о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

Передрук за виданням:
о. Др. М. І. Любачівський КАТЕХИЗМ для парохів
Нью-Йорк — Мюнхен 1961
Редакційне опрацювання: о. Др. Леонід Костко

epub mobi

Вступ

Катехизм — це збірник Божих правд, що їх Господь Бог об’явив людям через своїх патріярхів, судців, пророків, а під кінець — через свого єдинородного Сина Ісуса Христа і Його апостолів. Цю Божу науку наслідниця Ісуса Христа, свята Церква продовжує тут на землі. Згідно з установленням Божого Сина вона має продовжувати її аж до кінця світу, аж доки прийде сповнення віків: «Ідіть отже, й навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця Сина і Святого Духа і навчаючи їх заховувати все те, що я вам заповів; і я буду з вами по всі часи, аж до сповнення віків». (Мат. 28, 20). Ті Божі правди Господь об’явив нам, тому що в них є наше спасіння. Проте, кожний з нас мусить їх знати, коли хоче спасти свою душу й осягнути вічне щастя в небі.

Та заки приступимо до навчання тих Божих правд, треба нам знати, що Господь Бог справді існує, та що має право вимагати від нас, щоби ми прийняли Його Божі правди і спасали себе згідно з Його волею. Щоб приготовити себе до прийняття Божих правд, що їх знаємо із об’явлення, треба нам уживати іншого способу пізнання Бога і в той спосіб приготовити підставу до нашого пізнання з віри. Те інше пізнання Бога, яке є підставою нашого пізнання з віри, є пізнання при помочі нашого, людського, природного розуму. Дві правди чоловік може пізнати при помочі свого розуму, а саме, що «є один Бог» і другу, що «той Бог, — це є справедливий суддя, який за добро нагороджує, а за зло карає.» Без пізнання тих двох основних правд ніхто, не лише християнин, але навіть і поганин, хоча б нічого й не чув про Ісуса Христа і Його Божу, науку, ніяк не зможе спастися.

Проте, і пізнання тих правд мусить бути доступним для всіх людей усіх часів, а тим самим є незалежним від Божого об’явлення. До пізнання тих двох основних правд кожний чоловік, що дійде до уживання розуму, може дійти без помочі других людей і то при помочі цього видимого світу, та й при помочі свого власного досвіду й застанови. Є три найважніші, розумові докази на існування Бога.

1. Із неконечности, змінности і несовершенности речей у цьому світі.

2. Із премудрого ладу в світі, який спирається на законах, а тим самим супонує безмежно мудре Єство, яке ті закони у вселенну вложило і при помочі них управляє всесвітом.

3. Із категоричного приказу нашої совісти, яка супонує в ній прияву Божого закону.

1. Доказ на існування Бога з неконечности, змінливости і несовершенности річей у світі

Коли так глянемо на оцей наш світ, побачимо кругом себе безліч усякого творива. Від найбільших небесних тіл (звізд, планет, сонць) аж до найменших сотворінь, яких голим оком ніяк побачити не можемо, хіба що узброїмо його дуже сильним мікроскопом, як мікроби, бактерії, тощо. Й коли ми так розглядаючи ті творива спитаємо себе, чи вони є конечні — то мусимо згідно з правдою сказати, що ні. Чому? Бо якби яке-небудь створіння було конечним, тоді мусило б завжди існувати, А тимчасом, коли так глянемо, приміром... на дерево, то мусимо сказати, що був час, коли його не було. Опісля десь вітрець надніс насіння, воно скільчилось, почало рости спочатку маленьке, опісля чимраз то більше, аж доки не виросло на велике дерево, яким ми любуємось і в якого тіни відпочиваємо. Тепер воно існує, живе, розвивається; весною вбирається в зелене листя, прикрашується запашним, різноманітним цвітом, яке під осінь переміняється в спілий овоч. Принісши овоч, дерево приготовляється до зимового сну, скидає листя, яке й так не могло б видержати зимових морозів, а яке вже не потрібне для дерева. Бо воно в зимі вже не працює, тобто не приготовляє поживи, але засипляє спокійним сном. Як листя, так і осталі ще овочі опадають на землю, де вони гниють, полишаючи по собі насіння, щоб з них вийшли нові дерева. Як листя, яке вбирає дерево весною й, пожовкнувши, опадає осінню, так само й дерево живе якийсь час, аж доки по літах не постаріється, спорохнявіє, похилиться й, упавши, зогниє. Отаке бачимо, що в житті дерева можемо розрізнити його початок (із маленького насіння), його життя і його кінець, тобто смерть. Отже, воно як твориво, має свій початок, має свій певний час розвитку і життя, та й час коли вже більше не існує — зникає з лиця землі. З того виходить, що воно не було конечним, бо якби було таким, тоді б завжди мусило бути і ніяк не могло б загинути, зникнути. Далі ми завважили в житті дерева, що воно з порами року зміняло свій вид, тобто весною вбиралось у розкішну зелену одежу, прикрашувалось опісля квіттям, а пізньою осінню її скидало. З тих змін, які заходили в життю дерева, пізнаємо, що воно не було конечним. Чому? Тому що єство конечне мусить мати завжди все те, що його визначає, та й не може нічого втратити із своїх якостей чи ознак.

Всі творива, коли будемо їх обсервувати, заховуються подібно як і дерево, тобто зачинають існувати; живуть і в часі свого існування зміняються час до часу, а під кінець умирають і зникають із цього світу. Як такі єства, тобто змінні і неконечні вони абсолютно вимагають єства конечного, що від нього походять і від якого в свойому існуванні залежать. Бо коли спитаємо, звідкіля це дерево, що на нього глядимо, походить? Відповідь звичайно буде: від іншого дерева, яке приготовило для нього насіння. Те знову від попереднього і так у нашому пошукуванні ми вкінці дійдемо аж до того першого дерева, прародича всіх дерев того особлившого роду. Й тоді спитаємо, а від кого походить те перше дерево? Не може походити від себе самого, бо мусило б бути і не бути в той сам час, що є неможливим. Чому, бо мусило б існувати, щоб для себе самого приготовити насіння; але мусило б заразом не існувати, щоб могло із того насіння розвинутись. В той спосіб те наше перше дерево, прародич усіх інших дерев, вимагає якогось іншого єства, яке було б його посередньою чи безпосередньою причиною.

Та хтось міг би закинути, кажучи: «а може те дерево походить від якогось іншого дерева, те знову від іншого і так у безконечність буде тягнутись. Тоді можна б відповісти на такий закид в той спосіб. Будь-яке дерево само в собі не має тої досконалості, чи ознаки існування, життя. Проте, й усі дерева разом узяті, хоча б не знати, як багато було, навіть і безконечне число, тої досконалості «існування», тобто «буття» ніколи не можуть мати. Так приміром, хоча б не знати, скільки сліпих людей, ми узяли б, ніколи в висліді не повстане з них ані один видючий чоловік. Чи може, інакше узявши, хоча б ми і безконечне число звичайних людей зібрали і між собою мішали, то мимо всього, з них ніколи не дістанемо крилату людину. Тому що тої досконалосте «мати крила» ні один з нас не має, проте і другому уділити не може. Це є загальне правило, яке коли хтось чогось не має, того не може дати другому.

Знову, інший може поясняти взаїмне походження дерев від себе самих кажучи: те взаїмне походження одного від другого, те від третього, це знову від четвертого в той спосіб, що останнє в цьому замкненому крузі походить остаточно від першого. Так що не треба сягати до якогось єства поза тим кругом, щоб створило те перше дерево. У відповідь на таке пояснення скажемо, що воно протирічить собі. Чому? Бо вимагає, чи безпосередньо чи посередньо, щоби те саме дерево було своєю причиною і своїм вислідом. Без огляду на те, чи між тим самим деревом, яке в цьому випадку буде причиною, і ним самим, що мало б бути вислідом, є інші дерева, тобто чи воно буде посередньо чи безпосередньо своєю причиною і вислідом, воно мусило б найперше існувати, щоб приготовити для себе насіння. А заразом воно мусило б не існувати, щоб заіснувати, в той спосіб мусило б рівночасно бути й не бути це очевидно є неможливим, бо противорічним. А по друге, коли те дерево не мало життя само в собі з самого початку, тоді не маючи тої совершенности «життя, існування», не може його і другим уділити.

Проте, ясним є, що єства скінчені, змінні, неконечні, силою своєї власної природи вимагають якогось єства, якоїсь причини, яка є поза ними і від якої то причини вони в своєму існуванні, а тим самим і у всьому залежать. А причина ця, що від неї все, що існує, тому що всі речі подібні до себе під одним оглядом, а саме — всі є неконечні, скінчені, змінні, залежить так у своєму бутті, як і всьому, що буття конечне — це Бог.

2. Доказ на існування Бога з премудрого ладу у Всесвіті

Гляньмо так на зорі і подумаймо трошки, знаючи, що вони не маленькі цятки на небозводі, але це безмежно великі світила. Супроти них наша земля неначе маленька порошинка. А скільки то їх ми голим оком можемо доглянути в ясну, весняну, погідну ніч, чи в морозну ніч у зимі? Ті величезні світила зі заворотною скорістю крутяться в першу чергу кругом своїх власних осей, а рівночасно кружляють по небесних, безкраїх просторах. І хоч мільйони і мільйони літ так кружляють, ми ще досі не бачили, щоб між тими безчисленними світилами сталась якась катастрофа, зудар чи щось подібного. Й вони не є завішені на якихсь непохитних колюмнах, не мають як наші залізниці побудованих, непорушних рейок. Вони не мають нікого, щоб ними кермував, за виїмком двох сил притягання і відпихання. Й при помочі тих двох сил відосередньої і доосередньої спокійно і без жодних випадків кружляють своїми дорогами. Та не лише в макрокосмосі панує такий порядок, його бачимо також куди лише глянемо кругом нас. Гляньмо на землю. Вона поділена на три сфери: зимні від підбігунових кіл до бігунів; сфери середні від зворотників до підбігунових кіл; та й сферу горячу від зворотників до рівника. У тих сферах є своєрідні пори року, які у свій спосіб дозволяють відповідній тим сферам фльорі й фавні розвиватися, розмножуватись і у той спосіб бути пожиточними чоловікові. Безконечне число можна б навести таких законів, які кермують великими тілами небесними і маленькими, невидними для людського ока, мікробами чи бактеріями. Ті закони так доцільно кермують цілим життям на землі і у вселенній, що всюди панує нічим не закаламучений лад.

Цей так премудрий, так досконалий лад домагається своєї собі відповідної причини. Чому? Бо кожний лад, а передусім, оцей совершенний лад у Всесвіті домагається якогось безмежно розумного єства, яке найперше знало створіння цілковито і під кожним оглядом. Тобто, це Єство знало всі спромоги усіх сотворінь, їхній розвій, їхні потреби, та й відповідно до того установило й улаштувало закони, які мали усім кермувати й допроваджувати усе до як найкращого розвою.

Тим законодателем, чи пак, творцем ладу не може бути сам світ, тому що світ це мертва матерія, матеріяльне створіння, яке не має розуму і мати не може, тож не може бути причиною ладу, який вимагає пізнання ціли і відповідно до неї вміє добирати середники до тої ціли. Творцем ладу не може бути й сам чоловік, бо як знаємо від нього цілком не залежить чи сонце порушається з такою скорістю з якою порушається, чи із більшою. Від людини не залежить, чи воно буде від землі віддалено 93.000.000 миль чи менше. Чоловік тих законів ніяк не установив, бо був час, коли він про те сам і не знав. Він щойно відкриває ті закони, які вже від тисячоліть; чи радше мільйони літ перед тим були й кермували Всесвітом. Проте той пречудний лад у світі вимагає якогось позасвітового Єства, яке існувало вже перед тим заки заіснував Всесвіт, бо після законів того Єства цілий Всесвіт розвинувся. Лад у світі далі вимагає безмежно мудрого Єства, яке до самого дна проникнуло всі таїни цього світу. Домагається Єства яке пізнало всі навіть найдрібніші об’яви життя, навіть найменші єства і усьому що існує дало закони, дало той гін до розвитку, до совершенства. А як ми знаємо те безконечне розумне Єство, яке найперше пізнало всі закони і тими законами кермує всесвітом, спрямовуючи все до совершенного розвою, це ніхто інший тільки... Бог.

3. Доказ на існування Бога з категоричного приказу нашої совісти

Коли ми так застановимося над нами самими, над нашим власним життям, тоді зауважимо, що коли стаємо перед якимсь почином, чи діянням, чуємо в нас самих наче якийсь голос, диктат, який приказує нам щось робити, або відраджує і забороняє робити щось противного. Рацією того приказу, чи відраджування є оцінка, що щось є добрим і його належить робити, а щось противного тому є злим і тому його належить уникати. Й ми зауважимо рівночасно ще інше явище, а саме, що коли ми робимо і поступаємо так як нам той голос совісти радить, тоді ми відчуваємо вдоволення, яке є наче нагородою за виконання того доброго діла. Коли ж ми не послухаємо того голосу і зробимо щось на що той голос не призволював, але радше заборонював, тоді ми маємо докори совісти. Вони є не раз такі сильні, що ми не можемо собі і місця знайти, не раз і заснути не можемо і ніяк не маємо ні хвилини супокою. Дивним є те, що коли ми поповнимо якесь противне цьому внутрішньому законові діло, хоч його нам ніхто не заказував робити; хоч і ніхто нас не бачив, як ми його доконували, ми все таки невдоволені, неспокійні, начеб очікували кари за переступлення того внутрішного закону. Те, що ми зауважуємо в нас самих, зауважуємо також і в малих дітей, які ще не мали часу ні нагоди пізнати законів моральних. А все таки вони також як і ми неспокійні, затривожені тоді, коли поповнять щось противне законові, навіть тоді, коли ніхто їх не бачив, а затим не може за те покарати.

З того виходить, що в нас у нашій совісти є якийсь закон, який помагає нам розрізнити добро від зла, який заразом домагається, щоб ми робили добро, а уникали злого. Та й той закон, залежно від того як ми поступаємо, хвалить нас за добро, а картає за зло. Той закон не походить від нас самих, тому що він домагається від нас безоглядного послуху. А ми самі з власної практики знаємо що ми самі себе до безоглядного послуху зобов’язати не можемо. Тому що ніхто собі самому приказувати не може. Приказ супонує єство вище, яке приказує і друге єство нижче, яке повинується приказам. Тому й той закон, який вимагає від кожного з нас такого безоглядного послуху, вказує на існування Творця того закону. Вказує на Творця, від якого чоловік у всьому залежить, а тим самим мусить бути йому підчиненим, мусить повинуватися Його законові. Той підчинений чоловік слухає того внутрішного закону, бо, як ми вже бачили зі своєї самої природи, він боїться кари за його переступлення. Тим законодателем, який жадає й має право жадати безоглядного послуху від людини, це те саме безконечно могуче, відвічне, премудре Єство — Бог.

Коли ми вже так переглянули ті докази, мусимо сказати, що кожний чоловік при помочі свого природного розуму може без жодного сумніву пізнати цю першу правду, а саме, що існує всемогуче, безмежно мудре Єство — відвічний, несотворенний Творець — Бог. При помочі того самого світла природного розуму можемо пізнати і другу правду, тобто, що «Бог є справедливий суддя, який за добре нагороджує, а за зле карає.» Ті дві основні правди кожний чоловік, який дійшов до уживання розуму, легко може пізнати, розглядаючи своє життя, ціль для якої він сотворенний. Тому кожний, навіть і ті, які ніколи не чули про Божу науку, про об’явлення, мусять ті дві правди знати, коли хотять бути спасенні. А ті дві правди є такі важні для нашого спасіння, бо вони найперше вказують нам на нашого Творця й Володаря — Бога, який заразом є й нашою ціллю. А далі вказують нам як повинуватись цьому Володареві, вказуючи на Його закон, який є в нашому серці, у нашій душі.

Чоловік, пізнаючи той закон, який є в його серці, совісті, пізнає також рівночасно, шо він мусить Його слухати. Це пізнання свого зобов’язання до послуху цьому законові походить із зрозуміння, що той закон походить від якогось вищого Єства, від якого він в усьому залежить. Бо від того Єства він одержав своє буття-життя, від нього чоловік одержує все, що йому потрібне до життя, а тим самим у всьому залежить. Пізнає в той спосіб що те вище Єство — Бог, яке його сотворило і дало йому той закон, вимагає, щоб чоловік виповняв той закон, тим більше, що він установлений тільки для вдосконалення людського єства. Те Єство Боже, найвищий Законодатель обіцяє нагороду за совісне виповнення закону, а з другої сторони грозить карою за занедбання, чи за його порушення. Отже, як уже сказано перед тим, чоловік сам, своїм власним розумом, без Божого об’явлення тобто без книг Старого й Нового Завіту, без проповідання святих апостолів, пізнає, що існує якесь вище Єство, Бог, яке дало йому закон, і вимагає безоглядного послуху. А рівночасно з тим пізнає, що те Єство нагороджає за добро, а карає за зло, за невиконання закону.

Конечність Божого об’явлення

Якщо слідкуємо за дотеперішніми доказами, приходить нам на гадку, по що ж було треба людям ще й Божого об’явлення? По що Бог мусив говорити до людей, посилати до них патріярхів, суддів, пророків, а вкінці й свого власного Сина — Ісуса Христа; коли чоловік сам, при помочі свого розуму, може пізнати те, що йому до спасіння потрібно? По що чоловікові було конечно Божого об’явлення, коли він сам без може спастися, знаючи ті дві основні правди: що «Є один Бог» і що «Бог є справедливий суддя, який за добре нагороджає, а за зле карає.»?

Воно правда, що людський розум повинен чоловікові вистарчити, бо він, розглядаючи світ і розважаючи його, а далі роздумуючи над самим собою й створіннями, може дійти до пізнання Бога. Він може самостійно дійти до пізнання тої правди, що Бог хоче, щоби чоловік жив згідно з законом. Заразом чоловік може дійти до пізнання тої правди, що Бог надгородить його за виповнення закону, а каратиме за його переступлення. До того однак, треба було б, щоби чоловік застановлявся над світом, над самим собою, над початком свого існування, над своєю ціллю, тощо. Та ми самі з власного досвіду знаємо, що чоловік так дуже поринає в те земське життя із його турботами про хліб щоденний, про майно, що забуває на все інше. Чоловік так дуже зайнятий журбою про майбутнє так своє власне, як і своєї родини, дітей, що майже ніколи не знаходить часу на те, щоб зайнятись своєю душею й ціллю свого туземного життя. Земські турботи так абсорбують його, що він не має часу на що інше.

Є ще й інші люди, які дійсно займалися й занимаються розважанням тих відвічних правд, та як знаємо, не завжди з добрим успіхом. Коли розглянемо історію фільософії, коли читатимемо про науки мислителів людства, які хотіли пояснити собі початок вселенної, початок існування людини. Вони щиро шукали за тою першою причиною всього буття, та мимо того людський розум не доходив до пізнання правди. Ті вчені люди догадувались, що мусить бути якесь надземське єство, яке все сотворило (принимали існування творця) але думали, що над тим надземським єством є або сонце, або місяць, звізди чи сили природи, як блискавка, вогонь, вода, тощо. Ті небесні світила й сили природи були для них їхніми богами — ідолами. Люди доходили також до пізнання що вони мають жити згідно з законом моральним, признавали також нагороду за добрі діла, а кару за злі. Це виходить із того, що вони приносили жертви своїм ідолам, стараючись переблагати їх за свої гріхи, навіть кровавими жертвами з людей, ба навіть із своїх власних дітей. Та з другої сторони бачимо, як те людське пізнання було несовершенне. Вони не могли дійти до того ясного пізнання, що їхні божки то тільки створіння, а не творець вселенної. З того виходить, що людство полишене собі самому, було б хіба по довгому часі і з великим трудом дійшло до пізнання правдивого Бога-Творця.

Тому й Господь Бог, добрий наш Отець, хотів полегшити людям те пізнання себе самого, а тим самим і дорогу, якою людство повинно прямувати до Нього, написав до людей листа, що ним є Святе Письмо Старого й Нового Завіту. В ньому Він все точно описав, очевидно відповідно до спромог людського розуму, себе самого, свої старання про людський рід й свою любов до людського роду. У цьому листі Він точно визначив ціль людини, як також і спосіб як її осягати. Всі ці інформації про себе, про ціль людства і про середники, як її осягати, Господь зложив у своїй інституції, що її тут на землі оснував — у святій Церкві. Вона то з Його установлення має за завдання навчати людей про те все і в той спосіб доводити до їхньої остаточної цілі — до Бога.

Якраз у наших розважаннях — Катехизах — ми хочемо перейти цю Божу науку, щоб пізнати добре, хто є Бог, звідки ми повстали і куди маємо прямувати. Іншими словами, хочемо пізнати точно Божу науку, чи перечитати того божого листа до нас, щоб ми знали як маємо жити, щоби осягнути нашу ціль.

В першій частині розважимо ті правди, які замикає в собі Нікейсько-Царгородський Символ Віри. Його зложили Отці Церкви на те, щоб кожний християнин мав коротеньку збірку всіх тих найважніших правд, що в них він має вірити, щоби міг спастися.

В другій частині застановимося над святими Таїнствами, тобто середниками, які нас освячують, уділяють Божої ласки і у той спосіб помагають у тій дорозі до Бога.

В третій частині перейдемо Десять Заповідей Божих, які є наче дороговказами у нашій мандрівці на тій нашій землі. Вони — це правила життя, які дав Бог на те, щоб ми як найкраще розвинули всі свої снаги душі і тіла, та й у той спосіб стали звершеними людьми, ба навіть Його прибраними дітьми, під кожним оглядом совершенними.

В останній четвертій частині запізнаємось ближче із Господнею Молитвою, та переходячи всі її прощення, розважимо про яке ми щодня того нашого Бога, нашого Отця просимо.