Франц Шпіраго

Католицький народний катехизм

Переклад о. Ярослава Левицького
Друкується за виданням 1913 р.
epub mobi

Друга Заповідь Божа

Ця заповідь говорить: " Не взивай імені Господа Бога твого надармо", тобто не промовляй імені Бога без належної шани. Під іменем Божим тут розуміємо не лише саме ім'я Бога, котре складається з тих чи інших букв, але велич Бога (Рим. Кат.).

У другій заповіді Божій Бог нам наказує виявляти належну шану його Божій величі і забороняє все те, що шкодить належній Йому шані.

Богу належиться найвища шана від нас тому, що Він є Господом безмежної величі і безмежної доброти.

Шана — це поєднання остраху, любові і поваги. Якщо знаєш, що той або інший правитель має мільйони підданих і сотні тисяч солдат, котрі за його наказом готові у будь-яку хвилину піднятися на боротьбу, що одним своїм словом може ощасливити людину або зробити її нещасною, відчуваєш острах перед ним; та якщо знову ж таки знаєш про його доброту і бажання ощасливити своїх підданих, будеш любити його і поважати. Так само ставимося і до Бога, коли розуміємо Його безмежну досконалість і безмежну любов до нас (Ґалюра). Отже, поміркуймо над досконалістю Бога. На нашій планеті живе багато людей. І кожну людину Бог знає, керує нею і утримує її; вислуховує її молитви, допомагає їй у потребі, нагороджує або карає найчастіше вже тут, на землі. Яким же безмежним повинно бути знання того найвищого Єства!

У всьому всесвіті рухаються мільйони велетенських небесних тіл, і всіх їх створив Бог, Він керує ними, а вони існують для Його слави.

Якою ж великою повинна бути Його сила! А невидимий світ — мільйони небесних духів! Усіх їх Бог знає, утримує і керує ними, усі вони славлять Його! Якою ж незмірною повинна бути Його велич! Хто ж подібний до Тебе серед велетнів, Господи? "Хто, як ти, Господи, між богами, хто, як ти, у святості величний, страшний у славі, що твориш чудеса? (Вихід, 15, 11). (Про доброту Бога дивись частину І.). Ми повинні боятися Божої величі, і схилятися перед Його добротою. Поєднання боязні з любов'ю — це і є шана.

Ми повинні часто взивати з побожністю і сердечністю ім'я Боже. Робимо це, розпочинаючи якусь важливу справу, вітаючись, прохаючи чогось чи в хвилину смерті.

Євреї вважали, що взагалі не треба промовляти імені Бога, однак така точка зору є помилковою. Церква, навпаки, прагне, щоб ми часто зверталися до Божого імені. За постійне звертання до св. імен Ісуса і Марії Церква встановила відпуст 25 днів; а хто протягом усього життя постійно звертався до цих імен, той у годину смерті досягає повного відпусту (Клим. XIII, 5. IX. 1759). Кожний побожний християнин схиляє голову стільки разів, скільки разів вимовить під час молитви ім'я Ісуса.

Ми повинні звертатися до Божого імені завжди, коли розпочинаємо якусь важливу справу, а насамперед вранці. "І все, що б ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім'я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через нього" (Кол. З, 17). Отже, перед кожною роботою говори: "В ім'я Боже" або "В ім'я Ісуса", або бодай перехрестися. Саме таким чином заслужиш благословення Божого і щастя у праці, а за кожну, навіть незначну справу — велику нагороду, бо Спаситель обіцяє, що віддячить навіть за чашу холодної води, подану ближньому від Його імені (Мар.9, 40). У християн віддавна існує звичай промовляти ім'я Боже вітаючись; саме цим вони і відрізнялися від іновірців, котрі, вітаючись, виявляли добрі бажання (напр., "Будь здоров!" "Вітаю тебе"), але не згадували при цьому імені Божого. Християнські привітання "Слава Ісусу Христу", "Щасти, Боже", "З Богом" є одночасно наче коротким виявленням віри. Протестантський поет Кльопшток розповідає, що його завжди глибоко зворушувало це католицьке привітання. Однак, не треба, вітаючись, промовляти ім'я Боже бездумно і легковажно. Людина не зобов'язана, вітаючись з невіруючим, вживати ім'я Боже. Ісус Христос говорив: "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свинями" (Мат. 7, 6). Сам Христос користувався часто вживаним серед народу привітанням: "Мир вам". Потребуючи чогось, ми повинні звертатися до імені Божого. Бог сам говорить: " І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш!" (Пс. 49,15). У хвилину смерті ми теж повинні звертатися до імені Ісуса. Найкраще говорити, як св. Стефан: "Господи Ісусе, прийми дух мій!" (Діян. Ап. 7, 58). Згадаймо також останні слова вмираючого Спасителя. Звертання до імені Ісуса у хвилину смерті є необхідним, щоб досягти передсмертного відпусту.

Ми повинні звертатися до імені Ісуса з особливою побожністю. Ми повинні розуміти, що це — наймогутніше ім'я, завдяки котрому можна всього досягнути. Все, про що лише будемо просити з іменем Ісуса, дасть нам Бог (Йоан 16, 23). З іменем Ісуса творили чудеса Апостоли і Святі. До кульгавого від народження говорить св. Петро на порозі храму: "В Ім'я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи!" (Діян. Ап. 3.). Звертаючись до імені Ісуса, вірні можуть виганяти чортів, як це проповідував Ісус Христос (Мар. 16, 17). Якщо звертаємося до імені Ісуса, Він бореться з нами проти диявола; тому втікають вороги, коли почують ім'я Ісуса Христа (св. Юст.). Ім'я Ісуса допомагає нам у будь-якій небезпеці; воно є своєрідним засобом боротьби з будь-яким злом усього (св. Вінк. Фер.). "І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спасителя" (Діян. Ап. 4, 12). Варто задуматися над словами, сказаними св. Бернардом: "Ім'я Ісус є для мене медом на вустах, приємним звуком у вухах і блаженством у серці!" Однак, невідомо, чи здатен побожно звернутися до того Імені той, хто живе у смертному гріху; бо "ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого" (І Кор. 12, 3).

Ми повинні віддавати велику шану всьому, що призначене для вшанування Бога, передусім слугам Божим, святим місцям і речам, релігійним обрядам і святим словам.

Ми повинні віддавати високу шану слугам Божим. Гарний приклад цьому дав нам Рудольф з Габсбургу. Одного разу він був на полюванні і зустрів священика, котрий ішов з Найсв. Тайнами до хворого. Рудольф відразу зліз із коня і віддав його священику, а сам пішов пішки. Пізніше цього коня не хотів забирати назад, а подарував його церкві. Той священик сказав йому тоді, що його чекають висока шана і велике щастя. Через 9 років після цієї зустрічі (1272 р.) німецькі князі, зібравшись у Франкфурті, проголосили Рудольфа королем. Ісус Христос вимагає шани для священиків, кажучи: "Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16).

Чи не знаєте, що шану, яку віддаєте священикові, віддаєте самому Богу? (св. Золот.). (Дивися про це ще в розділі про святі посвячення). Бог вимагає від нас поваги до святих місць і святих речей. На Мойсея, котрий наблизився до палаючого куща, крикнув: "Не наближайтеся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш — земля свята" (Вихід 3, 5). У Старому Завіті було строго заборонено торкатися Кивота Завіта (Числа 4,15). "Шануйте Мою святиню" (Левіт 26, 2). Не входи ніколи до Божого дому інакше, ніж ти входив би на небо; не говори і не роби там нічого, що б тобі нагадувало землю (св. Ніль).

"... домові твоєму личить святість" (Пс. 92, 5). Саме тому побожні християни охоче приносять пожертвування на відновлення або для оздоблення Божого дому, на відновлення статуй, які з часом втрачають свій первісний вигляд.

Ми повинні віддавати шану релігійним обрядом і з повагою ставитися до них. Св. Єлизавета, угорська королева, під час кожної Служби Божої знімала з голови корону і ніколи не одягала дорогоцінностей, ідучи до церкви. Деякі вірні мають гарний звичай стояти на колінах протягом усієї Служби Божої.

Шану святим словам віддаємо передусім тим, що встаємо під час читання Євангелія. До святих речей треба ставитися по-святому.

Ми найчастіше повинні славити Бога заради Його безмежної досконалості і доброти; передусім ми повинні це робити тоді, коли отримуємо від Бога різні блага. Три юнаки в палаючій печі почали співати величальні пісні, коли побачили, що Бог оберігає їх від вогню (Дан. 3). Товит почав славити Бога, як тільки прозрів (Тов. 11, 17). Згадаймо, як прославляла Бога Діва Марія, коли зустрілася з Єлизаветою; або оздоровлений Захарія (Лук.1). Говори й ти після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу" або "Слава Отцю і Сину і т.д." А якщо через недугу не можеш славити Бога вустами, то прославляй Його у своєму серці. Бог не потребує звуку твого слова; Він охочіше шукає серця і задовольняється волею (св. Авг.). "Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє — Його святе ім'я. Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його ніколи" (Пс. 102, 1-2). "Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене" (Пс. 33, 2). "Нехай ім'я Господнє буде благословенне віднині і повіки. Від сходу сонця до його заходу хвальне ім'я Господнє" (Пс. 112, 2-3). Якщо славимо Бога, — чинимо добро і заслуговуємо собі тим благословення Боже.

З пошани до Бога ми повинні остерігатися легковажного звертання до імені Божого і до інших святих імен.

Деякі люди люблять при будь-якій дрібниці бездумно кликати: "Боже", "Ісусе", "Ісусе, Маріє, Йосифе" і т.п. Треба відвикати від цього і звертати увагу іншим, котрі так легковажно зловживають ім'ям Божим. Легковажне звертання до імені Божого і до інших святих імен — це щонайменше легкий гріх. "...Той, хто клянеться ім'ям Господа постійно, чистим від гріха не залишиться" (Сир. 23, 10). "Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім'я марно" (Вихід 20, 7). Треба остерігатися, щоб не зловживати Божим ім'ям, котре гідне найвищої шани (св. Золот.). Євреї не мали сміливості (через забобони) промовляти ім'я Бога "Єгова" (Рим. Кат.); завжди називали Бога лише "Господом".

Ми повинні остерігатися прокльонів (бажання Божого прокляття якійсь особі або речі).

Прокляття Бога — це нещастя тимчасове і вічне; це антипод Божого благословення. Прокльонів треба остерігатися, як вогню. З уст християнина повинно звучати лише благословення (І Петро 3, 9).

Бог часто карає того, хто проклинає, не раз прокляття здійснюється.

Св. Августин розповідає про матір, яка прокляла своїх синів, котрі її били. Сини відразу захворіли і пішли блукати по світу. Двоє з них прийшли нарешті до міста Гіппо у Північній Африці, де св. Августин був єпископом і тут були оздоровлені біля мощів св. Стефана. Не один оре і сіє з прокльоном на вустах; отже, справедливо, якщо його Бог покарає неврожаєм. Інший проклинає свою худобу; не дивно, що вона відтак марніє або й гине. Ось як Бог вислуховує прокльони: "Любив прокляття: хай же спаде на нього!" (Пс. 108, 18).

Погана звичка вживати прокльони наражає людину на небезпеку втратити спасіння.

Проклін — це гріх пекла, який не лише заслуговує пекла, але і в пеклі знайде своє продовження (Прунер.). Диявол проклинає і богохульствує, але як дух, він ще зберіг деяку шану й острах перед Богом; коли чує ім'я Ісуса, дрижить і зникає. Зате людина має сміливість промовляти без належної шани імена "Ісус", "Бог". Така розмова у деякій мірі гірша від розмови диявола (св. Григ. Наз.). Злоречиві загинуть (Пс. 36, 22). Злоречиві не досягнуть Царства Божого (І Кор. 6, 10). Треба з належною повагою ставитися до осіб, котрі посвячені Богу, до святих місць, речей, обрядів і слів.

Зневажання священиків стосується самого Бога, бо Ісус Христос говорить: а... хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16). Хто ображає священика або зневажає його, той зневажає Бога і заслуговує такого самого покарання, як євреї, котрі ображали і зневажали Сина Божого (Марія Лят.).

Ображаємо Бога і тоді, коли непристойно поводимося в церкві: розмовляємо, сміємося, розглядаємося і т.п. Не годиться в церкві плювати, особливо біля вівтаря або біля сповідальниць, де люди найчастіше стають на коліна. Про тих, котрі ведуть себе непристойно в церкві, св. Амвросій говорить: "Приходять до церкви з малими гріхами, а вертаються додому з великими". Непристойна поведінка у храмі ображає Бога найбільше. Ми теж дуже боляче реагуємо на образу, заподіяну нам у нашому власному домі. Не дивно, що й Спаситель, лагідний і добрий, розгнівався на купців у храмі і вигнав їх, кажучи: "Дім мій домом молитви буде зватись, — ви ж чините з нього печеру розбійників" (Мат. 21, 13). Того, хто зневажає Божий храм, Бог занапастить (І Кор. З, 17). Ту саму шану, яку віддаємо святим місцям, ми повинні віддавати і святим речам. Гріх чинить той, хто заважає виконанню релігійних обрядів чи висміює їх. Такі вчинки карає і світська влада як образу релігії. Вартий покарання також звичай уживати святі слова жартома. Ще Тридентський Собор застерігав, щоб не зловживати святими словами.

Святотатство

Святотатством грішить той, хто зі зневагою ставиться до речей, які призначені для Бога. Здійснив святотатство вавилонський цар Балтазар, наказавши у нетверезому стані принести до столу святий посуд і користуючись ним (цей посуд було викрадено з єрусалимського храму, а призначений він був для вшанування правдивого Бога) (Дан. 5). Святотатствуе також той, хто недостойно приймає Св. Тайни, хто грабує церковне майно, краде в церкві і т.п.

Богохульство

Богохульством грішить той, хто зневажає Бога, Його Святих або речі, призначені для вшанування Бога (св. Тома з Акв.).

Богохульством грішить той, хто говорить про Бога з презирством, а також той, хто річ, властиву Богу, приписує якійсь істоті (св. Бонав.). Так згрішили ті, котрі слухали розмови Ірода Аґріпи і говорили" "Це голос Бога, не людини" (Діян. Ап. 12, 22). Частими були випадки богохульства серед євреїв; тому нарікає Бог вустами пророка Ісайї: "... безнастанно, щоденно скверниться моє ім'я" (Іс. 52, 5). Богохульствує також той, хто висміює Святих. Хваліть Господа в святих Його (Пс. 150, 1). Саме тому і зневаження Святих є зневаженням Бога (св. Тома з Акв.).

Богохульство — один з найтяжчих гріхів. Це гріх, притаманний лише дияволам і осудженим (св. Тома з Акв.). Як Св. Дух промовляє вустами добрих, так диявол — вустами богохульників (св. Бернардин). — Богохульник гірший від пса, бо пес не кусає свого пана, від котрого зазнав багато добра, хоча пан навіть б'є його. Богохульник безчестить язиком Бога, від котрого отримав стільки благ; і не зважає на те, що Бог, навіщаючи його, прагне для нього лише добра (св. Берн.). — В порівнянні з богохульством всі інші гріхи здаються дрібними (св. Єр.). Богохульствуючи, грішимо власне проти самого Бога, а не проти Його подоби. "Богохульник відкрив свої вуста проти Всевишнього" (св. Єр.). Богохульство — це найбільша образа маєстату, бо зневажає Царя царів. Всі інші гріхи беруть свій початок або в людському безсиллі, або в несвідомості; але богохульство походить із злоби серця (св. Берн.). У євреїв за богохульство карали смертю (св. Тома з Акв.). Богохульство — це смертний гріх.

Бог тяжко карає богохульство ще тут, на землі, а після смерті чекає богохульника вічний осуд.

"... з Богом жартувати не можна" (Гал. 6, 7). Асирійський цар Сеннахериб ганьбив Бога, коли боровся проти ізраїльтян, тому і втратив біля 200 000 солдат, а, повернувшись додому, загинув від рук власних синів, які замордували його у храмі. Один ізраїльтянин ганьбив Бога у пустелі. Мойсей наказав його ув'язнити і спитав Господа, що повинен з ним вчинити. Бог сказав, що увесь народ повинен його укаменувати (Левіт 24, 14). Ісус Христос говорить, що хто зневажає ближнього, той заслуговує пекельного вогню (Мат. 5, 22); чого ж заслуговує той, хто зневажає свого Бога?! Хто зневажає свого батька і матір, той заслуговує смерті (Вихід 21, 17). Таким був закон Старого Завіту в ті часи, коли люди ще не пізнали Бога так досконало, як сьогодні. Які ж страждання чекають на того, хто досконало володіє знаннями про Бога, і зневажає не батька і матір, а самого Бога і Господа! (св. Золот.). Всі будуть засуджені, хто Тебе зневажав би (Тов. 31, 16). — В багатьох країнах суд карає за богохульство в'язницею. Французький король св. Людвик IX оголосив у своїй країні закон, згідно з яким кожному богохульнику слід припікати вуста розпеченим залізом. Перший раз цей закон був застосований щодо одного багатого міщанина з Парижа. Це призвело до прекрасних наслідків — ніхто більше не насмілювався богохульствувати.

Святокупство

Святокупством або симонією грішить той, хто продає духовні речі за гроші.

Слово "симонія" походить від імені Симона-чародія, котрий, знаючи, що Апостоли уділяють Св. Духа, покладаючи руки на голови вірних, пожертвував їм (Апостолам) велику суму грошей, промовляючи; "Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, прийняв Святого Духа" (Діян. Ап. 8, 19). В середні віки симонією грішили досить часто. Увійшло у звичай віддавати приходи і єпископства тим, хто дорожче за них заплатить. Проти цього виступив папа Григорій VII. Святокупством грішить той, хто жертвує гроші священикові за розгрішення, хто продає мощі або бере більшу суму за посвячені хрести, ніж за звичайні. Хто грішить святокупством, на того чекає прокляття (Пій IX, 12 жовтня 1869). Саме таких людей стосуються слова св. Петра: "Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий..." (Діян. Ап. 8, 20). Той, хто хоче купити Св. Духа, втрачає Його (св. Петро Дам.). Однак не вважаємо симонією те, що ми даємо гроші на Службу Божу, тому що це наче милостиня, яку даємо іншому з проханням про молитву. Сплата треб за виконання священицьких дійств також не є симонією, бо це не є плата суто за літургічні дії, а лише внесок за працю на утримання священика. Якщо би це була симонія, то св. Павло не написав би: "...ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника... Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити" (І Кор. 9, 13-14).

Щоб перепросити Господа Бога за богохульство і за неповагу, потрібно вшановувати св. Обличчя Ісуса.

Відомо, що коли Спаситель ніс хрест на Голгофу, Вероніка стерла хусткою піт із Його обличчя, і на тій хустці залишився Його образ. Хворий римський імператор Тиверій наказав привезти ту хустку до Риму і одужав (Кат. Еммеріх.). Вероніка вручила хустку св. Климентієві, котрий допомагав св. Петру, і котрий пізніше став Папою. Так потрапила та хустка до церкви св. Петра, де зберігається по сьогоднішній день (На Різдво Христове у 1849 р. її було виставлено для огляду, і сталося чудо — протягом трьох годин хустка сяяла надзвичайним блиском). На хустці і сьогодні можна чітко розпізнати риси обличчя Спасителя. Нещодавно були зроблені відбитки з хустки Вероніки (раніше не дозволяли цього робити Папи) і їм також почали віддавати шану. Чи подобається Господу Богу таке вшанування, бачимо на прикладах чудес. В іспанському місті Аліканте під час посухи 1849 р. учасники багатолюдної процесії несли образ, на якому було відбито Святе Обличчя. Раптом всі побачили, як з правого ока образу скотилася сльоза, чистіша від кришталю, а під час проповіді, яка відбулася пізніше, побачили на хмарах два чудесні образи св. Обличчя, і відразу після цього випав дощ. У Франції, в Турі, з 1861 р. знаходився образ Обличчя Ісуса Христа, перед котрим відбулося багато чудесних зцілень. З ініціативи побожного Діпонта (+1876) тут виникло Братство св. Обличчя Ісуса Христа, метою якого було перепрошувати Бога за гріхи богохульства. Це Братство Лев XIII 9 вересня 1885 р. підніс до рангу Архібратства, якому підпорядковані всі інші подібні Братства. Наскільки приємне Господу Богу таке богослужіння, можемо дізнатися із слів Ісуса Христа, сказаних до св. Гертруди: "Шанувальники образу Мого Обличчя будуть осяяні блиском Мого Божества до самого дна душі". А до сестри від св. Петра у 1845 р. Спаситель говорить: "Чим більше будете намагатися відновити Моє Обличчя, осквернене богохульниками, тим краще відновлю ваше обличчя, заплямлене гріхом, щоб стало гарним, як під час Хрещення".