковній спільноті поважної шкоди або викликає замішання;
2° бездарність або тривала розумова або фізична хвороба, яка робить пароха непридатним для корисного виконування його завдань;
3° втрата доброго імені у чесних і поважних парафіян або нехіть у ставленні до пароха, що за передбаченням не скоро припиняться;
4° поважна недбайливість або порушення парафіяльних обов’язків, яке триває незважаючи на попередження;
5° погане управління дочасними справами з великою шкодою для Церкви, якщо зарадити цьому злу немає іншого засобу.
Can. 1391 – § 1. Si ex instructione peracta constat adesse causam amotionis, Episcopus eparchialis rem discutiat cum duobus parochis ex coetu parochorum, quos consilium presbyterale Episcopo eparchiali proponente ad hoc stabiliter elegit, selectis; si vero exinde censet ad amotionem esse deveniendum, causa et argumentis ad validitatem indicatis parocho paterne suadeat, ut intra tempus quindecim dierum renuntiet.
§ 2. Parochus, qui est sodalis instituti religiosi vel societatis vitae communis ad instar religiosorum amoveri potest ad nutum sive Episcopi eparchialis certiore facto Superiore maiore sive Superioris maioris certiore facto Episcopo eparchiali non requisito alterius consensu.
Кан. 1391 – § 1. Якщо на підставі проведеного розслідування виявиться, що причина для усунення існує, то єпархіяльний Єпископ повинен обговорити справу з двома парохами, вибраними з числа парохів, яких пресвітерська рада вибрала для цього на постійно на пропозицію єпархіяльного Єпископаь якщо пізніше Єпископ дійшов до висновку, що треба вдатися до усунення, то для правосильності подасть причину й аргументи та по-батьківськи порадить парохові, щоб зрікся протягом п’ятнадцяти днів.
§ 2. Парох, який є членом чернечого інституту або товариства спільного життя на подобу чернечих, може бути усунений або наказом єпархіяльного Єпископа з повідомленням про це вищого Настоятеля або наказом вищого Настоятеля з повідомленням єпархіяльного Єпископа, не вимагаючи згоди другого.
Can. 1392 – Renuntiatio a parocho fieri potest etiam sub condicione, dummodo haec ab Episcopo eparchiali legitime acceptari possit et reapse acceptetur.
Кан. 1392 – Зречення пароха може відбуватися також за умови, аби тільки воно було законно прийняте єпархіяльним Єпископом і дійсно було прийняте.
Can. 1393 – § 1. Si parochus intra praestitutos dies non respondit, Episcopus eparchialis iteret invitationem prorogando tempus utile ad respondendum.
§ 2. Si Episcopo eparchiali constat parochum alteram invitationem recepisse, non autem respondisse, etsi nullo impedimento detentum, aut si parochus renuntiationem sine motivis recusat, Episcopus eparchialis decretum amotionis ferat.
Кан. 1393 – § 1. Якщо парох протягом призначених днів не відповість, то єпархіяльний Єпископ має повторити виклик, продовжуючи корисний час для відповіді.
§ 2. Якщо єпархіяльний Єпископ установить, що парох одержав другий виклик і не відповів, хоч не мав ніякої перешкоди, або якщо парох не хоче зректися, не подаючи ніяких мотивів, то єпархіяльний Єпископ повинен видати декрет про усунення.
Can. 1394 – Si vero parochus causam adductam eiusque rationes oppugnat motiva allegans, quae insufficientia Episcopo eparchiali videntur, hic, ut valide agat:
1° invitet illum, ut inspectis actis suas impugnationes in relatione scripto danda colligat, immo probationes in contrarium, si quas habet, afferat;
2° deinde completa, si opus est, instructione una cum eisdem duobus parochis, de quibus in can. 1391, § 1, nisi alii propter illorum impossibilitatem sunt designandi, rem perpendat;
3° tandem statuat, utrum parochus sit amovendus necne, et mox decretum de re ferat.
Кан. 1394 – Якщо, однак, парох оспорює подану причину та її підстави, наводячи мотиви, які видаються єпархіяльному Єпископові недостатніми, то цей, щоб міг правосильно діяти:
1° повинен його викликати, щоб, переглянувши акти, зібрав у письмовому викладі свої рації, навіть навів протилежні докази, якщо такі має;
2° далі, доповнивши, якщо треба, інструкцію, повинен обміркувати справу разом з тими двома парохами, про яких мова в кан. 1391, § 1, хіба що необхідно призначити інших, тому що ті не можуть цього виконати;
3° нарешті має вирішити, чи пароха треба усунути чи ні, і негайно повинен видати у цій справі декрет.
Can. 1395 – Amoto parocho Episcopus eparchialis consulat collatione alterius officii, si ille ad hoc idoneus est, vel pensione, prout casus fert et adiuncta permittunt.
Кан. 1395 – Єпархіяльний Єпископ має подбати про те, щоб усуненому парохові було надано інший уряд, якщо той до цього здатний, або призначено пенсію, залежно від того, чи випадок велить або обставини дозволяють.
Can. 1396 – § 1. Parochus amotus debet a parochi officio exercendo abstinere, quam primum liberam relinquere domum paroecialem et omnia, quae ad paroeciam pertinent, illi tradere, cui Episcopus eparchialis paroeciam commisit.
§ 2. Si vero de infirmo agitur, qui ex domo paroeciali sine incommodo non potest alio transferri, Episcopus eparchialis eidem relinquat domus paroecialis usum, etiam exclusivum, eadem necessitate durante.
§ 3. Pendente recursu adversus amotionis decretum Episcopus eparchialis non potest novum parochum nominare, sed per administratorem paroeciae interim provideat.
Кан. 1396 – § 1. Усунений парох повинен утримуватись від виконування уряду пароха, якнайшвидше звільнити парафіяльний дім і все, що належить парафії, передати тому, кому єпархіяльний Єпископ доручив парафію.
§ 2. Якщо ж ідеться про хворого, який не може бути без труднощів перенесений з парафіяльного дому на інше місце, єпархіяльний Єпископ повинен йому залишити користування ним, навіть виключне, поки триватиме ця необхідність.
§ 3. Під час рекурсу проти декрету усунення єпархіяльний Єпископ не може іменувати нового пароха, але на той час повинен подбати про встановлення парафіяльного адміністратора.

Art. II — DE MODO PROCEDENDI IN TRANSLATIONE PAROCHORUM;
Арт. ІІ: Процедура перенесення парохів

Can. 1397 – Si salus animarum vel Ecclesiae necessitas aut utilitas postulat, ut parochus a sua, quam utiliter regit, ad aliam paroeciam aut ad aliud officium transferatur, Episcopus eparchialis eidem translationem scripto proponat ac suadeat, ut pro Dei atque animarum amore consentiat.
Кан. 1397 – Якщо спасіння душ або потреба чи користь Церкви того вимагає, щоб парох із своєї парафії, якою успіщно керував, був перенесений до іншої парафії або на інший уряд, то єпархіяльний Єпископ повинен йому на письмі запропонувати перенесення і порадити, щоб погодився на це з уваги на любов до Бога і душ.
Can. 1398 – Si parochus consilio ac suasionibus Episcopi eparchialis obsequi non intendit, rationes scripto exponat.
Кан. 1398 – Якщо парох не має наміру піти за радою і напоумленням єпархіяльного Єпископа, то повинен викласти письмово свої міркування.
Can. 1399 – § 1. Episcopus eparchialis, si non obstantibus allatis rationibus iudicat a suo proposito non esse recedendum, cum duobus parochis ex coetu, de quo in can. 1391, § 1, selectis rationes perpendat, quae translationi favent vel obstant; si vero exinde translationem peragendam censet, paternas exhortationes parocho iteret.
§ 2. His peractis, si adhuc et parochus renuit et Episcopus eparchialis putat translationem esse faciendam, hic decretum translationis ferat statuens paroeciam elapso determinato die esse vacaturam.
§ 3. Hoc die inutiliter elapso Episcopus eparchialis paroeciam vacantem declaret.
Кан. 1399 – § 1. Якщо, незважаючи на наведені міркування, єпархіяльний Єпископ вважає, що не повинен відступати від свого наміру, то мусить з двома парохами, вибраними з-поміж тих, про яких мова в кан. 1391, § 1, взяти до уваги підстави, які є за або проти перенесенняь якщо він надалі вважає, що треба здійснити перенесення, то повинен поновити щодо пароха батьківське заохочення.
§ 2. Якщо після цього парох надалі відмовляється і єпархіяльний Єпископ вважає, що перенесення треба здійснити, видає декрет перенесення, постановляючи, що парафія після призначеного часу буде вакантною.
§ 3. Після того, як цей час минув безкорисно, єпархіяльний Єпископ повинен оголосити, що парафія вакантна.
Can. 1400 – In casu translationis serventur can. 1396, iura quaesita et aequitas.
Кан. 1400 – У випадку перенесення слід дотримуватись приписів кан. 1396, набутих прав і справедливості.

TITULUS XXVII: DE SANCTIONIBUS POENALIBUS IN ECCLESIA — ТИТУЛ ХХVІІ — КАРНІ САНКЦІЇ В ЦЕРКВІ. – Can. 1401.-1467.

CAPUT I — DE DELICTIS ET POENIS IN GENERE;
ГЛАВА І — ЗЛОЧИНИ І КАРИ ВЗАГАЛІ

Can. 1401 – Cum omnem rationem init Deus, ut errantem ovem reducat, illi, qui ab Eo solvendi et ligandi potestatem acceperunt, morbo eorum, qui deliquerunt, convenientem medicinam afferant, eos arguant, obsecrent, increpent in omni patientia et doctrina, immo poenas imponant, ut vulneribus a delicto illatis medeatur ita, ut neque delinquentes ad desperationis praecipitia impellantur neque frena ad vitae dissolutionem et legis contemptum relaxentur.
Кан. 1401 – Оскільки Бог уживає всіх засобів, щоб заблукану вівцю навернути, то ті, що одержали від Нього владу розв’язування і зв’язування, повинні відповідно лікувати недугу тих, що скоїли злочин, їх переконувати, напоумляти, ганити з великою терпеливістю і знанням, а навіть повинні накладати кари, щоб гоїти рани, заподіяні злочином, так, щоб проступників ані не кидати у прірву відчаю, ані не допускати до розбещеного життя і нехтування закону.
Can. 1402 – § 1. Poena canonica per iudicium poenale in cann. 1468 - 1482 praescriptum irrogari debet firma potestate coercitiva iudicis in casibus iure expressis et reprobata contraria consuetudine.
§ 2. Si vero iudicio auctoritatis, de qua in § 3, graves obstant causae, ne iudicium poenale fiat, et probationes de delicto certae sunt, delictum puniri potest per decretum extra iudicium ad normam cann. 1486 et 1487, dummodo non agatur de privatione officii, tituli, insignium aut de suspensione ultra annum, de reductione ad inferiorem gradum, de depositione vel de excommunicatione maiore.
§ 3. Hoc decretum praeter Sedem Apostolicam ferre possunt intra fines suae competentiae Patriarcha, Archiepiscopus maior, Episcopus eparchialis atque Superior maior instituti vitae consecratae, qui potestatem regiminis ordinariam habet, ceteris omnibus exclusis.
Кан. 1402 – § 1. Канонічна кара повинна бути накладена через карний процес, приписаний в канн. 1468-1482, із збереженням караючої влади судді у випадках, окреслених правом і з відхиленням протилежного звичаю.
§ 2. Якщо на думку судової влади, про яку мова в § 3, заважають поважні причини, щоб не відбувся карний процес, і є певні докази щодо злочину, то злочин може бути покараний декретом поза судом згідно з канн. 1486 і 1487, аби тільки не йшлося про позбавлення уряду, титулу, відзнак або про суспензу понад рік, про редукцію до нижчого ступеня, про позбавлення духовного стану або про велику екскомуніку.
§ 3. Такий декрет, крім Апостольського Престолу, можуть видати в межах своєї компетенції Патріярх, верховний Архієпископ, єпархіяльний Єпископ і вищий Настоятель інституту посвяченого життя, який має звичайну владу управління, з виключенням усіх інших.
Can. 1403 – § 1. Etsi de delictis agitur, quae poenam secumferunt iure obligatoriam, Hierarcha audito promotore iustitiae a procedura poenali, immo a poenis irrogandis prorsus abstinere potest, dummodo ipsius Hierarchae iudicio haec omnia simul concurrant: delinquens in iudicium nondum delatus suum delictum Hierarchae in foro externo sincera paenitentia motus confessus est necnon de reparatione scandali et damni congrue provisum est.
§ 2. Hoc vero Hierarcha facere non potest, si de delicto agitur, quod poenam secumfert, cuius remissio auctoritati superiori reservata est, donec licentiam ab eadem auctoritate obtinuerit.
Кан. 1403 – § 1. Хоча йдеться про злочини, які несуть за собою обов’язкове покарання, Ієрарх, вислухавши промотора справедливості, може цілком утриматись від карної процедури, навіть від накладання кар, якщо тільки на думку самого Ієрарха все це рівночасно збігається: правопорушник, якого справу ще не передано до суду, визнав Ієрархові свій злочин у зовнішній сфері під впливом щирого покаяння і відповідно подбано про виправлення скандалу і шкоди.
§ 2. Зробити цього, однак, Ієрарх не може, якщо йдеться про злочин, який несе за собою кару, відпущення якої застережене вищій владі, поки не одержить дозволу від цієї ж влади.
Can. 1404 – § 1. In poenis benignior est interpretatio facienda.
§ 2. Non licet poenam de persona ad personam vel de casu ad casum producere, etsi par adest ratio, immo gravior.
Кан. 1404 – § 1. У покараннях слід вдаватися до лагідніщого тлумачення.
§ 2. Не можна переносити кару з особи на особу або з випадку на випадок, хоч би підстава була така сама, а то й поважніща.
Can. 1405 – § 1. Qui habet potestatem legislativam, potest, quatenus vere necessarium est ad aptius providendum disciplinae ecclesiasticae, etiam leges poenales ferre necnon suis legibus etiam legem divinam aut ecclesiasticam ab auctoritate superiore latam congrua poena munire servatis suae competentiae limitibus ratione territorii vel personarum.
§ 2. Poenis iure communi in aliquod delictum statutis aliae poenae iure particulari addi possunt; id antem ne fiat nisi gravissima de causa; si vero iure communi indeterminata vel facultativa poena statuitur, iure particulari in eius locum poena determinata vel obligatoria statui potest.
§ 3. Curent Patriarchae et Episcopi eparchiales, ut leges poenales iuris particularis in eodem territorio, quatenus fieri potest, uniformes sint.
Кан. 1405 – § 1. Той, хто має законодавчу владу, може, наскільки це справді необхідне для кращого забезпечення церковної дисципліни, також видавати карні закони і своїми законами забезпечити відповідною карою Божий або церковний закон, виданий вищою владою, дотримуючись меж своєї компетенції з уваги на територію або на особи.
§ 2. До кар, установлених загальним правом за який-небудь злочин, можуть бути додані партикулярним правом інші кариь але це може статися лише з дуже поважної причиниь якщо ж загальним правом встановлюється невизначена або факультативна кара, партикулярним правом може бути на її місце встановлена кара визначена або обов’язкова.
§ 3. Патріярхи і єпархіяльні Єпископи повинні турбуватись, щоб, наскільки це можливо, на тій самій території були однакові карні закони партикулярного права.
Can. 1406 – § 1. Quatenus aliquis potest praecepta imponere, eatenus potest re mature perpensa et maxima moderatione poenas determinatas per praeceptum comminari eis exceptis, quae in can. 1402, § 2 enumerantur; Patriarcha vero de consensu Synodi permanentis etiam has poenas per praeceptum comminari potest.
§ 2. Monitio cum comminatione poenarum, qua Hierarcha legem non poenalem in casibus singularibus urget, praecepto poenali aequiparatur.
Кан. 1406 – § 1. Наскільки хтось може видавати накази, настільки може після зрілого обміркування справи і з якнайбільшою поміркованістю за допомогою наказу погрозити визначеними карами, за винятком тих, що перелічені в кан. 1402, § 2ь а Патріярх за згодою постійного Синоду може також за допомогою наказу погрозити такими карами.
§ 2. Попередження з погрозою покарання, яким Ієрарх в особливих випадках відстоює не карний закон, прирівнюється до карного наказу.
Can. 1407 – § 1. Si iudicio Hierarchae, qui poenam irrogare potest, natura delicti id patitur, poena irrogari non potest, nisi delinquens antea semel saltem monitus est, ut a delicto desisteret, dato congruo ad resipiscentiam tempore.
§ 2. A delicto destitisse dicendus est is, quem delicti sincere paenituit quique praeterea congruam reparationem scandali et damni dedit vel saltem serio promisit.
§ 3. Monitio poenalis vero, de qua in can. 1406, § 2, sufficiens est, ut poena irrogari possit.
Кан. 1407 – § 1. Якщо на думку Ієрарха, який може накладати кару, природа злочину це дозволяє, кари не можна накладати, якщо правопорушник раніше не був принаймні один раз попереджений, щоб відступив від злочину, з наданням йому відповідного часу схаменутися.
§ 2. Треба вважати, що перестав порушувати право той, хто щиросердно розкаявся у злочині й, крім того, дав відповідне відшкодування за згіршення і шкоду або принаймні поважно обіцяв.
§ 3. Карне попередження, про яке мова в кан. 1406, § 2, вистачає, щоб кара могла бути накладеною.
Can. 1408 – Poena reum non tenet, nisi postquam sententia vel decreto irrogata est, salvo iure Romani Pontificis vel Concilii Oecumenici aliter statuendi.
Кан. 1408 – Кара зобов’язує винуватця тільки після того, як була накладена вироком або декретом, з тим, що Римський Архієрей або Вселенський Собор має право постановити щось інше.
Can. 1409 – § 1. In lege poenali applicanda, etsi lex utitur verbis praeceptivis, iudex pro sua conscientia et prudentia potest:
1° poenae irrogationem in tempus magis opportunum differre, si ex praepropera rei punitione maiora mala eventura praevidentur;
2° a poena irroganda abstinere vel poenam mitiorem irrogare, si reus emendatus est necnon de reparatione scandali et damni congrue provisum est aut si ipse reus satis ab auctoritate civili punitus est aut punitum iri praevidetur;
3° poenas intra aequos limites moderari, si reus plura delicta commisit et nimius videtur poenarum cumulus;
4° obligationem servandi poenam suspendere in favorem eius, qui omni probitate vitae hucusque commendatus primum deliquit, dummodo scandalum reparandum non urgeat; poena suspensa prorsus cessat, si intra tempus a iudice determinatum reus iterum non deliquit, secus tamquam utriusque delicti debitor gravius puniatur, nisi interim actio poenalis pro priore delicto exstincta est.
§ 2. Si poena est indeterminata neque aliter lex cavet, iudex poenas in can. 1402, § 2 recensitas irrogare non potest.
Кан. 1409 – § 1. У застосуванні карного закону, хоч закон користується наказовими словами, суддя може згідно із своєю совістю і розсудливістю:
1° відкласти накладання кари на більш відповідний час, якщо передбачається, що з надто поспіщного покарання винуватця виникне більше зло;
2° утриматись від накладання кари або накладати лагідніщу кару, якщо винуватець виправився і відповідно подбано про направу згіршення і шкоди або якщо сам винуватець достатньо був покараний або передбачається, що буде покараний цивільною владою;
3° пом’якщувати кари в справедливих межах, якщо винуватець скоїв більше злочинів, або надто великим видається нагромадження кар;
4° припинити обов’язок відбування кари на користь того, хто скоїв злочин уперше, а до того часу був поважаний за чесне життя, якщо тільки не існує необхідність виправити згіршенняь зупинення кари повністю кінчається, якщо протягом часу, визначеного суддею, винуватець не провинився вдруге, в противному разі він повинен бути покараний суворіше, неначе боржник, за два злочини, хіба що карний позов за перший злочин тим часом перестав діяти.
§ 2. Якщо кара є невизначена і закон не застерігає чогось іншого, суддя не може накладати кар, перелічених у кан. 1402, § 2.
Can. 1410 – In poenis clerico irrogandis ei salva esse debent, quae ad congruam sustentationem sunt necessaria, nisi agitur de depositione, quo in casu Hierarcha curet, ut deposito, qui propter poenam vere indiget, quo meliore fieri potest modo, provideatur salvis semper iuribus ortis circa praecaventiam et securitatem socialem necnon assistentiam sanitariam in favorem eius eiusque familiae, si coniugatus est.
Кан. 1410 – При накладанні кар на священнослужителя йому повинно бути збережене те, що необхідне для належного утримання, хіба що йдеться про позбавлення духовного стану. У цьому випадку Ієрарх повинен подбати, щоб позбавленому духовного стану, який через кару справді опинився в біді, допомогти найкращим чином, завжди із збереженням прав щодо забезпечення, соціяльної захищеності і лікарської опіки для добра його і його сім’ї, якщо він одружений.
Can. 1411 – Nulla poena irrogari potest, postquam actio poenalis exstincta est.
Кан. 1411 – Ніякої кари не можна накладати, після того як карний позов припинився.
Can. 1412 – § 1. Qui lege aut praecepto tenetur, adnexae eidem quoque poenae obnoxius est.
§ 2. Si, postquam delictum commissum est, lex mutatur, applicanda est lex reo favorabilior.
§ 3. Si vero lex posterior tollit legem vel saltem poenam, haec, quomodocumque irrogata erat, statim cessat.
§ 4. Poena reum ubique tenet etiam resoluto iure eius, qui poenam irrogavit, nisi aliter iure communi expresse cavetur.
Кан. 1412 – § 1. Кого зобов’язує закон або наказ, той підлягає також пов’язаній з ними карі.
§ 2. Якщо після скоєння злочину міняється закон, треба застосувати інший закон, корисніщий для винуватця.
§ 3. Якщо ж пізніший закон скасовує закон або принаймні кару, вона, яким би чином не була накладена, зразу припиняється.
§ 4. Кара зобов’язує винуватця всюди, навіть після припинення влади того, хто її наклав, хіба що правом виразно застережено щось інше.
Can. 1413 – § 1. Nulli poenae est obnoxius, qui decimum quartum aetatis annum non explevit.
§ 2. Qui vero intra decimum quartum et duodevicesimum aetatis annum delictum commisit, puniri potest tantummodo poenis, quae privationem alicuius boni non includunt, nisi Episcopus eparchialis vel iudex in casibus specialibus aliter melius consuli posse censet eiusdem emendationi.
Кан. 1413 – § 1. Не підлягає жодній карі той, хто не закінчив чотирнадцяти років життя.
§ 2. Той, хто між чотирнадцятим і вісімнадцятим роком життя скоїв злочин, може бути покараний тільки карами, які не включають позбавлення якогось майна, хіба що єпархіяльний Єпископ або суддя в спеціяльних випадках вважає, що можна інакше краще подбати про його виправлення.
Can. 1414 – § 1. Poenis is tantum subicitur, qui legem poenalem vel praeceptum poenale violavit aut deliberate aut ex graviter culpabili omissione debitae diligentiae aut ex graviter culpabili ignorantia legis vel praecepti.
§ 2. Posita externa legis poenalis vel praecepti poenalis violatione praesumitur eam deliberate factam esse, donec contrarium probetur; in ceteris legibus vel praeceptis id praesumitur tantummodo, si lex vel praeceptum iterum post monitionem poenalem violatur.
Кан. 1414 – § 1. Покаранню підлягає тільки той, хто порушив карне право або карний наказ свідомо або внаслідок ганебного занедбання належної старанності або через дуже ганебне незнання закону чи наказу.
§ 2. Коли сталося зовнішнє порушення карного закону або наказу, приймається, що воно було вчинене свідомо, поки не доведено протилежногоь в інших законах або наказах це припускається тільки, якщо закон або наказ порушується вдруге після карного попередження.
Can. 1415 – Si qua adest secundum communem praxim et doctrinam canonicam circumstantia attenuans, dummodo tamen delictum adhuc habeatur, iudex poenam lege vel praecepto statutam temperare debet; immo pro sua prudentia, si censet aliter posse melius consuli rei emendationi atque reparationi scandali et damni, potest etiam a poena irroganda abstinere.
Кан. 1415 – Якщо згідно з загальною практикою і канонічною наукою є якась пом’якщуюча обставина, причому, однак, злочин надалі існує, суддя повинен облегшити кару, встановлену законом або наказомь мало того, якщо відповідно до своєї розсудливості, вважає, що можна краще подбати про виправлення винуватця і поправи згіршення і шкоди, може навіть утриматись від накладання кари.
Can. 1416 – Si delictum a recidivo commissum est vel si alia adest secundum communem praxim et doctrinam canonicam circumstantia aggravans, iudex potest reum gravius punire, quam lex vel praeceptum statuit, non exclusis poenis in can. 1402, § 2 recensitis.
Кан. 1416 – Якщо злочин скоїв рецидивіст або якщо існує згідно з загальною практикою і канонічною наукою обтяжуюча обставина, то суддя може покарати винуватця тяжче, ніж постановляє закон або наказ, не виключаючи кар, перелічених в кан. 1402, § 2.
Can. 1417 – Qui communi delinquendi consilio in delictum concurrunt neque in lege vel praecepto expresse nominantur, eisdem poenis ac auctor principalis puniri possunt vel ad prudentiam iudicis aliis poenis eiusdem vel minoris gravitatis.
Кан. 1417 – Ті, що, спільно запланувавши злочин, співдіють у злочині, але не названі виразно в законі або наказі, підлягають тим самим карам, що і головний винуватець, або, на розсуд судді, іншим карам такої самої або меншої тяжкості.
Can. 1418 – § 1. Qui aliquid ad delictum patrandum egit vel omisit nec tamen praeter suam voluntatem delictum consummavit, non tenetur poena in delictum consummatum statuta, nisi lex vel praeceptum aliter cavet.
§ 2. Si vero actus vel omissiones natura sua ad delicti exsecutionem conducunt, auctor congrua poena puniatur, praesertim si scandalum aliudve grave damnum evenit, leviore tamen quam ea, quae in delictum consummatum constituta est.
§ 3. Ab omni poena liberatur, qui sua sponte ab incepta delicti exsecutione destitit, si nullum ex conatu damnum aut scandalum ortum est.
Кан. 1418 – § 1. Хто вчинив що-небудь для здійснення злочину або що-небудь занедбав, але без власної волі не встиг його скоїти, не підлягає карі, встановленій за скоєний злочин, хіба що закон або наказ застерігає щось інше.
§ 2. Якщо дії або занедбання за своєю природою ведуть до скоєння злочину, винуватця слід належно покарати, особливо якщо виникло згіршення та інша поважна шкода, але легшою карою від передбаченої за скоєний злочин.
§ 3. Від будь-якої кари звільняється той, хто з власної волі відступив від початого виконання злочину, якщо жодної шкоди або згіршення із спроби не виникло.
Can. 1419 – § 1. Qui a lege poenali dispensare potest vel a praecepto poenali eximere, potest etiam poenam vi eiusdem legis vel praecepti irrogatam remittere.
§ 2. Potest praeterea lege vel praecepto poenali aliis quoque potestas conferri poenas remittendi.
Кан. 1419 – § 1. Хто може диспензувати від карного закону або звільнити від карного наказу, може також звільнити від кари, накладеної силою того ж закону або наказу.
§ 2. Крім того, законом або карним наказом може бути надана також іншим влада звільняти від кар.
Can. 1420 – § 1. Poenam vi iuris communis irrogatam remittere potest:
1° Hierarcha, qui iudicium poenale promovit vel decreto poenam irrogavit;
2° Hierarcha loci ubi reus actu commoratur, consulto vero Hierarcha, de quo in n. 1.
§ 2. Hae normae valent etiam circa poenas vi iuris particularis vel praecepti poenalis irrogatis, nisi aliter iure particulari Ecclesiae sui iuris cavetur.
§ 3. Poenam vero a Sede Apostolica irrogatam sola Sedes Apostolica remittere potest, nisi Patriarchae vel aliis remissio poenae delegatur.
Кан. 1420 – § 1. Від кари, накладеної силою загального права, може звільнити:
1° Ієрарх, який почав карний процес або декретом наклав кару;
2° Ієрарх місця, де в даний момент перебуває винуватець, але порадившись з Ієрархом, про якого мова в ч. 1.
§ 2. Ці приписи стосуються також кар, накладених силою партикулярного права або карного наказу, хіба що партикулярним правом Церкви свого права застережено інакше.
§ 3. Від кари, накладеної Апостольським Престолом, може звільнити тільки Апостольський Престол, хіба що звільнення від кари делегується Патріярхові або іншим.
Can. 1421 – Remissio poenae vi aut metu gravi aut dolo extorta ipso iure nulla est.
Кан. 1421 – Звільнення від кари, вимущене силою або тяжким страхом або підступом, недійсне на підставі самого права.
Can. 1422 –§ 1. Remissio poenae dari potest etiam inscio reo vel sub condicione.
§ 2. Remissio poenae dari debet scripto, nisi gravis causa aliud suadet.
§ 3. Caveatur, ne petitio remissionis poenae vel ipsa remissio divulgetur, nisi quatenus id vel utile est ad rei famam tuendam vel necessarium ad scandalum reparandum.
Кан. 1422 – § 1. Звільнення від кари може бути надане винуватцю також без його відома або умовно.
§ 2. Звільнення від кари повинно бути надане письмово, хіба що поважна причина радить щось інше.
§ 3. Слід остерігатись, щоб просьба про звільнення або само звільнення не були розголошені, хіба наскільки це потрібне для захисту доброго імені винуватця або необхідне для виправлення згіршення.
Can. 1423 – § 1. Salvo iure Romani Pontificis remissionem cuiusvis poenae sibi vel aliis reservandi, Synodus Episcoporum Ecclesiae patriarchalis vel archiepiscopalis maioris lege propter graves circumstantias lata reservare potest remissionem poenarum Patriarchae vel Archiepiscopo maiori pro subditis, qui intra fines territorii Ecclesiae, cui praeest, domicilium vel quasi-domicilium habent; nemo alius potest valide sibi vel aliis reservare remissionem poenarum iure communi statutarum nisi de consensu Sedis Apostolicae.
§ 2. Omnis reservatio stricte est interpretanda.
Кан. 1423 – § 1. Зберігаючи право Римського Архієрея на застереження собі або іншим звільнення від якої-небудь кари, Синод Єпископів патріяршої або верховної архієпископської Церкви на підставі закону може внаслідок важких обставин застерегти звільнення від кар Патріярхові або верховному Архієпископові для підданих, які в межах території очолюваної ним Церкви мають постійне або тимчасове місце проживанняь ніхто інший не може правосильно застерегти собі або іншим звільнення від кар, установлених загальним правом, хіба що за згодою Апостольського Престолу.
§ 2. Будь-яке застереження слід стисло тлумачити.
Can. 1424 – § 1. Remissio poenae dari non potest, nisi reum delicti patrati sincere paenituit necnon de reparatione scandali et damni congrue provisum est.
§ 2. Si vero iudicio illius, cui remissio poenae competit, impletae sunt hae condiciones, remissio, quatenus natura poenae spectata fieri potest, ne denegetur.
Кан. 1424 – § 1. Звільнення від кари не можна дати, якщо винуватець не розкаявся щиро у вчиненому злочині і не подбано належно про виправлення згіршення і заподіяної шкоди.
§ 2. Якщо на думку того, до кого належить звільнення від кари, ці умови були виконані, не можна відмовити у звільненні, наскільки природа кари може бути взята до уваги.
Can. 1425 – Si quis pluribus poenis detinetur, remissio valet tantummodo pro poenis in ipsa expressis; remissio generalis autem omnes aufert poenas eis exceptis, quas in petitione reus mala fide reticuit.
Кан. 1425 – Якщо хтось обтяжений багатьма карами, звільнення стосується тільки тих кар, які виразно у ньому вказаніь зате загальне звільнення охоплює всі кари, за винятком тих, які винуватець у просьбі із злим умислом замовчав.
Can. 1426 – § 1. Nisi alia poena iure determinata est, irrogari possunt secundum antiquas Ecclesiarum orientalium traditiones poenae, quibus imponitur aliquod grave opus religionis vel pietatis vel caritatis peragendum veluti preces determinatae, pia peregrinatio, speciale ieiunium, eleemosynae, recessus spirituales.
§ 2. Illi, qui has poenas non est dispositus acceptare, aliae poenae irrogentur.
Кан. 1426 – § 1. Якщо правом не окреслена інша кара, то згідно із стародавніми традиціями східних Церков можуть бути накладені кари, які зобов’язують виконати якесь важливе релігійне чи побожне або милосердне діло, як наприклад, визначені молитви, проща, спеціяльний піст, милостині, реколекції.
§ 2. На того, хто не схильний прийняти ці кари, слід накласти інші кари.
Can. 1427 – § 1. Salvo iure particulari correptio publica fit coram notario vel duobus testibus aut per epistulam ita tamen, ut de receptione et tenore epistulae ex aliquo documento constet.
§ 2. Cavendum est, ne ipsa correptione publica locus detur maiori, quam par est, infamiae rei.
Кан. 1427 – § 1. Із збереженням партикулярного права, прилюдна догана відбувається або перед нотарем або при двох свідках або за допомогою листа, однак так, щоб про одержання і зміст листа було відомо на підставі якогось документа.
§ 2. Слід остерігатися, щоб прилюдна догана не призвела до більшої, ніж годиться, неслави винуватця.
Can. 1428 – Si gravitas casus fert et praecipue si agitur de recidivis, Hierarcha etiam praeter poenas per sententiam ad normam iuris irrogatas reum submittere potest vigilantiae modo per decretum administrativum determinato.
Кан. 1428 – Якщо тяжкість випадку вимагає, особливо якщо йдеться про рецидивістів, Ієрарх, крім кар, накладених вироком, згідно з приписом права, може також піддати винуватця наглядові в спосіб, визначений в адміністративному декреті.
Can. 1429 – § 1. Prohibitio commorandi in certo loco vel territorio tantum clericos vel religiosos vel sodales societatis vitae communis ad instar religiosorum afficere potest, praescriptio vero commorandi in certo loco vel territorio nonnisi clericos eparchiae ascriptos salvo iure institutorum vitae consecratae.
§ 2. Ut praescriptio commorandi in certo loco vel territorio irrogetur, requiritur consensus Hierarchae loci, nisi agitur vel de domo instituti vitae consecratae iuris pontificii vel patriarchalis, quo in casu requiritur consensus Superioris competentis, vel de domo clericis plurium eparchiarum paenitentibus vel emendandis destinata.
Кан. 1429 – § 1. Заборона перебування на певному місці або території може стосуватися тільки священнослужителів або ченців або членів товариства спільного життя на подобу чернечих, але наказ перебування на певному місці або території стосується тільки священнослужителів, приписаних до єпархії, з дотриманням права інститутів посвяченого життя.
§ 2. Щоб наказ перебування на певному місці або території був виданий, вимагається згода місцевого Ієрарха, хіба що йдеться про дім інституту посвяченого життя папського або патріяршого права, у цьому випадку потрібна згода компетентного Настоятеля, або про дім призначений для священнослужителів багатьох єпархій, які там відбувають покуту або повинні виправитись.
Can. 1430 – § 1. Privationes poenales afficere possunt tantum illas potestates, officia, ministeria, munera, iura, privilegia, facultates, gratias, titulos, insignia, quae sunt sub potestate auctoritatis poenam constituentis vel Hierarchae, qui iudicium poenale promovit vel decreto eam irrogat; idem valet pro translatione poenali ad aliud officium.
§ 2. Potestatis ordinis sacri privatio dari non potest, sed tantum prohibitio omnes vel aliquos eius actus exercendi ad normam iuris communis; item dari non potest privatio graduum academicorum.
Кан. 1430 – § 1. Карні позбавлення можуть стосуватися тільки тих влад, урядів, служінь, завдань, прав, привілеїв, повноважень, ласк, титулів, відзначень, які є у віданні влади, яка постановлює кару, або Ієрарха, який почав карний процес або декретом кару накладаєь те саме стосується карного перенесення на інший уряд.
§ 2. Не можна позбавити влади свячень, а тільки заборонити виконування всіх або деяких актів згідно з приписом загального праваь подібно не можна позбавити когось академічних ступенів.
Can. 1431 – § 1. Excommunicatione minore puniti privantur susceptione Divinae Eucharistiae; excludi insuper possunt a participatione in Divina Liturgia, immo etiam ab ingressu in ecclesiam, si in ea cultus divinus publice celebratur.
§ 2. Ipsa sententia vel decreto, quo haec poena irrogatur, definiri debet eiusdem poenae extensio et, si casus fert, duratio.
Кан. 1431 – § 1. Покарані малою екскомунікою позбавляються приймання Пресв. Євхаристіїь надто можуть бути виключеними від участі в Божественній Літургії, навіть від вступу до церкви, коли в ній публічно відправляється богослужіння.
§ 2. У самому вироку або декреті, який накладає цю кару, повинен бути визначений обсяг кари і, якщо випадок вимагає, тривалість.
Can. 1432 – § 1. Suspensio potest esse vel ab omnibus vel aliquibus actibus potestatis ordinis aut regiminis, ab omnibus vel aliquibus actibus vel iuribus cum officio, ministerio vel munere conexis; eiusdem vero extensio ipsa sententia vel decreto, quo poena irrogatur, definiatur, nisi iure iam determinata est.
§ 2. Nemo suspendi potest nisi ab actibus, qui sunt sub potestate auctoritatis poenam constituentis vel Hierarchae, qui iudicium poenale promovet vel decreto suspensionem irrogat.
§ 3. Suspensio numquam afficit validitatem actuum nec ius habitandi, si quod reus ratione officii, ministerii vel muneris habet; suspensio vero vetans fructus, remunerationes, pensiones aliudve percipere secumfert obligationem restituendi, quidquid illegitime, etsi bona fide, perceptum est.
Кан. 1432 – § 1. Суспенза може бути від усіх або тільки від деяких актів священнодійства або управління, від усіх або деяких актів або прав, пов’язаних з урядом, служінням або завданнямь але її обсяг повинен бути визначений самим вироком або декретом, який накладає кару, хіба що він уже окреслений правом.
§ 2. Нікого не можна суспензувати як тільки від актів, які є у віданні влади, що установлює кару, або Ієрарха, котрий провадить карний процес або декретом накладає суспензу.
§ 3. Суспенза ніколи не стосується правосильності актів ні права мешкання, якщо винуватець має його з уваги на уряд, служіння або завданняь натомість суспенза, яка забороняє одержувати доходи, винагороди, платні та інше, містить у собі обов’язок повернути все, що було незаконно прийняте, навіть у добрій вірі.
Can. 1433 – § 1. Clericus ad inferiorem gradum reductus vetatur illos actus potestatis ordinis et regiminis exercere, qui huic gradui consentanei non sunt.
§ 2. Clericus vero a statu clericali depositus privatur omnibus officiis, ministeriis aliisve muneribus, pensionibus ecclesiasticis et qualibet potestate delegata; fit ad ea inhabilis; potestatem ordinis exercere prohibetur; promoveri non potest ad superiores ordines sacros et laicis, ad effectus canonicos quod attinet, aequiparatur firmis cann. 396 et 725.
Кан. 1433 – § 1. Священнослужителеві, перенесеному до нижчого ступеня, забороняється виконувати ті акти священнодійства або управління, які не відповідають цьому ступеню.
§ 2. Священнослужитель, позбавлений духовного стану, позбавляється всіх церковних урядів, служінь та інших завдань, оплат і будь-якої делегованої владиь він стає нездатним для нихь йому забороняється виконувати священнодійстваь не може піднятись до вищих священичих санів і, стосовно канонічних наслідків, прирівнюється до мирян, з дотриманням канн. 396 і 725.
Can. 1434 – § 1. Excommunicatio maior vetat praeter omnia illa de quibus in can. 1431, § 1, et alia sacramenta suscipere, sacramenta et sacramentalia ministrare, officiis, ministeriis vel muneribus quibuslibet fungi, actus regiminis ponere, qui, si tamen ponuntur, ipso iure nulli sunt.
§ 2. Excommunicatione maiore punitus a participatione in Divina Liturgia et in aliis quibuslibet publicis celebrationibus cultus divini arcendus est.
§ 3. Excommunicatione maiore punitus vetatur frui privilegiis antea sibi concessis; non potest valide consequi dignitatem, officium, ministerium aliudve munus in Ecclesia vel pensionem nec fructus his adnexos facit suos; caret etiam voce activa et passiva.
Кан. 1434 – § 1. Велика екскомуніка забороняє, крім того усього, про що мовиться в кан. 1431, § 1, приймати інші святі тайни, уділяти святі тайни і сакраменталії, виконувати будь-які уряди, служінь або завдання, здійснювати акти управління, які, якщо однак здійснюються, є недійсні на підставі самого права.
§ 2. Покараного великою екскомунікою не слід допускати до участі у Божественній Літургії та будь-яких інших прилюдних відправах богопочитання.
§ 3. Покараному великою екскомунікою забороняється користуватися привілеями, які були йому раніше наданіь він не може правосильно одержувати сан, уряд, службу та інше завдання в Церкві або платню, ані не привласнює собі доходів, з ними пов’язанихь не має також активного і пасивного голосу.
Can. 1435 – § 1: Si poena vetat suscipere sacramenta vel sacramentalia, vetitum suspenditur, dum reus in periculo mortis versatur.
§ 2. Si poena vetat ministrare sacramenta vel sacramentalia vel ponere actum regiminis, vetitum suspenditur, quoties id necessarium est ad consulendum christifidelibus in periculo mortis constitutis.
Кан. 1435 – § 1. Якщо кара забороняє приймати святі тайни або сакраменталії, заборона припиняється, якщо винуватець перебуває в небезпеці смерті.
§ 2. Якщо кара забороняє уділяти святі тайни або сакраменталії або здійснювати акт управління, то така заборона припиняється, щоразу як необхідно подбати про вірних, які знаходяться в небезпеці смерті.

CAPUT II — DE POENIS IN SINGULA DELICTA;
ГЛАВА ІІ — КАРИ ЗА ОКРЕМІ ЗЛОЧИНИ

Can. 1436 – § 1. Qui aliquam veritatem fide divina et catholica credendam denegat vel eam in dubium ponit aut fidem christianam ex toto repudiat et legitime monitus non resipiscit, ut haereticus aut apostata excommunicatione maiore puniatur, clericus praeterea aliis poenis puniri potest non exclusa depositione.
§ 2. Praeter hos casus, qui sustinet doctrinam, quae a Romano Pontifice vel Collegio Episcoporum magisterium authenticum exercentibus ut erronea damnata est, nec legitime monitus resipiscit, congrua poena puniatur.
Кан. 1436 – § 1. Того, хто заперечує якусь істину, в яку слід вірити на підставі божественного і католицького віровчення, або бере її під сумнів або цілком відкидає християнську віру і законно попереджений не опам’ятається, має бути покараний як єретик або відступник великою екскомунікою, крім того, священнослужитель може бути покараний іншими карами, не виключаючи позбавлення духовного стану.
§ 2. Крім таких випадків, той, хто підтримує науку, осуджену як помилкову Римським Архієреєм або Колегією Єпископів, які виконують автентичне навчання, і, попереджений згідно з законом, не опам’ятається, має бути відповідно покараний.
Can. 1437 – Qui subiectionem supremae Ecclesiae auctoritati aut communionem cum christifidelibus eidem subiectis detrectat et legitime monitus oboedientiam non praestat, ut schismaticus excommunicatione maiore puniatur.
Кан. 1437 – Той, хто ухиляється від підлеглості найвищій владі Церкви або від єдності з вірними, їй підлеглими, і, попереджений згідно з законом не виявляє послуху, має бути покараний як схизматик великою екскомунікою.
Can. 1438 – Qui consulto omittit commemorationem Hierarchae in Divina Liturgia et in laudibus divinis iure praescriptam, si legitime monitus non resipiscit, congrua poena puniatur non exclusa excommunicatione maiore.
Кан. 1438 – Хто навмисно пропускає приписане правом згадування Ієрарха в Божественній Літургії і в церковному правилі, якщо, попереджений згідно з законом, не опам’ятається, той повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.
Can. 1439 – Parentes vel parentum locum tenentes, qui filios in religione acatholica baptizandos vel educandos tradunt, congrua poena puniantur.
Кан. 1439 – Батьки або ті, що їх заступають, за те, що віддають дітей до хрещення або на виховання в некатолицькій вірі, повинні бути відповідно покарані.
Can. 1440 – Qui normas iuris de communicatione in sacris violat, congrua poena puniri potest.
Кан. 1440 – Хто порушує приписи права про участь у спільних священнодійствах, може бути відповідно покараний.
Can. 1441 – Qui res sacras in usum profanum vel in malum finem adhibet, suspendatur vel a Divina Eucharistia suscipienda prohibeatur.
Кан. 1441 – Якщо хтось використовує святі речі для світських цілей або для поганої мети, то його слід суспензувати або не допускати до приймання Пресвятої Євхаристії.
Can. 1442 – Qui Divinam Eucharistiam abiecit aut in sacrilegum finem abduxit vel retinuit, excommunicatione maiore puniatur et, si clericus est, etiam aliis poenis non exclusa depositione.
Кан. 1442 – Хто викинув або із святотатською метою забрав з собою чи перетримує Пресвяту Євхаристію, повинен бути покараний великою екскомунікою і, якщо є священнослужителем, також іншими карами, не виключаючи позбавлення духовного стану.
Can. 1443 – Qui Divinae Liturgiae vel aliorum sacramentorum celebrationem simulavit, congrua poena puniatur non exclusa excommunicatione maiore.
Кан. 1443 – Якщо хтось симулював відправу Божественної Літургії або інших святих тайн, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.
Can. 1444 – Qui periurium commisit coram auctoritate ecclesiastica aut qui, etsi iniuratus, iudici legitime interroganti scienter falsum affirmavit aut verum occultavit aut qui ad haec delicta induxit, congrua poena puniatur.
Кан. 1444 – Якщо хтось допустився кривоприсяги перед церковною владою або якщо хтось, хоч не присягав, судді на поставлені згідно з правовим приписом запитання свідомо говорив неправду або приховав правду, або якщо хтось намовив на ці злочини, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1445 – § 1. Qui vim physicam in Episcopum adhibuit vel aliam gravem iniuriam in ipsum iniecit, congrua poena puniatur non exclusa, si clericus est, depositione; si vero idem delictum in Metropolitam, Patriarcham vel immo Romanum Pontificem commissum est, reus puniatur excommunicatione maiore, cuius remissio in ultimo casu ipsi Romano Pontifici est reservata.
§ 2. Qui id egit in alium clericum, religiosum, sodalem societatis vitae communis ad instar religiosorum vel in laicum, qui actu munus ecclesiasticum exercet, congrua poena puniatur.
Кан. 1445 – § 1. Хто застосував фізичне насильство щодо Єпископа або завдав йому іншої тяжкої кривди, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи, якщо це священнослужитель, позбавлення духовного стануь якщо ж такий самий злочин був скоєний проти Митрополита, Патріярха або навіть Римського Архієрея, винуватця слід покарати великою екскомунікою, звільнення від якої в кінцевому випадку застережене самому Римському Архієреєві.
§ 2. Хто чинить це щодо іншого священнослужителя, ченця, члена товариства спільного життя на подобу чернечих або щодо мирянина, який в даний момент виконує церковне завдання, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1446 – Qui proprio Hierarchae legitime praecipienti vel prohibenti non obtemperat et post monitionem in inoboedientia persistit, ut delinquens congrua poena puniatur.
Кан. 1446 – Хто не слухається власного Ієрарха, який законно наказує або забороняє, і після нагадування упирається в непослуху, повинен бути відповідно покараний як правопорушник.
Can. 1447 – § 1. Qui seditiones vel odia adversus quemcumque Hierarcham suscitat aut subditos ad inoboedientiam in eum provocat, congrua poena puniatur non exclusa excommunicatione maiore, praesertim si hoc delictum adversus Patriarcham vel immo adversus Romanum Pontificem commissum est.
§ 2. Qui impedivit libertatem ministerii vel electionis vel potestatis ecclesiasticae aut legitimum bonorum Ecclesiae temporalium usum aut perterrefecit electorem vel eum, qui potestatem vel ministerium exercet, congrua poena puniatur.
Кан. 1447 – Хто розпалює бунти або ненависть проти будь-якого Ієрарха або підбурює підлеглих до непослуху щодо нього, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки, особливо якщо цей злочин був скоєний проти Патріярха або навіть проти Римського Архієрея.
§ 2. Хто заважає вільному виконанню служіння або виборів, або церковної влади, або законному користуванню дочасним майном Церкви, або залякував виборця або того, хто виконує акт влади або служіння, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1448 – § 1. Qui vel publico spectaculo vel contione vel in scripto publice evulgato vel aliter instrumentis communicationis socialis utens blasphemiam profert aut bonos mores graviter laedit aut in religionem vel Ecclesiam iniurias exprimit vel odium contemptumve excitat, congrua poena puniatur.
§ 2. Qui nomen dat consociationi, quae contra Ecclesiam machinatur, congrua poena puniatur.
Кан. 1448 – § 1. Хто на публічному видовищі, в проповіді, в розповсюдженому творі або в інший спосіб за допомогою засобів суспільної комунікації допускається блюзнірства або тяжко ображає добрі звичаї, або зневажає релігію чи Церкву, або викликає до них ненависть чи погорду, повинен бути відповідно покараний.
§ 2. Хто вступає в організацію, яка діє проти Церкви, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1449 – Qui sine praescripto consensu vel licentia bona ecclesiastica alienavit, congrua poena puniatur.
Кан. 1449 – Хто відчужив церковне майно без приписаної правом згоди або дозволу, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1450 – § 1. Qui homicidium patravit, puniatur excommunicatione maiore; clericus praeterea aliis poenis puniatur non exclusa depositione.
§ 2. Eodem modo puniatur, qui abortum procuravit effectu secuto, firmo can. 728, § 2.
Кан. 1450 – § 1. Хто вбив людину, повинен бути покараний великою екскомунікоюь надто священнослужитель має бути покараний іншими карами, не виключаючи позбавлення духовного стану.
§ 2. Таким же чином слід покарати того, хто спричинив аборт з наступним наслідком, з дотриманням кан. 728, § 2.
Can. 1451 – Qui hominem rapuit aut iniuste detinet, graviter vulneravit vel mutilavit, ei torturam physicam vel psychicam intulit, congrua poena puniatur non exclusa excommunicatione maiore.
Кан. 1451 – Хто схопив людину або несправедливо її затримує, тяжко поранив або покалічив, піддав її фізичним чи психічним тортурам, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.
Can. 1452 – Qui gravem iniuriam cuiquam intulit vel eius bonam famam per calumniam graviter laesit, ad congruam satisfactionem praestandam cogatur; si vero recusavit, excommunicatione minore vel suspensione puniatur.
Кан. 1452 – Якщо хтось когось тяжко скривдив або дуже зашкодив його добрій славі через наклеп, повинен бути змушеним дати відповідне надолуженняь якщо ж відмовить, має бути покараний малою екскомунікою або суспензою.
Can. 1453 – § 1. Clericus concubinarius vel aliter in peccato externo contra castitatem cum scandalo permanens suspensione puniatur, cui persistente delicto aliae poenae gradatim addi possunt usque ad depositionem.
§ 2. Clericus, qui prohibitum matrimonium attentavit, deponatur.
§ 3. Religiosus, qui votum publicum perpetuum castitatis emisit et non est in ordine sacro constitutus, haec delicta committens congrua poena puniatur.
Кан. 1453 – § 1. Священнослужитель-наложник або який в інший спосіб перебуває в зовнішньому гріху проти чистоти, викликаючи згіршення, повинен бути покараний суспензою, якому, якщо продовжується злочин, можна поступово додавати інші кари аж до позбавлення духовного стану.
§ 2. Священнослужителя, який намагався укласти заборонене подружжя, слід позбавити духовного стану.
§ 3. Чернець, який склав прилюдний довічний обіт чистоти і не став священнослужителем, коячи такі злочини, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1454 – Qui falso de quovis delicto aliquem denuntiavit, congrua poena puniatur, non exclusa excommunicatione maiore, praesertim si denuntiatur confessarius, Hierarcha, clericus, religiosus, sodalis societatis vitae communis ad instar religiosorum aut laicus in munere ecclesiastico constitutus firmo can. 731.
Кан. 1454 – Хто неправдиво доніс на когось про якийсь злочин, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки, особливо якщо предметом доносу стає сповідник, Ієрарх, священнослужитель, чернець, член товариства спільного життя на подобу чернечих або мирянин, наділений церковним урядом, з дотриманням кан. 731.
Can. 1455 – Qui documentum ecclesiasticum falsum confecit aut in eo falsum asseruit aut qui quolibet falso vel mutato documento scienter usus est in re ecclesiastica aut verum documentum mutavit, destruxit vel occultavit, congrua poena puniatur.
Кан. 1455 – Хто виготовив фальщивий церковний документ або твердив у ньому неправду або той, хто свідомо користувався фальщивим або зміненим документом у церковній справі або правдивий документ змінив, знищив або сховав, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1456 – § 1. Confessarius, qui sacramentale sigillum directe violavit, excommunicatione maiore puniatur firmo can. 728, § 1, n. 1; si vero alio modo hoc sigillum fregit, congrua poena puniatur.
§ 2. Qui notitias ex confessione habere quoquo modo conatus est vel illas iam habitas aliis transmisit, excommunicatione minore aut suspensione puniatur.
Кан. 1456 – § 1. Сповідник, який безпосердньо порушив таємницю святої сповіді, повинен бути покараний великою екскомунікою, із збереженням кан. 728, § 1, ч. 1ь якщо ж в інший спосіб зламав цю таємницю, повинен бути відповідно покараний.
§ 2. Хто намагався із сповіді якимсь чином здобути відомості або вже одержані передав іншим, повинен бути покараний малою екскомунікою або суспензою.
Can. 1457 – Sacerdos, qui complicem in peccato contra castitatem absolvit, excommunicatione maiore puniatur firmo can. 728, § 1, n. 2.
Кан. 1457 – Священик, який розрішив спільника в грісі проти чистоти, повинен бути покараний великою екскомунікою з затриманням кан. 728, § 1, ч. 2.
Can. 1458 – Sacerdos, qui in actu vel occasione vel praetextu confessionis paenitentem ad peccatiim contra castitatem sollicitavit, congrua poena puniatur non exclusa depositione.
Кан. 1458 – Священик, який в акті сповіді або при нагоді, або під її приводом намовляв каянника до гріха проти чистоти, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи позбавлення духовного стану.
Can. 1459 – § 1. Episcopi, qui alicui sine auctoritatis competentis mandato ordinationem episcopalem ministraverunt, et is, qui ab ipsis ordinationem hoc modo suscepit, excommunicatione maiore puniantur.
§ 2. Episcopus, qui alicui ordinationem diaconalem vel presbyteralem contra praescripta canonum ministravit, congrua poena puniatur.
Кан. 1459 – § 1. Єпископи, які без доручення компетентної влади висвятили когось на єпископа, і той, хто прийняв від них в такий спосіб свячення, повинні бути покарані великою екскомунікою.
§ 2. Єпископ, який всупереч приписам канонів висвятив когось дияконом або пресвітером, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1460 – Qui auctoritatem civilem directe vel indirecte adiit, ut ea instante sacram ordinationem, officium, ministerium vel aliud munus in Ecclesia obtineret, congrua poena puniatur non exclusa excommunicatione maiore et, si de clerico agitur, etiam depositione.
Кан. 1460 – Хто звертається до цивільних властей безпосередньо або посередньо, щоб через їх заступництво одержати свячення, уряд, служіння або інше завдання в Церкві, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки і позбавлення духовного стану, якщо це священнослужитель.
Can. 1461 – Qui sacram ordinationem simoniace ministravit vel suscepit, deponatur; qui vero alia sacramenta simoniace ministravit vel suscepit, congrua poena puniatur non exclusa excommunicatione maiore.
Кан. 1461 – Хто, вживаючи симонії, уділяв свячення або його прийняв, повинен бути позбавлений духовного стануь якщо ж уділяв або прийняв інші святі тайни, вживаючи симонії, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.
Can. 1462 – Qui officium, ministerium vel aliud munus in Ecclesia simoniace obtinuit, contulit aut quomodocumque usurpavit aut illegitime retinet vel aliis transmisit vel exsequitur, congrua poena puniatur non exclusa excommunicatione maiore.
Кан. 1462 – Хто уряд, служіння або інше завдання в Церкві, вдаючись до симонії одержав, надав або яким-небудь чином присвоїв або незаконно затримує, або передав іншим, або виконує, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки.
Can. 1463 – Qui quidvis donavit vel pollicitus est, ut aliquis officium, ministerium vel aliud munus in Ecclesia exercens illegitime aliquid ageret vel omitteret, congrua poena poniatur; item, qui ea dona vel pollicitationes acceptavit.
Кан. 1463 – Хто що-небудь подарував або обіцяв, щоб хтось, виконуючи уряд, службу або інше завдання в Церкві, щось незаконно вчинив або занедбав, повинен бути відповідно покаранийь подібно ж, той, хто ці дари або обіцянки прийняв.
Can. 1464 – § 1. Qui praeter casus iure iam praevisos potestate, officio, ministerio vel alio munere in Ecclesia per actum vel omissionem abusus est, congrua poena puniatur non exclusa eorundem privatione, nisi in hunc abusum alia poena est lege vel praecepto statuta.
§ 2. Qui vero ex culpabili neglegentia actum potestatis, officii, ministerii vel alterius muneris in Ecclesia illegitime cum damno alieno posuit vel omisit, congrua poena puniatur.
Кан. 1464 – § 1. Хто, крім випадків, уже передбачених правом, зловживав владою, урядом, служінням або іншим завданням у Церкві через дію або упущення, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи позбавлення їх, хіба що за це зловживання встановлена законом або наказом інша кара.
§ 2. Хто з гідною кари недбайливістю здійснював або незаконно занедбував з чиєюсь шкодою акт влади, уряду, служінням або іншого завдання у Церкві, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1465 – Qui officium, ministerium vel aliud munus in Ecclesia exercens, cuicumque Ecclesiae sui iuris, etiam Ecclesiae latinae, ascriptus est, quemvis christifidelem contra can. 31 ad transitum ad aliam Ecclesiam sui iuris quomodocumque inducere praesumpsit, congrua poena puniatur.
Кан. 1465 – Хто, виконуючи уряд, служіння або інше завдання в Церкві, приналежний до будь-якої Церкви свого права, також латинської Церкви, якого-небудь вірного всупереч припису кан. 31 задумав намовити якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1466 – Clericus, religiosus vel sodalis societatis vitae communis ad instar religiosorum negotiationem aut mercaturam contra canonum praescripta exercens congrua poena puniatur.
Кан. 1466 – Священнослужитель, чернець або член товариства спільного життя на подобу чернечих, який займається фінансовими операціями і торгівлею всупереч приписам канонів, повинен бути відповідно покараний.
Can. 1467 – Qui obligationes sibi ex poena impositas violat, graviore poena puniri potest.
Кан. 1467 – Хто порушує зобов’язання, накладені на нього карою, може бути покараний суворіщою карою.

TITULUS XXVIII: DE PROCEDURA IN POENIS IRROGANDIS — ТИТУЛ ХХVІІІ: ПРОЦЕДУРА ПРИ НАКЛАДАННІ КАР. – Can. 1468.-1487.

CAPUT I — DE IUDICIO POENALI;
ГЛАВА І — КАРНИЙ ПРОЦЕС

Art. I — DE PRAEVIA INVESTIGATIONE;
Арт. І: Вступне слідство

Can. 1468 – § 1. Quoties Hierarcha notitiam saltem veri similem habet de delicto, caute inquirat per se vel per aliam idoneam personam circa facta et circumstantias, nisi haec investigatio omnino superflua videtur.
§ 2. Cavendum est, ne ex hac investigatione bonum cuiusquam in discrimen vocetur.
§ 3. Qui investigationem agit, easdem ac auditor in processu habet potestates et obligationes; idemque non potest, si postea iudicium poenale promovetur, in eo iudicem agere.
Кан. 1468 – § 1. Щоразу як Ієрарх отримає принаймні правдоподібну відомість про злочин, повинен сам або через іншу відповідну особу обережно дослідити факти й обставини, хіба що таке слідство здається зовсім зайвим.
§ 2. Треба остерігатися, щоб внаслідок такого слідства не потерпіло чиєсь добре ім’я.
§ 3. Той, хто веде слідство, має такі самі повноваження і обов’язки, як і авдитор у процесіь не може він, якщо потім почнеться карний процес, бути на ньому суддею.
Can. 1469 – § 1. Firmis cann. 1403 et 1411, si investigatio satis instructa esse videtur, decidat Hierarcha, num procedura in poenis irrogandis promovenda sit, et, si affirmative decidit, utrum per iudicium poenale an per decretum extra iudicium agendum sit.
§ 2. Hierarcha decisionem suam revocet vel mutet, quoties ex novis factis et circumstantiis aliud sibi decernendum videtur.
§ 3. Antequam quicquam in re decernit, Hierarcha audiat de delicto accusatum et promotorem iustitiae atque, si ipse prudenter censet, duos iudices aliosve iuris peritos; consideret etiam Hierarcha, num ad vitanda inutilia iudicia expediat, ut partibus consentientibus ipse vel investigator quaestionem de damnis ex bono et aequo dirimat.
Кан. 1469 – § 1. Дотримуючись канн. 1403 і 1411, якщо слідство видається досить об грунтованим, Ієрарх повинен вирішити, чи можна почати процедуру з метою накладення кари, і, якщо вирішить ствердно, чи діяти через карний процес чи через позасудовий декрет.
§ 2. Ієрарх повинен відкликати або змінити своє рішення, якщо на підставі нових фактів і обставин визнає, що треба постановити інакше.
§ 3. Поки Ієрарх вирішить що-небудь в справі, повинен вислухати обвинуваченого в злочині і промотора справедливості і, якщо сам розсудливо вважає, двох суддів та інших правознавцівь Ієрарх має також зважити, чи для уникнення непотрібних процесів не було б доцільним, щоб за згодою сторін він сам, або слідчий вирішив питання про відшкодування по справедливості і доброті.
Can. 1470 – Investigationis acta et Hierarchae decreta, quibus investigatio initur vel clauditur, eaque omnia, quae investigationem praecedunt, si necessaria non sunt ad proceduram in poenis irrogandis, in archivo secreto curiae asserventur.
Кан. 1470 – Акти слідства і декрети Ієрарха, якими починається або закривається слідство, і все те, що передує слідству, якщо не є конечне для процедури в накладанні кар, повинно зберігатися в таємному архіві курії.

Art. II — DE IUDICII POENALIS EVOLUTIONE;
Арт. ІІ: Хід карного процесу

Can. 1471 – § 1. Salvis canonibus huius tituli in iudicio poenali applicandi sunt, nisi rei natura obstat, canones de iudiciis in genere et de iudicio contentioso ordinario necnon normae speciales de causis, quae ad bonum publicum spectant, non vero canones de iudicio contentioso summario.
§ 2. Accusatus ad confitendum delictum non tenetur nec ipsi iusiurandum deferri potest.
Кан. 1471 – § 1. Дотримуючись канонів цього титулу, в карному процесі треба застосувати, хіба що цьому противиться природа речі, канони про судочинство взагалі і про звичайний спірний процес, а також спеціяльні приписи про справи, які стосуються суспільного добра, а не канони про сумарний спірний процес.
§ 2. Обвинувачений не зобов’язаний признаватись до злочину і не можна від нього вимагати присяги.
Can. 1472 – § 1. Si Hierarcha decrevit iudicium poenale esse ineundum, acta investigationis promotori iustitiae tradat, qui libellum accusationis iudici ad normam cann. 1185 et 1187 exhibeat.
§ 2. Coram tribunali superiore partes actoris gerit promotor iustitiae apud illud tribunal constitutus.
Кан. 1472 – § 1. Якщо Ієрарх вирішив, що треба починати карний процес, повинен передати акти слідства промоторові справедливості, який має представити судді обвинувачення, згідно з приписами канн. 1185 і 1187.
§ 2. Перед вищим трибуналом роль позивача виконує промотор справедливості, установлений при цьому трибуналі.
Can. 1473 – Ad scandala praevenienda, ad testium libertatem protegendam et ad iustitiae cursum tuendum potest Hierarcha audito promotore iustitiae et citato ipso accusato in quolibet statu et gradu iudicii poenalis accusatum ab exercitio ordinis sacri, officii, ministerii vel alterius muneris arcere, ei imponere vel prohibere commorationem in aliquo loco vel territorio, vel etiam publicam Divinae Eucharistiae susceptionem prohibere; quae omnia causa cessante sunt revocanda et ipso iure finem habent cessante iudicio poenali.
Кан. 1473 – З метою запобігти згіршенню, оберігати свободу свідків і забезпечити хід правосуддя Ієрарх може, вислухавши промотора справедливості і викликавши самого обвинуваченого, в будь-якім стані і ступені карного процесу не допустити його до виконування священнослужіння, уряду, служби або іншого завдання, наказати йому або заборонити перебування в якомусь місці або території, або навіть заборонити публічне приймання Пресвятої Євхаристіїь все це після зникнення причини треба відкликатиь воно також закінчується на підставі самого права з припиненням карного процесу.
Can. 1474 – Iudex accusatum citans debet eum invitare ad eligendum advocatum intra tempus determinatum; quo inutiliter elapso idem iudex ex officio advocatum accusato constituat tamdiu in munere mansurum, dum accusatus sibi advocatum non constituerit.
Кан. 1474 – Суддя, викликаючи обвинуваченого, повинен його заохотити для обрання адвоката протягом визначеного часуь коли він безкорисно пройшов, тоді той самий суддя повинен з уряду призначити для обвинуваченого адвоката, який так довго буде виконувати своє завдання, поки обвинувачений сам не визначить собі адвоката.
Can. 1475 – § 1. In quolibet gradu iudicii renuntiatio litis instantiae fieri potest a promotore iustitiae mandante vel consentiente Hierarcha, ex cuius deliberatione iudicium promotum est.
§ 2. Renuntiatio, ut valeat, debet ab accusato acceptari, nisi hic a iudicio absens declaratus est.
Кан. 1475 – § 1. На будь-якому ступені суду промотор справедливості може зректися інстанції з доручення або за згодою Ієрарха, на підставі рішення якого був початий процес.
§ 2. Щоб зречення було правосильне, мусить бути прийняте обвинуваченим, хіба що було оголошено, що він відсутній на суді.
Can. 1476 – Praeter defensiones et animadversiones scripto datas, si quae fuerunt, discussio causae ore fieri debet.
Кан. 1476 – Крім письмових захистів і зауважень, якщо такі були, повинно відбутися усне обговорення справи.
Can. 1477 – § 1. Discussioni assistunt promotor iustitiae, accusatus eiusque advocatus, pars laesa, de qua in can. 1483, § 1 eiusque advocatus.
§ 2. Tribunalis est peritos, qui operam in causa praestiterunt, ad discussionem vocare, ut peritias suas explicare possint.
Кан. 1477 – § 1. На обговоренні є присутніми промотор справедливості, обвинувачений і його адвокат, скривджена сторона, про яку мова в кан. 1483, § 1, та її адвокат.
§ 2. Завданням трибуналу є викликати на обговорення експертів, які подали допомогу в справі, щоб могли пояснити свою експертизу.
Can. 1478 – In causae discussione accusatus semper ius habet, ut vel ipse vel suus advocatus postremus loquatur.
Кан. 1478 – Під час обговорення справи обвинувачений завжди має право, щоб він сам або його адвокат говорив останнім.
Can. 1479 – § 1. Discussione peracta tribunal sententiam ferat.
§ 2. Si ex discussione emersit necessitas novarum probationum colligendarum, tribunal dilata definitione causae novas probationes colligat.
Кан. 1479 – § 1. Після закінчення обговорення трибунал має винести вирок.
§ 2. Якщо на підставі самого обговорення виникла потреба зібрання нових доказів, трибунал, відклавши визначення справи, повинен зібрати нові докази.
Can. 1480 – Pars dispositiva sententiae statim publicanda est, nisi tribunal gravi de causa decernit decisionem secreto servandam esse usque ad formalem sententiae intimationem, quae numquam ultra mensem a die, quo causa poenalis definita est, computandum differri potest.
Кан. 1480 – Виріщальну частину вироку слід негайно оголосити, хіба що трибунал з поважної причини постановить, що рішення слід зберігати в таємниці аж до формального повідомлення про вирок, яке не можна ніколи відкладати довще, як на місяць від дня, коли карна справа закінчилась.
Can. 1481 – § 1. Appellationem interponere potest reus, etsi iudex eum absolutum dimisit ideo tantum, quia poena erat facultativa vel quia iudex potestate usus est, de qua in cann. 1409, § 1 et 1415.
§ 2. Promotor iustitiae appellare potest, si censet reparationi scandali vel restitutioni iustitiae satis provisum non esse.
Кан. 1481 – § 1. Обвинувачений може подати апеляцію, якщо суддя тільки тому його звільнив, що кара була факультативна або тому що суддя користувався владою, про яку мова в канн. 1409, § 1 і 1415.
§ 2. Промотор справедливості може апелювати, якщо вважає, що не досить подбано про виправлення згіршення або встановлення справедливості.
Can. 1482 – In quolibet statu et gradu iudicii poenalis, si evidenter constat delictum non esse ab accusato patratum, iudex debet id sententia declarare et accusatum absolvere, etsi simul constat actionem poenalem esse exstinctam.
Кан. 1482 – У будь-якому стані і ступені карного процесу, якщо очевидно стверджено, що злочин не був скоєний обвинуваченим, суддя повинен це виявити вироком і звільнити обвинуваченого, хоч би одночасно стверджено, що карний позов припинився.

Art. III — DE ACTIONE AD DAMNA REPARANDA;
Арт. ІІІ: Позов про відшкодування втрат

Can. 1483 – § 1. Pars laesa potest actionem contentiosam ad damna reparanda ex delicto sibi illata in ipso iudicio poenali exercere ad normam can. 1276.
§ 2. Interventus partis laesae non amplius admittitur, si factus non est in primo gradu iudicii poenalis.
§ 3. Appellatio in causa de damnis fit ad normam cann. 1309 - 1321, etsi appellatio in iudicio poenali fieri non potest; si vero utraque appellatio, etsi a diversis partibus, interponitur, unicum fiat iudicium appellationis salvo can. 1484.
Кан. 1483 – § 1. Потерпіла сторона може в самому карному процесі подати, згідно з приписом кан. 1276, спірний позов про відшкодування втрат, яких зазнала від злочину.
§ 2. Домагання потерпілої сторони не допускається пізніше, якщо не було здійснене на першому ступені карного процесу.
§ 3. Апеляція в справі відшкодування відбувається згідно з приписами канн. 1309-1321, навіть якби апеляція в карному процесі не була можливаь якщо ж було подано дві апеляції, хоч різними сторонами, слід провести один апеляційний процес з дотриманням кан. 1484.
Can. 1484 – § 1. Ad nimias iudicii poenalis moras vitandas potest iudex iudicium de damnis differre, donec sententiam definitivam in iudicio poenali tulerit.
§ 2. Iudex, qui ita egit, debet, postquam sententiam tulit in iudicio poenali, de damnis cognoscere, etsi iudicium poenale propter interpositam impugnationem adhuc pendet vel accusatus absolutus est propter causam, quae non aufert obligationem damna reparandi.
Кан. 1484 – § 1. Для уникнення надмірного зволікання з карним процесом суддя може відкласти процес про відшкодування, поки не винесе остаточного вироку в карному процесі.
§ 2. Суддя, який так діяв, повинен після винесення вироку в карному процесі приступити до розгляду питання про відшкодування, хоч би карний процес через зголошене оскарження ще відбувався або обвинувачений був звільнений з причини, яка не відкликає обов’язку відшкодування втрат.
Can. 1485 – Sententia lata in iudicio poenali, etsi in rem iudicatam transiit, nullo modo ius facit erga partem laesam, nisi haec intervenit ad normam can. 1483.
Кан. 1485 – Вирок, винесений у карному процесі, хоч би перейшов у стан осудженої речі, ніяким чином не створює права для потерпілої сторони, хіба що вона інтервеніювала згідно з приписом кан. 1483.

CAPUT II — DE IRROGATIONE POENARUM PER DECRETUM EXTRA IUDICIUM;
ГЛАВА ІІ — НАКЛАДАННЯ КАР ЗА ДОПОМОГОЮ ПОЗАСУДОВОГО ДЕКРЕТУ

Can. 1486 –§ 1. Ad validitatem decreti, quo poena irrogatur, requiritur, ut:
1° accusatus de accusatione atque probationibus certior fiat data sibi opportunitate ius ad sui defensionem plene exercendi, nisi ad normam iuris citatus comparere neglexit;
2° discussio oralis inter Hierarcham vel eius delegatum et accusatum habeatur praesentibus promotore iustitiae et notario;
3° in ipso decreto exponatur, quibus rationibus in facto et in iure punitio innitatur.
§ 2. Poenae autem, de quibus in can. 1426, § 1, sine hac procedura imponi possunt, dummodo de earum acceptatione ex parte rei scripto constet.
Кан. 1486 – § 1. Для правосильності декрету, який накладає кару, вимагається, щоб:
1° обвинувачений був повідомлений про обвинувачення і докази, отримавши можливість повністю використовувати право свого захисту, хіба що занедбав з’явитися, викликаний згідно з приписами права;
2° усна дискусія між Ієрархом або тим, хто має делегацію, і обвинуваченим повинна мати місце в присутності промотора справедливості і нотаря;
3° в самому декреті має бути викладено, на яких підставах, фактичних і правових, грунтується покарання.
§ 2. Кари, про які мова в кан. 1426, § 1, можуть накладатись без цієї процедури, якщо тільки було письмово підтверджено прийняття їх з боку винуватця.
Can. 1487 – § 1. Recursus adversus decretum, quo poena irrogatur, intra decem dies utiles, postquam intimatum est, ad auctoritatem superiorem competentem interponi potest.
§ 2. Hic recursus vim decreti suspendit.
§ 3. Contra decisionem auctoritatis superioris non datur ulterior recursus.
Кан. 1487 – § 1. Рекурс проти декрету, яким накладається кара, може бути поданий до вищої компетентної влади протягом десяти корисних днів після його оголошення.
§ 2. Цей рекурс припиняє силу декрету.
§ 3. Проти рішення вищої влади немає дальщого рекурсу.

TITULUS XXIX: DE LEGE, DE CONSUETUDINE ET DE ACTIBUS ADMINISTRATIVIS — ТИТУЛ ХХІХ: ЗАКОН, ЗВИЧАЙ І АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ. – Can. 1488.-1539.

CAPUT I DE LEGIBUS ECCLESIASTICIS;
ГЛАВА І — ЦЕРКОВНІ ЗАКОНИ

Can. 1488 – Leges instituuntur promulgatione.
Кан. 1488 – Закони постають через їх проголошення.
Can. 1489 – § 1. Leges a Sede Apostolica latae promulgantur per editionem in Actorum Sedis Apostolicae commentario officiali, nisi in casibus specialibus alius promulgandi modus est praescriptus; obligare incipiunt elapsis tribus mensibus a die, qui Actorum numero appositus est, computandis, nisi ex natura rei statim obligant aut brevior vel longior vacatio expresse est statuta.
§ 2. Leges ab aliis legislatoribus latae promulgantur modo ab his legislatoribus determinato et obligare incipiunt a die ab eisdem statuto.
Кан. 1489 – § 1. Закони, прийняті Апостольським Престолом, проголощуються через видання їх в офіційному органі Акти Апостольського Престолу, хіба що в окремих випадках був приписаний інший спосіб проголошенняь починають вони зобов’язувати після закінчення трьох місяців від дня, яким позначений номер Актів, хіба що з природи речі вони зобов’язують зразу або виразно визначений коротший або довший період нечинності.
§ 2. Закони, видані іншими законодавцями, проголощуються в спосіб, визначений цими законодавцями, і починають зобов’язувати від дня, ними встановленого.
Can. 1490 – Legibus mere ecclesiasticis tenentur baptizati in Ecclesia catholica vel in eandem recepti, quique sufficientem usum rationis habent et, nisi aliter iure expresse cavetur, septimum aetatis annum expleverunt.
Кан. 1490 – Суто церковним законам підлягають хрещені в католицькій Церкві або прийняті до неї, які достатньо користуються розумом, і, якщо право виразно не передбачає чогось іншого, закінчили сім років життя.
Can. 1491 – § 1. Legibus a suprema Ecclesiae auctoritate latis tetentur omnes, pro quibus datae sunt ubique terrarum, nisi pro determinato territorio conditae sunt; ceterae leges vim habent tantummodo in territorio, in quo auctoritas, quae leges promulgavit, potestatem regiminis exercet, nisi aliter iure cavetur vel ex natura rei constat.
§ 2. Legibus latis pro determinato territorio ii subiciuntur, pro quibus datae sunt quique ibidem domicilium vel quasi-domicilium habent et simul actu commorantur firma § 3, n. 1.
§ 3. Peregrini:
1° non obligantur legibus iuris particularis sui territorii, dum ab eo absunt, nisi aut earum transgressio in proprio territorio nocet aut leges sunt personales;
2° neque obligantur legibus iuris particularis territorii, in quo versantur, eis exceptis, quae ordini publico consulunt aut actuum sollemnia determinant aut res immobiles in territorio sitas respiciunt;
3° sed obligantur legibus iuris communis et legibus iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris, etsi, ad leges eiusdem iuris particularis quod attinet, in suo territorio non vigent, non vero, si in loco, ubi versantur, non obligant.
§ 4. Vagi obligantur omnibus legibus, quae vigent in loco, ubi versantur.
Кан. 1491 – § 1. Закони, видані найвищою владою Церкви, зобов’язують повсюдно всіх, для яких вони були видані, хіба що були видані для визначеної територіїь інші закони мають силу тільки на території, на якій влада, яка проголосила закони, виконує повноваження управління, хіба що щось інше застерігає право або воно випливає з природи речі.
§ 2. Законам, виданим для визначеної території, підлягають тільки ті, для яких були видані і які там мають постійне або тимчасове місце проживання і рівночасно в даний час перебувають, із збереженням припису § 3, ч. 1.
§ 3. Мандрівники:
1° не підлягають законам партикулярного права власної території, як довго перебувають поза нею, хіба що порушення законів приносить шкоду на власній території або закони мають особистий характер;
2° не підлягають законам партикулярного права території, на якій перебувають, за винятком тих, які служать громадському порядку або окреслюють формальності актів, або стосуються нерухомих речей, розташованих на цій території;
3° але підлягають законам загального права і законам партикулярного права власної Церкви свого права, хоч, стосовно законів цього партикулярного права, вони не діють на власній території, але не підлягають їм, якщо не зобов’язують на місці, де перебувають.
§ 4. Неосілі підлягають усім законам, які діють на місці їхнього перебування.
Can. 1492 – Leges a suprema Ecclesiae auctoritate latae, in quibus subiectum passivum expresse non indicatur, christifideles Ecclesiarum orientalium respiciunt tantummodo, quatenus de rebus fidei vel morum aut de declaratione legis divinae agitur vel explicite de eisdem christifidelibus in his legibus disponitur aut de favorabilibus agitur, quae nihil ritibus orientalibus contrarium continent.
Кан. 1492 – Закони, видані найвищою владою Церкви, в яких пасивний суб’єкт виразно не вказується, стосуються вірних східних Церков настільки, наскільки йдеться про справи віри або звичаї, або пояснення закону Божого, або виразно про цих вірних у цих законах говориться, або мова йде про привілеї, які не містять нічого суперечного із східними обрядами.
 
Can. 1493 – § 1. Nomine iuris communis in hoc Codice veniunt praeter leges et legitimas consuetudines universae Ecclesiae etiam leges et legitimae consuetudines omnibus Ecclesiis orientalibus communes.
§ 2. Nomine vero iuris particularis veniunt omnes leges, legitimae consuetudines, statuta aliaeque iuris normae, quae nec universae Ecclesiae nec omnibus Ecclesiis orientalibus communes sunt.
Кан. 1493 – § 1. Під назву загального права в цьому Кодексі підпадають, крім законів і законних звичаїв усієї Церкви, також закони і законні звичаї, спільні всім східним Церквам.
§ 2. Під назву партикулярного права підпадають усі закони, законні звичаї, статути та інші правові приписи, які не спільні всій Церкві і всім східним Церквам.
 
Can. 1494 – Leges respiciunt futura, non praeterita, nisi expresse in eis de praeteritis cavetur.
Кан. 1494 – Закони стосуються майбутнього, не минулого, хіба що в них виразно застерігається про минулі речі.
Can. 1495 – Irritantes aut inhabilitantes eae tantum leges habendae sunt, quibus actum esse nullum aut inhabilem esse personam expresse statuitur.
Кан. 1495 – Тільки ті закони треба вважати такими, що визначають недійсність, або позбавляють здатності, які виразно постановляють, що акт є недійсний або особа нездатна.
Can. 1496 – Leges, etiam irritantes aut inhabilitantes, in dubio iuris non urgent; in dubio facti autem ab eis dispensare possunt Hierarchae, dummodo dispensatio, si est reservata, concedi soleat ab auctoritate, cui reservatur.
Кан. 1496 – У правовому сумніві закони не зобов’язують навіть ті, що визначають недійсність або позбавляють здатностіь зате у фактичному сумніві Ієрархи можуть від них диспензувати, аби тільки застережену диспензу звичайно надавала влада, якій вона застережена.
Can. 1497 – § 1. Ignorantia vel error circa leges irritantes aut inhabilitantes earundem effectum non impediunt, nisi aliud iure expresse statuitur.
§ 2. Ignorantia vel error circa legem aut poenam aut circa factum proprium aut circa factum alienum notorium non praesumitur; circa factum alienum non notorium praesumitur, donec contrarium probetur.
Кан. 1497 – § 1. Незнання або помилка щодо законів, які визначають недійсність або позбавляють здатності, не заважають їх наслідкам, хіба що закон постановляє виразно щось інше.
§ 2. Не припускається незнання або помилка щодо закону, кари, або щодо власного, або чужого загальновідомого фактуь зате припускається це щодо чужого не загальновідомого факту, поки не буде доведене щось протилежне.
Can. 1498 – § 1. Leges authentice interpretatur legislator et is, cui potestas authentice interpretandi ab eodem collata est.
§ 2. Interpretatio authentica per modum legis data eandem vim habet ac ipsa lex et promulgari debet; si verba in se certa declarat tantum, valet retrorsum; si legem coartat vel extendit aut dubiam explicat, non retrotrahitur.
§ 3. Interpretatio autem per modum sententiae iudicialis aut actus administrativi in re speciali data vim legis non habet et obligat tantum personas atque afficit res, pro quibus data est.
Кан. 1498 – § 1. Автентично тлумачить закони законодавець і той, кому він надав владу їх автентично тлумачити.
§ 2. Автентичне тлумачення, виражене у формі закону, має ту саму силу, що і сам закон, і вимагає проголошенняь якщо тільки пояснює слова самі в собі певні, то тоді має зворотну діюь якщо тлумачення звужує або поширює закон, або пояснює сумнівний, не має зворотної дії.
§ 3. Натомість тлумачення, виражене у формі судового вироку або адміністративного акту в окремій справі, не має сили закону і зобов’язує тільки особи і стосується справ, для яких було дане.
Can. 1499 – Leges intellegendae sunt secundum propriam verborum significationem in textu et contextu consideratam, quae si dubia et obscura mansit, secundum locos parallelos, si qui sunt, legis finem ac circumstantias et mentem legislatoris.
Кан. 1499 – Закони слід розуміти за прямим значенням слів, яке розглядається у тексті і контексті. Якщо воно залишається сумнівним або неясним, треба брати до уваги паралельні місця, якщо такі є, мету закону, обставини та думку законодавця.
Can. 1500 – Leges, quae poenam statuunt aut liberum iurium exercitium coartant aut exceptionem a lege continent, strictae interpretationi subsunt.
Кан. 1500 – Закони, які встановлюють кари або обмежують вільне виконування прав, або містять виняток від закону, підлягають стислому тлумаченню.
Can. 1501 – Si certa de re deest expressum praescriptum legis, causa, nisi est poenalis, dirimenda est secundum canones Synodorum et sanctorum Patrum, legitimam consuetudinem, generalia principia iuris canonici cum aequitate servata, iurisprudentiam ecclesiasticam, communem et constantem doctrinam canonicam.
Кан. 1501 – Якщо в певній справі немає виразного припису закону, справа, крім карної, повинна бути вирішена згідно з канонами Синодів і Святих Отців, законним звичаєм, загальними засадами канонічного права з дотриманням справедливості, згідно з церковним правознавством та загальною і сталою канонічною наукою.
Can. 1502 – § 1. Lex posterior abrogat priorem aut eidem derogat, si id expresse edicit aut si illi est directe contraria aut totam de integro ordinat legis prioris materiam.
§ 2. Lex iuris communis vero, nisi aliter in ipsa lege expresse cavetur, non derogat legi iuris particularis nec lex iuris particularis pro aliqua Ecclesia sui iuris lata derogat iuri magis particulari in eadem Ecclesia vigenti.
Кан. 1502 – § 1. Пізніший закон скасовує попередній або його змінює, якщо виразно це постановляє, або якщо є йому прямо протилежний або повністю упорядковує предмет попереднього закону.
§ 2. Однак закон загального права, хіба що щось інше виразно застережено в самому законі, не змінює закону партикулярного права, ані закон партикулярного права, виданий для якоїсь Церкви свого права, не змінює більш партикулярного права, яке діє в цій Церкві.
Can. 1503 – In dubio revocatio legis praeexsistentis non praesumitur, sed leges posteriores ad priores trahendae sunt et his, quatenus fieri potest, conciliandae.
Кан. 1503 – У сумніві не припускається, що попередній закон був відкликаний, але пізніші закони слід віднести до попередніх і по змозі з ними узгодити.
Can. 1504 – Ius civile, ad quod ius Ecclesiae remittit, in iure canonico eisdem cum effectibus servetur, quatenus iuri divino non est contrarium et nisi aliter iure canonico cavetur.
Кан. 1504 – Цивільного права, до якого відсилає церковне право, слід дотриму-ватись у канонічному праві з тими самими наслідками, наскільки воно не суперечить Божому праву і якщо канонічне право не застерігає чогось іншого.
Can. 1505 – Enuntiatio sermonis genere masculino etiam genus femininum respicit, nisi aliter iure cavetur vel ex natura rei constat.
Кан. 1505 – Мовний вислів у чоловічому роді стосується також жіночого роду, хіба що щось інше передбачає право або воно випливає з природи речі.

CAPUT II — DE CONSUETUDINE;
ГЛАВА ІІ — ЗВИЧАЙ

Can. 1506 – § 1. Consuetudo comunitatis christianae, quatenus actuositati Spiritus Sancti in corpore ecclesiali respondet, vim iuris obtinere potest.
§ 2. Iuri divino nulla consuetudo potest ullo modo derogare.
Кан. 1506 – § 1. Звичай християнської спільноти, наскільки відповідає діянню Духа Святого в церковному тілі, може отримати силу права.
§ 2. _оден звичай не може ніяким чином змінити Боже право.
Can. 1507 – § 1. Ea tantum consuetudo vim iuris habere potest, quae est rationabilis et a communitate legis saltem recipiendae capaci praxi continua et pacifica inducta necnon per tempus iure statutum praescripta.
§ 2. Consuetudo, quae a iure expresse reprobatur, non est rationabilis.
§ 3. Consuetudo vigenti iuri canonico contraria aut, quae est praeter legem canonicam, vim iuris obtinet tantum, si legitime per annos triginta continuos et completos servata est; contra legem canonicam vero, quae clausulam continet futuras consuetudines prohibentem, sola praevalere potest consuetudo centenaria vel immemorabilis.
§ 4. Legislator competens potest consuetudinem consensu suo saltem tacito etiam ante hoc tempus ut legitimam approbare.
Кан. 1507 – § 1. Тільки такий звичай може мати силу права, який є розумний і впроваджений спільнотою, здатною принаймні для прийняття закону через тривалу і мирну практику, а також протягом часу, встановленого правом.
§ 2. Звичай, який виразно відкидається правом, не є розумний.
§ 3. Звичай, суперечний діючому канонічному праву або, який діє поруч з канонічним правом, тільки тоді одержує силу права, коли зберігається згідно з законом безперервно протягом повних тридцяти роківь зате суперечний канонічному закону, який містить клявзулу, що забороняє майбутні звичаї, тільки тоді може переважати, коли є столітній або незапам’ятний.
§ 4. Компетентний законодавець може затвердити звичай як законний за своєю принаймні тихою згодою навіть до цього часу.
Can. 1508 – Consuetudo est optima legum interpres.
Кан. 1508 – Звичай є найкращий тлумач законів.
Can. 1509 – Consuetudo sive contra sive praeter legem per contrariam consuetudinem aut legem revocatur; sed nisi expressam de eis mentionem facit, lex non revocat consuetudines centenarias vel immemorabiles; ad ceteras consuetudines quod attinet, valet can. 1502, § 2.
Кан. 1509 – Звичай, суперечний праву, чи існуючий поруч з ним, відміняється через протилежний звичай або законь якщо, однак, виразно про них не згадує, то закон не відміняє столітніх або незапам’ятних звичаївь що стосується інших звичаїв, то до них має відношення кан. 1502, § 2.

CAPUT III — DE ACTIBUS ADMINISTRATIVIS;
ГЛАВА ІІІ — АДМІНІСТРАТИВНІ АКТИ

Can. 1510 – § 1. Actiis administrativi poni possunt ab eis, qui potestatem regiminis exsecutivam habent, intra limites eorum competentiae necnon ab illis, quibus haec potestas explicite vel implicite competit sive ipso iure sive vi legitimae delegationis.
§ 2. Actus administrativi sunt praesertim:
1° decreta, quibus pro casu speciali datur decisio aut fit provisio canonica;
2° praecepta singularia, quibus personae aut personis determinatis aliquid faciendum aut omittendum directe et legitime imponitur praesertim ad legis observantiam urgendam;
3° rescripta, quibus conceditur privilegium, dispensatio, licentia aliave gratia.
Кан. 1510 – § 1. Адміністративні акти можуть видавати ті, хто має виконавчу владу управління, в межах їхньої компетенції, а також ті, кому ця влада належить виразно або включно на підставі самого права, чи внаслідок законної делегації.
§ 2. Адміністративними актами зокрема є:
1° декрети, за допомогою яких дається для спеціяльного випадку рішення або здійснюється канонічне призначення;
2° окремі накази, які безпосередньо і згідно з законом зобов’язують особу або визначених осіб щось робити або занехати, особливо для збереження пошани закону;
3° рескрипти, на підставі яких надаються привілей, диспенза, дозвіл та інша ласка.
Can. 1511 – Effectum habet actus administrativus a momento, quo intimatur, vel in rescriptis a momento, quo datae sunt litterae; si vero actus administrativi applicatio committitur exsecutori, effectum habet a momento exsecutionis.
Кан. 1511 – Адміністративний акт має наслідок від моменту його повідомлення, або в рескриптах від моменту відправлення листаь якщо ж застосування адміністративного акту доручається виконавцю, то він має наслідок від моменту виконування.
Can. 1512 – § 1. Actus administrativus intellegendus est secundum propriam verborum significationem et communem loquendi usum nec debet ad alios casus praeter expressos extendi.
§ 2. In dubio actus administrativus, qui ad lites refertur, ad poenas comminandas vel irrogandas attinet, iura personae coartat, iura aliis quaesita laedit aut adversatur legi in commodum privatorum, strictam recipit interpretationem; secus vero latam.
§ 3. In privilegiis ea semper adhibenda est interpretatio, ut ille, cui privilegium concessum est, aliquam revera gratiam consequatur.
§ 4. Non solum dispensatio, sed ipsa potestas dispensandi ad certum casum concessa strictae interpretationi subest.
Кан. 1512 – § 1. Адміністративний акт слід розуміти згідно з прямим значенням слів і загальноприйнятим способом мовлення і не повинен він поширюватись на інші випадки, крім виразно згаданих.
§ 2. У випадку сумніву адміністративний акт, який стосується спорів, загрожуван-ня покаранням або накладання кар, обмежує права особи, порушує чиїсь набуті права або суперечить законові на користь приватних осіб, підлягає стислому тлумаченню; в іншому разі – широкому.
§ 3. У привілеях завжди слід застосовувати таке тлумачення, щоб той, якому був наданий привілей, справді осягнув якусь ласку.
§ 4. Не лише диспенза, але сама влада диспензування, надана для певного випадку, підлягає стислому тлумаченню.
Can. 1513 – § 1. Per legem contrariam nullus actus administrativus revocatur, nisi aliter in ipsa lege cavetur aut lex lata est ab auctoritate superiore ei, qui actum administrativum emisit.
§ 2. Actus administrativus non cessat resoluto iure eius, qui eum posuit, nisi aliter expresse cavetur.
§ 3. Revocatio actus administrativi per alium actum administrativum auctoritatis competentis effectum tantummodo obtinet a momento, quo intimatur personae, pro qua datus est.
§ 4. Dispensatio, quae tractum habet successivum, cessat quoque certa ac totali cessatione causae motivae.
§ 5. Decretum praeceptumve singulare vim habere desinit etiam cessante lege, ad cuius exsecutionem datum est; praeceptum singulare cessat etiam resoluto iure praecipientis, nisi legitimo documento impositum est.
Кан. 1513 – § 1. За допомогою протилежного закону не відкликається жодний адміністративний акт, хіба що інакше застережено в самому законі, або закон був виданий вищою владою від того, хто видав адміністративний акт.
§ 2. Адміністративний акт не втрачає сили з хвилиною припинення права того, хто його видав, хіба що щось інше виразно застережено.
§ 3. Скасування адміністративного акту через інший адміністративний акт компетентної влади осягає свій наслідок тільки від моменту повідомлення особи, для якої був виданий.
§ 4. Диспенза, яка має безперервне застосування, втрачає силу теж внаслідок певного і цілковитого зникнення спонукуючої причини.
§ 5. Декрет або окремий наказ також втрачає свою силу, коли перестає існувати закон, для виконання якого він був виданийь окремий наказ перестає діяти також з припиненням права того, хто наказує, хіба що він наданий законним документом.
Can. 1514 – Actus administrativus, qui forum externum respicit, firmis cann. 1520, § 2 et 1527 scripto est consignandus; item, si fit in forma commissoria, illius actus exsecutionis.
Кан. 1514 – Адміністративний акт, призначений для зовнішнього вжитку, із збереженням кан. 1520, § 2 і 1527, повинен бути виданий письмовоь це стосується також виконання цього акту, якщо передбачається виконавець.
Can. 1515 – Actus administrativus, etiam si agitur de rescripto motu proprio dato, effectu caret, quatenus iura aliis quaesita laedit aut legi vel legitimae consuetudini contrarius est, nisi auctoritas competens expresse clausulam derogatoriam addidit.
Кан. 1515 – Адміністративний акт, навіть тоді, коли йдеться про рескрипт, виданий з власної ініціятиви, є позбавлений наслідку, якщо порушує набуті іншими права або суперечить закону чи законному звичаю, хіба що компетентна влада виразно додала скасовуючу клявзулу.
Can. 1516 – Condiciones in actibus administrativis tunc tantum ad validitatem censentur adiectae, quoties per particulas si, nisi, dummodo, vel in lingua vernacula per aliam eiusdem significationis exprimuntur.
Кан. 1516 – Умови в адміністративних актах тільки тоді вважаються додані до правосильності, щоразу як вони виражені частками: якщо, хіба що, аби тільки, або в рідній мові виражені за допомогою іншої такого ж значення.

Art. I — DE PROCEDURA IN DECRETIS EXTRA IUDICIUM FERENDIS;
Арт. І: Процедура у видаванні позасудових декретів

Can. 1517 – § 1. Antequam decretum extra iudicium fert, auctoritas necessarias notitias et probationes exquirat; iure audiendos vel consulendos audiat vel consulat; eos, quos directe decretum attingit ac praesertim eos, quorum iura laedi possunt, audiat.
§ 2. Petitori et etiam legitime contradicenti auctoritas notitias et probationes patefaciat, quae sine periculo publici vel privati damni cognosci possunt, et rationes forte contrarias ostendat data eis opportunitate respondendi, etiam per patronum, intra terminum ab ipsa auctoritate determinatum.
Кан. 1517 – § 1. Поки влада видасть позасудовий декрет, повинна зібрати необхідні відомості і доказиь вислухати тих, яких на підставі права треба вислухати і порадитись з тими, з ким треба порадитисьь вислухати тих, кого декрет безпосередньо торкається і особливо тих, яких права можуть бути порушені.
§ 2. Прохачу, а також тому, хто заперечує згідно з законом, влада повинна виявити відомості і докази, з якими можна ознайомитись без ризику громадської або приватної шкоди, і можливо показати, протилежні рації, даючи їм змогу відповідати, також з допомогою патрона 9захисника0, на протязі терміну, визначеного самою владою.
Can. 1518 – Auctoritas decretum intra sexaginta dies a recepta petitione ad decretum obtinendum computandos ferat, nisi ius particulare propriae Ecclesiae sui iuris alios terminos statuit; si vero hoc factum non est et petitor decretum iterum scripto petit, tricesimo die ab hac petitione recepta computando, si etiam tunc nihil factum est, petitio pro reiecta habetur ac si eo die reiectio per decretum facta sit ita, ut recursus adversus eam interponi possit.
Кан. 1518 – Влада повинна видати декрет протягом щістдесяти днів від одержання просьби для одержання декрету, хіба що партикулярне право власної Церкви свого права встановило інші терміниь якщо ж це не сталося і прохач вдруге письмово просить про декрет, на тридцятий день від одержання просьби, якщо навіть тоді нічого не зроблено, просьба вважається відкинутою, немовби вона в цей день була відкинена через декрет так, що можна подати рекурс проти відкинення.
Can. 1519 – § 1. Qui decretum fert, id prae oculis habeat et intendat, quod saluti animarum et bono publico maxime conducere videtur, servatis quidem legibus et legitimis consuetudinibus, iustitia et aequitate.
§ 2. In decreto exprimantur saltem summarie motiva; si vero periculum publici vel privati damni obstat ne motiva patefiant, haec in libro secreto exprimantur atque ei, qui de recursu forte adversus decretum interposito videt, ostendantur, si ipse petit.
Кан. 1519 – § 1. Той, хто видає декрет, повинен мати це на увазі і зважати на те, що здається найбільш корисним для спасіння душ і загального добра, дотримуючись при тому законів і законних звичаїв, справедливості і безсторонності.
§ 2. У декреті повинні бути виражені принаймні загально мотивиь якщо ж небезпека громадської або приватної шкоди не дозволяє виявити мотиви, то їх треба висловити в таємній книзі і показати тому, хто евентуально розглядатиме рекурс, поданий проти декрету, якщо сам просить.
Can. 1520 – § 1. Decretum vim iuris habet, postquam ei, ad quem destinatur, intimatum est modo, qui secundum locorum leges et condiciones tutissimus est.
§ 2. Si periculum publici vel privati damni obstat, ne textus decreti scripto tradi possit, potest auctoritas ecclesiastica iubere decretum ei, ad quem destinatur, coram duobus testibus vel coram notario legi, processu verbali redacto ab omnibus praesentibus subscribendo; his peractis decretum pro intimato habetur.
§ 3. Si vero is, ad quem decretum destinatur, intimationem recusavit vel ad normam iuris vocatus ad decretum accipiendum vel audiendum sine iusta causa a decreti auctore perpendenda non comparuit vel processui verbali subscribere recusavit, decretum pro intimato habetur.
Кан. 1520 – § 1. Декрет має силу права, після того, як був доведений до відома того, кому призначається, в спосіб, який є найпевніщий згідно з місцевими законами й умовами.
§ 2. Якщо небезпека громадської або приватної шкоди не дозволяє передати текст декрету письмово, то церковна влада може наказати прочитати декрет тому, кому він призначається, в присутності двох свідків або нотаря, відредагований словний процес має бути підписаний всіма присутнімиь після виконання цього декрет уважається доведеним до відома.
§ 3. Якщо ж той, кому призначається декрет, відмовився прийняти повідомлення або викликаний до суду згідно з приписом права для одержання декрету або вислухання його, не з’явився без виправданої причини, яку повинен розсудити автор декрету, або відмовився підписати словний процес, то вважається, що декрет був доведений до відома.

Art. II — DE EXSECUTIONE ACTUUM ADMINISTRATIVORUM;
Арт. ІІ: Виконання адміністративних актів

Can. 1521 – Exsecutor actus administrativi invalide suo munere fungitur, antequam mandatum scripto datum recepit eiusque authenticitatem et integritatem recognovit, nisi auctoritas, quae eundem actum posuit, praeviam notitiam circa mandatum cum eo communicavit.
Кан. 1521 – Виконавець адміністративного акту неправосильно виконує своє завдання, поки не одержить письмового доручення і не перевірить його автентичність та інтегральність, хіба що влада, яка видала цей акт, раніше повідомила його про доручення.
Can. 1522 – § 1. Exsecutor actus administrativi, cui committitur mera eiusdem actus exsecutio, hanc exsecutionem denegare non potest, nisi manifesto constat eundem actum esse nullum aut alia gravi de causa sustineri non posse aut condiciones actui administrativo appositas non esse impletas; si vero exsecutio actus administrativi ratione adiunctorum personae aut loci videtur inopportuna, exsecutor exsecutionem intermittat et statim certiorem faciat auctoritatem, quae actum posuit.
§ 2. Si in rescripto concessio gratiae exsecutori committitur, eius est de suo prudenti iudicio et conscientia gratiam concedere vel denegare.
Кан. 1522 – § 1. Виконавець адміністративного акту, якому доручено саме виконання цього акту, не може відмовитись від його виконання, хіба що є очевидним, що цей же акт є недійсним або що з іншої поважної причини не можна його підтримувати, або не виконані були умови, додані до адміністративного актуь якщо ж виконання адміністративного акту здається недоцільним з уваги на обставини особи або місця, тоді виконавець повинен перервати виконання і негайно повідомити владу, яка видала акт.
§ 2. Якщо в рескрипті виконавцю доручається надання ласки, то до нього належить відповідно до його розумного рішення і совісті надати ласку або відмовити в ній.
Can. 1523 – Exsecutor actus administrativi procedere debet ad mandati normam; si condiciones ad validitatem actus mandato appositas non implevit vel substantialem procedendi formam non servavit, exsecutio nulla est.
Кан. 1523 – Виконавець адміністративного акту повинен діяти згідно із змістом дорученняь якщо не виконав умов, доданих до доручення для правосильності акту, або не дотримав істотної форми ведення справи, виконання є недійсне.
Can. 1524 – Exsecutor actus administrativi potest alium de suo prudenti iudicio sibi substituere, nisi substitutio prohibita est aut electa est industria personae aut substituti persona determinata est; his in casibus vero exsecutori licet alii committere actus praeparatorios.
Кан. 1524 – Виконавець адміністративного акту може, відповідно до свого розсудливого рішення, призначити свого заступника, хіба що заступництво було заборонене або він був обраний з уваги на особисті якості або особа заступника була визначенаь в таких випадках, однак, виконавець може комусь іншому доручити підготовчі акти.
Can. 1525 – Actus administrativus exsecutioni mandari potest etiam ab exsecutoris successore in officio, nisi electa est industria personae.
Кан. 1525 – Адміністративний акт може бути виконаний також наступником виконавця на уряді, хіба що виконання було доручено з уваги на особисті якості.
Can. 1526 – Exsecutori licet actum administrativum iterum exsecutioni mandare, si quoquo modo in eiusdem actus exsecutione erravit.
Кан. 1526 – Якщо у виконуванні адміністративного акту виконавець допустив якусь помилку, може заново виконати цей акт.

Art. III — DE RESCRIPTIS;
Арт. ІІІ: Рескрипти

Can. 1527 – § 1. Quae in canonibus de rescriptis statuuntur, de concessionibus gratiarum vivae vocis oraculo quoque valent, nisi aliud manifesto constat.
§ 2. Gratiam oretenus concessam aliquis probare tenetur, quoties id legitime ab eo petitur.
Кан. 1527 – § 1. Приписи, встановлені в канонах щодо рескриптів, стосуються також надавання ласк усно, хіба що явно стверджується щось інше.
§ 2. Отриману усно ласку будь-хто повинен довести, щоразу як від нього це вимагається згідно з законом.
Can. 1528 – Rescriptum impetrari potest pro alio, etiam praeter eius assensum, et valet ante eiusdem acceptationem, nisi aliud ex appositis clausulis apparet.
Кан. 1528 – Рескрипт можна просити для іншого, навіть незалежно від його згоди, і він є правосильний до його прийняття, хіба що щось інше виявляється з доданих клявзул.
Can. 1529 – § 1. Reticentia veri in precibus non obstat, quin rescriptum vim habeat, dummodo expressa sint, quae ad validitatem sunt exprimenda secundum stilum curiae Hierarchae, qui rescriptum concedit.
§ 2. Nec obstat expositio falsi, dummodo una saltem causa motiva proposita vera sit.
Кан. 1529 – § 1. Приховання правди в просьбах не заважає, щоб рескрипт мав силу, якщо виражено те, що треба виразити для правосильності згідно із стилем курії Ієрарха, який надає рескрипт.
§ 2. Не заважає і викладення неправди, якщо принаймні одна з поданих спонукуючих причин є правдива.
Can. 1530 – § 1. Gratia ab auctoritate superiore denegata non potest ab auctoritate inferiore valide concedi, nisi auctoritas superior expresse consensit.
§ 2. Gratia ab aliqua auctoritate denegata non potest valide ab alia auctoritate aeque competenti aut auctoritate superiore concedi nulla facta in petitione denegationis mentione.
Кан. 1530 – § 1. Ласки після відмови з боку вищої влади не може правосильно надати нижча влада, хіба що вища виразно погодилась.
§ 2. Ласки, в якій відмовила якась влада, не може правосильно надати інша влада, однаково компетентна, або вища влада, коли в просьбі зовсім не згадано про відмову.
1° De privilegiis — 1° Привілеї
Can. 1531 – § 1. Privilegium, scilicet gratia in favorem certarum personarum physicarum vel iuridicarum per specialem actum facta, concedi potest a legislatore et ab eo, cui legislator hanc potestatem concessit.
§ 2. Possessio centenaria vel immemorabilis praesumptionem inducit concessi privilegii.
Кан. 1531 – § 1. Привілей, тобто ласка, дана на користь певних осіб, фізичних чи юридичних, за допомогою спеціяльного акту, може бути наданий законодавцем і тим, якому законодавець дав таку владу.
§ 2. Столітнє або незапам’ятне володіння привілеєм уводить припущення про його надання.
Can. 1532 – § 1. Privilegium praesumitur perpetuum.
§ 2. Privilegium cessat:
1° si est personale, per exstinctionem personae, cui concessum est;
2° si est reale vel locale, per absolutum rei vel loci interitum;
3° elapso tempore vel expleto numero casuum, pro quibus concessum est;
4° si temporis progressu rerum adiuncta iudicio auctoritatis competentis mutantur ita, ut noxium evaserit aut eius usus illicitus fiat.
§ 3. Privilegium locale, si locus intra quinquaginta annos restituitur, reviviscit.
Кан. 1532 – § 1. Привілей припускається як щось постійне.
§ 2. Привілей втрачає своє існування:
1° якщо є особистим, через смерть особи, якій був наданий;
2° якщо є предметним або місцевим, через повне знищення речі або місця;
3° коли закінчився його термін або вичерпалась кількість випадків, для яких був наданий;
4° якщо з бігом часу обставини речей, на думку компетентної влади, так змінюються, що він став щкідливим або користування ним – недозволеним.
§ 3. Місцевий привілей оживає, якщо місце відновлюється протягом п’ятдесяти років.
Can. 1533 – § 1. Nullum privilegium per renuntiationem cessat, nisi haec ab auctoritate competenti acceptata est.
§ 2. Privilegio in sui dumtaxat favorem concesso quaevis persona physica renuntiare potest.
§ 3. Privilegio concesso alicui personae iuridicae aut ratione dignitatis loci vel rei persona physica valide renuntiare non potest; nec ipsi personae iuridicae integrum est privilegio sibi concesso renuntiare, si renuntiatio cedit in Ecclesiae aliorumve praeiudicium.
Кан. 1533 – § 1. _одний привілей не перестає існувати через зречення, хіба що воно було прийняте компетентною владою.
§ 2. Кожна фізична особа може зректися привілею, наданого виключно на її користь.
§ 3. Привілею, наданого якійсь юридичній особі або з уваги на значення місця чи речі, не може правосильно зректися фізична особаь ні самій юридичній особі не можна зректися наданого їй привілею, якщо зречення завдає шкоди Церкві чи іншим.
Can. 1534 – Per non usum vel per usum contrarium privilegium aliis non onerosum non cessat; si vero privilegium in aliorum gravamen cedit, amittitur si accedit legitima praescriptio aut tacita renuntiatio.
Кан. 1534 – Привілей, який не є тягарем для інших, не припиняється через його невживання або протилежне вживанняь зате привілей, обтяжливий для інших, втрачає силу, якщо настала законна давність або мовчазне зречення.
Can. 1535 – Qui abutitur potestate sibi ex privilegio data, ab Hierarcha moneatur; graviter abutentem ac frustra monitum Hierarcha privet privilegio, quod ipse concessit; si vero privilegium concessum est ab auctoritate superiore, eandem Hierarcha certiorem facere tenetur.
Кан. 1535 – Хто зловживає владою, наданою йому на підставі привілею, повинен бути попереджений Ієрархомь а того, хто сильно ним зловживає після даремного нагадування, Ієрарх повинен позбавити привілею, який він сам надавь якщо ж привілей був наданий владою, вищою від Ієрарха, Ієрарх зобов’язаний її про це повідомити.
2° De dispensationibus — 2° Диспензи
Can. 1536 – § 1. Dispensatio, scilicet legis mere ecclesiasticae in casu speciali relaxatio, concedi potest tantum iusta ac rationabili de causa habita ratione adiunctorum casus et gravitatis legis, a qua dispensatur; secus dispensatio illicita et, nisi ab ipso legislatore aut ab auctoritate superiore data est, etiam invalida est.
§ 2. Bonum spirituale christifidelium est iusta et rationabilis causa.
§ 3. In dubio de sufficientia causae dispensatio licite et valide conceditur.
Кан. 1536 – § 1. Диспенза, тобто ослаблення дії суто церковного закону в окремому випадку, може бути надана тільки із виправданої і раціональної причини, враховуючи обставини випадку і важливості закону, від якого диспензуєтьсяь у противному разі диспенза є недозволена і, якщо не надана самим законодавцем або вищою владою, є також неправосильна.
§ 2. Духовне добро вірних є виправданою і раціональною причиною.
§ 3. При сумніві щодо достатності причини диспенза надається дозволено і правосильно.
Can. 1537 – Dispensationi obnoxiae non sunt leges, quatenus determinant ea, quae institutorum aut actuum iuridicorum essentialiter sunt constitutiva, nec leges processuales et poenales.
Кан. 1537 – Не підлягають диспензі закони, оскільки вони визначають те, що є істотно конститутивне для інституцій або юридичних актів, ані процесуальні і карні закони.
Can. 1538 – § 1. Episcopus eparchialis dispensare potest tam a legibus iuris communis quam a legibus iuris particularis propriae Ecclesiae sui iuris in casu speciali christifideles, in quos ad normam iuris potestatem suam exercet, quoties id ad eorum bonum spirituale conferre iudicat, nisi ab auctoritate, quae leges tulit, reservatio facta est.
§ 2. Si difficile est adire auctoritatem, cui dispensatio reservata est, et simul in mora est periculum gravis damni, omnis Hierarcha in casu speciali dispensare potest christifideles, in quos ad normam iuris potestatem suam exercet, dummodo agatur de dispensatione, quam eadem auctoritas in eisdem adiunctis concedit, firmo can. 396.
Кан. 1538 – § 1. Єпархіяльний Єпископ може у спеціяльному випадку диспензувати як від законів загального права, так і законів партикулярного права власної Церкви свого права вірних, щодо яких виконує свою владу, згідно з правом, щоразу як вважає це корисним для їхнього духовного добра, хіба що застерегла це собі влада, яка видала закони.
§ 2. Якщо трудно звернутися до влади, якій застережена диспенза, й одночасно зволікання загрожує небезпекою поважної шкоди, кожний Ієрарх у спеціяльному випадку може диспензувати вірних, щодо яких виконує свою владу згідно з приписом права, якщо тільки йдеться про диспензу, яку ця влада в цих обставинах надає, із збереженням кан. 396.
Can. 1539 – Qui habet potestatem dispensandi, eam exercere potest, etiam extra territorium exsistens, in subditos, etsi a territorio absentes, atque, nisi contrarium expresse statuitur, in peregrinos quoque in territorio actu degentes necnon erga seipsum.
Кан. 1539 – Хто має владу диспензування, може її виконувати, знаходячись навіть поза територією, щодо своїх підлеглих, хоч би відсутніх на території, а також, якщо не постановлено виразно нічого іншого, щодо мандрівників, які перебувають в даний момент на території, а також щодо себе самого.

TITULUS XXX: DE PRAESCRIPTIONE ET DE TEMPORIS SUPPUTATIONE — ТИТУЛ ХХХ: ДАВНІСТЬ І ОБЧИСЛЕННЯ ЧАСУ. – Can. 1540.-1546.

CAPUT I — DE PRAESCRIPTIONE;
ГЛАВА І — ДАВНІСТЬ

Can. 1540 – Praescriptionem tamquam iuris subiectivi acquirendi vel amittendi necnon ab obligationibus se liberandi modum, prout est in iure civili, Ecclesia recipit, nisi aliud iure communi statuitur.
Кан. 1540 – Давність як спосіб набуття або втрати суб’єктивного права, а також звільнення себе від обов’язків, Церква приймає такою, яка є в цивільному законодавстві, хіба що загальне право постановляє щось інше.
Can. 1541 – Nulla valet praescriptio, nisi bona fide nititur non solum initio, sed toto decursu temporis ad praescriptionem requisiti salvo can. 1152.
Кан. 1541 – Давність є правосильна, якщо спирається на добру віру, не тільки на початку, але протягом цілого часу, який вимагається для виникнення давності, з дотриманням припису кан. 1152.
Can. 1542 – Praescriptioni obnoxia non sunt:
1° iura et obligationes, quae sunt legis divinae;
2° iura, quae obtineri possunt ex solo privilegio apostolico;
3° iura et obligationes, quae vitam spiritualem christifidelium directe respiciunt;
4° fines certi et indubii circumscriptionum ecclesiasticarum;
5° obligationes et onera celebrationem Divinae Litnrgiae respicientia;
6° provisio canonica officii, quod ad normam iuris exercitium ordinis sacri requirit;
7° ius visitationis et obligatio oboedientiae ita, ut personae in Ecclesia a nulla auctoritate ecclesiastica visitari possint et nulli auctoritati iam subsint.
Кан. 1542 – Не підлягають давності:
1° права й обов’язки, які випливають з Божого закону;
2° права, які можна одержати тільки на підставі апостольського привілею;
3° права й обов’язки, які безпосердньо стосуються духовного життя вірних;
4° усталені і певні межі церковних округів;
5° обов’язки і зобов’язання, які стосуються відправи Божественної Літургії;
6° канонічне призначення уряду, виконування якого згідно з приписами права вимагає свячення;
7° право візитації й обов’язок послуху так, щоб особи в Церкві не могли бути візитованими жодною церковною владою і не підлягали вже жодній владі.

CAPUT II — DE TEMPORIS SUPPUTATIONE;
ГЛАВА ІІ — ОБЧИСЛЕННЯ ЧАСУ

Can. 1543 – Nisi aliter iure expresse cavetur, tempus supputetur ad normam canonum, qui sequuntur.
Кан. 1543 – Якщо право виразно не застерігає чогось іншого, то час треба рахувати згідно з приписами наступних канонів.
Can. 1544 – § 1. Tempus continuum intellegitur, quod nullam patitur interruptionem.
§ 2. Tempus utile intellegitur, quod ita ius suum exercenti aut persequenti competit, ut ignoranti aut illi, qui agere non potest, non currat.
Кан. 1544 – § 1. Безперервний час слід розуміти як такий, що не допускає жодної перерви.
§ 2. Корисний час слід розуміти як такий, що тому, хто виконує своє право, або домагається його, належить таким чином, що він не пливе для того, хто не знає, або для того, хто не може діяти.
Can. 1545 – § 1. In iure dies intellegitur spatium constans ex 24 horis continuo supputandis et incipit a media nocte; hebdomada spatium 7 dierum; mensis spatium 30 dierum, annus spatium 365 dierum, nisi mensis et annus dicuntur sumendi, prout sunt in calendario.
§ 2. Si tempus est continuum, mensis et annus semper sumendi sunt, prout sunt in calendario.
Кан. 1545 – § 1. День у праві означає сталий відрізок часу, який складається з 24-х по черзі рахованих годин і починається від півночі; тиждень – це відрізок семи днів; місяць – відрізок 30 днів, рік – відрізок 365 днів, хіба що місяць і рік рекомендується брати згідно з календарем.
§ 2. Якщо час є безперервний, місяць і рік треба завжди рахувати згідно з календарем.
Can. 1546 – § 1. Dies, a quo calculus incipit, non computatur in termino, nisi huius initium coincidit cum initio diei aut aliter expresse iure cavetur.
§ 2. Dies, ad quem calculus dirigitur, computatur in termino, qui, si tempus constat ex uno vel pluribus mensibus aut annis, ex una vel pluribus hebdomadibus, finitur elapso ultimo die eiusdem numeri aut, si mensis die eiusdem numeri caret, elapso ultimo die mensis.
Кан. 1546 – § 1. День, від якого починається лічба, не враховується в термін, хіба що його початок збігається з початком дня або право виразно застерігає щось інше.
§ 2. Останній день лічби враховується в термін, який – якщо час охоплює один або більше місяців або років, один або кілька тижнів – кінчається після закінчення останнього дня тієї самої дати або, якщо місяць не має дня такої дати, то після закінчення останнього дня місяця.