о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Частина четверта — Молитва

Глава І — Особлившнй обов’язок пароха навчати, як належить молитися

До уряду й обов’язку пароха належить навчати вірних про обов’язок християнської молитви, тому що вона є конечною для спасіння вірних. Многі не знали би про її силу й вагу, якщо би побожна й вірна пильність пароха не повчила їх про те. Тож особлившим старанням пароха повинно бути подбати про те, щоби побожні вірні зрозуміли одне, а іменно: про що, та в який спосіб молитися до Бога. Всі якості конечні в молитві містяться в Божій формі молитви, якої навчив Ісус Христос своїх апостолів, а через них і їх наслідників. Він хотів, щоби її пізнали й всі ті, що приймуть християнську релігію. Та щоби парохи знали спосіб навчання своїх вірних, як належить молитися, ми подаємо правила, які видавалися нам найбільше відповідними, а їх ми зачерпнули з писань тих письменників, які є славнозвісні зі своєї науки й множества доказів в цій ділянці. А інше, якщо того зайде потреба, парохи зможуть зачерпнути з того самого джерела.

Конечність молитви

Найперше треба навчати вірних, як конечною є молитва. Обов’язок молитви не лише дораджується, але радше наказується. Про те Ісус Христос висловився такими словами: «Треба завжди молитися» (Лк. 18, 1). Конечність молитви доказує й свята Церква в тих словах, що є неначе вступом до Господньої Молитви: «Упімнені спасенними заповідями й скріплені Божою установою ми відважуємося казати». Тож коли молитва є конечною для християн, і коли про те спитали Спасителя Його учні (Лк. 11, 1), Син Божий приписав форму молитви й дав їм надію, що будуть вислухані в тому, про що просять .Він сам був прикладом людини молитви, бо не лише горячо молився, але й перебував на молитві цілі ночі (Лк. 6, 12). Про її обов’язок апостоли не переставали поучати тих, що від них прийняли віру в Ісуса Христа. Св. Петро (1 Петр. 3, 7), і св. Иоан (Йо. 3, 22; Йо. 5, 15) взивають до неї дуже пильно, а й ап. Павло, пам’ятаючи про її вагу напоминає на багатьох місцях християн про її спасенну конечність. Тому що нам потрібно так багато конечних і необхідних речей для здоровля нашого тіла й нашої душі, ми мусимо звернутися до молитви, як до того найкращого перекладника наших потреб і до найкращого середника в осягненні того всього, що нам потреба. Тому що Господь Бог нікому нічого не винен, виходить із того, що всі конечні нам речі сподіємося осягнути від Нього при помочі молитви. Ті молитви дав нам Господь, як конечне знаряддя до осягнення того всього, чого ми бажаємо, а передусім того, чого не можемо осягнути без Його помочі. Молитви мають таку велику силу, що через них можна прогнати навіть дияволів, Є певний рід дияволів, яких не можна ніяк прогнати, хіба що молитвою й постом, (Мат. 17, 20). Проте позбавляють себе можливости осягнення поодиноких дібр ті, які не практикують цього звичаю й вправи побожної й пильної молитви. Бо нам треба не лише щирої, але також усильної молитви, щоби осягнути те, чого бажаємо. Тож, як каже св. Єронім, є написано: «Кожному, що просить, дасться. Проте, коли тобі не дано, не дано тому, що не просиш, тож просіть і дістанете.» (Мат. 7).

Глава II — Овочі молнтвн. Хосен із молитви

Конечність молитви має має дуже хосенну користь, яка видає із себе найобильніші овочі що їх велике число парохи можуть знайти в святих письменників коли прийдеться їм покликатися на них для поучення вірних. Ми виберемо лише кілька із того множества, які видаються нам відповідними під сучасну пору. Найперший овоч, шо його одержуємо є той, що, молячись, віддаємо славу Богові, тому шо молитва є певного роду богопочитальний актом, який у святому Письмі порівнюється до кадила. Пророк каже таке: «Нехай буде моя молитва неначе кадило перед Тобою». (Пс. 140,2). В молитві визнаємо себе підчиненими Богові, якого визнаємо й проголошуємо дателем усяких дібр. Від Нього одинокого сподіємося все. чого нам потрібно; в Ньому одинокому маємо непорушне й спасенне заступництво й захорону. Про ці овочі говориться такими словами: «Клич мене в день нещастя, я визволю тебе, а ти прославиш мене.» (Пс. 49, 15).

Коли Бог вислухує просьби, з цього випливає величезний і дуже милий хосен. По думці св. Августина, молитва для праведника це ключ до неба. «Бо вознеслася, каже він, молитва й зіступило Боже милосердя; хоч далеко є земля, а небо високо, Господь мимо того чує слова чоловіка, коли той має чисту совість.» Така є могучість молитви, така її сила й користь, що через неї осягаємо множество небесних дібр. Молитвою випрошуємо собі Святого Духа на провідника й помічника, осягаємо заховання й ненарушимість віри, прощення кар, Божу опіку в покусах і побіду над дияволом. В молитві знаходиться якась особливіша радість, тож з огляду на те, каже Господь: «Просіть і приймете, щоби ваша радість була повна». (Йо. 16, 24).

Немає жодної причини сумніватися, чи Божа доброта поможе нашому проханню й погодиться на нього. На те маємо багато доказів Вогкого Писання, з яких наведемо як приклад лише ті слова, що знаходяться в пророка Ісаії, (тому що вони прийшли нам якраз на думку): «Тоді ти покличеш, каже він, і Господь вислухає тебе; заголосиш, а Він скаже: ось я.» (Іс. 58, 9), або на іншому місці: «І буде так, що скоріше, чим вони закличуть до мене, я озовуся; вони ще промовлятимуть, а я вже вислухаю їх». (Іс. 65, 24). Ми поминаємо майже усіх тих, що випросили собі дещо в Бога, тому що їх є безмірне число й це є на очах усіх.

Та часом лучається те, що ми не одержуємо від Бога тих речей, про які просимо. То правда. Але в цьому випадку Господь глядить передусім за нашою користю й не дає нам цього, про що просимо, тому що має на гадці дати нам інші більші й обильніші добра; або тому, що те, про що ми просимо не є нам конечним ні хосенним, ба що більше воно є радше для нас злишнім, а то й шкідливим. Часом лучається, що милосердний Господь, каже св. Августин, відмовляє нам того, на що розгніваний дозволив би. Деколи також лучається, що ми так оспало й недбало молимося, що й самі не знаємо, що говоримо. Коли ж однак молитва має бути піднесенням духа до Бога, тож, коли той дух у молитві замість прямувати до Бога блукає, а слова молитви вимоляються легковажно без жодного старання, без жодного почитання, тоді як ми важимося називати таке безвартісне моління правдивою християнською молитвою? Тому ніяк не можна дивуватися, що Господь не пособляє нашій волі й то, або тому що ми самі нашою недбалістю й незнанням, про що просимо, доказуємо, що не хочемо того, про що просимо, або просимо про те, що могло би бути для нас шкідливим.

А противно ті, що уважно й пильно моляться, одержують багато більше, як про те в Бога просили. Це потверджує й апостол у листі до Ефесян (Еф. 3, 20). Те доказує також притча про блудного сина (Лк. 15, 11), який уважав, що йому вистарчило б, коли б його батько взяв за свойого наймита. (Лк. 15, 2). Та коли ми належно думаємо й молимося, Бог не лише зсилає свої ласки на нас, безмірні не лише що до дарів, але також що до скорости, з якою Він нас вислухує. Це доказує Боже писання, яке собі питомим способом говорить: «Бог вислухує просьби бідних» (Пс. 9; 37), Бог помагає в інтимних і тайних потребах бідаків, навіть не ждучи на їхню молитву.

В додатку до того приходить ще й ця користь, що молячись вправляємо й побільшуємо сили душі, а передусім віру. Так що ті, які не мають віри, не моляться так, як належить: «Як же призиватимуть Того, в кого не увірували?» (Рим. 10, 14). А противно ті вірні, що пильно моляться, мають тим більшу й певнішу віру в Боже провидіння й Божу опіку, що вимагають від нас передусім цього, щоби ми випрошували собі в Бога тих речей, які є нам потрібні. Та Бог може нам уділити щедро всього, хоч може й не просимо й не думаємо проте. Подібно Бог дбає про всі речі конечні до життя нерозумних звірят. Однак предобрий Отець хоче, щоби Його діти, кликали до Нього. Він бажає, щоби ми. прибігаючи щодня, просили Його з більшим довір’ям; хоче, щоби ми, випросивши собі тих речей, яких бажаємо, з дня на день все більше й більше потверджували й виносили Його доброту супроти нас. В той спосіб збільшується і в нас любов до Бога, бо визнаючи Його як дателя усіх наших дібр і ласк, обнимаємо Його, якнайбільшою любов’ю, до якої ми спроможні. Як залюблені взаїмним приставанням і розмовою запалюються взаімно до більшої любови, так і побожні люди, молячись частіше до Бога й благаючи Його доброту, наче розмовляють із Ним самим. Та й вони запалені чимраз більшим щастям, що його досвідчають у поодиноких молитвах, чимраз більше заохочуються Його чимраз більше любити й почитати.

Крім того ми, уживаючи тієї молитовної вправи, наче запалені бажанням прохання, нашою наполегливістю й горячим бажанням осягаємо те, що стаємося гідні того, про що просимо, а чого наш тверезий і маленький розум перед тим не міг ніяк поняти. Нам треба також зрозуміти й завжди мати перед очами те, що коли опустить нас небесна ласка, наші діла самі, не можуть нічого осягнути; проте ми повинні цілим серцем прилягти до молитви. Те оружжя молитви має свою силу передусім проти найзавзятіших ворогів нашої природи. Ось так каже св. Гілярій: «Проти диявола й його оружжя належить боротися голосом наших молитов».

Також осягаємо, ще той найважніший овоч молитви, що Бог дається пізнати нашій уяві. І хоч ми схильні до злого задля вроджених нам пожадань пристрасти й слабосилля, які походять від гріха, то коли ми молимось до Бога й бажаємо осягнути Його ласки, одержуємо жажду за невинністю й по усуненні усяких прогріхів, очищуємося від усякої нечистоти.

Під кінець, згідно з думкою св. Єроніма, молитва протиставиться Божому гнівові. Тому Господь казав до Мойсея, як цей здержував Його своїми молитвами тоді, коли Він хотів покарати народ: «Відпусти мене.» (Ісх. 32, 10). Бо немає нічого такого, крім молитов побожних людей, щоби робило милосердним розгніваного Бога, або Його вже навіть готового зіслати кари на злочинників не сповільнило й не відкликало від ярости.

Глава III — Частини й степені молитви

Представивши конечність і хосенність молитви, належить пояснити вірним також те, з яких родів й з яких частин складається молитва? Щоби це зробити треба точно вичислити частини молитви, як про те свідчить ап. Павло, який у листі до Тимотея закликає до побожної молитви. Він каже: «Тим я молю перш усього заносити благання, молитви подяки за всіх людей.» (1 Тим. 2. 1). Тому однак, що різниця, яка заходить між цими частинами молитви є дуже мала, парохи коли захотять пояснити їх слухачам, нехай між іншими авторами послуговуються св. Гілярієм і св. Августином.

Є два головні роди молитви: просьби й подяки, від яких наче від. начала виводяться інші, яких ми не думаємо поминути. Бо ми прибігаємо до Бога, або тому щоби Йому віддати культ і почитання, або, щоби від Нього щось випросити, або, щоби Йому подякувати за ті всі добродійства, що через них, задля Його доброти, так щедро прикрашуємося й ростемо. Про обі ці частини молитви висловився сам Господь Бог устами пророка Давида оцими словами: «Заклич мене у час біди, а я тебе визволю й ти прославиш мене». (Пс. 49, 15). Бо хто ж не знає, як дуже нам потрібно Божої доброти й щедрости,. коли тільки вглянеться в безграничну неміч і ницість людську?

Всі ті, що є наділені змислом зору й розумом знають, як прихильною для людського роду є Божа воля й як розливається на нас Його доброта. Де-небудь кинемо оком, денебудь звернемося нашою думкою всюди зустрінемо подиву гідне світло Божої жичливости й Божої доброти. Бо що ж мають люди, чого б не завдячували Божій щедрості? (1 Кор. 4, 7). Дивне, що не всі прославляють усіма силами всещедрого Бога й не обсилають Його подяками, хоч усе, що існує, є Його власністю, ділом Його доброти.

Є однак різні роди тих двох молитов, тобто випрошування в Бога чого-небудь і благодарення, з яких один є глибший і совершенніший від другого. Проте, щоби вірні не лише молилися, але також знали як найкраще уживати того средства — молитви, парохи нехай вкажуть їм на найвищу й найсовершеннішу причину молитви й до неї, як лише зможуть, найпильніше заохотять вірних.

Але нам цікаво є знати, котрий то є найкращий спосіб молитви й найвищий степень моління? Ним є той, яким послуговуються побожні й праведні люди, що спираючись на непорушному фундаменті правдивої віри, доходять при помочі деяких звершених степенів умової молитви до цього місця, з якого можуть оглядати безмежну Божу могучість, Його безмірну доброту й премудрість. Там також осягають вони найпевнішу віру, як також усе те, що в цю хвилину просять, а заразом одержують цю силу невисказаних дібр (ласк), яку Бог обіцяв дати всім тим, що побожно й сердечно випрошують Божої помочі. Чоловік наче двома розпростертими крилами злітає на небо перед Бога з душею горіючою бажанням, і огортає його безчисленними подяками й богопочитанням, бо Бог обдарував його найвищими добродійствами. Неначе син одинак найлюбішому батькові з особлившою побожністю й почитанням, ніяк не сумніваючись, предкладає Богу все те, чого Йому потреба. Такий спосіб молитви називає Святе Письмо виливанням голосу. Бо каже св. пророк: «Виллю перед ним мій жаль, виявлю перед ним мої турботи» (Пс. 141,3; Сам. 1,15; Пс. 100, 1). Той голос має величезну силу, бо той що, приходить так молитися, висловлює все, нічого не затаює, нічого не окриває, а повний довір’я прибігає до лона нашого Отця — Бога. До такого способу молитви закликає нас Божа наука слідуючими словами: «Виливайте перед ним ваші серця». (Пс. 61, 9). «Скинь на Бога свої турботи». (Пс. 54, 23). Цей степень молитви так описує св. Августин, коли каже в книжці, що носить назву Енхиридіон: «В що віра вірить, те надія й любов вимолює».

Другий степень молитви це молитва цих людей, що гноблені важкими гріхами з вірою, яка, як кажуть в них є мертвою, пробують піднестися й взнестися до Бога, але задля завмерлих сил і страшного безсилля віри не можуть піднестися зі землі. Однак, пізнаючи свої прогріхи й мучені совістю й болем, покірно й піддано, покутуючи в цьому так дуже віддаленому місці, випрошують собі в Бога прощення й спокою, їхня молитва дістає своє місце в Бога, Він вислухує їхні бажання; ба що більше милосердний Бог як найсердечніше запрошує їх кажучи: «Прийдіть до мене всі струджені й обтяжені, а я вас успокою...» (Мат. 11, 28). До тих людей зачислявся митар (Лк. 18, 9); він то, коли не міг піднести очей до неба, вийшов, (як запевняє Ісус), зі святині оправданий більше ніж фарисей.

Дальший степень це молитва тих людей, що не одержали світла віри, а однак задля Божої доброти, при помочі могучого надприродного світла, яке зіступае на них, запалюються дуже до науки, до пізнання правди, просять усильними молитвами, щоби цеї правди навчилися. Коли вони остануться в цьому бажанні. Бог задля свойого милосердя не відмовить їхнім намаганням, як те потверджує приклад сотника (Діян. Ап. 10, 2). Перед тим, шо щиросердечно просить, не замикаються двері Божої доброти.

Останній степень це молитва тих, що не лише не каються своїх злочинів і прогріхів, але, накопичуючи нові злочини до злочинів, не встилаються однак просити в Бога прощення гріхів, в яких вони хотять остатись. Вони однак, будучи в такому стані, не посміли б просити навіть людей, щоби їм простили. Бог не вислухує молитов таких людей, бо так пишеться про Антіоха: «А молився той злочинних до Господа, від якого не осягнув милосердя.» (2 Мак. 9, 13). Проте треба дуже настійливо упімнути тих, що знаходяться в такому нещасті, щоби позбулися бажання грішити, та дійсно й щиро навернулися до Господа Бога.

Глава IV — Про що належить молитися?

Тому що в поодиноких прощеннях у свій час скажеться подрібно, про що належить, а про що не належить просити, тут вистарчає лише загально напімнути вірних, щоби просили Бога тільки про те, що є справедливим і чесним. Противно, коли люди проситимуть про те, про що не личить просити, дістануть відмовляючу відповідь: «Не знаєте, про що просите.» (Мат. 20, 22; Мк. 10, 38). Та те, чого можна бажати гідно, про те можна й просити: «Про що-небудь хочете, просіть, і буде вам.» (Йо. 15, 7; 16,23). Отже Господь обіцяє, що уділить нам усього. Тому найперше наше стримління й бажання звернімо на те правило, щоби до Бога, який є нашим найвищим добром, прямувати наші найвищі і найчистіші думки й тугу. А дальше ми повинні бажати того, що нас найтісніше лучить із Богом, а все те, що нас із ним розлучує, або те, що вносить причину розлуки, ми повинні усувати з нашого стримління й нашого пожадання. Звідси дозволяється шукати поза тим найвищим і найсовершеннішим добром деякі інші, так звані добра, й їх можна собі бажати й про них Бога-Отця просити.

Про добра тіла, чи як їх називають зовнішні, як здоров’я, сила, краса, богацтво, понести, слава, тому що вони часто дають нагоду й матерію до гріха (бо лучається, що не цілковито побожно, чи спасенно про них проситься), маємо просити, але це прохання ограничити такими межами, щоби просити про ті речі, які є конечні до життя, бо це є причиною, чому ми звертаємося з проханням до Бога. Нам можна випрошувати молитвами ті речі, про які просили Яків і Соломон. Перший просив в цей спосіб: «Коли Бог буде зо мною і захоронить мене в дорозі, якою вертаю й дасть мені хліб на їжу й одежу на одяг». (Бут. 28, 20), а Соломон такими словами: «Марноту й неправду держи далеко від мене; ні злиднів, ні богацтва не давай мені, а живи мене тільки щоденним хлібом.» (Притч. Солом. 30, 8).

Коли ж ми з доброти Бога одержуємо те, що нам є конечним до поживи й почитання, нам слід також пригадати собі на слова упімнення апостола: «Ті що плачуть (хай заховуються), наче б не плакали; ті, що радіють, наче б не раділи, ті, що купують, наче б не осягали; ті, що уживають цього світа, наче б його не вживали: бо переходить образ цього світа.» (1 Кор. 7, 30). Або також: «Коли росте богацтво. не прилягайте до нього.» (Пс. 61, 11), їхні овочі й їхнє уживання належать до нас. (Лев. 25, 35; Втор. 15, 17; Притч. 19, 17 і 21, 13; 28, 27; Мат. 1, 18; Лк. 14, 14; 16, 2-4). їх можемо вживати, так, щоби ми ділилися ними з другими згідно з тим, про що ми навчилися від самого учителя — Бога. Коли ми здорові, коли опливаємо в інші зовнішні добра й добра тіла, пам’ятаймо про Того, що дав нам ці добра на те, щоби ми могли тим легше служити Богові, і уділити нашому ближньому дещо з цього роду дібр.

Що знову до добра й прикраси ума, що ними є штуки й науки, то про них можна просити, але лише під тією умовою, що вони будуть нам помічними для Божої слави й для нашого спасіння. Що знову до того, про що можна все без жодного застереження чи умовини просити, шукати чи домагатися, це, як ми вже колись перед тим згадали, є слава Божа. Опісля ж можна беззастережно просити про все, що лучить нас із найвищим добром як віра, страх Божий, любов, про що ми обширніше скажемо в вияснюванні прошень.

Глава V — За кого належить молитися?

Немає на цьому світі такого чоловіка, за якого не можна би було молитися. Пізнавши те, про що належить просити, треба ще сказати вірним, за кого треба молитися. Молитва містить у собі дві речі просьбу й подяку. Тож скажімо найперше про просьбу. Як ми вже довідалися молитися треба за всіх без жодного виїмку, без огляду на релігію, чи націю. Хто б це не був ворог, чужинець, невірний, кожний з них є нашим ближнім і його згідно з Божим приказом маємо любити. З цього виходить, що ми маємо молитися за нього, бо це обов’язок любови. До цієї справи відноситься наступне упімнення апостола: «Тим я молю вас перш усього заносити молитви за всіх людей.» (1 Тим. 2, 1). В тій молитві належить просити найперше про спасіння душі ближнього, а опісля про те все, що відноситься до тіла.

За кого в першій мірі треба молитися? Ми повинні жертвувати наші молитви у першій мірі за пастирів душ, до чого упоминає нас своїм прикладом апостол. Він бо пише до Колосян (Кол. 4, 3), щоби вони молилися за нього на те, щоби Господь Бог відкрив його уста в проповіді. Подібно також звертається і в листі до Солунян (1 Сол. 5, 25). А крім того в Діяннях Апостольських: «Церква ж молилася безустанку за нього до Бога, за Петра.» (Діян. Ап. 12, 5). Про той сам обов’язок упоминає нас св. Василій у книзі «Про Обичаї»; він каже там: про тих належить молитися, що занимаються словом правди.

На другому місці належить молитися за начальників, як про те згадує той сам апостол (1 Тим. 2, 2). Кожний із нас знає як дуже нам потрібно для загального добра побожних і справедливих начальників. Тож треба просити Бога, щоби ті, які верховодять другими, були такими, якими повинні бути. Маємо приклади святих людей, які напоминають нас, щоби ми молилися й за добрих і побожних людей. Вони також потребують молитов других людей; так установив Господь на те, аби вони не згорділи, знаючи, що вони потребують молитов людей нищих, менше совершенних від себе.

Належить молитися й за наших неприятелів і за ворогів Церкви. Бо Господь заповідав нам молитися затих, що переслідують і обмовляють нас. (Мат. 5, 44; Лк. 23. 24; Діян. Ап. 7,6; 1 Кор. 4, 12). Свідоцтво св. Августина доказує там також, що було звичаєм, який прийняли були апостоли, щоби молитися й робити обіти за тих, які не належать до Церкви на те, щоби невірні одержали дар віри; ідолослужителі звільнилися від цього безбожного блуду; жиди, знані зі своєї побожности одержали світло правди; повертаючі єретики, обучилися в заповідях здорової католицької науки; схизматики, які відлучили від батьківської спільноти Церкви знову злучилися вузлом правдивої любови. А яку силу мають молитви відмовлювані щиро за таких людей, виходить із дуже багатьох прикладів усіх родів людей, яких щоденно, (Кол. 1,13) вирвавши від власти темряви, Господь переводить у царство свойого улюбленого Сина. Він їх, посудин гніву, робить посудинами милосердя. Проте ніхто, що є при здоровому умі, сумніватися не може, тому що є на те дуже багато доказів з життя побожних людей.

В який спосіб розтягається добродійство молитви навіть на померших людей? Потреба молитов, які заносяться за померших на те, щоби вони звільнилися від вогню чистилища, випливає із навчання, апостолів. Про те будемо обширніше говорити тоді, коли буде заторкнено безкровну жертву Літургії. В случаї тих людей, що як кажеться грішать важко (смертельно), ледви чи можна що-небудь осягнути молитвами й обітами. Та однак до прикмети християнської любови належить молитися за них. А закляття святих людей і їхні прокляття, яких вони уживають проти безбожників, згідно з думкою отців є або їхніми пророцтвами, що грішників жде в майбутності, або вони звертаються проти гріха, на те, щоби, ослабивши силу гріха, захоронити людей.

В другій частині молитви складаємо безмірні подяки Богові за Його божеські, безмежні ласки, якими Він завжди обсипав і дальше щоденно обсипає людський рід. А тим знаряддям подяки послуговуємося найбільше завдяки всім святим. У цій богослужбі складаємо Богові особлившу хвалу задля перемоги й тріюмфу, що святі при помочі Божої доброти віднесли над внутрішними й зовнішними ворогами. Між тими похвалами, що їх віддають Богові задля святих деякі займають перше місце. До них у першій мірі належить перша частина ангельського поздоровлення, що її уживаємо в молитві «Богородице Діво»: радуйся повна ласк, Господь із тобою, благословенна ти між жінками. Бо в ній прославляємо Бога найвищими похвалами й подяками за те, що Він наділив найсвятішу Діву всякими небесними ласками, а самій пречистій Діві складаємо з того приводу особливші побажання. Тож справедливо Божа Церква получила з молитвами благодарними ще й просительні молитви до пресвятої Божої Матері, якими ми побожно й із благанням прибігаємо до Неї, щоби вона своїм наступництвом поєднала нас грішних із Богом і випросила нам добра конині так для туземного, як і для вічного життя. Отже ми прогнані сини Еви, що заселюємо цю долину слі3, мусимо кликати до Матері неустаючого Милосердя й до заступниці віруючого народу, щоби молилася за нас грішних, і від її молитви випрошувати силу й поміч. Ніхто інший, хіба безбожники й злочинники можуть сумніватися в її преславні заслуги перед Богом і про її найбільшу готовість помагати людському родові.

Глава VI — До кого треба молитися?

Вже сама природна снага людського розуму вчить нас, що треба молитися найперше до Бога й призивати Його ім’я. Навчання Святого Письма потверджує це, кажучи нам слухати Бога, який закликає нас: «Клич до мене в день тривоги» (Пс. 49, 15). Тут під словом Бог; треба розуміти три Особи Божі.

На другому місці прибігаємо за поміччю святих, які знаходяться в небі. Про цю правду навчає Церква з такою певністю, що про неї побожні люди ніяк не можуть сумніватися. Ті речі треба було свій час пояснити й до того місця відсилаємо парохів і інших людей. Та щоби усунути всякі похибки недосвідчених людей, треба навчати вірних про різниці, які заходять між тими родами молитов.

Не однаково молимося до Бога й до святих, тому шо ми просимо Бога, аби Він дав нам конечні добра, або шоби звільнив нас від зла, а святих, які є приятелями Бога, ми просимо взяти нас під свій покров і випросити нам у Нього того всього, чого ми потребуємо. Тут порадимо дві формули молитви, які різняться від себе способом: 1) до Бога говоримо: змилосердися над нами, вислухай нас; 2) до святих: моліться за нас. Є ще й інші причини, задля яких нам треба просити святих, щоби милосердилися над нами, бо вони є повні милосердя. Тож можемо просити їх, щоби, милосердячися над нашими важкими обставинами, помогли нам своєю ласкою й своєю молитвою. Тут однак треба найбільше вистерігатися того, щоби не приписувати нікому іншому того, що є питомим Богові виключно. Що більше, люди коли вимовляють слова Господньої молитви до образа якогось святого, це треба розуміти, що вони просять у святого, аби він разом із ними молився й просив про те, що міститься в прошеннях Господньої молитви й шоби в той спосіб був їхнім заступником і просителем перед Богом. Св. Йоан вчить нас про те в Об’явленні (Откр. 8, 3), кажучи, вони займають уряд посередників і заступників наших перед Богом.

Глава VII — Належне приготованя до молитви

Якими чеснотами належить приготовити духа до молитви? Є написано в Святому Письмі: «Перед молитвою приготуй свою душу й не будь, як той чоловік, що спокушає Бога» (Еккл. 18, 23). А спокушає Бога чоловік, який, молячись, грішить і, говорячи з Богом, відвертає свою увагу (свойого духа) від молитви. Проте тому що воно є так дуже важною справою, з яким успосібленням (розположенням) духа і молитви заносяться, нехай парохи вкажуть вірним, побожним слухачам на різні способи молитви. Першим ступенем (приготування молитви) буде покірний і підчинений дух, як також признання своєї гріховности. Свідомість гріховности в того, що приступає до Бога, поможе йому зрозуміти, шо він не то, що не є гідним, аби собі що-небудь у Бога випросив, але негідний навіть того, щоби являвся перед Нього й молився. На таке приготування духа звертає дуже часто увагу Святе Письмо, кажучи: «Він зглянувся на молитву покірних і не погордив їхнім проханням.» (Пс. 101, 18). А дальше: «Молитва покірного пройде скрізь небеса» (Еккл. 35, 21). Вчені парохи знайдуть численні місця (Пс. 17, 33; Іс. 57, 15; 66, 2), які потверджують цю думку. Задля того найперше неконечні речі лише принагідне згадаємо тому, що їх де-інде обговоримо. Зараз запропонуємо два приклади, тому що вони відносяться до тої справи: митар, (Лк. 18, 13), так дуже звісний, що навіть не посмів піднести своїх очей від землі і жінка грішниця, що зрушена болем, обмила своїми сльозами стопи Христа Господа. Вони обоє вказали як дуже велику вагу має християнська покора. За нею (покорою) послідує певного роду біль на згадку провин, або принайменше якесь відчування болю задля них; з тих двох речей треба мати обидві (покору й біль), або принайменше останню (біль), бо без них не буде можна осягнути чи випросити прощення.

Яких злочинів мусить передусім уникати той, хто хоче успішно молитися? Є деякі злочини, що противляться тому, шоби Господь, вислухав нашу просьбу. Це такі злочини як убивство й насилля. Тож треба триматися здалека від того роду жорстокости й насилля. Про той злочин так говорить Господь Бог устами Ісаії пророка: «Коли простягатимете ваші руки, я відверну мої очі від вас; а коли помножите молитви, я не вислухаю їх, бо ваші руки повні крови.» (Іс. 1,15; 59, 2). Також належить уникати гніву й незгоди, які рівнож дуже перешкоджають тому, щоби вислухано наші просьби. Про них так говорить апостол: «Хочу, щоби мужі молилися в кожному місці, підносячи свої руки без гніву й сварки» (1 Тим. 2, 8). Крім того належить уважати, щоби ми не були такими, що не хотять простити завданої нам кривди; бо так успосіблені не будемо могти довести Бога нашими молитвами до того, щоби нам простив: «Бо коли станете, каже Він сам, до молитви, прощайте, коли маєте щось на кого.» (Марко 11, 25) і «Коли не простите, людям, то й Отець ваш Небесний не простить вам ваших провин.» (Мат. 6, 15; Еккл. 28, 6-9). Треба також стерегтися того, щоби ми не були твердими й (жорстокими) нелюдськими супроти потребуючих. Бо так сказано про таких людей: «Хто замкне свої вуха на кликання вбогого, той сам також буде кликати й не знайде послуху.» (Посл. 21, 13). Що ж скажемо про гордість? Як дуже вона ображає Бога, свідчать оці слова: «Бог противиться гордим, а покірним дає ласку» (Як. 4, 6; 1 Петр. 5,5; Посл. 3, 34). Що ж про легковаження Божих законів? Що до цієї справи маємо слова Соломона: «Хто відхиляє своє вухо, щоби не слухати закону, того молитва буде гидотою.» (Посл. 28, 9). В тому місці однак не виключається заперечення завданої кривди, ні убивства, чи гніву, скупости взглядом убогих, гордости, чи легковаження Божої молитви, чи під кінець усіх інших злочинів, коли проситься про прощення провини, тому що не знав.

До того приготування духа є конечна віра й коли її бракує, тоді не можна мати пізнання всемогучости найвищого Отця, ні Його милосердя, з яких родиться довір’я в того, що молиться. Проте сам Ісус Христос вчив : «Все», сказав Він, «що проситиме в молитві з вірою, одержите.» (Мат. 21, 22). Про таку віру Божі слова пише св. Августин: «Коли забракне віри, завмирає молитва». Отже головною річчю доброї молитви, як уже перед тим сказано є те, щоби ми мали сильну й непорушну віру, що доказує апостол при помочі протиставлення: «Як будуть кликати того, в кого не повірили?» (Рим. 10, 14). Тож ми повинні вірити на те, щоби могли молитися й аби в нас не підупала віра, якою спасенно молимося. Віра є тією, що випливає з молитви; а молитви заносяться на те, щоби віра була позбавлена всякого сумніву, непорушна й сильна. Св. Ігнатій так упоминає тих, що прибігатимуть до Бога в молитві: «Не сумнівайся духом у молитві: щасливий той, хто не сумнівається.» Проте в випрошуванні в Бога того чого бажаємо, величезну вагу має віра й певна надія випрошення, про що упоминає св. Яків: «Нехай просить із вірою, нічого не сумніваючися.» (Як. 1, 6).

Є багато причин, задля яких можемо мати довір’я до молитви. Такими є знані доброзичливість і доброта Божа супроти нас. Він наказує нам називати себе батьком, щоби ми зрозуміли, що ми є дійсно Його дітьми. Ними майже безмежне число людей упросили Бога. Дальше, той найвищий заступник, який є завжди близько нас Христос Господь, про якого так каже св. Йоан: «А коли хто згрішить, заступника маємо перед Отцем, Ісуса Христа праведника; Він бо є переблаганням за наші гріхи.» (1 Йо. 2, 1). Так само й ап. Павло: «Ісус Христос, що вмер, той сам що й воскрес і що сидить по правиці Бога, який також заступається за нас.» (Рим. 8, 34). Подібно й у листі до Тимотея: «Бо є один Бог і один посередник між Богом і людьми, чоловік Ісус Христос.» (1 Тим. 2, 5). Також у листі до Євреїв: «Проте Йому треба було уподібнитися в усьому братам, щоби бути милосердним і вірним архиєреєм до Бога.» (Євр. 2, 17). Проте хоча ми самі, що просимо, є негідними, ми все таки повинні надіятися й вірити, що Бог дасть нам усе те, про що ми в Нього належно просимо, задля гідности найкращого заступника Ісуса Христа.

Під кінець, автором нашої молитви'є Святий Дух і під Його проводом наші молитви є завжди вислухані. «Бо ми прийняли Духа прибраних синів Божих, в якому кличемо: «Авва, Отче». (Рим. 8, 15; Гал. 4, 5). Той Дух вспомагає наші недомагання й наше незнання в ділі молитви. Що більше каже апостол: «Він сам заступається за нами невисказаними благаннями.» (Рим. 8, 26). Коли ж люди деколи недомагають і не почуваються досить сильними в вірі, нехай послуговуються тими словами апостолів: «Господи скріпи нашу віру.» (Лк. 17, 5), або нехай кличуть, як євангельські сліпці: «Споможи наше недовір’я» (Мк. 9, 23). А коли ми скріплені сильною вірою й надією, тоді осягаємо всі ті речі, про яких Бога просимо, якщо кожну нашу думку й наші діла й молитви узгіднимо з Божим законом і з Його волею. «Якщо перебуватимете в мені», сказав Він, «і мої слова перебуватимуть у вас, що-небудь бажатимете й попросите, станеться вам.» (Йо. 15, 7). Тільки не забуваймо, до тієї спромоги випрошування в Бога, конечним є, як ми вже перед тим згадали, прощення кривд, доброзичливість і добра воля супроти ближніх.

Глава VIII — Прикмети доброї молитви

Дуже багато залежить на тому, як ми послуговуємося святими молитвами. Хоч молитва є доброю і спасенною справою , вона не поможе нам нічого, коли не будемо її належно уживати. Бо хоч і просимо (Як. 4, 3), дуже часто не осягаємо того, про що просимо; а це тому що як каже св. Яків не добре просимо. Проте нехай парохи повчать вірних, про найкращий спосіб молитви, так спільної , як і приватної. А ті правила християнської молитви передав нам Ісус Христос у своєму навчанні. Треба молитися в дусі й правді (Йо. 4, 23). Бо небесний Отець шукає таких, що почитають Його духом і правдою. В той спосіб молиться той. хто з внутрішним жаром заносить молитви до Бога. Не виключаємо від того (духового) умового способу прохання молитву устну. Однак справедливо треба дати перше місце тій молитві, що виходить із зворушеного духа. Бог, перед яким відкриті найтайніші думки людські, чує таку молитву, хоч вона й не вимовляється устами (Втор. 31,21; 1 Сам. 1,15 с.); Йов. 22, 12 с.). Він вислухав внутрішну (умову) молитву Анки (1 Сам. 1,15 с.), яка була матер’ю Самуїла (пророка), що про неї читаємо таке: вона плачучи молилася й лише ворушила устами (1 Сам. 1, 13). Так само молився й цар Давид, бо казав: «Тобі сказало моє серце. Тебе шукала моя душа.» (Пс. 26, 8).

Але й устна молитва має свою питому користь і конечність, бо вона запалює жарливість духа й розпалює почитання в серці того чоловіка, який молиться. Про те пише св. Августин в такий спосіб: «Словами й іншими знаками ми деколи побуджуємося до більшого святого жару. Часом нагальне бажання душі й побожности побуджує нас висловити думку словами. Бо коли серце повне радости, радіє з ним також і язик. Проте годиться, щоби ми приносили Богові цю подвійну жертву, душі й тіла.» (Ісая 14, 3). Такого способу молитви уживали апостоли, як виходить із Діяній Апостольських (Діян. Ап. 4, 10-12) і з багатьох місць у св. Павла (1 Кор. 14, 15; Еф. 5, 15; Кол. 3, 16). Та тому, що є дві причини до гріха, публична й приватна, є також два роди молитви. Приватною молитвою послуговуємося на те, щоби вона спомагала наше внутрішнє стримління й побожність. Публична, що є установлена до піднесення релігійного духа серед вірних, у певних означених часах не може обійтися без помочі устної молитви. Погани не мають звичайної умової молитви, яка є так питомою християнам, про що так говорить Ісус Христос: «І коли молитеся, не говоріть так багато, як погани, бо вони думають, що задля довгих молитов будуть вислухані. Не уподібняйтеся їм, бо ваш Отець небесний знає, чого вам треба, ще заки ви в Нього попросите» (Мат. 6, 7 с.). Та хоч Він і забороняє многословіє, то однак він зовсім не відкидає довгих молитов, що випливають із сильного й постійного жару душі, але радше своїм прикладом спонукує нас до того роду молитви. Бо він не лише цілі ночі перебував на молитві (Лк. 6, 12), але також тричі повторював цю саму молитву. (Мат. 26, 41). Лицеміри ж не моляться щиро, й від їхнього прикладу відстрашує нас Ісус Христос словами: «І коли молишся, не будь таким, як лицеміри; бо вони люблять молитися, стоячи в божницях, чи на роздоріжжях, щоби їх бачили люди. Направду кажу вам, вони вже одержали свою нагороду. Ти ж коли молишся, увійди в свою кімнату, та, зачинивши двері, помолися Твоєму Богові в таїні; а твій Отець, що бачить у таїні, віддасть тобі прилюдно» (Мат. 6, 5 с.). Кімнату, що про неї говориться в тому місці, можна порівняти до людського серця. Та не вистарчає лише увійти до неї, нам треба ще крім того замкнути двері, щоби хтось не втиснувся, чи не влетів до душі зі зовні й у той спосіб не пошкодив нена-рушеності молитви. Тоді то небесний Отець (Іс. 29. 4), що проникає уми й найбільш таїні думки прихиляється до молитви того, що просить.

Крім того молитва вимагає настійливости, а на силу тої прикмети вказує Божий Син на прикладі того судді (Лк. 18,2 с.). Лк. 18, 1), який, хоч не боявся ні Бога, ні не соромився людей, все таки переможений настійчивістю й клопотливістю вдови, вволив її просьбі. Проте належить просити Бога настійливо, й не належить наслідувати тих, що лише один чи другий раз моляться й, якщо сейчас не одержать того, про що просять, устають у молитві. Тут не повинно бути жодного перестанку (Лк. 18, 1), про що нас вчить авторитет Христа Господа й ап. Павла. (1 Тим. 5, 17). Якщо ми під тим оглядом прогрішилися, просімо Господа про силу видержання в молитві.

Божий Син хоче, щоби наша молитва доходила до Отця в Його імени, й вона тоді має свою силу задля Його заслуг і Його ласк, який сам просить на те, щоби Отець її вислухав. Розвиває цю думку Ісус у Євангелії св. Йоана; «Направду, направду кажу вам: чого б ви не просили в мого Отця в ім’я моє, Він дасть вам. Досі ви не просили про ніщо у моєму імені. То ж «Просіть і приймете, щоби ваша радість була повна.» (Йо. 16, 23). «І чого проситимете в моє ім’я, я зроблю.» (Йо. 14, 13). Наслідуймо ж повний жару спосіб моління святих людей, що ним вони послуговувалися! За прикладом апостолів лучім молитву подяки з молитвою просьби! Апостоли завжди заховували той звичай, про що можемо переконатися зі слів ап. Павла (1 Кор. 14, 17; Еф. 5, 19.; Кол. 3, 17; 1 Тим. 2, 1).

До молитви треба додавати також піст і милостиню. Піст цілком певно й дуже тісно лучиться з молитвою, (Тов. 12, 8). Бо розум тих, що є обтяжені поживою й напмтком, є так здушений, що ані не відчуває близькости Бога, ані не може усвідомити собі того, що хоче осягнути молитвою. Послідує милостиня, яка рівно ж має близьке посвоячення з молитвою. Бо той, хто має змогу вчинити добро тому, який живе милостинею других, однак не помагає своєму ближньому й братові, як же ж сміє казати, що в нього є любов? Або якими устами той, хто досвідчив милосердя, благатиме Божої помочі, коли він благаючи про прощення провини, не проситиме уклінно заразом і про любов? Проте з Божої установи можна помагати спасінню людей тими трьома повище наведеними середниками: молитвою, постом і милостинею. Бо ми допускаємося гріха або ображуємо Бога, коли кривдимо ближніх, або шкодимо собі самим. Бога перепрошуємо святими молитвами; милостинею задоситьучинюємо за образи людям; постом обмиваємо наші власні бруди, що їх поповнюємо в житті. Хоч вони загально помагають у всіх родах гріхів, все таки тим поодиноким гріхам, про які ми повище згадали, вони є противні й у той спосіб проти них найкраще помагають.

Глава IX  — Вступ до Господньої молитви — Отче наш, що еси на небі

Тому що ця формула християнської молитви, що її нам дав Ісус Христос має дуже велику силу, то ж ще заки прийдемо до її поодиноких просьб і прошень, треба нам сказати кілька слів на подобу вступу, щоби ми при їх помочі, побожно приступаючи до Бога, з більшим довір’ям могли це зробити. Обов’язком пароха є представити це все ясно й виразно, щоби побожні вірні могли тим більш охоче молитися й зрозуміти, що вони пристають зі своїм батьком — Богом. Вступ, коли його взяти під увагу є дуже коротенький; коли ж вглянемо в його значення, то воно є як найважніше й як найбільше повне в таїни. Перше слово, що його з Божого приказу й установи уживаємо в тій молитві це: Отче. Бо хоч наш Спаситель міг був зачати цю молитву якимсь іншим словом, яке мало б у собі більше маєстату, як приміром словом «Творче, чи Господи», Він однак це поминув, тому що вони б могли навіяти нас страхом. А ужив Він другого слова на те, щоби воно в нас, що молимося й просимо Бога про щось, збудило любов і довір’я. Бо що ж є милішим як слово — Отець, яке замикає в собі милосердя й любов?

Яка є перша рація, задля якої люди згідно зі справедливістю називають Бога батьком? Чому Богові належиться ім’я Отця, буде легко навчати про те вірних, уживаючи текстів Святого Письма, які говорять про сотворення, володіння й відкуплення. Господь Бог сотворив чоловіка на свій образ і подобу і дав йому те, чого не уділив жодним іншим тваринам. Із тієї особлившої гідности, що нею Бог прикрасив чоловіка, Він справедливо називається в Святому Письмі батьком усіх людей, не лише вірних, але також невіруючих. Із управи світом можна взяти другий доказ на те, що Бог є батьком людей, який вказує на Божу батьківську любов, що передбачаючи й стараючись про те все, що є корисне людям, тією особлившою турботою й своїм провидінням вказує нам на батьківську любов. І щоби в поясненні доказу батьківського старання Бога супроти людей чоловік ще більше утвердився, здається треба дещо сказати про охорону ангелів, яких опіці віддано людей. Боже провидіння віддало цей уряд ангелам, на тє, щоби вони захоронювали людський рід і були помічними поодиноким людям, аби не потерпіли якої шкоди. Бо як родичі дають дітям, які мають відбувати важку й небезпечну дорогу, сторожів і помічників на випадок небезпеки, так і небесний Отець дав кожному з нас із осібна ангелів на цю дорогу, що нею прямуємо до небесної вітчини. їх старанням і пильністю захоронені, ми оминаємо тайком приготованих ворогами пасток і відбиваємо грізні напади ворогів. Під їхнім проводом ми удержуємось на правій дорозі так, що жодна покуса підступного ворога не зможе звести нас із дороги, яка веде до неба.

Яку ж користь має це старання й особливше провидіння Боже, якого здійснення і виконання дано ангелам, що мають природу посередну й положену між Богом і людьми, як це виходить із прикладів, що їх безліч знаходимо в Святому Письмі, а які так дуже свідчать про Божу доброту (Бут. 16; 17; 19; 22; 11; 15; 28, 12 і інші). Ангели доконували чудес для людей, що нічого не сподівались. Ці чуда упоминають нас звернути увагу на безчисленні речі того роду, не підпадаючі під наші очі, що їх доконували в нашу користь і в наш хосен ангели, сторожі нашого спасіння. Ангел Рафаїл (Тов. 5, 6) товариш Товита і післаний від Бога як провідник на дорогу, попровадив його й привів цілого й неушкодженого: (Тов. 6,2 с.). Він був помічний йому (Товитові) в тому, що його не пожерла величезна риба й він показав, яка є сила в жовчі, печінці й серці риби. (Тов. 6, 5). Він вигнав диявола, й зв’язавши й спинивши його силу вчинив те, що той не міг пошкодити Товитові. (Тов. 8, 3). Він повчив молодця про правдиве й законне право й уживання подружжя. (Тов. 8,4). Він привернув зір батькові Товита (Товії, який був осліп. (Тов. 11,7; 8, 15).

Ангел, що визволив начальника апостолів, дав багатий матеріал до поучення побожного стада про чудесні наслідки опіки й охорони ангелів. Коли парохи вкажуть на ангела, що освітив темряву темниці, розбудив дотиком плечей Петра зі сну, розв’язав пута й розірвав диби, упімнув його, щоби встав, та й щоби слідував за ним, взявши свої сандали й іншу одежу. Коли вони повчать, що той самий ангел провів свобідно Петра крізь сторожів з в’язниці й під кінець відчинивши брами, умістив у безпечному місці. Того роду прикладів, як ми вже сказали, є повна історія Святого Письма. При їх помочі ми розуміємо, як велика є сила Божих ласк, що ними через своїх ангелів, наділює нас Господь Бог. Вони є перекладачами й вістунами післаними не лише в якійсь певній і приватній справі але є поставлені на те, щоби дбали про нас від початку нашого існування. Вони є поставлені на сторожі спасіння поодиноких людей. Із розуміння тієї науки послідує ця користь, що уми слухачів підносяться й побуджуються до признання й почитання Божого батьківського старання про них і Його провидіння.

Нехай поручить парох у тому місці й проповідатиме передусім Божу доброту супроти людського роду. Вона, хоч її від першого нашого родича й його гріха (Бут. 3, 6) аж до сьогоднішнього дня ображуємо безчисленними провинами й злочинами, задержує однак свою любов до нас і не полишає цього особлившого старання супроти нас. Тож той, хто думає, що Бог забуває на людей є безумним і кидає на Бога як найганебніше очорнення. Господь Бог гнівався на Ізраїля за богохульства народу, який прогрішувався, думаючи, що його опустила поміч із неба. В книзі Ісход знаходимо таке: «І приложив прізвище врочищу тому Маса й Мерива задля сварки між синами ізраілевими й задля того, що спокутували Бога кажучи: Чи є між нами Господь, чи нема?» (Ісх. 17, 7). І в Єзекиїла запалав Господь гнівом на цей самий народ, що казав: «Господь не бачить нас, Господь Бог полишив землю.» (Ісх. 8, 12). Тому треба відстрашити вірних оцими авторитетними доказами від тієї безбожної думки, що Господь Бог може позабувати на людей. Що до тієї справи належить нам послухати думки ізраїльського народу про Бога у пророка Ісаії, а також як Бог відкидає ці глупі допитування народу у своїй лагідній притчі. Бо там є сказано таке: «А Сіон говорив: покинув мене Господь і мій Бог забув на мене.» (Іс. 49, 14). А йому у відповідь Господь Бог: «Хиба ж забуде мати своє немовля? Невже ж не буде їй жаль свойого власного тіла? Та хоч би й вона забула, то я не забуду на тебе. Глянь, ось я написав тебе на моїх долонях.» (Іс. 49, 15).

Хоч на багатьох місцях побіжно це потверджується, то, щоби вірних цілковито упевнити, що немає такого часу в якому Бог позабув би на людей, в якому він не давав би доказів своєї батьківської любови, нехай парохи докажуть це вірним на преславному прикладі перших родичів. Вони, коли занедбали й переступили Божий прика3, були строго скартані й засуджені на страшну кару: «Проклята земля, на якій працюватимеш, у печалі й тузі харчуватимешся з неї по всі дні Твого життя. Тернину й будяки вона родитиме тобі й ти їстимеш пільні зела.» (Бут. 3, 17). Коли глядимо на прародичів прогнаних із раю (й щоби відняти в них усяку надію на поворот) та читаємо, що при вході до раю поставлено Херувима з палаючим, рухливим мечем, коли пізнаємо, що Бог, мстячи свою кривду, обложив їх внутрішними й зовнішними терпіннями, то чи ж не думаємо, що вже прийшов кінець на чоловіка? Чи ж не повіримо, що їх в той спосіб позбавлено не лише усякої Божої помочі, але також виставлено на всяку небезпеку. Та однак у всіх тих доказах так великого Божого гніву й помсти пробивається лагідне світло Божої любови до них. Бо кажеться: «І поробив Господь Бог чоловікові й жінці одежу з шкір і зодягнув їх (Бут. 3, 21). Це є найкращим доказом на те, що Господь Бог, ніколи навіть на хвилину не опустив людей. Вагу цієї правди, що Божа любов не вичерпується навіть на вид найбільших людських злочинів, висловлює пророк Давид оцими словами: «Чи Бог забув милосердитись? Хіба Він зачинив у гніві своє милосердя?» (Пс. 76, 10). Пророк Аввакум об’являє це виразно, коли каже: «Коли ти розсердишся, згадай на своє милосердя.» (Авак. 3, 2). Це так розв’язує пророк Міхей: «котрий Бог рівний Тобі, що прощаєш гріхи й не пам’ятаєш на проступки остаткові Твого насліддя; ні Він не гнівається на віки, бо Він любить милосердитись» (Мік. 7, 18). Річ загалом мається так, що коли ми уважаємо, що ми є цілковито опущені й позбавлені Божої помочі, тоді якраз Бог нас шукає й старається про нас задля своєї безмежної доброти. Бо Бог задержує в гніві меч справедливости, однак не перестає виливати скарби свойого милосердя.

Яка є третя рація, що доказує батьківську любов Бога до людського роду? Це основна правда, що сотворення й управа світом мають величезну силу в об’явленні особлившої рації любови й старання про людей. Однак це третє діло дуже різниться від двох попередних. так що наш найщедріший Бог тим третім добродійством доказав свою сконцентровану, найбільшу прихильність до нас. Тож нехай парох передасть своїм духовним дітям і нехай як найпильніше вщіпить у їхнє серце цю правду про безмежну любов Бога до нас на те, щоби вони зрозуміли, що з відкупленням вони сталися в чудесний спосіб Божими дітьми. Св. Йоан: «Він бо дав їм вдасть статися дітьми Божими, тим що з Бога родились.» (Йо. 1, 12). З того приводу таїнство Хрещення, з яким дістаємо завдаток і овоч відкуплення, (Тит. 3, 5) називається також таїнством Відродження, бо в ній ми родимося Божими дітьми. Сам Господь Бог сказав: «То, що родиться з Духа, є духом». (Йо. 3, 6). «Ви повинні знову відродитися.» Те саме говорить і ап. Петро: «Відроджені не є з тілесного насіння, але з незнищимого, словом живого й вічного Бога.» (1 Петр. 1,23).

Задля особлившого, Божого добродійства ми стаємося синами Божими при помочі відкуплення. Із-за достоїнства відкуплення ми одержуємо Святого Духа й стаємося гідними Божої ласки. При помочі діла відкуплення Бог приймає нас за своїх синів. Тому то писав ап. Павло в листі до Римлян: «Бо ви не прийняли духа неволі, а ви прийняли духа всиновлення, в якому кличемо: «Авва, Отче» (Рим. 8, 15; Гал. 4, 7; 1 Тим. 1, 15). Силу й діяння усиновлення (адопції) пояснює св. Йоан у той спосіб: «Глядіть яку любов дав нам Отець, щоби ми звались і дійсно були дітьми Божими.» (1 Йо. 3, 1). Представивши те все, належить упімнути вірних, до якої вдячности вони є зобов’язані супроти найлюбішого Бога-Отця за ті всі Його добродійства; щоби вони зрозуміли яку любов і побожність, який послух і почитання вони повинні віддавати Творцеві, Володареві й Відкупителеві; та й з якою надією й довір’ям повинні кликати до Нього. Та щоби вірних про те навчати й вказати їм на злочинні думки тих, які думають, що, коли нам гаразд і коли живемо безжурним, щасливим життям, тоді Бог нас любить, коли ж досвідчає нас нещастями й терпіннями, то це є ознакою Його гніву супроти нас і відвернення Його Божої благодати, треба нам буде доказати, що коли нас діткне Божий палець (Йов. 19, 21), то Бог не робить того з гніву, (Втор. 32, 39) але радше на те, щоби досвідчаючи уздоровляти й те терпіння, що його Бог посилає, є ліком. Господь карає грішників на те, щоби тією карою поправити їх і щоби тим терпінням відкупити їх від вічної кари. Він вправді зустрічає нашу злобу з різкою в руці, (Пс. 88, 34), а гріхи наші є бичем, однак Він не відвертає від нас свойого милосердя. Тож треба упімнути вірних, щоби вони пізнавали в тій карі Божу, батьківську любов, та й те, про що сказано в книзі терпеливого Йова, щоби заховали у своїй тямці й на своїх устах: «Він поранить, але сам перев’яже рану, ударить, але це Його руки, що гоять.» (Йов. 5, 18). Це треба пригадувати, щоби вони осягнули те, про що говорить у Єремії неначе уосіблений жидівський народ: «Покарав Ти мене і я покараний неначе той неосвоєний бик: наверни мене й я навернуся, бо Ти є Господь Бог мій.» (Єр. 31, 18). Нехай вони візьмуть собі за приклад Товію, який розуміючи, що 248 «Благословлю тебе Господи Боже Ізраїля, бо ти мене покарав і ти мене вибавив» (Тов. 11, 17; 2 Сам. 2, 6).

Треба завжди пригадувати вірним, що Бог ніколи не забуває на нас. Вони повинні передусім вистерігатися того, щоби, хоч діткне їх якась біда, чи зустріне якесь нещастя, не думали, що Бог про те не знає. Бо Він сам і каже: «Ані волос з вашої голови не спаде.» (Лк. 21, 18). Що більше, вони нехай потішаться Божими словами висказаними в об’явленню: «Кого я люблю, того наказую й караю» (Откр. 3, 19; Посл. 3, 11). Нехай задержаться на упімненні апостола до Євреїв: «Сину мій не гордуй карою Божою, ані не ослабай, коли Він тобі докоряє. Бо кого Бог любить, того й карає і б’є всякого сина, якого приймає. Коли ж ви перебуваєте без кари, ви є дітьми неправого ложа, а не синами. Ми ж мали батьків, що радше карали наше тіло і ми поважали їх, то чи ж належить нам радше коритися Батькові духів, і житимемо» (Євр. 12, 5; 8).

Наш

Коли ми з осібна кличемо Бога, називаємо його нашим Батьком і пізнаємо що з того дару й Божого права слідує, що всі вірні є братами й повинні любитися між собою братньою любов’ю. «Бо ви всі», каже Він, «є братами; один бо є ваш Отець, що є на небі.» (Мат, 23, 8). З того огляду в листах апостола всі вірні називаються братами. (Рим. 1, 13; 12, 1). З того дальше конечно слідує, шо задля Божого усиновлення не лише вірні лучаться в конечному братерському спорідненні, але також, тому що єдинородний,Божий Син стався чоловіком, називаються й стаються Його братами. Бо в листі до Євреїв, говорячи про Божого Сина, пише св. апостол: «Не встилається називати їх братами, кажучи: (Євр. 2, 11). Звіщу ім’я Твоє моїм братам». (Пс. 21,23), (шо вже давно перед тим Давид предсказав про Христа). Та й сам Христос говорить у Євангелії: «Ідіть і звістіть моїм братам, щоби йшли в Галилею й там мене зустрінуть.» (Мат. 28, 10). Звісним є, що Ісус сказав це на те, аби ніхто не думав, що коли Він воскрес і осягнув безсмертя, це братерське споріднення вже розв’язалось із його воскресенням і вознесенням на небо. Бо як далеким є від того щоби воскресення Христа розв’язало це споріднення й Його любов (Мат. 25, 31), виходить з місця слави й маєстату в якому Він перебуває, і з якого вказав людям усіх часів, що ми одержали від Нього те споріднення, бо навіть найменших вірних Він називає братами.

Чому ж вірних треба зачисляти до Христових братів? Як може бути, щоби ми не були братами Христа, коли ми є Його співнаслідниками? (Рим. 8, 17). Сам (Кол. 1, 18). первородний Син (Євр. 1, 2) є установлений володарем всесвіту. Ми ж у другу чергу роджені, співнаслідники Його що до небесних дарів з огляду на любов, якою ми віддалися як знаряддя (1 Кор. 3, 9) й помічники Святого Духа. За Його поміччю ми заохочуємо й запалюємося до чесноти й до спасенних діл, щоби скріплені Його ласкою ми з більшою хоробрістю вступили в боротьбу за спасіння. Провівши мудро й постійно цю боротьбу, і перейшовши протяг цього життя, осягаємо з рук небесного Отця нагороду праведних,, яку він призначив усім тим, що йшли тією самою дорогою тобто вінець слави. Бо як каже апостол: «Бо Бог не є несправедливим, аби забув наші діла й любов.» (Євр. 6, 10).

В який спосіб треба нам молитися за себе взаїмно і вважати себе взаїмно братами? Святий Йоан Золотоустий доказує, чому ми маємо уживати слова «наш», кажучи, що Бог радо вислуховує того християнина, який просить не лише за себе самого, але також і за других. Молитися за себе самого це природне діло, за другого, це діло ласки; конечність змушує нас молитися за себе самого, братня любов напоминає молитися за других. До попереднього додає той святий оце: «Миліша Богові є та молитва, яку поручає братня любов, ніж та, яку диктує конечність справи.» У тій спасенній справі, як молитва, парох повинен упоминати й закликати всіх людей, всякого віку, роду й стану, щоби пам’ятаючи на це спільне братнє споріднення, поводились зі собою по товариськи й по братерськи й не вивищувались гордовито одні понад других. Бо хоч у Церкві є різні степені в урядах, однак ця різнорідність степенів і урядів не зносить конечности братерської єдности. (Рим. 12, 10; 1 Кор. 2, 11; Еф. 4, 7). Щось подібного й у нашому тілі різні призначення й різні чинності членів нічого не значать; з тої причини ця або інша частина тіла тратить свою особливість і свою назву, а разом із іншими творить одно й те саме тіло.

Чому між: християнами існує ця спільна зв’язи, споріднення? Представ собі того, хто має царську вдасть. Чи ж він, якщо є віруючим, не є братом усіх тих, які вміщаються в спільноті християнської віри? А чому ж воно так є? Бо немає одного, від якого походили б багаті й царі, а іншого, від якого походили б бідні, які є у власті царів. Є тільки один Бог, Отець й Господь усіх. Проте є одна гідність духового походження, один блеск роду. Всі ми від одного Духа, бо при помочі тої самої таїни віри народилися дітьми Божими (Йо. 3, 5; Рим. 6, 3; Кол. 2, 12) і наслідниками того самого насліддя. Не мають іншого Христа Бога люди багаті й могучі, а іншого бідні й безславні. Вони не зачалися іншими таїнами, ані не вижидають іншого небесного насліддя. Ми всі є братами й як сказав апостол до Ефесян: «ми є членами Христового тіла, від Його тіла й від Його костей.» (Еф. 5, 30). Те саме висловлює апостол у листі до Галатів: «Усі ж бо ви Божі сини задля віри в Ісуса Христа; ви всі, що охрестилися в Христа, в Христа зодягайся. Немає жидовина, ні грека, немає невільника, ні вільного; немає мужеського пола, ні жіночого; усі бо ви одно в Христі Ісусі.» (Гал. 3, 26). Ці речі є дуже добре звісні пастирям душ і мудрою справою було б для них затриматися над тією думкою. Тут є відповідне місце не лише на вивищення вбогих і відкинених, але і на скартання й покарання зарозумілих багачів і могучих. Щоби лікувати ці слабості, апостол побуджував серед них братерську любов і її впоював в серця вірних.

Про що повинен думати чоловік, коли відмовляє вступ до Господньої Молитви: «Отче наш? Коли отже відмовляєш ці молитви до Бога, пам’ятай християнине, що ти приступаєш до Бога, неначе син до Отця. Вимовляючи «Отче наш» думай про те, на яке високе становище винесла тебе доброта Бога, який заповідав тобі прибігати не як слузі неохоче й боязливо, але як синові охоче й впевнено до батька. Розваж із яким жаром і з якою побожністю ти повинен молитися? Ти повинен старатися, щоби ти таким стався, яким повинен бути Божий син, то значить щоби твоя молитва й твої діла не були негідними (Діян. 17, 28). Божого споріднення, яким хоче обдарувати тебе всемилостивий Бог. До такого старання закликає нас апостол, коли каже: «Наслідуйте отже Бога, як найлюбіші діти.» (Еф. 5, 1). Тоді й про нас можна буде сказати те, про що сам апостол писав до Солунян: «Ви всі є синами світла й синами Бога» (1 Сол. 5, 5).

Що єси на небі

Коли Бог є всюди присутний, то чому кажеться, що Він вибрав собі небо на особливше місце мешкання? Всі ті, що здорово думають про Бога, признають, що Бог знаходиться на всіх місцях і серед усіх народів. Того не треба розуміти в той спосіб наче б Він поділився на части й одною частиною обниав одне місце, а другою частиною обнимав і занимав друге, бо Бог є духом, який не підлягає жодному поділові. Хто ж би посьмів описувати Бога межами якогось місця, наче замкненого в якійсь посудині, коли Він сам про себе говорить: «Бо чи ж я не виповняю небо й землю?» (Єрем. 23, 24). Це належить так розуміти, що Бог своєю силою й своєю могучістю виповняє небо й землю й те все» що в небі й на землі знаходиться; сотворюючи, або удержуючи сотворених у існуванні; неописаний жодним простором ні границями, ані не обмежений, так щоби не міг установити своєї природи й сили по всім усюдам. На це вказав блаженний Давид оцими словами: «Коли вийду на небо, Ти єтам.» (Пс. 138, 8-11). «Спочив би я під землею, ти є там також. Взяв би я крила в ранньої зорі, та й осівся на самому краю моря, і туди провела б мене Твоя рука й попала Твоя правиця». Хоч Бог є присутний в усіх справах, є на всіх місцях і як кажемо не є ограничений жодними межами; однак у Святому Письмі часто кажеться, що Він мешкає на небі. Виходить із того, що небо, на яке споглядаємо, є найбільш благородною частиною всесвіту. Воно залишається таким самим, незнищимим, перевищаючи силою, величчю й красою всі інші творива, наділене певними, сталими рухами. Отже Бог, каже в Святому Письмі, що Він живе на небі на те, щоби спонукати людські уми до розважання над Його могучістю й маєстатом, які об’являються найкраще на Його твориві, на небі. Однак кажеться часто, що відповідає дійсності, що немає такої частини світа, якої б Бог своєю природою й силою не обнимав.

У цьому розважанні про небесну домівку Божого маєстату, вірні представляють собі не лише образ спільного усім Отця, але також образ володіючого на небі Бога. їм треба знати, що в молитві повинні тямити на те, що їм треба піднести розум і духа до неба й наскільки надії й довір’я вносить у їхнє серце ім’я Отця, настільки християнської покори й побожности додає визначний і божеський маєстат нашого Отця, що є на небі. Ці слова також вказують тим, що моляться, про що належить просити; бо кожна наша просьба, що відноситься до речі конечної на ужиток в цьому житті, якщо вона не є получена з небесними добрами й не спрямовуються до тієї ціли, є марна й негідна християнина. Проте, нехай парохи упімнуть побожних слухачів про такий спосіб молитви й підтвердять це упімнення авторитетом апостола: «Коли де ви воскресли з Христом, високого шукайте, де Христос сидить по правиці Бога, думайте про те що в горі, а не про земне.» (Кол. 3, 1).

Глава X — Перше прошення — Нехай святиться ім’я Твоє

Сам учитель і Господь усього сотвореного навчив і вказав нам чого належить у Бога просити й у якому порядкові належить це робити. Коли молитва об’являє й висловлює наше стримління й бажання, ми молимося добре й розумно тоді, коли порядок наших прошень слідує за порядком речей, яких ми сподіваємося. Проте нехай правдива любов упімне нас до того, аби ми цілу душу й стримління звернули на Бога, який, тому що сам у собі є найвищим добром, гідний того, щоби згідно зі справедливістю всі любили Його якоюсь надзвичайною й особлившою любов’ю. Але не можна любити Бога з цілого серця й в особливший спосіб, коли не ставимо вище Його почитання й слави понад усі речі й сотворіння. Бо наші і чужі добра й загалом усі ті речі, що підпадають під те значення — добра, мають свою доброту від Нього, який є найвищим добром. Проте, щоби наша молитва держалася порядку, Спаситель поставив на початку інших прошень, цю просьбу про начальника й про начало найвищого добра, навчаючи нас в той спосіб, що заки проситимемо про те, що є потрібним кожному з нас або нашому ближньому, ми повинні просити про те, що відповідне славі Божій. В першій мірі маємо предкладати самому Богові нашу дбайливість і старання про те, що до Нього належить. В той спосіб останемось в Божій любові, при помочі якої навчимося найперше любити Бога більше ніж нас самих, та й просити найперше про те, чого бажаємо для Бога, а опісля щойно про те, чого хочемо для нас самих.

Коли (як знаємо) Божої природи не можна в ніякий спосіб побільшити, ні їй не може нічого бракувати, тоді пощо тут просити про те, щоби святилось ім’я Боже? Ми просимо й бажаємо собі тих речей, яких не маємо. Того не можемо бажати Богові, тому що Його природі не можна нічого додати, ані Божої суті в ніякий спосіб побільшити не можна, бо вона в невисказаний спосіб повна всякого совершенства. Це належить розуміти в такий спосіб, що поза Богом є такі речі, які в Бога для Бога самого просимо, бо вони належать до Його зовнішної слави. Ми бажаємо й просимо про те, щоби Його ім’я було більше знане народам, щоби побільшилося Його царство, шоби чимраз більше людей повинувалося щодня Божому Єству. Ті три речі ім’я, царство й послух не належать до Божих внутрішніх дібр, але приходяться Йому зі зовні.

Ці слова «як на небі, так і на землі» можна віднести до перших трьох прошень і так їх треба розуміти. А щоби краще зрозуміти, яку силу й яку вартість мають вони, обов’язком пароха є навчати вірних, що ті слова «як на небі, так і на землі» можна віднести до перших трьох прошень. Приміром: «Нехай святиться ім’я Твоє, як на небі, так і на землі»; подібно: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі»; також нехай прийде Твоє царство, як на небі, так і на землі». А коли просимо, щоб і святилось ім’я Боже, розуміємо те, щоби побільшилася святість і слава Божого імени. На тому місці згадає парох і повчить своїх побожних слухачів, що Спаситель не казав, щоби в той сам спосіб святилося Його ім’я на землі, як і на небі. То не значить, щоби земська святість могла рівнатись із небесною щодо своєї величі, бо це є неможливою справою, але щоби святили ім’я Боже з любови й із задушевного бажання.

Як же ж можемо святити ім’я Боже, коли воно вже само зі себе є святим? Воно є совершенною правдою, що ім’я Боже само в собі не потребує жодного освячення, тому що воно є святим і неприступним (Пс. 110, 9; 137, 2) з того приводу, що Бог сам зі своєї природи є святим і жодна святість, якої би він від віків не мав, не може до Нього приступити. Однак тому, що на землі ім’я Боже менше почитається, як повинно бути, а то й деколи зневажається прокльонами, невідповідними словами, ми бажаємо й просимо, щоби воно почиталося похвалами, шаною, й славою, на подобу похвал, шани й слави, які Йому відаються в небі. Це значить, щоби в нашому умі, душі й на устах знаходилася шана й почитання, щоби ми звершали їх у кожному культі, так внутрішньому, як і зовнішному, і на подобу вишніх небесних громадян обнимали вищого над усякі можливі похвали, чистого й преславного Бога. Бо як небесні сили з найвищим відданням, славою й проповіддю почитають Бога, так ми молимося, щоби те саме діялося по цілому світі, щоби всі народи пізнали Бога, Його почитали й шанували так, щоби не можна було знайти жодного смертного, який не прийняв би християнської віри, який не віддався б цілковито Богові, не вірив би, що від Нього походить усяке джерело святости, та й немає нічого чистого, чи святого, яке б не походило від святости Його імени.

В який спосіб може ім’я Боже святитися між поганами? Апостол свідчить, що Церква очистилася в водному умиванні (Еф. 5, 20) у слові життя, а слово життя означає ім’я Отця, і Сина і Святого Духа, що в ньому ми хрестимося й освячуємося. Проте не має жодного відкуплення, жодного очищення над якими не закликалося б Божого імени. То ж ми бажаємо й випрошуємо в Бога, щоби увесь рід людський, полишивши нечистоту й темряву поганства, просвічений лучами Божого світла, був настільки переконаний про силу цього імени, щоби тільки в ньому шукав за правдивою святістю, та приймаючи таїнство Хрещення в імені святої й нероздільної Тройці, за поміччю самого Бога осягнув правдиву силу святости.

В який спосіб грішники можуть святити ім’я Боже? Наша просьба й бажання відноситься не менше також до тих, що прогріхами й злочинами занечищені, втратили чисту ненарушимість Хрещення й одежу невинности. (Мат. 22, 12). В наслідок того сталося те, що найбрудніший дух знову вибрав тих нещасних на свою домівку. Тому то й ми молимо й просимо Бога, щоби й у них прославилося Його ім’я (Іс. 46, 8) й щоби вони повертаючи до розуму й до здоровля, відкупили попередню святість у Тайні Покаяння, й представили себе самих як чисту й непорочну святиню й мешкання Бога.

Ми молимося під кінець до Бога, щоби Він післав своє світло умам усіх тих людей, що можуть бачити: «Усяке добре діяння й усякий совершенний дар сходить із висоти від Отця світла, в якого немає переміни, ані тіни зміни.» (Як. 1, 17). Все приходить до нас від Бога, до якого відносяться умірковання, справедливість, здоровля й під кінець усі добра душі й тіла, зовнішні, життєдайні й спасаючі добра, що їх ми одержали. Від Нього, як про те деколи проповідує Церква, походять за добра. Бо все, що-небудь пособляє людському родові, чи то буде сонце своїми лучами, чи то будуть зорі своїми рухами й своїми дорогами; чи то той всеобнимаючий дух, що ним живимося, земля з її обильністю плодів і овочів, якими удержує життя всіх, чи то те, що ми завдяки праці уряду маємо мир і спокій, ті й того роду добра посилає нам безмежна Божа доброта. Хоч при помочі другорядних причин, як їх називають філософи, все таки мусимо в них доглянути чудесні, повні любови й до нас прихильні Божі руки, якими він розділив нам свої добра й розлив їх на нас широко й далеко.

Однак те, що як найбільше вміщується в тому прошенні є те, щоби всі признали й почитали оцю найсвятішу подругу Ісуса Христа й нашу родительку — Церкву. В ній одинокій знаходиться якнайобильніше й усе триваюче джерело очищення й задоситьучинення за всі нечистоти гріхів, з якого черпають широкі потоки спасіння й освячення — Святі Тайни, що ними наче небесними проводами розливаються за нас роси й води святости. Так що до неї одинокої й до тих, що в її лоні й нутрі замикаються, відноситься це прохання до Божого імени, тому що «воно одиноке дане людям із усіх речей під небом, в якому нам залежить знайти спасіння». (Діян. ап. 4, 12).

Тут парохи повинні як найбільше настоювати, що добрий син повинен не лише молитися до Бога словами, але також ділами, зобов’язаний старатися, щоби в ньому святилося Боже ім’я. Щоби вони не були подібні до тих, які в молитві просячи усильно про те, щоби святилось ім’я Боже, на ділах однак, які від них залежать, його зневажають і забруджують, й їхній гріх лихословить самому Богові. Про те говорить апостол: «Ім’я Боже лихословиться серед поган задля вас» (Рим. 2, 24), а в Єзекиїла читаємо: «І поприходили вони до невірних, до яких вони увійшли й знеславили моє святе ім’я, тим що казали про них: Це ж Господній народ, та й мусив зійти геть із Його землі.» (Єзек. 36, 20; Іс. 52, 5; Тит. 1, 10). Бо Багато недосвідчених людей звикли судити про саму віру, а також про самого Творця релігії з того, яким є життя й яка є мораль тих людей, що визнають дану віру. Проте ті, що живуть згідно з християнською релігією, яку вони прийняли й до якої правил приноровлюють свою молитву й свої діла, дають велику спонуку для других славити ім’я небесного Отця й почитати Його найбільшою шаною й похвалами. Сам Господь вложив на нас той обов’язок, щоби ми нашими блискучими чеснотами й ділами побуджували людей до похвали й до прославлення Божого імени. До них так говорить Ісус Христос у Євангелиста Матея: «Так нехай сяє ваше світло перед людьми, щоби вони бачили ваші добрі діла й славили вашого Отця, що на небі» (Мат.5,17; Мк. 4, 21; Лк. 7,*16). А начальник апостолів додає: «Живучи між поганами добрим життям, щоби вони видячи ваші добрі діла, славили Бога.» (1 Пет. 2, 12; 3, 16).

Глава XI — Друге прощення — Хай прийде царство Твоє

У Святому Письмі поручається дуже часто проповідання Божого Царства. Царство Боже, що про нього просимо і другому прошенні є того рода, що до нього відноситься й ним завершується всяка проповідь Євангелія. Так зачав свій уряд св. Йоан Хреститель, закликуючи до покаяння й кажучи: «Покайтеся, бо приближилося царство небесне.» (Мат. 3, 2; Мар. 1,4; Лк. 3, 3). Не йнакше зачав свою проповідь Спаситель людського роду (Мат. 4, 17; Мар. 1, 15), у тій спасенній нагорній проповіді, (Мат. 5, 6, 7) в якій показав своїм учням дорогу до щастя й на самому початку молитовної тези поставив царство небесне. Він бо сказав: «Щасливі вбогі духом, бо їхнє є царство небесне.» (Мат 5, 8; Лк. 6, 20). А тим, що хотіло Його задержати, вказав на цю конечну причину Його відходу: «І іншим городам мені треба благовістити царство Боже, бо на це мене післано.» (Лк. 4, 43). Опісля приказав Апостолам проповідувати це саме царство, (Мат. 10, 1). Цьому, який сказав, що хоче йти найперше похоронити свого батька, відповів: «Ти йди й проповідуй царство Боже.» (Лк. 9, 60). Коли ж Він воскрес, у тих сорок днях, у яких явився апостолам, Він говорив їм про царство Боже.» (Діян. ап. 1, 3). То ж парохи хай дуже пильно трактують це друге прощення, щоби вірні зрозуміли як велика сила й конечність міститься в тому прощенні.

Що обнимає в собі це друге прощення? Передусім ця думка дасть нам спромогу й то велику до наукового й тонкого вияснення самої речі, яка хоч і є злучена зі всіма іншими, однак Господь заповідав нам уживати її осібно від других, щоби ми як найбільше старалися про те, чого шукаємо. Бо він сказав: «Шукайте найперше царства Божого й його справедливости, а все інше додасться вам.» (Мат. 6, 33). А вміщується в тому прощенні така велика сила й множество небесних дарів, що вона обнимає всі конечні речі до заховання тілесного й духового життя. Бо яку-небудь річ, яку б ми не назвали словом гідною, то чи ж вона не вміщується в тому, що належить до спасіння царства Божого? Коли є люди, які дбають про цілість свойого царства, то нам треба вірити, що оскільки більшим є старання й дбайливість Царя-царів (Бога) про життя й спасіння людей. Отже це все, чого ми в тій подорожі й на тому вигнанні потребуємо, включається в прощенні про царство Боже, саме те, що Бог обіцяє нам ласкаво дати, бо Він сейчас каже ось це: «А це все інше вам додасться.» (Мат. 6, 33). Він у той спосіб доказав ясно, що Він самий є тим царем, який уділює щедро й обильно всього людському родові. Й пророк Давид заглиблений у розважанні над безконечністю Його доброти заспівав: «Господь моїм царем, не матиму недостатку.» (Пс. 22, 1).

Що мають робити ті всі, які хотять, щоби їхні молитви увінчалися успіхом? Замало, коли ми лише настійливо просимо про царство Боже, а до нашої просьби не додаємо всіх тих середників, при помочі яких за ним шукаємо й його знаходимо. Бо й п’ять євангельських нерозумних дівиць усильно просили такими словами: «Господи, Господи відчини нам.» (Мат. 25, 11); однак тому що їхні просьби не мали допомоги, були виключені. Та й без кривди, бо Господь висловлює оцю думку: «Не кожний, що каже мені Господи, Господи, увійде до небесного царства.» (Мат. 7, 21).

В який спосіб люди повинні збуджувати в собі бажання Божого царства? Священики-душпастирі нехай зачерпнуть із обильних джерел Святого Письма це все, що побудить у нас бажання й жажду за Небесним Царством, що положить перед наші очі оплаканий наш стан на те, щоб це нас так діткнуло, щоби ми, вглянувши в себе й застановившись над собою пригадали собі найвище щастя тих невисказаних дібр, в які опливає відвічна домівка Бога-Отця. Ми є вигнанцями й лише проминаючими мешканцями оцього місця, (Євр. 11, 13), що його замешкують дияволи, яких ненависть до нас не можна в жоден спосіб усмирити, тому що вони є ненависними й неумолимими ворогами людського роду. А що скажемо про домашню, внутрішну боротьбу, що веде між собою підступно тіло й душа, матерія й дух? (Мат. 26, 41; Рим. 7, 18; Гал. 5, 17). Задля цього, нам треба постійно боятися, щоб не улягти. Нам треба лякатися, тому що ми могли б сейчас упасти, якщо би могутня, Божа правиця нас не хоронила. Апостол Павло, відчуваючи грозу цієї небезпеки, сказав: «О, я нещасний чоловік, хто вибавить мене від цього смертного тіла?» (Рим. 7, 24).

Ця нещасна доля людського роду, хоч сама собою є звісна, все таки зі снаг інших творив і сотворінь можна її тим легче пізнати. В них, наділених чи то розумом, чи змислами, рідко коли бачимо, щоби їхня природа так відхилялась від своїх діл, смислу чи власного питомого руху, щоби цілковито втратила приписану й назначену Богом ціль. Це так ясно видно на земних, плаваючих, чи літаючих сотворіннях. На це цілком не потрібно доказів. Бо коли б ти глянув на небо, чи ж не спостережеш, що на ньому найкраще справджується те, що сказав Давид: «О Господи, Твоє слово залишається на віки в небі.» (Пс. 118, 89; Премудр. 2, 5; Еккл. 15, 18; Іс. 40, 6). Задля того сталого руху й переміни діється те, що жодне зі сотворінь, ані на волос, не відхиляється від наперед означеного закону Божого. Коли ж візьмемо під увагу землю й інший всесвіт, легко побачимо, що або цілковито немає, або, якщо є, тоді лише дуже маленьке, незначне відхилення. Одинокий, ничтожний рід людський заводить. Він рідко коли прямує й осягає те, про що думає, що є справедливим, добрим. По більшій части однак раз повзяті добрі діла він відкидає й погорджує ними. Навіть найкраща думка, що йому перед хвилиною подобалася, сейчас перестає подобатися, та, відкинувши її він звертається до безвстидних і небезпечних речей.

Що ж є причиною тієї непостійності людської вдачі й нещастя (нещасної людської долі)? Тою причиною є цілковита погорда Божого Єства. Ми замикаємо наші вуха на Божі упімнення, (Притч. 3, 11; Іс. 65, 12; 66, 4; Єрем. 7, 13), не хочемо глянути нате, що нам ставить перед очі світло Боже, ані не слухаємо того, що нам наказує небесний Отець для нашого власного спасіння. Тому то парохи повинні доложити старань, щоби вказати вірним на цю нужду, пригадати їм на причини нещасть і дорадити силу середників. На це не забракне їм прикладів, що їх ми помістили, взявши з писань святих мужів, як Івана Золотоустого й Августина, а передусім із того, що ми ужили в поясненні Символу Віри. Пізнавши це все, хто би з поміж злочинних людей не був таким, щоби при помочі попереджаючої ласки Божої не старався на подобу євангельського блудного сина (Лк. 15, 18) встати, піднестися й явитися перед Небесним царем і батьком?

Вияснивши, яка просьба буде вірним найхосенніша, парохи нехай відкриють вірним, що тими словами в Бога випрошуємо? Передусім тому, що слово «Царство Боже» означає багато речей, та й його пояснення не буде без пожитку для розуміння інших місць Святого Письма, а до розуміння цього місця воно є конечним. Загальне отже значення царства Божого, що часто вживається в Святому Письмі, відноситься не лише до Його влади, яку Він має над людьми й над цілим всесвітом, але також до Його провидіння, що всім рядить і всім управляє: «Бо в Його руках», каже пророк, «є всі кінці землі» (Пс. 94, 6). Під тими кінцями землі, розуміється також те все, що є тайним і скритим у глибині землі й у поодиноких частинах усіх речей. Про це говорив Мардохей оцими словами; «Господи, Господи всемогучий Царю, бо всі речі є в твоїй власти й немає такого, що міг би противитися Твоїй волі.» (Естер 13, 9).

Царство Боже означає також це особливше провидіння Боже, що ним Господь Бог стереже й хоронить побожних людей. Про цю особлившу й надзвичайну дбайливість Бога, кажеться у Давида ось як: «Господь мій пастир, нічого мені не забракне.» (Пс. 22, 1) Подібно й у Ісаії пророка: «Господь наш цар, Він сам нас спасе.» (Іс. 33, 22). В тій Божій власті, хоч і особлившим способом у цьому житті, є ті, про яких кажемо, що є побожними й святими людьми. Однак Христос Господь сам упімнув Пилата, що Його царство не є з цього світа. То значить, що воно не може бути у цьому світі, який повстав у часі й у часі проминається. Так, як ми перед тим згадували, володіють державами й провінціями царі, королі, начальники й вожді, яких назначено, чи вибрано, або які захопили власть при помочі насилля й людської кривди. А Христа Господа (Пс. 2. 6-9), як каже пророк сам Бог наставив царем, якого царством є справедливість. Бо Він сказав: «Царством Божим є справедливість, мир і радість у Святому Дусі.» (Рим. 14, 17).

А володіє в нас Христос Господь при помочі внутрішних чеснот віри, надії й любови, через які ми до певного степеня стаємось учасниками й підчиненими Богові й в особливший спосіб посвячені Його культові й почитанню. Щоби, як те колись сказав був апостол: «Бо вже не я живу, але живе в мені Христос.» (Гал. 2, 20) так і ми могли колись сказати: «Я царюю та вже не я, бо царює в мені Христос.» А називається те царство справедливістю тому, що воно є основане на справедливості Христа Господа. Про те царство так говорить Господь у святого Луки: «Царство Боже є у вас.» Лк. 17, 21). Хоча Ісус Христос при помочі віри володіє над тими всіма, що вміщаються в зборі й у лоні матері Церкви, в особливший спосіб однак царює над тими, які наділені визначною вірою, надією й любов’ю віддалися Богові як чисті й живі члени Церкви. У них, кажеться, існує царство ласки. Та крім цього є ще Боже царство слави, що про нього чуємо в св. Матея, як Христос Господь говорить таке: «Увійдіть благословенні мого Отця й візьміть у посідання Царство, приготоване для вас від основання світу. (Мат. 25, 34) Так само й у св. Луки розбійник у подиву гідний спосіб, визнаючи свої злочини, сподівається від Нього царства кажучи: «Господи згадай на мене, коли прийдеш до свойого царства». (Лк. 23, 42). Святий Йоан євангелист згадує про те царство словами: «Якщо хтось не відродиться водою й Духом, не зможе увійти до Царства Небесного.» (Йо. 3, 5). Про нього згадує й ап. Павло у листі до Ефесян: «Бо знайте те, що ні один чужоложник, або нечистий, або зажерливий (той що служить ідолам) не матиме насліддя в Христовому й у Божому царстві.» (Еф. 5, 5). Тут належать також притчі Христа Господа про Боже царство. (Мат. 13, 31; Мат. 13, 33. 44. 47. і 22, 2).

Однак, конечною справою є поставити на першому місці царство ласки, бо не може бути так, щоби в кому небудь царювала Божа слава коли в ньому не царює Його ласка. А ласка, згідно з думкою Спасителя, це «джерело води (живої), яка тече в життя вічне.» (Йо. 4, 14). А щодо самої слави, що ж вона є, як не якась совершенна й абсолютна ласка? (Рим. 6, 23). Як довго ми одягнені в це дряхле й смертне тіло, як довго у цій сліпій мандрівці й на вигнанні, нерішучі й слабі, остаючись здалека від Бога, так довго часто спотикаємося і падаємо, коли відкидаємо поміч Царства ласки, якої так потребуємо. Коли ж однак совершенне світло слави нам засяє (1 Кор. 13, 12) ми стаємо сильними й у віки незрушимими. Всякий блуд і недостача зникає, кожне недомагання й слабість уздоровляється, та у нашій душі й нашому тілі царює Бог. Про що обширніше ми вже говорили в Символі Віри, де була мова про воскресення тіла.

Представивши отже це, що висловлює загальне значення слова «царство Боже», належить пояснити, що властиво це прощення означає. Ми просимо в Бога, щоби поширилось царство Христове, тобто Його Церква, щоби погани й жиди навернулись до віри Христа Господа й до прийняття правдивого пізнання Бога, щоби незєдинені й єретики дійшли до опам’ятання й повернули до злуки з Божою церквою, на те, аби сповнилося й довелось до кінця те. що сказав Господь устами пророка Ісаії; «Розшири місце Твого намету, розпростри ширше накривала твоїх прибутків; годі тіснитись, попусти довше твої шнурки, вбивай глибоко в землю приколки намету. Бо ти розпросторишся направо й наліво, а нащадки твої загорнуть народи й заселять спустошені міста». (Іс. 54,2). А також: «І йтимуть народи до Твого світла й царі до сяйва, що заблисне над тобою; піднеси твої очі й глянь кругом; всі вони прямують до тебе громадно; сини твої прийдуть із далека й дочки твої повстануть із боку.» (Іс. 60, 3; Іс. 49, 18).

Тому що в церкві є люди (Тит. 1, 16), які, словами визнаючи Бога і ділами Його заперечуючи, дають в цей спосіб приклад здеформованої віри й у них задля гріха живе й володіє диявол як у себе вдома, ми просимо також, щоби й до таких прийшло Боже царство й щоби вони позбувшися гріховного бруду, просвічені лучами Божого світла, одержали назад попередню гідність дітей Божих. Просимо також, щоби небесний Отець, усунувши зі Свойого царства єретиків і незєдинених, викинувши те все, що є причиною образ і злочинів, очистив Церкву, яка побожно й свято віддаючи культ Богові, втішатиметься тихим і спокійним миром.

Під кінець просимо, щоби в нас неподільно жив і царював Бог, щоби смерть вже не мала місця, а була переможена (1 Кор. 15,26) перемогою Христа Господа нашого, який (1 Кор. 15, 24; 15, 25; Кол. 2, 15) відкинувши й розпорошивши всяке начальство, власть і силу ворогів, підчинив усе своїй власті. До обов’язку парохів належатиме, щоби вони повчили вірних про те, що має на гадці оце прошення й якими застановами й розважаннями наставлені вони могли би побожно заносити ті молитви до Бога. Та передусім їх треба упімнути, щоби вглибилися в силу й зміст тієї притчі, яку навів Спаситель, кажучи: «Знова подібне є Царство Небесне до скарбу закопаного на ниві, що, знайшовши його, чоловік приховав і радіючи йде й продає все, що має, й купує цю ниву.» (Мат. 13, 44). Бо той хто пізнав богатства Христа Господа, той на їх вид погорджує всім; йому видаються брудними власти, багатство й могучість. Та й немає нічого такого, що можна би було порівняти з тією найвищою цінністю, ба навіть, що могло б станути в її присутності. З тої причини ті, до яких це пізнання дійшло, закличуть як і апостол: «Я задля Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоби придбати Христа.» (Фп. 3, 8). Це є та неоцінена перла, яку, коли хто закупив, одержавши гроші з продажі всього добра, втішатисьме вічним щастям.

О ми щасливі, коли Ісус Христос дав нам так багато світла, що ми можемо бачити цю перлину Божої ласки, якою він царює серед своїх вірних. Тож ми повинні усе що маємо й самих себе продати, щоби, купивши цей жемчуг його заховати. Тоді вкінці без сумніву зможемо сказати: «Хто ж відлучить нас від любови Христа?» (Рим. 8, 35). Коли отже хочемо знати про надзвичайну світлість царства слави, послухаймо, що про неї говорить пророк і апостол: «Чого око не бачило й вухо не чуло й що на серце людині не впало, те приготовив Бог тим, що його люблять.» (1 Кор. 2, 9). А поможе нам до випрошення того, чого бажаємо найкраще те, коли собі усвідомимо, хто ми є. Чи є нащадки Адама (Бут. 3, 23), вигнанці, справедливо прогнані з раю, яких негідність і злоба слушно вимагали як найбільшої Божої погорди й вічних кар. Тож треба нам бути упокореними й приниженими духом. Наша молитва повинна бути повніша християнської покори. І, зовсім не довіряючи самим собі, (Лк. 18, 9-14) на подобу митаря, ми повинні прибігати до Божого милосердя, приписуючи все Його доброті, Йому складаючи невмирущі подяки за те, що Він уділив нам свойого Духа, яким скріплені сміємо кликати: «Авва, Отче». (Рим. 8, 15).

Ми будемо також старатися й глядіти, що належить нам робити, а чого уникати на те, щоби ми могли осягнути Небесне Царство. Бог не кличе нас на спочинок чи безділля (Мат. 10, 1). Він бо сказав: «Від днів же Івана Хрестителя й досі Царство Небесне здобувається силою й ті, що вживають насилля, хватають його.» (Мат. 11, 12). «Коли ж ти хочеш увійти до життя, заховуй заповіді.» (Мат. 19, 17). Тож не вистарчає просити про царство Боже, коли люди самі ще не доложать старання й праці в тому напрямі. Бо вони повинні бути помічниками управителя Божої ласки та триматися цього напрямку, яким зможуть дійти до неба. (1 Кор. 9, 8). Бог ніколи нас не лишить (Мат. 28, 20). Він обіцяв, що назавжди останеться з нами. А нам треба старатися тільки про одне, щоби ми не полишили Бога й не полишили нас самих. Тож Божим є все те, що має Церква. Тими середниками Він заховує життя людей і приготовляє їхнє вічне спасіння. Його є також і те, що тут на землі не підпадає під увагу, тобто численні ангели й повне небесної сили діяння святих Тайн. Під тим оглядом ми одержуємо також багато Божої помочі так, що можемо бути безпечними не лише перед найбільш завзятим ворожим царством, але також можемо повалити й перемогти навіть самого Тирана й його злочинних побратимів. З тої причини ми як найбільш усильно просимо Святого Духа, щоби заповідав нам робити все згідно з Його волею, щоби Він знищив царство Сатани, щоб диявол не мав жодної власти над нами в останньому дні. Просимо, щоби переміг і затріюмфував Христос, щоби Його закони мали значіння по цілому світі й щоби заховувано Його приписи. Дальше молимо, щоби не було жодного зрадника ні дезертира в цьому царстві, щоби всі себе так представляли, аби без жодного страху могли станути перед обличчям Бога й щоби (Мат. 25, 34) осягнули призначене для них від вічности посідання Царства Небесного, де б разом із Христом у вічні віки користувалися щастям.

Глава XII — Третє прошення — Нехай буде Твоя воля

Коли Христос Господь сказав: «Не кожний, хто каже до мене: Господи Господи! увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю мого Отця, що на небі.» (Мат. 7, 21), то воно значить, що кожний, хто хоче увійти до Небесного Царства, повинен просити в Бога, щоби сталася Його воля. З тієї причини й положене це прощення сейчас по прошенні про царство Боже.

А щоби вірні зрозуміли, як конечним нам є те, про що просимо в тому прошенні, та й яку силу спасенних ласк осягаємо з того прошення, нехай парохи представлять, якою то бідою й яким нещастям був обтяжений рід людський задля гріха першого прародича. Бо зі самого початку Бог дав сотворінням вроджене пожадання свойого питомого добра; щоби при помочі цього природного гону вони шукали й ожидали ціли, від якої вони ніколи не відхиляються, хіба що задля якоїсь внутрішньої перешкоди. А ця сила, що була в чоловіці на початку тим визначніша й славніша у тому, що він мав спромогу думання й волі, а затим звертатися в молитві до Бога Творця його щастя, а заразом до свойого Отця. Цю любов (пожадання) природно вроджену всі інші сотворіння, позбавлені розуму заховали й так, як вони були на початку сотворені, природно добрі, так у тому стані й у тому положенні й досі остаються. Нещасний же рід людський не задержав вродженої напрямної. Він не лише утратив всі добра природної справедливости якою прикрасив його Бог і збільшив в той спосіб понад спромоги його природи, але ще й навіть затемнив особливше своє стримління за чеснотою, вложене в його душу: «Усе повідступало», сказав, «разове вони стали бридкими, нема доброчинця, нема ні одного». (Пс. 52, 4). Бо «змисл і думки серця людського є схильні до злого вже від його молодости.» (Бут. 8, 21; 6, 5). Тому можна легко зрозуміти, що ніхто сам зі себе не може спасенне думати, але всі є склонні до злого. Та й є в чоловіці безчисленні погані пожадання, завжди в наготові й легко запальні, які стремлять до гніву, ненависти, до гордості й амбіції та й до всякого роду зла.

Хоч ми залишаємося постійно в тих злах, то найбільшим нещастям людського роду є те, що між тими злими речами є дуже численні такі, які не видаються нам злими. Ці речі вказують на те так велике нещастя людське, що люди засліплені жаждами й пожаданнями, не видать, що ті речі, які вони вважають спасенними, є для них по більшій части погубними. Ба що більше вони хватають за тими так шкідливими добрами, наче б вони були бажаними й пожаданими, а неначе від противних дібр утікають, хоч вони є добрими й чесними. Бог ненавидить таку думку й гнилий осуд і осуджує їх такими словами: «Горе тим, що все лукаве добрим величають, а добре злим, темряву світлом, а світло темрявою уважають; що гірке в них солодке, а солодке — гіркота.» (Іс. 5,20). Тож, щоби поставити перед наші очі ті немочі, Святе Письмо порівнює нас із тими, що втратили правдивий змисл смаку; (Іс. 24, 9; Єрем. 31, 29; Єзек. 18, 2), задля чого стається те, що вони відчужуються від доброї поживи, а бажають чогось противного. Опісля порівнюють їх із хворіючими людьми (Пс. 6, 2-8; 106, 18; Іс. 24, 4; 53, 4), бо як ті, доки не проженуть хвороби, не можуть зайняти урядів і обов’язків цілих і здорових людей; так само й ми без помочі Божої ласки, не можемо піднятися тих чинностей, які подобаються Богові.

Коли ми так успосіблені дещо осягаємо, легкими речами до осягнення є ті, які для осягнення небесного щастя дуже мало, або цілковито не мають значіння. А щоби любити й почитати Бога, як належить, що багато вищим і більшим ділом, цього, ми приляглі до землі не могли би людськими силами осягнути, коли би нас не піддвигла поміч Божої ласки. Найбільше відповідним порівнянням чи радше прикладом на пояснення нещасного положення роду людського є той, в якому кажеться, що ми є подібні до дітей, які полишені своєму власному розсудкові нерозважно звертаються на всі сторони. Дійсно мушу сказати, що ми є як ті нерозумні діти зайняті непотрібними балачками, даремними діланнями, коли ми полишені самим собі, без Божої помочі. Нас картає Премудрість: «Доки ж вам, невіжі, люба буде темнота? Доки ви дурні будете кохатися в глупоті? Доки вам нетямущим буде знання противне?» (Притч. Сол. 1, 22). Апостол напоминає нас у той спосіб: «Брати, не будьте дітьми під оглядом розуму, будьте дітьми в злому, а що до розуму будьте совершенними.» (1 Кор. 14, 20). Хоч ми живемо в великій ничтожності й у блудах, як довго залишаємося в цьому дитячому віці, який так далеко відстає від мужеської мудрости, однак з часом самі зі себе можемо дійти до неї. До Божої мудрости, що є так конечною до спасіння, ми не можемо стреміти, хіба що за поміччю й допомогою Божою. Якщо ми не одержимо спішної Божої помочі, ми самі скотимося коміть головою в добровільну погубу, відкинувши те, що є дійсним добром.

Якщо хтось, коли Бог розжене хмари з його душі, побачить людське нещастя й коли він очуняє від цього остовпіння, тоді він відчує закон членів тіла (Рим. 2, 23) й пізнає пожадання змислів, які противляться духові. Коли він створить очі на всі нахили нашої природи до злого, то, чи ж не шукатиме він середника з жевріючим бажанням, цього що є противним злові, в наслідок якого ми можемо пропасти? Чи ж не буде він глядіти за тим спасенним правилом, яким життя християнина повинно керуватися і до якого воно повинно достосовуватися? Це є отже те, що ми просимо, коли молимося до Бога: «Нехай буде Твоя воля.» Коли ми відкинувши послух (Рим. 5, 9) і злегковаживши Божу волю попали в нещастя, Бог предкладає нам один середник на ці всі зла: щоби волею Божою, якою ми грішачи, погордили, ми мірили як якимсь правилом усі наші думки й ділання, так як довго ми живемо. А щоби ми могли що-небудь осягнути, нам треба про те уклінно просити Бога словами: «Нехай буде Твоя воля.» Ті ж знову люди в яких серцях уже царює Господь Бог, і які задля добродійства Його ласки є вже освітлені лучами Божого світла, повинні усильно просити Бога, щоби повинувалися Божій волі. Коли ми так застановимося, побачимо, що в нас знаходяться кожному питомі пожадливості задля того нахилу до злого, який знаходиться в людських змислах. То ж, коли ми є такими, тоді в нас самих міститься велика небезпека, що ми розсіяні й заняті нашими пожаданнями, які воюють у наших членах, можемо легко знову відхилитися від дороги спасіння. Про цю небезпеку упоминає нас Ісус Христос словами: «Пильнуйте й моліться, щоби не впасти в спокусу, бадьорий бо дух, але тіло немічне.» (Мат. 26, 41).

Чоловік навіть і той, що з Божої ласки є праведним, не може до цього степеня опанувати пожадання тіла, щоби вони ніколи опісля не розбудилися; тим більше, що Божа ласка уздоровляє розум оправданих, а не їхнє тіло. Про це так пише апостол: «Знаю бо, що в мені живе, тобто в моєму тілі, гріх». (Рим. 7, 18). Найперше чоловік утратив первісну справедливість, якою наче вудилами кермував пожадання, пізніше однак розум вже не міг їх так держати на місці, щоби вони не бажали того, що противиться розумові. У тій частині чоловіка, пише апостол, (Рим. 7, 20) живе гріх, тобто знаходиться вогник гріха. То значить, що він не перебуває у нас наче гість, на якийсь час тільки, але як довго ми живемо, так довго його маємо наче мешканця нашого тіла, (що мешкає на стало в мешканні наших членів). Проте ми постійно поборювані внутрішними, домашними ворогами легко зрозуміємо, що нам треба прибігати до Божої помочі й просити, щоби на нас сповнилася Божа воля. Тут є час і місце на те, щоби усвідомити вірних, яка є сила цього прошення.

На тому місці, (поминувши те все, про що схоластичні доктори корисно й багато диспутують, про Божу волю), ми її приймаємо як цю, що звичайно має назву знаку: то значить, що через неї Бог наказує й напоминає нас, що нам належить робити, а чого вистерігатися. Під тим словом воля, треба розуміти всі речі, які нам дістаються на приготування небесного щастя, без огляду на те, чи вони відносяться до правд віри чи моралі. Під кінець це слово обнимає те все, що Ісус Христос сам, або при помочі своєї Церкви чи то приказав чи заборонив робити. Про цю волю так пише апостол: «Через це не будьте нерозумні, але розумійте що є воля Божа добра, мила й совершенна.» (Еф. 5, 17; 1 Тим. 4, 1; Рим. 12, 2; 1 Пет. 2, 15). Отже, коли ми молимося: «Нехай буде воля Твоя», ми просимо в першій мірі для нас самих щоби небесний Отець послав нам спромогу завжди повинуватися Божим приказам і по всі дні нашого життя служити Йому в святості й у правді. (Лк. 1, 74). Просимо, щоби ми робили все на Його приказ і за Його волею сповняли ці обов’язки, на які нам пригадує Святе Письмо, щоби за Його проводом і поміччю ми могли осягнути все те, що Він нас вчить про тих: «що не з крови, ані з пожадливости тіла, ані з пожадливости мужа, але від Бога народились.» (Йо. 1, 13). Послідуючи за прикладом Христа Господа, що був послушний аж до смерти хресної», (Фил. 2,8), ми маємо бути готові, радше все перетерпіти, ніж навіть на дрібку від-ступити від Його волі.

Немає такого, хто би палав більшим стремлінням цієї молитви й любов’ю, як той, що йому дозволено оглядати найвищу гідність тих, які повинуються Богові. Той зумів найкраще висловити цю правду, який сказав, що служити Богові й повинуватися Йому значить царювати. «Бо хто», каже Господь, «волю мого Отця, що на небі, чинитиме, той мені брат і сестра і мати.» (Мат. 12, 50; Мар. 3, 35; Лк. 8, 21); то значить ми зв’язуємося із Ним всіма найстислішими вузлами любови й доброї волі. Немає такого святця який би не випрошував усильно передусім дару молитви. Всі вони вживали тих преславних, хоч дуже часто різних молитов. Як приклад цього бачимо чудного й лагідного Давида, що на різних місцях просить про те, кажучи: «Коби мої дороги спрямовувалися до заховування Твоїх оправдань.» (Пс. 118, 5) або де-інде знова: «Введи мене на стежку Твоїх заповідей.» (Пс. 118, 35), а деколи: «Спрямуй мої кроки по Твоєму слову, щоби не панувати надо мною ніякому прогріху.» (Пс. 118, 133). Тут також належать ті слова: «Подай мені розуму й нехай я навчусь Твоїх заповідей.» (Пс. 118, 73). «Дай мені розум і я буду знати Твої свідоцтва.» (Пс. 118,125). Він дуже часто говорить в аналогічний спосіб і висновує цю думку. Тут треба як найбільше звернути увагу вірним і пояснити їм так, щоби всі зрозуміли, яка в першій частині цієї просьби є сила й многота спасенних речей.

На другому місці, коли молимося: «Нехай буде Твоя воля», бридимося діл тіла, про які пише апостол: «Вчинки тіла явні, то є перелюб, нечистота, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, заздрість, п’янство, гулянки й подібне до цього.» (Гал. 5, 19). Коли житимете по тілові, умрете.» (Рим. 8, 13). Ми просимо дальше про те, щоби ми в дійсності ненавиділи те, про що Бога самі просимо. Ті люди, глупота наша нам радять, але, щоби піддавав нашу волю своїй Божій волі. Далеко від тієї Божої волі є пожадливі люди, які занурилися у стараннях і думках про земські речі. їх попихає страшна пожадливість до уживання цього, чого пожадають і в цьому овочі грішної розкоші вони кладуть своє шастя. Вони називають того чоловіка щасливим, який осягнув те все, чого бажав. Ми ж противно просимо в Бога, щоби, як каже апостол, (Рим. 13, 14) ми не старалися про тіло в пожаданнях, але щоби була Його воля. Ми не легко доходимо до того, щоби просити в Бога, щоби Він не задоситьучинював нашим пожаданням. Видається, що важко є довести розум до того щоби ми в дійсності ненавиділи те, про що Бога самі просимо. Ті люди, які занурилися цілковито в пожаданнях тіла, приписують це глупоті; ми однак задля Христа радо приймемо назву дурних, бо Він так сказав: «Хто хоче йти за мною, нехай відречеться себе». (Мат. 16, 24; Лк. 9, 23; Мк. 8, 34). Передусім, коли знаємо, що багато помагає, коли бажаємо того, що є добрим і справедливим радше, ніж коли осягаємо те, що чуже розумові, чесноті й Божим законам. Бо напевно в гіршому положенні є той, хто осягнув те, що без застанови під впливом пожадливосте бажав, як той, що бажав того, що було совершенним, і його не осягнув.

Ми просимо Бога, щоби Він не давав нам того, чого ми собі самі з власної волі бажаємо, бо є знаною справою, що наші пожадання є звихненими; а також щоби не давав нам того, що за підшептами й намовами диявола, який являється нам під видом ангела світла, деколи нашою думкою як про щось доброго просимо. (2 Кор. 10, 14). Здавалось, як найбільше справедливим намагання начальника апостолів (Мат. 16, 22) повним побожносте, що ним він намагався відвернути Господа від наміру йти на смерть. Та тому, що він в цьому кермувався людськими змислами, а не Божим розумом, Господь зганив його дуже строго. Якого ж більшого доказу любови до Господа можна було вимагати від тих двох святих мужів (Лк. 9, 54) Якова й Йоана, які розгнівані на Самарян, що не хотіли гостинно прийняти учителя, просили в Нього, щоби приказав огневі зійти з неба й погубити Самарян за їхню жорстокість і нелюдяність? їх однак скартав Господь словами: «Ви не знаєте, якого ви духа. Син бо Чоловічий прийшов не губити душі людські, а спасати.» (Лк. 9, 56; Йо. 3, 16). Ми маємо просити Бога, щоби діялась Його воля не лише щодо бажаного зла і цього, що має форму зла, але також що до цього, що в дійсності не є злом. (Коли приміром воля послідує перший відрух природи, бажаючи того, що заховує природу й відкидаючи те, що здається бути її противним.) Проте, коли ми вже дійшли до того місця, в якому ми хочемо про щось із цього роду просити, тоді кажемо з цілого серця: «Нехай буде воля Твоя.» В той спосіб наслідуватимемо Його самого, від якого ми одержали спасіння й науку про спасіння (Мат. 26, 31; Мк. 14, 36). Він, коли його мучив природний, внутрішний біль і ляк страшної смерти, все таки в тому страшному, найважчому болі, піддав свою волю волі Бога-Отця. Бо «не моя», сказав «але Твоя нехай буде воля.» (Лк. 22, 42).

Дивно зіпсутими є люди, які хоч і віддали свою волю пристрасті, підлиняють її також волі Божій. Без Божої помочі, яка хоронить нас від злого й спрямовує до добра, вони не можуть оминути гріха. Тож нам треба прибігати до Бога в молитві й випрошувати в Нього, щоби Він сам завершив у нас свої заповіді, щоби здусив гуляючі порушення пожадливосте, щоби підчинив наші похоті розумові й під кінець підпорядкував нас цілковито своїй волі. Просимо також, (1 Тим. 2,4) щоби всесвіт дійшов до пізнання Божої волі; й у той спосіб, щоби цю таїну Божу, від віків закриту, пізнали всі покоління.

Як на небі так і на землі

Що означає цей додаток? Ми просимо про форму й спосіб того послуху, який спрямовується до способу почитання, яким служать Богові ангели й почитає його інший хор небесних духів. Просимо, щоби подібно, й ми були готові повинуватися з найбільшою охотою Божій волі, чого Бог як найбільше бажає. В діланнях і обов’язках наших взглядом Бога, Бог вимагає від нас як найбільшої любови й незвичайного любовного стремління; так що, хоч ми й віддалися Йому цілковито задля надії на небесну нагороду, все таки ми сподіємося її й надіємося на неї лише тоді, коли це подобається Божому маєстатові. Ціла оця надія наша основується на любові Бога, який як заплату за цю нашу любов установив вічне царство. Є такі люди, що радо служать Богові, але за нагороду, до якої стремить їхня любов. Крім того є й такі, що спонукані самою любов’ю й побожністю, не шукають у своєму старанні нічого іншого, лише Божої доброти й слави, та й, розважаючи над ними й подивляючи їх, уважають себе щасливими тим, що можуть жертвувати Йому свої услуги.

Цей додаток «як на небі так і на землі», має наступне значення: Нам треба старатися передусім про те, щоби ми були послушні Богові й через те були щасливими в серці так само, як ті, яких задля їхньої служби в цілковитому послусі оспівує пророк Давид у 102-му псальмі: «Благословіте Господа всі Його сили небесні, Його слуги, що чините Його волю.» (Пс. 102, 21). Послідуючи за св. Кипріяном, хтось може вияснити це місце псальма, кажучи: На небі означає добрих і побожних людей, на землі — злих і безбожних. Ми рівно ж, підтверджуючи його думку, розуміємо під небом — духа, під землею — тіло й тому просимо, щоби всі й у всьому повинувались Божій волі.

Це прошення обнимає також подяку, бо ми почитаємо найсвятішу Божу волю й сповнені як найбільшою радістю, найвищими хвалами й похвалами виносимо всі Його діла, бо ми добре знаємо, що це все, це Його діло. (Мк. 7, 37; Еккл. 39, 21). Коли отже є правдою, що Він є всемогучим Богом, з того послідує з конечністю і те, що ми мусимо зрозуміти, що все сталося з Його приказу. Коли ж дальше стверджуємо, що Він сам є дійсно найвищим добром, ми заразом визнаємо, що жодне з Його дібр не є добрим само зі себе, але тільки тому, що Бог уділив йому свою доброту. Хоч ми й не пізнаємо Божих доріг у всіх справах, то однак на всякий випадок, погордивши всякими посередними причинами й позбувшися всякого сумніву, визнаємо разом із апостолом оце: «недослідимі є Його дороги.» (Рим. 11, 33). Ми почитаємо Божу волю найбільше задля того, що Він узнав нас гідними небесного світла. Він вирвавши нас від власти темряви, переніс нас у царство своєї батьківської любови.

Але щоби в останнє вияснити те, що належить до розважання того прошення, належить повернути до того, що ми вже на початку заторкнули. а іменно, що вірний, відмовляючи цю молитву, повинен це робити з підданим і покірним серцем; беручи під увагу те. що міститься у його єстві, тобто множество пожадань, які противляться Божій волі. Думаючи про те, ми доходимо до переконання, що під тим оглядом інші творива перевищають нас, об про них так пишеться: «Всі Тобі служать.» (Пс. 118, 91). Та вже найбільш немічним є той чоловік, що не то, що не може доконати жодного богоугодного діла, але навіть, без Божої помочі, його й зачати не може. З другої сторони немає нічого славнішого, ні визначнішого, як служити Богові й вести своє життя згідно з Його законом і Його заповідями. Бо що ж може бути важнішого для християнина, як ходити (Пс. 118, 1) господніми дорогами, як нічого не думати думкою, ні підніматись ділом того» чим гидиться воля Божа? А щоби він зрозумів цю річ і тим пильніше держався тієї заповіді, нехай же він глядить у Святому Письмі за прикладами тих» яким усе виходило на зле, коли вони не відносили причини свойого ділання до Божої волі.

Під кінець треба упімнути вірних, щоби спочили в простій і абсолютній волі Божій, щоби зі спокійним серцем погодилися зі своїм станом, хоч він і здається їм бути нижчим, як того вимагає їхня гідність. Дальше щоби вони не полишали свойого стану, але радше, щоби оставалися в тому званні. (1 Кор. 7, 20; Еф. 4, 1) до якого їх покликано, та щоби підчинили свій осуд Божій волі, яка нам краще порадить, ніж ми самі можемо бажати.

Коли нас давить біда в родині, чи хвороба тіла, переслідування, чи якісь інші прикрості й нещастя, тоді нам треба усвідомити собі з цілковитою певністю, що нічого не може нам статися без Божої волі, яка є найпершою й найвищою причиною усього. Тож нічого не повинно нас надто зворушувати; але ми повинні все зносити зі зрівноваженим, непобідженим серцем, маючи завжди на устах оце: «Нехай буде воля Господня». (Діян. Ап. 21, 14) або також слова блаженного Йова: «Як Богові подобалося, так і сталося; нехай буде ім’я Господнє благословенно.» (Йов. 1, 21).

Глава XIII — Четверте прошення — Хліб наш насущний дай нам сьогодні

Який порядок заховується в Господній Молитві? Четверте прощення й інші, що за ним послідують, якими просимо про питомі й поодинокі добра тіла й дуті, відносяться до вищих прошень. Господня Молитва має таку засаду й порядок, що по прощеннях про речі Божі, послідує прощення, що відноситься до захорони, збереження тіла й земського життя. Бо, щоби люди відносилися до Бога як до останньої ціли, треба щоби задля тієї самої причини добра людського життя відносилися до дібр Божих. Цього ж треба бажати й про те просити або тому, що цього вимагає Божий порядок, або тому, що ми тієї помочі потребуємо, щоби осягнути добра, за яких поміччю ми могли би осягнути призначену нам ціль. Ця ціль міститься в царстві й славі небесного Отця, а також у почитанні й заховуванні заповідей, які як знаємо, є згідні з Божою волею. З тієї причини усю силу й рацію цього прощення належить відносити до Бога й до Його слави.

Парохи отже нехай ужиють свойого уряду на те, щоби пояснити вірним, що в прощенні про те, що відноситься до уживання й користування земських речей, належить спрямовувати наш розум і нашу волю до заповідей Божих і від них ніяк не відхилятися. В тому, як написав апостол: «ми не знаємо, про що маємо молитися, як належить.» (Рим. 8, 26) ми найбільше прогрішуємося нашими проханнями про земські, проминаючі речі. Належить просити про ті добра, так як годиться, щоби в противному случаї ми не наразилися на таку відповідь Божу: «Ви не знаєте, про що просите.» (Мат. 20, 22). Є певне правило, після якого можемо осудити, що є добром, а що злом, як також, коли якась просьба, рада й пропозиція того, що просить є справедлива. Коли, хтось із цілого серця просить про земські речі так, що лише ті речі уважає за добрі й у них спочиває наче в одинокій бажаній цілі й поза ними нічого не бажає, той без сумніву не молиться так, як повинен. Бо ми, каже святий Августин, просимо про дочасні добра не, як про наші добра, (тобто такі, що відповідають нашій природі), але як про добра нам конечні до земського життя. Так само й апостол у листі до Коринтян навчає, що належать спрямовувати до Божої слави це все, що відноситься до ужитку речей конечних для життя. Він каже: «То ж коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, робіть все на славу Божу.» (1 Кор. 10, 31).

Щоби вірні пізнали, як конечним є це прошення, нехай парохи повчать вірних, як дуже конечними є зовнішні речі для нас на поживу й на вдержання життя. Це вони пізнають тим краще, коли порівняють ті речі, що були конечними до життя першому прародичеві нашого роду й пізнішим іншим людям. Бо хоч він і був в найширшому значенні того слова в стані невинности, яку він сам утратив для себе (й його провина спала на нащадків), все таки він конечно потребував поживи на відновлення сил. Однак між конечними до життя речами його й нашими є велика різниця. Він не потребував одежі, ні покриття тіла, ані даху на пристановище, ні оружжя на оборону, ані середників для здоровля, ні інших речей, потрібних нам на нашу підмогу для збереження немічної й тендітної природи. Однак чоловік не мав бути бездільним серед тих розкошів раю (Бут. 2, 15), бо Бог помістив його у тій домівці розкоші на те, щоби працював. Та жодна праця не була йому утяжлива, жодне зайняття не було йому немилим. Вія завжди збирав найсмачніші овочі прегарних городів і ніколи не заводили його ці праця ні надія.

Його дітей і нащадків позбавлено не лише овочу життєдайного дерева, але також осуджено тим страшним осудом: «Проклята земля задля тебе; в печалі й тузі харчуватимешся з неї по всі дні Твого життя. Тернину й осот родитиме вона й ти їстимеш пільні зела. В поті Твого лиця їстимеш хліб твій, аж доки не повернешся в землю, з якої тебе взято. Бо ти є землею й у землю обернешся.» (Бут. 3, 17). Для нас усе стало противним, а мало воно остатись підлеглим йому (Адамові) й його нащадкам, якщо би Адам був повинувався Божому приказові. А так усе проминуло й змінилося на найгірше. В тому однак найгіршою справою є те, що дуже часто найбільші зусилля, найважчий труд і піт не осягнув жодних овочів. Обильні засіви приносять лише слабкий збір; здушують їх вибуялі хопти, або вони гинуть від зливи, вітру, граду, посухи, чи то підтяті й повалені ржею. В той спосіб праця цілого року задля якоїсь катастрофи в атмосфері, чи на землі в одній хвилині повертається в ніщо. Це стається в наслідок наших звірських злочинів, задля яких Господь Бог відвертається й не благословить наших діл. То ж і не диво, чому ще й досі залишається той страшний проклін, що його Господь висловив був на початку: «В поті Твого чола їстимеш твій хліб.» (Бут. 3, 19).

Тож парохи нехай задержаться над обговоренням оцього місця, щоби вірні пізнали, що задля своєї власної провини люди попали в нещастя й біду, а заразом, щоби зрозуміли, що їм треба напотитися й напрацюватися, щоби приготовити те все, що є конечним до життя. Якщо Господь Бог не поблагословить нашої праці, то заведе наша надія й марним буде всяке плянування. «Бо, ані той, хто садить, ані, хто поливає є чимсь, але Бог, що дає ріст.» (1 Кор. 3, 7). «Коли Господь не збудує дому, даремне трудяться будівничі.» (Пс. 126, 1). Нехай отже парохи повчать людей, що є дуже багато таких речей, яких, якщо забракне, то ми або тратимо життя, або воно стає нам немилим. Проте, пізнавши цю конечність речей і безсилля природи, християнський народ буде змушений прибігати до небесного Отця й від Нього випрошувати земських і небесних речей. Нехай він наслідує в тому блудного сина (Лк. 15, 16), який, коли в далекій чужині почав голодувати й не було нікого, хто би йому голодному дав дещо з охлапів свинячих, увійшовши в себе самого, зрозумів цю біду, що його пригнобила, й не сподівався помочі від нікого іншого, тільки від свойого батька, Тут вірний народ припаде до молитви зі збільшеною вірою, коли в розважанні пригадає собі на ласкавого Бога, якого батьківські вуха завжди відкриті на голос синів. Коли Він напоминає нас, щоби ми просили про хліб, обіцяє рівночасно його дати щедро тим, що право просять. І навчаючи нас, як нам треба просити, заразом упоминає, а, упоминаючи, спонукує, спонукуючи ж, вливає в нас віру цілком певного випрошення, тобто одержання того, про що просимо.

Зрушивши й запаливши серця вірних, належить пояснити їм, про що ми просимо в тому прошенні. Та найперше треба сказати, що є той хліб, що про нього просимо. Треба нам знати, що в Святому Письмі хліб означає багато речей (Бут. 18, 5; 24,33, 37, 25; Еккл. 9,7; Еккл. 15, 3; Лк. 14, 15), а передусім дві. Означає найперше це все, чого ми уживаємо, як поживу, й інші конечні речі до удержання тіла й нашого життя, а дальше означає все те, що нам із Божої ласки уділено до життя й спасіння духа й душі. Просимо тут однозгідною думкою святих Отців про речі, потрібні нам до нашого життя, тут на землі. Проте не належить слухати тих людей, які твердять, що християнам не випадає просити Бога про туземні життєві добра. Тій ошибочній гадці протиставляється крім однозгідної думки Отців, багато місць так Старого, як і Нового Завіту. Яків, складаючи обіт, так молився: «Коли Бог буде зо мною, захоронить мене в дорозі, якою повертаю і дасть мені хліб на їду й одежу на одяг. І верне мене здорового в батьківську господу, тоді Господь буде мені Богом. І оцей камінь, що я поставив на знак, буде в мене домом Божим, і з усього, що мені даси, даватиму Тобі десятину.» (Бут. 28, 20). Також і Соломон цілком певно звертався з просьбою про поміч, коли так молився: «Убожества ні багатства не давай мені, подай мені тільки те, що є конечне до їжі.» (Пословиць Сол. 30, 8). Що ж отже, коли Спаситель людського роду каже нам просити про речі, що до яких ніхто не може заперечити, що вони належать до ужитку тіла? «Молітесь», каже Він, «щоби ваша втеча не була в зимі, чи в суботу.» (Мат. 24, 20). Що ж: скажемо про св. Якова, який так сказав: «Чи страждає хто з вас? Нехай молиться. Чи тішиться хтось? Нехай співає псальми.» (Як. 5, 13).

А що ж про апостола, який так говорив до Римлян: «Благаю ж вас браття Господом нашим Ісусом Христом і любов’ю) Святого Духа, помагайте мені в моїх молитвах за мене до Бога, щоб мені звільнитися від невірних, що є в Юдеї.» (Рим. 15, 30). Коли отже Бог позволив вірним молитися за поміччю в людських справах і Христос Господь передав нам цю совершенну формулу молитви, тоді не можна й сумніватися, що це прощення про земські речі є одним із сімох прошень.

Крім того, коли ми просимо про щоденний хліб, то значить про конечні харчі; під назвою хліба в тому случаю розуміємо те все, що є конечне до життя, тобто подостатком одежі на одіння, харчів на поживу, чи то буде хліб, м’ясо, риба, чи що-небудь іншого. Ми спостерігаємо такий спосіб вислову в пророка Єлисея, коли той упімнув був короля, (2 Цар. 6, 22), щоби дав хліба ассирійським жовнірам, які одержали тоді велику кількість поживи. Те саме пишеться й про Христа Господа: «Він увійшов до дому одного з фарисейських старшин у суботу, щоби спожити хліба.» (Лк. 14, 1), що як бачимо означає все те, що відноситься до поживи й напитку. До цілковитого пояснення цього прощення треба додати ще, що під словом «хліб» не треба розуміти обильне й вишукане множество харчів чи одежі, але його конечну й звичайну кількість. Задля того й пише апостол: «А як маємо поживу й одяг, ми задоволені будемо з того.» (1 Тим. 6, 8), та цар Соломон, як ми вже перед тим згадали каже: «Дай мені лише те, що є конечним на мою поживу.» (Посл. 30, 8).

Чому ми не просимо по просту про хліб, але про наш хліб? Це слово наш, що близко послідує за словом хліб, напоминає нас про поміркованість і ощадність. Бо коли кажемо наш, то під цим розуміємо, що просимо про хліб конечний для заспокоєння нашої потреби, а не на розкіш. Він не є наш, наче б ми могли його собі приготовити без Божої помочі, тому що в Давида читаємо таке: «Даєш їм, вони збирають, руку свою розкриваєш і вони всі добром насичуються.» (Пс. 103, 27); а на другому місці: «Очі всіх на Тебе уповають Господи й Ти даєш їм їхню їжу в відповідний час.» (Пс. 144, 15). Тому що хліб є конечним для всіх, то ж Бог, як Отець всього сотвореного його нам уділює; Він в своєму провидінні живить усі животини. Він називається нашим хлібом, то значить, що ми маємо його собі здобувати справедливо, а не кривдою, підступом, чи крадіжжю; тому що ті речі, які набуваємо неправими штучками, в дійсності не є нашим, але чужим добром. Дуже часто їхнє осягнення, чи посідання є получене з нещастям, а противно, чесно й важко осягнений добуток побожних людей, приносить спокій і глибоке щастя. «Коли ти труд твоїх рук будеш їсти, блаженний ти й добре тобі.» (Пс. 127, 2). То ж тим, що чесною працею здобувають собі поживу, Господь Бог на тому місці обіцяє свою добродійну ласку: «Господь благословитиме твої комори й усяке діло твоїх рук і благословитиме тебе в землі, що дає тобі Господь Бог твій.» (Втор. 28, 8). Ми не лише просимо Господа, щоби нам можна було користуватися тими річами, яких ми нашим потом і нашою працею осягнули за поміччю Його ласки, але також просимо про наставлення нашого ума, щоби ми знали якої поживи й у який час второпно належить уживати.

Насущний — Щоденний — Повседневний

В тому слові повседневний вміщується також значення повздержливости й ощадности, про яку сейчас говоритимемо. Ми не просимо про надмірні й вишукані харчі, але про такі, які задоситьучинюють вимогам нашої природи. Тут нехай завстидаються передусім ті, які глядять за вишуканими харчами й вином, бо їм уже переїлася звичайна їжа й напиток. Не менше тим словом «щоденний» тут опрокидується тих, про яких пише пророк Ісаія оці страшні слова: «Горе вам, що наживаєте дім за домом, та й прилучуєте поле до поля так, що другим уже немає місця, наче б вас одиноких поселено на землі.» (Іс. 5, 8). Бо в тих людей царює незаспокоєна жажда. Про них так пишеться в Соломона: «Скупий не наповниться грішми.» (Еккл. 5, 9); туди належить також і той висказ апостола: «А ті, що хотять багатіти, впадають у спокуси й у сіти та й численні й шкідливі пожадливості, що кидають людей у загладу й загибіль.» (1 Тим. 6, 9). Крім того щоденним хлібом називаємо той хліб, що його споживаємо на відновлення життєвої енергії, яка зуживається щодня силою природнього спалювання. Під кінець рація цієї назви є ця, (про яку нам треба усильно просити Бога), щоби оставали в цьому звичаю любови й почитання Бога, та й щоби ми усвідомили собі, що наше життя й спасіння залежить від Бога.

Дай нам

Ті два слова дають нагоду упімнути вірних, щоби побожно й свято почитали безмежну Божу силу Творця, в якого правиці все спочиває (Пс. 23, 4. 9; 90, 1-16; Еф. 3. 9) та й, щоби погорджували тим злочинним висказом сатани: «Я дам тобі всю владу та й їхню славу, бо мені це все передано й я даю її, кому захочу.» (Лк. 4, 6). Бо всі поодинокі добра заховуються й побільшуються тільки завдяки Божій волі. Однак пощо й багаті мають просити про повседневний хліб, коли вони мають подостатком усіх речей? Вони мусять просити Бога не тому, щоби дав їм те, що з Божої доброти вони вже обильно (мають, але тому, щоби те, що вони вже мають й в що так забагатіли не віднялось від них. Тому то, як пише апостол (1 Тим. 6, 17), нехай багачі навчаться не виноситись за високо, ні не покладати свою надію на непевне багатство, але на живого Бога, який дає нам так обильно всього на прожиток. Св. Іван Золотоустий наводить іншу причину того так конечного прошення. Як він пояснює, ми просимо не лише про те, щоби Бог достарчив нам поживи, але, щоби рука Господня, коли вона його нам достарчає, вкладала в той щоденний хліб здорову й спасенну силу й спричинила те, щоби ця пожива спомогла тіло, а тіло, щоби служило душі.

Ми звертаємось в тому случаю в числі многому, кажучи дай нам, а не дай мені тому, що те є питомою справою християнської любови, (1 Кор. 13, 3), що кожний дбає не тільки про себе самого, але старається також і про другого, та й стараючись про свою користь, не забуває й на других. Додасться до того ще й те, що коли Бог дає комусь свої добра, дає їх йому не на те, щоби він одинокий їх мав, чи на те, щоби розкішно серед них жив, але на те, щоби ділився з другими, які знаходяться в біді. Св. Василій і Амврозій кажуть таке: «Хліб, який ти ховаєш належить до тих, що голодують; до нагих належить одежа, яку ти держиш під ключем; гроші, що їх закопуєш у землю належать на викуп і на звільнення нещасних. То ж знай скільки дібр ти здобуваєш, якими ти міг би поділитися, але не хочеш.» (Проповідь 81).

Сьогодні

Це слово пригадує нам на нашу спільну неміч. Бо де ж є такий чоловік, який хоч і не має надії, щоби міг подбати про конечні до життя речі на довший протяг часу, не сподівався би подбати про них принайменше з дня на день? Та Бог не позволяє нам навіть на таке довір’я до наших сил, бо Він заповідав нам просити про поживу на кожний день. Ця думка має оцю конечну рацію, а іменно, тому, що ми всі потребуємо щоденного хліба, тому й кожний із нас мусить молитися словами Господньої Молитви. Стільки нехай вистарчить про хліб, який прийнятий устами живить і піддержує тіло, що є спільний віруючим і невірним, уділяється всім: побожним і безбожним, задля пречудної Божої доброти: «що наказує сходити сонцю своєму на злих і на добрих.» (Мт. 5, 45; Лк. 6, 27. 36).

Що належить розуміти під душевним хлібом, що задля широкого значення тієї просьби, також включається в Господній Молитві? Другим хлібом — є хліб душевний; про нього також просимо на тому місці й він означає те все, що є нам конечним в житті для здоровля й ненарушимости духа й тіла. Як прерізна є пожива, якою живиться й удержується тіло, так само не однородною є пожива, яка вміщає життя духа й душі. Такою поживою душі є слово Боже. Премудрість бо каже: «Прийдіть і їжте мій хліб і пийте вино, яке я вам замішав.» (Посл. 9, 5). Коли Бог відніме в людей спромогу приймати Боже слово, що Він звичайно робить, коли ми Його ображуємо нашими гріхами, тоді кажеться, що Він голодом морить людський рід. Такі слова знаходяться в пророка Амоса: «Оце надходять дні, говорить Господь Бог, що пішлю голод на землю, не голод хліба, та й не спрагу за водою, але жажду почути слово Боже». (Амос 8, 11). Як певним знаком близької смерти є те, коли люди вже не можуть приймати поживи, чи прийнятої вже в собі задержати, так само є великим доказом безнадійности спасіння, коли люди або не шукають Божого слова, або, якщо воно подається, вони його не задержують, та й ще до того отвирають на Бога свої безбожні уста зі словами: «Відступи від нас, ми не хочемо знати Твоїх доріг.» (Йов. 21, 14). У тому шалі душі й засліпленні розуму знаходяться ті, які, злегковаживши католиками, що є їхніми начальниками, Єпископами й Священиками, відступивши від святої Римської Церкви, віддалися науці тих, що нищать Боже слово, тобто єретикам.

Тепер дещо скажемо про правдивий переєствленний хліб, що ним є Ісус Христос. Христос Господь є хлібом нашої душі. Він сам сказав про себе: «Я є хліб живий, який зійшов із неба.» (Йо. 6, 41). Важко є повірити, якою розкішшю й радістю наповняє цей хліб душі праведників, тоді коли їх дуже гнобить земська біда й земні прикрості. Приміром для нас є збір апостолів, що про нього кажеться: «А вони поверталися зі Синедріону, радіючи, що сподобились прийняти зневагу задля імени Ісуса.» (Діян. ап. 5, 41). Тут належить навести приклади з книг про життя святих людей. Про внутрішню радість праведників говорить Господь таке: «Переможцеві дам їсти приховану манну» (Об’явл. 2, 17). Та в особливший спосіб нашим хлібом є сам Христос Господь, який цілим своїм єством знаходиться в тайні Євхаристії. Він дав нам цей невисказаний знак любови, коли відходив до свойого Отця й про нього Він сказав таке: «Хто їсть моє тіло й п’є мою кров, той перебуває в мені, а я в ньому.» (Йо. 6, 5). «Прийміть і їжте, це моє тіло.» (Мат. 26, 26; 1 Кор. 11, 24; Мк. 14, 22; Лк. 22, 19). Парохи нехай просять про те все, що служить до вжитку вірних, на тому місці, в якому вміщується особливша сила й рація тої Тайни (тобто по Освяченні й по святому Причастю). Та й називається цей хліб нашим, то значить, він є хлібом віруючих людей, які получивши любов із вірою, обмивають бруди гріхів у Тайні Покаяння й не забуваючи, що вони є дітьми Божими, приймають цю Божу таїну Пресвятої Євхаристії й почитають її з як найбільшою святістю й культом.

Чому називаємо Пресвяту Євхаристію нашим щоденним хлібом? Є подвійна рація тої назви насущний: Найперше тому, що в святих Тайнах Церкви щодня жертвується Богові Його Син і. дається в духовну поживу тим, що набожно й свято того домагаються. Друга є ця, що Його треба щодня приймати, або принайменше треба так жити, щоби ми могли щодня Його гідно приймати. То ж нехай слухають ті, що інакше думають, хіба що не мали нагоди користуватися спасенними пирами душі, як про це каже св. Августин: «Коли той хліб є повседневний, то ж чого приймаєш його щойно по році? Приймай щодня те, що є тобі щодня хосенне; живи так, щоби щодня заслужив собі його приймати. В тому прошенні належить передусім упімнути вірних, щоби, коли право повзяли свою постанову й долучили до неї старання надбати тих речей, що є конечні до життя, нехай вислід цього полишуть Богові, та й своє стримління нехай спрямують до Його волі: «Бо Він ніколи не дасть захитатися праведному.» (Пс. 54, 21). Бог або призволить на те, про що вони просять і вони в той спосіб осягнуть те, чого бажають, або не призволить, що буде найпевнішим доказом, що те, що Бог відмовив праведникам, не було ані спасенним ані хосенним для них, бо Він більше дбає про їхнє спасіння, як вони самі. На пояснення цього місця парохи можуть ужити тих рацій, що їх св. Августин так гарно зібрав у листі до Проби.

Під кінець утому прощенні треба розважити те, щоби багачі не забували відносити до Бога свої багатства й своє майно, від якого вони їх одержали. Та й нехай вони пам’ятають, що Він наділив їх тими добрами тільки на те, щоби вони ділилися ними з тими людьми, що потребують. З тою думкою годиться те, що ап. Павло у першому листі до Тимотея розважає. (1 Тим. 6, 17). То ж парохові треба ужити великої сили Божих заповідей на те, щоби хосенно й спасенно пояснити це місце.

Глава XIV — П’яте прошення — І відпусти нам наші довги, так як і ми відпускаємо тим, що довжні нам

Відпущення всіх наших гріхів вилонилося з терпінь Ісуса Христа. Є багато речей, які вказують на безмежну Божу могучість получену разом із премудрістю й добротою, так що куди-небудь звернув би ти очі, чи думку, без сумніву спостережеш певні знаки безмірної сили й ласкавости. Та немає нічого такого, що краще б об’явило Його безмірну любов і подиву гідну ласкавість до нас, як ця не можлива до пояснення таїна терпінь Ісуса Христа. З неї виринуло відвічне джерело на очищення гріховних брудів, з яких ми бажаємо обмитися й задоситьучинити за них під проводом і жертвуванням Божим, коли в Бога просимо: «Відпусти нам наші довги.»

Це прошення обнимає п’ять речей. Обнимає воно збір тих дібр, якими Ісус Христос наділив людський рід. Так бо навчає пророк Ісаія: «Відпуститься», каже він, «беззаконня Якова, а користь із цього буде та, що зніметься із нього гріх.» (Іс. 27, 9; 35, 3-6; Рим. 4, 24; 1 Кор. 15, 2). На те саме вказує також пророк Давид, що щасливими називає тих, які змогли осягнути той спасенний овоч, ось такими словами: «Щасливі ті, яким відпущено гріхи.» (Пс. 31,1; Рим. 4, 7). Тож парохи повинні точно й пильно вияснити значення тієї думки, про яку знаємо, що має таке велике значення до осягнення небесного щастя. Тут ми входимо в нову причину просьби. Бо досі ми випрошували в Бога не лише вічних і духових дібр, але також проминаючих і тих, що відносяться до цього, туземного життя. А тепер просимо, щоби нас оминули лиха тіла й душі, цього й відвічного життя.

Чого вимагається в того, хто хоче випросити собі прощення гріхів? Тому що до випрошення того, чого бажаємо, вимагається правильна рація прохання, здається треба сказати, в якому розположенні духа треба бути тим, що хотять в той спосіб до Бога молитися. Проте нехай парохи упімнуть вірних, що той, хто хоче приступити до випрошення чого-небудь, мусить найперше признати свій грішний стан. Опісля має зрушитися болем на його вид, та й переконати себе, що Бог є готовий простити тим, що прогрішилися, але каються й жалують. Однак, щоби часом по живій пригадці й пізнанні прогріхів не наступила втрата надії на одержання прощення, (що колись опанувала була дух Каїна (Бут. 4, 13) і Юда (Мат. 27, 4; Діян. Ап. 1, 18), бо вони думали, що Бог є месником і мстителем, а не лагідним і милосердним), тож у тому прощенні нам треба бути так розположеними, що, визнаючи з болем наші гріхи, прибігаємо до Бога як до Отця, а не як до судді й просимо Його, щоби поступав нами не по своїй справедливості, але по своєму милосерді.

Ми доведемо себе до того признання наших гріхів, коли почуємо Бога, що сам у святому Письмі пригадує нам на цю обставину. Бо так пише Давид: «Усі повідступали, разом стали бридкими вони, немає доброчинця, нема ні одного.» (Пс. 13, 3; Рим. 3, 12). Подібно говорить Соломон: «Бо немає чоловіка праведного на землі, який би робив лише добро й не грішив.» Еккл. 7, 21; 1 Цар. 8, 46; 2 Цар. 6, 36). Тут також належить цей висказ «Хто мож^ сказати: я чистий від мого гріха.» (Послов. 20, 9). Це саме пишеться в св. Йоана на відстрашення людей від зарозумілости: «Коли кажемо, що не маємо гріха, ми ошукуємося самі, й немає в нас правди.» (1 Йо. 1, 8). Так само й Єремія пророк: «А проте таки кажеш: Я невинна, так певно й його гнів відвернеться від мене. Оце ж я буду судитися із тобою за те, що кажеш: «Я не согрішила.» (Єрем. 2, 35). Всі їхні думки є такі самі, як ці, що їх висловив своїми устами Христос Господь і підтвердив тим законом, яким наказує нам визнавати наші гріхи. А авторитет Мілєвітанського Синоду заборонив це інакше вияснити, такими словами: «Постановляємо, що хто би ці слова Господньої Молитви, де кажемо:: «відпусти нам наші довги, так хотів вияснити, що вони це кажуть із покори, а не згідно з правдою, нехай буде виклятий.» Хто не признає, що той, що молиться про відпущення гріхів, не маючи їх, не людям, але самому Богові говорить неправду; він бо устами каже, що хоче аби йому простити, у серці ж уважає, що не має гріхів.

У конечному пізнанні гріхів не вистарчає їх собі лише легко пригадати. Конечною справою є, щоби ця придумка була нам гіркою на те, щоби вона прошибла серце, порушила розум і завдала біль... Тож нехай парохи старанно вияснять це місце, щоби вірні слухачі не лише пригадали собі свої злочини й прогріхи, але щоби це собі пригадали з терпінням і болем. Щоби вони звернувшися своїми внутрішними снагами до Бога-Отця, та й виявивши застряглі жала злочинів, усильно просили прощення. Та й парохи будуть старатися не лише піддати під очі вірним погань прогріхів, але також негідність і бруди людей. Божми, що є нічим іншим, як смердячим тілом і найбільшою поганню сміємо в неможливий до повірення спосіб ображувати необнятий, Божий маєстат і неможливу до пояснення Божу вищість Того, що нас сотворив, звільнив від гріхів і збогатив безчисленними, найвищими добродійствами.

В який спосіб через гріх віддаємося на службу дияволові? Ми люди, відчужені від Бога-Отця, що є нашим найвищим добром задля найбільш гидкої нагороди (розкоші) гріха, віддаємо себе самих на найгіршу службу дияволові. Навіть не можна описати як жорстоко володіє він у душах тих, що відкинувши миле ярмо Боже, зірвавши найлюбіший вузол любови, яким наш дух в’яжеться з Богом Батьком, переходять до цього найзавзятішого ворога, що в Святому Письмі приходить під назвою князя цього світа (Йо. 12, 31; 14, 30) і володаря світа (Еф. 6, 12), князя темряви і царя над усіма синами гордости. (Йов. 41, 25). До тих, яких гнете тиранія дияволів, відносяться оці слова пророка Ісаії: «Господи Боже наш, над нами крім тебе панували другі, вороги.» (Іс. 26, 13).

Які зла наводить гріх на душу? Коли не зворушують нас розірвані завіти любови, то напевно зворушать нас нещастя й прикрости, в які впадаємо в наслідок гріха. Через гріх нарушується святість душі, про яку знаємо, що є заручена Христові (Єр. 2, 2; Ос. 2, 19; 1 Кор. 6, 19), безчеститься оця Господня святиня; а про тих, що її занечищують, таке говорить апостол: «Бо хто зневажить храм Божий, того знищить Бог.» (1 Кор. 6, 19). Є багато лих, що їх спроваджує гріх на душу чоловіка. Про цю безмірну пошесть так висловився Давид: «Від Твого гніву, немає цілого місця на моєму тілі, немає спокою в костях моїх через мій гріх.» (Пс. 37, 4). Автор псальмів відчуває силу тієї хвороби, коли признає, що немає жодної части його тіла вільної від цього заразливого гріха. Заразка гріха увійшов у кости, находить на розум і на волю, заражує навіть найбільше здорові снаги духа. Цю широко поширену заразу означує Святе Письмо, коли називає грішників замряченими, (Послов. 26, 6; Іс. 33, 23; Єр. 31, 8; Лк. 14, 13), глухими, (Іс. 42, 18; 43, 8), німими (Пс. 37, 14; Іс. 56, 10), сліпими (Іс. 42, 7; 59, 10) й зраненими на всіх членах. Крім болю, що його відчував зі злоби гріха, Давид ще більше болів на вид Божого гніву, що його вагу відчував на собі. Злочинники своїми гріхами неначе воюють із Богом, що незмірно ображується їхніми гріхами. Каже бо апостол: «А сварливим та тим, що противляться правді, а коряться неправді, лютість і гнів, недоля й утиск на всяку душу людини, що чинить зле.» (Рим. 2, 8). Бо хоч ділання гріха перейшло, все таки гріх залишається на душі змазою (плямою) й провиною, за якими послідує завжди як та тінь за тілом, близький гнів Божий.

Тож коли Давид зранений його жалом заохочував себе до просьби про прощення гріхів, нехай парохи представлять його вірним як приклад на біль і приклад до наслідування, взявши з 50-го псальма думки й слова, на те, щоби вони, наслідуючи пророка, могли навчитись від нього смислу болю конечного до правдивого покаяння й до надії на прощення. Яку вартість має цей спосіб навчання і як при помочі гріхів навчитися збуджувати жаль за них, показує оця молитва до Бога в пророка Єремії, (що закликаючи Ізраїля до покаяння, упоминав ізраїльтян, щоби зрозуміли й відчули зла, які послідують за гріхом): «Гляди, щоби ти спізнав і зрозумів, яке це лихо й яка це річ, що ти покинув Господа Бога Твого, й що немає в тобі мого страху, каже Господь Бог, Саваот». (Єр. 2, 19). А про того, кому бракує розпізнання й відчування болю, кажеться в пророків Ісаії, Єзекіїла й Захарії, що вони мають тверде серце (Іс. 46, 11; Єзек. 3, 7), кам’яне (Єзек. 36, 26), чи залізне (Зах. 7, 12). Вони на подобу каменя не зворушуються жодним болем, не мають жодного життя, тобто смислу розпізнати те, що є спасенним.

Однак, щоби народ, перестрашений важкими гріхами, не втратив надії випросити прощення гріхів, парохи мають привести його до тієї надії доказами з факту, що Христос Господь дав Церкві власть відпускати гріхи (Мат. 16, 18). Цю правду пояснюється в Символі Віри. Тим прощенням Христос навчив людей, як великою є доброта й ласкавість Бога супроти людського роду. Бо якщо би Бог не був скорим і ротовим прощати гріхи тим, що за них жалують, Він ніколи б не був приписував тієї формули молитви: «Відпусти нам наші довги.» З тієї причини ми повинні заховати глибоко в серці те, чого Він сам нам випрошує. Цим є батьківське милосердя, що його приказів нам випрошувати у тій молитві. В тому проханні міститься думка, що Бог є так розположений супроти нас, що Він радо прощає тим, які дійсно жалують за свої гріхи. Бо Бог є тим, супроти якого прогрішуємося, відмовивши Йому послуху, якого премудрий порядок у нашому єстві заколочуємо, якого ми ображуємо й якого нашими словами й ділами зневажуємо. Він у дійсності є найбільш щедрим батьком, який могучи все подарувати, не лише запевнив нас про те, що хоче те зробити, але ще й спонукує людей, аби просили в Нього вибачення й повчив навіть, якими словами мають це робити. Задля того ніхто не може мати сумніву, що за Його поміччю ми можемо виєднати собі ласку Божу. А тому що це свідоцтво дуже помагає до признання Божої волі, помноження віри, скріплення віри й запалення любови, було б добре прикрасити те місце деякими Божими свідоцтвами й прикладами людей, що Бог простив навіть найбільші злочини тим, що каялися. Цю думку ми вже обговорювали наскільки це можна було на вступі до цеї молитви, як також у тій частині Символу Віри, де говорилось про відпущення гріхів. Тож: звідти парохи виберуть те, що підходитиме до вияснення цього місця, а все інше зачерпнуть із джерел Святого Письма.

Що належить розуміти під довгами в тому прошенні? В тому случаї ми будемо послугуватись тим самим способом, якого ми уживали в інших прошеннях на те, щоби вірні могли зрозуміти, яке значення має тут слово «довги», щоби часом, зведені двозначністю, не просили в Нього що іншого, як те, чого належить просити. Найперше треба нам знати, що ми не просимо про те, щоби нам відпущено з любови, з цілого серця, з цілої душі й із усієї нашої думки, що її ми винні Богові, тому що віддання того довгу любови є конечним до осягнення спасіння. Ми також не просимо, щоби ми не були більше винні Богові послуху, культу, почитання й інших обов’язків того роду, хоч і вони містяться в слові — довг. Але в нашому случаї ми просимо, щоби Бог звільнив нас від гріхів. В цей спосіб виясняє це місце св. Лука (Лк. 7, 41; 11, 4), який замість довгів, поставив слово гріхи, бо поповнивши їх, ми стаємося винуватими перед Богом, гідні належних кар, чи б то як задоситьучинення, чи як терпіння. Довг був того роду, як про те говорить Ісус Христос устами пророка: «Чого я не пограбував, то вертаю.» (Пс. 68, 5). Цю Божу ласку належить так розуміти, що ми є довжниками, але заразом і не є довжниками (Лк. 7, 41), тому що грішник сам особисто в жодин спосіб не може задоситьучинити Богові за свої гріхи.

Задля того нам треба прибігати до Божого милосердя; а тому що йому в рівній мірі відповідає справедливість, яку Господь Бог так скоро заховує, треба буде уживати молитовної сили й заступництва страстей Господа нашого Ісуса Христа, без яких ніхто ніколи не вимолив прощення провин. Від них наче з якого джерела пливе всяка задоситьучинююча сила й причина. Тому ця ціна, яку заплатив Христос Господь на хресті і яку нам при помочі Тайн, або старання чи стримління (молитов) уділює, є так велика, що нам випрошує й заслуговує те, про що в молитві просимо, тобто відпущення наших гріхів. На тому місці ми просимо не так про відпущення легких і повседневних гріхів, але радше на відпущення важких, смертельних гріхів. Ця просьба що до важких гріхів не матиме значення, якщо не дістане прощення в таїнстві Покаяння, принятої чи то в дійсності (реально), чи лише в задушевному бажанні (духовна сповідь).

Ми кажемо в тому случаї наші довги не є з тієї самої причини, як ця, коли ми просили про наш хліб. Цілком інші причини є, коли ми кажемо наші довги, як ті, коли ми перед тим казали — «хліб наш насущний.» Той хліб є наш, бо його уділює нам ласкаво Бог, а гріхи є наші, бо їхня провина міститься в нас. їх бо зачинає наша воля, тому що вони б не були грішними, якщо би не були добровільними. Проте ми визнаючи цю провину, випрошуємо Божого милосердя так конечного для одержання прощення гріхів. В цьому ми не уживаємо жодного оправдання, ані не переносимо причини гріха на когось іншого, як це робили прародичі Адам і Ева (Бут. 3, 12). Ми осуджуємо самі себе, уживаючи, якщо знаємо, тієї молитви пророка: «Не нахиляй мого серця до речі лихої, щоби шукати оправдання в гріхах.» (Пс. 140, 4). Ми не кажемо прости мені, але нам, бо того вимагає від кожного з нас братська співчутливість і любов, яка заходить між усіма людьми, щоби ми дбали про спільне спасіння ближніх так, що коли молимося за нас, молимося також і за них. Звичай такої молитви передав нам Ісус Христос, опісля перейняла його Церква Божа й його вже на стало заховала (Рим. 1, 9; 2 Кор. 11, 28; 2 Петр. 1, 15). Дуже пильно заховували той звичай апостоли й старалися про те. щоби й другі його вживали. А преславний приклад того горячого старання й дбайливости в прошенні про спасіння ближніх маємо в обох Завітах, у святих: Мойсея й Павла. З них один так молився до Господа Бога: «Або прости їм цей гріх, а якщо ні, тоді викресли мене з твоєї книги, до якої Ти мене вписав.» (Ісх. 32, 32). А другий знову так: «Бо я бажав би бути відлученим від Христа за моїх братів.» (Рим. 9, 3).

Як належить розуміти ті слова«як і ми відпускаємо тим, що довжні нам?» їх можна розуміти подвійно. Вони мають найперше значення подібности. То значить ми просимо, щоби так, як ми відпускаємо кривди й обиди тим, що нас кривдили, так і Він простив нам наші гріхи. Але крім того це місце можна розуміти як умову й так поясняє цю формулу Ісус Христос: «Бо, коли прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний прощатиме вам. Коли ж не простите людям, тоді й ваш Отець не простить вам ваших гріхів.» (Мат. 6, 14; Мк. 11, 25; Еккл. 28, 3). Та ці обидва значення мають ту саму конечну умову, а іменно: коли хочемо, щоби Бог уділив нам прощення наших злочинів, мусимо й ми самі прощати тим, що скривдили нас. Так само й Господь Бог вимагає від нас забуття кривд і взаїмної помочі й любови, (Мат. 10, 24). Він відкидає й погорджує добрами й жертвами тих, що не поєднались у ласці.

Можна доказати, що прощення всіх кривд домагається закон природи й заповіли Христа Господа. Закон природи вимагає (Мат. 7, 12; Лк. 6, 31; Тов. 4, 16), щоби ми були такими для других, якими хочемо, щоби вони були для нас. Дійсно безличним був би той, хто би вимагав від Бога, щоби той відпустив йому кару за його гріхи, а сам заховував би своє серце ворожим супроти ближнього. Проте ті, що досвідчили на собі кривду, повинні бути згідними й готовими забути її, бо до того напоминає їх формула молитви й це наказує їм Бог словами: «Коли провиниться твій брат, то докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він був провинився проти тебе й сім разів звернувся до тебе говорячи: каюся, вибач йому.» (Лк. 17, 3). А в Євангелії від Матея кажеться ось так: «Любіть ваших ворогів.» (Мат. 5, 44); ап. Павло (Рим. 12, 20). Перед тим Соломон писав так: «Голодний твій ворог, ти хлібом нагодуй його; хоче він пити, подай йому води.» (Посл. 25, 21). Подібно пише й Євангелист Марко: «І коли стоїте на молитві, то прощайте, як маєте що проти кого, щоб і Отець ваш небесний пробачив вам ваші провини. Коли ж ви не прощаєте, то й Отець ваш небесний не простить вам ваших провин.» (Мк. 11, 25).

Тому для людської природи звихненої гріхом, немає нічого більш здорового як, щоби чоловік вчинив те, щоби простив тому, що завдав йому кривду. Тож нехай парохи доложать усяких старань розуму й сил духа до змінення й до нахилення духа вірних до лагідности й до милосердя так конечних християнинові. Нехай вони задержаться на переданий Божих пророцтв (Ісх. 23, 4; Левіт. 19, 34; Втор. 24, 18; 1 Сам. 24. 5; 26, Юс; Йов. 31, 29; Пс. 7, 9; Посл. 20, 24) в яких кажеться, що належить слухати Бога, який наказує прощати ворогам. Нехай проповідують їм те, що є найбільшою правдою, а заразом має велику доказову силу для людей, а іменно, що вони є дітьми Божими, передусім тоді, коли легко прощають кривди й із душі полюблять ворогів. З тієї любови до ворогів просвічує якась подібність до Бога Отця (Рим. 5, 8), який смертю свойого Сина примирив собі найбільш неприятельський і ворожий людський рід, відкупивши його в цей спосіб від вічної погибелі. Нехай же це упімнення й ця заповідь завершать приказ Христа Господа, якому не можемо відмовити без нашої власної ганьби й погуби, «Молітесь, за тих, що вас переслідують і обмовляють, щоби ви були синами вашого Отця, що на небі.» (Мат. 5, 44).

Як поступати з тими, що не хотять усунути зі свойого серця всякої памяти завданих їм кривд? Тут вимагається незвичайної второпности парохів, щоби хтось, пізнавши важність і конечність тієї заповіли, не сумнівався в своє спасіння. Бо є такі люди, які розуміють свою повинність свобідно вимазати зі своєї тямки кривди, яких вони зазнали й любити тих, що їх скривдили. Вони бажають цього й стараються осягнути всіма своїми силами, але відчувають, що не можуть позбутися вповні думки про одержані кривди, тому, що остаються в їхніх умах якісь залишки ненависти. Задля того вони не дуже непокояться порушеннями своєї совісти й обавляються, що задля точно й ясно відчуваних ворогувань, вони не повинуються приказові Бога. Тут парохи нехай вияснять противні посягання тіла від почувань духа (Мат. 25, 4; Рим. 8, 18; Гал. 5, 14); стримління тіла є схильні до мести, а духа охочі до забуття й прощення. Звідсіля між зими існує відвічна незгода й боротьба. Тож нехай парохи докажуть їм, що немає чого сумніватися в спасіння, тому що пристрасти звихненої природи витягаються й противляться умові так довго, як довго дух залишається в стремлінні й рішенні прощати кривди й любити ближнього. Так що ті, в яких залишається ще, хоч і недобровільне бажання пімсти, можуть, а навіть повинні відновляти Господню Молитву без почуття вини. А що зробити тоді, коли знайдуться такі, які ще не могли довести свойого розуму до того, щоби забувши на кривди полюбили ворогів та й задля того застрашені, як ми вже перед там згадали умовиною того прошення, не уживають Господньої Молитви? Нехай парохи наведуть дві рації, якими вони вирвуть із них той руйнуючий блуд. Кожний із вірних, що відмовляє ці молитви, творить їх у імені Церкви. А в них від побожних людей вимагається того, щоби вони відпускали довжникам ті довги, що про них тут згадується. До того приходить ще й те, що випрошуючи в Бога те, про що повище сказано, випрошуємо заразом собі те все, чого нам конечно треба доложити з нашої сторони до молитви, щоб мала силу випросити. Ми випрошуємо прощення наших прогріхів і дару правдивого покаяння. Просимо про спромогу внутрішнього жалю, а також, щоби ми могли боятися гріхів і їх правдиво й побожно визнати перед священиком. Та тому, що є конечною справою є те, щоби ми пощадили тих, що зробили нам шкоду чи якесь інше зло; тож, коли просимо, щоби Бог простив нам, просимо заразом, аби ми самі одержали спромогу перепроситися з тими, яких ненавидимо. Проте належить відстрашити від тої думки тих, що зворушуються нерозумним і злим страхом, щоби не образити Бога ще більше, відмовляючи цю Господню Молитву. Противно треба їх закликати до частішого уживання молитви, якою зможуть випрошувати в свойого Бога-Отця такого успосіблення ума, в якому простять тим, що їх скривдили, та й навчаться, як треба любити своїх ворогів.

Та щоби молитва була успішна, треба до неї додати оце старання й розважання, а іменно, що ми просимо Бога й у Нього випрошуємо прощення, яке не дається нікому іншому тільки тому, що кається. Ми повинні мати любов і побожність, яка відповідає каяннккам. Вона полягає найбільше в тому, щоби грішники наче сльозами своїх о іей змили власну неславу й свої злочини. З тим розважанням є получена осторожність на майбутнє перед тими речами, що можуть бути нагодою до іріха й які можуть нам дати нагоду образити Бога-Отця. В такому розположенні знаходився Давид, коли казав: «І мій гріх є завжди переді мною.» (Пс. 50, 5); а на другому місці він визнає: «Що ночі обмиваю моє ліжко сльозами, постелю мою зрошую моїми сльозами.» (Пс. 6, 7). Крім того нехай кожний візьме собі за приклад митаря, (Лк. 18, 13), який, стоячи здалеку й задля сорому й болю спустивши очі свої на землю, бючися в груди, мав на устах оцю молитву: «Боже милостив буди мені грішному.» (Лк. 18, 13). Подібний є приклад жінки грішниці, що стоячи у стіп Христа Господа, обмивши його стопи сльозами й обтерши їх своїм волосям, цілувала їх без устанку. Під кінець переконуючий є приклад Петра, князя апостолів, «який вийшовши плакав гірко.» (Мат. 26, 75). Всі вони повною покори й жалю за гріхи молитвою випросили собі прощення своїх гріхів.

Які є головні середники на уздоровлениї ран? Належить думати, про те, що чим більше люди хворіють на немочі душі, тобто гріхи, тим більше вони є склонні до них, тим більше і тим частіше вони потребують ліків. А ліками на хвору душу є таїнство Покаяння й Пресвятої Євхаристії. Тож нехай частіше уживає їх вірний народ! Дальший лік це милостиня, яка, як про те говорить Святе Письмо є дуже відповідна на оздоровлювання ран душі. Тож усі ті, що бажають побожно користуватися тією молитвою, помагають собі нею незмірно на свої немічні сили. Яку силу мав молитва на знищення гріховних плям, свідчить про те Божий ангел святий Рафаїл у книзі Товит, що так каже: «Милостиня увільняє від смерти й вона сама очищає гріхи, помагає знайти милосердя й життя вічне.» (Тов. 12, 9). Свідком того є також пророк Даниїл, що так напоминав царя Навуходоносора: «Викупляй свої гріхи милостинею і свої злочини милосердям супроти бідних.» (Дан. 4, 24). Та найбільшим доказом щедрості й уділення милосердя є забуття кривд і добра воля супроти тих. що тебе скривдили чи твоїх рідних на майні, добрій славі, чи на тілі. Тож кожний, хто хоче, щоби Бог був як наймилосердніший для нього, нехай Богові подарує всі свої неприязні, нехай простить всякі образи й нехай молиться щиро за своїх ворогів, використовуючи кожну нагоду, щоби вислужити для них щось доброго. Та тому, що ми вже пояснили цю справу, коли говорили про чоловіковбивство, відсилаємо парохів до того місця. Якщо однак є такі люди, що в той спосіб це прощення закінчують, тоді треба сказати, що не може бути нічого більше несправедливого, (ані навіть видумати не можна щось більше противного справедливості над те), щоби хтось будучи твердим супроти людей і сам не даючи нікому полекші, заразом вимагав від Бога, щоби Господь був лагідний і ласкавий для нього.

Глава XV — Шосте прошення — І не введи нас у спокусу

Яка є небезпека, щоб ми, осягнувши відпущення гріхів, наново в них не попали? Немає сумніву, що чим більше сини Божі, одержавши прощення провин, запалені бажанням віддавати Богові належний культ і почитання, випрошуючи царства небесного й віддаючи Божому Єству всякі вияви побожності, здаються цілковито на Його батьківську волю й провидіння, тим більше ворог людського роду, диявол вигадує всякі штучки проти них, приготовляє всяке приладдя, щоби їх назад здобути, та й вони змінивши й відкинувши свою попередню думку й повернувши до попереднього життя, сталися б далеко гіршими, як перед тим були. Про таких начальник апостолів міг згідно з правдою сказати: «Бо краще було б не пізнати їм дороги справедливості, аніж пізнавши відвернутися назад від переданої їм святої заповіді.» (2 Петр. 2, 21).

В який спосіб Ісус Христос хотів нас озброїти цією молитвою від засідок найбільш підступного ворога? Христос Господь дав нам поручення цієї молитви, щоби ми поручали себе щоденно Богові й просили про Його батьківське старання й опіку, будучи певними, що коли нас опустить Його Божий покров, ми пропадемо й останемося у сітях підступного ворога. Та не лише в тій формулі молитви Господь велів нам просити в Бога, щоби Він не позволив на те, щоби нас хтось спокушував, але також у тій молитві, яку Він заносив за апостолів перед самою смертю, коли сказав, що вони що правда є чистими (Йо. 13, 10), та й упімнув їх; про цей обов’язок, кажучи: «Моліться, щоби ви не попали в спокусу.» (Мат. 26, 41; Мк. 14, 38; Лк. 22, 40). Є ще інше упімнення Христа Господа, що його дав на те, щоби побуджувати вірний народ до частого вживання тої молитви, щоби люди, коли ненависний диявол стільки небезпек приготовляє на кожну годину на погубу людського роду, усилено просили Бога, який одинокий може їм помогти в боротьбі проти злого, оцими словами: «Не введи нас у спокусу.»

Що може помогти людям до зрозуміння конечности цього прощення? Вірний народ зрозуміє, як дуже він потребує тієї помочі "Божої, коли згадає на свою слабосильність і незнання, пригадавши собі на ці слова Христа Господа: «Дух бо бадьорий, тіло ж немічне.» (Мат. 26, 41). Рівно ж стане йому це ясним, коли згадає дальше на тих людей, що задля спонук диявола могли були наражуватися на смерть (втрату ласки освячуючої), якщо б не піддержала їх помічна Божа правиця. Що ж може бути кращим прикладом на людську неміч, як цей святий збір апостолів (Мат. 26, 35), які хоч і перед тим були піднесенні на дусі, то коли лише обняв їх страх, полишивши Спасителя самого, розбіглися? Або хоч би й той славний князь апостолів святий Петро. Він у своєму особлившому визнанні хоробрості й любови до Христа Господа, коли то, дещо перед тим уповаючи на свої власні сили, сказав: «Коли б мені й прийшлося вмерти з Тобою, я не виречуся Тебе.» (Мат. 26, 35. 70; Мк. 14, 29. 68), та зараз опісля перестрашений словами одної жінки, присягою підтвердив, що він не знає Господа. Не диво, бо його найбільшій готовості духа не відповідали сили тіла. Що ж, коли мужі повні святости згрішили важко, бо довіряли немічній, людській природі! Чиж не повинні боятися всі інші люди, яким ще далеко до їхньої святости?

На які й на як многі небезпеки є виставлене життя людське? Нехай парох представить вірним боротьби й небезпеки, в яких вони постійно знаходяться (Йов. 7, 1) так довго, як довго душа залишається в тому смертному тілі, якого зі всіх сторін поборюють тіло (тілесні похоті) світ, і Сатана. Хто ж би був таким, що не знав би свого зла, тобто, що може з ним зробити гнів чи пожадання? Хто є таким, якого б не зранили ті жала? Хто є таким, що не відчув би тих тернин, та й не горить і не палає тоді, коли вони його заторкнуть? Є так багато різних нещасть, так багато прерізних потреб, що дуже важкою справою є захоронити від якого небудь удару, нещастя. Та крім тих ворогів, що мешкають і живуть в нас самих (Мат. 10, 16), у першу міру найгіршими ворогами є ті, про яких пише Святе Письмо таке: «Бо ми не маємо боротьби проти крові й тіла, але проти начальства, проти влади, проти правителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби.» (Еф. 6. 12).

Як завзятими є ті напади дияволів на нас виходить із думки блаженного Павла. До тієї внутрішньої борні приступають ще й зовнішні напади й удари дияволів, які чи то явно наклонюють нас, чи то скрито впливають на наші душі, так що ми ледве чи можемо захоронитися від них. Начальник апостолів задля їхньої визначності що до природи (бо перевищують змислові й видимі сотворіння) називає їх властями, бо не лише силою своєї природи, але владою перевищують людей. Він називає їх володарями темряви світу, бо вони не володіють над ясним і світлим світом, то значить над добрими й побожними, але над темним і хмарним, то значить над тими, що засліплені брудами й темрявою злочинного й гріховного життя, втішаються ним під проводом вождя темряви, диявола. Він називає також дияволів духовою злобою, бо є тілесна й духовна злоба. Злоба так звана тілесна запалює пожадливість похотей і розкошей, що їх досвідчуємо змислами. Духовна злоба, це злі стримління й недобрі пожадання, що належать до вищої частини, до душі й вони є настільки гірші, як попередні, наскільки є від них вищі й світліші. Тут передусім належить злоба Сатани, бо вона позбавляє нас небесного насліддя; тому то й апостол каже: «у небесних.» (Еф. 6, 13). З того виходить, що сили ворогів є дуже великі. Під кінець непереможний ангел, Сатана зі своєю звірською й безконечною ненавистю до нас також веде безустанну боротьбу проти нас так, що немає жодного миру з ним, ані не може бути ніякого перемир’я.

Яку відвагу й злобу має диявол, коли нас спокушає? Як дуже сміливим він є, вказують на те слова самого Сатани в пророка Ісаії: «Вийду на небо» (Іс. 14, 13). Він зайшов (Бут. 3, 1) до перших людей у раю, (Йов. 1, 1; 1 Пар. 21, 1) нападав на пророка, спокушував апостолів, як про те говорить Господь у Євангелиста: «ось сатана жадав вас, щоби пересіяти вас як пшеницю.» (Лк. 22, 31). Він не повстидався навіть самого Христа Господа (Мат. 4). Тож його ненаситну жадобу й безграничний розум описав святий Петро, коли сказав: «Ваш ворог диявол, неначе рикаючий лев кружляє, шукаючи кого б пожерти.» (1 Петр. 5, 8). Та не лише один диявол спокушає чоловіка, а деколи цілою громадою нападають вони на поодиноких людей, до чого признався диявол (Мк. 5, 9; Лк. 8, 36), коли на запит Ісуса Христа, як називаєшся, відказав: «ім’я моє Легіон», то значить, що багато дияволів опанувало цього бідного чоловіка. А на іншому місці кажеться: «Тоді він іде й приводить сімох інших духів, лютіших за себе й вони входять та й живуть тут. І буде останнє тієї людини гірше за перше.» (Мат. 12, 45; Лк. 11, 26).

Чому дияволи менше напастують злих, як добрих? Багато є таких людей, що цілковито не дізнають на собі нападів і покус диявола, та думають, що те все, що говориться про кусителів, є неправдою. Немає чого дивуватися, що дияволи їх не напастують, бо вони вже добровільно їм віддалися. В них немає побожності, любови, ані іншої чесноти гідної християнина. В наслідок цього, вони є цілковито у власті диявола; тож не треба жодних покус, щоби їх до себе привернути, бо в їхніх умах, за їхньою власною згодою, він уже й так перебуває. А противно ті люди, що віддалися Богові й ведуть тут на землі життя подібне небесному є виставлені на всі напади диявола; він їх завжди з однаковою силою ненавидить, і для них на кожну хвилину приготовляє засідки. Історія Святого Письма є повна святих людей, яких він навіть у тому стані духа (у їхній святости) силою чи підступом відвернув від Бога; Адам (Бут. 3); Давид (2 Сам. 11, 2); Соломон (3 Сам. 11, 1) і інші, (Суд. 16,4; 1 Цар. 15, 11; Єз. 11,2; 2 Цар. 13, 20), яких важко й почислити, які відчули його нагальні напади й холодну хитрість, так що не могли йому опертися ні розумом, ні людськими силами. Тож хто буде почуватися безпечним, полишений собі самому й своїй власній обороні? Тому побожно й чистим серцем належить просити Бога (1 Кор. 10, 13), щоби не позволив нас кусити понад наші сили, але щоби завернув покусу нам на хосен, та й, щоби поміг нам її перенести.

Дияволи не можуть кусити людей довго й коли їм подобається. Тут належить утвердити вірних, які бояться сили дияволів задля немочі ума, чи незнання речі, щоби вони розбурхані хвилями прибігали до пристані молитви. Диявол не має такої могучости ні витривалости у своїй великій ненависті до людського роду, ані він не може нас так довго кусити чи непокоїти, як хоче, бо вся його вдасть кермується волею й позволениям Бога. Загально знаним є приклад Йова, що йому диявол не міг нічого вдіяти, аж доки на те не призволив Бог, словами: «І сказав Господь Сатані: Ну так, нехай усе що його буде в твоїй руці.» (Йов. 1, 12), а пізніше Господь додав: «Тільки, щоби ти не простягав своєї руки на нього.» (Йов. 1, 12) і віддав в одну мить дияоволові вдасть над його дітьми. Так бо є зв’язана сила дияволів, що вони навіть не посміли увійти в свиней, як довго Бог не позволив їм на те, як про те пишуть Євангелисти (Мат. 8, 32; Мк. 5, 13; Лк. 8. 32).

Що означає слово покуса й у який спосіб Бог спокушає нас? Для зрозуміння цього прошення треба нам сказати, що означає слово покуса, а також, що значить ввести в спокусу? Кусити значить, приготовляти небезпеку для того, кого куситься на те, щоби дізнавшись від нього те, чого бажаємо, ми відкрили правду. Той спосіб кушення не відноситься до Бога, бо ж, що є такого, чого б Бог не знав? «Бо все», каже апостол, «наге й відкрите перед Його очима.» (Євр. 4, 13; Пс. 33, 16; Екклк. 15, 20). Є ще й другий спосіб кушення, тоді, коли довше випробовуючи, шукається за правою чи лівою стороною. Шукається за доброю стороною, коли я досвідчається чиюсь чесноту, щоби вона проглянена й пізнана могла догідно й почесне розвиватися й її приклад подається другим до наслідування. А робиться це на те, щоби задля неї побудити інших до подібного прославлювання Бога. Такий спосіб спокушування підходить Богові. Його знаходимо у Второзаконні: «Бо Господь Бог ваш спокушає вас, щоби довідатись, чи ви справді любите Його чи ні» (Втор. 13, 3). В той спосіб також кажеться; що Бог спокушає своїх, коли досвідчає їх убожеством, хворобою й іншими родами нещасть. Він робить це все на те, щоби випробувати їхню терпеливість та й, щоби вони стали для других прикладом християнського обов’язку. В тій частині Св. Письма читаємо про кушення Авраама, (Бут. 22, 1) щоби цей пожертвував свого сина. Через те він стався прикладом особлившого послуху на вічну память людям. В тому самому зрозумінні сказано й у книзі Товит: «Щоби тебе Бог прийняв, треба, щоби його спокуса тебе випробувала.» (Тов. 12, 13).

В який спосіб диявол спокушає людей? В злу сторону спокушає людей той, хто наклонює їх до гріха й до руїни, що є питомою ціхою диявола. Він спокушає людей на те, щоби їх ошукати й стягнути вниз. З тієї причини Святе Письмо називає його «кусителем». (Мат. 4, 3). В тих спокусах він деколи впливає на внутрішні нам порушення, уживаючи тих душевних пожадань і порушень до своїх цілей. Він непокоїть наші внутрішні снаги, вживаючи зовнішних речей, раз милих, щоби їх розбурхати, а іншим разом противних, щоби їх зломити. Деколи він уживає післанців і висланників, пропавших людей, передусім єретиків, що, сидячи на катедрі зарази, (Пс. 1, 1) розпорошують смертоносне насіння злих наук, щоби тих, які не мають жодного уподобання й зрозуміння чесноти й блудів, а які самі зі себе, задля своєї людської природи є схильні до злого, привести до замішання й до упадку. Як належить зрозуміти те, що когось доводиться в покусу? Ми кажемо, що хтось вводиться у спокусу тоді, коли він улягає покусі, чи покусам. А ми вводимось у покусу, чи впадаємо в спокусу в двоякий спосіб: Найперше, коли ми, усунені з нашої стійки, котимось у те лихо, до якого нас хтось, спокушуючи, спрямував. Бог однак нікого не спокушає в той спосіб, тому що Бог не є спричинником жодного гріха. Ба що більше Він «ненавидить усіх тих, що творять, беззаконня.» (Ісх. 23, 7; 2 Пар. 19, 7; Йов. 24; Пс. 5, 7; Посл. 15, 9; Прем. 14, 9; Еккл. 15, 21; Ос. 13, 7). Так також є записано й у святого Якова: «Випробовуваний, нехай ніхто не каже: я від Бога випробуваний. Бо Бог злом не випробовується й нікого Він сам не випробовує.» (Як. 1, 13). Опісля кажеться, що вводить нас у покусу той, хто, що правда, нас сам не спокушає, ані не старається про те, щоби нас випробовувано, однак про цього кажеться, що нас спокушає, бо, хоч він може перешкодити тому, щоби зло не сталося, не перешкаджає й допускає, щоби ми улягли покусі. Так то Бог, що правда, допускає, щоби спокушувано побожних і добрих, але своєю ласкою не перестає їм помагати. Але також деколи згідно зі справедливим Божим рішенням, задля наших власних злочинців, Він допускає, що ми полишені самим собі, упадаємо.

Добродійства Божі деколи вводять нас у покусу. Крім того кажеться, що Бог вводить нас у покусу. коли Його добродійства, що їх Він дав нам на наше спасіння, ми уживаємо на нашу власну погубу (Лк. 15, 12) і Його батьківське майно, як той євангельський блудний син, розкидуємо, живучи блудно, поблажаючи нашим пристрастям. Задля того ми можемо сказати те, що апостол сказав про закон: «І сталася мені ця заповідь, що для життя, на смерть.» (Рим. 7, 10). Відповідним прикладом цього є Єрусалим, що його по свідоцтві Єзекиїла збогатив Господь всякого роду прикрасами, так що про нього таке говорить Бог устами пророка: «Совершенна ти в моїй прикрасі, що я зложив на тебе.» (Єзек. 16, 14), та однак це місто так обсипає добрами, втратило цю незаслужену, заслуговуючу, конечну до осягнення небесних дібр і щастя і ласку. Як найбільш невдячне супроти свого Отця Бога, воно, відкинувши надію й сподівання на небесні овочі, користувалося виключно розкішною й погубною сучасною обилькістю, що в тій самій главі широко описує пророк Єзекиїл (Єзек. 19, 20). Так то невдячні люди, які уділену їм Богом щедру поміч до ділання доброго, звертали за Його додопустом гріха.

Як належить розуміти слова Святого Письма, які говорять про дозвіл Бога, даний при помочі знаків? Треба пильно уважати на цей спосіб вислову Святого Письма) що деколи означує дозволення Боже словами, які поняті в відповідний спосіб, означають наче Боже ділання. Так бо пишеться в книзі Ісход: «Я зроблю твердим серце фараона.» (Ісх. 4, 21), а в Ісаії пророка: «Закамяніло серце того народу.» (Іс. 6, 10). До Римлян писав апостол: «Через те Бог видав їх на пожадливість ганебну.» (Рим. 1, 26). В тих і тим подібних місцях треба розуміти, що Господь цього не робив, але допустив, аби сталося. У тій частині прошення не молимося, щоби ми були захоронені від усякої покуси, але, щоби Бог нас не опускав у час покус. Представивши те, не буде важко пізнати, про що ми просимо в тій частині молитви. Бо ми не просимо, щоби ми цілковито не мали покус: «Бо покуса, це життя людське на землі,» (Йов 7, 1). Ця річ є хосенна й повна овочів для людського роду, бо в покусах ми пізнаємо самих себе, чи радше наші сили. Також: задля них ми упокорюємося перед всемогучою правицею Бога (Петр. 5, 6) і так, мужно борячись, (Петр. 5, 4) очікуємо невянучий вінець слави. Бо хто в борні суперничав, (2 Тим. 2, 5) не одержить вінця, якщо справедливо не боровся, та й, як каже Святий Яків: «Блаженний чоловік, що перетерпить пробу, бо, коли його випробувано, дістане вінець життя, що його обіцяв Господь тим, які Його люблять.» (Як. 1, 12). Так що коли нас деколи переслідують ворожі покуси, великою розрадою буде нам оця думка: «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати нашим слабостям, але випробуваного в усьому, подібного до нас у всьому крім гріха.» (Євр. 4, 15). Про що ж отже просимо? Про те, щоби ми, позбавлені Божої помочі й зведені покусами, на них не призволили, чи, побіджені ними їм не улягли, щоби була завжди при нас ласка Божа, та й, щоби вона в біді нас відсвіжила й відновила, тоді коли нас заведуть наші власні сили.

В який спосіб маємо випрошувати в Бога помочі в наших покусах? Тому що ми маємо обов’язок просити Бога про поміч у всяких покусах, а передусім тоді, коли вони в особливший спосіб нас мучать, нам треба прибігати до молитви. Як читаємо в Святому Письмі, Давид робив те майже в кожній покусі. Бо в неправді він так молився: «І не віднімай ніколи з моїх уст слів правди.» (Пс. 118, 43). У захланності знову просив в такий спосіб: «Серце моє нахили до Твоїх свідоцтв, а не до користи.» (Пс. 118, 36). А в речах марних і проминаючих цього життя і в час притягаючих покус, він уживав такої молитви: «Відверни мої очі, щоби мені не бачити марноти.» (Пс. 118, 37). Проте ми просимо, щоби ми не призволили нашим пожаданням, ані не охляли (Євр. 12, 3) в зношенні покус, та й щоби ми не відхилились (Вт. 31, 29) від дороги Божої; шоби ми, так у щасті, як і в нещасті, заховали рівнодушність розуму й його постійність; а Бог не полишить жодної частини нашого єства без належної охорони. (Рим. 16, 20). Під кінець просимо, щоби Він упокорив диявола і кинув його під наші ноги.

В який спосіб можна віднести перемогу над покусою та хто причиняється до її осягнення? Під кінець парохи нехай упімнуть вірних, про що належить передусім думати й розважати в тій Господній Молитві? А молитва ця буде тим успішніша, ніж більше ми, розуміючи велику людську неміч, перестанемо довіряти нашим силам, й умістивши всю надію нашого збереження в Божій доброзичливості й полягаючи на тому покровительстві, заховаємо рівновагу духа серед найбільших небезпек, тямлячи передусім про те, як багато людей наділених тією надією й духом визволив Господь Бог від розкритої пащі Сатани. Чи ж Йосифа, (Бут. 39, 7; Пс. 140, 1, 8) огороденого з усіх сторін горіючими пристрастями безумної жінки, вирвавши із найбільшої небезпеки (Бут. 41, 38) не підніс Він до слави? Або чи Сузанну, опановану слугами сатани, як уже їй ніщо не оставалось, як те, щоби задля безбожного оскарження загинути, не заховав Він ненарушеною? Та й не диво: «Бо серце її було повне довір’я до Господа.» (Дан. 13, 61).

Вождом у нашій боротьбі є Христос, товаришами є всі святі; а ті, що не послідують за ними, це безумні люди. Нехай жеж розважуть вірні, кого мають за провідника в ворожих покусах, чи не Христа Господа, який (Мат. 14, 4; Кол. 2, 15) переміг у тій боротьбі. Він сам переміг диявола. Той бо є сильнішим (Лк. 11, 22) хто прийшовши переміг уоруженого борця, обеззброїв його й відобрав в нього добичу. Про Його перемогу, яку Він відніс над світом, так каже св. Йоан: «Бодрітесь, я переміг світ.» (Йо. 16, 33).

А в Обявленні кажеться: «Ось Лев, що з племени Юдиного, корінь Давидів переміг...» (Откр. 5, 5) «...і вийшов, немов переможець, щоби перемогти.» (Откр. 6, 2). А тією перемогою він дав також своїм почитателям змогу перемогти. Лист св. апостола до Євреїв є повний прикладів перемог святих мужів «які вірою перемогли царства, загороджували пащі львів...» (Євр. ціла 11 глава). А з тих, що про них ми читаємо, ми наводимо такі перемоги, що їх віднесли люди при помочі віри проти внутрішних і зовнішних ворогів. Ті перемоги, що їх віднесли люди при помочі надії й любови, є такі численні й такі визначні, що якби ми могли їх усіх мати перед нашими очами, ми б мусили признати, що від них нічого частішого ні славнішого ще не лучилось. Про погром тих ворогів так пише святий Йоан: «Пишу до вас юнаки, бо ви міцні й слово Боже перебуває в вас і ви перемогли лукавого.» (1 Йо. 2, 14).

Як можна перемогти диявола? Диявола перемагається не безділям, сном, вином, бенкетуванням, чи розкішшю, але молитвою, працею, чуванням, постом, уміркованням, чистотою. «Чувайте й моліться», казав Ісус Христос, як ми вже згадували, «щоби ви не попали в спокусу.» (Мат. 26, 41; Лк. 22, 46; Як. 4, 7; Мк. 14, 38). Ті, що вживають цього оружжя в боротьбі, примушують ворогів до втечі. Бо від тих, що противляться дияволові, він утікає. Однак у тих перемогах святих людей, про яких ми вже згадали, ніхто не потрапляє в зарозумілість, ніхто себе бундючно не вивищує, твердячи, що може своїми власними силами видержати ворожі напади диявольських покус. Кожний з них признає, що це не є вислід нашої природи, ні людської немочі, але виключно Божої могучости.

В який спосіб Бог дає нам всі конечні сили для віднесення перемоги? Ті сили, що ними перемагаємо товаришів Сатани, одержуємо від Бога, (Пс. 17,35) який кладе неначе золотий лук на наші рамена; (1 Сам. 2, 4) задля цього: «Ломиться лук у потужних, а немічні оперізукться силою.» (1 Сам. 2, 4). Він дає нам охорону спасіння (Пс. 17, 36). Його правиця приймає нас (Пс. 62, 9), Він вишколює до боротьби наші руки (Пс 143, 1) і пальці наші до битви. Тож одному Богові треба дякувати за перемогу, бо одиноко за його участю й поміччю ми віднесли перемогу. Так робив; апостол, коли казав: «А Богові подяка, який дав нам перемогу Господом нашим Ісусом Христом.» (1 Кор. 15, 57). Того самого дателя перемоги проповідує небесний голос у книзі Обявлення: «Тепер настало спасіння, і сила, і царство нашого Бога, і влада Христа Його, бо скинено того, хто скаржив наших братів... і вони перемогли його кровю Агнця.» (Откр. 12, 10). Те саме свідчить книга Христа Господа, що взяв тіло й перемогу зі світа, в тому місці: «Вони боролись із Агнцем, і Агнець їх переміг.» (Откр. 17, 14). Це вистарчить про причину й спосіб перемоги.

Яка ж є нагорода для тих, що віднесли перемогу в цій духовній боротьбі? Представивши це все, парохи нехай вкажуть вірним, на Богом приготовані вінці й на установлені побідникам величні й вічні нагороди, на які вони можуть навести докази з тієї самої книги Обявлення: «Побідник не буде покривджений від другої смерти.» (Откр. 2, 11) або другому місці, «Переможець зодягнеться в білу одежу, а його йменя Я не змию з книги життя й визнаю його ім’я перед моїм Отцем і Його ангелами.» (Откр. 3, 5). А дальше Бог і Господь наш так каже до Йоана: «Переможця я зроблю стовпом у храмі мого Бога й він уже не вийде назовні й на ньому напишу ім’я мого Бога...» (Откр. 3, 12). Опісля ж каже: «Переможцеві Я дам сісти на моєму престолі зо мною, як і Я переміг був і сів з моїм Отцем на Його престолі.» (Откр. 3, 21). А під кінець, коли виложив славу й цю вічну силу дібр, що ними вони користуються в небі, додав: «Переможець наслідить усе, і Я буду для нього Богом, а вій буде мені за сина.» (Откр. 21,7).

Глава XVI — Сьоме прошення — Але звільни нас від злого

Немає нічого в попередних прошеннях, щоб не включалось у тому прошенні. Це останнє прошення є подібне до інших, що ним Син Божий закінчує цю Божу молитву. Він ужив його як закінчення молитви, вказуючи в той спосіб на її вагу й силу, коли відходячи з цього світу до свого Бога Отця, молився за спасіння людей: «Бо я прошу», сказав, «щоби Ти захоронив їх від злого.» (Йо. 17, 15). Отже ця формула молитви, яку передав і в заповіді підтвердив, наче в закінченні включає загалом силу й рацію інших прошень. Бо коли б ми просили про те, що вміщується в тому прошенні, тоді згідно зі св. Кипріяном не залишається нічого, про що ще можна би було просити, коли ми вже випросили в Бога захорону перед злом; бо випросивши ії проти всього, чим послуговується диявол і світ, ми всі вже є забезпечені. А тому, що це прошення має таку велику вагу й силу, як про те ми вже сказали, тож парох повинен додати великої пильности в його поясненні. Різниться воно від попередного прошення тим, що попереднім випрошуємо уникнення вини, а цим звільнення від кари.

Що спонукує нас вилити це прохання перед Господом? Вже не треба напоминати вірних про те, як дуже потребують вони небесної помочі тоді, коли терплять в наслідок недостачі чи нещастя. Бо тих небезпек і нещасть є в людському житті так багато, й так багато святих і світських письменників обширно цю справу трактували, що майже немає нікого, хто би не розумів своєї й чужої небезпеки. Бо до кожного промовляє приклад терпеливости, що його передав людській памяті праведний і терпеливий Йов: «З жінки родиться чоловік і короткий свій вік переводить у журбі. Він прозябає наче квітка й як вона нидіє, наче тінь пробігає й не залишається в такому самому стані.» (Йов 14, 1). Навіть не минає один день, щоби не відзначився якоюсь питомою докучливістю, чи невигодою, на що свідком є оці слова Спасителя: «Вистарчає дневі його злоба.» (Мат. 6, 34). Самі умовини людського життя поясняють оцей вислів Господа, який учив, що нам належить брати щодня свій хрест (Лк. 9, 23) і послідувати за ним. То ж коли хтонебудь сам відчує як важким і небезпечним є це життя, він легко переконає вірний народ, що треба просити в Бога визволення від зла, передусім тому, що жодною іншою справою не можна довести людей до молитви, як бажанням і надією на звільнення від невигод, що їх тиснуть, або, які над ними зависли. Такий то вже є вроджений наклін у людському умі, що в біді люди сейчас прибігають до Божої помочі. Задля того й написано: «Наповни обличчя їх соромом, і нехай шукають вони Твоє імення, о Господи.» (Пс. 82, 17). «Помножились їхні слабости, а пізніше приспішились.» (Пс. 15, 4).

Чому треба просити в Бога усунення всяких небезпек і нещасть? Тому що майже мимоволі люди роблять те, що в небезпеках і нещастях кличуть до Господа, тож ті, яких вірі й второпності є поручене спасіння других, повинні навчати людей, в який спосіб зможуть те добро зробити. Є такі, що проти праказу Христа Господа уживають недоброго порядку в молитві. Той, хто заповідав нам прибігати до себе в день тривоги, Він також приписав нам порядок у молитві. Він хотів, щоби ми заки проситимемо, щоби Він звільнив нас від злого, просили найперше, щоби святилось ім’я Боже; щоби прийшло Його царство й усе інше, а щойно тоді, наче по яких степенях, ми дійшли до того останнього місця. Та дехто, коли його заболить голова, бік чи нога, коли пропадає його майно, коли вороги грозять і приготовляють небезпеки, у голоді, в війні, чи пошесті, полишивши степені Господньої Молитви, просить лише, щоби його вирвано з тих лих. Однак тому способові молитви противиться приказ Христа Господа: «Шукайте найперше царства Божого.» (Мат. 6, 33). Проте ті, що добре моляться, коли просять про усунення нещасть, невигід і зла, відносять те все до Божої слави. Так Давид в молитві: «Господи не карай мене в Твоєму гніві.» (Пс. 6, 2) підчинив себе рації, в якій висловив, що бажає передусім слави Божої. Він сказав: «Бо ж у смерті немає нікого, хто би памятав про Тебе, в неволі ж хто буде Тебе хвалити?» (Пс. 6, 6). А також, коли молився до Бога, (Пс. 50, 3) щоби випросити собі милосердя додав оце: «Я буду навчати беззаконних Твоїх доріг, і грішники вернуться до Тебе.» (Пс. 50, 15). До того спасеного способу молитви й до прикладу пророка нележить запалювати вірних слухачів. А заразом належить навчати людей, як велика є різниця між молитвами невірних і віруючих християн.

Невірні й християни не однаково просять, щоби звільнитися від злого. Перші просять Бога й то усилено, щоби могли вилікуватись від хворіб і ран, щоби могли звільнитись від грядучих нещасть. Вони однак покладають особлившу надію визволення на середники приготовані природою або людською запопадливістю. Вони без обиняків уживають усяких середників, без уваги на те, хто їм їх дав, хоча б вони були приготовані недозволеними заходами, отруйними способами, чи діланням диявола, щоби лише була якась надія вилікування. Цілком інша є спонука молитви у християн, які в недугах і стражданнях мають Бога за найвищу оборону й захорону спасіння, Його одинокого визнають і почитають, як дателя добра й свого Спасителя. Якщо є в середниках, тобто в лікарствах якась лікувальна сила, то вони знають, що її там вложив Господь Бог та й вірять, що вони тоді поможуть хворим, коли того захоче Бог. Бог дав ліки людському родові, якими Він лікує хвороби. Тут маємо оці слова Екклезіяста: «Найвищий сотворив лік із землі й розумний чоловік не гордує ним.» (Екклк. 38, 4). То ж: ті, що віддалися Христові не покладають найвищу надію на відзискання здоровля на ліки, але довіряють найбільше самому творцеві лікарства, Богові.

В який спосіб належить у хворобах довіряти Богові, що звільнив багатьох від тих небезпек, у яких знаходилися? Святе Письмо ганить тих, що довіряючи лікам, не просять жодної помочі в Бога. А також ті, що живуть згідно з Божими законами, будуть здержуватися від усіх тих середників, що про них упевняться, що Бог не дав їх на лікування. Та й хоча б уживаючи тих ліків, вони б і могли поздоровіти, то вони повинні боятись тих, в яких користається заклять і різних штучок диявольських. А крім того треба закликати вірних, щоби уповали на Господа. Цей найласкавіший Отець заповідав нам просити Його про звільнення від злого, щоби ми в Ньому самому, що нам наказує, мали також надію випрошення звільнення. Є багато прикладів на те в Святому Письмі в тій цілі, щоби тих людей, яких не можна довести до уповання на Бога доказами розуму, можна було спонукати до цього багатьма прикладами зі Святого Письма. Авраам (Бут. 12, 12, 15. 18; 17,2); Яків (Бут. 28, 14; 33, 11; 35, 11); Лот. (Бут. 14, 12, 18), Йосиф (Бут. 37, 36; 41, 14), Давид (1 Сам. 14, 15; 21, 10; 23, 28; 24, 23) є на наших очах численні свідки Божої ласкавости. Святе Письмо Нового Завіту вичисляє так багато людей, які при помочі побожної молитви вирвалися з найбільшого нещастя, що ця справа вже не потребує наводження нових прикладів. Вдоволімось отже цією одною думкою пророка, яка може переконати навіть найбільшого недовірка: «Кликали, праведники й Господь вислухав їх, і вибавив їх від усяких небезпек.» (Пс. 33, 18).

Що розуміємо тут під словом «злого», й яке є значення тієї просьби? Причина, сила й рація цього прощення є та, щоби вірні зрозуміли, що ми не просимо цілковито на цьому місці звільнення від усього злого. Є деякі речі, які загально вважаються за щось злого, — вони однак є хосенні для тих, що їх переносять (1 Кор. 12, 19-26). Таким є те жало що його дано ап. Павлові на те, щоби споможений Божою ласкою, звершив свою силу в немочі. Вони наповняють праведників найбільшою розкішшю, коли ті пізнають їхню силу, так що вони просять Бога, щоби їх від них не віднімати. Проте, ми просимо, щоби віднялись від нас ті зла, які не можуть приносити нам жодної користи, а не ті другі, з яких можемо мати якусь користь. Загально це значення вміщується в тому слові, щоби ми звільнені від гріха, вирвалися також від небезпеки покути та й від внутрішних і зовнішних лих. А іменно, щоби ми були захоронені від води, ворня, жари; щоби град не пошкодив плодам, щоби ми не терпіли з приводу недостачі в річному приході, від бунтів, чи війни. Ми просимо Бога, щоби повздержував хвороби, пошесті, спустошення, щоби нас захоронив від оков, в’язниць, вигнання, зради, засідки й інших усіх невигод, які найбільше страшать і пригнічують життя людське. Тай під кінець, щоби відвернув причини всіх терпінь і злочинів. Та ми не лише бажаємо звільнення від тих речей, що за загальною опінією уважаються за лихо», але також від тих, яких усі майже визнають за щось доброго: як багаства, почесті, здоровля, сила, скажу навіть, саме життя, щоби вони не привели нас до зла, та й до втрати нашої душі. Ми молимо Бога рівнож, щоби не навістила нас нагла смерть, щоби ми не накликали на себе гніву Божого, щоби ми не попали в кари призначені на безбожних людей. Дальше, щоби не мучив нас вогонь чистилища, від якого, як ми побожно й свято молимося, щоби були звільнені й інші. Це прошення так вияснює також Свята Церква в Літургії й у Літаніях, що значить, що ми просимо про звільнення від минулих сучасних і майбутніх лих.

Бог повздержує навислі лиха й деколи чудесно вибавляє від уже приявних. Та не одиноким способом вириває нас з нещастя ласкавість Божа. Деколи Господь задержує грозячі нещастя, як Він визволив Якова від ворогів, яких підюдили на нього Сихиміти. Бо так воно було: «І помандрували вони й був страх Божий по містах круг їх, і не вганяли вони за синами Якова.» (Бут. 35, 5). Так також усі щасливі, що разом із Христом царюють у небі, (Іс. 25, 8; Откр. 7, 17; 21, 4) при Божій помочі звільнилися від усіх лих. А нас, які ще знаходимося в мандрівці Він ще не хоче звільнити від усіх невигод, однак вириває від деяких. Бог дає деколи тим, що терплять біду, певного роду потіхи, так що ті видаються їм неначе звільненням від усяких лих. Так то потішав себе пророк, кажучи таке: «Коли множаться в моєму нутрі болючі мислі, то Твої розради веселять мою дуту.» (Пс. 93, 19). Крім того Бог визволяє людей від злого, коли їх доведених до найвищої проби, заховує цілими й ненарушеними. Так сталося, як читаємо з молодцями, яких вкинено в горіючу печ. (Дан. 3, 22) чи з Даниїлом (Дан. 6, 22: 14, 35), якого не ушкодили льви так, як полумя не ушкодило молодців.

Диявол називається «злом» у тому місці, тому що він є причиною зла й виконавцем кари. А злом у письмах святих Василія Великого, Івана Золотоустого й Августина, називається передусім диявол, тому що він є спричинником людських провин, то значить гріхів і злочинів. Ним також послуговується Бог у вимірюванні кар грішникам і злочинникам. «Бо Бог зсилає всяке зло на людей, які терплять задля гріха.» (Дамаскин, Про Православну Віру. Кн. 1, 20). Згідно з тим говорить і Святе Письмо оцими словами: «Чи ж станеться в місті лихо, без Божої волі?» (Амос 3, 6), або: «Я роблю світло й темряву, посилаю долю й недолю; Я, Господь роблю те все.» (Іс. 45,7). Лихом називається диявол ще задля того, що, хоч ми ного нічим не вразили, віл веде з нами вічну обротьбу й горить до нас страшною ненавистю. Тай, хоч він нам, озброєним вірою й покритим невинністю, пошкодити не може, не перестає однак кусити нас зовнішними лихами, та й, в який лише спосіб може, нас непокоїть. З тієї причини ми молимо Бога, щоби зволив звільнити нас від злого.

Чому в одиничному числі, а не в многому просимо про визволення від злого? Кажемо від злого, а не від лих, тому що лиха, що їх зазнаємо від ближніх, ми приписуємо дияволові, як авторові їх, чи принайменше його спонуці. Задля того ми не повинні гніватися на ближніх, тому що нашу ненависть і гнів треба звернути на самого Сатану, який спонукує людей кривдити других. То ж коли тебе у чомусь скривдив твій ближний, ти, молячись до Бога Отця, проси, щоби не лише звільнив тебе від злого, то значить від тих кривд, які тобі ближній завдав, але також, щоби Він вирвав ближнього з руки диявола, через якого спонуку люди впадають у засідку. В який спосіб маємо не запереставати любити, хоч ми сейчас не звільняємось від злого? Під кінець нам треба знати, що коли в молитвах і обітах не звільняємось від злого, ми повинні терпеливо зносити те, що нас гніте, розуміючи, що подобаємося Божому Єству, коли ми те терпеливо зносимо. Ми цілком не повинні обурюватися, чи боліти, коли Бог не вислухає наших молитов. Все треба віднести до Його бажання й Його волі, уважаючи за хосенне й спасенне те, що подобається Богові. Ми маємо годитися, щоби було так, як Бог хоче, а не так, як противно до Божої волі нам видається.

Які, й як багато користей осягаємо з прикростей? Треба навчати побожних слухачів, що, як довго вони знаходяться у тій життєвій мандрівці, повинні бути готовими не лише з рівнодушним, але й радісним успосібленням на всякі роди невигод і прикростей. «Бо всі», каже він, «що хотять жити побожно в Христі, будуть переслідувані.» (2 Тим. 3, 11), або: «Та й через великі турботи треба нам увійти в Царство Небесне .» (Діян 14, 21), або знову: «Бо чи ж не треба було Христові перетерпіти це все й так увійти в свою славу» (Лк. 24, 25). Не було би справедливим, щоби слуга (Мат. 10, 24; Лк. 6, 40; Йо. 13, 16; 15,20) був більшим від свого пана. Як поганим було б після думки св. Бернарда, щоби були ніжні члени під твердотернистою головою. Є прегарний приклад Урії, що його дають до наслідування. Коли Давид взивав його, аби оставався вдома, він сказав: «Скриня Божа й Ізраїль і Юда пробувають у наметах... а мені б пробувати в домівці?» (2 Сам. 11, 11). Коли з такими раціями й розважаннями приступимо до молитви, осягнемо те, що, хоч нас із усіх сторін будуть облягати лиха (Дан. 3, 49), ми, як колись ті три молодці незаторкнені вогнем, так само останемось ненарушені. Певно, так як Макавеї, будемо постійно й хоробро поборювати лихо. (1 Мак. 2). В кривдах і терпіннях наслідуймо святих апостолів, (Діян. ап. 5, 41) які бичовані пугами незмірно раділи, що сталися гідними перенести за Христа терпіння. Так само й ми приготовані на лиха співатимемо з найбільшою розкішшю ума, оце: «Безвинно вельможі мене переслідують, але слова Твого лякається моє серце. Я тішуся словом Твоїм, наче б я знайшов велику добичу.» (Пс. 118, 161).

Глава XVII — Про останню частинку Господньої Молитви, тобто про «Амінь»

Яка є користь і який хосен є з цієї частини? Це слово, так як воно звучить, св. Єронім називає в своєму «Коментарі на Матея» — печаттю Господньої Молитви. Про те, як ми вже упімнули вірних перед тим у приготуванню, треба знати, заки вони приступлять до Господньої Молитви. Зараз ми постараємось, щоби вони пізнали закінчення й ціль та й рацію самої молитви. Бо не є важнішим пильно зачати Божі молитви, від того, щоби їх побожно закінчити. (Еккл. 7, 8). Нехай отже знає вірний народ, що є многі й обильні овочі, що їх остаточно одержуємо з Господньої Молитви, однак найобильнішим і найбільш радісним овочем зі всіх, є одержання того, про що ми просили. Про те вже перед тим досить було сказано. Не лише тією останньою частиною ми осягаємо те, що Бог вислухує наші молитви але також Він знає більші й славніші речі, ніж ми можемо висловити їх словами.

Які добра приходять людям із молитви? Коли в молитві люди розмовляють із Богом, як про те каже св. Кипріян, в якийсь невияснений спосіб маєстат Божий є ближче того, що молиться, як до інших і якого Він прикрашує прерізними дарами. Так що тих, що побожно моляться до Бога, можна деколи порівняти до тих, що приступають до вогню. Вони будучи холодні, загріваються, коли ж теплі, то стають гарячими. Так само й ті, що є близько Бога, залежно від побожности й віри стають більше ревними. Запалюється бо їхній розум горить бажанням Божої слави, їхня думка прояснюється в чудесний спосіб і цілковито виповнюється Божими дарами. Таке вияснення знаходиться в Святому Письмі: «Ти випередив його в солодких благословеннях.» (Пс. 20, 4).

Приміром на те є великий пророк Мойсей (Ісх. 34, 35), який виходячи зі стрічі з Богом, блестів якимсь Божим сяйвом так, що Ізраїльтяни не могли на нього глядіти. (2 Кор. 3, 13). Взагалі ті, що з усильним намаганням моляться, користуються чудесною Божою ласкавістю й Його маєстатом. «Устану я рано,» каже пророк, «і гляну, бо Ти є Богом, що не хочеш несправедливосте.» (Пс. 5, 5). Чим більше люди те пізнають, тим усильнішим культом і побожністю Бога почитають, Його тим радше слухають. (Пс. 33, 9). Солодким є Господь і щасливимми всі ті, що на Нього надіються. Просвітлені тим преславним світлом розуму розважають над тим, яка є їхня ницість, а який із другої сторони є величний Божий маєстат? Бо є правило св. Августина: «Пізнаю Тебе, пізнаю себе.» Тому то й діється те, що вони, не довіряючи своїм власним силам, віддаються цілковито доброті Божій, цілком не сумніваючися, що Він обнявши їх своєю чудесною любов’ю, обильно підможе їх усім тим, що є їм конечним до життя й до спасіння. Звідси нехай люди звернуться до віддавання подяки Богові, в будь який спосіб вони це найкраще зможуть зробити і якнайбільше молитвою обниуть. Це як читаємо зробив пророк Давид, коли відмовляв таку молитву: «Захорони мене від усіх, що мене переслідують.» (Пс. 7, 2), а її закінчив: «Я буду хвалити Господа по його правді, й буду виспівувати Ймення найвищого Господа.» (Пс. 7, 18).

Яка є причина, що молитви святих зачинаються зі страхом, а кінчаються радістю? Молитви святих людей, є того роду, що вступ у них є повний жаху, а закінчення є сповнене доброю надією й радістю. Та дивним є те, як дуже під тим оглядом вирізняються молитви самого Давида. Застрашений він почав так молитися: «Многі повстають проти мене: многі кажуть мені: немає йому порятунку в Його Бозі.» (Пс. 3, 3), та дещо підсилений, пройнятий радістю, додав трохи пізніше: «Не буду боятися тисячів людей, що мене огороджують.» (Пс. 3, 7). Також у іншому псальмі, коли оплакуючи свою ницість і безгранично довіряючи Богові, незмірно зрадів надією відвічного щастя: «В спокою я ляжу й засну, бо Ти Господи, Сам безпечно садовиш мене.» (Пс. 4, 9). В іншому місці він молиться так: «Не карай мене Господи в Твоєму гніві, не завдавай мені кари в Твоєму пересерді.» (Пс. 6, 2). Треба собі представити, з яким страхом і трепетом пророк висловив ці слова? А противно, те що опісля слідує є таке повне довір’я й радосте ума: «Відступіть від мене ви всі, що чините несправедливість, бо Господь почув голос мого плачу.» (Пс.6, 9). Коли ж він досвідчив на собі гнів і божевілля Савла, як покірно й уклінно він тоді просив Бога про поміч: «Спаси мене Господи Твоїм іменням, і міццю Твоєю оправдай мене.» (Пс. 53, 3); та однак весело й із довірям у тому самому псальмі додав таке: «Ото Бог помагає мені, Господь серед тих, що підтримують мою душу.» (Пс. 53, 6).

Озброєний вірою й надією він звертається до Бога Отця, та й ніяк не сумнівається, що зможе осягнути те, чого йому потрібно.

В якому смислі уживається слова «Амінь» тут на кінці Господньої Молитви й чому під час Літургії резервується його священикові? На кінці Господньої Молитви в цьому слові «Амінь», є наче численні насіння деяких причин чи гадок, про які ми вже перед там говорили. Дуже часто це єврейське слово було на устах Спасителя та й подобалося Святому Духові, щоби його задержано в Церкві Божій. Цьому слову підходить наступний смисл: «Знай, що твоя молитва є вислухана.» Бо воно має силу відповідаючого Бога тому чоловікові, що хотів щось осягнути за спасенною ласкою відпускаючого Бога. Цю думку доказує постійний звичай Божої Церкви, яка в Жертві Літургії, коли відмовляється Молитва Господня, приписала це слово «Амінь» не служачим до Служби Божої, що відмовляють слова: «але звільни нас від злого», але самому священикові, який будучи речником Бога до людей, тим словом звіщає народові, що Бог вислухав його молитов.

Чому в інших молитвах служачий, а в тім сам священик відповідає слово «Амінь»? Той звичай не є спільний усім молитвам, він є питомий Господній Молитві. В інших молитвах згода (висказана словом — амінь) означає лише бажання: а в тій молитві, ця відповідь означає, що Бог вислухав просьб того, що молиться. Чому слово, «Амінь» виясняється різно? Це правда, що многі люди різно «пояснюють» слово амінь. Перекладачі Септуагінти перевели його — «нехай буде», інші переклали — «направду», Аквіля, переклав — «вірно». Та воно не має такого великого значення, чи його так чи інакше перекладено, коли ми лише зрозуміємо цю силу, що про неї ми вже говорили, а іменно, що ним священик потверджує, що Бог призволив на те, про що Його хтось просив. Свідком на це твердження є апостол у листі до Коринтян: «Скільки бо Божих обітниць, то в Ньому «Так» і в Ньому «Амінь», Богові на славу через нас.» (2 Кор. 1, 20). Це слово є нам також догідне, бо в ньому є потвердження деяких наших прошень, що ми їх досі уживали. Воно робить уважними людей, що вживають святих молитов. Бо трапляється часто, що в молитві люди розсіваються й відводяться думками де-інде. То ж ми усилено просимо й то тим самим словом, щоби все сталося, тобто, щоби Господь призволив на все те, про що ми перед тим просили. Або радше розуміючи, що ми вже випросили все, та й, відчуваючи приявну силу Божої помочі, так співаємо разом із пророком: «Ото Бог помагає мені, Господь серед тих, що піддержують мою душу.» (Пс. 53, 6). Та й немає такого, хто би сумнівався про те, щоби Господь Бог не зрушився іменем свого Сина, як і тим словом, якого Той так часто уживав бо про Нього каже апостол який був вислуханий за свою богобійність: «Якого є царство і сила і слава у вічні віки.» (Євр. 5, 7; Там. 6, 16).

Свобідний переклад на підставі Латинського Оригіналу із узглядненням візантійського обряду
зладив о. Др. М. І. Любачівський
Видання Львівської Архиепархії УГКЦ
Нью-Йорк — Мюнхен — Львів 1998
Передрук за виданням:
о. Др. М. І. Любачівський КАТЕХИЗМ для парохів
Нью-Йорк — Мюнхен 1961
Редакційне опрацювання: о. Др. Леонід Костко