о. Др. М. І. Любачівський
Катехизм для парохів
Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V
На підставі декретів св. Тридентійського собору
Свобідний переклад на підставі Латинського Оригіналу із узглядненням візантійського обрядузладив о. Др. М. І. ЛюбачівськийВидання Львівської Архиепархії УГКЦ
Нью-Йорк — Мюнхен — Львів 1998
Передрук за виданням:
о. Др. М. І. Любачівський КАТЕХИЗМ для парохів
Нью-Йорк — Мюнхен 1961
Редакційне опрацювання: о. Др. Леонід Костко
Розділ 11
«Чаю воскресенія мертвих».
Значення слів
Коли в попередних артикулах віри ми говорили все «вірю», тут у тому, щоб підчеркнути цю правду, вже визнаємо щось більше, як «вірю», бо кажемо: «я очікую, я вижидаю воскресіння з мертвих». І справді цю правду віри підчеркують не лише отці вселенського Нікейсько-Царгородського Собору, але також Святе Письмо вже кладе цю правду як підставу нашого спасіння. «Якщо немає воскресіння з мертвих, то й Христос не воскрес; а якщо Христос не воскрес, то даремна наша проповідь, як і даремна наша віра» (1 Кор. 15, 14). Чому, спитаєте? Як знаєте, Святе Письмо, свята Церква, прихід на світ Ісуса Христа все те має на цілі навчити людей праведного, божого життя. Тобто такого, що доведе їх до вічної ціли, до безмежного щастя, до Бога. Все те однак має свою рацію, свій смисл тільки тоді, якщо справді існуєте позагробове життя, якщо справді ті люди, що померли, колись устануть і житимуть у віки.. Як кажу, це все має смисл тільки тоді, коли людське життя не кінчиться зі смертю, але радше з нею щойно зачинається. Коли ж немає воскресіння з мертвих, коли ми колись у майбутньому не воскреснемо, тоді смішним було б жити праведно й не догоджувати своєму тілу. Бо сяк чи так кінчилося б усе із цим туземним життям. Тоді не було б різниці між добром і злом, бо не було б остаточної кари за зло, ні нагороди за добро. Та, на щастя, є, дійсно існує позагробове життя. Й тому свята Церква підчеркує цю правду, як основу морального закону, як підставу віри.
Воскресіння мертвих — Воскресіння тіла
У Нікейському символі приходить точніше оприділення того, що має воскреснути, бо кажеться там — воскресіння тіла. В Нікейсько-Царгородському так само треба розуміти, бо кажеться воскресіння мертвих. Очевидно, що не йде тут про воскресіння того, що в чоловіці не вмирає, тобто душі, але про воскресіння тіла, що по розлуці з душею розкладається й зникає. Очевидно, з тою правдою, що воскресає тіло, яке вмерло, улягло знищенню, розуміється ще й та правда, що те тіло по воскресінні лучиться знову з душею, бо воно інакше не воскресло б правдиво. Його смерть полягає якраз на тому, що душа розлучається з ним, яка є якраз тим життєвим чинником у чоловіці. Зрештою в Святому Письмі «тіло» береться часто в значенні цілого чоловіка: «Бо явиться слава Господня й побачить усяке тіло (кожний чоловік) спасіння від Бога) так бо сказали Господні уста» (Іс. 40, 5); чи в св. Йоана: «І Слово сталося тілом (стало чоловіком)» (Йо. 1, 14).
Тому, що про нікого не кажеться, що він воскрес, що ще не вмер, тому й не говориться, що душа також воскресає. Властиво, воскресає цілий чоловік, бо хоч душа й не нищиться, все таки вона, тому що стремить до злуки зі своїм тілом, не є так би сказати повна, доки не полудиться з тим своїм тілом. В Нікейському символі говориться про воскресіння тіла, тому що деякі воскреснуть, як про те говорить ап. Павло: «Як у Адамі всі вмирають, так у Христі всі воскреснуть» (1 Кор. 15, 22). Отже, без огляду на те, чи хто праведно жив, чи грішно, всі вони воскреснуть. Тільки не однакова доля ждатиме всіх, бо ті, «що добро творили (воскреснуть) у воскресіння життя, а ті, що зробили зло, в воскресіння суду» (Йо. 5. 29). Це означення, що всі воскреснуть, не каже нічого про те, що всі мусять умерти. Бо маємо одно місце в Святому Письмі, що його можна би толкувати так, начеб не всі мали вмерти: «...і мертві в Христі найперше воскреснуть, а потім ми, що останемось живі, вкупі з ними будемо підхоплені в хмарах на зустріч Господові у воздух і так завжди будемо з Господом»(1 Сол. 4,16). Вправді деякі Отці Церкви толкують це місце, що всі таки мусять умерти, навіть і ті, що, як каже св. Павло, остануть ще при житті. В моменті того пірвання у воздухи наче заснуть, умруть і, зближаючися до Господа, знову одержать життя, але вже не те земське, тільки змінене, як усі ті, що, умерши, воскреснуть. Це твердження вони опирають на старій правді, що її вже в Старому Завіті Бог сказав, коли Мойсей просив Його, щоб Бог показався йому таким, як він є: «Не можна тобі бачити мого лиця, бо не може жити чоловік, що бачив моє лице» (Ісх. 33, 20). То значить, що смертні змисли людини не можуть видержати слави безмежного Єства й із захвату, чи надміру щастя, чи вражінь, наче та мильна банька мусять порскнути, потягнути за собою смерть людини. Воно й справді годиться, щоб всі люди вмерли, бо смерть, це кара за первородний гріх. А що всі родяться із ним, тож і повинні поносити кару. Зрештою, природа сама зі себе не є незнищима, а головно наше тіло. Так що треба б особлившого чуда, щоб його заховати від знищення. Далі, люди повинні уподібнитися до свого Відкупителя Ісуса Христа й коли Він вмер за наші гріхи, то годилось би, щоб ми, наслідуючи Його в тому, також мусили вмерти.
Воскресне те саме тіло
Має воскреснути те саме тіло, що його ми мали тут на землі за нашого життя, хоч, як ми вже сказали, воно розкладеться, поверне знову до тих первнів, з яких зложене й перейде навіть у тіла інших сотворінь. св. ап. Павло каже, що «Годиться, щоб це, що є знищиме, перемінилось у незнищиме» (1 Кор. 15, 53). Цими словами натякає на наше тіло. Також і праведний Йов вірив у те, що він тими самими очима оглядатиме Бога й що його шкіра, яка була вкрита струпами, очиститься. Чого не треба було б, коли б він мав одержати якесь інше тіло (Йов 19, 26). Це виходить ясно із дефініції самого факту воскресіння. Бо воскресіння, згідно з Іваном Дамаскином: «Це поворот до того, стану, що був попереду». І згідно зі справедливістю божою годиться, щоб те саме тіло людини, що з ним тут на землі терпіло, могло по смерті також із ним втішатись. Як і з другої сторони, те тіло, яке за життя втішалося всякими благами й уживало, понесло опісля, як прийде час відплати, заслужену кару (2 Кор. 5, 10).
Вигляд воскресшого тіла
Воскресне не тільки ціле тіло, але також все те, що приносить йому славу, красу, також поверне з ним. Як каже Отець Церкви св. Августин: «Тіла не матимуть ані тіни якогось несовершенства. Всі встануть у повноті молодечої краси, в літах, у яких їхнє тіло мало кульмінаційну точку свого розвою. Те, що опоганює тіло, як надмірна туша, чи надмірна худість, зморщини й усякі інші недомагання, що походять від різних хворіб, чи наслідків первородного гріха, зникнуть! Не буде там ні горбатих, ні кривих, ні сліпих, ні глухих, спараліжованих; але кожний буде такий, якби він був, коли б ніколи не хворів, але розвивався як можна найкраще. Бо Ісус поправить усе те, що первородний гріх, а радше кара за нього знищила, перешкодила в совершенному розвоєві. Загалом кожний із нас дістане таке тіло, що буде міг гордитися ним. Не буде мусив ховатись і встидатися так, як тут на землі. Воскресіння має бути приверненням усього створіння до того стану, в якому воно було б, якщо би не було первородного гріха. А що від Бога виходило все в якнайкращому порядкові, все було в своєму роді совершенне, як воно виходить зі слів Святого Письма: «І бачив Бог, що все, що сотворив, було дуже добре» (Бут. 1, 31). І лише гріх знищив ту красу, що її Бог у своєму сотворенні наміряв, проте ті всі браки відпадуть у другій стадії Божого ділання зглядом природи в воскресінні з мертвих.
Докази на воскресіння з мертвих
1) По смерти тіла остає душа, бо вона є безсмертна й тому вона живе дальше. Одначе, силою своєї природи стремить далі до злуки з тілом, від якого смертю насильно відлучилась. І щоб вона могла далі існувати без свого тіла, Бог особлившим способом мусить її удержувати при такому житті по розлуці з тілом. Що вона зі своєї природи стремить до злуки з тілом, свідчить про ціль Бога, що хотів тої злуки, бо Він так сотворив ті дві неповні субстанції. Якщо би тої злуки не було, тобто якщо би не було воскресіння з мертвих, тоді й така злука не могла би ніколи зайти. Отже, стримління душі до злуки з тілом сказалось би безцільним. Те свідчило б про те, що Бог сотворює щось, що не має ціли, то значить, що ділає нерозумно. Що очевидно є ложним. Проте, воскресіння з мертвих є конечною справою, щоб душа, яка з природи стремить до злуки з тілом, могла колись із ним злучитися.
2) Із морального закону виходить ця сама правда. Живучи тут на землі, чоловік, як грішить, чи як робить добре діло, то робить його цілий так, як є із своїм тілом і душею. Якщо би не було воскресіння з мертвих, тоді не було би й справедливости. Бо якщо би мали жити тільки безсмертні душі й вони мали б приймати нагороду чи кару, тоді де була би Божа справедливість, коли тіла, що стільки тут витерпіли, зносили біль, терпіння, голод і холод, мали би пропасти й не дістати жодної нагороди? А з другої сторони, чому мали би остати безкарно тіла тих людей, що ціле життя тільки вживали собі, валялися в гріхах? Бо «Коли тільки в цьому житті вповаємо на Христа, то ми найбільш нещасливі зі всіх людей» (1 Кор. 15, 19). Чому? Бо, якщо немає воскресіння з мертвих, а ми, тямлячи на закони Спасителя, умертвляємо своє тіло, відмовляємо собі всяких розкошей, то що нам остає, коли зі смертю все кінчається? Коли ж заживемо щастям, якщо немає позагробового життя? Проте, неможливо, щоб не було совершенного завершення Божої справедливости. Вона мусить прийти й вирівняти всі нерівності, що зайшли за нашого життя тут на землі, Й сам ап. Павло потішає всіх тих, які терплять, кажучи: «...так що ми хвалимося вами по церквах божих (говорить про Солунян) за ваше терпіння й віру в усіх ваших гоненнях і горю, що приймаєте в доказ праведного Божого суду, щоб удостоїтись вам Божого Царства, задля якого страждаєте. Бо ж праведно в Бога віддати горе тим, що завдають вам горе; а горюючим одраду з нами у відкриті Господа Ісуса з неба з ангелами сили, в огні полум’яному, даючи відомщення тим, які не знають Бога й не коряться благовістю Господа нашого Ісуса Христа» (2 Сол. 1, 4-9).
3) Кажеться, що люди мають осягнути по смерти повного, совершенного щастя. Але, якщо би тільки людські душі мали бути щасливі без тіл, тоді чоловік ніяк не міг би осягнути щастя, повного щастя, бо тільки його частина тобто душа була би щаслива. Проте, конечною справою є, щоб не лише душа, але й тіла воскреснули до того нового, вічного життя.
Та може хтось закинути, що неможливим є, щоб ті самі людські тіла воскреснули назад до життя. Як знаємо, тіло по смерті розкладається, переходить назад у ті первні, що з них воно зложене. Тобто, переходить у воду, вуголь, сірку, сіль, цукор тощо. Ті первні остаються в землі й разом із нею входять опісля в рослини, так що за який час нічого не остається з тіла помершого чоловіка. Бо воно переходить у тіла ростин, а з них у тіла звірят, а то й інших людей. Проте, якщо справді мало би бути воскресіння з мертвих і то ще до того в тих самих тілах, що вони (люди) мали за життя, тоді міг би настати спір, до кого які части тіла належать, бо не раз може так лучитися, що більше людей матимуть ті самі первні в свойому тілі. Було би важкою справою для нас людей віддати кожному чоловікові його власне тіло, та це не представляє жодної трудности для всемогучого Бога. Він, що зумів цілий всесвіт сотворити з нічого, зуміє також зробити те, щоб кожний дістав своє власне тіло й не потребував сваритися з другими. Що видається неможливим нам, не є неможливим Богові, бо Бог усе може зробити. «Ісус же, глянувши, сказав їм: У людей це неможливе, у Бога усе можливе» (Мат. 19, 26).
Всі люди воскреснуть
При воскресінні з мертвих не буде ніякої різниці. Всі єретики, як Гименей і Филипей, вже за часів св. ап. Павла твердили, що під тим воскресінням, що про нього згадується в Святому Письмі, треба розуміти воскресіння духове й таке вже наступило, «...і слово їхнє як гангрена матиме жар. З таких Гименей і Филитей, які згрішили проти правди, говорячи, що воскресіння вже було й перевертають віру деяких» (2 Тим. 2, 17). Розуміли отже під воскресінням поворот людей із гріховного життя, до життя Божої ласки.
Воскресіння з мертвих у Святому Письмі
Докази про те, що чоловік може знову повернути до життя, може воскреснути, маємо вже у Святому Письмі. У Старому Завіті розказується про таке воскресіння молодців, що їх при помочі Божої сили, як оруддя Бога, довершили пророки: Ілия (1 Цар. 17, 22) і Єлисей (2 Цар. 4, 34). У Новому Завіті маємо три воскресіння, які довершив Ісус Христос: дочки Яіра, молодця з Наїб, і Лазаря (Йо. 11, 1-44; Мк. 5, 21 43; Лк. 7, 11-17). Далі й святі апостоли одержали цю ласку й вони також воскрешали мертвих (Діян. 9, 40). св. Петро воскресив вдову Серну, а св. ап. Павло молодця, що був заснув підчас проповіді, впав із високого вікна й убився.
Крім тих прикладів часового воскресіння маємо багато місць у Святому Письмі, що свідчать про віру Духом Святим натхнених письменників у майбутнє воскресіння всіх людей. Так, приміром, праведний Йов вірить, що він колись власними, тілесними очима побачить свого Бога: «Я знаю. Відкупитель мій живе й Він у послідний день підійме з пороху оцю розпадаючуся мою кожу і я в моєму тілі побачу Бога» (Йов. 19, 25). Подібно й пророк Даниїл: «І багато з тих, що сплять у земному поросі прокинеться, одні на вічне щастя, другі на вічний сором і ганьбу» (Дан. 12, 2). Із Нового Завіту маємо такі приклади зі слів самого Господа Ісуса Христа. Він раз у диспуті зі Саддукеями, які не вірили в воскресіння з мертвих, дає їм дуже гарний доказ. У Святому Письмі не раз приходять слово Бога: «Я є Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова.» А тимчасом ті люди всі вже повмирали давно, то значить їхні тіла вже давно розпались, знищились. Отже, якщо справді не було би воскресіння мертвих, тобто, якщо їхня душа не була би безсмертна, ті слова божі були б неправдиві, бо Бог не може бути Богом тих людей, яких уже немає. Однак тому, що їхні душі живуть, та й при кінці світу мають полупитися з тілами, тому Бог може говорити: «Я є Бог Авраама, Ісаака й Якова» (Мат. 22, 32). На воскресіння з мертвих вносимо з тих слів, що євангелисти говорять про Страшний Суд: «Як же прийде Син Чоловічий у славі своїй і всі святі ангели з ним. Тоді сяде на престолі своєї слави і зберуться перед ним усі народи» (Мат. 25, ЗІ). А щоб вони могли зібратися, мусять найперше воскреснути. Подібно говорить і св. ап. Павло в своїх листах (1 Кор. 15, 12; Сол. 4, 14). «Бо коли ми віруємо, що Христос умер і воскрес, так і Бог тих, що поснули в Ісусі, приведе з ним» (Сол. 4, 14). «Сам Господь із повелінням, із голосом архангельським і з трубою божою зійде з неба й мертві в Христі воскреснуть найперше» (Сол. 4, 16). Багато місць є ще крім тих у Святому Письмі, які виразно свідчать про ту так важну для кожного з нас правду про будуче воскресіння з мертвих. Про те не то, що вагатися не можна, але навіть ніяк не можна сумніватися.
Порівняння
В природі маємо також: багато подібних випадків, які нам поясняють, чи пак роблять більш приступною цю правду про воскресіння мертвих, св. ап. Павло каже таке: «Безумний ти, що сієш, не оживе, коли не вмре. І що сієш, не будуче тіло сієш, але голе зерно, як лучиться пшеничне, або яке інше. Бог же дає йому тіло, яке захоче» (1 Кор. 15, 36). «Так і воскресіння з мертвих, Сіється у знищенні, устає в незнищенні» (1 Кор. 15, 42). Отже, ясно доводить ту правду, що б щось воскреснуло — мусить конечно вмерти й смерть не є перешкодою в будучому воскресінні, але радше є конечною передумовою воскресіння. Бо як зерно всіяне в землю, якщо не вмре там, якщо не зогниє, не принесе овочу. Подібно є з кожною ростиною, яка щоб виросла, її насіння мусить найперше вмерти, зогнити й тоді щойно його смерть дає життя новій ростині. Подібно й зі смертю людини, вона мусить конечно прийти, щоб опісля, як нате прийде час, він міг воскреснути до нового, ніколи не кінчаючогося, життя.
Що знову до мучеників, які пострадали життя за віру Христову, яких четвертували, палили, відрубували голови, члени тіла. Всі вони воскреснуть із всіма своїми членами, бо якщо би так не воскресли, не були би в своїй повній красі. Вони все таки матимуть знаки своїх терпінь, вони однак не будуть опоганювати гармонії їхньої краси, але противно будуть її ще підносити. Вони будуть наче прикрасами тіла, так як рани Спасителя. Подібно й прокляті воскреснуть із усіма своїми членами, однак їхнє тіло не буде прославлене так як праведних. Воно вже відразу буде вказувати, що його жде на страшному суді.
Безсмертність воскресших тіл
Воскресне отже, як ми вже сказали, те саме тіло; однак із воскресінням воно вже не останеться таким самим. Головною зміною у воскреслому тілі буде те, що воно вже не підлягатиме смерті. Смерть, це страшне марево, яке висіло над кожним створінням тут за земського життя, втратить по воскресінні уже усю свою владу. «Потоптана буде смерть по всі віки...» (Іс. 25, 8). Бо Ісус тоді умертвить смерть: «О смерте, я буду твоєю смертю...» (Ос. 13, 14). Поясняючи ті слова пророка Осії, св. Аді. Павло каже: «Останний ворог — смерть, буде побіджена» (1 Кор. 15, 26). Подібно й св. Йоан в Об’явленні каже: «Не буде більше смерти» (Об’явл. 21, 4). Тому, що Ісус Христос цілковито відкупив людей від первбродного гріха, не може вже оставати ніякого сліду по ньому, ніяка кара, тим більше ця найважніша — смерть. Далі, з огляду на Божу справедливість годиться, щоб по воскресінні вже не було більше смерті, тому щоб добрі могли втішатися щастям, а грішники на віки покутуватимуть за образу Божого маєстату. Грішники шукатимуть смерти в ті дні: «І шукатимуть люди смерти в ті дні й не знайдуть її, і бажатимуть умерти й утікатиме смерть від них» (Откр. 9, 6).
Властивості воскресших тіл
Найперше тіла воскресших будуть, як ми вже сказали, втішатися красою хоч її може за їхнього життя природа, знищена первородним гріхом, їм відмовила. Тіло буде під кожним оглядом совершенне, в повні розвитку й краси.
Та крім того тіло відзначатиметься особлившими дарами. Перший із них, це неможливість терпіння. Значить, що наше тіло не буде могло вже більше терпіти. Не буде вже болю, який стільки давався в знаки нашим членам, ані змучення не будемо вже більше відчувати, яке також не раз докучало нам за життя. Ні холод, ні горяч уже більше не буде нам докучати. Ні вода ні вогонь, ні який інший нищачий елемент не матиме вже більше власти над нашим тілом. Жоден удар, якщо би хтось поважився його нам завдати, не матиме вже впливу на нас, бо його наше прославлене тіло не відчує, загалом там уже не буде ні хворіб, ні жодної іншої слабости чи небезпеки для нашого тіла. Воно, так би сказати, вже буде вийняте з-під законів природи, а буде далі існувати на подобу якогось духового тіла. Це все однак відноситиме тільки до тіла прославлених, тобто до тіл праведних людей. Бо тіла проклятих не матимуть того привілею. Противно, вони кожним фібром відчуватимуть, кожним нервом пекельний вогонь, як також усі інші муки, які їх ждатимуть у пеклі. Вони вправді матимуть так само як і тіла праведників прикмету незнищимости, то значить, жодне з тих терпінь чи мук не буде могло позбавити їх членів ні частей тіла. Однак вони відчуватимуть біль ще більший, як тут за життя. Бо тут надмірний біль відбирає притомність, і в той спосіб природа борониться перед надмірним болем. Там однак вони не будуть могли втратити притомности, бо мусять завжди, цілу вічність свідомо каратися за свої свідомі й добровільні гріхи. Про цю незнищимість людських тіл по воскресінні з мертвих вчить нас св. Павло: «Так і воскресіння мертвих. Сіється у зіпсуття, устає в незіпсутті» (1 Кор. 15,42). Значить, що те, що тут на землі було (наше тіло) знищиме, підлягаюче хворобам, по смерті встане вже не таке, але якраз противне своїй дотеперішній природі. Там на другому світі вже немає більше ні болю, ні журби, ні стогону.
Велич тіл праведників
Рівночасно з красою й неможливістю терпіти, тіла праведників відзначатимуться величчю, блиском наче сонце яснітимуть, як колись Спаситель, коли преобразився перед трьома апостолами на горі Тавор: «І переобразився перед ними: Його лице сіяло як сонце, а одежа Його стала біла як сніг» (Мат. 17, 2; Мк. 9, 2). Про ту славу тіл праведників говорить св. Матей: «Праведні заясніють як сонце в царстві їхнього Отця» (Мат. 13,43). Цей Божий дар для тіл праведників називає св. Павло: славою, величчю. Господь наш Спаситель «переобразить тіло нашого смирення, щоб було подібне до тіла Його слави, по дійстві, яким зможе собі покорити все» (Филип’ян 3, 21). Отже, Ісус ужиє своєї Божої всемогучости, щоб наші тіла, які терпеливо зносили терпіння тут на землі й несли Його слідами щоденний хрест, прославити й уподібнити до Його воскресшого, прославленого тіла. Те тіло стане в славі, хоч воно й умерло і зникнуло тут на цьому світі: «Сіється в безчесті — устає у славі. Сіється в немочі, встає в силі» (1 Кор. 15, 43). Справді немає нічого більш огидного, як людське тіло, що вже розкладається. Однак Бог у своїй могучості хоче, щоб те тіло, яке видається нам таким огидним, знову колись воскресло. На ньому Він показує свою всемогучість і свою вірність. Всемогучість, бо з цього огидливого трупа, на якого вид усі відвертаються, Він привертає до життя прославлене, повне краси й слави тіло праведника. Із того, вже нікому непотрібного складу первнів, цілковито безвладного, Він творить повний сили організм, що його вже більше жодна земська сила нарушити не зможе. Він підлягаючу зіпсутті матерію підносить до життя й безсмертности, які належаться лише духовим єствам. Господь потверджує свою вірність. Бо він не забуває й на те тіло, яке разом із душею йшло дорогою до Нього. Проте, нагороджуючи душу, нагороджує рівночасно з нею й її невідлучного товариша — тіло. Дещо з тої слави прославленого тіла бачили вже й жиди в пустині. Бог відзначив був їхнього провідника Мойсея, що з ним багато разів говорив, якого Він полюбив за його любов до Його вибраного народу, Ізраїля. Кажеться, що такий блиск бив із лиця пророка, що люди не могли глядіти на нього. І як він мав говорити до них, то мусив покривати своє обличчя, бо очі людські не могли знести надземського блиску Його лиця. «...Як сходив із гори, так не знав Мойсей, що стала сяяти промінням шкіра на Його лиці, бо він розмовляв із Господом» (Ісх: 34, 29). «І як Мойсей переставав промовляти до них, так спускав собі на лице покривало» (Ісх. 34, 33). Той блиск тіла походить із душі, яка получилась із Ним (Богом). Цей блиск, це наче уділення того щастя тілу, що ним втішається душа праведника. Вже тут на землі, щастя людини об’являється назовні в виразі його лиця й успосібленні.
Оскільки більше об’явиться те внутрішнє щастя душі, яка осягнула свою ціль і тішиться безмежним щастям, огляданням відвічного добра, несогвореної краси.
Рухливість тіла
Тіла праведників по смерті не будуть вже більше обтяжувати душі своєю тілесністю, своїм тягарем, неповоротністю. Нам уже не буде треба в небі жодних середників комунікації, бо кожний із нас в одну мить, наче людська думка перенесеться, де захоче. Для прославленого тіла не буде існувати віддаль чи перепона. Як Ісус по своєму воскресінні являється в одну мить, де хоче й зникає, коли хоче, так само й ми являтисьмемо в одну мить там, де захочемо. Як для Ісуса зачинені двері не ставлять найменшої перепони, так само й для нас не лише земля, але й цілі світи не будуть перешкодою в дорозі, куди захочемо йти. Загалом тіло, яке за час нашого туземного життя підпадало прорізним законам природи, по смерті й воскресінні звільниться від тих усіх оков, які його в’язали. Бо то, «що діялось у немощі, встає в силі» (1 Кор. 15, 43).
Субтельність тіла
Тіла воскресших звільнені від того всього, що обтяжувало його в земському житті й робило надто повільним, звільнившися від того всього по смерті стануть начеб найкращим інструментом, знаряддям душі. Воно під її безоглядним проводом із легкістю виконуватиме все, про що колись за життя чоловік і мріяти не міг. Бо «Сіється тіло душевне, встає тіло духове» (1 Кор. 15, 44). Значить наше тіло зі земського, матеріального стане своїми властивостями радше подібним до духа.
Овочі з розважання того розділу
Найперше ми повинні бути вдячні Творцеві за саме об’явлення тої правди про будуче життя, про воскресіння не тільки наших душ, але й тіл. Бо скільки то могучих умів розважало над тими правдами через ціле життя, кілько то людей шукало за Богом і вони ніяк не могли, хоч у части, дійти до такого совершенного пізнання, як ми. З другої сторони ми повинні доложити усіх старань, щоб наші душі й наші тіла справді осягнули те щастя, до якого Творець їх призначив. Бо чим же можуть бути для нас ті недостатки землі, ті труди, що їх мусимо тут за життя зносити, коли нас жде така слава й таке щастя? Тому в нещастях і терпіннях та й в покусах ми повинні класти перед наші очі те, що жде нас на другому світі й наче той праведний Йов, опущений усіма, обложений страшною, відразливою хворобою звертати наші очі до неба й там шукати потіхи й розради (Йов 19, 25). А коли й те не помагає й коли покуси мимо того всього стараються заволодіти нами, тоді пам’ятаймо, що по воскресінні з мертвих є ще й інше місце крім вічного щастя й воно жде зі своїм неугасаючим вогнем на тих усіх, що переступають закони Страшного Судді — Бога. Бо любов Божа уживає своєї всемогучости, щоб нагородити тих, що праведно живуть, але вона уживає її також на покарання тих, що гордять нею, що її відкидають.
Розділ 12
«І жизни будущаго віка»
Значення розділу
Отці Собору хотіли замкнути Символ тим розділом, що обнімає в собі всі найважніші правди нашої віри, щоб віруючі могли мати перед очима оцю так важну для людського життя правду про вічне життя. Того життя ми ожидаємо так само як і правди про воскресіння з мертвих. А тому, що воно повне щастя, повне всякого добра, проте й наші очі повинні бути завжди звернені до нього, як до нашої останньої ціли. Та треба нам пам’ятати одне, а саме, що те вічне життя осягне тільки той, хто йде дорогою Божих законів, той, хто сповняє Божі заповіді.
В латинському символі віри приходить ця правда трохи виразніше, бо там кажеться «вірю в життя вічне». Під тим вічним життям розуміють Отці собору не саму вічність, але радше щасливу вічність. Бо учасниками вічности будуть не лише праведники, але й прокляті й Дияволи. Вони однак дуже радо воліли б, щоб їхнє життя не було вічним. Під тим вічним життям, якого ми вичікуємо, чи під будучим віком, що нас жде по смерті, розуміємо вічне щастя, щастя безмежне, що може задоволити всі людські бажання. Так також розумів цей вислів учений у жидівському законі, який питав Ісуса, як можна осягнути вічне життя. «Учителю благий, що доброго належить мен: робити, щоб осягнути вічне життя?» (Мат. 19, 16; Мк. 10, 17, Лк. 18, 18).
Природа вічного щастя
Вічне щастя, що про нього говоримо, не полягає чи не міститься в матеріяльних, проминаючих річах. Тому, що річи матеріяльні нудяться нам із бігом часу, стають нам навіть утяжливими, наколи б мали оставатись назавжди. Тим вічним щастям не можуть бути річи матеріяльні, тому що вони минаються, Бони не є, й не можуть бути вічними. А тимчасом щастя, щоб було совершенне мусить бути вічним. Бо хоча б не знати як чоловік був щасливим, то вже сама думка, що те щастя, чи що той стан мав би колись перестати існувати, мав би колись змінитися, вбила б те щастя вже в зародку. Зрештою й Святе Письмо остерігає нас, щоб ми часом не схибили й стриміли до щастя не того, що Бог хоче, й щоб ми не шукали Його там, де Його немає. Воно остерігає нас перед любов’ю світу, кажучи: «Не любіте світу, ані того, що в світі. Хто любить світ, в того немає любови Отця... світ минається, а з ним і його жажда» (1 Йо. 2, 15-17). Проте, ми повинні легковажити те все, що нам може дати світ, бо немає для нас тут щастя в світі. Ми на цьому світі не громадяни, але чужинці. Ми на ньому лише подорожні, що спішимо до нашої правдової вітчини, до неба. «Любі, молю вас як чужосторонців і прохожих ухилятися від тілесного хотіння, що воює проти душі» (1 Петр. 2, 11). Хоча вже й у цьому житті ми можемо чутися щасливими, головно тою надією на будуче наше щастя, головно коли жиємо так, що можемо сподіватися, що нашою нагородою за життя тут на землі буде якраз те вічне життя: «...ждучи блаженного уповання і уявлення слави великого Бога й Спаса нашого Ісуса Христа» (1 Тит. 2, 13). Ті ж знову, мудрі цього світу, які думали в цьому житті знайти своє щастя попали в ще більшу біду й нужду. «Славлячи себе мудрими, потуманіли, ... зате Бог передав їх карі безчестя..:» (Рим. 1, 22, 26). Із того означення нашого будучого щастя «життя вічне» виходить, що воно мусить бути вічним; і ніколи не буде кінчатися, а не так, як те розуміли мильно деякі. Бо щастя осягається із получення всіх дібр без домішки якого-небудь зла. Проте, щоб те щастя справді задоволило бажання людини, є конечним, щоб воно тривало вічно, бо, як уже сказано, сама думка, що те щастя може колись мати свій кінець, може затроїти чоловікові найщасливішу хвилю.
Суть Небесного Щастя
Вічне щастя, щастя неба містить у собі два роди дібр. Так звані добра есенціяльні суттєві й добра додаткові. Загалом важко сказати чоловікові, що за щастя жде нас на другому світі, бо ми не маємо жодного середника тут у нашому житті, що підходив би до небесних. Проте, й не можемо на підставі порівнання хоч у приближенні очеркнути те наше будуче щастя. Зрештою вже сам Бог навчає нас, що розум людини не годен збагнути того всього, що Він приготовив для своїх вибранців, праведників: «Чого око не виділо, ні вухо не чуло й на серце чоловікові не прийшло з того, що наготовив Бог тим, що Його люблять» (1 Кор. 2, 9). Проте, не тільки чоловік не може точно описати, які розкоші ждуть його в Небесного Отця. Він навіть у своїй уяві того собі ніколи ні представити ні бажати не зможе з того, що Бог, добрий Отець приготовив для всіх, які виконували Його волю тут на землі.
Суттєві Добра
Суттєвим щастям усіх щасливих у небі, це оглядання Бога. Пізнавання Його несотвореного Єства, любов до того всесовершенного Єства, а заразом щастя, що з тої любови випливає для самого чоловіка. Розважмо подрібно це все. Як знаємо, Бог сотворив людину на те, щоб поділитись із кимсь тим надміром щастя, що його сам має. Тому й сотворивши, призначив людину до себе самого. Вже в самому почині життя в злуці душі з тілом у лоні матері, Бог влив у душу людини бажання щастя. Це промінь любови Бога, що його вкладає наш небесний Отець у душу кожного чоловіка. Й не диво, що кожний чоловік, що приходить на цей світ, шукає ціле життя затим щастям, але його ніколи знайти не може. Не може знайти його тут на землі, тому що його тут на землі немає. Воно є тільки в небі, бо тим нашим щастям, одиноко можливим і повним, це сам Господь Бог. Із самого бажання можемо пізнати, що його заспокоїти може тільки той, хто є безконечний. Бо, як ми вже перед тим згадали, те бажання глядить за чимсь, безконечним, так що сотворені речі його ніяк не можуть заспокоїти.
Чоловік, це єство, духово-змислове єство. Тому однак, що його духова частина згідно з Божим призначенням повинна панувати над смисловою, тілесною, проте й щастя тої духової частини є заразом суттєвим щастям цілого чоловіка. А духове щастя, щастя нашої душі, нашого розуму полягає на пізнаванні (огляданні) й випливаючій із того оглядання любові, та з нею злученого щастя. Кожна гарна річ уже тут на землі викликує в нас стреміння пізнати її докладніше, оглядати її якнайдовше, щоб наче насолоджуватись красою того справді гарного предмету, чи гарної особи. Коли вже сотворіння, гарний краєвид, гарна особа, якась правда, приклад гідний наслідування так потягає за собою наш ум, то що доперва ця Божа, безмежна, несотворена краса? Адже ж створіння це тільки несовершенні сліди Божої, несотвореної краси. Й коли вже вони можуть полонити наш ум, потягнути за собою, то що ж доперва сам Творець — Бог? Із такого оглядання конечно пливе любов до річи, яка бавить наше око, захоплює наш ум. Бо наша воля вже так сотворена Богом, що стремить конечно до того, що їй розум показує як добре, гідне пожадання. Це стримління до річи пізнаної розумом, цей гін, стремління нашої волі до неї, це любов. Проте, чим краща річ, чим більше совершенна, тим сильніший той гін до неї, тим більша любов. Уже тут на землі не раз лучається, що люди так задурюються в якійсь речі чи особі, що коли її втратять, кінчають зі своїм життям, бо думають, що вони вже втратили все. Коли отже, вже тут на землі ріши сотворені, несовершенні вміють викликати в людей велику любов до себе, то як же ж потягатиме до себе нашу волю сам Творець, ця відвічна, несотворена краса? Він, те джерело всього, початок усякої краси! Як же ж прилягне до нього розум і наша воля, коли Він сам їх власне на те сотворив, щоби вони Його всюди шукали й до Нього одного стреміли?
Те пізнавання й любов має тривати цілу вічність. Пізнавання триватиме вічно, тому що наш ум, хоча й при помочі Божого світла взнесеться до способу Божого пізнавання, пізнаватиме все таки на людський лад. Значить він буде оглядати Бога, пізнавати Його так, як Він є в собі, а не при помочі порівнань, прикладів, що їх черпав зі сотворінь. Все таки не буде міг пізнати Бога вичерпуюче, та як Бог сам себе пізнає. Бо є неможливою справою, щоб скінчений ум, розум ограничений міг пізнати в одну мить боже, нескінчене Єство. Ми будемо пізнавати в Бозі все, що було, є й буде. Будемо пізнавати всі таїни природи, Божі таїни, загалом усе, що є тільки можливим до пізнання. Однак тому, що Єство боже є незмірне, безконечне, тому й ми без кінця матимемо що пізнавати цілу вічність. А тому, що з пізнанням разом у парі йде й любов до того прегарного Єства — Бога; тому ми конечно й цілим жаром нашої любови любитимемо того нашого всемогучого Отця, ту безконечну красу. В тій любові буде й наше щастя, тому що вона (любов) є вже посіданням того Єства, до якого ми були сотворені й призначені. Й тому, що сама любов є щастям, розкішшю того чоловіка, що любить, тому й та наша любов до Бога буде рівночасно нашим безконечним щастям.
А чи ми не будемо нудитися, спитає хтось, дивлячися усе тільки на Бога? Вибачте мені це богохульне питання, та однак деякі люди про те питають. Про те не журіться, найперше тому, що в Бога все матимемо щось нового до оглядання. Так що й мови не може бути про нудьгу, бо ми будемо все зайняті пізнаванням тих правд, до яких ніяк не могли би дійти, або таких, про яких ми навіть і не снили. Зрештою на вид Бога захват огорне нас, що не лише про нудьгу, але й про все інше, навіть про нас самих забудемо.
З перед очей нашої душі зникне все, а одиноке, що остане в нашій свідомості, піддержуваній Божою силою, це буде почування безконечного щастя, безграничної радости. Ми відчуватимемо близькість непонятного, безмірно любленого, прегарного Божого Єства. Того щастя не може ніхто з нас описати, бо на нього наші природні снаги навіть реагувати не можуть, як очі сліпого не реагують на світло сонця, св. Павло, говорячи про своє пірвання до третього неба, не може навіть висказати того, що там бачив і чув: «І знаю такого чоловіка..., що був підхоплений у рай, і він чув там невимовні слова, що їх чоловік не може висказати» (2 Кор. 12, 3). Як бачимо, люди самі навіть не беруться описувати того надземського щастя, бо його нашими снагами, нашими земськими силами відчути не можемо, навіть нашим розумом його поняти не зуміємо. Як уже було сказано, якби хто побачив Бога, то не міг би жити, мусив би з надміру того щастя вмерти. Проте, там у небі, Божа сила буде мусити дбати про те, щоб ми не згоріли з надміру любови до Бога, з надміру того щастя, щось подібного, як ті нічні комахи, що непереможною силою пруться до світла й у ньому в огні гинуть. Бо це справді величезна таїна, що сам Бог, відвічне безмежне Єство знизилось до свого створіння й позволило йому любити себе, а що більше, щоб воно само полюбило людину.
Про те, що ми тут сказали виразно говорить Святе Письмо: «Се ж є вічне життя, щоб ми пізнали Тебе одинокого, правдивого Бога й того, що Ти послав Ісуса Христа» (Йо. 17, 3). Там пізнаємо Бога таким як є сам у собі: «Любі, ми тепер діти божі, та ще не явилось, чим ми будемо; знаємо ж, що коли Він появиться, ми будемо Йому подібні, бо ми побачимо Його, таким як Він є» (1 Йо. 3, 2). Вже тут на землі ми пізнавали Бога, але несовершенно, наче в зеркалі: «Бо бачимо в зеркалі (при помочі сотворінь, що є деяким наслідуванням Божих совершенств) в загадці, тоді ж лицем до лиця; тепер пізнаю в части, тоді ж як і мене пізнано (як він мене пізнав) (1 Кор. 13, 12).
Додаткові Добра
Другорядними добрами, що ними втішаються праведні в небі поза посіданням Бога, тобто Його пізнанням і любов’ю до Нього. Це все те, що його називає ап. Павло: «Слава, честь і супокій для всіх тих, що роблять добро» (Рим. 2, 10). Тому що в догляданні Бога всепізнають, а любов до того безконечного Єства виповняє ціле їхнє серце, заспокоює його бажання безконечного щастя, проте вони собі вже більш нічого не бажають, бо одержать більше чим могли собі бажати. Те щастя виповнить їх цілковито. Проте, кажеться, що між ними царює спокій, у їхніх душах уже не може царити нічого іншого, як тільки совершенний спокій, бо в них засів Цар Мира (спокою) Бог. Все що лиш існує гарного, милого вони вже мають і тепер лише насолоджуються ним.
Однак поза огляданням Бога, безконечного Єства, вони втішатимуться життям із своєю родиною, що в ласці зійшла з цього світу. Радітимуть оглядаючи святих ангелів, тих чистих прегарних духів, яких міріяди побачать у небі на службі Бога. Пізнають всіх святих мучеників, апостолів, загалом усіх, про яких ми чули з оповідання, чи читали в книжках подивляючи їхнє побожне життя й сильну волю в поборюванні перешкод на дорозі до Бога. Там пізнають вони нашу спільну Матінку Пречисту Діву Марію, цю пречудну, непорочну Діву, яка удостоїлася бути Матір’ю Бога. Побачать її у славі вищу понад найвищих ангелів, Херувимів і Серафимів, Царицю Неба.
Вкінці, оглядатимуть нашого Спасителя-Богочоловіка, що сидить по правиці слави Небесного Отця й Він називатиме їх своїми братами-другами. Й справді безмежне щастя огорне кожного з праведників, й тоді щойно вони зрозуміють, що то значить: «...що ні око не бачило, ні вухо не чуло ні в серце людини не увійшло з того, що Бог приготовив для тих, що люблять Його» (1 Кор. 2, 9). Він сам наче той володар у притчі «підпережеться й посадовить їх за стіл та й сам приступивши послугуватиме їм» (Лк. 12, 37). А нам не остане нічого іншого, як радіти разом із псальмопівцем кажучи: «Що за любі Твої домівки Господи небесних сил. Бажає й лине моя душа до Господнього двора, серце моє й моє тіло на радощах кличуть до живого Бога» (Пс. 83, 1).
Заключення
Проте, й ми всі повинні старатися всіма силами слідувати дорогою, що її нам показує свята Церква, щоб часом ми самі не позбавили себе того щастя. Що ж може мати за вартість якесь земське, проминаюче добро супроти того безмежного щастя, неба. Супроти тої слави, що нас жде в нагороду за труди й терпіння туземного життя. Пам’ятаймо завжди, що: «хто сіє скупо, скупо й пожне, а хто сіє в дарах у дарах і жатиме» (2 Кор. 9, 6). Залежно від заслуг тут на землі, жде нас щастя й слава; або ганьба й кара там на другому світі. А це все осягнути можна тільки усильною, невпинною працею над собою, щоденним змаганням до добра й молитвою, бо Бог нам каже робити що можемо, а до чого нам наші сили не вистарчають, просити в Нього помочи. А Він напевно не відмовить нам своєї ласки, та й своєю всемогучою рукою можемо, а до чого нам наші сили не вистарчають, просити в Нього помочи, там де житимемо: «в красоті спокою в селищах безпечних і в богатих осадах» (Іс. 32, 18).
