о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Розділ 4

«Распятаго же за ни при Понтії Пілаті, і страдавша і погребенна і воскресшаго во третий день по писанієм»

Значення того Розділу

Св. ап. Павло говорячи про Христа каже, що не знає іншого Христа як розп’ятого (1 Кор. 2, 2). Вказує він у дальших своїх словах як конечним є пізнання тої правди, і як важним є її мати перед собою, головно в часі покус. Бо коли люди пам’ятатимуть якою ціною Ісус Христос відкупив їхні душі, вже так легко не наразять їх на нову загладу; вже так легко не будуть наражатися на найближчу нагоду до гріха і так скоро вже не згрішать. Перші слова артикула означають ближче час, коли ця подія сталася. Було воно за часів панування римського намісника Понтія Пилата над Юдеєю, який управляв нею в імені цісаря Тиберія. Згадується в Символі про те, тому що час того панування чужинців і поган над жидами предсказано вже в Старому Завіті. Святе Письмо свідчило, що Ісус Христос прийде на світ і терпітиме тоді, коли від Юди (тобто від царів жидівського походження) відбереться панування над жидівським народом і віддасться в руки поган. Так воно й було, бо в цьому часі панували над жидами погани-римляни. Вони вправді шанували віру підбитих народів, але самі як недовірки, кпили собі з усього віддаючися лише уживанню життя, так званому веселому життю. Ісус предсказує своїм ученикам ближчі дані що до своєї смерти: «І видадуть (жиди) Його в руки поган, щоб висміяли Його, били й розп’яли, а він третього дня воскресне» (Мат. 20, 19). Також і св. ап. Павло покликується на терпіння Ісуса: «Заповідаю тобі перед Богом, що все оживляє і Ісусом Христом, що свідчив при Понтії Пілаті добре визнання» (1 Тим. 6, 13).

Ісус Христос терпів

Ніхто не може твердити, що природа Ісуса, хоч як висока і совершенна, була звільнена від терпіння. Тому що Ісус узяв не себе правдиву, людську природу, мусив відчувати біль, жах і все те, що людська природа відчуває, коли на неї прийде хвилина болю й муки. Ісус ідучи зі своїми апостолами до оливного городу, після Таїнственної Вечері, шукає в них розради й співчуття: «Сумна моя душа аж до смерти» (Мт. 26, 32; Мк. 14, 34). Тобто, такий сум, такий жах, перед терпіннями огортає мою душу, що я чую наче смертельний біль, біль такий сильний, що може навіть спричинити смерть. І хоча людська природа Ісуса була злучена з Божою, він мимо того відчував усі страхіття терпінь так, начеб тої злуки цілком і не було. Дивною справою є те, що підчас своїх терпінь Ісус був свідомий своєї Божої сили, свого божества (тому що Божа природа в Ісусі заховала свої елементи безсмертносте й неможливости терпіти) все таки Його людська природа як каже Святе Письмо вилась мов черв’як, йдучи на страшні муки в недалекій майбутності. Й Ісус хоч у часі своїх терпінь завжди був свідомий своєї всемогучости, хоч міг кожної хвилини стати вільним від своїх катів, перервати муки; то він однак терпів, бо хотів показати нам, яким злочином є гріх і як великою образою Бога, коли треба було такої муки самого Божого Сина на те, щоб переблагати розгніваного Бога Отця.

Ісус Христос вибрав собі смерть на хресті, бо Він хотів, щоб якраз із того самого хреста спливало на нас життя, яке Його на ньому опускало. Із дерева звів Диявол перших людей, тому й висячи на хрестному дереві Спаситель його переміг. А вибрав Ісус той рід смерти, тому що він був найбільше понижуючим. Та й не лише погани вважали хрестну смерть чимсь найбільш гідним погорди (пр. римського громадянина не можна було розп’яти на хресті, але можна було йому стяти голову) закон Мойсея також відкидав її як щось найбільш огидне: «Проклятий, що є прибитий до хреста» (Вт. 21, 23). «Христос викинув нас від клятви закону, ставшися за нас клятьбою, бо є написано: Проклят усякий, хто висить на дереві» (Гал. 3, 13).

Хоч як ганьблячою була смерть на хресті, хоч як злочинною уважали її тодішні народи, Ісус все таки прийняв її на себе, ба що більше зробив її фундаментом, підставою нашого спасіння. Якраз тому, що світ відкидав таку смерть як огиду, Бог у своїй премудрості взяв її за підставу своєї науки про відкуплення і приобіцяв спасти тих, що повірили б у неї: «Бо коли в премудрості Божій світ не пізнав Бога премудрістю, Бог зводив дурощами проповіді спасти віруючих.» (1 Кор. 1,21). Тож і не диво, чом пророки перед приходом Христа й апостоли по Його смерти так сильно держаться тої правди і так завзято її боронять. Вони хотять у той спосіб переконати людей, що якраз у тому, що вони вважають чимсь понижаючим, негідним людської гідності, лежить їхнє спасіння. Й якраз тому, що таїна хрестної смерти є чимсь ненормальним для людського розуму, Господь не переставав ніколи її проповідувати й потверджувати різними чудами, щоб вкінці таки довести людей до пізнання тої правди. Господь Бог вказує на прообраз Старого Завіту на смерть свого Сина, що одинока має спасти погибший людський рід. Смерть Авеля (Бут. 4, 8); жертвування Ісаака (Бут. 22, 6-12); пасхальне ягня (Ісх. 12, 5); мідяний змій завішений на хресті (Чис. 21,8). Подібно й псальми Давида говорять про ганьблячу смерть Ісуса (Пс. 2, 21, 68, 109) як рівно ж пророцтва пророка Ісаії. (Іс. 53).

Ісус Христос справді вмер

Цю правду віри не раз мусили боронити апостоли і учні Христові, не тому що вона є чимсь незвичайним, але тому що за нею послідує, щось незвичайного — воскресіння. Тож противники хотячи заперечити те, що Ісус Христос справді воскрес, перечать правдивість Його смерти. Однак про неї ясно говорять всі чотири Євангелисти (Мат. 27, 50; Мк. 15, 37; Лк. 23, 46; Йо. 19, ЗО). Чи ж міг чоловік жити, що переніс таке важке, двогодинне бичування? Чи міг би хто видержати ті всі знущання, уплив крові з пошарпаного тіла й страшні болі розп’яття? А хоч би і те видержав, хоча як ми сказали воно природним способом неможливо, тоді вже певно ніхто не зміг би жити коли Його серце проб’ється списом. А вкінці навіть здоровий чоловік міг би вдуситися від запаху олійків (около 100 літрів) що в них завинули тіло помершого Спасителя, коли б побув так три дні в гробі. Проте, про смерть Ісуса навіть ніхто не сумнівався з сучасників. Зрештою смерть потвердив сотник, що списом відчинив грудь Спасителя. По смерти Ісуса, тобто по розлуці душі з тілом у гробі, Божа природа Спасителя осталась надалі злучена з тілом у гробі і з душею в аді, де вона пішла, щоб звільнити праведників і послати їх до небесного Отця.

Ісус Христос умер добровільно, бо він хотів умерти. Його смерть і Його муки були добровільні. Про те вже говорить пророк Ісаія: «Він пожертвувався, бо сам того хотів.» (Іс. 53, 7). Так само говорить і Спаситель: «Я даю моє життя щоб його наново взяти. Ніхто мені його не відбирає, але я сам даю його, і я можу його дати і відібрати.» (Йо. 10. 17). Про свободу в віддані свого життя можемо переконатись із того, що Ісус усе знав, знав також, що тільки в Єрусалимі Він може вмерти (Лк. 13, 32) тож вистарчало Йому не піти до Єрусалиму й уже природним способом був би заховав своє життя. Не кажучи вже про те, що як Бог, Він міг кожної хвилі звільнитись від катів. Добровільність смерти й мук Спасителя підкреслюємо тому, щоб в якнайяскравішому світлі поставити Його любов до нас. Проте й той дар, що Він вислужив нам своєю смертю — синівство боже — повинен бути нам тим дорожчий.

Погребенна

По смерти, учні зняли Ісуса (Йосиф із Ариматеї) з хреста, овинули плащаницею (білий обрус) як то було в звичаю в жидів і положили Його в гробі, висіченому в скелі. Той гріб запечатали і поставили при ньому сторожу, хотячи в той спосіб перешкодити учням Ісуса забрати Його тіло. В гробі тіло Спасителя остало ненарушеним, як то було предсказано: «Ти о Господи не позволиш, щоб Твій Святий пізнав знищення» (Пс. 15, 10) (Діян. 2, 31). Отже, Ісус помер і Його тіло людської природи поховано, бо лише вона могла терпіти, вмерти і зложитись до гробу.

Але тому, що людська природа була злучена з божеством: «І Слово сталося тілом і замешкало між нами.» (Йо. 1, 1) терпіння людської природи набрало безмежної вартості перед Богом Отцем, очистило нас усіх від первородного гріха й принесло заплату за всі наші особисті гріхи поповнені від початку аж до кінця світу. За нас терпів і за нас умер Богочоловік, Творець усього, бо в ньому й через нього повстало все, що існує: «Бо з Нього й через Нього й у Ньому все.» (Рим. 11, 36). «Все Ним сталося й без Нього нічого не сталося, що сталося.» (Йо. 1, 3) тому й Його терпіння мають безмежну вартість.

Розважання терпінь Спасителя

Щоб ми могли добре оцінити, як дорого кус заплатив за нас Божій справедливості, застановімось над Його терпіннями. Заки прийшла година терпіння, Ісус бачив точно, що Його жде. Він відчував кожний удар, кожний біль і тому терпів невимовно вже перед муками. Каже Святе Письмо що Син Божий вився на землі мов той розтоптаний черв і просив: «Отче, якщо Твоя воля, нехай відійде від мене ця чаша!» (Лк, 22,42). «Отче, коли хочеш мимо неси цю чашу від мене, тільки не моя воля а Твоя нехай буде!» Ісус як представник людства, узявши на себе провини всіх людей, станув перед Божою справедливістю і той страх, що колись мучитиме грішника, як стане перед обличчям страшного судді, зійшов на Ісуса. Прискорене биття серця, спричинене страхом і важким терпінням витискало кров крізь пори тіла, так що кровавий піт заливав обличчя Ісуса і ціле Його тіло. Й не знаходив Ісус супокою, в тому горю, аж доки ангел: не прийшов із неба і не покріпив Його.

Слідуюче терпіння, поза ганебним веденням до Анни і ударом у лице на допиті того бувшого, жидівського первосвященика — це бичування. Оруддям бичування були або різки, або нагайки. Різки, це були кілька тростин сплетених до купи між які вкладувано куски костей. Нагайки складалися з кількох ременів, що були закінчені олов’яними кульками, або гачками. Прошу собі уявити, яку страшну силу мав і який гіркий біль завдавав удар, одним із тих середників мук? Удар різками відбивав тіло від костей, а удар нагайками розшарпував і роздирав тіло, і кусками його вишарпував. Це все допустив Ісус на собі, задля нас. По тому бичуванні жовніри накидають на Ісуса старий, драний плащ, на ті Його пошарпані плечі, на голову втискають вінець із терня й не дають спокою, але плюють у лице, б’ють по голові тростиною вбиваючи терня чимраз то глибше й глибше в голову. Так то глузували звірські, римські жовніри з Ісуса. Наглузувавши доволі зривають із плечей плащ, що вже прикипів до ран тіла й знову роздирають кров’ю залиті рани. Одягають Його в одежу й вкладають на поранене тіло важкий хрест, та й силують нести його на місце страчення. Подумаймо лише, коли нас щось болить, то ми і діткнутись не даємо того болючого місця, а тут здирають плащ, вкладають порепане дерево хрестне на болючі плечі й побоями змушують Його вже ледво живого волочити той важкий хрест на гору Голгофу.

Коли ж Ісус знемощілий паде на дорозі, Його б’ють, підводять насильно і тільки зі страху, щоб той нещасний Ісус не вмер їм по дорозі і тим не позбавив їх видовища страшної смерти, кажуть одному чоловікові (Симонові Киринейському) нести Його важкий хрест. На Голгофі вдруге здирають із Ісуса одежу, знову той сам біль наче вогнем прошибає все тіло. Кладуть Його на хрест, прибивають одну руку до одного рамени, шарпають опісля й тягнуть другу руку, щоб зайшла на своє місце. Рвуть м’язи, витягають сустави й живе тіло прибивають цвяхами до дерева. Опісля ж прибивши, підносять хрест і так повис Богочоловік на власних ранах рук і стіп між небом і землею. Чи може хтось описати те терпіння, коли живий чоловік із розшарпаними бичуванням плечами прилягає до рапавого хреста й висить прибитий на ранах рук і ніг? Витягненим, напнятим наче струна грудям не достає духу. Страшна горячка висушує горло і язик, рани печуть у горячому, південному сонці. А там під хрестом'глузує собі з тих страшних терпінь народ. Ось це все допускає на себе Бог, що всю вселенну создав одним словом, що її цілий час удержує своєю всемогучою рукою. Те все терпить Ісус мовчки і тільки під кінець це невисказане терпіння витискає на Його уста гіркі слова: «Боже, мій Боже, чом Ти мене опустив?» (Мат. 27, 46; Мк. 15, 34). А причиною тих нелюдських терпінь Ісуса — наші гріхи. Як самі знаємо, ми в нашому житті не раз мали нещастя образити Бога і за ті гріхи ждало нас відкинення від Нього, ждала мука й терпінйя. Однак Ісус узяв те все на себе, бо хотів щоб ми були свобідні від кари вічної; не хотів позволити, щоб ми були відкинені від Бога, на віки позбавлені щастя. Хотячи привернути нас опять до нашої ціли, до злуки з Богом, він дав своє тіло на страшну муку й на смерть; своєю власною груддю Він заслонив нас, віддав себе самого, щоб тільки спасти нас від терпіння. Він не жалів себе ніяк, а й Отець небесний послав Його, свого Одинокого Сина, щоб на Ньому одному відомстити цю образу, що йому завдав своїми гріхами цілий людський рід. «Я його поразив за гріхи мойого народу.» (Іс. 53, 8). Бо «Ми всі блукали, як вівці, кожен ходив своєю дорогою, провини ж усіх нас вложив Господь на нього одного.» (Іс. 53, 6). Коли ж так Бог досвідчив свого Сина за гріхи, то як же ж повинні ми боятися того гріха? Він мусить бути справді чимсь страшним, коли треба було такої муки, щоб нас відкупити. Й то не муки якогось чоловіка, але терпінь Богочоловіка, одинокого Божого Сина. З другої сторони ця страшна мука повинна вливати в наші серця довір’я до Бога, довір’я Його любови до нас. Бо ж що пожаліє нам Господь Бог, коли «Він, що свого Сина не пощадив, а видав Його за нас усіх, хіба ж із ним не подарує нам усього?» (Рим. 8, 32) Бо що ж може мати Бог Отець ціннішого в світі за свого Сина, що є чимсь одним із ним?

А якщо і того віддав на такі страшні муки й смерть для нашого спасіння, то чи може відмовити нам чогось, що було би корисним для нас в осягненні нашої ціли?

Овочі терпінь Ісуса

Муки й смерть Ісуса спасли нас від гріхів: «Він полюбив нас і обмив наші провини своєю кров’ю.» (Об’явл. 1, 5). Він нас, «що були мертві в провинах... оживив із ним простивши всі провини, знищивши засуд смерти, що був виданий на нас, якого взяв і прибив на хресті.» (1 Кол. 2, 13). Зі смертю Христа впала влада Диявола, що зависла була над нами по первородному грісі: «Тепер суд цьому світу: тепер князь цього світу проженеться геть. І як я буду піднятий від землі, всіх притягну до себе.» (Йо. 12, 31). Ісус сплатив Богу Отцеві наче довг, що його затягнув Адам своїм першим гріхом. Для Бога Отця не було кращої і милішої жертви над цю, що її приніс Його Син одинокий, від даючи себе на хресті і нею совершенно задосить учинив за всі наші гріхи. А заплативши, відчинив нам закрите небо, що його замкнув перед нами первородний гріх: «Маємо надію, що будемо допущені до святині силою крові Ісуса Христа.» (Євр. 10, 19).

Жертва Спасителя сталась усім для нас, тому й ми повинні пам’ятати про неї і старатись користати з неї. А користатимемо з неї, коли уникатимемо гріха, бо інакше вона нам нічого не поможе і піде на марне терпіння Ісуса. Проте, як каже св. ап. Петро: Уважайте «Знаючи, що не тлінним сріблом, або золотом викупились ви від марного вашого життя переданого отцям, але дорогоцінною кров’ю Христа...» (1 Петр. 1, 13); а св. ап. Павло додає: «Христос викупив нас від клятви закону, ставшись за нас клятьбою, бо написано: Проклятий кожний, хто висить на дереві.» (Гал. 3, 13) Чого ж вчить нас хрест Спасителя? Вчить нас усіх найсовершенніших чеснот. Найкраще представляє терпеливість, Ісус бо терпить без слова скарги. Вчить покори, бо на хресті нагий, осміяний всіма висить Богочоловік, одинокий Божий Син. Любови, бо ж що могло Ісусові піддати таку важку жертву, як не любов, передусім до свого небесного Отця, а опісля Його безмежна любов до нас? Хрест вчить нас лагідности, послуху, витривалости, бо треба нам тямити завжди, що те все терпить всемогучий Бог. І що ж сталось би з жидами, що кпили собі з нелюдських терпінь Спасителя, якби Він не був лагідним? Послуху, бо коли Син Божий був послушний Батькові аж до смерти на хресті, то як же ж повинні ми слухати нашого всемогучого Творця? Витривалости, нас ледво чи можуть зустрінути в житті муки подібні до терпінь Ісуса, тож коли Він за нас не вагався піти на смерть, перенести ті всі муки, то чи ж не повинні ми зносити ті прикрості життя, щоб хоч у якийсь спосіб сказати йому нашу вдячність?

Розділ 5

§1 «(Зіступив до Аду) і воскресшаго во третий день по писанієм»

Першого члена «Зіступив до Аду» в нашому символі віри не маємо виразно висказаного, та мимо того про цю правду вчимо в катехизах. Тими словами визнаємо, що душа Спасителя зіступила до аду, підчас коли Його тіло лежало в гробі. Прославлена душа Спасителя зіступила до аду, щоб визволити душі старозавітних праведників.

Як знаємо, що тільки смертю Ісуса ввесь людський рід одержав спасіння, тому й ті люди, що повмирали ще перед Його смертю не могли ввійти до неба, не могли полупитись із Богом, осягнути вічного щастя. Вони перебували в якомусь особлившому місці, що звалось Адом.

Те слово «Ад» приходить у Святому Письмі в трьох значеннях. Означає воно пекло. Ось приміром: «...щоб в ім’я Ісуса приклонилось усяке коліно, що на небі і на землі і під землею.» (Филип. 2, 10). Тут св. ап. Павло начеб поділив усесвіт на три части. На людей, що осягнули вже свою ціль — небо з усіма його мешканцями; на людей, що ще прямують, що є ще в дорозі до тої ціли — під землю; і тих що розминулися зі своєю ціллю, на віки її втратили — пекло з його мешканцями. Або, в Діяніях апостольських згадується також про той «ад», як місце кар: «Котрого Бог воскресив, що переніс муки пекла, бо не могло воно вдержати Його.» (Діян. ап. 2, 24). Тут порівну є божественний автор муки Спасителя до мук пекла.

Проте, застановімось, що то такого пекло? Не всі люди приймають, що існує пекло, місце вічної, страшної кари. А не хотять вірити в нього тільки тому, що його бояться. Воно все стоїть над нами, начеб той страшний привид і огірчує не одну радісну хвилю. Тому й не диво, що деякі люди хотячи заспокоїти свою нечисту совість, стараються затерти перед нею той страшний привид — пекло. Але що ж каже про цю правду свята віра? У Святому Письмі Ісус Христос говорить про нього як про місце кари за гріхи. А кілька разів описує його, називаючи «огненною геєнною», тобто місцем невгасаючого вогню, де черв вічно живий (грижа совісти) у віки мучить людину. Він каже далі, що пекло то таке місце, де буде плач і скрегіт зубів. Ісус остерігає перед тим місцем і радить нам позбутися тут на землі навіть такої речі як ока, руки, чи ноги, щоб лише не дай Боже там не попасти.

Але й сам розум говорить нам, що пекло мусить бути. Коли розважимо, що то такого є важкий гріх, будемо мусити прийняти існування пекла. Бо гріх — це безмежна образа найсовершеннішого Єства; образа Творця вселенної, нашого абсолютного Пана. Проте, ця образа має в собі щось із безконечности — тому що є зневагою безконечно совершенного Бога. Тому, що образа міряється маєстатом ображеної особи, а що в нашому випадку Божий маєстат є безмежний, і образа того безмежного маєстату є безмежна. Щоб таку образу змити, треба якоїсь безконечної кари на виновника. А що кара не може бути безконечно важка (бо безконечним є лише одинокий Бог, кара ж тому що є створінням не може бути безконечна) тому вона принайменше мусить тягнутися в безконечність, отже мусить бути вічною. Коли вже тут на землі, за образу маєстату пануючого володаря, жде злочинника кара смерти, то за образу Бога мусить ждати якась більша кара, тобто вічна кара пекла. Те саме виходить із порівнання пекла з небом. Коли існує місце вічного щастя — небо; мусить бути також і місце вічної кари — пекло.

Пекло — це місце кари. Розрізняємо двояку кару в пеклі. Кару душі й кару тіла. Кара душі, це втрата ціли — Бога й грижа совісти. Грішники почувши слова Страшного Судді: «Йдіть від мене прокляті в огонь вічний зготований Дияволові і його слугам.» (Мат. 25, 41) западуться і попадуть у те страшне місце. Вони там неначе прийдуть до себе і пригадають собі точно те все, що ще перед хвилиною бачили. Вони побачили дрібку тої слави, величі Спасителя і пізнали, що за щастя ждало їх, та вони своїми гріхами Його відкинули. Душа кожного чоловіка спрямована лише на те одне, а саме, щоб любити свого Творця і повернути до Нього, від якого вона вийшла, приходячи на цей світ. Вона не має ніякого іншого завдання, як тільки повернути до того, хто її сотворивши, наче замкнув у смертному тілі на якийсь час, щоб опісля по тій розлуці прийняти назад до свого люблячого лона. Й ця душа, що через цілий час своєї земської мандрівки нудила світом, не знаходячи нігде супокою, вона тепер на хвилиночку побачивши здалеку ту ціль, що до неї безнастанно стриміла, зараз же приходить до пізнання, що ця ціль, те невисказане щастя для неї втрачене на віки. Страшний невисказаний біль пройде душу того нещасного чоловіка на згадку, що він утратив, що він зробив. Він почув із уст свого Бога, що до Нього наставленням своєї душі стремів, страшні слова: «йди геть від мене!»

Ми тут, на землі не раз дуже боліємо коли втратимо дорогу нам особу. Деякі люди навіть сходять з розуму, коли втратять майно, що про нього старались ціле своє життя. Та того болю нашого тут на землі і порівняти не можна з болем проклятого у пеклі. Тут за життя ми маємо багато розривок, багато сотворінь, що в часті а то й в цілості можуть нам заступити втрачену річ, чи особу. А там (у пеклі) проклятий не має жодної розривки; а зрештою Бога, одинокої ціли душі людської, ніхто й ніщо ніколи не може заступити. Проклятий добре знає, що одиноке, правдиве щастя його вже ждало, було вже так близько нього, та й у одну мить остало для нього в віки недоступним.

А що найгірше для того нещасного чоловіка це свідомість, що то він одинокий сам собі винен, що не осягнув вічної радости. Й ця свідомість, це той черв’як, що в віки мучитиме проклятих. Тут на землі люди стараються звалити вину на когось другого, стараються на всякі лади оправдати себе й у той спосіб заспокоїти, чи пак, утишити власну совість. Але там у пеклі, де кожний ясно бачитиме зв’язь між своїми гріхами і тою вічною карою, не буде можна заглушити грижі совісті. А ще й до того гадка, що тій муці ніколи не буде кінця, ніколи не буде відпочинку, забуття, лише на віки та сама мука, той сам біль у серці по втраті безконечного щастя; у віки незаспокоєне щастя, бажання любови безконечного Єства.

А як же ж терпить тіло? Там є невгасаючий вогонь. Самі з досвіду знаємо, що то значить горіти. Ми здригаємось на саму гадку, коли читаємо, що давніше палили людей живцем. І справді це страшні муки. Знаємо як те воно болить коли попечемо собі палець, руку чи щось подібного. А там не палець, не руку, не поверхню нашого тіла, але кожну клітину нашого тіла прошиватиме страшний біль, почуття горіння; бо пекельний вогонь проникне нас навскрізь. Кожний фібр, кожний наш нерв відчуватиме той страшний біль, ту страшну муку. Довкруги темрява, а в ній страшні крики, зойки, голосіння, прокльони доходитимуть до ух нещасних. Дикий вереск горіючих грішників та їхні стогони будуть безпереривною музикою у віки, без кінця. Й ніяка надія на зміну не просвічуватиме тим нещасним грішникам, для них немає ніякої потіхи, ніякої розради. Правду каже Святе Письмо: «Страшно є попасти в руки живого Бога.» (Євр. 10, 31). Бо хоч він є безконечно добрий, хоч і безконечно любить свої створіння; то однак він є й безконечно справедливий і страшно карає тих, що поважуються нарушити Його закони, переступити Його святу волю.

Чистилище

«Ад» приходить часом у значенні чистилища, тобто місця мук за легкі провини. Чистилище різниться від пекла тим, що воно не є вічне. Й по страшному суді воно перестане існувати, тому що по ньому будуть тільки два місця: місце вічної кари — пекло, і місце вічного щастя — небо.

Третє значення аду

Це те місце, де як вже було сказано душі праведних старозавітних вичікували Спасителя, щоб той прийшов і позволив їм осягнути повноту щастя, поміг злучитися з Творцем, Богом.

Прихід Ісуса до аду був повний слави, бо він як побідник увійшов туди, щоб зібрати перші овочі своєї смерти на хресті; щоб звільнити душі праведників і позволити їм піти до неба, тому що вони без Нього ніяк не могли би того зробити. Бо смерть Ісуса, тому що задосить учинила Богу Отцеві за первородний гріх Адама, тим самим розкувала окови, знищила цю непроходиму стіну між людьми і їхнім Богом. Тому то з Його приходом до аду душі праведних вже звільняються і переходять до вічного щастя. Про те, згадує Святе Письмо коли Ісус Христос звертається до розбійника по своїй правій стороні: «Сьогодні ще будеш зі мною в раї». (Лк. 23, 43). Про те славне зіступлення Спасителя говорить і пророк Осія: «О смерте, я буду твоєю смертю, о пекло я буду твоїм знищенням.» (Ос. І3, 14). Подібно і пророк Захарія: «Ти кров’ю Твойого завіту випустив побіджених із безводного озера.» (Зах. 9, 11). Або в Новому Завіті св. ап. Павло в свойому листі до Колосян: «...знищивши рукопис декрету, що був проти нас, взявши його і прибивши на хресті; і роздягши князівства і власти вивіз на дивовижу сміливо, перемігши їх на ньому.» (Кол. 2, 14). Тими словами Святе Письмо вказує на хрест, як на те оруддя, що ним Спаситель переміг Диявола, св. Отці в своїх творах порівнюють хрест Спасителя до примани, 'що наче рибу, так він (хрест) приймав диявола, а зловивши його — переміг.

Та не тільки те було причиною, чому Спаситель зіступив до Аду. Він хотів зіступити там у славі, як володар, щоб показати свою силу, свою могучість. Бо від тої хвилини Ісус є тим паном, що перед ним мусить клонитися кожне коліно на небі, на землі і у аді (під землею).

§2 «Воскресшаго во третий день по писанієм».

Коли Понтій Пилат переконався від зізнання сотника, що Ісус справді помер, позволив Йосифові з Ариматеї забрати тіло Спасителя і похоронити в гробі. Й там воно лежало від п’ятниці вечером, через цілу суботу аж до неділі ранку. В той день ще перед сходом сонця задрожала земля, ангел відвалив камінь від гробу і з нього вийшов живий Ісус Христос. Душа й тіло злучилися знову в одно і Спаситель славно повстав із гробу.

Тими словами: «Ісус воскрес із гробу», ми не лише висловлюємо ту правду, що Спаситель воскрес, відзискав життя, але також висловлюємо ту велику правду, що на ній св. Павло будує нашу віру, а саме, що Ісус власною силою повстав із гробу. «Коли ж Христос не воскрес, то марна наша проповідь, марна ж і ваша віра.» (1 Кор. 15, 14). Бо як знаємо, багато було таких людей, що воскресли. Приміром, сам Ісус воскресив три особи. Ще в старому завіті пророки воскрешали умерших, але ніхто не воскрес своєю власною силою, бо це міг зробити тільки один Ісус Христос — Богочоловік. Він хоч «і був розп’ятий задля своєї немочі (людської природи) живе, проте, силою Бога.» (2 Кор. 13, 4). Й та сила Його Божества ніяк не розлучалася з тілом, але як знаємо навіть по смерти, тобто по розлуці душі з тілом оставала далі і піддержувала ті дві части людської природи Ісуса, аж доки третього дня знову не злучила їх в одно. Про те вже згадує пророк Давид, кажучи: «Його правиця спасла його і святе рам’я його.» (Пс. 97, 2). Тобто іншими словами, поворот до життя людської природи Спасителя, це діло Його самого, Його Божої природи, що зволила розлучити, усмертити себе як людийу, на те, щоби опісля получивши знову душу з тілом доказати ясно всім своїм противникам своє Божество.

Своїм воскресінням Ісус показав нам наочно, що й ми, хоча і умремо, колись воскреснемо до нового життя. Він є «первородним між умершими» (Кол. 1, 18; Об’явл. 1, 5). «Тепер же Христос устав із мертвих, остався первістком між мертвими. Бо, як через людину прийшла смерть, так через людину і воскресення з мертвих. Бо, як у Адамі всі умирають, так і в Христі всі оживають» (1 Кор. 15, 20). І так, як Спаситель по свойому воскресінні вже більше не вмирає, ба навіть умерти вже не може, так само й усі люди, коли вже раз воскреснуть до нового життя, вже більше не підлягатимуть смерти.

«Христос воскресший із мертвих, вже не вмирає більше, смерть уже більше не запанує над ним» (Рим. 6, 9).

В символі додається «по писанієм», як сказалось у Святому Письмі. Цей додаток додали отці Церкви, щоб піднести цю правду, що смерть і воскресіння Ісуса Христа, як такої правди, що на ній базується наша віра, яка вже давно була предсказана Богом і тепер у часі сповнилася. Й справді сам Ісус Христос багато разів предсказує свою смерть і славне воскресіння. «Син чоловічий буде переданий у руки поган і насміхатимуться з Нього й зневажатимуть Його й плюватимуть на Нього й, бивши, уб’ють Його: А третього дня воскресне.» (Мт. 20, 1). А як прообраз свого тридневного перебування в гробі подає Спаситель тридневне перебування пророка Йони в животі кита.

Конечність і ціль воскресіння

Ісус Христос мусив воскреснути славно, щоб дати доказ Божої справедливости. Бо годилось, щоб той, хто задля Бога так упокорився і прийняв такі муки, дістав зате належну нагороду — воскресіння. «Упокорив себе, ставши послушним аж до смерти, смерти хрестної. Тому й Бог Його возніс і дав йому ім’я, більше від всякого імени.» (Фил. 2, 8)

Воскресіння Ісуса, це найкращий доказ Його Божества, Божого синівства, бо ніхто, тільки Бог може воскрешати з мертвих, тому що Він є самим життям, джерелом життя. А тому, що Ісус без жодної чуткої помочі встав із мертвих, доводить найкраще, що Він є паном життя і смерти, що Він є самим життям, джерелом, дателем життя.

В той спосіб Ісус зміцняє нашу надію на наше воскресіння колись по смерти. Бо, коли Він, наша голова, встав із мертвих, то й ми, тому що є членами Його тіла, мусимо так само як Він воскреснути, повстати до нового життя. Й так аргументує св. Павло в листах до Коринтян (1 Кор. 15, 12; і Сол. 4, 14). Подібно й ап. Петро: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що по великій своїй милості знову породив нас на вповання Христовим воскресінням із мертвих до нетлінного й непорочного насліддя, що не зов’яне сховане для вас на небесах...» (1 Петр 1, 3).

Користь із воскресіння Ісуса Христа

Наш Спаситель своїм воскресінням показав дам, що Він є Богом, а тим самим, є безсмертним, преславним побідником смерти і Диявола. Тому й ми мусимо вірити, що слушний час і ми воскреснемо нате, щоб вже ніколи не вмирати, але щоб жити в віки. Й те вічне життя приходить до нас якраз через Ісуса Христа. Бо як «через одного чоловіка прийшла смерть у світ, так через одного чоловіка воскресіння з мертвих» (1 Кор. 15, 21). Тому, що Бог у своїй премудрості вжив тіла Спасителя як середника до заглади первородного гріха, тому то і Його людська природа є також середником нашого майбутного воскресіння. Проте, можемо глядіти на воскресіння Спасителя як на прототип нашого воскресіння. Й те все, що ми заобсервуємо на прославленому тілі й душі, загалом на прославленій людській природі Ісуса, можемо зааплікувати і до нашої природи. Бо й наша прославлена природа по воскресінні буде до неї дуже подібна, а то майже така сама. «Наше бо є життя на небі, звідкіля ждемо й Спасителя нашого Господа Ісуса Христа, що переобразить тіло смирення нашого, щоб було подібне тілу Його слави» (Фил. 3, 20).

Що слідує для нас із смерти Христа?

Як Спаситель змив із усього людського роду пляму первородного гріха своєю смертю і воскресінням, та й задосить учинив за всі гріхи світу, так і ми всі повинні користаючи з ласк, що Він вислужив нам на хресті, змивати гріхи з нашої душі і зачинати життя повне невинности, святости, покори і милосердя.

По друге, ми повинні старатися жити аж до кінця нашого життя праведно й ніколи не опускати того праведного способу життя. Бо ж Ісус є для нас не лише прикладом, ідеалом такого божого життя, але рівночасно і поміччю, бо своїми терпіннями і воскресінням Він вислужив нам безліч ласк, що при їх помочі ми маємо осягнути нашу вічну ціль — Бога. Й так смерть Спасителя має проображувати нашу смерть для гріха, .а Його воскресіння, наше нове життя в ласці божій як божих дітей. Тому й слушно говорить св. Павло: «Коли ж оце ви воскресли з Христом, то високого шукайте, де Христос сидить по правиці Бога» (Кол. 3, 1). Бо хто хоче мати по смерти супокій, життя вічне, щастя, славу й блаженство мусить так жити, щоб міг так само воскреснути як Спаситель. Тому й ми всі мусимо про високе думати, а не про земне» (Кол. 3, 2). Мусимо вже раз зрозуміти, що ми не сотворені для землі, але що вона є тільки місцем нашого вигнання. А наша вітчина це небо, куди дістанемось лише тоді, коли підіб’ємо нашу зіпсуту природу під володіння розуму, піддамо її під Божий закон, що є в серці кожного з нас і каже як належить жити, щоб осягнути вічне життя.

Розділ 6

«І возшедшаго на небеса і сидящаго одесную Отца»

Пророк Давид розважаючи над тою правдою своїм віщим духом кличе до всіх народів: «Ви всі народи плещіть у долоні!... Бо Господь Всевишній, великий цар на всю землю... Піднісся Бог серед веселого гукання, Господь серед голосів трубних» (Пс. 46, 1). І так як є багато чудесних подій у житті Ісуса Христа, так і те чудо вознесіння вказує на Нього як на Божого Сина. Бо багато людей возносилось, однак все тільки при помочі когось іншого. Як приміром Ілия пророк на вогненному врзі (4 Цар. 2, 11) чи пророк Авакум, чи Енох. А тільки одинокий Ісус Христос своєю власною силою, силою свого божества вознісся на небо.

Перебувши 40 днів із апостолами і своїми учнями, доповнивши те знання, що їм дав був ще перед своєю смертю, Ісус знову взяв їх зі собою і повів на ту саму гору оливну; звідкіля перед страстями з ними прощався. Тепер однак Він вже нікого не боявся, йшов уже як побідник. Вийшовши на гору Він попрощався востаннє з учнями. Кожному з них сказав напевно якесь слово потіхи, підбадьорення; а тоді попращавшись відступив від них на кілька кроків і глядячи на всіх почав їх благословити. Й благословляли почав поволи взноситись на небо і то з такою величчю, що апостоли неначе зачаровані стояли й не можучи рушитися з місця гляділи на Нього. А Ісус поволи, поволи взносився, аж нарешті білий облак закрив Його перед очима вдивлених учнів. Вони однак не рушалися з місця, але все ще гляділи в надії, що може ще побачать свого Учителя. Й треба було аж послати ангела, щоб розбудив їх із того задивлення й забуття, та й щоб пригадав їм, що для них тепер зачинається праця, щоб приготовити на землі царство для того Царя, що так славно вознісся від них на небо. Й вони, хоч знали, що вже ніколи тут на землі Спасителя не побачать, радісні і повні довір’я до Нього повернули домів, щоб зачати так важне й відвічальне діло.

Сидящаго одесную Отца

Як треба це розуміти, що Ісус Христос сів то правиці Бога, коли знаємо, що Бог це найчистіший дух, проте не може мати жодних розмірив? Сидіти по правиці, це говорячи словами Святого Письма, значить мати таку саму владу, як той що сидить на престолі.

Тобто іншими словами Ісус Христос дістав від Бога Отця владу над усіма створіннями; владу властиву одному Богові. Очевидно, як Бог, тобто по своїй Божій природі Ісус уже таку владу мав, тепер однак і Його людська природа участує в Його володінні над всією вселенною. Тому й ап. Павло говорить у листі до Ефесян: «Воскресивши Його із мертвих (Ісуса Христа) і посадивши по правиці себе на небесах, вище всякого начальства і сили й панування і всякого імени названого не тільки в цьому віці, але й у будучому, і все покорив під Його ноги» (Ефес. 1, 20). Із тих слів виходить, що для Ісуса Христа в небі є особлива слава як для Богочоловіка й тому св. Павло в особливший спосіб зазначує це словами: «Бо до кого з ангелів коли сказав (Бог) сядь по моїй правиці?» (Євр. 1, 13).

І те славне вознесіння так само як Його воскресіння є нагородою за ту справді божу покору, що її заховав Ісус Христос через ціле своє життя. Він бо жив наче кожний із нас, хоч був рівночасно правдивим Богом. І був послушним аж до мук і до смерти на хресті.

Причини вознесіння

Одною з причин, що Ісус вознісся на небо було те, що для Його прославленого тіла найвідповіднішим місцем перебування було небо з Його славою; радше чим ця земля; місце терпінь. Він відійшов, щоб звідтіля дбати про наші духові добра. Тому що Його царство, як Він сам сказав до Пилата не є з цього світу, але Його царство це небо з його у віки щасливими жителями. Тому й відійшов він до нього по своїй смерті, що нею Його людська природа заслужила собі на те найвище достоїнство. Ціле своє життя тут на землі Ісус проповідував про небесні добра й закликував там складати своє майно, свої дорогоціннощі, щоб завжди туди тягнуло нас наше серце. Тому тепер Він сам пішов туди, щоб і Його самого ми мали там і в той спосіб ще більше старалися туди йти, щоб колись получитися з Ним. Своїм вознесінням як і воскресінням вказує Ісус Христос на ту правду, що і ми колись мусимо подібно як і Він по смерти воскреснути до нового життя і вознестися там де Він, щоб могти жити з Ним. І в той спосіб маючи перед очима наше призначення, щоб ми наші гадки все підносили до тої нашої вітчини й завжди пам’ятали, що ми тут на землі тільки подорожні в дорозі до нашої батьківщини, до неба». А як співгромадяни святих, то й домашні Бога» (Еф. 2, 19), а тим самим: «Ми є громадянами неба» (Филип. 3, 20).

Ласки вознесіння

Вже в псальмі згадується про дари Господа, що вознісся й обдарив людей: «Ти вийшов на гору, забрав у неволю бранців, роздав дари між людей ...»(Пс. 67, 19). Першим даром було зіслання Святого Духа, що Його послав Ісус 10 днів по свойому вознесінні, так як приобіцяв своїм апостолам: «Лучше вам, щоб я пішов, бо як не піду Утішитель не прийде до вас. Коли ж піду, пошлю Його до вас» (Йо. 16, 7).

Вознісшийся Ісус стався нашим заступником перед престолом Всевишнього. Про цю повну розради правду оповідає нам св. ап. Йоан: «Дітоньки мої, це пишу вам, щоб ви не грішили; коли ж однак хто згрішить заступника маємо перед Отцем, Ісуса Христа праведника» (1 Йо. 2, 1). Так само й св. Павло: «Не в рукотворену бо святиню ввійшов Христос, зроблену на взір правдивої, а в саме небо, щоб нині являтися перед Божим лицем за нас»

Спаситель відійшов від нас на небо, щоб приготовити там місце для нас щоб і ми там були завжди з Ним там, де він є. Й до того місця, що він приготовив, Він привів найперше душі тих святих старозавітних, що ждали на Нього в аді.

Та й для нас самих є кращим те, що Ісус Христос вознісся на небо. Хоч може нам здається, що краще було б, якби ми так жили в часах Ісуса і могли бачити Його завжди між нами. Як знаємо Ісус говорячи до невірного Томи коли той діткнувшися ран Спасителя повірив у Його воскресіння сказав: «Блаженні — (щасливі) ті, що не бачили і повірили» (Йо. 20, 29). Отже, тим самим, ми всі мусимо бути щасливими, бо ми віримо в те все, що нам свята Церква подає до вірування, а Ісуса та й тих осіб, що були з ним ми не бачили ні не чули.

Своїм вознесінням Ісус зміцняє не лише заслугу нашої віри, але також нашу надію. Бо коли Його, нашого голову, бачимо по правиці Отця ми сподіємось сильно, що й ми як Його члени, які належимо до Його містичного тіла, колись злучимось із ним, очевидно тоді, коли будемо так жити, як Він нас навчив.

По третє, якщо би Ісус остався був між нами, тоді трудно було б нам любити Його духовою любов’ю. Ми любили б Ісуса радше як людину, тому що ми земські люди, люди тілесні і любили б Ісуса як прегарного мужчину ідеального проповідника, чудотворця, добродія. Та може замало було б у нашому серці любови до нього чисто духової любови, що її Він від нас хоче. А тому, що ми Його зараз не бачимо, але мимо того любимо за ті незвичайні, Божі чесноти, наша любов із конечности мусить бути духова без жодної земської домішки, хоч і не злої, та зате несовершенної любови. Примір, маємо із самих апостолів, що за життя Ісуса думали про Нього як думається про людей, на людський спосіб. Тому то й Ісус сказав до них; краще для вас як я піду. Бо в той спосіб хотів, щоб їхня земська любов до Нього видосконалилась і розвинулася в справжню Божу любов, при помочі Святого Духа, особової Божої любови.

По четверте, своїм вознесінням Ісус побільшив своє перебування на землі. Бо своєю силою і провидінням кермує з небесних висот своєю обручницею святою Церквою, при помочі свого видимого заступника і апостолів, та й загалом при помочі своїх заступників тут ні землі (Еф. 4, 11). А сидячи по правиці Отця уділяє безліч дарів тій святій Церкві, щоб заховати її чистою і непорочною (Еф. 4, 7).