о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Четверта Заповідь Божа

Шануй Твого батька й твою матір, щоб довголітен був ти на землі, що її дасть тобі твій Господь Бог. (Ісх. 20, 12).

Природа й обсяг цієї Заповіді

Хоча з точки погляду гідности й шляхетности їхнього предмету попередні заповіді були вищі, то й ті, що їх тепер зустрічаємо є так конечні, що справедливо заслуговують, щоб про них говорити сейчас після тамтих. Коли перші мають на меті нашу останню ціль, що нею є Бог, то другі плекають у нас любов до ближнього й трохи більшим кругом приводять нас також до Бога, при помочі любови, якою окружаємо нашого ближнього. Ісус Христос означив дві подібні заповіді любови Бога й любови ближнього, що приносять обильні й вибірні овочі, тому що вони є знаком готового послуху першій основній заповіді любови. Святий Йоан каже про те ось як: «Коли хтось каже: Що любить Бога, а брата свого ненавидить, той брехун, бо, хто не любить брата, якого бачить, Бога, якого не бачить, як може любити?» (1 Йо. 4, 20). Анальогічно, коли не поважаємо й не любимо родичів, що їм по Богові належить наша шана, які є завжди при нашому боці, то яку честь ми зможемо віддати Богові, найвищому й найкращому Батькові, який не підпадає під наші смислові спостереження? Звідси видно внутрішнє споріднення тих двох заповідей.

Обсяг тої заповіді є дуже широкий. Крім тих, що нас привели на світ є багато таких людей, яких маємо почитати як родичів, задля їхнього авторитету, їхньої гідности, задля користи, що від них одержуємо, і задля визначного уряду, який вони займають. Заповідь крім цього полегшує завдання родичів і загалом усіх тих, що є начальниками (настоятелями), які є покликані на те, щоб гляділи, щоб ті, які є підчинені їхній владі, кермувалися заповідями Божими. Вони уважали б своє покликання милим і легким, якщо би загально й практично всі шанували як волю Божу те, що треба повинуватися і віддавати як найщирішу пошану власним родичам і настоятелям. А щоб те осягнути, потрібно конечно зрозуміти різницю, яка заходить між заповідями першої й другої таблиці.

Різниця, яка заходить між першими трьома й іншими Заповідями

Заповіді Божі були вирізьблені на двох таблицях. На першій таблиці були три перші заповіді, як це приймають святі Отці. Всі інші заповіді були вирізьблені на другій. Такий розподіл надавався дуже щасливо й порядок природний був базою, яка розділяла одні заповіді від других. Та й дійсно все те, що Святе Письмо приказує чи заказує входить у один із тих двох родів діл, відповідно до того, чи в них йдеться про любов Бога, чи ближнього. Три перші заповіді, що їх ми вже пізнали, займаються любов’ю до Бога, інших сім нормують відносини суспільні між людьми.

Звідсіля зможемо зрозуміти цілком певно цю рацію, чому робимо таку різницю між заповідями й чому деякі заповіді уміщено на першій, а інші на другій таблиці. Рацією перших трьох заповідей, що про них уже сказано, є Бог, чи інакше — найвище Добро, інших же заповідей рацією є добра ближнього. Ці мають на увазі найвищу любов, а тамті найближчу любов. Попередні обнимають останню ціль, останні все те, що відноситься до тої ціли.

Крім того любов Бога базується на самому Бозі. Бога треба любити як найбільше задля Нього самого, а не задля інших річей. Противно любов ближнього випливає з любови Бога й нею вона міриться наче якимсь сталим мірилом, і дійсно воно так є; ми любимо родичів, повинуємось наставникам, поважаємо начальників особливо тому, що Бог їх сотворив і хоче, щоб вони мали такий авторитет. Він рівно ж кермує їхньою працею й так заховує людську суспільність. Ми повинуємось таким особам, тому що Бог накладає на нас той обов’язок; тому що Бог поставляє їх у їхній гідности. Послух, що його маємо супроти родичів, має радше відноситися до Бога, як до людей. У зв’язку з тим почитанням, що його маємо мати до наших настоятелів, каже св. Матей: «Хто вас приймає, приймає мене». (Мат. 10, 40). А св. Павло в листі до Ефесян, повчаючи, напоминає невільників: «Слуги, слухайте панів по тілу, зі страхом і трепетом, у простоті серця вашого як і Христа; служачи не лише перед очима, як ті, що догоджують людям, але як слуги Христові, чинячи від душі волю Божу, з охотою, служачи як Господові, а не як людям...» (Еф. 6, 5).

Далі, належить розважити, що немає почесті, почитання чи культу, що їх віддаємо Богові, яких можна б назвати гідними Бога, тому що любов до Бога може збільшатись у безконечність. Тому й конечною справою є, щоб наша любов до Бога ставалася із дня на день гарячішою. З Його власної заповіді виходить, що ми маємо любити Його цілим серцем, цілою душею й усіма нашими силами. За те любов до ближнього має свої добре означені границі. Бо Бог приказує нам любити наших братів, так як ми любимо нас самих. (Мат. 22. 37; Лк. 10, 27). Хто ж переходить ті визначені границі в той спосіб, що одною любов’ю обнимає Бога й ближнього, поповнює в дійсності важкий смертельний гріх. Бо каже Господь: «Коли хто приходить до мене, й не зненавидить свого батька й матері, і жінки й дітей, і братів і сестер та й ще своє життя, той не може бути моїм учеником.» (Лк. 14, 26). В такому самому смислі каже Господь пізніше: «Остав мертвим ховати своїх мерців, ти ж іди й проповідуй Боже царство.» (Лк. 9, 60). Це було сказане до того, що хотів іти за Спасителем, однак перед тим ще хотів похоронити свого померлого батька. Виразніше поясняє цю різницю місце в св. Матея: «Хто любить свого батька або свою матір більше ніж Мене, не є мене гідний.» (Мат. 10, 37). Однак не можна мати й сумніву, що ми повинні любити й поважати наших родичів. Але тому, щоб був порядок у почитанні, треба віддавати найбільшу пошану й почитання Богові, що є батьком і причиною всього. В той спосіб нам треба любити і природних родичів, щоб вся внутрішня сила любови зверталась до небесного й відвічного Отця. Так, що, коли прикази батьків стоять у противенстві до Божих заповідей, діти повинні без вагання ставити вище волю Божу, як прикази батьків, пам’ятаючи про Божі слова: «Належить радше повинуватися Богові, як людям.» (Діян. ап. 5, 29).

Значення слова «почитати»

Почитати, значить плекати про когось високе поняття й шанувати те все, що до нього належить. В такій шані включається любов, послух і поважання. З огляду на важну рацію ужито в заповіді слова «шануй» замість ужити слів: «люби» чи «бійся», хоч родичів належить щиро любити й заразом їх боятися. Бо хто любить, той не все шанує й повинується; а той хто боїться, не все любить. А противно, коли когось шанується, поважається, того любиться й йому повинується.

Крім природних родичів, знаходимо в Святому Письмі й інші роди родичів та кожному з них належиться пошана. Називається «родичами» у першій мірі володарів, наставників і церковних священиків, як це виходить зі слів святого апостола, який пише до Коринтян: «Не на сором вам це пишу, але остерігаю як моїх любих дітей. Бо коли б ви мали й тисячі наставників у Христі, та не багато батьків; бо в Христі Ісусі благовістям я вас зродив.» (1 Кор. 4, 14). В Екклезіястові пишеться: «Хвалімо ж славних героїв, наших батьків у їхньому родові.» (Еккл. 44, 1). На другому місці батьками є ті, що мають владу, владу судейську, могутність, чи володіють державою. Приміром Наамана слуги кликали батьком (2 Цар. 5, 13). Крім цього даємо назву батька тим, яких опіка, старання і досвідчена чесність дає гарантію для інших. Такими є опікуни, куратори, вихователі й учителі. Так пророчі сини кликали батьками пророка Іллю й Єлисея (2 Цар. 2, 12; 13, 14). Вкінці, батьками називаємо старих і тих, що тішаться поважним віком, яких ми також повинні почитати.

Тут потрібно завжди тямити, що ми маємо шанувати всіх батьків, яких ми повище вичислили, та передусім тих, що дали нам життя — привели нас на світ. Заповідь звертає на них особлившу увагу, бо вони є так би сказати образом безсмертного Бога, тому що вони були причиною нашого приходу на світ. Від них ми одержали життя, ними послуговувався Господь, щоб вложити в тіло ними приготоване, безсмертного духа. Вони провадили нас до святих Таїнств, обучили в правдах віри, в культурі, привели до громадського життя, до чистоти обичаїв.

Справедливо згадується також в четвертій заповіді й ім’я матері на те, щоби ми поважали й шанували її заслуги супроти нас. Воно повинно пригадувати нам всі заходи й старання вже від того часу, коли наша мати носила нас у своєму лоні. А далі, щоб діти не забували про цю жертву, що її приносить кожна мати в хвилині, коли має давати життя своїй дитині. Вона завжди тоді готується на свою смерть, щоб лише дати життя дитині. А скільки то праці коштує її, скільки то недоспаних ночей, заки вона виплекає мале дитя й доведе його до тих літ, коли воно починає вживати розуму.

Любов до родичів

Наше поведення супроти родичів повинно бути таке, щоб ця пошана, яку їм віддаємо походила з любови й із внутрішньої повноти нашої душі. Це випливає з обов’язку стислої взаємності; родичі так люблять нас. що не завертають перед жодною працею, перед невигодами, перед риском, задля нашого добра. Ніщо не справляє їм більшої радости, як щира любов їхніх власних улюблених дітей. Йосиф, який мав становище гідністю й властю близьке самому королеві, прийняв із усякими доказами почитання свого батька, що приїхав до Єгипту: «Йосиф запряг свій віз і поїхав на зустріч Ізраїлеві, своєму батькові в Госен, і побачивши його, впав йому на шию, і плакав великим плачем.» (Бут. 46, 29). А Соломон вийшов назустріч матері, яка прибула, віддаючи їй пошану й саджаючи її по правиці свого королівського престолу.» (1 Цар. 2, 19).

Є зрештою різні способи, якими оказуємо пошану, що її маємо до наших родичів, їх почитаємо також тоді, коли просимо в Бога, щоб давав їм на кожний час успіхи й щастя, щоби вчинив те, щоб люди їх шанували й зробив їх собі милими й милими цілому небесному дворові. Почитаємо наших родичів також тоді, коли відкриваємо наш розум на їхній осуд, їх опінію. В тому випадку напоминає Соломон: «Слухай сину науки батька й не відкидай матірнього заповіту; бо гарний це вінок на твою голову й прикраса на твою шию.» (Сол. 1, 8). Так само напоминає й св. Павло: «Діти слухайте своїх родичів у всьому, бо це по правді.» (Еф. 6, 1). Або деінде: «Діти слухайте родичів у всьому, бо це угодно Господеві.» (Кол. 3, 20). Це потверджують приклади святих: Ісаак зв’язаний і призначений своїм батьком на жертву, йому не противиться (Бут. 22, 9), а Рекавіти, щоб ніколи не переступити ради батьків, здержувалися назавжди від уживання вина. (Єрем. 35, 6).

Почитаємо родичів, коли наслідуємо їхні добрі діла й їхні добрі звичаї. Бо чи ж не є це найбільшою пошаною для них, коли ми стараємося оскільки це можливе наслідувати їх? А далі шануємо їх, коли не лише питаємо їх про раду, але передусім, коли стараємося її впровадити в життя.

Подібно виказуємо наше почитання родичам, коли стараємося дати їм це все, що їм потрібне до їхнього удержання чи їхніх вигод. Це потверджує й Ісус Христос, коли ганить противну, до того поведінку фарисеїв: «А чого ви переступаєте Божу заповідь, задля вашого передання? Бо Бог заповів: «Шануй батька й матір; і хто злословить на батька чи на матір, нехай смертю умре.» А ви кажете: «коли, хто скаже батькові або матері: це дар, чим ти користувався б від мене, нехай не шанує свого батька або своєї матері. Так знівечили ви заповідь Божу, задля вашого передання.» (Мат. 15, 3). Коли ми маємо виповняти наш обов’язок супроти наших родичів на всяк час, то це зобов’язує нас передусім у час їхніх важких хвороб, чи слабостей. Будемо старатися про них тоді, коли не залишимо нічого з того, щоб їх заопікувано святими Таїнствами, які є конечні для кожного християнина в час близької смерти. Старатися будемо також, щоб кругом них були такі люди, що могли би впливати на них своєю радою, головно в справі піддержання їхньої віри й уповання на Бога, та й, щоб помагали спрямовувати всю їхню енергію в напрямі надії на безсмертя. В тій ціли, щоб вони, відвернувши свій розум від усяких життєвих турбот, звернули його в напрямі Бога й щоб в товаристві найщасливішої віри, надії й любови, заопікувані всякою релігійною поміччю, чекали смерти, вже не лише не страшної, але від тої хвилини конечної, а навіть бажаної, тому що вона відчиняє брами до вічности. Можна почитати своїх родичів навіть по смерті, стараючись про їхні похорони, хоронячи їх гідно, та й не забуваючи, щоб в їхньому наміренні служились Богослужби. А під кінець виповняючи точно їхню останню волю.

Почитання церковної влади й державних начальників

Крім наших родичів ми повинні почитати також усіх тих, що носять те ім’я — отців. Такими є єпископи, священики, царі, начальники, урядники, опікуни, куратори, вчителі, педагоги, старші люди й інші. Всі вони гідні того, щоб їх шанувати, очевидно не в однаковій мірі й не всіма нашими почуваннями. Деяким із них належить наша любов, іншим послух, а ще іншим деяка частка наших доходів чи майна.

Про єпископів і інших пастирів кажеться таке: «Котрі ж пресвітери пильнують добре, нехай удостояться подвійної честі, найбільше ж ті, що трудяться в слові й науці.» (1 Тим. 5, 17). А скільки то доказів прив’язання дали апостолові Павлові галати? На це він сам дає доказ у своєму посланні до них: «Яке ж то було блаженство ваше? Бо я вам свідком, що коли б ви могли, ви вирвали б свої очі і віддали б їх мені.» (Гал. 4, 15). Священики повинні одержати конечні до життя середники, тому й питає св. Павло: «Хто коли воює на свій власний кошт? Хто садить виноградник і не їсть його овочу? Або хто пасе стадо, та й не п'є молока стада?» (1 Кор. 9, 7). Та й у Екклезіяста кажеться: «Шануй священиків, давай їм приписану частку, жертву за покуту з даром плечей, святі приношення й первістки, які належать святим» (Еккл. 7, 31). Апостол навчає також, що треба повинуватися настоятелям: «Слухайте ж наставників ваших і коріться їм, бо вони пильнують ваших душ, щоб це робили з радістю, а не зітхаючи, бо це не в користь вам.» (Євр. 13, 17). Та й Господь наш Ісус Христос виразно постановив, що ми маємо повинуватися, навіть тоді, коли ті настоятелі є злими людьми: «На Мойсеевому сідалищі засіли книжники й фарисеї. То ж усе, що вони вам кажуть (заховувати), заховуйте і робіть, та не робіть по їхнім ділам, бо вони говорять, а не роблять» (Мат. 23, 2).

Це саме можна сказати відносно царів, начальників, угодників і всіх тих, яких владі ми є піддані. Апостол Павло у листі до Римлян виясняє широко цей рід пошани, поважання й віддання, які їм належиться. (Рим. 13, 1) та й напоминає, щоб молитися за них (1 Тим. 2, 2). А св. Петро поручає: «Тому то коріться всякому чоловічому начальству, як для Господа: чи то цареві, як значному, чи то начальникам, як посланим від нього на відомщення лиходіям, а на хвалу тим, що роблять добро». (1 Петр. 2, 13). В дійсності шана, яку їм віддаємо, відноситься до Бога. Дійсно, їхня гідність вимагає поважання й почитання від людей, тому що вона має в собі дещо з Божого маєстату. Та й шануючи їх віддаємо шану в той спосіб Божому провидінню, яке віддає державним достойникам ті уряди публичні й послугується ними наче відпоручниками своєї власної власти. Коли однак урядники являються недобрими й негідними, та й безбожними, тоді ми не клонимося перед їхніми блудами, але перед авторитетом Божим, який є у них. Здається це майже неможливою справою, однак хоч би й так було, тобто хоч би й вони були для нас найбільш ворожими, ми не можемо в тому знайти вистарчаючої рації, щоб не віддавати їм почесті, що відповідає їхньому урядові. Знаємо, що Давид віддавав свої послуги Савлові, хоч той був йому дуже ворожий, тому він міг сказати: «Я оказувався мирним супроти тих, що ненавиділи мир.» (Пс. 119, 7). Коли ж однак вони приказують нам якусь річ злу й грішну, тоді ми маємо перестати слухати їх; бо вони вже не говорять у імені тої правної сили, але на підставі неправного титулу й на знищення духа.

Нагорода для тих, що заховують цю Заповідь

Нагородою за заховання цієї заповіді є найперше те, що вони житимуть довго, бо вони дійсно були гідними втішатися як можна найбільше тою ласкою, довгого й щасливого життя. Бо той, хто поважає своїх родичів, виявляє, що він є вдячний їм за життя й за виховання, яке від них одержав. Проте, й справедливою справою є, щоб він жив аж до пізньої старости. До того потрібно також додати те величне пояснення тої Божої обітниці, що забезпечує не леліє щасливе, вічне життя, але й понадто це дочасне життя. Справді св. Павло каже: «...а благочестя корисне на все, маючи обітницю сучасного й майбутнього життя (1 Тим. 4, 8). Йдеться отже тут про малу й збуваючу нагороду; тому що для людей глибокої святости як Йов, Давид, Павло, смерть видавалася бути бажаною. Так само й для людей, які живуть у біді й болю, продовження життя не є жодною втіхою. Тому й умова, що пояснює ці слова: життя, яке тобі дасть Господь, запевняє не лише дочасне існування, але також лагідність, спокій і цілість того життя. Бо справді у Второзаконі до тих слів: «щоб ти довго жив на землі», додаються ще й другі слова: «й щоб тобі було добре» (Втор. 5, 16), що пізніше св. Павло повторяє в своєму посланні до Ефесян (Еф. 6, 3).

В той спосіб твердимо, що це добро, яке вони роблять всім тим, що їх Святе Письмо називає родителями, матиме свою нагороду перед Богом. Якщо би так не було, тоді обітниця Божа не була би вірна; бо дуже часто ті, що оказують дуже велику шану своїм родичам, живуть дуже коротко. Те, що вони вмирають скоро, може мати більше причин. Найперше, Бог у своєму провидінні позволяє їм скоріше зійти з цього світу, ще заки вони покинуть своє праведне життя. Деяких забирає з цього світу, щоб зло не звело їх із дороги їхнього.розуму, щоб спокуса не опанувала їхнього духа (Прем. 4, 10). Інших переносить із цього світу, ще заки прийде загальна завірюха, щоб вони уникнули нещасть, які час, «время» приносить із собою. Так само думає й Пророк Ісаія: «Від лиця зла віддалено праведника» (Іс. 57, 1). В такому випадку оминається ризикування його чеснотою і його спасінням в тій хвилині, коли Божа справедливість і кара досягає смертних; або старається заощадити їхньому серцю цього огірчення, яке огорнуло б його на вид нещастя родичів, чи приятелів. Тому й потрібно бути уважним у тих часах, коли таке случається, що праведні умирають перед часом.

Кара, що жде тих, які переступають Заповідь

Коли тих, що заховують цю заповідь жде нагорода, так із другої сторони негідних і невдячних дітей ждуть кари. Пишеться: «І хто проклинатиме свого батька й свою матір, той умре» (Ісх. 21, 17; Лев. 20, 9). «Хто нехтує батька й проганяє матір, той ледачий і безчесний син» (Посл, 19, 26). «Хто лихословить отцеві й матері своїй, того свічник погасне в глухій темряві» (Посл. 20, 20). «Око, що поругає батька й не знає покори перед матір’ю, нехай виклюють ворони на ріці й вижеруть орлятка» (Посл. 30, 17). Читаємо вправді в святому Письмі, що багато образило своїх родичів, але читаємо також, як Бог мстився на них за їхніх батьків. Він не лишив безкарно Хама за те, що кпив собі зі свого батька. Помстив Давида, бо покарав Авессалома, який збунтувався проти нього, тим, що його груди тричі пробито списом (2 Сам. 18, 14). А до тих, що відкидають пошану до священиків, так говорить Святе Письмо: «А чоловік, що чинитиме одчайдушно й не послухає священика, який там стоїть, щоб служити Господові Богові Твоему, або не послухає судді, такого чоловіка стратити. Таким способом викорінюватимеш зло з поміж Ізраїлю» (Второзак. 17, 12).

Обов’язки родичів супроти дітей

Той самий закон, що освячує пошану синівську й послух супроти родичів, означив також і обов’язки родичів, що наказують їм вщеплювати в дітей святі Заповіді й чисті обичаї, піддавати їм святі закони життя, щоб вони навчені в справах релігії, правдиво й гідно почитали Бога. Як читаємо, так навчили Сузанну її родичі (Дан. 13, 3).

Тому й священики повинні навчати родичів, щоби вони являлися для своїх дітей учителями чесноти, справедливости, сталости, чистоти й побожності. Вони повинні уникати трьох річей, в які можуть попасти. Передусім нехай повздержуються від шорстких приказів своїм дітям, як про те говорить св. ап. у листі до Колосян: «Батьки, не дражніть дітей, щоб не упадали» (Кол. 3, 21). Бо заходить небезпека, щоб вони, боячись усього, не стали слабкими й малодушними. Тому й треба їм поручати, щоб уникаючи надмірної суворості, воліли радше поправляти, як карати своїх дітей. Та з другої сторони, коли діти допустилися якоїсь провини, треба їх насварити й покарати, та й не занадто старатися прощати й милосердитися. Часто случається, що діти є зіпсовані через велику лагідність родичів. Від такої завеликої лагідності нехай відстрашує їх приклад первосвященика Елі, що задля своєї надто великої доброти зіпсував дітей і підпав під найвищу кару (1 Сам. 4, 18). Під кінець нехай родичі тямлять, щоб не поблажали вульгарним намірам у вихованні своїх дітей. Багато є таких, що давши дітям багату й велику спадщину, напоминають їх не до релігійного життя й до побожності та й до вправи в чеснотах, але до скупарства й до побільшування, як тільки можна, родинного майна. Вони не дбають про добру славу й спасіння їхніх дітей, але стараються стати як найбагатшими. Чи можна би було видумати нижчу програму життя? Вони кінчають тим, що полишають своїм дітям не лише велике майно, але також велику спадщину гріхів і злочинів, що з них робить не наслідників неба, але найгірших спадкоємців вічної кари в пеклі. Тож треба упоминати їх, щоби вони наслідували добрий приклад Товії (Тов. 4). Бо якщо виховають дітей у страсі Божому й святости, одержать взамін обильні овочі любови, пошани й послуху.