Франц Шпіраго

Католицький народний катехизм

Переклад о. Ярослава Левицького
Друкується за виданням 1913 р.
epub mobi

Перша Заповідь Божа

На горі Синай Бог сказав: "Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене" (Вихід 20, 3), а це значить: "Лише Мене повинен шанувати як справжнього Бога, а не вшановувати чужих богів" (Рим. Кат.). У першій заповіді Бог бажає від нас внутрішнього і зовнішнього вшанування (св. Альф.). Цю заповідь має на увазі Ісус Христос, коли говорить до диявола: "Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4, 10).

У першій заповіді Божій Бог нам наказує, щоб ми Його вшановували, і забороняє будь-яке ідолопоклонство і фальшиве шанування Бога.

Вшанування Бога

Ми поважаємо і шануємо звичайно таких людей, котрі чимось перевершують нас, — чи то силою, чи досвідом, чи знанням і т. п. Поважаємо правителів, старців, вчених мужів і т.д. Чим вище хто стоїть над нами, тим більшою буде наша повага, наша шана до нього. Бог є найвеличнішим від усіх, а ми — нічим порівняно з Ним, отже, Йому належить наша найбільша і незрівнянна повага. Таку повагу називаємо "величанням" або "поклонінням".

Ми повинні возвеличувати Бога, бо Бог є найвеличнішим серед усіх нас і серед усіх істот, а також тому, що ми і всі істоти повністю залежимо від Нього, як від нашого Творця.

Зупинімося дещо на розважаннях про безмежну велич Бога. Поміркуймо спочатку про Його всемогутністю, котра так гарно виявляється в зоряному небі: "Небеса оповідають славу Божу, славу і діло рук Його проголошує твердь небесна" (Пс. 19, 2). Поміркуймо про Божу вічність: "... один день перед Богом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день" (II Петро 3, 8). Поміркуймо про мудрість Його, про те, як чудово Він усе у всесвіті впорядкував, що навіть зло перетворює у добро. "О глибино багатства, мудрости і знання Божого!

Які незбагненні його постанови і недослідимі Його дороги" (Рим. 11, 33). Оцінімо Його батьківську турботу, котра не обминає навіть найдрібнішого створіння. Про Своє народження Бог сповіщає, пастухам і поганам, вбогу дівчину обирає Собі матір'ю, простих рибалок — Апостолами, убогим наказує проповідувати Євангеліє і т. д. "Хто, як Господь, Бог наш, що возсідає на престолі, що дивиться униз, на небо і на землю?" (Пс. 113, 5). Яка ж безмежна прірва відділяє нас від Бога! "Любимо Бога, бо пізнаємо Його, а возвеличуємо, бо не розуміємо Його" (св. Григ. Наз.). Ми всі повністю залежимо від Бога як нашого Творця, "... бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо" (Рим. 14, 8). Ми є власністю Бога. Від Нього маємо тіло, силу нашої душі, наше Існування, Він урятував нас від вічної смерті. Якщо би хтось віддав тобі втрачені руки, очі, ноги, чи не був би ти вдячним його слугою до самої смерті? А ось Бог дав тобі не лише руки, очі і ноги, але й усі можливі блага тілесні і душевні. Тому справедливо, що ми повинні Йому служити і возвеличувати Його (св. Франц. з А.). Величання Бога — це дорогоцінна мазь, котра приготована з розважання над Божими добродійствами (св. Берн.). Треба також зважити на те, що ми зовсім не могли б існувати без допомоги Бога. Відбере в нас Бог їжу, — ми загинемо; забере в нас життя — ми помремо; дасть чортові більшу владу над нами, то скоїмо тяжкі гріхи. Те саме можна сказати і про всі інші створіння, — і вони повністю залежні від свого Господа і Творця. "Достойний ти, Господи й Боже наш, прийняти славу і честь, і силу, бо Ти створив усе, і волею Твоєю воно існує і створено" (Одкр. 4, 11). "Ходіть, поклонімося, і ниць припадім; припадімо на коліна перед Господом, творцем нашимі Бо Він наш Бог, і ми народ Його пасовиська і Його руки отара" (Пс. 95, 6-7).

Возвеличувати Бога — значить визнавати Його Володарем всесвіту і виявляти повну залежність від Нього.

Ще бойовий клич Архангела Михаїла "Хто яко Бог?" був виразом вшанування Бога. Бог не є залежним від жодної істоти, а кожне створіння залежить від Нього, хто це визнає, — вже вшановує Бога. "Шанувати Бога — значить визнавати не свою мізерність, але силу Бога" (М. Лят.). Хто шанує Бога, той може говорити за Давидом: "...вік мій — немовби ніщо перед тобою" (Пс. 39, 6), Пошана Бога виявляється передусім у внутрішній покорі перед Богом, а відтак зовнішніми проявами (св. Тома з Акв.). Людину, котра по-справжньому вшановує Бога, називаємо побожною.

Внутрішньо вшановуємо Бога через віру, надію і любов.

Якщо віримо всім висловлюванням найправдивішого Бога, то шануємо Його як найвищу Правду. Якщо надіємося на всемогутнього і найкращого Бога — творця всього доброго, то шануємо Його як джерело усіх благ. Якщо любимо Бога і лише Його бажаємо, то обожнюємо Його як нашу найвищу мету. Належне пізнання Бога є найкращим свідченням початку поваги до Бога (св. Авг.); тому що неможливо пізнати Бога і не вшановувати його. "А якщо хто знає всемогутність Бога і Його готовність робити добро, чи ж може не надіятися на Бога?" (Рим. Кат.). Чи міг би не любити Бога той, хто знає, скількома добродійствами він завдячує Богові? "Чи може будь-яке створіння пізнати Бога і не любити Його?" (Св. Тома Віль). А за любов'ю обов'язково йде пошана та величання, "бо ми шануємо те, що любимо" (св. Авг.). Між любов'ю до Бога і побожністю (величанням Бога) немає ніякої різниці, як між вогнем і полум'ям (св. Франц. Сал.). Вшанування Бога складається з трьох частин: віри, надії, любові (св. Берн.). Бога потрібно шанувати вірою, надією та любов'ю (св. Авг.). Зовнішнє служіння Богові є нічим іншим, як лише вираженням віри, надії та любові.

Внутрішню пошану проявляємо зовні тим, що даємо пожертвування, приймаємо св. Тайни, молимося, стаємо на коліна, б'ємо поклони, складаємо руки в молитві, б'ємося в груди і т. п.

Пожертва перевершує всі інші прояви пошани, як сонце перевершує зірки, тому що пожертва єднається із зреченням. Пожертва — це віддання чи знищення видимого дару Божого, щоб таким чином возвеличити Бога, найвищого Господа. Пожертвою заявляємо, що Бог є нашим найвищим добром і нашим щастям, що ми готові віддати заради Нього усе майно і життя, словом, все, що лише маємо найдорожчого; коли ж знищуємо жертовний дар, визнаємо зазначуємо, що Бог є найвищим Господом світу і що перед Ним ми всі є нічим.

Порівняно з пожертвою всі інші зовнішні вшанування є лише тінню, тому що пожертвою визнаємо нашу підпорядкованість Богу не лише словом (як при усній молитві), не лише знаком (коли стаємо на коліна, або б'ємо себе в груди), але ділом. Приймання Св. Тайн — це дійства, встановлені Ісусом Христом; вони сприяють нашому освяченню.

Приймаючи св. Тайни, виражаємо нашу залежність від Бога. Коли стаємо на коліна або б'ємо поклони (як це робив Ісус Христос на Оливній горі), засвідчуємо, що перед Богом ми є маленькими; складанням рук визнаємо, що ми зв'язані або безсиллі самі по собі; коли б'ємо себе в груди (як митар у храмі), засвідчуємо, що ми заслуговуємо биття, тобто покарання. Знімання головного убору означає свободу в служінні Богу. І, навпаки, покрита голова (як це прийнято у євреїв) є знаком підкорення закону (І Кор. 11, 4-10).

Ми повинні віддавати Богу зовнішню пошану тому, що й тіло повинно Бога возвеличувати, а також тому, що зовнішня пошана примножує у нас внутрішню пошану; і, нарешті, тому, що зовнішня пошана відповідає потребам нашої людської природи.

Як душа, так і тіло — це справа Бога, тому одне й друге повинні віддавати шану Богові і коритись Йому. — "Всезнаючому не потрібні зовнішні прояви" (складання рук, ставання на коліна і т.д.), бо ж Йому добре відомі наміри того, хто молиться; ці знаки, однак, є важливі для людини тому, що розпалюють скриті порухи серця і зумовлюють зростання внутрішньої пошани" (св. Авг.). Зовнішня пошана наче кора внутрішньої пошани. Дерево, позбавлене кори, гине; подібно гине в нашому серці почуття пошани, якщо не проявляємо його зовні. Це закладено в людській природі, — те, що відчуваємо в душі, проявляється і назовні; тому у кожної людини почуття втіхи, гніву, суму і т.д., проявляється у виразі обличчя. Те саме стосується і почуття пошани до Бога. Якщо в якомусь будинку виникне пожежа, то вона виявиться полум'я, або бодай димом; так само й вогонь пошани до Бога, котрий горить в серці людини, повинен проявитися і назовні. Людина змушена була б піти наперекір своїй природі, якщо 6 хотіла вшанування Бога обмежити виключно своїми думками і почуттями. Тому, що зовнішні обряди під час молитв є лише засобом для досягнення мети (засобом для примноження внутрішньої побожності), можна їх і пропустити, якщо б перешкоджали внутрішній пошані. Якщо, напр., хтось змучений, тоді може молитися й сидячи. Можна також молитися стоячи або ходячи, якщо знаємо з досвіду, що так побожніше молимося. "Не мучся довгим стоянням на колінах, бо не зможеш зосередитися. Вистачає, коли духом стоїш на колінах перед Богом із належною побожністю" (св. Тер.).

Якщо людина вшановує Господа Бога ззовні, то повинна при тому завжди пробудити в собі відповідне внутрішнє почуття.

Хто падає на коліна, складає руки, б'ється в груди і т. п., а не думає при цьому про Бога, той є лицеміром, бо виявляє назовні те, чого не відчуває всередині. А скільки ж людей не раз виконують згадані релігійні обряди зовсім без думки, лише за звичкою! Так не повинно бути! Це ж не буденні вітання на вулиці, коли люди говорять один одному: Добрий день, добрий вечір, моє шанування і т.п., а не раз і не думають навіть про те, що говорять. Обряди, яких ми дотримуємося, щоб ушановувати Бога, повинні бути відображенням і виявом того, що відчуваємо в серці. Недарма говорить Ісус Христос до самарянки: "Бог-Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися"(Йоан 4,24), тобто зовнішній вияв поваги до Бога спочатку повинен зародитися у нашому серці (дусі) і повинен повністю відповідати почуттю внутрішньої пошани (опиратися на правду). "Не виявляй ніколи побожності, якої не маєш, і навіть ту, яку маєш, можеш приховати" (св. Тер.). Дехто з грішників любить демонструвати свою ніби-то повагу до Бога, щоб таким чином показати себе перед людьми у кращому світлі і скрити своє грішне життя. Але це все одно, що жувати пахучі цукерки, щоб скрити неприємний запах від зуба, який псується. У давніх єгиптян був звичай бальзамувати тіла померлих, щоб запобігти їх розкладу і позбавити неприємного запаху. Диявол чинить так само з грішником, щоб скрити неприємний запах гріха. Він бальзамує тіло пахощами різних показних доброчесностей, щоб не кожний зауважив, що воно мертве (Вен.). Таких показних "святих", — лицемірів найкраще можна розпізнати по тому, що вони не мають любові до ближнього і намагаються постійно звертати на себе увагу. Найчастіше вони моляться у публічних місцях, сильно б'ють себе у груди, завертають очима, зітхають, як ковальські міхи. Вони належать до багатьох церковних товариств, вважають занедбання сповіді у призначений час сповіді злочином (однак можуть скрити під час сповіді тяжкі гріхи), щораз звертаються до Божого імені і т. п. Але, разом з тим, з кожним живуть у незгоді і вороже ставляться один до одного, постійно обмовляють ближніх, не дають милостині, заздрять іншим у найдрібніших речах. "Лицеміри — це жалюгідні мученики диявола" (св. Верн.). Показна побожність таких лицемірів не є довготривалою, тому що не випливає з внутрішнього вшанування Бога. "Небесні тіла, комети і планети дуже схожі між собою; однак комети зникають безслідно, а планети ж існують і блищать. Подібна ситуація і у випадку щодо справжньої побожності і лицемірства" (св. Франц Сал.)- Лицеміри жартують собі з релігії і відвертають не одну людину доброї волі від виконання релігійних обрядів, за що не мине їх заслужена кара.

Віддаючи Господу Богу зовнішню шану, ми повинні уникати будь-якого надміру у виявленні своїх почуттів, а також пам'ятати про сумлінне виконання своїх безпосередніх обов'язків.

Вшанування Бога повинно бути вільним від усякого перебільшення. "Справжня побожність проявляється не у звішуванні голови, не в удаваній печалі, не у посоловілому обличчі і т. п., ні, — справжня побожність має в собі радість" (Зайлер.). Людина помиляється, якщо вважає, що лише тоді буде вшановувати Бога, коли буде дотримуватися багатьох релігійних обрядів. Коротка молитовка, проказана сто разів щиро, від серця, не раз вартує більше, ніж сто різних молитов (св. Франц Сал.). Якщо хтось ушановує Господа Бога, повинен пам'ятати про те, щоб не занедбувати своїх обов'язків. Людина вшановує Господа Бога найкраще тоді, коли сумлінно виконує свої обов'язки. "Хто ревно і з любов'ю до Бога виконує свої обов'язки, той є по-справжньому побожною людиною" (св. Франц. Сал.).

Божу пошану можемо віддавати лише самому Богу, бо лише Він є найвищим Володарем неба і землі.

Тому говорить Ісус Христос дияволу, котрий Його спокушав: "Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся, і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4,10). Я образив би знаменитого мужа, якщо б відвернувся від нього і зайнявся б іншою людиною, не такою знаменитою. Так само було б образою Божою, якщо б людина усі свої думки звертала на якесь створіння, а Пана Бога зневажала. Однак потрібно шанувати і створіння, поскільки вони є відображенням Божої досконалості. Таке вшанування не є уславленням; воно має свій початок у Богові і до Нього відноситься. Тому й вшанування Святих дозволене та й наказане Церквою.

Ідолопоклонство

Кожна людина відчуває свою залежність від якогось найвищого єства і відчуває внутрішню потребу вшановувати це найвище єство.

Отже, хто не пізнає і не вшановує справжнього Бога, той змушений спрямувати свою пошану на якесь створіння, тобто стати ідолопоклонником. Хто не хоче вшановувати Бога об'явленим Ним і приписаним Церквою способом, той буде Його вшановувати, але нерозумним способом. Вшанування Бога випливає з віри; отже, яка віра в людини, така й її пошана до Бога. Якщо віра фальшива, то фальшивою буде й пошана, яка віддається Богові.

Ідолопоклонство проявляється тоді, коли Божа пошана віддається якомусь створінню, напр., сонцю, вогню, тваринам, ідолам і т. п.

Євреї неодноразово відступали від віри в справжнього Бога і захоплювалися ідолопоклонством. Знаємо, що у пустелі вшановували золоте теля (Вихід 32), що відтак вшановували ідола Навуходоносора (Дан. 3). Знаємо, що солдати Юди Макавея полягли в боротьбі за те, що мали при собі речі, пов'язані з поганськими жертвами. За полеглих наказав Юда принести щедрі жертви, аби перепросити Бога (II Мак. 12, 40). Християни також захоплювалися ідолопоклонством, передусім у час великих переслідувань, коли не один приносив жертви божкам зі страху перед муками. Французи стали ідолопоклонниками під час французької революції, коли в церкві вшановували смертну жінку, називаючи її богинею розуму (10. ХІ.1793р.).

Ідолопоклонство існує серед іновірців і сьогодні.

Іновірці "проміняли славу нетлінного Бога на подобу, що зображає тлінну людину, птахів, чотириногих і гадів" (Рим. 1, 23). Народи Азії, над якими сяйво небесних тіл сильніше, ніж над нами, вважали божками сонце, місяць і зірки, а також вогонь як джерело світла, вітер і воду (Прем. 13, 2). Єгиптяни шанували переважно тварин, як домашніх, так і диких, напр. котів, крокодилів; образам тих звірят також віддавали Божу пошану. Римляни і греки вшановували переважно ідолів і образи божищ. І що іновірці внаслідок ідолопоклонства грішили, то це було лише справедливою карою їм за те, що відмовилися від правдивого Бога (Рим. 1, 28). Вони уявляли собі своїх богів грішниками, навіть опікунами гріха. Так, напр., вважали бога Меркурія опікуном злодіїв та брехунів, Вакха — опікуном пияків. Вони вважали, що, здійснюючи подібні гріхи, роблять своїм богам послугу. Апостол називає ідолопоклонників спільниками диявола (І Кор. 10, 20), бо диявол був душею усього ідолопоклонства. Він вселявся в ідолів, а не раз і промовляв їхніми вустами. Давид говорить, що всі нехристиянські боги є дияволами (Пс. 95, 5). Як же ж ми повинні дякувати Панові Богу за те, що просвітив нас світлом Євангелія! Цю вдячність виявляємо тоді, коли встаємо під час читання Євангелія на Службі Божій. Церква ретельно працює над тим, щоб навернути іновірців, посилаючи з цією метою місіонерів, які незважаючи на небезпеку, навертають іновірців до правдивої віри. Обов'язком кожного християнина-католика є допомога місіонерам у першу чергу молитвою та милостинею.

Ідолопоклонством грішить також той, хто душею і тілом віддається якійсь створеній речі.

Такими ідолопоклонниками є насамперед скнари (Єф. 5, 5); бо всі свої бажання і прагнення, усе своє життя і здоров'я приносять у жертву зажерливості, користолюбству, тимчасовим благам. Скупість — це ідолопоклонство (Кол. З, 5).

Такими ідолопоклонниками є люди скупі, горді, нечисті, непомірковані і т. п.

Богом кожного є те, чого він бажає і що шанує (св. Авг.). Богом скупих є гроші (Ос. 8, 4). Богом гордих є почесті, богом непоміркованого — черево (Фил. З, 19), богом нечистих — тіло (І Кор. 6, 15). Зажерливість, гордість і розпуста — це потрійний бог дітей світу (Мег.). Ідолопоклонниками є також батьки, котрі надто люблять своїх дітей (Прем. 14, 15).

Ідолопоклонство — це злочин проти величі Бога.

Ідолопоклонство — гріх, найтяжчий з усіх гріхів (св. Тома з Акв.). У євреїв ідолопоклонство каралося смертю (Вихід 22, 20). За Божим наказом загинуло одного разу 23.000 євреїв, котрі згрішили ідолопоклонством (Вихід 32, 28). Ідолопоклонство — це найтяжчий злочин на землі (Терт.), це перша і найбільша провина (св. Григ. Наз.). Хто поринає в ідолопоклонство, той накликає на себе прокляття Бога (Второзак. 27, 15), тобто, потрапляє в біду. Бачимо це на прикладі народів — нехристиян; деякі з них упали так низько, що займаються людоїдством. Ідолопоклонники, нечисті, скупі люди, пияки і т. д. не потраплять до Царства небесного (І Кор. 6, 10).

Фальшиве вшанування Бога

Фальшивим вшануванням Бога є забобони, ворожба, спіритизм і чародійство.

Забобон — це фальшиве наслідування справжньої побожності (Соб. Трид. 22). Забобон — це фальшиве релігійне переконання, яке спонукає нас покладати надію на певні благі і часто навіть небезпечні дії; або відлякує нас (фальшиве релігійне переконання) від звичайних речей, наділяючи їх надприродною СИЛОЮ. Якщо людина хоче пізнати, чи певна дія забобонна, чи ні, воно повинна подумати над тим, чи та дія може мати наслідки (допомогти нам або пошкодити) сама по собі, чи наказу Бога. Коли ж дія не може мати наслідків ні сама по собі, ні з наказу Бога, тоді людина грішить забобоном, якщо віддається тій дії. Напр., якщо хтось носить із собою якесь зілля, переконаний в тому, що вона врятує його від небезпеки або обдарує достатком, то він грішить забобоном, тому що те зілля не має такої сили ні за своєю природою, ні за наказом Божим. Забобоном є також віра в те, що голос сови здатний спричинити смерть, або якщо заєць пережене фіру, то станеться нещастя; голос сови не має за своєю природою жодної сили, щоб когось умертвити, так само і заєць не має такої сили, щоб перевернути фіру. Було б забобоном також вважати, що коли краще покропиш свяченою водою якусь річ, або коли її посвятити сім разів, то вона набере більшої сили. Забобоном є також віра в так званий "Божий лист", який часто поширюють між людьми. Він не має ніякої церковної ваги, а написала його світська людина, котрій вдалося велику кількість людей ввести в оману і т.д. Однак, не вважається забобоном, якщо людина заздалегідь за певними ознаками передбачає дощ або вітер. Якщо кури піють, кажемо, що буде дощ. Чому? Тому що на організм цих птахів впливає повітря, як впливає воно на людину, хвору ревматизмом, котра відчуває сильніший біль напередодні дощу. Не можна вважати також забобоном і те, якщо по сонцю або по місяцю розпізнають якусь зміну, тому що це також робиться на основі певних ознак і т. д., і т.п. Забобон бере свій початок у поганстві. Римляни, напр., взнавали волю богів із нутрощів убитих жертовних тварин. Греки досліджували своє майбутнє таким чином. Вибрана жриця воссідала на золотому триножнику, котрий стояв над тріщиною в землі, звідки виходили випари. Запаморочена тими випарами, жриця впадала в стан несвідомості і видавала з себе напівзрозумілі слова, які жреці записували і оголошували як пророцтво. Є нерозумні люди, котрі говорять, що Церква поширює забобони. Це очевидна неправда; Церква, навпаки, на кожному кроці намагається поборювати забобони. Скільки ж давніх забобонних звичаїв зникло з виникненням християнства! Деякі посилаються на різні забобонні, ніби-то чудесні речі (листи з неба і т. д.), розповсюджені серед простонароддя; та не раз доведено, що авторами і пропагандистами таких речей є якраз вороги Церкви, котрі хочуть у такий спосіб висміяти нашу релігію. Смішно було б говорити, що самі священики поширюють між людьми такі речі, котрі применшують роль релігії та Церкви. Цікаво, що забобони зустрічаємо передусім серед таких людей, котрі не вірять не визнають релігії. Безвір'я і забобон завжди йдуть у парі.

Про сни

Чи грішить забобоном той, хто вірить у сни? Передусім треба знати, що сни можуть бути троякого роду: або від Господа Бога, або від диявола, або від самої людини. Про те, що сон може бути від Господа Бога, свідчить св. Письмо. Згадаймо сон Йосифа Єгипетського, сон фараона, Навуходоносора, св. Йосифа Обручника, Пречистої Діви Марії. Бог є найвищим Володарем, тому може проголошувати свою волю, як Йому подобається, отже, також і через сон; однак, з другого боку, було б зарозумілістю робити висновок, що і нам Господь Бог уділить такої ласки. Коли Господь Бог відвідує людину у сні, то людина відчуває, що це сон від Господа Бога. Коли Господь Бог через Ангела оголосив св. Йосифові, щоб він із Матір'ю Божою та з Дитятком Ісусом утікав до Єгипту, св. Йосиф без жодного сумніву прислухався до того наказу. Не говорив собі, що це був лише сон, що це, можливо, неправда, але відразу прислухався до цього Божого голосу. Однак, можуть бути і випадки, коли людина не зовсім упевнена, що це сон від Господа Бога. Як у такому випадку чинити? Тут треба брати до уваги наступне: чи гідне Господа те, що сниться; чи спонукає людину до того, щоб вона творила добро; чи душа після такого сну спокійна й охоча до побожних справ. Якщо так дійсно є, то людина повинна йти за тим сном. Коли сниться, напр., щоб людина висповідалась, щоб звільнилася від гріха, або сниться Матір Божа чи Ісус Христос, — це все заохочує до добрих справ, до любові до Господа Бога; такий сон людина повинна прийняти і чинити так, як було сказано у сні. Якщо ж людині сниться беззмістовний, марний, грішний сон, або такий, котрий спонукає до зла і приносить неспокій, таким сном треба знехтувати і забути про нього. Сон може бути також від диявола. Диявол намагається спокусити і покликати до гріха людину і під час сну. Він може впливати на фантазію людей, а також на їхні думки з метою спокусити. Тому, коли людина прокинеться, повинна знехтувати таким сном, а не розтлумачувати його, а тим більше за ним іти. Сон може походити також від самої людини. Звичайно, сни — це наче темне, заплутане віддзер-калення наших почуттів, нахилів, думок, занять або наших намірів. Такі сни, хоч вони були б не знати якими, не мають найменшої сили, щоб життя людини зробити щасливим або нещасливим; проте не можна на таких снах ворожити, щоб пророкувати, тому що хто так чинить, — грішить забобоном. Отже, забобон — коли людина думає, що з родини хтось помре, якщо сниться полотно, хоругви, корови, чи що зуб випав, що вікно випало; чи якщо сняться бджоли, то буде вогонь; або якесь нещастя, якщо сниться священик; або якесь щастя, якщо сниться диявол і т.д. і т.д. Чи вважалося б це Божою святістю, якщо б Господь Бог бавився з людьми такими дурницями? Такі сни не мають сили, щоб впливати на майбутнє життя людини ні за своєю природою, ні з наказу Бога. Буває, не один говорить, що снам треба вірити, бо вони збуваються. Скільки було таких випадків, коли про когось говорять, а він у той момент приходить. Чи те, що про нього йшла мова, притягнуло його? Ні, це чистий випадок. Так само, коли щось сниться, якраз так і стається — чи причиною цього був сон? Ні, так вже мало бути. Забобоном є також гра в лотерею на основі снів, тому що і в цьому випадку сон не може передбачити, які цифри виграють. А якщо виграють ті самі цифри, котрі приснилися, то це також лише випадковість, а, можливо, втручання в цю справу злого духа з тією метою, щоб привести людину до загибелі. Якщо людина не вірить у сни, не ворожить собі на снах, може про них думати (хіба би сон був сам по собі грішний), може також і другим розповідати.

Наслідком забобонів були у середні віки так звані процеси чарівниць.

Тридцятилітня війна, котра почалася у 1618р., принесла зі собою у Німеччину страшні злидні і нестатки. Багато хто приписував ці нещастя покаранню небесному, інші вбачали причину нещастя в окремих особах, котрі ніби-то були в союзі з дияволом і зуміли накликати на людей різні біди: війну, хвороби, вогонь, повінь, неврожай і т.д. Таких осіб називали чарівницями. Світська влада чинила нерозважливо, тому що скрізь направляла спе-ціальних "інквізиторів" (слідчих суддів), котрі повинні були стежити за особами, підозрюваними в чародійстві. Підозрювали в першу чергу побожних людей, які мали ворогів, і ті вороги хотіли їх позбутися. Підозрілого викликали до інквізитора і тут чекала на нього неминуча загибель. Якщо людина намагалася виправдовуватися, її піддавали страшним тортурам, аби лише змусити до правдивого чи неправдивого зізнання. Засоби, котрі застосовували інквізитори, щоб примусити людину признатися, були жахливі: затискали у спеціальних лещатах пальці рук або ніг так, що трощили кістки, зв'язували руки ззаду і на шнурку тягнули поволі догори, викручуючи суглоби в руках, або підвішували людину за руки, а до ніг прив'язувати тягарі, або припікали вогнем підошви чи інші частини тіла. Звинувачений, хоч і був невинним, майже завжди зізнавався в усьому, аби уникнути страшних мук. Після такого зізнання людину засуджували до спалювання живою на вогні, а майно конфісковували. Жертвою цих забобонів були найчастіше заможні жінки. Такі проце-си над чарівницями відбувалися як серед католиків, так і серед протестантів. У місцевості Вольфенбітель, де проживали протестанти, можна було побачити цілий ліс стовпів, на котрих спалювали чарівниць; його й назвали пізніше лісом чарівниць. Першими, хто рішуче і відверто виступив проти цих варварських процесів, були єзуїт Адам Таннер і єзуїт Фредерік Шпе (+1636). Останній змушений був як священик підготувати до смерті понад 200 жінок, засуджених за чародійство, і бачив, що це були переважно особи зовсім невинні. На захист переслідуваних ніби-то чарівниць і проти їх катів він написав листа і переслав його тодішньому імператорові Фердинанду та елєкторам. Під впливом цього листа перший елєктор Могунцький заборонив ці варварські процеси у своєму елєкторстві. Його підтримали й інші, однак значно пізніше. Отже, бачимо, що Церква та релігія не мали зовсім нічого спільного з такими зловживаннями. Вину слід приписати нерозсудливості і злобі людей, передусім тих, котрі завдяки своїй посаді мали змогу і були зобов'язані запобігти злу, але цього не зробили.

Ворожбою грішить той, хто за допомогою невідповідних засобів намагається довідатися про таємні речі або передбачити майбутнє.

Такою ворожбою була, напр., у нехристиян астрологія, тобто тлумачення долі людини на основі руху зірок. У римлян авгури пророкували майбутнє на основі спостережень за польотом і криком птахів або ворожили на жирі святих курей.

Та й сьогодні нерідко зустрічаємося з ворожінням. На основі появи комети не один пророкує війни, неврожай або епідемію. Розповсюджена ворожба на картах.

Пояснення снів, сонники, ворожіння на лівій руці, відгадування майбутнього на основі чисел, цифр і різних подій — все це веде свій початок із забобонної ворожби. Так, напр., чхання зранку повинно означати дарунок, виття собаки — віщування смерті сусіда; якщо годинник зупиниться без причини — помре хтось із рідні, якщо сова сяде на дах — також помре хтось із рідні і т.п.

Про ворожбитів говорить св. Амвросій: "Не знають свого майбутнього, а хочуть знати майбутнє інших. Нерозумно чинить той, хто вірить у щось подібне".

Спіритизмом називаємо виклик духів, щоб дізнатися від них про потаємні речі.

Найдокладніші подробиці про спіритизм читач знайде в науці про Ангелів. Спіритисти стають знаряддям духа, вони хочуть, щоб невідомий їм дух користувався їхніми руками або словами, як знаряддям, тим чи іншим способом; напр., стуканням виявив їм свої думки і таємниці. "Злочином є давати себе повчати дияволам, коли маємо під рукою, святе Письмо (Слово Боже)" (св. Тома з Акв.). Господь зневажає тих, хто хоче дізнатися правди у померлих (Второзак. 18, 11-12). Спіритистів виправдовують часто тим, що вони є християнами, що часто вживають ім'я Боже і навіть моляться. Про це говорить св. Золотоуст: "Якраз тому гордую ними, що зловживають іменем Божим і зневажають Його, що називають себе християнами, а чинять, як погани" (св. Золот).

Чародійством називаємо виклик духів, щоб за їхньою допомогою чинити чудесні діла.

Відомо, що були, в основному між іновірцями, люди, котрі робили мнимі чудеса за допомогою чорта. Такі чародії жили в Єгипті у часи Мойсея і повторювали його чудеса (Вихід 7,11). Чародієм був Симон із Самарії, котрий жив у часи Апостолів і обманював багатьох своїми чародійствами (Діян. Ал. 8, 10). Антихрист також буде робити багато мнимих чудес за допомогою злого духа (II Сол. 2, 8).

Фальшиве вшанування Бога засліплює людину і призводить до помилок

Забобонні люди стають боягузами. Вони лякаються кожної дрібниці: виття собаки, шуму вітру, каркання ворони і т.п. Віра у забобони робить їх несправедливими відносно ближнього і нечуйними до чужої біди; вони легко стають необ'єктивними і осуджують ближнього без підстави. В певні дні нікому нічого доброго не роблять, тому що переконані, що через це щастя залишило б їх. Як далеко може зайти нерозумна поведінка, причиною якої є забобони, послужить такий приклад. Одна жінка була невиліковно хворою і лікар заохочував її прийняти св. Тайни. Хвора вже майже згодилася, коли раптом почула голос зозулі. Вона відразу змінила своє рішення і сказала: "Зозуля накувала 12 разів, отже, буду жити ще 12 років". Неможливо було її намовити з'єднатися з Богом. її стан погіршився і через кілька годин вона померла (Льорнер.) Забобонних людей Бог не любить. Бог говорить: "Хто звернеться до заклиначів мерців і знахарів, щоб слідом за ними блудувати, я звернуся проти нього й викоріню його з-поміж його люду" (Левіт 20, 6). Хто надіється на скороминучі реалії або навіть на злих духів, той наділяє їх більшою силою, ніж Бога — отже, відкидає властивості Божі, його святість, всемогутність, мудрість і т.д. Тому справедливо карає Бог таких фальшивих шанувальників. Ізраїльський цар Ахаздія вислав одного разу послів до Еккарону, щоб у храмі довідалися в божка Ваал-Зевува, чи скоро одужає. Послів зустрів пророк Ілля і сказав їм: "Хіба в Ізраїлі нема Бога, що ви йдете питати Ваал-Зевува, екронського бога?" (II Цар. 1). Невдовзі Ахазія вмер. Сором тому християнину, котрий відновлює союз із чортом (св. Єфр.).

Вшанування святих

Святими називаємо всіх тих, котрі померли в стані Божої ласки і знаходяться вже на небі; зокрема відносимо до них тих померлих, котрих Церква канонізувала, тобто проголосила святими.

Не слід думати, що завдяки канонізації Церква відчиняє тому чи іншому померлому ворота неба.

Канонізацією Папа лише привселюдно заявляє, що та чи інша людина жила свято (як це свідчить її життя), що знаходиться вже на небі (як стверджують доведені чудеса), і що саме тому вона заслуговує привселюдного шанування в Церкві. Канонізацію випереджає беатифікація. Церква дає наказ вшановувати певного Святого лише в деяких місцевостях, а при канонізації — в цілій Церкві. Вивчення життя Святого і здійснених ним чудес, яке передує канонізації, ведеться надзвичайно докладно і строго. Цим займається спеціальний суд присяжних, який складається з кардиналів, адвокатів, медиків і філософів. Канонізація може наступити не раніше, як через 50 років після смерті Святого. Святих деколи порівнюють з зірками (бо їх багато і вони різні, як і зірки), з коштовними каменями, тому що вони не часто з'являються серед загалу людей, і мають велику ціну в очах Бога; з кипарисом, котрий ніколи не зотліває, тому що вони зуміли уберегтися від гнилі гріха; з високими ліванськими кедрами, бо вони досягли найвищої досконалості; з пахучими ліліями, тому що поширювали між людьми аромат добрих справ (св. Тома з Акв.); з ковадлом, бо не впали під ударами долі (як ковадло не змінюється під ударами молота) (св. Єфр.); з раєм, наводненим чотирма річками, бо сяяли чотирма головними доброчесностями (св. Ізид.). Святі є стовпами Церкви, бо підтримують її своїми молитвами (св. Золот.); є вежами Церкви, бо зміцнюють її велич, силу і значення (Вен.).

Церква бажає, щоб ми віддавали привселюдну шану тим Святим, котрих вона проголосила Святими.

Церква знає, що вшанування Святих є для нас чимось "добрим і вартісним" (Соб. Трид. 25). Вона користується кожною нагодою, щоб заохотити нас до шанування Святих. При хрещенні дає кожному віруючому ім'я одного із Святих. Кожного дня Церква святкує пам'ять одного із Святих, ставить у храмах статуї Святих та їх образи, звертається до Святих під час Богослужінь.

Вшанування Святих тісно єднається з вшануванням Бога, бо ми шануємо Святих лише для Бога.

Вшановуємо Святих лише для Бога тому, що в них відображається Святість Бога. Святих шануємо також тому, що вони були знаряддям, яке Бог використовував для нових і незвичайних справ (св. Берн.). Святих не можемо шанувати з огляду на них самих, тому що їхні діла служать лише славі Бога, котрий через них творив, а не славі їх самих. За гарний образ не славимо пендзель, за гарну книжку не славимо перо, за гарну мову — язик. Отже, Бог є предивний і Бог є єдино правдивий у Своїх Святих (св. Берн.). Тому не говорить Марія: "Я зробила велике" — але: "Велике бо вчинив мені Всемогутній" (Лук. 1, 49). Як вшанування Святих стосується і Бога, так само стосується Бога і зневага, яку проявляють люди до Святих. Ісус Христос говорить, що той, хто догорджує Апостолами, погорджує Ним самим (Лук. 10, 16), а хто немилосердний до ближнього, той немилосердний до Нього самого (Мат. 25, 40). Наскільки ж більше повинно ображати Бога зневажання Святих, котрих Він любить набагато сильніше, ніж людей на землі! "Хто шанує Святих — шанує Ісуса Христа, а хто погорджує Святими — погорджує Христом" (св. Амвр.). Пошана, яка віддається Святим, зовсім не применшує вшанування Бога. Навпаки, це лише доказ ще більшої поваги до нього (св. Єр.). Так і любов до ближнього не применшує любові до Бога; навпаки, любов до Бога зростає разом із любов'ю до ближнього (св. Єр.). Вшанування Святих зовсім не применшує вшанування Бога також тому, що Святих шануємо зовсім інакше, ніж Бога.

Вшанування Святих не є уславленням або віддаванням їм шани Божої.

Славимо лише Бога, а не Святих, бо знаємо, яка безмежна прірва між Богом і Святими. Хоч Святі значно вищі від нас щодо позитивних якостей та своєї значимості, все ж таки вони є лише створіннями, як і ми. Отже, наше вшанування їх є лише глибокою повагою, яка схожа на повагу до прославленої людини. Ця пошана подібна до пошани, яку віддаємо Святим слугам Божим уже тут, на землі, але вона більш виразніша і палкіша, тому що Святі царствують у небесній славі як переможці (св. Авг.). Святі не вимагають від нас, щоб ми їх прославляли. Коли Товит разом із родиною упав до ніг Архангела Рафаїла, той йому сказав благословити не його, а Бога і Богу славу співати (Тов. 12, 18). Св. Йоан Євангелист припав до ніг Ангела, котрий сказав йому: "... я співслуга твій і братів твоїх, що мають свідчення Ісуса; Богу клонися" (Одкр. 19,10). Коли стаємо на коліна біля могил Святих або перед їх образами, то цим не віддаємо їм шани як Богові, так, як і не робить цього слуга, котрий на колінах благає свого пана про якусь ласку. Коли відправляємо Службу Божу в честь Святих, коли присвячуємо їм храми і вівтарі, то, завжди звертаємося до Бога, а Святих лише просимо, щоб вони наші пожертвування або молитви донесли до Бога. Вшанування Святих не є ідолопоклонством, не є і виявом недовіри до Христа. Вшанування Святих є виявом покори. Відчуваючи свої провини, не маємо відваги самі постати перед Ісусом Христом, тому вибираємо собі посередника, прохання котрого можуть принести більший успіх.

Вшановуємо Святих тому, що вони є друзями Бога, князями неба і нашими добродіями.

Святі назавжди є друзями і слугами Бога. Кожна чесна людина бажає того, щоб поважали її друзів, і почуває себе особисто приниженою, якщо хтось ними нехтує. Як же ж повинен жадати того Бог щодо Своїх Святих! Бог хоче, щоб ми шанували передусім тих, котрі за життя любили Його понад усе (св. Альф.). Живучи на землі, Святі уникали будь-якої слави та пошани; безбожні і злі люди зневажали їх, переслідували і ображали. Тому Бог прагне, щоб після смерті їх невинність і доброчесність стала відома усім, щоб усі християни вшановували їх (Кохем.). Бог також бажає, щоб ті, котрі стоять нижче, дійшли до спасіння через посередництво тих, хто стоїть вище (св. Тома з Акв.). Більше того, Бог сам шанує Святих; Він творить чудеса на їх прохання і карає за заподіяну їм образу. Ісус Христос сам говорить: "Того, хто мені служить, пошанує Отець" (Йоан 12, 26). —- Вшановуємо Святих заради їх почесного становища на небі. Майже кожний Святий зробив для нас щось добре. Один приніс нашій вітчизні світло Євангелія (напр., св. Кирило та Мефодій слов'янам), інший зберіг католицьку віру від знищення (Св. Ігнасій Льойоля завдяки заснуванню чину єзуїтів), ще інші залишили нам дорогоцінні книги (св. Августин, св. Франц Селезій) і т.д. Заради Святих оберігає не раз Бог їх ближніх. Заради 10 праведників Бог був готовий пробачити Содому (Буття 18, 32), заради Йосифа благословив Бог увесь дім Потіфара (Буття 39, 5), заради заслуг Давида зберіг Бог царство розпусного царя Соломона (І Цар. 11, 12), з огляду на вибраних будуть скорочені дні суду (Мат. 24, 22). Святі заступаються перед престолом Бога за своїх рідних і земляків. Пророк Єремія і після смерті не переставав молитися за єврейський народ і за святе місто (II. Мак. 15, 14). Святі на небі і віруючі на землі є членами одного тіла. Коли один член страждає, страждають разом із ним і всі, і всі допомагають один одному. Тому і Святі на небі підтримують нас своїми молитвами (св. Бонав.).

Вшановуємо Святих тим, що благаємо у них заступництва за нас перед Богом, щорічно відзначаємо їх свята, шануємо їх образи і мощі, носимо їх імена, віддаємося під їх опіку, прославляємо їх заслуги в розмовах і піснях. Найкращим ушануванням Святих є наслідування їхніх доброчесностей.

Нашим призначенням є те, щоб ми колись стали товаришами Святих у Царстві небесному. Тому єднає нас із ними взаємна любов. Разом із Святими ми належимо до одної великої Божої родини, до "єдності Святих". Тому Святі заступаються за нас в основному тоді, коли ми звертаємося до них, тобто коли просимо їх про молитву перед Божим престолом. Через звертання до Святих визнаємо одночасно нашу віру в те, що їх молитви мають велику силу; отже, це звертання є виявом нашої до них пошани. Вшанування пам'яті Святих триває з часу заснування Церкви. Перші християни старанно записували день смерті кожного Мученика, щоб щорічно відзначати його (св. Кипр.). І слушно. Якщо відзначаємо ювілеї різноманітних важливих подій, дні пам'яті знаменитих людей, чому ж не повинна Церква святкувати дні пам'яті своїх найзнаменитіших членів!

Шануємо образи наших родичів або знаменитих людей. Радо зберігаємо пам'ятки про дорогих нам людей. У Парижі є спеціальний храм, так званий пантеон, в якому зберігає народ тіла славетних людей, ушановуючи таким чином пам'ять про них. Наскільки ж більше ми повинні вшановувати образи та мощі Святих! Часто називаємо іменами прославлених людей міста, вулиці, заклади; тим справедливіше вибирають вірні для себе імена великих Божих Святих під час Хрещення або вступу до монашого чину. Віруючі віддають під опіку Святих церкви, вівтарі, міста і цілі краї; таких Святих називаємо "Покровителями" (патронами). Знаменитих людей прославляємо в розмовах і піснях, так само славить Церква своїх Святих. Однак, найбільше ми повинні пам'ятати про те, щоб наслідувати Святих у доброчесностях і досконалості.

Вшановуючи святих, заслуговуємо на Божу ласку.

Вшановуючи Святих, заслуговуємо у Бога багато благ. Якщо у чомусь, можливо, відмовив би Бог одному Святому, то багатьом Святим не відмовить; також і протоігумен не відкине прохання, якщо попросять усі монахи (Дид. Н.). Як жебрак, котрий іде через місто від хати до хати і просить милостиню, так і ми повинні в тому небесному місті проходити то вулицею Апостолів, то вулицею Мучеників, дівиць або ісповідників і всюди просити заступництва у Бога (св. Бонав.).

У різні моменти життя християни звичайно звертаються до відповідних Святих.

Доведено, що деякі Святі можуть нам бути особливо корисними в тій або іншій потребі. Так, напр., з проханням щасливої смерті звертаємося передусім до св. Йосифа (при смерті котрого були присутні Ісус і Марія); в тимчасових матеріальних потребах — також до св. Йосифа (котрий годував і виховував Ісуса); при загрозі пожежі — до св. Флоріана (котрого втоплено за віру); при хворобі шиї — до св. Власія (тому що він допоміг видужати хлопцеві від цієї хвороби); при захворюванні очей — до св. Отилії (котра при хрещенні прозріла); під час епідемій — до св. Роха (котрий доглядав і зцілював заражених); якщо когось безчестять людські язики, той звертається до св. Івана Непомука (котрий помер, оберігаючи тайну сповіді); щоб знайти загублену річ, звертаємося до св. Антонія з Падви (котрому хтось вкрав рукопис, але під впливом його молитов віддав його) і т. д. Можна припустити, що Бог наділив деяких Святих особливою силою і вмінням допомагати в деяких потребах (св. Тома з Акв.). Можна також на основі різних чудесних пригод зробити висновок, що Святі особливо цікавляться особами, котрі опинилися в подібній ситуації і потребують допомоги, якої вони колись потребували; або місцевістю, в якій вони колись жили і т.п.

У деяких місцевостях зустрічаємо вшанування так званих "14 святих Покровителів у потребі". Це вшанування є дуже давнє і стосується найвизначніших Святих із перших часів християнства.

До числа цих Святих належать Святі різного віку і стану, котрі вже в ранній період християнства зазнали великої пошани, а згодом різні стани обрали їх своїми покровителями в різних потребах. Серед тих Святих знаходимо три дівиці (св. Варвару, св. Катерину і св. Маргариту), одне дитя (св. Віта), одного юнака (св. Юрія), двох єпископів (св. Дионісія і св. Власія). Крім св. Ідія, опата (що походив з Афін і жив близько 700 p.), всі інші були Мучениками.

Щоб забезпечити успіх своїй молитві, люди зверталися відразу до усіх Святих. Апостольська Столиця прихильно ставиться до такого Богослужіння.

Підтвердженням цього є те, що у 1898 р. Папа підніс відпустову церкву "14 Святих" у Франконії (Баварія) до гідності папської базиліки.

Вшанування Матері Божої

У Старому Завіті знаходимо багато прообразів, котрі вказують на майбутню Матір Сина Божого, Спасителя людства. Такими прообразами були корабель Ноя, котрий врятував людський рід від знищення; Кивот Завіта, що містив у собі манну; Єрусалимська святиня, котра зовні була білою, а зсередини викладена золотом (Марія була вільна від скверни гріха, а серцем повна Божої любові); Юдит, котра вбила Олоферна, ворога свого народу; цариця Естер, котрої не стосувався закон смерті, виданий для всіх (як Марії — закон первородного гріха), і котра своїм заступництвом урятувала від смерті свій народ на чужині; мати братів Макавейських, котра була свідком страждань своїх сімох синів, і серце котрої (подібно, як серце Марії) простромив семикратний меч болю. Про життя Марії Євангелисти розповідають небагато. Докладнішими є "видіння" Катерини Еммеріх, записаних Брентаном.

Марію, Матір Ісуса Христа, називаємо "Матір'ю Божою", "Богородицею" або "Пресвятою Дівою".

Вже Єлизавета називає Марію "Матір'ю Бога" (Лук. 1, 43). Єфезький Собор у 431 р. визнав назву "Богородиця", засуджуючи єресь Несторія, котрий учив, що Марія народила лише людську особу Ісуса Христа, з котрою згодом поєднався Син Божий. Церква вчить, що Марія народила Того, котрий є Богом і людиною в одній особі. Адже кожна дитина отримує свою душу не від матері, а від Бога, однак матір'ю називають жінку, котра народила дитину. Так само слушно називаємо Марію "Матір'ю Бога", хоча Вона не дала Ісусу Христу Божества. Справедливо також називаємо Марію "Пресвятою Дівою". Слова Марії, сказані до Ангела, свідчать про її рішення зберегти прижиттєве дівоцтво (Лук. 1, 34). Ще пророк Ісайя прорік, що Спасителя народить Діва (Іс. 7, 14). У Символі віри називаємо Марію "Дівою". "Марія зачала Ісуса як Діва, породила як Діва і після народження залишилась Дівою" (св. Авг.). Як той палаючий кущ Мойсея не згорів від вогню, так народження Ісуса Христа не порушило дівоцтва Марії. Як, воскресши, Ісус Христос з'явився перед Апостолами, пройшовши через замкнені двері, так і з'явився на світ, не порушуючи дівоцтва Марії (св. Авг.). Ісус Христос прийшов у світ як сонячний промінь, котрий проходить крізь скло, не порушуючи його (св. Авг.). Цим склом є Марія: Вона наче вікно неба, через яке Бог послав на світ справжнє світло (св. Золот.). Марія є "Дівою над дівами" (Церк. пісня). Згадка у св. Письмі про "братів" Ісуса Христа стосується Його близьких родичів. Євреї мали звичай називати своїх рідних братами: напр., Авраам називає свого небожа Лота братом (Буття 13, 8). Якщо би Марія мала інших дітей, котрі могли б піклуватися про Неї, Спаситель не доручав би її на хресті опіці св. Йоана Апостола, (св. Золот.). Христос названий "первородним", тобто, по єврейському закону (Вихід 13, 2), посвяченим на службу Господу. Ісус Христос був, зрештою, справді "первородним" серед Своїх братів-християн (Рим. 8, 29). Марія, крім Свого первородного Сина, має ще названих синів, ними є ми (св. Альф.).

За дорученням Бога Марія обвінчалася з Йосифом тому, аби уникнути укаменування, яке їй загрожувало, якщо б Вона народила Ісуса, не маючи чоловіка, а також тому, щоб мати опікуна для себе і своєї Божої Дитини (св. Єр.). Очищенню в храмі Марія віддалася добровільно (2 лютого), як добровільно підкорився Ісус Христос обрізанню. "Марія" — єврейське слово, котре означає "пані" або "володарка" (св. Петро Хриз., св. Іван Дам.)- "Марія" означає також "просвічена" або "просвітителька" (св. Верн., св. Бонав.).

Марію, Матір Ісуса Христа, вшановуємо більше, ніж усіх інших Святих.

Ще за життя Марія була у глибокій пошані. Під час благовіщення Ангел називає її "благодатною" (повною ласк) і "благословенною між жонами" (Лук. 1, 26). Це вже велика шана, коли Ангел з'явиться людині і людина може його шанувати. А при благовіщенні Втілення не людина Ангелові, але Ангел людині віддає шану; із цього виходить, що Марія стоїть вище, ніж Ангел, щодо заслуг і поваги (Св. Тома з Акв.). Єлизавета віддає Марії найвищу шану, називає її благословенною і Матір'ю Бога (Лук. 1, 42).

Марія сама відчувала, що повік буде предметом загальної слави і пошани, бо говорить: "... віднині ублажатимуть мене всі роди" (Лук. 1. 48). Церква на кожному кроці спонукає нас до особливої шани Матері Божої. До кожної молитви "Отче наша" додає "Богородице Діво" і наказує нам згадувати Марію в різних молитвах (Достойно і т.п.). Церква запровадила більше свят на честь Марії й уложила дуже гарні Богослужіння до Неї ("Акафіст", "Параклис", "Травневі Богослужіння"). На честь Матері Божої постало багато храмів, серед яких не один прославився своїми відпустами і дивами, як напр., Зарваницька та Гошівська на Галичині, Лурд у Франції, Льоретто в Італії, Марія Цель в Австрії та ін. — Церква наділяє Марію найпочеснішими титулами, коли називає Її Матір'ю милосердя, Притулком грішників, Царицею небес і т. д. Ця велика шана Марії, однак, не є віддаванням її Божого вшанування. "Марію шануємо дуже високо, але як Бога шануємо лише Отця, Сина і Св. Духа" (Св. Етіф.).

Ми шануємо Марію так високо тому, що Вона є Матір'ю Бога і нашою Матір'ю.

Хто по-справжньому любить Бога, той, певна річ, буде шанувати і Матір Бога, і шануватиме більше, ніж друзів Бога — Святих. Отже, по побожності до Діви Марії можна судити про міру любові Божої (досконалості) християнина. І справді, чим величніший був Святий, тим палкіше шанував Марію. — Марія справді є нашою Матір'ю, тому що за матір дав нам її Ісус Христос на хресті. Слова, які сказав Ісус до Йоана: "Ось матір твоя" (Йоан 19, 27), стосуються кожного християнина, бо Йоан на горі Голгофі представляв усіх вірних (св. Авг.). Діва Марія — це друга Єва, отже, друга мати роду людського. Як Єва внаслідок непослуху зробила нещасливим людський рід, так Марія ощасливила його своєю покорою (Св. Ірен.). Через одну жінку смерть прийшла у світ, друга принесла з собою життя (Св. Верн.), Отже, Марія є також Матір'ю Церкви. Марія як наша мати більше піклується про наше спасіння, ніж усі інші Святі. "Після Христа ніхто не дбає про нас більше, ніж Діва Марія " (св. Герм.). Любов усіх матерів на світі не зрівняється з любов'ю Марії до одного з її дітей (св. Верн.). Та особлива туга Марії за нас походить також звідти, що Марія із всіх Святих володіє найвищою мірою любові до Бога, а, отже, і найдосконалішою любов'ю до ближнього. Як море приймає в себе всі води, так Марія поєднує у собі любов усіх Святих. Марія докладно знає про усі наші найдрібніші життєві справи, бо й Ангели знають про це (Лук. 15, 7), однак, неможливо, щоб Ангели набагато більше знали наші потреби, ніж їх Цариця. Як добра дитина залюбки тримається своєї матері, так добрий християнин залюбки повинен перебувати у молитві при Марії, Матері Божій.

Ми шануємо Марію так високо також тому, що Бог підніс її понад усіма людьми і Ангелами.

У царів є звичай дарувати особливі привілеї тим містам, в яких вони народилися, або в яких вступили на престол; так само і Цар неба обдарував особливими привілеями Свою Матір, котра Його народила (св. Єфр.).

Бог саме обрав Марію Матір'ю Свого Сина, звільнив її від скверни первородного гріха, воскресив славно і взяв на небо її тіло і зробив її Царицею неба.

Жоден Ангел, навіть найдосконаліший, не може сказати Богу так, як Марія: "Мій Сину". Цей привілей має виключно лише Марія. Марія є справді "пречудною Матір'ю" не лише тому, що є одночасно дівою і матір'ю, що є матір'ю людей і Творця, але передусім тому, що народила Того, котрий її саму сотворив. Марія — це чудо з чудес і — за винятком Бога — нічого на світі немає величнішого від Неї (св. Ізид.). Бог провістив ще в раю, що Марія буде вільна від найменшої гріховної скверни (Буття 3, 15); і це повторює пізніше вустами Архангела Гавриїла (Лук. 1, 28). У раю говорить Бог до пекельного вужа: "Вона зітре голову твою". А якщо Марія повинна була знищити чорта, то зрозуміло, що Вона ні хвилини не могла знаходитись під його владою через гріх. Гавриїл називає Марію "благодатною" (багатою на ласки), а де є багато ласки, там немає місця гріху. Гідність Ісуса Христа також вимагала того, щоб Марія була вільна від гріховної скверни. Якщо Бог призначає когось бути високогідним, то і наділяє його відповідними здібностями; через це й Син Божий, обираючи Собі Матір'ю Марію, зробив її гідною цього завдяки Своїй ласці (св. Тома з Акв.). Якщо хтось збудує собі власний будинок, то не віддасть його у володіння найбільшому ворогові; тим паче не міг Св. Дух віддати Марію, Свою святиню, у панування пекельному ворогові (св. Кир. Ал.). Св. Отці завжди називали Марію дівою "без скверни", а християни завжди молилися до "непорочної" Цариці неба і ставили статуї на її честь. Папа Пій IX, за одностайною думкою всіх єпископів Церкви, 8 грудня 1854 р. привселюдно оголосив, що правда про непорочне зачаття (без скверни первородного гріха) Діви Марії, є правдою проголошеною і що християни завжди у неї вірили. Під час Свого об'явлення в Люрді у 1858 р. Марія говорить про Себе: "Я Непорочне Зачаття". Марія була також незалежна від усякого, навіть найменшого особистого гріха (Соб. Трид. 6, 23). Отже, була схожа на кедр (Сир. 24, 7), який ніколи не порохнявіє; на лілію між терням (Пісня Піс. 2, 2), на дзеркало без плями (Прем. 7, 26). Отже, Марія дуже швидко досягла вдосконалення, Вона була схожа на виноград (Спр. 24, 23), що росте безперервно, поки не досягне висоти дерева, на котре спирається (св. Альф.). Як місяць перебігає свою дорогу швидше, ніж інші планети, так і Марія швидше дійшла до вдосконалення, ніж всі інші Святі (св. Альф.). Марія росла швидше у досконалості, бо була найближче на джерела усіх милостей і отримувала також більше ласк, ніж всі інші люди (св. Тома з Акв.), Отже, Марія була найсвятішою і найдосконалішою істотою. З першої хвилини Свого існування була вже найправеднішою серед найбільших Святих (св. Григ. В.). Своєю святістю Марія схожа на вежу Давида, котра велично піднялася на найвищу гору Єрусалиму (Пісня Піс. 4, 4), а також на вежу зі слонової кістки (Пісня Піс. 7, 4). Назву "золотого дому" (храму любові) носить Марія за Свою безмежну любов до Бога. Марія — "дзеркало справедливості". З-поміж усіх істот Марія відзначалася почуттям найглибшої любові до Бога і найменшою схильністю до тимчасових речей. Марія є "духовною трояндою", бо, як троянда перевершує усі квіти красою фарб і силою аромату, так Марія перевищує усіх Святих величчю любові до Бога і ароматом доброчесностей. Тому порівнюється Марія з "царицею в золоті офірськім" (Пс. 44, 10), а цим золотом є риза любові, прикрашена багатьма доброчесностями. Саме тому Бог любить Марію більше, ніж усіх Святих разом (Суарез.). Бог славно воскресив тіло Марії і взяв її відразу ж на небо. Читаємо, що св. Тома Апостол не зумів вчасно прибути на похорон Марії, але хотів ще раз побачити її тіло. Привели його Апостоли до домовини, відкрили її, але не знайли вже тіла Марії, лише саму тканину, в яку воно було вбране.

Свято Успення Пресвятої Богородиці святкує Церква 15 серпня. Марія отримує на небі — після Бога — найвищу міру слави. Ісус Христос, Марія і Угодники Божі — неначе сонце, місяць і зірки. Марія перевищує славою усіх Святих. Тому Марію часто порівнюють з місяцем (Пісня Піс. 6, 9). Отже, Марія є Царицею Ангелів, Патріархів, Пророків, Апостолів, Мучеників, Ісповідників, Дів і всіх Святих. її життя найкраще свідчить про безмежну доброту Бога, котрий бідолаху підносить з болота понад усі хори неба (Пс. 112, 8).

Віддаємо Марії глибоку шану також і тому, що її заступництво у Бога є успішнішим, аніж заступництво інших Святих.

Заступництво Марії має велику силу. Ще на землі Марія змогла немало випросити в Ісуса Христа, як, напр., під час весілля в Кані. Як вислуховував Ісус Христос прохання Своєї Матері на землі, так вислуховує їх тепер і на небі (св. Альф.). Якщо вже молитви Святих, котрі є лише слугами Ісуса Христа, такі успішні, наскільки ж більший успіх повинні мати прохання Марії, Матері Ісуса Христа! (св. Альф.). Прохання Марії, як прохання Матері, є ніби наказом (св. Антонін). Марія є всемогутньою у своїх проханнях (св. Берн.). Отже, Марія може все нам випросити. Як при дворі земного царя всього досягає той, за кого вступиться цариця, так при дворі Царя неба досягне всього той, за кого вступиться Марія, Цариця Неба (св. Кир. Ал.). Отже, Марія — це "наша Надія", бо завдяки її посередництву надіємося досягнути всього, чого не досягли б ми нашою молитвою (св. Альф.). Святі називають Марію "дателькою Божих ласк". Як місяць відбиває світло сонця, так Марія наділяє нас ласкавістю сонця справедливості (св. Берн.). Бог не хотів стати людиною без згоди Марії, щоб дати нам зрозуміти, що спасіння людини знаходиться в руках тієї Діви (св. Петро Д.). Марія стояла під хрестом, щоб всі знали, що завдяки її посередництву людина стає учасником скарбів Крові Ісуса Христа (св. Петро Д.). Отже, Марія справді є "Матір'ю ласки Божої". Молитва до Матері Божої завжди буде вислухана, якщо лише взагалі може бути вислухана. "Без сумніву, вислухає Син свою Матір і то такий Син таку Матір" (св. Берн.). "Якщо хтось може собі пригадати, що звертався до Діви Марії і не був вислуханий, нехай перестане прославляти у майбутньому її милосердя" (св. Берн.). Отже, ніколи молитва до Матері Божої не є марною. Немає навіть потреби просити її про якісь особливі милості; вистачить довіритися лише її заступництву (св. Ільдеф.). Навіть найменша молитва до Матері Божої не залишиться без нагороди. За найдрібніші речі віддячує Марія щедрими милостями (св. Андр. Кр.). Марія не є неввічливою, щоб не поздоровити того, котрий її поздоровив; скільки разів привітаєш її, стільки разів привітає і Вона тебе (св. Бонав.). Немає Марія суворості, ані нічого, що б викликало острах; навпаки, Вона повна доброти, ввічливості і лагідності. Погано зробив би ти, якщо б наблизився до Неї з острахом (св. Альф.).

У найбільшій потребі завжди зверталися християни передусім до Діви Марії.

Коли турки в 1683 р. облягли Відень, у самому місті і в усіх церквах були відправлені Богослужіння до Пресвятої Діви; у хвилини найбільшої небезпеки Діва Марія послала мешканцям міста славну перемогу над турками. Марія — це "вірних рятівниця, заступниця і притулок" (Параклис). У всіх особистих потребах радо звертаються вірні до Пресвятої Діви. Марія — це "скорботних радість" (Параклис). Передусім звертаються до Неї за допомогою вірні, хворі різними хворобами. Учителю Церкви, св. Іванові Дамаскинові (780 р.) каліф наказав відрубати руку за його твір про вшанування образів. З покаліченим плечем звернувся Святий до образу Матері Божої, і Марія відразу чудесно його зцілила. А скільки чудесних зцілень сталося в Люрді чи завдяки вживанню води з прекрасного джерела, чи просто завдяки зверненню до Марії за допомогою! Ці чудеса детально описує зцілений там від сліпоти паризький адвокат Лясер (1862 p.). Отже, недарма називають Марію "відвідувачкою хворих" (Параклис). Вірні звертаються до Марії також тоді, коли скоять тяжкий гріх І мріють про навернення й очищення. Звертання до Марії забезпечує їм ласку Св. Духа. Марія — "досвітня зоря" (Пісня піс. 6, 9); і, як досвітня зоря передує сходу сонцю, так побожність до Матері Божої передує сонце Божої ласки (вплив Св. Духа) (Св. Альф.). Марія — досвітня зоря; як з появою зорі щезає темрява, так пропадають гріхи, якщо починаємо побожно ставитися до Діви Марії (св. Альф.). Справедливо віддаємо особливу шану Марії у травні, коли пробуджується природа, коли грішник починає нове життя, якщо вшановує Діву Марію.

Діва Марія завжди готова з'єднати нас із Богом. Якщо мати знає, що двоє її синів ненавидять один одного, вона докладає усіх зусиль, щоб примирити їх. Тим більше докладає зусиль Матір Христа і Матір людей, щоб поєднати з Христом грішника, ворога Ісуса Христа (св. Альф.). Як місяць між сонцем і землею, так і Марія завжди є між Богом і грішником (св. Бонав.). А Христос легко піддається проханням Марії. Олександр Великий одного разу сказав: "Одна сльоза моєї матері перекреслює багато смертних вироків". Якщо людина, а до того ще й нехристиянин, так високо шанував свою матір, то як же ж повинен цінувати Діву Марію Ісус Христос! Отже, Марія — безсумнівний і надійний "притулок грішників". Марія — "Мати милосердя". Вона подібна до оливного дерева (Сир. 24, 29), бо з Неї спливає на нас олива милосердя. Марія — "наша посередниця". До неї звертаємося у будь-якій біді. Як євреї, коли ступили на обіцянку землею (Числа 10, 35) перемогли завдяки Кивоту Завіта, так і ми перемагаємо злого духа завдяки Марії, цього Кивота Нового Завіту (св. Альф.). Марія — це Кивот, що рятує від вічної смерті кожного, хто до нього звертається (св. Берн.). Як морська зірка веде до безпечної пристані моряків, котрим загрожує в морі небезпека, так Марія веде нас до неба через розбурхане море нашого життя (св. Тома з Акв.). Марія — наче явір (Сир. 24, 19); як явір оберігає нас від сонця і дощу, так Марія оберігає від диявола тих, котрі шукають захисту і притулку в Неї. Марія — наша помічниця в боротьбі з дияволом, котрий боїться її, як добре озброєного війська (Пісня Шс. 6, 3). Діву Марію не раз називаємо "Помічницею", Марією "Невтомної Допомоги", Марією "доброї поради", "Матір'ю страждучого" І т.д. Вже одні ці назви говорять про те, чому передусім до Марії звертаємося за допомогою і чому тільки Вона може нам допомогти.

Вшанування Богородиці — найкращий засіб досягнути святості на землі і спасіння після смерті.

Всі Святі відчували дитячу повагу до Богородиці і якраз завдяки цьому отримували від Бога найбільші ласки.

Одними з найбільших шанувальників Діви Марії були св. Бернард, авва з Клєрво (+1153), св. Альфонс — єпископ, засновник монашого чину Спасителя (+1787). Останній день у день при кожній нагоді молився по кілька разів до Богородиці, — коли виходив з дому і повертався, скільки разів годинник бив визначену годину, скільки разів збирався виконати якусь найважливішу справу або після її закінчення, крім того, вранці, опівдні і ввечері; на честь Богородиці постився кожної суботи, на її честь написав також гарний твір "Слава Марії". Марія — це "двері небесні" (Параклис). Марія є небесною драбиною, по котрій зійшов до нас з неба Бог і по якій ми можемо знову потрапити до Бога (св. Фульг.). Не думаю, щоб пекло могло похвалитися хоча би одним засудженим, котрий мав за життя щиру побожність до Богородиці (св. Альф.). Багато славетних людей віддавали особливу, шану Марії. Радецький напередодні кожної битви молився до Матері Божої і здобував перемоги. Палким шанувальником Матері Божої був також Андрій Гофер, мужній захисник Тиролю. Коли Рудольф із Габсбургу починав успішну битву під Еденштайненом із чеським Отокаром (1278), наказав своїм солдатам співати пісню до Матері Божої. Св. Бернард вважає, що ревні шанувальники Діви Марії обов'язково досягнуть спасіння.

Вшанування образів святих

Люди вшановували образи віддавна.

Відколи існує християнство, відтоді люди вшановують образи (св. Вас). Переховуючись у катакомбах, первісні християни віддавали честь образам Ісуса Христа, Матері Божої з Дитям, а також тим, на яких були зображені події зі Старого і Нового Завітів (воскресіння Лазаря, Даниїл у ямі з левами, три юнаки у вогняній печі). З часом вшанування образів набирало все більшого значення. Образи святих, статуї і хрести встановлювали не лише у святинях, але і на площах, дорогах. У VIII ст. грецькі імператори заборонили вшановувати образи — їх нищено, публічно спалювано, фрески на церковних стінах забілювано, а тих, хто шанував образи, переслідувано і жорстоко карано. Це була доба т.з. іконоборства. Але на Нікейському Соборі було проголошено, що вшанування образів дозволене, але заборонене лише віддавання їм Божої честі.

Образи (статуї) святих — це образи (статуї), які зображають Ісуса Христа, святих або релігійні правди.

Ісуса Христа майже на всіх образах представляють однаково: поважне і лагідне обличчя, довге волосся, високе чоло, коротка борода, на грудях палаюче серце. Матір Божу зображають по-різному: як Марію-Помічницю з Дитям на руках (що символізує Втілення), як Матір-Страдницю з тілом Ісуса на лоні (що символізує спасіння), як Непорочне Зачаття (так Вона сама себе назвала в Люрді 1858 р.), без Дитини, в білій шаті, білій заслоні, з вервицею в руках; як Царицю небес (Одкр. 12, 1) в сяючому одязі, з 12-ма зірками навкруг голови і з місяцем під ногами. Святих переважно малюють із сяйвом (ореолом) навколо голови. Таке сяйво мали деякі святі ще за життя (Мойсей, Стефан, Ісус Христос на горі Тавор і т.п.). Пап, єпископів, священиків малюють в церковному одязі, інші святі можуть бути зображені з лілією, яка означає доброчесність, з книжкою — знання, з палаючим серцем — любов до Бога, з пальмою — постійність, з оливною гілкою — лагідність. Св. Петра завжди зображають з ключами в руках; св. Матея — з Ангелом у людській постаті, починає своє Євангеліє від родоводу Ісуса Христа; св. Марка — з левом, бо його Євангеліє починається словами: "Голос вопіющого в пустині", св. Луку — з волом, бо Його Євангеліє починається згадкою про жертву Захарії (Лука намалював перший образ Матері Божої, тому його зображають і як живописця), св. Йоана малюють з орлом, бо Євангеліє починається високими словами про Божество і немов підноситься над землею. До образів святих належать і образи, які представляють правди віри (напр., Пресвяту Трійцю, чистилище і т.п.) або біблійні події (Благовіщення Діви, Хрещення Ісуса Христа і т.п.).

Образи святих, які викликають чудесні зцілення або інші чуда, називають чудодійними (чудотворними).

Особлива шана віддається хресту Спасителя.

Немає Церкви, вівтаря, кладовища без хреста Спасителя. Неможливо уділити жодної Тайни, відправити жодної Служби Божої або будь-якого богослужения, якщо немає при тому хреста. Ось як високо шанує Церква святе дерево хреста. Хрест сяє на коронах князів, на грудях єпископів або, як орден, прикрашає груди заслужених людей. Хрести височіють при дорогах і на полях для потіхи подорожнього і працюючого в поті чола хлібороба. Неграмотний підтверджує хрестом правду своїх зізнань. З хрестом у руках залишає християнин цей світ і його бере з собою в домовину. В кожній християнській оселі повинен бути хрест; поганий знак, якщо в домі християнина є багато світських образів, а хреста немає.

Шана, яку віддаємо образу, стосується того, хто зображений на ньому, отже, або Христа, або Святих (Соб. Трид. 25).

Шана, яку віддаємо образу, стосується Того, котрий за нас вмер на хресті (св. Амвр.). Отже, ми віддаємо шану не матеріалу, з якого зроблений образ, а тому, хто на ньому зображений (2 Соб. Нік.). Коли цілуємо книгу Євангелія, то цей прояв шани не стосується ані паперу, ані друкарської фарби, але стосується слів Божих, котрі містяться в цій книзі; якщо знищити текст, книга відразу втратить у наших очах свою попередню вартість. Це ж стосується і вшанування образів Святих.

Віддаємо шану образам Святих тим, що маємо їх в своїх оселях, молимося перед ними, знімаємо перед ними головні убори, прикрашаємо їх; а також тим, що здійснюємо паломництво до чудесних образів у відпустових місцях.

Шана, яку віддаємо образам Святих, далека від славлення (віддавання їм шани Божої)! "Образ не для славлення, а для того, щоб завдяки ньому навчитися, що саме ми повинні славити" (св. Григ. В.). Коли родичі цілують своїх дітей або діти батьків, то виражають цим лише любов і доброзичливість, яку відчувають до них серцем; так само, коли шануємо образи святих, то виражаємо лише нашу любов і доброзичливість щодо тих, кого нам образ являє (св. Ніль.). Якщо запалюємо вогонь перед образами Святих і палимо кадило перед ними, то таким чином хочемо лише зримо уявити собі світло Св. Духа і доброчесності Святих (св. Герм.).

Ми ніколи не розраховуємо на допомогу самих образів, але очікуємо її від Бога завдяки заступництву Святих. Лише іновірці покладали надії на образи, приписуючи їм якусь силу. Однак, так не вважають християни-католики (Соб. Трид.). І Мойсей розраховував не на допомогу палиці, якою здійснював такі великі чудеса, а тільки на допомогу Бога.

Шануючи образи Святих, досягаємо діючої ласки, а не раз навіть надзвичайних ласк; образ допомагає нам зосередитися під час молитви і утверджує в нас добро.

Образи Бога і Його друзів отінені ласкою Св. Духа. Де б не з'явився знак хреста, він відразу виганяє з цього місця диявольську злість (св. Амвр.). Скільки ж грішних душ навернулося лише завдяки розгляданню образу якогось Святого (так навернулася Марія-єгипетська, коли розглядала образ Матері Божої в церкві св. Хреста в Єрусалимі).

Завдяки образам Святих часто досягаємо надзвичайних ласк. Доказом цього є численні дива, які Бог чинить завдяки їм. Образи Святих оберігають нас від розсіяності під час молитви. Вони — наче ті щаблі драбини, по котрих легше можемо дістатися до неба (А. Штольц.). Перед образами молимося звичайно побожніше, тому й молитву нашу Бог вислуховує швидше. Численні пожертви, які складають люди перед образами, є для нас доказом того, що їх молитви були вислухані. Образи Святих є для нас німою проповіддю, тому що вони або яскраво унаочнюють якусь правду віри (напр., Пресвяту Трійцю, чистилище, воскресіння і т. п.), або заохочують нас до наслідування Святих. Кожний образ є наче коротким життєписом особи, котра зображена на ньому (св. Герм.). Образ не раз має більшу силу, ніж проповідь. Те, що сприймається вухом, повільніше діє на душу, ніж те, що постає перед очима (Горацій). Образи служать неосвіченому народові замість книжки (св. Григ. В.). Саме тому в середні віки, коли ще не було друкованих книжок, образи Святих були широко розповсюджені (з тих часів походить вертеп, звичай споряджати Божий Гріб і т. п.). У наших церквах образи розташовані на стінах і вівтарях; для неосвіченого народу вони служать ніби коротким витягом істин цілого катехизму.

Вшанування святих мощей

Людина по своїй природі охоче зберігає речі, які нагадують їй людей, котрих любила і шанувала. Діти зберігають предмети, пов'язані з родичами, ми всі шанобливо зберігаємо речі, котрі належали колись знаменитим людям.

Мощами називаємо тіла Святих або їх останки, а також всі предмети, котрі були пов'язані колись із особою Ісуса Христа або Святих.

Слово "мощі" означає речі, котрі містять в собі чудесну силу, міць. Отже, мощі — це або усе тіло Святого, його рука, нога, або хоча б маленька кістка. Такі мощі зберігаються найчастіше у вівтарях; деколи вони стають власністю приватних осіб. Правдиві мощі завжди позначені іменем Святого і печаткою єпископа. Продавати їх заборонено, а предметом купівлі може бути лише їхня дорога оправа. З давніх-давен шанують також такі предмети, котрі були пов'язані з особою Ісуса Христа або Святих, напр., хрест Спасителя, ясла, ризи Ісуса Христа, хустка св. Вероніки і т.п. Святий хрест Спасителя відшукала імператриця Олена у 325 p.; частина його знаходиться в церкві Гробу Ісуса Христа в Єрусалимі. Частина ясел Дитяти Ісуса знаходиться в Римі в церкві Марії-Маджоре. Риза (туніка) Ісуса Христа, в яку Він був одягнений перед смертю, зберігається в кафедральній церкві у Тревірі. Стіл з кедрового дерева, при котрому Ісус Христос встановив Пресвяту Євхаристію, знаходиться в лютеранській церкві в Римі. Деякі мощі Ісуса Христа знаходяться в церкві в Аквіграні. Полотно, яким було оповите Тіло Христа у гробі, зберігається в Турині, хустка Вероніки — в церкві св. Петра в Римі. Дорогоцінними мощами є для нас уся свята Земля. Середньовічні походи хрестоносців (з 1096 по 1270) свідчать про те, як високо завжди цінували ці мощі християни. Особливою шаною користуються у святій землі місце розп'яття Спасителя і Його гріб на Голгофі (там височить церква св. Гробу, 100 м в довжину, збудована імператором Костянтином у 334 p.); печера смертної тривоги і місце Вознесіння на горі Оливній, світлиця на горі Сион, місце народження Ісуса Христа у Вифлеємі і місце Благовіщення в Назареті (хатина Пресвятої Діви знаходиться в Льоретто Італія з 1295 p.).

В усіх цих місцях височать церкви, які збудували імператор Костянтин та його матір св. Олена.

З давніх-давен шанують також ризи Святих або засоби тортур мучеників, а також місця, де ті Святі народилися або поховані. Св. Антоній Пустельник (+356) шанобливо користувався плащем, який дістався йому у спадщину від св. Павла-пустельника, і який був пошитий з фігового листя; одягав його лише у найбільші свята (св. Єр.). Над гробами Святих збудовані вівтарі і церкви, в котрих відправляються Богослужения.

Мощам, тобто останкам тіл Святих, необхідно віддавати шану тому, що тіла Святих за життя були святинею і засобом Св. Духа, і колись воскреснуть у славі (Соб. Трид. 25).

Останки померлої людини були для іновірців чимось огидним, для християн же — навпаки, дорогоцінним предметом (св. Вас), тому, що були оселею Св. Духа (І Кор. З, 6; 16, 19) і є насінням, з якого в день воскресіння постане дорогоцінне тіло (І Кор. 15, 42). Сам Бог шанує мощі Святих, бо діє через них, творячи найрізноманітніші чуда. Тому тіла деяких Святих є нетлінними, напр., тіла св. Тереси і св. Франца Ксаверія. У останках інших святих лишились нетлінними лише окремі члени, напр., язик св. Івана Непомука, св. Антонія з Падви, або права рука св. Стефана угорського; деякі тіла виділяють приємний аромат, напр., тіло св. Тереси. "Бог взяв Собі душі Святих, а нам залишив їх тіла" (св. Золот.).

Святих шануємо, шанобливо їх зберігаємо і відвідуємо їх.

Мойсей, виходячи з Єгипту, забрав зі собою кістки Йосифа (Вихід 13, 19); отже, бачимо, що і євреї шанобливо зберігали мощі. Ще перші християни шанували та зберігали мощі св. мучеників. Св. Ігнатія, єпископа Антіохського, кинули на розтерзання левам у римському амфітеатрі, залишилися лише його кістки. Вночі ті кістки позбирали його товариші і віднесли до Антіохії (107 p.). Коли св. Полікарп, єпископ Смирни, загинув на вогнищі (166 p.), християни зібрали його кістки, і зберігали їх із більшою шаною, ніж дорогоцінні камені. Вже тоді почали будувати над гробами мучеників церкви, каплиці або вівтарі і відправляли там Службу Божу. Мощі Святих зберігають у дорогих посудинах (хрест Спасителя або ясла Дитяти Ісуса зберігають у срібних оправах). Тіла деяких Святих зберігаються у срібних домовинах, напр., тіло св. Івана Непомука в церкві св.Віта у Празі. Деякі мощі зберігають навіть у золоті, напр., мощі св. Боніфатія у Фульді. Так вшановує Церква мощі своїх Святих.

З давніх-давен існує звичай здійснювати паломництва до гробів Святих. До гробу св. Петра і Павла в Римі, а також до Св. землі здійснюються паломництва протягом 10 століть. Ще перші християни тисячами відправлялися в Св. землю; той, хто не відвідав Св. землі, вважався менш побожним, ніж інші (св. Єр.). Оріґен, найвидатніший християнський учений свого часу (+254), зробив обітницю здійснити паломництво до гробів Верховних Апостолів у Римі. "Відвідуємо гроби Святих і падаємо на землю перед ними, аби випросити для себе в Бога якусь милість" (св. Золот.).

Вшановуючи св. мощі, можемо заслужити собі у Бога багато благ (Соб. Трид. 25).

Мощі є для нас джерелом спасіння, з якого пливуть від Бога численні блага (св. Іван Дам.). Як зі скелі у пустині прорвалася вода (Вихід 16, 35), бо такою була воля Божа, так і біля мощів Святих спадають на нас численні блага, тому що так хоче Бог (св. Іван Дам.). Тіла Святих і гроби мучеників відганяють диявольські напасті і сприяють зціленню від найтяжчих хворіб (св. Юст.). Отже, шанування тіл померлих сприяє зціленню тіл живих. Св. Августин розповідає про численні випадки оздоровлень і два випадки воскресіння малих дітей, які одужали біля мощів св. Стефана у Північній Африці. Ще у Старому Завіті розповідається про те, як один померлий ожив, коли його тіло зіткнулося з кістками пророка Єлисея (І Цар. 13, 21). Ще за життя Святих творив Бог чудеса через їх тіла. Хвора жінка одужала, лише доторкнувшись до краю одягу Ісуса Христа (Мат. 9, 22). Одужали й ті, хто потрапив у тінь від постаті св. Петра (Діян. Ап. 5, 15) чи доторкнувся до хустки чи поясу св. Павла (Діян. Ап. 19, 12). Зрозуміло, що це не мощі творять чудеса, а Бог заради заслуг Святих. Отже, не слід вважати забобоном те, що побожні люди здійснюють паломництва до святих місць, де Бог завдяки мощам і образам Святих творить чудеса (св. Авг.).

Особливе вшанування Бога

Бога вшановуємо, присягаючи або даючи обітницю.

Присягаємо або даємо обітницю не кожен день, а тільки у надзвичайних випадках. Присяга потрібна тоді, коли звичайного людського свідчення не вистачає; обітницю даємо добровільно. За допомогою присяги вшановуємо Бога, бо урочисто визнаємо його всемогутність, справедливість і святість. За допомогою обітниці складаємо Йому своєрідну жертву, тому що зобов'язуємося виконати якусь приємну Богу справу (Ґурі).

Присяга

Не раз буває, що якійсь особі не хочемо або не можемо вірити. Якщо ж ця особа пошлеться на свідка, а свідок підтвердить сказане, тоді швидше їй повіримо, а ще швидше повіримо тоді, коли знатимемо, що той свідок є чесною людиною. Може статися так, що людина покличе собі за свідка Бога, щоб Своєю всемогутністю підтвердив правду присягаючого. Його слова набирають тоді особливого значення — це ніби Божі слова. "Як печатка існує для підтвердження розпоряджень, так присяга є печаткою, даною Богом для підтвердження правди" (Мархантий). Присяга — це золота монета найвищої вартості, на якій викарбувано ім'я живого Бога (Штольберг). Присягав Ісус Христос перед Каяфою, коли останній звертався до імені Бога для підтвердження зізнання (підтверджуюча присяга). Присягав Ісаак на підтвердження обітниці, даної Якову (прирікаюча присяга).

Давати присягу або присягати — значить кликати Бога за свідка, що ми сказали правду, або що хочемо дотриматися своєї обіцянки.

Даючи присягу, звертаємося або до самого Бога, або до святих речей. Якщо звертаємося до Бога, говоримо, напр.: "На Бога, як Бог жиє (Єр. 42), як Бог на небі, Бог моїм свідком (Рим. 1,9), покарай мене, Боже" і т.п. Не раз, присягаючи, звертаємося до святих речей, напр., до Євангелія, хреста, св. Тайн, до неба і т.д. "І в тому випадку звертаємося власне до Бога, як до свідка, тому що ці речі самі по собі не мають сили, щоб підтвердити або покарати брехуна" (св. Тома з Акв.). Ісус Христос сам говорить, що можна присягати на храм, на небо, на престол Бога (Мат. 23, 21). Однак, присягою не є слова "справді", "дійсно", "слово честі", "щоб я був здоров" І т.п. Присяга може бути звичайна або урочиста. Звичайну присягу люди застосовують у буденному житті, урочисту присягу приносимо найчастіше перед судом або перед державною владою (напр. присяга, яку дають солдати або державні діячі). Найчастіше застосовують під час присяги такі церемонії: присягаючий стає з відкритою головою перед хрестом, котрий знаходиться між двома палаючими свічками; це повинно нагадувати, що перед Розп'ятим Христом немає таємниць. Присягаючий підносить три пальці правої руки (для підтвердження віри у Пресвяту Трійцю) і говорить: "Так мені, Боже, допоможи і це св. Євангеліє". Цими словами присягаючий зазначає, що відрікається від допомоги Бога і обітниць св. Євангелія, якщо сказав не правду. Євреї присягають з покритою головою, кладучи великий палець правої руки на певну сторону тори (книг Мойсея). Мусульмани підіймають догори лише один палець на знак віри в одного Бога.

Не треба уникати присяги, бо вона є дозволеною і навіть приємною Богові.

Якщо би присяга не була дозволена, то, напевно, не присягав би і Христос (Мат. 26, 64); не присягнув би Бог Авраамові після того, як останній приніс пожертву на горі Морія, що примножить його рід, як зорі на небі і пісок у морі (Буття 22, 16). Часто застосовує присягу у своїх листах св. Павло (Рим. 1, 9; II Кор. 1, 23); звичайно, він не робив би цього, якщо б присяга не була дозволеною. Зрештою, присяга служить гідній меті, тому що сприяє виявленню правди і полагоджує суперечки (Євр. 6, 16).

Присяга приємна Богові, тому що, присягаючи, привселюдно визнаємо нашу віру в усевидющість, справедливість і всемогутність Бога, і, отже, вшановуємо Його. Зрозуміло, що не можна допускати до присяги відвертих атеїстів (людей, котрі не вірять в Бога). Бог хоче, щоб ми присягали лише тоді, коли присяга є украй необхідною (Вихід 22, 10). Ісус Христос говорить: "Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні; — а що більше цього, те від лихого" (Мат. 5, 37). Ці слова були пересторогою для фарисеїв перед легковажним, непотрібним присяганням, яким вони любили зловживати. Тому християни-католики не уникають присяги, як це роблять деякі релігійні сектанти. — Однак, не треба нікого примушувати присягати. Коли хтось вимагає присяги від іншого, знаючи, що останній дасть фальшиву присягу, стає гіршим від вбивці, бо вбивця вбиває лише тіло, а цей вбиває не одну, а нараз дві душі — душу присягаючого і свою власну (тому що остання спричинила смерть попередньої) (св. Ізид. Пел.).

Ми повинні присягати лише тоді, коли на це є поважна причина; наша присяга повинна бути правдивою, розумною і справедливою (Єр. 4, 2).

Христос говорить, що присяга є від лихого (Мат. 5, 37), тобто її причиною є схильність людини до злого. Якщо б люди залишилися у первинному стані святості і справедливості, присяга взагалі не була би потрібною; але у зв'язку із гріхопадінням людини щораз більше стали занепадати віра та взаємне довір'я, і тому люди змушені були звернутися до присяги (Мег.). Саме тоді, коли зло заволоділо землею, традиційною стала між людьми присяга; внаслідок підступності і розбещення людей не можна було нікому довіряти, саме тому почали звертатися до Бога, як до свідка (св. Золот.). Присяга наче ліки; одне й друге застосовуємо тоді, коли на це є поважна причина (св. Авг.). Присяга є для людини тим, чим для каліки є милиця (костур).

Ніколи не треба присягати легковажно, тобто задля безпідставних причин. Часто легковажно присягають продавці (Рим. Кат.). Звичка присягатися часто призводить до фальшивої присяги (св. Авг.). "Хто на клятви щедрий, сповниться беззаконням, і ніколи бич його дому не покине" (Сир. 23, 12). Отже, присягай, по можливості, якнайрідше. "Не може збрехати той, хто нічого не говорить; так само не може фальшиво присягнути той, хто не присягає" (св. Берн.). Об'єктивною підставою для присяги є виклик до державної влади або до суду. Повинні присягати правдиво, тобто говорити те, в чому ми твердо переконані, а також мати щире бажання додержати слова. Гарним прикладом у цьому є римський вождь Регуль (250 р. до Хр.). Під час війни його взяли в полон карфагенці і тримали у неволі 6 років. Виснажені довгою війною, карфагенці вислали його до Риму добиватися перемир'я; однак, перед від'їздом він змушений був присягнути, що повернеться у неволю, якщо римляни не згодяться на перемир'я. Прибувши до Риму, він переконав сенат у тому, що римляни якраз не повинні заключати перемир'я, бо карфагенці ослаблені і не будуть чинити опору. Відтак повернувся назад у неволю, хоча всі відраджували його і залишали майже силою. Зате неправдиво присягнув Петро перед палатою архієрея (Мат. 26, 72).

Слова присяги не повинні містити в собі жодної двозначності (Інок. XI.). Саме тому Моруса, канцлера Англії, король Генріх VIII наказав кинути до в'язниці за те, що він критикував дії короля щодо католицької Церкви. Йому було обіцяно свободу, якщо він присягнеться таким чином: "Підкорюся розпорядженням мого пана і короля". Знайомі радили йому, щоб дав таку присягу, адже, промовляючи ці слова, може мати на думці Бога, як найвищого Господа і Царя. Та канцлер на це відповів: "Не вільно мені так чинити, бо мушу присягати в правді". При присязі не виключені і помилки, можна також бути звільненим (як виняток) від виконання даної присяги, якщо дійсно неможливо її виконати, напр., внаслідок хвороби або втрати маєтку.

Ми повинні присягати розсудливо, тобто наперед добре замислитися, чи буде правдивим наше зізнання, або чи зможемо дотриматися даної присяги, а також чи доцільно її дотримуватися. Ірод під час бенкету присягнув нерозумно, бо присягнув танцюючій дівчині дати все, чого вона тільки забажає. А вона, за порадою матері, зажадала від нього голови Івана Хрестителя (Мар. 6, 23).

Повинні присягати справедливо, тобто не зарікатися ані не обіцяти нічого такого, що є недозволеним. Сорок ворогів св. Павла присягнули, що не будуть їсти і пити, поки не вб'ють його (Діян. Ап. 23, 12). Сьогодні ще дають масони присягу, що на смертному одрі не приймуть св. Тайн. Присяга такого роду є несправедливою, неприємною Богові, і нічого не вартує, тому що вона не зобов'язує.

Хто присягає фальшиво, той чинить страшне богохульство, викликає на себе прокляття Бога і вічне осудження.

Фальшиву присягу називаємо також кривоприсягою. Хто присягає фальшиво (заприсягає неправду або обіцяє під присягою щось, чого не збирається зробити), чинить, як людина, котра зловживає державною печаткою, що ніколи не минає безкарно (Марк.). Хто присягає фальшиво, — учиняє смертний гріх (Іннок. XI). Ніякий меч не ранить так тяжко, як кривоприсяга, ніякий меч не вбиває так жорстоко, як фальшива присяга (св. Золот.). Боже прокляття падає на кожного, хто присягає фальшиво (Зах. 5, 3). Бог часто карає тих, хто фальшиво свідчить, швидкою і несподіваною смертю. Седекія, юдейський цар, дав Навуходоносору присягу вірності і порушив її. Відразу ж через пророка Єзекиїла прорік йому Бог тяжке покарання і смерть у Вавилоні (Єз. 17); і, дійсно, прийшов Навуходоносор, наказав вибрати очі і відправити в неволю до Вавилону, де невдовзі Седекія помер (II Цар 25). Владислав, угорський король, уклав мир із султаном Муратом II і закріпив його присягою. Однак перший розпочав війну, в результаті якої під Варною загинув король Владислав, а з ним і цвіт його лицарства (1444 p.). Тих, хто присягає фальшиво, світські суди карають ув'язненням. Карл Великий видав в своїй державі закон, згідно з яким відрубувано праву руку кожному, хто фальшиво присягав; пізніше таким відрубувано лише три пальці правої руки, які вони піднімали, даючи присягу. Хто присягає легковажно, — учиняє щонайменше гріх легкий. Однак, хто має таку недобру звичку, що лрисягае при будь-якій нагоді чи на правду, чи на неправду, — живе в стані смертного гріха, якщо присягає свідомо (Ґурі). Якщо хтось присягнув несправедливо, — не повинен дотримуватися присяги, лише повинен за нею жалкувати. Так повинен був зробити, напр., цар Ірод.

Порушення присяги є гріхом тяжким або легким, відповідно до того, великої чи малої ваги була обітниця.

Обітниця

Обітниця — це добровільна обіцянка Богу виконати будь-яку добру справу.

Обітниця — це обіцянка, дана Богові. Отже, звертаємося при тому до Бога (бодай в суді) кажучи, напр.: "Боже, обіцяю Тобі... і т.д.". Звичайне рішення ще не є обітом, бо не дає нікому (отже, і Богу) права чогось чекати від нас. Обітниця — це обіцянка добровільна. Ніхто не зобов'язаний давати обітницю (Второзак. 23, 22), не можна також нікого примушувати давати її. Вимушена обітниця неістотна; важливою є обітниця, дана зі страху перед хворобою або у хвилину потреби, тому що тоді людина завжди чинить добровільно.

Можна обіцяти Богу лише те, що Йому приємне, і ніколи, що —лихе, як це, напр., зробив Єфте: Він пообіцяв Богу перед битвою у випадку перемоги пожертувати Господу те, що першим зустріне після повернення додому. Першою побачив доньку, котра вийшла назустріч, і дійсно приніс її в жертву, щоб, дотриматися обітниці (Суд. 11). Така обітниця є нерозумною і неприємною Богові (Еккл. 5, 3). Безбожною є обіцянка, яку можна виконати лише через злочин (св. Ізид. Сев.). Такої обітниці не треба дотримуватися.

Звичайно обіцяємо Богу здійснити якусь добру справу, хоч до того нас ніхто не зобов'язує, (напр., паломництво). Можна також обіцяти щось таке, що ми зобов'язані робити, напр., дотримуватись церковних постів, святкувати неділі, бути невибагливим в їжі і т. п. Якщо такої обіцянки не дотримуємося, грішимо подвійно. Один власник фабрики пообіцяв Богу, що заборонить працювати робітникам у неділю і у свята, якщо одужає його хвора донька. Донька одужала, і він дотримав слова. Тепер він був подвійно зобов'язаний відзначати свята. Чому? Перший раз — тому, щоб виконати церковну заповідь, другий раз — тому, щоб виконати обітницю.

Деякі обітниці даються лише умовно.

Коли даємо обітницю, то, звичайно, ставимо якусь умову, від якої залежить її виконання. Отже, ніби укладаємо угоду з Богом. Яків обіцяв пожертвувати Богу десятину свого майна, якщо Бог дозволить щасливо повернутися додому його батькові (Буття 28, 22). Звичай здійснювати процесії у так звані хресні дні в Церкві латинського обряду виник біля 500 р. під час голодомору внаслідок обітниці, даної св. Мамертом, єпископом з Вієн. Так само латинські процесії св. Марка були започатковані у 600 р. внаслідок обітниці, даної папою Григорієм Великим під час епідемій. Страсні видовища, які відбуваються кожних 10 років в Обер-Аммергаві, є наслідком обітниці місцевого населення, даної у 1633 р. під час якоїсь епідемії. Людовик IX — святий, король Франції, тяжкохворий, обіцяв відправитися в хрестовий похід (1248 p.). І сьогодні не один тяжкохворий або знедолений обіцяє здійснити паломництво до якогось відпустового місця або щось подарувати церкві, або поставити статую чи хрест, або що буде постити протягом якогось часу в деякі дні і т.п. Велику відпустову церкву в Марія — Цель збудував угорський король, виконуючи обіцянку, дану перед битвою з турками (1363). Церква св. Карла у Відні постала внаслідок обітниці Карла VI, даної ним у 1713 р. під час епідемії.

Найтяжчі обітниці — це обітниці чернечі; це добровільне принесення Богові обіцянки зберігати три євангельські ради.

Обітниці монахів — це обітниці вбогості, чистоти і послуху. Ними людина переборює три основні джерела гріха (гордість, похіть і спокусу) набагато успішніше, ніж за допомогою молитви, посту та милостині. Чернечими обітницями людина повністю відмежовується від світу, щоб краще служити Богу. Ці обітниці дуже приємні Богу, тому що, складаючи їх, присвячуємо Йому не лише наші добрі справи, але й себе самих. Хто дає не лише плоди з дерева, але ціле дерево разом із плодами, дає більше (св. Анз.). Багато хто приносить у дар Богу, напр., одяг, оливу, віск і т.п.; однак, найкраще чинимо, коли приносимо в жертву Богу свою душу (св. Авг.). Чернечі обітниці можуть бути урочистими і звичайними; це залежить від того, як Церква їх приймає. Урочистий обіт поєднується зі свого роду самопожертвою (св. Тома з Акв.). Хто дає урочисту обітницю, той остаточно присвячує себе службі Богу (Лємкуль). Від урочистих обітниць може звільнити лише Папа, зважаючи на дуже поважні причини. Той, хто хоче дати урочисту обітницю, спочатку повинен відбути протягом року новіціят, а відтак дати спочатку на три роки звичайну обітницю (Пій IX, 19. III. 1857). Від звичайних обітниць може звільнити єпископ або настоятель монашого чину. (Про чернечі обітниці і чернечі чини дивися розділ "Засоби досягнення досконалості").

Складаючи обітницю, робимо добру справу, приємну Богу. Отже, того, хто дає якусь обітницю, Бог швидше вислухає і швидше доведе до досконалості.

Складаючи обітницю, засвідчуємо Богу нашу вірність, приносимо дар Богу, зобов'язуючись чинити лише добро. Отже, якщо хтось, напр., постить унаслідок обітниці, — виконує справу досконаліше, ніж якщо би він постив без неї (св. Франц Сал.), звичайно, якщо чинить це з неменшим почуттям любові до Бога. Саме тому й досягає швидшого вислуховування молитов той, хто дає обітницю. Мешканці Обер-Аммергава у 1633 р. під час епідемій склали обітницю і з тієї хвилини не помер там від епідемії жоден мешканець. Побожна Анна дала обітницю, просячи Бога про нащадка; Бог дав їй сина, великого пророка Самуїла (І Цар. 1, 11). Цю істину підтверджують також численні вдячні таблиці з жертвами у відпустових місцях, численні статуї при дорогах і дорогоцінні речі в деяких церквах. Складаючи обітницю, людина швидше досягає досконалості (св. Франц Сал.). Саме обіт примножує наші сили для здійснення доброї справи, тому що зміцнює нашу волю (св. Франц Сал.). Пам'ять про дану Господу Богу обітницю є для нас сильним поштовхом до здійснення доброї справи. "Найсвятіші мужі часто давали побожні обітниці, щоб таким чином зв'язатися узами Божого покарання" (св. Григ. В.).

Той, хто не дотримує даної обітниці, ображає Бога так само, як і той, хто без причини відкладає здійснення обіту (Второзак. 23, 21).

Якщо ми даємо слово людині і мусимо його дотримати, то тим більше ми повинні дотримати слова, даного Богу. "Ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати" (Проповід., 5, 4).

Облудного боржника, котрий не дотримує слова, суд може притягнути до відповідальності; а якщо хтось не дотримується обіту, даного Богові, то хіба він може бути непокараним? (св. Петро Дам.). Хто не дотримується обіту, скоює гріх (тяжкий або легкий) у залежності від того, якої — важливої чи менш важливої — справи стосувався обіт). Людина може одночасно скоїти два тяжкі гріхи, якщо вона не дотримається обіту, який стосувався якоїсь заповіді Божої. Якщо хтось не може здійснити свій обіт із якихось причин, незалежних від нього, той не грішить, але повинен бодай стільки зробити, скільки може.

Кожний, хто хоче скласти якийсь обіт, повинен добре обміркувати, чи зможемо дотримати обіцянки.

Якщо збираємося щось будувати, спочатку складаємо кошторис і обмірковуємо, чи зможе довести цю справу до кінця (Лук. 14, 18). Так само треба добре замислитися перед тим, як давати обіт. Нерозумно давати обіт відразу на все життя; краще взяти на себе зобов'язання на певний (короткий) проміжок часу, а відтак можна його продовжити. Св. Франц Салезій дав обіт щоденно відмовляти протягом усього життя цілу вервицю, а пізніше не раз шкодував, що пообіцяв це, не подумавши. Св. Альфонс дав обіт ні хвилини не перебувати без справи; але перед тим довгий час пробував, чи можливе здійснення такого обіту.

Перед тим, як дати складний обіт, краще звернутися за порадою до досвідченого священика. Саме тому Церква вимагає, щоб чернечим обітам передував цілий рік новіціяту. Хто відбуває новіціят, повинен добре зважити, чи має покликання до чернечого життя. Хто ж помітить у собі брак покликання, а всупереч тому дасть обіт, повинен відтак звинувачувати себе самого, а не свій стан.

Хто не в змозі дотримати обіт, повинен звернутися за порадою ДО священика. Священик щось порадить або відішле до єпископа, щоб останній або ліквідував обіт, або змінив його. Єпископ має на це право, бо Ісус Христос сказав Апостолам: "... все, що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Єпископ може замінити обіт на якусь добру справу, яка може бути корисніша для спасіння душі того, хто дає обіт; найчастіше пропонує прийняття св. Тайн. Є п'ять обітів, від котрих може звільнити лише Папа, а саме: обіт вступу до чернечого стану, обіт довічної чистоти, обіт паломництва до гробів Верховних Апостолів у Римі, обіт паломництва до св. Гробу в Єрусалимі і обіт паломництва до гробу св. Якова в Компостеллі. Від цих обітів єпископ може звільнити лише у критичних випадках або, якщо їх дали умовно, без повної свободи, без належних роздумів, або, врешті, без усвідомлення наслідків обіту. В ювілейні дні священики мають право заміняти майже всі обіти іншими добрими справами.

Той, хто дав обіт, може замінити його кращим. За це Бог не буде ображатися, як не ображається людина, якщо хтось хоче їй віддати більше, ніж винен (св. Берн.).