о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

П’ята Заповідь Божа

Не убий (Ісх. 20, 13)

Пояснення П’ятої Заповіді

Велике щастя обіцяє Господь тим, що люблять спокій, бо вони назвуться божими синами (Мат. 5,9). Це повинно заохочувати священиків поясняти й вщеплювати в вірних старання заховувати цю заповідь. Бо немає іншого способу, який би спонукував людей до заховування тієї заповіді й то в загальному її обсязі. Бо якщо здійсниться те, що люди збратаються духом, тоді мир і згода будуть певно заховані.

Як конечною справою є пояснити цю заповідь, виходить хоч би з того, що по потопі перша заборона, що її Господь проголосив людям, звучала: «Бо крові вашої вимагатиму від усякої животини, мститимусь за неї й домагатимусь життя чоловічого від руки чоловіка, від рук його брата. Хто проливає людську кров, того кров теж проллється: бо в образ Божий сотворив Бог людину» (Бут. 9, 5); а в Євангелії на цьому місці, де Ісус пояснює старі закони, по раз перший кажеться в Матея: «Ви чули, що сказано стародавнім: Не вбивай! А хто би вбив, на того буде суд. А я кажу вам, що кожний, хто гнівається на свого брата даремно, на того буде суд; а хто скаже своєму братові: нікчемний, — стане перед Синедріоном (Найвищою Радою); а хто би сказав: безувіре, — на того буде пекельний вогонь» (Мат. 5, 21).

Вірні повинні радо слухати пояснень тієї заповіді, бо її сила захоронює життя кожного з них. Бо дійсно словами: «Не убий», назавжди заборонено убивство. Тому й кожний повинен прийняти її з живою готовістю, бо тою загрозою й іншими важкими точно означеними карами, забороняє Бог усяке кривдження другого. Тому що ця заповідь є будуюча, тому належало про неї почути, а усунення заповіддю забороненого злочину, повинно приносити нам задоволення.

Виїмки від П’ятої Заповіді

Роз’яснюючи зміст тієї заповіді, Господь вказує, що вона обнимає два елементи. Перший негативний — заборону убивства. Другий позитивний — розтягнення нашої зичливої й харитативної приязні на наших ворогів, щоб ми заховували мир зі всіма, із терпеливістю зустрічаючи всякі невигідні противенства.

Пояснивши закон, який забороняє нам вбивати, треба сейчас пояснити, які вбивства він не забороняє. Бо дійсно не забороняється вбивати звірят. Якщо Господь позволив людям живитися ними, мусить бути дозволено їх убивати. З огляду на те каже св. Августин: Не треба примінювати формули: «Не убивай» до рослин, які не мають жодного відчування, жодного смислу; ані до нерозумних сотворінь, які не зв’язані з нами жодною силою розумування (Боже Місто: 1, 20).

Інша дозволена категорія вбивств є ця, що входить у владу урядів, які мають владу засуджувати на смерть. Така влада, уживана згідно з законними нормами служить до поборення злочинців і до оборони невинних. Примінюючи цю владу, ті уряди не лише не поповняють гріха убивства, але противно в досконаліший спосіб повинуються Божому законові, який забороняє вбивство. Тому, що ціллю закону є охорона життя й людський спокій, а постанови урядів, які є правними месниками злочинів, прямують якраз до забезпечення публічного спокою, при помочі енергійного поборення зухвалості й злочинності. Вже цар Давид сказав: «Кожного ранку нищитиму всіх беззаконних землі, щоб вигубити з міста Господнього всіх тих, що творять беззаконня» (Пс. 100, 8).

З тих самих причин також не грішать ті, що підчас справедливої війни, порушені не жадобою, ні жорстокістю, але лише любов’ю публічного добра, відбирають життя ворогам. Є також убивства, які довершуються з приказу Бога. Сини Леві не грішили, коли в одному дні вбили стільки тисяч людей, коли Мойсей звернувся до них тим словами: «Сьогодні ви посвятили ваші руки Богові» (Ісх. 32, 29).

Під кінець не провинується проти цього закону той, хто не зі свобідної волі й з постанови, але ненароком вбиває другого. Написано у Второзаконню:

«Той, хто вбив свого ближнього ненароком, без ненависті до нього перед тим. От так приміром, як хтось піде зі своїм ближнім у гай дерева рубати, та й замахне сокирою, щоб зрубати дерево, а залізо зіскочить із топорища, та й влучить ближнього, так що той умре: то такий нехай утікає до одного із цих місць, щоб остатися живим.» (Втор. 19,4). Подібне вбивство виконане не зі свобідної волі й не навмисне, не можна цілковито вміняти за провину. Цю гадку потверджує св. Августин: «Нехай ніхто не думає, що може йому вмінятись то, що він робить як добре, чи як дозволене, навіть якщо лучиться дещо злого проти нашого бажання» (Лист 47, 5; 203, 6). Мимо того в таких випадках може включатися провина, коли не добровільний вбивець намагався зробити якусь несправедливу річ, або якщо воно лучилося задля недбальства й нерозуму, тому що не зверталось уваги на всі обставини. Приклад на перший випадок: коли хтось, ударяючи кулаком, або копаючи жінку в тяжі, спричинить аборт. Хоча можна твердити: він є проти наміру ударяючого; все таки він не є свобідний від провини, бо в жодному випадку не є дозволено бити жінку в тяжі. Очевидно ясною справою є, що закон не відноситься до цього, що вбив другого в обороні власного життя, коли застосував усяких оборонних середників.

Ділання, заборонені П’ятою Заповіддю

Повищі категорії вбивств не включаються в тієї заповіді. За виїмком тих вичислених повище вбивств усі інші ділання є заборонені, ким би не був убивець, чи убитий, і яким би не був акт убивства.

Відносно до особи вбивці, ніхто не є звільнений від того закону: ні багатий, ні могучий, ні пан, ні родичі. Всім однаково заборонено вбивати, без огляду на їхні особисті взгляди.

Коли ж знову розглянемо справу відносно до вбитого, то тут також закон має загальний обсяг. Немає такого чоловіка, хоч би як незначного й як низького походження, щоб його той закон не охороняв. Нікому не вільно відбирати собі життя, бо його ніхто не має у своїй власті настільки, щоб міг залежно до свого уподобання завдати собі смерть. Тому й той закон не звучить: не вбивай другого, але прямо: «Не убий».

Коли ж розважаємо многі способи убивств, то немає жодного, що з нього можна б зробити виїмок. Не можна відібрати життя чоловікові ні власними руками, ні залізом, ні каменем, ні дручком, ні шнуром, ні отрутою. Також заборонено дораджувати вбивство, яким-небудь ділом чи в який-небудь інший, спосіб брати участь у вбивстві. В цьому ділі проявлялась найбільше дурнота й безумство жидів, які вірили, що вони заховують цю заповідь, коли здержать свої руки від убивства. Але християнин, який зрозумів зі слів Ісуса Христа, як велику вартість має цей закон, що приказує не лише заховати чистими руки, але також чистим і незаплямленим духа. Проте, не вважає вистарчаючим виповнення закону, як це вірили жиди, що з такою великодушністю його виповняють. Євангеліє навчає, що навіть не вільно датися перемогти гнівові. Дійсно сказав Господь: «А я вам кажу, що кожний, хто гнівається на свого брата даремно, на того буде суд; а хто скаже своєму братові: нікчемний — стане перед Синедрионом (Найвищою Радою); а хто б сказав: безувіре — на того буде пекельний вогонь» (Мат. 5, 22).

З тих слів ясно виходить, що не уникає гріха той, хто ображається на свого брата, хоч і замикає це в своєму серці. Коли він опісля в гніві дозволяє собі на зовнішній вислів того почування, грішить важко; а ще важче грішить той, хто поважується вживати насилля й кривдити свого ближнього. Очевидно це все здійснюється в цьому випадку, коли немає жодної, відповідної причини гніву; бо ж є й законна причина образи, яку допускає Господь Бог і закони. А є вона тоді, коли ми виступаємо проти провин тих людей, які є піддані нашому проводові й нашій власті. Гнів християнина повинен походити не від смислів, але від Святого Духа, бо ми є святинею Святого Духа, посудиною, в якій мешкає Ісус Христос (1 Кор. 6, 19; Ефес. 3, 17).

Численні слова Господа відносяться до досконалого зрозуміння того закону. Приміром: «Не спротивляйся злу, коли ж тебе хто вдарить в праве лице, поверни до нього й друге. І як би хто хотів позиватися з тобою й узяти твою свиту, лиши йому й жупан; а хто би силував тебе підвести його тисячу кроків, іди з ним дві (Мат. 5, 39 .).

Вбивство

З того, що ми сказали, можна заключити, як схильні є люди до тих гріхів, які заборонює ця заповідь та як багато є таких, що хоч і не власними руками, то принайменше в серці поповняють той злочин. А тому, що Святе Письмо подає середники проти тієї небезпечної хвороби, обов’язком пароха є пильно ознайомити з ними вірних. Найважнішою справою в тій справі є те, щоб вони зрозуміли, як важким гріхом є вбивство людини. Це можна пізнати з дуже численних місць Святого Письма (Бут. 4, 10; 9, 6; Левіт. 24, 17). Бо в святому Письмі Бог так дуже ненавидить вбивство людини, що по кілька разів запевняє, що й від звірят буде вимагати кари за чоловіковбивство. Звір’я, яке зранило людину, Він каже вбити (Ісх. 21, 28). Та й не з іншої причини Господь хоче відстрашити людину від крові, як лише з тої, щоб чоловік повздержувався від усякого чоловіковбивства. Бо вбивці людей, а тим самим злочинні противники природи є ті, що, оскільки це є в їхніх силах, бурять твориво Боже, нищучи представника того людського роду, що задля його, як заявляє Бог, Він сотворив увесь видимий світ (Бут. 1,26). Тому й у книзі Буття забороняється вбивати людину, бо Бог сотворив його на свій образ і подобу. То ж величезну кривду робить Богові той, хто нищить Його подобу; він у той спосіб начеб підносив свої злочинні руки проти Нього самого (Бут. 9, 6). Давид роздумуючи над тим, коли Бог порушував його духа, висловив ці важкі проти вбивників слова: «їхні кроки скорі до пролиття крові» (Пс. 13, 3). Він не каже просто: вбивають, але проливають кров, начеб хотів піднести відразливість злочину, та й незмірну жорстокість вбивника. А щоб натякнути, як нагально пхає їх диявольський інстинкт до злочину, він каже: «їхні скорі ноги».

Що ця Заповідь приказує робити?

Те, що Христос Господь приказує в цій заповіді заховувати, стремить до того, щоб люди жили мирно з усіма прочими людьми. Він таке сказав, коли поясняв це місце: «...коли приносиш до вівтаря свій дар і там собі пригадаєш, що твій брат моє щось на тебе, лиши свій дар перед вівтарем, а сам іди й помирися найперше із своїм братом; та й щойно тоді прийди й жертвуй свій дар» (Мат. 5, 23). Коли ж парох поясняє те, нехай учить, що всіх потрібно обнимати своєю любов’ю й то без виїмку; та й до любови нехай у поясненні цієї заповіді як найбільше заохотить вірних; тому що в цьому як найбільше вказується чеснота любови ближнього.

Ця заповідь у дійсності забороняє ненависть, тому що той, хто ненавидить свого брата, це вбивник (1 Йо. 3, 15). З цього виходить, що в ній не прямо укривається заповідь любови й милосердя. Якщо в цій заповіді, що її розглядаємо, включається закон милосердя й любови, в тому самому часі формулюються також і припоручення тих услуг і ділань, які випливають із любови. Любов є терпелива, каже св. Павло (1 Кор. 13, 4): Проте, й приказується терпеливість, силою якої по словам Спасителя матимемо наші душі (Лк. 21, 19). Як найближча товаришка любови слідує добродійність, тому що любов Є добродійна. А чеснота любови, добродійносте й милосердя обнимає широке поле й об’являється в обділюванні вбогих у те все, що є їм конечне: голодних — поживою, спрагнених — напоєм, нагих — одежею. Вона хоче, щоб наша щедрість розтягалася широко на тих, що потребують нашої помочі. Діла добродійства й доброти, які вже самі від себе добрі, приймають ще більшу вартість, якщо вони звертаються до наших ворогів. Бо Спаситель сказав: «Любіть ваших ворогів: і робіть добре тим, що вас ненавидять» (Мат. 5,44). Також і апостол упоминає в подібний спосіб: «Оце ж коли твій ворог голодує, нагодуй його; коли жажде, його напій; а роблячи так, згребеш жевріюче вугілля на його голову. Не давайся подужати злу, але побіджуй його добром» (Рим. 12, 20). Під кінець, бажаючи представити увесь закон любови, яка є лагідна, мусимо признати, що ця заповідь приказує завжди годити наші ділання з лагідністю, солодкістю й прочими подібними чеснотами.

Тому наше найвище і найбільше повне любови завдання полягає в цьому, щоб ми з найбільшою старанністю вправлялися, як зі спокійним серцем належить прощати й забувати на всі одержані кривди. Як ми вже сказали, Святе Письмо упоминає невпинно, робити це без труднощів, бо воно не лише об’являє щасливими тих, що те вправляють (Мат. 5, 4. 9. 44), але також об’являє, що Бог їм дарує їхні гріхи (Еккл. 28, 2; Мат. 6, 14; Мк. 11, 25; Лк. 6, 37; Еф. 4, 32; Кол. 3, 13); а противно не дарується тим, що не хотять того робити й занедбують це робити (Еккл. 28. 1; Мат. 6, 15; 18, 35; Мк. 11, 26).

Мотиви прощення образ

Тому, що бажання мести є наче вроджене людському духові, парох мусить доложити всіх своїх сил. щоб навчати своїх парохіян не лише поверхово, але також переконати їх, та й ясно доказати, що вони мають забути й дарувати всі свої образи, бо це є обов’язком християнина. Опісля при помочі скарбів Святого Письма нехай старається зламати впертість тих, що мають свою волю, занурену в розкоші помсти. Нехай проте, має готові, сильні й відповідні докази святих Отців, з-поміж яких три заслуговують на особлившу згадку:

Того, хто уважає, що йому сталася кривда, треба в першу чергу переконати, що першою причиною його втрати чи кривди не був той, на кому він хоче помститися. Подиву гідний Йов, важко скривджений Савеями, Халдеями й дияволом, не звертає на те жодної уваги, але вживає тих святих слів, кажучи: «Господь дав, Господь узяв» (Йов. 1, 21). на прикладі й на словах цієї терпеливої особи, треба переконати християн,що дійсно це все, що ми терпимо в цьому житті, приходить від Бога, Отця й Причини усякої справедливості й усякого милосердя. Його безмежне милосердя не карає нас, як своїх ворогів, але картає й карає як дітей. Люди є тут лише знаряддями й помічниками Бога. Переконані про те, Йосиф переніс спокійно насмішки безбожних братів (Бут. 45, 5), а Давид кривди Семея (2 Сам. 16, 10). Цей доказ розвинув з великою вченістю св. Іван Золотоустий, й по його гадці кожний є причиною власного зла, тому що ті, які мають себе за покривджених, коли добре розглянуть своє становище, спостережуть, що їм не сталася жодна кривда. Бо хоч і те, що їм наносить кривду, походить зі зовні, та вони самі себе найбільше кривдять, коли живлять свого духа ненавистю, жаждою й злочинною завистю.

З другої сторони дві головні користі ждуть тих, які спонукані любов’ю Бога радо прощають кривди. Перша з них є ця: Бог обіцяв прощення їх власних провин тим, що прощають провини других, їм завдані (Мат. 6, 14). З того виходить, як милим Йому є акт цієї чесноти. Друга користь є ця, що ми самі прибираємо якусь шляхетність (чесноту). Бо даруючи провини ми до певної міри уподібнюємося Богові, який позволяє сходити сонцю однаково на добрих і на злих, та й посилає дощ на праведників і грішників (Мат. 5,45).

Під кінець треба розглянути недогідності, які зустрічаємо, коли не прощаємо завданих нам кривд. Нехай парох повчить тих, що хотять спонукати себе простити своїм ворогам, що ненависть є не лише важким гріхом, але й стає чимраз то важчим задля свого тривання. Кого опанує така пристрасть, спрагнений крові противника, повний надії помсти, він переводить день і ніч у постійному заворушенні злочинного духа, який здається не є ніколи вільний від фантазії морду, чи якогось іншого гріховного діла. Той уже ніколи, або лише з якихось надзвичайних мотивів дається довести до прощення всіх, або принайменше до забуття в части, кривд. То ж досадно порівнюється це до рани, в якій ще остало вістря. Бо дійсно є багато гріхів, зв’язаних спільною звязю в одному грісі ненависти. Ясно розказав це св. Йоан у цьому реченні: «Хто ж ненавидить свого брата, той ходить у темряві і не знає, де йде, бо темрява осліпила його очі» (1 Йо 2, 11). Очевидно, що коли не бачить, куди йде, то він є призначений на те, щоби часто падав. Бо приміром, як він може одобрити слова чи діла того, кого ненавидить? Звідсіля й мильні, злобні осуди, звідси й гніви, зависти, прокльони й тим подібні ознаки злоби, які досягають також тих, що є зв’язані вузами споріднення чи приязни зі зненавидженою особою. В той спосіб із одного гріха родяться десятки гріхів. Тож не без правди кажеться, що ненависть є гріхом диявола, який був чоловіковбивець вже від початку. Син Божий, Господь наш Ісус Христос сказав, що фарисеї, які хотіли Його убити, є якраз дітьми диявола (Йо. 8, 44).

Те, що ми досі навели, відноситься до рацій, які можна навести, щоб збудити ненависть до того гріха. Та в Святому Письмі можна легко знайти ще більше догідні середники на ту заразу. Перший найбільш дійствуючий є приклад нашого Спасителя, якого ми маємо подати до наслідування. Навіть найменша тінь браку, недосконалосте не могла засмітити Його непорочної чистоти. Він, збитий так дуже тростинами, увінчаний терням і прибитий на хрест, сказав ці, повні милосердя слова: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23, 34). Пролиття цієї крові, згідно зі свідоцтвом апостола, говорить вимовніше як кров Авеля (Євр. 12, 24). Друге средство пропонує Екклезіяст. Воно полягає в цьому, щоб мати завжди перед очима смерть і день страшного суду. «Пам’ятай», каже він, «на твої останні речі, а не згрішиш у віки» (Еккл. 7, 40). Іншими словами: думай частіше про те, що внедовзі забере тебе смерть, і про те, що в тій годині найбільшою твоєю журбою буде умолити безмежне Боже милосердя. Тому конечною справою є, щоби ця година була перед тобою повсякчас. В той спосіб це бажання помсти, яке нуртує в тобі, сейчас згасне. Бо немає іншого кращого середника до одержання милосердя Божого, як прощення кривд, і правдива любов тих, що словом або ділом образили тебе, чи твоїх (рідних).