о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Восьма Заповідь Божа

Не свідчитимеш ложно на свого ближнього. (Ісх. 20, 16)

Як конечним є вияснення тої Заповіді?

Як корисним, а також конечним є вияснення тієї заповіді й наполегливе напоминання до цього обов’язку, свідчить св. Яків, що звертається такими словами: «Коли хто не грішить словом, той совершенний чоловік, спроможний обуздати й усе тіло». (Як. 3, 2). «Так само й язик, малий член, а дуже хвалиться. Ось малий вогонь, а палить великі речі. І язик є вогнем, світом неправди. Язик є поставлений між нашими членами сквернячи все тіло й палячи спосіб нашого життя, а сам запалюється від пекельного вогню.» (Як. 3, 5). В той спосіб остерігається перед двома речами: по перше, що блуд язика незвичайно широко розтягається, що потверджують ці слова пророка: «Кожний чоловік це брехун» (Пс. 115, 11). Це одинокий гріх, який розтягається на всіх людей. По друге, від нього походять безчисленні зла, тому що дуже часто через одного злого чоловіка тратиться багатство, славу, життя, вічне спасіння. Часто тому, що він є ображений, бо не може знести терпеливо кривд і шукає пімстити їх нерозважно. Або ображує, тому що він чи задля ложного встиду, чи перестрашений фалшивим поняттям публічного поважання, не дається довести до того, щоб віддав задоситьучинення ображеному.

Тож на цьому місці потрібно упімнути вірних, щоб скільки змога дякували Богові за цю спасенну заповідь, яка заказує давати фалшиве свідоцтво. Це заповідь, що не лише забороняє ображувати другого, але через її заховання перешкоджається, щоб хтось образив нас самих.

Дві части Заповіді

В поясненні цієї заповіді треба нам поступати в цей самий спосіб і тією самою дорогою, якої ми уживали при інших, то значить розрізнюючи в ній два закони. Один, що приказує важити наші слова й наші ділання правдою, усунувши цілковито усяке удавання й усяку неправду. Апостол упоминає Ефесян ось такими словами щодо цього обов’язку: «А ходячи по правді в любові, ростімо під кожним оглядом у тому, хто є головою в Хрисїї» (Еф. 4, 15).

Перша частина цієї заповіді має те значення, що як-небудь ми б назвали те, що є фалшивим свідоцтвом, тобто з того, що говориться про кого-небудь доброго, або злого, чи то в суді чи назовні в розмові, вона те забороняє а передусім забороняє фалшиве свідоцтво в суді чоловіка, що присягнув. Бо свідоцтво полягає в дійсності на імені Бога; так що зізнання того, який у той спосіб свідчить, покликуючись на ім’я Боже, як причину чи авторитет правдомовності, має величезну достовірність і вагу. Звідси, тому що таке фалшиве свідоцтво є небезпечне для суспільного порядку, тому воно є в особливший спосіб заборонене. Бо в дійсності навіть суддя не може відкинути свідоцтва тих, що присягають, якщо його не виключать законні правила, або, якщо не скажеться злоба й злочинність. Передусім від того часу, коли Божий закон приказує, щоб з уст двох або трьох свідків усталювано всяку справу» (Втор. 19, 15; Мат. 18, 16).

Однак щоб вірні могли зрозуміти ясно цю заповідь, треба вияснити їм, що треба розуміти під словом «ближній», проти якого ніяк не можна давати фалшивого свідоцтва. Проте, ближній, як це є виложено в науці Господа нашого Ісуса Христа (Лк. 10, 29), це хто-небудь, що потребує нашої помочі, чи то він є нашим кревняком чи чужим, співгромадянином чи чужинцем, приятелем чи ворогом. Бо не можна бути тою переконання, що можна говорити що-небудь неправдивого в свідченні проти ворогів, яких ми повинні любити згідно зі заповіддю Господа.

Понадто, тому що кожний чоловік, у певний спосіб є своїм власним ближнім, нікому не можна говорити що-небудь неправдивого проти себе самого. Та й ті, що так роблять, витискають на собі самих п’ятно безчесті й погані, ображують себе самих і Церкву, якої вони є членами, в той сам спосіб як і самовбивники шкодять загалові власних громадян. Бо так пише св. Августин: «Для того, хто не застановляється добре, може видаватися, що не є забороненою справою давати фалшиве свідоцтво про себе самого, тому що в заповіді додано, проти Твого ближнього. Проте, щоб ніхто не думав, що є вільний від того гріха, якщо свідчить фалшиво проти себе самого. Тому що той, хто любить свого ближнього, бере цю міру любови від любови самого себе».

Та з того, що є заборонено шкодити ближньому фалшивим свідоцтвом, нехай ніхто не думає, що є дозволено щось противного, тобто що кривоприсягою можна старатися придбати якусь користь чи хосен тому, з ким він пов’язаний зв’язками природи чи релігії. В дійсності нікому не вільно говорити неправди чи нічтожних річей, а тим більше криво присягати. Тому св. Августин, пишучи про неправду до Крескентія, напоминає згідно зі словами апостола, що лож належить зачислити до фалшивого свідоцтва, а це відноситься також до фалшивої похвали кого-небудь. Бо поясняючи це місце, що каже: «Й ми являємося фалшивими свідками божими, бо свідчимо про Бога, що воскресив Христа, якого не воскресив, коли мертві не встають» (1 Кор. 15, 15). Він зауважує: фалшивим свідоцтвом називає апостол неправду в справах, що відносяться до Його слави.

Дуже часто трапляється, що той, хто сприяє одному, перешкоджає другому, а причину похибки звичайно приписується судді, який зведений фалшивими свідоцтвами, видає осуд, і є змушений судити згідно зі законом, але проти справедливості. Деколи случається, що той, хто виграв свою справу в суді при помочі чийогось фалшивого свідоцтва й ходить безкарно втішаючись несправедливою побідою, заохочується до зла й до уживання фалшивих свідків, при помочі яких він сподіється осягнути те, до чого стремить. Це є дійсно дуже важна річ відносно самого свідоцтва, яке розпізнається, як фалшиве й (несправедливе) кривоприсяжне тим самим чоловіком, що своєю присягою помагає й піддержує. Він же сам пізніше, тому щр ошуканство удається йому так, як він собі бажає, набирає з дня на день більшої практики й призвичаєння до безбожности й зухвальства. Так отже, як є заборонені брехні, ложі й кривоприсяги свідків, так само ті блуди є заборонені в оскаржуючих і оскаржених, в опікунів, вірителів, прокураторів, адвокатів і під кінець у всіх тих, що входять у склад трибуналу.

Під кінець Бог забороняє не лише у суді, але й поза судом усяке свідоцтво, що може викликати в других невигоду або шкоду. Фактично є написано в книзі Левіт, там де повторяються ті заповіді, таке: «Не будете красти, ні ошукувати, ні брехати один на другого» (Лев. 19, 11). Проте, ніхто не може сумніватися, що кожна брехня заборонена цією заповіддю є осуджена Богом, про що дуже ясно свідчить пророк Давид у тих словах: «Ти погубиш усіх лживих» (Пс. 5, 7).

Інші прогріхи, заборонені тією Заповіддю

Ця заповідь забороняє не лише ложне свідоцтво, але також гідну обридження манію й призвичаєння очорнювання других. Тяжко й повірити скільки то важких, небезпечних і поганих надужить бере початок від тієї пошесті. Цей блуд, говорити злословно й образливо про других, осуджує Святе Письмо тут і там словами: «З таким, каже Давид, я не їв» (Пс. 100, 5), а св. Яків: «Не очорнюйте себе взаїмно, о браття» (Як. 4, 11).

У Святому Письмі є багато не лише заповідей, але також прикладів, на яких доказується глибина провини: Аман так розпалив Ассира проти жидів неправдивими оскарженнями про провини, які вони мали б доконати, що той приказав убити всіх людей цього народу» (Естер 13). Історія свята є повна подібних прикладів, яких пригадування священики нехай стараються держати здалеку вірних від тієї так злочинної провини.

Тому що з часом ми цілковито не зауважуємо ваги цього гріха очорнювання других, треба нам знати, що не лише, уживаючи обмови, але також накопичуванням і побільшуванням провин, ображуємо повагу, якою втішається чоловік. Коли хтось тайком допустився речі, яка дійшовши до загального відома, була б утяжлива й завстиджуюча для його доброї слави, тоді той, хто її поширює, хоч це не є конечним, цілком слушно повинен би назватися обмовником і злословником. А зі всіх очорнень, жодне не є більше як це, що очорнює католицьку науку й її оборонців. Цей сам гріх очорнення поповнює той, хто накопичує похвалами авторів злословних наук і блудів.

Далі, не можна відділити від числа й вийняти від вини тих, що слухають тих, які очорнюють і злословлять; тих, що не сварять обомовників, але радо їм потакують. Вправді не легко є сказати, що належить радше осудити обмовляння чи слухання обмовника, як про те пишуть св. Єронім і св. Бернард. Справді не було би обмовника, коли би не було того, що слухає обмови.

До того самого роду належать також ті, що своїми штучками розділяють і під’юджують людей одних проти других та дуже тішаться спричинюванням незгод. Так що розриваючи видуманими сплетнями найстисліші злуки й приязні, доводять найбільше заприязнених людей до вічних неприязней та й до взаїмної ворожнечі. Цю пошесть дуже ненавидить Господь: «Не будеш обмовляти між твоїми людьми.» (Лев, 19, 16). Такими обмовниками були многі дорадники Савла, що старалися відняти його ласку від Давида й під’юдити короля проти нього.

Крім того грішать тим гріхом підхлібними й облесники, які підхлібствами й удаваними похвалами втискаються до ух і сердейь тих, в яких шукають ласки, грошей і вивищення, кажучи, як про те пише пророк, що це, що зле, є добре, а що добре, це зле. (Іс. 5, 20). Давид у поминає триматися від таких здалека й проганяти від нашого товариства, словами: «Праведний нехай покарає мене, це буде для мене добром, а олива неправедного, нехай не намастить моєї голови.» (Пс. 140, 5). Бо хоч у дійсності вони цілковито не обмовляють ближнього, однак шкодять йому, тому, що, похваляючи його гріхи, спонукують його оставатись у своїх блудах аж до кінця життя. Цілком певно в цьому випадку підхлібство є злом, бо його вживається на нещастя й на руїну ближнього. Так Савло, бажаючи кинути Давида на поталу люті й меча Филистимлян, щоб його вбили, схлібляв йому такими словами: «Ось тобі старша дочка моя Мерова, даю тобі її за жінку, тільки мусиш мені бути хоробрим і вести Господні бої.» (1 Сам. 18, 17). Так і жиди підступно говорили до Христа Господа: «Учителю, ми знаємо, що ти праведний і по правді наставляєш на Божу путь і ні про кого не дбаєш, бо не дивишся на лице людей.» (Мат. 22, 16; Мк. 12, 14). А найбільше небезпечними є ті розмови, що приятелі, рідні й "кревні їх мають деколи, щоб звести тих, які є смертельно хворі й є вже в небезпеці смерти. Вони запевняють хворого, що небезпеки немає й радять йому, щоб був веселий, радісний і відводять його від визнання своїх гріхів, держачи його ум здалеку від від усякої журби й його гадки від найбільшої небезпеки, в якій він знаходиться.

Тому то й треба утікати від усякого роду ложі, а передусім того родаб від якого хтось може набратися великої шкоди. Вершком безбожности є лож, якою хто-небудь грішить проти релігії і у справах релігії. Бог ображується також важко тими всіма кривдами і обмовами, що є в книжках, так званих безчестячих, а також іншими того рода образами. Понадто не похваляється, коли хтось говорить неправду чи жартом, чи задля свойого уряду, хоча із цього ніхто не має шкоди, ані користи. Бо так то упоминає нас апостол: «Відложивши неправду, говоріть правду.» (Еф. 4, 25). Тому, що в тій речі є нахил до частіших і важчих неправд. Та із брехні, так званої, з жарту люди набирають звички говорити неправду, так далеко, що в публічній опінії людей уходять за неправдомовних; тому й вони, щоб другі вірили їхнім словам мусять стало присягатися.

Під кінець у першій частині тої заповіли ганиться удавання й то не лише удавані слова, але й діла так зроблені участкують у тій провині. Бо дійсно так слова, але також і діла є висказами й знаками того, що діється в умі кожного. Тому то й Господь сварячи часто фарисеїв, називає їх гіпокритами (облудниками). Оце хай вистарчить до першої частини, яка говорить про заборони.

Поручення Господа що до зовнішних осудів

Зараз виложимо те, що поручає Господь у другій частині заповіді. Зміст і формулювання тієї заповіді зміряє до того, щоби державні суди відбувалися справедливо й згідно з законами й щоби люди не підкуплювали суддів. Бо як пише апостол, не вільно судити слуги другого (Рим. 14, 4), щоби не давати осуду в незнаній справі. Такі браки мала постанова жерців і книжників, що осудили св. Стефана (Діян. Ап. 6,12; 7). Подібно згрішили й Филип’яни, про яких говорить апостол: «Бивши нас прилюдно, неосуджених римських людей, повкидали в темницю, а тепер нас тайком виганяють?» (Діян. ап. 16, 37). Нехай не осуджують невинних і не звільняють винних; нехай не даються спонукати грішми, чи чемністю, ненавистю, чи любов’ю. Бо так упоминає Мойсей старців, яких зробив суддями над народом: «Слухайте спорів між вашими братами й судіть справедливо між чоловіком і його братом, між місцевим і чужинцем. Судячи, не глядіть на лице (особу), вислухайте як малого так і великого, нікого не лякайтеся, бо суд Божий» (Второзак. 1,16 с.). Коли йде про засуджених і винних, то Бог хоче, щоби вони визнали правду, коли їх питається згідно з судейською формою; бо знаємо, як свідоцтво є неначе приказом того признання, хвали й Божої слави згідно зі словами Ісуса Навина, що у поминаючи Ахан визнати правду, каже сам: «Мій сину, віддай славу Господові Богові, Ізраїльському.» (Ісус Нав. 7, 19). Та тому, що ця заповідь має передусім на увазі свідків, то ж нехай на них парох пильно глядить, бо значення заповіді є таке, що не лише забороняє фальшиве свідоцтво, але також вимагає, щоби говорити правду. Бо в дійсності в людських справах величезне значення має правдиве свідоцтво тому, що ця заповідь має передусім на увазі свідків, то ж нехай на них парох пильно глядить, бо значення заповіді є таке, що не лише забороняє фальшиве свідоцтво, але також вимагає, щоби говорити правду. Бо в дійсності в людських справах величезне значення має правдиве свідоцтво, тому що є майже безконечне число справ, про яких ми б нічого не знали, якщо б ми не довідались про них із зізнання свідків. Проте немає нічого так конечного, як правдивість свідоцтва в тих справах, що їх ми самі зі себе пізнати не можемо, але й рівночасно не можемо не знати. Що до того маємо гадку св. Августина: «Той, хто скриває правду й той хто говорить неправду, обидва провинюються; той, тому що не хоче помагати другим, тамтой тому, що бажає шкодити.» Дозволеним є деколи затаїти правду, але поза судом. У суді, коли свідка запитується згідно зі звичаєвою формою, треба цілковито відкрити правду. Тут однак нехай свідки уважають, довіряючи за дуже своїй власній пам’яті.

Остаються оборонці справ і адвокати, так що до оборони, як і до оскарження. Проте нехай ті не відмовляються працювати й боронити в конечних обставинах і нехай ласкаво приходять із поміччю тим, що її потребують. Але нехай не беруться боронити несправедливих справ, нехай не продовжають спорів обмовами, та нехай не провадять їх зависно. Коли йде про належну нагороду за їхню працю, нехай її усталять справедливо й совісно.

Дальше належить упімнути вище названих адвокатів так цивільного як і карного трибуналу, щоби вони, ведені любов’ю, ненавистю чи якоюсь іншою пристрастю, не спричинювали небезпеки несправедливих оскаржень. Під кінець, Бог дав цю заповідь усім побожним людям на те, щоби вони на зібраннях, у розмовах завжди говорили правду, згідно зі своїм переконанням. Щоби не говорили нічого, що могло б шкодити поважанню других, навіть супроти тих, які на їхню думку їм пошкодили, чи їх образили; маючи перед очима те, що між ними має бути такий звичай і таке співжиття, щоби вони були наче члени того самого тіла.

Відраза й погань брехні

Дальше, щоби вірні могли краще берегтися того блуду брехні, нехай парох вияснить їм велику відразу й погань тої провини. Бо в Святому Письмі диявола називається батьком брехні (Йо. 8, 44), тому що він дійсно не устоявся в правді та є брехуном і батьком брехні. А щоби викоренити той великий блуд, нехай подасть ще всі ці зла, що послідують брехню. Та тому що їх є багато, нехай викаже, що брехня є джерелом і початком усіх невигод і всіх нещасть. По перше, нехай викаже, як велику образу завдає Богові той прогріх і як великим є Його гнів на хвалька й брехуна. Це потверджує авторитет Соломона, що каже: «Шість речей ненависних у Бога, а семеро є гидких Його душі: це горді очі, язик, що говорить брехню, руки, що проливають невинну кров, серце, що кує лихі задуми, ноги, що біжать сквапно до злого. Це свідок, що видумує неправду й розсіває незгоду.» (Притч. Сол. 6, 16-19). Хто ж проте міг би запевнити того, якого Бог в особливший спосіб ненавидить, що Він не каратиме його найважчими муками? А дальше ще більш поганою й більш ганебною справою є те, що, як каже св. Яків, тим самим язиком, яким хвалимо Бога-Отця, злословимо людей, яких сотворено на образ і подобу Божу: це так наче б із того самого джерела, з того самого прорубу, витікала солодка й гірка вода? Бо й дійсно цей самий язик, що перед тим хвалив Бога, пізніше, говорячи неправду, завдає Йому неславу й ганьбу. Звідси виходить те, що брехунів виключається від осягнення небесного щастя. Бо коли Давид питав Бога тими словами: «Господи, хто замешкає в твоїх хоромах?», відповів йому Святий Дух: «Той, хто ходить у чистоті, творить справедливість, і говорить щиру правду, не осуджує своїм язиком, не робить лиха своєму сусідові й не допускає неслави на свойого ближнього.» (Пс. 14, 1). «Хто присяг із утратою для себе й держить слово...» (Пс. 14, 4). Та найбільшим злом брехні є те, що вона є хворобою духа, від якої майже немає виздоровлення. Бо тому що гріх фальшивого оскарження, хто би небудь і як небудь його допустився би, чи то очорненням слави й поважання ближнього, не прощається, аж доки наклепник не задоситьучинить за кривди посудженого, які він йому завдав. А цього людям дуже важко довершити, тому що як ми вже сказали, від того здержує фальшивий встид і певного роду чванливе переоцінювання своєї власної гідности. Хто поповнює цей гріх, про того не можемо сумніватися, що буде засуджений на вічні кари пекла. Нехай ніхто не сподівається, що йому простяться обмови або очорнення, якщо перед тим не віддасть задоситьучинення тому, що його в який-небудь спосіб очорнив, чи публічно в суді, чи на зібраннях приватних чи родинних.

Дальше цей блуд розпростирається дуже широко й шириться більше, ніж що-небудь іншого, тому що чванькуватість і брехня розв’язує найбільш тісні зв’язи людського товариства, тобто льояльність і правду; а якщо тих не стане, тоді послідує велике замішання в житті й люди, здається, у нічому не різняться від демонів. Крім того парох нехай повчить парохіян, що належить уникати многомовности, щоби в той спосіб могли уникнути й інших гріхів, та й щоби могли поправити блуд брехні, від якого дуже важко повстриматися тим, що багато говорять.

Під кінець нехай парох опрокине помилку тих, що в своїх чванькуватих промовах оправдуються й боронять клевету, прикладом мудреців, яких чеснотою, як говорять було те, що говорили неправду в слушний час. Парох нехай скаже їм, що ще більше правдивим є те, що «мудрощі тіла смертю є духа.» (Рим. 8, 6). Нехай упімне своїх слухачів, щоби вони довіряли Богові в важких хвилинах і в біді, та й щоби не прибігали до штуки брехні; тому що ті, які вживають того прибіжища заявляють ясно, що довіряють радше своїй власній второпності й не сподіються на Боже провидіння. Тому, що дехто подає як причину власної брехні те, що його другі ошукали брехнею, треба йому пояснити, що не вільно самому метатися на людях і що треба їм відплачувати добром за зло, чи радше побіджувати зло добром (Рим. 12, 17, 19, 21). А хоч би навіть була можлива така відплата, тоді для нікого не є корисним метатися з власною шкодою. Тому те, що робимо, говорячи неправду, є дуже великим злом. Тим людям, що на оправдання наводять слабість і неміч людської природи, належить поручити важну заповідь, що треба благати Божої помочі й не піддаватися людській немочі. Тих, що вказують на силу призначення, належить упімнути, що як вони повзяли звичку говорити неправду, нехай стараються набрати протилежної звички — говорити правду; передусім тому, що той, що грішить з уживання й призвичаєння, поповнює багато більший гріх ніж інші люди. А тому що не бракує таких, які бороняться таким оправданням, що всі інші люди, як вони твердять, говорять неправду, криво присягають, треба відняти в них таке переконання, кажучи, що вони не повинні наслідувати злих, але радше старатися їх зганити й направити. Але від хвилини, коли ми самі говоримо неправду, наше упімнення має мало поваги в ганьбленні других і в їх поправі.

Тим, що бороняться в той спосіб, що, коли вони говорять правду, дуже часто поносять шкоду, священики нехай відповідять, що це не є їхньою обороною, але оскарженням, тому що обов’язком християнина є радше понести яку-небудь шкоду, як говорити неправду. Остають ще дві категорії людей, що оправдують брехню. Одні, як твердять, говорять неправду лише в жарті, а другі запевнюють, що без ужиття неправди не могли би ні добре продати, ні купити. Одних і других парох мусить відвести від такої похибки.

Перших можна відвести від того блуду чи то навчаючи, як у того роду грісі поповнювання його зростає в звичку говорити неправду, чи то доводячи, що треба буде здати рахунок із кожного марного слова (Мат. 12,36). Останніх нехай ще остріше зганять, тому що в наведеному оправданні є якраз їхнє найбільше оскарження, бо в той спосіб заявляють самі, що не вірять у авторитет Божого навчання: «Шукайте перше царства Божого і його справедливості, а все інше вам додасться». (Мат. 6, 33).