о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Святе Таїнство Священства

Властивості Таїнства Священства

Коли розважимо внутрішню природу інших святих таїнств, завважимо, що всі вони спираються на таїнстві Священства, без якого не можна би було їх уділювати або принайменше уділювати з торжественними обрядами. Підчеркуємо тут значення цього таїнства, щоб піднести його в очах вірних. Всі повинні знати, як велике значення мають служителі всіх інших таїнств — священики, а за тим всі мають пам’ятати, як треба цінувати тих заступників Ісуса Христа на землі. Тим самим всі повинні старатися, щоб й із їхньої родини сини горнулися до того так визначного, так повного відповідальності перед Богом, стану.

Єпископи й священики, це відпоручникн самого відвічного Бога, які в Його імені проголошують Божий закон і правила, що кермують людським життям тут на землі. Тим самим вони представляють Його Боже єство на цьому світі. То ж повинно ясним бути кожному чоловікові, що немає в світі вищого уряду як уряд священика, до якого Господь не покликав навіть ангелів. Він поставив на своє власне місце людину, яка має бути тим руслом, що ним Бог спрямовує безліч своїх ласк на людський рід.

Якщо вже жреці Старого Завіту представляли найвищу людську гідність, хоч були лише тінню новозавітного священства, то до якої гідності підніс Ісус Христос своїх священиків, яким каже бути «другими Христами» на землі. Він каже їм вказувати дорогу до неба, приносити в Його імені Його самого в жертві, в Його заступництві відпускати гріхи, приймати в члени Святої Церкви, лучити нерозривними в’язами супружжя, загалом порядкувати й оживляти Його Містичне Тіло, Католицьку Церкву.

Як небесний Отець післав у світ Ісуса Христа, так само й Він посилає у світ своїх апостолів і учеників. Ніколи не перестає Ісус посилати щораз то нові ряди наслідників, апостолів, учнів, священиків, щоб вони йшли в світ і доповнювали товариство святих, Його Обручницю, Церкву... (Ефес. 4, 12). Тож потрібно нам уважати й не посвячуватися без зрілої застанови цьому станові, бо не кожний може піднятися його, коли в нього вимагається святости життя, науки, сильної віри й правдивого, християнського, тобто вірою просвіченого розуму. Та й ніхто не може піднятися того уряду, коли до нього не покликав його Господь: «І ніхто сам по собі не приймає честі, але хто є покликаний від Бога, як і Аарон.» (Євр. 5, 4). Господь покликує тих людей, яких покликують законні настоятелі, служителі Церкви, єпископи. Коли ж однак хтось непокликаний вдереться до того уряду, тоді до нього можна примінити слідуючі слова Святого Письма: «Не посилав я тих пророків, а вони самі побігли. Я не говорив їм, а вони (самі) пророкували.» (Єрем. 23, 21). Так вони самі готують собі найнещасливіше й найбільш небезпечне життя для себе й для Церкви.

Тому що при кожному підприємстві належить глядіти на його ціль, тож ті, що хотять посвятитися духовному званню мусять передусім знати одно: що вони ніяк не є гідні того так визначного уряду, до якого їх у своїй доброті покликує Господь Бог. З різних мотивів люди вибирають собі той стан: одні на ге, щоб мати забезпечене життя, й поза тими користями, що їх думають знайти в духовному стані, не видять нічого іншого. Вони вибирають цей стан, неначе б він був середником їхнього приватного збагачення, одним із засобів легкого життя. Воно правда, що ті, які служать жертовникові, повинні з нього й жити (1 Кор. 9, 9), але приступати до священства тільки тому, щоб тягнути з нього користі, значить допускатися найбільшого злочину святотацтва. Інші знову вибирають цей стан задля бажання почестей, слави. Ще інші задля грошей, так що, як не можуть дістати доброї платні, то не висвячуються. Господь назвав їх наймитами: «Наймит, який не є пастирем вівцям, і йому вівці не є свої, бачить, що вовк наближається, кидає вівці й утікає.» (Йо. 10, 12). А пророк Єзекиїл називає їх такими, що шукають паші для себе самих, а не для отари, (Єзек. 34, 8). Такі злочинні люди не лише кидають клеймо ганьби на цілий духовний стан, але й самі кінчають подібно як і Юда, що шукаючи своєї приватної наживи, знайшов собі вічну загибель.

Та однак вступають до-Церкви й займають уряди духовних провідників і такі люди, що їхнім одиноким бажанням є служити на славу Богові. Тут не говориться про те, начеб інші люди не мали цієї цілі в своєму туземному житті, тому що на те ми всі створені, щоб славили Бога. Тут береться той вислів у цьому значенні, що члени духовного стану вибрані Богом на те, щоб цілим серцем, усією душею й загалом усіма силами славили Бога. Проте, кожний член духовного стану має обов’язок не лише славити Бога, як це роблять і до цього є зобов’язані всі люди, але окремо ще має свято виконувати всі обов’язки священичого стану. Це значить: свято уділяти Святі таїнства і зносити всі тягарі, що їх потягає за собою приналежність до священичого стану. Як при війську всі жовніри підлягають одному начальному провідникові, хоч між ними є багато старшин, які виконують прерізні обов’язки, так само й у Христовій Церкві всі члени мусять практикувати чесноти й служити Богові ціле життя під проводом одного голови Церкви, Святішого Отця, Папи римського. Ті, що належать до духовного стану, це неначе старшини при війську й вони мають прерізні, з тим становищем зв’язані, обов’язки. Вони приносять Безкровну Жертву за себе й за народ, навчають його Божого закону, уділяють йому Святі таїнства і закликають його до покаяння й до побожного життя.

Влада Священства

Ця влада є подвійна, тобто священства й юрисдикції. Перша відноситься до Тіла Спасителя нашого Ісуса Христа в таїнстві Євхаристії. Друга ж знову Має на меті Містичне Тіло Спасителя, Христову Церкву, тобто спромогу управляти християнами й провадити їх до вічного щастя в небі.

Влада священства не кінчається з освячуванням святої Євхаристії, але обнімає й усе те, що відноситься до приготування вірних до гідного прийняття її, загалом включає все те, що входять у обсяг цього таїнства. Святе Письмо Нового Завіту, дуже гарно описує обсяг священичої власти: «Як мене післав Отець, так і я посилаю вас... Прийміть Святого Духа, кому відпустите гріхи тим відпустяться, а кому задержите, задержаться.» (Йо. 20, 21). Або в св. Матея: «По правді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі буде зв’язане й на небі; а що тільки розв’яжете на землі, розв’яжеться й на небі. (Мат. 18, 18).

Ця влада без жодного порівняння перевищає цю владу, яку з природи речі мали ці, що в імені народу виступали як його представники перед Богом, тобто поганські, а пізніше, жидівські жреці. Вправді жреці й священики це дещо подібні до себе чини, але новозавітний священик о ціле небо перевищає старозавітного ще й тому, що він це другий Христос із Його всемогучістю у справах душі. Він хоч і Христове знаряддя все таки Спаситель уділяючи ласк, хоче в їх уділюванні послугуватися тільки ним.

Пояснення назви Таїнства Священства

Це таїнство називається таїнством Священства, тому що ті, які його приймають посвячуються Богові особлившим обрядом. У Отців Церкви ця назва приходить на означення великого достоїнства того, що при помочі цього таїнства стається посланцем Бога, Його оруддям у праці над спасінням людського роду. З латинської, це таїнство називається «таїнством Порядку» (Ordo), тому що означає посланців Божих точно розподілених по порядкові взаємної залежності від себе. Справді, коли глянемо на поодинокі щаблі, що їх це таїнство уділяє, треба сказати, що його дійсно влучно названо таїнством порядку, бо воно заключає в собі сім різних ступенів (щаблів), аж доки не допровадить до найвищого ступеня, звершеного священика-єпископа.

Таїнство Священства є справжнім Таїнством

Тридентійський Собор доказав, що таїнство Священства є справнім таїнством й зачислив його до семи святих таїнств, яких основником є сам Господь Ісус Христос. Якщо таїнство є видимим знаком невидимої ласки й якщо справді Господь уділяє цієї ласки, яку зовнішній знак означає, тоді висвячення на священика, чи єпископа дає тому, що це таїнство приймає ласку й владу, що їх воно означає. В молитвах, якими поставляється кандидата на священика, каже єпископ: «Боже великий силою й незглиблений розумом, чудесний у своїх радах, в чому немає порівняння до людей: Ти сам Господи, наповни дарами Святого Духа того, що його хочеш поставити на ступінь священика, щоб він був гідним без жодної скази станути перед святим Твоїм Жертовником, проповідати царство Твого Євангелія, освячувати Слово Твоєї Правди, приносити Тобі духовні дари й жертви й відновляти Твоїх людей купіллю відродження: щоб й він у час другого приходу великого Бога й Спасителя нашого Ісуса Христа, Єдинородного Твого Сина прийняв заплату за свою добру працю, задля безлічі Твоїх доброт, щоб явилось і прославилось преславне й прегарне ім’я Твоє Отця і Сина і Святого Духа, сьогодні й завжди і в віки віків.»

Єпископ, даючи священикові чашу й дискос, каже: «Прийми владу приносити жертву Богові й служити службу за живих і мертвих у ім’я Господнє.» Тими словами Церква виразно віддає священикові владу над Тілом і Кров’ю Спасителя, щоб він уживав їх на спасіння повірених собі душ. Вона дає йому владу освячувати хліб і вино й перемінювати їх тим способом у Тіло й Кров Богочоловіка, а тим самим робить його священиком. Так само Ісус Христос поставив своїх апостолів у чин священства, коли сказав до них, робіть це (тобто освячуйте хліб і вино) на мою згадку.» (Лк. 22, 19). Подібно говорить і св. ап. Павло, коли упоминає свого ученика Тимотея: «З цієї причини пригадую тобі, щоб ти підогрівав дар Божий, що його маєш у собі, через положення моїх рук.» (2 Тим. 1,6).

Уділювання так високої ласки священства, вживаючи слів Тридентійського Собору, це Божа річ. Тому й повинно бути багато ступенів перед тим, поки чоловік дійде до того великого совершенства: заступати Бога на землі. І дійсно так є в Католицькій Церкві. Як уже згадано є п’ять різних ступенів перед тим поки чоловік дійде до цієї великої гідності — священства.

У латинському обряді є сім різних попереджуючих ступенів (дверник, читець, егзорцист, свіченосець, піддиякон, диякон і священик). У візантійському обряді є (свіченосець, читець, півець, піддиякон, диякон, священик). Деякі з тих ступенів чи свячень називаються нижчими, інші вищими. У латинників вже від піддиякона включно — це вищі свячення. У візантійському обряді піддиякон зачисляється до нижчих свячень.

Постриження (тонзура), приготування до Свячень

Постриження, що попереджує прийняття священичих свячень, є неначе приготуванням до цього таїнства. Як «егзорцизми» (молитви на відігнання злого духа) є приготуванням до таїнства Хрещення, а заручини до таїнства Супружжя, так само й Постриження волосся означає віддання даного чоловіка на виключну службу Богові. Таке Постриження знали вже давніше. Приміром, у жидів, римлян і інших народів, звірятам, яких приносили в жертві, вистригали найперше трохи шерсті з голови й спалювали її на жертовнику на знак, що вона належить вже до божества.

Назва «Клирик», походить із грецького слова «клерос», жеребок, тому що давніше жеребком вибирали жерця. А тому що кожного священика Бог покликує на свою службу, вибирає його й відокремлює від інших людей, Проте, й тих вибранців божих назвали «кліриками»-вибранцями. Вже в Старому Завіті Господь цілковито вилучував своїх вибранців, жидівських жерців від усього світського, так що не позволив'при розділюванні святої землі надати землю поколінню Левія. Він сказав: «І сказав Господь до Аарона: «У їх землі не матимеш жодного насліддя й частки в тебе не буде між ними. Я сам є твоєю часткою й насліддям серед синів Ізраїлевих.» (Чисел 18, 20). Вправді Господь є часткою й нагородою для всіх людей, однак в особливший спосіб для тих священиків, яких він вибрав і посвятив на свою службу.

У латинників єпископ вистригає волосся з чотирьох сторін голови клирик, так само як і в візантійському обряді, а опісля ще зі середини. Від того часу пострижений у латинському обряді вже сам дає собі вистригати, або давати вистригати волосся по середині голови в формі коліщати (тонзуру). Кажуть деякі, що цей звичай мав би походити від самих апостолів, що стригли собі волосся в той спосіб на згадку тернової корони Спасителя. Інші знову доказують, що цей зовнішній знак мав би вказувати на королівську вдасть Богові посвяченого чоловіка, як про те згадує святий Петро в своїх словах до людей: Ви ж вибраний рід, царське священство, народ святий, вибрані люди, щоб звіщати чесноти Того, що покликав вас із темряви у денне світло.» (1 Петр. 2, 9). Це очевидно в особливший спосіб відноситься до священиків. Ще інші з того, що тонзура має мати вид кола виводять, що клирик складає обіт совершенного життя, або має бути висловом погорди до цього світу й відвернення душі від усього земського.

Як би воно не було, то тонзура, тому що відрізняє священика від інших людей, каже йому самому вважати на себе й старатися бути прикладом для других. У візантійському обряді давніше священики також носили такі тонзури, очевидно багато більші. Ще й досі в старших богослужебних книгах маємо згадку про те гуменце зі зазначенням, що його тільки «попадя» (жінка священика) може вистригати своєму мужеві. В східних обрядах таким відрізняючим знаком є борода, тому що зараз мужчини загально голяться. Зрештою борода пригадує нам звичай назореїв Старого Завіту, які на знак своєї посвяти Богові не стригли волосся, тобто носили довге волосся на голові й бороду. Подібним знаком посвяти Богові буде й звичай запускання бороди в Східній Церкві.

Нижчі чини у візантійському обряді

Чин Свіченосця

Єпископ поставляє клирик в чин свіченосця слідуючою молитвою: «Ти, що все твориво просвітив світлом своїх чуд, Господи, що знаєш людське існування й те, що є перед існуванням кожного, в майбутньому, Ти, що скріпляєш тих, що хотять Тобі служити; Твого слугу (ім’я), що полюбив попереджувати зі свічкою Твої таїнства, прикраси Твоїми, без жодної плями, найчистішими прикрасами, щоб він чистий міг зустрінути Тебе в майбутньому віці й прийняти незіпсутий вінок життя, радіючи з Твоїми вибранцями вічним щастям.» Опісля даючи йому свічку єпископ каже: «Господь нехай благословить тебе в число Церкви (збору) (ім’я) во ім’я Отця і Сина і Святого Духа: Амінь.» В той спосіб клирик стає свіченосцем. До його уряду належить носити горіючу свічку перед Найсвятішими Таїнами. Він сам при свяченні читає відповідні тропарі, які в різний спосіб натякають на його уряд.

Постриження

Єпископ узявши ножиці постигає з чотирьох сторін голову клирика кажучи: «Постригається слуга божий (ім’я) волоссям своєї голови, в ім’я Отця і Сина і Святого Духа — Амінь.» Опісля кладучи те волосся на спеціальну посудину говорить молитву: «Благословенний Господи наших батьків, що післав нашого отця Авраама на постриження волосся Твого священика Мелхиседека, Ти, що був присутній при постриженні й благословенні Твоїх апостолів і дав їм непорушну віру у всіх починаннях: сам Володарю пошли правду на голову Твого слуги й безгрішне життя, щоб він, живучи після Твоїх заповідей, був гідним стояти по Твоїй правиці, а цього, що держить волосся постриженого його руками, зроби гідним одержати благословення праведного Симеона, який держав Тебе на лоні; а людям, що тут стоять, дай духове благословення; бо Ти благословиш і освячуєш усе Христе, Боже наш і Тобі славу віддаємо Отцеві і Синові і Святому Духові...»

Чин Півця

Поблагословивши тричі голову того, що святиться. Єпископ відмовляє другу молитву на поставлення його в чин півця: «Господи Боже, що все удержуєш, візьми цього Твого слугу (ім’я), освяти його й зроби гідним мудро й розумно навчати й читати Твої божеські слова, заховуючи його в безгрішному житті, задля милосердя, ласк і любови до людства Твого Єдинородного Сина, з яким Ти разом славишся із пресвятим, добрим і оживляючим Духом, сьогодні і завжди і в вічні віки. Амінь.»

По тій молитві, якою поставляє клирик в чин півця, святитель (Єпископ) дає новопоставленому святі книги, а він поцілувавши їх на заклик Архідиякона: «Воньмім, премудрость, воньмім», співає прокімен. По прокімені Єпископ подає зодягненому в стихар півцеві пояс, кажучи: «Перепояши твої бедра силою правди, на виповнення Господніх заповідей і на небезпечну службу Його святощам.» Відтак на заклик Єпископа півець читає: Вірую (символ віри).

Чин Читця

Одержанням пояса й визнанням віри, що є неначе введенням до чина читця, приступає півець до першого ступня священства, що ним є чин Читця.

4 Єпископ читає відповідне поучення кажучи: «Сину, чин Читця, це перший ступень священства: належить, щоб Ти, що читаєш Святе Письмо, поступав щодня в доброті, так щоб ті, що слухають тебе й глядять на тебе, робили так само; а ти даного тобі чина не знеславляй, очікуючи більшого. Поживши спокійно в правді й святості, матимеш ласку в Бога, дістанеш більший чин у Господі нашім Ісусі Христі, бо Йому належить усяка слава, честь і поклін з Його безначальним Отцем, найсвятішим, добрим і оживляючим Духом, сьогодні і завжди і в вічні віки, Амінь.»

По цьому слідує молитва посвячення: «Благословенний Бог: ось слуга божий посвячується в читці святої Церкви, во ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Амінь.» Відтак новопоставлений в читці читає Апостола.

Чин Піддиякона

Одягнений в стихар і пояс читець підходить до єпископа, що сидить у царських воротах, а той поблагословивши його голову знаменом хреста, кладе руку на голову, читаючи слідуючу молитву: «Господи Боже наш, який тим самим Духом роздаєш кожному, кого Він вибрав, свої дари. Ти що дав Церкві Твоїй святій різні чини й степені служби, прорізних у ній поставив на служіння Твоїм святим і без зіпсуття таїнствам, що своїм невисказаним провидінням поставив оцього Твого слугу, як гідного служити Твоїй святій Церкві, сам Володарю заховай його без закиду в усьому й дай йому любити красу Твого дому, стояти перед дверми Твоєї Церкви, засвічувати світильник мешкання Твоєї слави. Посади його в святій Твоїй Церкві як плодовиту оливку, що приносить овочі правди й зроби його досконалим на час Твого приходу, гідним прийняти нагороду, бо Твоє є царство і сила і слава Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.»

Відтак цей, що святиться кладеться хрестом на землю, а над ним співається Ектенія, в якій проситься про всі ті ласки, що про них була мова в молитві (тобто, щоб Господь заховав його без гріха, поміг гідно служити святим таїнствам). По єктенії Єпископ кропить лежачого свяченою водою кажучи: «Бо Ти є наша святість і Тобі віддаємо славу Отцю... » Потім єпископ обмиває руки; а новопоставлений під диякон зливає воду на руки єпископа й подає рушник. Зливши воду на руки єпископа піддиякон відходить і перед святими дверми говорить: Трисвятоє, Пресвята Тройце... Отче наш..., Вірую..., Ослаби...

Вищі чини у візантійському обряді

Чин Диякона

Вже по освяченні, перед другою єктенією прохальною, по возгласі: «І нехай будуть милості великого Бога....» єпископ сідає коло вівтаря, а диякони приводять до нього піддиякона північними дияконськими дверми. Архидиякон представляє його святителеві й просить, щоб той зволив поставити його в чин диякона. Єпископ благословить його словами: «Хай благословить його Господь із Сіона, і нехай побачить добра Єрусалиму в усі дні свого життя.» Опісля ж каже: «Дух Святий нехай зійде на нього й сила Вишнього, нехай його осінить.» По цьому піддиякон цілує святителя в перстень, набедреник і плече й, обходячи тричі святу трапезу, цілує кожний ріг, а хор співає тропарі: «Святії мученики...» Потім єпископ каже піддияконові зняти пояс і положити голову на престол (святу трапезу), клякає сам коло нього на одно коліно, кладе свою праву руку й омофор на голову піддиякона та говорить слідуючу молитву: «Благодать Божа, що завжди оздоровляє хворих й доповняє те, чого недостає, поставляє побожного піддиякона (ім’я) в дияконство: помолімося Отже, за нього, благодать Пресвятого Духа й кажімо усі... Господи змилосердися, 3 рази. Опісля читає другу молитву: «Господи Боже наш, що зливаєш обильно Святого Твого Духа на тих, що своїм провидінням і незглибимою силою наставляєш, щоб вони були слугами й працівниками Твоїх без зіпсуття таїнств: Ти сам Володарю й того (ім’я), що його позволив мені поставити в дияконську службу, заховай його, щоб він у старанні й чистій совісті заховував таїну віри; дай йому ласку, яку Ти зволив дати Твоєму первомученикові Стефанові, що його Ти найпершого покликав на цю службу і зволь, щоб він добре виконував Твоєю ласкою й добротою даний йому чин, і зроби Твого слугу у всьому совершенним: Бо Твоє є царство...»

По молитві слідує Ектенія, в якій проситься про ласку для новопоставленого диякона. По ній святитель знову кладе свою руку на диякона й говорить слідуючу молитву: «Боже, Спасителю наш, Ти, що Твоїм голосом нетлінним дав Твоїм апостолам закон служби й що вибрав першого мученика Стефана на першого диякона. Ти, що проповідував себе самого як виконуючого дияконське діло, як воно стоїть написано в Твоєму святому Євангелії: «Якщо хто з вас хоче бути першим, нехай буде вам слугою.» Сам Володарю, того Твого слугу (ім’я) якого Ти зробив гідним увійти в дияконську службу, наповни приходом святого й оживляючого Твого Духа всякою вірою, любов’ю, силою й святістю, бо не положенням моїх рук, але відвідинами Твоїх многих ласк дається гідним у Тебе ласка, щоб й він був чужий всякому гріхові, щоб невинний станув перед Тобою й одержав правдиву нагороду Твоєї обітниці: Бо Ти є нашим Богом і Тобі віддаємо славу у всьому совершенним: Бо Твоє є царство...»

По молитвах слідують облечини диякона в його дияконські ризи. Він дістає від єпископа дальматику при словах: «Нехай одягне тебе Господь убранням здоров’я й одягом радости й сорочка правди нехай окружає тебе завжди в ім’я Господнє.» Поцілувавши руку святителя й дальматику новопоставлений диякон одягається в неї, а святитель дає йому орар, кажучи: «Прийми з руки Господа чистий орар і сповни твою службу; бо Господь може умножити в тобі свою ласку.» «Аксіос — гідний.» Поцілувавши все як перше, диякон накладає на себе орар.

Диякон дістає опісля ріпіду, а по ній Євангеліє при такій молитві: «Прийми владу читати Євангеліє в церкві Божій за живих і мертвих в ім’я Господнє: Аксіос — Гідний.» По цьому слідує вручення кадильниці при таких словах: «Прийми цю посудину, в якій маєш приносити кадило Христові, нашому Богові на милий духовний запах: Аксіос — Гідний.» Поцілувавши її, диякон встає, всі приявні диякони цілують його, а він, ставши по правій стороні, бере в руки ріпіду й махає нею над освяченими дарами. Коли ж прийде Ектенія: «Прості прийнявші... », тоді вже він: сам співає її.

Чин Свяшенства

По «Іже Херувими...» святитель в мітрі і з жезлом сідає, а диякони ведуть диякона, що має прийняти свячення і приводять до царських воріт. В царських воротах перебирають його сослужачі священики й запроваджують перед єпископа. Диякон клякає перед єпископом, цілує омофор і читає «Ісповідь Віри.» Потім слідує ще обіт послуху святішому Отцеві, Митрополитові, Архиєпископові й Єпископові. Він обіцяє добре завідувати церковним майном і не полишати порученого йому стада, а на свідка, шо заховає те все, що обіцяє, він покликає Бога.

Святитель знаменує його знакам хреста й кладучи його чоло на святу трапезу, покриває його своїм омофором, кладе опісля на його голову свою праву руку й читає молитву: «Божа благодать...» Відтак слідує друга молитва: «Відвічний і безконечний Боже, що старший від усякого створіння, що украсив священичим ім’ям гідних у цьому чині освячувати слово Твоєї правди: Сам Володарю всіх, дозволь тому, що Ти його позволив мені поставити в непорочному житті й незахитаній вірі, прийняти велику ласку Святого Твого Духа, і Твоєму совершенному слузі пожити гідно в усьому Тобі догоджаючи, Ти, що дозволив йому Твоєю всепредвиджуючою силою дати цю велику честь священства.»

По цій молитві слідує Ектенія, подібна до цієї, що її читається при нагоді свячень на диякона, а по ній святитель положивши руки на цього, що святиться, молиться: «Боже великий силою і незглибимий розумом, чудесний у своїх замірах без порівняння більше чим люди: Ти сам Господи наповни дарами Святого Твого Духа того, що його хочеш поставити в чин священика, щоб він був гідним без жодної скази станути перед Твоїм святим жертовником, проповідати царство Твого Євангелія, освячувати слово Твоєї Правди, Тобі приносити духовні дари й жертви й відновляти Твоїх людей купіллю відродження; щоб й він у час другого приходу великого Бога й Спасителя нашого Ісуса Христа, єдинородного Твого Сина, стрінувши Його, прийняв заплату за добру працю, задля многоти Твоєї доброти, щоб явилось і прославилось преславне й прегарне Твоє ймення...»

Потім святитель перекладає дияконський орар із плечей на праву сторону й спускає його по обох сторонах шиї неопресвітера, кажучи: «Прийми ярмо Господнє, бо Його ярмо є солодке й тягар Його є легкий.» «Аксіос — Гідний.»

Пізніше дає йому нараквиці при словах: «Будь невинний руками й чистий серцем, ходи без гріха перед Господом у всі дні Твого життя й одержиш благословення від Господа й милосердя від Бога свого...»

Потім слідує передача фелона супроводжена молитвою: «Прийми священичу одежу, що знає милосердя, бо Господь може умножити в тобі милосердя й діло совершенне.» Далі, подає йому чашу й дискос при словах: «Прийми владу приносити жертви Богові й служити служби за живих і мертвих в ім’я Господнє.» Далі, дає служебник, кажучи: «Прийми цей служебник, щоб ти з нього служив із усякою увагою й Божим страхом жертви милі Богові». Приймаючи кожну з повище згаданих річей, священик цілує найперше руку святителя, а опісля річ, яку від нього дістає.

Діставши служебник, нововисвячений священик встає й вже разом із єпископом служить Службу Божу, на якій пізніше з рук єпископа дістає Причастя й причащається. На цьому кінчаються свячення в візантійському обряді, що зачалися від найнищих, аж до священичих включно.

Нижчі чини в латинському обряді

По посвяченні, чи пак по тонзурі, що через неї єпископ уводить латинського клирика в священичий стан, слідує перший із чинів, що називається «остіярят» (чин дверника).

Обов’язком дверника було в давнину держати ключі від дверей Церкви й боронити входу до неї кожному непокликаному. Підчас Служби Божої він уважав пильно, щоб хтось не прийшов до святої Трапези й не перешкодив священикові в священнодійстві. Крім цього й інші обов’язки накладав на нього цей уряд, як видно зі слів єпископа. Даючи новопоставленому ключі, єпископ каже: «Живи так, щоб ти міг зложити звіт Богові з того всього, що є замкнене тими ключами.» То ж видно, що він мав уряд скарбника, а заразом захристіяна, бо він мав у себе всі ключі. В візантійській літургії є заклик до тих дверників, хоча такого чина при свяченнях уже немає. Перед символом віри священик або диякон кличе: «Двері, двері, премудростію воньмім.» Це був знак для остіяріївдверників: замкнути двері святині й уже більше нікого непокликаного не впускати, бо якраз приступається до освячення принесених дарів — хліба й вина.

Лекторат — Чин Читця

До обов’язку читця належало читати святі книги Старого й Нового Завітів. Рівночасно, він навчав вірних перших правил святої віри. Тому й єпископ при свяченні, віддаючи йому книгу Святого Письма, каже: «Візьми й будь вістуном Божого слова. Якщо вірно виконаєш свій уряд, будеш між тими, що від початку голосили Господні слова.»

Егзорцистат— Чин заклинача злих духів

До цього уряду належало читати молитви «егзорцизми» на вигнання злого духа з тих людбй, що були ним опутані. Тому й єпископ даючи йому книгу, каже: «Візьми й навчися на пам’ять і прийми владу класти руки на «енергуменів» — біснуватих, охрещених як і катехуменів.

Аколітат — Чин Свіченосця

До обов’язку аколітів належало помагати піддияконам і дияконам у священнодійстві. Крім цього вони носили й переховували світло, що світилося при Службі Божій. Тому й називано їх «цероферарії» — свіченосці. Єпископ поставляє їх у чин словами: «Візьми свічник зі свічкою й затям, що повзяв на себе обов’язок засвічувати світло в церкві в ім’я Господнє.» Опісля ж, даючи йому ампулки, каже: «Візьми ці ампулки, що є призначені давати вино й воду до Євхаристії на кров Ісуса Христа в ім’я Господнє.»

Вищі чини в латинському обряді

Піддияконат

Вже з самої назви виходить, що піддиякон має служити дияконові в службі при святій трапезі. Тому він має приготовляти покривала, обруси на трапезу, старатися про сосуди, хліб і вино, загалом про те все, що є конечним до Служби Божої. Крім того він зливає на руки єпископа або священика воду, коли вони підчас Служби Божої миють руки. Він також читає Апостола й приносить сосуди з бічного стола на трапезу, підчас так званого «Офферторіюм» — підношення.

Перед його свяченнями єпископ пригадує йому, що він приймаючи цей чин обітує рівночасно досмертну чистоту; то ж нехай ніхто не приступає до цього чину, коли не обіцяє додержати того обіту. Вкінці по «літанії» дістає від єпископа чашу й дискос, а від архидиякона ампулки з водою й вином разом із підставкою й рушником, підчас коли єпископ говорить таке: «Глядіть, що то за службу вам поручається, тому й напоминаю вас, щоб ви жили так, щоб могли подобатися Богові.» По молитвах, одягнувши його в піддияконську одежу, єпископ подає йому Апостола кажучи: «Прийми Апостола й дістанеш владу читати його в святій, Божій Церкві, так за живих, як і за мертвих.»

Дияконат

До обов’язків диякона належить бути при єпископі готовим на його службу, стояти коло нього, коли він проповідає, бути близько нього й священика, коли служать Службу Божу, а вкінці читати Євангеліє в часі Служби Божої. Давніше диякон сам проповідував, а також (там де його приймалося під обома видами), уділяв святе Причастя. Він рівно ж розділював між бідних поміч, яку церква діставала на їхнє удержання, та й мав глядіти, щоб її нікому не забракло. Він був неначе оком єпископа, бо глядів як живуть християни, чи вони ходять на богослужіння й напоминав приватне в імені єпископа, тих, що не сповняли належно своїх християнських обов’язків, а то й навіть публічно, коли вони упімнені не поправлялися. Він кликав поіменно катехуменів, представляв єпископові тих, що мали прийняти чин священства, а в неприсутності єпископа й священика викладав і поясняв зі солеї вірним Євангеліє.

Св. Павло дає точні приписи своєму ученикові Тимотеєві, яких людей не можна допустити до цього чина, вичислюючи заразом, всі чесноти й природні дані, що їх мусить мати кожний кандидат нате становище. (1 Тим. 3, 8-10). Висвячуючи клирика на диякона єпископ читає різні молитви, дає йому різні нові ризи. Кладе на нього свої руки, так як у давнину апостоли поставляли нових дияконів (Діян. 6, 6). Вкінці дає йому Євангелію кажучи: «Прийми владу читати Євангелія в Церкві Божій, так за живих як і за мертвих в ім’я Господнє.» (Коли порівнаємо ці слова зі словами єпископа в візантійському обряді, що він їх висловлює при врученні дияконові Євангелія, то побачимо, що вони є ідентичні).

Чин священства

Цей чин має дві назви, які приходять у Святому Письмі та в пізніших писаннях Святих Отців. Священики називаються «Пресвітерами», що з грецька значить старшими. Однак тут не йдеться про те, щоб бути старшим віком. Важніша для священика річ це бути старшим повагою, знанням і конечним розумом. Ці чесноти є незаступимі в так важному ділі, як священичий чин. «Старість поважана це не довголітня, ані не багата числом літ, бо сивиною є повага людини, а літа старости, це життя без порока (без гріха).» (Прем. 4, 8). Друга назва це священики, тому що вони посвятилися Богові, або тому що зобов’язалися уділяти святі таїнства і заниматися святими, божими річами.

Йдучи за Святим Письмом, поділимо священство на зовнішнє й внутрішнє. Священство внутрішнє дотичить кожного чоловіка, а особливо праведних людей, тому що вони мають в собі Святого Духа, який мешкає в їхньому тілі наче в храмі і через ласку Божу сталися членами Містичного Тіла Ісуса Христа — Первосвященика. І дійсно всі християни, коли живуть згідно зі заповідями Христа Спасителя приносять Богові-Отцеві, духовні жертви, що ними є їхні добрі діла зроблені на Божу славу. Про те читаємо в Об’явленні святого Йоана: «Йому, що любить нас і обмив нас від наших гріхів у своїй крові й задля того зробив нас царями й священиками Богові, своєму Отцеві...» (Об’явл. 1, 5).

Подібно говорить і св. ап. Петро: «...І ви самі, як живе каміння) будуйте дім духовний, святе священство, приносячи жертви духовні милі Богові через Ісуса Христа.» (1 Петр. 2, 5). Так само й св. Павло закликає, щоб люди приносили свої тіла в святу жертву, живу й милу Богові, як культ розумний від нас. (Рим. 12, 1). Те саме говорив уже передше великий пророк цар Давид у своєму псальмі: «Жертва Богові дух сокрушенний, серця розкаяного й покірного Ти не відкинеш.» (Пс. 50, 19). Те все відноситься до внутрішнього священства, що до нього, як вже сказано, належать усі християни.

До зовнішнього священства знову належать не всі, але лише поодинокі вибрані люди, на яких положив свої руки відповідний єпископ і в цей спосіб перелляв на них Святого Духа, як це колись робили св. ап., й призначив на особлившу службу Богові. Як перед тим ми находили докази в Святому Письмі на внутрішнє священство, так зараз наведемо на зовнішнє. Передусім є це всі зовнішні закони, які Господь дав Мойсееві, й Ааронові, що дотичили зовнішнього священства, або старозавітних жерців. Далі, Господь сам призначив ціле покоління Левія на свою виключну службу, на службу вівтареві, й виключив від неї усіх інших. (Чисел 3, 10). Тому й цар Осія, який поважився переступити цю Божу заповідь, був сейчас покараний, проказою за те святотацтво. (2 Пар. 26, 18). Таке саме священство, очевидно лише вище властею й гідністю є новозавітне священство; тому й у ньому можуть бути лише люди вибрані, Богом призначені.

До священиків належить, як уже було згадано при висвячуванні на священика, передусім приносити безкровну Жертву й уділяти вірним Святі таїнства. Далі, вони мають навчати поручених їм людей Божих правд. Божого закону й своїми упімненнями провадити їх дорогою чесноти. А тому що добрий приклад потягає багато більше чим самі слова, то ж вони повинні жити так як того хоче Бог, щоб в цей спосіб не лише словом, але й своїм праведним життям потягали людей до наслідування й до слідкування за ними дорогою спасіння.

Ступені Священичої Влади

Перший ступінь — це звичайний (простий) священик, про якого власті й обов’язки вже повище сказано.

Другий ступінь — це єпископ ординарій, який управляє не лише священиками Церкви, але також і народом йому повіреним, і глядить, щоб довести його до спасенного кінця. Тому Святе Письмо називає їх «пастирями овець». Про їхні обов’язки говорить св. Павло в Діяннях апостольських, коли промовляє до Ефесян: «Тому стережіть себе й усе стадо, в якому настановив вас Дух Святий єпископами, щоб пасти Церкву Божу, що її своєю кров’ю придбав.» (Діян. 20, 28). Подібно згадує й св. ап. Петро: «Пасіть стадо боже, що в вас, не по неволі, ані для поганої користі, але з доброго серця; не пануйте над народом, але будьте взором для стада.» (1 Петр. 5, 2). Проте, якщо єпископи будуть старатися йти за словами Святого Письма, тоді стануть дійсно добрими пастирями повіреного їм стада, їх називають також первосвящениками, бо так колись погани називали начальника їхніх жерців.

Третій ступінь — це архиєпископ, від якого залежать єпископи. Називається він також митрополитом, тому що він є звичайно в тих містах, що є столицями даних держав. (Митрополія — Мегер Полеон — Мати міст, або столиця). Що до свячень, то вони не є вищі від інших єпископів, тому що вищого священичого чина як єпископат немає. Зате вони мають вищий ступінь найперше що до поваги, бо вони є єпископами столиць держав чи провінцій; а крім того вони мають більшу владу, бо управляють єпископами. У візантійському обряді вони мають ще й юрисдикцію, бо єпископи візантійського обряду, не безпосередньо, як латинські, залежать від Апостольської Столиці, а лише посередньо. Безпосередньо візантійські єпископи залежать від митрополита.

Четвертий ступінь — це патріярхи, значить перші, або найвищі отці. Давніше було в католицькій Церкві, поминувши Папу Римського, лише чотирьох патріярхів, рівних що до гідності. Тобто найперше був Патріярх Царгородський, тому що він мешкав у тодішній столиці Римсько-Візантійської Імперії. За ним слідував Патріярх Александрійський, у давній церкві, що її св. ап. Петро казав оснувати своєму ученикові і євангелистові Маркові. Антіохійський Патріярх у місті тої самої назви, що було першим осідком голови апостолів св. Петра, а вкінці Патріярх Єрусалимський, де на престолі засів був св. ап. Яків, тіточний брат Спасителя.

Однак понад усіма свята Церква почитає голову всіх християн католиків, видимого заступника Ісуса Христа, Папу Римського, бо його вже на Ефеському Соборі назвав св. Кирило Александрійський Батьком і Патріархом цілого світу. Він засідає на престолі, що його занимав аж до кінця своїх днів тут на землі св. ап. Петро, має найвищу повагу й найвищу юрисдикцію. Та й він має те все не на підставі якихось людських законів, але на основі божого надання. До нього говорить Ісус Христос, як колись до св. ап. Петра: «паси мої вівці,» віддаючи в цей спосіб усіх під його владу. Він став подібно, як і св. Петро, заступником Христа на землі, видимим головою святої Церкви.

Служитель святого Таїнства Священства

Служителем цього таїнства є лише єпископ, як це виходить зі Святого Письма й довголітньої практики святої Церкви. Всі ухвали соборів і синодів церковних, право церковне, наука догм, учать нас, що єпископи були й вони лише можуть бути служителями цього таїнства. Вправді, в деяких випадках позволяється протоігуменам якогось монастиря уділити менших (нижчих) чинів монахам, все таки виших чинів, якшо він не має єпископських свячень, не може уділити. То ж єпископ уділяє таїнства Священства своїм клирикам, а самого єпископа висвячують три єпископи, бо так заховалося в церковному переданні ще з апостольських часів.

Хто може бути священиком? Стан священичий, що є неначе провідним у католицькій Церкві, вимагає відповідних людей, які б словом і своїм прикладом зуміли провадити людей на дорозі до Бога. Тому й це таїнство є так важною для святої Церкви, бо вона приготовляє для неї провідників, вождів Христового стада. З огляду на те її уділялося давніше й уділяється ще й сьогодні тільки в означені дн, тобто в якісь торжественні свята. Давніше Церква проголошувала торжественні пости перед свяченнями на священиків і заохочувала до покути своїх вірних, щоб вони в той спосіб вимолювали в небесного Отця добрих священиків.

Чого ж вимагає Церква від кандидата на священика? Передусім, це мусить бути чоловік побожний, без плям у своєму житті, чоловік добрих обичаїв. Бо хто вже раз закоштував грішного життя, тому пізніше вже важко піднестися до висоти справжнього божого життя, без якоїсь особлившої Божої ласки. Як давніше в жидів не можна було допустити до священичого стану людей, які мали деякі тілесні браки, деякі уломності, так у новозавітному священстві кандидат до того високого стану мусить бути вільним від усяких сказ моральних і духових. Тому й є давній звичай, що кандидати перед прийняттям таїнства відбувають загальну Сповідь, а їхній сповідник є зобов’язаний у тій рішаючій хвилі, коли він завважить із попереднього життя що кандидат не надається до цього стану, порадити йому, щоб не приймав цього таїнства. Ба навіть деколи сповідник повинен під загрозою відмовлення розгрішення повздержати невідповідного чоловіка від таїнства Священства. Бо такий невідповідний чоловік не лише себе самого наражує на втрату вічного щастя, але також і тих людей, що могли би бути йому в будучності повірені.

Крім духових властивостей священик повинен відзначатися знанням. Не вистарчає для нього знати тільки, в який спосіб належить уділяти Святі таїнства, чи відправляти Службу Божу. Він мусить учитися багато, бо має пізніше навчати народ, роз’яснюючи йому правди Христової віри, заповіді Божі, а також спосіб, яким можна найскоріше й найлегше дійти до цілі. Священикові повірив Бог два уряди: уряд освячування людей, уділяючи їм Святі таїнства, і уряд учительський, тобто провадження їх у земській мандрівці, вказуючи їм на дороговкази, що певно проведуть до цілі, на Божі заповіді й божу науку Христа. Пророк Малахія каже таке: «Бо уста священика мають стерегти знання й із його уст ждуть люди закону, бо він є післанець Господа небесних сил» (Малах. 2, 7). уділювання святих таїнств очевидно не вимагає дуже великого знання. Воно вимагає радше побожного, праведного життя. Зате другий уряд вимагає дійсно великого й солідного знання, тому що від священика, як провідника людей, все вимагається більшого знання як у тих людей, яких він має провадити.

Очевидно, що таїнства Священства не уділяється хлопцям, нерозумним, чи таким, що не мають доброго ужитку розуму. Тридентійський Собор оприділив у своїх ухвалах вік для кожного ступеня священичого стану. Священик повинен мати скінчених 24 років, а єпископ понад 30 літ. Очевидно, в поодиноких випадках можна дістати позволення й перед тим часом дістати свячення. Від цього таїнства виключено невільників, що очевидно сьогодні вже не має значення. Колись не міг бути священиком той, хто підлягав у всьому другому чоловікові, який не був паном своєї особи. Церковний закон виключає від цього таїнства також усіх тих, що допустилися вбивства, чи когось у бійці важко поранили, як також тих, що є неправого ложа. Йдеться про те, щоб священикові ніхто не міг закинути важких гріхів із попереднього життя і щоб в той спосіб священик не втратив пошани. Вкінці Церква не допускає до свячень також тих людей, шо є поважно тілесно упосліджені, тому що таке упослідження могло би бути перешкодою священикові в уділюванні святих таїнств.

Овочі Таїнства Священства

Таїнство Священства має передусім на приміті користі самої Церкви, її славу й повагу. Все-таки це таїнство дає також ласки душі цьому чоловікові, який його приймає. Воно, передусім, побільшує в нього освячуючу ласку й дає йому особливші ласки цього таїнства, тобто сили витривати в святості й просвічення розуму, щоб він міг добре навчати народ, а вкінці, щоб міг гідно уділяти другим людям Божих таїнств.

Вона дає йому особлившу ласку: владу над Тілом і Кров’ю Спасителя й то більшу або меншу, залежно від того як близько він стоїть у відношенні до жертви святої трапези. Ця ласка названа духовним характером, або характером священства, тому що вона відрізняє священиків від усіх інших людей. Ця ласка витискає на душі приймаючого її особливший знак, якого вже більше не можна стерти. Подібно як два попередні таїнства, таїнство Хрещення й Миропомазання поставляє тих, що їх приймали: перше в членів Христової Церкви, Містичного Тіла Христа, а друге в воїнів Христа, оборонців Його божої віри; так це остання поставляє тих, що його приймають на вождів, провідників Христового стада. Про нього так пише св. Павло до свого ученика Тимотея: «Не занедбай Твого дарування, що його дано тобі пророцтвом із положенням рук священства» (1 Тим. 4, 14). Або: «З тої причини пригадую тобі, щоб ти підогрівав дар Божий, що маєш у собі положенням моїх рук» (2 Тим. 1, 6).