У день Зелених Свят Св. Дух позначив свій прихід видимим і відчутним знаком; вогненні язики символізували внутрішнє просвітлення і дар розуміння різних мов, шум вітру означав силу, яку отримали Апостоли. Подібним способом організував Спаситель розподіл милостей і нам, а саме через знак видимий і відчутний. Під час розподілу милостей Він дав настанову використовувати такі слова і дії, які яскраво унаочнюють цей розподіл милостей. Напр., очищення від первородного гріха здійснюється за допомогою води (вода змиває бруд) і слів, які підкреслюють силу Пресвятої Трійці. Небесна пожива, котра дає життя душі, виступає у вигляді хліба і вина (хліб і вино підтримують життя людини) і т. д.

Святими Тайнами називаємо встановлені Ісусом Христом видимі і відчутні сигнали (знаки), котрі обдаровують нас ласкою Св. Духа.

Отже, в кожній св. Тайні розрізняємо якийсь предмет і дію, яку над цим предметом виконуємо, слова, котрі супроводжують дії і, врешті, вплив ласки. — Знаки св. Тайн не лише представляють ласку, вони є її носіями; атже, це знаки діючі. Є також знаки, котрі лише позначають або заповідають якийсь предмет, але не викликають його; таким знаком є, напр., дим, що вказує на вогонь. Зате сонце є діючим знаком дня, бо не лише віщує день, але також творить його. Якщо когось дивує, що через воду, оливу і т. п., душа повинна отримати ласки, той нехай пригадає собі, що й знання (розум) доходить до духовного пізнання через око, вухо і т. д., тобто, через органи чуття. Чи ж через спадковість не передаються людині різні духовні нахили? Адже приказка говорить, що яблуко від яблуні недалеко падає. Чому ж не може людина досягти просвітлення душі за допомогою чуттєвих засобів?

Знаки св. Тайн можна порівняти з людськість Ісуса Христа, а уділювані ласки — з Божеством Христа, що приховується в Його людськості. Слово "Тайна" означає щось таємне, скрите, таємниче, бо в перші століття християнства старанно приховувалися святі речі від іновірців.

Ісус Христос запровадив під час уділення св. Тайн певні знаки (котрі мають визначену суть), щоб вони унаочнювали уділювані ласки і полегшували людині їх пізнання та запевняли її в їх отриманні.

Вода, котра вичищає бруд і гасить вогонь, яскраво унаочнює під час Хрещення очищення нашої душі і гасить небезпечний для нас пекельний вогонь. Під час Миропомазання використовується олива, котра унаочнює просвітлення і зміцнення нашої душі через Св. Духа (олія живить і зміцнює наше тіло). Отже, через знаки, які сприймаємо органами чуття, людина легко пізнає відповідне дійство св. Тайни. Сам Ісус Христос майже завжди користувався під час уділення ласк і доброчинностей деякими особливими знаками, хоча абсолютно вистачало однієї Його думки чи слова. Прокажених оздоровлював, лише торкнувшись до них (Мат. 8, 3); двох сліпих зробив зрячими, доторкнувшись до їхніх очей (Мат. 9. 29); на Апостолів після Свого воскресіння дмухнув, промовивши: "Прийміть Духа святого!" (Йоан 20, 22). Ще в Старому Завіті обдаровував Бог людей милосердям за допомогою різних знаків. Доказом цього є палиця Мойсея, мідний вуж, оздоровлення прокаженого Неємана через купання в Йордані і т. п. Запровадженням видимих знаків у св. Тайнах Ісус Христос намагався також упокорити людину. Людина, котра насмілилася колись рівнятися з Богом, утратила право на спасения, — віднайти його може тільки у важкій праці, тобто вона стає залежною від наймізерніших речей — бездушної матерії. Заради чуттєвих речей віддали люди своє спасіння, отже, необхідно тепер, щоб через чуттєві речі знову піднялися до надчуттєвості (св. Григ. В.). Саме тому Бог вимагає від нас ушанування мощів і образів. — Крім того, такі чуттєві знаки є для людини просто необхідними. Якщо б ми були чистими духами, то не потребували б жодних фізичних (тілесних) знаків для отримання духовних дарів; вони є необхідністю для нас тому, що ми складаємося з тіла і душі (св. Золот.). Саме тому, що душа і тіло спільно скоїли гріх, вони повинні також спільно від гріха очиститися (св. Амвр.). Якщо би ми здобували милості не за допомогою зовнішніх знаків, а внутрішнім бажанням, то ми ніколи не були б переконані в тому, досягли ласки чи ні; а так ми впевнені, що справді прийняли св. Тайну.

Окрім знаків, установлених Христом, Церква запровадила ще деякі обряди або церемонії, щоб тим самим ще краще унаочнити уділення ласки і посилити побожність обдаровуючого і приймаючого.

Різні глибоко продумані обряди є наче дзеркалом, в якому бачимо, що відбувається в даний момент у душі. "Уділювані Богом, за посередництвом св. Тайн, доброчинності набагато краще сприймаються та усвідомлюються вірними саме через обряди" (Рим. Кат.). Обряди посилюють побожність обдаровуючого і приймаючого. Обряди — наче одяг св. Тайни. Коли земний правитель виступає у всій своїй величі в оточенні державних мужів, то ми відчуваємо до нього більшу повагу і шану, ніж коли зустрічаємося з ним приватно. Це ж стосується св. Тайн (Дег.). Отже, завжди св. Тайни при уділенні одягаємо і прикрашаємо (Бел.). Також обряди є своєрідною деякою підготовкою до прийняття власне св. Тайни; вони готують ріллю нашого серця, щоб добре насіння св. Тайни принесло рясні плоди. Обряди, встановлені Церквою, в разі необхідності, можна опустити.

Церковна книга з записаними в ній обрядами (церемоніями), котрою користуються під час уділення св. Тайн, називається "Требником".

Ісус Христос установив сім св. Тайн, а саме: Хрещення, Миропомазання, Євхаристію, Покаяння, Єлео-помазання, Священство і Подружжя.

Наука про сім св. Тайн така ж давня, як сама Церква. Навіть усі секти, котрі виникли в перші століття і відлучилися від Церкви, визнавали ці сім св. Тайн; визнавали їх також греки-схизматики. У тому й полягала причина різкої відповіді схизматицького єпископа Єремії з Царгороду протестантам (1575 р.) (Мег. 5, 9). У св. Письмі відсутня чітка згадка про встановлення сімох св. Тайн, а також не сказано, більше чи менше встановив їх Христос. У цьому питанні вирішальний голос має Передання. Зауважимо, що якраз ті сім св. Тайн повністю відповідають потребам нашого духу, які схожі на потреби тіла. Життя нашої душі починається з Хрещення, зміцнюється через Миропомазання, доповнюється через Пресвяту Євхаристію; коли втрачаємо життя душі, відновлюємо його завдяки Покаянню або Єлеопомазанню. Священство і Подружжя передає це життя душі з покоління в покоління.

Завдяки сімом св. Тайнам отримуємо ласку Божу якраз у такі моменти нашого життя, коли найбільше їх потребуємо.

Отже, отримуємо ласку відразу після народження; у пору зрілості, коли потребуємо поживи для душі; коли втратимо приязнь Бога, у хвилини смерті і при виборі нового стану. Як серед моря є острови й пристані, де моряки можуть відпочити після важкої праці, так і в мандрівці цього життя маємо св. Тайни, за допомогою яких можемо час від часу підкріпитися та зміцніти (св. Золот.).

Три св. Тайни можемо прийняти лише раз у житті, а саме: Хрещення, Миропомазання і Священство тому що вони викарбовують на душі незнищимий знак.

Той незнищимий знак полягає в особливому освіченні і єднанні з Богом. Хто має цей знак, стає членом Божої родини в особливий спосіб. Завдяки Хрещенню людина стає братом Христа, через Миропомазання — воїном Христа, через Священство — заступником Христа. Завдяки Хрещенню людина особливим способом з'єднується з Богом-Творцем (як дитя Бога), через Миропомазання — з Богом-Духом Святим (як воїн, озброєний дарами Св. Духа), через Священство — з Богом-Сином (як заступник Христа). Ті знаки лишаються в душі, навіть якщо людина скоїть смертний гріх, його (знак) неможливо стерти з душі. Це схоже на спорідненість по крові: син завжди залишиться сином, навіть якщо б став ворогом свого батька. Отже, ці три Св. Тайни ніколи не приймаються вдруге, навіть у випадку, якщо би хтось зрікся своєї віри, а відтак знову навернувся до Католицької Церкви. Ці три св. Тайни лишаються викарбуваними на душі і в майбутньому житті. Для спасенних вони будуть вічною ознакою слави і шани, для засуджених стануть вічним соромом. Задля тих знаків будуть вибрані на небі вічно прославлювані іншими блаженними, а засуджені будуть вічно висміювані і катовані дияволами.

Дві св. Тайни, а саме: Хрещення і Покаяння, дають освячуючу ласку тим, хто її не має; інші п'ять примножують освячуючу ласку тим, котрі вже мають її. І це є головною метою св. Тайн.

Св. Тайни — це ліки євангельського самарянина для підтримки і збереження здоров'я нашої душі (св. Золот.). Хрещення і Покаяння називаємо Тайнами мертвих (для духовно мертвих), бо вони встановлені для людей, котрі через первородний гріх або через скоєний смертний гріх є мертвими в душі. Інші св. Тайни називаємо Тайнами живих (для духовно живих), бо вони встановлені для тих, котрі знаходяться у стані ласки, отже, є живими в душі. Хрещення і Покаяння виганяють із душі темряву смерті, вносять у серце світло віри й надії, а також тепло Божої любові; інші св. Тайни пізніше збільшують це світло ласки. Буває також, що й Хрещення і Покаяння примножують освячуючу ласку. Коли, напр., хтось щиро прагне виправитися і жалкує за сподіяне, то може осягнути Св. Духа, а отже, і освячуючу ласку, ще перед Хрещенням або Сповіддю; або коли хтось сповідається, а не має на совісті жодного тяжкого гріха.

Опріч того, кожна Тайна має ще свою окрему мету і тому обдаровує ще особливішою ласкою.

Хрещення обдаровує нас милістю (ласкою) жити за законами Євангелія; Миропомазання — мужньо визнавати віру; св. Причастя — зростати в духовному житті; Покаяння оберігає від скоєння гріха; Єлеопомазання приносить здоров'я, Священство і Подружжя обдаровують ласками, які потрібні цим станам. Такий великий і спасенний вплив мають на нашу душу св. Тайни, однак, люди так мало цінують їх! Чого тільки не робимо, щоб лише підтримати або відновити здоров'я тіла (вживаємо дорогі ліки, відпочиваємо і лікуємося в санаторіях і т. д.). Життя душі набагато важливіше для людини, ніж здоров'я тіла, однак люди не користуються ніякими засобами, щоб підтримати його, є легковажними і байдужими, не розуміють, що відповідатимуть за це у майбутньому.

Щоб дійсно досягти ласки, доросла людина повинна належним чином підготуватися до прийняття св. Тайн; до Хрещення і Сповіді — через щиру і рішучу зміну способу мислення і поведінки, а до прийняття інших св. Тайн — через очищення від усякого смертного гріха.

Доросла людина, приймаючи св. Тайну Хрещення або Покаяння без щирої зміни способу мислення, або також іншу св. Тайну в стані тяжкого гріха, скоює ще страшніший гріх — святотатство — і не здобуде милостей Св. Духа, доки не усуне перешкоди, котрі загороджують милості (ласці) дорогу.

У перші роки християнства Церква вимагала двохрічної підготовки до Хрещення, щоб іновірець, котрий навертається, мав час змінити спосіб життя і повністю виправитися. Св. Павло також закликає у своїх проповідях спочатку переглянути і змінити спосіб мислення, а вже потім прийняти Хрещення (Діян. Ап. 2, 38; 3, 19). Церква ще вимагає, щоб кожний висповідався перед прийняттям якої-небудь Тайни живих. Легковажно чинять ті, котрі сповідаються лише за звичаєм і зовсім не думають про щиру зміну способу життя. "Св. Тайни служать для спасіння тим, котрі як слід користають із них, і є згубою для тих, котрі зловживають ними" (св. Авг.). Хто приносить із собою до цілющого джерела отруєний посуд, котрим зачерпує і п'є, той ризикує втратити життя. Те саме стосується і прийняття св. Тайн. Винятком є лише Хрещення дітей. Недостойно прийняті св. Тайни не обов'язково приймати вдруге після досконалої зміни способу життя; вони відновлюють тоді свою вагомість самі по собі. Виняток становить Пресвята Євхаристія. Ця Тайна, прийнята в стані тяжкого гріха, не обдаровує людину жодною ласкою навіть тоді, коли вона позбудеться вже тяжкого гріха. Чим достойніше приймаємо св. Тайни, тим більше отримуємо ласк. Із святими речами треба обходитися свято.

Перед тими, хто приймає св. Тайни, Церква ставить необхідну умову: вони повинні бути спроможними і мати намір прийняти св. Тайни.

Прийняття поживи душі — св. Тайн — можливе лише тоді, коли приймаючий має певні дані до їх прийняття. Неохрещений, напр., не може прийняти іншої св. Тайни, окрім Хрещення; людина, у котрої хворий шлунок не приймає жодної їжі, не може прийняти Пресв. Євхаристії; дитина не може прийняти Тайни Покаяння; здоровий не може отримати Єлеопомазання; жінка не може отримати Священства. Якщо уділимо комусь св. Тайну проти його волі, то приймаючий не стає учасником ласк тієї св. Тайни. Церква ніколи не схвалювала світських володарів, котрі примушували підданих прийняти Хрещення. Церква завжди діє через напучування і настанови. Правда, деколи непритомні вмираючі отримують Єлеопомазання; але Церква припускає в цьому випадку, що вмираючий бажав би прийняти св. Тайну, якби знав, у якому стані опиниться. Те саме припускається при Хрещенні малих дітей.

Навіть, якщо б був недостойным той, хто уділяє св. Тайну, однак приймаючий отримує через Тайну ласки Св. Духа (Трид. Соб. 7, 12).

Сила св. Тайни полягає в заслугах Ісуса Христа, а не в особі того, хто уділяє св. Тайни. "Людина не може уділяти Божих речей" (св. Амвр.). Св. Тайни є вже самі по собі святими, а не стають святими тому, що їх уділяє побожна особа (св. Авг.). Недостойна поведінка священика не послаблює ласки св. Тайни (св. Золот.). Бог діє і через недостойних (св. Амвр.). Будівничий св. Тайн є лише знаряддям Ісуса Христа (І Кор. 4, 1). Добре насіння дає плоди незалежно від того, чистими чи брудними руками сіяч засіяв його (св. Авг.).

Це ж стосується і уділювання св. Тайн. Якщо б св. Тайни мали силу тільки тоді, коли їх уділив добрий священик, то ми були б змушені приймати їх постійно, бо ніколи б не були впевнені в тому, що той, хто їх уділяв, був достойний цього. У такому випадку ми не могли б бути впевненими у своєму спасінні (св. Бонав.).

Від будівничого св. Тайн Церква вимагає наступного: він повинен одночасно і без суттєвих змін вжити належного знаку, який діє на органи зору і слуху, а також повинен мати намір робити те, що робить Церква.

Отже, той, хто використав би під час Хрещення замість води вино — суттєво змінив би знак, який діє на орган зору. У такому випадку Хрещення не було б дійсним. Разом з тим уживання для Хрещення теплої або несвяченої води не є суттєвою зміною — таке Хрещення не втрачає своєї сили.

Якщо б хтось, хрестячи дитину, змінив словесну форму обряду (сказав, напр: Хрещу тебе в ім'я Ісуса Христа), то тим самим він суттєво змінив би знак, який діє на слух. Таке Хрещення теж не було б дійсним. Але якщо б хтось, хто не знає добре мови, не так вимовив якесь слово, він не змінив би суттєво словесної форми обряду. Таке Хрещення вважається дійсним.

Хрестити — значить робити когось християнином або приймати його до Церкви Христової.

Навіть поганські народи (єгиптяни, греки, римляни) вживали воду, щоб очистити свою душу і здобути прихильність богів. У давніх римлян існував звичай обмивати хлопців, яким виповнилося 8 днів, і дівчат, яким виповнилося 9 днів у т. з. воді очищення. Євреї теж практикували з метою очищення різні обливання (Левіт 19, 10). Йоан Хреститель у пустині хрестив тих, хто обіцяв змінити своє життя на краще. Від цих прообразів істотно відрізняється Хрещення Ісуса Христа, яке має перетворюючу силу, бо змиває гріхи і наповнює людину Св. Духом (Мат. З, 11).

Христос наказав уділювати Тайну Хрещення перед своїм вознесінням на небо.

Воскресши, Христос наказав Апостолам: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа" (Мат. 28, 19). До гідності Тайни Ісус Христос підніс. Хрещення, імовірно, під час власного хрещення в Йордані (Рим. Кат.). Христос охрестився в Йордані, щоб освятити воду і дати їй силу освячування (св. Григ. Наз.). Хрещення було встановлене Ісусом Христом ще за життя Йоана Хрестителя — Його учні вже тоді хрестили людей, що викликало незадоволення учнів Йоана (Йоан 3, 26). Хрещення є дверима до інших Тайн. Поява під час хрещення Ісуса Христа усіх трьох осіб Божих вказувала на те, що Хрещення уділятиметься в ім'я св. Трійці. Поява Св. Духа, слова: "Це мій Син улюблений" і відкрите небо — усе вказувало на те, яке велике значення матиме Хрещення для людей.

Під час хрещення людину поливається водою і промовляються визначені Ісусом Христом слова. Охрещена людина звільняється від первородного гріха, а також і від інших гріхів і кар за них, отримує освячуючу ласку, стаючи дитиною Бога, спадкоємцем неба і членом Церкви.

Під час хрещення людини відбувається те саме, що і під час хрещення Христа. Людину тричі поливають водою навхрест, вимовляючи: "Хрещається раб Божий (раба Божа)... в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь". У цей момент сходить на людину Св. Дух, вона стає храмом Св. Духа і отримує освячуючу ласку. Бог Отець ніби промовляє над охрещеним: "Це Син мій улюблений, котрого я уподобав", тобто охрещений стає Божою дитиною; перед охрещеним відкривається небо — він стає спадкоємцем неба. Під час Хрещення людина отримує освячуючу ласку, бо хрещення звільняє нас від гріхів.

Хрещення є своєрідним символом переходу ізраїльтян через Йордан (І Кор. 10, 2) — ми переходимо через воду хрещення і входимо до обіцяної землі — Церкви, стаємо її членами. Тільки охрещений має повне право молитися: "Отче наш..." Св. Петро сказав у день Зелених свят: "Покайтесь, і нехай кожний із вас охреститься в ім'я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа" (Діян. Ап. 2, 38). Св. Павло називає хрещення "купіллю відродження і відновленням Святого Духа", прийнявши яку ми станемо "спадкоємцями життя вічного" (Тит. З, 5-7). А в іншому місці говорить: "Усі бо ми хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом" (І Кор. 12, 13).

Дія Хрещення подібна до дії води: воно очищає нас від бруду будь-яких гріхів, забезпечує нас перед полум'ям пекельного й чистилищного вогню, дає нам нове життя, заспокоює спрагу нашої душі, дає нам силу виконувати заповіді, заслужити на вічне життя, єднає нас в одну велику спільноту — Католицьку Церкву.

Вода очищає тіло від бруду, гасить вогонь; холодна вода приводить до пам'яті непритомних, заспокоює спрагу, загартовує тіло; вода робить урожайним поле, разом із збіжжям творить хліб. Подібно діє на душу людини Хрещення.

Кожна новонароджена дитина має на душі первородний гріх, а дорослий, крім того, особисті гріхи. Усі ці гріхи зникають, коли людина охреститься. Тому справедливо нагадує св. Петро: "... нехай кожний із вас охреститься в ім'я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших" (Діян. Ап. 2, 38). Хрещення рятує людей від пекла — це випливає зі слів Ісуса Христа: "Хто увірує й охреститься, той буде спасенний" (Мар. 16, 16). Хрещення також звільняє від чистилищного вогню, тобто охрещений не повинен спокутувати гріхи. "Відродженим через Хрещення ніщо не перешкоджає ввійти до небесного Царства" (Трид. Соб. 5, кн. 5).

Тому Церква ніколи не накладає на новоохрещених покути. Хто вмирає, охрестившись, відразу іде до неба. Тому ранні християни приймали хрещення аж на смертному одрі.

Охрещений отримує Св. Духа разом із освячуючою ласкою, тобто його душа починає нове життя — життя в Бозі. Тому Хрещення є народженням душі, а інші св. Тайни — лише поживою або ліком. Після Хрещення безбожник стає праведником. Вода потопу забрала живих, вода Хрещення оживляє померлих (св. Прокль).

Внаслідок того, що в душу новоохрещеного вступає Св. Дух, новоохрещений зазнає справжнього внутрішнього задоволення. Хрещення гасить спрагу нашої душі.

Охрестившись, отримуємо через Св. Духа просвітлення розуму, наша воля зміцнюється. Гонителеві християн Савлові Хрещення зняло полуду з очей — позбавило його духовної сліпоти (Діян. Ап. 9. 18). Так само діє Хрещення на будь-яку людину. Завдяки Хрещенню міцніє наша воля — ми можемо успішніше опиратися спокусам злого духа. Правда, потрійна схильність до злого, а, отже, й спокуси, залишаються в людині і після Хрещення.

Охрещений знаходиться в стані ласки, отже, може здійснювати добрі справи. Той, хто має в собі Св. Духа, має також і любов Божу (Трид. Соб. 6, 7). А любов Божа якнайтісніше єднає нас із Богом (Йоан 14, 23; І Йоан 4, 16). "Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися... всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 27-28). Через Хрещення стаємо членами одного великого тіла, яке оживляє одна душа — Христос (св. Єр.). Усі ласки, які спливають на членів Церкви, виходять із Христа (св. Авг.). Ласка Хрещення — це найзнаменніше, найвеличніше і найцінніше добродійство Бога (св. Григ. Наз.).

Благотворну дію Хрещення представляють обряди, пов'язані з ним.

Надання хресного імені і введення з притвору до середини церкви означає прийняття до Церкви і до спільноти Святих. Покладання руки і подув символізують уділення Св. Духа. Помазання оливою означає, що людина стає воїном Христовим. Білий одяг (крижмо) — це знак освячуючої ласки; запалені свічки символізують світло спасения, учасником якого стає охрещений.

Хрещення — це найважливіша Тайна, бо вона є неодмінною умовою спасения. Діти, що померли без Хрещення, не можуть бути спасенними.

Тому говорить Ісус Христос: "Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможен увійти у Царство Боже" (Йоан 3, 5). Хрещення — неодмінна умова вічного життя.

Обряд Хрещення не є складним. Для нього необхідна вода, яка є майже всюди; Хрещення можуть приймати діти; при потребі може охрестити будь-яка людина, більше того, вистачає лише самого бажання Хрещення, коли Хрещення водою з якихось причин не можливе.

Діти, що вмерли без Хрещення, не будуть спасенні, бо кожна дитина приходить на світ з первородним гріхом, тобто не має освячуючої ласки, без якої неможливо дістатися до неба.

"Діти, що вмирають перед Хрещенням, не доступають небесної слави, але Божий Суддя не засуджує їх на кару пекла, бо вони не провинилися жодним особистим беззаконням" (св. Григ. Наз.). Такі діти тішаться після смерті невпинним природженим щастям без болю тіла і без мук духа (св. Тома з Акв; св. Бонав.). Вони задоволені, як люди, котрим незле ведеться на землі. Але їх радість є нічим в порівнянні з радістю вибраних. Тому батьки повинні пам'ятати, що саме вони несуть відповідальність за свою дитину. Їх легковажність не повинна бути причиною вічної загибелі дочки чи сина, бо спасения чи осудження дитини залежить тільки від них.

Тому батьки повинні відразу після народження дитини охрестити її, особливо тоді, коли новонародженому загрожує смерть (св. Тома з Акв.).

Звичай хрестити дітей існує від апостольських часів. У євреїв існував звичай обрізати кожного хлопця на восьмий день після народження. А всі образи Старого Завіту є прообразами Нового, тому тут криється підказка, що треба робити батькам після народження дитини. Коли батьки відкладають хрещення дитини на довше, ніж більше десять днів без поважної причини, скоюють тяжкий гріх (св. Альф.). Пам'ятаймо слова Христа: "Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких Царство Небесне" (Мат. 19, 14).

У разі необхідності може хрестити будь-хто (Лят. Соб. IV), у будь-якому місці і без урочистих обрядів.

Таке хрещення називаємо хрещенням з води або у нагальній потребі. Навіть єретик може охрестити людину, і це хрещення вважатиметься дійсним, якщо тільки дотримано обряду і якщо той, хто хрестить, має намір робити те, що робить Церква (Трид. Соб. 7, 4). Батьки повинні утриматись від хрещення з води, якщо хтось інший може їх в тому виручити, але їх хрещення теж є дійсним.

Хрещення з води відбувається так: поливається водою голову дитини (якщо з якихось причин це не є можливим, тоді хрестять умовно, поливаючи іншу частину тіла — шию, груди, руки; коли ж виникне можливість охрестити, поливаючи голову, знову хрестять умовно). Зауважимо, що не обов'язково поливати тричі і навхрест. Під час поливання промовляються слова, наказані Ісусом Христом: "Хрещається раб Божий (раба Божа)... в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь". Якщо дитина не померла, таке хрещення можна пізніше доповнити вже в церкві додатковими церемоніями. Якщо виникають сумніви, що дитина правильно охрещена (Хрещення з води найчастіше відбувається в поспіху і замішанні, тому не важко помилитися), то священик охрестить дитину ще раз, але умовно.

Переважно хрестить священик у церкві, в урочистій обстановці.

На початку існування Церкви лише єпископ мав право хрестити. Священикові дозволялося хрестити тільки з уповноваження єпископа (Терт.). Коли ж кількість дієцезій зросла, і єпископ не мав змоги справитися з усіма обов'язками, уповноваження хрестити отримали священики з уряду. Спочатку хрестили в т. з. хрестильних притворах — малих камінних будинках, які знаходилися біля єпископської кафедральної церкви, а, часом, і в самій церкві. У цих будинках стояв посуд із водою для хрещення.

Біля 600 року поширився звичай хрестити дітей, тому перестали будувати хрестильні притвори, натомість, у церквах установлювалися хрестильниці або камінні збірники з водою для хрещення.

Уділювання Хрещення вдома спочатку було суворо заборонене (за винятком княжих і царських домів, де були домашні каплиці). Таке святе дійство, яким є хрещення, повинне відбуватися лише у святому місці. І сьогодні не можна вділяти Тайни Хрещення в приватному домі без дозволу єпископа.

Якщо хрещення з води є неможливим, то його може заступити вже саме бажання Хрещення або мученицька смерть заради Христа.

Тридентський Собор проголошує: "Згідно з Євангелієм, нема оправдання без купелі відродження або її бажання" (6 гл. 5). Усі патріархи, пророки і Святі мужі Старого Завіту були очищені Хрещенням бажання, бо мали в серці велику любов до Бога, а, звідси, і бажання робити все, що наказує Бог (отже, і бажання Хрещення). У Бога воля, бажання прирівнюється до дії, вчинку — у цьому виявляється велике Боже милосердя. "Однак, бажання Хрещення не стирає усіх дочасних покарань" (св. Тома з Акв.).

Мученицьку смерть за Ісуса Христа називаємо Хрещенням Крові. Такому Хрещенню були піддані невинні вифлеємські діти (тому Церква вважає їх Святими). Хрещення Крові перебули всі неохрещені, які були замучені за християнську віру чи за якусь християнську чесноту або виконання якогось християнського обов'язку. Церква вважає тих, хто загинув за Христа, спасенними. Згадаймо слова Ісуса Христа (Мат. 10, 39). "Така людина приймає Хрещення власною кров'ю. Для Мученика мучеництво є справжнім Хрещенням, бо він дійсно вмирає з Христом (охрещений водою вмирає з Ісусом Христом символічно) (св. Клим. †100).

На початку існування Церкви Тайну Хрещення урочисто уділяли переважно у надвечір'я великих свят: Різдва Христового, Богоявлення, в Лазареву суботу, у суботу перед Великоднем і перед Зісланням Св. Духа.

У надвечір'я Різдва Христового хрестили тому, що через Хрещення людина відроджується до нового життя (Хрещення є для кожного другим народженням). У надвечір'я Богоявлення хрещено на згадку про хрещення в Йордані Ісуса Христа. У великодній час хрещено тому, що Хрещення є духовним воскресінням. Перед Зеленими святами хрещено тому, що свого часу в цей день було охрещено перших 3.000 вірних, а також тому, що під час Хрещення до душі сходить Св. Дух. В інші дні, як виняток, хрестили важкохворих або винятково ревних мужів, які були добре навчені християнській науці.

На початках християнства Хрещення вділяли лише тим, хто протягом кількох років вивчав науку релігії або перебув т. з катехуменат.

Той, хто хотів стати християнином, повинен був зголоситися до єпископа, який проводив своєрідний іспит, запитуючи бажаючого, і тільки, визнавши його достойним, приймав до катехуменату (до числа оглашенних). Прийнятий ставав оглашенним першого ступеня. Він повинен був протягом двох років вивчати біблійну історію Старого і Нового Завіту, Божі заповіді і заповіді любові. У церкві для оглашенних були відведені спеціальні місця (на зразок сучасного притвору). Оглашенні повинні були бути присутніми на початку Служби Божої і на проповіді, але після останньої повинні були покинути церкву. Від усіх присутніх у церкві вимагалося ісповідання віри, а той, хто не вмів його сказати, повинен був вийти з церкви.

На кінець другого року навчання оглашенний (катехумен) переходив до другого ступеня (його записували до порядкової книги). Оглашенні другого ступеня відправляли сорокаденний піст перед Великоднем (у цей час вони були зобов'язані щоденно слухати строгі проповіді), вони постили разом з іншими вірними, а також визнавали свої гріхи перед єпископом (така сповідь не була Тайною, а лише звичайним актом покори). Крім того, їх очищували і освячували різними частими молитвами, благословеннями і т. п. Останнього тижня перед Хрещенням їх навчали таїнства Пресв. Трійці; Символу віри і Господньої молитви.

Безпосередньо перед Хрещенням приймаючий його складав урочисту обітницю про те, що віритиме в науку Ісуса Христа і житиме згідно з Його вченням. Ця обітниця називалася хресною.

Хрещений повертався на захід, відрікався від злого духа та усіх його справ, а також від будь-якої його розкоші (ідолопоклонства і поганських звичок) і мирської суєти (напр., надмірної любові до красивого одягу). Після цього повертався до сходу сонця і обіцяв, що хоче вірити Христовому вченню і жити згідно з ним (складав хресну обітницю). Ця обітниця нагадує нам присягу, яку складають воїни, бо Хрещення — це прийняття під коругов Христа, якому клянемося боротися з ворогами Бога. Хресна обітниця нагадує угоду, яку складає біля престолу подружжя, обіцяючи одне одному любов і вірність, — таку ж угоду складає під час Хрещення душа зі своїм небесним Обручником. Охрестившись, людина отримує певні права і обов'язки перед Богом.

Ті, хто прийняв Хрещення в дитинстві, повинні відновити хресну обітницю, прийшовши до вживання розуму — у день уродин чи іменин або перед прийняттям св. Тайн, особливо в день першого св. Причастя.

У часи переслідувань християни відновлювали урочисту хресну обітницю щороку в певний день (св. Григ. Наз. називає цей день "ясним днем світла"), щоб зміцнити свою віру. Добре було б відновити цей звичай.

Християни, які не дотримались складеного під час Хрещення обіту, почують на суді з уст Ісуса Христа слова: "Слуго злий, засуджую тебе з твоїх власних слів, а саме з твого даного мені урочистого обіту" (св. Єфр.).

Під час хрещення хрещеного занурювали у воду або поливали чи кропили водою.

Під час хрещення обливали водою по-різному. Спочатку був такий звичай. Священик і хресний батько (якщо хрестили чоловіка) чи хресна мати (якщо хрестили жінку) подавали хрещеному руку і зводили по сходинках до води, потім занурювали його тричі у воду, а священик у цей час вимовляв потрібні слова. Потрійне занурювання символізувало Пресв. Трійцю, занурювання і витягання — вкладенння Ісуса Христа до гробу і воскресіння Спасителя. Разом із тим це дійство означало, що під час хрещення грішна людина йде в гріб (топиться), натомість воскресає нова людина (Рим. 6, 3-11). Якщо ж одночасно хрещено велику кількість людей, то тоді їх усіх разом лише кроплено водою. Пізніше хрещеного лише тричі поливали водою.

Під час хрещення хрещений отримував ім'я якогось Святого (т. 3. хресне Ім'я). Таким чином нового члена Церкви віддавано під особливу опіку певного Святого або Ангела, який повинен був стати для нього взірцем.

Святий у небі виконував щодо охрещеного ту ж роль, що хресний батько на землі. Сократ говорив: "Батьки повинні давати своїм дітям Імена праведних осіб, щоб заохочувати їх до наслідування тих, чиї імена носять".

Надання імені певного Святого означало також і те, що охрещений став Божою дитиною, прийнятою до спільноти Святих і покликаною до святості. Слід зазначити, що сам Бог часом змінював імена людей, тим самим виявляючи до них особливу ласку (ім'я Аврам змінив на Авраам, Симона назвав Петром, Савла — Павлом). Церква прагне, щоб батьки давали своїм дітям, по змозі, лише імена Святих, бо святі покровителі є сильною спонукою для наслідування, для побожного життя. Можна також надавати імена таких осіб, які померли у святості, але не були канонізовані. Проте не варто надавати дівчатам імен, які походять від чоловічих (Іванна, Йосифа, Михайлина і т. п.), бо чоловік, навіть святий, ніколи не може бути досконалим взірцем для жінки.

Під час урочистого обряду Хрещення обов'язково повинні бути присутніми хресні батьки (куми).

Хресні батьки (куми) ручаються за охрещеного, що він дотримуватиметься християнської віри і вестиме християнський спосіб життя. Щоб зростати у християнській справедливості, охрещений повинен мати опікуна.

Таким опікуном для охрещеного є Хресний батько чи хресна мати. Тому хресні батьки повинні дбати про християнське виховання свого похресника, якщо в цьому виникає потреба (напр., якщо вмирають його батьки або в сім'ї похресника не приділяється належної уваги вихованню дитини в дусі християнської моралі). Хресні батьки вступають із похресником і його батьками у духовну спорідненість, бо Хрещення — це духовне народження (І Петро 2, 2). Церква, вділивши Таїнство хрещення, стає духовною матір'ю охрещеного, а хресний батько — духовним отцем. Звідси і назва кумів "батьки". Духовна спорідненість є церковною перешкодою до вступу у шлюбний зв'язок. Якщо немає змоги запросити тримати до хресту дитини і кума, і куму, запрошують когось одного. Чоловіки можуть тримати до хресту, починаючи з 14 років, жінки з 12. Якщо хресний один, то він мусить бути тої самої статі, що й хрещений, а також обов'язково повинен бути християнином католиком. Особа, що виступає хрещеним батьком або хрещеною матір'ю, повинна бути миропомазана і вести порядний спосіб життя. Не можуть бути хресними батьками дитини її рідні батьки, а також монахи чи монахині (останні не мають нагоди часто бувати зі своїм похресником).

Перед Хрещенням один із кумів стоїть у притворі церкви, тримаючи дитину на правій руці. Приходить священик і запитує, як батьки хочуть назвати дитину. Після цього хресні батьки від імені дитини складають хресний обіт, відповідаючи, обернувшись до заходу, на тричі повторюване запитання священика словом: "Відрікаюся", далі обертаються на схід і відповідають на наступне запитання словом: "Обіцяю". Після цього священик заводить їх у церкву перед тетрапод, де вони відмовляють Символ віри. Це введення дитини разом із хресними батьками до церкви означає прийняття її силою церковної влади до Церковного лона.

У церкві усі стають перед аналоєм (тетраподом), на якому стоїть Святий Хрест, а біля нього по боках — запалені свічки. Перед самим хрещенням священик навхрест помазує чоло, груди, вуха, плечі, руки і ноги хрещеного єлеєм оглашених, одночасно просячи Бога, щоб Він своєю ласкою просвітив розум хрещеного для зрозуміння і пізнання Божих правд, щоб запалив у душі вогонь любові до Бога, щоб допоміг йому нести Христове ярмо, щоб відкрив його вуха для слухання св. Євангелія, щоб зміцнив його руки для добрих справ, а ногам дав силу іти шляхом Христа. Єлей символізує Божу ласку, яка додає людині сили. Після цього священик тричі навхрест зливає голову хрещеного водою, промовляючи: "Хрещається раб Божий (раба Божа) ... в ім'я Отця, і Сина, і св. Духа. Амінь". Після цих слів священик покриває хрещеного крижмом, що символізує невинність і чистоту душі. У руку хресному батькові дає запалену свічку, нагадуючи йому, що все своє життя він повинен дарувати дитині світло віри, вчити її добрим справам. Ця запалена свічка нагадує всім, що охрещений повинен бути для своїх ближніх світлом (прикладом), бо так заповів Спаситель: "Нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачачи ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі" (Мат. 5, 16). Обряд хрещення освячує людину, робить її достойним храмом Святого Духа.

Ісус Христос уділив Апостолам Святого Духа ще перед Своїм вознесінням, але їм все ж не вистачало мужності та сили. Безстрашними вони стали лише тоді, коли в день Зелених свят прийняли повноту Святого Духа. Так і на нас під час Хрещення спливають ласки Св. Духа, але повноту Св. Духа одержуємо лише під час Миропомазання.

У день Зелених свят на Апостолів зійшов Св. Дух у вигляді вогненних язиків під шум бурі. Вогненні язики можна було бачити, шум бурі — чути. Під час Миропомазання знаком, який бачимо, є помазання св. Миром, а знаком, який чуємо, є молитва священика. У день Зелених свят Апостоли отримали 7 дарів святого Духа (насамперед дар мужності), а також надзвичайні дари ласки (напр., дар розуміти різні мови). Сьогодні теж миропомазаний отримує усі ці дари, за винятком надзвичайних дарів ласки.

Уділяючи Таїнство Миропомазання, священик помазує святим Миром чоло, очі, ніздрі, уста, вуха, груди, руки і ноги миропомазуваного, промовляючи: "Печать дару Святого Духа. Амінь".

Якщо миропомазання уділяється відразу після Хрещення, то священик після вищезгаданих обрядів читає молитву перед Миропомазанням, в якій просить Господа Бога, щоб охрещеному через помазання св. Миром уділив дарів Св. Духа, щоб охрещений зростав у вірі і мужньо, без страху її визнавав, щоб ріс у чеснотах, переборював спокуси, щоб був хоробрим воїном Христовим і став спадкоємцем вічного життя. Скінчивши молитву, священик вмакає палець у св. Миро І навхрест помазує ним чоло, очі, ніздрі, вуха, груди, руки і ноги хрещеного, кажучи: "Печать дару Святого Духа. Амінь". Після помазання св. Миром слідує читання Апостола і Євангелія. Після Євангелія священик благословить голову миропомазаного і в сугубій єктенії молить Бога, щоб утримав його в чистій вірі і чесноті. Миро — це суміш, яка складається з олії, бальзаму та інших пахучих речовин, посвячена єпископом у Великий Четвер під час Служби Божої.

Таїнство Миропомазання уділяли Апостоли в Самарії і Єфезі.

У діяннях Апостолів розповідається: "Довідавшись, що Самарія прийняла слово Боже, апостоли, які були в Єрусалимі, послали до них Петра і Йоана. Ці прийшли і помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого, бо він ще не зійшов був ні на кого з них, лише були охрещені в ім'я Господа Ісуса. Тоді поклали на них руки, і вони прийняли Святого Духа" (Діян. Ап. 8, 14-17). Через покладання рук уділяв Таїнство Миропомазання і св. Павло в Єфезі (Діян. Ап. 19, 5). Проте згадується у Св, Письмі і про помазання миром: "Той же, хто утверджує нас з вами во Христі і хто помазав нас, то Бог, який поклав на нас свою печать і дав у наші серця завдаток Духа" (II Кор. 1, 21).

Про Таїнство Миропомазання згадують уже найдавніші Папи і св. Отці. Папа Урбан (230 р.) говорив: "Усі вірні після Хрещення повинні прийняти Св. Духа через рукопокладення, щоб стати досконалими християнами". "Миропомазання таке ж святе, як і Хрещення" (св. Клир.)

Миропомазання робить нас лагідними (тобто помножує у нас любов до Бога і до ближнього), просвічує наш розум, зміцнює волю, береже душу від гріха, відкриває її для різних чеснот.

Миропомазання помножує освячуючу ласку. Через Миропомазання отримуємо повноту Св. Духа. Хрещення робить людину воїном Христа, а Миропомазання дає їй зброю, якою вона може боротися (св. Мельх). Миропомазані у небі доступлять вищого ступеня слави, ніж ті, що лише охрещені (св. Тома з Акв.).

Прийнявши Таїнство Миропомазання, людина ясніше усвідомлює проминаючу вартість земних багатств і розкошів. Миропомазання відносить до неба усі наші думки і бажання; людина з земної істоти стає небесною, із чуттєвої — духовною, тобто стає досконалим християнином (св. Мельх.). Через Миропомазання людина перестає бути боягузливою, отримуючи дар особливої мужності у вірі. Миропомазаний може сказати про себе словами Св. Письма: "Я можу все в тому, хто укріплює мене" (Филип. 4, 13).

Миропомазаному легше протистояти спокусам, він не так легко допускається гріха. Коли ж допуститься тяжкого гріха, то на нього чекатиме велика кара, бо і воїнів тяжко карають за зраду. Миропомазаному легше зростати в чеснотах.

У нашому обряді Таїнство Миропомазання вділяється відразу після Хрещення, але можна його приймати й пізніше.

У латинському обряді Миропомазання уділяють між 12 і 14 роком життя. Не слід нехтувати Миропомазанням. Хоч воно не є конче потрібне для спасения, але Господь Бог суворо карає за зневаження цього Таїнства.

Не забуваймо, що Ісус Христос прагнув, щоб усі були наповнені Св. Духом (Йоан 7, 37 і наст.).

Якщо Таїнство Миропомазання приймає доросла людина, то вона повинна належно до цього приготуватися: висповідатися і, по змозі, запричащатися, бо Тайну Миропомазання можна приймати лише в стані ласки. Приймаючий Таїнство Миропомазання повинен бути належно навчений правду віри, він повинен готуватися до прийняття Св. Духа через усамітненість, молитву і піст.

Право уділяти Миропомазання мають єпископи; у нашому обряді таке право отримують і священики.

Під час Миропомазання, як і під час Хрещення, присутні куми.

Куми повинні допомагати миропомазаному у важкі хвилини життя, а миропомазании повинен усвідомлювати, що в подальшому житті він не повинен надто надіятися на себе самого, а повинен дослухатися порад інших. Куми повинні старатися, щоб миропомазаний зростав у чеснотах. Між кумами і миропомазаним та його батьками існує духовна спорідненість, що є церковною перешкодою шлюбу. Куми, які беруть участь у Миропомазанні, повинні бути миропомазані, старші віком і, звичайно, побожні.

Суть Пресв. Євхаристії

У Старому Завіті під час жертвування народ споживав частину жертвенних дарів. Христос постарався, щоб і Його жертву могли споживати люди.

Після чудесного помноження хлібів Христос у синагозі в Капернаумі обіцяв євреям, що дасть їм їсти Своє Тіло і пити свою Кров (Йоан 6, 26). "Я — хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки... Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня. Бо тіло моє — їжа правдива, і кров моя — правдивий напій" (Йоан 6, 51-55).

Свою обітницю Христос виконав під час Тайної вечері: Він перетворив хліб у Своє Тіло, а вино у Свою Кров і дав їх споживати Апостолам (Мат. 26, 26). Тіло і Кров Христа під видами хліба і вина називається Найсвятішою Євхаристією.

Слово "євхаристія" є грецьким словом, що означає "ласка" або "подяка". Євхаристію називаємо Пресвятою тому, що вона не лише уділяє нам ласки, як інші Тайни, але має в собі самого Даруючого ласки. Називаємо її також "Євхаристією любові", тому що вона є найбільшим доказом любові Христа до людей. Має Євхаристія й інші назви: "Небесний хліб" (бо містить у собі Спасителя, який зійшов із неба), "Хліб Ангелів" (бо робить нас подібними до Ангелів), "Напуття" (бо є поживою, яка зміцнює нас на шляху до вічності), "Найсвятіша Тайна", "Жертва", "Тіло Господнє", "Найсвятіші Дари".

Місце у церкві, де переховується Пресвята Євхаристія, називається кивотом.

Кивот має форму невеликої церковці, він знаходиться посередині головного вівтаря. Може бути округлим або гранчастим, виготовленим із дерева, мармуру чи з дорогих металів. Кивот усередині позолочений або оббитий білим шовком, а зовні прикрашений символами Пресв. Євхаристії, зображенням колосків, ягід, чашею або агнця. Прообразом сучасного кивота є кивот старозавітний. Про нього сказано у св. Письмі: "От житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть" (Одкр. 21, 3). У Пресв. Євхаристії Христос постійно перебуває серед нас, людей: "... я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мат. 28, 20).

У кивоті знаходиться чаша (дароносиця) з Пресв. Євхаристією. Вона прикрита серветкою, що означає, що тут під видом хліба укритий Христос. Перед кивотом завжди горить світло, бо Той, Хто присутній на вівтарі, є світлом світу і є вічним.

Католицьку Церкву називаємо Божим домом (а не святинею чи домом молитви), бо в ній знаходиться Бог: "Це... дім Божий, і це ворота небесні!" (Бут.28, 17).

Ісус Христос називає Пресвяту Євхаристію "таїнством віри", бо ми тільки вірою, а не розумом, можемо її сприйняти.

Христос укрився під видами хліба і вина, щоб випробувати нашу віру (чи ми віримо Його словам більше, ніж своїм очам). Якщо б ми бачили власне Тіло і Кров Христа, тоді вірили, то не будо б в тому ніякої заслуги.

Таїнство Перетворення достойне віри, тому що сам Христос говорить: "Це є Тіло Моє", "Це є Моя Кров". І ці слова треба розуміти дослівно, бо встановлення Пресв. Євхаристії було заповітом (завітом), а у заповіті не вживаються образні вислови чи вирази в переносному значенні. "Хто з нічого може створити щось, той може також змінити те, що вже є" (св. Амвр.).

Христос підтвердив свою присутність у Пресв. Євхаристії багатьма чудами. Найсвятіші Тайни не горіли в вогні; викрадені, сіяли ясно; з них текла кров; вони витали в повітрі; Христос у Найсв. Тайнах брав на себе образ Дитяти або агнця, деякі святі (св. Катерина з Сієни, св. Розалія з Ліми, св. Ангелина з Фоліно, Катерина Еммеріх) підтримували себе при житті лише св. Причастям.

Християни вірять і вірили від початку, що під видами хліба і вина присутнє Тіло і Кров Ісуса Христа.

Св. Августин каже: "Христос носив себе на своїх власних руках, коли подавав учням Своє Тіло".

І під видом хліба, і під видом вина Христос живий, цілий і неподільний як Бог і людина.

Де є Тіло або Кров Христа, там повинен бути і сам Христос, бо Христос не може умерти вдруге, тому не може бути відділене Його Тіло від Крові, чи Тіло і Кров від Його душі. Під видами хліба і вина між нами присутнє живе Тіло і жива Кров Христа, тобто присутній живий Христос.

Христос знаходиться в кожній, хоч би й найменшій часточці перетвореного хліба і вина.

Якщо під час св. Причастя не вистачає для всіх Найсв. Тайн, священик може роздробити Найсв. Тайну. Незважаючи на це, є лише одне Тіло Христа, яке наповнює всюдиприсутнє Божество Христа (св. Альб. В.). Тіло Христа ні не збільшується через перетворення, ні не зменшується через споживання. "Як світло свічки не зменшиться, якщо від неї запалимо й тисячу інших свічок, так не зменшиться й Тіло Христа, хоч Його споживають мільйони" (св. Тома з Акв.).

Христос доти присутній у Пресв. Євхаристії, доки існують види хліба і вина.

Отже, Христос присутній у Пресв. Євхаристії не лише під час Служби Божої — від Перетворення до св. Причастя, але й пізніше, коли Пресв. Євхаристія зберігається в кивоті. Тобто Христос присутній не лише під час споживання Пресв. Євхаристії, але і перед споживанням і після нього (Собор Трид. 13, 4).

У людському тілі Христос перебуває доти, доки не зміниться вид хліба і вина. Коли б Найсвятіші Тайни, які зберігаються в кивоті, прийняли інший вид (змінилися), то Христос уже б не був там присутній. Щоб цього уникнути, Церква доручає душпастирям, щоб вони час від часу, хоча б раз у місяць, під час Служби Божої споживали Найсв. Тайни з кивота і заміняли їх свіжими.

Ми повинні якнайчастіше відвідувати Пресвяту Євхаристію, возвеличувати її і споживати.

Прикладом для нас повинні бути пастирі і три мудреці, які прийшли до ясел Спасителя. Усі Святі ревно молилися перед Пресв. Євхаристією. Чеський король св. В'ячеслав навіть уночі відвідував Пресв. Євхаристію. Св. Альойзій годинами клячав перед нею.

До всіх, хто є в потребі, звертається Христос із кивота: "Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас" (Мат. 14, 28). Христос у Пресв. Євхаристії дає нам більше потіхи, ніж увесь світ із його радощами та приємностям (св. Тер.).

Біля Найсвятіших Тайн сумні радіють, нерозумні розумнішають, слабкі стають сильнішими, убогі — багатшими (св. Альф.). Ідімо до Христа. Пам'ятаймо, що Христос не залишить наших відвідин без нагороди. Нерозумно чинить той, хто в біді звертається до людей і нарікає перед ними на свою недолю, замість того, щоб іти до Христа, який єдиний хоче і може йому допомогти.

Церква закликає нас возвеличувати Пресв. Євхаристію і світлом перед кивотом, і дзвінком під час Служби Божої, і процесією Божого Тіла, і виставленням Найсвятіших Тайн.

Нашу шану до Пресв. Євхаристії виявляємо тим, що клякаємо перед нею. Під час Служби Божої ми повинні клякати в момент перетворення, під час благословення Найсвятішими Тайнами.

Для того, щоб піднести нашу віру у присутність Христа у Пресв. Євхаристії, папа Урбан IV у 1264 р. запровадив свято Пресв. Євхаристії. Поштовхом до цього було об'явлення, яке мала блаженна Юліана з Літтіх. З цього часу частіше стали виставляти Найсвятіші Тайни. Пресв. Євхаристія вкладалася в монстранцію, яка ставилася на вівтар.

Христос установив Тайну перетворення безпосередньо перед своєю смертю, щоб тим самим викликати до неї більшу поваг.

До споживання Пресв. Євхаристії заохочує нас сам Христос: "Якщо не споживатимете тіла Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі" (Йоан 6, 53).

Споживання Пресв. Євхаристії називається Причастям, тобто поєднанням із Христом. Під час Причастя приймаємо Христа до нашого серця так, як Закхей приймав Його у своєму домі. Прообразами св. Причастя були: Дерево життя в раю, плоди якого повинні були забезпечувати нашим прабатькам безсмертя тіла; манна; великоднє ягня; хліб, який дав Іллі силу відбути 40-денну подорож до гори Хорив; чудесне помноження хліба і перетворення води у вино на весіллі в Кані. Св. Причастя, у свою чергу, є прообразом тієї поживи, якою нас Небесний Отець кормитиме в небі.

У нашому обряді приймаємо св. Причастя під обома видами. Цей звичай побутував у Церкві з Апостольських часів. На Літургії Напередосвячених Дарів і важкохворі приймають св. Причастя лише під одним видом — хліба, а вино доливається лише для легшого спожиття. У латинському обряді подається св. Причастя лише під видом хліба.

Установлення св. Причастя — це і знак, і доказ великої любові Бога до людей.

Серед усіх правд християнської віри єретики найбільше заперечували науку про Пресв. Євхаристію.

Усі вороги правдивої віри заперечували присутність Христа у Пресв. Євхаристії. Вільнодумці насмілюються навіть закинути християнам Ідолопоклонство і поганство, мовляв, ми поклоняємося звичайному хлібові. Ті, що так думають, наслідують євреїв, які після проголошення цього Таїнства в синагозі у Капернаумі обурювалися: "Як може він дати нам своє тіло їсти?" (Йоан 6, 52). Люди часто відкидають те, що не розуміють.

Необхідність святого Причастя

Найсвятіша Євхаристія є поживою для нашої душі, тому св. Причастя є обов'язковим засобом для досягнення у цьому житті духовної досконалості і святості, а після смерті — вічного життя.

Від споживання Найсв. Євхаристії залежить майбутнє життя душі. Христос каже: "Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його Кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним" (Йоан б, 54, 56). Св. Причастя є необхідною умовою досягнення святості і вічного життя. Без св. Причастя не можна мати здорової душі.

Досконалим людям св. Причастя необхідне для того, щоб вони зростали в досконалості, недосконалим — щоб ставали досконалими; сильним св. Причастя необхідне, щоб не ослабнути, слабим — щоб зміцніти.

Перші християни були святими тому, що причащалися щоденно. Усі Святі теж намагалися причащатися якнайчастіше.

Однак, часте приймання св. Причастя саме по собі ще не є ознакою святості або нагородою за осягнену святість.

Усвідомлення того, що, навіть відбувши щиру покуту за гріхи, ми не є достойними Господнього Тіла, не повинне стримувати нас від прийняття св. Причастя. Разом із тим і найсвятішІ повинні перед св. Причастям визнати: "Господи, я не достойний" (св. Фр. Сал.). Тільки Христос був би достойним приймати св. Причастя, бо Бога може достойно прийняти лише Бог (св. Альф.). Але ж Христос установив св. Причастя не для Ангелів, а для людей. Наші щоденні гріхи не повинні стримувати нас від частого приймання св. Причастя, навпаки, вони повинні нас заохочувати до цього, щоб ми ставали чистішими, досконалішими, бо св. Причастя очищає нас від легких гріхів і послаблює злі нахили і прагнення. Ми приймаємо Христа не для того, щоб Його освятити, а щоб Він освятив нас (св. Бонав.). Не повинна нас лякати і відсутність спокою і задоволення після прийняття св. Причастя. Нерозумно вчинила б людина, яка, вмираючи від голоду, відмовилась би від хліба тільки тому, що до нього не дали меду (св. Ігн. Лой.). Святі вважають, що краще причащатися з меншою побожністю, аніж зовсім відмовитись від св. Причастя. Апостольська Столиця спонукає нас навіть до щоденного приймання св. Причастя.

Той, хто протягом довгого часу легковажно відмовляється від св. Причастя, наражає свою душу на неминучу загибель.

До таких людей, звичайно, не можна віднести святих, які протягом довгих років не приймали св. Причастя, бо перебували, напр., в пустині, як св. Марія з Єгипту, св. Павло і св. Антоній. Св. Дух, який спонукав їх до самотності, винагороджував їх за все, що вони втратили через неможливість приймання Пресв. Євхаристії (Бенед. XIV). Однак, більша частина цих Святих прийняла св. Причастя перед смертю.

Кожний, хто не може прийняти св. Причастя, зобов'язаний прийняти його щонайменше душевно, тобто він повинен мати гаряче бажання прийняти св. Причастя, і повинен його дійсно прийняти, як тільки трапиться для цього нагода (св. Тома з Акв.).

Ми зобов'язані, під страхом тяжкого гріха, причащатися хоча б раз у рік, а саме перед Великоднем; а також під час важкої хвороби.

Перші християни причащалися щодня. Пізніше, згідно з розпорядженням папи Фабіяна (†250), повинні були приступати до св. Причастя хоча б під час трьох головних свят у році. У середні віки багато християн легковажно ставилися до обов'язку прийняття св. Причастя — вони не приймали його по кілька років. Тому у 1215 р. Церква розпорядилася, щоб кожний християнин, як тільки прийде до вживання розуму, причащався хоча б раз у рік — перед Великоднем; того, хто легковажить це розпорядження, після смерті позбавляють права на християнський похорон.

Ми зобов'язані приймати св. Причастя і під час важкої хвороби. Важкохворий може говорити до Христа, як учні в Єммаусі: "Зістанься з нами, бо вже надвечір, і день уже похилився" (Лук. 24, 29), а, отримавши св. Причастя, може сказати, як старець Симеон: "Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння" (Лук. 2, 29). Тому св. Причастя називається Напуттям, тобто покріпленням на останню путь. Однак св. Причастя не вділюється тим, хто не може його спожити або хто віддав би його назад. Якщо важка хвороба триває довго, хворому слід причащатися якнайчастіше. Можна вділяти св. Причастя і важкохворим дітям від 7 років життя, навіть якщо вони до цього часу ще не приступали до сповіді і до св. Причастя. Але перед тим душпастир повинен навчити їх головних правд віри і розповісти про уділювані ним св. Тайни (Венед. XIV).

Душпастирі повинні заохочувати вірних до частого, навіть щоденного приймання св. Причастя, бо душі, як і тілу, потрібна щодення пожива (Рим. Кат.).

Діти зобов'язані приступати до св. Причастя, прийшовши до уживання розуму (Пій X, 9 серпня 1910).

Вважається, що людина починає думати на 7 році життя. Римський Катехизм каже, що діти можуть приступати до св. Причастя тоді коли навчаться відрізняти небесну поживу від земної і коли можна бути впевненим, що вони приймуть св. Причастя з належною побожністю. Тому в різних країнах встановлено різний вік для тих, хто причащається вперше: в Австрії — 9 років, у Баварії — 11 років, у Франції — 12. Але духовно зрілі діти і діти, батьки яких приділяють особливу увагу релігійному вихованню в сім'ї, можуть бути допущені до св. Причастя раніше. Папа Пій X вказав, що для першого св. Причастя не є обов'язковим досконале знання релігійних правд. Вистачить знання головних правд віри, усвідомлення різниці між св. Причастям і земною поживою і належна шана для св. Причастя. Духовної зрілості, якої вистачає для прийняття Таїнства Покаяння, вистачає і для прийняття св. Причастя. Тому св. Причастя приймається тоді, коли й Таїнство Покаяння.

Церква прагне, щоб ми якнайчастіше приступали до св. Причастя.

На Тридентському Соборі (1563) було висловлене бажання, щоб вірні причащалися під час кожної Служби Божої не лише духом, але й справді, і тим самим більше користали з плодів св. Літургії. Щоденне св. Причастя повинно практикуватися в християнських товариствах, у духовних семінаріях і християнських виховних закладах. Слід пам'ятати, що св. Причастя не є нагородою за чесноти, св. Причастя — це засіб проти гріхів. За його допомогою звільнимося від наших щоденних помилок, убережемо себе від важких гріхів. Вірні, які бажають причащатися частіше, повинні без найменшого страху під час сповіді просити священика дозволу на щоденне Причастя. Але, зрозуміло, що особи, які частіше причащаються, повинні певний час присвятити приготуванню до св. Причастя і подяці.

Плоди святого Причастя

Св. Причастя діє, як хліб і вино (св. Тома з Акв.).

Хліб і вино (тілесна пожива) якнайтісніше єднаються з тілом, підтримують наше життя, сприяють росту, долають утому і слабість, дарують силу, справляють тілу певну приємність, впливають і на дух (у здоровому тілі — здоровий дух). Подібною є і дія св. Причастя.

Св. Причастя якнайтісніше єднає нас із Христом. Ісус Христос говорив: "Хто споживає тіло моє і кров мою п'є, той у мені перебуває, а я — в ньому" (Йоан 6, 56).

Св. Причастя подібне до шлюбу. У св. Причасті Христос підносить принижену душу, робить її Своєю обручницею. Св. Причастя є продовженням Втілення. Через своє Втілення Христос поєднався з усім людством, а через св. Причастя єднається з кожною людиною зокрема. Через св. Причастя приймаємо на себе природу Христа. "Хто часто приймає Христа, ніби перетворюється в Нього" (св. Авг.) "Наше тіло ніби стає Його Тілом, а наша кров — Його Кров'ю" (св. Кипр.). Цим св. Причастя відрізняється від тілесної поживи. Тілесна пожива слабша від нашої природи, тому остання перетворює її. Св. Причастя сильніше від нашої природи, тому воно перетворює її в себе (св. Авг.) Нарешті, св. Причастя єднає нас взаємно. Завдяки ньому усі християни-католики творять єдине тіло. "Нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі" (І Кор. 10, 17). Св. Отці називають св. Причастя єднанням усіх вірних у Христі, з Христом і між собою. Тому св. Причастя має ще й назви "знак єдності", "союз любові", "прообраз миру і згоди" (Трид. Соб. 13, 7).

Св. Причастя просвітлює розум і зміцнює волю.

Завдяки св. Причастю отримуємо нові діючі ласки, а саме просвітлення розуму і зміцнення волі. Св. Причастя додає нам сили для боротьби зі спокусами і незгодами життя.

Св. Причастя живить і зміцнює життя душі.

Св. Причастя береже душу від смерті гріха. Роздаючи св. Причастя, священик говорить: "Причащається раб Божий на відпущення гріхів своїх і на вічне життя. Амінь". Св. Причастя наділяє нас освячуючою ласкою, яка є життям душі. Христос каже: "Як мене післав живий Отець, а Я живу для Отця; так і той, що мене споживає, буде жити для мене", тобто отримає божественне життя. "Спішіть часто до св. Причастя, бо де є Бог, там нема його ворога" (св. Йосиф з Куп.).

Св. Причастя поборює наші злі нахили і очищає нас від легких гріхів.

Св. Причастя є ліком на хвороби душі. Того, хто часто причащається, рідше нападають злі пристрасті.

Св. Причастя є для нас джерелом сили.

Св. Причастя освячує наше тіло і вкладає в нього зародок майбутнього славного воскресіння. "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йоан 6, 54). Даючи нам Своє Тіло, Христос засіває в нашім тілі насіння безсмертя (Клим. Ал.).

Проте слід пам'ятати, що всі ці ласки отримує лише той, хто належно готується до прийняття св. Причастя і часто його приймає.

Приготування до святого Причастя

Перед прийняттям св. Причастя ми повинні намагатися, наскільки це можливо, стати подібними до Христа, бо лише тоді, коли ми з Христом душевно споріднені, може наступити єднання з Ним. Чим краще приготуємося до св. Причастя, тим більше ласк отримаємо. Той, хто зовсім не готується до св. Причастя або готується погано, накличе на себе Божий гнів. "Той, хто приймає св. Причастя за звичкою, не матиме участі в щедрості Бога" (св. Герт.).

Насамперед слід через св. Сповідь очиститися від тяжких гріхів, чинити добро, постити і молитися. Перед св. Причастям треба випробувати себе.

Той, хто свідомо приймає св. Причастя в стані тяжкого гріха, здійснює гріх святотатства.

Св. Павло каже, що такий "буде винний за тіло і кров Господню" (І Кор. 11, 27), тобто він матиме таку ж вину, як ті, хто убив Христа.

Тіло Господнє для чистих є ліком, а для грішних — смертю їх душі.

Той, хто безпосередньо перед св. Причастям пригадає собі тяжкий гріх, який забув визнати під час Сповіді, може причащатися, але він зобов'язаний визнати цей гріх під час наступної Сповіді.

Святотатське Причастя спричиняє засліплення духа, скам'янілість серця, накликає на нас дочасні кари і вічну смерть. "Бо той, хто їсть і п'є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п'є" (І Кор. 11, 29).

Для достойного прийняття св. Причастя вистачає стану освячуючої ласки, але варто перед св. Причастям відмовитися від будь-якого невідповідного прив'язання до дочасних речей.

Той, хто хоче прийняти св. Причастя, повинен бути вільним від тяжкого гріха.

Чим менша в нас прив'язаність до дочасних речей, тим більшою буде наша любов до Бога, а з нею і освячуюча ласка. Лише ангельсько-чисте серце може бути достойним помешканням Бога.

Перед св. Причастям не можна їсти від півночі.

Через цей піст ми виражаємо нашу пошану до св. Причастя. Небесна пожива достойна першості перед поживою тілесною. Не мусять постити перед св. Причастям важкохворі або ті, хто хворіє протягом місяця або й більше і не може бути довго натще.

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі три Божі чесноти І жаль. Св. Августин говорив: "Ніхто не повинен споживати Тіла Христа, доки не віддасть Йому почесті".

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі віру, бо Христос завжди бажав реальної віри від тих, котрих наділяв Своїми ласками. Двох сліпців перед їх оздоровленням Він запитав: "Чи віруєте, що я можу це зробити?" І лише після їх ствердної відповіді зцілив незрячих.

Перед св. Причастям ми повинні пробудити надію в Спасителя, котрий під час Свого життя на землі не оминув увагою нікого, хто з упованням звертався до Нього. Так, завдяки своїй великій надії одужала жінка, котра хворіла протягом дванадцяти років, лише торкнувшись краю Христового одягу (Мат. 9, 28).

Перед св. Причастям ми повинні пробудити в собі любов; бо чим більшою буде наша любов до Бога, тим щедрішим буде для нас Бог. "З любов'ю повинен бути прийнятий той, хто лише з любові нам віддався" (св. Франц. Сал.). Люби Того, котрий з любові до тебе прийняв ці постаті, щоб світло своєї вічності поєднати з твоєю нікчемністю" (св. Авг.).

Перед св. Причастям ми повинні молитися щонайменше півгодини (св. Альф.). Найкраще перед св. Причастям вислухати Службу Божу.

І наше тіло ми повинні відповідно підготувати, тобто чисто і пристойно одягнутися, вести себе достойно.

До св. Причастя ми повинні приступати чисто одягненими. Перш ніж Христос подав Апостолам св. Причастя, Він обмив їм ноги. Зовнішня чистота є ознакою чистоти душі (св. Франц. Сал.). Однак не треба приділяти надто великої уваги одягу, тому що можна легко забути про головне і втратити побожність. Хто під час св. Причастя грішить суєтністю, той не матиме з нього ніякої користі, або матиме дуже малу. Не треба соромитися убогого одягу. Христос також був убогим І любив убогих. Спаситель не звертає уваги на зовнішність, лише на серце людини.

Під час св. Причастя ми повинні шанобливо і серйозно ставитися до того, що відбувається, тобто ми повинні уникати всього, що перешкоджає зосередженню і побожності. Не слід сміятися, штовхатися, сильно битися в груди і т. п. Солдати, приступаючи до св. Причастя, відкладають зброю. Під час св. Причастя, коли священик говорить: "Зі страхом Божим і з вірою приступіте", стаємо перед престолом на коліна і разом із священиком відмовляємо молитву "Вірую, Господи, і ісповідую..." Відтак навхрест складаємо руки на грудях, відкриваємо уста і приймаємо Найсвятіші Дари. Існує Також добрий звичай перед св. Причастям цілувати хрест.

Дії після прийняття святого Причастя

Після прийняття св. Причастя ми повинні відмовити вдячну молитву, виклавши Богу свої бажання; помолитися за наших родичів, близьких, друзів та добродіїв і за бідні душі в чистилищі.

Вдячна молитва повинна тривати щонайменше чверть години (св. Альф.). Хто відходить від св. Причастя без вдячності, той чинить недобре (св. Золот.); такий поводиться, як Юда, котрий відразу після св. Причастя залишив кімнату (св. Золот.).

Прийнявши св. Причастя, ми повинні викласти Богу свої бажання і прохання, користуючись присутністю Бога у св. Причасті. Цариця Естер просила за євреїв царя Артаксеркса якраз під час обіду, бо вважала цей час найвідповіднішим для прохання; і цар вислухав її (Ест. 7). Для нас також найвідповіднішим часом для розмови з Богом є якраз той момент, коли приймаємо Його в нашім серці (св. Магд. з П.). Наші молитви, які відмовляємо після св. Причастя, важать більше, ніж інші, бо вони освячені присутністю Христа (св. Альф.). Не завжди маємо Христа в собі (Мар. 14, 7). Великі скарби ласк втрачають ті, котрі після св. Причастя забувають про них просити (св. Альф.).

Не можна після св. Причастя плювати або відразу їсти, а також у той день розважатися.

Плювати не треба тому, що в роті можуть ще знаходитись крихти Найсвятіших Дарів, які могли б опинитися на землі. З їжею треба стриматись бодай чверть години, бо так довго знаходяться в нас види Пресв. Євхаристії.

У той день, коли ми причащалися, треба уникати різних розваг, бо поміж них можемо втратити щойно набуті ласки. Хто ховає дорогоцінності в дірявий мішок, загубить їх. У день Причастя необхідно у другій половині дня відвідати церкву і таким чином віддячити за гостину, якої удостоїв нас Христос.

Духовне Причастя

Духовно причащається той, хто пробуджує в собі палке бажання прийняти Пресвяту Євхаристію.

"Вір, і ти отримаєш" (св. Авг.). Духовно причащатися — це не тяжка річ; вистачає лише на хвилину зосередитися, перенестись духом перед кивот і сказати: "Грсподи Ісусе, вступи до мого серця" (М. Лят.).

Духовно причащатися ми повинні під час Служби Божої, а саме тоді, коли причащається священик, і тоді, коли відвідуємо Пресв. Євхаристію.

Перші християни причащалися щодня. А оскільки сьогодні не кожний може приймати св. Причастя щодня, тому ми повинні причащатися бодай духовно. Це можна робити в будь-яку пору дня: чим частіше, тим краще.

Перед духовним Причастям не треба постити, для нього не потрібний окремий дозвіл сповідника.

Духовно причащаючись, ми отримуємо такі ж ласки, як через правдиве Причастя.

Правдиве Причастя можна порівняти із золотим посудом, а духовне — зі срібним. Христос, перебуваючи на землі, брав до уваги не лише тих, котрих відвідував особисто, але й відсутніх, які щиро бажали побачити Його; згадаймо слугу сотника. Ще й сьогодні Христос чинить так само (Кох.). Ті, котрі бажають споживати небесний хліб, завдяки своїй живій вірі отримають його плоди і користь (Трид. Соб. 13, 8).

Духовне Причастя — це найкраща підготовка до правдивого Причастя. Христос прийшов на світ лише тоді, коли туга за Ним і очікування Його стали загальними і палкими. Неохоче входить Христос до тієї душі, котра Його щиро і сильно не бажає (Авіля).

Що таке Покаяння і необхідність його

"Те, що Бог посилає на нас, як кару, одночасно є для нас добром. Як покарання за гріх посилає нам біль, але через нього можемо знову ж таки звільнитися від гріха" (св. Золот.).

Цей внутрішній біль, причиною якого є скоєний гріх, а також рішуче бажання відвернутися від будь-кого і звернутися до Бога, називаємо покаянням.

Усе наше життя повинно бути повсякчасним покаянням. Христос говорить: "Як не покаєтесь, усі загинете" (Лук. 13, 5). А в іншому місці: "Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати" (Лук. 6, 25). Спаситель також часто погрожує вічним осудом усім тим, котрі прагнуть лише до розкошів цього життя (Йоан 12, 25).

Ніхто не повинен наважитися піти з цього світу без покаяння, хоча б і не чув за собою жодного гріха (св. Авг.). Спасіння для себе ми повинні заслужити (св. Єр.) Навіть великі Святі, як, напр., св. Алойзій, тяжко покутували за дрібні провини, оплакували їх, постили, спали під відкритим небом і т. п.

Христос підніс покаяння до гідності Тайни тоді, коли після Свого воскресіння надав Апостолам владу відпускати гріхи.

Христос сказав тоді до Апостолів: "Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос, з одного боку, дозволив Апостолам відпускати гріхи, а, з другого боку, зобов'язав вірних визнавати свої гріхи перед священиком, якщо хочуть здобути відпущення гріхів. Встановлення Тайни Покаяння було першим дарунком, який воскреслий Спаситель зробив людству, а Пресвята Євхаристія була останнім подарунком Ісуса Христа перед смертю. Отже, дні встановлення обох св. Тайн — Євхаристії та Покаяння — наче два сяйва оточують день славної смерті Ісуса Христа.

При яких же умовах можна досягти відпущення гріхів? Це Ісус Христос дав зрозуміти ще раніше, а саме: під час оздоровлення недужого (Мат. 9, 2), бо гріх — це неначе духовний параліч; під час оздоровлення прокаженого (Мат. 8, 2), бо гріх — це проказа душі; під час помилування Магдалини, котра, ридаючи, впала до ніг Ісуса Христа і почула з Його уст слова: "Прощаються тобі гріхи" (Лук. 7, 48). Грішники й сьогодні наслідують Магдалину, бо падають з покірністю і жалем до ніг священика, Христового намісника, і здобувають відпущення гріхів.

Під час Таїнства Покаяння християнин сповідається у своїх гріхах уповноваженому до того священикові, котрий, будучи намісником Бога, відпускає йому ті гріхи через розгрішення.

Усе дійство відбувається таким чином. Грішник стає на коліна біля сповідальниці і приймає благословення від священика (при тому хреститься); після того, якщо знає, може перед сповіддю промовити такі слова: "Я, грішний чоловік, сповідаюся Господу Богу всемогутньому, єдиному у святій Трійці, Пречистій Діві Марії, святому Ангелу — хоронителю; усім Святим, і тобі, отче духовний, у всіх своїх гріхах, якими я прогнівив (ла) мого Господа Бога від святого хрещення, відколи я почала (в) розуміти, а передусім від останньої сповіді — вчинками, словом, думками та усіма своїми почуттями". Промовивши ці слова, говорить наступне: "Останній раз я сповідався (лася), напр., тиждень тому, місяць..., покуту відправив (ла) — якщо покути не відправлено, то сказати, чому); про усі гріхи сказав (ла) І жодного гріха не забув (ла)". Якщо про якийсь гріх забув (ла) сказати, то треба сказати тепер. Якщо ж якийсь гріх навмисне приховав (ла), то треба його визнати і при цьому сказати, під час скількох сповідей цей гріх навмисне приховував (ла), тому що святотатські сповіді треба повторити. Після цього сповідається в гріхах, які скоїв після останньої сповіді. Після сповіді цілує єпітрахиль; пізніше йде на своє місце, відмовляє покуту або готується до св. Причастя. Розгрішення священик уділяє словами: "Вивільняю тебе від усіх гріхів твоїх, во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь".

Розгрішення — це судовий акт (Трид. Соб. 1, 9). Розгрішення — немов поглинаючий вогонь блискавиці, котрий знищує наші гріхи. Священик завжди наприкінці сповіді уділяє благословення, навіть тим, кому не дав розгрішення (щоб не звертати уваги присутніх на людину, яка з якихось причин не заслужила розгрішення).

Сповідальниця — це дві дерев'яні стінки, в яких є отвори з решіткою, через котрі людина, яка сповідається, спілкується із священиком. У деяких церквах можна побачити дуже гарні сповідальниці, прикрашені різьбою та образами, котрі повинні спонукати до жалю і каяття, як напр., образ блудного сина, Магдалини, плачучого Петра (а також образи розп'ятого Христа, доброго Пастиря і т. п.). На сповідальницях у давні часи можна було побачити троянду з п'ятьма пелюстками. Ця квітка, незважаючи на колючки, має приємний запах і є прообразом сповіді, бо сповідь є прикрою і упокорюючою, але вводить нас у стан ласки і робить приємними Богові. Троянда уособлює також тайну сповіді, яку повинен берегти сповідник. Ще у римлян існував звичай пришпилювати під час бенкету троянду, яка повинна була нагадувати гостям про те, щоб не зловживали довірливими розмовами, котрі точилися довкола стола. П'ять пелюстків нагадують п'ять частин Тайни Покаяння, а також п'ять ран Христових, яким завдячуємо ласку відпущення гріхів.

Тайна Покаяння є конче потрібна для спасіння кожної людини, котра після Хрещення скоїла тяжкий гріх (Трид. Соб. 6, 29), бо без цієї Тайни неможливо відновити втрачену освячуючу ласку.

Людині, яка згрішила після Хрещення, ця Тайна так само необхідна, як неохрещеному Хрещення (Трид. Соб. 14, 2). Св. Отці називають Тайну Покаяння "другим Хрещенням", або "дошкою для порятунку під час корабельної аварії". Завдяки Хрещенню ми наче потрапляємо на корабель, на котрому припливемо до пристані спасіння; якщо тяжко згрішимо, то корабель розбивається. У цьому випадку можемо врятуватися лише тоді, коли триматимемося за дошку із розбитого корабля, а цією дошкою і є якраз Тайна Покаяння (св. Єр.). Надто гордовитий грішник лише віддаляється від Бога, — лише завдяки покірності можемо повернутися до Бога (св. Григ. В.).

Той, хто тяжко згрішив, повинен якнайшвидше приступити до Тайни Покаяння.

Чим довше відкладаємо навернення, тим важче нам приступити до сповіді Коли хтось отруївся, повинен відразу позбутися отрути, бо інакше загине. Так І зі смертним гріхом. Саме тому Церква ніколи не призначає чітко визначеного часу для відпущення гріхів, — отже, грішник може в будь-який момент звернутися до Бога (Рим. Кат.). Чим довше зволікаємо Із наверненням, тим тяжчого покарання заслуговуємо від Бога. Не надійся на терплячість Бога, бо чим довше зволікаєш зі сповіддю, тим суворіше буде Бог судити тебе (св. Авг.). Тим, котрі відкладають сповідь на останній момент, Бог звичайно відбирає можливість з'єднатися з Ним (Йов 22,16). Це справедливе покарання для грішників, щоб усі, хто не хотів чинити добро, коли міг, не могли вже чинити добро, коли захочуть (св. Авг.). Христос сказав: "Шукатимете мене — і не знайдете" (Йоан 7, 34). Тоді промине вже час ласки. Сумно, коли хтось хоче щось купити, а торг уже закінчився (св. Григ. Наз.). Христос пробачив розбійникові по правиці хреста, щоб ти через свої гріхи не впав у розпач; але пробачив лише одному, щоб ти не зволікав і не відкладав каяття аж до моменту смерті (св. Авг.). Навернення в момент смерті — це більше чудо, ніж приклад для наслідування (св. Берн.). З тими, хто відкладає каяття, діється так, як з тою смоківницею, яку Ісус Христос знайшов без плодів і відразу прокляв (Мат. 21, 19).

Той, хто відкладає своє навернення, ризикує померти без каяття. Не покладайся на завтрашній день, бо не знаєш, чи будеш живим хоча б одну годину (св. Авг.). Господь Бог, справді, обіцяв помилування тим, хто розкаявся, але не обіцяв їм, що доживуть до завтрашнього дня (св. Авг.). Зрештою, в момент, коли вже годі більше грішити, каяття не має сенсу. Тоді не ти відрікся гріха, але гріх відрікся тебе (св. Амвр.). Крім того, грішник на смертному одрі переважно втрачає твердість розуму, він боїться, розгублюється, як подо-рожній, котрий із приходом ночі помічає, що збився із правильного шляху. Врешті довголітня зла звичка відбирає силу духу, необхідну для правдивого каяття, подібно, як спляча людина наказує собі встати, але продовжує лежати (св. Авг.). Каяття хворого, без сумніву, також є хворим, каяття вмираючого, ймовірно, також умирає (Св. Авг.).

Ми не повинні соромитися визнавати свої гріхи, бо священик не має права виявити тайни сповіді і приймає кожного грішника з батьківською любов'ю. Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, колись буде осоромлений перед цілим світом і стане нещасним назавжди.

Священик не має права нічого виявити зі сповіді, навіть під загрозою смерті. Саме з цієї причини мученицьки помер св. Іван Непомук, котрий не хотів зрадити тайни сповіді. Священик приймає кожного з батьківською любов'ю, незважаючи на кількість і ступінь гріхів. Немає більшої радості для доброго священика, коли він бачить, що хтось щиро і відверто визнає найтяжчі гріхи, бо сповідник — як рибалка, котрий тішиться, коли велика риба потрапила у сіть (св. Вінк. Фер.). Саме тому Господь Бог не раз спонукає стати душпастирями людей, котрі колись були великими грішниками, бо вони швидше зрозуміють інших. Легше прощає тяжкі гріхи той, хто свідомий ще тяжчих гріхів (св. Берн.). Чому боїшся визнавати свої гріхи тому, хто також є грішником, можливо, навіть більшим, аніж ти? (св. Авг.). Христос не передав священицької влади жодному Ангелові, ані Архангелові, а лише людині (св. Золот.), Хто тепер соромиться сповідатись перед священиком, буде колись осоромлений перед цілим світом і стане нещасним назавжди. Саме такої людини стосується Божа погроза: "Закину на обличчя тобі подолки твого плаття, твою голизну покажу народам і царствам — твій сором" (Наум З, 5). Краще добровільно визнати свої помилки перед слугою Божим» котрий співчуває грішникові, ніж цілу вічність бути приневоленим до того (св. Авг.). Хто соромиться тепер сповідатись, буде осоромлений у день суду не перед одним і не перед двома, але перед цілим світом (св. Золот.)- Коли людини приховує, Бог відкриває; коли людина відкриває, Бог приховує (св. Авг.). Отже, краще визнати, ніж вічно горіти. Диявол намагається перед сповіддю примусити людину боятися і соромитися. У момент скоєння гріха відбирає в нас боязнь, а коли ми повинні визнати гріх, повертає її і ще й накликає занепокоєння (св. Золот.). Чим пояснити те, що мужні герої, котрі в боротьбі нехтували смертю, перед сповідальницею ставали боягузами?

Перші християни не знали того фальшивого сорому і часто визнавали свої гріхи прилюдно, перед усіма вірними. Св. Августин написав книжку під заголовком "Визнання", в котрій перед цілим світом відкрив свої гріхи. Хто зможе зробити щось подібне? Розумний хворий охоче вживає гіркі ліки, котрі допоможуть йому одужати; так і хворий у душі не повинен боятися гіркої покути, яка оздоровить його душу (Терт.). Якщо ти не соромився поранити себе, то не соромся себе лікувати.

Хто, соромлячись, під час сповіді замовчує тяжкий гріх, той святотатствує і не здобуває прощення гріхів. Наступні його сповіді також будуть фальшивими, доки не визнає ще раз усіх здійснених від останньої важної сповіді здійснених гріхів. Така людина отруює собі життя і ризикує померти без каяття.

Диявол затуляє грішникам уста, щоб на сповіді не визнали своїх гріхів. Людина, свідомо замовчуючи на сповіді тяжкий гріх, скоює страшний злочин — святотатство — і тому не здобуває відпущення гріхів. Усі його подальші сповіді того, хто лише один раз висповідався недостойно, так довго будуть неважними, як довго ця людина свідомо замовчуватиме гріх. Щоб така людина знову повернула собі стан ласки, необхідно визнати не лише замовчуваний на сповіді гріх, але й повторити усі, принаймні смертні, про які говорилося на гріхи усіх святотатських сповідях. Сповідь — наче рахунок, у котрому одне забуте число псує увесь результат. Сповідь, на котрій людина згрішила святотатством, отруює життя. Прихований гріх — це наче отруйна їжа, котра залягда у шлунку і є збудником хвороби" (Оріг.) "Прихований гріх гнітить совість грішника, крає йому серце і наповнює його душу неспокоєм і страхом (св. Амвр.). Хто на сповіді свідомо замовчує тяжкий гріх, той ризикує померти без каяття. Прихований гріх спричиняє смерть душі. Тому св. Бонавентура дає таку пораду: сповідаючись, визнай спочатку той гріх, якого найбільше соромишся, і тоді легше буде визнати інші гріхи. Якщо ж тобі важко визнати якийсь гріх, то бодай скажи сповіднику: "Скоїв ще один гріх, але не смію його визнати". Тоді напевне священик допоможе тобі скинути той тягар із серця. Той, хто замовчує гріх перед сповідником, обдурює себе, а не Бога.

Сповідник

Гріхи може відпускати лише священик, уповноважений до цього єпископом дотичної єпархії.

Лише Апостолам і їх послідовникам, тобто єпископам, Ісус Христос дозволив відпускати гріхи, бо лише до них звертається після воскресіння: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Тому наказав Ісус Христос Апостолам розгорнути з покривал воскреслого Лазаря, аби тим підкреслити, що їм дозволено розв'язувати (св. Авг.). Ця влада, дана Апостолам, називається "владою ключів", бо вона ніби відчиняє грішникові замкнене небо. "Сповідник — це воротар раю" (св. Проспер). Владою сповідати і прощати гріхи єпископи можуть наділяти священиків, котрих вважають відповідними до слухання сповіді. Священик, котрий отримує від єпископа уряд у його єпархії, звичайно має повноваження сповідати в цілій єпархії. Однак, коли перейде в іншу єпархію, то не має вже тієї влади і повинен просити про це дотичного єпископа. Так само, світський суддя має право виносити вироки лише в тому окрузі (області), в якому він призначений верховною владою.

Проте священик, уповноважений до вислуховування сповіді, не може звільнити від тих гріхів, розгрішення яких належить лише Папі або єпископу (Трид. Соб. 14, 11). Такі гріхи може відпустити священик лише за попереднім дозволом Папи або єпископа. Такі гріхи називаються "гріхами затриманими" (резерватами).

Єпископи дають розгрішення у дуже тяжких гріхах (зречення віри, кривоприсяга, вбивство, отруєння, підпал). Проте коли людина, якій треба вділити Таїнство Сповіді, при смерті, кожний священик, навіть неуповноважений, може відпускати всі гріхи (Трид. Соб. 14, 7). У відпустових місцях священики переважно мають уповноваження розгрішати і від єпископських резерватів. Таку саму владу мають священики в багатьох єпархіях під час місій, у великодні дні, під час відправи генеральних сповідей і т. д.

Священик, який сповідає, заступає місце Бога.

Священик у сповідальниці, як отець, — завжди лагідний і розсудливий. Святі знали, що сповідник заступає місце Бога, і тому завжди пильно дотримувались його порад. "Хто слухає свого сповідника, той може бути переконаним у тому, що не буде звітувати перед Богом за свої вчинки" (св. Филип Нері). І якщо б, навіть, священик помилився, то це не провина того, хто сповідається; він, виявивши покору, може сміливо йти вперед (Альварез). Той, хто хоче досягти успіху у власному вдосконаленні, повинен слухати сповідника, як самого Бога (св. Филип Нері).

Священик у сповідальниці виконує одночасно обов'язки вчителя, лікаря і судді.

Як учитель, священик повинен наставляти того, хто сповідається, оскільки вважає, що останній не володіє достатніми знаннями у найважливіших справах. Сповідник скеровує заблуканого, подібно Ангелу-Хоронителю, на правильний шлях (св. Григ. В.). Оскільки грішник через свої гріхи є духовно хворим, священик-лікар покликаний зцілити його душу. Як суддя сповідник повинен вирішити, чи гідний той, що кається, отримати розгрішення, чи ні, отже, дає розгрішення або відкладає його на пізніше.

У жодному випадку сповідник не має права нічого з почутої сповіді оприлюднити. Це зобов'язання називається печаткою сповіді.

Навіть якщо життю священика загрожує небезпека, він не має права зрадити тайни сповіді. Сповідник повинен мовчати і тоді, коли міг би, розповівши, запобігти найбільшому нещастю. Священик також не має права зрадити сповіді перед судом тому, що не має наказу понад наказ Бога. У багатьох державах у суді ніколи не питають священика про речі, котрі стосуються сповіді. Зрада тайни сповіді тягне за собою звільнення з посади і тяжкі церковні покарання. Обов'язок тайни сповіді служить для охорони того, хто сповідається, а також для збереження самої Тайни Сповіді. Людина, яка сповідається, деколи може дозволити священикові, щоб він скористався тим, що було сказано. Але й тоді сповідник може зробити це лише в тому випадку, коли справа дуже важлива і нема небезпеки зашкодити Тайні Сповіді. Тайна Сповіді зникає, коли хтось, висповідавшись, розповідає іншим те, що визнав на сповіді.

Кожний християнин-католик має повну свободу у

Виборі сповідника. Тут не може бути ніякого примусу, щоб ніхто не був змушений приховувати під час сповіді якийсь гріх. Св. Тереса говорить: "Скільки біди міг би заподіяти дух темряви, якби сповідь була силуваною". Отже, ніхто не зобов'язаний, навіть у великодні дні, сповідатися у пароха своєї парохії, якщо не хоче (Вен. XIV); до цієї Тайни можна приступити в іншому місці. Жоден священик не може відправити грішника, який належить до іншої парохії, від сповідальниці з нічим.

Хто ж хоче досягти успіху у власному удосконаленні, той повинен довіритися одному постійному сповідникові (Св. Филип Нері).

Якщо ми прагнемо вдосконалюватися в якомусь ремеслі або в якійсь справі, то мусимо вчитися в одного учителя; тим більше треба це зробити, коли мова йде про найскладнішу справу — про християнську досконалість (Касиян). Якщо хочемо вибрати собі постійного сповідника» мусимо усе добре зважити і в молитві шукати поради (св. Филип Нері). Св. Тереса протягом двадцяти років не могла знайти сповідника, котрий би зрозумів стан її душі; повсякчас молилася Господу Богу і просила поради, аж урешті знайпіла такого сповідника в особі св. Івана з Авіля. Треба вибирати собі сповідника, адже і про свої тілесні хвороби розповідаємо не кожному лікареві (св. Вас). Треба вибирати такого сповідника, котрому повністю довіряємо (св. Филип Нері), і це довір'я треба берегти. Диявол не раз аби занапастити душу, намагається посіяти недовір'я між сповідачем і сповідникам, що може призвести до найбільших нещасть (св. Филип Нері). Не треба без причини міняти сповідника (св. Франц Сал.), адже неохоче міняємо лікаря, котрий уже докладно пізнав природу нашого тіла. Однак, спокійно можна час від часу сповідатися у іншого священика, бо, знову, ж таки недобре прив'язуватися лише до однієї людини.

Плоди каяття

Правдиве каяття — нелегка річ; сама сповідь, тобто щире визнання ганебних учинків (гріхів), вимагає важкої боротьби з самим собою. Проте великою є нагорода Бога. Сповідь — це акт великої покори, а якраз покірних обдаровує Бог ласкою (І Петро 5, 5).

Достойно приймаючи Тайну Сповіді, здобуваємо певні ласки.

Перш за все здобуваємо відпущення усіх скоєних гріхів і вічних покарань, але не завжди — відпущення усіх тимчасових покарань (Трид. Соб. 6, ЗО; 14, 12).

Господь Бог говорить: "Коли ж злий відвернеться від усіх своїх гріхів, яких накоїв, і буде пильнувати всі мої установи... — він буде жити, не вмре. Усі переступи, що їх учинив, не буде пригадувано йому більше" (Єз. 18, 21-22). Тому звертається Ісус до Магдалини: "Прощаються тобі гріхи" (Лук. 7, 48). Хто визнає свої провини, для того Христос уже не суддя, а заступник і опікун (св. Касіод.). На суді Христос також не згадає гріхів, відпущених у Тайні Сповіді (св. Амвр.). Через відпущення гріхів під час сповіді призначене нам вічне покарання заміняється покаранням тимчасовим (св. Бонав). Бог чинить як суддя, котрий заміняє злочинцю смертну кару на тривале ув'язнення. Бог також карає за вже прощені гріхи. Адамові пробачив Бог, але вигнав його з раю І призначив йому тяжку покуту. Мойсей, образивши Господа Бога сумнівом, також був пробачений, але вже не міг увійти до Обіцяної землі (Числа 20, 21). Євреї, котрі в пустелі нарікали на Бога, здобули прощення завдяки проханню Мойсея, однак повинні були усі померти в пустелі (Числа 14). Давидові Бог також пробачив два тяжкі гріхи, але забрав у нього сина (II Сам. 12, 14). Саме тому мовить, звертаючись до Бога, св. Августин: "Ти не лишаєш без покарання за гріхи навіть тих, котрим Ти пробачив". "Гріх ніколи не залишається непокараним; або людина сама несе покарання, здійснюючи покуту, або Бог карає гріх на ній" (св. Григ. В.). Після кожного скоєного гріха повинно наступити покарання (св. Анз.) Справедливо називають гріх "боргом", бо, як борг треба сплатити, так само й за гріх треба відповісти (Св. Григ. В.).

Тимчасові покарання ми відпокутуємо або на землі, або в чистилищі.

На землі можемо їх відпокутувати таким чином: відправляючи призначену священиком покуту; добровільно виконуючи справи милосердя, молячись, дотримуючись посту та здійснюючи інші добрі справи; терпляче зносячи послані Богом страждання, навіть смерть (Трид. Соб. 14, 13); здобуваючи відпусти.

Бог ніколи не залишає гріха без покарання, щоб ми не ставились до гріха легковажно (св. Авг.).

Під час Хрещення відпускаються не лише гріхи, але й усі покарання за гріхи, однак під час Покаяння відпускається уся вічна кара, але не всі тимчасові покарання. Це тому, що гріх, здійснений після Хрещення, набагато тяжчий, аніж здійснений перед Хрещенням. Перед Хрещенням Він є скорше гріхом слабкості, а після Хрещення — гріхом злоби, бо охрещений просвітлений Св. Духом, тому краще розуміє, що чинить (Трид. Соб. 14, 8). Треба також узяти до уваги те, що охрещений оскверняє гріхом Божий храм. Здійснивши гріх, він відштовхує Св. Духа, прийнятого під Хрещення, і порушує священну обітницю, яку тоді ж, дав. Добрий батько, звичайно, повністю прощає дитині гріх, скоєний уперше, якщо вона обіцяє виправитися; коли ж дитина згрішить знову, то батько і вдруге пробачить, але не звільнить дитину від покарання. Подібно чинить і Господь Бог. Під час Хрещення відпускаються людині усі гріхи і покарання за гріхи, але пізніше вже не так легко звільнитися від кари.

Чим щиріший наш жаль, тим більше кар за гріхи відпускається нам.

Деколи Господь Бог зворушує серце людини таким великим жалем, що вона здобуває повного відпущення всякої провини й кари (Св. Тома з Акв.).

Св. Дух вертається до нашого серця і повертає нам стан освячуючої ласки; усі попередні заслуги, здобуті у стані ласки, відновлюють свою вартість.

Душа наверненого грішника стає знову чистою перед Богом. Навернений грішник, як той блудний син, отримує гарний одяг, тобто освячуючу ласку, і дорогий перстень, знак Божої любові (Лук. 16, 22). Тяжкий гріх забруднює білий одяг, який ми отримали під час Хрещення, але Покаяння очищає його наново в Крові Ісуса Христа. Там, де були плями на одязі, будуть колись золоті прикраси (св. Гертр.). Каяття — це драбина, по якій піднімаємося туди, звідки впали (св. Єфр.). Повертаючись у стан освячуючої ласки, людина знову стає Божою дитиною, наслідником неба, і вже може чинити те, що заслуговує на вічне життя. Завдяки покаянню людина відновлює вартість усіх добрих справ, здійснених ще у стані ласки. Ці заслуги гинуть, якщо скоєно тяжкий гріх; однак не тому, що Бог відібрав їх за гріх, але тому, що людина зробила ті справи безсильними. Отже, від людини залежить усунення тих перешкод. Однак наскільки ті заслуги будуть відновлені, залежить від ступення жалю людини (св. Тома з Акв.).

Коли сповідаємося у стані ласки, то одночасно досягаємо примноження ласки освячуючої.

Освячуючу ласку перед сповіддю має той, хто має чисту совість і не відчуває за собою жодного тяжкого гріха, або той, хто пробудив у собі досконалий жаль; якщо ми вже маємо цю ласку, то завдяки сповіді вона примножується. Треба пам'ятати, що наскільки вищим є в нас ступінь освячуючої ласки, настільки вищим буде колись ступінь нашої слави на небі. Тому нерозумно говорити: "Я не потребую сповіді, бо не скоїв (ла) жодного тяжкого гріха".

Св. Дух наділяє нас силою, яка допомагає перебороти гріхи.

Грішник потребує Божої допомоги і отримує її завдяки Покаянню (Св. Амвр.). Як блудний син отримав нове взуття, аби легше йти тернистою дорогою заповідей, так навернений грішник отримує від Св. Духа силу, котра допомагає подолати гріх. Сповідь служить не лише для відпущення скоєних гріхів, але є засобом охорони від гріха (св. Тома з Акв.). Навернені грішники не раз стають вірними і відданими слугами Бога — і тому говорить Христос, що більшою буде радість на небі від одного грішника, котрий розкаявся, ніж від 99 праведних (Лук. 15, 7).

Через Св. Духа здобуваємо великий спокій душі, а при щирому наверненні — навіть велику радість.

Сповідаючись, досягаємо великого спокою душі, бо здобуваємо Св. Духа, котрий є "Утішителем" (Йоан 14, 26). Як тільки через сповідь позбудемося гріхів, відразу в нашій душі настає спокій, як настав спокій на морі, коли матроси кинули у воду грішного пророка Йону (Св. Золот.). Тайна Покаяння вливає в поранену душу бальзам втіхи (св. Лавр. Юст.). Багато людей запевняють, що після сповіді їм здається, ніби хтось зняв із плечей страшний тягар — вони відчувають себе щасливішими, ніж якби заволоділи найбільшими земними скарбами. Причиною цього є відчуття близькості Бога. Віднайдений спокій душі є корисним і для тіла — хворі не раз одужують; тому всі Святі так наполегливо переконували хворих, щоб ті не зволікали із прийняттям св. Тайн. Навернені грішники часто отримують величезну втіху. Згадаймо слова Ісуса Христа: "Блаженні засмучені, бо будуть утішені" (Мат. 5, 5). Коли блудний син повернувся додому, батько наказав заколоти теля, закликав музикантів і справив веселий бенкет із танцями і співом (Лук. 15). Подібно чинить і Бог, коли великий грішник щиро навертається; Він обдаровує його втіхами і ласками. Яке це джерело радощів для всіх грішників! Зсилаючи на нас втіхи, Бог додає нам відваги для того, щоб відтепер ми твердо йшли по нелегкій дорозі доброчесності (Род.). Бо треба враховувати, що кожний наново навернений повинен постійно боротися зі своєю зіпсованою природою. Тому Бог посилає нам багато душевних утіх, коли стаємо на дорогу побожності; зате пізніше відбирає їх у нас, якщо могли би нам пошкодити. Отже, ми повинні дякувати Господу Богу, коли через деякий час відбирає в нас втіхи (Св. Франц Сал.). Деколи Бог відбирає втіхи, щоб випробувати людину і дати їй можливість здобути більше заслуг. Тоді може людина запитати у Бога, як Христос на хресті: "Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?" (Св. Альф.).

Однак, ми здобуваємо усі ті ласки лише тоді, коли достойно приймаємо Тайну Покаяння; а здобуваємо тих ласк тим більше, чим частіше приступаємо до тієї Тайни.

Чим частіше прибираємо хату, тим вона чистіша; те ж стосується і внутрішнього стану християнина (св. Єр.). Чим частіше сповідаємося, тим швидше позбуваємося диявола, котрому нелегко повернутися до людини, яка відганяє його сповіддю (Гунольт). Одноразової сповіді протягом року вистачає, аби вважатися членом Католицької Церкви, але зовсім не вистачає для добра і спасіння нашої душі. Душа людини, котра раз на рік сповідається, подібна до хати, з якої лише один раз на рік вимітають сміття. У годину випробувань із такою людиною може статися те саме, що й з Авесаломом у лісі, котрий лише раз на рік підстригав волосся (II Сам. 14, 16). Це безумство, що ми про свою душу дбаємо менше, ніж про взуття; взуття чистимо часто, а душі дозволяємо перебувати у скверні гріха (св. Золот.).

Достойне прийняття Тайни Сповіді

Немає вказівки, як довго ми повинні готуватися до прийняття Тайни Покаяння. Не певним проміжком часу, але глибиною наміру і щирістю дії треба вимірювати покаяння (св. Золот.). Для цього мало декількох хвилин чи годин. Ной будував свій корабель протягом ста років, а ти не хочеш хоч трохи часу присвятити побудові корабля, який повинен тебе врятувати від тимчасової та вічної загибелі? (св. Тома з Акв.).

Для того, щоб достойно прийняти Тайну Покаяння, ми повинні дотримуватися наступних умов.

Скоюємо гріх серцем, устами і дією, тому усунути його можемо через біль, який відчуває серце, промовляють уста, а довершує дія (св. Бонав.). Тут ми повинні наслідувати блудного сина. Відчувши на собі вплив Св. Духа, відразу розмірковує над усіма своїми помилками і усвідомлює шкоду, заподіяну ними (іспит совісті). Усвідомлює також, що він був дуже невдячним щодо батька і глибоко шкодує про це (жаль). Зрештою вирішує повернутися до батька і розпочати нове, праведне життя (рішення виправитися). Дійсно повертається додому, до батька, падає йому в ноги, визнає свої провини і просить прощення (сповідь). Не бажає називатися сином, а лише слугою свого батька (надолуження). Батько обіймає його і цілує (розгрішення), і починається гучна забава і бенкет (св. Причастя).

Ми повинні випробувати (перевірити) нашу совість, тобто мусимо глибоко замислитися над тим, які гріхи ми скоїли і ще не визнали на сповіді.

Ми повинні бути відвертими самі з собою, повинні вести себе так, ніби вже стоїмо перед престолом Господа Бога. Цей іспит (обрахунок) не повинен бути поверхневим, бо і сповідь не буде тоді доброю і, замість користі, принесе нам лише шкоду. Однак, не треба перегинати палицю у вишуковуванні гріхів, як це роблять надто дріб'язкові люди, бо Бог не вимагає від нас нічого, що б перевершувало наші можливості. Іспит совісті — це дуже важлива справа, бо завдяки цьому осягаємо самопізнання, яке є початком будь-якого виправлення. Як не можна лікувати хворого, не знаючи його хвороби, так не можна жалкувати за скоєним гріхом, визнавати його і переборювати, не пізнавши його (А. Штольц.). Саме цього самопізнання якраз не вистачає багатьом людям. Не один пізнає закони природи, вивчає рух зірок чи інших небесних або земних тіл, але ніколи не подумає про самого себе і нічого не знає про те, що відбувається в ньому самому. Таких людей, незважаючи на усі їхні знання і чини, не можна назвати щасливими, бо вони не звертають уваги на свої помилки (св. Вінк. Фер.). Кожній людині у дорогу життя Творець дав книгу совісті; ти повинен пильно її вивчати та аналізувати, бо з усього твого книго-збору лише цю книгу зможеш узяти з собою у вічність (св. Берн.). Хто пізнає самого себе, той також пізнає Бога (Клим. Ал.). "Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили" (І Кор. 11, 31).

Іспит совісті треба починати із звернення за допомогою до Св. Духа.

Коли маємо світло, то швидше знайдемо у темряві якусь річ; так само і при пошуках гріхів. Наша душа, осяяна світлом Св. Духа, помічає в собі найменші недоліки (св. Бонав.). Самопізнання — це ласка Господа Бога, яку можемо здобути, лише щиро молячись (св. Тома з Акв.). Власним оком бачимо все довкола, лише не самих себе. Подібно і наша душа бачить помилки інших, але сліпа у пошуках своїх власних (св. Вас). Добре складати іспит совісті на самоті, бо на самоті промовляє Св. Дух до людських сердець (Ос. 2, 14).

Під час іспиту совісті треба забути про любов до себе і пробудити щире бажання пізнати власні помилки.

Не один хворий не хоче зрозуміти, що його стан загрозливий; так само робить і грішник. Основною причиною цього є любов до себе, захоплення своїми достоїнствами — походженням, вродою, ростом, голосом, знаннями І т. п. Більше того, не один вважає достоїнствами свої недоліки: напр., обман — спритністю, гордівливість — врівноваженістю і т. п. Така людина схожа на засліплену матір, котра у своїй улюбленій дитині не бачить жодних недоліків, а негативні риси сприймає як позитивні (А. Штольц). Під час іспиту совісті треба стати для себе самого ворогом, бо вороги добре вміють знаходити і виявляти наші помилки та недоліки (А. Штольц).

Найлегше пригадувати собі скоєні гріхи, співставляючи свої вчинки з десятьма заповідями Божими, церковними заповідями, головними гріхами, пригадуючи обов'язки свого стану.

Зразок для дітей

Заповіді Божі. 1. Чи забував про молитву або не побожно молився? 2. Чи промовляв святі імена нешанобливо? Чи проклинав? 3. Чи пропустив Службу Божу в неділю або свято? Чи поводився негарно в церкві? Чи в заборонені дні їв м'ясо за власним бажанням? 4. Чи був зухвалим або неслухняним у стосунках з батьками? 5. Чи ненавидів когось, або бив, або чинив комусь зло? Чи мучив тварин? 6. Чи думав, говорив або робив що-небудь, що ображає невинність? 7. Чи щось узяв у когось і чи взяту річ віддав? Чи зробив кому шкоду? Чи обманув кого? 8. Чи свідчив на когось неправдиво? Чи говорив неправду? Чи розголошував недоліки інших? Чи зневажав? 9,10. Чи пожадав чужого добра? Чи грішив гордівливістю, гнівом, скупістю, непоміркованістю, лінню у навчанні і праці?

Про тяжкі гріхи треба сказати, як часто ми їх скоювали.

Число заподіяних тяжких гріхів повинно бути вказано на сповіді (Трид. Соб. 11, гл. 5, кан. 7). Якщо не можемо пригадати, як часто ми скоювали якісь тяжкі гріхи, то треба сказати хоча б приблизно (св. Альф.). Або треба бодай пригадати собі, відколи коїли тяжкий гріх, скільки разів (більш-менш) на місяць, або на тиждень, або протягом одного дня (св. Альф.).

Повсякденні гріхи можна зовсім обминути під час сповіді; однак не зашкодить, якщо ми визнаємо їх (Трид. Соб. 14, гл. 5). Однак, не один чинить навпаки, тобто замовчує тяжкі гріхи, зате старанно дошукується повсякденних гріхів. Така людина є фарисеєм, котрий ковтає верблюда, а відціджує комаря (Мат. 23, 24). Тому не дивно, що він, хоч часто сповідається, не стає кращим. А що ж буде, якщо ті невизнані гріхи забере з собою на другий світ?

Треба також замислитися над тим, чи якісь особливі обставини не видозмінюють гріха, або примножують його.

Такі обставини, що видозмінюють гріх, під час сповіді треба визнати (Трид. Соб. 14, гл. 5, кан. 7). Отже, коли хтось, напр., силою відбере у когось власність, то не вистачить сказати на сповіді лише "Я вкрав", бо розбій і крадіжка — це два зовсім різні види гріха. Або якщо хтось у заборонений час їв м'ясо і тим подавав поганий приклад ближньому — повинен на сповіді сказати не лише: "Я порушив піст у заборонений час (стільки і стільки разів)", але вказати, скільки разів при тому погано вплинув на інших.

Іспит совісті перед сповіддю буде легше зробити, якщо кожного вечора перевіряти свою совість.

Тяжко буде дійти до ладу зі своєю душею, якщо не тримати її під контролем через іспит совісті (Скар.). Щоденний Іспит совісті оберігає нас від скоєння тяжкого гріха. Душа буде захищена від тяжкого гріха, коли щохвилини завдяки іспиту совісті знаходитиме повсякденні гріхи і рятуватиметься добрими вчинками (св. Авг.). Щоденний іспит совісті гарантує нам поступ у моральному удосконаленні. Чим частіше і суворіше перевіряємо свою совість, тим швидше стаємо досконалішими. Іспит совісті має більшу вагу, ніж молитва (св. Ігн. А.) У тебе багато ворогів — це твої пристрасті; ти повинен щодня шукати їх і боротися з ними зброєю душевного болю і щирого жалю (св. Верн.). Мало знайти власні помилки та недоліки, — треба жалкувати за них і переборювати їх, роблячи добрі вчинки (Людв. Гран.).

Ми повинні щиро жалкувати, що скоїли той чи інший гріх. Нам повинне спричиняти біль усвідомлення, що ми образили Бога. Будь-яка образа Бога повинна стати для нас неприйнятною. А також ми повинні надіятися на Боже милосердя.

Щиро жалкувала Магдалина, котра, плачучи, впала до ніг Ісуса Христа (Лук. 7); а також Петро, який гірко заплакав, коли усвідомив, що він відрікся Спасителя (Мат. 26, 75); справжній жаль за свої гріхи виявив Давид, коли, засоромлений пророком Натаном, лежав на землі, нічого не їв і не пив (II Сам. 12), а лише просив: "Помилуй м'я, Боже, з милості твоєї, з великого милосердя твого зітри мої провини... Відверни лице твоє від гріхів моїх..." (Пс. 51). Отже, справжній жаль є болем душі. Зовнішній вияв жалю — на словах, через плач, виривання волосся чи розривання одягу (Йоіл 2, 13) –це ще не жаль. Той, хто проявляє жаль назовні, а не має його всередині, є лицеміром. Зрозуміло, що той, хто відчуває жаль у серці, той звичайно виявляє його і назовні, бо людині тяжко приховати свої почуття; але хто виявляє жаль назовні, не маючи його в серці, той лицемірить. — Правдивий жаль повинен стосуватися Бога; він називається надприродним, бо походить із віри у світ невидимий, надприродний. Якщо хтось шкодує за тим, що скоїв гріх, лише з огляду на прикрі тимчасові наслідки, той не відчуває правдивого жалю. Його жаль є природним жалем і не має заслуги перед Богом. Так, напр., шкодував жорстокий цар Антіох Етіфанес, коли гризли його хробаки (II Мак. 9, 13). Так жалкує азартний гравець, пияк або спійманий злочинець, коли бачить лихі наслідки своїх учинків. Правдивий жаль полягає в рішучому і повному відверненні від гріха; він зводиться не стільки до почуття, скільки до волі. "Коли те, що раніше тебе тішило, тепер завдає страждань і мук, тоді відчуваєш правдивий жаль" (св. Авг.). Щирий жаль повинен з'єднатися з упованням на Боже милосердя; Інакше був би розпачем, як це трапилося з Юдою. Гірко плачучий Петро повинен стати для нас взірцем правдивого жалю.

Правдивий жаль не раз виявляється назовні через сльози жалю.

Так було з Магдалиною в домі Симона (Лук. 7, 38) і з Петром, котрий зрікся Спасителя (Мат. 26, 75). Петро оплакував свій гріх протягом усього життя, і від сліз на його обличчі з'явилися дві глибокі борозни.

Не мусимо плакати, коли каємося, але якщо це сталося, то можемо бути певними, що наша сповідь буде успішною, і прощення гріхів вірогідніше. Сльози тих, хто кається, — це найвагоміший аргумент, вони спонукають Бога до прощення (св. Єр.). Сльоза каяття, донька жалю, змиває брудні плями гріха (св. Авг.). Такі сльози є різновидом хрещення, але при справжньому хрещенні вода збігає ззовні, а тут лине зсередини (св. Берн.). Сльози каяття сприяють просвітленню розуму. Як повітря після зливи, так душа після рясних і щирих сліз стає яснішою і чистішою (св. Золот.). Чим частіше оплакуємо гріхи, тим краще пізнаємо їх тягар; око душі стає зіркішим, омившись у сльозах каяття (св. Григ. В.,). — За сльозами каяття найчастіше наступає повна зміна способу життя; це цілющі джерела, котрі лікують хвороби душі (Вен.). Вони освіжають нас, як роса освіжає рослини (Св. Золот.). Вони є напоєм, котрий приємно освіжає того, хто розкаявся (Св. Бонав.). Сльози каяття тішать Ангелів, як вино розвеселяє серце людини (Св. Верн.). Щирі сльози каяття відганяють диявола (Св. Бонав.). Отже, такі сльози володіють силою, подібною до сили свяченої води. "Плач над самим собою, і не буде потреби оплакувати тебе іншим після твоєї смерті" (Св. Амвр.). Правдивого жалю досягаємо тоді, коли зрозуміємо, що, згрішивши, ображаємо безмежну велич Бога і засмучуємо нашого улюбленого Отця і найбільшого Добродія.

Придивись до мільйонів небесних тіл, до безлічі людей на землі, згадай незліченність духів і т.д., і подумай, якого могутнього Творця, якого могутнього Царя, яку Велич ти образив! Замислись далі над великою любов'ю небесного Отця до тебе, з якої жертвував за тебе Свого найдорожчого Сина (Йоан 3, 16). Зваж також, скільки за тебе страждав Син Божий, а, отже, сам Бог! Пригадай ті незліченні милості, якими постійно обдаровує тебе Господь Бог; все, що маєш, дісталося тобі з Його рук. А ти, замість вдячності до Нього, так часто Його засмучуєш і ображаєш. За добро відплачуєш Йому чорною невдячністю. Чи добре чиниш і чи може це тебе тішити?

Той жаль, котрий походить із чистої любові до Бога, називаємо досконалим жалем. Хто пробудить у собі такий жаль, відразу, ще перед сповіддю, отримує відпущення гріхів (Трид. Соб. 14, гл. 4).

Два сини, яких батько послав до міста за покупками, прогаяли багато часу, витратили нерозумно гроші. Повертаючись додому, вони починають плакати. Один із них плаче, бо знає, що за своє недбальство буде покараний батьком, а другий — із жалю, що образив улюбленого батька. Перший хлопець є прикладом людини з недосконалим жалем, в образі другого бачимо досконалий жаль. "Отже, досконалий жаль має та людина, котра жалкує за скоєні гріхи, тому, що ними образила доброту Бога" (св. Альф.). Досконалий жаль мали, напр., Давид, Петро, Магдалина, митар, котрий молився в храмі, тому вони так швидко здобули прощення гріхів. Як випливає зі слів Ісуса Христа, сказаних Магдалині (Лук. 7, 47), досконалий жаль — це ніщо інше, як велика любов до Бога, отже, справа Св. Духа, котрий через любов оселився в людині. А людина, яка має в собі Св. Духа, є вже в стані освячуючої ласки, отже, вільна від смертного гріха. "Найменшого ступеню досконалого жалю вистачає, щоб відразу згладити будь-яку провину гріха (св. Тома з Акв.). Той, хто пробудить в собі досконалий жаль не маючи на совісті тяжкого гріха, досягне примноження освячуючої ласки і відпущення тимчасових покарань. З досконалим жалем пов'язане бажання висповідатися, отже, такий жаль можна порівняти з хрещенням бажання. Людина не зобов'язана сповідатися відразу після того, як пробудила у собі досконалий жаль, вистачить відправити сповідь лише тоді, коли зобов'язує до того Церковна заповідь.

Досконалий жаль треба часто пробуджувати в собі, особливо в годину смерті і в небезпечні для життя моменти.

Припустимо, що ти в дорозі і тобі загрожує якась небезпека — відразу пробуди в собі досконалий жаль, і його вистачить, аби повністю поєднатися з Богом. Імовірно, що під час потопу і зруйнування Содому не один урятувався від вічної загибелі завдяки пробудженню в собі досконалого жалю (К. Еммеріх). Коли з якихось причин ти тяжко образиш Бога, відразу пробуди в собі досконалий жаль. Також ніколи не лягай спати, не розпочинай щоденної праці, не відправляйся в подорож, якщо не забезпечиш собі наперед спасіння досконалим жалем. Той, хто має сильну волю, може легко пробудити в собі досконалий жаль. Досконалий жаль і в Старому Завіті був єдиним засобом для відпущення гріхів. Кожний християнин також зобов'язаний, під загрозою смертного гріха, пробудити в собі досконалий жаль у хвилину смерті, якщо має на совісті тяжкий гріх і не може висповідатися. Лише тій людині, котра ніколи не молиться, не слухає проповідей, не читає побожних книжок, тяжко пробудити в собі досконалий жаль. Така людина схожа на заржавілий зіпсований годинник: вона не йде, хоча Господь Бог обдаровує її діючою ласкою. "Той, хто погорджує проповіддю і молитвою, для пробудження в собі досконалого жалю потребує надзвичайного милосердя, чуда ласки" (Лєрх.).

Правдивий (хоча й недосконалий) жаль також є тоді, коли шкодуємо про скоєні гріхи з огляду на справедливе Боже покарання, якого повинні за них сподіватися.

Згадай про страшне покарання грішних Ангелів, перших людей, мешканців Содому, сучасників Ноя і т. д. Зваж, якими страшними є кари пекла. І якщо б ти навіть не потрапив до пекла, то не уникнеш покарання чистилища. Там відчуєш біль, який є гострішим від будь-якого болю на землі ( св. Тома з Акв.), сильнішим, аніж усі страждання Мучеників (св. Авг.). Отже, замислись, що чекає тебе за образу Бога! Чи так приємно тобі ображати Бога? Вирази свій жаль.

Жаль, котрий походить із боязні Бога, називається недосконалим жалем. Хто пробудить у собі такий жаль, отримає відпущення гріхів лише через розгрішення священика.

Недосконалий жаль мали ніневитяни, зворушені проповіддю Йони (Трид. Соб. 14, гл. 4). Недосконалий жаль є менш успішним; він є ніби маленькою іскоркою, яку треба спочатку роздмухати сповіддю і розгрішенням священика, щоб вона могла спалити полову гріха.

Хто сповідається без справжнього жалю (досконалого чи недосконалого), не отримує від Бога прощення гріхів.

Той, хто сповідається без жалю за скоєні гріхи і без прагнення виправитися, отже, ніби за звичкою і не усвідомлюючи своїх гріхів, такому сповідь не принесе ніякої користі (св. Кар. Б.). Сповідь без жалю — це колос без зерна, голка без нитки. Хто сповідається без жалю, молотить голу солому (Авр. а Ст. Кл.). Христос прокляв смоківницю, котра не плодоносила; так само відкидає сповідь без справжнього жалю, бо на дереві каяття слова визнання є лише гіллям і листям, а плодом є жаль (св. Григ. В.). Хто сповідається без жалю, той схожий на людину, котра відкриває рани, але не кладе на них жодних ліків (св. Григ. В.). Ще історія блудного сина свідчила про те, що самої сповіді не вистачає, бо батько не брав до уваги його визнання, але коли в його словах вловив зміни в поглядах і переконаннях, відразу обійняв його і пробачив. Єдиний ключ до Божої ласки — це жаль за скоєні гріхи.

Ми повинні твердо вирішити, виправитися, тобто прагнути за допомогою Божої Ласки уникати будь-якого гріха і будь-якої небезпечної нагоди до його скоєння.

З правдивим жалем тісно поєднане рішення виправитися (Трид. Соб. 14, гл. 4). Як вода з джерела, так і рішення виправитися випливає з правдивого жалю. "Доки, однак, не відокремиться воля від гріха, доти не може бути відпущений ані смертний гріх, ані гріх повсякденний" (св. Тома з Акв.). Не всі люди мають сильну волю — не один вирішує виправитися, але своїх добрих намірів не здійснює. Вони подібні до жінки, в котрої помер чоловік. Така жінка починає голосно ридати, не може нахвалитися небіжчиком і зарікається вийти заміж удруге; однак через деякий час повністю забуває про свої обіцянки і якомога швидше віддається знову (Мег. 5, 241). Не один вважає себе здатним на все, коли спіткає його нещастя або коли захворіє, але пізніше навіть не думає про виконання того, що обіцяв. Дорога до пекла мощена добрими намірами, яких не здійснено.. Не всі готові уникати будь-якого гріха. Кожний має свій улюблений гріх, якого не хоче позбутися, і тому не може вирватися з кігтів диявола та стати приятелем Бога, — а задля Бога треба віддати усе. Також обов'язковим є тверде рішення уникати будь-якої небезпечної нагоди до скоєння гріха (напр., п'яниця повинен рішуче уникати корчми і т. п.). "Лише той повністю відрікся поганої звички, хто відрікся нагоди до гріха" (св. Ізид.). Якщо ми не відчуваємо симпатії до когось, то намагаємося уникнути товариства цієї людини чи зустрічі з нею. Хто відчуває справжню ненависть до гріха, повинен так само чинити — повинен уникати всього, що веде до гріха і стосується гріха. Хто хоче виправитися, але не відрікається від нагоди до скоєння гріха, той схожий на людину, котра змітає павутиння, але не вбиває павука. Люди, котрі після сповіді не уникають нагоди до скоєння гріха, пізніше скоюють ще тяжчі гріхи. Однак, треба пам'ятати, що найтвердіших намірів не вистачить надовго, якщо Бог не допоможе. Тому, приймаючи якісь рішення, ми не повинні повністю покладатися на свої власні сили (як це робив Петро), але насамперед мусимо сподіватися на Божу ласку і щиро просити її.

Ми повинні висповідатися, тобто наодинці зі священиком докладно, щиро і з покірністю визнати всі відомі нам тяжкі гріхи, щоб отримати від нього розгрішення. Ми повинні також вказати число скоєних тяжких гріхів і обставини, котрі можуть змінити вид гріха (Трид. Соб. 14, гл. 5, кан. 7).

Необов'язково, але варто визнавати на сповіді повсякденні гріхи (Трид. Соб. 14, гл.5).

Хто забув визнати на сповіді якийсь тяжкий гріх, повинен про нього сказати на наступній сповіді.

Свої гріхи ми повинні визнати таємно. Під час сповіді повинні говорити так тихо, щоб, окрім священика, ніхто з присутніх не чув нас. Священик також повинен говорити тихо. На сповіді ми мусимо докладно розповісти про свої гріхи, уникаючи загальних фраз. Не вистачить, напр., сказати: "Я згрішив (ла) проти 3, 5 і 7 заповіді", або "Я не любив (ла) Бога від щирого серця, думав недобре, вживав непристойні слова, чинив зло і т.п." Такі загальні висловлення нічого не означають і нічого не вияснюють.

Отже, треба говорити докладно, але при цьому висловлюватися коротко, остерігаючись зайвої балаканини; під час сповіді слід також висловлюватися пристойно. Від щирого серця треба визнавати свої гріхи, уникати двозначних фраз і не виправдовуватися. Хто, напр., сказав: "Я вкрав дрібницю", замість "Я вкрав монету", той обманює не священика, а самого Бога. Хто під час сповіді намагається виправдатися, чинить нерозумно, як перші люди, котрі хотіли відсунути від себе заподіяний гріх, і тому Бог призначив їм таку тяжку покуту. "Коли ти сам себе звинувачуєш, — Бог тебе виправдовує, але коли ти себе виправдовуєш — Бог тебе звинувачує" (св. Авг.).

Визнавати свої гріхи на сповіді треба з покірливістю, котра проявляється, перш за все, в тому, що, визнаючи гріхи, стаємо на коліна. Нас не повинні вражати і дивувати питання священика та його напоумлення. Священик має на це право як намісник Бога, а ти під час сповіді є лише жалюгідним грішником. Французький король св. Людовик IX одного разу сказав сповіднику, котрий під час сповіді не посмів з поваги до короля обминути належних йому титулів: "Я тут не король, а ти, отче, не мій підданий, але я тут є дитиною, а ти отцем". Якщо сповідник вважає, що сповідь не була докладною, він розпитує того, що сповідається, про подробиці. Людина, яка сповідається, повинна назвати сповіднику усі свої гріхи. Хто, напр., не може говорити (глухонімий або тяжкохворий), той повинен мімікою і знаками визнати свої гріхи. Якщо глухонімий вміє писати, то може написати свої гріхи і віддати священикові. Не можна дати розгрішення заочно, навіть якщо би хтось просив цього у листі або через посланця (Клим. VIII. 20. III. 2602). На сповіді ми повинні визнати бодай смертні гріхи і цього достатньо. Дуже погано, коли той, хто сповідається, замовчує саме смертні гріхи і визнає лише повсякденні. — Дуже корисно, крім смертних гріхів, визнавати на сповіді гріхи повсякденні.

Сповідаючись у повсякденних гріхах, позбуваємось більшої частини тимчасових покарань (св. Бонав.), а також здобуваємо внутрішній спокій, бо деколи нам важко визначити, чи той чи інший гріх тяжкий чи легкий. Якщо хтось не має на совісті жодного важкого гріха, під час сповіді повинен визнати хоча б один повсякденний гріх, або назвати якийсь важкий гріх, з якого вже висповідався, бо інакше священик не зможе дати йому розгрішення.

Несповідані смертні гріхи мусимо визнавати всі, хіба що це неможливе (тоді вистачить сказати деякі або один). Таке може статися з конаючими; людьми, які потрапили в небезпеку; хворими, яким важко говорити; хворими, які перебувають у лікарнях і сповідаються у присутності інших хворих, які можуть почути визнавані гріхи. Не мусить визнавати усі гріхи і грішник, який сповідається під час епідемій, тому що священик у цьому випадку не може витрачати на сповідь надто багато часу. На сповіді ми повинні визнати усі смертні гріхи, які тільки знаємо. Однак, якщо хтось під час сповіді забув, якийсь смертний гріх, то повинен визнати його на наступній сповіді. Не треба також непокоїтися, коли пригадаєш собі той гріх після прийняття св. Причастя, бо ти не втаїв його свідомо і сповідь твоя була доброю. Під час сповіді ми повинні вказати також число скоєних смертних гріхів; якщо не пам'ятаємо докладно, то треба вказати принаймні приблизне число. Однак ніколи не можна з остраху або фальшивого сорому навмисне зменшувати число скоєних тяжких гріхів, бо в такому випадку сповідь буде святотатською І, таким чином, не дійсною. Мусимо також вказати обставини, котрі видозмінюють гріх. Якщо хтось, напр., ненавидів батьків, не вистачить сказати: "Я відчував ненависть до ближнього", але треба визнати, що ненавидів саме батьків, бо ненависть до родичів видозмінює гріх. Також слід згадати про ці обставини і тоді, коли хтось ограбує когось або своїм гріхом погано вплине на інших. Зате не обов'язкова так суворо вказувати на ті обставини, які лише збільшують гріх.

Ми повинні надолужити за гріх, тобто докладно відправити покуту, яку наклав на нас сповідник.

Через Тайну Покаяння не завжди відпускаються усі тимчасові покарання за гріхи. Бог не є настільки милосердним, щоб перестати бути справедливим (св. Авг.). Тому на сповіді грішникові призначається покута, через яку відпускаються йому тимчасові покарання за гріхи. Та покута є покаранням, але, водночас, і ліками. Священик під час сповіді не лише звільняє грішника від гріха, але й призначає покаянні справи, які протистоять негативним нахилам грішника: скупому — давати милостиню, непоміркованому — призначає піст і т.п. Ніщо так добре не викорінює гріхів, як молитва, піст і милостиня, бо саме ці доброчесності переборюють протилежні їм головні недобрі потяги людей: похіть очей, похіть тіла і похіть духа, або гордівливість (Трид. Соб. 1.4, гл. 8).

Сповідник звичайно накладає нам, як покарання, молитву, піст або милостиню з тією метою, щоб ми завдяки цьому здобули часткового відпущення тимчасових кар за гріхи і послабили свої негативні нахили (Трид. Соб. 14, гл. 8).

У перші роки християнства церква накладала дуже тяжкі покути, напр., піст на хлібі і воді, відмова від м'яса і вина, неприйняття св. Причастя, привселюдне визнання своїх гріхів і т.п. Такі покарання тривали протягом кількох місяців і навіть тяглися роками, деколи аж до смерті. Деякі люди, котрі прагнули щиро розкаятися у своїх гріхах, перебиралися у пустелю, де роками спокутували свій гріх, напр., Марія з Єгипту. Такі покарання призначала церква не лише за тяжкі злочини, але часто і за дрібні провини, напр., за недотримання посту, сміх в церкві, ігнорування Службою Божою і т. п. Сьогодні священики накладають переважно дуже легкі покути, які зовсім не відповідають тим покаранням, які ми заслужили. Тому ми повинні самі добровільно чинити різні покаянні справи, зменшуючи собі цим майбутні покарання в чистилищі.

Деколи сповідник наказує відшкодувати заподіяне зло або завдані моральні збитки: той, хто забрав чуже добро, повинен повернути його або винагородити заподіяну кривду; той, хто образив іншого, зобов'язаний попросити в нього пробачення і т. п. Зрозуміло, що сповідник в таких випадках чинить дуже м'яко і доброзичливо і, звичайно, не буде вимагати чогось неможливого або надто складного чи зайвого. Коли ж це не так, то можна звернутися до іншого сповідника (св. Альф.).

Призначені сповідником покаянні справи треба відразу докладно виконати.

Завдяки цьому позбуваємося набагато більше покарань за гріхи, ніж завдяки іншим численним добровільним справам каяття. Цінність цих справ залежить від послуху, з яким їх здійснюємо.

Надолуження (виконання нами покаянних справ), втратило б цінність, якби ми його самовільно змінили. Отже, його треба виконати докладно, а якщо б з якихось причин це було б неможливо зробити, то на сповіді ми відразу повинні сказати про це сповідникові. Негайне відправлення покути призначене тому, що лише тоді відпускаються нам через неї покарання за гріхи, коли відправляємо її в стані ласки. А в стані ласки знаходимося безпо-середньо після гідної сповіді. Однак необов'язково відправляти покуту ще перед прийняттям св. Причастя, хіба що так наказав вчинити сповідник. Хто ж зовсім ігнорує покутою, той втрачає багато ласк і грішить проти послуху, який належиться заступникові Ісуса Христа на землі; однак сповідь, незважаючи на те, залишається дійсною (хіба що вже під час сповіді не мав наміру виконати покуту).

Хто, лінуючись, не відправляє призначеної покути, той може згрішити тяжко або легко (повсякденно); це залежить від того, яка покута була призначена.

Щоб людина, під загрозою тяжкого гріха, була зобов'язана відправити призначену покуту, необхідно, щоб сама покута була велика; щоб ця покута була призначена за тяжкі і ще не прощені гріхи; щоб сповідник зобов'язав того, хто сповідається, до відправлення цієї великої покути під загрозою тяжкого гріха. Хоча сповідник, накладаючи велику покуту, може її призначити тому, хто сповідається, під загрозою малого гріха, однак, якщо цього він не сказав, то це означає, що велику покуту призначив під загрозою тяжкого гріха, а малу покуту — під загрозою малого гріха. Всі наші покаянні справи не мають вартості самі по собі; вони набувають вартості лише через надолуження Ісуса Христа (Трид. Соб 14, гл. 8). Незважаючи на надолуження Ісуса Христа, покаянні справи з нашого боку є потрібними, бо Христос вислужив нам Своїм надолуженням лише те, чого ми самі не могли осягнути. Він відчинив нам небо, а тепер вже наша справа — здобути собі власними надолуженнями те, що Він для нас заслужив. Лише тоді можемо бути прославлені з Христом, коли з Христом будемо співстраждати (Рим. 8, 17).

Ми повинні також здійснювати добровільні покаянні справи і терпляче зносити незгоди життя, спокутуючи цим якнайбільше тимчасових покарань за гріхи (Трид. Соб. 14, гл. 9).

Хто винен тисячу монет, — не сплатить боргу, якщо віддасть лише 300 або 400 монет, і не заспокоїться, доки не віддасть цього боргу. Так само й ми повинні безупинно працювати над сплатою своїх боргів (св. Григ. В.). Господа Бога, треба перепрошувати тривалим постійним надолуженням (св. Кипр.). Коли не хочеш бути покараним Богом, карай себе сам (св. Авг.). Усуваймо тяжкі муки невеликими зусиллями (св. Кипр.) Усе наше життя на землі повинно бути єдиною безупинною покутою. Бог обдаровує нас ласкою так довго, доки удосконалюємося в покуті (св. Авг.). Однак недобре бути занадто ретельними у справах каяття. Диявол деколи сам зваблює людей, щоб вони умертвляли своє тіло, щоб зробити їх нездатними до будь-яких справ каяття (св. Альф.). Терпляче зносячи незгоди життя, також досягаємо відпущення тимчасових покарань за гріхи. Гнійну рану охоче дозволяємо лікареві розрізати; подібно і грішник повинен дозволити Божественному лікареві лікувати рани своєї душі розпеченим залізом страждань (св. Григ. В.). Терпляче зносячи найдрібніші незгоди, можемо набагато більше спокутувати, ніж значно більшими добровільними справами каяття. Адже ми повинні вважати щастям те, що свої гріхи можемо спокутувати вже тут, на землі. Зважмо, що покарання в чистилищі є, значно більшими і зовсім не сприяють майбутньому вічному щастю, бо вони вже не є надолуженням (Св. Тома з Акв.).

Можна спокутувати більшу частину покарань за гріхи насамперед тим, що радо приймаємо смерть з руки Бога. "Хто вмирає, здаючись на волю Божу, той залишає іншим впевненість у тому, що врятований" (св. Альф.).

Здійснюючи справи каяття і терпляче зносячи будь-які страждання, не лише звільняємося від тимчасових покарань за гріхи, але й примножуємо наше щасливе життя на небі.

Надолуженням здобуваємо собі у Бога не лише прощення, але й винагороду (Св. Кипр.).

Усі страждання — це не лише кара за гріхи, але й, силою Божого милосердя, — щаблі, по яких вступаємо до неба (св. Франц Сал.). Пізнай в тому велику доброту і Боже милосердя!

Загальна Сповідь

Загальна сповідь — це повторення воднораз усіх сповідей, або повторення лише певного числа сповідей.

Свою душу ми часто очищаємо за допомогою звичайної сповіді, але через деякий час вдаємося до основного очищення завдяки загальній або генеральній сповіді.

Загальна сповідь є для нас дуже корисною: вона, сприяє досконалішому самопізнанню, збільшує в нас покірність і спокій душі і, здобуває нам багато Божих ласк.

Завдяки загальній сповіді ми виявляємо в собі найскритіші негативні риси.

Загальна сповідь збільшує в нас покірність. Не можуть зробити нас покірними окремі гріхи, визнані на звичайних сповідях; однак це в силі зробити ціле військо гріхів, зібране на загальну сповідь (Скар.). Загальна сповідь сприяє також спокою душі і здобуває нам більші ласки у Бога. Як убогий викликає більше співчуття і дістає більшу милостиню, коли докладніше покаже свою злиденність, так само і людина викликає у Бога тим більше співчуття і здобуває тим більше милостей, чим більше упокориться детальним визнанням своєї нужди і немочі (Родр.) Цікаво, що якраз люди, котрі відправляли загальну сповідь, дійшли до особливо великої святості, як, напр., св. Ігнатій Лойола, св. Франц Салезій та інші. Для багатьох загальна сповідь стала, щонайменше, початком праведного життя (Лев II). З цього можна зробити висновок, які великі ласки дає нам загальна сповідь.

Загальна сповідь є обов'язковою для тих, котрі відбували святотатські сповіді; для тих, котрі сповідалися без жалю і без твердого рішення виправитися. Для тих, хто добре відправляв сповіді, загальна сповідь необов'язкова, однак і їм можна дозволити відправити загальну сповідь, якщо винесуть з неї значну користь для душі.

Загальну сповідь повинні відбути наречені, богослови перед рукоположениям, вмираючі і т. д. "Яку велику радість повинна принести вмираючому думка, що вже впорядкував усі свої справи" (Лев II). Надто педантичним людям також можна дозволити відправляти загальну сповідь; їм шкодить не загальна сповідь, а, швидше, те, що вони хочуть часто повторювати загальну сповідь.

Божественне походження Сповіді

Сповідь установив Ісус Христос в день Свого воскресіння, сказавши Апостолам: "Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому затримаєте — затримаються" (Йоан 20, 23). Цими словами Ісус Христос наділяє Апостолів владою судити душі. Разом з тим, Він зобов'язав вірних відкривати перед ними свою душу, бо інакше Апостоли не могли б судити справедливо. Священик, приступаючи до сповіді, перш ніж оголосити справедливий вирок, повинен пізнати стан тієї людини, котра приступає до того суду (сповіді). Суд цей (сповідь) відбувається таємно, без свідків: сам грішник віддає себе на суд, сам себе й звинувачує. Саме тому в сповіді він повинен щиро відкрити свою душу. Якщо ж грішник ошукує священика, приховуючи великі провини, — над такою людиною зависає вирок вічних мук. Зі слів Ісуса Христа випливає і те, що священик повинен знати гріхи, бо інакше не міг би їх затримати; отже, з цього кожний повинен зробити висновок, що вірні мусять визнавати свої гріхи сповіднику.

Сповідь існувала в церкві завжди (Трид. Соб. 14, 6).

Ще в Старому Завіті знаходимо сповідь, правда, не як Тайну, а як прообраз. Перша сповідь відбулася в раю; сповідником був Бог, а Адам і Єва — тими, що каялися. Від Каїна Бог вимагає сповіді, а коли той відмовляється від неї, стає проклятим. Давид визнав свої гріхи і здобув прощення. Свого роду визнання гріхів існувало, як звичай, у євреїв — згідно з вказівками і настановами Мойсея (Левіт 5, 6; 4, 6). Свої гріхи люди визнавали під час хрещення Йоанові Хрестителю (Мар. 1, 5). Ісус Христос прийшов не ліквідувати закон Мойсея, а лише доповнити його і удосконалити (Мат. 5, 17); отже, й сповідь, яка вже існувала, лише затвердив і удосконалив. Ісус Христос підніс сповідь до гідності Тайни і пов'язав з нею численні ласки.

Ще при Апостолах християни "визнавали та виявляли діла свої".

Так, напр., приходили до св. Павла в Єфезі (Діян. Ап. 19, 18). Св. Йоан Євангеліст говорить, що, визнаючи свої гріхи, можна здобути їх прощення (І Йоан І, 9).

Св. Отці і вчителі Церкви з давніх-давен у своїх листах часто закликали вірних до св. сповіді, використовуючи цікаві порівняння.

Тертуліан (†240), напр., порівнює християнина, котрий не хоче визнати священику своїх гріхів, із хворим, котрий соромиться показати лікареві свою рану. Оріген (†254) говорить, що гріх мучить нашу душу, доки не позбудемося його на сповіді. Св. Василій говорить, що, як хворий звертається до лікаря, так і грішник повинен звертатися до тих, хто уповноважений відпускати гріхи, тобто до будівничих Божих ласк. Св. Августин виразно говорить: "Не вистачить визнати гріхи самому Богу, перед котрим неможливо нічого прихо-вати, але обов'язково треба визнати їх Його заступнику, священикові". — Папа Лев І у своєму листі до єпископів Капанії в 450 р. говорить про надмірну суворість прилюдної сповіді і вказує на достатність визнання своїх гріхів таємно. Важливо й те, що св. Отці застерігають християн від приховування гріхів на сповіді. З огляду на ці історичні свідчення, протестантський історик Гіббонс вважає абсолютно доведеною справою існування сповіді вже протягом усіх перших чотирьох століть християнства. Існування сповіді у наступні століття можна довести численними свідченнями. Досить згадати, що з історії знаємо сповідників майже усіх християнських правителів.

Так, напр., у VIII столітті сповідником Карла В. був Гільдегрант, архієпископ Колонський.

У найдавніших сектах також існувала сповідь, хоча вони (секти) і відійшли від правдивої церкви.

Неможливо допустити, що сповідь була винаходом людини.

Історія зберегла імена видатних винахідників. Але хто є автором сповіді? Який Святий, Отець церкви або Папа? В якій країні і коли вона була встановлена вперше? На ці питання неможливо відповісти. Якщо б хтось із людей хотів запровадити сповідь, чи не привело б це до обурення і опору, як це сталось в Англії, коли пузеїти хотіли запровадити сповідь? Історія не говорить нам про це нічого. Нерозумно стверджувати, що сповідь запровадили священики. З якою метою вони б це робили, адже цим вони ускладнюють свої обов'язки і це не приносить їм жодної тимчасової користі, а лише завдає їм зайвого клопоту? Бо жодна праця не є такою обтяжливою і шкідливою для здоров'я священика, як власне сповідь. Зрештою, і самі священики так само зобов'язані сповідатися, як всі вірні.

Протестанти стверджують, що сповідь запроваджено на Лютеранському Соборі в 1215 р., тому що саме тоді було зобов'язано вірних сповідатися хоча б раз на рік. Такий висновок нерозумний. Коли батько наказує синові, щоб той відвідував його бодай раз на рік, то нерозумно було б робити висновок, що син ніколи перед тим не був у батька.

Установлення Тайни Покаяння є доказом великого милосердя і мудрості Господа Бога.

Згрішивши, стаємо схожими на злочинців, засуджених на смерть, але як легко здобуваємо прощення від Бога! Бог не вимагає від нас тяжких страждань, паломництв до Єрусалиму і т. п.; Він бажає лише, щоб ми визнали гріхи перед Його слугою, котрого добровільно обираємо і котрий зобов'язаний зберігати таємницю. Духовний в'язень, на відміну від тюремного, може без усяких труднощів звільнитися від пут гріха. Боже милосердя є невичерпним. Тяжко заперечити, що сповідь є лише справою Божої мудрості (філософ Лейбніц). Мудрість досвідченого лікаря проявляється в лікуванні хворих засобами, які протистоять недузі, — таким чином усувається не лише хвороба, але і її причина (св. Бонав.). Усі гріхи, як відомо, походять з надмірної гордості, саме вона є початком будь-якого гріха (св. Тома з Акв.); а сповідь якраз є протилежністю гордості, бо вона упокорює грішника. Але мудрість Бога полягає також в тому, що сповідь, встановлена Ним, легка для здійснення, хоча людині нелегко її відбути, тому що вона вимагає від людини великих зусиль для переборення самої себе. Нерозумно чинить той, хто думає, що може обійтися без сповіді.

У чому користь Сповіді

Сповідь корисна як для кожної людини зокрема, так і для суспільства в цілому.

Сповідь сприяє кращому пізнанню людиною самої себе, тренує її сумління, приносить задоволення, зміцнює характер і вдосконалює духовність.

Людина, яка сповідається, повинна порівняти свої вчинки з Божими заповідями, завдяки чому вона краще пізнає саму себе, що вже є початком виправлення. — Сповідь робить нас совіснішими. Часто сповідаючись, ми краще усвідомлюємо Божі заповіді, котрі западають глибоко в душу, і коли згодом виникає нагода скоїти якийсь гріх, то відповідна заповідь відразу постає перед нашими очима і стримує нас від падіння. Не раз сама лише думка про майбутню сповідь утримує нас від скоєння гріха. Не один стримується від гріха тому, що йому було б неприємно визнавати цей гріх перед сповідником (Альб. Штольц.). Досвід вчить, що людина, котра, скоївши тяжкий гріх, відчуває муки совісті, знаходить внутрішній спокій, визнавши цей гріх. Сама природа спонукає людину до визнання своїх помилок, і Бог використав цю схильність, встановивши Тайну сповіді. З другого боку, людину втішає впевненість у тому, що її гріхи будуть відпущені. Ісус Христос запевняє Магдалину в тому, що її гріхи відпущені, щоб її заспокоїти.

Сповідь гартує в людині силу волі, зміцнює характер. Сповідь вчить нас переборювати самих себе, що є першою і найважливішою ознакою людини з твердим характером. Сповідаючись, здобуваємо від Св. Духа просвітлення розуму і зміцнення волі, і чим сильніше прагне воля добра, тим сильніший характер людини.

Сповідь, зрештою, сприяє нашому моральному удосконаленню. Саме тому гордівливі люди уникають сповіді. Хто щиро і відверто сповідається, той повністю звільняється від уз диявола. Бо хто визнає правду тоді, коли спокуса обману велика, той повністю зрікається батька обману — диявола і звертається до Того, котрий є самою Правдою. А чим слабшою є над нами влада диявола, тим легше досягаємо моральної досконалості і наближаємося до Бога. Характерно, що люди, які починають жити грішним життям, перш за все відмовляються від сповіді. І, навпаки, той, хто прагне виправитися, насамперед сповідається. "Початком добрих справ є визнання злих справ" (св. Авг.). Визнання провини — це ознака одужання (Сенека).

Суспільству в цілому сповідь корисна тим, що вона усуває ворожнечу між людьми, лагодить суперечки, зумовлює повернення несправедливо забраного добра, запобігає багатьом злочинам і успішно переборює численні пороки.

Хто не хоче пробачити своєму ближньому або повернути несправедливо забрану річ, той не отримує розгрішення.

Сповідник намагається відмовити людину, яка сповідається, від усяких недобрих рішень, напр., самогубства, від помсти і т. п.; він також радить, як можна перебороти свої пристрасті. У сповідальниці священик працює над зміцненням моральності більше, ніж на амвоні, бо розмова на самоті приносить більше користі. Саме тому говорить Пій V: "Дайте мені добрих сповідників, і я зміню лице землі".

Повернення до гріха

Після прийняття св. Тайн люди дещо стримують свої пристрасті, але незабаром знову дають їм волю і навіть часто грішать тяжче, ніж перед сповіддю.

"Багато хто розпочинає добре, але не всі здатні вистояти" (св. Єр.). Кладуть свою руку на плуг, і оглядаються назад (Лук. 9, 62). Такі люди схожі на безрогих, котрі після миття знову качаються в болоті (II Петро 2, 22), або на собаку, яка вертається до своєї блювотини (Прип. 26, 11).

Хто після навернення знову скоює смертний гріх, той ускладнює своє подальше виправлення і такого чекають суворі покарання.

Повторне скоєння наверненим смертного гріха стає для нього нещастям, бо тоді виправитися набагато складніше. Повторюваний гріх легко перетворюється у звичку, котрої дуже тяжко позбутися. Нелегко спонукати визнати свої гріхи тих, котрі вже раз були учасниками Св. Духа і знову згрішили (Євр. 6, 4). Повернення до гріха — наче повторне захворювання, котре ми вже колись вилікували — його лікувати набагато складніше (св. Верн.). Ісус Христос говорить, що до людини, котра повторила гріх повертається ворог і бере із собою ще сімох інших злих духів, гірших від першого (Лук. 11, 24). З такою душею диявол чинить так, як обережний вартовий в'язниці: в'язня, котрого вже раз не впильнував, охороняє набагато старанніше, ніж напочатку. Людина, котра вдруге скоює тяжкий гріх, засмучує Св. Духа (Єф. 4, ЗО), навіть відштовхує Його від себе і "нівечить Божий храм святий" (І Кор. З, 17) і, отже, стає недостойною допомоги, ласки Св. Духа. Неможливим стало одужання для того, хто роз'ятрив загоєні рани (св. Золот.). "Хто то тримається Господа Бога, то залишає Його, той втрачає Бога" (св, Авг.).

Людину, котра знову скоює гріх, чекають тяжкі покарання від Бога. Недарма звертається Спаситель до оздоровленого: "Оце видужав, тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось" (Йоан 5, 14). Світські суди також суворіше карають злочинців, які скоїли повторний злочин.

Той, хто знову скоїв смертний гріх, відразу повинен пробудити в собі жаль і якнайшвидше висповідатися; бо чим довше відкладає покуту, тим тяжче і тим менш вірогідне його навернення.

Прикладом для нас повинен бути Петро, котрий, зрікшися Ісуса Христа, відразу відчув жаль і став гірко плакати (Мат, 26, 75). Коли в хаті виникне пожежа, то можна загасити вогонь, якщо відразу почати діяти; подібно украй необхідний швидкий порятунок, коли знову скоїмо тяжкий гріх (св. Бернардин). Якнайшвидше покута в такому випадку може навіть сприяти збільшенню ласки. Для багатьох Святих скоєння гріха було поштовхом до тим більшої святості — ревність у розкаянні була у них більшою, ніж потяг до гріха, що і піднесло їх на вищу ступінь святості (Вен. XIV). Так було з Давидом. І, навпаки, чим довше відкладаємо покуту, тим менше можна сподіватися на Боже милосердя. Кожній людині Господь Бог не лише призначив якусь певну кількість талантів, але й визначив їй і кількість гріхів, які має намір їй пробачити; коли вона цю кількість переступить, перестає її шкодувати (св. Альф.; св. Вас; св. Єр.; св. Амвр.). Терплячість Бога щодо кожної людини триває до якогось певного моменту, з яким закінчиться також і термін ласки (св. Авг.).

Однак, коли внаслідок немочі скоюємо повсякденний гріх, то не треба цим непокоїтися, але треба упокоритися перед Богом, надто журитися кожним повсякденним гріхом було б гординею, свідченням того, що така людина не може знести своєї недосконалості. Вона гнівається, що є людиною, а не Ангелом (св. Франц Сал.). Це якраз і є причиною того, що людина не в силі позбутися гріхів. Не один сердиться на свій гріх, отже, посилює його, замість того, щоб викоренити (св. Франц Сал.). Ніхто не може бути вільним від повсякденного гріха без особливого привілею Бога, яким тішилася лише одна Богородиця (Трид. Соб. 6, 23). Бог допускає це тому, аби таким чином втримати нас в покорі. Він чинить, як матір, котра дозволяє дитині бігати по м'якій толоці, бо, хоча дитина і впаде, то великої кривди собі не завдасть, але може навчитися обережності; на кам'янистій і небезпечній дорозі, однак, бере дитину на руки. І Бог рятує нас своєю могутньою рукою великій небезпеці, але, разом з тим, зсилає на нас менші пригоди (св. Франц Сал.). Ми повинні відразу жалкувати за свої помилки, визнаючи нашу духовну неміч; звернувшись з новою вірою до Бога, ми не мусимо більше непокоїтися. Таким чином будемо ще мати користь з наших помилок (св. Франц Сал.; св. Альф.). Наші помилки повинні не знеохочувати, а упокорювати нас (св. Франц Сал.). Неможливо назавжди застерегтися від помилок, але можливо очиститися від нових (Скар.). Сім разів на день впаде праведник (Прип. 24, 16), але й сім разів підведеться (св. Франц Сал.).

Без особливої допомоги Св. Духа неможливо витривати в Божій ласці аж до смерті, тому ми повинні гаряче просити Бога про ласку витривалості.

Праведник для витривання в добрім, крім освячуючої ласки, потребує також і ласки діючої. Як око не може бачити в темряві, так найправедніша людина не може жити праведно без впливу ласки (св. Авг.). Праведні не можуть знаходитись в стані освячуючої ласки без особливої допомоги і милості Бога (Трид. Соб. 6, 22). Дар витривалості — це великий дар Бога (Флор. Соб.). Тому, хто не отримає цієї ласки, всі інші ласки будуть непотрібні. Лише той буде врятований, хто витриває до кінця (Мат. 24, 13). "Християнам йдеться не про початок, але про кінець, св. Павло почав життя недобрими вчинками, а закінчив добрими. Юда розпочав добре, а закінчив зрадою" (св. Авг.). Дару витривалості до кінця можемо досягти завдяки покірній молитві (св. Авг.).

Забезпечити собі спасіння можемо, часто здійснюючи добрі справи (II Петро 1, 10).

Щира молитва і шана до Матері Божої — ось головні засоби для витривалості в добрім.

Чим більше чинитимемо добрих справ, тим вірогідніше уникнемо засудження. Петро і Давид, згрішивши, досягли великих милостей, незважаючи на те, що згрішили, лише тому, що мали за собою багато добрих справ. Молитва також є одним із головних засобів для витривалості у доброму. Ми повинні постійно підноситися до Бога на крилах молитви, щоб не скоїти тяжкий гріх. Вимагає від нас безперервних молитов і Спаситель (Лук. 18, 1). Не щезне в наших серцях любов до Бога, коли їх постійно наближаємо до Бога завдяки щирій молитві (св. Золот.). Через гарячу побожність до Матері Божої також легко досягаємо дару витривалості. Коли Марія до тебе прихильна, то неодмінно здобудеш спасіння (св. Берн.). Пам'ятай, що "кінець діло хвалить".

Відпуст

Грішникові, відправляючому покуту, відпускаються не всі вічні покарання і не всі покарання тимчасові. Ці покарання грішник повинен спокутувати або тут, на землі (через хвороби, нещастя, спокуси, переслідування, добровільні справи каяття і т. п.), або після смерті в чистилищному вогні. Прикладом цього може бути св. Марія з Єгипту (†481), котра протягом сімнадцяти років вела розпусне життя; після свого навернення спокутувала і страждала в пустелі також сімнадцять років, зносячи страшні спокуси, голод і спрагу, холод і спеку. Те саме зустрічаємо і в житті інших людей, котрі розкаялися. Однак часто бувало, що Бог відпускав грішникам, котрі розкаялися, частково або й повністю покарання за гріхи і чинив так задля їхнього великого жалю або заступництва інших осіб. Слузі, котрий заборгував 10.000 талантів і на колінах просив про помилування, дарував цар (Бог) увесь борг (Мат. 18, 26). Розбійникові по правиці, котрий розкаявся, обіцяє Ісус Христос, що ще того самого дня увійде до раю (Лук. 23, 13). Цю владу відпускати гріхи і покарання передав Христос Церкві.

Церква отримала владу заміняти тимчасові покарання, які залишилися грішникові після єднання з Богом, на справи каяття, або й повністю їх відпускати (Трид. Соб. 25).

Ісус Христос дав св. Петрові і усім Апостолам владу усувати все, що затримує вхід до неба. Св. Петру сказав: "Що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мат. 16,19), а всім Апостолам: "і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Смертні гріхи назавжди зачиняють вхід до неба, а покарання за гріхи — деякий час; глава церкви або громада єпископів мають владу звільняти як від одних, так і від других. Св. Павло одного разу виключив із церковної громади грішного коринтянина, але коли той виявив глибокий жаль, відпустив йому не лише гріхи, але й решту покарань за гріхи (II Кор. 2, 10). Коли Церква має владу відпускати вічні покарання, як ми це вже довели, то тим більше має право відпускати набагато менші тимчасові покарання. Церква, відпускаючи тимчасові покарання за гріхи, нічого не дарує, бо доповнює брак надолуження із скарбів безмежних заслуг Ісуса Христа та Святих. Зважмо, що багато праведників здійснили у своєму житті більше справ каяття, ніж повинні були здійснити згідно із ступенем їхніх провин. А вартість їх заслуг, особливо з огляду на заслуги Ісуса Христа, є такою великою, що значно перевищує усі покарання живих (св. Тома з Акв.). Зі скарбів тих заслуг користають усі, хто належить до спілки Святих. Владу над скарбом тих заслуг Син Божий передав св. Петрові, вартовому неба (Папа Клим. VI).

Ще в період великих переслідувань християн Церква мала звичай (з метою зменшення тимчасових покарань за гріхи) накладати публічні справи каяття на грішників, котрі розкаюються; однак часто Церква заміняла ці покарання легшими або відпускала їх зовсім, якщо грішник виявляв щире бажання виправитися або коли за нього заступався якийсь мученик.

Тогочасні вірні — це новонавернені погани, які були людьми жорстоких звичаїв; отже, церква обов'язково змушена була чинити з ними суворо. Прилюдна покута в ті часи означала ніщо інше, як вилучення з церковної спілки. Вилученому був заборонений вхід до церкви; він міг лише стояти або клячати в притворі ще до початку Служби Божої вірних. Не міг також приступати до св. Причастя, а дозвіл отримував лише після завершення покути. Спокутуючи свої гріхи, в окремі дні повинен був постити на хлібі і воді. Така прилюдна покута тривала сім років, а накладала її Церква за тяжкі провини (відхід від віри, видавання св. Письма єретикам або іновірцям і т. п.). 3а особливо тяжкі злочини, як, напр., за вбивство, накладали людині, котра розкаюється, дванадцятиліттю і навіть довгу покуту; зате за дрібні провини призначали лише покуту сорокаденного посту. — Однак Церква знала, що милосердний Бог посилає тимчасової покарання за гріхи не стільки для того, щоб покарати грішника, скільки для того, щоб його виправити. Отже, коли грішник своєю поведінкою і ревною покутою виявляє, що не лише поверхнево, але щиро прагне виправитися і виправляється, тоді тимчасове покарання за гріх стає майже зайвим. Тому Церква тим великим грішникам, котрі щиро розкаялися, відпускала покарання за гріхи частково або навіть повністю. Зваживши, що всі ми, християни, становимо загалом одну велику спілку святих, легко зрозуміти, що одні можуть надолужувати за інших. "Що роблять за нас наші друзі, це робимо ніби ми самі, бо приязнь об'єднує два єства в одне завдяки взаємній прихильності" (св. Тома з Акв.). Саме тому Церква відпускала грішникам покуту частково або й повністю за усним або письмовим заступництвом Мучеників.

У наступні століття, коли від прилюдних покут відмовилися, Церква дозволила грішникам, які розкаюються, справи каяття, потрібні для зменшення покарань за гріхи, заміняти милостинею, хрестоносними походами або паломництвами.

Раніше треба було дбати про те, аби здобути відпущення. У середні віки Церква мала важливу причину для того, щоб замінювати відпокутування покарань за гріхи милостинею. Треба зважити, що люди в ті часи були дуже схильні до захланності і грабіжництва (розбоєм займалися навіть лицарі), а кожна вада найкраще долається чеснотою, яка їй протистоїть. Здобуті таким чином гроші переважно віддавалися на побудову монастирів і кафедральних церков. Так постала церква св. Петра в Римі. У 1095 році папа Урбан II на церковному з'їзді в Клермоні (Франція) проголосив повний відпуст тим, хто візьме участь у хрестоносному поході з метою пошуків св. Землі. З огляду на великі небезпеки і ризик, які чекали учасників походу, мало хто відповів згодою; тому Церква проголосила повний відпуст навіть тим, котрі розшукали б хоча одного добровольця, який погодився піти в похід або допомогли цій справі грішми; більше того, Церква гарантувала повний відпуст не лише хрестоносцям, але також їхнім батькам, рідні, жінкам і дітям. З такими самими умовами Церква проголошувала хрестоносні походи також проти ворогів церкви (арабів в Іспанії, гуситів в Чехії, турків). Звичай здійснювати паломництва, напр., до Єрусалиму, Риму і т. п., з метою спокутування покарань за гріхи, знаходимо ще в X столітті. Коли ж св. Земля потрапила в руки турків, через що богомілля до Єрусалиму стали неможливими, Папа Боніфатій VIII проголосив повний відпуст тимчасових покарань за гріхи тим, котрі в 1300 р. 15 днів підряд відвідуватимуть собори св. Апостолів Петра і Павла в Римі. Це був так званий ювілейний відпуст, котрий повинен був повторюватися кожні 100 років. Однак згодом цей термін було скорочено для полегшення вірним доступлення того відпусту. Вже через 50 років (у 1350 р.) знову проголошено той відпуст ювілейним; але тепер ще додали обов'язкове відвідування третьої церкви — лютеранської. Мільйони паломників прибули в тому році до Риму, аби доступити цього відпусту. Наступні Папи проголошували ювілейні відпусти що 33 роки, в пам'ять 33 років життя Ісуса Христа; пізніше цей термін був зменшений до 25 років, але зате було призначене обов'язкове відвідування четвертої церкви — церкви Марії Маджоре. Ще пізніше Папи (Папа Боніфатій 1400 р.) надали деяким містам (Монахії, Колони, Магдебургу, Празі і т. д.). привілей, згідно якому їхні мешканці могли доступити ювілейний відпуст вдома з умовою, що гроші, призначені на паломництво до Риму, віддадуть відпустовому проповідникові. З тих часів почалися найрізноманітніші зловживання в справі уділювання відпустів. Ще в період хрестоносних походів з Риму вислано до різних країн так званих відпустових проповідників або квесторів, котрі належали переважно до чину францисканців або домініканців; вони повинні були проголошувати, яким чином можна здобути відпущення покарань за гріхи. Але серед них було багато проповідників, котрі зловживали своєю місією. Це привело до того, що багато хто з єпископів і навіть Собори (як Лютеранський у 1215 p.), змушені були суворо виступити проти цих зловживань. Триденський Собор (21, 9) змушений був ліквідувати уряд відпустових проповідників.

У наступний період Церква дозволяє ще частіше заміняти справи каяття, необхідні для зменшення тимчасових покарань за гріхи, іншими добрими справами, а передусім молитвою і прийняттям св. Тайн.

Таким чином Церква хоче заохотити вірних до прийняття св. Тайн (отже, до навернення і зміни способу мислення), до старанної молитви, до вступу у побожні братства, до вшанування образів і мощів і т. д. Церква чинить з нами, як мати, котра змішує гіркі ліки з чимось солодким, щоб тим самим спонукати дитину прийняти ці ліки. Мірилом для визначення кількості відпущених покарань за гріхи служить Церкві стародавня карність церковна. Коли, напр., Церква за відмовляння якоїсь молитви уділяє трирічний відпуст, то це означає, що, хто відмовить ту молитву, той спокутує стільки покарань за гріхи, скільки би спокутував, якщо б в перші роки існування Церкви відправляв протягом трьох років призначену тоді сувору покуту. Оцінюванням у такий спосіб вартості відпустів Церква прагне, з одного боку, підкреслити свою повагу до стародавніх звичаїв, а, з другого боку, хоче нагадати вірним про суворість давніх покарань за гріхи, щоб вони тим старанніше виконували такі легкі теперішні настанови.

Відпущення тимчасових покарань за гріхи, яке здобуває людина, коли в стані ласки здійснить певні добрі справи, вказані Церквою, називається відпустом.

Відпуст (відпущення, помилування) — це, отже, звільнення від тимчасових покарань за гріхи (Март. V, Григ. VIII), коли ми вже здобули звільнення від гріхів і від вічних покарань. Відпуст — це свого роду амністія (помилування). Але відпуст не є абсолютним відпущенням смертних гріхів або вічних покарань; вони повинні бути вже відпущені, якщо хтось хоче доступити відпусту. "Відпуст є не звільненням від гріхів, а цілковитим або частковим даруванням надолуження" (Герсон). Отже, відпуст не є оминанням Тайни Покаяння, він, навпаки, зобов'язує до щирого навернення (Бурдалю). Відпуст також є не лише звільненням від деяких церковних покарань, але і відпущенням Божого покарання.

Відпуст звільняє лише від того тимчасового зла, яке не сприяє спасінню людини.

Отже, відпуст не знищує будь-яке зло і всі страждання на землі; він звільняє лише від таких страждань, котрі мали бути для людини покаранням за скоєні гріхи, але зовсім не від таких, котрі посилає Господь Бог для навернення людини і для захисту від скоєння нового гріха. На такі страждання немає жодних надолужуючих справ, тому що в такому випадку відпуст лише ставав би на заваді в досягненні досконалості. Доказом цього є приклад з життя царя Давида. Як покарання за скоєні гріхи, провістив йому Бог ранню смерть його дитини. Засмучений цар молився і постив, аби лише впросити Бога подарувати життя дитині; однак Бог не прийняв тих надолужуючих справ, і дитина померла (ІІ Цар. 12). Відпуст також не звільняє від тих страждань, якими Бог випробовує праведника, щоб дати йому тим більший ступінь вічної слави в небі. Адже без страждань ніхто не може бути врятований. Навіть Матір Божа, вільна від усякого гріха, змушена була багато страждати. Якщо б відпуст звільняв від страждань, то був би лише перешкодою у досягненні спасіння. Отже, відпуст, як і благословення, звільняє лише від тих страждань, котрі не зумовлюють спасіння душі.

Той, хто не знаходиться в стані Божої ласки, не може доступити жодного відпусту. Добрі справи, здійснені такою людиною, можуть лише сприяти її наверненню, але не зменшенню тимчасових покарань за гріхи.

Як мертвий член втрачає зв'язок з живими членами, так і на людину, котра живе в стані тяжкого гріха, отже, є мертвим членом Церкви, не можуть мати жодного впливу живі члени, жертвуючи за неї власне надолуження (св. Тому з Акв.). Смертний гріх — це неначе непробивний сталевий щит, від котрого відскакує будь-який вплив ласки, заслуженої для нас Ісусом Христом (Грине).

Церква надає відпусти за відмовляння деяких молитов, відвідування деяких святих місць і використання деяких святих речей; а також надає особисті відпусти.

Ніколи не можна надавати відпусту з умовою дарування лише якоїсь грошової суми (Трид. Соб. 21 8). Відпустових молитов є багато. Їх необхідно відмовляти усно, але не обов'язково на колінах, хіба що це виразно вказано (Відп. к. 18, 9, 1862). Можна відмовляти їх будь-якою мовою, якщо лише правильний переклад; вистачить позитивного відгуку єпископа про переклад (Відп. 29, 12,1862). Такої молитви, як взагалі жодної доброї справи, не можна довільно змінювати навіть в найменших подробицях; також треба якнайдок-ладніше дотримуватись будь-яких вказівок щодо часу, місця і т. д. (Відп. к. 18, 2. 1835). Невелика помилка в молитві не спричиняє втрати відпусту (св. Альф.). З деякими молитвами пов'язаний відпуст на кожний раз, коли. лише їх відмовляють; з іншими — тільки раз на день. Крім того, є святі місця, з якими пов'язаний відпуст для тих, хто їх відвідує. Таким місцем є, напр., хресна дорога Ісуса Христа в Єрусалимі і кожна інша, впорядкована на її зразок; святі сходи (вони знаходяться тепер у Римі), по яких волочили Спасителя в домі Пилата. Ці сходи, котрі складаються з 28 мармурових східців, з Єрусалиму до Риму привезла імператриця Олена у 326 р. Хто на колінах сходить по тих сходах догори, одночасно роздумуючи над страстями Ісуса Христа, здобуває 9 років відпусту за кожну сходину (Пій VII. 2. 9, 1817). Копії тих святих сходів знаходимо в багатьох відпустових місцях і вони також переважно обдаровані відпустами. Більші відпусти пов'язані з відвідинами гробу св. Петра в Римі, стаційних церков в Римі (в яких зберігаються цінні мощі), церкви Порціюнкули коло Ассізі, святих місць в Єрусалимі, гробу св. Якова в Компостелі в Іспанії і т. д. Святими речами, з якими можуть бути пов'язані відпусти, є, напр., хрестики, вервиця, образки, образи, статуї; однак ті речі повинні бути посвячені Папою або уповноваженим священиком (звичайно окремим благословенням рукою). Відпуст можна надавати на такі речі, які зроблені з міцного матеріалу, напр., із заліза, дерева, олова. Можна також давати відпуст на вервиці, яка зроблена з міцного скла. Посвячення втрачає свою цінність, коли освячуваний предмет наполовину знищений, напр., коли з вервиці не залишиться і половини зернят. Посвячені речі втрачають пов'язані з ними відпусти, коли їх продають (Відп. к. 5, 6. 1721), або коли позичають їх іншим для використання відпустів (Відп. к. 13, 2. 1745). Зате дозволяється якусь річ посвятити і відтак подарувати її; в цьому випадку посвячення не втрачає своєї сили (Відп. к. 12, 3. 1855). При хрестах пов'язаний відпуст лише із зображенням Ісуса Христа; отже, це зображення можна також помістити на іншому хресті (Відп. к. 11, 4. 1840). Один і той самий хрест може мати привілей кількох відпустів, напр., відпусту вмираючих, відпусту хресної дороги (Відп. к. 29, 2. 1820). Те ж стосується і вервиці (Лев XII 1823). Однак однією і тою самою молитвою не можна здобути всіх відпустів, пов'язаних з якимось предметом. Хто носить при собі посвячений предмет, з яким пов'язані папські відпусти, або зберігає його в своїй квартирі (і при тому часто здійснює справи милосердя або часто слухає Службу Божу чи відправляє її), досягає повного відпусту в Господні і Богородичні свята, якщо приступає в ці дні до св. Тайн, і відмовляє молитву в наміренні Церкви (Пій IX. 14, 5. 1853). У всі дні, в які виконує вищенаведені дії, крім того, здобуває відпуст частковий, а також здобуває повний відпуст у годину смерті (Лев XIII. 23, 2. 1878). Усі хрести і вервиці, привезені із святої Землі, де торкалися святих місць, здобувають тим самим папського відпустового посвячення (Інок. XI, 28, 1. 1688). Часткові відпусти отримують члени різних братств, а також деякі священики.

Відпуст є повний, коли отримуємо відпущення усіх тимчасових покарань за гріхи; частковий — коли отримуємо відпущення лише якоїсь частини покарань за гріхи.

Величина відпусту відповідає вартості здійсненої доброї справи. З легкою справою, звичайно, пов'язаний малий відпуст, із складною справою — великий відпуст "Той, що надає відпуст, тобто звільняє від покаянних справ ні за що, грішить, але вірні стають учасниками відпусту" (Св. Тома з Акв.). Нехай ніхто не вважає, що здобути повний відпуст дуже легко. Хто відчуває в собі бодай дрібочку недозволеної прихильності до земних речей, той вже не є зовсім вільний від провини гріха, отже, не є також вільний від усякого пока-рання за гріх; такий потребує очищення через страждання. Наскільки осоружна нам образа Бога, настільки справедливий Бог зрікається справедливого бажання покарання (Бурдалю).

Повний відпуст дає Церква тільки тоді, з тією умовою, коли крім здійснення інших названих добрих справ, приступимо до св. Тайн Покаяння і Євхаристії та відмовимо молитву у наміренні Церкви; часто рекомендоване також відвідування якоїсь церкви.

Наприклад, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, доступає повного відпусту одного довільного дня на місяць, якщо в той день приступить до св. Тайн і помолиться в наміренні Церкви (Венед. XIII. 15, 1. 1728). Той самий відпуст пов'язаний з молитвою: "Будь, Господи Ісусе, благословенний, в Найсвятішій Тайні утаєний" (Пій VI. 24, 5. 1776). Хто щоденно відмовляє молитовку: "Найсолодше Серце Господа Ісуса, дай, щоб я Тебе любив щораз більше", здобуває повний відпуст одного довільного дня на місяць, коли приступить до св.Тайн, відвідає церкву і помолиться в наміренні Церкви (Пій IX. 26, 11. 1876). Те саме стосується і молитви: "Найсолодше Серце Марії, будь моїм порятунком" (Пій IX. ЗО, 9. 1852).

Необхідно обов'язково сповідатися, хоч би ми не відчували за собою жодного тяжкого гріха (Відп. к. 19, 5. 1759). До сповіді і Причастя можна приступати також за день перед доступленням відпусту (Пій IX. 6, 10. 1870). Вірні, котрі сповідаються щотижня, можуть протягом тижня доступити усіх відпустів без сповіді, крім відпусту ювілейного (Відп. к. 9, 12. 1763). Під час одного і того самого Причастя можна здобути більше повних відпустів, якщо лише дотримаємося усіх визначених умов (Відп. к. 6, 12. 1870). Однак коли при кожному з тих відпустів вказано відвідати церкву, треба стільки ж разів бодай вийти з церкви і знову увійти до неї, за кожним разом відмовляючи молитву в наміренні Церкви (Відп. к. 29, 2.1864). Того самого повного відпусту можна доступити протягом одного дня лише раз; виняток становить лише відпуст Порціюнкули. Для хворих осіб вистачає самої сповіді; замість Причастя й інших добрих справи вони можуть здійснити якусь іншу добру справу, призначену сповідником (Пій IX. 18, 9. 1862). Члени братств, товариств і коргрегацій, ті, котрі не можуть відвідати церкву внаслідок хвороби або ув'язнення, можуть здобути відпусти, якщо лише виконають ті справи, які їм дозволяє виконати їхнє становище (Пій IX. 25, 2. 1877). Вибирати молитву в наміренні Церкви кожен може довільно (Відп. к. 29, 5.1841). Загалом вважають достатнім відмовити 5 разів "Отче наш" і 5 — "Богородице Діво", або інші довгі молитви. Ці молитви повинні відмовлятися напам'ять (св. Альф.), можна їх відмовляти перед Причастям або після нього (Відп. к. 19, 5. 1759). Треба молитися в наміренні згоди і миру міжнародними за викорінення єресі і велич Церкви. Замість церкви можна відвідати каплицю; однак не йде мова про монастирські каплиці або каплиці при семінаріях і т. п., до яких більшість вірних не мають доступу (Відп. к. 22, 8. 1842). Лише мешканці тих закладів можуть здобути відпуст завдяки відвідуванню таких каплиць. Відвідати церкву можна також ввечері; відпуст можна здобути в проміжку часу від півночі до півночі (Відп. к. 12, 1. 1878); лише під час свят термін відпусту триває до настання темряви (Венед. XIV. 5, 5. 1749). Під час такого відвідування церкви треба відмовити молитву в наміренні Церкви.

Найважливіші повні відпусти — це відпуст ювілейний і відпуст папського благословення.

Ювілейний відпуст проголошується кожних 25 років, а здобути його можна протягом цілого року, який називається ювілейним або радісним. Ще у ізраїльтян кожний 50-ий рік оголошувався ювілейним, або роком загальної ласки і помилування. Щоб здобути ювілейний відпуст, треба передусім прийняти св. Тайни, відвідати означені церкви, а деколи також бодай один день строго постити і давати добровільну милостиню. Якщо хтось не може виконати три останні умови, може просити сповідника про призначення йому інших. Під час ювілею сповідники можуть відпускати гріхи тим, кому вони були затримані (резерватам), звільняти від церковних покарань (цензур) і від деяких обітниць (але не від обітниці довічної чистоти і вступу у монаший чин), але ніколи двічі одній і тій самій особі. У ювілейний рік втрачають вартість усі інші відпусти, надані живим (за винятком відпусту у годину смерті); однак можна і в той період здобувати усі відпусти на користь померлих. Ювілейний відпуст можна здобути лише раз, і то для себе. Папи в наступний після ювілейного рік проголошують новий ювілейний відпуст, що є дійсним на усій земній кулі, але тільки протягом короткого часу, так званий післяювілейний. Часто також Папи організовують надзвичайні ювілеї з нагоди вступу на папський престол або відкриття собору, або також в період переслідувань Церкви. Повного відпусту здобуває також кожний, хто після прийняття св. Тайн Покаяння і Євхаристії отримає папське благословення і помолиться в наміренні Церкви. Урочисте благословення Папа уділяв переважно під час найважливіших річних свят після Служби Божої з балкону найбільшого собору в Римі (з 1870 р. цей звичай відмінено). За дозволом Папи папське благословення можуть також уділяти єпископи, на Великдень або у яке-небудь інше свято (але не під час ювілею); можуть його також уділяти душпастирі за особистим уповноваженням Папи. Деякі релігійні монаші чини можуть з дозволу єпископа уділяти папське благословення в деякі дні року тим людям, котрі відвідують їх монастирські церкви; можуть це робити і місіонери (проповідники) після закінчення місій.

Повного відпусту в годину смерті можна здобути тоді, коли, прийнявши св. тайни та взиваючи до імені Христа, отримаємо папське благословення; або маємо при собі якийсь предмет з папськими відпустами (хрестик, вервицю і т.п.). Здобувають цей відпуст також члени майже всіх братств і ті, котрі щоденно пробуджували в собі акти трьох Божих чеснот або відмовляли інші вказані молитви.

Коли неможливо прийняти св. Тайни, треба бодай пробудити в собі жаль за гріхи. Коли неможливо взивати ім'я Ісуса вголос, устами, треба зробити це бодай серцем. Однак обов'язково треба повністю віддатися Божій волі (Вен. XIV. 5, 4. 1747). Священики, уповноважені Папою, напр., місіонери, можуть посвячувати з правом відпустів для помираючих хрестики, вервиці, образки і т. д. Щоб здобути відпуст у годину смерті вистачить, якщо вірний має такий предмет у себе вдома (Лев XIII 23, 2. 1878). Повного відпусту в годину смерті здобуває кожний, хто щоденно пробуджує в собі акти трьох. Божих чеснот хоча би довільними словами (Вен. ХІП. 15, 5.1728); хто щоденно молиться: "Нехай діється, нехай прославляється і вовіки возвеличується найсправедливіша, найвища і наймилостивіша воля Божа у всьому " (Пій VII. 19, 1. 1818); той, хто щоденно промовляє: "Ангеле Божий, Хоронителю мій, котрому Божа доброта поручила мене, просвітлюй мене, оберігай, будь моїм керманичем. Амінь" (Пій VI. 11, 6 1796); той, хто часто користується привітанням "Слава Ісусу Христу", або хто часто побожно звертається до св. імен Ісуса і Марії (Клим. XIII. 5, 9. 1759). У годину смерті можна здобути лише один повний відпуст. Ці відпусти є особистими, тобто, вони не можуть бути корисними для інших осіб або душ в чистилищі. Вмираючі не можуть чинити жодних справ каяття; тому Церква значно полегшує їм відпущення тимчасових покарань за гріхи.

Частковими відпустами є такі: відпусти 40 днів, 100 днів, відпуст одного року, 5 або 7 років; рідко Церква уділяє відпуст 30 років, а ще рідше — 100 років. Приклади можуть бути різноманітними. Скільки разів хто перехреститься, промовивши потрібні слова, здобуває відпуст 50 днів (Пій IX. 28, 7. 1863); якщо хтось хреститься свяченою водою, здобуває відпуст 100 днів (Пій IX, 23, 3. 1866). Скільки разів хто пробуджує в собі акти трьох Божих чеснот, здобуває відпуст 7 років і 7 чотиридесятниць (Вен. XIV. 28, 1. 1756). Відпустів кількох тисяч років не надавала Церква ніколи (Вен. XIV). Адже ніхто так довго не жив в перші роки християнства, щоб міг так довго спокутувати на землі. Визначаючи час (скільки днів або років), Церква не вказує, скільки днів чистилищних покарань зменшує відпуст, бо це знає лише один Бог; Церква лише встановлює, через скільки днів або років була б зменшена покута, згідно з терміном давніх покаянних кар.

Лише Папа може надавати відпусти, дійсні для усієї Церкви, бо лише він має духовну судовладу над усією Церквою і саме він розпоряджається спільними скарбами Церкви.

Єпископи також мають право надавати відпусти. Це виходить зі слів Ісуса Христа: "Що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане і на небі", і далі: "Кому відпустите гріхи, будуть відпущені". Однак єпископи мають цю владу лише у власній дієцезії, бо лише тут посідають судовладу. Згідно з рішенням Лютеранського Собору (1215), єпископам дозволено надавати лише часткові відпусти. Апостольська Столиця уповноважила єпископів надавати відпусти одного року в день посвячення якоїсь церкви, а 40-денні відпусти — при інших нагодах.

Деякі відпусти можна також жертвувати через заступництво за душі померлих. Зокрема можна жертвувати за душі в чистилищі певний відпуст через відправлення Служби Божої при привілейованому престолі.

У зв'язку з тим, що душі в чистилищі беруть участь у спілці Святих, ми можемо їм допомагати, жертвуючи на їх добро наші добрі справи, тобто, й ті добрі справи, з якими пов'язане відпущення тимчасових покарань за гріхи. Вірні можуть жертвувати відпусти в наміренні душ померлих лише тоді, коли спочатку самі їх здобудуть (св. Альф.). Той, хто хоче жертвувати відпуст на користь померлого, повинен знаходитись сам в стані ласки, тобто, бути вільним від тяжкого гріха, так само, як той, на користь якого жертвується відпуст. Хто хоче допомагати бідним душам, повинен перш за все подбати, щоб сам був вільний від пекла (св. Франц.). Однак жертвування відпусту на користь померлих не є якимось звільненням від покарань за гріхи, а лише свого роду заступництвом. Отже, немає гарантії, що померлий, за котрого жертвуємо повний відпуст, відразу ж вийде з чистилища; скільки покарань йому відпускається — це залежить виключно від Бога і тільки Йому одному відомо.

Відпуст привілейованого престолу

Привілейованим називаємо той престол, при якому відправлена за померлого Служба Божа здобуває йому

повний відпуст із скарбниці ласк св. Церкви. Всі кафедральні церкви мають один такий привілейований престол, який призначає сам єпископ (Вен. XIII. 20. VIII. 1724). Право привілейованого престолу для довільного престолу мають також усі монастирські і парохіальні церкви, а про відновлення цього привілею повинні просити єпископа кожні сім років (Клим. XIII. 19.V.I761). Деяким престолам з особливих якихось причин папи надають привілей раз і назавжди. Жоден священик не може бажати більшої данини на Службу Божу, якщо відправляє її при привілейованому престолі. Службу Божу треба відправляти в чорних ризах, якщо дозволяють на це в цей день правила церковного уставу. Такий повний відпуст можна жертвувати тільки за одну душу, а саме за ту, за яку відправляється Служба Божа. Священик під час відправи такої Божественної Літургії не мусить мати намірення доступити відпусту; відпуст отримує незалежно від цього. Виключно від Божого милосердя залежить те, чи душа померлого завдяки відправі за неї Служби Божої при привілейованому престолі отримає повне звільнення від усіх покарань чистилища. Достеменно лише те, що такого відпусту привілейованого престолу можна здобути вірогідніше, ніж усяких інших відпустів, бо він залежить від відправлення св. Літургії, а не від стану ласки людини. Привілею престолу Папа може надати кожному окремому священикові для нього самого на всі дні тижня або лише на кілька. Так, напр., священики, котрі збуджують героїчний акт любові за душі померлих, мають щодня право привілейованого престолу (Пій IX, 30 вересня 1852). Коли при привілейованому престолі відправляється Служба Божа за живу особу, то повний відпуст не може бути пожертвуваний за померлого, а тільки за того живого, за котрого відправляється Служба Божа (Лев XII. 25. VIII. 1897); з цього випливає, що привілейований престол корисний не тільки для померлих, але й для живих.

Здобувати відпусти — корисна справа (Трид. Соб. 25). Завдяки цьому відвертаємо від себе багато земних нещасть і зменшуємо собі покарання в чистилищі.

Через відпусти відвертаємо від себе хвороби, нещастя, спокуси і т.п. Коли не здобуваємо відпустів, то, безперечно, викликаємо на себе тимчасові покарання за гріхи. Хто не дбає про відпусти, той подібний на подорожнього, котрий міг би дійти до місця призначення легкою й короткою дорогою, однак обирає довший і складніший шлях; така людина чинить дуже нерозумно і сама собі є ворогом. Не один не поважає відпусти, бо не розуміє їх значення.

Інші ж знову відкидають відпусти, бо чули або читали, що в середньовіччі зловживали відпустами. Та чи була коли на землі така свята справа, якою люди не зловживали б? Зловживання не применшують цінності доброї справи. Якщо б відпусти не були доброю справою, то напевне не мали б так багато ворогів.

Ісус Христос — милосердний самарянин, бо через свого заступника — священика — вливає оливу в рани хворого, щоб вилікувати його душу і тіло.

Св. Тайну Єлеопомазання здійснюють таким чином. Священик обмазує св. Єлеєм, творячи хрест, п'ять органів чуття хворого як знаряддя гріха (чоло, очі, вуха, ніздрі, уста, руки, груди й ноги), одночасно промовляючи молитву, в якій просить Господа Бога оздоровити хворого цим помазанням від кожної душевної і тілесної хвороби, оживити його своєю ласкою, заслуженою для нас Ісусом Христом, за молитвами Пресвятої Богородиці і усіх Святих. Конаючому хворому священик помазує тільки чоло. У такому випадку помазання інших органів чуття вже не обов'язкове, але треба молитися, доки хворий ще живе.

Ще св. Яків згадує про Тайну Єлеопомазання. Він говорить: "Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім*я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться" (Як. 5, 14-15). Папа Інокентій І (400 р.) виразно заявляє, що ці слова стосуються Тайни Єлеопомазання тяжкохворих християн. Св. Цезарій, єпископ Ареляту, нагадує християнам про те, щоб у випадку тяжкої хвороби приймали Тіло Господнє, а також згодилися бути помазаними Єлеєм для повернення здоров'я і відпущення гріхів. Це Тайна, яку встановив Ісус Христос (Трид. Соб. 14, 4).

Єлеопомазання діє так, як діє олива: зміцнює, лікує, полегшує людині здобуття спасіння.

Єлеопомазання загартовує людину, надаючи їй сили для боротьби з болем, фізичними стражданнями і спокусами.

Досвід вчить, що не один хворий після прийняття Єлеопомазання зміцнювався. Людина, котра боялася смерті, як вогню, ставала спокійною, терплячою і повністю покладалася на Божу волю. У хвилину смерті злий дух користується різними хитрощами, щоб позбавити людину надії на Боже милосердя (Трид. Соб.). І саме Єлеопомазання відганяє диявола від смертного одра. Найкращим прикладом цього є останні хвилини св. Єлеазара. Коли наблизилась хвилина смерті, на його обличчі вималювався переляк, і святий почав нарікати перед присутніми на те, що його жахливо мучить злий дух. Прийнявши св. Єлео-помазання, він заспокоївся.

Єлеопомазання лікує душу, а часто й тіло. Воно сприяє тому, що хворому відпускаються усі смертні гріхи, в яких він не міг висповідатися через тілесну й духовну слабкість; сприяє також відпущенню багатьох покарань за гріхи. Крім цього, не раз повертає здоров'я тілу, якщо це корисно для спасіння душі.

Єлеопомазання доповнює все, чого хворий не з власної вини не зміг здійснити при св. Тайні Покаяння, воно є покаянням хворих. Часто трапляється, що хворий не може добре висповідатися або виконати найважливіші справи каяття через хворобу чи втрату свідомості, тому св. Церква, щоб допомогти йому, через св. Єлеопомазання доручає його Божому милосердю. (Зрозуміло, що хворий не має права замовчувати гріхи з надією, що їх згладить св. Єлеопомазання. У такому випадку св. Єлеопомазання не принесло б жодної користі). Єлеопомазання часто сприяє оздоровленню (Трид. Соб.). Коли Бог передбачить, що хворий, одужавши, гідно використає решту свого життя для добра своєї душі, то дарує йому одужання, щоб мав час краще приготуватися до смерті. Якщо ж Бог предбачає, що станеться по-іншому, то забирає хворого з цього світу. Деколи Бог допускає смерть хворого з огляду на його поважний вік; тоді вже сама природа вимагає, щоб хворий помер. Кожний хворий справді відчуває бодай полегшення, коли гідно прийме Єлеопомазання; це можна пояснити природним способом. Сповідь і цілковите поєднання з Богом заспокійливо впливає на розум і, одночасно, добродійно впливає і на тіло. Однак слід пам'ятати, що Єлеопомазання приносить здоров'я тілу тільки завдяки впливу Божої сили (св. Тома з Акв.). Нерозумний той, хто боїться Єлеопомазання, тому що переконаний, що після нього повинен відразу померти. Чи ж для того каже Бог рости збіжжю, що є поживою для тіла, щоб ми померли? Навпаки, для того, щоб ми вживали ту поживу і залишилися живими. Так само призначив Бог духовну поживу, а, отже, й святі Тайни, для того, щоб ми не померли, а вживали їх і жили. Нерозумний той, хто говорить, що Єлеопомазання непотрібне, бо й без нього здобуде здоров'я.

Єлеопомазання робить нас більш здатними до осягнення вічного спасіння, бо згладжує покарання за гріхи і примножує В нас освячуючу ласку. Єлеопомазання в більшій або в меншій мірі згладжує покарання за гріхи, відповідно до ступеня жалю й побожності, з якою його приймаємо. У кожному разі, той, хто гідно приймає Єлеопомазання, буде менше страждати після смерті. Завдяки Єлеопомазанню ми швидше уникаємо чистилища і швидше дістаємося до неба. Спільне у Тайні Єлеопомазання з іншими Тайнами те, що вона примножує освячуючу ласку. А збільшення освячуючої ласки має велике значення в хвилину смерті, бо від цього залежить ступінь майбутньої слави на небі.

Єлеопомазання приймають тільки важкохворі і то негайно, щоб стати здоровими тілом і душею. Важка хвороба — це така недуга, яка пов'язана з небезпекою для життя. Отже, не можна приймати Єлеопомазання, коли болить зуб або голова. Чи може приймати Тайну Єлеопомазання воїн перед битвою або засуджений на смерть перед виконанням вироку? Не може ні один, ні другий, тому що обидва не є хворими. Винятком є лише старці. Вони можуть приймати Єлеопомазання в будь-яку хвилину, коли лише відчують себе нездоровими, бо старість вже сама по собі є важкою хворобою, Тяжкохворий-повинен прийняти Єлеопомазання негайно. Хто з власної вини приймає його, вже будучи непритомним, тому воно не принесе стільки користі, скільки тому, хто прийме Єлеопомазання свідомо, з побожністю і жалем. Бо ласка цієї Тайни має більший вплив на хворого тоді, коли він прийме її свідомо, коли може належно виявити свою віру, шану і побожність. Тілу також мало чим допоможе Тайна Єлеопомазання, якщо людина її прийме надто пізно. Нерозумно чинить той, хто кличе пожежників тоді, коли дім уже майже згорів. Сьогодні Єлеопомазання так рідко сприяє одужанню людини тому, що вона відкладає його прийняття до останку, коли вже хіба чудо могло б її оздоровити. Через свою недбалість така людина не заслуговує ласки оздоровлення. Хто нехтує такою важливою Тайною, той є найбільшим ворогом самому собі і подібний на мешканців міста, котрі, бачачи ворога, який їх оточує, не хочуть забезпечитися харчами, покладаючись на свої власні сили. Людина, яка, збираючись в дорогу у вічність, нехтує цією св. Тайною, подібна на подорожнього, котрий не бере в дорогу грошей. Нехтування цією св. Тайною не може не бути тяжкими гріхом і великою образою Св. Духа.

Не можуть приймати Тайни Єлеопомазання особи, які ще не прийшли до вживання розуму.

Єлеопомазання — це доповнення Тайни Покаяння. Отже, хто не може прийняти св. Тайни Покаяння, не може також прийняти і її доповнення. Це стосується, перш за все, дітей, котрі ще не прийшли до вживання розуму. Звичайно, це не стосується абсолютно всіх дітей до семи років, бо не раз бувало, що вже п'ятирічні діти, вмираючи, бажали священика, почуваючи себе винними перед своїми батьками. Не можуть приймати Єлеопомазання старші люди з ослабленим розумовим розвитком.

У тій самій хворобі Єлеопомазання можна приймати тільки один раз.

Однак, якщо стан здоров'я покращиться, а згодом людина повторно захворіє, то знову може прийняти Єлеопомазання (Трид. Соб.).

Перед прийняттям Єлеопомазання хворий повинен висповідатися і запричащатися; після Єлеопомазання приймає звичайне папське благословення.

Сповідатися треба тому, що Єлеопомазання приймається в стані ласки. Єлеопомазання — це ліки; і, як ліки призначені для живих, а не для померлих, так і Єлеопомазання призначене для живих душею.

Папське благословення, котре також називають загальним розгрішенням, може надавати вмираючим кожний священик, уповноважений до цього єпископом. Однак при цьому повинен використовувати відповідні рекомендовані вислови (Відп. к. 18, 3 1879). Папське благословення уділяє повного відпусту. Однак хворий повинен промовляти ім'я Ісуса вголос (священик в той час відмовляє відповідну молитву, в якій вживається ім'я Ісус), або бодай в душі, коли вже не в змозі говорити (тоді священик подає хрест для цілування); інакше не може бути відпусту (Відп. к. 20. 8. 1775). Папське благословення, подібно, як і Єлеопомазання, не може повторюватися в тій самій недузі. Повний відпуст у годину смерті можна здобути через т. зв. хрестик помираючих. Тому треба подбати про те, щоб уповноважений до цього священик посвятив малий хрестик і надав йому відпуст у годину смерті. Існує побожний звичай запалювати біля вмираючого свічки; цим немовби просимо в Бога допомоги для хворого. Однак робити це треба розумно і обережно, щоб не злякати хворого і не завдати йому прикрощів.

Найближче оточення хворого повинне дбати про те, щоб він своєчасно прийняв Єлеопомазання. Зрозуміло, що й лікар повинен вчасно попередити рідних про близький кінець хворого. Отже, лікар теж несе відповідальність за спасіння хворого. Тому вірні повинні викликати до хворих лікарів-християн. Не раз домашні виправдовуються тим, що виклик священика схвилює і злякає хворого. Така надмірна обережність є якраз найбільшою жорстокістю щодо хворого. Смерть неможливо зупинити. Така рідня подібна до людей, котрі не хотіли б застерегти сліпого, який прямує до прірви, щоб не злякати його. Краще налякати хворого, ніж дозволити йому впасти у прірву.

Домашні повинні відповідно упорядкувати кімнату хворого і приготувати все необхідне для уділення Єлеопомазання. Стіл треба накрити білим обрусом; на столі повинен стояти хрест, а з обох його боків — дві запалені свічки. Крім цього, повинна бути освячена вода, якою священик міг би покропити хворого і кімнату. Врешті, треба приготувати тарілку з ватою, якою священик обтирає помазані частини тіла. Під час сповіді усі повинні вийти з кімнати, враховуючи, що сповідь тяжкохворого відбувається переважно вголос.

Св. Тайна Священства відбувається наступним чином. Єпископ кладе праву руку на голову майбутнього священика, закликаючи Св. Духа, подає йому священицькі ризи і посвячений святий посуд. Висвячений, окрім багатьох ласк, отримує також священицьку владу, а саме — владу відправляти Службу Божу і відпускати гріхи.

Тайну Священства (рукоположения) єпископ уділяє під час Служби Божої, при престолі, після херувимської пісні. Архідиякон приводить диякона, котрий повинен бути посвячений на священика, перед єпископом, який сидить на стільці при престолі, і тричі обводить навколо престолу. Опісля диякон стає на коліна перед престолом і, поклавши руки на св. Євангеліє, складає присягу вірності усьому, чого навчає св. католицька Церква, у дотриманні церковних законів і у послуху єпископу. Прийнявши присягу, єпископ встає, кладе кінець омофора і праву руку на голову диякона і читає ритуал священицького рукоположения. Новопоставлений священик падає хрестом на землю, а архідиякон читає єктенію. Після єктенії священик піднімається і знову стає на коліна перед єпископом, котрий кладе руку на його голову і читає молитву; відтак дає йому єпітрахиль, нарукавиці, фелон, чашу з дискосом і служебник. Рукоположений священик одягає єпітрахиль, нарукавиці і фелон, стає при престолі і відправляє далі Службу Божу з єпископом. Завдяки рукоположению висвячений отримує не тілько священицьку владу, але й різні ласки. Рукоположения дає Святого Духа (Трид. Соб. 13, 2).

Ще Апостоли уділяли св. Тайну Священства через положення рук і молитву.

Так, напр., через положення рук і молитву отримали Тайну Священства Павло і Варнава з Антіохії (Діян. Ап. 13, 3). Павло таким самим чином висвятив Тимофія. Ще св. Августин називав рукоположения Тайною; він долає в цьому відношенні донатистів, котрі вчили, що не можна втратити Хрещення, але можна втратити право уділяти Хрещення. Св. Августин говорить: "Одне і друге є Тайною, і жодного не можна повторювати". Тайну Священства встановив Ісус Христос на Тайній Вечері.

Завдяки Св. Тайні Священства людина здобуває дуже почесного, але, водночас, дуже важкого та відповідального уряду.

Через Св- Тайну Священства людина здобуває високої гідності, честі і поваги. Саме тому й називають священиків "духовними отцями". Священик, в деякій мірі, має більшу владу, ніж земні володарі і навіть Ангели. Земний володар може помилувати засудженого на смерть, але не в змозі нікого звільнити від гріхів або сотворити Тайну перетворення хліба в Тіло Ісуса Христа. Володарі є заступниками Бога на землі (якщо вони законно вибрані і не спрямовують своїх дій проти Божих законів і законів св. Церкви), — але ніколи не можуть бути, як священики, посередниками між Богом і людьми. Священики отримують владу, якої не мають Ангели (св. Августин), бо жоден Ангел не може своїм словом перетворити хліб у Тіло Ісуса Христа, а всі разом Ангели не можуть звільнити навіть від одного гріха (св. Амвр.). Священицький уряд займається небесними справами; ті, що в тілі, повинні виконувати службу Ангелів (св. Золот.). Священик є посередником між Богом і людьми (св. Лавр. І). Він є послом, котрий захищає перед Богом людські справи. Він є Ангелом Господнім, або Божим посланцем до людей, щоб провіщати їм Божу волю. Священик посланий Господом Богом, щоб привести нас до нашої Батьківщини. Священик є заступником Бога, або уповноваженим Божих справ; тому шану, яку віддаємо священикові, віддаємо самому Богові (св. Золот.). Зважмо, що сказав Ісус Христос: "Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, .мною гордує" (Лук. 10, 16). Св. Франц з Ассізі говорить, що, коли б зустрів одночасно Ангела й священика, то спочатку привітався б із священиком. Священицький уряд дуже важкий, бо священики мають важкі обов'язки. Священик повинен щодня відмовляти церковне правило, що займає більше години часу; в будь-який час мусить поспішати до хворих, незважаючи на те, що хвороба може бути інфекційною, щоб їх висповідати, причастити та уділити їм Тайну Єлеопомазання. Не раз годинами змушений слухати св. Сповіді. Часто повинен довго постити (переважно під час пізніх Служб Божих і довгих Богослужінь), мусить уникати багатьох життєвих розваг і розкошів; має бути щедрим для вбогих і всім давати добрий приклад. Має бути сіллю землі (Мат. 15, 13). Священицький уряд дуже відповідальний. Коли вовк потрапить в отару і задере овець, то пастух відповідає за кожну з них. Так і священики повинні скласти колись звіт про всі повірені їм душі. Тому св. Золотоуст під час проповіді у день свого рукоположения сказав: "Мені треба тепер багато тисяч заступників, щоб у день суду не було вкинено мене у кромішню темряву".

Якраз тому, що достоїнство священицького уряду таке велике, священикові завжди і всюди належиться шана, навіть тоді, коли спосіб його життя не зовсім відповідає тому достоїнству.

Священицький уряд неможливо втратити навіть через недостойну поведінку; тому священицькому уряду завжди належиться шана. Навіть іновірські царі завжди з повагою ставилися до священиків великого Бога. Коли Олександр Великий наблизився до Єрусалиму, йому назустріч вийшов у святкових ризах архієрей, оточений священиками, щоб просити його ласки. Побачивши його, Олександр відразу впав перед ним ниць і відразу ж виконав усі його прохання. Коли, однак, один полководець здивувався від побаченого, Олександр сказав йому: "Я віддав шану не архієреєві, а Правдивому Богові, якому він служить". Господь Бог залишає священикам немічну людську природу, щоб вони мали співчуття і милосердя для неосвічених у релігійних питаннях і тих, хто блукає у пошуках істини. Якраз тому допустив Бог, щоб так низько впали Петро і Павло, завдяки чому вони стали милосерднішими до грішників. Св. Франц з Ассізі говорить про священиків: "Не хочу бачити їхніх помилок, а лише визнавати в них заступників Господа Бога". Св. Катерина з Сієни говорить: "Якби навіть священики були дияволами в людському тілі, то, незважаючи на це, ми повинні були б поважати їх сан, щоб не образити Бога". Несправедливо чинить той, хто помилки одного священика приписує цілому стану. Хто ж був би таким немудрим, щоб осудити Ісуса Христа і всіх Апостолів тому, що між ними знайшовся один Юда? Чи можете показати мені на землі людей, які були б вільні від будь-яких помилок? (св. Августин).

Посада священика дуже важлива і дуже відповідальна, тому ніхто не повинен присвячувати себе цьому сану, якщо не має до цього покликання.

Отже, ніхто не повинен висвячуватися на священика, якщо не має до цього потягу, якщо в ньому відсутнє прагнення присвятити себе спасінню душ, а є лише прагнення таким чином збагатитися або забезпечити своє життя. Грішать батьки, котрі через суєтність приневолюють своїх дітей стати священиками, незважаючи на те, що діти абсолютно цього не прагнуть. Священик без покликання переважно почуває себе нещасливим і невдоволеним протягом усього життя, не може гідно виконувати своїх священицьких обов'язків, і через те приносить лихо іншим і, таким чином, наражається на вічне осудження. Стати священиком без покликання — це ознака втрати душі (св. Кипр.). Тому навіть великі святі не раз боялися прийняти священицьке чи єпископське освячення. Св. Киприян сховався, коли його хотіли вибрати єпископом Картагіни. Так само чинили і багато інших. Вони вважали себе недостойними цього почесного сану і приймали його, лише зрозумівши, що на це є воля Божа. Бог сам кличе до священства того, кого бажає, тому говорить Ісус Христос Апостолам: "Не ви мене вибрали, а я вас вибрав" (Йоан 15, 16).

Рукоположения дає людині лише тривалі здібності, але зовсім не наділяє її правом виконувати обов'язки священицького сану. Крім цього, висвячені ще повинні отримати церковне посланництво, або юрисдикцію (повноваження), щоб здійснювати священицьку владу в якомусь означеному місці.

Ці здібності (хист) полягають передусім у перенесенні на рукоположеного священицької урядової влади, а саме уряду учительського, священицького і пастирського. У Старому Завіті священицька влада передавалася від Арона з покоління в покоління. У Новому Завіті її отримують завдяки духовній спорідненості за допомогою рукоположения. Опріч священицької влади, рукоположений отримує численні ласки звання. Отже, завдяки рукоположению, новий священик змінюється внутрішньо, хоча зовнішньо залишається тим самим. Раз отриману священицьку владу неможливо втратити навіть через найтяжчий гріх.

Католицький священик, котрий відійшов від Церкви, а пізніше знову повернувся до неї, не отримує нового рукоположения. Всі священицькі дії, які здійснює такий священик або єпископ, є важливими, лише не можна йому розгрішати, відпускати гріхи (хіба вмираючим, якщо немає поруч жодного іншого священика). Священики нез'єднаної, т. зв. православної Церкви, переходячи до католицької Церкви, не отримують нового рукоположення; зате отримують його протестантські пастори (проповідники), коли переходять до католицької Церкви. Церковне післанництво або юрисдикцію уділяє єпископам Папа, а священикам — єпископ або Папа. Однак не може уділити церковного посланництва світська влада. Чого не маємо, того не можем уділити. Не може також уділити церковного післанництва церковна громада, бо вона сама не має церковної влади. Ще в апостольські часи Тимофій отримав єпископське рукоположения і вказівки від Папи, а не від народу. Саме тому Апостоли називали себе слугами Ісуса Христа. Хто здійснював би священицькі обов'язки без єпископського післанництва, той був би, як говорить Христос, злодієм і розбійником, бо такий не входить до вівчарні дверима, а іншою дорогою.

Священик може отримати або юрисдикцію до сповіді (її повинен мати від єпископа єпархії кожний священик, котрий у тій єпархії бажає слухати сповіді), або юрисдикцію урядову (вона пов'язана з Переданням усього церковного уряду і дає право на виконання усіх духовних дій — обов'язків); таку юрисдикцію має кожний парох. Катехити і кожний викладач релігії також повинні мати юрисдикцію від єпископа. Якщо якийсь зухвалець виконує церковні дії без рукоположения або без церковного післанництва, то майже в кожній державі його чекає тяжке покарання (ув'язнення) за порушення релігії, а ще тяжча кара чекає на нього з рук Бога. Цар Осія відважився принести жертву кадила у храмі, хоча священик застерігав його від цього, за це він був покараний — заразився проказою і хворів до самої смерті. У часи Мойсея від вогню загинуло 250 бунтівників, котрі відважилися принести жертву ціло-палення у святій скинії (шатрі), а трьох провідників тієї громади живцем поглинула земля.

Тайну священства можуть приймати тільки чоловіки, старші 24 років.

Кандидатові до священицького сану Папа може надати диспензу, якщо до 24-х років йому не вистачає не більше 20 місяців.

Крім (відповідного віку), кандидати у священики повинні мати відповідні знання, відзначатися чистотою поведінки і доброю славою, походити зі шлюбного зв'язку, не мати ніяких тілесних вад, які могли б викликати глузування з боку людей.

Не може стати священиком той, хто був двічі одружений. Не всі можуть бути священиками. Однак деколи всіх вірних називають священиками, бо всі повинні чинити на славу Божу добрі справи, які є неначе духовними жертвами (Рим. Кат.); вони є священиками, бо самі віддають себе в жертву (через умертвлення) (св. Єф.). В тому ж значенні не раз всі вірні іменуються царями, бо повинні панувати над своїми недобрими пристрастями.

Тайні Священства передують чотири нижчих освячення.

Перед Тайною Священства Церква надає кандидатові у священики чотири нижчі освячення, а саме: освячення на читця, півця, свіценосця і піддиякона. Цей ритуал не є Тайною, а лише церковним освяченням. Перші три освячення уповноважують до виконання різних церковних послуг, напр., услужения під час св. Літургії, читання Апостола і т.д. Піддиякон може прислуговувати єпископу під час відправлення Богослужень. У нас ці чотири освячення уділяються разом, одне за одним, перш, ніж архієрей почне Службу Божу.

Тайна Священства охоплює три ступені, а саме: освячення на диякона, на священика і на єпископа; однак всі ці три освячення становлять лише одну Тайну.

Дияконат є першим вищим освяченням. Трьома найзнаменитішими дияконами католицької Церкви були св. Стефан, укаменований євреями (35 p.); св. Лаврентій, закатований у Римі розпеченим залізом (258) і св. Франц з Ассізі, славний проповідник і засновник трьох монаших чинів; саме він отримав від Бога ласку: мав на тілі відбиток п'яти ран Ісуса Христа (†1226). Після дияконства слідує священицьке освячення, а саме пресвітерат, котрий надає владу відправляти Службу Божу і відпускати гріхи. Останній сту-пінь — єпископські освячення, які надають владу висвячувати священиків і керувати Церквою. Рукоположения на єпископа уділяють спільно три єпископи.

Ці три освячення разом становлять лише одну Тайну. Дияконат, без сумніву, належить до Тайни священства, бо надає частину правдивої священицької влади. Св. Павло завжди ставить дияконів поряд з єпископами і священиками; св. Отці дають їм найпочесніші наймення (св. Полікарп називає їх "слугами Божими"), а Тридентський Собор відносить їх до церковної ієрархії (Трид. Соб. 23, 6). Пресвітерат теж належить до Тайни Священства, бо завдяки йому висвячений отримує більшу частину священицької влади. Єпископські освячення доповнюють Тайну Священства; завдяки їм одержується повнота священицької влади. Отже, єпископ стоїть вище, ніж священик. Основна різниця між єпископом і священиком полягає в тому, що тільки єпископ може уділяти Тайну священства (св. Єр.).

Вірні повинні просити Бога, щоб давав їм добрих священиків.

Ісус Христос каже: "Просіть Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива" (Мат. 9, 38). Вірні повинні не лише просити в молитвах, щоб Господь дав їм добрих священиків, але повинні також молитися за священиків І таким чином виражати вдячність за їх діяльність. Адже священики невпинно піклуються про вічне і дочасне благополуччя вірних. Через священиків отримують люди спасения.

Найбільшою карою для народу є злі, засліплені священики. Тому треба молитися, щоб Господь посилав нам святих священиків. Найдоцільнішою тут є молитва до Св. Духа. Коли священикові не вистачає просвічення Св. Духа, він і його паства блукають манівцями. Про таких священиків сказав Ісус Христос: "Коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму" (Мат. 15, 14).

Установлення і суть Подружжя

Подружжя сприяє продовженню людського роду. Головна мета Подружжя — зразкове виховання дітей. Цієї мети можна досягнути лише тоді, коли дві особи, чоловік і жінка, єднаються нерозривним зв'язком. Бог, сотворивши перших людей, мовив: "Покине чоловік батька й матір, і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом..." (Мат. 19, 5).

Отже, Подружжя було встановлене ще в раю самим Богом. Воно було покликане підтримувати існування людського роду. Крім того, у подружжі чоловік і жінка були зобов'я-зані взаємно допомагати одне одному.

Бог сказав першим людям: "Будьте плідні й множтеся І наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (Бут. 1, 28).

Подружжя сприяє поширенню християнства — росте на землі кількість вірних, збільшиться кількість вибраних у небі (св. Фр. С).

Подружжя було встановлене Богом і для того, щоб в ньому чоловік і жінка взаємно підтримували одне одного. Згадаймо Його слова перед створенням Єви: "Не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього" (Бут. 2, 18).

Людина, як істота смертна, не може обійтися без сторонньої допомоги — особливо під час хвороби або якого нещастя. Тому кожен шукає товаришів. У подружжі людина отримує не просто приятеля, а супутника життя. Чоловік є опорою для жінки, він працює, дбаючи про добробут сім'ї. Жінка для нього є розрадою, вона береже домашнє вогнище. Отже, члени подружжя взаємно доповнюють одне одного для спільної вигоди. Подружжя сприяє дочасному щастю чоловіка і жінки.

Подружжя переслідує ще й третю мету: воно покликане берегти людей від гріха розпусти. Бо говорить Апостол у першому листі до корінтян: "... з уваги на розпусту, кожний хам має свою жінку, і кожна хай має свого чоловіка" (7, 2), "...коли не можуть стриматися, нехай одружуються: ліпше одружитися, ніж розпалюватися" (7, 9).

"Хто відмовляється від подружжя, той стає на шлях розпусти" (св. Берн.).

Деякі люди дуже примітивно міркують про мету подружжя. Вони вважають його лише засобом для заспокоєння в дозволений спосіб тілесних пристрастей. Такі люди переважно не знаходять у подружжі справжнього щастя і не хочуть пам'ятати про свої обов'язки щодо другого члена подружжя.

Подружжя — це установа Божа, а не людська.

Тому, що саме Бог благословив подружжя, Церква називає його святим і благословенним станом. Закони, що стосуються подружжя, були передані Богом спочатку через Мойсея, а потім через Ісуса Христа. Ісус Христос освятив подружжя, починаючи Свій учительський уряд на весіллі в Кані Галілейській.

Християнське подружжя (християнський шлюб) — це угода, укладена перед слугою Церкви, згідно з якого дві християнські особи, чоловік і жінка, зобов'язуються жити в нерозривному зв'язку, чому сприятимуть Божі ласки, які вони отримують під час шлюбу.

Отже, шлюб — це не лише угода, це дійство, яке вділяє ласку Божу, Шлюб здійснює слуга Церкви не лише тому, щоб подружжя отримало церковне благословення, а швидше тому, щоб Бог поєднав їх як справжнє подружжя. Подружжя є Таїнством, але тільки тоді, коли воно здійснене згідно з формою, визначеною Церквою.

Подружжя символізує єднання Христа з Церквою (Єф. 5, 22). Обручницею Христа є одна Церква; так і чоловік може мати тільки одну жінку. Христос поєднаний з Церквою нерозривним зв'язком — так і зв'язок між членами подружжя повинен бути нерозривним. Зв'язок Христа з Церквою сповнений ласкою. Це ж стосується і подружнього зв'язку. Христос є главою Церкви, чоловік є главою сім'ї. Церква підпорядковується Христу, дружина повинна підпорядковуватись чоловікові. Христос і Церква натхненні одним духом, так само повинно бути і в подружжі. Христос не покидає Церкву, Церква не відрікається Христа, — такі ж стосунки повинні бути і між подружжям.

Св. Павло і найдавніші учителі Церкви називають подружжя Таїнством, бо вона є символом спасенного єднання Ісуса Христа з Церквою (Єф. 5, 32).

Християнський шлюб відрізняється від т. з. цивільного шлюбу, який не є Тайною і тому для християнина-католика не може бути правдивим і дійсним подружнім зв'язком перед Богом.

Цивільний шлюб не є Тайною, тому що не відповідає формі, призначеній Богом і Церквою. Цивільній шлюб — це лише світська церемонія, необхідна для того, щоб держава визнала подружжя дійсним. Такий шлюб католики можуть брати лише у тому випадку, коли цього вимагає держава. Однак після цієї церемонії обов'язково повинне відбутися церковне вінчання. До моменту церковного вінчання нареченим не можна мешкати разом, тому що лише після нього стають перед Богом справжнім подружжям.

Цивільний шлюб має згубні наслідки для суспільності — він розхитує віру, авторитет Церкви, руйнує звичаї.

Держава, яка встановлює цивільний шлюб, порушує Божий закон, тому що вважає встановлений Богом церковний шлюб недійсним. Таке протистояння Божому закону розхитує у людей віру І авторитет Бога і Церкви. Цивільний шлюб впливає і на стан моральності. Він не виключає розводу, розведені знову можуть вступити у подружній зв'язок. Часто наслідком такого шлюбу є загальна розпуста — т. з. "вільна любов".

Ознаки Подружжя

Згідно з вказівкою Ісуса Христа, християнське подружжя є єдиним і нерозривним.

Христос підніс подружжя до стану євангельської досконалості, покладаючи на нього важливі обов'язки і турботи, а також наділяючи його особливими ласками.

Християнський шлюб можна взяти лише з одним чоловіком (однією жінкою).

Ісус Христос заборонив багатоженство (Лук. 16, 18), вслід за Христом забороняє його й Церква (Соб. Трид. 23, 2).

Християнське подружжя нерозривне, тобто один з членів подружжя тільки тоді може взяти новий шлюб, коли другий член помре.

Взявши новий шлюб, коли друга половина живе, чоловік чи жінка вчинили б смертний гріх, а нове подружжя було б недійсним перед Богом.

При певних обставинах подружжя може розлучитися, але не можна їм вступати в новий шлюбний зв'язок, доки живе друга сторона (І Кор. 7. 11). Пожиттєва розлука (сепарація) допускається тоді, коли одне з подружжя зламає подружню вірність (Мат. 5, 32). Зламавши угоду, втрачаєш права, які були нею гарантовані. Розлучення на деякий час може наступити тоді, коли одна зі сторін веде ледаче життя, поводиться жорстоко з другою стороною, зневажає її, погрожує смертю і т. п. Розлучення оформляється через суд. Проте розлучене подружжя завжди може поєднатися без будь-чийого дозволу.

Нерозривність подружжя встановив Ісус Христос.

Мойсей дозволяв євреям розлучення як виняток (щоб уникнути гірших наслідків, бо вони були дуже жорстокими) (Мат. 19, 8). Проте Христос скасував цей дозвіл, кажучи: "Що Бог получив, людина хай не розлучає" (Мат. 19, 4-9). Саме Христос заборонив вступати у новий подружній зв'язок, якщо друга сторона ще живе (Мат. 5, 32).

Апостоли також наполягали на тому, що розлучення суперечить Божій волі.

Св. Павло каже: "Заміжня жінка, поки живе чоловік, зв'язана (з ним) законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка" (Рим. 7, 2); "Одруженим наказую не я, але Господь: жінка нехай не розлучається зі своїм чоловіком; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжня, або нехай помириться з чоловіком, — а чоловік нехай не відпускає жінки!" (І Кор. 7, 10-11).

Розлучення протистоїть не лише волі Бога, але й законам природи.

Справжня любов не визнає розлучення. Під час розводу батьків страждають діти. А творець кожну людину наділив любов'ю до своїх дітей. Діти з розведених сімей втрачають довір'я до старших, перестають їх поважати, часто стають жорстокими і, як правило, нещасними у власному особистому житті.

Можливість розлучення спричиняє легковажне ставлення до шлюбу, родинних обов'язків.

Знаючи, що завжди можна буде розійтись, людина починає легковажно ставитись до шлюбних зобов'язань, стає здатною до подружньої невірності. І навпаки.

Наслідки розлучень трагічні і для родини, і для держави. Недаремно кажуть: "Міцна сім'я — міцна держава".

Найчастіше розведений чоловік чи жінка не знаходять щастя у новому зв'язку.

Вплив божої ласки на Подружжя

Християнське подружжя, вступивши у шлюбний зв'язок, отримує помножену освячуючу ласку, а також особливі діючі ласки, які необхідні йому для виконання покладених на нього обов'язків (Тр. Соб. 24).

Діючі ласки, які отримує подружжя, такі: освячення взаємної любові, обдарування силою, потрібною для дотримання постійної взаємної вірності і виконання нелегких подружніх обов'язків. Людина, беручи шлюб, перестає бути вільною. З цього моменту вона вже не належить тільки собі. Вона повинна підпорядковувати свою волю волі іншої особи, ділити зі своєю половиною і радощі, і печалі, бути для неї опорою, захистом, другом, порадником. Прикрощі, які випадають на долю подружжя, повинні переживатися і долатися разом. А для цього потрібне терпіння, спокій, сила духу, чому і сприяє Божа ласка.

Бог також наділяє подружжя ласкою, яка допомагає належно виховувати дітей, щоб вони в майбутньому стали побожними християнами-католиками.

Що стоїть на заваді шлюбу

Вступати у шлюбний зв'язок можна лише тоді, коли для цього нема ніяких перешкод.

На заваді шлюбу можуть стати примус, невідповідний вік, близька спорідненість між нареченими, посвояченість, подружній зв'язок, вищі освячення, урочисті обітниці, різниця у вірі (одна сторона вірить, друга ні).

Не можна вступати в шлюбний зв'язок у заборонений час (під час посту, протягом тижня після Різдва (до Йордану) і протягом тижня після Великодніх свят). Перешкодою для шлюбного зв'язку може бути різниця у віросповіданні. Якщо хтось заручився з однією особою, не може повінчатися з іншою, не розірвавши попередні угоди. Не можуть взяти шлюб ті, хто дав звичайну обітницю досмертної чистоти, обітницю не вінчатись, вступити до монашого чину, стати священиком. Якщо наречені не знають головних основ християнської віри, то вони повинні вивчити їх перед вінчанням.

У деяких з вищезгаданих випадків церковна влада може дати дозвіл (диспензу) на шлюб.

На шлюб між близькоспорідненими чи посвояченими нареченими може дати дозвіл тільки Папа. У інших випадках це робить єпископ або силою своєї влади, або з уповноваження Папою.

Проте є перешкоди для шлюбу, визначені самим Богом, від яких не має права звільняти ніхто. Це дуже близька спорідненість (між братом і сестрою), малолітність, примус. Не дозволяє Папа на шлюбний зв'язок між вітчимом і пасербицею, батьком і невісткою. Дуже рідко дозволяє Папа на шлюб людині, яка прийняла вище посвячення, склала урочисту обітницю, належить до іншого віросповідання, перебуває у духовному посвояченні (кум і похресник, дядько і сестрінка і т.п.).

Шлюб, який було укладено, незважаючи на перешкоду, повинен бути розв'язаним, якщо ж після взяття такого шлюбу отримано диспензу, подружню угоду слід відновити.

Наречені, які замовчують можливі перешкоди для шлюбу, скоюють тяжкий гріх. Щоб уникнути цього, у церкві тричі оголошується оповідь про майбутній шлюб.

Обряди, пов'язані з Таїнством Подружжя

Згідно з церковними приписами перед самим Таїнством Подружжя відбуваються заручини, священик тричі оголошує в церкві про шлюб, наречені приймають Тайну Покаяння та Євхаристії.

Суть заручин полягає в тому, що двоє вільних осіб, чоловік і жінка, добре розваживши, прирікають одне одному повінчатися.

Мета заручин — не допустити нещасливих подруж.

За період заручин наречені повинні добре обдумати свій майбутній крок, пам'ятаючи, що подружній зв'язок є нерозривним. Саме тому наречені повинні намагатися добре пізнати одне одного, у щирому і відвертому спілкуванні визнати одне перед одним вади свого характеру, негативні звички і т. п., щоб уникнути пізніше гіркого розчарування. Заручини відбуваються при свідках, після освідчення. Якщо під час заручин наречені переконаються, що їм не варто вступати у шлюбний зв'язок, то вони можуть за взаємною згодою розірвати домовленість. Розірвати заручини можна і в тому випадку, коли одна із сторін скоїть тяжкий злочин, зламає вірність або якщо втрачено маєток чи хтось із заручених важко захворів.

Молоді люди, які прагнуть взяти шлюб, повинні дослухатися до порад батьків, знайомих, друзів. Але насамперед вони повинні молитись до Бога і просити Його, щоб Він післав їм вірне подружжя. Вибираючи супутника життя, не можна важити лише на маєток, походження, красу і. т. п. — слід насамперед зважати на чесноту і побожність цієї особи. Людина, яка не любить Бога, не любитиме свого чоловіка чи дружину. Любов, яка базується лише на красі тіла, швидко згасне (св. Золот.). Шукайте в представникові протилежної статі красу душі, благородство, чесність. "Добра жінка — це добра частка, вона дається тим, що Господа страхаються" (Сир. 26, 3).

Заручини вважаються дійсними тільки тоді, коли погодженість між сторонами записана на папері нареченими та парохом або єпископом дієцезії або підписані двома свідками (Пій X, 1907).

Оповіді про шлюб відбуваються таким чином: парох оголошує про намір наречених побратися у парохіальній церкві, до якої вони належать, три неділі або свята під час Богослужения, подаючи ім'я і прізвище наречених, стан, місце народження і проживання. Мета оповідей — виявити можливі перешкоди для шлюбного зв'язку. Якщо наречені не повінчаються протягом 6 місяців після останньої оповіді, то оповіді слід повторити. При певних обставинах (напр., при наближенні посту) можна, за дозволом єпископа, оголосити усі три оповіді відразу. У випадку вінчання на смертній постелі оповіді не оголошуються.

Перед шлюбом наречені зобов'язані прийняти св. Тайни Покаяння і Євхаристії, щоб під час вінчання перебувати у стані ласки — таким чином вони стають учасниками ласк св. Тайни Подружжя.

Тайну Покаяння і Євхаристії наречені повинні прийняти принаймні за З дні перед вінчанням (Соб. Трид. 24,1). Не завадить відправити перед вінчанням загальну сповідь (з цілого життя), тому що вона спонукає до більшого жалю і дає душі глибше заспокоєння.

Обряд вінчання повинен відбуватися в церкві перед

полуднем під час Служби Божої. Наречені повинні поставитися до прийняття цієї св. Тайни з найбільшою побожністю, а, прийнявши її, дякувати в молитві Богові за Його ласки.

Обряди під час вінчання символізують майбутні обов'язки подружжя, а також ласки, пов'язані з цією Тайною.

Наречені (молодий і молода) приходять до церкви зі свідками І весільними гостями і стають у притворі. До них виходить священик, одягнений у ясні єпітрахиль і фелон. Наречені запевняють його, що добровільно хочуть подружитися і що досі не шлюбували (не обіцяли) ніякій іншій особі подружньої віри. Після цього священик під спів півчих, які виконують псалом, вводить молодят до церкви перед тетрапод, на якому лежить св. Євангеліє. Коли спів закінчено, священик виголошує "Благословенне царство..." і велику єктенію, до якої додаються відповідні молитви. Після єктенії священик читає молитву, в якій просить Бога наділити наречених усіма благами, благословить обручки і одягає їх на четвертий палець правої руки нареченого і нареченої, промовляючи відповідні слова. Наречені клякають, кладуть праві руки на Євангеліє, а священик зв'язує їх (руки) кінцем єпітрахілі (що символізує нерозривність подружжя) і промовляє слова присяги, які наречені повторюють вголос. Склавши присягу, подружжя встає, цілує св. Євангеліє, а священик молиться, а потім вкладає на голови молодого і молодої вінці (вінець — це символ перемоги, яку отримали наречені, зберігаючи невинність). Відтак слідує прокімен, апостол і євангеліє, сугуба єктенія, молитва і три короткі стихири. Після цього священик знімає вінці, бажаючи подружжю Божого благословення у всьому їхньому подружньому житті, і закінчує відправу Тайни подружжя малим відпустом. Після вінчання в домі нареченого чи нареченої відбувається весілля. Проте у веселощах слід дотримуватись міри, щоб не втратити Божих ласк, щойно отриманих. Найкраще було б провести цей дуже важливий день не в багатолюдних розвагах, а у молитві і розважанні.

Шлюбна обручка є символом нерозривності та єдності подружжя, постійним нагадуванням про обов'язок берегти подружню вірність.

Обов'язки Подружжя

Чоловік і жінка повинні любити одне одного, бути одне одному вірними і допомагати одне одному у будь-яких обставинах життя.

Чоловік повинен любити свою жінку так, як Христос Церкву (Єф. 5, 25), як своє тіло (5, 28), як самого себе. Між членами подружжя повинні бути не лише фізична любов, і не просто людська любов. Між ними має існувати такий зв'язок, як між Христом і Церквою, і навпаки, їх любов має бути свята. Не слід обожнювати другу сторону, бо людина є істотою, що проминає, а не Богом. Кохаючи одне одного, чоловік і жінка повинні бути терпимими щодо недоліків характеру своєї половини. Не криком і злістю можна вплинути на чоловіка чи дружину, а добром, терплячістю і молитвою. Сварки ще ні до чого доброго не привели. Де нема згоди, там нема радості і спокою.

Подружжя повинне берегти подружню вірність (Євр. 13, 4), уникати будь-якої розпусти (Тов. 6, 17), не відмовляти нічого другій стороні (І Кор. 7, 1-5), в усьому і завжди їй допомагати. Подружжя спільно виховує дітей.

Дружина повинна у всьому допомагати чоловікові, робити його життя спокійнішим і приємнішим. Бог цінує добру дружину вище, ніж найдорожчі перли (Прип. 31, 10). Як дорогоцінне каміння є для свого власника прикрасою у часі добробуту і порятунком у потребі, так і добра дружина є для чоловіка в щасті славою, а в нещасті опорою (Люд.з JL).

Дружина повинна поважати і слухати свого чоловіка, бо він є заступником Бога в родині.

Чоловік є главою родини, дружина — її тілом. Як Церква підпорядковується Христові, так дружина повинна підпорядковуватись чоловікові (Єф. 5, 24). Чоловік повинен ставитись до дружини зі зрозумінням, приязню і добротою, не доводячи на кожному кроці свою зверхність.

Чоловік і дружина повинні взаємно дбати про своїх дітей і виховувати їх по-християнськи.

Діти, як і маєток, не є власністю батьків, а даром Бога (Пс. 127, 3). Діти — це Божі створіння, призначені для майбутнього щастя; вони є дітьми Небесного Отця. Бог віддає дітей батькам тільки на виховання, тобто батьки є, по суті, слугами Бога, які, виховуючи дітей, виконують Божу волю.

Батьки повинні дбати про своїх дітей, тобто берегти їх життя і здоров'я; вони повинні забезпечити своїх дітей на майбутнє.

Батьки повинні остерігатися давати поганий приклад дітям. Не слід залишати малолітніх дітей без догляду. Піклуватися про дітей треба постійно.

Батьки працею здобувають для своїх дітей хліб насущний, дбають про їх майбутнє. "Не діти повинні збирати батькам маєтки, а батьки дітям" (II Кор. 12, 14). Батьки повинні залишити дітям якусь спадщину, дати їм освіту, фах. Виховувати своїх дітей батьки повинні в страху Божому. Обов'язком батьків є молитися за своїх дітей.

Після народження дитини батьки повинні охрестити і миропомазати дитину; коли вона підросте, навчити її основ релігії; завжди і у всьому бути для дитини прикладом; ставитися до неї з любов'ю і ласкою.

"Виховувати дітей — значить вести їх до Христа" (св. Кар. Бор.). Батьки повинні бути апостолами своїх дітей; родинний дім — родинна Церква (св. Золот.). Дитина змалку повинна бути привчена до молитви. Батьки не повинні ніколи забувати, що вони є для дитини прикладом у всьому. Виховуємо не словами, а дією.

Не слід надто пестити дітей — у вихованні треба поєднувати любов із суворістю. Однак і одного, і другого має бути в міру. Кара — це лік, але карати треба не надто часто і не надто суворо.

Християнське виховання дітей — це найважливіший обов'язок батьків від його виконання залежить дочасне і вічне щастя як дітей, так і батьків.

У вихованні дитини бере участь і мати, і батько. Батько втілює в собі Божу силу і справедливість, мати — Божу доброту і Боже милосердя.

Від виховання залежить, якою людиною дитина стане в майбутньому.

Батьки, які погано виховали своїх дітей, будуть покарані Богом ще на землі — їх покарають власні діти. Батьки, які дбали про виховання дітей, у майбутньому житті будуть нагороджені Богом.

Мішані Подружжя

Мішані подружжя (між католицькими і некатолицькими християнами) Церква ніколи не схвалювала, тому що в такому подружжі майже неможливо правильно виховати дітей; такий зв'язок не приносить справжнього задоволення, католикові грозить небезпека втратити віру, врешті, некатолик може будь-коли покинути свою половину і вступити в новий подружній зв'язок.

"У досконалому подружжі мусить бути єдність" (св. Амвроз.), а в такому подружжі про це не може бути мови (особливо в найголовнішому — у поглядах на релігію).

Церква може визнати мішане подружжя лише при таких умовах: коли обидва члени подружжя обіцяють виховувати дітей у католицькій вірі; коли католицька сторона зобов'яжеться схилити другу сторону до пізнання і прийняття правдивої віри; коли некатолицька сторона зобов'язується не забороняти другій стороні жити згідно із законами її релігії.

Християни-католики, які вступають у такий зв'язок без благословення католицької Церкви, скоюють смертний гріх і не можуть бути допущеними до прийняття св. Тайн. Такі католики підлягають викляттю (екскомуніції). Вони не можуть отримати розгрішення, не можуть приступати до св. Причастя. Їм буде дозволено це робити тільки тоді, коли вони щиро розкаяться і підпорядкуються вимогам католицької Церкви.

Безшлюбність (целібат)

Добровільна безшлюбність є досконалішим станом, ніж шлюб. Той, хто не вступив у шлюбний зв'язок, може набагато краще дбати про добро своєї душі, а, звідси, доступити вищого ступеня щастя у небі.

Заслугу перед Богом має тільки добровільна безшлюбність. Той, хто зберіг невинність, є вищим від жонатого чи заміжньої настільки, наскільки Ангели є вищими від людей (св. Золот.). Безмежно щасливою є невинна дівчина, яка обрала своїм нареченим Ісуса Христа. Той, хто обрав для себе стан безшлюбності, може ревніше дбати про свою душу, бо "хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений" (І Кор. 7, 32-34). Ісус Христос говорить: "І кожний, хто задля імені мого покине дім,... батька, матір, жінку..., в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину" (Мат. 19, 29).

Спаситель заохочував безшлюбність і словом, і прикладом.

Є люди, говорить Спаситель, які не одружуються заради неба, і додає: "Хто може зрозуміти, нехай розуміє" (Мат. 19, 12). А св. Павло каже: "Той, хто віддає свою дівчину заміж, робить добре, а той, хто не віддає, робить ще краще" (І Кор. 7, 38), а, в іншому місці, вдовиця "буде щасливіша, коли зостанеться такою" (І Кор. 7, 40).

Спаситель сам не був одруженим, Апостоли теж. Багато святих склали обітницю досмертної безшлюбності (напр., Матір Божа (Лук. 1, 34), св. Йосиф, св. Тереса, св. Магдалина з Пазіс і т. д.). Деякі святі (св. Агнішка, св. Агата, св. Луізія), зберігаючи невинність, ішли навіть на муки і смерть.

Ісус Христос, з великої любові до нас, залишив засоби, завдяки яким ми можемо здобути Боже благословення.

Боже благословення звільняє людину від дочасних нещасть (хворіб, бідності, сорому, спокуси і т. п.), обдаровуючи дочасними благами (здоров'ям, довголіттям, багатством, славою, щастям і т.п.).

Протилежним Божому благословенню є Боже прокляття. Суть його в тому, що Бог карає-людину за гріхи різними нещастями і за життя і після смерті.

Благословення Боже здобуваємо, коли все починаємо в ім'я Бога (в ім'я Ісуса), коли святкуємо неділю, шануємо батьків, даємо милостиню, часто слухаємо Службу Божу, а також коли користаємо з сакраменталіїв.

Сакраменталії — це святі знаки, які встановила св. Церква владою, даною їй Христом.

Усе, створене Господом, прокляте Ним у хвилину падіння перших людей. Люди вмирають від хворіб, переживають страшні катаклізми: війни, бурі, повені, посухи і т.п. Недаремне землю називають "долиною сліз". Щоб усунути ці наслідки Божого прокляття, Ісус Христос часто благословив людей і речі. Він наділив Своїх Апостолів силою проганяти злих духів і лікувати хвороби (Мат. 10, 1; Лук. 9, 1). Від Апостолів ця сила перейшла на Церкву, і Церква часто нею користується. Рукою своїх слуг вона благословить чи освячує людей, приміщення, предмети, просячи Бога, щоб Він через ці освячені чи благословенні речі віддалив від людей диявола. При цьому Церква застосовує видимі символи: знамення хреста, свячену воду, олію. Запалені свічки під час таких обрядів символізують Спасителя, "Світло світу", кадіння нагадує нам про побожність, з якою ми повинні приймати благословення і освячення.

Церковні благословення і освячення подібні до св. Тайн. Під час благословення і освячення, як і під час уділення св. Тайн, застосовуються певні слова і знаки, які мають надприродну силу і символізують невидиму ласку (вода означає очищення, олія — зцілення і т.п.). Однак св. Тайни наділені значно більшою силою, ніж церковні благословення і освячення, — Тайни самі по собі наділяють людину Божою ласкою, а за допомогою благословення і освячення лише випрошуються діючі ласки через молитву Церкви та побожність тих, хто з них користає.

Через благословення слуга Церкви випрошує Боже благословення ДЛЯ осіб чи речей. Благословляється дітей, що вперше ідуть до школи; хлопців, які ідуть до війська чи воїнів, які ідуть у бій; вірних під час Служби Божої; тих, хто сповідається або причащається; наречених, породіль, вмираючих і умерлих, похорон. Благословляється будинок, помешкан-ня, поле, корабель і т. п., а також яйця, хліб і м'ясо (на Великдень), зілля, плоди і т. п.

До благословень відносимо і екзоркізми (заклинання злих духів) — злому духові в імені Ісуса Христа наказується покинути особу або річ, в яку він вселився.

Через освячення слуга Церкви не лише благословить певні особи або речі, але посвячує їх для служби Богові.

Такими освяченнями є посвячення у чин читця, півчого, свіченосця, піддиякона, постриг у монахи, посвячення у крило-шани, архімандрити, помазання Папи і т. п.

Диякони, священики та єпископи приймають не освячення, а св. Тайну священства.

Освячуються церкви, цвинтарі, а також освячується вода (водосвяття Йорданське, мале і коротке), чаша, дискос, звізда, антимінс, олія, миро, образи, хрести, медальйони, коругви і т. і.

Йорданське (велике) водосвяття правиться у надвечір'я св. Богоявления (Йордану) біля церкви і на саме Богоявления після Служби Божої на ріках, ставах і біля криниць. Цей обряд відбувається так: священик тричі робить у воді хресне знамення запаленими свічками (трійцею), після цього тричі навхрест дує на воду, знаменує її тричі рукою і, вкінці, тричі занурює у воді хрест.

Мале освячення води відбувається 1 серпня в церкві або біля криниці чи на ріці на згадку про прийняття св. Хрещення Україною-Руссю за часів св. Володимира; під час храмових свят після Служби Божої чи при якійсь іншій нагоді (напр., під час освячення церкви); після похорону в помешканні; під час посвячення дому і т. п. Освячення води відбувається так само, як під час Йорданського водосвяття, але не робиться благословення води трійцею. Коротке водосвяття відправляється приватно, коли в церкві не вистачає свяченої води, а її треба.

До короткого освячення води подібне освячення зілля у день Зіслання Св. Духа, Різдва св. Івана Хрестителя і Успення Пресвятої Діви Марії; а також освячення хліба, м'яса, яєць і т.п. на Великдень, освячення плодів на Преображення Господнє і т. д.

Користати з благословень і освячень радив Ісус Христос; але окремі благословення і освячення встановила Церква.

Ісус Христос благословив хліб і рибини (Мат. 14, 19), дітей (Марк. 10, 16) і учнів, возносячись на небо (Лук. 24, 50). Сам Бог благословив наших прародичів (Буття 1, 28), Ной — своїх двох синів (Бутт. 9, 26), Ісаак — Якова (Буття 27, 27), Яків — своїх 12 синів (Буття 49, 28). Мойсей перед смертю благословив ізраїльський народ (Второз. 33).

Благословення і церковні освячення найчастіше здійснює священик. Проте церкву, кладовище, чашу, дзвін освячує лише єпископ або священик, уповноважений до цього єпископом. Тільки єпископ освячує престол, антимінс, миро, помазує правителя, Папу, вводить у сан піддиякона, архімандрита.

Світські люди також можуть благословити, але не від імені Церкви.

Таке благословення має тим більшу силу, чим тісніше людина, яка благословляє, пов'язана з Богом. Найчастіше батьки благословляють своїх дітей — перед сном, перед подорожжю, перед вінчанням або на смертному ложі. Прийнято хрестити хліб перед тим, як його різати — таким чином ми просимо Господа Бога, щоб цей хліб ми спожили на добро і щоб нам ніколи його не бракувало.

Користуючись благословенними чи освяченими предметами, ми очищаємося від повсякденних гріхів, ці речі оберігають нас від багатьох спокус і нещасть, які загрожують тілу, але не оберігають від тих спокус, які чатують на нашу душу.

Повсякденний гріх накликає на нас дочасні покарання. Благословення і освячення очищають нас від повсякденних гріхів, а, разом із ними, і від поганих наслідків цих гріхів. Про те, що благословення оберігають нас від спокус, свідчить досвід усіх Святих. Благословення і освячення бережуть нас і від хворіб тіла — ще Апостоли помазували багатьох хворих освяченою оливою і таким чином зцілювали їх (Мар. 6, 13). Проте не слід очікувати від благословень і освячень більшої сили, ніж вони мають завдяки молитві Церкви — бо можна згрішити забобоном.

Вплив благословення і освячення не такий сильний, як вплив св. Тайн. Тайни дають нам ласку Св. Духа, благословення і освячення лише очищають душу, щоб вона була здатною прийняти ласки Св. Духа. Тайни освячують внутрішньо, благословення і освячення — зовні.

Благословення і освячення отримують свою силу завдяки молитві Церкви, тому що священик завжди благословить або освячує лише від імені Церкви. Молитва Церкви має велику силу, бо з нею єднаються молитви Ісуса Христа і всіх Святих. Благословення Церкви є дуже важливою річчю!

Церковні благословення і освячення приносять нам найбільшу користь тоді, коли ми вільні від тяжкого гріха і коли з довір'ям користуємося ними.

Вплив благословень і освячень в значній мірі залежить від достойності і побожності приймаючого. Хто живе з тяжкими гріхами, тому не допоможуть освячені предмети, які носить на собі, окроплення себе свяченою водою або благословення священика так само, як не допомагав на війні євреям Кивот Завіту, коли вони скоїли тяжкі гріхи (І Сам. 4). Як не допоможе молитва людині, котра засумнівалася, так благословення і освячення не допоможуть тому, хто не вірить чи не довіряє (Як. 1, 6). Благословення і освячення мають такий самий вплив, як і молитва. Ісус Христос мало творив чудес там, де люди не вірили, напр., у Назареті (Мат. 13, 58). А одного разу виразно сказав: "Тебе спасла віра твоя" (Мар. 5, 34). Побожні християни високо шанують благословення і освячення і якнайчастіше користають з них. Напр., часто хрестяться свяченою водою, носять при собі освячені предмети, зберігають вдома освячені образи, охоче моляться в освячених місцях. Треба пам'ятати, що молитва в церкві є найкориснішою. "Вже саме відвідування церкви може звільнити нас від повсякденних гріхів і від спокус диявола" (св. Тома з Акв.). Благословення і освячення треба уживати передусім у момент тяжких спокус і у хворобах. "Чому, захворівши, шукаєш допомоги лише у лікарів, а не у Христа, наче Він не є також лікарем твого тіла?" (св. Єфрем.).