Франц Шпіраго

Католицький народний катехизм

Переклад о. Ярослава Левицького
Друкується за виданням 1913 р.

epub mobi

 

Ознаки правдивої Церкви

Правдива Церква Ісуса Христа повинна мати чотири ознаки: бути єдиною, святою соборною (католицькою) і апостольською.

Єдність Церкви полягає в тому, що вона всюди і завжди голосить те саме вчення.

Святість Церкви грунтується на її прагненні довести людство до святості.

Правдива Церква є соборною (всесвітньою, вселенською), або католицькою, тобто повинна відповідати всім народам землі і прагнути до об'єднання народів.

Правда є одна для всіх людей. Ісус Христос умер за всіх людей, а, возносячись на небо, послав Апостолів до всіх народів іземлі, які жили, живуть і будуть жити до кінця світу (Мат. 28, 20). Отже, І свою Церкву Христос заснував для всіх народів, а, зіславши на Апостолів дар розмовляти різними мовами, зазначив, що різні народи повинні з'єднатися в Христовій Церкві.

Правдива Церква повинна бути апостольською, тобто вона мусить існувати від апостольських часів, і її настоятелі повинні бути послідовниками Апостолів.

Ісус Христос неодноразово обіцяв своїй Церкві опіку і охорону (Мат. 16, 18; Мат. 28, 20). Під опікою самого Христа не може загинути Церква, ним заснована — мусить існувати і дійсно існує від апостольських часів аж донині.

Главою правдивої Церкви повинен бути наступник св. Петра.

Єдиними законними спадкоємцями св. Петра є римські папи.

Правдивою Церквою Христовою є та Церква, яка від часу створення терпить переслідування і яку Бог прославив багатьма чудами.

Ісус часто попереджував учнів, що на них чекають переслідування. Він говорив: "Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене — переслідуватимуть і вас" (Йоан 15, 20); "А й година настане, коли то всяк, хто вас убиватиме, буде гадати, що служить тим Богові" (Йоан 15, 19). І дійсно, католицьку Церкву постійно переслідували.

Особливості католицької Церкви

Лише католицька Церква може запевнити людині спасіння.

Тільки католицька Церква володіє засобами, які ведуть до спасіння. До них належать вчення Ісуса Христа, утверджені Христом засоби ласки та поставлені Христом учителі і керівники Церкви.

До спасіння веде дорога правди. Цією дорогою нас веде католицька Церква. Вона не говорить, хто буде спасений; вона говорить лише, що може нам запевнити спасіння. Від людини залежить, якою дорогою вона піде.

Кожний іновірець, який пізнає правду католицької віри, зобов'язаний стати членом католицької Церкви.

Бо "нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися" (Діян. Ап. 4, 12). А Ісус Христос каже: "Я — путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене" (Йоан 14, 6).

Хто з власної вини не є членом католицької Церкви, не може бути спасений.

Про таких говорить Ісус Христос: "Той, що, знавши волю свого пана, не приготував, ані не зробив по його волі, буде тяжко битий" (Лук. 12, 47). Отже, недобре чинить той, хто, знаючи, що католицька Церква є правдивою Церквою Христовою, відрікається від неї; нещасливим буде і той, хто, переконавшись у правдивості католицької Церкви, боїться перейти до католицизму. Хто не живуть поза Церквою (св. Кипр.). Не може мати Бога за Отця той, хто не має Церкви за матір (св. Кипр.). Хто пориває зв'язки з Церквою відривається від Христа приймає пізнану правду, грішить проти Св. Духа. Як під час потопу загинули усі створіння, які не були на Ноєвому ковчезі, так не врятуються ті, що (Соб. Лят. IV).

Хто ж не належить до Церкви не з власної вини, той може заслужити спасения, ведучи богоугодне життя.

Хто не знає правдивої релігії не з власної вини, не має гріха перед Богом (Пій ІХ, 19. 02. 1854 p.). Хто веде богоугодне життя, той має любов Бога, і ця любов стає для нього хрещенням бажання, яке робить його членом правдивої Церкви. Така людина може заслужити спасіння через духовну приналежність до Церкви (Белер.). Св. Петро каже: "... в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому приємний" (Діян. Ап., 10, 35).

Отже, католицька Церква складається з видимих і невидимих членів.

Видимими членами є ті, що вступили до Церкви, через Хрещення водою. Невидимими членами є ті, які живуть поза Церквою не з власної вини і ведуть богоугодне життя.

Видимих членів католицької Церкви можна поділити на живих і мертвих у залежності від того, чи вони знаходяться у стані освячуючої ласки, чи ні.

Хто вчинив тяжкий гріх, не перестає бути членом католицької Церкви. Церква подібна до ріллі, на якій росте і пшениця, і кукіль (Мат. 13, 24).

Католицька Церква є незнищимою

Тіло живе доти, доки живе у ньому душа. Душею Церкви є Св. Дух, який береже Церкву від знищення. Майже 2000 років стоїть вона непохитно, незважаючи на різні незгоди. Божі творіння є незнищимі.

Католицька Церква незнищима — до кінця світу на чолі Церкви стоятиме Папа, існуватимуть єпископи, священики і вірні, поширюватиметься вчення Христа.

Ісус Христос каже: "Пекельні ворота її (Церкву) не подолають" (Мат. 16, 18); "Небо й земля проминуть, слова ж мої не пройдуть" (Лук. 21, 33).

Завжди, коли Церкві грозила небезпека, їй на допомогу приходив Ісус.

Жоден із переслідувачів Церкви не міг їй серйозно зашкодити, більшість із них погано закінчували.

Згадаймо Юду, Ірода. За переслідування Спасителя відпокутував Єрусалим (у 700 р. під час облоги міста загинуло майже мільйон євреїв; 100 тисяч потрапило в полон, саме місто було зруйноване). Загинув римський імператор Нерон, зазнав неслави і теж загинув Наполеон. "Страшно впасти в руки Бога живого!" (Євр. 10, 31). Ісус Христос порівнює себе зі скалою, кажучи: "Хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить" (Мат. 21,44).

Переслідувана Церква міцніє і процвітає.

Під час переслідувань Церкви Бог здійснює чуда, утверджуючи її Божественність. Під час переслідувань значно зростає кількість членів Церкви.

Переслідування очищують Церкву, виховують великих Святих. З кожного переслідування Церква виходить із тріумфом,

Церква не помиляється

Господь Бог вклав у наше серце бажання правди і, лише заспокоївши це бажання, людина отримує внутрішній спокій. Ісус Христос каже до Пилата: "Я прийшов у світ на те, щоб свідчити істину" (Йоан 18, 37). Ісус Христос був світлом для нашого розуму, притемненого гріхом (Йоан 3,19). Але Ісус не міг назавжди залишитися на землі, тому засновує Церкву, яка покликана навчати.

Отже, Ісус Христос передав Апостолам і їх послідовникам Свій учительський уряд і обіцяв їм Свою Божу допомогу: "Ідіть... і зробіть учнями всі народи... Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мат 28, 19-20). Св. Павло називає Церкву "стовпом і основою правди" (І Тим. З, 15).

Католицька Церква не може помилятися, бо Св. Дух веде її так, що вона у збереженні і проповідуванні об'явлених правд не може схибити.

Св. Дух своїм впливом не дозволяє керівникам Церкви приймати рішення, які б суперечили правдам, оголошеним Ісусом Христом. Непомильні

рішення приймають Папа або єпископи на вселенських Соборах.

Вселенським Собором називається збір єпископів усього світу під керівництвом Папи.

Ще Апостоли скликали такий Собор у Єрусалимі в 51 р. (Діян. Ап. 15, 18). Крім єпископів, на Соборах вирішальний голос мають кардинали, генерали монаших чинів і всі, хто наділений дійсною єпископською владою.

Скликаються також національні Собори (зібрання єпископів лише однієї народності або однієї держави під проводом примаса), собори провінціальні (зібрання єпископів і церковних достойників лише одного краю під проводом архієпископа), синоди дієцезальні (зібрання духовенства однієї дієцезії під проводом єпископа). Але такі зібрання не мають учительської непомильності.

Непомильним є також спільне рішення єпископів усього світу, хоч і не зібраних на Собор. Це трапляється тоді, коли Папа запитує кожного єпископа зокрема про його думку щодо якоїсь справи віри чи звичаїв.

Рішення Папи є тоді непомильним, коли його оголошує Папа як глава і найвищий учитель Церкви щодо віри й обрядів, які повинні бути обов'язковими для всієї Церкви. Такі рішення називаються учительськими.

Ці рішення є обов'язковими для усіх католиків. Непомильність таких рішень Папи випливає зі слів Ісуса Христа до Петра: "... ти — Петро (скеля), і ... я на цій скелі збудую мою Церкву" (Мат. 16, 18). Ісус Христос зробив Петра пастирем усіх Апостолів і вірних, дав йому силу утверджувати братів у вірі (Лук. 22, 32). Якщо б Папа, наступник Петра, міг упровадити Церкву в блуд, то це означало б, що Христос, Син Божий, не дотримав слова. А цього бути не може. Папа вже тому не може помилятися, що наділений владою керувати усією Церквою. Ця влада містить у собі і найвищий уряд учительський, бо ж влада навчання є лише частиною влади керування.

Якраз із найвищим учительським урядом із пов'язана допомога Св. Духа, який дає непомильність.

Непомильність Папи не стосується ані самої особи Папи, ані папських промов і розпоряджень, які не є виразними учительськими рішеннями, ані питань, які не стосуються релігії.

Як людина Папа може помилятися, як кожен з нас. Може навіть грішити. Але коли Папа як наступник Христа оголошує якесь учительське рішення, то чинить це під дією на нього Св. Духа, який не дозволяє йому помилитися. Господь Бог у таких випадках робить папу учасником Своєї правдомовності, як робив пророків учасниками Свого всезнання, даючи їм дар пророцтва, а Апостолів — учасниками Своєї всемогутності, даючи дар творіння чудес.

Не все, що робить Папа як глава Церкви, є непомильним. Непомильними є лише рішення щодо якоїсь правди віри або звичаїв.

Непомильні рішення Церкви стосуються правд віри і обрядів, їх значення, Св. Письма і Передання та їх змісту і значення.

Отже, якщо Церква твердить, що пекельні муки триватимуть вічно, то це рішення є непомильним, бо стосується науки віри. Непомильним є рішення і про те, що Бог заповів святкувати неділі, бо це стосується науки звичаїв і є нічим іншим, як проголошенням Божої волі.

Церква є непомильною і тоді, коли вирішує, що якась думка суперечить об'явленій науці, а також при рішеннях беатифікаційних (оголошенні когось Блаженним) і канонізаційних (оголошенні когось Святим).

Окремі єпископи, папські конгрегації, папські рішення, які не стосуються його учительської місії, не мають учительської непомильності.

Із сказаного Ісусом Христом випливає, що тільки усі єпископи разом на чолі з главою Церкви мають учительську непомильність.

Різні релігійні визнання

Грецька схизма

Схизма — це розколи, які відбувалися у християнстві протягом середніх віків.

У IX ст. Грецією правила імператриця Теодора. Вона мала сина Михайла. Батько Михайла був іконоборцем — наказав повикидати з церков усі образи. Негативно впливав на Михайла і брат Теодори Бардас. З часом він бере владу у свої руки, усуваючи з престолу Теодору. Імператорський двір стає кублом злочинців. Патріархом на той час був св. Ігнатій. Він протестував проти сваволі імператора, але це не допомагало. У день Богоявления св. Ігнатій відмовив у Причасті Бардасу як явногрішникові. Бардас вислав св. Ігнатія на острів Теребінт, а на патріарший престол вирішив посадити свою людину. Вибір упав на Фотія, світську людину, який при дворі був секретарем і начальником гвардії. Він належав до дуже освічених людей, але був одночасно амбітним і хитрим. Він довго не погоджувався прийняти сан, але нарешті здався. Та жоден з єпископів не схотів висвятити Фотія. Знайшовся один, позбавлений єпископського сану за важкі провини, який висвятив Фотія протягом шести днів. Фотій обманом і підступом усуває Ігнатія з престолу. Проте Ігнатій добивається справедливості, апелюючи до Папи. На Римському Соборі 863 р. було вирішено усунути Фотія з престолу. Фотій не приймає вироку Собору і Папа відлучає його від Церкви. Але Фотій скликає свій собор, який осуджує римського патріарха.

На той час на імператорському престолі засів Василій, який скидає Фотія з патріарха і повертає цей сан св. Ігнатію, а Фотій після чергового собору потрапляє у вигнання. Проте після смерті св. Ігнатія Фотій знову опиняється на патріаршому престолі.

Кінець Фотія плачевний — його вдруге відлучено від Церкви, він закінчив життя у в'язниці.

Протягом 180 років після Фотія усі 27 патріархів визнавали владу римської Церкви і підпорядковувались Папі римському. У XI ст. грецька держава ослабла, імператорів часто скидали з престолів. Одним із тих, хто зазіхав на імператора, був Михайло Керулярій. Його було засуджено на смерть, але помилувано і замкнено до монастиря, звідки він утік і знову викликав заворушення, яке закінчилося тим, що він посадив на імператорському престолі свого покровителя. Новий імператор віддячує Керулярію, посадивши його на патріарший престіл. Саме він, Керулярі, остаточно підірвав Церковну єдність.

Схизма на Русі

У 988 р., за Володимира Великого, Русь приймає християнство, входячи в лоно св. католицької Церкви. У той час Царгород ще був об'єднаний з католицькою Церквою. Грецька і римська Церква відрізнялися одна від одної лише обрядом.

Але з приходом до патріаршої влади Михайла Керулярія схизма поширилася і в Греції, і на Русі. Керулярій позамикав у Царгороді усі латинські церкви, Найсвятіші Тайни, освячені в латинському обряді, стоптав ногами і оголосив, що не визнає Папи главою Церкви, тому що римська Церква відійшла від правдивої Христової Церкви. Керулярія папською грамотою відлучено від Церкви. З цього моменту починається розбрат між грецькою і римською Церквою. Грецька Церква підпорядкувалася світській владі. Грецькі правителі були задоволені тим, що патріархи не підкоряються папі, а їм.

Русь була сусідкою Царгороду. Дорога до нього йшла Дніпром і Чорним морем. Русини і греки спілкувалися між собою. На Русі не вистачало священиків, і тому часто єпископства і парохії посідали грецькі єпископи і священики. Поступово вони прищепили в серцях спочатку руських священиків і князів, а пізніше і в серцях народу ненависть до Риму.

Руссю заволоділа схизма. Це тривало до середини XV ст. Відроджувалися поганські звичаї, ворожбитство, забобони, а також ненависть і незгода між народами.

Князь Данило прагнув змінити становище, але йому це не вдалося через погрозу монголів зруйнувати Русь, якщо вона не порве з Римом. Київський митрополит Ізидор домігся того, що руська Церква разом із грецькою визнала папу Главою Церкви, тим самим об'єднавшись з католицькою Церквою. Але не схотіла злуки з Римом Москва. Тільки у 1596 р. вдалося руським єпископам вернутися в лоно католицької Церкви. Вслід за єпископами і народ повертається до єдності з католицькою Церквою. Знову Христова наука поширюється на руських землях. Росія ж залишилася у схизмі.

Яка різниця між католиками і схизматиками?

Схизматики помиляються у своїх поглядах на Пресв. Трійцю.

Вони вважають, що є три Божі Особи, і що ті Божі Особи рівні між собою. Але вони твердять, що Св. Дух, третя Божа Особа, не походить від Отця і Сина, а тільки від Отця, тим самим заперечуючи рівність усіх Божих Осіб.

Схизматики не визнають непорочного Зачаття Матері Божої, не вірять у чистилище, не визнають Папу римського видимим Главою Церкви.

Багато вірних втратила св. Церква через грецьку схизму, а пізніше через схизму на Русі.

У новітні часи завершено навернення багатьох народів на нововідкритих землях. Але, разом з тим, Церква втрачає багато членів через лютеранську і англіканську схизму.

Д-р Мартин Лютер був монахом чину августинів у Ерфурті, а пізніше викладачем у Вітенберзькому університеті. У 1510 р. перебував у Римі, де був досить холодно прийнятий. Тоді саме Папа Лев X з нагоди будівництва Собору св. Петра оголосив відпуст для тих, хто висповідається і зробить якийсь грошовий внесок на будівництво. Для оголошення цих відпустів і збирання внесків Папа розіслав проповідників. Коли один з них прийшов до Вітенбергу, Лютер написав 95 тез (тверджень) проти відпустів і публічно прибив їх на дверях замкової церкви. У цих тезах Лютер виступив проти вчення Церкви про відпусти. У 1520 р. Лютер був відлучений від Церкви. Його ересь поширилася по всій Німеччині і була причиною кривавих релігійних війн. Прихильників Лютера названо протестантами (на сеймі в Спірі у 1529 р. вони протестували проти рівноправ'я католиків).

Основи лютеранської єресі: Церква не може мати найвищого учительського уряду; найвища церковна влада належить главі держави; не потрібний сан священика — коли ж громада вибере собі проповідника, то він виконує свої обов'язки з волі громади; заперечувалася традиція (усне Передання), за Лютером, уся християнська віра міститься в св. Письмі; св. Письмо може тлумачити кожен, як хоче; віра є спасінням сама по собі, добрі вчинки зайві; заперечувалися християнська жертва, сповідь, чистилище, Святі.

З нехристиянських релігій найважливішими є іудаїзм, мусульманство та буддизм.

Будда (посвячений) жив у Індії у VI ст. до Христа. Злидні і терпіння людей, які він бачив навколо себе, сповнили його відразою до світу. На 29-ому році життя він покидає дружину з дитиною і як жебрак мандрує по світі. Після шести років аскетичного життя він відчув себе натхненим Богом і виступив як проповідник нових законів. Він виступав проти індійської кастовості, проголошував рівноправність і тому завоював багато прихильників. Після смерті Будди народ зробив з нього легендарну постать. Буддисти поділяються на різні секти, між якими існують великі протиріччя.

Основи буддиського вчення: все, що існує, терпить; причиною людських терпінь є пристрасті; отже, від терпінь людину може звільнити лише її боротьба з власними пристрастями, тобто люди повинні вести аскетичне життя; заборонені вбивства, злодійство, нечистота, неправда та вживання алкоголю; люди повинні любити ближнього, не кривдити тварин і бути щедрими. Буддисти вважають, що зі смертю все закінчується людина переходить в ніщо, отже, нема після смерті заплати. Вони не заперечують інших релігій, вважаючи, що усі релігії добрі, бо вони більш-менш наближені до буддизму і містяться в ньому. Буддисти не вшановують Бога, бо сумніваються в його існуванні. Буддисти — ідолопоклонники. Буддизм часто доводить людей до розпуки.

У середні віки Церква немало витерпіла від ісламу.

Іслам — це релігія Магомета. Магомет походив з Мекки. Він проголосив себе пророком правдивого Бога, обіцяв після смерті чуттєві розкоші, дозволяв багатоженство, вимагав поширення свого вчення вогнем і мечем. Основи вчення Магомета вміщені у Корані. Прибічники цього вчення святкують п'ятницю і моляться 5 разів на день, обертаючись обличчям у сторону Мекки. Входячи до своїх святинь, скидають взуття (це символізує чистоту серця, з якою слід молитися до Бога). Наступники Магомета (каліфи) вели загарбницькі війни і нищили християнську культуру. Вони захопили частину Азії, Північну Африку, Іспанію й острови Середземного моря.