о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Дев’ята й Десята Заповідь Божа

Не пориватимеш очей на хату Твого ближнього; не пориватимеш очей на його дружину, ні на слугу, ні на рабиню, ні на скотину, ні на осла, ні на ніщо, що є Твого ближнього. (Ісх. 20 17).

В тих двох Заповідях криється рація заховування інших Заповідей

Нас спонукує до застанови ця обставина, що в тих двох заповідях, яких дано людям на остатку, окривається наче рація, задля якої треба заховувати інші заповіді. Бо, що в них вложено, зміряє до того, що, коли хтось старається заховувати вищі приписи закону, має передусім вважати, щоби не упорядковано не пожадав. Бо дійсно, коли хтось є вдоволений тим що має, не бажає чужого. Він втішатиметься вигодами других, віддаватиме славу безсмертному Богові, Йому складатиме щиру подяку, заховуватиме суботу. То значить, уживатиме вічного спокою, почитатиме старших, та й під кінець нікого ні ділом, ні словом, ні в який-небудь інший спосіб, не вразить. Початком і джерелом усякого зла є пожадливість (жажда) (1 Тим. 6,10; Як. 1, 14, 15). Якщо хтось нею запалиться, потрапляє в усякого роду злочини й прогріхи. Перейшовши ці уваги, парох нехай старанно виложить те, що слідує, а вірні нехай ще більше уважно його слухають.

Та хоч ми злучили ці дві заповіді, бо вони мають подібний предмет і держаться тієї самої дороги в навчанні, парох однак накликаючи й упоминаючи, може їх або разом, або віддільно трактувати, залежно від того, як йому буде вигідніше. Коли ж однак він підніметься обов’язку пояснення цілого Декальогу, тоді докаже, яка різниця заходить між тими двома заповідями й як одна жажда різниться від другої. Цю різницю пояснює св. Августин у книзі пояснень до Ісходу. Одна з них відноситься до того, що є корисне, й пожиточне; у другій є предложені розкоші й змислові пожадання. Тож коли хтось пожадає могучість, або дім другого, той стремить радше до того, що є корисне чи ужиточне, ніж до цього, що стремить до розкоші. Якщо однак хтось пожадає жінку другого, горить пожаданням не юристи, але розкоші.

Є отже подвійна конечність тих двох заповідей: одна, щоби вияснити смисл шостої й сьомої заповіді. Бо хоч дещо є зрозуміле природним світлом розуму, як приміром забороненням чужоложства, забороняється пожадати чужої жінки; бо якщо би було дозволеним пожадати, було б дозволеним і посідати. Та однак дуже багато жидів, засліплених гріхом, не давалось довести до того, щоби повірити в те (що пожадання є гріхом), що Бог це заборонив. Багато з тих, що подавались як учителі закону, потрапляли в той блуд, як це можна зрозуміти зі слів Господа Ісуса в Євангелії св. Матея: «Ви чули, що було сказано стародавнім: Не чужолож. А я вам кажу, що кожний, хто гляне на жінку з пожаданням, той поповнив чужоложство з нею в своєму серці.» (Мат. 5, 27). Друга з конечностей тих заповідей виразно забороняє те, чого шоста й сьома виразно не забороняє. Бо приміром сьома заповідь забороняє, щоби хтось несправедливо не забирав, або не старався пірвати чужої речі; Ця ж забороняє, щоби ніхто не пожадав, хоча б це правно й законно міг осягнути, коли б із осягнення цього виникала шкода для ближнього.

В тих двох Заповідях блищить доброта Бога зглядом нас

Та заки ми приступимо до вияснення тієї заповіді, треба навчати вірних, що цією заповіддю ми не лише заправляємося до повздержування наших пожадань, але також пізнаємо безмежне милосердя Боже супроти нас. Бо, коли попередніми заповідями Бог огородив нас неначе яким муром на те, щоби хтось не пошкодив нам, або нашому майнові, то тими доданими заповідями хотів подбати перед усім про те, щоби ми самі не пошкодили собі нашими пожаданнями. Це могло б статись дуже легко, якщо би не було забороненим нам бажати й пожадати всього. Тож про те подбав Господь Бог. давши « нам заповідь не пожадати. В той спосіб Бог подбав, щоби покуси жажди, які можуть спонукувати частіше до тих усіх для нас шкідливих речей, прийняті до певної міри силою того закону, менше на нас натискали. І в той спосіб ми звільнені від утяжливого натиску тієї жажди, маємо довший протяг часу на виконування наших обов’язків побожности й богопочитання, які є дуже численні й які є дуже важні, що їх ми довжні самому Богові.

Але не лише про те вчить нас цей закон. Він також упоминає нас, що Божий закон є того роду, що його треба заховувати не лише виконуванням зовнішніх діл, що їх накладають на нас обов’язки, але також внутрішним нахилом душі. В цьому заходить різниця між Божими й людськими законами. Людські закони вдоволяються лише зовнішним захованням. Божі противно, тому що Бог проникає в нашу душу, вимагають правдивої й щирої чистоти та й невинности самої душі. Закон Божий отже, це наче якесь зеркало, в якому бачимо блуди нашої природи, тому то й сказав апостол: «Ні я не знав гріха, як тільки через закон і жадоби не знав би я, коли би закон не сказав: не пожадай.» (Рим. 7, 7). Бо дійсно так воно є, тому що пожадання, тобто іскра гріха, що бере свій початок від гріха, залишається постійно в нутрі в нас, з чого пізнаємо, що гріх родиться у нас. З тієї причини ми прибігаємо до Нього (до Бога) з благанням, бо Він одинокий може відняти від нас блуди гріха.

Дві частини Заповіді: позитивна й негативна

Кожна з тих двох заповідей має дальше це спільне з іншими заповідями, що частково щось забороняє, а частково щось наказує (накладає).

Що відноситься до заборони, щоби хтось часом не думав, що пожадливість негрішна, як пожадливість духа проти тіла (Гал. 5, 17), — або ця, що полягає на бажанні кожної хвилини Божого оправдання (Пс. 118, 20) (це, що Давид хотів пригадати є до певного степеня блудом). І парох нехай повчить, яку то пожадливість осуджують приписи тієї заповіді.

Проте нам треба знати, що пожадливість це є заворушення й снага духа, якою спонукані люди бажають приємних речей, яких вони не мають. Тому й деколи, деякі порушення нашого духа, не є завжди злими. Силу пожадливости не треба завжди вважати гріховною. Тому й не є гріхом, коли ми бажаємо поживи, або напою, коли охолоджуємося, коли хочемо прохолонути, чи гріємося, коли хочемо загрітися. Цю здорову снагу пожадливости дала нам природа з Божої установи. Та задля гріха наших перших родичів, сталося те, що наша природа, переходячи границі природи так дуже звиродніла, що склонюється часто до бажання того, що противиться духові й розумові.

І ця сила також, коли її провадиться й удержується в її границях, приносить часто не малі користи. Бо вона робить найперше те, що ми нашими молитвами, молячись і звертаючись до Бога, випрошуємо в Нього того, чого ми найбільше бажаємо. Бо молитва це висказ нашої пожадливости, та якщо би не було снаги цієї здорової пожадливости, не було би в Божій церкві так багато молитов. Крім того вона робить те, що дари Божі стають нам дорожчими, бо чим сильнішим пожаданням пожадаємо якоїсь речі, тим дорожчою й милішою є для нас ця річ тоді, коли її осягнемо. Так також і вдоволення, яке відчуваємо з пожаданої речі, робить те, що з більшою набожністю дякуємо Богові. Проте, коли деколи можна пожадати, то треба нам признати, що не кожна сила пожадання є заборонена. Та й хоч св. ап. Павло називає пожадання гріхом (Рим. 7, 20), то це треба брати в такому значенні, в якому говорив Мойсей (Ісх. 20, 17), якого свідоцтво апостол наводить. Це показує проповідь самого апостола, що є в листі до Галатів називає її' «пожадливістю тіла»: «Ходіть духом, і не звершуйте хотіння тіла.» (Гал. 5, 16). Отже природна й уміркована сила пожадливости, яка не виходить поза свої границі, не є заборонена. А тим менше духова пожадливість здорового ума, яка противиться тілу, бо до неї саме закликає нас Святе Письмо: «Бажайте моїх слів.» (Прем. 6, 12); «...і прийдіть до мене всі, шо мене пожадаєте.» (Екклез. 24, 26).

Однак ця заборона цілком не відноситься до цього гону-пожадання, що може нас вести так до доброго як і до злого. Вона забороняє лише звичку грішного бажання, що називається пожадливістю тіла й огником гріха. Коли вони потягають за собою згоду (призволення) духа, треба зачислити їх до гріхів. Проте є заборонена ця розкіш пожадливости, що її апостол називає пожадливістю тіла (Гал. 5, 16, 24); то значить ті порушення пожадливости, що не знають жодного стриму розуму й не включаються в границях приписаних Богом. Ця жадоба є осуджена й то тому, що вона пожадає щось злого, як чужоложство, п’янство, убивство, чи якісь інші блуди того роду, про яких говорить апостол: «Це ж сталося для нас прикладом, щоби ми не бажали злого, як і вони бажали.» (1 Кор. 10, 6). Різно ж вона осуджена тому, що хоч речі з природи не є злі, існує однак причина, задля якої не можна їх пожадати. До того роду речей належить те все, що Бог або Церква забороняють нам мати. Тож не вільно нам пожадати того, що на загал нам заборонено посідати, як приміром у Старому Завіті ним було золото й срібло, з якого були зроблені ідоли, які то речі Господь заборонив пожадати у Второзаконні (Втор. 7, 25).

Крім цього забороняється цю жадобу тому, що задля неї пожадається речі, що належать до другого, як хату, слугу, служницю, поле, жінку, вола, осла й багато інших речей, які забороняє Божий закон, тому що вони належать до другого. Бажання такої речі є грішне й зачисляється до важких гріхів, тому що в ньому дається згоду розуму на ті пожадані речі. Тоді довершується суть гріха, коли по нахилі злих пожадливтстей, розум втішається (милується) злими речами й на них призволяє, або їм не противиться. Св. Яків говорить про те так, коли вказує на початок і поступ гріха: «Кожен спокутується, надивившись і лестившись своєю похіттю. Опісля похіть, зачавши, родить гріх, а гріх довершений родить смерть.» (Як. 1, 14).

Пояснення Заповіді

Коли отже закон остерігає нас: не пожадай, ці слова означають: повздержуйте похіть чужих речей, тому що жаждуче бажання чужих речей є безмежне й неограничене й ніколи не задовільниться, як про те написано: «Скупий не наповниться (не вдоволиться) грішми.» (Еккл. 5, 9), та про нього ось так говориться в пророка Ісаії: «Горе вам, що наживаєте новий дім за домом і прилучуєте поле до поля, так що другим немає вже й місця, наче б ви одинокі були поселені на землі.» (Іс. 5, 8). Та з пояснення поодиноких слів краще зрозуміється гидота й важкість того гріха.

Тому нехай парох повчить, що під домом розуміється не лише те місце, де мешкається, але всю спадщину, як це виходить із ужитку й із звичаю Святого Письма. В Ісході написано, що Бог збудував доми повитухам (Ісх. 1,21). Значення того місця пояснюємо в той спосіб, що Він побільшив і поширив їхнє майно. З того пояснення отже виходить, що ця законна заповідь забороняє нам жадливо бажати богацтва, чужого майна, сили чи шляхетности. Вона наказує радше вдоволятися тим станом, що його маємо, без огляду на те чи він низький чи високий. Та й ми мусимо зрозуміти, що бажання чужої слави є нам заборонене, бо вона також підпадає під поняття — дому.

Це що слідує: не пожадатимеш ані вола, ані осла, це значить, що не лише не вільно пожадати того, що є визначним як дім, шляхецтво, й слава тоді, коли вони є чужими, але також і чогось маловажного, чи то живого чи неживого.

Дальше слідує — не пожадатимеш ані слуги: це відноситься так до полонених, як і до невільників іншого роду, яких також не сміємо пожадати подібно як інших дібр, що належать до другого. Проте й вільних людей, які добровільно служать, доведені до того любов’ю чи нагородою й послухом, не сміємо підкуплювати ні словами, ні надіями, ні обіцянками чи нагородами, що ними звичайно зводиться людей на те, щоби вони відмовилися від тих людей, яким добровільно піддалися. Ба навіть на основі тієї заповіді треба їх упімнути, щоби сейчас до них повернули, коли перед часом, в якому приобіцяли бути їхніми слугами, вони відступили від них.

А те, що згадується в заповіді про ближнього, це відноситься до того, щоби вказати на блуд людей, які звикнули пожадати сусідські поля, доми чи якусь іншу річ, яка в них включається. Бо сусідство, що є заразом приязню задля гріха пожадливости, зводиться від любови до ненависти. Та тої заповіді не переступають ті, що бажають купити собі ті речі, що їх сусід має на продаж, або купують їх за справедливу ціну. Бо вони в той спосіб не лише не кривдять ближнього, але ще його спомагають, тому що гроші для нього є більшою вигодою й пожитком, як ці речі, що він їх продає.

За тим законом: не бажати речей другого, слідує ще інший закон, що забороняє пожадати жінку другого. Тим законом забороняється не лише ця розкіш пожадання, що нею чужоложник пожадає жінку другого, але також та розкіш, якою хтось заражений бажав би взяти за жінку подругу другого. Бо в тому часі, в якому дозволялось на розводовий лист, це могло легко статися; тому що як хтось відпустив її, другий міг узяти її за жінку. Це однак Бог заборнював, щоби не заохочувати мужів до полишення своїх жінок; та й щоби жінки не були противними й опірними своїм мужам до того степеня, щоби змусити їх до відпущення (розводу). Але тепер гріх є важчим, тому що жінку, з якою її чоловік і розвівся, не вільно брати за подругу, хіба що її чоловік уже помер. Проте, якщо хтось пожадає жінку другого, може дуже легко попасти в друге пожадання, тобто або пожадає, щоби її муж помер, або бажає допуститися із нею чужоложства. Це саме відноситься до жінок, які є заручені з ким іншим; навіть і їх не вільно пожадати, тому що ті, які стараються знищити цей договір, нищать святий заповіт віри. Як дуже важким гріхом є пожадати жінку, яка є подругою другого, так само в жоден спосіб не можна собі бажати мати за подругу жінку, яка посвятилася культові Бога й релігії. Та цілком не ломить припису тієї заповіли той, хто бажає оженитися із заміжньою жінкою, не знаючи, що вона заміжня, однак не пожадав би її як власну жінку, коли б знав, що вона заміжня за другим. Як про те читаємо, це трапилось фараонові й Авімелехові, які бажали одружитися з Сарою, уважаючи що вона вільна й сестра Авраама, а не його жінка (Бут. 12, 1119; 20,2).

Середники на поборювання пожадливости: Та коли парох захоче відкрити середники успішні на усунення тієї пристрасти пожадливости, мусимо вияснити другу частину тої заповіді. Вона полягає в тому, що коли ми опливаємо в богацтві, не маємо в них затоплювати нашого серця, але противно ми повинні бути завжди готовими відкинути їх для побожности й для любови Божих речей, віддаючи їх на усунення біди вбогих. А якщо ми не посідаємо маєтку, ми повинні зносити вбожество спокійно й радісно. Та й противно, якщо ми щедро роздаватимемо наші речі, тоді знищимо в нас пожадання речей другого. Що знову до похвал убожества й легковаження багацтва, парох дуже легко може знайти нате докази в святому Письмі й у святих Отців, щоби могти вияснити їх народові й вірним.

Той сам закон наказує, щоби ми гаряче бажали й жадібно виглядали, щоби сповнилося не те, чого ми хочемо, але те, чого Бог, як про те говориться в Господній молитві: Отче наш. А найголовнішою справою, що її хоче Бог, є те, щоби ми в особливіший спосіб освячувалися та й щоби заховували наш розум простим, вільним від усякої змази й чистим. Особливо Бог хоче, щоби ми вправлялися у тих вправах розуму й духа, що противляться змислам тіла, та присмиривши їхню жажду світлом розуму й духа, щоби ми держали правий напрям життя, й під кінець, щоби ми повздержували нагальне заворушення тих змислів, які дають поживу нашим пожаданням і нашій пристрасти. А до повздержання того вогню пристрасти дуже помагає мати перед очима всі ті шкоди, які з пристрасти випливають. Першою шкодою є те, шо ми стаємо невільниками пристрасти й в нашій душі кріпшає вплив і сила гріха. Тому й апостол напоминає: «Нехай же не царює гріх у вашому смертному тілі, так щоби критись йому в його похотях, ані не віддавайте ваших членів гріхові, як знаряддя неправді, а віддайте себе Богові, як тих. що ожили із мертвих, і члени ваші, як знаряддя правди — Богові». (Рим. 6, 12). Коли ми противимося пристрастям, сили гріха упадають; так само якщо ми їм улягаємо, проганяємо Господа з Його царства й на Його місце вводимо гріх. Дальше другою шкодою тієї сили пожадання є те, що з неї наче з якогось джерела випливають всі інші гріхи, як проте навчає св. Яків (Як. 1, 14), як рівно ж Йоан: «бо все, що є в світі, хотіння тіла й хотіння очей і гордощі світа, не є Отця, а зо світа». (1 Йо. 2, 16). Третя невигода полягає на тому, що ті пристрасти затемнюють здоровий осуд розуму. Люди засліплені тією темрявою пристрастей уважають чесним і добрим усе те, що вони самі пожадають. Крім того силою пожадання убивається Боже слово, що його в наших душах засіяв той великий сівач Бог, бо так є написано в євангелиста Марка: «А що між терням посіяно, це ті, що чують слово, але клопоти цього віку й омана богацтва й інші пожадання увійшовши, заглушують слово й воно залишає без плоду.» (Мк. 4, 18).

Хто передусім повинен триматися здалеку від блуду пожадливости

Парох мусить напоминати передусім тих, що хворіють на той блуд пожадливости, щоби особливіше пильно заховували цю заповідь. Ними є ті, що розкошуються нечистими видовищами, або ті, що безмірно надуживають видовищ. Так само й купці, які бажають, аби бракувало всяких речей та й проганяють із свого серця всяку любов і дуже важко переносять те, що крім них ще інші купці продають, так що вони не можуть дорожче продати й дешевше купити. Так само грішать ті, що бажають, аби інші були в біді, щоби вони могли в троє більше заробити. Грішать також жовніри, що очікують війни, щоб їм можна було грабувати; правники, що бажають багато справ і спорів; також лікарі, які бажають хвороб; так само й робітники, що жадні заробітків, бажають браку того всього, що є конечне для життя на те, шоби з цього тягнути як найбільші зиски. Крім того грішать важко також ті, що заздрісно бажають слави й хвали, грішать ціною обмови й шкоди для слави другого. А передусім грішать ті, що бажають похвали й слави і є самі нездібні й без жодної вартости. Розголос і слава є нагородою чесноти, пильности, а не незнання й безділля.