о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Сьома Заповідь Божа

Не кради. (Ісх. 20, 15)

Пояснення Заповіді (Кан. 203)

Було в церкві старим звичаєм вбивати в тямку слухачам вагу й природу тої заповіді. Це вже доводить святий апостол, який картає тих, що з великим запалом упоминають других перед тим блудом, підчас коли самі є ним обтяжені: «Навчаючи іншого, себе не навчаєш? Проповідуючи не кради, сам крадеш?» (Рим. 2, 21). Настоюючи на ту річ, навчання поправило не лише провину дуже часту в тих часах, але також утихомирило заворушення й сварки, а також усунуло й інші причини чи промахи, які випливають із крадежі. Тому що й наші часи заражені подібними злочинами й подібними непорядками, парохи слідами святих Отців і вчителів Христової науки повертають часто до цієї справи, пояснюючи з великою пильністю вагу й зміст тієї заповіді.

|Крім цього вони повинні старатися, щоб пояснити безмежну любов Бога супроти людського роду, що не лише хоче наче сторожею захоронити життя, тіло й славу нашу тими двома заборонами: «Не убий», «Не прелюбодій» (не поповняй нечистих діл), але також тою заповіддю: «Не кради», хоче закріпити назовні й охоронити наше майно. Бо що ж у дійсності мали б означати повищі слова, якщо би вони не мали тої сили, що її мають слова попередніх заповідей? То значить, що Бог нам приказує, щоб наші добра, віддані під Його охорону не були ніким нарушені чи зрабовані. Ми повинні бути в особливший спосіб вдячні Богові, що вони є причиною особлившого Божого добродійства, яке міститься в законі. А тому, що нам ясно об’явлень, в який спосіб найкраще заховати й висказати нашу вдячність, а саме, не лише відверто прийняли зміст заповіді, але також увести її в життя, парохи повинні заохочувати й запалювати вірних, щоб в той спосіб виказали послух цій заповіді.

Як попередні заповіді, так само й ця обнимає дві части: тобто цю, яка є ясно сформульована й забороняє крадіж і другу, яка включається в першій і зобов’язує нас бути доброчинними й великодушними супроти ближнього. Найперше говорімо про першу: «Не кради».

Природа й рід крадежі

Потрібно сейчас завважити, що під словом крадіж не розуміється просто чинність: узяти щось скрито від власника, який про те не знає і цього не хоче . Також мається на увазі передержування речі другого проти волі власника, що є цього свідомий. Не менше, не треба думати, що забороняючи крадіж, толерується грабунки доконані з оружжям в руці, бо апостол погрожує: «Грабіжники не осягнуть царства Божого». (1 Кор. 6, 10). Зближення й товариства з ними належить згідно з апостолом завжди совісно уникати. (1 Кор. 5, 10).

Грабунок є важчою провиною від крадежі, тому що не лише відбирає майно, але й понад то завдає насилля особі й тому є більше злочинним. Та нехай ніхто не подивується, що формула заповіді реєструє менший гріх крадежі, полишаючи більший, тобто розбою. Це сталося з розвагою, тому що обсяг крадежі є ширший чим розбою. Бо розбою може доконати лише той, хто має до розпорядимости засоби насилля. Впрочім усі зрозуміють, що заборона легших гріхів включає в собі й заборону важчих гріхів того самого роду.

Посідання й неправне уживання річей другого називають різними назвами, відповідно до різнородности предметів, які береться без знання й проти волі власників. Якщо візьметься якесь майно приватне без знання й проти волі особи приватної, таке ділання називається крадіжжю. Якщо береться щось із державного майна, тоді довершується дефравдацію. Беручи в неволю вільного чоловіка, чи слугу когось другого довершується плягій. Під кінець крадучи якийсь посвячений предмет поповнюється святотацтво. Святотацтво є найтяжчою формою цього злочину, бо береться на приватний ужиток і на заборонене уживання добра виключно призначені для святих й побожних обрядів, на святий культ, на ужиток священиків і на добродійні цілі.

Божий закон забороняє не лише зовнішнє діло, але також намір і постанову красти. Йдеться дійсно про духовий закон, який ціляє в душу, як джерело гадок і постанов, по словам Господа записаних в святого Матея: «Бо зі серця виходять лихі замисли, душогубства, перелюби, любодійства, крадежі, кривоприсяги й богохульства». (Мат. 15, 19).

Важкість злочину крадежі

Важкість злочину крадежі виходить ясно зі самого природного закону й зі світла природного розуму. Крадіж противиться чесноті справедливості, яка хоче, щоб кожному віддавалось те, що йому належиться. Розділення й призначення майна усталені від початку після права народів, признані Божими й людськими законами, мають бути поважані й кожний мусить їх заховувати, якщо не хоче забурити людського суспільства з огляду на право, яке до нього належить. Апостол каже: «Ні злодії, ні зажерливі, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки не наслідять Божого царства.» (1 Кор. 6, 10). Многі наслідки об’являють ненормальність того злочину. Задля нього поширюються негідні й неправі осуди на багатьох; вибухають ненависті, живляться неприязні; а часом навіть повстають найважчі посуджування невинних. Що ж скажемо про обов’язок, що його Бог накладає на всіх, задоситьучинити тому, від кого щось укралося? Як каже св. Августин, гріх крадежі не прощається, якщо не віддасться украденої речі. (Лист. 153). Це віддання стається дуже важчим завданням, коли хтось був привик збагачуватися річами другого, як це можна доказати з досвіду других чи з власної практики. Пророк Авакум свідчить виразно про те, кажучи: «Горе тому, що збагачується не своїм. Він занурюється в найгустіше багно.» (Авак. 2, 6). Густим багном означується посідання майна других, з якого люди лише з трудом можуть винуритися й вийти.

Так багато є родів крадежі, що тяжко їх усіх вичислити. Нехай вистане вже те, що ми сказали про крадіж і розбій, до яких можна буде віднести як до підстави те все, що зараз скажемо. Парохи нехай ужиють якнайбільшого старання й пильності, щоб довести народ до зненавидження того проти природного злочину.

Продовжаємо розглядати й інші частини заповіді. Злодіями є також ті, що купують украдені речі, або задержують речі знайдені, позичені, викрадені, св. Августин каже: «Якщо ти не віддав того, що ти знайшов, ти те вкрав». (Промова 178). Коли цілковито неможливо віднайти властителя, річ знайдена є призначена на добродійні цілі. Хто не відчуває обов’язку віддати, являється спосібним, якщо міг би і украсти.

Хто переступає цю Заповідь?

Прогрішаються проти тієї заповіли ті люди, що вживають підступу й ошуканчих висловів при купівлі й продажі. Господь покарає ті їхні підступи. В цьому роді крадежі найбільше невиносимими й злими виказуються ті, що продають товари вживані й знищені, як нові й правдиві; та й ті, що ошукують купуючих на вазі, мірі, на кількості й на довжині. І справді є написано у Второзаконні: «Не матимеш у мішку різних ваг (Втор. 25, 17). А в книзі Левіт: «І не кривдитимете в суді, в мірі, на вазі й в насипі; вірна вага, вірне вагове каміння, вірна ефа й гин вірний буде у вас.» (Лев. 19, 35). Також на іншому місці написано: «Зненавиджений Богом той) хто вживає двох ваг обманлива...» (Посл. 20, 23).

Крадіжжю є також це, коли робітники й перепродажники, що одержують увесь і цілий товар від тих, яким вони не віддають правної й належної заплати. Не відрізняються від злодіїв слуги, невірні своїм панам і їм порученим речам. Вони є ще більше гідні погорди як злодії, що не мають ключів під руками. Перед слугою — злодієм, не можна заховати нічого запечатаним чи замкненим. Поповняють крадіж також ті, що видуманими й обманливими словами, або фальшивою брехнею виманюють гроші, їхній гріх є навіть ще більший, бо до крадежі долучують ще й лож. До числа злодіїв треба зачислити тих, що прийняті до якоїсь приватної чи спільної служби, працюють мало, або й цілковито ні, занедбуючи свій обов’язок вимагають заплати й винагородження.

Було би задовго й заважко трактувати всі інші можливі роди крадежі вигадані звичайною захланністю, яка знає всі середники, як зробити гроші. Та здається треба би тепер говорити про розбій (грабунок) і це є другою главою, яка трактує ті прогріхи. Та перед тим парох нехай упімне християнський народ, пам’ятати про гадку святого апостола: «Хто хоче стати багатим, попадає в спокуси й у сіти диявола.» (Тим. 6, 9). Нехай ніколи не сходить їм із гадки ця заповідь: «Так усе, що тільки бажаєте, щоб люди вам чинили, так і ви робіть їм». (Мат. 7, 12). Та нехай завжди пригадують собі оці слова: «Не роби другому того, чого не хочеш, щоб він тобі робив». (Тов. 4, 16; Лк. 6, 31).

Хто грішить гріхом грабунку?

Грабіж є ширшим поняттям, бо навіть ті, які не віддають належної плати робітникам, є грабіжниками, св. Яків запрошує їх до покути ось такими словами: Ануте ви ж богаті, плачте, ридаючи над вашими злиднями, що зближаються». (Як. 5, 1), а опісля долучує рацію, чому вони мають покутувати: «Ось плата робітників, що поорали ваші ниви, яку ви задержали, голосить; і голосіння женців дійшло до ух Господа Саваота» (Як. 5, 4). Цей рід грабежі осуджується в книзі Левіт (19, 13), у Второзаконні (24, 14), у книзі пророка Малахія (3, 5), у книзі Товія (4, 15). До цього роду грабіжників належать ті, що не платять, мантять, чи беруть для себе датки, данини, десятини й подібні речі, що належать до парохів Церкви й до урядників.

Прогрішаються проти цієї заповіді злочинці лихварі, жорстокі в грабежі, що окрадають і висисають кров із бідного народу своїми лихвами. Лихва полягає на побиранні більших відсотків, як годиться від позиченого капіталу чи то в грошах, чи в яких інших речах, які можна оцінити грішми. Так теж є написано в книзі Єзекиїла: «Той, що відвернув руку від кривдження бідного, не брав лихви й підвижки...» (Єзек. 18, 17), а Господь у Євангелії св. Луки каже таке: «...і якщо ви позичаєте тим, від яких надієтеся одержати назад...» А я вам кажу ...і зичте і тим, від яких не сподієтеся звороту...» (Лк. 6, 34, 36). Це все уважали злочинним навіть погани, і вони ненавиділи цей злочин більше від інших, згідно з тим висловом: Що це значить бути лихварем? чи вбити людину? Ті, що побирають лихву продають два рази цю саму річ, або продають те, чого нема.

Поповняють грабіж судді підкуплені грішми, які судять підкупне. Підкуплені грішми чи дарами опрокидують найсправедливіші справи покірних і беззасібних. Осудиться з огляду на цю саму провину грабежі й тих, що ошукують своїх вірителів; ошуканчі вірителі й ті всі, що одержали певний реченець до заплачення, купують різні товари на своє власне слово, чи на слово когось чужого, але опісля не додержують даного слова. Злочин тих людей є тим важчий, що купці зведені їхнім підступом продають всі дорогі речі з великою шкодою для цілого суспільства. До них, здається, відносяться слова, які висловив Давид: «Беззаконник позичає і не віддає, праведник же щедрий і дає.» (Пс. 36,21).

А що треба сказати про тих богачів, що занадто жорстоко домагаються віддачі позиченого від тих, що не мають звідкіля віддати й проти Божої заборони відбирають від них за кару, як застав також і ті речі, які є конечні для удержання їхнього тіла? Бо дійсно Бог каже: «Якщо ти взяв у застав свиту в Твого ближнього, то мусиш вернути йому її до заходу сонця. Бо це тільки й його одежі, свита на його шкіру; у чому ж лягати йому? І як (він) заголосить до мене, я почую його плач, бо я милосердний». (Ісх. 22, 26). їхні жорстокі домагання можна цілком слушно назвати грабежем.

До числа грабіжників, яких так назвали святі Отці, можна зачислити й тих, що в часі голоду займають збіжжя й доводять до того, що з їхньої вини продаж стає коштовна й важка. Те саме відноситься й до тих, що задержують всі речі конечні до життя. До них можна примінити слова прокляття Соломона: «Хто ховає збіжжя, проклятим буде серед народів.» (Послов. 11,26). Парохи повинні зганити тих, що допускаються таких злочинів. Повинні осудити їх і пояснити їм обширно, які кари ждуть їх за ті гріхи.

Хто є зобов’язаний до реституції, до віддання того, що забрав?

Те, що ми досі розказали, відноситься до заборонених річей. А тепер переходимо до обговорення тих річей, що є наказані і між якими перше місце займає задоситьучинення, або реституція (віддання взятої речі). Дійсно провина не прощається доти, доки чоловік не зверне взятої речі. До реституції є зобов’язаний не лише той, хто украв річ. але також усі ті, що брали участь у крадежі. Тому належить вияснити, хто є ті люди, що не є звільнені від обов’язку задоситьучинення, чи звороту.

Під тим оглядом є сім родів людей. Найперше ті, що приказують красти. Вони є не лише товаришами й спричинювачами крадежі, але також найгіршими з усіх родів злодіїв. Друга категорія рівна першій що до свободи волі, менша щоправда в наслідки, але можна уважати її на рівні з попередньою, це категорія тих, що, не мігши приказати, дораджують і заохочують до крадежі. Третя категорія це ті, що годяться зі злодіями. Четверта під кінець це ті, що беруть участь у крадежі й звідтіля тягнуть користі, коли можна назвати користю те, що їх доводить до вічних мук, якщо вони не схаменуться. Про них говорить Давид таке: «Як я бачив злодія, я біг із ним.» (Пс. 49, 18).

П’ята категорія злодіїв це ті, що можучи перешкодити крадежі, є так далекі від перешкодження й спротиву, що радше допускають її й позволяють на те, щоб вона сталася. Шоста категорія це ті, які, знаючи напевно, що довершено крадежі й де, не розкривають її, але вдають, що про те нічого не знають.

Остання категорія це та, що обнимає всіх співробітників, сторожів, що уділяють злодіям місце переховання й місце втечі. Ці всі мають задоситьучинити всім тим, яким що-небудь пропало: їх треба конечно упімнути, щоб виповнили цей конечний обов’язок. Від того гріха не є вільні ті, що одобрюють і хвалять крадежі. Далі, не є вільні від того самого гріха сини й жінки, які тайком беруть гроші від батьків чи мужів.

Застосоване милосердя

В злуці з тією заповіддю Бог наміряє, щоб ми були милосердні супроти бідних і потребуючих, та й старалися полегшити їхні сумні обставини й біду при помочі наших средств і наших услуг. А. тому що цю справу належить трактувати дуже ясно й дуже обширно, Проте, парохи повинні шукати порад в книгах святих мужів Кипріяна, Івана Золотоустого, Григорія Назіянзенського й прочих, які прегарно писали про милостиню та й про те, як належить задоситьучинити цьому обов’язкові,

Передусім треба заохотити вірних до гарячої й охочої допомоги тим, що мусять жити з милосердя других. Треба далі навчати вірних, як конечною є милостиня, щоб ми всі могли на ділі й практично показатися дійсно щедрими супроти потребуючих. Ми повинні бути глибоко переконані в те, що в день суду Бог відкине від себе й засудить на вічний вогонь, усіх тих, що залишатимуть і занедбуватимуть обов’язок милостині. І противно Бог похвалить і заведе до небесної вітчизни тих, що будуть обходитися ласкаво з потребуючим. Одну й другу гадку висловив Господь наш Ісус Христос словами: «Прийдіть благословенні мого Отця й осягніть царство, що приготоване вам від основання світу.» та й «Ідіть від мене прокляті в огонь вічний, приготований дияволові й його ангелам.» (Мат. 25, 34, 41). Проте, нехай священики ужиють відповідних аргументів, переконливих доказів, як ось ці місця святого Письма: «Давайте й дасться вам». (Лк. 6, 38). Нехай ясно виложать обіцянку Бога, від якого навіть не можна подумати когось багатшого чи щедрішого: «По правді кажу вам, немає такого, хто би покинув дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи жінку й дітей, чи поля задля мене й євангелія, та й не прийняв би в стократ, тепер, а на другому світі життя вічне». (Мк. 10, 29). Нехай додадуть також: те, що сказав Ісус Христос: «Робіть собі приятелів із неправедного богацтва, щоб як проминуться, прийняли вас до вічних осель». (Лк. 16, 9).

Різні способи як управляти милосердя

В цьому розділі виложимо різні роди цього обов’язку, щоб, якщо хтось не може дати потребуючим стільки, щоб піддержати їхнє життя, нехай принайменше позичить бідним, згідно з приказом Господа нашого Ісуса Христа: «позичайте, нічого не ждучи...» (Лк. 6, 35). А про щастя, що випливає з довершення цього свідчить блаженний Давид: «Веселий той чоловік, що є милосердний і зичить». (Пс. 111, 5). Далі, гідним є християнської побожности, щоб, коли немає спромоги в жоден спосіб спомагати тих, що потребують до життя милосердя ближніх, старатися власною працею, заходом власних рук зробити що-небудь на те, щоб уникнути безділля й щоб полегшити недостатки потребуючих. До цього заохочує нас апостол своїм прикладом у листі до Солунян словами: «Ви по правді самі знаєте, як конечно треба мене наслідувати». (2 Сол. 3, 7). До тих самих говорить далі: «І щоб пильно дбали, щоб бути тихими й чинити своє, та й робити своїми рукам так, як ми вам заповідали.» (Сол. 4, 11). А до Ефесян: «Хто крав, більше не кради, а радше працюй, роблячи своїми руками, щоб ти мав що подати тому, хто в нужді.» (Еф. 4, 28). Потрібно також заховувати уміркованість і уважати на добро других, щоб не були для других утяжливим. Ця поміркованість присвічує в усіх апостолів, а передусім блищить у св. Павла, який так звертається до Солунян: «Згадайте бо браття наш труд і працю: ніч бо й день роблячи, щоб нікого з вас не отяготіти, проповідували ми вам благовість Боже». (1 Сол. 2,9). Цей самий апостол на іншому місці каже: «ані їли ми дармо хліб у кого, а в труді й журбі ніч і день роблячи діло, щоб нікого з вас не обтяжити.» (2 Сол. 3, 8).

Християнам потрібно триматися здалеку від лиходійства

Тому що не бракує людей, що стараються оправдувати себе відносно крадежі, таких треба упімнути, що Бог не приймає жодних оправдань гріха. Ба що більше їхній гріх тим оправданням не то що не зменшується, але ще більше зростає.

Є невиносимі претензії шляхетно уроджених людей, які думають зменшити власну провину тим, що вони твердять, що згодилися узяти від другого не з власної жадоби чи скупости, але на те, щоб заховати гідність родини чи предків, яких повага й достойність упали б, наколи б вони не піддержались майном других. Від них треба усунути цей небезпечний блуд, а рівночасно доказати, що є лише один спосіб заховати й побільшити богацтво, могучість і славу предків: повинуватися волі Бога й заховувати Його заповіді. Бо якщо їх легковажиться, тоді богацтво здобуте й заховуване з великою старанністю, віддасться на знищення. Навіть самих королів скинено з їхніх престолів і упокорено тих, що були в найвищій почесті. На їхнє місце покликано з Божої волі людей часто із найнижчої кондиції, яких вони ненавиділи. Неймовірним є, як дуже Бог ненавидить таких людей. На те маємо доказ пророка Ісаії, в якому знаходяться слідуючі, Божі слова: «Князі твої переступники й спільники злодіїв, ласі на гостинці, шукають користи; сиротам немає в них оборони, а справа вдови до них не доходить. Тому й говорить Господь Саваот, сильний Ізраїлю: О, я надолужу мою кривду від моїх противників, і помщуся над моїми ворогами.» (Іс. 1, 23).

Не бракує таких, що як виправдання наводять не власний блиск і славу, але власне удержання й можливість вигіднішого й вишуканішого життя. Треба таких опам’ятати й упімнути, вказуючи як безбожними є їхні діла, й розмови. Вони кладуть якусь власну вигоду понад волю й славу Божу, яку ми в особливший спосіб ображуємо, коли легковажимо Його заповіді. А хоч би й так було, тоді яку вигоду мають вони з крадежі, за якою слідують великі невигоди? Над злодієм, як каже Екклезіяст важать замішання й грижа совісті (Еккл. 5, 17). А хоч би й цього не було, то певним є те, що злодій у кожному випадку зневажає ім’я Господнє; воює проти Його найсвятішої волі й зневажає Його спасенні заповіді. З цього джерела походить усякий блуд, усякий злочин, усяка безбожність. Говорячи про те, чуємо не раз від злодіїв, які твердять, що вони цілком не грішать, бо лише беруть дещо від богатих і засібних людей, що від тієї крадежі не поносять жодної шкоди, ба навіть її не спостерігають. Це є очевидно нещасна й шкідлива оборона.

Інший знову думає, що належить вислухати його оборону, тому що він уже має навичку красти так, що йому було б дуже важко заперестати такі наміри й діла. Але той, коли не слухає апостола, що сказав: «Хто крав, нехай уже більше не краде.» (Еф. 4, 23), хоче чи не хоче одержить також заплату вічної кари.

Є знову деякі, які оправдуються тим, що взяли дещо від когось, тому що була до того нагода. Вони мають на устах цю утерту пословицю: «Нагода робить людину злодієм.» Ті, що не є злодіями, стаються такими через нагоду. Треба проте, усунути цю безбожну гадку в тих, що так думають і навчати їх, що треба противитися злочинним похотям. Бо якщо ми стало робитимемо те, до чого доводить пристрасть, тоді яку границю, який кінець зможемо усталити для злочинів і прогріхів? Проте, важко грішною є така оборона й вона є радше визнанням великої жадоби й великої похибки. Бо той, хто каже, що не грішить лише тому, що не має жодної нагоди до гріха, в тій самій хвилині визнає, що згрішив би кожний ра3, коли б йому трапилася нагода до того.

Є такі, що твердять, що крадуть тому, щоб пімститися за крадіж, яку їм заподіяно, їх треба найперше навчати, що нікому не вільно мститися за свої власні кривди. По друге, ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. Проте, тим більше не можна дозволити, щоб вони вимагали відплати від других людей за кривди, що їм зробили інші.

Під кінець деякі вірять, що крадіж є достатньо оборонена й оправдана тим, що вони гнетені довгами не можуть інакше звільнитись від них, якщо крадучи в других не заплатять їх. З такими треба так роздумувати: немає важчого довгу, який тисне найдужче рід людський над того, що його пригадуємо собі щодня в Господній молитві: «І остави нам долги наша». (Мат. 6, 12). З того виходить як глупим є те, що коли чоловік воліє бути довжником Бога, то значить, воліє радше грішити, на те, щоб лише заплатити людям те, що їм винен. Та багато краще є попасти у в’язницю (за довги), як бути осудженим на вічні муки пекла. Багато важче є бути осудженим трибуналом Божим, як людським. Тому вони повинні щиро просити помочі й милосердя у Бога, від якого можуть одержати всього, чого їм потреба.

Не бракує далі й таких, які, щоб оправдати крадіж шукають інших оправдань, але таких не важко буде переконати для розумних і второпних у своєму уряді парохів, так, що вони, працюючи пильно будуть мати певного дня повне запалу и послідовне в добрих ділах стадо.