о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Перша Заповідь

Не матимеш інших богів крім мене. (Ісх. 20, 3)

Подвійне значення цих слів

Декальог, як вже було сказано, включає заповіді, що в першій мірі відносяться до Бога, чи радше нормують відносини людини до його Творця й Подателя всякого добра. Щойно на другому місці вони нормують відношення людини до ближніх, тобто до таких же розумних сотворінь, як він сам. Тому однак, що кожне наше діло, як і ціль нашого життя, має мати на приміті тільки й виключно Бога, цей зворот до створіння, до нашого ближнього, має бути задля Бога. Тому то й каже найперша й найважливіша заповідь Божа, що її повторяє пізніше Ісус Христос: «Любитимеш Господа Бога Твого всім серцем твоїм, всією твоєю душею й всією твоєю силою...» (Второзак. 6, 5; Мат. 22, 37; Мк. 12, ЗО; Лк. 10, 27). Це значить, що ціле людське єство має бути зайняте тільки своїм Творцем, а все інше має уважати як щось другорядного, й стреміти до нього тільки в залежності від цієї першої цілі, любови Бога.

На заповідях, чи радше на таблицях Мойсея, були розміщені приписи наступні: на першій були вириті три заповіді, що відносяться до Бога, а на другій сім заповідей, що нормують відносини людини до ближнього. В першій заповіді заключається позитивний і негативний закон. Бо слова: «Не матимеш інших богів крім мене» включають у собі таке: 1) поважатимеш мене одного, як правдивого Бога 2) не почитатимеш інших богів.

В своїй першій частині ця заповідь містить закони віри, надії й любови. Проголошуючи Бога непорушним, незмінним, завжди однаковим, визнаємо Його тим самим правдомовним, самою правдою. Тож самозрозуміле, що ми мусимо абсолютно вірити Його словам. Коли розважимо Його всемогучість, Його доброту й дбайливість про свої створіння, передусім, людей, тоді, чи зможемо не любити Його, того доброго Отця, Учителя всякого добра? Це є причиною, чому Святе Письмо у введенні до заповідей Божих уживає тих слів: «Я є твій Господь,» тобто твій Володар, твій Пан. Друга частина заповіді є: «Не матимеш інших богів крім мене.» Господь Бог уживає тих слів не для пояснення, начеб ці перші без них не були ясні, тобто слова: «Я є Господь Бог твій...» Ясною є ця правда, що є тільки один Бог, тільки одне Єство само від себе є можливе й більше таких єств бути не може. Але знаємо, що в тих часах жиди жили серед народів, що були поганами, тобто покланялися різним творивам, як: сонцю, місяцеві, звіздар, громові, воді, огневі й т. п., і їх мали за божества, тобто за єство, що сотворило вселенну й усе те, що є на ній. Проте, Господь так ясно підчеркує цю правду, що Він і тільки Він одинокий є Богом, а все інше, що народи почитають, це тільки творива Його рук. Тож і образою правдивого Бога є почитати їх таким культом, який належить одинокому Богові, Творцеві всього. Жиди не раз ішли за прикладом поганських народів і забували про правдивого Бога й почитали із поганами сили природи, а то й різних божків, що їх собі виробляли з дерева, заліза чи міді. Тому й Бог мусив у своїй першій заповіді так підчеркати цю правду про існування тільки одного правдивого Бога.

Як із досі сказаного видно, ця перша заповідь є найважливішою заповіддю тим, що каже нам почитати Бога, як нашого найвищого володаря. Він є нашим творцем і подателем усіх тих дібр, що їх маємо. В нашому серці мусить зродитися пошана до цього найвищого, найсовершеннішого Єства, від якого ми в усьому залежимо. Ця пошана мусить бути без порівняння вища від тієї, що її віддаємо царям чи іншим начальникам держав. Бо Бог, це найперше Єство, Єство найвище, само від себе, від якого все походить і залежить так у своєму починові як і в дальшому існуванні. Бог привів нас на світ, сотворюючи нас із нічого. Через ціле життя удержує нас при існуванні, бо як знаємо, ми без Його помочі ані одного кроку ні одного віддиху зробити не годні. Тож цілком справедливо Бог може вимагати від усіх своїх сотворінь, щоб за ті всі добродійства признали Його своїм найвищим Паном і почитали більше, як усе інше в світі.

Прогрішаються проти тієї заповіли ті люди, які не мають трьох богословських чеснот: віри, надії й любови. Бо без них християни — це наче погани. Ба навіть ще гірші від них, тому що погани не вірять із-за незнання, а безвірні християни, хоч і знають, не хочуть вірити. Грішать проти тієї першої заповіли, також і ті, що вірять у сни, вірування, чари й тим подібні небилиці. Ці повір’я походять ще з поганських часів, коли то люди думали, що все твориво кругом них це божества, що мають силу шкодити чи помагати людям залежно від того, як люди їх почитають. Ці повір’я це очевидно наслідки первородного гріха. Вони найперше є ознакою що природа людська, тому що не є сама від себе, але залежна від свого Творця — Бога, завжди відчувала цю залежність, мусила мати Бога. А з другої сторони доказують, як низько може впасти людина, коли втратить віру в свого правдивого Бога-Творця! Чи не бачимо, що погани почитали навіть стовбурі дерев, чи статуї, тобто діла власних рук, приписуючи їм силу правдивого Творця? Такі погани не перевелися ще й досі, бо ще навіть у двадцятому столітті люди вірять у сни, чи в прерізні ворожби, начеб вони могли зробити що-небудь більше як інші, чи мати якусь надприродну силу, яку має тільки одинокий Бог. Переступають цю заповідь і ті, що тратять надію на милосердя Боже й думають, що вони не зможуть спастися. Бо коли Бог сказав: «Я не хочу смерти грішника, але хочу, щоб він навернувся й жив...» (Єзек. 33, 11), коли Він дав стільки доказів своєї безмірної, Божої любови до людства, то дійсно або нерозумним, або злочинним мусить бути цей чоловік, що всупереч таким ясним, таким наглядним запевненням самого Бога, відвічної Правди, ще сумнівається, що Бог хоче його спасіння. Очевидно Він хоче також, щоб чоловік старався заслужити на вічне щастя своїм праведним життям, своєю працею. Та й неможливою справою є, щоб той, хто дійсно хоче спастися й справді старається жити так, як того хоче Бог, не одержав від Бога вистарчаючих ласк і не спасся.

Грішать проти першої заповіді ті люди, які довіряють тільки своїм власним силам, чи своєму здоровлю, чи своєму богацтву. Найперше все те не їхнє, а другого боку, що воно може їм помогти, коли прийде час, в якому вони те все втратять та й не буде в кого шукати помочі. Зрештою й ті всі богацтва походять від Бога й якщо люди покладаються на них, заперечують тим самим цю правду, що вони одержали те все від Бога. Це очевидно є кривдячим для цього доброго Подателя усяких дібр, що лише хоче признання, тобто, що те все, що ми маємо, це Його дар. Коли ж чоловік не хоче признати, що те все тільки Боже добродійство, тоді себе самого ставить наче божка й стає новітнім поганином, який твердить, що він сам є богом, а все інше, що існує, має тільки йому одному служити. А це є той сам гріх гордости й зарозумілости, що через нього Бог скинув перших ангелів із неба.

Почитання Святих

Почитанню Бога не противиться почитання святих, мучеників, божих угодників і всіх тих, що їх Церква проголосила святими, тобто такими, що зараз перебувають у небі, в вічному щасті, в огляданні триєдиного Бога. Щось подібного, як у державі почитання різних урядників, губернаторів і т. п., цілком не противиться пошані, що її має кожний громадянин супроти того, що є начальником держави. Так само й почитання тих людей, що більше або менше близько дійшли до найсовершеннішого Єства-Бога не противиться почитанні самого найсовершеннішого Божого Єства, від якого кожний святий має свою святість. Очевидно що святим, навіть самій Пречистій Діві Марії не віддаємо того самого почитання, що його віддаємо одному, одинокому Богові. Бога почитаємо як нашого Творця, від якого ми в усьому залежимо. Святих почитаємо лише в залежності від Бога, як наших заступників перед Його престолом. Коли читаємо в святому Письмі, що ангели відкидали почитання від людей, то це значить, що вони відкидали таке почитання, яке належало тільки одному Богові. Приміром, як хтось хотів приносити ангелам жертву, бо жертвою приказав Бог почитати тільки себе самого, твоїх, що мають. «А я Йоан, що бачив це і чув, і коли я чув і бачив, упав я поклонитися перед ногами ангела, що мені це показував. І каже мені: ні, глянь, бо я слуга, твій товариш і братів твоїх пророків і тих, що хоронять слова книги: Богові поклонися.» (Апок. 22, 8). Той сам Дух Святий каже на іншому місці: «Богові одному честь і слава» (1 Тим. 1, 17) — все таки на другому місці приказує почитати родичів і старших» (Ісх. 20, 12; Второзак. 5, 16; Лев. 19, 32). Бог не противиться почитанню людей, ба навіть сам приказує в своїй четвертій заповіді: «Шануй Твого батька й матір...», а у Святому Письмі можна знайти багато місць, де люди святі кланялися своїм царям. (Бут. 23, 7. 12; 42, 6; 1 Сам. 24, 9). Коли отже Бог не противиться почитанню родичів, чи царів, то не може й противитися почитанню святих, що своєю гідністю перевищують всіх царів. Святі, це найближчі Богові єства. Його найкращі слуги, яких заслугами послуговується свята Церква, випрошуючи в них заступництва перед престолом Всевишнього. їхні молитви й просьби відвертають від нас Божий гнів і вимолюють для нас конечні до спасіння ласки. Вони наші заступники, як про те свідчить книга пророка Даниїла (Дан. 10, 13). В ній говориться, що кожна околиця має свого ангела (заступника) перед престолом Всевишнього, який приносить людські молитви й просить в Бога ласк. Сам Ісус Христос потвердив цю правду, кажучи, що ангели маленьких дітей стоять завжди перед Божим престолом, глядячи в лице триєдиного Бога (Мат. 18, 10). До них отже, треба всім звертатися й у них вимолювати заступництва. Як читаємо в книзі Буття, вже патріярх Яків просив у ангела благословення й не хотів його пустити, аж доки той не дав йому бажаного благословення. (Бут. 32, 24-29). На іншому місці згадується про таке ангельське благословення: «Ангел, що вирятував мене від усякого лиха, нехай благословить ці хлоп’ята...» (Бут. 48, 16).

Отже, з того всього виходить, що почитання святих божих угодників ніяк не зменшує почитання Бога. А прохання звернені до них не зменшують надії на Боже милосердя, але противно підсичують її. Бо ми знаємо, що в доброго Бога маємо наших заступників, яких Він радо вислухує, зате, що вони в своєму земському житті виконували Його святу волю. Таке почитання потверджує Нікейський і Тридентійський Собори і багато св. Отців Церкви.

Почитання святих, божих угодників потверджує ще й той факт, що в Церкві витворилась вже традиція такого почитання мучеників, яких кров переховували й на гробах яких відправляли Служби Божі. Ті гроби були й є ще до сьогодні жертовниками, на яких приноситься безкровну жертву. Тому й сьогодні, щоб можна відправляти Службу Божу, треба або мати посвячений жертовник, у якого середині є вмуровані мощі святих, або, коли Церкви чи радше престолу не посвятив єпископ, тоді в латинському обряді треба мати камінь із вмурованими в ньому мощами, а в візантійському — треба мати антимінс. Зрештою Святе Письмо почитає праведних людей (Еккл. 44) і тим самим дає людям до зрозуміння, що й вони повинні їх почитати.

Що святих треба просити й молитися до них, виходить хоч би з цього, що ми одержуємо дуже багато ласк якраз завдяки їхньому заступництву, завдяки їхнім молитвам, чи їхнім заслугам, що їх собі вислужити перед Богом у туземному житті. Бо коли в небі настає велике свято й радість задля одного наверненого грішника (Лк. 15, 7), тож самозрозуміло, що ті всі святі, які люблять своїх живучих ближніх і хотять, щоб й вони втішалися тим самим щастям, просять Господа про них і то тим більше, коли бачать, що люди з надією звертаються до них про їхню поміч і заступництво. Деякі люди однак закидають, що Господь сам особисто вислуховує людей і для Нього не треба посередника, бо Він сам, що є найближче кожного чоловіка (всюдиприсутній), може безпосереднє почути й вислухати прохань поодиноких людей. Воно правда, що Господь не потребує посередників, ба навіть не потребує й наших прохань, бо знає краще від нас самих про наші потреби; все таки Він каже нам, щоб ми просили. Так само по словам св. Августина, Бог не все дає свої ласки без заступництва котрогось із святих. (Про Ісход, кн. 149). Як приміром у Святому Письмі говориться, що Господь подарував провину цареві Авімелехові задля молитов праведника Авраама (Бут. 20), чи іншому задля, молитов Йова (Йов 42). Зрештою й на інших місцях Святого Письма бачимо, що люди, яких хвалить Святе Письмо, як ось сотник, (хоч сам стояв багато вище від жидів що до віри й уповання на Бога), просять заступництва перед Ісусом Христом, щоб той задля їхніх просьб, наприклад, уздоровив хворого слугу (Мат. 8, 10; Лк. 7, 9). Ми маємо вправді лише одного посередника, що своєю смертю й своїми муками поєднав нас із розгніваним Бог-Отцем (Рим. 5, 10), який увійшовши до неба й засівши по правиці Бог-Отця не перестає просити за нас і заступатися за нас (Євр. 9, 12). Це ще однак назначить, що ми вже не маємо звертатися до інших святих із просьбою, щоб й вони заступалися за нами. Коли б ми не сміли просити кого іншого за заступника, як Ісуса Христа, тоді й св. ап. Павло не міг би просити своїх братів у Христі, щоб вони молилися за нього й випрошували в Бога ласк для нього: «Благаю ж вас браття Господом нашим Ісусом Христом і Любов’ю Духа, помагайте мені молитвами за мене до Бога, щоб вибавитись мені від непокірних у Юдеї й щоб моя служба в Єрусалимі була приємна святим.» (Рим. 15, 30). Як видно не тільки святі в небі можуть заступатись за нами, але також і праведники, що ще живуть. Та й їхнім заступництвом в нічому не зменшується слава одинокого заступника Ісуса Христа, тому що вони всі злучені з Ісусом у Містичному Тілі й лише Його заслугами можуть випросити що-небудь у Бог-Отця.

Хто ж далі може перечити, що не належить звертатися з нашими мольбами до святих, просячи їх про заступництво, коли сам Бог стільки чудес діє на їх гробах для тих, що до них про таку поміч звертаються? Чи ж у той спосіб сам Бог не потверджує найкраще, що Він хоче, щоб люди брали собі їх за заступників, щоб через них випрошували собі в Нього ласк? Як із історії Церкви знаємо, в ній ніколи не бракувало святих людей, що своїм діткненням, молитвою, ба навіть своєю одіжжю, або, як святі апостоли, навіть тінню уздоровляли хворих. Тож, якщо за їхнього життя Господь, задля них робив такі чуда, чи ж по смерті Йому вже не милі ті самі особи, що за життя були такі милі? Чи ж по смерті, коли вони своїм життям заслужили собі на вічне щастя, Він вже не хоче вислухати їхніх просьб, хоча за Їхньої земської мандрівки вислуховував їх? Ба, що більше, коли тут на землі так почитав їхні одежі, чи їхні кості, що ними уздоровляв хворих, то чи ж Він не вислухає їхніх просьб по смерті, коли вони перед Його престолом просять за своїх братів на землі? На доказ цього, що Господь мав у почитанні навіть мощі своїх угодників, крім сьогоднішніх часів і цілого ряду чуд впродовж історії католицької Церкви, наведемо доказ із Святого Письма де згадується, що случайно наднесено мертвого чоловіка й як тільки його мертве тіло діткнулось костей пророка Єлисея, мертвий ожив. (2 Царств. 13, 21).

Заборона божих образів

«Не робитимеш собі кумира, чи подоби того, що на небі вгорі й того, що на землі знизу й того, що в водах і під землею. Щоб ти не припадав ниць перед ними й не служив їм.» (Ісх. 20, 4).

Деякі вчені кажуть, що ті слова творять для себе осібну заповідь. Інші знову твердять, що вони включаються в першій, чи радше відносяться до першої, св. Августин однак твердить, що вони вправді є різні від першої заповіді, все таки до неї відносяться й до неї належать. (Про Кн. Ісх. 71). Загальна гадка в католицькій Церкві є ця, що ті слова таки належать до першої заповіді. Це виходило б хоч би й із того, що доперва по них приходять слова нагороди за виповнення закону й кари за його переступлення.

Тими словами Господь не заборонював людям плекати штуку різьбарства чи малярства, бо як знаємо Він сам навіть приказав вирізьбити на ковчегу примирення чи радше на скрині завіту постаті Херувимів із розпростертими крилами (Ісх. 25, 18; 1 Царств 6, 23; 2 Парап. 3, 7), або мідяного вужа (Чисел 21,8). Господь Бог заборонив тими словами почитання тих предметів людської штуки, начеб вони були богами.

Проти тієї заповіді прогрішаються ті люди, що вірять начеб у різних статуях чи ідолах замешкувало божество, чи якась надприродна, Божа сила й задля цього належить почитати їх культом таким, яким почитається самого Бога. Вже Святе Письмо не раз ганить поган за те, що вони вірять, що в їхніх ідолах замешкує божество й звертаються до них із проханням, щоб їм помагати в біді чи в нещасті. В інший спосіб прогрішаються ті, що хотять творами штуки зобразити божество, начеб людська рука могла зобразити те, чого навіть дух зрозуміти не може. Бо чи ж може матерія зобразити те, що є чистим, найсовершеннішим Духом? св. Іван Дамаскин кличе так: «Хто може описати Бога, що не підпадає під смисли, не має тіла, не може бути описаний жодним описом, чи змальований яким-небудь зображенням. (Віра Православна 4, 16). Ще ширше розводиться над тим другий Нікейський Собор (Акти 3 і 4). Прегарно передає цю правду апостол поган кажучи, що люди знеславили Божу славу, віддаючи її в знищимих образах людей, птиць, чотироногів чи вужів, (Рим. 1, 23) і почитаючи, як божество, ті подоби. Так само й Ізраїльтяни, що кликали перед золотим тельцем: «Гляди Ізраїлю, це твій бог, що вирвав тебе з єгипетської землі...» (Ісх. 32, 4). Святе Письмо називає їх ідолопоклонниками, бо вони звели Божу славу до границь травожерної тварини. (Пс. 105, 20).

Заборонивши почитати яке-небудь поганське божество, Господь заборонив також виробляти з бронзу чи якого іншого матеріалу зображення божества. Про те говорить пророк Ісаія: «До чого уподібнили ви Бога? Чи який образ зробите з Нього? (Іс. 40, 18). Що сьомий Собор добре інтерпретував цю заповідь видно хоч би з того, що в пізніших місцях Святого Письма пророк Мойсей звертаючись до народу й бажаючи схоронити його перед ідолопоклонством, каже таке: «Пильнуйте ж добре ваших душ, бо не бачили ви дійсної постаті в той день, як із полум’я промовляв до вас Господь на горі Хореб, щоб ви не зледащіли й не почали робити собі тесаних постатей, на подобу якоїсь постаті, постать жіночу чи чоловічу...» (Второзак. 4, 15). В той спосіб розумний законодатель Мойсей навчав свій народ, щоб той не зробив собі подоби Бога-Ягве й не почав віддавати тій подобі цю саму честь, що її має віддавати одинокому Богові.

Користі з почитання святих Ікон

Свята Церква, що вже з давніх давен почитала святі ікони не вважає, що таке почитання є переступленням Божого закону, який каже: «Не робитимеш собі кумира, чи подоби того, що є на небі вгорі, й того, що на землі внизу й того, що в водах і під землею...» (Ісх. 20, 4). Вона позволяє представляти особи Пресвятої Тройці під деякими видами. Очевидно, сьогодні ніхто не є такий наївний, щоб думав, що так виглядає Бог, чистий Дух, як Його представляють прерізні малярі, чи різьбарі в своїх архитворах. Все таки дещо правдивого мають ті образи, що представляють Бог-Отця як старця. У книзі пророка Даниїла говориться про Бог-Отця як про «ветхого днями — давнього днями», що сидить перед відчиненими книгами: «А після всього бачив я, що поставлено престоли й засів давній днями, одежа на ньому була біла наче сніг, а волосся на його голові, як чиста вовна» (Дан. 7, 9). Тим образом Святе Письмо об’являє вічність і безконечну мудрість Божу, що знає навіть найтайніші гадки людські, всі їхні діла, щоб могти їх по справедливости осудити. Ангелів представляємо собі як прегарні крилаті істоти. Крилаті, тому що вони мають представляти ту скорість, із якою вони виконують Божі прикази.

Вони є посередниками між Богом і людьми і після нашої гадки вони мусять бути крилаті, щоб могли переносити скоро прикази з високого Неба на землю. (Євр. 1, 14). Голуб є символом, що має представляти християнам Святого Духа, як також вогненні язики, тому що в таких видах Святий Дух появився людям у видимий спосіб. (Мат. 3, 16; Мк. 1,10; Лк. 3, 22; Йо. 1, 32; Діян. ап. 2, 3).

Тому що Ісус Христос і Його Пресвята Мати мали людську природу, то ж самозрозуміло, що їх вже цілком об’єктивно можна представляти в людських постатях. І як бачимо вже з найдавніших часів християни все малювали їх і почитали їхні ікони. Те почитання ікон-образів головно на сході було таке велике, що коли повстали єретики, поборники ікон і почали їх нищити, а почитателів ікон убивати, грецький клир у Візантії під проводом своїх єпископів виступив проти них у обороні святих ікон. Наслідком тої боротьби маємо в східних, а головно в Візантійському обряді «Іконостас». Свята Церква, поборюючи єресь іконоборців, чи іконоклястів, робила щось противного до того, що вони голосили, тобто почала чим раз то більше підчеркувати важливість почитання святих ікон. Вона виставляла їх на солеї до почитання людям. З цього опісля витворилася ціла стіна прегарних ікон, що представляли події з Нового і Старого Завітів.

Самозрозуміле, що Церква хоче, щоб вірні почитали святі ікони. Та очевидно, ми, почитаючи їх, не почитаємо цього куска паперу, чи полотна ні малюнку, але, почитаючи ікону, ми почитаємо ту особу, яку ця ікона представляє. Ми, люди, що маємо змисловодухову природу, потребуємо чогось, що помагало би нам пригадувати собі особу, що її хочемо почитати й неначе держало наші смисли й нашу фантазію у скупленні. А що до цього найкраще надається обра3, який пригадує нам дану особу й у той спосіб, держачи подобу тої особи перед нами, перешкоджає нам розсіватися. Образи помагають передусім дітям легше й скоріше затямити біблійну історію. А навіть і старшим є дуже помічні, тому що наша пам’ять краще задержує в тямці те, що перейняла кількома смислами, тобто зором і слухом. Святі ікони в Церкві мають за завдання вказати людям, що вони знаходяться в святому місці, а крім того пригадуванням тих святих осіб мають спонукати вірних до такого ж самого, святого життя.

Кара за переступлення Першої Заповіді

«...бо я Господь Бог твій, ревнивий Бог, що караю беззаконня отців на дітях у третьому й четвертому поколінні тих, що мене ненавидять. І роблю добро тисячам поколінь тих, що мене люблять і заховують мої заповіді.» (Ісх. 20, 5). Цю «санкцію» Божого закону ставить Господь сейчас по першій заповіді, тому що вона найважніша зі всіх. Але ця санкція, хоч і стоїть на самому початку, відноситься до всіх інших заповідей. Ставить її Господь також у своєму законі, тому що як мудрий законодатель хоче, щоб люди виповняли закон. А тому що люди — це свобідні створіння, та якщо би не було загрози кари, чи надії на нагороду, не дбали б про закон і його не виповняли б. Тому Господь бажаючи спонукати їх до заховання своїх святих заповідей дає санкцію закону: нагороду за його заховання, а кару за його переступлення. Це не є одиноке місце, на якому Господь грозить карою за переступлення закону, а обіцює нагороду за його заховання, їх є багато більше розкинених по цілому святому Письмі. Коли візьмемо під увагу лише Новий Завіт, знайдемо вже в Матея: «Коли хочеш мати життя вічне, заховуй заповіді». (Мат. 19, 17). «Лише той, хто сповняє волю мого Отця, що на небі, увійде до Царства небесного.» (Мат. 7,21). На іншому місці знову: «Всяке дерево, що не приносить доброго овочу порубається й вкинеться у вогонь» (Мат. 3, 10). Або: «Хто сердиться на свого брата без причини, на того буде суд...» (Мат. 5, 22). І вкінці: «Якщо не простите людям їхніх провин," то й Отець ваш небесний не простить вам ваших провин» (Мат. 6, 15).

Тут ще належить згадати, що є дві категорії людей і до них примінюється Боже провидіння, даючи свої санкції. Одні люди, це справді добрі, які ясно видять і признають всі ті ласки, які через цілий протяг їхнього життя Господь робив для них. Вони є вдячні за них доброму, безконечному Єству та з любови до Нього виповняють всі заповіді, їм лежить на серці Божа слава й віддають її, визнаючи, що все те, що вони лише мають, походить від Бога всемогучого й доброго Подателя всякого добра. Тих Господь заохочує до ще більшої ревности в стремлінні до Божої слави обіцянкою вічної нагороди, видіння того всесовершенного Єства, що його, не видячи, славили за життя. Других же непослушних і впертих, які лише задля страху перед вічними карами держаться Божого закону. Боже Провидіння страшить якраз тими карами, що їх ждуть за невиповнення Божого закону, за відступлення від тієї дороги, що веде напевно до вічного життя. Тому не диво, чому Господь уживає подвійної санкції. Навіть у тому Він примінюється до людини й його природи та на всякі лади старається захоронити його перед погубою.

Санкція

Зглядом людської природи Господь звертає до них санкцію в тій цілі, щоби заховували Його святий закон. Він передусім грозить карами, кажучи, що Він є Господь сильний і грізний Перед Його карою не можна нігде втікнути, перед Його гнівом немає де скритися. Вже псальмопівець, цар Давид каже: «Де ж я втікну від Твого духа, де скриюся від Твого лиця?» (Пс. 138, 7). Проте, грішник мусить колись застановитися над своїми гріхами й спитати себе, що буде, як йому прийдеться станути перед лицем того всемогучого й грізного Бога? Такий страх не раз помагає грішникові вирятуватися від гріха, бо кара, що висить над ним, каже йому забути на коротеньку втіху, що гріх приносить зі собою. А з другої сторони, хто з надією на Божу поміч старається поконати всі перешкоди, які зустрічає на дорозі до Бога, тому нічого боятися ворогів спасіння: «Господь моїм світлом і моїм спасінням, кого мені боятися» (Пс. 26, 1). Другою справою, що має спонукати людей до заховування Божих заповідей — це те, що Господь є заздрісним паном. Деякі люди думають, що Господь Бог цілковито не цікавиться тим, як люди живуть. Вони кажуть, Його нічого не обходить те, чи люди заховують Його прикази, чи ні. З такого погляду на світ походять всі ті похибки, які люди не раз роблять. Бо коли б вони були переконані, що Бог цікавиться навіть найменшими речами, навіть кожним нашим кроком, тоді б вони так легко не грішили. Вони б знали, що за кожний хибний крок, за кожну неупорядковану гадку, треба буде колись здати рахунок перед тим строгим Богом, що читає в серці людини наче в розкритій книжці. Вони б усіма силами старалися уникати гріха. Господь Бог, це заздрісний Бог, це ображена Божа любов, яка школи не позволить на те, щоб хто-небудь ображував її безкарно, щоб хто-небудь безкарно віддалювався від неї далеко. «Бо ось погибнуть всі, що віддалилися від Тебе; Ти нищиш усіх, що спроневірившись, відхиляються від Тебе.» (Пс. 72, 27). Заздрість Божа, це ця дійсна Божа справедливість, що не може полишити безкарно душі, яка від неї віддалилася. Тут на землі вона об’являється деколи як безмежна любов до людей, що ніяк не хоче дати грішникові загинути, але мов би насильно тягне його до себе. Навіть між людьми не можна знайти такої великої любови, як ця, якою Бог любить свої створіння. Він не раз порівнує цю свою Божу любов до любови матері, батька, чи навіть до любови мужа, який любить свою подругу. Але як не раз батько чи мати проклинають свою дитину, так і Бог проклинає грішника, який ніяк не хоче зважати на всякі заходи Бога для його власного спасіння. Вже навіть люди не раз палали гнівом на грішників, за те, що вони не заховували Божих законів, як ось приміром пророк Ілля: «Запалав я був ревністю про Бога Сава ота, бо сини Ізраїлеві понехали Твій заповіт, поруйнували Твої жертовники й постинали Твоїх пророків мечем...» (1 Цар. 19, 14). Так само й Ісус Христос кликав: «Ревність Твого дому з’їдає мене...» (Пс. 68, 10; Йо. 2, 17).

Однак треба належно розуміти ті кари, якими Господь грозить грішникам. Він вправді карає, але так, як добрий батько непослушного сина, а дійсно недобрих, як строгий суддя. Доказом цього є місце в пророка Мойсея: «Знай же, що Господь Бог твій є Богом вірним, який додержує завіт і ласку для тих, що Його люблять і додержують Його заповіді, по тисячі поколінь. А тим, що ненавидять Його, відплатить перед лицем їх, їм на погибель...» (Втор. 7, 9). Або на другому місці: «І сказав Ісус Навин до народу: Не зможете ви служити Господеві, бо Він святий Бог, Він Бог ревнивий; не стерпить вам ваших проступків і гріхів. Як покинете Господа й служитимете чужоземним богам, Він відвернеться від вас і зішле допуст на вас і погибель, так як передше посилав вам благодать.» (1с. Нав. 24, 19).

Це, що Господь каратиме грішників аж до четвертого покоління, не значить, що Він завжди карає нащадків за гріхи їхніх предків. Та воно значить, що Господь повинен би карати їхніх нащадків, бо така велика кара по справедливості належалася б за гріх. І ми знаємо з історії жидівського народу, що Господь не раз дарував кару батькам, хоча карав їхніх нащадків, щоб задоситьучинити Божій справедливості. Як приміром Він покарав гріх царя Давида на його синах, чи гріх царя Йосії на’його нащадках (2 Цар. 23, 19, 20; 2 Цар. 24, 3. В такий спосіб знаходять своє оправдання слова Святого Письма: «Душа, що згрішила, погибне...» (Єзек. 18, 4). В такому значенні розуміє ці слова св. Григорій, а за ним іде багато святих Отців: Хто відновляє зло свого грішного предка, є зв‘язаний із ним також у його вині. А хто не наслідує, не несе рівно ж його морального спадку; тому то й злий син злого батька платить не лише за свої власні провини, але також за провини: свого батька, тому що не боявся прилучити до батьківської злоби й своїх власних провин, на які розгнівався Господь. Зрештою справедливою справою є, щоб той, хто перед очима суворого Судді не вагається йти дорогою грішного предка, був примушений спокутувати в цьому житті провини свого грішного предка.» (Моральна 15,51). Все таки Божа доброта перевищає без порівняння Його справедливість. Бо Він карає, але лише до четвертого покоління, щоб задоситьучинити, щоб направити захитаний, моральний порядок. Але зате нагороджує аж до тисячного покоління тих, що сповнюють Його заповіді.

Звідсіля й заключення: Бог хоче показати всім тим, що Його ненавидять, яким злом е гріх. Бо чи ж може бути щось більше злочинного, як: ненавидіти саму доброту, саму правду, саму любов? Ці слова відносяться до всіх людей, що яким-небудь гріхом ображують Бога. Ісус сказав виразно: «Хто має мої заповіді й їх зберігає, той мене любить; а хто любить мене, того полюбить мій Отець і я полюблю його й об’явлюся йому.» (Йо. 14, 21), Ясним отже є, що хто-небудь не виконує Божих заповідей, той тим самим: ненавидить Бога.

А друге заключення: ті всі люди, що хотять виявити Богові свою любов до Нього, скажуть її найкраще тим, що заховуватимуть Його святі заповіді. Бо ті, що дійсно люблять Бога, повинні з такою самою любов’ю відноситися: до Його всіх діл і до Його волі. А свою волю об’явив Господь у своїх заповідях. Тож той, хто хоче Його любити, нехай заховує Його заповіді.

Як прогрішуються люди проти першої Заповіді?

Поза прогріхами що про них вже говорилося в попередніх розділах, чоловік грішить проти першої заповіді ще й тоді, коли грішить проти трьох богословських чеснот: віри, надії й любови. Ці три чесноти одержують люди рівночасно з ласкою освячуючою й вони мають помагати їм жити так, як годиться дитині Божій, бо якраз ця ласка освячуюча робить нас прибраною, адоптованою, божою дитиною.

Щоб чоловік міг заховуватися відповідно в відношенні до свого Бога Отця, він мусить найперше Його пізнати. До цього помагає йому перша богословська чеснота, тобто віра. Вона найперше є снагою, що при її помочі чоловік приймає за правду те все, що Господь Бог об’явив, а свята Церква подає людям до вірування. Всі ті правди, які об’явив нам наш небесний Отець є призначені тільки для нашого особистого добра, для нашого вічного щастя. Самозрозуміле, що люди повинні в першій мірі знати дещо про свого небесного Отця. І про цю правду вчить нас Боже об’явлення, що його вірою приймаємо за правду задля Божого авторитету. Бог як безконечно мудре Єство все знає; як основа усякої існуючої й можливої правди» ніяк помилитися не може. Він є сама святість, Проте, мусить говорити правду й не може нас впроваджувати в блуд. Крім знання про Бога Отця, Боже об’явлення вчить нас про Боже провидіння супроти роду людського, а передусім про спосіб відкуплення цього роду й про спосіб, як кожний член людства може спастися, тобто осягнути свою ціль, свого Бога. Про те висловлюється Ісус Христос кажучи: «Бо це є вічне життя, щоб вони (люди) пізнали Тебе, одинокого правдивого Бога й того, кого Ти післав, Ісуса Христа.» (Йо. 17, 3)

Як діти небесного Отця люди повинні Богові довіряти, на Нього надіятися. На що ж люди надіються? Передусім на дві речі, а саме, що Господь Бог дасть їм обіцяне вже від початку їхнього існування Царство Небесне . А тому, що Господь Бог хоче, щоб люди самі своїми власними добрими ділами заслужили собі вічне щастя, то люди сподіються від Бога всіх тих ласк, які є для них конечними, щоб людські діла заслуговували на вічну нагороду в небі.

Діти, звичайно, люблять своїх родичів, бо вони найближчі й найбільше зичливі для них тут, на цій землі. Вони привели їх на світ, дали їм життя, а крім того через довгий час їхнього дитинства, аж до часу, коли вони вже змогли дбати про себе самих, дають їм все те, що їм потрібне до вдержання життя й до повного розвитку тілесних і духових снаг. Те все, що було сказано про родичів, відноситься до Бога в багато більшій мірі. Від Бога всі люди мають своє життя, своє існування, бо Він у першій мірі привів їх до життя, а їхні родичі щойно в другій мірі й залежно від життєдайної Божої сили. Від Бога люди мають усі середники до життя, які й добрий небесний Отець так щедро розділює між усіх. Та крім тих матеріальних проминаючих дібр, скільки то надприродних ласк злив всемогучий Творець на свої створіння? Він пішов так далеко, що захотів поділитися власним життям із своїми розумними створіннями-людьми. То ж самозрозуміле, що за ті всі добра, за цю Божу любов, чоловік повинен любити свого Творця й свого Добродія.

Гріхи проти першої чесноти, проти віри

Проти першої заповіді провиняються ті люди, які грішать проти чесноти віри, а проти неї можна згрішити в потрійний спосіб. Люди грішать проти чесноти віри найперше тоді, коли: 1) не хотять, чи не дбають про те, щоб пізнати об’явлені Богом правди — тобто, коли не дбають, щоб їх вивчити й запам’ятати собі добре. Вони переступають правила чесноти віри далі, коли: 2) пізнавши об’явлені Богом правди й вивчивши їх, не вірять у них, тому що зрозуміння їх переходить спромоги їхнього слабого людського розуму. Вони відкидають ті правди, чи як кажемо не вірять у них, бо не можуть їх зрозуміти. Під кінець, вони прогрішаються проти чесноти віри тоді, коли: 3) знаючи об’явлені правди й віруючи, не визнають тієї своєї віри — тобто, коли не живуть так, як їм їхня віра приказує жити, заховуючи Божі заповіді, сповнюючи Його святу волю.

Пригляньмося тепер, чому люди прогрішаються, коли не заховують правил чесноти віри. Що до першої речі, тобто, що треба знати об’явлені правди причина є наступна: По що об’явив Господь свої правди? Згідно з першою заповіддю, люди повинні почитати Бога. Згідно зі заповіддю любови, люди повинні любити Бога цілим своїм серцем, цілою своєю душею й усіма своїми силами. А як же чоловік може виповнити ці заповіді, коли він нічого не знає про Бога? Як же ж він може любити Бога, коли Бога не знає? Те почитання правдивого Бога й любов до Нього заповнює чоловікові осягнення його останньої цілі. Тому то й Господь об’явив ті всі правди, бо вони є конечні чоловікові до його спасіння. Тому чоловік мусить їх пізнати, мусить їх навчатися, щоби міг осягнути цю ціль, до якої його Господь призначив, тобто небесне щастя й участкування в житті самого Бога. Господь не об’явив нічого іншого, як тільки те, що помагає нам у осягненні цілі. Й так найперше Бог об’явив нам правди що до себе самого, тобто про своє Боже Єство, одне що до Природи, а рівночасно у Трьох Божих Особах. Він об’явив, що, щоб спасти людський рід, друга Божа Особа, Божий Син мусив перетерпіти муки й вмерти на хресті. Крім того Господь вказав, як належить жити й яких середників уживати, щоб певно й легко до тієї останньої ціли дійти. Коли ж чоловік не старається пізнати тих правд так конечних до спасіння, сам добровільно запропащує свою душу, бо в той спосіб не знає, кого ані як почитати. Тим способом прогрішується проти першої заповіли, бо не почитає свого Бога й Творця.

Та воно ще замало знати правди, які Господь об’явив задля нашого спасіння. Щоб спастися, треба в них ще сильно вірити. Подібно в природному житті, переважну частину свого знання люди набувають при помочі віри. Це значить, не досвідчуючи особисто всього, але приймають за правду щось задля авторитету своїх учителів, чи кого-небудь іншого, хто на їхню гадку гідний їхнього довір’я. Тим більше люди повинні полягати на ту особлившу снагу своєї душі, тобто віру у тих справах, які в жоден спосіб не можна піддати під експеримент, про яких існування ніхто нічого не може сказати перед об’явленням, бо вони не є з цього світу. А крім того в об’явлених правдах є багато таких, які перевищають людський ум, так що він і по їхньому об’явленні їх вповні зрозуміти не може. Приміром, що міг чоловік знати про Триєдиного Бога, якщо би цю правду не прийняв снагою віри? Як чоловік міг би пізнати, якою дорогою найлегше дійти до Бога й яких середників уживати на цій дорозі, щоб легше осягнути Бога, коли б знову не повірив Божому авторитетові й не прийняв тих правд, як правдивих? Звідси й приймання за правду вірою цього всього є таке важне, бо без неї чоловік не міг би спастися. Від- кидаючи деякі правди Богом об’явлені, чи навіть одну з них, чоловік відкидає заразом усі правди Божі. В цей спосіб він відкидає фундамент, на якому вони всі базуються, тобто авторитет самого Бога, який тому що все знає, ніяк не може помилитися, а в тому що є самою правдою мусить об’являти людям абсолютну правду. То ж не диво, чому Ісус Христос називає щасливими тих, що повірили: «Щасливі ті, що не бачили, а повірили...» (Йо. 20, 29). З другої ж сторони ті всі, що не вірують, будуть осуджені: «А Той (Святий Дух) прийшовши, докорить світові за гріх, і за правду і за суд; за гріх, бо не вірують в мене...» (Йо. 16, 8). З того ясно видно, що прийняття вірою об’явлених правд є конечним для спасіння душі, тому що на них базується людське духове, надприродне життя. Хто ж не хоче вірити, той відкидає можливість спасіння своєї душі, а тим самим противиться першій Божій заповіді. Але й вірити в об’явлені правди ще не вистарчає. Щоб спасти свою душу, треба ще й визнавати їх — тобто — потрібно ще й жити так, як ті об’явлені правди навчають. Бо як каже св. ап. Яків: «Дияволи також вірують і тремтять...» (Як. 2, 19), але їхня віра їм нічого не може помогти, тому що вони не можуть сповняти діл із віри, тобто не можуть ніяк жити, як того вимагає від них віра. Вони ніяк не можуть сповняти тут на землі волі небесного Отця. Ісус Христос дуже ясно підчеркує значення визнання віри, кажучи: «Бо хто посоромиться мене й моїх слів, того посоромиться й Син чоловічий, як прийде у своїй славі і Отця і святих ангелів.» (Лк. 9, 26). Це визнавання віри не береться тільки в випадку переслідування за віру, коли люди є зобов’язані признаватися за Христових визнавців, членів Його святої Церкви. Бо якщо би так було, тоді лише деякі люди могли б показати свою вірність Ісусові Христові, а саме ісповідники й мученики, яких переслідувано задля Христа й Його науки. Та справедливість вимагає, щоб всі люди мали однакову можливість заявити свою вірність Ісусові Христові; і вони можуть це зробити, коли живуть згідно зі заповідями Божими. Ісус повчає людей про те, кажучи: «Не кожен, хто говорить до мене: Господи, Господи, увійде в Царство Небесне, а той, хто чинить волю мого Отця, що на небі.» (Мат. 7, 21). Подібно й св. ап. Яків підчеркує вартість практичного визнавання віри — тобто, не на словах, але на ділі, сповнюючи добрі діла. «Ділами оправдається чоловік, а не самою вірою. Бо як тіло бездухе є мертве, так само й віра без діл є мертва.» (Як. 2, 26). З повище сказаного виходить, що, коли чоловік не визнає віру Христову практично — тобто сповнюванням Божої волі, прогрішується проти першої заповіді.

Гріхи проти другої чесноти, проти надії уповати на Бога, що Він дасть їм обіцяне Надія — це богословська чеснота, яка помагає людям Царство Небесне, а заразом усі ті ласки, що є конечні до осягнення цього Царства. Людина прогрішується проти тієї чесноти в подвійний спосіб: тоді, коли замало, чи забагато надіється, або, як кажеться, грішить безнадійністю на милосердя Боже, чи надмірною надією на Боже милосердя.

Застановімося найперше над гріхом проти цієї чесноти, що довіряє забагато людським силам або забагато віддає до діяння Божому провидінню. Цей гріх із латинська називається «пресумпція». Як знаємо, правильний спосіб заслуговування в Бога вічного щастя в небі є той, коли чоловік робить зі своєї сторони все, що може, а решту полишає Божій ласці, яка спомагає його й підносить його діла до гідности діл дитини божої і через те заслуговуючі на вічне щастя. Та є противники тієї правди, які твердять, що вічне щастя в небі належиться людській природі. Воно в нічому не перевищає природні людські сили. Проте, коли осягнення вічного щастя не переростає людські снаги, то й природні людські сили можуть самі, без жодної Божої помочі, заслужити йому те щастя. Це очевидно є ложним. Чому? Небесне щастя — це нічого іншого, як участкування людської природи сотвореної в житті самого Бога-Творця. Самозрозуміле, що участкування в житті самого Бога, ніяк не може належати сотворінню. Як ніхто з людей не погодиться, щоб яке-небудь нерозумне створіння мало право жити життям мудрої людини, то тим більше ніхто розумний не може твердити, щоб звичайному сотворінню належалося життя безконечного, всемогучого Бога, Єства вічного, самого від себе, Єства, що має своє життя й своє існування силою своєї власної природи. Коли глянемо в Святе Письмо, то й там зустрінемо багато місць, які вказують, що Царство Небесне перевищує всі спромоги людської природи, а тим самим ніяк не може їй належатися. Святий Павло, розказуючи про небесне щастя, говорить таке: «Ні око не бачило, ні вухо не чуло, ні навіть чоловікові на гадку не прийшло з того, що Бог приготовив для тих, які Його люблять.» (1 Кор. 2, 9). На другому місці знову той сам апостол говорить таке: «Я знаю чоловіка, якого взято до третього неба до раю, який чув невимовні слова, що їх чоловікові неможливо висказати.» (2 Кор. 12, 2, 4.). Коли ж в небі є таке щастя, що його чоловік ніколи й не бачив і не чув, ба що більше йому навіть на гадку не прийшло, а коли вже побачив те щастя, то воно таке велике, що він його й описати не в силі, виходить, що воно перевищає його людську природу, а тим самим йому в жоден спосіб не належиться.

З другої сторони Протестанти голосять щось цілковито протилежного. А саме: вони твердять, що людська природа по первородному грісі так дуже підупала, зледащіла, що вона нічого доброго зробити не може. Ба що більше, вони твердять, що людська природа спосібна лише до одної речі, а саме, вона може тільки грішити. Що вона робить — це тільки гріх. Доброго ж діла вона ніяк не в силі зробити, а тим самим ніяк не може собі заслужити вічного щастя. Спастися може чоловік тільки одинокою вірою в Ісуса Христа. Ця віра його вибавляє його від гріхів і в той спосіб спасає від вічної муки й пекла. Іншими словами вони голосять: «чоловіче, гріши, скільки хочеш, бо ти й так нічого іншого зробити не можеш, тільки гріх; але зате віруй сильно й у той спосіб самою вірою спасешся.» До такого переконання вони доходять спираючись на деяких місцях Святого Письма. В одному з них кажеться: «оправдання ж Боже через віру в Ісуса Христа на всіх, що вірують.» (Рим. 3, 22). А на другому місці подібно до першого кажеться: «Думаємо оце, що чоловік оправдується вірою, без діл закону.» (Рим. 3, 28). Та св. Павло говорить на тих місцях про старозавітний закон, який із приходом Божого Сина Ісуса Христа втратив свою обов’язуючу силу. Тому, коли жиди чи інші юдаїзуючі хотять спастися, мусять вірити в Христа й повинуватися Його законові.

Зрештою, сам розум каже, що сама теза, чи суппозиція, наче б людська природа була здібна лише до гріха, є фальшива. Якщо це було б правдою, тоді Бог Творець не мав би жодного права надавати закон людській природі. Бо ж згідно з Протестантами, вона мусить грішити, чи радше не може нічого іншого робити, як гріх. З того виходило б, що Бог Творець найсовершенніше, найсправедливіше Єство є несправедливий. Він знаючи, що людська природа по грісі первородному така скривлена, що може лише грішити, всупереч цьому дає їй закон. Ба, що більше, він накладає ще й санкцію, кару за переступлення закону й то страшну кару пекла, що очевидно було би неправдивим. Коли Господь дав чоловікові закон і вимагає від нього повинуватися йому, значить, чоловік може той закон заховати. Проте, правда є по середині, то значить, що чоловік сам від себе не може робити діл заслуговуючих на Царство Небесне . Все таки він споможений освячуючою ласкою, яка підносить кожне його добре діло до гідности діла дитини божої, а з другої сторони, маючи Божі ласки, може такі добрі й заслуговуючі діла виконати.

Безнадійність на Боже милосердя

Противно до попереднього гріха, надмірного уповання на Боже милосердя, є другий гріх: безнадійність на милосердя Боже. Він полягає в тому, що чоловік думає, що його гріх є такий великий, що Господь не може йому його простити. Приклад такого гріха маємо на зрадникові апостолові Юді, який, продавши Ісуса жидам за тридцять срібняків, із розпуки повісився, вважаючи, що Господь не зможе простити йому цього гріха.

Коли чоловік розважить, скільки Господь Бог робить для чоловіка, скільки ласк дає йому тут за життя, а заразом застановиться над тим, як він за те все відплачується, тоді дуже можливо його береться розпука, як Господь може йому ті всі гріхи простити? Бо ж Господь Бог найперше сотворив чоловіка з нічого й від хвилини зачаття через ціле його життя опікується ним. Господь дає йому не лише всі речі потрібні для його тілесного життя, але також і для надприродного життя душі. Він прийняв людину, своє створіння, за свою прибрану дитину й обіцяв поділитися з ним своїм власним життя, своїм вічним, безконечним щастям. Коли ж чоловік згрішив первородним гріхам, тоді Бог-Батько післав свого одинокого Сина й дозволив, щоб Той своїм терпінням і своєю смертю заплатив Йому за людські образи. Здавалося би, що відкуплений чоловік буде вже старатися жити після Божого закону, буде сповняти Божу волю. Та так воно не є — чоловік всупереч всім тим ласкам не перестає переступати Божий закон, противитися Божій волі. Коли такий грішник розважить, скільки ласк Бог витратив на нього й як він Йому за те все відплатився, справедливо огортає його розпука, чи Господь дійсно захоче простити йому невдячному сотворінню?

Однак Господь Бог в багатьох місцях святого Письма запевняє людину, що Він завжди готовий йому простити всі гріхи, коли чоловік лише жалує за них і навернеться назад до Нього.« Я не бажаю смерти грішника, але, щоб завернув із свого шляху й жив.» (Єзек. 33, 11). Далі, бажаючи розвіяти всякі сумніви грішника, Господь запевняє: «Коли б ваші гріхи були, як багряниця, Я вибілю їх, як сніг; коли б були червоні як кармазин, обмию їх як вовну.» (Іс. 1, 18). Щоб тим краще переконати грішника про своє милосердя й про свою любов, Господь Бог порівнує свою любов до любови людської й на ній виявляє, що Його любов перевищає кожну, навіть найбільшу людську любов. «Хіба ж може мати забути на своє немовля? Хіба не буде їй жаль свого власного тіла? Та хоч би й вона забула, то я не забуду про тебе.» (Іс. 49, 15). Або на іншому місці Ісус повчає св. Петра, скільки разів належить прощати тому, хто прогрішився проти вас: «Я не кажу сім разів, але сім разів по сімдесять» (Мат. 18, 21), чи інакшими словами завжди. Скільки разів не образив би тебе твій ближній, коли він звернеться до тебе, прохаючи прощення, прости йому. Тому й не диво, коли чоловік всупереч усім доказам Божого милосердя й Божої любови до грішника, ще сумнівається, чи Господь простить йому гріхи, ображає безмежно доброго Бога. Він сумнівається в Божу безконечну любов до людей і Його неограничене милосердя.

Гріх проти третьої богословської чесноти, проти любови

Заповідь любови приказує людям любити Бога понад усе: «Любитимеш Господа Бога Твого цілим серцем твоїм, цілою твоєю душею, всіма твоїми силами.» (Мат. 22, 37). Це значить, що чоловік у всіх своїх починаннях має мати завжди на цілі Бога і Його одинокого. Іншими словами: що, коли б чоловікові прийшлося вибирати між усіма річами цього світу, він завжди на першому місці мусить ставити свого Творця й Бога. Коли ж він у своєму виборі ставить що іншого, поза Богом, тоді він ставить вище створіння над самого Творця й в цей спосіб поповнює гріх проти чесноти любови, а заразом проти першої заповіді, що каже: «Не матимеш інших богів крім мене.»

Та хтось може сказати: коли ж чоловік має до вибору між Богом а іншим створінням? У кожній спокусі, головно в спокусі до важкого гріха, чоловік стоїть перед вибором між Богом, а сотворінням. Бог каже чоловікові: «Коли ти вибереш створіння й поповниш важкий гріх, ти втратив мене на віки. Ти з моєї дитини стаєш моїм ворогом, бо ти вибрав собі божка, створіння.» З того виходить, що кожний важкий гріх проти маємо на зрадникові апостолові Юді, який, продавши Ісуса жидам за тридцять срібняків, із розпуки повісився, вважаючи, що Господь не зможе простити йому цього гріха.

Коли чоловік розважить, скільки Господь Бог робить для чоловіка, скільки ласк дає йому тут за життя, а заразом застановиться над тим, як він за те все відплачується, тоді дуже можливо його береться розпука, як Господь може йому ті всі гріхи простити? Бо ж Господь Бог найперше сотворив чоловіка з нічого й від хвилини зачаття через ціле його життя опікується ним. Господь дає йому не лише всі речі потрібні для його тілесного життя, але також і для надприродного життя душі. Він прийняв людину, своє створіння, за свою прибрану дитину й обіцяв поділитися з ним своїм власним життя, своїм вічним, безконечним щастям. Коли ж чоловік згрішив первородним гріхам, тоді Бог-Батько післав свого одинокого Сина й дозволив, щоб Той своїм терпінням і своєю смертю заплатив Йому за людські образи. Здавалося би, що відкуплений чоловік буде вже старатися жити після Божого закону, буде сповняти Божу волю. Та так воно не є — чоловік всупереч всім тим ласкам не перестає переступати Божий закон, противитися Божій волі. Коли такий грішник розважить, скільки ласк Бог витратив на нього й як він Йому за те все відплатився, справедливо огортає його розпука, чи Господь дійсно захоче простити йому невдячному сотворінню?

Однак Господь Бог в багатьох місцях святого Письма запевняє людину, що Він завжди готовий йому простити всі гріхи, коли чоловік лише жалує за них і навернеться назад до Нього.« Я не бажаю смерти грішника, але, щоб завернув із свого шляху й жив.» (Єзек. 33, 11). Далі, бажаючи розвіяти всякі сумніви грішника, Господь запевняє: «Коли б ваші гріхи були, як багряниця, Я вибілю їх, як сніг; коли б були червоні як кармазин, обмию їх як вовну.» (Іс. 1, 18). Щоб тим краще переконати грішника про своє милосердя й про свою любов, Господь Бог порівнує свою любов до любови людської й на ній виявляє, що Його любов перевищає кожну, навіть найбільшу людську любов. «Хіба ж може мати забути на своє немовля? Хіба не буде їй жаль свого власного тіла? Та хоч би й вона забула, то я не забуду про тебе.» (Іс. 49, 15). Або на іншому місці Ісус повчає св. Петра, скільки разів належить прощати тому, хто прогрішився проти вас: «Я не кажу сім разів, але сім разів по сімдесять» (Мат. 18, 21), чи інакшими словами завжди. Скільки разів не образив би тебе твій ближній, коли він звернеться до тебе, прохаючи прощення, прости йому. Тому й не диво, коли чоловік всупереч усім доказам Божого милосердя й Божої любови до грішника, ще сумнівається, чи Господь простить йому гріхи, ображає безмежно доброго Бога. Він сумнівається в Божу безконечну любов до людей і Його неограничене милосердя.

Гріх проти третьої богословської чесноти, проти любови

Заповідь любови приказує людям любити Бога понад усе: «Любитимеш Господа Бога Твого цілим серцем твоїм, цілою твоєю душею, всіма твоїми силами.» (Мат. 22, 37). Це значить, що чоловік у всіх своїх починаннях має мати завжди на цілі Бога і Його одинокого. Іншими словами: що, коли б чоловікові прийшлося вибирати між усіма річами цього світу, він завжди на першому місці мусить ставити свого Творця й Бога. Коли ж він у своєму виборі ставить що іншого, поза Богом, тоді він ставить вище створіння над самого Творця й в цей спосіб поповнює гріх проти чесноти любови, а заразом проти першої заповіді, що каже: «Не матимеш інших богів крім мене.»

Та хтось може сказати: коли ж чоловік має до вибору між Богом а іншим створінням? У кожній спокусі, головно в спокусі до важкого гріха, чоловік стоїть перед вибором між Богом, а сотворінням. Бог каже чоловікові: «Коли ти вибереш створіння й поповниш важкий гріх, ти втратив мене на віки. Ти з моєї дитини стаєш моїм ворогом, бо ти вибрав собі божка, створіння.» З того виходить, що кожний важкий гріх проти чесноти любови є заразом гріхом проти першої Божої заповіді. В той спосіб, уникаючи гріха, передусім важкого гріха, чоловік заховує найважнішу зі всіх заповідей — заповідь любови Бога, а тим самим заховує й першу заповідь вожу, яка напоминає його, щоб не шукав нікого ані нічого іншого поза своїм Творцем. Бог Творець є заздрісний за свою славу й не віддасть її нікому: «Я Господь, це моє ім’я, і не поступлюся моєю славою кому, іншому величчю моєю — ідолам.» (Іс. 42, 8).