Справами милосердя щодо тіла є наступні: голодного нагодувати; спраглого напоїти; голого одягнути; подорожнього в дім прийняти; невільника викупити; хворого відвідати; померлого поховати.

Вдова з Сарепти нагодувала Іллю, Авраам — трьох подорожніх, Ісус Христос — п'ять тисяч людей. Св. Єлисавета з Туріньї роздала під час неврожаю (1215 р.) усі припаси хліба; Папа св. Григорій Великий († 604) неодноразово годував за своїм столом 12 убогих; св. Людовик, король французький (†1270), годував щоденно 120 убогих, а в свята — 200, часто навіть прислуговуючи.

Самарянка біля кринці Якова напоїла Ісуса Христа, Ревекка — Єлезара, слугу Авраама. Убогим можна давати різні напої: воду, молоко, ліки і т. д.

Тавита в Йонії одягнула убогих удовиць. Св. Мартин віддав убогому половину свого плаща (333 p.). Різдвяні подарунки для бідних дітей також є справою милосердя.

До гостинності закликає нас св. Павло словами: "Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили" (Євр. 13, 2). Авраам і Лот мали щастя приймати у себе Ангелів у подобі людей. Милосердний самарянин відвів пораненого єврея до готелю. Марія і Марта прийняли у своєму домі Христа, пригостивши Його.

У деяких країнах становище в'язнів є настільки важким, що їм необхідна допомога. Той, хто відвідує таких ув'язнених або якось інакше їм допомагає, робить добру справу.

Може трапитись і таке, що засуджують і ув'язнюють зовсім невинних людей. Зрозуміло, що визволення таких людей є справою милосердя. Авраам врятував від розбійників Лота, християни з Дамаску звільнили з в'язниці св. Павла. Заслуженою шаною користувався чин Святої Трійці, заснований близько 1200 р. Метою діяльності цього чину було визволення полонених християн із турецької неволі. Монахи викуповували бранців, Вносячи гроші, або самі йшли в неволю замість звільнених. Таким чином було звільнено понад мільйон бранців.

Відвідування хворих є лише тоді справою милосердя, коли маємо намір допомогти їхній душі або тілу.

Приятелі Йова відвідали його, коли він захворів, але їх вчинок не був учинком милосердя; такий учинок здійснив милосердний самарянин, котрий потурбувався про пораненого єврея. Доглядав хворих св. Іван Божий. Він заснував чин "Милосердних Братів" (1617 p.), який опікувався хворими. З цією ж метою св. Вінкентій із Сан-Пауло заснував чин Сестер Милосердя (1618). Сьогодні майже в усіх країнах існує товариство Червоного Хреста, члени котрого опікуються хворими людьми. Справою милосердя є також самопосвята католицьких священиків, котрі спішать з Найсв. Дарами до кожного хворого, часто навіть ризикуючи своїм життям.

Щодо померлого здійснюємо справу милосердя, влаштувавши йому достойний похорон, відпровадивши його тіло на місце постійного спочинку або спорудивши на його гробі пам'ятник.

Товит ховав померлих під час переслідування євреїв при Сеннахерибі. Йосиф з Ариматеї і Никодим займалися похованням Ісуса Христа. Не можна нам занедбувати тіла померлих, передусім тіла праведників, бо вони були знаряддям їх душі (св. Авг.). У деяких містах і селах існує непотрібний звичай — влаштовувати після похорону пишні поминки. Замість допомогти померлому добрими справами, люди напиваються і втрачають Божу ласку, яку заслужили собі участю в похороні.

Крім згаданих семи справ милосердя щодо тіла, є ще й інші, напр., позичка грошей, врятування життя ближнього, допомога у нещасному випадку, під час стихійного лиха і т.д.

Милосердно вчинили донька фараона, рятуючи малого Мойсея; Вероніка, подаючи хустку Спасителю. Кожне ввічливе слово або ввічлива відповідь не залишаються поза увагою Бога, якщо ми вимовляємо їх з думкою, що ближній, з яким ми розмовляємо, заступає місце Христа. Тому говорить Спаситель, що не залишиться без винагороди навіть чаша холодної води, подана ближньому в Його Імені (Мар. 9, 40).

Справи милосердя щодо душі наступні: невігласа навчити; тому, хто сумнівається, порадити; грішника навернути; терпляче зносити кривду; образу прощати; сумуючого втішити; за живих і померлих молитися.

Невігласа у справах релігії можемо навчати основам християнства, неука — основам наук, невмілого — побутовим справам. Це можливо робити через повчальні твори. Справу милосердя в чужих краях здійснювали всі Апостоли, проповідники, місіонери, здійснюють її катехити, сповідники, християнські письменники та всі вчителі. Хто знайомить інших із релігійним вченням, досягне на небі найвищого спасіння і вічного щастя. Даниїл говорить: "Розумні сяятимуть небесним сяйвом, — і ті, що навернуть багатьох до справедливості, неначе зорі, повіки, назавжди" (Дан. 12, 3).

Дати пораду тому, хто сумнівається, справді є милосердям, однак перед тим, як радити, необхідно добре подумати і не нав'язувати своєї поради ближнім. Добру пораду дав Йосиф єгипетському фараону, Ісус — багатому юнаку, Гамалиїл — Високій Раді.

Грішника ми повинні навернути, якщо можемо це зробити без шкоди для себе, і якщо можна сподіватися, що наші настанови будуть мати успіх.

Жорстоко вчинила б та людина, яка, бачачи на краю урвища сліпого, не застерегла б його; ще більш жорстоким є той, хто може врятувати свого брата від вічної смерті, і не робить цього, бо є лінивим (св. Авг.). Хто може щось виправити і не робить цього, без сумніву, бере участь у скоєнні гріха (св. Григ. В.). Бог буде вимагати від нас звіту за душі наших ближніх, які ми могли б урятувати, але не зробили цього (св. Григ. В.). Якщо хтось забризкає собі болотом одяг, то звертаємо йому на це увагу; однак, якщо хтось осквернить собі душу, то дозволяємо йому загинути (св. Золот.).

Праведні мужі ніколи не забували про навернення ближніх. Ной закликав до покаяння своїх сучасників, розбійник, розп'ятий про правиці Христа, скартав свого товариша з лівого боку; єпископ Амврозій знеславив на порозі церкви імператора Теодозія за вбивство. Звичайно, докір неприємним, але дуже корисний.

Ми не зобов'язані наставляти когось на розум тоді, коли це може нам пошкодити, бо ми не повинні любити ближнього більше, ніж самих себе. Лише настоятель повинен завжди повчати, бо це є його обов'язком справедливості. Можна і тоді відмовитись від напоумнення, коли переконаємося, що воно не принесе користі. Наприклад, не варто докоряти п'яній людині чи повчати її. Це можна зробити пізніше, коли вона протверезіє.

Напоумляючи, ми повинні притримуватися порядку, визначеного Христом.

Спочатку ми повинні постаратися вплинути на ближнього, розмовляючи з ним віч-на-віч; якщо це не допоможе, можемо зганьбити його при свідках; якщо ж і це виявиться марним, тоді слід звернутися за допомогою до настоятелів Церкви (Мат. 18, 15).

Ми повинні пам'ятати, що лише тоді зможемо вплинути на ближнього, коли діятимемо лагідно та з любов'ю.

Чим уважніше ставимося до ближнього, докоряючи йому, і чим більше проявляємо до нього любові, тим успішнішим і кориснішим буде наш вплив на нього. Тому перед тим, як докоряти ближньому за щось, варто поговорити про його позитивні якості, а пізніше по-дружньому заохотити до виправлення. Однак, не досягнемо позитивного результату, якщо докорятимемо грубо, ранячи самолюбство людини. "Грішник не виправиться, якщо не буде переконаний у тому, що його щиро люблять" (св. Альф.). Треба засуджувати лише помилки ближнього, а не особистість у цілому.

"Той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерті і силу грішників покриє" (Як. 5, 20).

Той, хто навертає ближнього, схожий до мореплавця, котрий поспішає на допомогу людям з тонучого корабля. Скільки сил приклав св. Йоан Єван-гелист, щоб урятувати юнака, котрий уже був раз навернений, але знову став розбійником. Він вирушив у гори, щоб його знайти, а коли юнак став утікати, побачивши його, біг за ним і кричав: "Чого втікаєш, мій сину, перед своїм батьком, безборонним старцем? Не бійся! Я сам буду просити для тебе прощення у Христа і сам спокутую твої гріхи". Ці слова, пройняті любов'ю, і навернули юнака. Відбираючи у Христа душі, завдаємо Йому великого болю; повертаючи Йому заблукані душі, виявляємо до Нього велику пошану і любов (св. Авг.). Така милостиня важить набагато більше, ніж увесь світ, бо одна душа цінніша від усього всесвіту (св. Авг.). Немає нічого, що можна було б порівняти з ціною однієї душі. Хоча би ти пороздавав великі суми грошей убогим — це ніщо в порівнянні з, наверненням однієї душі (св. Золот.).

Коли ми терпляче зносимо несправедливо заподіяну нам кривду, то це приносить користь не лише нам, але й ближньому, бо стримує його від скоєння ще більших гріхів і примушує задуматися над своїми вчинками.

Давид терпляче зніс образу Семея; останній визнав свою помилку і просив у царя вибачення (І Цар. 16, 10). Ми нічого не втрачаємо, терпляче зносячи кривду. Наша невинність рано чи пізно буде доказана, а тоді вже чекає на нас за нашу терплячість нагорода.

Ми не повинні намагатися відразу виправдати себе, якщо нас звинувачують у чомусь (св. Тер.). Однак можемо і захищатися, якщо наша терплячість могла би нам швидше зашкодити, ніж допомогти. На дрібну зневагу не треба зважати, але треба захищатися у випадку звинувачення у тяжкому злочині (св. Франц. Сал.). Найкраще, однак, у всьому дотримуватись середини.

Прощати кривдникам означає не чинити їм помсти, поводитися з ними ввічливо, якщо це можливо, робити їм добро.

Йосиф не помстився своїм братам, хоча міг це зробити, а, навпаки, обійняв, поцілував їх і щедро обдарував. Цар Давид пробачив Семея і не мстив йому. Якщо прощаємо нашим кривдникам, простить і нам Бог наші гріхи, як навчає нас Христос в "Отче наш". Хто прощає ближньому, той може розраховувати на Боже милосердя.

Потішити сумуючих можемо, виявивши їм своє щире співчуття, розвіявши їх журбу і допомагаючи їм у потребі.

Втішати ближнього можна по-різному. Убогих і нещасних можемо втішити, нагадуючи їм про Боже Провидіння та майбутнє щастя на небі; грішнику можемо нагадати про безмежне Боже милосердя і т.п. Чинимо найблагородніше, коли намагаємося допомогти нещасному. Так втішив Христос матір юнака з Наїн і сестру Лазаря.

Смуток — це хвороба розуму, шкідлива для людини (Прип. 25, 20). Хто утішає сумуючих, робить добру справу, як і той, хто доглядає хворих (св. Григ. В.). Потіха у смутку — наче дощ під час посухи (св. Золот.).

Молитва за живих і померлих дуже приємна Богові. Вона приносить користь і тим, за котрих молимося, і нам. Передусім Бог бажає, щоб ми молилися за наших родичів і добродіїв, за Папу, за того, хто стоїть при владі, за єпископа і душпастирів, а також і за наших ворогів (Лук. 6, 28).

Св. Павло говорить, що молитва за всіх людей дуже приємна Богу (І Тим. 2, 8). У св. Письмі сказано і про те, що треба молитися і за померлих (II Мак. 12, 46). Якщо заступаємося перед Богом за ближнього, не втрачаємо нічого, а, навпаки, дуже багато отримуємо (св. Ґертр.). Молитва, яку промовляємо за ближніх, примножує наші заслуги (св. Франц Сал.). Завдяки молитві заслуговуємо на Боже благословення. Однак треба пам'ятати, що не завжди відразу здійснюється те, про що просимо в молитві за когось Св. Ґертруда не раз нарікала, що не бачить жодних зрушень на краще у людей, за котрих молиться. На це сказав їй Христос: "Жодна щира молитва не залишається без успіху, хоч не раз людина не помічає того". Знаємо із св. Письма, що Авраам заступався перед Богом за Содом, Мойсей молився за свій народ, християни — за ув'язненого Петра. Ісус Христос під час Тайної Вечері молився за своїх учнів та за усю Церкву, а на хресті — за Своїх ворогів. Отже, ми повинні наслідувати Спасителя, молячись за ближніх.

У справах милосердя беруть участь і ті, хто сприяє їх здійсненню, роблячи грошові пожертви.

Сприяючи злій справі, стаємо її співучасниками і поділяємо відповідальність за неї з тими, хто її скоїв. Коли ж сприяємо добрій справі, поділяємо заслуги того, хто її здійснює.

Духовній справі милосердя щодо іновірців сприяють, отже, ті, хто грішми підтримує місіонерів.

Як ми повинні здійснювати справи милосердя?

Ми не повинні давати милостиню з думкою про щось тимчасове, бо тоді не отримаємо від Бога жодної нагороди.

Той, хто чинить добро своєму ближньому лише тому, щоб це бачили люди і хвалили його, або той, хто чинить ближньому добро з надією, що він йому віддячить "отримали вже свою нагороду на землі" (Мат. 6, 1); (Лук. 14, 12). Спаситель говорить: "Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права" (Мат. 6, 3); тобто ти повинен так давати милостиню, ніби ти сам про неї не знаєш. Саме тому майже всі Святі давали милостиню скрито. Св. Миколай, єпископ, (†342) мав звичку кидати убогим милостиню вночі через вікно. Подібно чинили й інші святі. Чим меншу нагороду отримаємо тут, на землі, за милосердні справи, тим більшої нагороди можемо сподіватися після смерті. Отже, ми повинні охочіше робити добро таким людям, котрі не можуть нам за це віддячити, а саме: убогим, хворим, калікам, сліпим і т.д., як цього вимагає Спаситель (Лук. 14, 13). Добродійні люди, як і Бог, найчастіше отримують невдячність за своє добро. Однак вони, як і Бог, не повинні платити за невдячність злом; саме в тому і полягає сила милосердя і запорука нагороди.

Ми повинні робити добро ближньому з думкою про Бога.

Святі щедро давали милостиню, бо були переконані в тому, що те, що вони роблять для убогих, роблять для самого Христа, адже Христос сказав: "Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили" (Мат. 25, 40). Один праведний єпископ, коли убогий просив у нього милостиню, мав звичку говорити: "Ісус приходить знов до мене в особі убогого". Св. Магдалина з Пассіс справедливо ставила справи милосердя вище молитви. Вона говорила: "Коли роздумую, допомагає мені Бог; коли ж роблю добро ближньому, тоді я допомагаю Богу; бо якщо що-небудь роблю для ближнього, на це дивиться Бог так, наче я для Нього це роблю".

Ми повинні допомагати ближньому не гаючись і делікатно

Не відкладаймо дарування милостині на завтра, якщо можемо дати зараз (Прип. З, 28). Два рази дає той, хто дає не гаючись. Хто дає милостиню, нехай це робить із радістю (Рим. 12, 8). Ніколи не дорікайте убогому, даючи милостиню. Допомагаймо потребуючому з власної волі, не чекаючи на його прохання.

Ми не повинні дарувати ближньому таких речей, які вже ні на що не придатні, зіпсовані чи які можуть йому пошкодити.

Хто дає убогому несвіжу страву (споживши яку, міг би захворіти) або зовсім подертий одяг (котрого вже не можна носити), не дає йому жодної милостині, а, навпаки, вартий за це покарання.

Зрозуміло, що ми можемо давати милостиню тільки з надлишку.

Ніхто не вимагає від нас віддавати те, що нам необхідне для життя і для підтримання певного становища в суспільстві.

Лише Святі радо давали милостиню навіть із того, що було їм необхідне для життя, бо вони любили ближнього самовіддано.

Ми маємо право давати милостиню лише з власного маєтку і лише таким людям, котрі є справді убогими і не можуть працювати.

Багато хто вважає, що можна давати милостиню одному, забираючи в другого. Така милостиня, над якою тяжить несправедливість, ображає Бога (св. Авг.). Отже, насамперед треба сплатити борги, якщо вони є, а потім уже давати милостиню. "Справедливість йде попереду доброчинності" (св. Авг.). Хто дає милостиню людині, знаючи, що вона дармоїд, ледар або пияк, той стає співучасником її гріхів. Не можна, однак, відмовити в милостині справді потребуючому лише тому, що він, можливо, є грішником. Чи ж ми, грішники, не отримуємо від Бога щедрих милостинь?

Роздаючи милостиню, ми передусім повинні пам'ятати про наших родичів, ближніх, наших єдиновірців і людей, що знаходяться в особливій скруті.

Св. Павло нагадує нам: "Поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі" (Гал. 6, 10). Св. Августин говорить: "Якщо не можеш допомогти всім, то повинен допомагати перш за все тим, котрі з тобою якимось чином пов'язані". Однак це не означає, що ми можемо відмовити в милостині тій людині, яка є іншої віри, іншої нації або навіть нашим ворогом. Навпаки, ми повинні в цьому випадку чинити так, як учинив милосердний самарянин.

Яку користь приносять нам справи милосердя?

Даючи милостиню, позичаєш Богу (св. Золот.). А таку позичку повертає нам Бог сторицею. Тому читаємо у св. Письмі: "Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за Його добродійство" (Прип. 19, 17). Отже, милостиня є капіталом, який приносить нам найбільший дохід.

Даючи милостиню, досягаємо прощення гріхів.

Тому говорить Христос: "Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя" (Маті 5, 7). Як вода гасить вогонь, так милостиня знищує гріхи (Сир, 3, 33). Тому св. Авмврозій дає грішникові таку пораду: "Викупися своїми гріхами". Таку саму пораду дав Даниїл царю Навуходоносору (Дан. 4, 24). Грішник завдяки милостині здобуває діючої Божої ласки, котра сприяє його поступовому наверненню. "Чоловік милосердний творить добро собі самому..." (Прип. 11, 17). Отже, даючи милостиню, ми рятуємося від вічної смерті, як говорить Архангел Рафаїл Товиту: "Милосердя рятує від смерті й не дає ввійти у темряву" (Тов. 4, 11). Бог не допустить, щоб людина, котра співчуває ближнім і є милосердною, загинула; Він сам дасть їй ласку донавернення (св. Авг.). Праведник завдяки милостині здобуває прощення гріхів; отже, рятує себе від чистилищного вогню. Св. Тома з Аквіну вважає, що милостиня має більшу силу навернення, ніж молитва і піст.

Даючи милостиню, здобуваємо Боже благословення; Бог примножує наше добро, обдаровує нас здоров'ям і щастям.

Даючи милостиню, ніхто не збідніє. У Св. Письмі говориться: "Доброзичливий буде благословенний, бо він дає бідному з свого хліба" (Прип. 22, 9). Щедрому примножує Бог його добро. "Хто є щедрим для убогих, для того буде Бог іще щедрішим", (Бел.). Благословення Господнє збагачує (Прип. 10, 22). Христос сам говорить: "Дайте, то й вам дасться" (Лук. 6, 38). Щедрою була вдова зі Сарепти для пророка Іллі і за це отримала набагато більше, ніж дала Іллі; борошно й олива не зменшувалися в неї протягом голодомору. Св. Золотоуст говорить: "Благословення, яке йде поруч із щедрістю, — це найкраще добро, котре можемо залишити нашим нащадкам". Щедрого Бог обдаровує здоров'ям. За те, що Товит був милосердним, Бог послав на землю Архангела Рафаїла, щоб оздоровив його (Тов. 12,14). Тавиту в Йонії воскресив Петро, віддячивши за ЇЇ велику щедрість (Діян. Ап. 9, 36). Щедрий має щастя в усьому. Щасливий той, хто пам'ятає про потребуючого та убогого, — в день лихий врятує його Господь (Пс. 41, 1).

Ми не повинні чекати негайної нагороди за милосердя.

Нагороди дочекається кожен, якщо не відразу, то пізніше. Насіння, кинуте в землю, також не відразу сходить і не відразу дає врожай.

Даючи милостиню, праведна людина досягає вічної нагороди.

Праведним називаємо того, хто живе праведним, благочестивим життям і знаходиться у стані освячуючої ласки. Для такої людини милостиня є заслугою на вічне життя. Милостиня — це наче насіння, розсипане по полю; воно не гине, але дає багатий урожай (св. Золот.). Неможливо, щоб душу милосердної людини охопив якийсь смуток і неспокій (св. Золот.).

Завдяки нашому милосердю заслуговуємо на швидке вислухання наших молитов.

Ніщо так не полегшує нам дороги до Бога, як милосердя (св. Григ. Наз.). Товит так повчав свого сина: "Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе" (Тов. 4,7). Корнилію говорить Ангел: "Твої молитви і твої милостині піднялись перед Богом, і він згадав про тебе" (Діян. Ап. 10, 4). Якщо хочете, щоб Бог вислухав вашу молитву, вислухайте благання убогих (св. Тома Віл.). Милостиня і піст — це крила молитви (св. Авг.).

Милостиня робить убогих нашими друзями; вони моляться за нас, а їх молитва має велику силу.

Єврейська верхівка підтримала прохання поганського сотника, котрий збудував для них синагогу, оздоровити його слугу, і Христос відразу вислухав його (Лук. 7, 3). Убогі в Йонії просили за Тавиту, і Петро воскресив її (Діян. Ап. 9, 39). Бог сам запевняє, що молитва убогих не залишається невислуханою (Пс. 22, 25; 69, 34). Однак найбільше моляться за своїх опікунів ті убогі, котрі вже на небі.

Спаситель говорить: "Більше щастя — давати, ніж брати" (Діян. Ап. 20, 35), бо хто дає милостиню, той має право бути нагородженим Богом, а обдарований, прийнявши дар, не здобуває жодної заслуги, але зобов'язаний бути вдячним.

Хто отримав якусь милостиню, якесь благо, повинен бути вдячним спочатку Богові, а відтак своєму добродію, бо Бог хоче, щоб ми були вдячними за отримані блага.

Взірцем вдячності є для нас Товит; оздоровлений, він дякує спочатку Богові, а пізніше своєму товаришеві. Бути вдячним — означає визнавати добродійства і намагатися віддячити за них своєму добродію. Бог хоче, щоб ми були вдячними за отримані добродійства (І Сол. 5, 18); Христос розсердився на оздоровлених прокажених, котрі не прийшли Йому подякувати (Лук. 17, 17). Бог часто нарікає на людську невдячність устами пророків; говорить, напр.,: "Віл знає господаря свого, а осел — ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє" (Іс. 1, 3). Св. Павло часто нагадував вірним про вдячність (Кол. З, 15; 5, 20). Бог сотворив тіло людини з землі, а не з повітря, золота, мармуру або дорогоцінного каміння тому, що хотів, щоб людина вчилася вдячності від своєї матері-землі, бо вона примножує вкинуте в неї насіння, чого не робить повітря, золото і т.д. (св. Амвр.).

В першу чергу потрібно віддячити Богу, бо кожний добрий дар походить від Бога.

Св. Яків говорить: "Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни" (Як. 1, 17). Люди — лише слуги і знаряддя Бога, тому їм треба дякувати після того, як віддячилися Богу. Як тільки Ісус отримував якесь благо від свого Отця небесного, відразу здіймав очі догори і говорив: "Отче, величаю Тебе", або "Отче, дякую Тобі". Так було, напр., під час воскресіння Лазаря (Йоан 11, 41). Ісус ніколи не вставав з-за столу, не подякувавши Своєму Отцю; так було під час Тайної Вечері і в Емаус. Подібно робили також Святі. Давид вигукує: "Чим Господеві я віддячу за всі добродійства для мене?" (Пс. 116, 12).

Першим кроком Ноя, коли він зійшов із корабля, було принесення Богові вдячної пожертви (Буття 8). Звикай говорити після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу". Ці слова часто повторювала Матір Божа. Добре також говорити: "Слава Отцю і Сину і т.д."

І лише після того, як принесли подяку Богові, треба віддячити безпосередньо добродію.

Давид, котрий чимало добра зазнав від Йонатана, просив після його смерті привести до себе його кульгавого брата, втішав його, чинив йому багато добра, садив його за свій стіл і віддав йому маєтки Савла (П Цар. 9). Під час походу проти непокірного сина, не вистачило одного разу Давидові продовольства, але несподівано допоміг йому один багатий 80-літній старець. Давид хотів віддячити йому, взявши з собою до Єрусалиму, де б він міг щасливо жити до смерті. Коли ж старець відмовився, Давид взяв з собою його сина і зробив йому багато добра, а перед смертю нагадував своєму сину Соломону, щоб той не забував про сина того старця і щоб садив його за свій стіл. Товія на знак вдячності хотів віддати своєму товаришеві, архангелу Рафаїлу, половину привезеної суми (Тов. 12).

Віддячивши за добро, здобуваємо нові блага, а невдячність накликає на нас нужду та нещастя.

Через вдячність досягаємо нових ласк і благословення Божого. Тільки-но Ной подякував Богу за порятунок, як уже отримує від Нього нові обітниці (Буття 8-9). Рільник кидає в щедру землю насіння, бо знає, що збере багатий врожай. Подібно чинить і Бог. "Немає нічого кращого для Бога, як вдячність за отримані добродійства" (св. Золот.). Про людину, яка дякує Богові, дбає Бог більше, ніж про інших, і піклується про неї ретельніше (св. Ґертр.). Вдячність — це дорога, на якій досягаємо Божої допомоги (Пс. 50, 24). Подяка одночасно є проханням нових благ. Невдячна людина зазнає нужди і нещастя. "Не заслуговує нових добродійств той, хто не вміє дякувати за отримані" (св. Тома з Акв.). Невдячність ворог ласки і спасіння (св. Берн.). Не полишить зло хати того, хто відплачує злом за добро (Прип. 17, 13). Вдячну душу Бог робить своєю приятелькою, а невдячною заволодіває диявол (св. Клим. Рим.). Невдячним був Ахітотель, із котрим Давид сідав за один стіл, робив йому добро, і котрий згодом приєднався до бунтівника Авесалома, на що Давид гірко скаржився (Пс. 55, 13 і сл.). Хто є невдячним для людей, є тим більше невдячним для Бога; бо "хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить" (І Йоан 4, 20). Невдячні люди найчастіше є безбожниками. Отже, завжди і за все ми повинні дякувати Богові. Треба бути вдячним за найменшу річ, бо хто не пошанує малої речі, той не вартує більшої.

Кожен, хто хоче зробити людині добро, повинен заздалегідь бути ГОТОВИМ ДО невдячності. Прислів'я говорить: "Світ платить невдячністю". Свого часу невдячності зазнали пророки, Спаситель, Апостоли. Заслуги багатьох видатних осіб були визнані людством лише після смерті цих людей. Але слід пам'ятати: хто зазнає невдячності від людей у дочасному житті, буде нагороджений Богом у майбутньому.

Досі ми говорили про волю Бога (заповіді). Тепер поговоримо про виконання нами Божої волі. Коли ми дотримуємося Божих заповідей, живемо праведно, наші вчинки є добрими. Коли ж порушуємо те, що заповів Бог — скоюємо гріх.

Добрим учинком називаємо таку дію людини, яку Бог винагороджує як таку, що відповідає Його волі, добровільну і сповнену задля Бога.

"Морально добрим" називаємо те, що є милим Богові або відповідає Його волі. Бог є джерелом добра. "Ніхто не благий, окрім одного Бога" (Мар. 10, 18), — говорить Христос. Отже, морально добрим може бути лише те, що відповідає волі Бога. Вчинки, які не зовсім відповідають волі Бога, не є добрими вчинками. Хто вчинив якусь дурницю або скоїв щось погане і думає, що цим може звеличити Бога, той не робить доброго вчинку. Коли, наприклад, хтось застрілиться, щоб таким чином спокутувати якийсь свій гріх, або дасть милостиню, використавши для цього чуже добро, або молиться замість того, щоб виконувати свої безпосередні обов'язки, то цим він не робить нічого доброго, а, навпаки, грішить. Така людина не може розраховувати на нагороду в майбутньому житті.

Добрий учинок мусить бути зроблений добровільно. Вчинок, здійснений із якихось корисливих міркувань, а не задля Бога, не є добрим. Люди, які голодують, щоб набути розголосу або щоб таким чином заробити гроші, не роблять доброго вчинку. Людський вчинок, здійснений без зважання на Бога, має малу вартість. Коли ж робимо щось, думаючи про Бога, про волю Христа, про любов до Христа, про вічну нагороду чи про страх перед вічною карою, то наш учинок стає ціннішим в очах Бога; такий учинок заслуговує Божої нагороди. Отже, найбільше добрих учинків здійснюють праведники, бо вони, перебуваючи у стані ласки, постійно думають про Бога, і всі їх дії пов'язані з Ним "... кожне добре дерево родить гарні плоди" (Мат. 7, 17).

Хто ж робить добро із корисливою метою або щоб задовіль-нити якісь земні забаганки, не заслуговує на увагу і нагороду Бога. Його учинки не мають вартості в Божих очах. Так чинили за часів Христа фарисеї. Вони сповнювали добрі вчинки так, щоб це бачили і хвалили люди. Христос картає їх, кажучи: "Вони вже мають свою нагороду" (Мат. 6, 2). Хто дає милостиню, щоб показати, який він добрий та щедрий, той не робить доброго вчинку і не матиме нагороди. В оцінці тієї чи іншої дії треба зважати на наміри. Вчинок сам по собі може бути добрим, але якщо він зроблений не з думкою про останню мету, він не має вартості. Хто, чинячи добро, шукає слави, той є злодієм, бо забирає Богові славу і річ, що Йому належить.

Добрий вчинок тим цінніший в очах Бога, чим безкорисливішим і самовідданім він є.

Чим менше ми дбаємо про дочасну нагороду, роблячи щось, тим ми є безкорисливішими, і тим більшу вартість має зроблене нами. Тому Спаситель доручає робити добро насамперед убогим, немічним, калікам, які не мають змоги віддячитися (Лук. 14, 13). Ще вартіснішими є такі добрі вчинки, здійснення яких вимагає самопожертви і самовідданості. Тому Христові дорожча дрібна милостиня убогої вдови від усіх дарів багатих (Мар. 12, 41). Вартість доброго вчинку залежить від ступеня Божої любові. "Дрібний вчинок у честь Бога, який зроблений із думкою сподобатися Богові, є Йому милішим від великих справ, здійснених з меншою ревністю" (св. Франц. Сал.). Бог зважає не на наші вчинки, а на міру любові, з якою їх здійснюємо. Чим більша любов, тим досконаліша справа (св. Іван від Хр.).

Бог заповідає нам такі добрі вчинки: молитву, піст і милостиню.

Архангел Рафаїл сказав до Товії: "Молитва з постом — річ добра... Ліпше творити милостиню, ніж нагромаджувати золото" (Тов. 12, 8).

Молитвою називаємо різні види віддання честі Богу — прийняття Св. Тайн, слухання Служби Божої, проповіді і т.п. Постом називаємо не лише утримання від споживання деяких страв як щодо їх кількості, так і щодо якості, але й подолання чуттєвого бажання, напр., цікавості. Милостинею називаємо будь-яку послугу, зроблену ближньому, а насамперед діла милосердя щодо тіла і щодо душі.

Молитва, піст і милостиня — найкращі дороги до досконалості. Молячись, постячи, творячи діла милосердя, переборюємо в собі три головні похоті: гордість, похіть тіла і похіть очей. Таким чином наша душа може вільніше підноситися до Бога.

Гордість долаємо молитвою, похіть тіла (бажання тілесних розкошів) — постом, похіть очей (бажання багатства) — милостинею. Отже, через молитву, піст і милостиню ми відриваємося від справ цього світу, цим самим досконаліше з'єднуючись із Богом.

Найнепомітніший вчинок може стати доброю справою, якщо здійснюємо його з наміром звеличити Бога.

Збуджуючи в собі добрі наміри, християнин робить свої вчинки Божими, тобто сповненими цінності і заслуги (св. Анз.). Ось чому св. Павло каже: "Чи ви... їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31). Тут мається на увазі не лише споживання їжі чи напоїв, але й працю, і відпочинок, сон і т.п. Отже, протягом одного дня можна легко виконати сотні добрих справ. Не конче потрібно збуджувати добрі наміри перед кожним або при кожному вчинкові; достатньо зробити це від часу від часу (св. Тома з Акв.). Тому збуджуй щодня ранком добре намірення і відновлюй його частіше протягом дня. За наміренням судимо про цінність вчинку. Проаналізуємо це на прикладі поцілунку Юди. Знак найтіснішої приязні, поцілунок, став найпідлішим учинком унаслідок злісного наміру. Намірення для діла є тим, чим корінь для дерева. Якщо корінь здоровий, то здоровим буде дерево і добрими будуть його плоди; якщо ж корінь зіпсований, то немає соків ані в дереві, ані в плодах. Це стосується і наших намірів... Чим є фундамент для будинку, тим є намір для діла (св. Григ. В.).

Від виконання добрих учинків залежить наше спасіння.

Без добрих вчинків немає спасіння. Св. Іван Хреститель каже: "...кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть" (Мат. З, 10). А Христос говорить:" "Не кожний, хто промовляє до мене "Господи, Господи!" — ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7, 21). Під час страшного суду Спаситель жадатиме від нас звіту про діла милосердя (Мат. 25, 31). Згадаймо притчу про неврожайне фігове дерево (Лука 13, б), про таланти (Мат. 25, 14), про розумних і нерозумних дів (Мат. 25).

Самою праведністю (яка полягає в тому, щоб не убивати, не красти, не обманювати і т.д.) Бог не задовільняється. Під час страшного суду буде багато таких, які підуть у вогонь не тому, що творили зло, а тому, що не робили добра (св. Єр.). Не робити нічого доброго означає те саме, що робити зло (св. Золот.). Небо — це плата за виконану працю; хто не працював, той не може чекати нагороди.

Кожна людина має трьох приятелів: гроші, свояків і добрі діла. Перший приятель (гроші) залишає її у хвилину смерті, другий (свояки) товаришує їй тільки до гробу і лише третій іде з нею аж перед престол Бога. Тому говориться у св. Письмі про померлих: "учинки їх за ними йдуть" (Одкр. 14, 13).

За наші добрі вчинки Бог дарує нам витривалість, а коли ми все ж скоїмо важкий гріх, наділяє нас щедрими діючими ласками, щоб ми навернулися. До Давида, який спіткнувся, посилає Бог пророка Натана, Петра опам'ятовує Спаситель одним своїм поглядом.

Здійснюючи добрі діла, грішник отримує діючі ласки, потрібні для його навернення; праведник досягає помноження ласки освячуючої та вічного щастя, а також заслуговує вислухання молитов, а часто і нагороди вже тут, на землі.

Добрі діла грішника сприяють його наверненню. Роблячи добро, грішник відвертається від земних створінь, а звертається до Бога, і в його душі робиться щораз ясніше, а у серці — тепліше. Таким чином грішник поступово змінює свій спосіб життя. "Молитва і тяжкий гріх не можуть бути з собою у згоді" (св. Тер.). Це ж можна сказати і про піст і милостиню. Молитва грішника не має заслуги, але завдяки їй досягає він ласки прощення. Таку силу має молитва не завдяки заслугам того, хто молиться, а лише тому, що Бог обіцяв: "Хто просить, той одержує" (св. Альф.). Проте слід пам'ятати, що людина у стані тяжкого гріха не може за допомогою лише добрих учинків досягти вічних заслуг. Гілка дає плоди лише разом із виноградною лозою (Йоан 15, 4), оскільки вона живиться соками, які вбирає з грунту корінь. Отже, заслужити вічне життя може лише та людина, яка поєднана з Христом через освячуючу ласку, і на яку внаслідок цього спливає Христова ласка. Як у розбитому посуді не затримається вода навіть під час наисильнішого дощу, так і в стані тяжкого гріха не можна заслужити на вічне щастя. Отже, оскільки добрі діла грішника не забезпечують йому нагороди у майбутньому житті, а лише спричиняються до його навернення, то такі діла називаємо "вчинками мертвими". Одначе, добрі діла оберігають грішника від багатьох Божих кар, які інакше зіслав би на нього Бог. Праведник завдяки добрим учинкам досягає освячуючої ласки і вічного щастя (Соб. Трид. 6, 32). Ісус Христос говорить, що Отець Його відрізає кожну гілку, яка не приносить плоду, а ту, котра родить, очищає, щоб приносила ще кращий урожай (Йоан 15, 2), а в іншому місці: "Кожному, хто має, дасться" (Лука 19, 26).

Цим Спаситель хоче сказати, що ласки освячуючої досягнуть ті, котрі вже її мають. За добрі вчинки Христос обіцяє стократну нагороду і вічне життя (Мат. 19, 29). Наші добрі діла не гинуть, як це могло б здаватися: і вони є насінням, яке проростає у майбутньому житті і дає плоди (св. Берн.). Добрі діла праведників називаємо "живими", оскільки вони будуть винагороджені після смерті. Чим більше таких учинків зробить праведник, тим більшим буде його щастя у небі: Христос сам каже: "Син Чоловічий має прийти у славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами" (Мат. 16, 27). А св. Павло говорить: "Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме" (II Кор. 9, 6). Флорентійський Собор заявляє, що душі у небі оглядають Бога в трьох особах Божих, але одні досконаліше, ніж інші, відповідно до неоднакових заслуг. Добрі вчинки зни-щують кари за гріхи тому, що їх виконування внаслідок первородного гріха є зв'язане з труднощами (св. Тома з Акв.). Виконання добрих учинків утруднюють також зовнішні перешкоди, які дуже часто походять від злих духів.

Оскільки добрі вчинки поєднані з труднощами, остільки вони мають цінність надолуження і ведуть до прославлення караючої справедливості Божої. Разом із тим, вони прославляють Бога і служать для добра ближнього. Завдяки їм досягаємо вислухання наших молитов. Такий наслідок мали вчинки сотника Корнилія (Діян. Ап. 10) і св. Моніки, матері св. Августина.

Дочасна заплата за добрі діла полягає звичайно в тому, що Бог помножує наше майно і здоров'я, продовжує наше життя, обдаровує нас людською шаною, внутрішнім спокоєм, задоволенням і т.д.

Хто ж допускається тяжкого гріха, той втрачає заслуги за всі свої добрі вчинки. "Коли ж праведник відвернеться від своєї справедливості, творитиме кривду й коїтиме всі ті гидоти, що коїть грішник, — то чи йому жити?" (Єзек. 18, 24). Коли, однак, людина очиститься від тяжких гріхів через Тайну Покути, стають знову живими усі її добрі вчинки. Лише відпущені гріхи гинуть раз і назавжди. Яким добрим є Господь Бог!

Добрими вчинками можемо допомагати іншим: і живим, і душам у чистилищі.

Можемо, наприклад, жертвувати за інших Службу Божу, св. Причастя, піст або милостиню і таким чином упросити для них ласки навернення, як упросила її св. Моніка для свого сина св. Августина. Згідно з обітницею Христа, можемо через молитву досягнути у Бога всього, коли в допомогу беремо так звані "крила молитви" — піст і милостиню. Добрими ділами праведник також може допомогти душам у чистилищі; кожний добрий вчинок праведника (людини, що знаходиться в стані ласки) є, з одного боку, милим Богові, тобто, таким, що заслуговує на небо (здобуває вічну нагороду), з другого боку, як вчинок трудний, є надолуженням (знищує дочасні кари за гріхи). Заслуги на небо праведник не може відступити нікому, однак може жертвувати за інших силу надолуження доброго вчинку. Добрий вчинок праведника — це начебто гріх, яким можна заплатити борг власний або чужий. Хоч праведник віддає комусь іншому цінність надолуження доброго діла, сам втрачаючи її, однак, якраз через ту жертву сповняє вчинок милосердя, а за це досягає знову відпущення кар за гріхи і вічну заплату. Отже, і в цьому випадку не втрачає нічого, а, навпаки, ще примножує свої заслуги на вічне життя.

Ми повинні сповнювати добрі діла на очах наших ближніх, щоб дати їм добрий приклад. Про те, як може впливати добрий приклад, свідчить подія з життя св. Пахомія. Проживав він раз на квартирі однієї християнської родини. Тут гостили його дуже сердечно і, разом з тим, мав він завжди перед очима взірцеву, чесну поведінку цілої родини. Це зробило на нього таке сильне враження, що він почав ознайомлюватися з основами християнської релігії і, врешті, погодився охреститися. Пізніше був ревним сподвижником монашого життя і зробив багато для християнства у Єгипті (†348). Христос нагадує нам: "Нехай сіяє світло ваше перед людьми, щоб бачили добрі ваші вчинки і прославляли Вітця вашого, котрий є на небесах" (Мат. 5, 16).

Маємо, однак, світити людям добрим прикладом, лише думаючи про Божу славу і спасіння людських душ. Христос бажає, щоб ми, як світло, розганяли темряву, таким чином стаючи учителями для інших, як добрі Ангели, впливаючи на наших братів (св. Золот.). "Хто живе праведно сам для себе, той подібний до вуглика; хто ж сіяє світлом праведності перед багатьма, цей подібний до лампи, яка не тільки сама світить, але й іншим присвічує" (св. Верн.). Коли Христос погрожує тим, хто дає поганий приклад своїм ближнім, то яке ж благословення з неба жде тих, хто своїм праведним, повним чеснот життям спонукає інших до доброго? (св. Франц. Сал.).

Отже, ми повинні ревно уживати часу нашого життя для здійснення добрих учинків.

Ділова людина каже: "Час — це золото". Але час має набагато більшу вартість, аніж золото, "бо від хвилини часу, що минає, залежить вічність" (св. Єр.). "Поки дня, маємо виконувати діла того, хто послав мене, — бо ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти" (Йоан 9, 4).

Як нерозумно чинить той, хто женеться лише за чуттєвими втіхами замість, того, щоб робити добро. Колись він гірко шкодуватиме, що марнував хвилини свого життя, але буде вже пізно.

Чеснота є позитивною рисою людської душі. Вона викликає в людині бажання творити добро; завдяки їй людина здійснює добрі вчинки без будь-яких зусиль.

Постійно вправляючись у будь-якому діянні (напр., писанні, читанні, малюванні, плаванні), набуваємо певної легкості, вправності, а наша воля прагне цього діяння. Це ж відбувається тоді, коли ми здійснюємо ті чи інші вчинки. Вправляння творить митця. Св. Франц Салезій, вправляючись у чесноті лагідності, дійшов до того, що сам просив вибачення у того, хто його образив.

Людині важко позбутися тих чи інших звичок. Звичка — це ніби друга сутність людини.

Як виняток, чеснотою називаємо також вроджену або через ласку Божу набуту здатність до якоїсь чинності.

Маємо вроджені (природні) здібності (чесноти). Люди від народження схильні до лагідності, послуху, щедрості, чесності і т.д. Але є здібності надприродні. Ними нас наділяє Св. Дух разом з ласкою освячення при Тайні Хрещення або Покути. Власне тоді Св. Дух обдаровує нас здатністю робити добро, думаючи про Бога. Цю надприродну здатність можна назвати також вправністю, бо вона є вищим ступенем здібності і поєднується з певною схильністю волі до доброго. Ця схильність, однак, ще не значить, що людина здатна творити добро легко, без будь-яких зусиль. Ця легкість досягається тільки завдяки вправлянню. Отже, відповідну чесноту в собі можна виробити тільки шляхом вправляння. Дарована Св. Духом здатність творити добро так відноситься до справжньої чесноти, як насіння до дерева.

Здатність до доброго, наділену Св. Духом, називають ще чеснотою влитою, а легкість, яку набуваємо вправлянням, — чеснотою набутою.

Те, що Св. Дух наділяє нас здатністю до доброго, ще не значить, що ми житимемо праведно, — необхідно користуватися цією здатністю якнайчастіше, тим самим досягаючи легкості у здійсненні добрих учинків.

Після смерті людини нагороду отримує лише досконала чеснота, тобто така, яку вона виконує, з думкою про Бога.

Тут так само, як з добрими вчинками, які лише тоді заслуговують на вічну нагороду, коли людина виконує їх у стані ласки. Хто не з'єднаний із Христом, як гілка з виноградною лозою, той не може заслуговувати на вічне життя (Йоан 15, 4). Лише чинності, здійснені думкою про Бога, заслуговують на небо (Соб. Трид. 6, гл. 16).

Чеснота, яку людина має і застосовує у стані ласки, називається чеснотою досконалою (надприродною або християнською). Окрім неї, є ще чесноти природні (недосконалі), тобто такі, що їх виконуємо за земним (природним) спонуканням. Природними чеснотами можемо заслужити собі лише дочасну нагороду (Мат. 6, 2), якої не достатньо для досягнення спасіння (Мат. 5, 20). Такі чесноти мали фарисеї, погани, мають і деякі сучасні християни, які хочуть, щоб їх визнавали за святих, хоч ними не є. Природні чесноти відрізняються від християнських так само, як позолочений предмет від щирозоло-того, або як загартоване залізо від заліза намагніченого. Залізо, яке загартоване внаслідок тривалого кування молотом (як природна чеснота, що її набуто постійним вправлянням), є твердішим і міцнішим від звичайного заліза (як природна чеснота є триваліша і краща, ніж окремі добрі вчинки), але не змінює своєї природи. Залізо стає намагніченим внаслідок зіткнення з магнітом (християнські чесноти постають через з'єднання людини з Божеством) і набуває при цьому нової здатності — притягає інше залізо. (Християнські чесноти через поєднання людини з Божеством набувають питомої сили Божої, бо звернені лише до Бога, але, разом з тим, вони справляють велике враження на людей).

Чесноту можна набути або примножити тільки у боротьбі з самим собою і обставинами життя, бо на заваді чесноті стоять перепони внутрішні (злі пристрасті) і зовнішні (зневага і переслідування зі сторони людей).

Човен, який пливе по швидкій течії, може легко розбитися, коли веслярі перестануть веслувати; коли ж вони хочуть допливти ним до мети проти течії, то мусять напружитися, щоб подолати силу течії. Так само і з людиною. Нехай лише покладеться на слабкість своєї немічної природи, то вона понесе її на вічну погибель; коли ж захоче кермувати проти струменя пристрасті, проти принад цього світу і спокус диявола, щоб дістатися до пристані вічного щастя, то мусить прикластися немало зусиль, переборюючи саму себе (Скар.). Дорога чесноти веде під гору (Ориг.). Ось чому каже Спаситель: "... тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя" (Мат. 7, 14). Чимало людей є про людське око чеснотливими, а насправді не мають чесноти, бо не здобули її для себе працею (св. Франц. Сал.). Чимало є таких, що вже з природи і лагідні, і помірковані, і працьовиті і т.д.; але їх чеснота не є справжньою чеснотою, як не є чеснотою вірність собаки, терпеливість вівці, прив'язаність птиці до свого потомства і т.п. Отже, той, хто хоче оволодіти певним мистецтвом або ремеслом (набути в ньому вправи), мусить працювати довго і тяжко. "Немає чесноти окрім тої, що голосить хрест" (св. Авг.). Початок — найважчий, пізніше — вже легше. Будівництво дороги вимагає великої праці, але коли дорога вже збудована, легко по ній їздити (Вен.). Хто із світла раптово увійде в темряву, той не бачить спочатку нічого (Плутарх.). Коли у чесноті досягнемо поступу, тоді вже починаємо відчувати своє щастя і ревніше працюємо далі. "Така людина подібна до тієї, що шукає скарбу; вона копає тим ревніше, чим глибше дійшла, бо відчуває вже скарб" (св. Григ. В.). З цього бачимо, що чеснота і терпіння — це дві нерозлучні речі. Той, хто боїться терпінь і переслідувань, ніколи не буде чеснотливим.

Хто щиро прагне набути чесноту, той мусить бути покірним, бо тільки тоді пізнає і відчує свою неміч, як людина, що спинається на гору, відчуває тягар власного тіла. Отже, чим більшою є чеснота людини, тим більша її покора.

Чеснота робить нас багатими, благородними і гарними в очах Бога.

Греки розповідають про свого героя Геркулеса, який у молодості зустрів на роздоріжжі дві дівиці, котрі не були до себе подібними — розкіш і чесноту. Перша намагалася зачарувати його і обіцяла йому, коли піде за нею, життя, повне радощів, друга, поважна, сказала йому, що коли піде за нею, то зазнає багато терпінь, але і безсмертну нагороду. Геркулес без задуми пішов за чеснотою. Правда, гріх є принадний, але він штовхає нас у нещастя, а чеснота поєднана з терпіннями, але вона дає нам благословення на землі та щастя після смерті. Чеснота перетворює нас на справді багатих і поважних в очах Бога. Чеснота вища від царських престолів, а багатство — це ніщо у порівнянні з нею (Прем. 7, 8). Земні скарби можуть бути знищені іржею або червами, їх можуть викопати і украсти злодії, а чеснота є скарбом, який вічно триває (Мат. 6, 20). Правдиве багатство творять не дочасні добра, а чесноти (св. Берн.). Високий рід, титули, почесті минають і не примножують нам слави перед Богом; зате чеснота дає вічну славу — вічне щастя. "Благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього" (І Тим. 4, 8). "Чеснота є матір'ю слави" (св. Берн.). Ніщо так не забезпечує нам безсмертного імені, як чеснота (св. Золот.). Багатство минається, честота залишається. Чеснота робить нас гарними в очах Бога. Краса тіла оманлива і проминаюча (Прит. 31, 30). Справжньою і найдосконалішою красою є чеснота (св. Авг.).

Тут, на землі, цієї краси не видно, але вона колись виявиться. Фруктові дерева взимку стоять без прикраси, ховаючи в собі життя. І, в той же час, трави зеленіють навіть серед найгостріших морозів, але, коли прийде гаряче літо, вони всихають, а дерева досягають повного розквіту. Так само і з людьми. Чеснотливі сприймаються нами малоцінними і достойними погорди. Однак, прийде весна, і ті, котрі вважались мертвими, будуть сіяти, як сонце, у Царстві Вітця (Мат. 13, 43), а злі, яких ми вважали щасливими, будуть сумувати і плакати (Людв. Гран.). Коли маєш красу душі, то частина її світла відіб'ється і на твоїй зовнішності (св. Єфр.).

Чеснота робить нас подібними до Бога, завдяки їй ми стаємо приятелями Бога.

Божі чесноти виявляються у найвищому ступені. Бог найлагідніший, найласкавіший, найщедріший, найсправедливіший. Тому ми, набувши ту чи іншу чесноту, стаємо подібними до Бога. "Чеснота робить нас подібними до Бога" (св. Берн.). Завдяки чесноті наші вчинки стають схожими на діяння Божества (св. Тома з Акв.). Ми повинні прагнути наслідувати чесноти нашого небесного Отця, щоб стати справжніми дітьми Бога (Св. Григ. Наз.).

Чеснотливий є приятелем Бога, бо Ісус Христос говорить: "...хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати" (Мат. 15, 50).

Розрізняємо Божі і моральні чесноти.

Божих чеснот є три: віра, надія і любов. Найкраще пояснення цих трьох Божих чеснот дає нам порівняння зі світлом. Ясність символізує віру, полум'я, яке підіймається вгору, — надію, жар полум'я — любов. Три Божі чесноти відображає і хрест. Долішнє рамено є образом віри як основи релігії; горішнє символізує надію, яка веде нас до небесних дібр; поділене поперечне рамено уособлює двояку любов (св. Петро Дам.). Віра — корінь, надія — пень, любов — плід (св. Єфр.). Віра закладає основу під дім Божий, надія ставить будинок, а любов довершує його (св. Авг.). Найвищою з цих чеснот є любов (І Кор. 13, 13). Без любові не має цінності ані віра, ані надія, оскільки Бог дає спасіння тільки тим, що люблять Його.

Три Божі чесноти — це властивості душі, які отримуємо разом з освячуючою ласкою.

Св. Дух, вступаючи до нашої душі, просвічує сили нашої свідомості, і вони легко можуть підноситися до Бога. Коли залізо покладемо в огонь, то огонь входить в нього, і залізо починає світитися та жаріти. Подібне відбувається і тоді, коли Св. Дух гостить у нашій душі, наділяючи нас освячуючою ласкою — тоді запалюється в нас світло, яке схиляє нас до віри і надії (І Кор. 4, 6), і розпалюється огонь, який спонукає нас до любові Божої (Рим. 5). Такий вплив Св. Духа на душу звичайно називаємо влиттям трьох Божих чеснот (Соб. Трид. 6, гл. 7). Влиття трьох Божих чеснот — це щось подібне до дії сонця на повітря (св. Тома з Акв.). Бог не примушує нас до трьох Божих чеснот, бо ми, поряд з отриманою здібністю, маємо цілковиту свободу. Здатність до Божих чеснот одержуємо під час Хрещення, або ж у Тайні Покаяння, якщо втратимо освячуючу ласку. Як насіння дрімає у лоні землі і лише під впливом сонця та дощу починає прозябати й рости, так і три Божі чесноти дрімають у душі дитини і, аж коли дитина прийде, врешті, до вжитку розуму, вони розвиваються під впливом ласки християнської науки і виявляються у вчинках. Охрещене дитя — це наче спляча людина. Спляча людина не бачить, хоч є у неї здатність бачити; ця здатність проявляється, коли людина пробудиться. Дрімає в душі дитини і здатність до віри, надії і любові — ці чесноти стають чинними, коли дитина прийде до розуму. Наявність здібностей ще не дає людині права на жодну нагороду; вона мусить спочатку застосувати їх на добро.

Чеснота віри приводить нас до переконання про існування Бога і правдивість Його об'явлень.

Чеснота надії впливає так, що ми очікуємо від Бога вічного спасіння і засобів, які потрібні для його осягнення.

Чеснота любові народжує в нас прагнення сподобатися Богові завдяки виконанню Його заповідей.

Ці чесноти справедливо звуться Божими, бо сам Бог є їх предметом, спонукою і творцем.

Бог є предметом віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив, що відноситься до самого Бога (до Його істоти, властивостей, учинків і волі).

Бог є спонукою віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив; віримо тому, що Бог усезнаючий і найправдивіший.

Бог є предметом надії, бо ми надіємося на щастя після смерті — на оглядання Бога і на радість у Ньому. Бог є спонукою надії — ми надіємося на спасения, оскільки Бог є всемогутній, найкращий і найвірніший.

Бог є предметом любові, бо вона передбачає тільки Його. Бог є спонукою любові, ми любимо Його тому, що Він є найкращою Істотою.

У житті ми повинні часто збуджувати в собі три Божі чесноти — особливо перед прийняттям св. Тайн та у хвилі смерті.

Три Божі чесноти збуджуємо в собі, унаочнюючи їх предмет і спонуку. Для цього не потрібні якісь формули чи молитви, досить висказати своїми словами те, що відчуваємо. І таким чином досягмо відпусту (Вен. XIV). Вже коли ми хрестимося, молимося чи робимо добрі вчинки, ми збуджуємо в собі цю або іншу Божу чесноту або навіть усі разом.

Моральні чесноти роблять наші вчинки відповідними законові моральності.

Моральних чеснот набуваємо, досягнувши освячуючої ласки через наші власні старання та за допомогою Божої ласки.

Називаємо їх "моральними" (звичаєвими), бо вони роблять наші моральні поступи милими Богові. Коли три Божі чесноти перетворюють внутрішнє життя душі, то моральні чесноти впливають на прояви зовнішнього життя. Божі чесноти стосуються безпосередньо Бога, моральна — насамперед нашого ближнього або нас самих. Три Божі чесноти дає нам Св. Дух разом із освячуючою ласкою, моральні чесноти мусимо набувати власними стараннями за одночасною допомогою Божої ласки. Щоправда, під час Хрещення наша воля через діяння Св. Духа стала схильною до здійснення добрих справ, але вправу у виконуванні морально добрих вчинків мусимо набувати тільки через часте повторювання добрих справ і поборювання злих нахилів. Під час Хрещення вкинув Бог насіння моральних чеснот у ріллю нашого серця, але, щоб те насіння принесло плід, ми мусимо старанно обробляти ріллю і усувати бур'яни. Одночасно ріллю нашого серця мусить опромінювати сонце ласки Св. Духа, щоб наші старання досягли бажаного успіху.

Пам'ятаймо про сім головних моральних чеснот: покору, послух, лагідність, щедрість, поміркованість у споживанні їжі та напитку, чистоту і ревність у доброму.

Покора стосується нашої честі, послух — нашої свободи, лагідність (терпеливість) — нашого розуму, щедрість — нашої власності, поміркованість у їді і питтю, як і чистота, стосуються нашого тіла, ревність у доброму — нашої праці. Кожного християнина повинні прикрашати лагідність і щедрість. Ці чесноти називають головними чеснотами, бо кожна з них є джерелом подальших чеснот. Головним чеснотам протистоять сім головних гріхів.

Справедливість — щире прагнення волі віддати кожному те, що йому належить. Справедливим називаємо того, хто кожному віддає те, що йому належить: Богові — честь, владі — послух, підлеглим — нагороду чи кару, собі рівним — справжню любов ближнього. Але воля на своєму шляху часто зустрічається з перешкодами (внутрішніми чи зовнішніми), тому вона повинна опиратися на стриманість і мужність.

Стримана людина користає з земних благ лише настільки, наскільки це є необхідним для осягнення вічних благ. Стримана людина в усьому дотримується міри. Напр., їсть і п'є стільки, скільки потрібно для підтримання життя і здоров'я. Вона не виявляє надмірного прагнення до почестей, слави, розваг чи інших чуттєвих розкошів. Стримана людина подібна до орла, який витає у піднебессі, а на землю опускається лише для того, щоб знайти поживу (І Кор. 7, 31). Користуючись земними благами, пам'ятаймо, що ми повинні чинити так, як птахи, які знайшли зерно: вони клюють його, постійно оглядаючись, боячись ворога.

Вони стримані й обережні. Запам'ятаймо слова св. Франца Салезія: "Небагато речей люблю тут, на землі, та й ті лише трошки". Однак, стриманість не полягає в тому, щоб обмежувати себе у найнеобхіднішому, і тим самим ставити під загрозу своє життя, здоров'я, втрачати здатність робити добро. Такій стриманості бракує мудрості.

Мужність робить людину здатною на жертви заради осягнення вічних дібр.

Мужній не боїться погроз, насмішок, зневаги, переслідувань, навіть смерті. Разом з тим мужня людина терпляче зносить будь-які життєві незгоди. Для того, щоб пережити якесь терпіння, потрібно більше мужності, аніж для того, щоб здійснити героїчний учинок, бо важче терпіти, ніж діяти (св. Тома з Акв.).

Ніхто із святих не був боягузом, а найвищу мужність виявили св. Мученики.

Ті люди, що беруть участь у спортивних змаганнях, долають гірські ріки, підкорюють вершини, дресирують диких звірів, є мужніми, але вони не мають чесноти мужності, бо чинять це не задля вічної нагороди, а дбаючи насамперед про земні блага. Існує і мужність осуджених. Це люди, які, знаючи про Божу кару, вперто люблять дочасні речі, і ладні за них віддати життя (св. Григ. В.).

Головні чесноти часто представляють в образі невіст: мудрість тримає у руці книжку, справедливість — вагу, стриманість — перевернуту чарку, а мужність — меч.

Усі досконалі чесноти походять із любові Бога і завдяки їй вони взаємно пов'язані (І Кор. 13).

Різні досконалі чесноти — це лише різні форми (прояви) однієї і тієї ж чесноти, — любові. Покора, лагідність, чистота, стриманість і т.д. — це ніщо інше, як любов (св. Март,). Тому св. Августин говорить: "Чеснота — це вірна і упорядкована любов". "Як різні галузки одного й того ж дерева виростають із одного кореня, так і різні чесноти походять із однієї любові" (св. Григ. В).

Дбай, отже, насамперед про корінь, а галузки і плоди (різні чесноти) самі знайдуться.

Любов можна також назвати царицею, бо це ж вона спонукає волю до здійснення добрих учинків. "А над усе будьте в любові, що є зв'язок досконалості" (Кол. З 14).

Отже, хто не має любові Бога, той не має жодної досконалої чесноти. Навпаки, хто має любов Бога, той має досконалі чесноти, хоча, можливо, не усі в однаковій мірі.

Любов Бога можна порівняти з сонцем. Коли сонце взимку віддаляється від землі, тоді квіти втрачають свою красу. Так само втрачаємо свою надприродну красу і чесноти, коли любов віддаляється від душі (Скар.). Той, хто не має любові Бога, може набути деякі природні чесноти, бо кожна людина вже від природи має відчуття доброго та певну внутрішню, хоч і незначну, схильність до доброго; тому вона може, часто роблячи добрі вчинки, досягти певної вправи в їх виконанні (св. Тома з Акв.). Подібне траплялося серед поган, і тепер зустрічаємо людей, від природи лагідних, стриманих, щедрих і т.п., хоч в їхніх серцях нема любові Бога. Проте, слід пам'ятати, що чесноти таких людей є недосконалими.

Віра може існувати без надії (Соб. Трид. б, 7), а віра і надія — без любові (Соб. Трид. 6, 28). Віру і надію втрачаємо тоді, коли скоїмо супроти них гріх: віру — через невір'я, надію — через розпуку.

Хто має любов Бога, той має усі досконалі чесноти, хоч, можливо, не всі вони виражаються в ньому в однаковій мірі. Хто забере з вулика матку, той матиме весь рій; хто виховає у собі любов — матір усіх чеснот, той набуде усі інші чесноти (Скар.). Коли сонце прогріє землю, до квітів повернеться їх колишня краса. Коли у душі спалахне любов, душа прикраситься надприродними Божими чеснотами, вартими вічної ласки (Скар.). Досконалими чеснотами були наділені всі святі у тій чи іншій мірі. У Йова найвизначнішою чеснотою була терпеливість, у Авраама — слухняність, у св. Алойзія — чистота, у св. Франца Салезія — лагідність, у св. Ігнатія Льойолі — ревність у доброму.

Хто не посідає бодай однієї досконалої чесноти, той не має жодної іншої (св. Тома з Акв.), бо не має любові. Хто ж посідає бодай одну досконалу чесноту, той має і всі інші (св. Авг.).

Чеснота одна без другої — не чеснота або недосконала чеснота (св. Григ. В.). Якщо, напр., людина легко гнівається, то вона не лише не посідає досконалої чесноти лагідності, але не має й інших чеснот — стриманості, любові до ближнього, доброти і т.п. Лише недосконалі чесноти можуть існувати одна без одної. Напр., скупа людина може бути лагідною, боягузлива — доброю і т.д.

Найвищою чеснотою є любов Бога, оскільки лише вона єднає людину з Богом, лише завдяки їй набувають цінності усі інші чесноти, лише вона триває і після смерті людини.

Найпочесніше місце серед усіх чеснот займають три Божі чесноти, оскільки вони стосуються Бога. Св. Павло вчив: "Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них — любов" (І Кор. 13, 13).

Любов Божа єднає людину з Богом. Христос говорить: "Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе" (Йоан 14, 21), "і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло" (Йоан 14, 23). А св. Йоан пише: "Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (І Йоан 4 16). Лише через любов набувають вартості інші чесноти. Св. Павло зазначає, що знання мов, дар пророцтва, милосердя й умертвлення плоті нічого не варті, коли нема в людині Божої любові" (І Кор. 13, 1-3).

Любов триває і після смерті: "Любов ніколи не переминає" (І Кор. 13, 8). Завдяки вірі зможемо після смерті бачити Бога, надія веде нас до посідання Бога. Моральні чесноти не зникають зі смертю людини, вони стають ще досконалішими, бо блаженство не нищить досконалості (св. Тома з Акв.).

Чесноти помножуються разом з помноженням освячуючої ласки і завдяки вправлянням.

Чесноти подібні до скарбу, який знаходиться на вершині гори. Щоб здобути його, треба прикласти певних зусиль. Якщо людина, долаючи життєві перешкоди, диявольські спокуси, переборюючи слабкі сторони свого характеру, досягне чесноти настільки високого рівня, що майже зрівняється з вибраними в небі, а, навіть, в дечому стане подібною до Бога, то таку чесноту називаємо героїчною. Греки називали героями мужів, вчинки яких перевершували звичайні людські можливості. Щоб якась людина була проголошена святою або блаженною, треба, щоб вона досягла героїчного ступеня трьох Божих чеснот і чотирьох чеснот головних — насамперед у виконанні своїх безпосередніх обов'язків.

Люди, які не живуть праведним життям, не можуть зрозуміти і гідно оцінити героїчні чесноти; вони часом навіть насміхаються над ними.

Три Божі чесноти помножуються разом з помноженням освячуючої ласки і завдяки частому їх збуджуванню в собі. Коли зросте у нашій душі ласка, тоді враз із нею збільшується здатність віри і ревність любові Божої. Богослови навчають, що три Божі чесноти зростають унаслідок частого збудження актів чеснот. Через збудження віри помножується віра і т.д. А коли при цьому відразу і не помножуються Божі чесноти, то в усякому разі душа готується до зростання у чесноті (св. Тома з Акв.). Моральні чесноти помножуться через часте сповнювання добрих діл враз із збільшенням освячуючої ласки. Через часте вправляння підвищується вправність у добрім, через помноження ласки зростає нахил волі до доброго. Отже, чим більша вправність і чим більша освячуюча ласка, тим досконалішою є моральна чеснота.

Ми повинні старатися помножувати в собі бодай одну чесноту, оскільки внаслідок її удосконалення зростатимуть й інші чесноти. Рільник не обробляє відразу всіх полів, але одне за другим. Так і ми повинні набути спочатку одну чесноту, а відтак перейти до набуття іншої (св. Золот.). Ми можемо і повинні вправлятися насамперед у тій чесноті, до сповнювання якої дають нам особливу нагоду наші життєві умови або до якої відчуваємо нахил. Наскільки вище сягнемо у певній честоті, настільки виростемо і в інших.

Усі досконалі чесноти втрачаємо в момент, коли допустимося якогось тяжкого гріха, бо, скоївши гріх, людина втрачає Божу любов, без якої немає жодної досконалої чесноти.

Згрішити може найправедніша людина, бо якою великою не була б набута вправність у доброму, вона, однак, не зносить свободи волі. "... коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав" (І Кор. 10, 12). Пригадаймо падіння Давида або св. Петра.

Чесноту легше втратити, ніж набути; і камінь швидко падає з гори, хоч трудно його на неї винести. Однак, один-єдиний смертний гріх знищує всю чесноту, подібно як одна фальшива струна псує всю гру інструмента чи як один невдалий штрих пензля нівечить найкращий образ.

Терпіння само по собі не може знищити чесноти. Чеснота — наче дорогоцінна перла, — хоч і впаде в болото, але не втратись своєї краси і цінності (св. Золот.). Саме в терпінні найкраще виявляються чесноти.

Людина і в гріху може виглядати праведною. Але її мнимі чесноти подібні до трупа, якому бракує душі (життя).

Досконалі чесноти зменшуються, коли перестаємо сповнювати добрі вчинки.

Людина, яка хизується своїми чеснотами, може їх легко втратити. Той, хто виставляє напоказ золото і багатий одяг, немов запрошує вкрасти у нього його власність. Так само і чеснота, яку виставляють напоказ, приваблює нашого пекельного ворога (св. Золот.). Отже, якщо вже обставини змусили нас виявити свою чесноту, ми не повинні забувати що треба прагнути до того, щоб подобатися насамперед Богові, а не людям.