Гріх — це свідоме і добровільне порушення Божої заповіді.

Адам і Єва порушили заповідь Божу. Вони добре знали ту заповідь, і ніхто, навіть вуж, не змушував їх, щоб вони її порушили. Отже, вони скоїли гріх добровільно.

До Божих заповідей відносимо і заповідь виконувати вчинки милосердя; окрім цього — усі закони, видані від імені Бога. Заповіді певні чинності забороняють, а певні — наказують виконувати. Відповідно до цього розрізняємо гріхи переступлення і гріхи залишення. Оскільки заповіді Божі передбачають або звеличення Бога або добро наше чи ближнього, то і гріх може бути спрямований або проти Бога, або проти нас самих, або проти ближнього.

Гріх — це вияв непослуху щодо Бога. Гріх — це непослух щодо небесних заповідей (св. Амвр.). Грішник, скидає з себе ярмо Бога і каже: "Не буду служити" (Єр. 2, 20). Хто допускається гріха, той веде боротьбу проти Бога (Сузо). Грішник, скоюючи гріх, розпинає Христа, робить Його Кров марно пролитою (Євр. 6, 6). Злоба грішника вражає Христа болючіше, ніж Його гіркі страсті.

Хто грішить, цей є ворогом власної душі (Тов. 12, 10). Нерозумно чинить той, що ображає особу, від якої залежить усе його майбутнє щастя; ще більш нерозумно чинимо, коли ображаємо Того, чиєї допомоги завжди потребуємо, від кого залежить наше майбутнє вічне спасіння. Коли б хтось, хто стоїть на високій вежі, держав тебе, завішеного на шнурі, у повітрі, чи відважився б ти його образити? Отож, твоє життя висить, наче на тонкій ниточці, і повністю залежить від Божої волі — кожної хвилі Бог може перетворити тебе у ніщо, а ти, немудрий, гнівиш Його (Людв. Іран.). Нам, нужденним людям, важко зносити образи, завдані нам такими ж людьми. Самі ж ми, однак, легко зневажаємо небесного Господа (Сальвіян).

Людина грішить і тоді, коли свідомо дозволяє на гріх.

Припустимо, що двохрічна дитина чує якісь погані слова і повторює їх. Така дитина ще не може відрізнити добра від зла, не усвідомлює значення слів, які вимовляє, і отже, не поповнює гріха. Ной не згрішив п'янством, бо не знав, що вино має силу п'янити. Як, з однієї сторони не ж грішить та людина, яка не усвідомила, що саме вона робить, так, з другої сторони, допускається гріха той, хто є недбалим у набутті потрібних йому знань щодо праведного життя. Наскільки ж злісною є людина, що навмисне ухиляється від набуття необхідної для неї науки, щоб унаслідок цього вільно грішити. "Бо одне — не знати, і цілком інше — не хотіти знати. Хто відвертається від правди, щоб її не пізнати, цей є переступником закону" (св. Гр. В.). Отже, хто втікає від слова Божого, той колись не матиме оправдання в очах Бога.

Гріх за своєю сутністю — це недозволена прив'язаність людини до будь-чого, яка відвертає її від Бога.

Земні створіння — це лише засоби для осягнення вічного спасіння, отже, вони не можуть бути останньою метою людини. Створіння подібні до ліків; прийняті в міру — допомагають, надмірно ж прийняті — шкодять і у досягненні найвищої мети. Тому Бог дозволив прив'язуватись до створінь чи використовувати їх в щоденному житті тільки в означених межах і то лише настільки, наскільки це є потрібним або корисним для осягнення вічного спасіння. Бог дозволив, напр., споживати їжу з метою підтримання життя, але заборонив непоміркованість; дозволив посідати певну власність, але заборонив посягати на власність чужу і т.д.

Хто поводиться зі створеним Богом інакше, ніж це дозволив Бог, цей віддаляється від Бога і від своєї останньої мети, міняє вічні розкоші на розкоші, що минають (Прем. 2, 1-9). Такий чинить, як дитина, яка, маючи до вибору шматок цукру і шматок золота, хапає цукор. Грішник покидає Бога — джерело живої води — і копає собі діряві колодязі (Єр. 2, 13). Отже, гріх є свого роду ідолопоклонством, бо грішник бажає створіння замість Бога. Скільки хтось має тяжких гріхів, стільки має богів (св. Єр.). Стільки кожний вшановує богів, скільки допустився тяжких гріхів (Св. Ант. Пад.). Через гріх людина стає слугою створіння або потрапляє у залежність від нього. Грішник — як та риба, що, спіймана на вудку, вже не може увільнитися. "Кожен, хто гріх чинить — гріха невольник" (Йоан 8, 34). Та з грішником, навіть, є гірше, ніж із невільником, бо невільник може утекти від господаря, а куди ж утече невільник гріха? Куди б не втікав, всюди тягне за собою свій гріх (св. Авг).

Гріх — це найбільше зло на землі, бо лише через гріх може людина потрапити до вічної нужди.

Люди, звичайно, вважають, що терпіння і дочасні негаразди — це зло, але ж насправді — це для нас ласка, бо через них не втрачаємо нічого у Бога, а, навпаки, багато користаємо. А багато хто думає, що найбільшим злом є вічне осудження, я ж буду навчати безустанно, що найбільшим злом є образа Ісуса Христа (св. Золот.). Тільки гріх може понизити і знеславити людину. Лише злі люди кажуть, що праця або убогість принизливі.

Св. Франц Ксаверій, Апостол Індії, апостольський легат, мав звичку сам собі прати білизну; коли хтось звертав йому увагу, що це принижує його, відповідав: "Одне лише принижує людину — гріх" (Мег. IV, 18).

Через гріх людина втрачає надприродну красу душі, стає подібною до диявола і нещасливою вже тут, на землі.

Через гріх втрачаємо надприродну красу душі.

Як тіло забруднюється, коли зіткнеться з якимось брудним предметом, так блякне і надприродна краса душі (яка полягає в освячуючій ласці), коли людина віддасть перевагу створінню. Ту красу душа втрачає цілком або частково (св. Тома з Акв.). Сніжнобілий одяг забрудниться одразу, коли зіткнеться з болотом; так само людина втягує в себе нечистоту дочасних речей, відвернувшись від Бога і схилившись до дочасних речей через непорядну любов (Люд. Гран.). Коли св. Францішці Шанталь, котра доглядала прокажених, звертали увагу, що може легко заразитися, та відповідала: "Я боюся лише однієї прокази — гріха" (Мег. III. 61).

Через гріх людина стає подібною до диявола. Грішники наслідують диявола (Прем. 2, 35). Через гріх людина утотожнюється з дияволом. "Хто чинить гріх — той від диявола..." (І Йоан. З, 8). Через гріх людина стає сином диявола (І Йоан 3, 10). Тому Христос говорить до фарисеїв: "Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити" (Йоан 8, 44).

Грішник їсть страву диявола (св. Кипр.). Гріх робить людину нещасливою вже тут, на землі. Коли б небесні тіла зійшли зі своїх шляхів, то зіткнулись би і розбились. Коли поїзд сходить із рейок, стається нещастя. Так само потрапляють у нещастя розумні створіння, люди, коли переступають Божі заповіді. Грішник повстає проти ладу свого розуму, проти ладу людської суспільності і проти ладу Божої управи світом, тому й мусить терпіти муки совісті, зносити покарання від начальства та кари Божі (св. Тома з Акв.).

Не одразу валяться будівлі; наперед непомітно входять у мур краплі води, розм'якшують вапно і розмивають поволі мур, аж врешті розвалюється вся будівля. Щось подібне творить диявол із нашою душею (Родрицій). Як саме виник гріх, бачимо на прикладі гріха первородного.

Гріх чинимо переважно у такий спосіб: на нас находить якась зла думка; вона сама по собі ще не є гріхом, а стає ним тільки тоді, коли припадає нам до душі.

У нас самих є ніби дві істоти із цілком протилежним способом мислення; що одна хвалить, те ганить друга. Одна істота — це мислення, друга — совість. Тому одразу, як лише виникне у нас якась зла думка, починається внутрішня боротьба. Совість застерігає і стримує нас перед поганим учинком, а похіть тягне до злого. Ми не в силі позбутися поганих думок зовсім, але ми можемо боротися з ними. У цьому нам допоможе молитва, згадка про смерть чи страшний суд. "У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину — повіки не згрішити (Сир. 7, 36). Можна також роздумувати про сумні наслідки гріха. Не один гірко шкодував, скоївши гріх, що не подумав, як слід, перед тим. Тому ми повинні негайно відволіктись від поганих думок, якщо вони в нас появляються. "Вбий ворога, поки він малий і слабкий" (св. Єр.). "Придуши злу думку ще в зародку, як тільки усвідомиш її в собі" (св. Берн.).

Часом виникає уподобання у злому; воно стає гріхом, коли усвідомимо його, але не позбудемось.

Уподобання є смертним гріхом тоді, коли людина добровільно кохається в чомусь, що є забороненим заповідями.

Злочинне бажання, якщо не відкинемо його, теж приводить нас до гріха.

Добровільне злочинне бажання — чинність волі. А що походить із серця (злої волі) — це гріх (Мат. 15, 19). У Бога "хотіти" значить те саме, що "робити". Хто добровільно плекає злочинне бажання, той допускається злого вчинку в своїй душі (Мат. 5, 28). Будь-які злочинні бажання є смертним гріхом (Соб. Трид. 14, гл. 5).

Гріхом є і рішення зробити щось погане.

Бажання було лише прагненням чогось грішного. Рішення ж веде до здійснення задуманого. Брати Йосифа, вирішивши вбити його, вже допустилися тяжкого гріха, хоч свого рішення і не виконали.

Вищезгадані гріхи називаються внутрішніми.

Зовнішні гріхи, наслідки яких набагато гірші, є тяжчими, ніж внутрішні.

Зовнішній гріх озлоблює нашу волю, вбиває в людині почуття сорому, негативно впливає на інших.

Скоївши смертний гріх, людина залишається в стані гріха доти, доки не навернеться.

Якщо людина часто повторює якийсь тяжкий гріх, то в неї виробляється звичка до того гріха.

Тяжкий гріх, який допускаємо п'ять разів у місяць, стає грішним нахилом. Грішник, часто повторюючи гріх, набуває певної легкості у його скоєнні, а його воля вже не протидіє злому.

Кожний тяжкий гріх і кожний грішний нахил спричиняються до нових гріхів і нахилів до злого.

Людина, яка скоїла тяжкий гріх, втрачає Божу ласку, але не втрачає спокуси.

Спокусу ж подолати без Божої ласки неможливо, тому грішник падає все нижче і щораз більше грузне у гріхах. Злий вчинок плодить наступне зло.

Злий нахил, укорінившись у душу грішника, призводить до розпусти і беззаконних вчинків (т.з. гріхів, що взивають до неба за помстою). Душа грішника кам'яніє (а це гріх проти Св. Духа).

Розрізняємо гріхи думки, слова і вчинку, а також гріхи власні і чужі.

Власні гріхи — це гріхи, скоєні нами самими.

Чужі гріхи — це гріхи, до яких ми якимось чином спонукаємо когось. Чужого гріха допускається той, хто наказує зробити щось погане; радить учинити гріх; хвалить когось за гріх; дозволяє вчинити гріх; допомагає у злому, обстоює якусь погану справу, заохочує до злого, замовчує гріх або не карає за гріх, замість того, щоб перешкодити скоєнню злого вчинку.

Хто винен у чужому гріху, той заслуговує на таку саму кару, як і той, хто його здійснив, або й на більшу.

Спаситель застерігає: "А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря. Горе світові від спокус. ...горе тій людині, через яку спокуси приходять!" (Мат. 18, 6-7).

Не всі гріхи є однаково тяжкими. Розрізняємо смертні і повсякденні гріхи.

Кожна людина грішить. "Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає" (І Йоан 1, 8). "Всі ми прогрішуємося чимало" (Яків 3, 2). Але один гріх відрізняється від іншого. Є гріхи незначні, повсякденні. Їх допускаються і праведні люди, не тратячи, однак, через них своєї праведності. Гріхи проти заповідей Божих призводять смерть душі, тому вони називаются смертними. Ті, що здійснили подібний гріх, втрачають право на вічне життя.

Про те, що не всі гріхи є однаковими, свідчить і наука св. Церкви. Св. Церква відкинула науку Бая, котрий говорив, що немає гріха, який би за своєю природою був малим, і що кожний гріх заслуговує вічного покарання.

На те, що не всі гріхи є однаковими, вказує нам також сам розум. Деякі гріхи є такими малими, що вони не порушують моральних норм поведінки, не знищують у Божу прихильність до людини і не повинні прирікати людину на вічну загибель. Чи ж можливо, щоб людина, напр., через якесь мізерне слово, була засуджена на вічне пекло? Отже, із сказаного вище випливає, що є смертні гріхи і гріхи повсякденні.

Джерелами, які допомагають нам пізнати міру гріха, є св. Письмо; висловлювання св. Католицької Церкви; наука св. Отців і Богословів; сама природа вчинку.

У св. Письмі сказано: "Ані розпусники, ані Ідолопоклонники, ані перелюбники, ані рознуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п'яниці, ані злоріки, ані грабіжники — Царства Божого не успадкують" (І Кор. 6, 9-10). Отже, перелічені тут гріхи є смертними. До смертних належать і такі гріхи, про які св. Письмо говорить, що Господь Бог ними бридиться, ненавидить їх; які варті вічної кари або смерті, а також ті, які супроводжуються погрозами та прокляттями.

До тяжких гріхів належать гріхи, які кривдять Господа Бога; завдають великої шкоди людям, св. Церкві, державі, призводять до моральних чи фізичних терпінь; загрожують особистому життю людини — як духовному, так і тимчасовому.

Не поспішаймо вирішувати — тяжкий чи повсякденний гріх скоїла та чи інша людина. Ніхто не має права самовільно визначати, що хтось скоїв тяжкий гріх. Зробивши це, можна людину довести до відчаю або й штовхнути на хибну дорогу. Разом з тим, ми повинні бути дуже обережними з тими людьми, які говорять, що нема гріха там, де і розум, і совість вказують на гріх.

Є тяжкі гріхи, легкі гріхи і гріхи, міру яких визначаємо, виходячи з ситуації.

Деякі гріхи є завжди тяжкими.

Напр., лжесвідчення є тяжким гріхом не лише тоді, коли людина присягає у великій справі, але навіть тоді, коли б людина лжесвідчила в найменшій справі. Чому? Тому що ніколи не можна брати Господа Бога за свідка фальшиво.

Такими гріхами є невір'я та єресь, ненависть до Бога, бахвальство і фальшиве шанування Бога, напр., богохульство, симонія (права Божого), розпуста і т.д.

Легкі за своєю природою гріхи можуть стати тяжкими гріхами лише тоді, коли перебіг подій робить той малий гріх смертним. Якщо хтось, напр., понад міру вживає алкоголь, той скоює малий гріх; однак якщо, зловживаючи алкоголем, він чинить шкоду своїй родині — скоює тяжкий гріх.

Є гріхи, які можуть бути легкими або тяжкими в залежності від ситуації. Гріх, який стосується великої справи, відповідно, буде великим (тяжким), малої справи — малим. Якщо, напр., хтось у неділю або свято пропустить невелику частину служби Божої, то він скоїть малий гріх, якщо велику — великий.

Якщо нам відомо чи із св. Письма, чи з науки св. Кат. Церкви, чи з науки св. Отців і Богословів, чи, зрештою, з природи самої речі, що той чи інший гріх є тяжким, то цього ще не достатньо, щоб ми звинуватили людину, яка скоїла щось подібне, у смертному гріху. Оцінюючи той чи інший вчинок, треба брати до уваги совість тієї людини, котра його здійснила. Якщо людина зробила щось дуже погане, але зробила це ненавмисне або несвідомо, то не можна її судити так само, як людину, котра діяла свідомо, з власної волі. Напр., якщо хтось, забувши, що п'ятниця, їв м'ясо, то він не скоїв гріха; хто ж свідомо це зробив — скоїв тяжкий гріх.

Знову ж таки, знаючи з тих самих джерел, що той чи інший гріх є малим, ми теж не повинні поспішати з висновками. У такому випадку теж треба брати до уваги совість людини. Можливо, вона не скоїла жодного гріха, — якщо не знала, що те, що зробила, є гріхом. А, може, скоївши малий (як може здаватися, виходячи з оцінок вищезгаданих джерел) гріх, згрішити тяжко, якщо вона переконана, що те, що вона робить, є гріхом, але все ж чинить по-своєму.

Передумови тяжкого гріха

Передумовами тяжкого гріха є сприймання тієї чи іншої дії як тяжкий гріх; усвідомлення того, що та чи інша дія є тяжким гріхом, повний дозвіл самому собі здійснити те, що вважаєш тяжким гріхом.

Через незнання ми можемо вважати ту чи іншу дію важким гріхом (хоч насправді так не є). Якщо ми так вважаємо і все ж грішимо—здійснюємо тяжкий гріх. Напр., якщо хтось у неділю або свято пришиває до одягу ґудзики і вважає, що це тяжкий гріх (хоч це не так), то він грішить тяжко.

Ми здійснюємо тяжкий гріх, коли при повній свідомості робимо те, що вважається тяжким гріхом.

Може бути несвідоме скоєння тяжкого гріха. Напр., хтось може бути настільки зайнятий якоюсь пильною справою, що не помічає, що йому на думку спадає річ, яка є тяжким гріхом. Несвідома готовність до тяжкого гріха є й тоді, коли грішні думки приходять до напівсонного, напівп'яного, напівбожевільного або до людини, яка в даний момент не усвідомлює, що вона робить. Неусвідомлені дії є й тоді, коли людина грішить у стані нервового збудження чи гніву або в стані запаморочення і після скоєного не може пригадати, що саме вона робила. Неусвідомленими можна вважати дії і такої людини, яка, скоївши, сказавши чи подумавши щось грішне, роздумує про це і приходить до висновку, що вона не зробила б цього, якщо б попередньо усвідомила, що це тяжкий гріх.

Коли хтось розуміє, що робить зле, але не думає над тим, тяжкий це гріх чи ні, здійснює малий гріх.

Хто ж сумнівається, тяжким чи легким гріхом є те, що він задумав, і, не вияснивши, яким він є насправді, все ж здійснює його, той тяжко грішить. Така людина свідомо ризикує важко образити Бога. Вона усвідомлює, що своїм учинком може тяжко образити Бога, а, однак, не відмовляється від нього.

Повний дозвіл самому собі здійснити тяжкий гріх є тоді, коли воля людини, яка усвідомлює, що збирається здійснити тяжкий гріх, дозволяє це зробити. Дозвіл тісно пов'язаний з усвідомленням. Якщо усвідомлення було повне, то дозвіл теж буде повним, якщо ж учинок здійснений несвідомо, то дозвіл буде неповним.

Неповний дозвіл є тоді, коли гріх здійснила людина, яка сторониться гріха як вогню, яка швидше вибрала б смерть, аніж тяжкий гріх (ця обставина свідчить про те, що гріх був скоєний несвідомо); коли людина, роздумуючи над тим, що зробила, непокоїться, сумує, відвертається від злих думок і бажань; коли людина після скоєння гріха сама не знає, чи дозволила вона собі на гріх свідомо чи ні (тут треба зважати на совість людини).

Хто, знаючи, що річ, яку він задумав, є дуже грішною, серйозно роздумує над тим, здійснити її чи ні, грішить дуже тяжко, бо він порівнює Бога зі створінням і роздумує над тим, кого поставити вище — Бога чи створіння.

Отже, тяжкий за своєю природою гріх може стати малим, коли він був незначним (напр., здійснено малу крадіжку — вкрадено незначну річ); коли не було повного усвідомлення того, що робиться; коли не було повного дозволу; коли хтось був переконаний (з незнання), що не грішить тяжко.

Передумови малого гріха

Передумовами малого гріха є трактування (свідоме чи несвідоме) якоїсь дії як малий гріх, усвідомлення того, що скоюєш гріх, і згода власної волі на скоєння гріха.

Малий за своєю природою гріх може стати тяжким, якщо його скоїла людина з нечистою совістю; якщо людина, здійснюючи його, переслідувала дуже грішну мету; якщо, здійснивши цей гріх, людина дуже погано вплинула на оточуючих; якщо цей вчинок був здійснений із метою зневаги чи всупереч праву або наказу керівника; якщо цей вчинок міг спричинити тяжкий гріх; якщо цей гріх був викликаний надмірною прив'язаністю до якоїсь речі.

Грішить тяжко людина, яка, скоюючи легкий гріх, переконана, що це — тяжкий гріх.

Грішить тяжко людина, яка скоює малий гріх, щоб легше їй було скоїти тяжкий (напр., напивається, щоб скривдити іншого).

Грішить тяжко людина, яка, скоївши малий гріх, подає поганий приклад іншим; яка зневажає Божі права; яка сама себе наражає на небезпеку скоєння тяжкого гріха (напр., перебуваючи в поганому товаристві).

Грішить тяжко той, хто настільки прив'язаний до якоїсь речі, що готовий швидше Бога образити, аніж її втратити. Напр., хтось настільки любить розваги (не грішні), що жертвує заради них недільною чи святковою Службою Божою.

Не всі смертні гріхи є однаково тяжкими і не всі повсякденні гріхи є однаково малими. Найтяжчими гріхами є гріхи проти Св. Духа і гріхи, котрі волають до неба за помстою/

Гріхи проти Св. Духа здійснює той, хто свідомо постійно чинить опір впливу Св. Духа.

Св. Дух часто своїм впливом заохочує нас до молитви або до інших добрих справ, але ми не йдемо за тим голосом, або не усвідомлюючи його, або турбуючись земними справами. Та це ще не гріх проти Св. Духа. Грішить проти Св. Духа той, хто свідомо і вперто опирається голосу Св. Духа, котрий промовляє до його душі, — І в тій протидії вмирає. Так грішили фарисеї і законовчителі за часів Христа. Вони були свідками чудес Христа, святості Його життя і здійснених у Ньому пророцтв, чули Його досконалу науку, Його власні слова про те, що Він є надісланий Богом, обіцяним Месією, однак, через свою надмірну гордість не хотіли цього визнати, тому що, визнавши, були б змушені змінити свій спосіб життя. Незважаючи на те, що вони бачили правду краще від інших, вони твердили, що Спаситель "навіжений" (Йоан 8, 48), приписували Йому диявольські справи (Мат. 12, 24) І завзято переслідували Його (тобто протистояли пізнаній правді). Тому св. Стефан сказав євреям перед тим, як його було укаменовано: "Ви твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви" (Діян. Ап. 7, 51). Фараон уперто не хотів випустити ізраїльтян з Єгипту, хоча добре знав, що це правдивий Бог бажає, щоб ізраїльтяни вийшли із Єгипту.

Можна сказати, що гріхи проти Св. Духа — це найтяжчі прогрішення проти трьох Божих чеснот: проти віри (опір пізнаній правді), проти надії (надмірне сподівання і розпука), проти любові до Бога (закаменілість і нерозкаяність) і проти любові до ближнього (ненависть до побожних людей).

Гріх проти Св. Духа є, переважно, наслідком дуже злого життя.

Сутність смертного гріха полягає в тому, що він затьмарює розум і відвертає волю від Бога. Чим більше людина грішить, тим більше затьмарюється її розум, а воля, відвернена від Бога, стає щораз більше закам'янілою (Людов. Гран.). Наша душа — наче замкнена кімната; грішні вчинки перешкоджають світлу Св. Духа потрапити до неї (Галюра). Про фараона говорить св. Письмо: "І закам'янив Господь серце у фараона" (Вихід 9, 12), тобто Бог наслав на нього цю закам'янілість як кару за його гріхи (св. Авг.).

У людей, які багато грішать, і думки грішні, тому на них Св. Дух не може вплинути, і вони не можуть навернутися.

Хто грішить проти Св. Духа, той не може заслужити у Бога прощення гріхів, тому що він відштовхує милість Божу, необхідну для навернення.

Христос говорить: "Хула на Духа не проститься... Коли хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому" (Мат. 12, 31-32). Очевидно, що той, хто навіть не хоче говорити про навернення, не може заслужити прощення. Тяжко вилікувати хворого, якщо він не приймає ліків; тяжко позбутися гріхів, коли хворий душевно відштовхує єдиний засіб порятунку — милість і ласку Бога (Рим. Кат.). Нерозкаяність — це єдиний злочин, якого Бог не прощає (св. Єр.). Нерозкаяність ображає Бога тяжче, ніж гріх (св. Золот.).

На людей, котрі грішать проти Св. Духа, після смерті чекає вічне осудження.

Господь Бог порівнює себе із виноградарем, котрий зробив все можливе для свого виноградника; якщо ж він все-таки не плодоносить, то виноградар розбирає огорожу, щоб люди спустошували і витоптували виноградник (Іс. 5,1-7). Гріх проти Св. Духа не є гріхом безсилля, але гріхом диявольської злоби і тому заслуговує найважчого покарання. Фараон загинув у Червоному морі разом із усім своїм військом (Вихід 14). Євреї, котрі чинили опір пророкам і навіть вбивали їх (Мат. 23, 27), тяжко спокутували в 70 р. після Христа. їх спіткало таке нещастя, якого не було від початку світу і не буде більше (Мат. 24, 21). Римляни зруйнували Єрусалим, понад мільйон євреїв загинуло від голоду, епідемій, міжусобиць або від меча римлян (Йос. Флав.). Бог чинить так, як розумний лікар, котрий не перестає приписувати хворому ліки, незважаючи на те, що вони відразу не допомагають, або хворий не хоче їх приймати; він докладає усіх своїх зусиль, щоб урятувати недужого (св. Золот.). Якщо ж хворий, нехтуючи усіма стараннями лікаря, все ж таки не хоче приймати ліків, або навіть викидає їх, тоді лікар перестає його лікувати. Так само чинить Бог із тими, котрі постійно чинять опір Його діючій ласці. Він залишає їх. Саме таких людей стосуються слова пророка Самуїла, які він сказав царю Савлу: "Ти відкинув Господнє слово, й Господь тебе відкинув" (І Сам. 15, 26).

Душа, яка уникає впливу Св. Духа, кам'яніє, вона приречена на вічне осудження (А. Штольц).

Гріхами, які волають до неба за помстою, є навмисне вбивство, заподіяння кривди убогим і немічним, затримання зарплати і гріх сод омський.

Ці гріхи настільки бридкі, що викликають у людей огиду. Коли Каїн убив свого брата Авеля, Бог сказав йому: "Голос крові брата твого кличе до мене з землі" (Буття 4, 10). У законах всіх держав за вбивство передбачені найтяжчі покарання.

Гріхом, який волав до неба за помстою, було жорстоке ставлення фараона до ізраїльтян (Вихід 3, 7). Подібно грішили фарисеї, кривдячи убогих (Мат. 23, 14). Так само грішать і ті, хто користає з нещастя інших.

Тяжким гріхом є кривда, заподіяна вдовам і сиротам (Вихід 22, 22; Сир. 34, 26). Життя вдів саме по собі є нелегким, адже вони повинні виконувати і чоловічі обов'язки (дбають і про дітей, і про господарство). Тому вони заслуговують на милосердя і допомогу ближніх; хто ж кривдить вдів — той тяжко грішить.

Грішить тяжко і той, хто вчасно не платить робітникам, які на нього працюють (Второзак. 24,14); хто безпідставно знижує заробітну плату (Як. 5, 4) чи не забезпечує робітникам нормальних умов праці.

Гріх содомський отримав свою назву від назви міста Содому. Мешканці цього міста задовільняли свої тілесні пристрасті неприродним способом (Юд. 7). За це вони загинули у Божому вогні (Буття 18). До сьогодні Мертве море є сумним пам'ятником того огидного гріха.

З повсякденними гріхами не слід плутати певні людські недоліки — неввічливість, схильність до немудрих жартів, розсіяність під час молитви і т.п.

"Джерелом повсякденних гріхів є зла воля, недоліку — людське безсилля" (св. Франц. Сал.). Недоліки людського характеру не є гріхами, але і їх треба позбуватися.

Смертний гріх робить людину нещасливою. Той, хто грішить, зазнає багато горя (Пс. 32, 10). Бог говорить грішникові: "Твоя власна безбожність тебе покарає, і твої відступства докором тобі будуть. Знай же і зрозумій, яке це лихо, яка гірка це річ, що покинув ти Господа Бога твого" (Єр. 2, 19).

З людиною, котра відвертається від Бога, відбувається те саме, що було з євреєм, який залишив Єрусалим (оселю живого Бога) і помандрував через пустелю до Єрихону.

Скоївши смертний гріх, людина втрачає освячуючу ласку, її душа вмирає для неба.

Св. Дух покидає людину, яка скоїла смертний гріх. Безбожники самі говорять Богові: "Йди від нас" (Іов 22, 17). Смертний гріх — це злодій в оселі душі, який краде дорогоцінний скарб ласки (св. Бонав.). Отже, душа людини, яка скоїла смертний гріх, умирає для неба. Скоєний гріх породжує смерть (Як. 15). Смертний гріх — це смерть безсмертної душі (св. Вас.).Отже, бачимо, що людина може жити, однак бути мертвою. "Грішники померли вже, хоча ще живуть; праведники живуть навіть тоді, коли вже померли" (св. Золот.). Оплакуєш тіло, яке залишила душа, але не оплакуєш душі, яку покинув Бог.

Господь Бог покидає душу людини, яка скоїла смертний гріх; разом із Творцем покидає Душу і освячуюча ласка.

З утратою освячуючої ласки людина втрачає надприродну красу душі, любов до Бога і до ближнього; стає нечистою перед Богом; її розум затьмарюється, а воля слабне; така людина сама себе позбавляє заслуг за усі здійснені нею добрі справи, а за добрі справи, які здійснить у стані тяжкого гріха, не отримає в майбутньому житті жодної нагороди. Такою людиною керує диявол, штовхаючи на чергові тяжкі гріхи.

Людина, котра живе у смертному гріху, "не приймає того, що від Духа Божого походить" (І Кор. 2, 14). Грішник засліплений, він не усвідомлює своєї нікчемності, не усвідомлює і небезпеки, яка йому загрожує.

Душа, жива духовно, відчуває найменший гріх; грішна душа не здатна відчути жодних докорів сумління.

Смертний гріх послаблює волю людини. Скоївши смертний гріх, людина втрачає будь-яке бажання робити добро. Смертний гріх — це сильце, в яке ти потрапляєш, як птах (св. Бонав.).

Скоївши смертний гріх, людина втрачає заслугу за всі здійснені попередньо добрі справи. Бог говорить через пророка: "Коли праведник відвернеться від своєї справедливості, творитиме кривду й коїтиме всі ті гидоти, що коїть грішник, — то чи йому жити? Ні, не пригадається йому більше вся його справедливість, що чинив" (Єз. 18, 24). Як сильний нічний приморозок нищить квіти, так смертний гріх перекреслює усі наші добрі діла і заслуги (св. Франц. Сал.). За добрі діла, скоєні в стані тяжкого гріха, не отримає людина в майбутньому житті жодної нагороди. Гілка, відрізана від стовбура, в'яне і не плодоносить; так само не може й людина, котра втратила Св. Духа, здійснити жодної справи, яка заслуговувала б на небо (св. Єр.). Як не може працювати тіло, якого покинула душа, так не може здійснювати добрих справ людина, котра втратила життя душі, тобто освячуючу ласку. Душа грішника — наче пустеля, в якій нічого не росте.

Коли Бог залишає душу людини, у неї вселяється чорт (св. Амвр.). Скоївши смертний гріх, людина віддає себе дияволу (св. Золот.), тобто починає йому служити (Рим. 6, 16). Диявол дозволяє собі робити з душею грішника що завгодно, бо "Бог його покинув,... бо визволителя не має!" (Пс. 71, 11). Тому той; хто скоїв один тяжкий гріх, легко скоїть більше.

Людина, яка скоїла смертний гріх, заслуговує на вічну смерть, на неї чекає вічний осуд.

Як ми відкидаємо гниле яблуко, так і Бог відштовхує людину, яка тяжко згрішила. Той, хто скоїв смертний гріх, втрачає освячуючу ласку таку людину кинуть у темряву кромішню (Мат. 22, 13). Смертний гріх — це образа величі Царя царів, і тому тяжким є покарання за нього. "Хвилину триває блаженство, а кара — цілі віки" (св. Амвр.).

Людину, яка скоїла смертний гріх, Господь карає і тимчасовими карами.

Тимчасовими карами Бог карає грішника, щоб допомогти йому прозріти, схаменутися. Бог чинить, як розумний лікар (Сир. 18, 15).

Однією з тимчасових кар за смертний гріх є внутрішнє невдоволення. Смертний гріх нищить спокій І радість душі, як шторм — спокій і прозорість морської поверхні. "Безбожники ж — немов розбурхане море, що втихомиритись не може, а хвилі його викидають багнюку й болото" (Іс. 57, 2).

Людина, котра живе в тяжкому гріху, носить у собі пекло (св. Золот.). Згадаймо братовбивцю Каїна (Буття 4, 14). Нечиста совість щодня запитує грішника: "Де Бог твій?" (Пс. 42, 2, 4). Як може бути спокійним грішник, знаючи, що всемогутня рука завжди проти нього озброєна? (св. Золот.). Грішника так мучить побожна молитва праведника, як лякає його яскрава блискавка або гуркіт грому; на кожному кроці йому здається, що чує вирок засудження (Мег.). Духовні і тілесні втіхи — як вогонь і вода — не можуть співіснувати (св. Верн.). Хто кохається в радощах світу, той не спроможний відчути духовного блаженства (св. Франц. Сал.). Смертний гріх стягає на грішника також інші нещастя; найкращим доказом цього є доля наших прародичів. Адам і Єва змушені були залишити рай, тяжко працювати, стали смертними, вразливими до хвороб і т.д. Подібна доля чекає кожного грішника. Св. Письмо говорить: "Гріх — сором народів" (Прип. 14, 34).

Карою за гріхи є і хвороби. Христос каже до зціленого Ним: "Оце ти видужав, — тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось" (Йоан 5, 14).

Бог карає грішників голодом (згадаймо блудного сина) (Лук. 15). Ідолопоклонників часів пророка Іллі Бог покарав посухою, котра тривала три з половиною роки і викликала великий голод у цілій країні (І Цар. 17).

Бог знаходить для грішників також інші кари, карає їх втратою майна або людської поваги.

Повсякденний гріх здається дрібницею, але це не так. Повсякденний гріх позбавляє нас багатьох благ.

Повсякденний гріх може стати причиною тяжкого гріха і втрати освячуючої ласки.

Св. Письмо говорить: "Хто нехтує малим, той поволі занепаде" (Сир. 19,1). Як хвороба мостить дорогу смерті, так повсякденний гріх мостить дорогу тяжким гріхам (Люд. Гран.) Одяг нищиться, якщо не чистити його від пороху і бруду; подібне робиться з душею, якщо незважаємо на її дрібні плями (св. Ізид). Остерігайся малих гріхів, бо з них виникають великі (св. Золот.). З малого починається, а великим закінчується — хто в малому несправедливий, той несправедливий і в більшому (Лук. 16, 10). Повсякденний гріх стає причиною тяжких гріхів, бо позбавляє нас багатьох діючих ласк, без котрих важко перемогти спокусу. Запорошене дзеркало не відтворює образу; не може дзеркало душі яскраво відбивати променів сонця справедливості, якщо його покриває порох тимчасових гріхів (Люд. Гран.). Повсякденні гріхи плямують душу. Остерігайся повсякденного гріха, бо він позбавляє тебе багатьох ласк, які Бог послав би тобі, якби ти не грішив (Марія Лят.). Повсякденний гріх послаблює наше прагнення чинити добро, послаблює нашу волю. "Як хмари стримують тепло сонячних променів, так повсякденні гріхи послаблюють вогонь Божої любові" (св. Тома з Акв.) і роблять людину байдужою і лінивою у служінні Богу (св. Бонав.). А тоді здійсняться слова св. Письма: "Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх" (Одкр. З, 16).

За повсякденний гріх чекають на нас тимчасові кари або вже тут, на землі, або після смерті в чистилищі.

Захарій онімів, бо не хотів повірити Ангелу (Лук. 1, 20). Мойсей не потрапив до обіцяної землі, тому що засумнівався в Божих словах (Левіт 20, 10). "Повинні перейти через полум'я чистилища всі ті, що у хвилину смерті знаходились у полоні повсякденних гріхів, щоб заслужити прощення" (Марія Лят.). Саме тому Святі тяжко покутували за найменші гріхи (св. Григ. В.). Отже, повсякденний гріх є великим злом, якщо Бог, найдоброзичливіший і найлагідніший із усіх батьків, карає його так суворо, а саме тимчасовим відлученням від свого Царства та тяжким покаранням у чистилищі (Люд. Гран.).

Людина, котра скоїла тяжкий гріх, нагадує нам смертельно хворого; а порочна людина подібна до трупа, котрий розкладається.

Злі нахили — це грішна звичка до скоєння зла, схильність волі до злого.

Злом є все, що протистоїть Божій волі. Віл або кінь, запряжений перший раз до воза, намагається скинути ярмо. Однак поступово звикає до нього, а відтак, якщо його лише відв'язати від жолоба, добровільно йде до воза, хоча знає вже, наскільки це тяжко. Так і з гріхом людини (св. Авг.). Віл і кінь поступово звикають тягнути віз, грішник звикає до недобрих учинків.

Злий нахил набути легко, позбутися ж його надзвичайно важко. Боротися зі злими нахилами тим важче, чим довше людина піддається їм.

До злих нахилів пливемо за течією, до доброчесностей — проти течії (Люд. Гран.). Добрі справи вимагають багатьох зусиль, злі даються легко.

Багато зусиль треба докласти, щоб позбутися злих нахилів. Зійти з гори легше, ніж піднятися на гору (св. Берн.). Грішника обплутує диявол так, як павук муху, і нелегко вибратися з цих пут. Подолати злі пристрасті так само важко, як приборкати наляканого коня (Беляр.).

Чим довше зла пристрасть володіє людиною, тим сильніший її вплив на людину і тим тяжче людині навернутися. Чим глибше вб'ємо цвях, тим важче його витягнути; чим довше перебуваємо в грішній пристрасті, тим важче її позбутися (Люд. Гран.). Недобра звичка вкорінюється так міцно, що позбутися її пізніше дуже тяжко, а навіть неможливо (К. Гуго). Постійно повторюваний гріх стає звичкою, яка породжує постійний потяг до злого і неможливість відірватися від гріха. Остання приводить людину до відчаю, до вічного осуду (св. Авг.).

Людина, якою оволоділи злі нахили, не може виправитися самостійно, їй необхідна допомога. А допомогти їй може тільки Божа ласка. Щоб виправитися, людині потрібні неабиякі зусилля волі і тривала праця над собою. Насамперед необхідно побороти ту пристрасть, якій людина найбільше віддається.

Того, хто впав на дно гріха, може врятувати лише Божа ласка (св. Верн.).

В Євангелії читаємо про три випадки воскресіння — доньки Ліра, юнака з Наш і Лазаря. Двоє перших є образом людини, яка щойно тяжко згрішила; а Лазар, котрий протягом чотирьох днів лежав у труні, — образом закоренілого грішника. Двох перших неважко було Ісусу Христу воскресити з мертвих. Дівчину Він взяв за руку і наказав встати; так само вчинив, воскрешаючи юнака. Коли ж воскрешав Лазаря, був дуже стурбований, сумував, плакав, наказав відвалити камінь і голосно кликав Лазаря. Воскрешения Лазаря свідчить, що найтяжче воскресити до духовного життя закоренілого грішника (св. Авг.). Св. Моніка слізно молилася про навернення свого сина Августина протягом 18 років (Мег. 1, 39).

Закоренілий грішник, який хоче виправитися, повинен спочатку просити в Бога ласки, бо інакше ніколи не навернеться. Було б дуже добре, коли б його ближні допомогли йому в цьому. Багато зусиль треба докласти грішникові для того, щоб навернутися. Пристрасть долається лише пристрастю (Тома з Кемп.). Запущеної хвороби тіла можна позбутися тільки тривалим лікуванням. Запущені хвороби душі можна усунути, лише приклавши певних зусиль.

Навіть відпокутувавши, людина залишається схильною до злого. Але якщо людина здатна навчитися ходити по линві; то може і побороти зусиллям волі злі звички. Почати треба з найгіршої звички.

Перемігши одну злу пристрасть, перемагаємо і всі інші. Якщо би ми щороку позбувалися хоча б однієї вади, то швидко досягли б досконалості (св. Тома з Кн.). На жаль, багато хто намагається позбутися другорядних недоліків, і дозволяє щораз сильніше вкоренитися одній пристрасті, зате потрапляє у сіті іншої; вони чинять як невільники, котрі звільняються від одного деспота, щоб потратити у неволю до другого (св. Григ. Наз.).

Людина, котрою заволоділи пристрасті, дуже нещасна, бо не має освячуючої ласки, а діючої ласки не сприймає; життя її нікчемне, а після смерті чекає на неї засудження.

Св. Дух не оселяється в закоренілому грішникові. Порядні люди не відвідують такі заклади, де панує розпуста і сваволя, бо добрий не любить приятелювати із злими; і Бог також не хоче та й не може перебувати у заплямованій гріхом душі (св. Макар.).

Пристрасна людина повністю залежить від диявола.

Праведник є вільним, хоча би й був у неволі; людина, якою оволоділи злі пристрасті, є і залишиться невільником, хоча б сиділа на престолі; вона двигає стільки безчесних пут, скільком пристрастям віддається (св. Авг.). Пристрасна людина не здатна сприйняти ласку. Сучасникам Ноя не допомогли його проповіді і навчання, фарисеїв не навернули ні повчання, ні чудеса Ісуса Христа. Пристрасна людина — це хворий на запущену хворобу — йому вже не допоможуть жодні ліки. Зла пристрасть робить людину нікчемною — вона позбавляє маєтку, доброго імені, здоров'я, викликає незадоволення собою і життям, є причиною душевної тривоги (згадаймо долю блудного сина).

Як кару за гріхи Бог зсилає на людей заразні хвороби, голод, війни, землетруси і т.п.

Люди, якими оволоділи злі пристрасті, ніколи не потраплять на небо (І Сам. 6, 9). "Коли живете за тілом, то помрете" (Рим. 8, 13). Ті, хто догоджає тілу, не здобудуть Божого царства (Гал. 5, 19-21).

Людина із злими нахилами позбавлена освячуючої ласки, її розум затьмарений, а воля ослаблена. Грішник не усвідомлює, що він знаходиться в путах гріха.

Пристрасті, що гніздяться в серці грішника, нагромаджують хмари перед його духом І затьмарюють його розум (св. Теоф.). Якщо дивимося через жовте скло, все здається нам жовтим; подібно і пристрасна людина судить про речі не за їх власними прикметами, а слухаючись свого хворого розуму (св. Кир. Єр.). Пристрасна людина ніколи не в змозі пізнати саму себе; вона подібна до води, розбурханої бурею, в якій ніхто не побачить свого справжнього обличчя (св. Вінк, Фер.). Пристрасна людина не раз настільки засліплена, що вважає найсоромніші вчинки доброчесними справами, а ще й висміює і ганьбить того, хто звертає їй увагу на недобрі пристрасті, попереджає про сумні наслідки (св. Авг.). Воля пристрасної людини дуже ослаблена; така людина не має сили робити добро. "Чим більше хто згрішив, тим слабшим стає" (св. Дорот.). Якщо людину, котра міцно спить, потрясемо і розбудимо криком, то вона розплющить очі і спробує встати, але тут же знову засинає. Так само з людиною, котра знаходиться у гріховному сні. Її можна напоумлювати, лякати смертю, судом, пеклом і вічністю; вона слухає, визнає рацію того, хто їй це каже і навіть намагається виправитись, але знову грішить, бо її спокушає недобра звичка (Люд. Гран.). Призвичаєний до злого не може творити добра так само, як негр не може змінити кольору своєї шкіри (Єр. 13, 23). Пристрасна людина вже й не намагається протистояти гріху. "Перша, друга і третя пляма на одязі дратує нас; але відтак уважаємо одяг брудним і не робимо нічого, щоб вичистити його, хоча би навіть він повністю був забруднений" (св. Золот.).

До злих нахилів належать сім так званих головних гріхів, а саме: гордість, жадібність (захланність), гнів, заздрість, ненажерливість і пияцтво (непомірність в їжі та питві), нечистота і лінь.

Ці сім грішних пристрастей є джерелом усіх гріхів людини. Всі інші гріхи випливають із них, як із джерела. Справедливо називаємо їх пристрастями, бо вони спричиняють постійний розлад душі. Вони називаються також гріхами, бо проявляються зовні або як тяжкий гріх, або як гріх повсякденний. Як одиничні добрі справи, напр., милостиня, ще не говорять про щедрість душі, так і одиничні недобрі справи, напр., гнів, ще не творять гріха гніву. Називаємо ці гріхи головними гріхами, тому що кожний із них — це неначе голова багатьох інших гріхів та пристрастей. Кожний головний гріх — це отруйний корінь, котрий народжує отруйні плоди. Нахили нашого розуму зв'язані між собою, як ланки одного ланцюжка; якщо потягнемо за одну ланку, то одночасно порушимо всі інші (св. Григ. Наз.) Злі пристрасті виникають із пожадливості тіла, пожадливості очей і гордині життя (І Йоан 2, 16). Майже неможливо визначити докладно всі пристрасті, котрі заслуговують назви головних, бо кожна окрема людина має свою, особливу вдачу (св. Тома з Акв.) і найрізноманітніші злі нахили. Папа Григорій Вел. та інші визначають 8 головних гріхів, включаючи до їх складу також пусте бажання слави, смуток і т.п. Всі і завжди на перше місце ставлять гордість, як "царицю усіх злих учинків".

Людина, котра постійно віддається порокам, є ідолопоклонником (Еф. 5, 5), бо робить будь-яке створіння або створену річ (напр., себе, ближнього, гроші і т.п.) останньою метою всіх своїх прагнень. Така людина любить світ, а не Бога, а Христос говорить: "Не можете Богові служити і мамоні" (Мат. 6, 24). Головні гріхи загороджують нам вступ на небо, подібно, як 7 народів загородили євреям вступ до обіцяної землі (Второз. 7, 1). Сім головних гріхів — це 7 чортів, котрих вигнав Ісус із Марії Магдалини (Мар. 16, 9); то 7 злих духів, котрі вертаються в душу людини, якщо остання втратить освячуючу ласку (Лук. 11, 26). Сім головних гріхів — то 7 тяжких недуг душі, які загрожують їй смертю. Гордість схожа на божевілля, жадібність (захланність) — на параліч, гнів — на лихоманку, заздрість — на сухоти, непомірність — на водяну пухлину, нечистота — на заразну хворобу, лінь — на нервові розлади.

Спокусою називаємо внутрішній потяг до гріха, викликаний зіпсованою людською природою або впливом ворога душі, диявола.

Внаслідок первородного гріха містяться в нашій природі три недобрі нахили: пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя (І Йоан 2, 16). Ці нахили пробуджуються в нас із різних причин. Деколи спокушає нас злий дух, як спокушав Єву і Спасителя. Потрійне зваблення Христа було якраз справою пробудження пожадливості тіла, пожадливості очей і пихи. Св. Письмо називає диявола "спокусником" (Мат. 4, 3), бо він намагається звабити людей до скоєння зла. Всі Святі змушені були зносити сильні спокуси. Св. Гуга, єпископа з Гренобля (†1132), довгий час переслідували богохульні думки. Св. Франца Салезія (†1622) постійно мучила думка, що Бог його засудить.

Святими часто оволодівали спокуси у справах віри, які могли тривати роками.

Спокусою є і такий стан людини (напр., перед сповіддю або іншою доброю справою), коли нею оволодівають острах або лякливі думки.

— Бог не спокушає нікого (Як. 1, 13), лише допускає спокусу. Тут, на землі, ми повинні боротися з піднебесними духами зла (Еф. 6, 12). Ми оточені розбійниками і не одному випадає така доля, як тому євреєві, котрий ішов із Єрусалиму до Єрихону. Боротьба із злим духом не є легкою, бо вона ведеться потайки і до того ж із сильним супротивником, котрий не знає, що таке праця або сором (Св. Кассід.). Деколи людиною оволодівають спокуси незаслу-жено (Йов); частіше винна сама людина через свою нерішучість, легковажність або недбалість (Єва.). Злий дух найчастіше використовує слабі сторони нашого характеру або нашу прихильність до земних речей. Диявол чинить із нами так, як полководець, котрий штурмує фортецю в тому місці, де вона найслабше захищена.

Сприяють впливові злого духа на нас і тілесні хвороби. Кожний знає, що хворі часто надокучливі, нетерплячі, невдячні і т.п.

Диявол часто діє дуже хитро: приймаючи образ Ангела світлості (II Кор. 11, 14), засліплює людину мнимою правдою й побожністю, як це робив із гонителем християн Савлом. Те, що він вдається до хитрості, свідчить про його безсилля, бо якщо б він мав достатньо сили, то не застосовував би хитрість (св. Єфр.).

Стаємо грішниками не тоді, коли нами оволодіває спокуса, а тоді, коли піддаємося їй.

Не доторкнувшись до розпеченого вугілля, не обпечемося; відігнавши від себе злі думки, не згрішимо. Тому не лякайтеся, коли відчуєте потяг до гріха — покладіться на Бога і скажіть: "Господи, прийди до мене на допомогу! Ісусе, Маріє, врятуйте мене!" Острах перед спокусою — це доказ недостатнього уповання на Божу допомогу. Боягуза злий дух мучить ще більше. Хто не в змозі зберегти спокою, не може перемогти. "Така людина не в силі боронитися так само, як не в силі боронитися від ворога держава, ослаблена внутрішніми незгодами" (св. Франц. Сал.). Вона подібна на птаха, спійманого в сильце — намагаючись звільнитися, він ще більше заплутується (св. Франц. Сал.).

Боріться зі спокусами. Спаситель обіцяє: "Вашим стражданням ви спасете душі свої" (Лук. 21, 19).

Бог допускає спокуси заради добра нашої душі, даючи нам таким чином нагоду для набуття нами заслуг перед Ним.

Злий дух, спокусник, має зовсім іншу мету — він прагне нашої загибелі (згадаймо історію Йова).

Спокуса є виявленням прихильності і ласки Бога. Архангел Рафаїл говорить Товиту: "Я був посланий до тебе, щоб випробувати тебе" (Тов. 12, 13).

Бог наділяє своїм довір'ям того, на кого зсилає спокуси. Саме тому найбільше спокус переживають люди богобоязкі. Диявол спокушає не того, кого вже мае у своїх руках, а того, хто хоче від нього втекти або хто йому перешкоджає. Можна припустити, що той, кого дуже переслідують спокуси, є приятелем Бога і ворогом диявола. Саме тому всі святі змушені були терпляче зносити тяжкі спокуси.

Спокуси пробуджують нас із байдужості (отже, є для нас тим, чим острога для коня); утримують нас у покорі, бо дають нам змогу пізнати наше безсилля; примножують наші сили; збільшують у нас любов до Бога; зменшують наші майбутні покарання в чистилищі; врешті, дають підстави надіятися на наше майбутнє щастя (зрозуміло, лише в тому випадку, коли ми долаємо їх). Отже, бачимо, що диявол є в деякій мірі нашим слугою, а його спокуси є для нас лише щаблями драбини, котра веде на небо. Кого непокоять спокуси, той ніколи не повинен молитися про цілковите їх усунення, але повинен просити сили для боротьби з ними. Саме тому шосте прохання в "Отче наш" треба також розуміти так: Боже, не допусти, щоб ми піддалися спокусі.

Бог допускає спокуси щодо кожної людини; однак ніколи не дозволяє спокутувати нас понад наші сили.

"Хто прагне Царства небесного, мусить бути спокушуваний" (св. Петро Дам.). Не може бути увінчаним лаврами переможця той, хто не переміг; ніхто не може перемогти без боротьби; боротися можемо лише з ворогом. Отже, спокуси необхідні (св. Авг.). Тому спокушав Бог людей і після їх гріхопадіння — найкращим доказом цього є Йов і Товит.

Однак, Бог ніколи не дозволяє спокутувати нас понад наші сили (І Кор. 10, 13). Бог — як добрий батько, який не примусить дитину нести більше, ніж вона може. Допускаючи тяжкі спокуси, Бог одночасно наділяє людину ласкою, щоб вона могла встояти перед ними (II Кор. 12, 9). Чим сильніше спокуса, тим більша ласка; чим більша небезпека, тим значніша Божа допомога. Тому ніхто, вчинивши гріх, не повинен виправдовуватись, що спокуса була великою і що не було сили встояти перед нею (М. Лят.)

Для боротьби зі спокусами ми повинні озброїтись ретельністю у праці, частими роздумами про Бога і постійною працею над собою.

Для захисту фортеці необхідні міцні оборонні мури і пильна сторожа; коли ж на фортецю нападає ворог, її треба мужньо і стійко боронити. Так само треба охороняти і нашу душу, щоб до неї не вдерся ворог. Оборонним муром для нашої душі, найкращим засобом проти будь-якої спокуси є постійна праця. Диявол сторониться працьовитих людей. Кожен із нас повинен пам'ятати, що початком будь-якого пороку є лінь. Тому не дозволяймо лінуватися ні тілу своєму, ні душі.

Можемо протистояти спокусам і роздумуючи про Бога. Той, хто постійно думає про Бога, остерігається, щоб не образити Його ні думкою, ні вчинком. Тому нагадує нам Ісус Христос, щоб ми повсякчас думали про Бога: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне" (Мат. 26, 41).

Диявол — вуж, який повзає по землі, тому він не може досягнути того, хто підноситься до неба (св. Авг.). Беремо верх над злим духом доти, доки, за прикладом Мойсея, тримаємо руки здійнятими до Бога; коли ж їх опустимо, переможе ворог нашої душі (св. Єфр.). Побожні душі потрапляють у блуд найчастіше тому, що не хочуть пам'ятати про присутність Бога (св. Франц. Сал.).

Долати спокуси допомагає нам і постійна праця над собою — подолання надмірної цікавості, захланності і т. п. Христос недаремно постив перед тим, як дозволити дияволові спокушати себе — тим самим Він дав нам приклад, як чинити, щоб подолати ту чи іншу спокусу. Постійна боротьба з самим собою виробляє в нас силу волі, необхідну в боротьбі з дияволом. Той, хто занадто прив'язаний до земних речей, легко піддається спокусам. Така людина схожа на подорожнього, котрий узяв на себе непосильну ношу і тому не може, напр., утекти від розбійників (св. Верн.).

Людина, відчувши, що нею оволоділи спокуси, повинна відразу звернутися до Бога через молитву або згадати про останні речі чи прикрі наслідки гріха.

Якщо ворог, незважаючи на оборонні мури і пильну сторожу, все ж відважиться напасти на фортецю, то його треба відбити. Дуже важливо, щоб відбити вже перший наступ ворога. Чим рішуче боронимося, тим більше збиваємо ворога з пантелику.

Диявол чинить, як ворог, котрий, здобувши гармати противника, відразу починає ними відстрілюватися. Тому кожному з нас треба бути постійно насторожі. "Той, хто відразу не чинить опір спокусам, уже наполовину переможений" (св. Гр.). Якщо ж нам не вистачає для боротьби зі спокусами власних зусиль, то треба просити Божої ласки або молитись. Чиньмо, як Апостоли під час бурі на Генезаретському озері; або як мала дитина, котра, побачивши великого пса, відразу біжить до матері (св. Франц. Сал.). Адам згрішив, бо, спокушуваний, не звернувся за допомогою до Бога (св. Тома з Акв.).

Коли нами оволодівають спокуси, слід відмовити "Богородице Діво" або бодай промовити побожно "Ісусе" або "Маріє". Ці слова мають внутрішню силу проти диявола, ці імена є жахом для пекла (св. Золот.).

Молитва є сильнішою від усіх дияволів, бо завдяки молитві здобуваємо Божу ласку. А Божій силі ніщо не може протистояти (св. Берн.). Молитва допомагає нам встояти перед спокусою, просвітлює розум і зміцнює волю.

Велику силу проти злого духа має і знак святого хреста, і свячена вода. Чорт утікає від знаку хреста, як пес від костура. Багато святих хрестилися відразу, як тільки відчули спокусу і таким чином долали її. Св. Тереса проти спокус завжди вживала свячену воду.

Спокусу можна побороти, почавши думати про щось інше, зокрема, про смерть, суд і вічне покарання. Будь-кого відверне від гріха думка про смерть. Св. Письмо говорить: "У всіх ділах твоїх пам'ятай про твою кончину — повіки не згрішиш" (Сир. 7, 36). Допомагає і згадка про сумні наслідки гріха. Римляни говорили: "Що б ти не робив, роби швидко і пам'ятай про кінець". Хто щось робить не задумуючись, той наражається на великі неприємності. У деяких випадках, особливо при спокусах проти віри і проти чистоти, варто просто зневажити спокусу. Пихатих і зарозумілих (отже, і диявола) найлегше перемогти, зневажаючи їх. Якщо у нас виникають грішні думки, то треба з ними повестися так, як з опалим листям — не помічати їх. Якщо подорожній не зважає на пса, то він перестає брехати (св. Золот.). Можна теж відігнати від себе злі думки, як це зробив Ісус Христос, промовивши: "Геть, сатано!" (Мат. 4, 10). Св. Яків нагадує нам: "Противтеся дияволові, і він утече від вас" (Як. 4, 7). Можна також перемогти спокусника Божим словом (Лук. 4, 4).

Св. Петро радить нам, щоб ми чинили опір дияволу, зміцнюючи свою віру (І Петро 5, 9). Диявол немічний, як мурашка, щодо тих, хто чинить йому опір, і сильний, як лев, щодо тих, хто йому підтакує (св. Григ. В.).

Щоб побороти спокуси, ми повинні упокоритися перед Богом. "Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать" (І Петро 5, 5). Св. Августин молився в момент спокуси: "Господи, я порох і слабке створіння". Нехтуючи всім, що проминає, ми завжди переможемо диявола (Віянней). Тому в момент тяжких спокус сповідаймося в тих тяжких гріхах, які найбільше нас непокоять — таким чином відженемо найбільшу спокусу. Диявол спонукає нас мовчати, а Бог, навпаки, хоче, щоб ми його натхнення піддавали оцінці наших настоятелів і душпастирів (св. Франц Сал.). Розповідаючи сповідникові свої недобрі думки, вже наполовину перемагаємо спокусу (св. Фил. Н.).

Той, хто переможе спокусу, заслужить від Бога і вічної нагороди.

Поборовши спокусу, здобуваємо нові, особливі докази Божої ласки. Коли Христос прогнав від Себе диявола, "Ангели приступили й почали йому слугувати" (Мат. 4, 11).

Той, хто перемагає спокуси, заслуговує на вічну нагороду.

Бог говорить: "Переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю" (Одкр. 2, 7), "Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя" (Одкр. 2, 10).

Спокуса — це внутрішній потяг до гріха. Потяг до гріха може бути і зовнішнім — це т. зв. зла нагода.

Злою нагодою називаємо місце, особу або яку-небудь річ, котра спонукає нас до скоєння гріха.

Деякі речі є для будь-якої людини нагодою до скоєння гріха, напр., товариство розпусних людей, читання безбожних книжок. Деякі речі, знову ж таки, є нагодою для гріха лише для деяких людей, котрі так чи інакше схильні до цього або іншого недоброго діла; корчма, напр., є злою нагодою для пияка. Зла нагода може бути добровільна або недобровільна. Корчма є добровільною нагодою для пияка, котрого ніхто не примушує туди йти; зате для схильного до пияцтва господаря корчми вона є нагодою недобровільною.

Той, хто легковажно шукає злої нагоди, вже тим самим грішить. Така людина відразу втрачає Божу ласку і легко впадає в гріх.

Петро на подвір'ї архієрея легковажно приєднався до ворогів Христа. За це Бог відібрав у нього свою ласку, і Петро відразу тяжко згрішив. "Тяжко знаходитись у вогні і не обпектися; так само тяжко мати злу нагоду і не згрішити" (Іннок. XI). Хто любить небезпеку, загине (Сир. З, 27). Хто доторкається до смоли, забрудниться (Сир. 13, 1). Нагода народжує грішників.

Той, хто випадково натрапить на злу нагоду і відразу не втече від неї, хоча може це зробити, теж тяжко грішить; він втрачає Божу ласку і скоює тяжкий гріх.

Саме тому Єва у раю згрішила вже тим, що не відійшла відразу від дерева — Бог відібрав за це від неї свою ласку, і Єва скоїла тяжкий гріх. "Перші люди не повинні були навіть торкатися забороненого плоду" (св. Авг.).

Хто не хоче зректися нагоди до гріха, той не здобуде прощення гріхів ні тепер, ні в майбутньому житті.

Така людина не може щиро шкодувати, що вчинила гріх (не може відвернутися від створіння і звернутися до Бога), а це є обов'язковою умовою прощення гріхів. Хто може без особливих зусиль зректися нагоди до гріха, але не робить цього, не отримає від сповідника розгрішення. Звичайно, раз чи два сповідник може дати розгрішення, якщо той, хто розкаюється, щиро обіцяє виправитися і шкодує, що згрішив; але якщо він не виправиться, а далі скоює той самий гріх, то сповідник може не дати розгрішення при наступній сповіді. Сповідник повинен дати розгрішення тому, хто не може зректися злої нагоди, бо це було б причиною втрати ним честі, майна або становища, або нанесло б їм певної шкоди. Але якщо і така людина не знайде можливості виправитися, то священик має право не дати їй розгрішення доти, доки не зречеться злої нагоди. Людині, яка не зречеться злої нагоди, загрожує осудження. Це випливає із слів Ісуса Христа: "Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненим у вогонь вічний" (Мат. 18, 8). Це означає, що ти повинен зректися всього, що є для тебе нагодою до гріха, навіть якщо це для тебе є дуже милим і приємним, інакше потрапиш у пекло. На жаль, люди не в силі зректися того, що може бути причиною вічного осудження душі. "Люди, щоб зберегти тимчасове життя, не шкодують ніяких коштів. А для того, щоб здобути вічне життя, не хочуть принести найменшої жертви" (св. Авг.). Хворий легко погоджується на ампутацію руки чи ноги, рятуючи життя тіла. Так само грішник повинен зректися найдорожчих речей, якщо вони служать причиною гріха, щоб урятувати душу.

Святі ніколи не наражалися на небезпеку гріха. Вони говорили: "У втечі спасіння". Коли розпочалося переслідування християн, св. Петро хотів залишити Рим. Він боявся, що при злій нагоді знову згрішить. І лише коли біля воріт міста з'явився перед ним Христос і наказав вертатися, він сміливо глянув в очі небезпеці. Святі завжди були обережними. А ти, немічна людино, вважаєш обережність зайвою? Не вмієш плавати, а стрибаєш у воду? Пам'ятай, що втеча від нагоди до гріха не є боягузтвом, а є ознакою вірності Богові.

Той, хто змушений наражатися на злу нагоду у зв'язку зі службовими обов'язками або з необхідності, може розраховувати на опіку Бога. Не можуть розраховувати на Божу ласку ті, хто наражається на небезпеку гріха без вагомої на те причини (св. Франц Сал.).

Найчастіше нагодою до гріха є корчма, танці, кіно, шкідливі часописи та книжки.

Прочитавши це, можете сказати: "Отже, я повинен жити, як пустельник?" На це питання дає відповідь св. Августин" "Кращі і досконаліші від тебе уникали подібних розваг. Вони могли це робити, то чому не можеш цього робити і ти?"

Ті, хто присвятив своє життя Богові, не позбавляють себе приємностей, вони замінюють їх іншими, досконалішими (св. Авг.). Далі св. Августин говорить: "Великою втіхою є для мене те, що я можу обходитися без марних насолод цього світу! Я колись боявся їх утратити, а тепер радію, що втратив їх". А св. Бернард так говорить про грішних людей: "Вони бачать наше горе, але не бачать наших радощів". Справжню радість може дати лише Творець; у порівнянні з нею будь-яка інша радість є смутком (св. Берн.).

Корчма є небезпечною насамперед для тих, хто без потреби щоденно її відвідує і дуже довго в ній перебуває.

Відвідування корчми не є саме по собі чимось недозволеним; не раз буває просто необхідним, напр., під час мандрівок. Однак, треба вибирати порядні корчми, наскільки це можливо, такі, де є відповідне товариство. Також треба остерігатися надмірного вживання спиртних напоїв та непристойних або безбожних розмов. На жаль, для багатьох людей відвідування корчми вже стало пристрастю. Досвід вчить, що такі люди спиваються, стають жорстокими, сварливими, програють чи розтринькують останні гроші, наживають собі багато ворогів, грузнуть у боргах, занедбують свої службові обов'язки і забувають про добро душі. "Корчма — це толока для овець диявола; тут пасуться вони доти, доки потовстіють для пекла" (Котте).

Танці є небезпечними для тих, хто надто часто і довго танцює, або для тих, для кого танець уже був нагодою для тяжкого гріха.

Танці самі по собі не є недозволеною або недоброю розвагою — це приємний відпочинок після втомлюючої праці. У євреїв танці навіть були складовою частиною релігійних обрядів. Цар Давид натхненно танцював перед Кивотом Завіту (II Сам. 6, 14), єврейські дівчата танцювали під час деяких релігійних торжеств (Суд. 21, 21; Вихід 15, 20), навіть Ангели на небі повинні танцювати перед Божим престолом (св. Вас; св. Григ. В.).

Однак не слід танцювати тоді, коли це забороняє робити св. Письмо і наука Церкви (під час Служби Божої, під час посту, тиждень після Великодня та між Різдвом і Йорданом). Не слід також танцювати з особами сумнівної поведінки, а також слід уникати танців, які можуть викликати грішні почуття чи бажання. У багатьох людей сьогодні танець перероджується у пристрасть, викликає у них недобрі потяги, вбиває в них дух побожності і призводить до щоразу більшого морального падіння. Тому багато відомих священиків засудили танці взагалі, кажучи вслід за св. Єфремом: "Де танці, там смуток для Ангелів і радість для чортів". Деколи важко відмовитися від танців, напр., під час весільних або інших радісних урочистостей, якщо бажає того чоловік, наречений, рідня або батько чи матір. Тоді танцюй, але недовго і нечасто (св. Франц Сал.). Не забувай під час танцю про всюдиприсутність Бога. Для кого танці вже були колись причиною тяжкого гріха, той нехай на майбутнє остерігається, якщо це можливо, цієї нагоди до гріха, бо інакше, не отримає від жодного сповідника розгрішення. У такому випадку найкраще не слухати жодних намовлянь, жодних заохочень, а сказати коротко, але зрозуміло: "Це мені шкодить". Треба пам'ятати слова Спасителя: "Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе"