о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Святе Таїнство Покаяння

Значення Таїнства Покаяння

Знаючи неміч нашої природи, що по упадкові прародичів стала склонна до гріха, Спаситель установив Таїнство Покаяння, що в ній кожний може доступити прощення своїх гріхів. Тому що, як каже Святе Письмо, навіть святий грішить сім разів у день, (то що доперва грішні люди!) виходить, що це Таїнство є справді конечне. Воно перш за все конечне для тих, що по святому Хрещенні мали нещастя допуститися важкого гріха й у той спосіб втратили право на небо. Тож і не диво, що воно є не менше конечна для грішників, що тяжко згрішили як і Таїнство Хрещення для всіх людей. Тридентійський Собор говорить, що Таїнство Покаяння є так само конечне для спасіння тих, що поповнили важкий гріх, як Таїнство Хрещення для тих, що ще не відродилися в вірі. (Сес. 14, гл. 2). Подібно говорить і св. Єронім, що Таїнство Покаяння є другою дошкою рятунку (першою є св. Таїнство Хрещення). Як для потопаючого по розбитті корабля, одиноким рятунком є дошка, так само й для тих, що втратили невинність узискану в Таїнстві Хрещення, одинокою надією врятуватись від вічного вогня є Таїнство Покаяння. Тому всі повинні цінити це Таїнство й користати з нього, як можна найбільше, на те, щоби заховати життя душі, та й рівночасно дякувати Богові за Його безмежну доброту й безграничне милосердя, що наче той добрий пастир на всі лади старається хоронити свої здорові вівці, а лікувати хворі. (Єзек. 18, 21-32; 20, 33-48).

Різні значення слова «Покаяння»

Деякі вияснюючи слово «покаяння» дають йому ложне пояснення кажучи, що воно є те саме, що «задоситьучинення», чи інші, нове життя, яке не має жодного відношення до минулого життя. То ж треба нам подати справжнє значення того слова, так як його розуміє свята Церква. Каятися, значить жалувати за щось, що чоловік зробив і уважати за зле те, що перед тим здавалось йому добрим. Примір такого жалю маємо в св. Павла: «Бо смуток по Бозі спричиняє смерть.» (2 Кор. 7, 10). Другий спосіб покаяння, це каяття Юди. Є це також відраза до того вчинку, що його чоловік зробив, але не задля Бога, але задля себе самого. «Тоді побачив Юда, Його зрадник, що Його осуджено, розкаявся...» (Мат. 27, 3). Третій спосіб каяття, це жаль і обридження до гріха з рівночасним зворотом до Бога з просьбою про прощення. «Та тепер ще говорить Господь: Обернітесь до мене всім серцем у пості, в плачі й у жалі.» (Йоіл 2, 12).

Всі ті три наведені приміри віддають добре значення слова «каятися». Коли однак зустрінемо в св. Письмі те саме слово в відношенні до Бога, тоді воно має «фігуративне» (образове) значення, тобто взяте зі способу говорення людей, бо Бог не може каятися. Бог не може вибирати зла, не може поправитися. Так приміром читаємо, що: «... жалував Господь, що сотворив чоловіка на землі, та й журився важко.» (Бут. 6, 6), або: «Жаль мені, що зробив я Савла царем, бо він відвернувся від мене й не сповнив моїх повелінь.» (1 Сам. 15, 11).

Покаяння як чеснота

Щоби доступити прощення гріхів у Таїнстві Покаяння треба найперше збудити в душі деякі акти каяття, щоби осягнути так зване внутрішнє покаяння. Це внутрішнє покаяння є актом нашої волі, силою якого ми цілим серцем звертаємося до Бога, із глибини нашої душі бридимося поповнених гріхів, та й маємо невідкличну волю поправитися із них і більше в них не попадати. А рівночасно з тим маємо в Бозі надію, що Він у свойому милосерді простить нам наші провини. Разом із тими актами волі йде в парі певного рода болючий смуток, що його Отці Церкви називають «терпінням», тому й деякі з них дефініюють Таїнство Покаяння «мукою душі». Очевидно, що в того, хто жалує за гріхи, мусять бути віра, бо ніхто не може повертати, чи навернутися до Бога, коли в Нього не вірить.

Що таке внутрішнє каяття є чеснотою виходить ясно зі заповідей, як: (Мат. 3, 2; 4, 17; Мк. 1, 4, 15; Лк. 3, 3; Діян Ап. 2, 38). Ніхто не може перечити, що жаліти за поповнені провини, очевидно в відповідному часі й у відповідній мірі є чеснотою. Хоч часом є такі люди, що не тільки не жалують за свої злі діла, але противно ще тішаться, а то й хваляться ще ними: «бережися... від тих, що радіють злом і ледарством веселяться» (Притч. 2, 14). Підчас коли з другої сторони є такі, що так важко жаліють, що аж тратять надію на прощення: «І відказав Каїн Господеві: Не перебути мені того, що я наробив моєю провиною» (Бут. 4, 13), подібно як і Юда, що хоч і жалував, все-таки здається втратив свою душу, бо не мав тої надії на безмежне милосердя Боже. (Мат. 27, 3; Діян. ап. 1, 18). Тому й чеснота покаяння помагає людям заховати справедливу міру в жалі.

Що каяння це чеснота, видно з тих усіх актів, що їх вона вимагає. Отже той, що справді жалує за свої гріхи, хоче найперше визнати свою провину й змити всі пляни гріха. Він по друге хоче задосить учинити Богові за свої провини, що є актом справедливости. Хоч між безконечним маєстатом Бога й людською нікчемністю не може бути ніяких актів справедливости, все-таки можна прийняти такі, які заходять між батьками й дітьми, між: господарем і його слугами. По трете каянник хоче повернути до Божої ласки, від якої відпав через свої гріхи. А це все доказує ясно, що каяття це справді чеснота.

Як осягнути каяття?

У каятті Боже милосердя випереджує наші акти. Воно само привертає наші серця до себе, як про те просив пророк Єремія: «Наверни нас до себе Господи й ми навернемось.» (Плач Єрем. 5, 21). Просвічені світлом Божого милосердя ми повертаємо до Нього при помочі віри: «бо хто приходить до Бога, мусить вірити, що Він є й нагороджує тих, що його шукають.» (Євр. 11,6). На третьому місці йде страх, бо душа видячи кари, що ждуть грішника, відтягається від гріха. Про те говорить пророк Ісаія: «Мов та вагітна жінка, як прийде їй час родити, мучиться й кричить у болях, от так були й ми перед Тобою.» (Іс. 26, 17). Проте в серці грішника родиться надія випросити прощення в Бога, що рівночасно помагає нам збудити обридження до гріхів. А вкінці любов запалює серця каянників й у них родиться синівський страх, що якраз підходить Божим дітям. Той страх помагає цілковито відкинути гріх вже не зі страху перед карами, але щоби приподобатися Йому, небесному Батькові, який любить тих, що каються.

Це є те каяття, до якого повинні стреміти всі, бо людям, що так жалують за гріхи й із-за тих мотивів бридяться ними й їх відкидають, Господь обіцяє небесне царство: «Покайтеся, бо приблизилося небесне царство.» (Мат. 3, 2; 4, 17), або в Єзекіїла: «Ба й безбожник, як відвернеться від усіх своїх гріхів і заховає всі мої заповіді й зробить усе по закону й справедливости, житиме.» (Єзек. 18, 21). Господь не хоче смерти грішника: «Не хочу смерти грішника, але щоби завернув із свойого шляху й жив.» (Єзек. 33, 11).

Покаяння як Таїнство

Святе Таїнство Сповіді — це каяття виявлене назовні. Проте воно обнимає всі ці акти, що відбуваються в душі чоловіка у внутрішному каятті, з тим однак, що їх об’являється перед Божим представником, священиком. А установив його Ісус Христос нате, щоби грішник був певний, що йому справді відпускаються гріхи. Тої певности він не міг би мати ніколи, якщо би каяття довершувалось тільки внутршіними актами. В Таїнстві Покаяння кожний із нас чує виразно ті слова: «Я розрішаю тебе від усіх твоїх гріхів у ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Амінь.» Слова Ісуса що до тої правди такі виразні: «Що зв’яжеш на землі буде зв’язане й на небі, а що розв’яжеш на землі буде розв’язане й на небі.» (Мат. 16,19), а з ними й наука святої Церкви, так що всі відходять від сповідальниці спокійні на душі. Вони всі знають, що Господь простив їм їхні гріхи устами священика, тому що вони по людській можности виконали все, що було треба, аби таке прощення осягнути. Слова священика мають таку саму вартість для нас, як мали слова Ісуса для паралітика: «Кріпись сину, відпускаються тобі твої гріхи.» (Мат. 9, 2).

Тому що ніхто не може інакше осягнути спасіння, як через терпіння й муки Христа, Ісус установив це Таїнство, що по Хрещенні може обмивати наші душі від змаз важкого гріха й у той спосіб як у Хрещенні завдячуємо Йому відродження, так у покаянні завдячуємо воскресіння зі смерти гріха.

Як Хрещення є Таїнством, коли кладемо зовнішний знак, поливання водою й слова форми, так само й Покаяння є Таїнством, бо воно також є зовнішним знаком того, що діється в душі каянника (матерія Таїнства), а слова розрішення священика є формою, що в висліді дає невидиму ласку, яка обмиває душу каянника чоловіка від усякого гріха. Як Хрещення обмиває душу від гріха первородного й від особистих гріхів, так само й покаяння обмиває її від усіх гріхів особистих. Оба ці Таїнства установив Ісус Христос і дав апостолам власть їх уділяти. Про установлення Таїнства Покаяння говорить святе Письмо таке: «І я дам тобі ключі царства небесного й що зв’яжеш на землі буде зв’язане на небі, а що розв’яжеш на землі, розв’яжеться й на небі.» (Мат. 16, 19). Або на іншому місці: «І промовивши це, дунув на них і сказав їм: Прийміть Святого Духа. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, кому ж задержите, задержаться.» (Йо. 20, 22).

Та чоловік є немічний, і хоч він одержить відпущення гріхів, хоч і обіцяє поправу, все-таки за недовгий час попадає в ті самі, а то й у гірші гріхи. Тож коли б чоловік міг це Таїнство принимати тільки один раз у житті, воно б на ніщо не придалося. Проте Спаситель, що найкраще знав нашу природу, знищену первородним гріхом, постановив, що, коли б чоловік не прийшов, якщо він кається, осягне прощення, наколи виповнить усі конечні умовини доброї Сповіди. Коли св. ап. Петро запитав був Ісуса, скільки разів належить прощати обиду, чи може сім разів, тоді добрий Спаситель відповів: «Не кажу тобі до семи разів, але до сімдесять разів сім.» (Мат. 18, 22). Іншими словами скільки разів твій ближній не просив би в тебе прощення, прости йому. То ж люди повинні бути вдячні тому-небесному лікареві за стільки доброти, що Він хоче в безконечність прощати їм їхні провини, жадаючи в заміну тільки трохи того жалю за гріхи й постанову поправи.

Матерія Таїнства Покаяння

У відрізненні від інших Таїнств, в яких матерією була все якась річ матеріальна, в Таїнстві покаяння матерією є акти нашої волі, тобто жаль за гріхи, визнання наших провин і задосить учинення, як це дефініює Тридентійський Собор у Сес. 14. Покаяння гл. 3, кан. 4. Він їх називає частями цього Таїнства, тому що тих актів вимагається з установи Божої від того, що кається, на те, щоби Таїнство було довершене й щоби він міг осягнути повного відпущення своїх гріхів. Ті акти називаються «наче матерією», не тому, що вони не є справжньою матерією, але тільки тому, що не є того самого роду матерією, як у прочих Таїнствах. Так само можна назвати й гріхи, матерією цього Таїнства, подібно як говоримо, що матерією палива є дрова чи вугілля. Подібно, як вогонь спалює дрова чи вугілля, так само Таїнство Покаяння нищить гріхи.

Форма Таїнства Покаяння

Формою Таїнства Покаяння є слова священика: «Я увільняю тебе від усіх твоїх гріхів, в ім’я Отця і Сина і Святого Духа.» Вони є взяті зі слів Христа, що встановив її словами: «Що розв’яжете на землі, буде розв’язане й на небі.» (Мат. 18, 18). А що слова, тобто ті зовнішні знаки не тільки означають, але з Божої установи й довершують те, що означають, тому рівночасно з тими словами священика, Бог своєю ласкою освячуючою змиває всі гріхи з душі каянника. Так само, як на слова священика Бог довершує переміни хліба й вина в Тіло й Кров Ісуса, так само на слова священика, що заступає в тому судейському уряді місце Бога, той сам відвічний Бог прощає всі гріхи, наче б їх ніколи й не було й робить душу каянника знову своєю дитиною, привертаючи їй передгріховну невинність і чистоту. Кожний каянник може бути цілком певний і спокійний, що як він щиро все хотів зробити відносно цього Таїнства, напевно одержав прощення всіх, хоч би й найтяжчих своїх провин.

До цієї формули додаються ще й інші молитви, які однак не є конечні до важности Таїнства. Вони мають радше на меті віддалити це все, що могло б перешкодити совершенності прийняття Таїнства в каянника. Рівночасно зі словами священика, що розрішає пенітента від гріхів, сам Бог нищить його гріхи. Він зсилає на нього обильно свої Божі ласки й робить назад своєю улюбленою дитиною, відганяючи геть диявола, що вже був певний своєї добичі. Христові священики, всупереч старозавітним жидівським жерцям, що тільки стверджували, що прокажений очистився від своєї недуги. Богом даною їм силою, в Його імені звільняють душу каянника від прокази гріха. При їх помочі, як своїх заступників, чи радше як своїми знаряддями Бог очищує душу і зсилає свої ласки.

Проте й вірні, які осягнули прощення гріхів і помирились із своїм небесним Батьком при помочі цього Таїнства, повинні зі своєї сторони висловити вдячність за стільки добродійств, що їм цей добрий Бог дає. Справді ж, той, що приходить до Сповіді впокорюється перед заступником Бога, священикам. Перед ним він висказує свої гріхи, чи навіть гадки, що їх напевно нікому іншому не сказав би, щоби не об’явити своїх немочей. І чим більше він упокориться перед Богом, чим більше опанує свою гордість, тим краще розположить своє серце до прийняття цеї Тайни. А заразом, він буде більше вистерігатися своїх гріхів, щоби знова другий раз не потребував дізнати того самого пониження чи радше упокорення. Та й Господь видячи щирість пенітента, знаючи скільки його коштувало те визнання гріхів, напевно не забуде винагородити його за те своїми ласками. Проте, вірні повинні усе тямити, що клякаючи перед священиком і визнаючи перед ним свої навіть найтайніші гріхи, не йому те все говорять, але вони перед Богом відкривають своє серце. Бо священик на тому місці поставлений Ісусом Христом, щоб замість Нього судив про стан душі людини, на Його місці відчиняв, чи замикав двері Небесного Царства. А каянник має визнавати все, не тому, що священик є цікавий знати які гріхи хто має, але тому, що він як лікар, чи як суддя мусить знати, на яку хворобу і як важко хворіє той, що сповідається та щоб опісля знати, який лік приписати, чи який засуд видати.

Овочі Таїнства Покаяння

Вся вартість таїнства Покаяння полягає на відзисканні Божої ласки й на відновленні цієї приязні з Богом, що її посідає кожний чоловік перед гріхом. Крім цього кожний отримує в святій Сповіді спокій совісти, справжню побожність і душевну радість, яку мають ті побожні душі, що відчувають близькість Бога, Його святої ласки. Та й немає також важкої провини, від якої не міг би звільнитися той, хто справді кається й просить прощення. Так само Бог не замикає свого милосердя перед тим, хто би, не видержав в добрі й попав знову в ті самі гріхи та вдруге прийшов, благаючи прощення. Бо так говорить Господь устами пророка Єзекиїла: «...безбожник коли відвернеться від усіх своїх гріхів і заховає всі мої заповіді й зробить усе по закону й справедливості, не вмре, а житиме і я не згадаю його провин, що він учинив.» (Єзек. 18, 21). Подібно каже св. Йоан: «Якщо ми визнаємо наші гріхи, то Господь, що є вірний і справедливий простить нам.» (1 Йо. 1, 9). Або дамо далі: «Дітоньки мої, оце пишу вам, щоб ви не грішили; а коли хто згрішить, заступника маємо перед Отцем, Ісуса Христа, праведника. А Він — це переблагання за наші гріхи й не тільки за наші, але також за гріхи цілого світу.» (1 Йо. 2). Та й бачимо з прикладів Святого Письма, що справді багато людей одержало прощення гріхів, коли дійсно щиро про те просили. Коли ж такого прощення не осягнули, (як ті, що про них Святе Письмо говорить в наведених місцях), то тільки тому що не жаліли за них в своєму серці. (Мт. 12, 31; Євр. 12, 17).

Коли ж знову говориться про деякі гріхи, для яких немає прощення, то це треба зрозуміти, що важко дістати таке прощення, тому що люди не збуджують у собі обридження й жалю за ті провини. То ж не є виною Бога, коли вони самі не жалують, не хотять навернутися із злої дороги й просити помочі в Бога. Подібно, як і недуга стає невилічимою, коли хворий відмовляється прийняти лік так само й ті гріхи не можуть бути відпущені, тому що грішник сам не хоче за них каятися, втікає від Божої ласки, яка всіма способами хоче його навернути. (1 Сам. 2, 25; Мат. 12, 31; Євр. 6, 4; 10, 26).

Про таких людей пише св. Августин таке: «Коли чоловік, який дійшов до пізнання Бога задля ласки Ісуса Христа, ломить братерську любов і воює з ненавистю проти цієї самої ласки, пляма того гріха є така, що він не може впокоритися, щоб прохати прощення, хоч викиди совісти змушують його признати й визнати свою провину.» (Кн. 1, Гом. про Господа на горі. 22, 73).

З другої сторони сила таїнства Покаяння є їй так питома, що без неї немає способу не лише осягнути, але навіть і надіятися прощення гріхів. Бо Ісус сказав: «Кажу вам, та коли не покаєтеся, то всі так згинете.» (Лк. 13, 3). Очевидно, ці слова Спасителя відносяться до важких гріхів, але й легкі гріхи також вимагають каяття. Про те слушно зауважує св. Августин: «Той рід каяття, що його робиться щодня в Церкві задля повседневних гріхів, був би напевно зайвим, якщо би ті гріхи прощалися і без нього».

Суттєві части Таїнства Покаяння

Крім матерії й форми до цього таїнства потрібно конечно ще й інших трьох річей, щоб її можна було прийняти з користю для душі. Тими річами є жаль, визнання гріхів і задоситьучинення або покута. Святий Йоан Золотоустий говорить про каянника таке: «Покаяння доводить каянника до добровільного знесення всього. В його серці є жаль, на устах вигнання, в його ділах покора, або спасенне задоситьучинення.» (Ласки 4.2, 33, п. 5, в. 1,. 40). Як людському тілі, яке складається з багатьох членів, щоб було ціле й здорове, йому не сміє бракувати жодного з тих членів, так само й таїнство Покаяння складається з цих трьох частин. З них дві вимагається абсолютно, щоб таїнство було звершене. Це є жаль за гріхи й визнання їх перед священиком. Якщо бракує третя частина, задоситьучинення, тоді таїнство в своїй суті остає недосконала. Ті три части є так близько зі собою злучені, що вже справедливий, щирий жаль за гріхи включає в собі й бажання визнати їх і постанову поправи. Жаль і постанова поправи включають у собі й охоту визнання гріхів. Та й вкінці постанова задоситьучинення є випливом двох попередніх частин.

Причина, чому ті три части є конечно потрібні до виповнення таїнства Покаяння є та, що ми ображуємо Бога в троякий спосіб: гадками, словами й ділами. То ж самозрозумілою справою є, що, коли ми підчиняємося під судейську владу Церкви, маємо бути готові вжити тих самих середників, якими ми Бога ображували, щоб при їх помочі Його переблагати.

З другої сторони таїнство Покаяння є певного роду відплатою за гріхи, яку грішник приносить Богові. Там вимагається, щоб пенітент хотів дати цю відплату, те задоситьучинення Богові за провини, а нею є щирий жаль за гріхи. Також вимагається, щоб пенітент підчинився священикові, який заступає місце Бога, на те, щоб той відповідно до його провини наложив на нього кару. Тому й каянник мусить ставитися на цей Божий суд і визнати всі свої провини перед священиком. Також він мусить бути готовим понести кару за свої гріхи. Цією карою є покута, що її на нього священик накладає.

Жаль за гріхи, його суть

Тридентійський Собор ось так дефініює цю першу частину таїнства Покаяння: «Жаль за гріхи, це біль душі й відраза до доконаного гріха, з постановою вже більше в майбутньому не грішити. А далі додає: «Той акт приготовляє до відпущення гріхів, якщо йому товаришує довір’я на Боже милосердя й готовість волі робити все, що є конечним, щоби добре відбути таїнство Сповіді.» Ця дефініція вказує ясно, що жаль за гріхи не полягає на тому, що каянник вже здержується від гріха, чи в тому, що каянник готовий змінити життя й зачати нове безгрішне життя, але передусім у актах волі, якими чоловік гидиться гріхів попереднього життя й готов за них покутувати. Цю правду потверджують слова святих, як приміром царя Давида: «Я втомився моїми зітханнями, кожну ніч я обмиваю моє ложе слізьми, ними я обмиваю мою постіль.» (Пс..6, 7). Тому й: «Почув Господь голос мого плачу.» (Пс. 6, 9). Або Ісаія каже: «Господи я здам рахунок перед Тобою з усіх моїх літ у горю моєї душі.» (Іс. 38, 15). Ті слова достатньо об’являють ненависть до поповнених гріхів і відразу до минулого гріховного життя.

Але цього жалю не мусимо виказувати назовні, тобто не мусимо його нашими змислами досвідчувати, чи відчувати. Жаль це внутрішній акт волі людини, що обнімає в собі відразу й ненависть до доконаного гріха. Бо де так висловлюється про нього Святе Письмо: «Доки о Господи (каже Давид) носити мені страх у моїй душі, журби в моєму серці?» (Пс. 12, 2). Значить у тій частині душі, яка є осідком почувань «любови, ненависті, страху будиться почування ненависті до доконаного злого діла. Під впливом того почування люди часом показують назовні стан своєї душі, чи плачем чи в який інший спосіб. Ось приміром про такі зовнішні ознаки жалю за гріхи говорить Святе Письмо, коли розказує про каяття двох міст Тира й Сидону, які на знак жалю й покути постили, посипали голову попелом і одягалися у старі одежі. їх подає Ісус як приклад правдивого каяття, а гірко дорікає жидівським містам Хорозінові й Витсаїді, які не хотіли каятися, хоч до цього Він взивав їх своїми проповідями (Мат. 11,21; Лк. 10 13).

Правдивий жаль має також у нас назву «сокрушення серця». Це порівняння взяте з мертвої природи, бо як твердий камінь, ударений якимсь ще твердішим предметом крушиться, так само й серця грішників закаменілі гордістю, крушаться під ударами щирого жалю. Проте, й жоден інший жаль, чи на вид утрати якоїсь найдорожчої особи, чи майна чи слави, чи чого не будь іншого не можна назвати сокрушенням серця. Такий жаль чоловік може збудити лише на вид утрати ласки Божої, на вид утрати невинности дитини небесного Отця. В святому Письмі говориться про сокрушення серця, тому що в ньому серце вживається часто в розумінні — волі, задля подібності їхніх функцій. Бо, як серце є принципом руху в тілі задля обігу крові, без якого тіло не могло б утриматися при житті, так само й воля управляє всіма силами людської душі.

Отці Церкви називають деколи жаль — пробиттям серця, бо подібно як лікарі проколюють рану, чи якийсь наріст, струп, щоб з нього вийшла сукровиця, гнійна теч, так само и жаль начеб відчиняв у нашій душі отвір, щоб з нього вийшла смертельна отрута гріха. Подібно й пророк закликає жидівський народ до покаяння кажучи, щоб він роздирав свої серця, щоби випустити з них отруту гріха: «Та ще й тепер говорить Господь: Обернітся до мене всім серцем у пості, в плачі й у жалі. Роздирайте ваші серця, а не вашу одежу й наверніться до Господа Бога.» (Йоіл 2, 12).

Якості Жалю

Жаль за гріхи повинен бути найбільший, майже безмежний. Це виходить із того, що щирий жаль це акт любові до Бога, який походить зі синівського страху. Проте, й мірилом жалю повинна бути любов. А тому, що наша любов до Бога повинна бути якнайбільша, то ж і жаль наш за гріхи повинен збуджувати в нашій душі величезний біль. Ми маємо любити Бога понад усе, то ж ми повинні ненавидіти понад усе й те, що нас від Нього віддалює. Святе Письмо дає на те дока3, коли вимагає він нас, щоб ми любили Бога понад усе: «Любитимеш Бога свого всім серцем твоїм і всією душею твоєю І всією силою твоєю.» (Второзак. 6, 5; Мат. 22, 37; Лк. 10, 27). А з другої сторони каже, щоби ми жалували також із цілого серця за гріхи: «Оберніться до мене цілим серцем...» (Йоіл 2, 12).

Як Бог є найвищим і найпершим добром, що Його маємо любити, так само й гріх є найбільшим і найпершим злом на світі, що його повинні всі люди як найбільше ненавидіти. Тож і ця сама рація, яка зобов’язує людей до найвищої любови до Бога, зобов’язує їх також до найвищої, найбільш глибокої ненависті гріха. Як любов до Бога має бути вища понад усяку іншу річ, так само не вільно грішити, хоча б і гріх мав врятувати нам життя. Так навчає нас сам Спаситель, кажучи: «Хто любить свого батька, або матір більш від мене, не є мене гідний.» (Мат. 10, 37). «Хто хоче спасти своє життя, той його погубить, хто ж погубить своє життя задля мене, той його знайде.» (Мат. 16,25). Як любов Бога не знає жодних границь, тому що мірилом любови до Бога є любити Його безмірно, каже св. Бернард (Любов Бога 1) — так само й ненависті до гріха не можна покласти ніякої границі.

Любов Бога має бути як найбільше жива й совершенна, щоб виключала всяке занедбання й лінивство. Второзаконня (5 Кн. Мойсея) каже таке: « ... і ти знайдеш Його (Бога) якщо шукатимеш Його всім серцем і всією твоєю душею...» (Втор. 4, 29). А пророк Єремія: «І шукатимете мене, та й знайдете, як тільки шукатимете мене всім серцем вашим.» (Єрем. 29, 13).

Та хоч і часом наш жаль не є такий совершенний, все таки він може бути правдивий і послідовний. Деколи речі змислові, якийсь біль, чи втрата дорогих осіб зворушують людину далеко більше, як вид гріхів. У сучасних людей рідко трапляється, щоб гріх зворушив їх аж до сліз. Про цю правду говорив вже св. Августин: «Не має в тебе християнської любови, коли плачеш над тілом, якого оставила душа, а не плачеш по душі, яку полишив Бог. (Слово 41,6). А добре було б часом зворушитися аж до цієї міри станом нашої душі, позбавленої Божої ласки, мертвої, відданої на ласку й неласку Диявола. Приклади на такий щирий жаль маємо в святому Письмі, як приклади міст Тира й Сидону (Мат. 11, 21), Ниневії (Йона 3, 5); царя Давида (Пс. 6, 7), Марії Магдалини (Лк. 7, 37), св. ап. Петра (Мат. 26. 75), які плачучи щиро над своїми гріхами, одержали від Бога прощення всіх провин.

Доброю справою є збуджувати в своїй душі жаль за кожний важкий гріх із осібна, як про те говорить пророк Єзехія: «Я здам звіт із усіх моїх літ перед Тобою в болізні моєї душі...» (Іс. 38, 15). В той спосіб чоловік, що точно переходить перед Богом свої вчинки, здає собі справу зі своїх немочей, та й тим самим може скоріше поправитися, зарадити цьому пізнаному злу. Так само радить робити й великий учитель духового життя св.

Августин кажучи: «Грішник нехай розважає властивості свого гріха відносно до місця, до часу, якості й особи.» (Правдиве й фальшиве каяття 14).

Страшний є стан нашої душі, коли точно пізнаємо всі її хиби й недомагання, але не повинен наповняти нас зневірою, бо Боже милосердя й любов до грішників є безконечні. Бог, що бажає нашого спасіння й нашого вічного щастя, не буде стягатися з прощенням наших провин, але з батьківською любов’ю вийде кожному назустріч, як той євангельський батько вийшов назустріч своєму блудному синові, й приверне назад до всіх прав дитини й батьківської любови. Бог запевняє всіх грішників устами свого пророка Єзекиїла: «...не пошкодить беззаконникові його беззаконня, коли він навернеться від свого беззаконня.» (Єзек. 33, 12).

Чого вимагається від правдивого жалю?

Першою умовою правдивого жалю є ненависть і обридження до всіх наших гріхів. Якщо ми ненавиділи би лише деякі з наших гріхів, тоді наш жаль не був би правдивим, спасенним, але фальшивим і удаваним, як про те говорить св. Яків: «Якщо хтось заховає увесь закон, а згрішить у одному станеться в усьому винуватий.» (Як. 2, 10).

Жаль мусить мати в собі постанову визнати свої гріхи перед священикам і волю спокутувати їх. В ньому мусить включатися сильна й щира постанова змінити своє життя, як про те виразно говорить Господь устами пророка Єзекиїла: «Ба й безбожник, якщо відвернеться від усіх своїх гріхів, які творив, і виповнить всі мої постанови й усе чинитиме по закону й по справедливості, не вмре, а житиме.» (Єзек. 18, 21). Усі його проступки, що їх накоїв, не вичислить йому; по справедливості, яку чинитиме, він буде жити. Хіба ж люфа мені смерть безбожника, а не те, щоб він завернув зі своєї дороги й жив?» (Єзек. 18, 22). «Повідкидайте ж. від себе всі ваші гріхи, що ви ними грішили й створіть собі нове серце й новий дух, а тоді чого ж би вам умирати доме Ізраїлю? Бо мені не люба смерть того, хто мусить умерти, говорить Господь Бог, оберніться ж і вийте!» (Єзек. 18, 31). Так само й говорить Ісус, коли відпускав грішників, увільняючи їх від гріхів: «Йди й не гріши більше.» (Йо. 8, 11); чи до розслабленого: «Ось ти подужав, не гріши ж більше...» (Йо. 5, 14).

Зрештою, щоб жаль був правдивий і щирий, мусить включати в собі відразу де доконаних гріхів рівночасно з постановою вже більше ніколи не грішити. Подібно як той, що хоче знову відзискати втрачену приязнь свого приятеля, мусить найперше жаліти за кривду, що йому заподіяв, а опісля мусить старатися, щоб більше його не образити яким новим учинком. Із ними мусить іти в парі й послух заповідям Божим; бо справедливим є вимагати від кожного, що є під законом, щоби він сповняв ті закони. Проте, якщо хтось матеріально скривдив другого, чи знеславив когось є зобов’язаний в якийсь спосіб цю кривду направити: чи віддавши вкрадене добро, відкликавши свої слова, направити неславу.

Не менше важною умовою щирого жалю є те, щоб чоловік цілковито дарував всім кривдникам, що його несправедливо скривдили на тілі, майні чи славі. Бо того вимагає Господь і то дуже виразно кажучи: «Як ви прощатимете людям їхні провини, й Отець ваш небесний простить вам ваші провини. Як же ж не будете прощати людям, ні Отець ваш небесний не простить вам ваших провин.» (Мат. 6, 14).

Користі зі щирого жалю й спосіб як його збуджувати

Користі правдивого, щирого жалю є дійсно великі. Бо інші добрі діла, як милостиню, молитви, пости й тим подібні Бог може часом відкинути (коли приміром грішник, без ласки освячуючої їх виконує), підчас коли щирого жалю Господь ніяк не може відкинути. Він є йому завжди милий, хоча б не знать який грішник жалував. Тому що якраз тим жалем чоловік відвертається від гріха, від створіння, а звертається до Бога, до своєї першої й останньої ціли. «Серця сокрушенного», каже псальмоспівець, «і упокореного Бог не відкине.» (Пс. 50, 19). Як лише чоловік збудить такий щирий жаль у своєму серці, добрий Господь сейчас прощає йому його гріхи: «Я виявив мій гріх перед Тобою й не покрив моєї несправедливості. Я сказав: признаюся перед Господом у проступках моїх, а Ти... Ти простив несправедливість мого гріха.» (Пс. 31, 5). Ту правду потверджує нам також приклад 10 прокажених, що очистились ще поки дійшли до жерців, які мали ствердити, що вони вже не мають більше на собі прокази. (Лк. 17, 14). З того виходить, що правдивий, щирий жаль має таку велику силу, що задля нього Господь прощає всі навіть найтяжчі гріхи.

Тож добре було б нам пізнати в який спосіб можна його найлегше збудити, щоб, як часом не буде близько священика, могти на випадок смерти рятувати свою душу, чи душу ближнього від вічного прокляття. Найперше потрібно застановитися, хто й кого образив? Чоловік, немічне у всьому від Бога залежне єство, того всемогучого, всесовершенного Бога, що може кожної хвилини покарати нас карою пекла. Й той же Бог, не тільки страшний суддя, але він заразом найкращий наш Отець, який нічого не пожалів для нас, бо віддав за нас навіть свого одинокого Сина, щоб рятувати нас і в той спосіб показати нам свою безмежну, божеську любов. Вистарчить глянути на хрест і на ньому розп’ятого Спасителя, одинокого Божого Сина, що є чимсь одним із Богом-Отцем. і Він, друга Особа Божа з любови до нас віддався на такі страшні муки. І задля тої безмежної. Божої любови нам треба бридитися гріхів, що задля них ми відкинули Божу любов і прихилилися до створіння. Пізніше треба благати в Бога ласки, щоб поміг нам визнати ті гріхи перед своїм заступником і спокутувати їх, як тільки Йому подобається. А передусім треба просити в Бога ласки вже більше не грішити, не попадати в ті самі провини. Потрібно збудити в собі постанову, радше понести найбільші навіть муки, навіть і смерть, як образити того доброго, небесного Отця, що так дуже нас полюбив.

Користі з Таїнства Покаяння й конечність

Щирий, совершенний жаль, нищить наші гріхи, але хто знає, якої сили Господь вимагає від нього? Може Бог хоче, щоб він був такий, щоби міг дорівняти величині гріха? Тоді хто з людей зможе бути певний, що він осягнув той степінь совершенного жалю, якщо тільки такого жалю вимагав би Бог, як умову прощення доконаних провин. Тому й Господь у своєму милосерді підшукав нам легшу, а тому певнішу дорогу до спасіння. Він віддав святій Церкві ключі до Небесного Царства, значить дав їй владу впускати до нього тих людей, яких вона узнає гідними Божої нагороди.

Ісус установив таїнство Покаяння, в якій грішник стає перед представником церковним, визнає свої провини перед самим Богом і в нагороду за те, коли він жалує за них, має сильну волю з них поправитися й уже більше не грішити, дістає звільнення від усіх своїх провин, хоч може й не збудив за них совершенного жалю. Силою цієї власти, що Спаситель дав Церкві, священик прощає грішникові всі його гріхи й іменем Бога запевняє, що він вільний від усякого бруду «гріха, гідний доступити вічного щастя в небі.

Флорентійський Собор своїми постановами потвердив цю правду, так що жодного сумніву не може бути в тій справі. Та не лише ця користь міститься в таїнстві Сповіді. Крім неї є ще інша, природно-психологічного характеру. Досвід вчить нас, що ті люди, які вели життя, повне гріха, коли виявили свої діла, чи свої гадки якомусь мудрому приятелеві й послухали його поради, мали певного роду підтримку в пізніших своїх покусах. Подібно річ мається й у таїнстві Сповіді, вже поминувши те, що встид задля визнавання своїх нечесних діл перед священиком повздержує людину від гріха, коли прийде покуса. Бо якщо вже виявлення своїх таїн перед приятелем запевняє поміч, то ж що доперва виявлення наших немочей перед самим Богом, що є не тільки найкращим приятелем, але й всемогучим Єством. Який не лише прощає нам ті гріхи, але в нагороду за нашу щирість, за наше упокорення обіцяє послати свою поміч, боронити нас від гріха й охороняти душу від зла, а за тим і від вічної загибелі. В цьому таїнстві укрив Ісус лік на всі рани, завдані гріхом, а заразом всі конечні середники, які мають нам помогти здобути конечні чесноти. В таїнстві Сповіді знайдуть усі безліч Божих ласк, які поможуть їм не лише набути ті сили душі (чесноти); але також розвинути їх і довести до такої досконалості, як їх бачимо в деяких святих. Бо як яка не будь фізична праця, стало виконувана розвиває м’язи, аж до совершенности, яку людське тіло може осягнути, так само й щоденна вправа, довершувана за Божою поміччю, помагає чоловікові довести до звершення відповідну силу його душі.

Та й у суспільному житті має це таїнство вартість, хоч її ще й досі не доцінюється достатньо. Якщо не було би таїнства Сповіді, тоді найперше в людських душах було б повно гріховного бруду, повно тайних пристрастей, які наразі оставали б укриті й ждали б догідної хвилі, щоб вибухнути! Бо неможливою справою було б для людської, змислової природи через ціле життя держати в собі замкнені пристрасті. Що ж тоді сталося б, коли б було більше таких людей, які через цілий час душили те все в собі, а нараз прийшла б хвилина, в якій вони б могли безкарно задоволити всі свої окриті бажання? Інакше мається справа, коли чоловік може що якийсь час очистити свою душу від тих тайних бажань, коли може їх позбутися: й у той спосіб скріпити свою душу, начеб впустити до неї трохи світла Божої ласки. А далі встид визнавання своїх тайних бажань, також помагає відганяти їх із своєї душі тоді, коли вони надходять. Проте, ж таїнство Сповіди, це наче служба здоров’я, яка уважає на те, щоб заховати чистоту душі, а з нею й її надприродне здоров’я — Божу ласку.

Природа Таїнства Сповіді

Таїнство Сповіді очеркують так: це визнання гріхів у таїнстві Покаяння на те, щоб одержати прощення гріхів силою власти Церкви, що може їх відпускати, чи задержувати (силою власти ключів Небесного царства).

Таїнство Сповіді називається «оскарженням», чи визнанням гріхів, бо як грішники з певною гордою радістю допускаються гріха, так бажаючи одержати прощення, мусять із упокоренням і болем визнати їх перед представником Церкви й Христа, священиком. «Бережися від тих, що радіють» злу й ледарством веселяться...» (Притчі Сол. 2, 14). Сповідь називається оскарженням тому, що чоловік визнаючи їх, наче хоче покарати їх у собі самім. Визнаємо гріхи, щоб одержати прощення; в той спосіб Трибунал Церкви, чи Суд Церкви різниться від людських судів, бо в цих останніх у слід за визнанням вини йде кара. В Церкві Христа в слід за визнанням: гріхів іде прощення провин, пробачення образи Бога. св. Августин говорить так про це таїнство: «Сповідь це є об’явлення таємної хвороби, зроблене в надії на одержання прощення.» (Промова IV на слова Спасителя). А св. Григорій: «Визнання гріхів є відкинення, обридження гріхів.» (Гомілія 40).

Найважнішою однак правдою про це таїнство є та, що Ісус Христос установив її одиноко для нашого добра. Він, що як всевідучий Бог і наш Творець знав нашу природу, установив його в своєму безмежному милосерді» на те, щоб нам помогти й щоб воно рятувало нас на тій важкій дорозі до Бога. Він по своєму воскресінні з’явився апостолам і дунувши на них: сказав: «Прийміть Святого Духа, кому відпустите гріхи, відпустяться їм, а кому задержите, задержаться.» (Йо. 20). В той спосіб Він установив, священичий уряд і дав апостолам цю судейську владу. Тут ужив Ісус тих самих слів, які сказав до апостолів, коли воскресивши Лазаря, казав їм розв’язати його від його уз: «Розв’яжіть його й пустіть, нехай іде.» (Йо. 11, 44). А св. Августин так вияснює ці слова: «Священики можуть ще більше вчинити, можуть милосердитися над багатьма, що визнають гріхи, яким вони відпускають провини. Господь дав апостолам вдасть розв’язати Лазаря, якого Він воскресив, показуючи в той спосіб, що Він уділив священикам владу розв’язувати (відпускати) гріхи. До того належить також те, що тим, які вилікувались від прокази в дорозі, приказав, щоб показалися священикам і підчинилися їхньому осудові.» (Лк. 17, 14). Проте, тому що Ісус уділив апостолам владу прощати й задержувати гріхи, тим самим установив їх суддями в тій справі. З другої сторони ніхто не може судити: про якусь справу, коли її не знає, коли ніхто йому її не роз’яснив (Тридентійський Собор), тому й ті що хотять одержати прощення своїх гріхів, мусять їх виявити священикові. Вони мусять розказати йому точно про все, тобто про кожний гріх із осібна, як також їхнє число й обставини, бо вони можуть збільшувати чи зменшувати його злобу.

В святій Церкві існує що до того вже стара практика. Вже від податків її існування грішники визнавали свої гріхи й у той спосіб осягали прощення. Очевидно не все було точно означено, тобто скільки разів у житті можна було сповідатися й яку покуту можна закладати. Сама ж практика святоє Сповіді є так давня, як давньою є Католицька Церква.

Згідно з установою того таїнства Церква установила певні обряди цього таїнства, які є в дусі її установлення й її суті. Вони мають служити до піднесення її вартості назовні, приготовити й розположити серця каянників, а вкінці розпалити побожність у їхніх серцях, щоб могли як найкраще її прийняти. Тому з якою покорою й яким жалем повинні ми приступати до цього таїнства Божого милосердя, в якій можемо помиритися з нашим небесним Батьком? В ній можемо перепросити Його за всі наші гріхи, осягнути знову Його ласку: ласку бути дітьми відвічного Бога, братами Його Сина Ісуса Христа.

Конечність Таїнства Покаяння

Ніхто навіть і не сумнівається про конечність таїнства Покаяння. Не говоримо про грішників, що мають на душі важкі гріхи, для яких без цього таїнства є замкнене вічне щастя. Але вже навіть коли взяти під увагу тих людей, що мають на душі лише легкі гріхи, то й для них вона є конечна як середник самопізнання, допомагаючий їм до духового життя й до поступу в чеснотах. Цю конечність таїнства Покаяння зобразив Ісус Христос по-мистецьки відданням Церкві «власти чи радше ключів до Небесного Царства.» (Мат. 16, 19).

Бо як ніхто не може ввійти до зачиненої кімнати, коли не має когось, хто би йому ті двері відчинив, так само ніхто не може дістатися до Небесного Царства, коли немає священика, який би силою церковної власти відчинив йому ці двері. Так само той, хто має ключі до того Царства, може перешкодити дістатися там чоловікові негідному, до того Царства не покликаному. Тому й св. Августин каже: «Нехай ніхто не вимагає, щоб міг каятися тайно, перед Господом, кажучи, Господь, який має мені простити, знає, що діється в моєму серці. Тоді б даремне було сказано: Те, що розв’яжете на землі, розв’яжеться й на небі? Чи ж без причини віддано церкві Божій ключі?» Подібно й св. Амврозій: «Хто ж отже, краще почитає Бога, чи той, що повинується Його заповідям, чи той, що їм противиться? Отже, Бог приказав повинуватися своїм посланцям, та й роблячи те, ми дійсно віддаємо честь одному Богові.» Це написав св. Амврозій, поборюючи єресь Новатіянів, що казали: один Бог може відпускати гріхи.

Як уже знаємо це таїнство виразно установив Ісус Христос. Про її конечність і зобов’язуючу силу вчить нас Лятеранський Собор, що зачинає свій канон словами: «Кожний чоловік, обох полів...». Проте, ніхто не є звільнений від закону, який накладає обов’язок сповідатися, коли дійдеться до вживання розуму. Тут отже, Собор не в’яже закону з літами, кажучи лише загально, як тільки хто дійде до вживання розуму. Загально ввійшло в життя, що діти, коли вже можуть відрізнити зло від добра, мають обов’язок сповідатися зі своїх гріхів. То ж: рівночасно з тою хвилиною, коли дитя вже може пізнати, тобто зрозуміти, що є добре, а що зле й у той спосіб само рішати про своє вічне щастя, воно повинно й мусить уживати того ліку, що його установив Ісус для заховання, чи радше для осягнення вічного щастя, неба.

В тому самому каноні постановляє Собор, коли належить приступати до таїнства, щоб заховати церковну заповідь, яка зобов’язує під важким гріхом. Там кажеться: що принайменше раз у рік вірні повинні сповідатися. Очевидно, цього вимагається як чогось найменшого, щоб принайменше раз у рік чоловік здав собі рахунок зі свого життя й помирився з Богом. Самозрозуміле, що кожний у своєму власному інтересі зобов’язаний приступати до таїнства Сповіді тоді, коли йому грозить смерть, чи із-за важкої хвороби, чи з огляду на якусь небезпечну виправу, чи задля чогось іншого. Це саме треба робити, коли боїмося, що як не висповідаємося, забудемо якийсь гріх. Ми вправді не маємо обов’язку сповідатися з забутих гріхів, бо це було б важко чоловікові. Все таки силою таїнства Сповіді дістаємо прощення тих гріхів, які визнаємо перед священиком. Якщо хтось забув якийсь гріх, то він одержує його прощення: однак на ньому важить обов’язок, при найближчій Сповіді визнати його перед священиком: очевидно, коли по совісному іспиті совісти, його собі пригадає.

Властивості Сповіді

Сповідаючися потрібно заховати всі приписи, які в імені Бога свята Церква установила. Деякі з них є конечні, інші знову не так дуже конечні.

Сповідь передусім мусить бути ціла, або повна. Значить кожний, що хоче дістати прощення всіх своїх гріхів, мусить визнати всі важкі гріхи перед священиком. Що знову до гріхів легких, тому що вони не позбавляють нас ласки Божої, то їх можна опустити, як те виходить із практики праведних людей, хоча є дуже доброю справою із них також сповідатися. Ми маємо багато інших способів, якими можемо нашу душу звільнити від них. Знову ж гріхи важкі мусимо визнати точно всі й кожний з осібна, навіть найбільше таїнстві й то рівночасно з точним по можності числом, обставинами, що обтяжують чи облегчують гріх. Про те вже віддавна навчає свята Церква, ось приміром св. Амврозій каже таке: «Нікому не може бути прощено, коли він не визнав своїх гріхів.» (Рай 14, 71); а св. Єронім коментуючи Екклезіяста вчить так само: «Кого тайно угриз диявольський змій, той є заражений отрутою гріха, чого ніхто не знає. Якщо отже, він змовчить і не робитиме покути, якщо не покаже своєї рани перед приятелем і вчителем, що в язиці має спромогу його вилічити, не зможе бути для нього корисним. (До Еккл. 10). А св. Кипріян у своїй промові «Про тих що відпали: «Також і ті, які не мають на собі злочину приношення жертви (божкам), ані не апостазували, мусять у жалі висказати цей гріх перед священиками Бога.» То ж як це наглядно видно, всі вчителі Церкви однаково висловлюються про обов’язок визнання всіх своїх гріхів перед священиком, коли хочеться доступити їхнього прощення.

В приготуванні до Сповіді, тобто в іспиті совісти, кожний мусить доложити якнайбільших старань, таких самих, як докладає в справах великої ваги. Кожний повинен старатися всіма своїми силами вилічити рани душі, викоренити важкі гріхи, але треба згадати й обставини гріха, що можуть збільшити чи зменшити провину. Ось приміром, як хтось убив когось, то мусить сказати чи зробив це вмисно, чи може не добровільно. Далі, чи вбив світського чоловіка, чи священика; чужого, чи може своїх родичів, тому що гріхи різняться з огляду на обставини. Так само як хтось щось украв, то коли це була лише маленька сума гроша, буде інший гріх, коли велика сума — інший. Зрештою навіть маленька сума гроша, коли її хтось украв від бідака, збільшить провину. Коли знову хтось вкрав у церкві, чи церковне добро, поповнює гріх святотацтва. Так мається справа з кожним гріхом.

Конечною справою є визнати всі гріхи. Бо коли хтось постановляє собі визнати тільки деякі гріхи, інші ж затаїти, тоді, якщо вони є важкі, не доступає прощення гріхів. І не то що не відзискує ласки Божої, але ще й додає до своїх попередніх гріхів новий гріх, гріх святотацтва. Такий чоловік мусить у слідуючій Сповіді визнати всі свої важкі гріхи з попередньої Сповіді, той гріх, що його затаїв, як також цю обставину, що він затаїв в попередній Сповіді. Сповідь має показати священикові, як ми думаємо. Проте, ми маємо сказати про ті гріхи, що про них знаємо певно, як про певні, що до інших, про які сумніваємося, маємо подати як сумнівні. Також належить уважати, щоб різними оповіданнями не зменшувати своєї вини, чи не старатися ними затемнити нашу вину. В тому випадку Бог вимагає від нас, щоб ми були щирі, бо Він і так знає наскільки ми згрішили, й ті всі викрути нічого нам не поможуть.

Само зрозуміло, що належить похвалити тих, що про деякі гріхи, головно проти шостої заповіді висловлюються дуже скромно. При них не треба задовго розводитися. Вистарчить сказати ясно про гріх і обставину, що зміняють деколи навіть природу гріха й те вистарчить. Тому що Сповідь має бути таїною — секретною, не вільно сповідатися при помочі когось другого (перекладача), чи при помочі листа, тому що тоді гріхи можуть вийти на яв.

Треба докладати всіх старань, щоб якнайчастіше приступати до цього таїнства й очищати свою душу від гріхів. Бо немає нічого кращого для душі в гріхах, як очистити її від них і в той спосіб звільнити від того тягарю, що її давить. Проте, й така важність таїнства Покаяння. Воно приносить полегшу й спасіння душам прямуючим до Бога серед цього зіпсутого світу, що своїми засідками старається звабити до себе людські душі на те, щоб їх погубити. Тому й дивним є, що люди мало дбають про це так спасенне таїнство. Вони щодня обмивають своє тіло водою щоб воно було чисте, а не дбають про свою душу, полишають її не раз цілими літами, щоб вона потопала в брудах гріха.

Служитель Таїнства Покаяння

Служителем того таїнства є священик, який має звичайну або делеговану владу розгрішати від гріхів, оскільки на те дозволяють церковні закони.

З цього видно, що замало мати чиновну — священичого чина владу, а що до цього потрібно ще мати юрисдикцію. Цей закон виводить свята Церква зі слів Ісуса Христа, що сказав до апостолів: «Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, а кому задержите, задержаться.» (Йо. 20, 23). Очевидно Господь не звертався цими словами до всіх людей, але тільки до своїх апостолів і до всіх тих, що мали послідувати їм у їхньсуиу чині. Тому ж однак, що кожна ласка спливаюча на каянника в цьому таїнстві, випливає від голови Церкви Ісуса Христа на членів Його містичного тіла, з логічною послідовністю виходить, що лише ті мають право уділяти ці ласки в таїнстві Покаяння, що мають право покликати Його Тіло на престоли. І вірні, що їх служитель узнав гідними одержати відпущення гріхів, можуть рівночасно приступати й до другого таїнства, в якій можуть участувати в Господній Трапезі, приймаючи Його Тіло й Кров.

Старі рукописи й пам’ятки доказують наглядно, якою почестю окружали давні християни цю величну владу звичайного священика. Дуже точно було оприділено, щоб жоден зі священиків, чи навіть єпископів не посмів уділяти таїнств там, де сягала влада іншого, без позволення того ж. Від цього закону звільняла лише виразна конечність (приміром: коли хтось умирав). Знову ж єпископ мав право наставляти служителів, священиків по місцях де знаходилися громади християн: «На те полишив я тебе в Криті, щоб ти останнє довів до ладу й настановив по всіх городах пресвітерів, як я тобі повелів.» (Тит. 1,5).

Щоб, однак, рятувати людину, якиа знаходиться в небезпеці смерти й не має близько пароха села чи міста, Тридентійський Собор постановив, що кожний священик має право уділити такому чоловікові таїнства Покаяння. Це все зроблено на те, щоб вмираючому забезпечити вічне спасіння, якого той не міг би осягнути, коли б Собор не уділив у цьому випадку кожному священикові юрисдикції, тобто власти відпускати гріхи. В цьому випадку також свята Церква дає владу звільняти від усякої клятви, суспензи і всіх інших церковних цензур.

Крім священичої власти й юрисдикції вимагається від священика, щоб він мав крім священичої власти й юрисдикції вимагається від священика, щоби він мав ще широку, теольогічно-моральну освіту, коли хоче справді добре уділяти цього таїнства людям. Сповідник мусить мати широкий досвід, бо в цьому уряді він є рівночасно суддею й лікарем. Як суддя він мусить знати в який спосіб найкраще й найлегше видобути від каянника його провини, зробити різницю між ними, сортувати їх відповідно до категорій, до важкості, згідно з їхніми предметами, якістю і т.п. Як лікар рівно ж він мусить знати, який лік дати на цю хворобу? Як найкраще й найскоріше можна звільнити душу від рани завданої гріхом і як попровадити її в дальшому житті й як захоронити її від засідок диявола й гріха. Тож і не диво, що коли вірні вибирають собі сповідника, повинні старатися знайти такого, щоб міг певно попровадити їх на дорозі життя, бо в цьому випадку йдеться про найважнішу річ у світі, про спасіння їхньої безсмертної душі.

Закон секрету (таїни)

Тому, що всі бажають щоб їхні провини остали назавжди таїною й ніколи не вийшли на світло денне, свята Церква йдучи за гадкою свого основника Ісуса, наложила на сповідників обов’язок заховання секрету — таїни. Вона накладає на священика страшні кари, якщо би той посмів виявити що не будь зі сповіді. Так приміром уже Лятеранський Собор каже: «Вважай священику, щоб ти ніколи ні словом, ні знаком, ні яким-небудь середником не виявив грішника.»

Установи нормуючі Сповідь

Дуже часто приходиться в Сповіді мати таких людей, що літами, а то часом і десятками літ не сповідалися. Вони очевидно ледве чи пригадують собі всі гріхи, що їх поповнили через так довгий час. Таким людям потрібно ще більше старатися помогти, бо вони вже від довшого часу хворіють, а найгірше є те, що вони самі не знають цього. Головною справою в тих людей є те, щоб вони могли збудити жаль за гріхи й постанову вже більше не грішити, в гріхи не впадати.

Коли ж священик побачить, що каянник поволі збуджує в собі ці акти жалю й постанови поправи, повинен його упімнути, що він має тепер подякувати Богові за цю велику ласку, що помагає йому назад повернутися до вибраного стада; та й що він повинен заразом просити про дальші ласки, які б заховували його в майбутньому житті від гріхів, як також про ласку видержання в добрі. Також священик повинен його повчати: застановлятися щодня над таїнством страстей Христа, старатися наслідувати Спасителя й збуджувати в своєму серці любов до Нього. Таке розважання помагає чоловікові проганяти диявольські намагання, побіджувати засідки ворога — диявола. Застанова над відвічними Божими правдами й вогонь Божої любови, що з них випливає може відновити й зміцнити ослабленого гріхами духа.

Як священик побачить, що каянник не має щирого жалю за гріхи, нехай старається довести його принайменше до бажання такого жалю, а вже таке намагання збудити щирий жаль за гріхи спонукає небесного Отця післати йому той щирий жаль.

Священик мусить передусім старатися зломити гордість тих каянників, які в Сповіді тільки намагаються оправдати свої гріхи. Ось приміром, деякі сподіваючись зі своїх гріхів гніву нарікають на других, що вони їх до гніву приводять. Священик має вказати такому чоловікові, що причина його гнівливості не лежить у других людей, але в гордості його власного серця, яке старається завжди тільки себе самого,оправдати. Начеб він міг бути лагідним, коли б його ніхто не зачіпав, чи якби всі його Поважали. Дійсно такого чоловіка ледве чи можна, зачислити до правдивих християн, бо якраз із тих нагод повинен християнин користати й зносити ті всі людські прикрості, наслідуючи в цьому приклад нашого Спасителя, який терпів навіть не видаючи стогону. Він повинен старатися направити своїх кривдників, напровадити їх на дорогу правди, а не злоститися на них.

А вже найбільш небезпечна провина є тих людей, які задля фальшивого встиду не відважуються визнати деяких своїх гріхів. Священикові треба довести їх до такого визнання, вказуючи найперше, що вже запізно встилатися гріха, коли ми вже його допустилися. Треба було встилатися його перед тим і не робити зла. Далі, належить вказати нате, що визнання гріха не є нічого злого, воно є радше певного роду геройством, бо в ньому ми поборюємо найбільшого нашого ворога, наше власне самолюбство, яке не позволяє нам пізнати нас самих такими, якими ми є в дійсності. Можна також вказувати на те, що каянник не є одиноким у світі грішником, але що таких грішників як він повний світ.

Є знову такі, що або не доложили старань застановитися над своїм життям, або так давно не сповідалися, що не можуть собі пригадати всіх гріхів, а то навіть не можуть зачати сповідатися, бо як кажуть не пригадують собі гріхів. Таких треба навчати, що найперше належить приступити до Сповіді тоді, коли вже жалують за свої гріхи. А щоб вони могли за них жалувати, треба найперше собі їх пригадати. Так належить робити ще, поки вони прийдуть до Сповіді. Коли ж однак такий чоловік уже почне сповідатися, тоді священик мусить доложити всіх старань, щоб разом із ним перейти всі гріхи, щоб він їх собі пригадав. А опісля разом із ним збудити жаль за ті провини й у той спосіб помогти йому добре відбути сповідь.

Священик зрештою сам може пізнати, чи може таких неприготованих людей трохи скартати й відіслати назад, щоб найперше приготовилися до сповіді, тобто пригадали собі гріхи й тоді щойно йшли сповідатися. Коли ж однак завважить, що такий чоловік не прийде вже до сповіді, тоді повинен використати тої трішки доброї волі каянника й разом із ним спів працюючи відбути сповідь. Лише нехай опісля упімне його, щоб він на другий раз уже краще приготовився. Трапляється й таке, що деколи хтось забуде сказати якийсь гріх. Він не повинен журитися, бо Господь прощає йому цю провину, яку він забув, тому що Він не вимагає від людини чогось більше, як він може дати. Є однак звичай, що такі люди сейчас вертаються і доповняють свою сповідь. Деякі знову бояться, чи встилаються людей, щоб вони не думали, що в них є якийсь надзвичайний гріх, коли вдруге мусять сповідатися. Деякі противно з іншого огляду не хотять повернутися, а саме, щоб люди не казали, що вони за дуже побожні. Таких людей священик має навчати, що чоловік не має такої доброї пам’яті, щоб міг завжди усе затямити, Проте, нехай не встилаються ще раз прийти, коли забули щось сказати.

Дефініція й властивості задоситьучинення

Третя частина Сповіді це задоситьучинення. Ця частина не раз давала нагоду ворогам Церкви викликувати незгоду між її вірними.

Задоситьучинення це є повне заплачення того, що хтось був винен. Тому що в Сповіді каянник при помочі освячуючої ласки примирюється з Богом, тож задосить учинення в ній буде значити віддання Богові цієї честі, яку він зневажив своїми гріхами. Так само як задосить учинити якомусь чоловікові значить звернути йому те, чого ми його позбавили, так що його серце розгніване на нас має досить, є знову задоволене.

А тому що в задосить учиненні Богові можна розрізнити різні степені, Проте, й можна вказати на різні способи цього задоситьучинення. Найвищий спосіб задоситьучинення був би той, коли б чоловік міг віддати Богові те все, що по справедливості вирівняло б кривду нанесену гріхом. Таке повне задоситьучинення за гріхи людства віддав Богові лише Його одинокий Син Ісус Христос, коли не хресті спокутував за гріхи цілого світу. Ніхто з людей не міг віддати такого задоситьучинення Божій справедливості, тож як каже Святе Письмо: «Він є вблаганням за наші гріхи; не тільки за наші, але й за гріхи цілого світу.» (1 Йо. 2, 2) . Муки й смерть Спасителя на хресті — це є одинока відплата Богові за всі людські гріхи й привертає вартість усім ділам людським, які без неї не мали б жодної вартості перед Богом. Бо чоловік дійсно від себе самого не може нічого дати Господеві, бо все, що має, одержав від нього. Тож разом із псальмопівцем Давидом він мусить сказати: «Чим я віддячуся Господеві за Його всі добродійства, які мені вчинив? Чашу спасіння піднесу й ім’я Господнє призову.» (Пс. 115, 12).

Другий рід задоситьучинення — званий канонічний, що його виповняється в певному періоді часу. Є давній звичай у Католицькій Церкві, що священик перед розрішенням завдає каянникові покуту: чи то буде молитва, чи піст, чи милостиня, чи загалом яке небудь добре діло. Це є власне покута, це є задоситьучинення, що його грішник приносить Богові за свої прогріхи.

Таку саму назву має кожного роду прикрість чи терпіння, якого добровільно піднімаємось, бажаючи в той спосіб відплатити Богові за наші гріхи. Хоч би священик не накладав на нас жодної покути, ми самі собі накладаємо поза цією, що нам священик накладає.

Ця покута, яку каянник сам собі накладає не належить до суті таїнства Покаяння, так як до суті'належить покута наложена священиком, яка в цьому таїнстві лучиться разом із сильною постановою вже більше не грішити. Проте, й деякі дефініюють покуту так: задосить учинити значить виповнити, тобто віддати честь, що належить Господові. Очевидно, що ніхто не може звернути Богові належної честі, коли не має сильної постанови Його вже більше не ображувати, бо образа якраз кривдить Бога на честі. Тому й деякі волять дефініювати задоситьучинення як очищення душі від усякої злоби гріха й знищення кар призначених за гріх, на які ми собі задля гріха заслужили.

Конечність задоситьучинення за гріх

Кожний гріх потягає за собою дві речі. Він полишає на душі пляму й перед Божою справедливістю затягає кару. Кожна образа в світському житті є рівночасно кривдою для того чоловіка, якого ми образили (пляма) і яка вимагає покарання винного (кара). В таїнстві Покаяння Бог вправді прощаючи провину, важкий гріх, тобто привертаючи розкаяного грішника назад до своєї ласки божого синівства, дарує йому вічну кару пекла. Бо неможливою справою є, щоб хтось відзискавши ласку божого синівства, наслідника небесного царства, міг бути рівночасно відкинений від Бога й проклятий на віки в пеклі. Однак прощення із ним вічної кари, ще не значить, що справедливий Бог не може карати грішника дочасними карами, чи тут за життя на землі, чи по смерти в чистилищі. Бо в той спосіб справедливий Господь дістає відплату за цю кривду, яку йому наніс гріх. Приклади на цю правду маємо вже в святому письмі Старого Завіту. (Бут. 3, 14-19; Числ. 12, 10). Та найкращий приклад маємо з життя Давида, що за свій гріх повинен був умерти. Господь, однак, устами пророка Натана простив йому його гріх і кару: «Господь змазав твій гріх і ти не вмреш.» (2 Сам. 12, 13). Та всупереч цьому, що цар так молився, так постив і робив покуту благаючи Божого милосердя: «Перед Тобою одним я згрішив і вчинив зло перед Твоїми очима...»(Пс. 50, 6), «Обмий мене від моєї несправедливості й очисти мене від мого гріха.» (Пс. 50, 4). Господь покарав вправді вже не його самого, але за те його сина, який у його чужоложстві прийшов на світ; а пізніше також його другого сина Авессалома. Також читаємо далі, як Господь покарав великого пророка жидівського народу Мойсея, за те що не довіряв, чи видобуде вдруге на Божий приказ воду зі скали. Йому також Господь простив гріх, однак покарав його, не дозволивши йому побачити обіцяної землі. Він, що через сорок літ провадив той народ, в очах Божих не був гідним допровадити його до цілі та не удостоївся побачити тої землі, що про неї стільки розказував своєму народові. (Ісход. 32, 14. 34).

Тридентійський Собор дуже ясно означив чому в таїнстві Хрещення Бог прощає не тільки всі провини, але також і всі кари. А противно в таїнстві Покаяння, хоча й прощає всі провини, зате не всі кари. Божа справедливість вимагає того, щоб не однаково були прийняті до Божої ласки ті, які грішили з незнання перед Хрещенням, як і ті, що вже раз звільнені від неволі гріха й диявола, відзначені дарами Святого Духа поважилися новими гріхами збезчестити храм Господній (людське тіло) й засмутити Святого Духа і рівночасно Божа справедливість вимагає цього, щоб була якась санкція за гріх. Бо якби Господь далі дарував усе без жодної кари, тоді люди дуже легко допускалися би гріхів, так попадали б у щораз то більші, знаючи що й так їм за це нічого не буде. Без сумніву ті дочасні кари накладають на людську природу неначе вудила й кажуть їй бути уважною й уникати гріха. (Трид. Сес. 14, 8).

Дочасні кари (покути, що священик накладає) є неначе доказами болю за доконані гріхи, є тою відплатою відданою Церкві за ті образи, що вона терпить на своїй честі задля наших гріхів, св. Августин пише таке про покуту: Господь не відкидає сокрушенного й упокореного серця. Але тому що часто біль серця не доходить до свідомості других, бо другі не пізнають його ні словами ні якимсь іншим знаком, Проте, й Церква установила часи покаяння (покути), щоб дати задосить учинення самій Церкві, в якої лоні відпускаються гріхи. (Євхар. Догм. 65).

Примір нашої покути має вчити других, як і вони повинні нормувати своє життя й прямувати дорогою чеснот. Видячи нашу покуту, інші пізнають як треба уважати й уникати гріхів і як треба поправляти злі обичаї. Тому й свята Церква накладала давніше за публічний гріх публічну покуту. Тим приміром перестрашені другі, докладали багато більше старань, щоб й самим не наразитися на подібну ганьбу. Часом навіть за тайні гріхи накладала вона публічну покуту, головно тоді, коли гріхи були дуже важкі. Закон що до покути був важкий, так що навіть забороняв відпускати публічні гріхи, коли каянник не хотів прийняти поличної покути за свої гріхи. В міжчасі священики молилися за такого закаменілого грішника, щоб Господь зм’ягчив його серце й склонив до прийняття публічної покути, а рівноночасно упоминали його строго, аж доки він її не прийняв. Пізніше однак Церква знесла ті публічні покути, тому що остиг запал у християн, так що вони не приходили до сповіді, щоб не наразитися на такі страшні покути.

Піддаючись покутам, які нам посилає сам Господь, чи накладає в таїнстві Покаяння Його заступник священик, ми уподібнюємося до нашого голови Ісуса Христа, який зносив відважно терпіння й покуси (Євр. 2, 18). св. Бернард каже, як смішно виглядало б, коли б ми хотіли якийсь ніжненький член (що не переніс жодних терпінь) злучити з головою увінчаною терням? (Слово 5, Про всіх святих). Подібно говорить і апостол народів св. Павло, кажучи, що ми є співнаслідниками з Христом, коли терпимо разом із Ним (Рим. 8, 17). Ми житимемо з ним, коли разом із ним умремо, відродимось із Ним, коли разом терпітимемо (2 Тим. 2, 11).

Св. Бернард говорить, що по грісі ми маємо відпокутувати за пляму й рану, які одержали ми від гріха. Першу, тобто пляму прощає нам Господь у своєму милосерді, але до знищення другої потрібно лікування, яке полягає на вживанні ліку, яким є покута. Бо як зникла й уже більше не відновилась пляма, так само треба поступати й із раною, яку нам завдав гріх Цю гадку потверджує й Іван Золотоустий кажучи, що замало ще вийняти стрілу з тіла, але ще треба надто вилічити цю рану, яку тілу завдала стріла. Так само замало звільнитися від гріха в таїнстві Покаяння, треба надто й вилічити рану, завдану гріхом. Подібно між Божим милосердям і Його справедливістю. Перша прощає провину й разом із нею вічні кари, друга накладає на грішника кари дочасні (Поясн. на Пс. 50, 7).

Покута, яку добровільно накладаємо на себе, захоронює нас перед карами, які призначив Господь, за словами св. Павла: «Коли б ми самі себе осуджували, ми не були б суджені. Коли ж нас судить Бог, караємось, щоб разом із цим світом ми не були осуджені (1 Кор. 11,3). Проте, те все повинно заохотити нас до добровільного зношення покут на те, щоб Господь нас не карав.

Успішність і підстава задоситьучинення

Як великою є успішність задоситьучинення виходить із того факту, що вона випливає з заслуг терпінь Христа. Силою тих заслуг і ми можемо осягнути при помочі наших добрих діл два найвищі добра: нагороду вічної слави, (тому що є виразно сказано в Святому Письмі: «А хто горнятком холодної води напоїть одного з тих малих тільки тому, що він є моїм учеником, по правді кажу вам не втратить своєї нагороди.» (Мат. 10, 42) і задоситьучинення за всі наші гріхи.

З численних місць Святого Письма виходить ясно не тільки вистарчаюча, але також совершенна, а то й завелика сатисфакція, яку віддав своєму небесному Батькові Спаситель своїми муками й смертю. В тих ласках, що на нас із Його задоситьучинення спливають включаються не лише Його особисті заслуги, але також Його заслуги як голови Церкви, свого Містичного Тіла. Тому добрі діла святих мають перед Богом таку велику вартість, бо їх підносить до тієї висоти задосить учинення Христа. Спаситель, як голова в відношенні до цілого тіла й як винна лоза до виноградних галузок розливає Божі ласки на всіх членів, що злучені з ним Божою любов’ю. Ці ласки випереджують, товаришують і послідують усі наші добрі діла, надаючи їм велику вартість і в той спосіб помагають нам користати з заслуг і задоситьучинення Ісуса (Йо. 15, 4; Еф. 4, 15).

З того виходить, що справедливим (праведникам) не забракне нічого. При помочі заслуг Спасителя, вони силами своєї людської природи можуть виконувати перед Богом діла, які заслуговують вічну нагороду, небо. Вони напевно досягнуть неба, якщо в Божій ласці закінчать свою земську мандрівку. В цьому служать нам доказом наступні слова Ісуса: «Кожен, хто нап’ється води, що я дам йому, не буде прагнути в віки, бо вода, що я дам йому, стане в ньому джерелом тої води, що тече в життя вічне (Йо. 4, 14).

Задоситьучинення вимагає від людини двох річей. Найперше, той хто хоче задосить учинити мусить бути праведним, милим Богові. Як ми вже знаємо всякі добрі діла, які чоловік доконує без Божої ласки не мають жодної вартості перед небесним Батьком. По друге ті діла мусять включати в собі жаль за гріхи й обридження до них, тому що вони мають відплачувати Господові за зневагу, яку Йому завдають доконані провини. Вони по словам св. Кипріяна мають відкупляти злі діла (Лист 55). Тому абсолютно конечною справою є, щоб включали в собі певного роду гіркість, хоч те не все має примінення, бо не завжди той, хто вправляється в ділах покути, відчуває гіркість тих діл. Часто є противно, а саме ті люди, які з гарячої любови до Бога піднімаються важких і прикрих діл покути, не відчувають їхньої важкості, ані не відчувають болю, що ті завдають. Та однак обставина не відбирає їм задоситьучинюючої вартості, тому що такі люди, як ті добрі діти палаючі любов’ю до Бога, задля тої любови й із-за посвяти не відчувають болю, ба що більше вони готові знести й найбільші муки з любови до Господа.

Задоситьучинюючі

Задоситьучинюючі діла можна поділити на три різні категорії: молитви, пости й милостині, в відношенні до трьох родів дібр: духових, тіла й тих, що відносяться до зовнішних користей, які дістаємо від Бога. Дійсно, тут на світі немає інших добрих діл, які б мали таку задоситьчинюючу вартість, як ці три. Світ базується на жадобі тіла, жадобі очей та й житейській гордості, то ж Церква протиставить їм три ліки: піст, милостиню й молитву. Те саме зустрічаємо, коли розважимо тих, що їх нашими гріхами ображуємо, тобто Бога, ближнього й нас самих. Проте, й Бога переблагаємо нашими молитвами, ближнього милостинею, а себе самих опановуємо постом.

В нашому житті на кожному майже кроці зустрічаємо біль і терпіння. То ж ми повинні знати, що їх посилає кожному з нас добрий Господь. І якщо ми зносимо їх терпеливо з любови до Нього, заслуговуємо собі перед Його престолом безчисленні ласки й заслуги. Коли ж ми відкидаємо їх, або негодуємо, ми мусимо зносити їх так чи сяк. Однак ми тратимо всі ці заслуги, які ми могли б мати з наших терпінь, наколи б їх із відданням зносили, бо Бог має право карати нас, чи радше жадати відплати за кривду, тобто за ті зневаги, які гріхами Йому наносимо.

Милосердний Бог ще в один спосіб виявляє нам свою любов, бо позволяє одним людям задосить вчинювати за других. Коли з одної сторони ніхто не може жалувати за гріхи другого й тим жалем змивати з його душі плями гріха, зате один за другого може відплачувати Божій справедливості за ту кривду, що Йому завдав гріх і в той спосіб може нести тягар другого. Ніхто не може сумніватися в цю правду, бо вже в Апостольському Символі Віри віримо в спільноту святих, значить ми всі творимо щось одного, одно тіло, один організм.

Ми всі, що очистилися в купелі Хрещення й відродилися в Христі, участуємо в тих самих таїнствах, а передусім споживаємо те саме Тіло й п’ємо ту саму Кров нашого Спасителя і очевидно є членами того самого Тіла, що його головою є Ісус Христос. Коли наша нога ступає прямо й безпечно, то це тому, що її провадять наші очі. Так само й наші руки боронять очей, щоб їм щось злого не сталося. Один член нашого тіла спомагає й захоронює другий. Так само й у Містичному Тілі Христа, члени Його можуть спомагати й охороняти себе взаємно, а тим самим можуть і задосить вчинювати за їхні провини перед Богом. Ці діла є наче ліки й способи лікування приписані для каянника, щоб змінити його серце і його ум. То ж участувати в їхній вартості й користати з них не можуть ті, що зі своєї сторони нічого не роблять.

При таїнстві Сповіді свята Церква наказує священикові уважати добре, чи часом котрийсь із каянників не забрав чужої власності, або чи не образив кого на славі. В таких випадках священик не може його розрішити, коли той не згодиться й не приобіцяє (коли це для нього є можливим) направити кривду зроблену ближньому. Коли ж однак деякі все обіцяють, однак ніколи не додержують своїх обітниць, тоді священик має їх строго напімнути, щоб додержати того, до чого перед Богом зобов’язуються, як про те говорить св. Павло: «Хто крав, більше не кради, а радше працюй, роблячи добре своїми руками, щоб мав що подати тому, хто в нужді» (Еф. 4, 28).

Священики не накладають покути самовільно, але приписують її каянникові відповідно до його гріхів і їх важкості. Вони часом керуються канонами, які за деякі новини приписують особливші покути, вказують також вправляти противні до їхніх гріхів чесноти. Приміром, тим що не заховують постів, накладають пости; дуже скупим деякі діла милосердя, милостиню. Тим що не ходять до Церкви, частіше відвідування Церкви і т. д. Дуже добре є також зобов’язувати каянників відмовляти молитви в означені дні за тих, що відійшли з цього світу в ласці Божій. Священики накликують деяких пенітентів, щоб вони самі далі відбували покуту й у той спосіб самі вправлялися далі в чеснотах і в той спосіб поступали на дорозі до досконалості. Коли ж священик зрозуміє, що деякому потрібно наложити публічну покуту за деякі публічні гріхи, тоді однак мусить його переконати, що йому краще відбути цю покуту. От приміром відмовити якусь молитву з піднесеними руками, чи перед якимсь образом у церкві, чи поклони, чи що-небудь подібного. В той спосіб люди виконавши це, чого від них домагається священик, зауважать самі спокій у душі, що є наче нагородою Бога за їхні старання зробити все, щоб тільки відплатити Богові за кривду.

Святе Письмо впоминає людину: «Май перед очима в усіх своїх починаннях твій кінець, а ніколи не згрішиш.» (Еккл. 7, 40). То ж дуже доброю справою є тямити завжди, що ми тут на землі не є вічні, що прийде колись кінець нашому туземному життю та що потрібно приготовитися до смерти. Тому однак, що таїнство Єлеопомазання дуже часто зв’язане з останніми хвилями людини тут на землі, тож треба над ним добре застановитися, щоб знати, як можна його з найбільшою користю для нашого спасіння прийняти. Той добрий Господь, що викупляє людей з неволі первородного гріха в таїнстві Хрещення, від особистих гріхів у таїнстві Покаяння, дає ще раз помічну руку чоловікові, щоб йому в останній хвилині життя, тут на землі, дати змогу поєднатися з Богом й не відійти в цього світу як Його ворог, але як Його дитя, наслідник неба, учасник вічного щастя. Він наче потішає його в тій останній хвилині, в останнє підносить його гадку вгору, до неба, до щастя в Бозі.

Це таїнство називається з латинської «Останнім Намащенням», тому що уділяється його як останнє з усіх намащень, які Церква уділяє людям; але не тому, начеб чоловік конечно мусив по його одержанні сейчас умирати. Інші його назви: «Намашення Хворих», або «таїнство Відходячих». Ці назви пригадують вірним на близьку смерть.