о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Друга Заповідь Божа

Не взиватимеш надаремно імені Господа Бога Твого. (Ісх. 20, 7)

В першій заповіді вимагає Господь, шоб всі люди, як Його створіння почитали Його, їхнього Творця. З першої заповіді логічно випливає друга. Самозрозуміле, що той, хто справді почитає Господа Бога, як свого Творця, найвищого Володаря, не буде вживати Його імені в маловажних речах. Він не буде вимовляти цього імені без пошани, щоб в той спосіб не образити того, якого ім’я вимовляє. В пророка Малахії Бог звертає людям увагу на те: «Син шанує батька, а слуга свого пана; коли ж я є батьком, то, де є пошана, що мені належиться (Мал. 1, 6). Тою заповіддю хоче Господь надати значення своєму імені, а затим сформулювати закон, який би нормував цю почесть, що її люди винні Його імені. А скільки, то чується в наших часах всяких прокльонів, що мають на цілі тільки знеславити й збезчестити святе ім’я Господнє? Люди вживають Боже святе ім’я, чи то в прорізних прокльонах, чи в жартах, чи під кінець у так частих присягах і то на правду чи на неправду, в важній чи маловажній речі. Треба ж пам’ятати, що ми вживаємо не ім’я якогось славного чоловіка чи царя, але вживаємо ім’я самого Творця. Те Його святе ім’я опоганюємо на Його власних очах, бо ж немає місця, де б Його не було. Він є присутній коло нас, як ми вживаємо Його імені й глядить, нащо його вживаємо. В присягах, ми кличемо Його на свідка й то не раз беремо Його, саму правду, саму святість на свідка неправди і неначе кпимо собі з Його всемогучого маєстату й думаємо, що нам за те нічого не буде.

Проте, в тій другій заповіді вимагає Господь Бог від людей двох річей: Найперше, щоб вони шанували й поважали Його святе ім’я, як ім’я найвищого, всемогучого Пана й Творця, а тим самим уживали його тільки до справедливих і конечних присяг. Далі, Господь забороняє ображувати своє ймення вживанням його на ложні, чи маловажні речі. Вкінці ця заповідь забороняє вживання Його святого імені в прокльонах, чи не поважно, в жартах або забавах.

Як належить почитати Боже ім’я?

Ім’я Боже — це не лише те слово Бог, але під Божим ім’ям розуміємо те все, що воно представляє, тобто всемогучий і вічний маєстат одного й Триєдиного Бога. Проте, смішним виглядає нам пересуд деяких жидів, що навіть не відважувалися написати пожидівськи імені Бога — «Ягве», начеб у тих чотирьох буквах було щось магічного начеб у них уся Божа сила, сам Бог. Ця заборона «не вживати імені Бога надаремно», відноситься не лише до самого імені «Бог», але також до всіх інших імен, яких уживає Святе Письмо на означення Бога, як приміром: Господь, Всемогучий, Господь сил. Цар царів, Могутній і багато інших. Всі ці імена на означення одного й Триєдиного Бога вимагають належної пошани.

Християни повинні особливішім способом почитати те святе ім’я не тільки як ім’я свого Творця, але й свого Спасителя, їхні уста не повинні ніколи переставати віддавати хвалу цьому всесовершенному Єству, бо від цього залежить також їхнє спасіння. Є різні способи віддавання почесті Божому імені, але не в способі, і в старанні, як найкраще почитати Бога Творця, лежить суть богопочитання.

Ми хвалимо Бога тоді, коли на очах усіх признаємо Його за Бога й нашого найвищого Пана, визнаючи рівночасно, що Ісус Христос є також причиною нашого спасіння. Далі, почитаємо Його, коли від Нього очікуємо натхнення й у кожному нашому почині стараємося відгадати Його святу волю. Вкінці почитаємо Його, коли запопадливо стараємося пізнати Його об’явлення, щоб опісля могти краще виконувати Його волю, пізнавши добре Його святу науку.

Почитаємо ім’я Гооподнє, вимовляючи Його побожно й з любов’ю, чи, коли в молитвах уживаємо його, чи вкінці, коли віддаємо йому подяку за всі ласки, які щодня одержуємо; або, коли в якійсь важній справі, чи нещасть, серед найбільшої нужди й недолі не переставав хвалити Господа. Тож і ми повинні наслідувати того біблійного праведника й подібно як він, коли будемо в нещасті, коли горе й біль давитимуть нас, будемо молитися і усильно кликати до нашого Бога й Творця й хвалити Його, навіть за всі ці терпіння словами: «Нехай буде благословенно ім’я Господнє.» (Йов. 1, 21).

Славимо не менше ймення Господнє, коли з довір ям кличемо до нього про поміч у бідах і нещастях і просимо, щоб Він або звільнив нас від них, чи може додав помочи й терпеливості перенести їх терпеливо. Господь сам хоче, щоб ми так робили, бо каже: «Клич до мене в день нещастя, а я звільню тебе й ти прославиш мене.» (Пс. 49, 15). Такі заклики до Бога мають багато прикладів у Святому Письмі, а головно в псальмах: (Пс. 16,43, 118).

Прославляємо вкінці ім’я Господнє, коли закликаємо Його на свідка справедливосте наших слів, тобто в присязі. Цей спосіб почитання Божого імені різниться від попередніх. Попередніх способів почитання Божого імені можемо вживати завжди й їх поручають нам святі Отці й свята Церква, бо в той спосіб освячуємо себе, пригадуючи собі часто нашого пресвятого Творця. Слава Його імені не повинна ніколи сходити з наших уст, подібно як це робив псальмопівець Давид: «Благословлю Господа по всяк час, безустанно хвала Його в моїх устах.» (Пс. 33, 2). А що до цього останнього способу, тобто, що до присяги, то хоча вона сама в собі є добра, все таки не є добре й гідним похвали її за часто вживати. Причина того є ця, що прикликування Бога на свідка було установлене лише, як засіб проти людської слабости. Значить — самі слова людини були за слабі, щоб збудити в других людей довір’я до них, то ж треба було покликуватися на авторитет Бога. Саме тому, що присяга є наче ліком проти людської слабости, її треба так само як ліку вживати лише в крайній конечності. Бо подібно, як якийсь лік за часто вжитий даному чоловікові вже ніяк помогти не може, так само й присяга вжита за часто, не має вже цього наслідку. Вона не збуджує вже ніяк довір’я в людей, а й самому чоловікові, що присягає, може замість користи принести шкоду. Проте, добре навчає св. Йоан Золотоустий, що присяга це витвір пізнішого, вже зіпсутого світу, тоді, коли вже зло поширилось по світі. В цьому часі люди забули, що мову дав їм Господь на те, щоб могли порозумітися, тобто висловлювати назовні свої почування, свої гадки. Вони почали її вживати до чогось противного тобто до укривання гадок. І замість, щоб ділитися із ближніми своїми гадками при помочі мови, вони почали вживати мови на те, щоб вводити ближнього в блуд, як батько всякої ложі — диявол. Тоді конечним середникам сталась присяга, бо інакше, як то кажуть, на самі слова ніхто нікому вже не вірив. Спаситель радить не вживати присяги, кажучи: «А я кажу вам зовсім не присягатись, ані небом, бо воно престолом Божим, ані землею, бо вона підніжком Його ніг. А ваша мова нехай буде: Так, так; ні, ні. А що більше над те, це вже від лихого (злого духа) (Мат. 5, 34-37). Повторяє ці слова Спасителя й Його апостол св. Яків: «Перш усього мої браття не кляніться ні небом, ні землею, ні якою іншою клятьбою; а нехай буде в вас: так, так; ні, ні, щоб ви не впали в осуд.» (Як. 5, 12).

Дефініція присяги

Треба нам знати, що коли кажемо: «Бог мені свідком», чи «на Бога», ми взиваємо Бога на свідка наших слів. Уважається за форму присяги також це, коли на доказ правдивосте наших слів присягаємося деякими речами сотвореними, як приміром, коли присягаємося на Євангеліє, на святих, на хрест, на мощі Святих, на їхні імена й тим подібне. А тому, що ті речі самі не є в силі дати авторитету нашим словам і силу присяги, це все робить за них Бог, бо Його маєстат блищить у тих річах. Звідсіля слідує, що хто присягає на євангелія, присягає на самого Бога, якого правда міститься й об’являється у євангелії. Подібно треба сказати й про святих, які були святинею Бога, вірили в правду євангелія, шанували його й із належною побожністю поширювали його між народами. Формулу присяги можна доглянути також у деяких формулах заклять, яких уживає св. ап. Павло: «Я ж призиваю свідком Бога на мою душу.» (2 Кор. 1, 23). Хто висловлює присягу в той спосіб віддається судові Бога, який є месником правди. Можемо вправді сказати, що деякі з тих форм не мають сили присяги й тому потрібно до них ще додати це все, чого вимагається від формули присяги.

Є два роди присяг: перший так званий підтверджуючий. В ньому заключаємо й твердимо з релігійною силою про якусь минулу чи сучасну річ. Так говорить св. ап. Павло до Галатів: «Бог мені свідком, що я не говорю неправди.» (Гал. 1,20). Другий, так званий обіцюючий, що обнимає загрози й відноситься до майбутности. При його помочі обіцюємо й запевнюємо про якийсь будучий вислід. До цього другого способу належить торжественна обітниця, яку дав цар Давид своїй жінці Версавії, що її син Соломон буде наслідником престолу й володітиме після нього (1 Цар. 1, 29): «Так певно, як живе Господь, що вирятовував мене з усякої біди, так заприсяг я тобі перед Господом Богом Ізраїлевим: син твій Соломон мусить бути після мене царем і сидіти на моєму престолі замість мене.»

Умови правдивої присяги

До суті присяги вимагається й вистарчає призвання Бога на свідка правдивости наших слів. Проте, щоб таке призвання було дозволеним і святим, вимагається деяких умов. Про ті умови висловився по свідоцтві св. Єроніма вже пророк Єремія: «Тоді божитимешся: Так певно, як живе Господь, у правді, у суді й справедливісти.» (Єрем. 4, 2). Із тих коротких слів висновуємо три умови кожної дозволеної присяги: тобто в ній повинна бути правда, розвага й справедливість.

На першому місці в присязі мусить бути правда — тобто ця правда, що про неї присягаючий твердить, мусить бути справжньою й він про те мусить бути певен на підставі важних причин, чи на підставі вистарчальних доказів. Не вільно однак твердити про що-небудь, як про правду, коли про те знається лише на підставі хитких аргументів, доказів. Присяга обіцююча вимагає правди — тобто той, що складає мусить мати сильну й щиру волю додержати того, що обіцяє. Тому праведний чоловік ніколи не буде обіцяти якоїсь грішної речі, чи такої, яка противиться Божим чи людський законам. Коли вже щось такого згідного Божою волею пообіцяє, тоді того додержить і вже ніколи не змінить, хіба що обставини змінились би й він, бажаючи виконати присягу, міг би наразитися на Божий гнів. Вже Давид псальмопівець вказує, якою повинна бути присяга, оцими словами: «Хто присяг, і з утратою для себе, держить слово...» (Пс. 14, 4).

З того слідує, що присяга мусить бути розважна. Не можна присягати легкодушно, навіть хоч здається, що мається рацію. Хто хоче присягати, мусить глядіти, чи воно є конечним. Щойно тоді, коли розглянувши справу з усіх сторін і побачивши, що годиться присягати, нехай це вже робить. При цьому однак мусить брати під увагу час, місце й усі інші обставини, нехай не дається спонукати ні любові, ні гнівові, чи якому іншому душевному зворушенню, але радше нехай керуватися виключно конечністю речі, чи справи. Бо присяга, без тих усіх умов буде лише легкодушністю й гріхом, подібно як (присяга) тих нерозумних людей, які за кожним словом присягаються, навіть не застановляючися й не розуміючи, що роблять, тому що вже набули таку недобру звичку. Тому що молодіж не має ще настільки здорового розсудку, щоб це все брати під розвагу, папа Корнелій постановив, що від неї не можна вимагати присяги. (Не можна вимагати присяги від дітей понижче 14 літ, а деякі держави означають вік на 18 літ).

Під кінець, у присязі вимагається ще й справедливісти. Передусім вимагається цього в присязі обіцюючій, в обіті. Бо той, хто обіцяє щось нечесного, чи несправедливого, грішить уже тим самим, що на таку річ присягає, а далі також грішить тоді, коли такої присяги додержує. Про таку присягу говориться у святому Євангелії. А саме, безбожний Ірод зобов’язався був такою присягою супроти своєї пасербиці (Соломії) й додержав її віддаючи на просьби пасербиці голову св. Йоана Хрестителя (Мк. 6, 23).

Подібно й жиди зв’язалися такою несправедливою присягою, як про те доказують Діяння апостольські, присягаючи не взяти до уст жодної поживи, аж доки не в’ють св. ап. Павла. (Діян. ап. 23, 12).

Проте, той, хто в своїй присязі заховуватиме ті всі умови, буде міг із спокійною совістю покликати самого Творця й саму Правду-Бога на свідка правдивосте своїх слів. Бо ж навіть так каже Його святий закон: «Господа Бога Твого будеш боятися й Йому служитимеш і Його ім’ям будеш клястися.» (Второзак. 6, 13). св. пророк Давид каже: «Нехай прославляться всі ті, що присягають на Його ім’я.» (Пс. 62, 12). Зрештою Святе Письмо дає не раз приклад, як навіть світила святої Церкви, святі апостоли, вживали присяги, як це виходить виразно з листів св. ап. Павла. Що більше навіть самі ангели присягалися, як про те говорить св. Йоан Євангелист у своєму Откровенні (Апокаліпсі): «І ангел, якого я бачив стоячою на морі й на землі, зняв свою руку до неба й поклявся тим, який живе по вічні віки, який сотворив небо й те, що в ньому...» (Откр. 10, 5). Навіть сам Господь Бог, Володар ангелів, присягав. Не раз читаємо у Святому Письмі як Господь присягою потверджував ті обітниці, що Він їх був дав Авраамові. «І озветься ангел Господній до Авраама вдруге з небес, кажучи: Мною самим ж клявся, це є слово Господнє — за це, що ти вчинив таку річ і не пощадив свого улюбленого сина обильно поблагословлю тебе» (Бут. 22, 15). «І сказав Господь Мойсееві: Йди, здіймайся звідсіль, ти й люди, яких виведеш із землі Єгипетської в землю, що про неї я клявся Авраамові, Ісакові й Якову...» (Ісх. 33, 1). Подібно й Давид псальмопівець кличе в псальмі: «Клявся Господь і не пожаліє того — Ти священик у віки по чинові Мелхиседека.» (Пс. 109, 4). З того виходить, що сама присяга, це щось доброго. Очевидно, коли вживаємо її уважно й із захованням усіх умов. Бо присяга виводить свою силу з віри, яку люди мають у Бозі — джерелі всякої правди, який ніяк не може помилитися, ані нас не може ввести в блуд. Перед Його яснішими від сонця очима немає ніякої таїни, немає ніякої заслони, що закривала б майбутнє, чи яку річ. (Євр. 4, 13) Тому Він може своїм чудним провидінням і силою кермувати всім тим, що живе й тим, що діється у світі. Живучи в такій вірі, люди покликуються на Нього, тому що гріхом було б не вірити потвердженню такого свідка. Присяга далі стремить тільки до цього, щоб потвердити людську невинність, втишити сварки й спори, як про те говорить св. ап. Павло в листі до Євреїв (Євр. 6, 16).

Присязі не противляться слова Ісуса: «Чули ви, що сказано стародавнім: Не присягайся криво, а доховай свою присягу Господеві. А я вам кажу зовсім не присягатись: ані на небо, бо воно престол Божий, ні на землю, бо вона підніжком ногам Його, ні Єрусалимом, бо ти не можеш ні одного волоска зробити білим ні чорним. А мова ваша нехай буде: так, так; ні, ні. А що більше над це, то від лихого.» (Мат. 5, 33-37). В тих словах не можна вичитати абсолютної заборони всякої присяги, бо ж не раз сам Господь і ангели присягали.

Ісус хотів радше нап’ятнувати жидівський звичай присягати що хвилини й вимагати присяги від других, щоб бути певними про правдивість слів. В той спосіб забороняється вживати присяги до маловажних річей, бо ж людська мова не є на те, щоб других ошукувати. То ж кожний із них повинен говорити правду, так щоб вже задля його власних слів можна було йому вірити. Тому то й Господь навчає здержуватися від того поганого звичаю й поручає вживати присяги, лише в цьому випадку, коли прийде справжня конечність. Як уже сказано, присяга зродилась із людської немочі й із гріха, бо вона лише виявляє те, що люди часто розминалися із правдою, так що втратили довір’я до своїх власних слів. То ж щоб склонити слухачів повірити своїм словам, говорячий покликується на когось вищого, як свідка правдивости своїх слів; когось, що знає всю правду й хто може покарати за неправдиві слова. Ті слова Спасителя: «А ваша мова нехай буде. Так, так; ні, ні...» означають, що в звичайній розмові люди не сміють уживати присяги й мають собі вірити на слова: а з другої сторони мають усе говорити правду, щоб в той спосіб знову збудити довір’я у своїх ближніх і не потребувати присягатись на маловажні речі. Святе Письмо в такому смислі навчає людей: «До присяги нехай не привикають твої уста: бо багато в ній упадків...», а далі: «Чоловік, що багато присягається, наповняється злом, а від його дому не відійде нещастя» (Еккл. 23, 9. 12). Про присягу багато писали св. Василій Великий і св. Августин у своїх творах проти неправди.

Як люди грішать проти цієї Заповіді?

В ній забороняється взивати надарма ім’я Боже. То ж самозрозуміле грішить той, хто без жодної важної причини присягається. Важкість провини виходить зі самих слів заповіді: «Не взивай надаремно імені Господа Бога Твого», начеб Господь хотів сейчас навести рацію, чому взивання Його імені є також важкою провиною. Це взивання імені Бога є признанням Його безконечного маєстату, в той спосіб ми кажемо, що Він є нашим Богом-Творцем і нашим абсолютним Паном. В той спосіб заповідь забороняє передусім присягати фальшиво. Хто присягає фальшиво, тобто кличе Бога на свідка неправди, той завдає Богові дуже велику кривду. Така присяга приписує Богові незнання. Хтось думає, що Бог не знає тої особлившої правди. Або вона приписує Йому гріховність, думаючи, що Він готов своїм власним іменем потвердити неправду. Фальшиво присягає той, хто під присягою твердить, що щось є правдиве, хоча він знає, що це неправдиве; або, коли хто твердить, що якась річ є фальшива, хоча знає, що вона є правдива,

Неправда це твердження противне власному переконанню. Той, хто криво присягає, говорить неправду й присягає фальшиво. Подібно кривоприсяжником є той, що під присягою стверджує якусь річ, як правдиву, про яку переконаний, що вона є в дійсності ложна. А тоді, коли чоловік не переконався достатньо про правдивість і не має ясного й певного поняття про неї, в цьому випадку, хоч є згода між його словами й переконаннями, він все таки грішить важко, бо не можна присягати на щось, як правду, коли не маємо солідних доказів на неї. Прогрішається проти цієї заповіді той, хто під присягою обіцяє зробити що-небудь, а опісля постановляє того не робити, або дійсно того не робить. Це саме можна сказати також про тих, що обітували Богові що-небудь, а опісля того не виконують.

Люди прогрішаються проти тієї заповіли тоді, коли в їхній присязі бракує елементу справедливости, так приміром грішить той, хто присягає допуститися важкого гріха, вбивства. Він грішить тоді, коли серйозно й щиро присягає на те й ця присяга має прикмету правди, що, як уже сказано, є конечним до правдивої присяги.

До цього додаються далі ці роди присяги, які родяться з почування зневаги; як би хтось приміром присягав, що не хоче слухати євангельських рад, які закликають до целібату, убожества й совершенного послуху. Вправді, нікого не зобов’язано до їхнього заховування, але той хто торжественно присягає, що не хоче йти за ними, виявляє свою зневагу й легковаження до тих Божих рад. прогрішується проти цієї заповіді також той, хто присягає, що щось є правдивим і воно случайно так є, але він сам не був цілком певний про те. Він грішить тому, що не будучи певним про правдивість речі, наражувався на небезпеку кривоприсяги. Вкінці, грішить той, хто присягає на богів фальшивих і брехливих. Бо що ж є більш незгідним із правдою, як кликати на свідків правди неправдиві божества, замість одного правдивого Бога.

В забороні прокльонів каже Святе Письмо: «Не будеш зневажати імені Бога Твого.» (Левіт. 19, 12). В той спосіб Святе Письмо заборонює всяке надужиття імені Бога, що його мали в пошані не тільки чесні народи, але навіть безбожні люди, як про те говориться в Книзі Суддів про Еглон, короля Моавітів. (Суд. 3, 20). Проте, завдається Богові кривду, коли слова Святого Письма, Його Божу науку виясняємо в фальшивий спосіб, даючи їй єретичне значення. Вже св. ап. Петро напоминає деяких:«.. .як і любий наш брат Павло по даній йому премудрості писав вам, як і в усіх листах, говорячи в них про ті речі, яких дещо важко зрозуміти, що неуки й неутверджені перекручують, як і інші писання на свою власну погибель» (2 Петр. 3, 15). Подібно, зневажається слова Святого Письма, коли Його освячені вислови вживається в жартах, байках, штучках, магіях, в невідповідних розмовах і т. п. Тридентійський Собор звертає увагу, що цього не можна робити без гріха.

Вкінці, чи поважають Його святе ім’я ті, що в нещасті й біді не кличуть до Нього й не благають Його помочі? Таких людей ганить св. псальмопівець Давид словами: «Не кликали до Господа й дрижали зі страху, де не було страху.» (Пс. 13, 5). Але ще більшого гріха допускаються ті, що поважуються своїми нечистими устами лихословити й проклинати святе ім’я Боже, або імена святих, які разом із Ним царствують. Це такий страшний гріх, що Святе Письмо, говорячи про такий прокльон, закінчує це оповідання словом благословення, неначе бажаючи усунути його страшні наслідки (1 Цар. 21, 13).

Кари на тих, що переступають цю Заповідь

В словах, що послідують другу заповідь, Святе Письмо подає також кару на тих, що її переступають: «Бо не вважатиме Господь безвинним того, що призиває Його ім’я надаремно.» (Ісх. 20, 7). Ці слова мають навчати людей про важкість провини, якої вони допускаються, коли надаремно взивають Його ім’я. Господь встановлюючи ті загрози, вказує на свою доброту й свою любов до людей. Він не хоче нікого карати й тому заздалегідь напоминає людину, щоб вона уникала гріха, бо інакше Він буде змушений карати її страшною карою на те, щоб задоситьучинити справедливості. Він хоче тими загрозами настрашити людину й у той спосіб здержати його від переступлення заповіді. То ж і люди повинні зрозуміти, чого хоче від них Господь і повинні боятися гріха, чути до нього відразу, коли він є таким великим злом, що Господь є змушений так страшно карати на те, щоб направити нарушений ним порядок.

Господь намагається збудити серед людей той спасенний страх на те, щоб вони шанували Його ім’я, бо Він знає, що як уже не любов’ю до Нього, то принайменше страхом зможе здержати людину від гріха. Господь не назначує якоїсь особливішої кари за переступлення заповіді, каже лише загально, що грішник не втече від кари за той гріх. Розважання над цими словами Святого Письма повинно наповнити наше серце страхом Божим, і сповнити його бажанням уникати всякого гріха. Коли на страшному суді «...за всяке пусте слово, що промовляють люди, складуть рахунок у день судний.» (Мат. 12, 36), то що тоді буде з тими, що допускаються так важких гріхів, ображаючи впрост ім’я Господнє.