Не можемо пізнати віру і втриматися в ній тільки завдяки власним силам. Власних сил не вистачить нам і для того, щоб дотримуватися Божих заповідей. Для цього потрібна Божа ласка.

Божу ласку отримуємо, передусім, за допомогою засобів осягнення ласки: св. Літургії, Тайни, благословення й освячення, а відтак — завдяки молитві та іншим добрим учинкам. Одні засоби ласки (св. Літургія, молитва та інші добрі вчинки) лише упрошують наділення ласки, інші (св. Тайни) — наділяють її. Діючої ласки наділяють нам усі Тайни, а ласки освячення — лише Тайна Хрещення і Тайна Покути.

Що таке жертва?

Слово "жертвувати" (офірувати) означає віддавати щось цінне комусь із любові або прив'язаності до нього чи відрікатися від чогось на користь іншого. Батько приносить жертву дітям, коли відмовляє собі в усьому, оплачуючи їх навчання. Воїн жертвує себе для Вітчизни, захищаючи її від ворога, віддаючи їй своє здоров'я або й життя.

Жертвою у більш вузькому значенні називаємо те, що віддаємо чи посвячуємо Богові. Убога вдова у святині віддала з любові до Бога останні гроші (Мар. 12, 43). Товит, перебуваючи у неволі, роздавав із любові до Бога убогим євреям гроші і, наражаючись на небезпеку для свого життя, займався похованням померлих земляків (Тов. 1). Жертву приносить кожний, хто дотримується Божих заповідей і виконує справи милосердя (Сир. 35, 2-4). Сутність цієї жертви полягає в тому, щоб віддати або зректися якоїсь цінної для нас речі в ім'я Бога. Жертвуючи, ми ніби наголошуємо, що Бог є нашим найвищим добром і нашим щастям, і тому ми готові віддати Йому найдорожче для нас.

Традиція вимагала знищувати річ, яку жертвували Богові. Таким чином люди підкреслювали своє зречення від тієї речі, бо, знищивши річ, більше не могли нею володіти. Знищення жертви означало також і те, що людина нічого не варта перед Богом. Жертвуваний дар у даному випадку заступав людину. Тому під час деяких жертвоприношень жертводавець клав руку на жертвувану тварину, а після здійснення жертвоприношення жертводавця скроплювали теплою паруючою кров'ю цієї тварини. Такі жертвоприношення виражали найвищу шану, тому вони були дійсними жертвоприношеннями. Такі пожертви приносили Авель, Каїн і Ной (Бут. 4, 8, 20).

Жертва — це добровільне віддання або знищення певної речі з метою звеличити Бога як найвищого Пана.

Розрізняємо криваві та безкровні жертви. Для пожертви вибирали різні дари залежно від можливостей і обставин. Це бачимо вже із жертвоприношень Авеля і Каїна (Авель жертвував м'ясо тварин, Каїн — плоди землі). Отже, жертвували або тварин (воли, вівці, кози, голуби і т. п. — криваві жертви, бо під час їх приношення проливалася кров), або плоди рослин чи страви з них (борошно, паляниці, зерно і т. п.), а також напитки, напр. вино. Останні жертви були безкровними, бо під час їх приношення не було пролиття крові.

Тварин убивали, їх кров виливали перед вівтарем, м'ясо спалювали, частину м'яса споживали священики або жертводавці. Страви спалювали або споживали, вино виливали перед вівтарем.

Жертви приносяться з тим наміром, щоб возвеличити Бога, або подякувати Йому за щось чи попросити про щось, або з метою перепросити Бога за скоєний гріх.

Жертвоприношення є виявом почуттів людини.

Людина, яка належно пізнала Бога і знає, що Бог є всемогутнім Творцем, мудрим та добрим володарем світу, мусить пройнятися живим почуттям шани, вдячності, довір'я і жалю до Нього. Оскільки людина вже за своєю природою показує назовні, що хвилює її серце, то й це внутрішнє почуття шани, вдячності, довір'я або жалю виявляє назовні, коли віддає (зрікається, знищує) якусь цінну для неї річ. Цей внутрішній настрій є для жертвоприношення конче потрібним, — без нього жертва була б облудою. Тому іноді жертвою називаємо вже саму готовність до жалю і покути (Пс. 50, 19).

Жертви були практиковані у всіх народів від незапам'ятних часів.

Вже сини перших батьків Каїн і Авель складали жертви (Бут. 4). Жертви приносили і євреї, і погани. Євреї приносили жертви щодня — вранці і ввечері. Від імені народу робив це у святині архієрей. Спочатку складав жертву з кадила (Бут. ЗО, 7), далі безкровну жертву (вона складалася з муки, олії і кадила) (Левіт 6, 14), відтак криваву жертву (однорічне ягня), а також жертву страв і напитків (Числа 29, 38). У суботу, крім того, жертвувано двох однорічних ягнят, хліб і вино (Число 28, 9). Кожне свято мало свої приписи щодо якості та кількості жертвоприношень.

Погани також складали жертви, але в них це часто було пов'язане із певними збоченнями. Вони, напр., приносили в жертву людей, жертвували не правдивому Богові, а Ідолам. Тому св. Павло говорить: "... погани, коли щось жертвують, то жертвують бісам, не Богові" (І Кор. 10, 20). Фенікійці та інші народи Азії щорічно (часто це було пов'язане з якоюсь потребою) жертвували своєму кровожерному божкові Молохові малих дітей.

До жертвоприношення найсильніше спонукає людей усвідомлення ними своїх гріхів та бажання поєднатися з Богом; Бог сам давав не раз до зрозуміння, що схвалює жертви, бо інколи сам жадав їх.

Усвідомлення людьми їхніх гріхів було для них сильною спонукою до складання жертв, бо, як говорить св. Павло, "жертвами нагадуються щороку гріхи" (Євр. 10, 3), "без кровопролиття відпущення немає" (Євр. 9, 22). Бог не раз схвалював жертви: Він виявив своє задоволення з приводу жертви Авеля (Бут. 4, 4), Ноя (Бут. 8, 21), пророка Іллі (І Цар. 18, ЗО). Часто Бог виразно прагнув жертви, напр., жадав від Авраама, щоб той приніс у жертву свого сина Ісаака (Бут. 22). Саме Бог дав євреям через Мойсея докладні настанови щодо жертвоприношення (Левіт 1-7; 16; 22).

Жертвування пасхального ягняти і жертва в день примирення у євреїв символізували майбутню жертву примирення Спасителя (Євр. 10, 1-9).

Жертви Старого Завіту були лише тінню хресної жертви Ісуса Христа (Кол. 2, 17). У Старому Завіті часто згадується кров. Ця кров є прообразом Крові Ісуса Христа, що мала очистити нас (Босве). Жертва в судний день відбувалася так: архієрей клав обидві руки на голову козла, якого мали жертвувати за гріхи усього народу, і одночасно визнавав ті гріхи, ніби переносячи ці гріхи на тварину, відтак козла виганяли в пустиню і він ніби забирав зі собою гріхи народу (Левіт 16).

Про пасхальне ягня згадувалось у І частині в розділі "Обітниця Спасителя". Кров пасхального ягняти, якою змазували двері, мала силу тільки тому, що вона була прообразом Крові Божественного Агнця, Ісуса Христа. Отже, єврейські жертви як прообрази жертви примирення Ісуса Христа повинні були відпасти, коли звершилась Христова жертва, як і передвіщали пророки (Дан 9, 27; Ос. З, 4). Бог вчинив з жертвами Старого Завіту так само, як митець із формою, яка служила для відлиття якоїсь речі, і стала вже непотрібною.

Поганські жертви також були лише пошуком справжньої жертви примирення: жертвували здорових звірят, малих дітей, тобто шукали цілком чистої жертви. Жертвуванню не було кінця, бо люди розуміли, що кров'ю тварин неможливо змити людські гріхи (Євр. 10. 11). Для цього була необхідною безцінна жертва.

Хресна Жертва Ісуса Христа була спасениям усього людства.

Жертовною була не тільки смерть Христа, жертовним було усе Його життя. Жертва Спасителя почалася з хвилин Його Втілення, бо вже тоді Син Божий зрікся свого Божого блиску, прийнявши образ слуги (Филип. 2, 8). Він, разом із тим, зрікся свободи своєї волі, в усьому слухаючись свого небесного Отця аж до смерті (Филип. 2, 8). Ця жертва тривала впродовж усього життя Ісуса Христа. Спаситель відрікся від усього земного, Він був настільки бідним, що сам говорить про себе: "Лисиці мають нори й птиці небесні — гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити" (Мат. 8, 20). Він не раз відмовлявся від споживання їжі, як, наприклад, під час розмови зі самарянкою; Апостолам, що хотіли дати Йому їжу, сказав: "Їжа моя — чинити волю того, хто послав мене, і діло його вивершити" (Йоан 4, 34). Не раз, стомлений цілоденною працею, відмовлявся від нічного відпочинку — виходив на гору молитись і проводив усю ніч на молитві до Бога (Лука б, 12). Ісус зрікся слави (Йоан 8, 50), Він мовчки терпляче зносив кпини і погорду, зокрема тої ночі, коли Його спіймали і вели перед суддів (Лука 23, 11). Ісус Христос дозволив, щоб Його зрівняли зі злочинцями і разом із ними розп'яли (Мар. 15, 27) і навіть допустив до того, що євреї воліли радше душогуба Варавву, ніж Його (Мат. 27, 17). Врешті, на хресті Ісус віддав найцінніше — своє життя, бо вважав, що: "Ті, хто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йоан 15, 13).

Однак, справжня жертва примирення Ісуса Христа починається з хвилею страстей Його на хресті, а закінчується з хвилею смерті. Вмерши на хресті, Ісус Христос приніс у жертву Своє Тіло. Щоправда, Його Тіло не четвертували і не палили, як це робили з іншими жертвами, але його мучили і позбавили життя, прибивши до хреста. Вмираючи на хресті, міг сказати Спаситель: "А я — черв'як, не людина" (Пс. 22, 7), "Я став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів" (Пс. 22,15). Пророки, віщуючи цю хресту жертву, назвали Спасителя пасхальним Агнцем (Іс. 23, 7). Йоан Хреститель, побачивши одного разу Ісуса, який наближався до нього, вигукнув: "Ось Агнець Божий, що гріхи світу забирає" (Йоан 1, 29). А св. Павло каже: "Пасха наша — це Христос, принесений у жертву" (І Кор. 5, 7).

Хресна Жертва відрізняється від усіх інших жертв тим, що вона є одночасно і жертвою, і жертводавцем, а також тим, що вона є безцінною.

Св. Письмо часто називає Ісуса Христа священиком або архієреєм (Євр. 5, 5), тому що Він жертвував сам себе. Ісус Христос сам одночасно був жертвуваним даром і архієреєм, який приносить жертву (св. Авг.). Воїни були лише знаряддям, яким послуговувався Христос. Коли б Учитель не захотів, вони не мали б над Ним жодної сили. Він доказав це ще на Оливній горі, коли одне Його слово "Ось я" кинуло Його ворогами до землі. Воїни не могли бути жертводавцями хоча б тому, що, вбиваючи Ісуса Христа, вони не зробили милого для Бога вчинку, — навпаки, вони вчинили найбільший злочин.

Усі жертви, що приносились у дохристиянську добу, не могли примирити Бога з людьми, або всі вони разом не мали великої вартості, — як говорить св. Павло, "неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи" (Євр. 10, 4). Ці жертви могли лише постійно нагадувати про гріх і збуджувати у людей готовність до жалю, але самі по собі не були достатніми для отримання очищення. Для цього потрібна була безцінна жертва — жертва примирення Ісуса Христа. Ця жертва безцінна, бо Христос є Сином Божим і самим Богом.

Хресна Жертва Ісуса Христа була принесена за гріхи усього людства і безмірно надолужила їх. Христос терпів замість нас. Ще пророк сказав про Нього: "Він був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші" (Іс. 53, 5).

Св. Йоан Хреститель справедливо говорить про Нього: "Ось Агнець Божий, який забирає, гріхи світу. (Йоан 1, 29). Христос, добрий пастир віддав своє життя за свої вівці" (Йоан 10, 15). Христос ніби заплатив за нас наші борги, бо за словами Господньої молитви, наші гріхи — це наші борги перед Богом. Щоденне життя вчить нас, що така заплата за когось можлива. Адже ж нащадкам переходить не тільки особиста власність предків, а й пам'ять про їх заслуги або прорахунки. Не лише родини, але цілі народи неодноразово терпіли через одну злу людину. Первородний гріх перейшов із однієї людини на все людство. Тож і заслуги однієї людини могли перейти на усе людство.

Ісус Христос надолужив за гріхи всього людства. Тому апостол Йоан про Нього говорить так: "Він примирення за наші гріхи, і не лише за наші, а й за гріхи усього світу" (І Йоан 2, 2). Христос умер за всіх (П Кор. 5, 15), однак, не всі осягнуть добродіяння Його смерті, а лише ті, що їм будуть наділені заслуги Його страстей (Трид. Соб- 6, 2, 3).

Христос надолужив понад міру; терпів більше, ніж у цьому була потреба.

Наскільки море більше від краплі води, настільки надолуження Ісуса Христа більше від нашої провини (св. Золот.). Щоб зняти гріхи з усього людства, вистачило б однієї краплі Христової крові (св. Григ. Наз.) Бо Христос — правдивий Бог; кожний найменший Його вчинок безцінний.

Христос терпів більше, ніж людина взагалі в силі витерпіти, бо хотів показати, якою великою є Його любов до нас і якою безмірною образою для Бога є наш гріх.

Бо ж, справді, однієї молитви Ісуса Христа вистачило б, щоб спасти нас, але цього було б не достатньо, що б показати повноту Божої любові до нас. Щоб віддячити Христові за таку велику любов до нас, ми вшановуємо Найсвятіше Його Серце.

Серце — основа нашого тілесного життя: звідси розходиться кров по всьому тілу і утримує його при житті. А оскільки між тілом і душею існує тісний зв'язок, то серце вважається і осередком духовного життя, джерелом будь-яких бажань і почуттів людини. Серце, насамперед, є джерелом любові: тому часто замість "материнська любов" говоримо "материнське серце".

Вшановуючи Серце Ісуса, пригадуємо собі Його безмежну любов до нас, і це, в свою чергу, стає спонукою до ще більшої любові до Нього.

Спаситель кілька разів являвся монахині Маргариті Марії Алякок, показуючи їй своє Серце, пробите списом і оточене терновим вінцем. Цей вінець символізує біль, який завдають грішники Ісусові своєю зневагою Божих законів. З Серця Ісусового виходили промені, а посередині сіяв хрест. Являючись монахині, Христос побажав, щоб подібні образи Його Пресвятого Серця виставляли для публічного вшанування, і пообіцяв повноту ласк та благословення всім тим, що вшановуватимуть Його Пресвяте Серце.

Явним, вагомим доказом любові Спасителя до нас є і Тайна Пресвятої Євхаристії. Як у лінзі збираються промені сонця, так у Пресвятій Євхаристії єднаються промені Божественного Серця любові Пресвятої Євхаристії (Божого Тіла). Це свято встановлено для того, щоб нагадати нам про велику любов Христа до нас.

Христос так багато страждав і тому, що хотів бути для нас взірцем стійкості у будь-яких терпіннях. Св. Петро вчить: "Христос страждав за вас, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами" (І Петро 2, 21).

Ласки, придбані Ісусом Христом на хресті, вділяються окремим людям через засоби осягнення ласки, а саме — через жертву св. Літургії і через св. Тайни.

Засоби осягнення ласки — це ліки милосердного самарянина, Ісуса Христа. Господній бік було пробито списом — із нього беруть свій початок засоби наділення ласки Церквою (св. Авг.). На кожному церковному засобі вділення ласки тремтить одна крапля Крові Ісуса Христа (єпископ Мартин). При розподілі засобів наділення ласки Церква постійно послуговується знаком св. Хреста, бо саме зі св. Хреста спливає та ласка, якої уділяють нам церковні засоби уділення ласки. "Хрест є джерелом всякого благословенства" (св. Лев В.). Але, одночасно, хрест був і знаряддям мук Ісуса Христа, тому хрест нагадує нам, що терпіння і ласка тісно пов'язані між собою. Скарб заслуг, що їх придбав Ісус Христос на хресті, невичерпний.

Той, хто не звертається до засобів осягнення ласки, той, незважаючи на Христову смерть, не може досягти спасения.

"Той, хто сотворив тебе без тебе, не спасе тебе без тебе" (св. Авг.).

На згадку про визволення з єгипетської неволі Бог наказав євреям щорічно приносити в жертву пасхальне ягня. Бог хотів також, щоб люди приносили особливу жертву і на згадку про хресну смерть Христа заради звільнення людського роду з неволі злого духа (Соб. Тр. 22,1). А щоб ця жертва нагадувала нам Хресну жертву Христа, Спаситель встановив її у переддень своїх гірких страстей. При Хресній жертві не могли бути присутніми усі вірні, тому Христос подбав про те, щоб усі мали можливість бути хоча б при її безкровному відновлюванні і, завдяки цьому, стали б учасниками тих самих заслуг, які отримали б, стоячи на Голгофті під хрестом Ісуса (Кохем.).

Напередодні гірких страстей Ісуса Христа відбулася Тайна Вечеря, на якій Спаситель установив безкровну жертву, перемінивши хліб у Своє Тіло, а вино — у Свою Кров і давши їх споживати Апостолам. А зробив це для того, щоб постійно відновлювати Хресну жертву і робити учасниками її заслуг усіх людей.

Умивши ноги Апостолам, Христос сів до столу, взяв у Свої руки хліб, глянув на небо, промовив слова вдячності, поблагословив хліб, переломив його і дав Апостолам, кажучи: "Беріть і їжте, це є Моє Тіло". Коли Апостоли спожили Тіло Спасителя, взяв чашу з вином, поблагословив її і подав Своїм учням, кажучи: "Беріть і пийте, це є Кров Моя, Кров нового і вічного Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпушення гріхів. Це робіть на згадку про мене" (ці слова називаються словами перевтілення — перетворення).

Перетворення звершилося, хоч хліб і вино зберегли свій попередній вигляд, тобто Тіло Христа виглядало не як людське тіло, а як хліб: мало запах, смак, вагу, колір і т. п., тобто мало вигляд хліба. Кров Христа також не виглядала, як червона кров людини, а мала вигляд вина — його запах, смак, вагу, колір і т. п. Отже, Христос творив сутність, не змінюючи вигляду. Словами: "Це робіть на згадку про мене" дав Христос доручення Апостолам та їх послідовникам постійно приносити цю жертву (Соб. Трид. 22, 1).

Давши дванадцятьом Апостолам споживати Своє Тіло і пити Свою Кров, Христос наказав їм, замість тварин, приносити в жертву Його самого. Тож св. Апостоли, а відтак їх послідовники, єпископи і священики, приносили цю жертву, як заповів Христос.

Ще за апостольських часів існував обряд ламання хліба (Діян. Ап. 2, 42). Цей обряд проводився у перший день тижня (Діян. Ап. 20, 7; 11). Св. Павло часто згадує про благословіння чаші і пиття з неї та про ламання і споживання хліба (І Кор. 10, 16; 11, 26). Він також говорить: "Є у нас жертовник, з якого не мають права їсти ті, що при наметі служать" (Євр. 13, 10). Імператорському намісникові, що закликав до складання жертв ідолам, св. Апостол Андрей сказав: "Всемогутньому і правдивому Богові жертвую щодня на жертовнику не м'ясо волів і не кров козлів, а невинне Ягня Боже; і, навіть, якщо б весь загал вірних спожив Його святе Тіло, то, однак, жертвуване Ягня залишиться завжди не порушене і живе".

Про жертву св. Літургії згадували у своїх писаннях найдавніші святі Отці. Св. Іриней, єпископ Ліону (†202), говорив: "Жертвою Нового Завіту є св. Вечеря: Христос установив її одночасно і як Тайну, і як жертву. Цю жертву складає Церква у всьому світі". Папа Лев Вел. писав: "Ця одна жертва Тіла і Крові Христа заступає тепер усі інші жертви".

Жертву св. Літургії складають віддавна. Про це свідчать численні малюнки на стінах катакомб, найстаріші літургії — книги, які містять молитви, що відмовляються під час принесення жертви, і настанови, як приносити цю жертву; відтак — вівтарі, чаші і літургічні ризи, що походять із перших віків християнства (в т. ч. дерев'яний вівтар, на якому Петро і його послідовники аж до папи Сильвестра протягом майже трьох століть відправляли Службу Божу). Навіщо потрібні були б ці предмети, якщо б не було жертви св. Літургії?

Навіть єретики до X ст. не насмілювалися виступати проти жертви св. Літургії.

Про жертву св. Літургії говорилося — через прообрази або через пророцтва — ще в Старому Завіті.

Прообразами цієї правдивої жертви були усі ті жертви, які згадуються у Старому Завіті (Бут. 4; Євр. 11, 4; Бут. 22; 14).

У численних пророцтвах Старого Завіту говорилося про Службу Божу. Давид, напр., пророкує, що Спаситель буде навіки священиком "на зразок Мелхіседека" (Пс. 110, 4). Пророк Малахія пророкує євреям, які занедбали жертвенну службу, св. жертву Служби Божої: "Не до вподоби ви мені стали, — говорить Господь сил, — і не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім'я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва" (Мал. 1, 10, 11).

Жертву, встановлену Христом під час Тайної вечері, називаємо Службою Божою, св. Літургією або жертвою Служби Божої (св. Літургії), тому що нею служимо Богу найкраще і нею віддаємо Йому найбільшу пошану.

Слово "літургія" перекладається як всенародна справа. Службу Божу називаємо так тому, що вірні приносять у ній Богу жертву спільно зі священиком.

Служба Божа є осередком усього католицького Богослужіння.. Багато церковних Тайн і благословінь уділяється лише у поєднанні зі Службою Божою. Служба Божа — це озеро, до якого вливаються струмені ласк хресної жертви, а, відтак, з цього озера через св. Тайни, як через канали, вони спливають на людей. Служба Божа — це сонце ласки, промені якого щодня семикратно переломлюються у св. Тайнах, творячи райдугу миру, яка єднає багатства неба з убогістю землі.

Служба Божа перевищує своїм значенням св. Тайни, бо останні є лише вмістилищем милосердя для живих, а Служба Божа є невичерпним морем Божої щедрості для живих і померлих (Кохем). Служба Божа дає людям небо вже на землі, бо під час неї серед вірних перебуває сам Ісус Христос, і Його можна навіть діткнути руками (Урб. III).

Жертва Служби Божої є дійсно католицькою (тобто загальною) жертвою, бо її постійно приносять у цілому світі і робитимуть це до кінця світу.

Сповнюється пророцтво, що від сходу аж до заходу, поміж усіма народами і всюди приноситиметься чиста жертва (Мал. 1, 10), і це триватиме до останнього суду (І Кор. 11, 26). Жоден ворог Церкви, навіть антихрист, не може перешкодити приношенню жертви Служби Божої. Остання Служба Божа відбудеться останнього дня існування світу. Христос говорив: "... яз вами по всі дні аж до кінця віку" (Мат. 28, 20).

Служба Божа тому є жертвою, що під час неї відновлюється хресна смерть Ісуса Христа.

Смерть Христа символізують хліб і вино, Тіло і Кров Христа, адже, вмираючи на хресті, Ісус Христос втратив усю Кров, яка випливла з Його ран. Окремо взяті хліб і вино символізують забиття жертвенного ягняти, Христа.

Страсті і смерть Христа можемо вбачати і в самому приготуванні хліба і вина. Хліб печемо з зерен пшениці, які треба змолоти; вино видушуємо з виноградних грон. Тіло Христа було скатоване перед Його-стратою, а з нанесених Йому ран випливла Кров. Христос словами переміни (перевтілення) поставив Себе на найнижчий рівень, який можна порівняти із знищенням. Під час переміни Христос приймає вигляд страви. У хлібі неможливо впізнати Його Божественну велич чи навіть Його людську природу. "Христос, цар неба і землі, під час переміни ставить Себе на рівні злидаря. Не бачимо жодного променя Його величі, що наповнювала світ благоговінням. Народившись у Вифлеємі, Він ще був рівний людям, а тут являється як шматок хліба" (Кахем). Вмираючи на хресті, Христос був людиною (Його Божество було скрите); під час жертви Служби Божої скривається навіть Його людськість (св. Тома з Акв). Той, кого не можуть обняти небеса, лежить у вигляді малого кусника хліба, немов у в'язниці. Той, хто у величі і славі панує в небі, лежить, як зв'язане ягня. Вся небесна сила дивується такому приниженню та упокоренню Божества і людськості Ісуса Христа (Кохем). Проте саме через це приниження Христос єднає нас із розгніваним Отцем, бо нема кращого засобу перепросити ображеного, як упокоритися перед ним.

Слова священика під час перетворення символізують меч, який убиває жертвенне ягня, Христа. Хресну смерть Христа символізує і споживання (знищення) хліба і вина в св. Причасті. Св. Павло говорить, що "кожного разу, як їсте хліб цей і п'єте цю чашу, звіщаєте смерть господню..." (І Кор. 11, 26).

Христос присутній на Службі Божій у вигляді хліба і вина, і тому безкровна жертва Служби Божої нічим суттєвим не відрізняється від кривавої жертви на хресті. Для встановлення справжньої жертви, яке відбулося під час Тайної вечері, Христос вибрав час, коли євреї вбивали і споживали пасхальне ягня. При цьому Христос виголосив слова, подібні до слів Мойсея, сказаних під час заключения Старого Завіту ("Це кров союзу, що уклав Господь із вами, згідно з усіма цими словами" (Вихід 24, 8). Згадаймо, що Тайна вечеря і страсті і смерть Ісуса слідують одна за одною. Цим хоче Ісус показати, що і одне, і друге є однією й тією ж жертвою. Собор Тридентський оголосив: "Наш Спаситель установив під час Тайної вечері видиму жертву, щоб у ній представити нам раз принесену на хресті криваву жертву, і щоб ми берегли пам'ять про неї до кінця світу" (Соб. Трид. 22, 1).

Головною метою Служби Божої є переблагання Бога.

Це випливає зі слів Христа, сказаних під час Тайної вечері: "Се Кров Моя..., що проливається за багатьох на відпущення гріхів". Ця безкровна жертва, як і Хресна Жертва, є справжньою жертвою примирення (Соб. Трид. 22, 2). Завдяки їй Христос не рятує нас вдруге, — суть цієї жертви в тому, що вона дає нам змогу користати з плодів спасіння на Хресті.

Безкровна жертва сама по собі не може примирити з Богом кожну людину зокрема; однак вона спричиняється до того, що ми можемо пізнати свої гріхи, шкодувати, що здійснили їх, що ми прагнемо висповідатися і стати кращими.

Під час Служби Божої Христос є одночасно і жертвуючим, і жертвою.

Під час Служби Божої сам Христос є жертвуючим. Священик біля вівтаря є лише Його заступником або засобом, яким Христос прислуговується. Це бачимо в тих словах, які промовляє священик під час переміни: "Це є Тіло Моє", "Це є Кров Моя". "Не людина чинить, що жертвенні дари стають Тілом і Кров'ю Христа, але сам Ісус Христос" (св. Золот.). Христос, архієрей, є святим, невинним, непорочним, відлученим від грішників і найчистішим серед усіх небесних духів (Євр. 7, 26). Ця жертва є святою навіть тоді, коли священик, який її приносить, є грішним, бо не люди освячують цю жертву, а Христос (св. Золот.).

Христос є і жертвенним даром (жертвою). "Христос одночасно є священиком, що приносить жертву, і самою жертвою" (св. Авг.). Він приносить жертву, жертвуючи самого себе (св. Золот.). Христос, наше пасхальне Ягня, раз убитий на хресті, кожного дня вмирає на наших вівтарях (св. Авг.).

З цього слідує, що жертва Служби Божої є такою самою жертвою, як і Хресна Жертва.

Жертва Служби Божої не є лише образом хресної жертви (як хрест або образ, який висить на стіні), чи простим нагадуванням про хресну жертву (Соб. Трид. 22, 3), а є такою самою жертвою Богу, яку зложено на хресті, і тому має ту саму вартість і ті самі заслуги (Родр.). Під час Служби Божої таємничим способом відновлюються терпіння і смерть единородного Сина Божого (св. Григ. Верл.), "проливається Кров Христа" (св. Авг.). Під час Служби Божої Христос показує Отцеві Свої рани, щоб уберегти людей від вічної загибелі (св. Лав. Юст.).

Найважливіші обряди Служби Божої відображають хресну жертву: піднесення після перетворення символізує піднесення Христа під час Його розп'яття, саме розп'яття символізують молитва священика, яку він здійснює, піднісши руки до неба, хрест на вівтарі та на літургічних ризах і т. п. Служба Божа є своєрідним відновленням усього того, що здійснив Ісус Христос для спасіння людського роду. "Під час Служби Божої Христос жертвує не лише Свою людськість, як на Хресті, але все, що за час Свого перебування на землі здійснив і витерпів, стаючи покірно перед очі Пресв. Тройці" (Кох). Усе це Він робить насамперед для спасіння тих, хто присутній на Службі Божій.

Ці дві жертви відрізняються одна від одної лише тим, що Хресна Жертва була кривавою (болісною) — на хресті гинула людина, а жертва Служби Божої є безкровною (неболючою) — в ній Христос постає під виглядом хліба і вина.

Цінність жертви Служби Божої, на відміну від інших добрих справ людини, не залежить від стану ласки священика, тому що жертвуючим є сам Христос, а не священик. Тому той, за кого відправляє Службу Божу недостойний священик, не втрачає плодів жертви Служби Божої. Жертва Служби Божої діє сама по собі і не може бути осквернена негідністю або злістю жертвуючого (Соб. Трид. 22, 1).

Апостоли, згідно з наказом Ісуса Христа, відправляли св. Літургію так, як їх навчив Спаситель. Вони збирались разом із вірними в якомусь будинку, молилися, співали похвальні та вдячні пісні, перетворювали хліб і вино у Пресвяте Тіло і Кров Господню, які приймали самі і подавали вірним. Подякувавши Богу за прийняття Пресвятого Тіла і Крові Господньої, розходилися. Крім того, вони навчали зібраних слова Божого. Так само чинили і наступники Апостолів, додавши перед перетворенням св. Дарів до вищепере-ліченого читання св. Письма і проповідь слова Божого, бо Ісус Христос під час останньої вечері також повчав своїх Апостолів. Але молитви і пісні вони відтворювали з пам'яті, так, як навчилися від Апостолів і як їм передавав Св. Дух. Порядок відправи зазнав певних змін тоді, коли християни збудували церкви. До св. Літургії було додано інші обряди, щоб відтворити усе життя Ісуса Христа, а також благальні молитви, в яких виражалися найрізноманітніші прохання вірних. А також під час відправи вірні приносили подяку Господу Богу за Його добродійства та славили Творця. Таким чином і утвердився певний порядок відправи св. Літургії. Але спочатку він не був зафіксований на папері — св. Літургію відправляли по пам'яті, — тому і появилися певні відмінності в обрядах, але суть залишалася незмінною.

Розрізняємо східні і західні Літургії. Найважливішими східними Літургіями є Літургія св. Якова (Єрусалимська); Літургія св. Василія Великою, Літургія св. Івана Золотоустого, Літургія вірменська і Літургія Напередосвячених Дарів.

Літургія св. Якова (Єрусалимська), автором якої є св. апостол Яків, перший єпископ Єрусалиму, дуже довга — відправляється один раз в році в Єрусалимі в день св. Якова.

Літургія св. Василія В., архієпископа Кесарії кападокійської (†379), — це скорочена Літургія св. Якова. Вона відправляється 10 разів у рік — у неділі Великого посту, у Великий четвер і Велику суботу, у надвечір'я Різдва Христового, у день св. Василія В. (Новий Рік) і в надвечір'я Богоявления.

Літургія св. Івана Золотоустого, патріарха царгородського (†407), — це скорочена Літургія св. Василія В. Відправляється в усі інші дні.

Літургію вірменську написав св. Григорій Просвітитель, апостол Вірмен.

Літургію Напередосвячених Дарів приписують св. Григорію В. Двоєслову, Папі Римському (†604).

Західні Літургії: Літургія Церкви римської, автором якої є Папа Гелезій І (492-496), а доповнив її папа Григорій В., Літургія св. Амврозія, єпископа Міланського (відправляється в Мілані).

Св. Літургії св. Василія і Золотоустого діляться на три частини, а саме: Проскомидію, Літургію оглашен-них, Літургію вірних.

Проскомидія — це та частина Літургії, яку священик відправляє в захристії або за престолом. Проскомидія представляє нам Різдво Ісуса Христа.

Найважливіші події, пов'язані з Різдвом Христовим такі: Ісус народився у вертепі поза межами міста; Матір Божа повила Його пеленками і положила в ясла; над вертепом з'явилася зірка; до народженого Месії прибули пастушки і царі. В дар Ісуса царі принесли ливан, миро і золото; Пречиста Діва принесла Ісуса до церкви, а Симеон, взявши Його на руки, упізнав в Ньому обіцяного Месію і провістив Його смерть.

Саме ці найважливіші моменти Різдва Ісусового зображає проскомидія. Ніхто не знав, де народиться Месія, тому і проскомидія правиться не на очах людей, які зібралися на Службу Божу, а за престолом або в захристії. Перед проскомидією священик відмовляє належні молитви, і, відтак, миє руки на знак того, що з чистим серцем приступає до цієї Жертви. Після цього одягається в ризи, відмовляючи відповідні молитви, в яких виражає радість з того приводу, що Господь Бог допускає його до такої великої ласки — бере співучасником у Жертві. Передусім бере наплічник, пізніше стихар, епітрахиль, пояс, нарукавці, а наостанку фелон. Кожну з цих риз благословить знаком св. Хреста і цілує. Після того, як облачився, підходить до проскомидійного столика і розкладає посуд, а саме: чашу, дискос, звізду і спис, пізніше бере цілу проскуру, з якої вирізає квадратний шматочок, який називається частицею, або бере вже готову частицю. Ця частиця має ще назву "Агнець" (ягня), тому що у давніх євреїв прообразом Спасителя, заколеного в жертву перед Великоднем, було ягня, якого теж заколювали на великодні свята. Цей приготований священиком хліб після переміни буде правдивим Агнцем, що принесе себе в жертву.

Проскура, з якої священик вирізає частицю, представляє Преч. Діву Марію, яка стала Матір'ю Ісуса Христа. Народивши Дитя, Пр. Діва поклала Його в ясла, тому священик кладе Агнця на дискос. У хвилину народження Месії над Вифлеемом з'явилася зірка — тому священик кладе на дискос і звізду, промовляючи: "І прийшла звізда, і стала зверху, де було дитя". Царі зложили перед Дитям дари — священик кадить кадилом. Преч. Діва повила Ісуса в пеленки — священик накриває святий хліб на дискосі покривалом — воздухом. Симеон провіщає смерть Ісуса — і священик пробиває списом бік Агнця, промовляючи: "Один із воїнів списом ребра його пробив і відразу полилася кров і вода". Кажучи це, священик уливає до чаші вина і декілька крапель води.

Крім Агнця, священик вирізає або бере вже готові частиці, і кладе їх біля Агнця на дискосі. Ці частиці повинні зображати Преч. Діву Марію, Святих, Ангелів, душі в чистилищі і всіх живущих, Царем котрих є Ісус. Скінчивши проскомидію, священик виходить до престолу. Якщо Служба Божа співається, то священик залишає чашу і дискос із Агнцем на проскомидійному столику, якщо ж читається, то бере з собою до престолу.

Як бачимо, проскомидія докладно представляє Різдво Христове.

Друга частина Літургії — Літургія слова, яка представляє життя Ісуса Христа з дитинства до того часу, коли Він готується до смерті. Цей період життя Христового поділяється на чотири найважливіші моменти, а саме: життя Ісуса Христа в Назареті до 30-ти років; вихід Ісуса на берег ріки Йордан, в пустелю, щоб постом, молитвою і хрещенням приготуватися до повчання людей; Хрещення Ісуса в Йордані; проповідь Слова Божого протягом трьох років.

Виходячи з цього, Літургія слова ділиться на чотири частини. Перша частина — від початку Служби Божої до пісні "Єдинородний Сину"... — зображає життя Ісуса в Назареті. Друга починається, коли священик виходить із Євангелієм, а люди співають "Прийдіте, поклонімся..." Ця частина представляє вихід Ісуса на ріку Йордан. Третя частина починається співом "Святий Боже..." на честь Пресв. Тройці — це момент хрещення Ісуса, на Йордані і появи Пресв. Тройці. Четверта — читання Євангелія — символізує повчання Ісуса Христа.

Закінчивши проскомидію (під час співаної Служби Божої), священик виходить з-за престолу або із захристії і стає перед престолом, відчиняє царські ворота і низько, аж до землі, кланяється Ісусові Христові, утаєному в Найсв. Тайні Євхаристії. Відтак, бере в одну руку посудину з кадилом, а другою рукою бере ложечку і насипає до кадильниці кадило, благословить кадило в кадильниці і починає кадити. Передусім кадить із чотирьох боків престолу, далі виходить царськими воротами і стає перед іконостасом. Коли покадить іконостас, повертається до людей і також кадить їх.

Цим дійством священик віддає належну шану Ісусу Христу в Тайні Євхаристії, Святим, яких представляють образи, а також ушановує вірних. У такий спосіб священик віддає шану всій Христовій Церкві — невидимій у небі, видимій на землі — і самому Ісусу як Голові цієї Церкви. Це дійство (коли священик кадить і наповнює церкву своєрідним запахом) зображає момент народження Ісуса Христа, коли земля наповнилася Божою ласкою, завдяки якій тепер Святі перебувають на небі, а ми можемо осягнути його. Як кадило підноситься догори, так і наші молитви, молитви Святих на небі, а також молитви Ісуса Христа, з'єднавшись в одне ціле, повинні вознестися до неба, до Отця Небесного.

Закінчивши кадіння, священик стає перед престолом, низько вклоняється Ісусові, відтак, перехрестившись, складає руки і починає тихо молитвою "Царю небесний..." взивати допомоги Св. Духа. Відмовивши молитву, говорить: "Слава в вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління". Ці слова промовляються тому, що саме Ангели звістили народження Христа, Божественної природи якого ще ніхто не знав. Проскомидія відображає Різдво Ісуса, тому і священик сповіщає про нього словами, які свого часу промовили Ангели. Гарний звичай побутує в деяких церквах — у момент, коли священик кадить, хор співає "Слава во вишніх". Таким чином хор, як свого часу Ангели, сповіщає цю радісну новину усім людям. Священик двічі повторює "Слава во вишніх" і за кожним разом вклоняється. Відтак промовляє: "Господи, губи мої відкрий і уста мої сповістять хвалу Твою". Кажучи це, також уклоняється і цілує престол. Ці дії священика повинні нагадати подію, яка сталася у Старому Завіті. Одного разу пророку Ісайї явилися Ангели, котрі співали славу Божу. Спостерігаючи це, він відчув себе негідним і промовив: "О я, окаянний, як я нечистими устами посмів би славити такого Бога!" Тоді Ангел узяв вуглик із Божого престолу, торкнувся ним його уст і сказав, що він очистився від усіх своїх гріхів. І тоді сказав Господь: "Хто піде до ізраїльського народу, повинен уміти розповісти про славу Божу". І сказав Ісайя, що вже йде. Так само і тут. Священик, пригадавши слова Ангела, добре розуміє, що він недостойний славити Бога так, як Ангели, недостойний розповісти про ту славу вірним, — тому цілує престол, на якому лежить Євангеліє (котре є ніби тим вугликом, яке його навчає, як повинен славити Бога).

Поцілувавши престол, священик проголошує: "Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і на віки віків". Це перші слова, які священик промовляє вголос. Що означають ці слова і чому саме їх промовляє священик? Священик говорить про новонародженого Ісуса. А для чого Ісус Христос народився на цей світ? Для того, щоб створити царство на землі. Отже, священик, сповістивши людям словами "Слава во вишніх" про народження Ісуса Христа, закликає усіх людей до того, щоб царство, яке Ісус Христос прийшов створити, благословляли, прославляли, поширювали, щоб за нього дякували. Люди на це відповідають: "Амінь" (що означає: "Так, нехай буде прославлене царство Боже, Отця, і Сина, і Святого Духа, Пресв. Трійці. Хочемо це царство поширити і прославляти усюди").

Єктенія велика або мирна

Коли люди відповіли, що прагнуть, аби царство Боже було прославлене, поширене у цілому світі і було закладене у їхніх серцях, священик закликає: "В мирі Господу помолімся"; — окрім молитви, ми не маємо чим поширити це царство; тому молімося, але в мирі. Забудьмо про усякий гнів, забудьмо про усі клопоти і про увесь світ. Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!", що означає: "Господи, змилосердься над нами, дай нам змогу спокійно молитися не про щось інше, а про Царство Боже, щоб воно прийшло до нас". Відтак священик проголошує: "За мир з висот і спасения душ наших Господу помолімся". Цими словами священик закликає, щоб ми молилися про спокій із небесної висоти, про той спокій, який людина відчуває тоді, коли є вільною від гріха; коли між нею і Богом є згода; коли Бог, а не гріх царює у її серці, тобто тоді, коли Бог заклав в її серці своє царство. Священик закликає до молитви, щоб прийшло Царство Боже, і додає: "... і щоб ми були врятовані", бо саме для цього Господь Бог створив те царство. Люди знову відповідають: "Господи, помилуй!", тобто: "Господи, змилосердься, дай, щоб із Твого милосердя прийшов спокій у наші серця — царюй у наших серцях, щоб ми були врятовані".

Щоб те Царство Боже було в наших серцях і щоб далі поширилося, треба передусім миру в цілому світі, треба, щоб св. Церква також перебувала в мирі. Тому священик далі закликає вірних: "За мир всього світу, добрий стан святих Божих церков і з'єднання всіх Господу помолімся" ("Молімося до Господа Бога за мир у всьому світі, молімося, щоб святі церкви* (Зноска: * Маються на увазі церкви різних обрядів: Церква західна лат. обр., східна грец. обряду, вірменського, сирийського і т. д.) утверджувалися, щоб дотримувалися правдивої віри, щоб не було між нами єретиків, схизматиків, щоб усі єдналися під одним Пастирем — Папою Римським — як одне стадо. Вірні на це відповідають: "Господи, помилуй!", тобто, Господи, будь милосердним, зроби так, щоб у цілому світі був спокій, щоб не було розбрату у св. Церкві, щоб усі єдналися довкола св. Католицької Церкви. Після відповіді вірних священик перераховує, за кого ми повинні молитися: "За святий храм цей і тих, що з вірою, благоговінням і страхом Божим входять до нього, Господу помолімся". Цими словами священик закликає молитися за свою церкву і за тих, хто до неї приходить, щоб вони були вірними св. Католицькій Церкві. Під словами "святий храм цей" розуміємо саму будівлю — дерев'яну чи кам'яну церкву, до якої приходять вірні молитися. Словами "Господи, помилуй!" просимо, щоб вона стояла довго і не потрапила до рук єретиків, щоб усі вірні, які приходять сюди, завжди були з'єднані із св. Католицькою Церквою.

Вірні повинні приходити до Божого дому "з вірою, благоговінням і страхом Божим" — саме за таких молиться священик під час Літургії. Не можемо молитися за тих, хто іде до церкви без віри, хто не охрещений, за поган, схизматиків — вони не можуть бути в єдності з Церквою. Ці люди повинні спочатку навернутися, прийняти св. віру — за це треба молитися. Аналізовані слова священика містять прохання, щоб усі, хто приходить до церкви з вірою в серці, не відійшли від неї, щоб завжди єдналися із св. Католицькою Церквою.

Наступними словами священика є: "За святішого вселенського архієрея (ім'я), папу Римського, і за блаженнішого патріарха нашого (ім'я), і преосвященнішого архієпископа й митрополита нашого кир (ім'я), боголюбивого єпископа нашого кир (ім'я), чесне пресвітерство, у Христі дияконство, за ввесь причет і людей Господу помолімся". Цими словами священик закликає вірних молитися за духовних наставників — папу Римського, патріарха, архієпископа, митрополита, єпископа, за священиків та дияконів, за тих, хто вчиться на священиків.

Чому треба за них молитися? Тому, щоб вони були єдиним цілим зі св. католицькою Церквою, щоб не зреклися її і не дали злого прикладу людям. Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!" (тобто: "Господи, будь милосердним, зроби так, щоб наші церковні наставники не відреклися від св. Католицької Церкви").

Далі священик закликає молитися за "Богом бережений народ наш, за правління і все військо", щоб усі вони теж єдналися навколо св. Католицької Церкви. Цього ж просимо у молитві за "город цей (село це, святу обитель цю), і за всякий город, країну, і за тих, що вірою живуть у них". Згодом молимося "за добре поліття, за врожай плодів земних і часи мирні", тобто за тимчасові блага, які необхідні для підтримання життя людини, а, звідси, і для забезпечення миру між народами, бо навіть коли є згода у св. Церкві і порядок у державі, але навколо злидні і нужда — необхідного спокою не буде. Тому священик закликає молитися за те, щоб повітря було чистим і здоровим, щоб не було епідемій ані серед людей, ані серед тварин, щоб не було голоду, нестачі в одязі, щоб жили всі у спокої. Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!", тобто Просимо милосердя Твого, будь для нас щедрим, хай так станеться.

Відтак священик згадує усіх тих, за кого тривожимося, хто знаходиться в небезпеці: "За плаваючих, подорожуючих (на землі і в повітрі), нужденних, страждаючих, полонених, і за спасения їх Господу помолімся". А люди закликають: "Господи, помилуй!" (тобто, змилосердься, Господи, порятуй їх від небезпеки, щоб ми були спокійні за них, щоб вони разом з нами врятувалися).

Наступними словами священика є слова: "Щоб ізбавитися нам від усякої скорботи, гніву й нужди, Господу помолімся", іншими словами, щоб ми були вільні від смутку, а сумували б лише з приводу виникнення у св. Церкві чвар; щоб ми були вільні від гніву, який пов'язаний з неладом у місті, селі чи державі; щоб ми були вільні від нужди, яка може впасти на нас у випадку епідемій, неврожаю, голоду. "Господи помилуй!" — відповідають люди.

На цьому закінчуються наші прохання, але священик ще раз благає Бога: "Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, твоєю благодаттю!" Цими словами просимо Господа вберегти нас від спокуси і від усього злого — як душевного, так і тілесного, від смертної боязні в годину смерті, від диявольського впливу; просимо, щоб Бог помилував нас, змилосердився над нами в час страшного суду, щоб виявив своє безмежне милосердя. Просимо Господньої благодаті, ласки, бо усього цього ми не заслужили, але надіємося на Його милість.

Наприкінці священик закликає людей: "Пресвяту, пречисту, преблагосло-венну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом'янувши, самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо". Зміст цих слів такий: якщо хочемо, щоб Господь Бог вислухав наші прохання, то пригадаймо, як віддалися Господу Богу Пречиста Діва Марія і усі Святі, — і за їх прикладом віддаймося Господу і ми, і віддаймо один одного, і усіх людей, і все життя наше Христу Богу.

Люди на це відповідають: "Тобі, Господи". Далі священик проголошує слова, в яких міститься пояснення, чому ми віддаємося під опіку і владу Ісуса Христа: "Бо тобі належить усяка слава, честь і поклоніння". А люди закінчують словом "Амінь", що означає: "Так є".

Що означає слово "єктенія"?

Слово "єктенія" походить від грецького слова "ектени" — ревна, щира молитва. Існує чотири види єктенії: велика, мала, сугуба (усильного благання) і єктенія-прохання. Про велику єктенію говорилося вище, — вона називається так тому, що містить 12 прохань. Друга назва цієї єктенії — мирна, тому що починається словами: "В мирі Господу помолімся", в ній просимо Господа миру і спокою.

У малій єктенії висловлюється лише одне прохання, вона починається словами: "Ще і ще в мирі Господу помолімся". Єктенія сугуба (усильного благання) починається словами: "Промовмо всі з усієї душі і з усієї мислі нашої промовмо". У єктенії — проханні співаємо: "Подай, Господи!"

За великою єктенією слідують антифони — вибрані із псалмів вірші, які чергуються з короткими молитвами або так званими приспівами до Ісуса Христа, щоб Він через молитву Матері Божої, усіх Святих або силою своїх заслуг урятував нас. У назві відбито те, що антифони виконуються поперемінно на обох крилосах так, ніби один відповідає другому.

Є три антифони, вони складені на честь Пресв. Трійці наприкінці. Для величнішого прославлення Пресв. Трійці першого і другого антифону додається коротке славослов'я: "Слава Отцю і Сину..." Цим славослов'ям св. Отці підкреслювали свою віру в Пресв. Трійцю. За першим і другим антифоном виконується мала єктенія, в якій молимося за Божу благодать, так необхідну нам, і, згадавши Преч. Діву Марію і усіх Святих, віддаємося під опіку Ісуса Христа; а наприкінці знову прославляємо Пресв. Трійцю.

В антифонах прославляємо Воплоченого Сина Божого, котрий урятував нас від вічної диявольської неволі, і просимо щоб, нас урятував, як Спаситель цілого світу.

Під час виконання першого антифону священик неголосно читає молитву першого антифону:

"Господи, Боже наш, котрого царство невисказане і слава недосяжна, котрого милосердя безмежне і чоловіколюбство невисказане: Ти сам, Владико, зі свого милосердя поглянь на нас і на цю святу церкву і подай нам і тим, хто з нами молиться, багаті ласки і щедроти Твої".

Коли священик відчитав молитву, а люди відспівали перший антифон, читається мала єктенія.

Відтак люди співають другий антифон, а священик знову тихо читає молитву другого антифону:

"Господи, Боже наш, врятуй Твоїх людей, благослови спадщину Твою, збережи повноту Своєї Церкви, освяти тих, котрі люблять красу Твого дому — Ти всіх тих прослави Божественною силою Своєю і не залиши нас, бо на Тебе надіємося".

"Єдинородний Сину"

Після другого антифону співаємо: "Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь. Єдинородний Сину і Слово Боже, Ти, що безсмертний є, а задля нашого спасіння згодився прийняти тіло від Святої Богородиці і Вседіви Марії і без зміни став людиною; що дався розіп'яти, Ти, Христе Боже, що (Своєю) смертю (нашу) смерть поконав; Ти, що один зі св. Трійці, рівно (однаково) прославлений з Отцем і Святим Духом — спаси нас".

У цій пісні — коротка розповідь про життя Ісуса Христа. У ній говориться цро те, що Він є Єдинородним Сином Божим, безсмертним; згадуються найголовніші моменти Його життя, а саме: втілення, страждання, розп'яття, смерть» якою нас урятував від вічної смерті; а наприкінці виражається прохання вдати всіх нас.

Після пісні "Єдинородний Сину" слідує мала єктенія, так, як після першого антифону, лише з іншим вигуком. За нею слідує третій антифон.

Коли люди співають третій антифон, священик неголосно читає молитви: одну — перед антифоном, другу — після нього.

Молитва перед антифоном

"О Ти, що дарував нам ці спільні і корисні молитви; Ти, хто обіцяв вислухати молитву, коли двоє або троє зберуться в ім'я Твоє: Ти сам і нині, Господи, виконай прохання слуг Твоїх нам на користь і допоможи нам у цьому житті пізнати Твою правду, а в майбутньому даруй вічне життя".

Після антифону священик читає молитву малого входу.

"Владико, Господи Боже наш, Ти, що на службу слави Своєї призначив на небі хори і воїнства ангельські і архангельські, дай нам, просимо, щоб вхід наш відбувся разом із святими ангелами, що разом із нами Тобі служать і прославляють Твою доброту, бо Тобі належить уся слава, шана й уклін, Отцю, і Синові, і Святому Духові, нині, і завжди, і во віки віків, амінь".

Після антифонів слідує малий вхід, який представляє нам появу Месії.

Вище згадувалося про те, що сам початок Служби Божої, аж до малого входу представляє нам життя Ісуса в НазаретІ до 30-ти років. Тому на початку Служби Божої відсутні повчання Ісуса Христа. А коли в антифонах величаємо Бога старозавітними піснями-псалмами, то ці пісні нагадують нам гарячі безнастанні молитви св. патріархів і пророків, котрі протягом усього свого життя чекали на Месію та благали Бога, щоб якнайшвидше послав Спасителя, який повинен ощасливити все покоління Адама.

Малий вхід

Скінчивши молитву малого входу, священик бере Євангеліє в обидві руки і йде направо, поза престол, виходячи дияконськими (північними) дверима перед іконостасом. Перед священиком йде паламар із запаленою свічкою і кадильницею. Під час цього переходу священик дає людям для цілування св. Євангеліє. Пізніше священик стає в царських воротах, повернувшись до великого престолу, обертає Євангеліє верхом до себе, цілує його, благословляє вхід словами: "Благословенний вхід святих твоїх, завжди, і нині, і повсякчас, і навіки віків", підносить Євангеліє догори і проголошує: "Премудрість, прості"; потім підходить до престолу і кладе на нього Євангеліє.

У відповідь на це народ робить малий уклін і співає: "Прийдіте, поклонімся і припадім до Христа. Спаси нас. Сину Божий..."

Цей малий вхід символізує вихід Ісуса Христа на ріку Йордан. Священик, виходячи з закритим Євангелієм бічними дверима у церкву, відтворює вихід Ісуса Христа із укриття на ріку Йордан із готовими настановами для людей, яких ще поки що їм не проголошує. Те, що священик бере Євангеліє з престолу, означає, що Син Божий узяв своє вчення з неба. Цілуванням св. Євангелія люди доводять Ісусу Христу і Його вченню свою любов і шану. Коли ж священик підносить Євангеліє догори і говорить: "Премудрість, прості", то словом "премудрість" ніби звертається до людей: "Дивіться, люди, це книга, в якій знаходиться премудрість Божа, яка навчає нас, у що ми повинні вірити, на що в майбутньому житті можемо надіятися, як ми повинні любити Бога і свого ближнього".

Словом "прості" священик закликає нас випростуватися тілесно і душевно, зосередитися на тому, що буде далі сказане, бути готовими сприйняти Боже слово усією душею і усім серцем, а для цього треба відкинути від себе недобрі думки, підкоритися Божій волі.

У відповідь на це люди обіцяють саме так чинити, промовляючи: "Прийдіте, поклонімся і припадім до Христа". Цими словами люди висловлюють думку про те, що ніякому іншому Богу не будуть поклонятися, лише Христу; що завжди будуть керуватися лише вченням Ісуса Христа.

А паламар (або хтось із церковних провизорів), що йде зі свічкою і кадилом перед священиком, зображає св. Йоана Предтечу, котрий — говорить св. Письмо — готував дорогу для Ісуса Христа, займався просвітою єврейського народу, таким чином готуючи їх до приходу Ісуса Христа. Крім того, той вогонь свічки і кадило означають, що Ісус Христос є правдивим світлом і що Він один приніс нам ласку Божу з неба.

Тропарі і кондаки

Після малого входу люди співають тропарі і кондаки, тобто короткі новозавітні пісні. У неділю співаються тропарі про воскресіння Христове; в урочисті свята співаються тропарі відповідно до Господнього празника, або празника Богородиці, або якогось Святого, свято котрого св. Церква в цей день святкує.

Слово "тропар" походить від грецького слова, що означає "знак перемоги", оскільки в церковних тропарях говориться про різні подвиги і перемоги Святих. Однак, дехто вважає, що слово "тропар" означає "вертатися", тому що під час співу тропарів використовуються різні гласи.

Слово "кондак" також походить від грецького "малий, короткий", тому що в ньому зібрані короткі похвали свята або Святого. Є окремі кондаки в честь Господніх свят, окремі — в честь свят Богородиці і окремі — в честь свят Святих. Складати кондаки першим почав диякон Емеський Роман, котрий жив за часів Анастазія Дикора близько 500 років після Христа.

Трисвяте

Коли люди співають тропарі і кондаки, священик неголосно читає молитву Трисвятого.

"Боже святий, що на Святих почиваєш, котрого трисвятим голосом вихваляють Серафими і прославляють Херувими, котрому поклоняються всі небесні Сили; Ти, котрий із небуття у буття привів усі речі, що створив людину за Своїм образом і подобою і всілякими талантами нагородив її; Ти, що даєш премудрість і розум усім, хто просить у Тебе і не погорджуєш грішником, але визначив для досягнення спасіння покаяння; Ти, що удостоїв нас, смиренних і негідних Твоїх слуг, стати перед славою Святого Твого жертовника і принести Тобі належний поклін і шану — Ти сам, о. Владико, прийми із наших грішних уст трисвяту пісню і прийди до нас з добротою Своєю: пробач нам провини наші, самовільні і мимовільні, освяти наші душі і тіла і дай нам свято служити Тобі до кінця життя нашого, за молитвами святої Богородиці і всіх Святих, що від віку сподобалися Тобі".

У цій молитві священик просить у Трійці єдиного Бога, котрому Ангели безнастанно співають: "Свят, свят, свят" і котрий об'явився при хрещенні Ісуса Христа, щоб Він прийняв і від нас, грішних, подібну пісню слави. Чому ми повинні прославляти Пресвяту Трійцю? На це відповідає сам священик словами: "Бо святий єси, Боже наш, і тобі славу співаєм, Отцю, і Сину, і святому Духу..." При цьому священик, обертаючись до людей, благословить їх знаком св. Хреста. Це робиться для того, щоб ми цю найважливішу річ у нашому житті — прославляння Пресв. Трійці — могли добре виконати силою благословення Божого. Після цього вірні прославляють Пресв. Трійцю піснею: "Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас" (тричі), додаючи "Слава Отцю і Сину... святий безсмертний, помилуй нас", відтак, іще раз: "Святий Боже..." У свята Різдва Христового, Богоявления, в Суботу Лазареву, на Великдень і Зелені свята замість "Святий Боже"... співають: "Ті, що в Христа охрестилися і в Христа облеклися, хваліть Бога (Алилуя)", бо саме в ці дні, або надвечір перед цим днем хрестили оглашенних. Цими словами св. Церква нагадує всім новоохрещеним, щоб прославляли Бога, бо слово "Алилуя" означає "хваліть Бога". Св. Церква неначе промовляє: "Ви, котрі тепер охрестилися, оповилися ласкою Божою, облишили грішне життя і злого диявола і убралися в Христа, радійте і веселіться, і прославляйте Бога з вдячністю за таку велику ласку Божу". У свято Воздвижения Чесного Хреста і в неділю Хрестопоклонну замість "Святий Боже" співають "Хресту Твоєму".

Вхід на верхнє сідалище і благословення

Коли хор закінчить співати Трисвяте ("Святий Боже"), священик стає за престол на верхнє сідалище (якщо є в церкві) і звідти проголошує: "Будьмо уважні!" Сказавши так, благословить рукою, промовляючи: "Мир усім!" ("Спокій вам, спокій нехай із цим благословенням прилине у ваші серця"). Після цих слів додає: "Премудрість, будьмо уважні", тобто: "Уважаймо на слова Божої премудрості, які будуть проголошені".

Прокімен, вірші і Апостол

Після слів, проголошених священиком, хор співає короткі вірші, які в перекладі з грецької називаються прокіменами. Прокімен — це вірш, в якому кількома словами розповідається про те, яка мудрість буде проголошена з Апостола чи Євангелія. Є прокімени на неділі, на свята, на будні і т. п. Напр., на день св. Миколая є такий прокімен: "Праведна людина радіє, веселиться, бо живе з Господом і уповає на Нього". У цих словах сказано, що з того Апостола і Євангелія ми повинні би навчитися мудрості жити праведно (тобто, як це мудро, коли людина живе з Богом, із Ним веселиться і на Нього уповає).

До того прокімена додає хор, або той, хто повинен читати Апостол, ще один або два вірші, повторюючи прокімен раз або двічі. Напр., додається такий вірш: "Вислухай, Боже, молитву мою, коли буду молитися до Тебе". А хор ще раз повторює той самий прокімен. Коли хор закінчить прокімен, священик проголошує: "Премудрість!" На це читець Апостола проголошує, напр.: "Діянь святих апостолів читання", а священик ще раз говорить: "Будьмо уважні!" Пізніше читається Апостол. Сказано: "Будьмо уважні", значить треба бути уважними, не розмовляти, не ходити.

Алилуя і Євангеліє

Після читання Апостола хор співає Алилуя ("хваліть Бога"). Під час "Алилуя", як і під час прокімену, також читаються вірші. Напр., на св. Миколая є такі вірші: "Закликали праведні і Господь вислухав їх і від усіх скорбот врятував їх". Відтак знову "Алилуя", а пізніше знову вірш: "Щаслива людина, що боїться Господа, бо в заповідях Його розлюбиться дуже". І знову "Алилуя".

Коли хор співає "Алилуя", священик повертається з верхнього сідал ища до престолу, стає перед ним, бере кадильницю, насипає до неї кадила і кадить так само, як і на початку Служби Божої; потім складає руки і з похиленою головою відмовляє молитву перед Євангелієм:

"Чоловіколюбче, Владико, запали в серцях наших пречисте світло Твоєї Божої премудрості, щоб ми могли зрозуміти Твої євангельські проповіді; всели в нас і боязнь перед Твоїми святими заповідями, щоб ми, поборовши в собі всі тілесні похоті, могли пожити для Тебе духовним життям, щоб ми чинили лише так, як Тобі потрібно. Бо Ти є світочем душ і тіл наших, Христе Боже, і Тебе прославляємо з предвічним Твоїм Отцем, святим, благим і животворним Твоїм Духом, нині І завжди і вовіки віків, амінь". У цій молитві священик просить Господа Бога, щоб Він просвітив наші думки, аби ми зрозуміли те святе Євангеліє і навчилися так жити, як воно вчить. Закінчивши цю молитву, проголошує: "Премудрість! Прості, вислухаймо святого Євангелія, від Луки (або від Матея, або від Марка, або від Йоанна) святого Євангелія читання". Народ на це відповідає: "Слава Тобі, Господи, слава Тобі" Ще раз словами "Будьмо уважні!" священик нагадує, щоб вірні зосередилися, а відтак читає св. Євангеліє. Після того, як перечитали св. Євангеліє, люди знову говорять: "Слава Тобі, Господи, слава Тобі!" Священик цілує св. Євангеліє, закриває його і кладе на місце.

Єктенія сугуба (усильного благання)

У неділю або свято після читання Євангелія проголошується певна наука; коли ж священик проголошує науку після Служби Божої, то відразу після Євангелія починає: "Промовмо всі з усієї душі і з усієї мислі..." Тут священик ще не сказав, що саме повинні говорити вірні, але люди, немовби відгадуючи, немовби перериваючи священика, говорять: "Господи, помилуй!" (Боже, змилосердься).

Коли люди це сказали, священик говорить: "... Господи Вседержителю, Боже отців наших, молюсь до Тебе, вислухай і помилуй". А люди, немовби спираючись на це останнє слово, проголошують "'Господи, помилуй!" (так, Господи, змилосердься над нами, як змилосердився Ти над нашими Отцями!).

У відповідь священик ще раз повторює те саме прохання: "Помилуй нас, Боже, по великій милості Твоїй, молимось Тобі, вислухай і помилуй". А люди, чуючи, як священик повторює те саме прохання, тричі повторюють: "Господи, помилуй!" (Господи, з Твоєї великої милості, тому що Ти наймилосердніший, змилосердься над нами; просимо Тебе, вислухай нас і змилосердься на нами!).

Далі священик уточнює, за кого і про що просимо, говорячи: "Просимо Тебе, Господи, за святішого, вселенського Архієрея, папу Римського (називає ім'я папи)". Отже, священик від імені усіх людей молиться за найпершого священика — єпископа, за того, хто є над цілим світом — за папу Римського.

За нього молиться насамперед тому, що папа Римський є найпершим єпископом усього світу; він є намісником Христа на землі; він керує усією Христовою Церквою; він є отцем усього світу; він є пастирем усіх християн; понад Ним, понад папою Римським, немає в усьому світі нікого першого між людьми, нікого старшого. Ким є пастир для стада овець, тим є папа для нас усіх, овечок Христових. Ким є батько для дітей, тим є папа для всіх нас, вірних; ми, як добрі діти, повинні молитися за свого отця; як вірні його сини і доньки, ми повинні просити Небесного Отця за свого найпершого пастиря. Тому, як тільки священик помолився, аби Бог помилував нас, відразу просить Господа Бога за папу Римського.

Далі священик проголошує: "і за блаженнішого патріарха нашого (ім'я), і преосвященнішого архієпископа й митрополита нашого кир (ім'я)..., і всю во Христі братію нашу", а люди знову відповідають тричі: "Господи, помилуй!" (змилосердься, Господи, над нами, вислухай наші молитви за своїх єпископів та за своїх отців духовних).

Отже, після молитви за папу, молимося за свого митрополита, за єпископа, за усіх священиків, дияконів і монахів.

Якщо відправляється Служба Божа, напр., за хворих, або за погоду, чи за благословення в якійсь розпочатій справі, або щоб Бог відвернув якусь біду, то разом із проханням за єпископів додаються ще прохання за те, про що в тій Службі Божій особливо просимо. Коли ж відправляється звичайна Служба Божа, то після згаданих молитов додається: "Ще молимось за предстоячих людей, що очікують від тебе великої і багатої милості, за тих, що творять нам милостиню, і за всіх православних християн", тобто за тих, хто праведно вірить у Тебе і прославляє Тебе так, як ми. Люди на це знову благають: "Господи, помилуй!".

Що означають слова "православний християнин"?

Православний християнин — це такий християнин, який прославляє Господа Бога, керуючись правдивою вірою Христовою, тобто, правильно славить Бога.

Чи можемо ми, католики, називати себе православними?

У церковній лексиці ця назва належить нам по праву, бо ми прославляємо Господа Бога, як учить цього єдина правдива віра Католицької Церкви.

А чи можуть називати себе православними схизматики, котрі не визнають св. Католицької Церкви і не дотримуються правдивої віри Христової?

Ні, вони не є православними, бо не прославляють Господа Бога згідно з правдивою вірою, яку подає св. Католицька Церква. Вони повинні б називатися кривославними, бо справді криво, а не право, не так, як хоче Бог, прославляють його.

Чому ж тоді вони частіше, ніж ми, називають себе православними?

Тому, що їм соромно визнавати, що їхня віра є фальшивою, неправою.

Єктенія закінчується словами: "Бо милостивий і чоловіколюбець Бог єси, і тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків".

Цими словами священик ніби ще раз повторює усі попередні прохання, пояснюючи, чому просимо це все в Бога, чому надіємося, що Він змилосердиться над нами. Отже, тому, що Бог милосердний і любить людей; Він змилосердиться над нами, бо ми все це просимо для того, щоб Йому шану віддавати і прославляти Його, в Трійці Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, тепер і на віки вічні. А люди закінчують усе це словом "Амінь" (так, Боже, так, як ми просимо, нехай усе станеться).

Сугубо єктенію закінчує священик закликом, яким підтримує у присутніх людей надію і віру в те, що Господь Бог виконає усе, про що Його просимо, бо Він є милостивим і любить людей, і за це шлемо Йому славу — Отцю, і Сину, і Св. Духові.

Отже, цим закінчується єктенія, котра співається відразу після Євангелія. По-церковному ця єктенія називається "сугубою", тобто подвійним проханням, в якому просимо з великою покірністю в серці. Саме тому в деяких церквах є такий звичай, що люди відразу після проповіді стають на коліна і під час цієї єктенії дуже побожно моляться.

Єктенія слова

Після єктенії сугубої відразу виконується єктенія слова (оглашенных). Хто ж це такі — оглашенні? Це люди — іновірці, котрі ще не були хрещені. Вони стояли не в церкві, а лише у притворі; їм не дозволялося бути присутніми на цілій Службі Божій, а лише від початку і до слів: "Всі оглашенні, вийдіть..." Отже, в цій єктенії молимося за оглашенних. Священик говорить: "Помолімся, оглашенні, Господеві". А усі люди відповідають на це: "Господи, помилуй!" (Господи, змилосердься над ними). Далі священик звертається до вірних словами: "Вірні, за оглашенних помолімся, щоб Господь помилував їх". А люди на це знову відповідають: "Господи, помилуй!" (змилосердься над ними).

Закликавши і оглашенних, і вірних до молитви за оглашенних, священик продовжує: "щоб Господь... огласив їх словами істини, відкрив їм євангеліє правди, приєднав їх до святої своєї соборної й апостольської церкви". Тобто вірні разом зі священиком моляться за те, щоб оглашенні могли почути слово Божої правди, слово про св. віру, щоб могли зрозуміти глибину Євангелія, прийняли його і за ним ішли, щоб Господь з'єднав їх із святою Католицькою Церквою, щоб і вони стали дітьми єдиної соборної апостольської всесвітньої католицької Церкви.

Перелічивши ці прохання, священик закінчує єктенію словами: "Спаси, помилуй, заступи й охорони їх, Боже, Твоєю благодаттю" (врятуй їх, змилосердься над ними, захисти і збережи їх, Боже, Твоєю ласкою. Отже, просимо і молимо Тебе, Боже, за оглашенних. Дай їм свою ласку і приведи їх до спасіння. Змилосердься над ними, щоб вони пізнали правду, щоб її прийняли і за нею пішли. Якщо вони в чомусь завинять, даруй їм це; якщо б якась спокуса заволоділа ними і відвернула б їх від пізнання Твоєї святої правди, то захисти їх перед нею). А люди на це відповідають: "Господи, помилуй!" (дай їм у своєму милосерді це все).

Наприкінці священик знову звертається до оглашенних: "Оглашенні, голови ваші Господеві приклоніть" (схиліть голови свої перед Богом, приникніть перед Ним). І вони закликають: "Тобі, Господи", неначе кажучи цим: "Так, ми вже приклонили свої голови перед Господем".

Далі священик неголосно читає молитву за оглашенних: "Господи, Боже наш, що на небесах живеш і на покірних споглядаєш! Ти, що на порятунок людського роду послав єдинородного Твого Сина і Бога Господа нашого Ісуса Христа, поглянь на слуг Твоїх оглашенних, що схилили перед Тобою свої голови, і приголуб їх у щасливу хвилину купелі відродження, відпущення гріхів і одягу чистоти; залучи їх до святої Твоєї католицької і апостольської Церкви і зарахуй їх до Твого обраного стада".

Священик просить Всевишнього Бога, щоб Він ласкаво зглянувся на них, тих оглашенних, котрі так ревно готуються до прийняття св. віри, що зараз покірно схилили голови перед Ним. Просить, щоб Бог подарував їм ласку святого хрещення і щоб з'єднав їх зі святою своєю Католицькою Церквою; щоб приєднав їх до свого обраного стада.

Досі священик молився неголосно, а, скінчивши молитву за оглашенних, промовляє голосно: "Щоб і вони з нами славили пречесне й величне ім'я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас і на вікі віків". Отже, священик закінчує свою молитву словами, в яких пояснює, чому він і вірні просили Бога за всі ті милості для оглашенних. Зміст їх такий: "Змилосердься, Боже, над тими схиленими в покорі перед Тобою і дай їм усе те, про що ми Тебе просили для них. Дай їм все те задля того, щоб і вони могли з нами прославляти Тебе, одного Бога в Трійці єдиного". Люди на це відповідають: "Амінь" (нехай так станеться).

У кінці єктенії священик звертається до оглашенних: "Всі оглашенні, вийдіть, оглашенні, вийдіть; усі оглашенні, вийдіть; щоб ніхто з оглашенних не залишився, тільки..."

"Вірні, ще і ще в мирі Господу помолімся".

Ця частина Літургії називається Літургією оглашенних. Але після останніх слів священика всі оглашенні повинні були вийти з церкви, а в церкві залишалися лише охрещені.

Може виникнути питання: за кого ми тепер молимося під час цієї частини Літургії, а особливо під час єктенії оглашенних, якщо у нас немає оглашенних?

Оглашенні є в деяких нехристиянських краях — за них молимося. Є і у нас люди, які хочуть навернутися до католицької віри; ця молитва додає їм сили, а, доки вони навчаються нашої віри, вони є оглашенними. Врешті, ми молимося і за наших новомодних іновірців: за радикалів, соціалістів і взагалі за всіх християнських недовірків. Молимося, щоб Господь милосердний просвітив їх розум, щоб вони пізнали Божу правду та знову стали віруючими католиками.

 

Господь Бог Ісус Христос навчав людей протягом трьох років, а наприкінці третього року став готуватися до смерті. Він добре знав про те, що буде розіп'ятий і що повинен померти, тому під час своєї подорожі повернув до Єрусалиму. За тиждень перед єврейськими Великодніми святами, в суботу, у Витанії воскресив Лазаря, котрий уже три дні лежав у труні. А наступного дня помандрував до Єрусалиму.

До святого міста в'їхав верхи на ослі, супроводжуваний радісними вигуками місцевих жителів, котрі вийшли Йому назустріч. Вони ламали галузки з дерев, встеляючи ними дорогу, якою їхав Христос, а діти співали: "Благословен, що йде в ім'я Господнє, осанна в вишніх". У Єрусалимі Ісус Христос ще три дні навчав у святині, а в четвер їв із учнями останню вечерю, під час якої встановив Пресв. Тайну Євхаристії. Того самого дня впіймали Його євреї і катували усю ніч, а в п'ятницю, близько дванадцятої години, опівдні, розіп'яли на хресті, де Він помер. Увечері цього самого дня, тобто у п'ятницю, Ісуса Христа поховали, а в неділю вранці Він воскрес із мертвих. Після свого воскресіння Спаситель об'являвся своїм учням протягом 40 днів, сорокового ж дня поблагословив їх усіх, вознісся на їх очах на небо, звідки десятого дня зіслав на Апостолів Св. Духа.

Саме ця коротенька історія останніх днів Ісусового життя на землі представлена в Літургії вірних.

Перша і друга молитви вірних

У давні часи християнства ця частина Літургії відправлялася окремо від Літургії оглашенних. Отже, після того, як оглашенні вийшли з церкви, священик звертається до вірних: "Вірні, ще і ще в мирі Господу помолімся" (тобто закликає вірних ще раз помолитися Господу). Вірні на це відповідають: "Господи, помилуй!" (змилосердься над нами).

Далі священик неголосно відмовляє першу молитву вірних.

"Дякую Тобі, Господи Боже наш, що Ти удостоїв нас і нині стати перед святим Твоїм вівтарем і припасти до Твоїх щедрот молитвою за наші гріхи і людське незнання. Прийми ж, о Боже, цю нашу молитву і зроби нас достойними принести ці молитви, і моління, і святу безкровну жертву за всіх людей Твоїх; і підтримай нас — яких Ти призначив до цієї Твоєї служби — силою Твого Святого Духа, щоб ми безгрішно і з чистою совістю своєю могли закликати Тебе в будь-який час і в будь-якому місці, а Ти, Боже, вислухавши, будь милостивим до нас у Твоїй доброті".

Незабаром має відбутися жертвоприношення — священик принесе в жертву Господу Богу самого Ісуса Христа. Це щось надзвичайне, тому священик у цій молитві дякує Господу Богу, котрий наділив нас цією ласкою — можливістю принести цю жертву за свої гріхи. Далі священик просить Господа Бога дозволу принести цю жертву за наші гріхи з чистим серцем. "Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю" (допоможи нам, Боже, з чистим серцем принести цю жертву і захисти нас своєю благодаттю).

Пізніше священик додає, чому ми саме цього просимо: "Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Св.Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків". Люди відповідають: "Амінь".

Далі священик знову закликає: "Ще і ще в мирі Господу помолімся", вірні співають "Господи, помилуй!", священик тихо молиться. Після того священик відмовляє другу молитву вірних: "Знову і багато раз припадаємо до Тебе і Тобі молимося, благий і Чоловіколюбче, щоб Ти, зглянувшись на моління наші, очистив наші душі і тілеса від усякої скверни плоті і духа, і дав нам неповинно й неосудно стояти перед святим твоїм жертовником.

Даруй же, Боже, і тим, що моляться з нами, успіх у житті, І вірі, і в духовному розумінні. Дай їм, що завжди зі страхом і любов'ю служать тобі, неповинно й неосудно причаститися святих Твоїх Тайн і небесного Твого царства сподобитися".

Закінчивши молитву, священик голосно мовить: "Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю", на що люди відповідають: "Господи, помилуй!" А священик додає: "Щоб, під владою Твоєю завжди бережені, Тобі славу возсилали, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків". У цих словах міститься прохання: "Боже, допоможи нам своєю ласкою, щоб з чистим серцем принести Тобі цю жертву, та щоб ми гідно причащалися Твоїх святих Тайн; щоб ми, захищені Твоєю силою, Тебе славили по віки вічні"

Чому священик так гаряче у двох молитвах просить Божої ласки, щоб ми приносили жертву і причащалися з чистим серцем? Тому, що жертва того, хто має на душі тяжкий гріх, неприємна Богові, а той, хто відважиться причаститися з гріхом на душі, накличе на себе Божий гнів.

Великий вхід і пісня "Іже херувими"

Після цих двох молитов вірних слідує молитва входу і пісня "Іже херувими". Священик молиться з розпростертими руками, а люди в той час співають пісню "Іже херувими".

За що ж молиться священик і про що співають люди в цій пісні?

Змістовними І мудрими є ця молитва і пісня, та й узагалі все, що діється під час великого входу. Все це ніби промовляє до серця, і людина, котра розуміється на тому, хіба лише плачем зможе виявити свою радість.

За що ми молимося у двох молитвах вірних? Молимося за чисте серце, бо незабаром повинні принести Богу Отцю на престолі велику жертву — самого Ісуса Христа, Сина Божого. І не стільки ми, скільки сам Ісус Христос принесе Себе руками священика, а ми усім серцем, прагненнями та волею з'єднаємося з цією жертвою. Отже, серцем ми прагнемо з'єднатися з пресвятою жертвою, що незабаром буде принесена перед нашими очима на престолі. А чи маємо право єднатися з пресвятою жертвою брудним серцем, оскверненим гріхами? Ні, і ще раз ні! Пресвята жертва не може мати нічого спільного з грішним серцем. Саме тому в цих двох молитвах просимо про чисте серце.

Закінчивши молитву, священик простягає руки догори (перед тим молився із складеними руками) і посилає до Господа Бога щиру молитву — молитву великого вхуду (Херувимської пісні): "Ніхто не достойний із зв'язаних тілесними похотями і пристрастями приходити, або наближатися, або служити Тобі, Царю слави, бо служити Тобі — велике і страшне й самим небесним силам.

Та, однак, ради несказанного й безмірного Твого чоловіколюбства, безперемінно й незмінно став Ти чоловіком, і архієрей нам був єси, і богослужебної цієї і безкровної жертви священнодійство передав Ти нам, як Владика всіх. Ти бо єдиний, Господе Боже наш, володієш небесними і земними, Тебе на престолі херувимському носять, Ти серафимів Господь і цар Ізраїлів, Ти єдиний святий і у святих спочиваєш. Тебе, отже, молю, єдиного благого і благоуважного.

Споглянь на мене, грішного й непотрібного раба Твого, і очисти мою душу й серце від совісті лукавої. І зроби мене здатним, силою Святого Твого Духа, одягненого благодаттю священства, стати перед цією Твоєю святою трапезою і священнодіяти святе і пречисте Твоє Тіло і чесну Кров.

Бо до Тебе приходжу, приклонивши свою шию, і молюся Тобі, щоб Ти не відвернув лиця Твого від мене, ні не відкинув мене з отроків Твоїх, а сподоби мене, щоб я, грішний і недостойний раб Твій, приніс Тобі ці дари; Ти бо єси Той, що приносить, і Кого приносять, і Хто приймає, і Кого роздають, Христе Боже наш, і Тобі славу возсилаємо з безначальним Твоїм Отцем, і пресвятим, і благим, і животворящим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, І на віки віків".

На це люди кажуть: "Амінь" і закінчують Херувимську пісню: "... щоб і Царя всіх ми прийняли..." Ця молитва священика стосується вже не всіх людей (як попередні), а самого священика, тому що саме він зараз повинен здійснити те, що свого часу здійснив Ісус Христос — принести жертву. Якщо для людей він просив чистого серця, то для себе просить, щоб Його серце порвало будь-які зв'язки з цим світом і щоб єдналося лише з Богом; він просить сили духа, тому що служити Господу Богу страшно навіть самим Ангелам, котрі є чистими духами, а не те, що йому, людині. Під час молитви священика люди співають "Іже херувими".

Ця чудова пісня сповнена таємничого змісту. Її необхідно дуже і дуже побожно співати.

Що ж означає ця пісня, про що в ній співається? "Ми, херувимів тайно являючи і животворящій Трійці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відложім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його в славі невидимо супроводять ангельські чини".

Тлумачення цієї пісні таке. Ми, люди, в даний момент представляємо ангелів — херувимів, так, як вони, співаючи трисвяту пісню. Тому ми повинні відкинути усі думки про тимчасове, усі турботу і тривоги, щоб прийняти Царя усім серцем і прославити Його.

Навіщо Церква велить співати нам цю пісню? До сих пір священик молився за нас, щоб очистити від усього недоброго, а тепер цією херувимською піснею. Церква хоче піднести нас до ангелів-херувимів. Щоб ми, чисті, як ангели-херувими, могли возвеличувати Царя усього світу, який таємно сходить до нас із неба. Словами цієї пісні повеліває нам Церква забути про усе земне, і, навіть, якщо можливо, — про себе. Цією піснею Церква допомагає нам уявити себе не на землі, а на небі, бо й справді, під час Служби Божої церква стає небом і ми наближаємося до престолу ласки і слави. Саме тому священик відмовляє цю пісню аж тричі і тричі вклоняється на знак покірності.

Отже, в цій пісні ми самі себе готуємо до прийняття Ісуса Христа.

Відмовивши молитву входу, під спів Херувимської пісні, священик виходить із-за престолу, бере кадильницю і кадить увесь престол, навколо нього, іконостас і людей. Потім знову вертається до престолу, простягає руки, тримаючи в лівій руці кадильницю, і відмовляє тричі "Іже Херувими", за кожним разом уклоняючись.

Закінчивши говорити, священик знову залишає престол і йде до захристії, де кадить ті дари, що приготував під час Проскомидії. Далі бере в руки чашу з вином і дискос із хлібом, входить через дияконські двері у церкву і через царські двері — до престолу. Тут кладе по праву руку чашу, по ліву — дискос із хлібом, звіздою, усе накриває воздухом і кадить.

Під час входу проголошує: "Святішого вселенського архієрея (ім'я), папу Римського, і блаженнішого патріарха нашого (ім'я), і преосвященнішого архієпископа й митрополита нашого Кир (ім'я), боголюбивого єпископа нашого Кир (ім'я)... і увесь священичий, дияконський і монаший чин, Богом бережений народ наш, правління і все військо, благородних і приснопам'ятних ктито-рів і доброчинців святого храму цього, і всіх вас, православних християн, нехай пом'яне Господь Бог у Царстві своїм завжди, нині і повсякчас, і на віки віків". На це люди відповідають: "Амінь" і співають кінець Херувимська пісні "Щоб і Царя всіх ми прийняли..."

Вхід символізує приїзд Ісуса Христа до Єрусалиму, де Його чекала смерть на хресті. Ісус знав про це, знав, що буде страждати, — Він провістив, що стане жертвою за всіх людей. Так і у відправі після входу слідує жертвоприношення за всіх. Священик, заступаючи Христа, називає спочатку тих, хто найближчий нам, найдорожчий нашому християнському серцю, а вкінці — всіх християн.

Єктенія прохальна

Ця єктенія починається словами: "Сповнім молитву нашу Господеві" (доповнім молитву нашу Господеві). Священик закликає доповнити нашу молитву, яку ми перервали через вхід. А люди на це: "Господи, помилуй!"

І далі священик перераховує те, за що ми будемо молитися:

"За предложені, чесні дари Господу помолімся" (за той хліб і вино, котрі зараз лежать на престолі); за святий храм цей, і тих, що з вірою, благоговінням і страхом Божим входять до нього, Господу помолімся (за церкву та й за тих, що увійшли до неї з вірою (тобто котрі вірять так, як св. Католицька Церква подає); з благоговінням (тобто котрі є побожними, прийшли до Церкви, щоб помолитися) і зі страхом Божим (котрі мають у серці боязнь Божу); — щоб ізбавитися нам від усякої скорби, гніву і нужди... (щоб ми позбулися усякого смутку, гніву і нужди...)". На це люди відповідають: "Господи, помилуй!" (Господи, змилосердься над нами, дай нам те, про що ми Тебе просимо).

Отож, у цих трьох проханнях священик закликає нас молитися за ті священні дари, котрі лежать на престолі, щоб із ними не сталося чогось, доки не настане перетворення. Далі молимося за храм-церкву, щоб з нею також нічого не трапилося, щоб ми мали де ту жертву приносити. Молимося також і за тих, хто є в церкві, щоб були стійкими у вірі, побожності і страху Божому до моменту перетворення, та щоб ми вільні були від усякої журби і скорботи. Люди на це співають: "Господи, помилуй!".

У цей час священик читає молитву проскомидії або наміру:

"Господи Боже, Вседержителю, єдиний святий, Ти, що приймаєш жертву похвали від тих, котрі закликають Тебе усім серцем; прийми й від нас, грішних, молитву і принеси її до святого Свого жертовника і дай нам силу принести Тобі дари і духовні жертви за наші гріхи, за людські провини. І допоможи нам заслужити Твою ласку, щоб приємною була ця наша жертва і щоб Дух Твоєї благодаті вселився в нас і на запропоновані ці Дари і на всіх людей Твоїх".

У цій молитві священик просить про те саме, про що просили ми в єктенії, а далі знову голосно читає єктенію: "Заступи, спаси і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю". Люди на це відповідають: "Господи, помилуй!"

Потім священик молиться про різні милості для душі, які завдяки цій жертві хочемо випросити. Ісус Христос жертвував Собою задля нашого спасіння, отже, й тут просимо про ласки, необхідні нашій душі для спасіння. Отож: "Дня всього звершеного, святого, мирного й безгрішного у Господа просім" (тобто просимо Господа Бога, щоб допоміг нам прожити цей день без гріха і у спокої; щоб був для нас днем святості, днем досконалим, бо лише за такий день буде нагорода в небі. За день, проведений у гріхах, чекає на нас кара. Люди на це закликають: "Подай, Господи" (дай, Господи, щоб ми свято прожили цей день).

А щоб ми могли свято, без гріха жити, нам необхідне заступництво Бога, бо ми слабкі і негідні. Хто ж нас стереже? Ангел Божий. Саме тому вдруге закликає нас священик до молитви словами: "Ангела миру, вірного наставника, хоронителя душ і тілес наших у Господа просім" (тобто Ангела спокою, вірного провідника, охоронця душ і тіл наших у Господа просімо. Просімо Господа, щоб послав нам Ангела спокою (ангел неспокою-диявол), такого, щоб вірно наставляв нас на праведну дорогу та охороняв нашу душу і тіло від усякого зла). Люди знову на це відповідають: "Подай, Господи" (пошли нам Ангела). Людина слабка, тому, хоч би як остерігалася, не вбережеться від гріха, і тому священик закликає: "Прощення і відпущення гріхів і прогрішень наших у Господа просім". Отже, просімо Господа пробачити нам наші гріхи і провини, не карати суворо нас за них. Люди відгукуються словами: "Подай, Господи!"

Чому ж ми грішимо? Часом через злих людей, через якесь нещастя або й, навіть, через щастя, — по-різному буває. Тому священик далі закликає: "Доброго і пожиточного душам нашим і миру для світу у Господа просім". Отже, просімо доброго та ласкавого Господа сприяти тому, щоб усе навколо нас спричинялося для добра і пожитку нашої душі, щоб був мир на землі. Люди знову відповідають: "Подай, Господи!".

Але для того, щоб бути врятованим, не досить прожити день чи два без гріха, — треба бути стійким у доброму аж до смерті. Треба жити без гріха, щоб був мир і спокій між нами і Богом. А якщо скоїмо якийсь гріх, то треба шкодувати, що так сталося. Кожен гріх ми повинні відпокутувати, щоб той зв'язок, який існував між нами і Богом, і який через гріх ми, втратили, відновити. Тому священик молиться: "Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім", тобто просімо Господа Бога, щоб допоміг нам скінчити наше життя в мирі з Богом. Люди відповідають: "Подай, Господи".

Людське життя закінчується смертю, і дуже важливо, чи ми будемо у цю хвилину спасенні. Тому священик закликає просити в Бога "християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної, і доброго одвіту на страшнім судищі Христовім", тобто просити, щоб Бог дозволив нам похристиянськи, безболісно, бездоганно і спокійно закінчити наше життя, щоб ми вмирали, як християни; щоб могли перед смертю сповідатися, причащатися Тіла і Крові Христової та удостоїтися св. Тайни Єлеопомазання, щоб ми втішилися цим на шляху до неба; просити, щоб ми йшли з цього світу, не відчуваючи фізичного болю, зберігши душевний спокій, щоб ми не соромилися на страшному Христовому суді своїх гріхів, але щоб могли дати Христу добру відповідь, коли Він стане питати нас про наше життя. Вірні на це закликають: "Подай, Господи!" (дай нам так умирати).

На цьому закінчуються наші прохання. Але хто їх повинен вислухати?

Ісус Христос за посередництвом Пречистої Діви Марії та святих. Саме тому священик додає: "Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом'янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо". Зміст цього прохання такий: "Правда, що ми просимо Господа Бога про усі ці милості, але усі ми грішні, наші молитви не мають перед Богом великого значення. Тому попросімо і свою Заступницю перед Богом Пречисту Діву Марію. Бо Вона є нашою Царицею, Володаркою, Панею перед Богом; Вона є найсвятішою, найчистішою, найповнішою усяких ласк Божих; Вона є Матір'ю самого Бога Ісуса Христа. Вона допоможе нам отримати усе, що ми так гаряче просимо Бога. Візьмімо собі заступниками і всіх Святих, через їхні руки віддаючи самих себе, і один одного, і усе життя наше Христу Богу". А люди на це проголошують: "Тобі, Господи" (так, віддаємо Тобі, Господи, усі наші прохання через руки Пречистої Діви і всіх Святих).

Наступні слова священика: "Щедротами единородного Сина Твого, що з Ним благословенний єси, з пресвятим, і благим, і животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Священик ще раз звертається до Бога Отця, кажучи, що виконання усіх цих прохань, здійснення нашого спасіння очікуємо лише від Бога Отця через заслуги единородного Його Сина Ісуса Христа, бо Христос, і Отець, і Св. Дух — це одне ціле, бо Отцю з Сином та зі Св. Духом навіки належить однакова слава. Люди на це відповідають: "Амінь" (тобто, так, ми віримо, так, ми сподіваємося усього цього через заслуги, через жертву Сина Божого).

"Вірую"

Дари, тобто хліб і вино, незабаром будуть чудесним способом перетворені у правдиве Тіло і Кров Ісуса Христа і буде принесена жертва. Щоб гідно приготуватися до цієї жертви, ми вже просили Господа Бога про чистоту серця, Херувимською піснею спонукали себе відкинути будь-які думки про земні речі. У прохальній єктенії ми розповіли Господу Богу про наші бажання, заради яких приносимо цю жертву. Але щоб та жертва була справді жертвою, треба вірити в усе те, що подає для віри Католицька Церква, без такої віри жертва не буде жертвою. Ця жертва приноситься від усіх, хто з'єднаний Із св. Католицькою Христовою Церквою через віру, а хто тій Церкві не вірить або не довіряє, той вже не з'єднаний з нею. Така людина видає себе за віруючого, але в її серці нема віри, вона далеко від Божої правди і вже не зв'язана з тим, у що Церква закликає вірити. А якщо вона не з'єднана із Христовою Церквою, то вона вже й з Христом не з'єднана. Хто не вірить Церкві, той не вірить і Христові, тобто, не з'єднаний із Христом. А хто не з'єднаний із Христом, той не може єднатися і з Його жертвою, якою є Служба Божа. Отже, щоб жертва була прийнята — треба вірити. Однак, це ще не все.

Щоб ця жертва була приємна Господу Богу, щоб Господь Бог прийняв її від нас як жертву, треба, щоб наша віра була живою. А віра лише тоді є живою, коли ми живемо за вірою, тобто так, як ця віра вчить; коли між нами і Богом є згода, коли ми любимо Бога і нашого ближнього. Отже, треба, щоб наше серце було переповнене вірою та любов'ю — лише тоді наша жертва буде справді приємною Господу Богу.

Тому священик відразу після прохальної єктенії звертається до людей, благословляючи їх рукою: "Мир усім!" (спокій всім). Цими словами і благословенням священик неначе хоче влити до наших сердець злагоду з Богом і людьми, любов Бога і ближнього. Люди бажають і священикові такого ж спокою, відповідаючи: "І духові твоєму".

Після цієї відповіді людей священик говорить, з ким ми повинні мати цей спокій: з усіма людьми і з Богом. Він говорить: "Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати". Отже, любімо один одного, аби могли однією думкою визнавати, любити. І кого ж саме? Тут не священик, а вже вірні говорять, кого любити і визнавати. Вони вже неначе відповідають, що люблять один другого і знають, кого їм визнати: "Отця, і Сина, і Святого Духа, Трійцю єдиносущну і нероздільну".

Колись після слів "Возлюбім один одного..." всі в церкві цілувалися один з одним, промовляючи: "Христос посеред нас", на що була відповідь: "Є і буде". Це цілування повинно було означати любов між вірними, відсутність гніву між ними. Але з часом цим гарним звичаєм стали зловживати, і Церква ліквідувала його. Тепер лише сам священик на знак своєї любові до Господа Бога цілує воздух над дискосом і чашею та престол, говорячи при цьому: "Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя. Господь — твердиня моя і прибіжище моє". А якщо є більше священиків при престолі, то на знак любові між собою цілують один одного у плечі, говорячи: "Христос посеред нас". — "Є і буде".

Від звичаю цілування Церква відмовилася, то чи зникла також і його внутрішня сила? Ні. Ми й сьогодні повинні, хоча б думках, серцем обіймати один одного під час Служби Божої. Це стосується насамперед тих, хто живе у незгоді з ближніми. Вони повинні, хоча би в церкві, на Службі Божій, пробачити один одному. Адже ми повинні принести в жертву Господу Богу самого Божого Сина, а що ж Той Син Божий учинив своїм ворогам (тим, котрі розіп'яли Його на хресті), коли приносив Себе в жертву Небесному Отцю? Та ж Він просив Отця свого: "Отче, пробач їм", а ми, приносячи таку саму жертву, мали би носити в серці гнів до нашого ближнього?! Ми повинні прощати тим, котрі скривдили нас. Багаті повинні прихилити своє серце до убогих і т. п. Хоча б у той момент нехай не буде між нами місця усякій ненависті та ворожнечі, нехай усі стануть рівними перед Богом, нехай будуть братами між собою і дітьми одного Бога, того Бога, якого вони ісповідують устами. Нехай щиро кажуть: "Однодумно визнаємо..."

Засвідчивши таким чином свою любов до Бога і до ближнього, ми повинні ще визнати віру в Пресвяту Трійцю. Священик бере в обидві руки воздух, підносить догори і закликає: "Двері, двері в премудрості будьмо уважні". На ці слова і люди, і священик визнають свою віру і відмовляють "Вірую".

Чому ж священик говорить тут про двері?

Цей звичай відомий ще здавна, з тих часів, коли невірні переслідували християн, катували їх або й убивали. Отже, християни змушені були відправляти Службу Божу таємно. Коли наступав найважливіший момент Служби Божої, давні християни боялися, щоб до церкви не прокралися невірні і не стали на перешкоді тій жертві (щоб не збезчестили її). Саме тому священик звертався до тих, котрі стояли біля церковних дверей, щоб вони пильнували за ними. Тепер, дякуючи Богу, подібних випадків нема. Ніхто не перешкоджає принесенню християнської жертви. Однак, ці слова збереглися дотепер тому, щоб ми не забували про ті страшні давні часи, коли переслідували християн, які, незважаючи ні на що, сміливо визнавали свою святу віру і навіть кров свою проливали за неї. Ми повинні пам'ятати про ті часи і дякувати Господу Богу за те, що живемо тепер у мирі і спокої, що можемо відверто і спокійно визнавати свою віру. Разом із тим, у цих словах криється і пересторога. Ми, чуючи ці слова, повинні гаряче прагнути, щоб у наші серця не потрапила якась недобра, грішна думка, щоб ми дійсно з чистим серцем могли бути присутніми при тій святій жертві.

А навіщо під час відмовляння "Вірую" священик тримає воздух перед очима?

Для того, щоб засвідчити тим свою віру у те, що не може збагнути своїм розумом.

А навіщо священик потрясає воздухом під час відмовляння "Вірую?" Ця дія означає ласку Святого Духа, — Він сходить на нас, неначе легенький вітерець; якщо ми визнаємо свою віру в Пресвяту Трійцю, то нас огорне рясна, всемогутня, животворна ласка Св. Духа.

Відразу після "Вірую" священик тричі робить хрест, неголосно промовляючи при тому: "Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас". Таким чином він віддає честь і шану Пресвятій Трійці, яку ми тільки що визнали. А хрест робить для того, щоб показати, що ми саме через хрест дійшли до пізнання Пресвятої Трійці і що саме через хрест ми врятуємося.

Принесення жертви

Відразу після "Вірую" наступає найважливіша частина Служби Божої. Підходить той момент, коли хліб і вино, які священик приготував під час проскомидії, а під час входу приніс на престол, повинні перетворитися в Тіло і Кров Христову. Замість хліба і вина буде вже незабаром живе Тіло і жива Кров Ісуса Христа. Це дуже відповідальний і важливий момент, це найважливіша частина Літургії: Ісус Христос руками священика буде принесений у жертву Богу Отцю за нас. Те, що відбулося колись на Голгофті, відновиться тепер перед нашими очима.

У цей момент ми повинні бути дуже уважними, повинні зосередитися на тому, що відбувається. До цього нас увесь час від початку Служби Божої готувала св. Церква. Священик довгими і ревними молитвами просив для нас чистоти совісті, душевного спокою, любові та віри, декілька разів благословив нас. Ми теж молилися разом із священиком, просячи того ж самого, а перед відмовлянням "Вірю", коли священик закликав нас: "Возлюбім один одного; ми відповіли, що любимо. Відмовляючи разом із священиком "Вірую", ми визнали, що віримо у все те, в що закликає вірити св. Католицька Церква; а також віримо і в те, що Ісус Христос зараз, на наших очах, принесе себе в жертву. Отже, ми вже готові до жертвоприношення — ми чисті серцем, І спокійні, ми любимо Бога і людей, ми визнали святу віру. Священик звертається до нас словами: "Станьмо гідно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб святе приношення в мирі приносити".

Люди на це відповідають: "Милість миру, жертву хвалення". Цими словами люди ніби говорять: "О, так, ми вже готові, вже стоїмо тут зі страхом Божим, бо знаємо, чим є це приношення, ця жертва. Це "милість миру", бо вона походить із любові Ісуса Христа до нас, адже Він своєю смертю примирив нас із Богом. Ми знаємо також, то ця жертва є "жертвою хвалення", єдиною жертвою, якою ми можемо віддати Богу гідну хвалу. Ми це знаємо, що як же б ми могли не відчувати у цю хвилину страху?"

Після відповіді людей священик звертається до них, благословляючи: "Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами".

Зміст цих слів такий. Якщо ви знаєте, чим саме є ця жертва, яка повинна бути зараз принесеною, і очікуєте цього зі страхом Божим, то нехай ласка і любов Пресвятої Трійці перебуває разом із вами у серцях ваших. Люди словами: "І з духом твоїм" бажають цього ж священикові. Після цього священик здіймає руки, промовляючи: "Піднесім до Господа", тобто закликає відвернутися думками, прагненнями і любов'ю від усього земного і підійнятися до небес. Люди відповідають: "Піднесли до Господа". Священик, склавши руки, говорить: "Благодарім Господа", на що люди промовляють: "Достойно і праведно єсть поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Тройці єдиносущній і нероздільній".

Священик під спів розводить руки, підносить їх догори і неголосно відмовляє молитву, в якій дякує Господу Богу за всі блага, зіслані Ним від початку світу. Насамперед дякує за те, що Бог створив людину за образом і подобою своєю, що людину, яка згрішила, підняв, відкупив від вічної смерті, що дарував їй Небесне царство, яке вона втратила через гріх. Врешті, дякує Господу Богу за те, що Він дозволяє нам прославляти Його так, як це роблять Ангели, херувими і серафими, які безперервно співають Йому величальну пісню. Ось ця молитва.

"Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці владицтва Твого. Ти бо єси Бог несказанний, незбагненний, невидимий, неосяжний, завжди сущий, і так само сущий, ти, і єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий.

Ти від небуття до буття нас привів, і, коли ми відпали, Ти знову нас підняв, і не перестав творити все, поки нас на небо привів і будуче царство Твоє дарував.

За все це дякуємо Тобі, і единородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо — явні і неявні. Дякуємо Тобі і за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти, хоч і стоять перед Тобою тисячі архангелів і десятки тисяч ангелів: херувими і серафими, шестикрилі, многоокі, що високо ширяють, пернаті". У цьому місці священик перериває молитву, бере до рук звізду, вдаряє нею з чотирьох боків об дискос і голосно закликає: "Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи". Люди на цей момент уже добре приготовані: мають чисту совість і серце, відірване від усього земного, за прикладом ангелів, можуть заспівати ту цісню, котру ангели співають на небі: "Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах, благословен, хто йде в ім'я Господнє, осанна на висотах".

Ця чудова пісня складається з двох частин. Перша її частина (до слів "Благословен, хто йде...") походить зі Старого Завіту. В одному зі своїх видінь пророк Ісайя побачив Бога, який сидів на престолі, а довкола нього незліченна кількість ангелів співають безперервну пісню: "Свят, свят, свят..." Автором другої частини цієї пісні (від "Благословен...") є єврейські діти, які цими словами вітали Ісуса Христа в момент Його в'їзду в Єрусалим. Тому під час Служби Божої люди так само, як Ангели, Херувими та Серафими в небі, прославляють Бога тією ж піснею, і, як невинні єврейські діти, тією ж піснею вітають того самого Ісуса Христа, котрий в образі хліба і вина незабаром буде принесений у жертву Богу Отцю.

Навіщо священик чотири рази вдаряє навхрест звіздою об дискос, промовляючи слова "переможну пісню"?

Цей обряд також бере свій початок із давніх часів. Колись звізда і дискос були значно більші від теперішніх. Тож коли вдаряли звіздою об дискос, було чути на цілу церкву. Це робилося з тією самою метою, з якою тепер дзвонять у дзвіночки.

Отже, наближається найважливіший момент — момент жертви Ісуса Христа. Ісус Христос невидимим способом повинен принести Себе в жертву Богу Отцю. Люди клякають і клячать аж до пісні "Тебе оспівуємо..."

Священик продовжує перервану молитву.

"З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми кличемо і мовимо: Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий; святий єси і пресвятий, і велична слава Твоя. Ти світ Твій так возлюбив єси, що й Сина свого единородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не погиб, але мав життя вічне.

Він, прийшовши і сповнивши ввесь промисел щодо нас, в ніч, в яку Його видано, а радше Він сам себе видав за життя світу..."

Тут священик знову перериває молитву, бере в руки дискос, підносить його трохи вгору і промовляє молитву далі: "... прийняв хліб у святі свої і пречисті, і непорочні руки, дякував і благословив (і благословляє), освятив, переломив, дав святим своїм учням і апостолам, кажучи..." Священик нахиляється над хлібом і перетворює його В ТІЛО Христове, голосно промовлячи: "Прийміть, їжте, це є тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів". Люди відповідають на це "Амінь".

Священик низько вклоняється Ісусу Христу, відкриває чашу з вином, бере її в ліву руку, правою благословить і неголосно промовляє молитву далі: "Так само й чашу по вечері, мовлячи:...", нахиляється над чашею і голосно проголошує слова перетворення вина в Кров Христову:

"Пийте з неї всі, це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів". Люди на це знову співають "Амінь".

Священик ще раз низько вклоняється Ісусу Христу, розводить руки і продовжує молитву: "Тому-то, споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, тридневне воскресения, на небеса восходження, праворуч сидіння, друге і славне знову — пришестя — ...", підносить дискос із Тілом і чашу із Кров'ю Христовою в руках, зложених навхрест, що означає розп'яття на хресті і голосно промовляє:

"Твоє від Твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все". Твої (дари) з Твого, Тобі приносимо за всіх і за все. Зміст цих слів такий: "Це є, Боже, Твоя жертва, і ми приносимо Тобі з Твого, бо свого нічого не маємо, такого, щоб було добрим і Тебе гідним. Те, що тепер Тобі жертвуємо, беремо з невичерпної Твоєї скарбниці і Тобі жертвуємо". Слова "за всіх" означають, що ми приносимо ту жертву Господу Богу за всіх людей, за живих і померлих, за своїх і чужих, за близьких і далеких, за друзів і недругів. Слова "і за все" означають великі і різноманітні Божі ласки, яких ані перерахувати, ані осягнути ми не можемо. Люди на те закликають: "Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш".

У той час, коли люди співають цю пісню, священик ставить св. Тайни на місце на престолі, низько вклоняється їм, знов зводить руки і закінчує молитву:

"Ще приносимо Тобі цю словесну й безкровну службу, і просимо, і молимо, і благаємо: Зішли Духа Твого Святого на нас і на ці предлежачі дари", благословить знаком хреста освячений Хліб і говорить:

"I сотвори ото хліб цей чесним Тілом Христа Твого", відтак відкриває чашу, благословить її знаком хреста і промовляє:

"А те, що в чаші цій, чесною Кров'ю Христа Твого", потім благословить знаком хреста св. Дари разом, говорячи:

"Перетворивши Духом Твоїм Святим", після того накриває чашу, низько кланяється, здіймає руки і закінчує молитву: "Щоб були причасниками на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства небесного, на сміливість перед Тобою, не на суд і не в осудження.

Ще приносимо Тобі цю словесну службу за почивших у вірі: праотців, отців, патріархів, пророків, апостолів, проповідників, євангелістів, мучеників, ісповідників, воздержників, і за всякого духа праведного, що у вірі скончався".

Служба Божа є справжньою жертвою. Ісус Христос віддається під час Служби Божої в дар Небесному Отцю так само, як це сталося в час хресної смерті на Голгофті. Жертва Служби Божої нічим не відрізняється від хресної жертви, вона постійно повторює хресну жертву.

Під час останньої вечері Ісус Христос узяв хліб, поблагословив його і сказав: "Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів".

Потім узяв чашу з вином, поблагословив і сказав: "Пийте з неї всі, це є кров моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів" і додав: "Це робіть на згадку про мене".

Цими словами Ісус Христос уповноважив своїх учнів робити те, що Він робив, тобто перемінювати хліб у Його Тіло, а вино — в Його Кров. І Апостоли виконали цей заповіт Учителя: "Ті ж, що прийняли Його слово, охрестились, і того дня до них пристало яких три тисячі душ. Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах" (Діян. Ап. 2, 41, 42). Те саме робили і роблять по сьогодні і їх наслідники — єпископи і священики. І так триватиме аж до кінця світу.

Отже, у хвилину, коли священик вимовить над хлібом: "Прийміть, їжте...", а над вином: " Пийте з неї всі...", хліб і вино стають справжнім Тілом і Кров'ю Ісуса Христа, тобто в жертву Богу Отцю приноситься живого, справжнього Бога з тілом, душею і Божественністю. Тому священик низько кланяється, віддаючи честь Ісусу Христу під виглядом хліба і вина. Те, що священик у час перетворення промовляє ритуальні слова окремо над хлібом і окремо над вином символізує відокремлення Христової душі від тіла в момент хресної смерті.

Жертвоприношення скінчене. Ми чули таємничі слова перетворення; ми, як колись Апостоли під час Тайної вечері, стали свідками великого чуда. Припадаючи обличчям до землі, ми визнаємо свою віру в це таїнство одним словом: "Амінь" (тобто ми визнаємо свою віру в те, що перед нами Тіло Христове, Кров Христова, що на престолі — живий Христос).

Визнаючи свою віру, ми разом зі священиком, який підносить цього Христа навхрест складеними руками догори і від імені нас усіх промовляє спасенні слова: "Твоя в твоїх", також жертвуємо Ісуса Христа, утаєного у хлібі і вині, Небесному Отцю. Ми, як колись весь світ: і небо, і земля, і ангели, і люди — сподобилися ласки бути свідками Христової жертви. Як колись із жертви на Голгофті сплило спасіння на увесь людський рід, так і з цієї, яка відбулась на наших очах, можемо сподіватися ласк, які доведуть нас до спасіння. Як колись небо раділо цією жертвою, славило Ісуса Христа І дякувало Йому, а праведні душі, прославляючи Бога і дякуючи Йому, просили, щоб не відлучав їх від цього спасіння, — так і ми, приносячи жертву, волаємо: "Тебе величаємо, Тобі дякуємо, Господи, за цю жертву, молимося до Тебе, Боже наш".

А про що ж молимося? Чого просимо?

У справі людського спасіння беруть участь три Особи Божі: Бог Отець (через сотворения), Бог Син (через відкуплення), Бог Дух Святий (через освячення). Бог Отець дав нам тіло і душу; Син Божий, умираючи за нас на хресті, дає нам (душі і тілу) відкуплення, повертає нам право на небо, яке ми через гріх утратили; наша душа не буде спасенна доти, доки Святий Дух не оживить, не просвітить, не зросить її своїми ласками.

Отже, хресної смерті Сина Божого не вистачило для відкуплення людського роду. Зерно Божого милосердя, кинене в ниву людських сердець, не може дати сходів без ласки Св. Духа. Навіть у серцях Апостолів, над якими Ісус Христос працював три роки, воно зійшло не відразу. Апостоли не довіряють Христу (Тома), відрікаються від Нього, боячись зізнатися, що були серед Його учнів (Петро); переховуються, не розуміють до кінця, що є необхідним для спасіння. Ісус Христос каже про них, що не могли "носити того", тобто не могли осягнути глибини Його вчення. Але вони стали зовсім іншими, коли на десятий день після вознесіння Христа на них зійшов Св. Дух. Зерно відкуплення проростає у їхніх серцях і приносить плоди спасіння не лише їм, але й усьому світу. Вони не лише самі зрозуміли глибину Христової правди, віддали за неї життя і таким чином спаслися, але поширили її по усьому світі для спасіння інших. Під впливом животворної ласки Св. Духа зерно відкуп-лення людського роду проростає в людських душах, росте і приносить плоди спасіння.

Але Хресна Жертва лише там принесе плід спасіння, де Св. Дух оживить серця, так і жертва св. Літургії лише настільки буде корисною для нас, наскільки Св. Дух підготує нас до того. Якщо у нашому серці не буде Св. Духа, коли ним заволодіє гріх і диявол, то жертва св. Літургії не принесе нам спасіння так само, як Хресна Жертва не принесла спасіння тим, хто у своїй закам'янілості відвернувся від Ісуса. Мусимо мати чисті серця, в яких нема місця гріху, мусимо мати в собі Св. Духа, мусимо дати Йому в нашій душі притулок — тільки тоді жертва св. Літургії спричиниться до нашого спасіння.

Отже, під час св. Літургії насамперед ми повинні просити, щоб Св. Дух увійшов до наших сердець і підготував їх до прийняття зерна цієї жертви.

ПОТРІЙНА ЦЕРКВА

Ісус Христос приніс себе в жертву Небесному Отцю за всю Церкву. А вся Церква складається з вірних, вже прославлених у небі (це торжествуюча Церква), з вірних, покутуючих за свої гріхи, які виборюють собі спасіння на землі (воююча Церква).

Святі в небі — також християни, бо лише завдяки хресній жертві вони дісталися до неба. На землі вони жили вірою, ласкою, любов'ю Христовою, живилися Тілом Христовим, були синами Христової Церкви, на небі вони втішаються близькістю Ісуса Христа, радіючи, що перемогли в земній боротьбі зі злом. Тому ця Церква називається торжествуючою.

Є й такі християни, які не є ні між живими на землі, між святими в небі, але вони будуть там. Це наші брати та сестри, що померли як добрі християни, тобто поєднаними з Богом, але не пішли відразу до неба, бо ще мусять спокутувати свої гріхи і тільки після того прийме їх Бог до свого Царства. Це ті християни, які терплять у чистилищі. Вони за свого життя на землі любили Христа, вони й тепер Його люблять, хоч терплять страшно; вони мають надію, що завдяки Його Хресній жертві будуть на небі, де любитимуть Його вічно. Вони є дітьми Христової Церкви, але поки що вони страждають, спокутуючи вину, тому ця Церква називається страждучою.

До воюючої Церкви належимо усі ми, християни, які живуть на землі. Ми живемо мріями про небо, боремося із дияволом, зі світом, із тілом: нашим. Ми віримо в Христа, живемо Ним, любимо Його, надіємося на Нього, на Його заслуги.

Усі три Церкви складають єдину Божу родину, єдину отару, пастирем якої є Ісус Христос. Усі ми куплені, спасенні хресною Христовою жертвою. "Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом чи то Юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом" (І Кор. 12, 13).

Святі на небі люблять і нас, і братів, і сестер у чистилищі. Вони просять Бога за нас. Ми теж повинні любити і Святих на небі, і душі в чистилищі. Вони моляться за нас, але і від нас хочуть молитви до Господа Бога.

МОЛИТВА ЗА СВЯТИХ У НЕБІ

Після молитовного прохання зіслати дар Св. Духа, священик продовжує молитися. Він дякує Господу Богу за всіх Святих, що є в небі і "особливо за пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію". Люди величають Пречисту Діву, співаючи: "Достойно є воістину величати блаженною тебе, Богородицю, присноблаженну, і пренепорочну, і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів- і незрівнянно славнішу від серафимів, що без зотління Бога Слово породила, сущу Богородицю, тебе величаємо".

Під час цього співу священик кадить св. Дари, бо Пречиста Діва стала великою Святою лише завдяки заслугам жертви Того, Хто тут в образі хліба і вина лежить на престолі — Ісуса Христа. За допомогою пахучого кадила ми висловлюємо Йому подяку за це. Хвала належиться і Діва Марії, бо саме через неї Ісус Христос став людиною і міг принести себе в жертву. Пречиста Діві дала Ісусові тіло, чим причинилася до того, що завдяки хресній жертві є стільки Святих у небі.

У деяких церквах під час співу "Достойно є ..." дзвонять на дзвіниці в один дзвін. 'Не всі можуть бути присутніми на Службі Божій, тому дзвін повідомляє їм, що в цей момент у Церкві величають Пречисту Діву, щоб і вони могли її величати і прославляти. А тих, хто не пішов на Службу Божу через лінь, дзвін спонукає хоча б звернутися до Діви Марії з проханням, щоб Вана випросила для них прощення.

У наступній молитві священик дякує Господу Богу за того Святого, вшанування пам'яті якого припадає на цей день. Далі молиться за воюючу Церкву: "Ще приносимо Тобі цю словесну службу за вселенну, за святу католицьку й апостольську церкву, за тих, що в чистоті і чеснім житті перебувають, за Богом бережений народ наш, правління і все військо". Наступними словами священика є: "Найперше пом'яни, Господи, Святішого вселенського архієрея (ім'я), папу Римського, блаженнішого патріарха нашого (ім'я), преосвящен-нішого архієпископа й митрополита нашого Кир (ім'я), боголюбивого єпископа нашого Кир (ім'я), і даруй їх святим Твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітні право правили слово Твоєї істини". Люди відповідають: "І всіх, і все" (тобто, згадай, Боже, усіх чоловіків і всіх жінок, бо перед лицем Божественної жертви молимося і за себе, і за всіх отдів, І за всіх братів наших, молимося за весь світ. Під час співу священик читає молитву: "Пом'яни, Господи, город цей, в якому живемо, і всякий ґород, і країну, і тих, що вірою живуть у них. Пом'яни, Господи, плаваючих, подорожуючих, недужих, страждаючих, полонених, і спасения їх. Пом'яни, Господи, тих, що дари носять і добро творять у святих Твоїх церквах, і тих, що пам'ятають про вбогих, і на всіх нас милості Твої зішли". Попередню молитву священик виголошував тихо, а наступні слова промовляє вголос: "І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне й величне ім'я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа і нині, і повсякчас, і на віки віків". Люди відповідають: "Амінь". Після цього священик благословить людей: "І нехай будуть милості великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа з усіма вами". Люди у відповідь одноголосно бажають тієї ж ласки і священикові: "І з духом твоїм".

МОЛИТВА ПРИГОТУВАННЯ ДО СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ

Священик читає єктенію: "Всіх святих пом'янувши, ще і ще в мирі Господу помолімся". Люди відповідають: "Господи, помилуй". Зміст цього прохання такий: "Ми вже згадали перед Богом і про Святих, що в небі, і про тих, що в чистилищі, згадували і про всіх вірних, і про себе. Бо і ми, відкуплені св. Кров'ю Спасителя, призначені до святості, до неба, тому теж називаємося святими. Між нами і Святими в небі і чистилищі лише така різниця, що вони вже закінчили життя в злуці з Христом, як Його члени; ми ж іще деякий час мусимо боротися, щоб через гріх не випасти з цієї злуки, зі святості. А щоб ця боротьба була успішнішою, мусимо єднатися з Христом у св. Причасті. Тому священик знову закликає нас до молитви, називаючи, за що ми маємо молитися: "За принесені й освячені чесні Дари Господу помолімся. Щоб чоловіколюбець Бог наш, прийнявши їх у святий, і пренебесний, і мисленний свій жертовник, як приємний запах духовний, зіслав нам божественну благодать і дар Святого Духа, помолімся". Тобто молімся про те, щоб Господь Бог, який нас так любить, прийняв ці Дари, тобто Його жертву Тіла і Крові Ісуса Христа на свій святий наднебесний жертвенний престіл і зіслав нам свою Божу ласку і Дар св. Духа: "Щоб ізбавитися нам від усякої скорби, гніву й нужди". Усе це нам потрібне для того, щоб ми могли спокійно приймати в св. Причасті Христа Господа до своїх сердець.

Наступна молитва священика: "Тобі вручаємо все життя наше і надію, Владико чоловіколюбче, і просимо, і молимо, і благаємо: сподоби нас причаститися небесних твоїх і страшних Тайн, цієї священної і духовної трапези, з чистою совістю, на відпущення гріхів, на прощення прогрішень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя Царства небесного, на сміливість перед Тобою, не на суд і не в осудження". Після цієї молитви йде єктенія:

"Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоею благодаттю. (Люди: "Господи, помилуй"). Дня всього звершеного, святого, мирного й безгрішного у Господа просім". (Люди на кожне прохання: "Подай, Господи"). Ангела миру, вірного наставника, хоронителя душ і тілес наших у Господа просім. Прощення й відпущення гріхів і прогрішень наших у Господа просім. Доброго й пожиточного душам нашим і миру для світу у Господа просім. Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім.

Християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної, і доброго одвіту на страшнім судищі Христовім просім.

Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і приснодіву Марію, з усіма святими пом'янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо". (Люди: "Тобі, Господи").

Наближається хвилина св. Причастя — урочиста і таємнича: ми, причащаючись Тіла і Крові Господньої, злучимося з самим Богом! Бог увійде до нашого серця і душі, ми з Богом станемо єдиним цілим! Що ж ми скажемо Господу Богу перед тим, як Він увійде до нас? Яким же ж словом, як не словом "Отче", ми можемо звернутися до Нього? Але чи сміємо ми, грішні, які втратили через гріх Боже синівство, звертатись так до Господа Бога? Звісно, ні. Тому священик просить Господа Бога: "І сподоби нас, Владико, зі сміливістю, неосудно сміти призивати Тебе, небесного Бога Отця, і мовити..." (тобто дозволь, Господи, щоб ми вже не як раби, слуги, невільники, але як сини зблизилися до Тебе, до Твого престолу і звернулися до Тебе: "Отче наш..." Народ відмовляє "Отче наш...".

СВЯТЕ ПРИЧАСТЯ

Після того, як люди відмовили Господню молитву, священик звертається до них, мовлячи: "Мир всім". Люди відповідають: "І духові твоєму". Священик: "Голови ваші Господеві приклоніть" Люди. "Тобі, Господи", схиляють голови і клякають. Священик молиться: "Владико Господи, Отче щедрот і Боже всякої утіхи, тих, що приклонили перед Тобою свої голови, благослови, освяти, збережи, укріпи, утверди, від усякого лукавого діла відведи, до всякого ж доброго діла приєднай, і сподоби неосудно причаститися Цих пречистих і животворящих Твоїх Таїн на відпущення гріхів, на причастя Духа Святого". Наступними словами священика, промовленими вголос, є: "Благодаттю, і щедротами, і чоловіколюбієм единородного Сина Твого, що з Ним благословен єси, з пресвятим, і благим, і животворящим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки віків". Люди: "Амінь".

Священик молиться пошепки, і люди, похиливши голови, моляться до Бога Отця, щоб освятив їх усіх, щоб, освячені, вони могли причащатися св. Тайни Євхаристії, тобто Найсв. Тіла і Крові Ісуса Христа, з чистим серцем, щоб те св. Причастя встигло їм не на засудження, але на злуку зі Св. Духом завдяки благодаті і щедрості та людинолюбності Господа нашого Ісуса Христа.

Причащаючись, ми віддаємося під вплив усієї Пресв. Трійці. Бог Отець знищує наші гріхи, і оживляє нашу душу, яка стала мертвою через гріх. Ми не достойні цього, але цю ласку заслужив для нас Ісус Христос. Отже, Бог Отець здійснює в нас це перетворення заради заслуг Ісуса Христа, котрий відкупив нас Своєю жертвою на хресті. Коли Бог Отець відновить душу, а Син Божий загостює в ній, тоді і Св. Дух розіллє в ній свої дари. Цього ми просимо в молитві.

Далі священик іде праворуч престолу, обмиває руки водою, тому що зараз він торкатиметься цими руками Тіла Христового.

Обмивши, повертається на середину престолу, возносить руки І ТИХО МОЛИТЬСЯ: "Зглянься, Господи, Ісусе Христе, Боже наш, від святого жилища Твого і від престолу слави Царства Твого, і прийди, щоб освятити нас Ти, що вгорі із Отцем сидиш і тут з нами невидимо перебуваєш, і сподоби нас могутньою Твоєю рукою подати нам пречисте Твоє Тіло і чесну Кров, а через нас усім людям". Відтак тричі б'ється в груди, говорячи: "Боже, милостивий будь мені, грішному". Відкриваючи св. чашу з Кров'ю Христовою, священик кланяється низько, бере двома пальцями обох рук Агнця і закликає: "Будьмо уважні!" Потім трохи підносить Агнця над дискосом і каже: "Святеє святим". Вірні знають, що Ісус Христос — сама святість, що тільки ті мають право прийняти Його до свого серця, хто перебуває в освячуючій ласці, тому усі вони зі страхом Божим відповідають: "Єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь" (так, ми розуміємо, що перед славою Бога Отця лише один є святий, один Господь Ісус Христос, Тіла і Крові котрого зараз маємо причащатись).

Під час співу священик ламає Агнця на чотири частини. Три з них залишає на дискосі, а однією робить хрест над чашею, після чого впускає її до чаші, що означає поєднання душі Ісуса Христа з Його Тілом в час воскресіння. Чинячи це, священик мовить: "Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, роздроблюваний і нероздільний, що Його завжди їдять і ніколи не з'їдають, але причасників він освячує".

Після цього священик готується до св. Причастя: возносить руки і, дивлячись на той Хліб, що лежить на дискосі, в образі якого скритий Ісус Христос, тихо молиться: "Вірую, Господи, й ісповідую, що ти єси воістину Христос, Син Бога живого, що прийшов у світ грішників спасти, з яких перший я. Вечері Твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене, причасника, прийми, бо ворогам Твоїм тайни не повім і поцілунку не дам Тобі, як Юда, але, як розбійник, сповідаюся Тобі. Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Пом'яни мене, Владико, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Пом'яни мене, Святий, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Нехай не на суд і не в осудження буде мені причастя Святих Твоїх Тайн, Господи, а на зцілення душі і тіла. Боже, милостивий будь мені, грішному. Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене. Без числа нагрішив я, Господи, прости мені".

Відмовивши цю молитву, священик низько кланяється, бере в руки ці три частиці, що лежать на дискосі, і тихо промовляє: "Чесне і пресвяте Тіло Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа подається мені, (ім'я), священикові, на відпущення гріхів моїх і на життя вічне. Амінь". Промовивши ці слова, причащається Тіла Христового, потім складає руки як до молитви, стоїть хвилину, тихо розважаючи, Кого він прийняв до свого серця. Після цього відкриває чашу, низько кланяється, бере дискос і зсуває з нього пальцем усі частиці до чаші. Зробивши це, знову кланяється, бере чашу, вимовляє слова: "Чесної і святої Крові Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа причащаюся я, раб Божий..." і п'є з чаші. Після цього ставить чашу і говорить: "Оце діткнулося уст моїх, і відійме беззаконня мої, і гріхи мої очистить". Далі накриває чашу, низько кланяється, знову бере чашу, обертається з нею до людей: "ЗІ страхом Божим і вірою приступіть". Люди, схиливши голови, відповідають: "Благословен, хто йде в ім'я Господнє, Бог — Господь і явився нам". Священик причащає людей.

У час раннього християнства під час Причастя люди отримували Пресвяте Тіло Христове на долоню і так споживали, відтак приступали до чаші і пили з неї Кров Христову. Але боялися, щоб не пролити Крові і не збезчестити таким чином Пресв. Євхаристії, і тому св. Іван Золотоустий запровадив звичай вживання ложечки.

Після Причастя священик благословить людей чашею, кажучи: "Спаси, Боже, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє". Люди відповідають: "Ми виділи світло істинне, ми прийняли Духа небесного, ми знайшли віру істинну, нероздільній Трійці поклоняємося, Вона бо спасла нас". Зміст цих слів такий: "Жертва св. Літургії є відтворенням жертви хресної, яка була принесена задля спасіння людей. Але спасуться завдяки їй лише ті, які самі схочуть скористатися нею. Жертвою св. Літургії теж спасуться тільки ті, хто бере в ній участь щирою душею — лише ті стануть завдяки їй дітьми Божими, насліддям Ісуса Христа. Тому люди просять: "Боже, Владико, поблагослови нас через цю жертву на літа, які маємо ще прожити. Ми бо на цій жертві бачили Тебе як правдиве світло, ми просвітилися Твоєю наукою у св. Євангелії і прийняли Св. Духа через Тебе у св. Причасті; ми знайшли завдяки тобі св. віру у Пресв. Трійцю, а тепер поклоняємося їй, бо Вона нероздільна, свята, Вона спасла нас".

Після цього священик тихо говорить: "Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі слава Твоя" і додає вголос: "Благословен Бог наш. Завжди, нині і повсякчас, і на віки віків".

Люди, відповівши: "Амінь", співають: "Нехай сповняться уста наші хвалення Твого, Господи, щоб ми співали славу Твою, бо Ти сподобив нас причаститися святих Твоїх божественних, безсмертних і животворящих Тайн. Збережи нас у Твоїй святині — ввесь день поучатися правді твоїй. Алилуя".

Під час цієї пісні священик споживає рештки св. Тайн, зливає чашу вином і водою, випиває те все, витирає чашу, складає те все на престолі і починає кінцеву єктенію: "Прості, прийнявши божественних, святих, пречистих, безсмертних, небесних і животворящих, страшних Христових Тайн, достойно благодарім Господа". Люди: "Господи, помилуй" ("Боже, ми не гідні дякувати, але змилосердися над нами, дай, щоб ми уміли Тобі дякувати").

Священик тихо читає молитву подяки: "Благодаримо тебе, Владико чоловіколюбче, доброчинцю душ наших, що Ти і в цей день сподобив нас Твоїх небесних і безсмертних Таїнств. Справ нашу путь, утверди нас усіх у страсі Твоїм, збережи наше життя, утверди наші стопи, молитвами і моліннями славної Богородиці і приснодіви Марії і всіх Святих Твоїх". Далі голосно: "Бо Ти єси освячення наше і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків". Люди: "Амінь".

На цьому Служба Божа закінчується. Священик каже до людей: "В мирі вийдім", люди додають: "В імені Господнім". Священик виходить на церкву і вголос читає т. з. заамвонну молитву: "Господи, Ти благословляєш тих, що на Тебе уповають, спаси людей Твоїх І благослови насліддя Твоє, повноту Церкви Твоєї охорони, освяти тих, що люблять красу дому Твого. Ти їх прослав божественно Твоєю силою і не остав нас, що уповаємо на Тебе. Мир світові Твоєму даруй, церквам Твоїм, ієреям, Богом береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм. Бо всяке добре даяння і всякий звершений дар з висоти є, сходячи від Тебе, Отця світла, і Тобі славу, і благодарения, і поклоніння возсилаємо, Отцю, і Сину, і Св. Духові, нині і повсякчас, і на віки віків". Люди відповідають: "Амінь" і співають: "Будь ім'я Господнє благословенне від нині і до віку".

Священик іде до престолу, читаючи молитву: "Сповнення закону і пророків сам єси, Христе Боже наш, Ти, що сповнив увесь промисел, сповни радості й веселості серця наші завжди, нині і повсякчас, і на віки віків, Амінь". Після цього звертається до людей і благословить їх: "Благословення Господнє на вас, Його благодаттю і чоловіколюбієм, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків". Люди: "Амінь". Підійшовши до престолу, священик низько кланяється і каже: "Слава Тобі, Христе Боже, уповання наше, слава Тобі". Люди тричі співають коротке славослів'я: "Слава Отцю, і Сину, і Св. Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. Господи помилуй. Благослови". Священик творить відпуст, в якому висловлюється бажання, щоб Ісус Христос помилував нас і врятував. А надію на це помилування і спасения покладаємо на молитви Божої Матері і всіх Святих та не безконечну доброту самого Господа Бога.

Після відпусту священик зачиняє царські двері і всі розходяться.

Літургія св. Василія Великого відрізняється від Літургії св. Івана Золотоустого тим, що в ній деякі молитви, котрі священик відмовляє пошепки, є довшими. Вона відправляється десять разів на рік,є а саме: протягом п'яти неділь Великого посту, в четвер і суботу страсного тижня, в Надвечір'я Різдва, на Новий Рік і в Надвечір'я Йордану. Якщо Надвечір'я Різдва або Йордану випаде в суботу або неділю, то Служба Божа св. Василія Великого відправляється на саме Різдво або Йордан.

Літургія Напередосвячених Дарів не є властиво Літургією, бо в ній немає Освячення. Це лише поєднання Вечірні з тою частиною звичайної Літургії, яка стосується св. Причастя. Причиною запровадження цієї Літургії було те, що в перші роки християнства вірні дуже строго дотримувались Великого посту, а св. Літургія відправлялася лише в суботи і неділі, а не щодня. У ці два дні не було посту, тому що суботу святкували ті, котрі були євреями, а неділя святкувалася як пам'ять про воскресіння Ісуса Христа. Протягом усього посту їли лише раз на день — увечері, а причащалися щодня. Саме тому, в суботи та неділі Великого посту священики приготовляли Пресвятої Євхаристії стільки, щоб вистачило для вірних на усі інші дні тижня. Таким чином виникло Богослужения, яке починалося Вечірнею, а відтак з'єднано з нею ту частину св. Літургії, в якій йде підготовка до св. Причастя і саме Причастя. Такий порядок Богослужения запровадив Папа, св. Григорій Двоєслов. Цю Літургію називаємо Літургією "Напередосвячених Дарів", бо святі Дари освячуються перед нею. Літургія Напередосвячених Дарів відправляється лише під час Великого посту кожної середи і п'ятниці, а у великий тиждень — у перші три дні.

Завдяки св. Літургії щедро користуємося заслугами хресної жертви; передусім через св. Літургію можемо досягти прощення гріхів, вислухання молитов, Божого благословення і вічного щастя.

У кожній Літургії можемо знайти ті всі блага, які заслужив для нас Ісус Христос Своєю смертю на хресті у Велику П'ятницю (св. Тома з Акв.). Саме тому, що Служба Божа є тою самою жертвою, що й жертва хресна, вона повинна мати таку ж силу і повинна викликати такі самі наслідки (Кохем). Смерть і гіркі страждання Христа — це скарбниця, Служба Божа — це ключ, котрий її відчиняє (Сенєрі). Хрест є деревом життя, рясним від небесних плодів. Служба Божа є золотою чашею, в якій ті плоди (тобто заслуги Христа) отримуємо в дар (Санме).

Завдяки іншим засобам ласки також отримуємо плоди хресної жертви, але не в такій мірі, як через жертву Служби Божої. "Під час Служби Божої роздає Господь Бог набагато більше, ніж звичайно" (св. Золот.). "Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, — як же разом із Ним не подарує нам усього?" (Рим. 8, 32). Приймаючи деякі св. Тайни, людина повинна знаходитись у стані ласки, бо, прийнявши їх у стані смертного гріха, не тільки не буде мати з того ніякої користі, а, навпаки, ще й скоїть тяжкий гріх (святотатство). Однак для того, щоб бути присутнім на Службі Божій, не обов'язково знаходитись у стані ласки; грішник не допускається гріха, але здобуває ласку навернення (Кохем).

Відпущення гріхів через Службу Божу полягає в тому, що грішник, завдяки жертві св. Літургії, здобуває ласку покаяння (Трид. Соб. 22, 2), а праведник — відпущення повсякденних гріхів і тимчасових покарань за гріхи.

Ще Ісус Христос під час перетворення вина сказав, що Служба Божа зумовлює відпущення гріхів (Мат. 26, 28). Служба Божа є передусім жертвою примирення (Трид. Соб. 22). Саме цим і відрізняється від жертв Старого Завіту, котрі очищували лише від законної нечистоти, а не від гріха (Євр. 10,1); а жертва Нового Завіту зумовлює справжнє прощення гріхів (Євр. 9, 9). Умираючи на хресті, Ісус Христос попросив Отця: "Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять" (Лук. 23, 34). Так само просить Він на Службі Божій за всіх присутніх (Кохем). На хресті пробачив Ісус гріхи розбійникові, подібно чинить і на Службі Божій. Як кров Авеля кликала до неба про помсту, так Кров Христа на Службі Божій кличе до неба за милосердям; але прохання улюбленого Сина Божого є успішнішим, аніж прохання Авеля (Євр. 12, 24). Христос є нашим заступником перед Отцем і примиренням за наші гріхи (І Йоан 2, 1) передусім на Св. Літургії. Христос сказав святій Матільді: "Я йду з такою покорою на престол, що немає в Церкві настільки великого грішника, щоб я йому не простив, при умові, що він хоче мого прощення" (Кохем). Як і люди, отримавши дарунок від скривдженої ними людини, змушені забути про заподіяну їм кривду (згадай дарунки Якова, вручені розгніваному Ісавові після повернення додому (Буття 31. 20), так і Господь Бог пробачає людям провину завдяки жертві св. Літургії (св. Тома з Акв.) Бог великодушно приймає жертву св. Літургії як від праведника, так і від грішника. Жертва св. Літургії оберігає грішника від вічної загибелі (св. Григ. В.). Однак, спасенний вплив служби Божої на грішника не виявляється відразу, Бог відкладає навернення до відповідного моменту, коли його серце буде готове прийняти ласку. Свого часу Хресна Жертва Ісуса Христа також зворушила не багатьох. Лише в день Зелених свят Господь пом'якшив серця людей пропо-віддю Петра; і саме тоді виявився спасенний вплив хресної жертви (Кохем). Деякі навертаються за допомогою ласки Божої не відразу, а лише через деякий час, не підозрюючи, що це сталося завдяки св. Літургії (Марк). Навернення стається завдяки дії на людей, під час Служби Божої Святого Духа. Подібно як Св. Дух діяв на тих, що стояли під хрестом Спасителя (згадаймо сотника і людей, котрі били себе в груди та говорили: "Це справді був Син Божий!" (Мат. 27, 54), так впливає Св. Дух і на усіх присутніх на Службі Божій. Вогонь, котрий горить під час Служби Божої на престолі, символізує вплив на нас ласки, котра так само, як вогонь, просвітлює і зігріває. "Ласки св. Духа найщедріше спливають на тих, хто належним чином слухає св. Літургії" (св. Кир. Є.). Присутні на Службі Божій причащаються духовно (Форн.). Завдяки Службі Божій праведні досягають прощення повсякденних гріхів (Трид. Соб. 22, 1). Св. Августин говорить, що одним лише щирим "Отче наш" звільняємося від усіх повсякденних гріхів. Служба Божа є також жертвою примирення за невідомі гріхи (Марк.). Тому не раз відвертаємо від себе Божу кару, слухаючи Службу Божу. Часто слухаючи Службу Божу, можеш надіятися на коротку і м'яку кару в чистилищі, бо через побожне і часте слухання Служби Божої ти вже досяг, в основному, прощення своїх гріхів (Кохем). Згадай, як швидко потрапив до раю розбійник, який розкаявся під час кривавої жертви Ісуса Христа.

Нашу молитву на Службі Божій Бог вислуховує так скоро тому, що її підтримує молитва Ісуса Христа і оточуючих Його Ангелів.

Нашу молитву на Службі Божій доповнює молитва Христа (св. Золот.). А молитва Ісуса Христа ніколи не залишається невислуханою, бо Отець завжди Його вислуховує (Йоан 11, 42). Ангели очікують моменту відправи св. Літургії, щоб із більшим успіхом заступитися за нас (Св. Золот.). Наскільки св. Літургія є досконалішою від інших богослужень, настільки і молитви під час св. Літургії є успішнішими від усіх інших (Кохем). Молитва, яку приносимо Богу разом із Божественною жертвою, має величезну силу (св. Франц Сал.). Чого не досягнемо під час св. Літургії, того важко досягти іншим засобом (св. Золот.). Отже, якщо, здобуває благословення той хто починає день "в ім'я Боже", то наскільки ж більше досягне той, хто починає день Службою Божою. Саме тому християнські полководці мали звичай перед кожною битвою вислухати Службу Божу. "Тому, хто побожно вислухав Службу Божу, буде щастити протягом цілого дня" (св. Золот.). Хто вранці побожно слухає Службу Божу, тому цілий день допомагає Господь Бог (св. Франц Сал.). Навіть невиправних грішників винагороджує Бог за слухання Служби Божої. "Тому, що вічної плати вони не заслужили; отже, Бог, котрий у Своїй безмірній доброті не залишає без нагороди найменшої доброї справи, обдаровує їх тимчасовим щастям, або оберігає їх від нещастя" (Кохем).

Слухаючи Службу Божу, досягаємо також вічної нагороди, оскільки знаходимося у стані ласки.

Якщо вже кожна молитва праведника заслуговує вічної нагороди, то тим більше її заслуговує Служба Божа. Кожна вислухала Служба Божа примножує твоє щасливе майбутнє життя (Кох.). Усі перешкоди і труднощі, які долаєш задля слухання св. Літургії, напр., погана дорога, мороз, короткий сон і т. п., будуть винагороджені на небі (Кох.). Отже, нерозумно чинять усі ті, котрі не ходять на Службу Божу. Перші християни належно оцінювали користь Служби Божої і тому були готові швидше ризикувати власним життям, аніж пропустити Службу Божу (Кох.). Євреї приносили дорогі жертви, котрі вимагали чимало видатків. Нам відвідання церкви не приносить жодних труднощів; жертва, яку приносимо, не вимагає коштів, але ми так мало користаємо з неї.

Отже, приступаймо до престола ласки із сподіваннями та надією (Євр. 4,16).

Жертва св. Літургії приносить користь передусім тому, хто її відправляє, тобто священикові; відтак тому, за кого відправляється Служба Божа; далі всім присутнім, а врешті — всім живим та померлим вірним. Навіть Ангелам і Святим Служба Божа приносить радість.

Користь зі св. Літургії після священика має передусім той, за'кого вона відправляється. "Від волі священика залежить перенести властиві плоди Служби Божої на того, на кого хоче" (Пій VI). Саме тому віддавна існує в Церкві звичай давати священикові якусь певну суму грошей (стипендію), щоб віправив Службу Божу в чиємусь наміренні. У кожному разі, гроші жертвуються не для того, щоб заплатити за Службу Божу (бо вартість Служби Божої важко винагородити), вони є для священика лише своєрідною милостинею на утримання життя, а, крім того, служать для відшкодування коштів (на вино, на свічки, проскуру і т. п.). У перші століття вірні давали цю винагороду натурою (хліб, вино, оливу і т. п.), у середньовіччі винагорода натурою була замінена грішми.

Священик має зі св. Літургії більшу користь, ніж присутні вірні, бо він знаходиться ближче до джерела ласки. Зрештою, священик є при престолі не звичайним вірним, а представником усієї Церкви і заступником Ісуса Христа; він сам складає жертву, отже, справедливо, що він користає з неї більше, аніж інші. Вірні, присутні на Службі Божій, у значній мірі користають із її плодів, бо, коли Христос молився за своїх ворогів, котрі стояли під хрестом, то тим більше опікуватиметься вірними, які слухають Службу Божу. Зрештою, коли участь у недобрій справі є грішною, то участь у добрій справі повинна єднатися із нагородою. Уся Церква також користає з плодів св. Літургії задля об'єднання святих. Служба Божа — це ніщо інше, як депутація від Церкви до Пресвятої Трійці, що приносить у дарунок неоціненний даток (Марж.). У жертві св. Літургії бере участь усе християнство, хоча небагато є заступників у момент складання жертви (Родр.). Саме тому в молитвах на Службі Божій священик зазначає, що приносить цю жертву за цілу Церкву і за всіх правовірних християн. Більше того, священик жертвує її за спасіння цілого світу (молитва при пожертві чаші). Тут відбувається те саме, що при "Отче наш", де кожен зокрема молиться за всіх. Служба Божа також приносить користь і померлим. Після Своєї хресної смерті Христос зійшов до пекла і вивів звідти душі праведників. Подібне відбувається і сьогодні під час св. Літургії, коли священик відразу після освячення згадує "померлих у вірі". Після кожної відправленої Служби Божої чимало душ звільняється з чистилищного вогню (св. Єр.). У момент, коли відправляється Служба Божа, до чистилищної в'язниці сходять із неба Ангели і відчиняють її (св. Золот.). Ангелам та Святим св. Літургія також приносить радість. Святі на небі, сповнені любові і прагнення Божого звеличення та спасіння душ, повинні радіти, коли бачать, як через св. Літургію віддається найвища шана Пресвятій Трійці І люди наближаються до свого спасіння (Кох.). Вони радіють також і власній славі, коли згадуємо їхні імена на Службі Божій (св. Золот.). Якщо вже від єврейських жертв ішли приємні пахощі до неба (Числа 28), то наскільки ж приємніші Богу повинні бути пахощі жертви Ісуса Христа. Приємний запах пролитої Крові Христа, досягши неба, оживляє і веселить усіх мешканців неба (Кох.). Тому сходять із неба Ангели, щоб бути присутніми на Службі Божій. Як у ніч Різдва Христового зійшли Ангели на Вифлеємські поля, щоб співом віддати шану Дитяті в яслах, так чинять вони й щоденно сьогодні під час св. Літургії (Кох.). На Службі Божій присутні Ангельські хори для прославлення й звеличення Того, Хто приноситься в жертву (св. Золот.). А коли Бог знову відпроваджує Свого Єдинородного Сина у світ, то говорить: "Нехай поклоняться Йому ангели Божі" (Євр. 1, 6). Коли ти присутній на Службі Божій, то знаходишся між небесними духами (св. Золот.).

Жертву св. Літургії приносимо лише одному Богу з метою перепросити, благати про щось, віддати Йому шану або подякувати за щось.

Приносячи жертву, визнаємо, що Той, котрому її приносимо, є Творцем усього створеного, найвеличнішим Паном усіх речей, і тому ми повинні належним чином Йому упокоритися (св. Тому з Акв.). Отже, жертовна дія — це ознака величання (поклоніння), тому не можна приносити її жодному створінню, жодному Святому, жодному Ангелові (Кох.). Ніхто не приносив нікому жертви, як лише правдивому Богу, або тому, кого помилково вважав Богом (св. Авг.). У Старому Завіті були різноманітні жертви: примирення, цілопалення, славословні і т. п., тепер маємо лише одну жертву, через яку можемо досягти усього (св. Золот.). Перепрошення Божества — це, після первородного гріха, мета жертви св. Літургії, тому Службу Божу можна відправляти передусім у цьому наміренні. Служба Божа має безмежну силу і тоді, коли хочемо щось випросити; немає такого великого дару або милості, яких неможливо було б випросити принесенням цієї жертви (Марк.). Ми можемо просити про щось земне, створене, хоч жертва сама по собі є Божою. Неможливо, щоб щедрий Бог, винагороджуючи за горня поданої води, не винагородив би нас, коли побожно подаємо Йому чашу з Кров'ю Його Божественного Сина (Кох.). Упійманого вождя не випустить ворог із неволі, доки не буде принесений великий викуп. І ми можемо говорити на Службі Божій: "Дивись, вічний Отче, це Твій Єдинородний Син є нашим в'язнем. Не випустимо Його доти, доки не отримаємо через Нього того, про що Тебе просимо" (св. Бонав.). Службу Божу можна жертвувати також на славу Божу. Слава і шана належить тому, хто гідний її; той заслуговує більшої шани, хто творить лише добро. Бог є безмежною добротою; отже, навіть усі створіння разом не можуть Його достатньо прославити (Кох.). Прославляйте Господа, як тільки можете, та Він все ж таки буде вищий від усякої слави (Сир. 43, 32). Лише один засіб маємо, щоб Бога достатньо прославити — жертву св. Літургії. "Христос величає Божество на престолі такою славою, якої Бог гідний; цього не зможуть здійснити ані Ангели, ані Святі, а, тим більше люди" (Кох.). З однієї Служби Божої Господь Бог має більшу славу, ніж від усіх Ангелів і Святих на небі. Ця слава настільки вища, наскільки вищий Бог Син від усіх створінь. Службу Божу можемо також жертвувати з метою подяки Богу. Отримавши від когось багато добра, ти зобов'язаний йому віддячитися, бо інакше будеш невдячним (Кох.). А як багато доброчинностей ми отримали від Господа Бога! Згадаймо лише, як уміло упорядкував Він усю землю, як чудово створив наш організм, як постійно намагається зберегти і підтримати наше життя. Згадаймо справу спасіння і встановлення св. Тайн. А, можливо, ти отримав ще якісь особливі милості від Бога? Саме на Службі Божій в достатній мірі можеш віддячити за доброчинності Божі. Бо як тоді, на Тайній Вечері, так і тут, на Службі Божій, сам Спаситель складає подяку Богу Отцю; а подяка, складена Божою Особою, є безмежною і перевищує подяки усіх Ангелів та людей (Кох.). Коли б усі небесні лики і всі вірні безупинно дякували разом із тобою Господу Богу, то і ця подяка не була б такою великою, як подяка Ісуса Христа в одній Службі Божій (Кох.). Безмежна любов Бога до нас, вона не лише добро нам приносить, але й одночасно підказує засоби, за допомогою яких ми могли за це добро належно віддячитися (Сенєрі).

Службу Божу можна жертвувати за всіх живих, незважаючи на те, чи є вони членами Католицької Церкви, чи ні.

Службу Божу можна жертвувати за живих (Трид. Соб. 22, 2). У кожній Службі Божій священик молиться за живих. Багатьох грішників можна навернути через пожертву Служби Божої (Кох.). Хворим і помираючим найкраще допоможеш слухаючи Службу Божу. Можна жертвувати також у наміренні живущих іновірців (щоб Бог допоміг їм пізнати правдиву віру), бо Христос помер на хресті за всіх людей, а Церква часто молиться за іновірців. Чим більше осіб, у наміренні котрих відправляється Служба Божа, тим менша користь кожній окремій людині (Кох.). Саме тому Церква завжди забороняла священикам відправляти Службу Божу в наміренні багатьох людей. Церква завжди відправляла Службу Божу лише в ім'я окремих осіб, бо було б нерозумним відправляти Службу Божу за сотні і тисячі людей, тому що така Служба Божа не принесла би людям ніякої користі. Церква, керована Св. Духом, не може в такій важливій справі чинити нерозумно.

За померлих можна жертвувати Службу Божу лише ТОДІ, коли ці померлі належали до Католицької Церкви і якщо не пішли з цього світу у стані смертного гріха.

Службу Божу можна жертвувати за померлих (Трид. Соб. 22, 2). Не підлягає сумніву, що Служба Божа може приносити користь померлим; вона сприяє тому, що Бог виявляє більше милосердя душам померлих, аніж вони цього заслужили (св. Авг.)- З давніх-давен існує звичай відправляти Службу Божу за померлих і згадувати їх під час кожного Богослужіння. Те саме відбувається і сьогодні. Цей звичай запровадили вже Апостоли (Терт.). Саме тому св. Моніка, мати св.Августина, на смертному одрі просила згадувати її після смерті під час св. Літургії. Вона не турбувалася про дорогий одяг, бальзамування свого тіла або про гарний пам'ятник, але лише про молитви при вівтарі (св. Авг.). Дещо інакше чинять деякі сучасні християни. За померлих іновірців (нехристиян, євреїв, протестантів, схизматиків) не можна відправляти в церкві св. Літургії. "З тими, з котрими не мали нічого спільного за життя, не можемо мати нічого спільного і після смерті" (Іннок. III). Жертвування Служби Божої за невірних не відповідало б католицькій науці про единоспасаючу Церкву (Григ. XVI, 1842). Це було б визнанням помилок і засудженням Церкви. Таким чином поширювалася б релігійна байдужість і давався людям поганий приклад. Зрештою, було б смішно відправляти Службу Божу за тих, котрі за життя вважали її забобоном і безглуздям. Отже, це не є нетерпимістю з боку Церкви, а цілком справедливий і виправданий погляд на речі. Коли, врешті, Церква не хоче відправляти Служби Божої за тих, котрі вели розпусне життя і закінчили самогубством, як також за тих, котрі загинули у поєдинку, то таким чином вона не виносить їм вирок вічного засудження, а лише виявляє свою відразу до того гріха.

Службу Божу можна також жертвувати на честь Ангелів і Святих (Трид. Соб. 22, 3).

Радіють Угодники Божі, коли на їх честь відправляється Служба Божа, хоча в цьому святому обряді представлені лише страсті Христові і жертвується вона самому Богу (Кох.). Служба Божа на честь якогось Святого є нічим іншим, як жертвою подяки і прохання; ми дякуємо в ній Господу Богу за обдарування Святих ласками і просимо Бога через заступництво Святих обдарувати і нас Своїми милостями. "А для Святих не може бути нічого кращого і приємнішого, як принесення жертви св. Літургії всемогутньому Богу і подяка Йому за ті доброчинності, котрими нагородив Святих" (Моліна). Незважаючи на те, що жертвуємо Службу Божу на честь Святого, складаємо жертву лише самому Богу, а вшанування Святого є другорядною метою.

Не лише священик, але й присутні вірні можуть жертвувати Службу Божу (на якій є присутніми) в певному наміренні.

Присутні на Службі Божій є одночасно співжертвуючими. "Слухання Служби Божої не є власне молитвою, а принесенням Божественної жертви" (Кох.). Священик виконує жертовне діяння сам, а вірні — через нього (Бен. XVI). Тому св. Петро називає всіх християн царським священством (І Петро 2, 9), подібно як і євреїв у Старому Завіті названо царським священством (Вихід 19, 6). Священик навіть повинен мати співжертвуючих, бо без слуги, котрий заміщає вірних, заборонено йому відправляти св. Літургії (лише серед іновірців, де не можна знайти помічника, священик може за диспензою сам відправляти Службу Божу). Отже, саме тому, що присутні є співжертвуючими, то і їх молитва під час Служби Божої наділена силою, подібною до сили молитви священика. Тому треба завжди жертвувати Службу Божу в якомусь наміренні. Це намірення можна збудити в собі або відразу на початку Служби Божої, або перед освяченням.

У зв'язку з тим, що жертва св. Літургії є жертвою безмежної цінності, то її відправа або лише слухання має найбільшу вагу серед усіх добрих справ.

Жертва — це дар, який приносимо Господу Богу. Дарунок має тим більшу вартість, чим дорожчий і достойніший той, хто приносить жертву. Те саме з жертвою. Чим святіший жертвуючий і чим більшу вартість має жертва, тим та жертва є ціннішою в очах Бога. У Службі Божій як жертвуючий, так і жертва, має безмежну цінність, бо ним є Той, про котрого говорить сам Бог Отець: "Це Син мій любий, що його я вподобав" (Мат. З, 17). Отже, й Служба Божа має безмежну цінність. Через Службу Божу віддаємо Богу безмежну шану. Однією Службою Божою віддаємо Господу Богу більше шани, ніж усіма добрими справами Святих. Святі могли віддавати Богу лише завершену шану, а в Службі Божій виявляємо Богу безмежну шану, бо тут жертвуючим і жертвою є Син Божий. (Гофін). Шану, яку відбирає Господь Бог через св. Літургію, не віддає ані людина, ані Ангел, лише один Ісус Христос. Лише Христос знає силу Божої величі і знає, що Богу належить; тільки Він один може віддати шану, гідну Божої величі. Все, що роблять люди й Ангели на честь Бога, є майже нічим у порівнянні з шаною, котру віддає Христос (Кох.). Жертва св. Літургії має ту саму цінність, що жертва на горі Голгофті (св. Золот.), бо і тут, і там є той самий жертвуючий. Тому відправа або слухання Служби Божої має найбільшу цінність із усіх добрих справ. Слухання Служби Божої перевищує вартістю усі наші інші добрі справи, подібно як Хресна Жертва має вищу цінність, аніж інші діла Спасителя. Усі наші пости, милостині та інші добрі справи не перевищують однієї побожно вислуханої Служби Божої (св. Лавр. Юст.). Бо перші мають лише людську цінність, а в Службі Божій приносимо Богу Божественні дари: Тіло Христа, Кров Христа, рани Христа, страсті, заслуги і доброчесності Христа, і навіть самого Єдинородного Сина Божого (Кох.). Вірні не можуть сповнити святого і Божественнішого діла, ніж пожертва св. Літургії (Трид. Соб. 22). Св. Літургія — це сонце духовних вправ (св. Франц. Сал.). Слухання Служби Божої, як добра справа, має більшу цінність, аніж паломництво до якогось чудотворного місця. Слухання Служби Божої є кориснішим, аніж найдосконаліша молитва чи розважання, бо у розважаннях лише уявляємо собі Ісуса Христа, а на Службі Божій Він особисто присутній (св. Франц Сал.).

Відправа або слухання Служби Божої, як доброї справи, вартує тим більше, чим більшою є гідність і побожність священика та вірних.

Жертва Служби Божої має подвійну користь. Вона діє сама через себе, і ця дія зовсім не залежить від гідності священика. З другого боку, Служба Божа, як добра справа вірних християн (Трид. Соб. 22), залежить від досконалості і побожності священика та вірних. "Чим праведніший священик і чим більша його побожність, тим приємнішою Богу є жертва і тим більшу користь вона принесе" (св. Бонав.). Так само було з хресною жертвою, котра мала безмежну цінність, бо відкрила усім небо, однак для багатьох присутніх (як напр., для розбійника ліворуч) не була корисною через їх негідність.

Спілкуючись із кимось, звертаємо увагу лише на співрозмовника, а не на когось іншого. Так і під час Служби Божої, стоячи у присутності Бога, ми повинні пам'ятати лише про Нього, забуваючи про все інше. Ми повинні так чинити тому, що ця жертва найсвятіша і найдосконаліша, і що лише при тій умові можна мати з неї користь.

Ми повинні слухати Службу Божу побожно, тобто знехтувати усім, що могло б нам зашкодити, і молитися разом із священиком особливо під час найважливіших моментів Служби Божої.

Як гірники лише завдяки тяжкій праці знаходять скриті під землею дорогоцінні камені, так і ми можемо нажити собі скарби, скриті в жертві Служби Божої, лише тоді, коли будемо побожними. "Служба Божа — це велика гора золота" (Форнерус). Однак, хто під час Служби Божої не є побожним, той не має з неї ніякої користі (Альб. Штольц).

Отже, під час слухання Служби Божої не можна розмовляти, сміятися, розглядатися і т. п. Не личить також приходити на Службу Божу в надто яскравому, визивному одязі.

Як до Мойсея звернувся Господь із палаючого куща, так і до нас звертається з-за престолу: "... місце бо, що на ньому стоїш — земля свята" (Вихід З, 5). Як сильно ображає Спасителя непристойна поведінка в Божому храмі, можна зрозуміти з Його обурення поведінкою купців і перекупників у єрусалимській святині (Мат. 21, 13). Дім Божий — це дім молитви, тому не робіть його місцем балаканини (св. Іван Мил.). В єрусалимському храмі було щоденно зайнято жертовною роботою біля 700 священиків і левітів, однак все відбувалося у великому мовчанні, наче там знаходилась лише одна людина (Йос. Фл.). Ми, християни, повинні уникати всього, що може заплямувати святість безмежно величної жертви. Перші християни під час Службі Божої поводилися так тихо, неначе в церкві нікого не було (св. Золот.). Здавна побожні люди мають звичай протягом усієї Служби Божої стояти на колінах. Св. Єлизавета угорська завжди під час Служби Божої знімала з голови корону. Непристойно також приходити на Службу Божу у надто яскравому і надто визивному одязі. Найчастіше грішать цим жінки, котрі своїм зовнішнім виглядом хочуть звернути на себе увагу. До таких звертається св. Золотоуст: "Ти, чепуро, чи цей одяг личить жінці, котра прийшла сюди просити прощення? Чи, може, ти прийшла сюди танцювати?" Св. Амвросій говорив, що таких жінок зненавидить Господь Бог. Деякі папи (як св. Лін) і єпископи вимагали від жінок, щоб останні приходили до церкви у запонах. І св. Павло також бажає цього (І Кор. 11, 5); він вказує на те, що вже сама природа дала жінці природний захист, тобто довге волосся (І Кор. 11, 14). Не годиться також смітити в церкві або бруднити лавки.

Молячись під час Служби Божої разом із священиком, не потребуємо відмовляти тих самих молитов, що і священик.

Найкращою молитвою під час Служби Божої є розважання над страстями Ісуса Христа, бо Служба Божа є відновленням хресної жертви, і запроваджено її на честь хресної смерті Спасителя.

Хто відмовляє молитви з книжки, той не повинен робити це без побожності і неуважно, бо така молитва не принесе користі; під час молитви треба зосередитися і пильно стежити за тим, що промовляєш. Добре молиться той, хто молиться духом, а не устами. Якщо ж молишся устами, повинен уважати, щоб відмовлянням молитов не заважати побожності інших.

Під час Служби Божої радимо брати участь у співі, бо він настроює до побожності; він є успішною молитвою і найкраще служить для прославлення Бога.

Церковний спів має велике значення, бо настроює до побожності. Ще св. Августин говорив: "Скільки сліз пролив я, о Боже, виконуючи Твої псалми і пісні! Яким зворушеним був я, коли Твоя церква гомоніла приємними піснями. Ті звуки вливались бальзамом у мої вуха, а з ними линула до мого серця й Твоя правда, викликаючи в мені вогонь побожності". Спів — це дуже успішна молитва, яка рясно стягає на себе росу небесної ласки, бо ця молитва йде з сер. Св. Гертруді одного разу привиділося, що під час співу її слова, як гострий спис, виходять з її серця і влучають у серце Ісуса Христа, а з кінців списів спливають краплі, котрі означають отримані ласки. Св. Отцям і, досі бракує слів воздати хвалу церковному співу; вони кажуть, що спів неначе дає душі крила, за допомогою яких вона возноситься з землі до неба (св. Атан., св. Вас, св. Золот, св. Амвр.). Спів окриляє наші серця і підносить їх до прагнення небесних речей (Бен. XIV), а також руйнує в нас потяг до речей тимчасових (Пій IX). Навіть люди з черствим серцем, чуючи гарний церковний спів, відчувають у собі бодай перші паростки любові до Божих речей. Бувало й так, що церковний спів зворушував деяких до сліз жалю і навернення (св. Берн.). Спів також відповідає жертві Служби Божої. Розмірковуючи над тим, що відбувається біля престолу під час Служби Божої, залишаємося глибоко зворушеними й охоче прагнемо дати вияв своїм почуттям, що йдуть Із глибини серця. Глибокі почуття (як, напр., велика радість, надто сильний біль) важко виразити словами, їх найкраще виявити співом. Спів, котрий випливає з глибин нашого серця, є найкращим проявом почуттів, і отже, найдосконалішим засобом прославлення безмежної величі Бога. І у св. Письмі знаходимо славословні гімни як найкращий засіб прославляння і вшанування Господа Бога. Саме тому спів є необхідним у церкві, — потрібнішим, аніж будь-які твори мистецтва, дорогоцінні ризи і посуд. Сам Христос під час Тайної Вечері також співав псалми на честь Бога: "І відспівавши, вийшли вони на Оливну гору" (Мат. 26, ЗО). За свідченням стародавніх письменників, перші християни не забували про спів під час св. Літургії.

Під час Перетворення і св. Причастя треба менше займатися співом або молитвою, а більше звертати увагу на те, що відбувається біля престолу.

Цього прагне Церква, коли дзвінком звертає увагу присутніх на ці важливі моменти св. Літургії.

Як вірні повинні вести себе під час слухання Служби Божої? Коли священик розпочинає Службу Божу, ми повинні перехреститися і збудити в собі намірення, чому (кому) хочемо жертвувати цю Службу Божу.

Те саме робить і священик перед св. Літургією. На початку Служби Божої, коли священик відкриває царські двері, кадить і промовляє "Благословенне царство...", вірні стоять. Встають вірні також під час співу пісні "Єдинородний Сину", коли священик здійснює малий вхід, "Трисвяте", і далі під час читання Євангелія. Коли священик починає читати св. Євангеліє, треба перехреститися, вшановуючи цим Боже слово. Також треба перехреститися, коли священик закінчить читання Євангелія.

Стояти треба також тоді, коли співають пісню "Іже херувими", під час великого входу і під час читання Символу віри.

У деяких церквах існує звичай ставати на коліна під час великого входу. Цей звичай недоречний і ним треба знехтувати.

Під час Перетворення ми повинні стати на коліна і тим самим ушанувати Спасителя, який присутній на престолі.

Дехто байдуже ставиться до того, що відбувається біля престолу. Така поведінка не гідна справжнього християнина.

Доречно відразу після Перетворення жертвувати небесному Отцю Спасителя на престолі, Його страждання і смерть в якомусь наміренні.

Після Перетворення можемо молитися: "Найдорожчий небесний Отче, жертвую Тобі Твого улюбленого Сина на престолі, його страсті і смерть, щоб Ти змилосердився наді мною (над душами в чистилищі, над моїми родичами і т. п.); або: щоб подякувати Тобі за виздоровлення і т. п." Безмежну радість даруєш небесному Отцю, жертвуючи Йому такий дорогоцінний даток. Щедру нагороду отримаєш за цей подарунок! (Кох.). Якщо б хтось володів цілим світом і приніс його в дар Всемогутньому Отцю, то все одно не дав би стільки, скільки дає під час Служби Божої, з побожністю жертвуючи Йому Його улюбленого Сина (Кох.). Пожертва св. Крові спроможна перепросити розгніваного Бога. Кров Христа може навернути багатьох грішників і врятувати душі з чистилища (св. Магд. Пас). Святій Гертруді одного разу сказав Ісус Христос, що навіть великий грішник може сподіватися на відпущення гріхів, якщо жертвує небесному Отцю страсті і смерть Христа (св. Гертр.). Ця пожертва може бути здійснена і поза св. Літургією, але тоді вона вже не має такої сили (Кох.).

Також треба, стоячи, співати пісню "Достойно єсть..." і відмовляти молитву "Отче наш".

Так само треба встати, коли після Причастя священик читає заамвонну молитву і вкінці, під час "відпусту".

Під час св. Причастя ми повинні дійсно або бодай духовно причащатися.

Перші християни причащалися щоденно. Однак, не кожний має можливість причащатися по-справжньому (напр., не має можливості висповідатися). У такому випадку може прийняти св. Причастя духовно, тобто пробудити в собі палке бажання приступити до Господньої Трапези.

Під час благословення священика треба перехреститися і просити у Бога благословення.

Якщо в церкві одночасно відправляється декілька Служб Божих, треба зосередитися лише на одній із них.

Найкраще віддати перевагу тій Службі Божій, яка є для нас найпотрібнішою. Не раз можна спостерігати, як у церквах, де відправляється одночасно декілька Служб Божих, деякі люди безперестанно то уклякають, то встають, б'ють себе в груди і хрестяться. Такі люди, просто кажучи, мучаться в церкві, їх увага розсіяна і їм важко зосередитися на молитві. Саме тому в багатьох дієцезіях прийнято, під час одночасної відправи декількох Служб Божих, дзвонити лише під час однієї, передусім такої, яка є більш урочистою, або при престолі, який краще видно. Однак, якщо слухаємо одночасно декількох Служб Божих, то з кожної маємо певну користь, бо під час кожної Служби Божої священик молиться за присутніх.

Кожний християнин-католик, згідно з церковною заповіддю, зобов'язаний побожно вислухати Службу Божу кожної неділі й у свято.

Перші християни, котрі збиралися на св. Літургію в катакомбах (підземеллях), ризикуючи своїм життям, є живим докором тим, які сьогодні, в мирний час, через свою легкодушність та недбалість нехтують Службою Божою навіть у неділі. Нині в багатьох містах і селах багато священиків жертвують Христа на престолі, і лише співчуття достойні ті, хто занедбує таку нагоду для свого порятунку через байдужість і лінь.

У будні дні ми не зобов'язані слухати Службу Божу. Однак здобудемо багато милостей Божих і благословення, якщо слухатимемо Службу Божу і в будні дні.

Багато людей уважають ті півгодини, що потрібні для прослуханая Служби Божої, втраченими. Однак, цей час не є втрачений, бо робота після слухання Служби Божої піде швидше і дасть кращий результат. Сам Христос сказав: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33). Нерозумним є той, хто занедбує слухання Служби Божої (Кох.)- Ти повинен так організувати свій робочий день, щоб мати можливість щоденно слухати Службу Божу. Якщо це неможливо, то дай, принаймні, убогому милостиню, аби за тебе вислухав св. Літургію. Він охоче зробить це, а ти таким чином станеш співучасником багатьох ласк (Кох.), бо й Службу Божу, як і кожну добру справу, можна обернути на добро інших, без жодної втрати для себе. Зрештою, священик біля престолу надіється, що присутні жертвують Службу Божу не лише за себе, але й за всіх своїх, близьких і тому відмовляє відповідні молитви. Нехай тебе людські переконання не відвертають від служби Христу; бо якщо ти Його соромитимешся, то колись і Він тебе буде соромитися (Лук. 9, 26).

Від слухання св. Літургії в неділі і свята звільнений той, хто не може піти до церкви, хто постраждав би через це, і, нарешті, той, хто в цей час мусить конче комусь допомогти.

Отже, від слухання Служби Божої звільнені ті, котрі мешкають далеко від церкви. На думку св. Альфонса Лігуорі, не зобов'язані слухати Службу Божу ті, які змушені були б йти пішки від дому до церкви протягом години з чвертю. Однак, якщо хтось нездоровий, або надворі непогода, тоді і коротшої дороги вистачить, щоб звільнити людину від слухання Служби Божої.

Однак, якщо, живучи далеко від церкви, ти маєш можливість поїхати, то повинен це зробити. Коли цього не робиш, тоді ти вже не є звільненим від слухання Служби Божої (хіба би до церкви треба було б добиратися протягом двох з половиною годин).

При тому треба також брати до уваги місцеві звичаї. Є такі місцевості, де люди не вважають себе звільненими від Служби Божої навіть тоді, коли змушені йти пішки від дому до церкви довше години.

Від слухання Служби Божої звільнені також ті, котрі бояться втратити шану оточуючих (напр., якщо не мають відповідного одягу), котрі неодмінно повинні вирушити в дорогу або не в можуть перервати свою подорож; котрі через це потерпіли б великі збитки у тимчасових речах; хворі і одужуючі; убогі, котрі не мають у що вбратися і ризикують застудитися і захворіти через негоду; ті, хто, слухаючи Службу Божу, викликав би велике обурення з боку родичів або чоловіка (така людина може деколи залишитися вдома); однак, якщо б наказували лишитися вдома з причини зневажання релігії або часто забороняли іти до церкви, — в такому разі не можна їх слухати).

Звільнені від слухання Служби Божої й ті, котрі доглядають хворих; котрі рятують ближнього під час пожежі або повені; матері або няньки, які не мають із ким залишити малих дітей і не можуть узяти їх зі собою до церкви; ті, котрі готують страву і тому подібне. Якщо ж в цей день відправляється не одна Служба Божа, а кілька, то повинні роботу організувати таким чином, щоб одні могли піти на одну Службу Божу, а інші — на другу.

Звільненими від Служби Божої є також солдати, котрі стоять на варті; ті, котрі пильнують худобу; зрозуміло, тільки в тому випадку, якщо відправляється лише одна Служба Божа (якщо більше, то повинні мінятися).

Дуже часто трапляється, що люди нехтують обов'язком слухання Служби Божої; якщо ж мова йде про розваги або забави, то задля цього не шкодують навіть чималих зусиль.

Обов'язком також є слухання цілої Служби Божої; хто без поважної причини пропустить більшу частину Служби Божої, той тяжко грішить. Тяжко грішить і той, хто пропустить ту частину Служби Божої, котра, хоч недовга, але має велике значення. Напр., той, хто без поважної причини пропустив з цілої Служби Божої лише момент перетворення (коли священик перетворює хліб у Тіло, а вино у Кров Ісуса Христа), тяжко грішить.

Велику силу має молитва вірних, бо де двоє або троє зійшлися в ім'я Господа, там Христос між ними (Мат. 18, 20). У багатьох місцевостях люди навмисне лишаються на дворі або на церковному кладовищі, щоб бути вільнішими. Від цієї грішної звички відучив своїх вірних св. Іван Милостивий, патріарх олександрійський, котрий вийшов із церкви, щоб відправляти Службу Божу серед вірних, які зібралися біля храму. На здивування пастви відповів: "Де вівці, там повинен бути і пастир. Якщо лишитеся тут, лишуся і я, якщо ж увійдете до середини, увійду і я". Відтоді всі заходили до церкви і ніхто не лишався надворі.

Побожно слухає Службу Божу той, хто уникає всього, що могло би перешкодити йому в побожності, і молиться разом зі священиком.

Службу Божу можна слухати в неділі та свята в будь-якій церкві; однак, доречно слухати її в парохіальній церкві за місцем проживання.

Тридентський Собор прагне, щоб вірні часто відвідували свою парохіальну церкву, а особливо в неділі і найбільші свята (Трид. Соб. 22). Це корисно хоча б тому, що якраз в ті дні парох жертвує Службу Божу за своїх живущих і померлих парафіян, присвячуючи свою проповідь потребам парафіян; а також у парохіальній церкві робляться різні оголошення, нагадується про свята, які наближаються, пости, і зачитуються розпорядження Церкви. Зрештою, кожний парафіянин повинен добре знати свого пароха як духовного провідника. Однак, немає заповіді, яка б зобов'язувала слухати Службу Божу лише в парохіальній церкві. Службу Божу також можна слухати у будинках молитви (Вен. XIV), в лікарнях, школах, виховних закладах і т. п.

(У які дні? Скільки разів на день?)

Св. Літургія відправляється в усіх парохіальних церквах кожної неділі й у свята в певній годині, а також майже в кожний будній день.

Кожний католицький священик зобов'язаний відправляти Службу Божу кожної неділі й у свято (Трид. Соб. 22, 14). Душпастирі зобов'язані, згідно зі своєю посадою, відправляти св. Літургію кожної неділі й у свято і жертвувати її за живущих та померлих парафіян (Трид. Соб. 23, 1). Такі Літургії називаються парохіальними Літургіями (Службами Божими), а відправляються вони у зручну для парафіян пору.

Священик не може відправляти св. Літургію частіше, ніж раз на день. Лише деякі душпастирі в неділі і свята можуть мати дві Служби Божі, але тільки з дозволу єпископа.

У середні віки на Заході священики відправляли по декілька Служб Божих, одну за одною. Але в результаті цього виникали різні зловживання, і Папа Інокентій III заборонив відправляти більше ніж одну Службу Божу на день. Парохи більших парафій деколи отримують від єпископа дозвіл на відправу двох Служб Божих у неділі і свята, але лише при умові, що церква мала і не може вмістити усіх вірних водночас.

Не відправляється Служба Божа у Велику П'ятницю. А в Надвечір'я Різдва та Йордану, у Великий Четвер і Велику Суботу у парохіальній церкві можна відправляти лише одну урочисту Службу Божу.

Якщо у Велику П'ятницю випадає свято Благовіщення, тоді відправляється Служба Божа св. Івана Золотоустого.

Апостоли відправляли Службу Божу в приватних будинках на звичайних столах (Діян. Ап. 2, 46; Кол. 4, 15).

Стіл використовували перш за все тому, що й Спаситель приніс жертву на столі з кедрового дерева (цей стіл і сьогодні демонструють у лютеранській церкві в Римі), а також тому, що християни, яких переслідували, у разі небезпеки могли легко сховати стіл або перенести його в інше місце. Ще Нікейський Собор (325 р.) згадує про святий стіл, на якому священик безкровним способом жертвує Божого Агнця, а християни споживають Його Тіло і Кров.

У роки переслідувань християн Службу Божу відправляли в підземеллі (катакомбах) над домовинами Мучеників.

Саме тому ще й дотепер престол має форму домовини і містить у собі мощі Святих, пошану до яких священик виявляє, цілуючи престол. З тієї самої причини охоче будували церкви над гробами Святих (церква св. Петра в Римі), а мощі Мучеників і праведних мужів ховали в церкві. Через те, що в катакомбах перші християни під час відправи Служби Божої були змушені запалювати свічки, ще й сьогодні на престолах під час Служби Божої запа-люють свічки (або сяє світло). Світло — це символ ласки Божої, яка, подібно світлу, просвітлює та зігріває. А ми саме під час Служби Божої здобуваємо Божу ласку в більшій мірі Світло на престолі означає також присутність серед вірних "Світла світу", яким є Богочоловік, котрий просвітив і зігрів нас світлом Свого Євангелія. Світло є також символом радості, — темрява, символом смутку. Тому, чим більша урочистість, тим радісніша подія, тим більше світла в церкві. Світло під час читання Євангелія означає нашу радість від почутого Божого слова, яке є світлом нашого розуму. У церкві використовуються воскові свічки, бо віск є найчистішим витвором тваринного світу, подібно, як олія є найчистішим витвором рослинного світу.

Після того, як християн перестали переслідувати, Службу Божу стали відправляти в церквах на кам'яних престолах, котрі мали форму стола або домовини.

Християни витесували з каменю стіл або невеликий горбок, гладкий зверху, і прикрашали його. Ще Ной, зійшовши з корабля після потопу, збудував вівтар. Вівтарі будували Авраам, Ісаак, Яків і Мойсей. У єрусалимському храмі стояли два вівтарі: один для жертв цілопалення, другий - для жертв кадила. Наш вівтар — це чотирикутний стіл, котрий стоїть посередині "святилища" так, щоб його можна було обійти. Таке розташування нагадує нам, що Ісус Христос приніс себе в жертву в центрі землі. Престіл (вівтар, жертовник, трапеза), на якому правиться Служба Божа, повинен бути накритий трьома обрусами (ляними або конопляними). Між верхнім обрусом і двома нижніми посередині лежить чотирикутна льняна хустка, яку називають антимінс (замість престола). На ній зображено покладення Ісуса в домовину, а по кутках зображені чотири Євангелісти. Внизу зазначено, до якої церкви і на який престол цей антимінс призначений. На антимінсі є підпис єпископа, котрий його посвятив. На другому боці антимінса вшиті частинки мощів Святих. На престолі без антимінса не можна відправляти Служби Божої (хіба що сам єпископ посвятив престол), бо, посвячуючи престол, єпископ в ямку посередині престолу вкладає мощі Святих, заливає її воском, мастикою і забиває бляшкою. Через те, що єпископи не можуть освятити всі престоли, вони кожну церкву наділяють силою свого благословення, посилаючи на їх престоли освячені антимінси.

Під час Служби Божої під чашу і дискос кладуть складену вчетверо хустку, котра називається ілитоном (завивалом). Він (ілитон) завжди повинен лежати під Євангелієм. Ілитон символізує хустину, якою була обвинена голова Ісуса Христа у гробі.

Посередині престолу стоїть кивот, який формою нагадує церкву або старозавітний кивот. У кивоті зберігається дароносиця з Найсвятішими Дарами. На престолі повинен стояти хрест із розіп'ятим Спасителем, бо на хресті приніс себе Ісус Христос Своєму небесному Отцю в жертву, а де здійснюється ця жертва, там повинен бути і цей святий символ. На престолі повинен бути хрест. Хто відправляє Службу Божу без хреста, той скоює гріх, але гріх малий.

Перед кивотом лежить Євангеліє, а з обох боків кивоті стоять у підсвічниках воскові свічки, бо віск символізує чистоту нашої душі.

За престолом є місце, яке називається горним сидінням; на ньому під час читання Апостола, сидить єпископ або священик Це сидіння символізує гору, з якої Ісус повчав. Над цим сидінням на стіні висить храмовий образ.

Церкви переважно будуються на узвишшях або серед людських осель.

Церкви будують на узвишшях, вважаючи їх освяченими місцями; бо саме на узгір'ях часто з'являвся Бог у Старому Завіті, на горі молився Ісус Христос і на горі приніс за нас Свою криваву жертву. Зрештою, узгір'я саме по собі настроює нас на роздуми і спонукає до молитви. І сам Ісус Христос заповів, що Церква повинна спочивати на камені. Якщо ж церква будується в центрі міста або села, то це символ того, що добрий Пастир вибирає Собі оселю серед Своїх овечок. Не слід церкву плутати з каплицею, яка служить не для прилюдного, а для приватного або тимчасового Богослужения (напр., коли церква згорить). Каплиці знаходяться або при церквах, або окремо, в єпископських палатах, у духовних семінаріях, у монастирях, у лікарнях і т. п.

Слово "церква" походить від грецького "кіріяке" — "Господній" (мається на увазі збір або дім). Розрізняють церкви кафедральні (престольні, соборні, єпископські), парохіальні, дочірні та монастирські.

Найбільшими у світі церквами є церква св. Петра в Римі (може вмістити 100000 людей), церква св. Павла в Римі (40000), кафедральна церква в Мілані (37000), в Колонії і Страсбурзі (30000), церков св. Софії в Царгороді (збудована в 530-537 pp.) і на її зразок збудована церква св. Софії в Києві за Ярослава Мудрого ( XI ст.), церква св. Стефана у Відні і т. д. Найвищим є собор у Колонії (156 метрів).

Божим святиням надають величної форми, щоб їх можна було відрізнити від усіх інших будівель. З часом утворилося декілька стилів будови Божих святинь. У нас, на Україні, зародився окремий стиль, оснований на візантійському, який має свої характерні прикмети, особливий на Гуцульщині. (Лише церква св. Софії в Києві збудована в чисто візантійському стилі і церква св. Юра у Львові —XVIII ст. — в стилі бароко).

Зовнішній і внутрішній вигляд церкви задуманий таким чином, щоб викликати в нас побожність.

Назовні церква є більшою і вищою від оточуючих будинків, бо є оселею Всевишнього. Церква переважно обернена на схід, бо служить для вшанування Сонця правди, тобто Ісуса Христа. Церква, як відомо, має форму хреста, бо в ній відновлюється Хресна Жертва і проголошується вчення Розп'ятого. Вежа чи баня на церкві вказує нам на небо, нашу майбутню вітчизну. Дзвони на вежі скликають вірних, своїм величним звучанням додаючи обрядам урочистості; вони неначе є голосами з вищого світу. На вежі чи бані знаходиться хрест, бо в церкві проголошується вчення Розп'ятого, а також тому, що Ісус Христос Своїми тяжкими стражданнями примирив небо із землею.

Усередині церква поділена на три частини: перша частина називається притвором, друга — святинею вірних, а третя — святилищем. Притвор, або присінок — це та частина церкви, котра знаходиться біля головних дверей під хорами. У притворі знаходиться посуд зі святою водою, який називається хрестильницею. Він (посуд) нагадує нам про те, що колись у притворі готувались до хресту оглашенні (оголошені за гідних прийняти Хрещення, котрих відтак хрещено в хрестильниці). Святиня (або храм) вірних призначена для вірних. Спереду цієї частини церкви стоїть аналой (тетрапод) — столик, на якому лежить храмовий образок для цілування, стоять дві свічки у підсвічниках, а між ними стоїть хрест. З обох боків від аналоя, під стінами, розташовані лавки (так звані крилоси), де співають півчі. З лівого боку тієї частини церкви в деяких церквах є проповідниця (амвон).

У центрі святині вірних стоїть іконостас, котрий відділяє другу частину церкви від третьої. Іконостас — це стіна, на якій розміщені образи. В іконостасі є троє дверей: північні, середні і та південні. Середні називаються "царськими воротами", двоє бічних — "дияконськими дверима". На царських дверях переважно міститься посередині образ Благовіщення Пресв. Богородиці, а по чотирьох кутах — зображення чотирьох Євангелістів. На бічних дверях зображені Ангели. В іконостасі є чотири ряди образів. У першому знизу ряді розміщено два намісні (головні) образи — образ Ісуса Христа і Матері Божої. Праворуч від образу Ісуса Христа міститься храмовий образ, а ліворуч від образу Матері Божої — образ св. Миколая. У другому ряді над Іконостасними дверима розташовані дванадцять малих образків, які зображають найголовніші події з життя Ісуса Христа на землі. Між ними, посередині, над царськими воротами, зображена Тайна Вечеря. У третьому ряді знаходяться дванадцять великих образів, котрі представляють дванадцятьох Апостолів, а в центрі між ними зображений Ісус Христос яко архієрей, що сидить на престолі. У четвертому, останньому, ряду, над Апостолами, зображені старозавітні патріархи і пророки, а між ними, в центрі, — Пречиста Діва з дитиною Ісусом на руках як основна особа їхніх пророцтв. Шпиль іконостаса увінчаний хрестом із зображенням розп'ятого на ньому Спасителя. На іконостасі представлена вся історія Божого об'явлення.

Третю частину церкви називаємо святилищем тому, що тут постійно знаходиться на престолі найсвятіший Спаситель. У центрі святилища стоїть престол (вівтар). У деяких церквах над престолом знаходиться "піднебесне", тобто шатро на чотирьох підпорах, яке символізує небозвід і тому прикрашений зірками, сонцем і місяцем. За престолом знаходиться "підвищене сидіння", а над ним на стіні — храмовий образ. По обидва боки святилища розміщені дві кімнати, які називаємо захристіями. В одній зберігається церковний одяг та посуд (тут, за звичаєм, священик також відправляє Проскомидію), а в другій знаходиться церковна прислуга.

Кожна церква повинна бути посвячена, щоб у ній можна було відправляти св. Літургію; те саме стосується і престолу.

За наказом Бога повинна були бути посвяченими скинія Мойсея (Вихід 40, 9). Коли єрусалимський храм було осквернено царем Антіохом, який розмістив у ньому свого ідола, треба було наново його освячувати. З цього часу євреї щороку відзначали свято Посвячення храму.

Необхідність посвячення церкви викликана тим, що в ній приноситься найсвятіша Жертва. Посвячувати церкву повинен єпископ. Якщо ж він не може цього зробити, то передає свою владу священикові, який благословить церкву. Однак, священик не може освятити престол, він лише стелить на ньому антимінс, посвячений єпископом, і благословить його. Посвячуючи церкву, єпископ спочатку тричі зливає освяченою водою престол на знак очищення церкви від усякої скверни, і зливає вином і рожевою водою на знак, що на тому місці буде приноситися жертва (буде проливатися Кров Господня під виглядом вина). Потім єпископ замащує св. миром престол, відтак стіни церкви навхрест, окроплює їх свяченою водою і кадить увесь храм довкола, — таким чином освячується ціла церква. Після цього єпископ запалює свічку і ставить її на підвищенні за престолом на знак, що звідси, від св. престола, буде розходитися світло правди на всю церкву. Після цього єпископ укладає св. мощі в металеву скриньку, змащує їх св. миром, замикає скриньку і, вмістивши її в ямку, котра знаходиться посеред престолу, заливає воском і мастиксом і забиває ямку бляшкою. При такому освяченні церкви іконостас і всі образи є також освяченими. Однак окремо посвячуються новий іконостас, новий престол, нові образи і т. п. Якщо в церкві хтось тяжко згрішить, або скоїть злочин (напр., вбивство або самогубство), то церкву відразу замикають і наново посвячують. Також наново посвячують церкву в тому випадку, коли міняють стіни або дають новий тинк.

Треба зауважити, що відправляти св. Літургію, як виняток, можна поза церквою, напр., під час війни, або коли церква згорить, або під час великих урочистостей; в такому разі Службу Божу відправляють під відкритим небом. Однак, для цього необхідний окремий дозвіл єпископа. На кораблях можна відправляти св. Літургію лише з дозволу Папи. У таких випадках використовують пересувний престол, посвячений єпископом.

Коли збираємось на якусь урочистість, — одягаємо святковий одяг, тому випадає, щоб і священик робив так само, коли стає перед Найвищим Володарем. Особливий одяг священика при престолі має бути також ознакою, що він чинить як заступник Ісуса Христа, а не з власної сили. Ще в Старому Завіті для священиків передбачався особливий одяг для Богослужения (Вихід 28, 4). Особливий одяг для священиків (ризи) до св. Літургії запровадили Апостоли (Трид. Соб. 32, 5).

Одяг священика, в якому він облачений під час Служби Божої, складається з таких частин: наплечника, стихаря, поясу, нарукавиць, єпітрахилі і фелону.

Наплечник — це мала біла полотняна хустина з двома торочками для обв'язування навхрест через груди, котра одягається на плечі (звідси й назва). Наплечник вказує на рани, які завдано Ісусу Христу на плечах і на обличчі. Стихар — це широкий довгий аж до п'ят, одяг із рукавами, з білого або барвистого полотна, яке в самому низу вкладається в стихи (склади) — звідси його назва. Стихар символізує чистоту душі, яку повинні мати священики під час Богослужения. Поясом підперізуються священики поверх єпитрахилі. Пояс з обох кінців оздоблений торочками або клямрами, а посередині на ньому вишитий хрестик. Пояс є символом рушника, котрим був опоясаний Ісус Христос під час Тайної Вечері, коли умивав учням ноги. — Нарукавиці одягаються на кінці широких рукавів стихаря для того, щоб їх звузити. На рукавиці нагадують ті пута, якими зв'язали руки Ісуса Христа під час катувань. — Єпитрахиль (нашийник) — це довгий одяг, який спереду сягає нижче колін; він одягається на шию (звідси його назва). На єпитрахилі вишиті хрестики, він свідчить про владу священика; ним користуються під час кожного Богослужения. Фелон — це широкий верхній одяг без рукавів, який спадає на груди і плечі аж до пояса, а на спині — сягає нижче колін. Зверху на плечах вишитий і прикрашений хрест або якийсь образ. Фелон символізує на багряницю (червоне покривало), в яку був убраний Ісус Христос під час Його страждань.

Найважливішим посудом, який використовується під час Служби Божої, є чаша, дискос, звізда, ложечка, дзбаночки, спис, кадильниця, лодка і дароносиця.

Чаша буває або золота, або срібна (принаймні всередині кубка), або виготовлена з позолоченого металу. Деколи чаша зверху буває прикрашена дорогоцінним камінням. Вона символізує чашу, яку Ісус Христос використовував під час Тайної Вечері. Чаша прикривається рушником (так званим ілитоником), котрим і витирається. Дискос (кружало) — це мале кружало, котре, як і чаша, є або золотим, або срібним, або позолоченим; на нього під час Служби Божої кладуть агнця і частички. Дискос символізує ясла, в яких лежав Ісус Христос. Звізда потрібна для того, щоб покривало, яким прикриваються Дари, призначені для освячення, не торкалося їх. Це два металеві позолочені луки, з'єднані вгорі, а з них звисає маленька звізда. Вона є символом звізди, що з'явилася трьом мудрецям, котрі йшли вклонитися Ісусові. Чаша і дискос із звіздою під час Служби Божої прикривається трьома покривалами. Малим прикривається чаша, середнім — дискос із звіздою, а великим, котрий називаємо воздухом, обидва разом. Два менші покривала символізують пеленки, якими Ісус був оповитий в яслах, а воздух символізує камінь, котрим був привалений гріб Ісуса. Позолочена ложечка з хрестиком на ручці служить для причащання вірних. Дзбаночки переважно скляні; в одному знаходиться вино, в другому — вода. Спис — це невеликий, із гострим кінцем ніж, котрий служить для вирізання з проскури Агнця і частичок. Він символізує спис, котрим було простромлено бік Ісуса Христа, розп'ятого на хресті. У кадильницю кладеться палаюче вугілля, на котре насипається кадило. Кадило зберігається в лодці, всередині котрої є ложечка, якою насипають кадило на вугілля в кадильниці. Дароносиця — це посуд, подібний до чаші, в якій у кивоті зберігаються Найсвятіші Дари. Вона символізує чашу, в якій зберігалася манна. Дароносиця відрізняється від звичайної чаші специфічною формою, її (дароносицю), прикривають покришкою з хрестиком угорі. Дароносиця прикрашена гарно вишитим покривалом (суконкою). Є також друга дароносиця, котра називається монстранцією. Це гарно вирізьблений посуд на підставці, в який кладеться посвячений Агнець. Монстраціями користуються лише під час урочистих Богослужень.

У євреїв, згідно з Божим розпорядженням, були прийняті різнобарвні священицькі ризи (Вихід 28, 39). Найчастіше використовували білу, червону і синю барви, Поганські священики також одягалися у блискучі білі ризи. Тому не дивно, що й перші християни (навернеш погани) під час Богослужения користувалися різнобарвними ризами. З Божого об'явлення Церква знала, що ті, хто служать Богу на небі, теж пишно одягнені, і що престол Бога оточений семибарвною дугою (Одкр. 4). Воююча Церква на землі є подобою Церкви торжествуючої, тому і в ній використовуються різнобарвні ризи. Різнобарвність шат духовних осіб пов'язана також із різноманітністю кольорів у природі. Протягом року природа внаслідок обертання Землі навколо Сонця постійно змінює свої барви. Церква, обертаючись навколо Сонця-Правди, теж вважала за потрібне змінювати барву риз у залежності від свята, бо Церква завжди радо пристосовувалась до природи (згадаймо, що головні свята церковного року співпадають із певними змінами у природі). Врешті, люди давно звикли свої душевні настрої і переживання передавати за допомогою відповідних барв.

Львівський Синод з 1891 р. щодо барв церковних риз видав наступні постанови.

Білий колір і наближені до нього кольори золота, срібла або білоквітчастий (але білий повинен переважати), потрібно використовувати у неділі у свята Господні, Богородичні і Святих полиєлейних, не Мучеників, за винятком свята Состраданія Преч. Діви Марії, Чесного Хреста і Усічення голови св. Івана Хрестителя, коли необхідно користуватися фіолетовими барвами.

Ризами червоного кольору потрібно користуватися у свята св. Мучеників; якщо ж ці свята співпадуть із неділею, тоді задля переважаючої служби воскресної потрібно користуватися світлими барвами.

Ризами фіолетового кольору користуються в Надвечір'я Різдва і Богоявлення Господнього (якщо вони припадають у дні посту), у дні великої Чотиридесятниці і Страсної седмиці аж до Євангелія на Літургії Великої Суботи (перед котрим знімаються фіолетові і одягаються світлі шати). У другу, третю і четверту суботи Чотиридесятниці, якщо на них припадає денний чин за померлих, користуються фіолетовими ризами.

Ризами чорних барв треба користуватися при Чинах і під час Літургій за померлих, за винятком днів усієї світлої седмиці, коли користуються білими шатами.

Під час денних або седмичних служб слід користуватися мішаними кольорами, за винятком серед і п'ятниць, коли задля служби Христу і посту треба користуватися фіолетовими барвами.

Дні інших постів, окрім великої Чотиридесятниці, щодо користування ризами слід уважати днями непосними.

Світлими ризами користуються, ховаючи померлих неповнолітніх дітей.

У нашому обряді під час Літургії використовується староболгарська мова; ми називаємо її церковною, або старослов'янською мовою. Старослов'янська мова введена у церковне Богослужения в половині IX століття, тобто в ті часи, коли слов'янські Апостоли св. Кирило та Мефодій переклали св. Письмо і церковні книги з грецької на слов'янську мову. Користування цією мовою схвалили Папи Андріан І (867), Іван VIII (880), Климентій VIII (1595) та інші. Сьогодні старослов'янською мовою відправляються Богослужения в українців, росіян, болгар і сербів, а частково навіть у римо-католицьких хорватів із окремого дозволу Папи.

Користування старослов'янською мовою під час Богослужень приносить велику користь.

Старослов'янська мова забезпечена від багатьох помилок; це мертва мова, отже, не підлягає жодним змінам. Значення окремих слів протягом багатьох років залишається однаковим. А в живих мовах з часом деякі слова повністю змінюють своє значення. З тої причини з часом у релігійну науку могли б вкрастися певні неточності або й перекручення. Церква не має наміру тримати вірних у нерозумінні значення релігійних обрядів; адже священики за дорученням Церкви пояснюють Службу Божу з найменшими подробицями як дітям у школі, так і дорослим з амвона (Трид. Соб. 22, 8). Зрештою, не є конче необхідним те, щоб вірні розуміли усі подробиці обрядів св. Літургії. "Між присутніми є деякі, котрі не розуміють молитов або співу, але всі знають, що той спів і та молитва прославляють Бога, а цього вистачає, щоб пробудити в них побожність" (св. Авг., св. Тома з Акв.). Також Церква зовсім не має наміру через це принижувати значення рідної мови; навпаки, вона користу-ється нею під час проповідей, церковного співу, сповіді і т. д. Мета Служби Божої — не є повчати, вона не є проповіддю, але жертвою. Більшу частину молитов під час Служби Божої відмовляє священик так тихо, що присутні не почули б його, якби він відмовляв і рідною мовою. Опріч того, св. Літургія базується більше на обрядах, ніж на словах, а ці обряди самі по собі є для нас голосною і зрозумілою бесідою (Белярмін). Незмінність церковної мови символізує незмінність католицької релігії. Характерно, що як євреї, так і нехристияни, користувалися під час релігійних обрядів мовою, мало зрозумілою для вірних.

Чудесно помноживши хліби, Спаситель доручив Своїм учням розподілити їх між людьми (Мат. 15, 36). Так само і сьогодні Спаситель наказує Своїм учням розподіляти між людьми хліб душі — Боже Слово. Народ отримує цей хліб душі зовсім задарма (II Кор. 11, 7).

Боже слово є поживою для нашої душі, бо приносить їй таку саму користь, як звичайний хліб тілу; воно оберігає нашу душу від смерті, зміцнює її і збагачує.

Сам Ісус Христос говорив про те, що Боже слово є поживою для нашої душі: "Написано: чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих" (Мат. 4, 4). Боже слово захищає душу від смерті, бо просвітлює розум і вказує нам дорогу на небо. "Слово твоє — світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці" (Пс. 119, 105). У темряві життя нашого Боже слово вказує нам правдиву дорогу на небо, як вказує дорогу нічному подорожньому ліхтар. Боже слово вказує нам також на брудні плями душі (св. Бернардин). Св. Августин говорить про св. Амвросія, проповіді котрого часто слухав в Мілані: "Цей чоловік відкрив мені очі". Запалювання свічок під час читання Євангелія якраз і являє нам правду про те, що слово Боже є світлом для нашого розуму. Боже слово напоумило іновірців, котрі довгий час були відсталими народами, і вирвало їх із обіймів вічної смерті. Рятівний вплив мало Боже слово і на окремих людей, напр., на св. Августина. Св. Антоній Пустельник увійшов одного разу до церкви саме тоді, коли священик повторив слова, сказані Христом багатому юнакові: "Продай, що маєш..."; саме ці слова зробили його великим Святим. Слово Боже — це молот, розбиваючий скелі (Єр. 23, 29). Воно гостріше від двосічного меча (Євр. 4, 12). Як блискавка і грім, так і проповідь зворушує серце людини (св. Єр.). Проповідь — це вогонь, котрий знищує іржу гріха і розпалює її до Божої любові (св. Єф.). Боже слово допомагає зростанню в доброчесності; воно є дощем, який зволожуючи землю, робить її родючою (Іс. 55, 10). Боже слово збагачує; воно тамує голод душі, даючи їй справжнє задоволення. Тому говорить Ісус Христос: "Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме" (Йоан б, 35). Слово Боже має далеко більші переваги, ніж земна пожива, котра насичує лише на короткий час; а слово Боже — назавжди. Земна пожива, спожита в надто великій кількості, викликає перенасичення, слово Боже — ніколи.

Той, хто не дбає про Боже слово, ризикує втратити життя душі.

Ми здійснюємо в цьому житті важку і небезпечну мандрівку у вічність. І як мандрівник кружляє манівцями, йдучи в темряві без світла, так і ми в нашій подорожі на небо не можемо досягти спасіння без світла Божого слова, яке просвітлює наш розум, яке дає змогу пізнати нам нашу останню мету і дорогу до неї (св. Авг.). Як усе живе повинно було б вимерти без світла сонця (бо сонце й тепло — необхідні умови життя), так без слова Божого померли б духовно усі душі, бо слово Боже — це сонце душі (св. Бернардин).

Саме тому кожний християнин часто повинен слухати проповіді або читати релігійні книжки, і це почуте або прочитане слово Боже пристосовувати до себе, до свого життя.

У кожній парохіальніи церкві щонеділі має здійснюватися й свята проповідь (Трид. Соб. 23, 1; 5, 2) тому що здавна проповідь поєднувалася із Службою Божою (переважно проголошувано її після Євангелія). Отже, хто був у неділю й свято на Службі Божій, той був одночасно і на проповіді. Ніколи не виникала потреба окремої заповіді щодо слухання проповіді, бо така заповідь була просто зайвою. Проголошення проповідей було одним із головних діянь Ісуса Христа (Лук. 4, 43) і Апостолів (Мар. 16, 20). Усі святі, єпископи та священики завжди були здібними і ревними проповідниками. Слухання слова Божого має більшу силу і вплив, аніж читання релігійних книжок. Читати рекомендується передусім біблійну історію, життя Святих, проповіді і побожні розважання. Релігійні книжки — це проповідники, слухати котрих можемо в будь-який час. Релігійні книжки — це дзеркало, в якому бачимо і пізнаємо наші помилки та з яких довідуємося, якими доброчесностями повинні прикрасити своє життя (Скар.). З досвіду знаємо, яку велику користь приносить читання добрих книжок. Вистачає прикладу навернення св. Ігнатія Лойоли у 1521 р. Подібне сталося і з наверненням св. Івана Колумбіна, шляхтича, бургомістра Сієни (†1367). Читаючи релігійні книжки, не треба поспішати, не вдумуючись у прочитане, бо таке читання не приносить користі. Опріч того, треба почуту або прочитану річ пристосовувати до себе. Звичайна пожива приносить користь лише тоді, коли, споживши її, належно перетравимо; так само і слово Боже приносить користь лише тоді, коли охоче приймаємо його і як слід над ним розмірковуємо. Той, хто читає релігійні книжки або слухає Боже слово, повинен зберегти у своєму серці хоча б кілька побожних думок і протягом дня часто пригадувати їх. Та, на жаль, ми переважно не замислюємося над тим, що почули або прочитали; ми схожі на людину, котра, оглянувши себе у дзеркалі, відходить і відразу забуває, як виглядає (Як. 1, 23). Причиною того є наша розсіяність та заклопотаність буденними справами (отже, насіння падає на дорогу), або упереджене ставлення до Божого слова (насіння падає на скелясту поверхню), або, врешті, вплив на нас недобрих пристрастей (насіння потрапляє поміж терня) (Лук. 8). Не один признається, що не винесе жодної користі з проповіді, бо має коротку пам'ять і нічого не запам'ятає. Але це пусті розмови. Якщо будемо черпати воду брудним кошиком, то, зрозуміло, вода перетече, але кошик очиститься. Це ж стосується і згаданого з короткою пам'яттю; він справді забуде майже цілу проповідь, однак, з часом, поступово очиститься від гріховного бруду.

Помиляються ті, хто застосовує Боже слово не до себе, а до інших; хто слухає проповідника так, як це робили фарисеї, тобто лише для того, щоб його критикувати; або котрі не живуть згідно з Божим словом тому, що й проповідник цього не робить.

Проповідь треба пристосовувати до себе, проте не один розголошує почуту проповідь між людьми, нічого не залишивши для себе (Мег.). Після однієї проповіді св. Івана Калістрана про гру в карти та надмірну любов до одягу багато чоловіків приносили йому карти, кості і т. п., а жінки кидали свій одяг у вогонь на очах святого. Подібні наслідки викликали проповіді св. Антонія з Падви та інших. Ось якою могутньою є сила Божого слова, якщо застосувати його до себе самого.

Деякі люблять наслідувати фарисеїв і лише тому йдуть на проповідь, щоб після неї критикувати проповідника. Такі нехай пам'ятають, що Ісус Христос, Апостоли і найбільші Святі Церкви проповідували легко і доступно, їх слово було зрозумілим навіть неосвіченій людині. Говорили від щирого серця, остерігаючись усяких пишномовних слів. Вони не намагалися сподобатися слухачам чи причарувати їх вимовою, а прагнули принести їм своєю проповіддю користь у цьому житті і в майбутньому. "Правдиві слова вартують більше, ніж красномовність" (св. Авг.). Хто з благородним наміром слухає проповіді будь-якого проповідника, той завжди буде мати з них користь для своєї душі. Єпископ Кетелер і Могунції сказав одного разу: "З кожної проповіді, яку я чув, я дізнався щось нове". Є» зрештою, і такі, котрі ухиляються від життя згідно з Божим словом тому, що й сам проповідник цього не робить. Такі люди схожі на дурнів, котрі, побачивши на дорозі дерев'яний дороговказ, не хочуть іти далі і чекають, доки дороговказ піде разом з ними (св. Авг.).

Проповідник — це ніщо інше, як кіш, котрим користується Божественний сіяч під час сівби небесного насіння. Не дивися на неякісність коша, але на досконалість насіння і гідність Сіяча (св. Авг.). Нас не цікавить особа листоноші, якщо тільки лист, принесений ним, є для нас радісним (Мег.). Це ж стосується і проповіді.

Хто уважно слухає проповіді або читає релігійні книжки, той скоріше досягне вічного спасіння.

Спаситель говорить: "Хто від Бога, той слухає слова Божі" (Йоан 8, 47); і в іншому місці: "Справді блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають" (Лук. 11, 28). Хто охоче слуха розмови про Бога, той, без сумніву, має любов до Бога, бо кожний із радістю слухає розмови про улюблений предмет. А хто має любов до Бога, той знаходиться у стані ласки. Апетит є ознакою здоров'я людини (фізичного); подібно і бажання небесної поживи є найкращим доказом здоров'я душі (св. Золот.), або ознакою того, що душа знаходиться у стані ласки. Відраза до їжі (фізичних потреб організму) є ознакою захворювання організму людини; подібно відраза до Божого слова є ознакою хвороби душі (св. Антоній). Зла людина, безперечно, не прийде слухати проповідь. Як світло немиле для хворого ока, так слово Боже немиле для злих людей.

Користь проповіді залежить від ступеня просвітлення Св. Духом проповідника і слухачів.

Тому завжди перед проповіддю священики звертаються до Св. Духа за допомогою і ласкою. "Бог, а не проповідник, направляє людей" (Дид. Нис). Проповідники лише садять і підливають, а Бог дає поштовх росту (І Кор. З, 6). Проповідь може бути дуже розумною і красномовною, однак не матиме користі, якщо немає Св. Духа, котрий дає силу (св. Золот.). Слуга Євангелія, наповнений Св. Духом, виступає Ангелом і зворушує найміцніші серця (Іван з Ав.). Проповіді св. Франца Салезія навернули біля 70 000 єретиків. Подібний результат мали проповіді св. Домініка, св. Антонія з Падви, св. Івана Непомука з Праги. Звідки такі наслідки? "За гарне письмо хвалимо не перо, а писаря; так само за гарну проповідь заслуговує шани не проповідник, а Св. Дух" (св. Тома з Акв.). Боже слово не завжди дає результати відразу, як і насіння, яке не відразу сходить і плодоносить. Часто зовсім не плодоносить (Спаситель говорить, що три чверті насіння гине марно), а коли плодоносить, то не всюди однаково (Мат. 13, 8).