Від трагічних наслідків первородного гріха нас звільнив Ісус Христос, наш Спаситель.

Упавши у гріх, людина не була в силі повернути собі втрачені святість і праведність і пов'язані з ними блага. Людина, фізично вмерши, не може воскреснути сама по собі; людина, яка вмре духовно, теж сама не може повернути душі життя. "Людина, не зумівши без Божої ласки вберегти одержану від Бога праведність, не може без неї повернути втрачене" (св. Авг.). Людина після свого гріхопадіння була подібна до хворого, який, хоч може рухати руками і ногами, без чужої допомоги не здатний встати з постелі (св. Тома з Акв.). Христос для людства, враженого хитрістю чорта і позбавленого надприродних дарів, був, як милосердний самарянин для іудея, який побував у руках розбійників. Називаємо Його Спасителем, Спасом, бо приніс лік хворому людству і, врятував його від вічної смерті (Займер).

Ісус Христос звільнив нас насамперед від духовних наслідків первородного гріха, бо просвітив Своєю наукою наш розум, а Своїми заповідями й обітницями спрямував нашу волю до добра; принісши за нас хресну жертву, дав нам засоби ласки, за допомогою яких ми можемо повернути собі освячуючу ласку і знову стати Божими дітьми та спадкоємцями неба.

Ісус Христос виконував потрійну місію: учительську, пастирську і священичу. Ісус Христос є нашим Учителем, Царем і Архієреєм. Сам Спаситель називає Себе то "світлом світу" (Йоан 12, 46), бо Своєю наукою просвітив наш розум, показав нам загробне життя і вічність; то Царем, царство якого не є з цього світу (Йоан, 18, 36); то добрим Пастирем, який може віддати життя за своїх овець (Йоан 10, 11). Часто Ісус порівнює Себе з проповідником і кличе нас, щоб ми ішли з Ним: "Я — путь, істина і життя!" (Йоан 14, 6). Напевне не зійдемо з правильного шляху, коли будемо іти за цим проповідником слід-у-слід (св. Людв., Гран). Св. Павло називає Христа великим Архієреєм (Євр. 8,17), який "не має потреби, як архиєреї, щодня приносити перше за власні гріхи жертви, а потім за гріхи народу..." (Євр. 7, 27), котрий жертвував не тварин, а власне тіло (Євр. 10, 12), котрий небо пройшов (Жид. 4, 14), Своїм послухом згладив непослух Адама (Рим. 5, 19), виконував волю Отця аж до хресної смерті (Филип, 2, 8). Кажемо, що Ісус Христос відчинив для нас небо, бо своєю хресною жертвою здобув для нас засоби ласки (жертву св. Літургії і св. Тайни), завдяки яким можемо повернути собі освячуючу ласку, а з нею стан дітей Бога (Гал. 4, 5) і право на небо (Гал. 4, 7). На підтвердження цього роздерлася завіса в Єрусалимській Святині, яка закривала Святая Святих, коли Ісус Христос умирав (Мат. 27, 51). Тому можемо мати надію, що завдяки пролитій Ісусом Христом крові увійдемо до небесного Царства, прийдемо до святості (Євр. 10, 19). Ключем до неба є Хрест (св. Золотоуст).

Ісус Христос звільнив нас і від тілесних наслідків первородного гріха, бо вмер замість нас, заслуживши тим самим для нас воскресіння; своїми словами і діями навчив нас, що маємо робити, щоб уже тут, на землі, жити щасливо, як у раю, володіти світом, підкоривши його собі; дав нам засоби, завдяки яким ми можемо відганяти і долати ворога нашої душі.

Ісус Христос був вільним від будь-якого гріха, у т. ч. первородного, тому не повинен був умерти, бо смерть є карою за первородний гріх. Але Він добровільно умер за нас і воскрес, щоб нам повернути життя вічне. Христос є "воскресінням і життям" (Йоан 11, 25). Живучи за наукою Христа, отримуємо справжнє внутрішнє задоволення, тобто маємо рай вже тут, на землі (Згадай слова Ісуса Христа до самарянки (Йоан 4, 13). Дотримуючись чеснот, яких навчив нас Ісус Христос словом і ділом (покори, доброти, милосердя і чистоти), виконуючи євангельські ради, ми можемо вберегти себе від спокус злого духа, але не від усіх, а тільки від тих, які загрожують спасінню нашої душі, бо Ісус Христос лише зламав силу чорта (Одкр. 1, 28), а знищить її тільки наприкінці світу (І Кор. 15, 24). Отже, завдяки нашому Спасителеві ми повернули майже все, що втратили через первородний гріх. Залишилися деякі наслідки первородного гріха: чуттєве бажання, хвороби, смерть, але отримали ми набагато більше, ніж утратили через заздрість диявола (Лев В.). Гріх був дуже великий, однак ласка ще більша (Рим. 5, 20). Тому говорить св. Августин: "О, щаслива провина, яка дала нам такого величного Спасителя".

Бог пробачив гріхопадіння людині, але не пробачив ангелам, бо гріх людей не був таким важким, як гріх ангелів. Люди не мали такого розуму, як ангели, і не згрішили з власної волі, а їх спокусив диявол. Врешті, люди частково визнали свою вину і шкодували, що завинили. Людство становить одну родину бо походять від одних прародичів. Вина одного (Адама) зашкодила всім, тому спасіння одного (Ісуса Христа) повинно було допомогти і дійсно допомогло всім. Бог не хотів через провину одного зробити нещасним увесь людський рід.

Відразу після гріхопадіння людей Бог обіцяв їм Спасителя. Бог сказав вужу: "Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову..." (Буття 3, 15), тобто цими словами Бог обіцяє покласти ворожнечу між дияволом і Дівою Марією, між прихильниками диявола і Сином Діви — Христом (Гал. З, 16). Діва Марія породить того, хто зітре силу чорта, тобто звільнить людський рід з-під влади диявола. Помиляються ті, які твердять, що цими словами Бог зазначив тільки відразу людини до вужів. Зрозуміло, що Божі слова мають глибинний зміст, який стосується того, хто взяв на себе подобу вужа. Ці Божі слова називаємо першим євангелієм, або першою радісною вісткою про Спасителя, обіцяний Спаситель не міг прийти відразу, бо люди ще не були готові прийняти таку велику ласку. Замість ласки Бог був змушений зіслати кари (потоп, знищення міст Содом і Гоморри).

Через 2000 літ Бог обіцяв Авраамові, що один із його нащадків буде Спасителем.

Авраам спочатку мешкав у місті Ур (місті вогню), в Халдеї, а потім у Харані, в Месопотамії. Він один серед загального упадку і грубого ідолопоклонства зберіг віру в єдиного Бога. Одного разу Бог сказав йому, що ним будуть благословенні всі народи землі (Буття 12, 2-3). Крім того, обіцяв йому Бог дуже численне потомство (Авраам є духовним отцем усіх вірних) (Рим 4. 11) і дарував йому та його нащадкам урожайний край — Палестину (Буття 12, 7). Цю ж обітницю Бог повторив, коли відвідав Авраама з двома ангелами (Буття 18) і коли Авраам, послушний Богові, хотів принести в жертву свого єдиного сина Ісаака (Буття 22).

Обітницю, дану Авраамові, Бог повторив пізніше Ісаакові і Якову, а тисячу років пізніше цареві Давиду.

Ісаакові Бог об'явився тоді, коли він, терплячи голод, хотів переселитися до Єгипту (Буття 26, 2); Якову тоді, коли він утік із батьківського дому і побачив у сні драбину, що сягала до неба (Буття 28, 12). Цареві Давидові (1055 -1015) за дорученням Бога пророк Натан звістив, що один з його потомків буде Сином Божим, який покладе початок вічного царства (II Цар 7, 12). Божих мужів, які жили на початках людського роду, з покоління яких вийшов Спаситель, називаємо патріархами або праотцями. Нараховуємо 10 патріархів перед потопом (перший Адам, останній Ной) і 12 патріархів, які жили після потопу (перший Сем, останні Авраам, Ісаак і Яків). Усі патріархи жили дуже довго. Перед потопом — до тисячі літ, після потопу — до 400, найменше до 150 літ. Цьому сприяли особливий спосіб життя, постійне перебування на свіжому повітрі, корисніші для здоров'я кліматичні умови, а насамперед Боже провидіння, яке надихало їх на виховання майбутніх поколінь. Патріархи для своїх сучасників були тим, чим для нас є Церква і св. Письмо.

Пізніше Бог посилає пророків, які, натхнені Богом, пророкували прихід Месії, розповідали про Його особу, страсті, які Йому суджено пережити, і прославляли майбутнього Спасителя людського роду.

Пророки — це мужі, натхнені Богом, які за наказом Бога і від Його імені промовляли до єврейського народу. Їх основним завданням було стримати людей від гріхів, картати їх за сповнені гріхи і готувати до приходу Спасителя. Пророками ставали люди різних станів. Ісаія, наприклад, був з царського роду, Амос був пастухом, Єлисей — хліборобом. Цих мужів Бог наділяв даром творити чуда і пророкувати майбутнє, щоб кожен міг упізнати в них Божих післанців. Пророки вели суворий спосіб життя, багато з них не одружувалися (Ілля, Єлисей, Єремія). Пророки сміливо говорили правду і користувалися великою повагою серед народу. Та, незважаючи на це, їх жорстоко переслідували, і тому багато з них загинули мученичою смертю (Мат. 23, ЗО). Загалом було біля 70 пророків. Великим пророком був Мойсей (Второзак. 34, 10). Найбільшим же пророком був Ісаія, пророцтва про Спасителя якого такі чіткі, що можна було б назвати його Євангелістом (св. Єр.). Останнім пророком був Малахія, який жив біля 450 р. перед Христом Найбільше значення мають ті пророки, які залишили після себе писання; таких ділимо на чотирьох більших і тринадцятьох (враховуючи Варуха) менших пророків.

Пророцтва про прихід Месії

Месія народиться у Вифлеємі.

Пророк Міхея (біля 700 р. перед X р.) каже: "Ти ж, Вифлеєме-Єфрато 1), занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі; його походження із давніх-давен, з днів споконвічних".

Месія прийде до зруйнування святині.

Коли євреї повернулися з вавилонської неволі, розпочато відбудову святині (536 р. перед Хр.). Старці, які ще пам'ятали давню святиню, бачили ще на початку відбудови, що нова святиня поступається колишній і в об'ємах, і красою, тому почали нарікати. Але їх потішив пророк Аггей, кажучи, що у новій святині виступить очікуваний Спаситель і вкриє її набагато більшою славою, ніж мала коли-небудь давня святиня (Агг. 2, 8-10). Цю святиню знищив Тит у 70 р. після Хр., від того часу її не відбудовано.

Месія прийде, коли ще буде існувати єврейське царство.

Яків перед смертю благословив своїх синів, а Юді сказав: "Берло від Юди не відійде, ні жезл із-поміж стіп у нього, поки не прийде той, якому він належить..." (Буття 49, 10). Пророцтво здійснилося, бо єврейське царство перестало існувати в 70 р. після Христа, відтоді євреї розійшлися по всій землі. Юда позбувся берла в 39 р. перед Христом, бо в той час прийшов до влади установлений римлянами поганин-чужоземець Ірод (†3 р. після Хр.).

Даниїл (605-530 перед Хр.) пророкував, що від часу відбудови Єрусалиму (453 р.) до публічного виступу Месії мине 69 річних седмиць (тобто 69x7 років), а до смерті Месії — 69 з половиною річних седмиць.

Цю вість Даниїл отримав від Архангела Даниїла, коли одного разу складав жертву і молився про звільнення з вавилонської неволі (Дан. 9, 21).

Цар Кир дозволив євреям відбудувати святиню І будинки (536 p.), але заборонив відновлювати мури міста. Лише Цар Артаксеркс на 20 році свого панування (453 р.) велів відбудувати мури і брами Єрусалиму (II Ездр. 2,1-8). Отже, коли до 453 року додамо 483 (69x7) або 486,5 (69x7), одержимо якраз 30 рік (відповідно 33,5) після народження Христа.

Месія народиться з покоління Давидового, з Діви.

Через пророка Ісаію звістив Бог цареві Ахазові, що може бажати якогось знаку Божої всемогутності. Але цар не схотів жодного знаку, тоді пророк сказав: "Оце ж сам Господь дасть вам знак: ось дівиця зачала, і породить сина, і дасть Йому ім'я Емануїл" (Іс. 7,14). Через пророка Єремію Бог пророкує: "... пробуджу для Давида праведний пагін, що владарюватиме як цар і буде мудрим, буде чинити на землі суд і справедливість" (Єр. 23, 5).

Перед Месією прийде предтеча, який буде навчати в пустині і буде вести ангельський спосіб життя.

Ісаія говорить про предтечу так: "Голос чути: Стеліть Господеві дорогу в пустині, рівняйте у степу шлях нашому Богові! Нехай кожна долина заповниться, кожна гора й пагорб нехай знизиться!" (Іс. 40, 3-4). Малахія каже: "Оце я посилаю гінця мого, й він приготує дорогу передо мною і Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій" (Мал. З, 1). Тим предтечею Месії був Йоан Хреститель.

З Месією зійде нова зоря.

Чародій Валаам пророкує цареві моавитян: "Бачу його, та не під теперішню пору, дивлюся на нього, та не зблизька. Зійде бо зірка з Якова, здійметься берло з Ізраїля..."(Числа 24,17)

Три царі (мудреці) з далеких країв принесуть Месії дари і поклоняться Йому (Пс. 71, 10).

Коли народиться Месія, буде вбито багато дітей.

"...У Рамі чути голосіння, лемент, гірке ридання: Рахиль плаче за дітьми своїми, розважитись не хоче, бо їх уже немає" (Єр. 31, 15). Рахиль, мати великого племені, яка померла у Вифлеємі і там же похована (Буття 35, 19), символізує тут весь ізраїльський народ.

Месія втече до Єгипту (Іс. 19,1) і повернеться звідти (Ос.11,11).

Пророцтва про особу Месії

Месія буде Сином Божим.

У другому псалмі Бог говорить до Месії: "Син мій єси ти, я породив тебе сьогодні" (Пс. 2, 7).

Месія буде Богом і людиною одночасно.

"Бо хлоп'ятко нам народилося, сина нам дано, влада на плечах у нього, і дадуть йому ім'я: "Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру" (Іс. 9, 5).

Месія буде великим чудотворцем.

"... він прийде й спасе нас. Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить, язик німого піснею озветься..." (Іс. 35, 4-6).

Месія буде священиком, як Мелхіседек.

У псалмі Давида говорить Бог Отець до Месії: "Ти — Єрей повіки на зразок Мелхіседека" (Пс. 109, 4). Христос жертвував хліб і вино під час Тайної вечері, і понині щодня жертвує на престолах через своїх заступників священиків.

Месія буде великим пророком і учителем.

Бог сказав Мойсееві: "Я викличу для них з-посеред їхніх братів пророка такого, як ти" (Второзак. 18, 18). Тому євреї називали Месію "пророком, що має прийти у світ" (Йоан 6, 14).

Отже, Месія повинен був навчати і пророкувати (Іс. 49, 1-6).

Месія буде Царем нового Царства (Єр. 23, 5), яке буде непереможним і вічним (Дан. 2, 44).

Цією державою Месії є всесвітня католицька Церква. Христос перед Пилатом називає себе Царем (Мат. 27, 11), але додає, що Його Царство є духовним Царством.

Пророцтва про страсті Месії

Месія в'їде до Єрусалиму, сидячи на ослиці (Зах. 9, 9).

Буде проданий за 30 срібняків.

Біля 500 року перед Хр. Захарія провістив: "...І вони відважили мені мою плату — тридцять срібних. Але Господь сказав мені: "Кинь її до скарбниці, ту дорогу ціну, за яку вони мене оцінили".

І взяв я тридцять срібних і вкинув у дім Господній, у скарбницю" (Зах. 11, 12-13).

Месію зрадить один з його товаришів (Пс. 40, 10; Йоан 13, 30).

Учні покинуть Його під час Його страстей (Зах. 13, 7).

Коли піймали Ісуса Христа, учні покинули Його і повтікали (Мар. 14, 50), лише Петро та Йоан ішли за Ним аж на подвір'я архиерея (Йоан 18, 15).

З Месії будуть кепкувати (Пс. 21, 7), будуть Його бити, плювати на Нього (Іс. 50, 6), бичувати Його (Пс. 72, 14), увінчають терням (Піснь піс. З, 11), будуть напувати жовчю і оцтом (Пс. 68, 22).

Коли Христос висів на хресті, ті, що проходили повз нього, насміхалися і богохулили (Мар. 15, 29). Глузували над Ним і первосвященики і книжники, кажучи: "Інших спасав, а себе не може спасти!" (Мар. 15, 31). У архиерея Анни Спасителя вдарив по обличчі архиєрейський слуга, бо йому не сподобалася відповідь Христа (Йоан 18, 22). Коли Спаситель визнав перед Каяфою, що Він — Син Божий, дехто став плювати на Нього, інші били Його кулаками (Мат. 26, 67). Пилат наказав бичувати Ісуса Христа (Йоан 19, 1), його воїни увінчали чоло Учителя терновим вінцем, одягли Месію в багряний плащ, били тростиною по голові, по обличчі і насміхалися над Ним (Мар. 15, Йоан 18). На Голгофі подали Спасителеві, який конав на хресті, вино з жовчю (Мар. 15, 23).

Його одяг ділитимуть жеребкуванням (Пс. 21, 19).

Воїни ділили під хрестом одяг Спасителя; кому дістанеться верхній одяг, вирішував жеребок (Йоан 19, 23).

Руки і ноги будуть пробиті (Пс. 21, 17).

Засуджених лише прив'язували до хреста шнурами, але Спасителя було прибито цвяхами. Тому Месія міг пізніше показати свої рани Томі і сказати: "Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій" (Йоан 20, 27).

Месія умре серед розбійників.

Ісаія говорить: "... і був зачислений до лиходіїв" (Іс. 53, 12). Ісус Христос умер на хресті між двох теж розіп'ятих розбійників (Лук. 23, 33).

Месія буде терплячим у своїх муках, як ягня (Іс. 53, 7), і навіть молитиметься за своїх ворогів (Іс. 53, 15).

Месія умре добровільно за наші гріхи (Іс. 53, 4-7).

Пророцтва про прославлення Месії

Месія матиме дуже гарний гріб.

"... і житло його буде славне" (Іс. 11, 10).

Його тіло буде нетлінним (Пс. 15, 10).

Месія повернеться на небо (Пс. 63, 34) і засяде праворуч Бога Отця (Пс. 109, 1).

Його наука з Єрусалиму, з гори Сіон (Йоіль, 2, 28; Пс. 109,4), пошириться по усій землі.

До Його Царства увійдуть і віддадуть честь Месії поганські народи всієї землі (Пс. 21, 28-29).

Убивці Месії (євреї) будуть жорстоко покарані і розсіяні поміж народами (Второзак. 28, 64).

Єрусалим разом зі святинею буде знищений, занепаде єврейське священство, святиню ніколи вже не відбудують (Дан. 9, 26-27; Ос. З, 4).

В усіх куточках землі будуть приносити чисту жертву (Малах. 1, 11).

Колись Месія буде судити всіх людей (Пс. 109, 6), а перед судом зішле на землю Іллю (Малах 4, 5).

У Старому Завіті майбутнє життя Месії було представлене у численних прообразах.

Прообразами називаються образи, події або речі, які образно представляють нам те, що має бути. План будівництва представляє нам, як виглядатиме будинок. Поява тіні на дорозі вказує на те, що наближається людина. Сяйво на сході заповідає появу сонця. Деякі найважливіші справи патріархів були предтечами пізніших справ Ісуса Христа, майже всі найважливіші єврейські релігійні обряди пізніше знайшли відбиток у християнських обрядах (І Кол, 2, 17). Старий Завіт до Нового відноситься так, як тінь до дійсності (Євр. 10,1), як образ до предмету, який представляє. Новий Завіт скривається у Старому, а Старий стає зрозумілим через Новий (св. Авг.).

Прообразами страстей і смерті Месії були Авель, Ісаак, Яків, Йосиф, Давид, пасхальне ягня, жертва в день примирення і мідяний вуж.

Авель — перший праведник між людьми, Ісус Христос — перший між всіма святими. Авель-пастир складає милу Богові жертву, брат з ненависті убиває його; Христа убивають його брати євреї.

Ісаак — єдиний, улюблений син свого отця, сам несе на гору дерево, покірно клякає на жертовному вівтарі, але Ангел повертає його батькові; Ісус Христос, принісши себе в жертву, воскресає.

Якова переслідує рідний брат, але він прощає йому; Ісуса Христа переслідують євреї, але вони поєднаються з ним наприкінці світу. Яків, хоч має багатого батька, іде в чужу землю, щоб привести звідти побожну жінку; Ісус Христос сходить на землю, щоб узяти тут собі святу обручницю — Свою Церкву. Щоб завоювати любов обручниці, Яків довго служить; для любові Церкви Христос служить людям 33 роки. Яків мав дванадцять синів, найулюбленішим був Йосиф; Христос мав дванадцять апостолів, найулюбленішим був Йоан (Буття 25-33). Брати з ненависті продають Йосифа за 20 срібняків у неволю, він терпить у в'язниці між двома злочинцями; Ісуса зраджують за 30 срібняків, Він гине на хресті між двома розбійниками. Йосиф, отримавши найбільшу шану, рятує свій народ від голодної смерті; Ісус Христос, давши людям Євангеліє, рятує їх від смерті душі.

Давид народився у Вифлеємі, у молодості зазнав зневаги, озброєний пращею і камінням перемагає велетня Голіяфа. Ісус Христос на хресному дереві перемагає диявола п'ятьма Своїми ранами.

Давида вибирають царем; Ісус Христос є царем Церкви.

Євреї перед виходом з Єгипту в надвечір'я великого свята вбивають великоднє ягня, невинне ягня є одночасно і жертвою, і їжею, його кров на дверях єврейських домівок охороняє від дочасної смерті; кров Ісуса береже нас від смерті духовної.

У день примирення священики покладають руки на жертовного козла, визнають гріхи всього народу і виганяють козла в пустиню, щоб там загинув (Числа 29); Ісус Христос бере на себе гріхи всього людства і йде в пустиню земного життя проти смерті. Мойсей наказав вивісити в пустині мідяного вужа; хто, укушений змією, подивиться на нього — вилікується. (Числа 21, 6-9). Ісуса Христа розпинають на хресному дереві, хто вірить у Нього — отримає спасіння. Тому Ісус Христос каже: "Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, — так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним" (Йоан 3, 14-15).

Прообразами учительської місії Христа були Ной, Мойсей і Архангел Рафаїл.

Ной — єдиний праведний між своїми сучасниками, Ісус Христос — єдиний без гріха; Ной будує корабель, Ісус — Церкву; Ной рятує людський рід від загибелі, Ісус — від вічної смерті; Ной складає милу Богові жертву, вийшовши з корабля після закінчення потопу, Ісус, Ідучи зі світу; за посередництвом Ноя Бог дає людям новий завіт і посилає їм райдугу, як знак, що не буде більше карати людство потопом; подібно Бог робить і з Ісусом, даючи Його нам у Пресвятій Євхаристії.

Мойсей, будучи дитиною, щасливо уникає загибелі, проводить юність у Єгипті, 40 днів перед оголошенням законодавства постить; Ісус поводиться так само перед оголошенням Євангелія. Мойсей звільняє ізраїльтян із неволі і веде їх до обіцяної землі, Ісус Христос звільняє нас із неволі диявола і веде до Церкви. Мойсей творить чудеса для підтвердження свого Божого післанництва, молиться за свій народ, з'являється на горі Синай (Христос — на горі Тавор), є посередником Старого Завіту (Ісус — Нового).

Архангел Рафаїл сходить з неба, щоб керувати вчинками Товії, Ісус Христос — усього людства; супроводжує його досить довго (Ісус — 33 роки), звільняє його від сліпоти (Ісус - від сліпоти духовної) і від чорта (Тов.).

Прообразом священичої місії Месії є Мелхіседек.

Мелхіседек (цар справедливості) був царем Салиму (царем світу). Ісус Христос є вічним Царем справедливості і світу. Мелхіседек не лише цар, але і священик, жертвує хліб і вино (Буття 14).

Прообразом воскресіння є Йона.

Йона три дні перебуває всередині риби (Христос стільки ж у лоні землі) (Мат. 12, 40). Йона закликає до покаяння ніневітян, Ісус Христос - євреїв (Йона, 3).

Прообразом Христової Церкви є корабель Ноя.

Корабель Ноя, збудований з міцного дерева, рятує людей від смерті (від духовної смерті нас рятує Церква, переказуючи заслуги хресного дерева). Поза кораблем рятунку не було (нема спасіння поза Церквою). На кораблі Ноя знаходилися різні тварини (до Церкви належать всі народи). Хвилі підносили корабель щораз вище (переслідування очищають і зміцнюють Церкву). Корабель опинився на скелі (Церква стоїть на камені (скелі), прообразом якої є Петро).

Проробразом Пресвятої Євхаристії є манна.

Манна була білою, як вовна ягняти, була для ізраїльтян щоденним кормом (Христос щодня сходить на престол), падала з неба лише протягом переходу євреїв через пустиню (Таїнство Пресвятої Євхаристії приймаємо лише під час нашої дочасної мандрівки).

Людство готується до приходу Спасителя.

Бог вибрав собі ізраїльський народ, нащадків Авраама і Сам готував його до приходу Спасителя.

Потоп відбувся приблизно 1650 року після створення людини. Авраам, прийшов на світ 300 років пізніше, тобто десь біля 1950 р. перед Христом. Бог покликав його з його вітчизни до святої землі Палестини (Буття 12). Потомкам Авраама (ізраїльтянам) Бог визначив долю святого народу ("Ви будете в мене царством священиків, народом святим" Вихід 19, 6). Те, що Бог вибрав один народ серед інших, не означало, що Він інші народи ігнорує, навпаки, це свідчить про те, що Бог піклувався про все людство. Кожного разу, обіцяючи людям прихід Спасителя, Бог зазначав, що той Спаситель як нащадок вибраного народу, ущасливить всі народи (Буття 12, 3; 26, 4; 28, 14).

Бог готував вибраний народ до приходу Спасителя, випробовуючи його, даючи йому суворі закони, творячи чуда, навчаючи його через пророків.

Вибраний народ більше любив м'ясо, ніж свободу (Вихід 16, 3). Тому Бог і випробував його (згадаймо наказ фараона вбивати всіх хлопців, голод і спрагу в пустині, отруйних змій, напади ворогів, неволю І гніт суворих царів). Ізраїльтяни були народом надто приземленим і диким, і тому Бог посилав йому Свої закони серед громів і блискавиць, а обітниці поєднував з погрозами (св. Золот.).

Ізраїльтяни були схильними до ідолопоклонства (згадаймо вшанування ними золотого тільця (Вихід 31, 1). Чуда, які творив Господь (чуда в Єгипті, чудесний перехід через Червоне море, а пізніше через Йордан, манна небесна, вода зі скелі, падіння мурів єрихонських і т. п.), повинні були зміцнити їх віру в єдиного правдивого Бога.

Віру в єдиного Бога повинні були зміцнювати і пророки, вони ж покликані були будити в людях щораз сильніше прагнення приходу Спасителя.

Нащадки Авраама спочатку перебували в Палестині, а потім перемістилися до Єгипту, де провели в тяжкій неволі 400 років.

Господь Бог покликав Араама до Палестини біля 2000 року перед Христом. Авраам замешкав у Хевроні (на захід від Мертвого моря). Він мав сина Ісаака, якого повинен був принести в жертву Богу на горі Морія. Ісаак мав двох синів, Езава і Якова. Яків підступом домігся батьківського благословення і права первородства, внаслідок чого був змушений утекти з дому. Яків (чи Ізраїль) мав дванадцятьох синів. Йосиф, один із них, став віцекоролем Єгипту, покликав туди своїх близьких (їх було 66) і віддав їм у володіння урожайний край Гессем, який знаходився на схід від гирла Нілу (1900 р. перед Хр.). Чисельність євреїв зростала. їх називали "синами Ізраїля" або "ізраїльтянами". Вони терпіли страшний гніт з боку фараона.

З єгипетської неволі євреїв вивів Мойсей, який разом зі своїм народом 40 років блукав у пустині.

Біля 2 млн. людей (в т. ч. 600 тис. воїнів) покинуло Єгипет і перейшло Червоне море (в 1500 році перед Христом). В арабській пустині Бог живив їх чудесною манною, а на горі Синай дав їм 10 заповідей. Мойсей умер на горі Навав, не дійшовши до обіцяної землі.

Євреї здобули обіцяну землю під проводом Ісуса Навина, однак ще понад 300 років тривала їхня боротьба з ворогами (з 1450 по 1100 р. перед Христом).

Ісус Навин, нащадок Мойсея, поділив захоплену обіцяну землю між 12 єврейськими родами. Боротьбу з ворогами очолювали судді, хоробрі мужі, які, натхнені Богом, вели народ до перемог, а також встановлювали закони. Такими суддями були Гедеон, Єфте, Самсон, Самуїл (останній суддя).

Пізніше ізраїльтянами керували царі Савл, Давид і Соломон (з 1100 до 975 перед Христом).

Савл був суворим володарем; його нащадок Давид (1055-1015) відзначався великою побожністю; саме він є творцем більшості псалмів. Бог обіцяв Давидові, що саме з його роду вийде очікуваний Спаситель. Нащадок Давида Соломон збудував у Єрусалимі величну святиню (1012). Він відзначався великою мудрістю. Йому належать Приповістки, Пісня пісень і Екклезіаст (Проповідник).

Після смерті Соломона держава розпалася на дві частини: царство Ізраїльське на півночі (975-722) і царство Юдське на півдні (975-588).

Нащадком Соломона був його син Ровоам. Він обклав народ ще більшими податками, ніж його батько. Тому від нього відокремилися 10 північних родів, які утворили окреме царство (Ізраїльське). А два роди, Юди і Веньяміна, залишилися вірними Ровоамові — вони утворили царство Юдське.

Населення о§ох держав відвернулося від правдивого Бога, і тому Бог допустив, що ці держави були завойовані ворогами, а населення потрапило в неволю.

19 царів, які правили Ізраїльським царством, ввели з часом у краю ідолопоклонство, не бажаючи, щоб піддані відбували паломництва до єрусалимської святині. Бог посилав до народу пророків, які закликали його схаменутися і грозили Божою карою, але марно. Нарешті в 722 р. асирійський цар Сальма-нассар захопив державу, поневоливши її мешканців. Після падіння асирійської держави в 606 р. євреї перейшли під владу вавілонців, а в 583 р. — під владу перського царя Кира.

Юдським царством правили 20 царів, воно утрималося довше. Завоював його вавилонський цар Навуходоносор. У 588 р. було зруйновано Єрусалим і святиню.

Визволившись із неволі у 536 p., євреї жили спокійним життям аж до 203 р., в якому ними заволодів жорстокий сирій-ський цар Антіох.

У 606 р. мешканці обох царств об'єдналися. Відтепер усіх їх називали євреями. Перський цар Кир, який у 538 р. захопив вавілонську державу, дозволив євреям повернутися до своєї вітчизни і відбудувати святиню. Князь Зоровавель повів 42 тис. євреїв до Єрусалиму. Було закінчено будівництво святині в 516 р., У 453 p. Цар Артаксеркс дозволив євреям відбудувати і мури міста. Понад 200 років євреї спокійно жили під владою персів. У 330 р. Перська держава впала під натиском Олександра Великого, македонського царя. З цього часу ними правили різні володарі, а з 202 р. над ними запанував цар Антіох Епіфанес IV. Цей правитель жорстоко переслідував євреїв за його релігійні переконання. Напр., він примушував 7 братів макавейських і старця Єлеазара їсти вепрове м'ясо і наказував мучити їх; він велів помістити в єрусалимській святині ідолів.

У тривалій боротьбі євреї вибороли собі свббоду і на сто років повернули владу своїм царям (140-39 р. перед Христом).

Очолили боротьбу євреїв за свободу хоробрі Макавеї (батько і 5 синів), унаслідок чого було скинено сирійське ярмо. У цій боротьбі загинуло багато євреїв, які мали при собі ідолопоклонську жертву. Один з макавейських братів, Симон, став царем і архиєреєм Юдеї. Його нащадки зберігали державну незалежність до 64 р. перед Христом, коли єврейське царство було захоплене римськими військами під проводом Помпея.

У 38 р. перед Христом царем Юдеї став поганин Ірод.

Сталося це внаслідок повстання євреїв проти римлян. Римляни скинули з престола пануючого тоді царя й обрали царем поганина, Ірода Великого (39 p.). Ірод був єврейським царем, але євреєм не був. У час його панування прийшов на світ очікуваний Месія, тоді ж вирізали дітей у Вифлеємі. Ірод Великий умер за 3 р. після Христа, його наступником став Ірод Антипа (3-40 р. після Христа). Саме він наказав убити Йоана Хрестителя, він насміхався над Христом. Після нього правив Ірод Агриппа, за наказом якого було стято св. Якова й ув'язнено св. Петра. Велів називати себе Богом, за що його живцем з'їли хробаки (умер у 44 р. після Христа). У 70 p. після Христа римський імператор Тит, син Веспасіана, знищив Єрусалим, а євреї розбіглися по всій землі.

Інші народи Землі Бог готував до приходу Месії або за допомогою вибраного народу і чесних людей, або застосовуючи надзвичайні справи.

Євреї вели торгівлю з поганськими народами і т. ч. були з ними тісно пов'язані. Так до поган дійшли св. Книги, які були перекладені на різні мови. Неволя, в якій євреї перебували разом з поганами, теж зближувала їх. Завдяки євреям погани пізнавали правдивого Бога та пророкування приходу Спасителя. Товія, натхнений Св. Духом, закликає: "Славіте його, діти Ізраїля, перед народами, бо як він розвіяв вас проміж ними, то там показав він свою велич. Вознесіте його перед усіма живими, бо він — Господь і Бог наш, він — наш Отець по всі віки" (Тов. 13, 3-4).

Бог знаходив серед поган чесних мужів, які голосили Його славу, або посилав християнських мужів до поган (напр., Сократа, грецького мудреця, який навчав, що є лише один Бог, Творець світу, говорив про недоречність ідолопоклонства, сам вів дуже строгий спосіб життя, був безкорисливим, добрим і відважним; за проповідницьку діяльність його було засуджено на смерть у 399 р. перед Христом). Можна назвати теж Йову, який проповідував у Арабії, Йосифа (в Єгипті), Йону (в Ніневії), Даниїла (у Вавилонії). Ці мужі були наділені високими чеснотами, безстрашним визнанням віри, для їх охорони Бог не раз здійснював чуда (звільнення трьох юнаків із печі, Даниїла з ями з левами). Усе це повинно було переконати поган у тому, яким Бог є правдивим. Часто погани переходили на іудейську віру; таких новонавернених називали прозелітами.

Не раз Бог навчав поган надзвичайними справами: трьох мудреців вела до Христа чудова зірка (Мат. 2, 3), сотнику Корнилію в Кесарії явився Ангел (Діян. Ап. 10, 3), цареві Балтазару — таємнича рука, яка писала на стіні (Дан. 5), Навуходоносору — чудесне видіння, що стосувалося правдивого Бога і Месії (Дан. 2), тому і погани прагнули приходу Спасителя.

Перед зісланням Спасителя Бог учинив так, що у всіх народів з'явилося велике прагнення приходу Месії.

Найбільший розбрат і замішання в релігійних справах панували між євреями. Запекла боротьба точилася між трьома великими сектами: багатими садукеями, які не визнавали позагробного життя; фарисеями, які зовні дуже ретельно дотримувались релігійних настанов, але в серці були облудними; і есеями, які жили відокремлено від світу і вели строгий спосіб життя. Серед поган, незважаючи на розквіт філософії, панувало абсолютне невігластво у справах релігії і нечуваний моральний занепад. Погани поклонялися стільком богам, що, за словами історика Гезіора, важко було усіх хоча б перелічити. Погани віддавали честь предметам, злочинцям, тваринам. Вони вважали своїх богів опікунами злочинів, тому і вшановували їх у злочинний спосіб, найчастіше неморальними вчинками, часто приносили їм у жертву людей. Однак багато поган розуміли загальний занепад і прагнули порятунку.

Римський поет Горацій в одній з од сумує з приводу громадянських воєн, благаючи: "Прийди врешті, Сину дівиці, побудь серед свого народу. Втішайся тим, що називатимуть тебе отцем і царем". Свого часу ще Сократ говорив, що зійде з неба якийсь посередник між небом і землею і дасть людям науку про обов'язки щодо Бога і людей. Людство перед приходом Ісуса Христа було подібне до хворого, утомленого хворобою, який чекає на лікаря; до зів'ялої рослини, яка чекає на росу.

Коли і де жив Спаситель?

Спаситель жив на землі приблизно 2000 років тому. Він загинув на хресті у віці 33 років

Від часу народження Ісуса Христа розпочинається християнське літочислення.

На початку християнства літочислення велося по періодах панування римських консулів.

За панування Діоклеціана (час жорстокого переслідування християн) відлік часу вівся від дня вступу на престол цього імператора (284 p.). Ця доба зветься добою Мучеників. Першим розпочав літочислення від хвилини втілення Ісуса Христа, тобто від Благовіщення Пресв. Богородиці, Діонісій (525 p.). Від народження Ісуса Христа літочислення вів імператор Карл. Але слід знати, що це літочислення не зовсім точне, бо Діонізій трохи помилився, визначаючи рік народження Христа. Насправді Ісус Христос народився на 4 роки раніше. Євреї мають інше літочислення — від року створення людини.

Час, який передував приходу Христа, називаємо Старим Завітом, час після його приходу — Новим (Євр. 9, 15-17).

Використовуємо слово завіт (заповіт, виявлення волі щодо передачі у спадок майна і т. п. у випадку смерті), бо як перед приходом Христа, так і після нього Бог оголошував людям свою святу волю і гарантував спадок на випадок смерті Спасителя (тобто спадок, який набере ваги завдяки смерті Спасителя). Євреям Бог запевнив успадкування обіцяної землі, християнам — неба. Час перед Христом можна назвати Старим Перемир'ям, бо у цей час Бог заключав перемир'я з багатьма мужами (Ноєм, Авраамом, Яковом, і, за посередництвом Мойсея, з ізраїльським народом на горі Синай).

Ізраїльський народ присягнув дотримуватись даних заповідей, а Бог за те обіцяв ізраїльтянам захист і благословення. Час після Христа можемо назвати Новим Перемир'ям, бо тоді Бог обіцяє людям через свого посередника Ісуса Христа освячення і вічне життя, якщо вони дотримуватимуться заповідей любові. Старе Перемир'я було освячене кров'ю жертовних тварин, Нове — Найсвятішою Кров'ю Ісуса Христа.

Старим або Новим Завітом називаємо і святі книги, написані перед або після Христа. У цих книгах висловлена Божа воля і обіцянка людям успадкування Царства Божого.

Краєм, де розгорнулася діяльність Спасителя, була Палестина.

Перша назва Палестини — Ханаан, наступна - Юдея, але найчастіше її називали "обіцяною землею" (тобто обіцяною Богом) або "Святою Землею" (освяченою перебуванням на ній Ісуса Христа).

Палестина — невеликий за територією край (500 кв. миль). Вздовж її можна було пройти за 90 годин, впоперек — за 30. Проте Палестина знаходилася майже всередині стародавнього світу, що сприяло поширенню з цього краю справжньої релігії. Це був дуже родючий край, його мешканці задовільнялися плодами своєї праці і в тому плані вони були незалежними від сусідів. Від сусідніх країв Палестину відділяли море і пустиня, тому євреї безпосередньо не контактували з поганами. За часів Ісуса Христа край заселяло 5 млн. мешканців, з них 1 млн. становило населення Єрусалиму.

Палестина лежить на побережжі Середземного моря по обидва боки ріки Йордан.

На півночі Палестина межує з Фінікією, на сході — з сирійсько-арабською пустинею, на півдні — з Арабією, на заході — з Середземним морем.

Йордан - це широка ріка зі швидкою течією, вода в ній жовта. Ріка перепливає через озера Мером, Генезарет (тут була заспокоєна буря, тут проповідував Ісус, тут Спаситель ходив по воді і тут доручив Петрові керівництво Церквою). Йордан впадає до Мертвого моря, яке стоїть на місці міст Содоми і Гомори і вода цього моря дуже солона і тому не придатна для життя живих істот. До Йордану впадає Карит, над яким свого часу перебував Ілля; до Мертвого моря впадає Кедрон, через який втікав Давид і який переходив Ісус Христос перед смертю.

Палестина ділилася на Юдею, Самарію, Галілею і Перею, в яку входили Ітурія і Трахонітіс.

Найревніше дотримувались правдивої віри мешканці Юдеї. Мешканці Самарії були ідолопоклонниками, за що їх ненавиділи євреї. Галілея, особливо на півночі, була поганською, євреї зневажали її мешканців.

Єрусалим зі своєю величною святинею був найважливішим містом Палестини.

Єрусалим (місце спокою) називали також містом чотирьох горбів, тому що лежав на чотирьох горбах. Найвищою була гора Сіон, на якій красувався палац Давида, тут знаходилася господа, в якій відбулася Тайна вечеря. На схід від гори Сіон височіла гора Акра, на якій було джерело і Силоамський став. Гора Морія знаходилася на півночі. На цій горі була святиня і на ній колись повинен був бути принесеним у жертву Богові Ісаак. Ще далі на північ височіла гора Везета. На захід від Морії, вже за мурами міста, знаходилася гора Голгофта, яку називали теж Кальварією, на якій розп'ято Спасителя. Між горами лежать дві долини: південна — Геннон (пекло — на ній колись ізраїльтяни жертвували Молохові своїх дітей) і східна — долина Йосафата (Божого суду, бо вважалося, що саме тут колись відбудеться загальний суд). Тут протікав Кедрон. На схід від долини Йосафата підносилась гора Оливна, улюблене місце Ісуса Христа, а на ній Гетсиманський сад.

Першим царем Єрусалиму був Мелхіседек (2000 перед Хр.) Через 400 років (588 р.) Єрусалим було зруйновано вавилонським царем Навуходоносором, але у 536 р. місто відбудували, а у 70 р. після Христа знову Єрусалим був зруйнований римлянами під керівництвом Тита.

Святиня, побудована на горі Морія з білого тесаного каменя, являла собою великий подовгастий чотирикутник. Здалека здавалося, що вершина гори покрита снігом. Через браму в мурі входилося у притвор для народу, далі — у притвор для священиків, де знаходився жертовник для цілопалення. Посередині притвору для священиків на підвищенні стояла власне святиня (її розміри: 30x10x15 м), яку покривав плоский дах з кедрового дерева. Власне святиня ділилася на три частини: присінок, "Святая" і "Святая Святих" (найсвятіше місце). Стіни двох останніх були викладені золотими плитами і розділені багато оздобленою завісою, яка у хвилину смерті Спасителя роздерлася верху до низу.

У "Святая Святих", між двома великими позолоченими Херувимами, стояв Кивот завіту, а у нім знаходились таблиці із заповідями. Тут у хмарі царствував Бог. Святиню збудував цар Соломон у 1000 р. перед Христом. Вона була зруйнована Навуходоносором у 519 p. відбудована (але вже без Кивота завіту). За часів Ісуса Христа її відновив цар Ірод. Повністю святиню було відновлено у 64 р. після Христа, але вже у 70 р. після Хр. її знищили римляни. У 361 р. після Хр. імператор Юліан намагався відновити святиню, але землетрус зруйнував вже відбудоване, а вогонь розігнав робітників. Святиня не буде відбудована до кінця світу.

На другому місці після Єрусалиму стоять міста Вифлеем і Назарет.

Юдейське місто Вифлеем, місце народження Спасителя, знаходився на півдні, від Єрусалиму, далі на південь розташовувався Хеврон, місце перебування Авраама, Ісаака і Якова, а також батьківщина родичів св. Йоана Хрестителя. На схід від Єрусалиму знаходилася Витанія, де мешкав Лазар, і пустиня Кварантанія, де постив Ісус Христос протягом 40 днів. На північному сході лежало місто Єрихон, звідки походив митар Закхей, на півночі — Еммаус, де Ісус Христос, воскресши, об'явився двом учням. Над морем лежало відоме в період хрестоносних воєн місто Йопія, де Петро воскресив Тавиту і звідки покликав його сотник Корнилій. На південь від Йонії, понад морем, простягався край филистимів з містами Газа і Аскалон. На захід від Мертвого моря пролягла юдейська пустиня, де перебував св. Йоан Хреститель - предтеча Ісуса Христа.

Столиця Самарії, Самарія, знаходилася майже посередині краю. Коло Сихему (на південь від столиці) знаходилася криниця Якова, біля якої Ісус Христос розмовляв з самарянкою. На сході — гора Гарізім, на якій було збудовано самарянську поганську святиню; на півдні — Силоам, де протягом 350 років зберігався Кивот завіту. Вздовж побережжя Середземного моря тягнуться врожайні низовини Сефала і Сарон, над морем лежить Кесарія — тут мешкали римські намісники. На північному заході, над морем, здіймалася гарна і врожайна гора Кармиль (висота 300 м), в якій було біля тисячі печер, де селилися пустельники.

Назарет (місто цвіту) — одне з найвизначніших міст Галилеї. Тут Ангел звістив Матері Божій народження Ісуса Христа, тут Христос жив до 30-и років.

На півдні Назарету знаходиться гора Тавор, на якій відбулося преображения Господнє, поруч — Наїм, де Спаситель воскресив юнака. На схід від Назарету знаходилася Кана, де Христос був на весіллі. Над озером Генезарет лежало місто Капернаум (місто Христа). Тут охоче перебував Ісус, тут творив чудеса (зцілив слугу сотника, воскресив доньку Яіра), тут обіцяв Пресвяту Євхаристію і покликав Апостола Матея. Над озером, на півдні від Капернаума, лежала Ветсайда — батьківщина Апостолів Андрія і Филипа, далі - Магдаля (тут мешкала грішниця Магдалина) і Тиверіяда. На-півночі лежало місто Кесарія Филипова, де Петро одержав від Ісуса Христа владу ключів. Поза границею Галилеї, у Фенікії, над морем, лежали міста Тир і Сидон (Мат. 15, 21; Мар. 17, 24). Вздовж границі Галилеї тягнулося пасмо Ливанських гір висотою 3. 000 мм порослих високими кедрами. На схід від Ливану лежить гора Великий Єрмон (2900 м), далі на схід лежить місто Дамаск, де був навернений св. Павло.

Біля Мертвого моря, на схід від гирла Йордану, лежала перейська місцевість Ветарава, де св. Йоан хрестив людей і де він вказав на Ісуса Христа, називаючи його Агнцем Божим. На сході знаходилася гора Навав, місце смерті Мойсея, на півдні - Пелля (тут під час облоги Єрусалиму у 70 р. переховувалися християни).

Ісус із Назарету є Спасителем (Христом). Євреї називали очікуваного Спасителя Месією (тобто Христом) або Помазаником (господніми помазаниками євреї називали пророків, архієреїв і царів, бо усіх їх помазували, коли вони займали своє становище, на знак того, що вони є Божими посланцями). Майбутній Месія мав бути одночасно і пророком, і архієреєм, і царем.

Ісус із Назарету є обіцяним Спасителем, бо саме на Ньому здійснилися усі пророцтва.

На це вказує сам Ісус Христос (Йоан 5, 39; Лук. 18, 31; Лук. 24, 26).

Царство, закладене на землі Ісусом, існує від часу виникнення і буде існувати завжди.

Історія знає багато лжемесій, які, завойовували прихильність однодумців швидко її втрачали. Царство Ісуса з Назарету існує вже 20 століть і не втрачає своєї сили і могутності. Якщо б т є Царство (Церква) було справою лише людських рук, то давно б впало під тиском обставин (переслідування християн). Але так не сталося, і це є доказом того, що воно є справою Божою, а, звідси, засновником його мусить бути Месія, посланий Богом.

Ісус сам назвав себе в розмові зі самарянкою і перед архієреєм Каяфою Спасителем.

Коли самарянка сказала Ісусові біля криниці Якова: "Відаю, що має прийти Месія, чи то Христос", Ісус відповів: "То я, що говорю з тобою" (Йоан 4, 25-26). Коли архієрей Каяфа звелів Ісусові: "Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Христос, Син Божий", Ісус сказав: "Ти мовив" (Мат. 26, 64-65).

Називали Ісуса Христа Спасителем і Ангели (на полях Вифлеему, Ангел, що з'явився св. Йосифові).

Ангел сказав наляканим пастирям у ВифлеемІ: "Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь" (Лук. 2. .10-1,1). А Йосифові, який хотів покинути Марію, Ангел у сні заповів народження Ісуса Христа і сказав: "... і ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх" (Мат, 1, 21).

Ангел їй сказав: "Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси йому ім'я Ісус" Лука 1, 31.

Архангел Гавриїл звістив Пресвяту Діву Марію про народження Ісуса Христа (Лук. 1, 25).

Про благовіщення нагадує нам свято Благовіщення Пресвятої Діви Марії 25 березня. Почувши радісну вість, Марія відвідує свою своячку Єлизавету, яка вітає її як Богоматір.

Ісус Христос народився у Вифлеємі, у стаєнці, від Пречистої Діви Марії.

Якраз у цей час імператор Август звелів зробити у своїй державі перепис населення, і кожний громадянин повинен був прибути туди, звідки походив (Лук. 2, 1). Тому і Марія з Йосифом повинні були повернутись на свою батьківщину до Вифлеему. Не знайшовши місця для ночівлі, св. Родина була змушена ночувати у печері за містом. Ця печера мабуть, була частиною пивниць Давида, вона стала вже руїною, а навколишні пастирі використовували її як загін для худоби (Кат. Емм.).

Як зачаття, так і народження Ісуса Христа відрізнялося від зачаття і народження звичайної людини. Пресвята Діва Марія була звільнена від наслідків первородного гріха (згаданих у кн. Буття 3,16; Рим. Кат.), бо зачала без чуттєвого бажання (св. Берн.). Св. Августин каже: "Ось лежить в яслах, котрий світ двигає. Той, що ангелів кормить, бере поживу від матері. Сила стала неміччю, а неміч зміцнилася". І в іншому місці: "Великий лікар зійшов з неба, бо великий хворий лежить на землі. Він лікує по-новому, беручи нашу хворобу на себе". Будучи багатим, Ісус став убогим, щоб ми через Його убогість стали багатими (II Кор. 8, 9).

Все, що діялося під час народження Ісуса Христа, має глибокий зміст.

Ісус Христос приходить на світ у Вифлеємі (місті хліба), бо сам є хлібом живим з неба (св. Єр.). Приходить на світ не в Назареті, але на чужині, бо вітчизной Його є небо, а на землі Він для багатьох є чужим. Приходить на світ серед пастирів і овець, бо сам є "добрим пастирем" (Йоан 10, 11) великої отари. Приходить на світ у стайні, бо земля, на котру прийшов, є стайнею в порівнянні з небом. Приходить на світ в убогості, щоб кожний приходив до нього з довір'ям. Приходить на світ в укритті, бо є "Богом тайним" (Іс.45,15), якого в дочасному житті не можемо бачити, бо любить таємні добрі справи (Мат 6, 1-6). Ісус лежить у яслах, де знаходиться корм для худоби, бо сам має стати кормом для людей. Лежить на дереві, бо прийшов на світ для того, щоб умерти на хресті. Приходить на світ темної ночі, бо більшість людства на той час перебувала в темряві, не знаючи правдивого Бога. Приходить на світ узимку, бо людські серця на той час були холодними, їм бракувало любові до Бога і ближнього. Спаситель сходить із неба вночі, як роса (Іс. 45, 8), бо оживляє людство так, як роса рослини. У хвилину його народження у Римі було замкнено святиню Януса на знак загального миру, бо ж Ісус Христос є Князем миру (Іс. 9, 5) і Богом миру (І Кор. 14, 33). Спаситель сходить на землю в образі дитини, щоб викликати до себе довір'я людей і привабити їх. Він приходить на світ приниженим, щоб дати нам зрозуміти, що не дорога розкошів і почуттєвих утіх, але дорога терпінь і відречення веде нас до неба. Ісус Христос — приятель убогих, їм першим мало бути оголошене Євангеліє (Лук. 4, 18). У хвилину народження Ісуса Христа над полями Вифлеему появилося світло, бо Христос є світлом світу (Йоан 8, 12), що світить серед темряви (Йоан 1, 5). Ангели співали новонародженому величальні пісні, в яких розкривалася мета приходу Христа на землю: Він прийшов, щоб прославити Бога (Йоан 13, 32), а людям дати мир на землі (Йоан 1^, 27), мир з Богом (поєднання з Богом через хресну смерть), мир зі самим собою (справжнє задоволення, яке отримуємо через пізнання і дотримання^настанов святого Євангелія), мир з ближніми*(через дотримання заповіді любові ближнього, любові ворогів і доброти). Про народження Бога леріїгамй довідуються пастирі, а не горді фарисеї, бо Він скриває-свої таємниці від мудрих і розумних цього світу, а голосить їх недоліткам (Мат. 11, 25). Він дає свою ласку покірним, а протистоїть гордим (І Петро 5, 5). Для навіть найбільшого, але гордого вченого наука Ісуса Христа залишиться книгою за сіма печатями, а прості, покірні, просвічені світлом Бога зрозуміють її. До своїх ясел Ісус Христос кличе насамперед євреїв (пастирів), а за ними — поган (трьох мудреців). Це є символом того, що і до своєї Церкви Він через Апостолів покличе спочатку євреїв (Мат. 15, 24), а пізніше поган. Чудова зірка на небі символізує, що Бог нам посланий із небес.

"Тільки народившись, Ісус Христос вже починає навчати, навіть ще не сказавши й слова" (Рим. Кат.)

На згадку про народження Ісуса Христа ми святкуємо Різдво Христове.

Різдво Христове припадає на 25 грудня (через дев'ять місяців після Благовіщення Пресв. Діви Марії). У кінці грудня довшає день, а це означає прихід того, хто є світлом світу. Напередодні Різдва Христового постять, увечері споживають св. вечеру, яка складається з рибних страв, бо риба ще у перших християн була символом (образом) Ісуса Христа. У церквах виставляють ясла або вертеп. Започаткував цей звичай св. Франц з Ассізі. Є також звичай прикрашати у цей день деревце (ялинку), яке є одночасно символом того дерева в раю, через яке сталося гріхопадіння перших людей (тому на ньому вішають яблука), і дерева Хреста, на якому помер Ісус, помер, щоб воскреснути (тому на ялинці прикраси, гірлянди і ласощі). Подарунки, які отримуємо у цей вечір, символізують Божий дарунок усьому людству. Після Різдва Христового відзначаємо свято св. Стефана, першого мученика, а далі — невинно убитих дітей. Значення цих свят можна виразити словами: "Якщо бажаєш прийти до Ісуса Христа, мусиш, як св. Стефан, стати мучеником (хай і безкровним) і мусиш бути невинним перед Богом, як мала дитина".

Перед святом Різдва Христового відбуваємо 40-денний піст, який починається 15 листопада. Він наступає після дня, коли ми вшановуємо св. Пилипа, тому називається пилипівкою. Останній день цього посту, який припадає на надвечір'я Різдва, особливо строгий.

Різдво Христове прославляється вже від Введення. У неділю перед Різдвом читається Євангеліє Матвія, в якому описується родовід Ісуса Христа як людини, починаючи від Авраама, і розповідається про Різдво Ісуса Христа. У неділю після Різдва читається Євангеліє про втечу Ісуса Христа від переслідувань Ірода в Єгипет. У надвечір'я Різдва Христового згадується, як Пресв. Діва зі старцем Йосифом ішла у Вифлеем. У той день у церкві відправляються Часи царські, в яких, крім звичайних псалмів і пісень, виконуються псалми, тропарі, стихири і читання із старозавітних пророцтв, послань апостольських і Євангелій, які стосуються Різдва Христового. Після закінчення часів відправляється Служба Божа св. Василія з Вечірнею, на якій також практикуються читання старозавітних пророцтв Різдва Христового. Під час пилипівки відзначаємо свято Непорочного Зачаття Пресв. Діви Марії, бо Вона, та Пречиста Діва, повинна була стерти голову вужеві, і з Неї повинен був народитися обіцяний Спаситель.

Новонародженій дитині спочатку поклонилися пастирі, а за ними — три мудреці (царі).

Пастирі, які стерегли отари на полях Вифлеему, довідалися про Різдво Христа від Ангела (Лук. 2, 9). Трьох мудреців Із Сходу до ясел, де лежало Боже Дитя, привела чудесна зірка (Мат. 2, 9). Ця зірка не була звичайною зіркою, бо могла рухатися по небі у різних напрямах. Катерина Еммеріх розповідає, що у своїх видіннях вона бачила на тій зірці різні знаки і образи (дитя з хрестом, жінку з дитиною, чашу з виноградом і колоссям, церкву, букви, які творили слово "Юдея" і т. п.). Три мудреці, прибувши до Вифлеему, зложили Дитяткові дари: золото, кадило і смирну. Золото символізувало їх вірність Христу як Цареві; кадило — молитву як Богу, смирна — умертвлення як Спасителеві, який терпітиме за людей. Повертались три мудреці за наказом Бога іншою дорогою, — і ми повинні іти дорогою навернення, якщо хочемо дійти до своєї справжньої батьківщини, до спасення.

Пастирі є представниками євреїв (убогих), три царі представниками поган (багатих).

Мощі трьох мудреців були перенесені Фрідріхом Барбароссою зі Сходу до Колонії (1162 р.). У латинській Церкві пам'ять трьох царів вшановується 6 січня. У грецькому обряді на той самий день припадає інше, не менш урочисте свято, — Богоявления (Йордан).

Це свято називається Йорданом на згадку про хрещення Ісуса Христа в ріці Йордан, а Богоявлениям, бо під час хрещення Ісуса Христа перший раз об'явилася Пресвята Трійця. Того самого дня Ісус Христос здійснив у Кані Галилейській перше чудо. У надвечір'я Йордану і в сам Йордан відбувається т. з. Йорданське водосвяття: у надвечір'я — біля церкви, а в Йордан на публічному місці. У надвечір'я споживається Йорданська вечеря.

Коли дитині минуло вісім днів, при обрізанні їй було надано ім'я Ісус (Лук. 2, 21).

Обряд обрізання символізує очищення від вад (св. Амвр.). Слово Ісус означає Спаситель. Це ім'я є понад усі імена (Филип. 2, 9). Бог сам вибрав його і об'явив Діві Марії (Мат. 1, 21). Велика сила лежить у тім імені. Звернення до цього імені допомагає нам у спокусах і нещастях; пекельні духи втікають перед ним (Мар. 16,17). Пророки звичайно називали Спасителя "Емануїл" ("З нами Бог").

Свято обрізання відзначаємо разом з Новим роком 1 січня. Цим нас Церква навчає, що ми повинні усе починати в ім'я Ісуса, обрізати свої серця з усяких гріхів і пороків (Кол. 2, II), коли хочемо, щоб у новому році нам добре велося.

Відлік нового року від 1 січня впровадив папа Інокентій XII (1691 p.). Перед тим майже всюди початком року вважався день Різдва Христового.

У надвечір'я Нового року у церквах відбуваються урочисті Богослужения на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Нерозумно чинять ті, які цей день присвячують дочасним утіхам і розвагам. Коли дитині минуло 40 днів, Марія жертвує її в єрусалимській святині (Лук. 2, 39).

І пішли вони притьмом і знайшли Марію, Йосифа й Дитятко, що лежало в яслах Лука 2, 16.

Марія дотримала вимог закону Мойсея (Левіт 12), хоч, будучи вільною від гріха, не мала потреби в очищенні. Жертвувала Ісуса Христа в святині, як усі євреї жертвували своїх первородних (цей звичай був встановлений на згадку про насильницьку смерть у Єгипті всіх первородних). Цю подію (очищення Діви Марії і жертвування Ісуса) Церква вшановує святом Стрітення Господнього, яке припадає на 2 лютого. Називається це свято Стрітенням тому, що у церкві Ісуса Христа зустріли св. Симеон Богоприємець і Анна — пророчиця.

... вони привели Його в Єрусалим поставити Його перед Господом (Лука 2, 22).

Перші роки свого дитинства Ісус Христос провів у Єгипті, а потім св. Родина перебралася до Назарету, де Ісус Христос жив, поки Йому не сповнилось тридцять років.

Ангел наказав Йосифові втікати разом з Дитям і Марією до Єгипту, бо Ісусові загрожував Ірод (Мат. 2, 13), який наказав повбивати у Вифлеємі і в його околицях усіх дітей від двох років і менше (Мат. 2, 16). Вифлеємські матері так постраждали тому, що вони відмовили у притулку на ніч св. Родині, внаслідок чого вона була змушена ночувати в убогій стайні.

Невинні діти не постраждали, бо це мучеництво було для них хрещенням крові, яке відчинило перед ними ворота неба.

Відбувши важку подорож до Єгипту, св. Родина замешкала в Каіро (давніше Геліополіс). Пізніше Йосиф, Марія та Ісус перебралися до Назарету, у місто, яке євреї найбільше зневажали. Цим Ісус дає нам приклад покори. Тут аж до тридцятого року Ісус живе усамітнено, щоб і нам показати зразок уникання світського гамору, помагаючи своєму опікунові Йосифові у теслярському ремеслі. Тому пізніше, коли Ісус навчав у назаретській синагозі, євреї говорили: "Хіба ж він не тесля, син Марії..?" (Мар. 6, 3).

Коли Ісусові сповнилося 12 років, Він разом з родичами відвідав єрусалимську святиню.

Тут Він здивував своєю мудрістю учених-тлумачів св. Письма (Лук. 2, 41). Своїм родичам, які ледве його знайшли, Він дав зрозуміти, що не мають права заважати йому у виконанні його післанництва. Період усамітненого життя Ісуса евангелист описує так: ріс у мудрості, літах і ласці (Лук. 2, 52).

Коли Ісус Христос подорослішав, Йоан Хреститель став голосити в пустині Його публічний виступ.

Історія життя Йоана Хрестителя така. Його отець Захарія, складаючи у святині жертву, почув пророцтво Архангела Гавриїла про народження сина Йоана. Захарія не повірив пророцтву, і Бог покарав його, відібравши мову (Лук. 1), яка повернулася до нього після народження дитини. Щасливий Захарія виголосив похвальну пісню "Благословен..." (Лук. 1, 57-80). Ще юним Йоан Хреститель оселився у пустині, ведучи аскетичний спосіб життя, готуючись до своєї місії предтечі Спасителя. Коли Ісусові минуло 28 років, Йоан за наказом Бога виступив публічно: він над Йорданом проголошував покаянні проповіді, закликаючи євреїв до покути, пророкуючи швидкий прихід Спасителя і хрестячи людей (Мат. 3). Одного разу, побачивши проходячого неподалік Ісуса, сказав, вказуючи на Нього: "Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає" (Йоан 1, 29).

Йоан у своїх проповідях картав людей за їх погані вчинки, не минаючи і царя Ірода. Розгніваний Ірод наказав ув'язнити його (Мар. 6, 18) і стяти йому голову (Мат. 14).

Церква святкує народження св. Йоана Хрестителя 24 червня, коли зменшується день (Різдво Христове припадає на час, коли день збільшується). Це є своєрідним підтвердженням слів, які сказав сам Йоан: "Йому (Христу) треба рости, мені ж — маліти" (Йоан З, 30).

29 серпня — день смерті св. Йоана Хрестителя, (свято у січення Голови св. Йоана Хрестителя) На другий день після Богоявления припадає ще одне церковне свято — "Собор св.ЙоанаХрестителя".

Тоді прибув Ісус із Галилеї на Йордан до Йоана, щоб христитися від нього (Матей 4, 13).

Публічна діяльність Ісуса Христа

Коли Ісусові сповнилося 30 років, Його охрестив св. Йоан у Йордані. Після охрещення Ісус протягом 40 днів постив у пустині, де його спокушав злий дух (Мат. 4, 2-4).

Перед тим, як розпочати свою діяльність, Спаситель деякий час проводить на самоті, як це робили всі покликані Богом мужі (Мойсей, Йоан Хреститель, апостоли). Постом і переможною боротьбою з дияволом Ісус Христос прагнув, як новий Адам, надолужити за грішне споживання забороненого плоду у раю і падіння першого чоловіка. Піст тривав 40 днів (число 40 є числом покути — 40 днів падав дощ під час потопу, 40 днів постили Мойсей, Ілля, ніневитяни, 40 років тривав перехід євреїв через пустиню, 40 днів перебував Христос на землі після свого Воскресіння). На згадку про цей піст Церква встановила перед Великоднем 40-денний піст (чотиридесятницю), який починається у понеділок після Сиропусної неділі. Церква набирає сумного вигляду — усі прикраси, квіти, вінки знімаються, а священики відправляють Богослужения у фіолетових або багряних ризах на знак смутку і покаяння з причини страстей Христових. Час чотиридесятниці — це час покаяння, коли б'ють поклони. У середи і п'ятниці правиться Служба Божа Преосвященних, а в неділі Служба Божа св. Василія Великого. Перші християни цей час постили дуже строго, нічого не їли аж до вечірні, харчувалися один раз на день, а в деякі дні споживали лише сухі страви. Тепер Церква значно полегшила піст. За рішенням львівського Собору (1891 р.) під час чотиридесятниці слід постити кожного понеділка, середи і п'ятниці (у ці дні дозволяється набіл), у інші дні можна їсти м'ясо. Але це не стосується першого тижня чотиридесятниці і великого тижня. У ці дні забороняються м'ясні страви. Вживання набілу дозволяється у вівторок, четвер і суботу, а в останні три дні вживаються звичайні страви, без набілу. Третя неділя великого посту називається хрестопоклонною. У цей день під час утрені після великого славословія священик виносить на церкву чесний хрест, прикрашений квітами, і кладе на тетрапод. Тут хрест залишається на цілий тиждень, і тому весь четвертий тиждень великого посту називається хрестопоклонним. У середу п'ятого тижня великого посту пізно ввечері відправляється утреня, на якій співається великий Канон покаянний св. Андрея Критського (Поклони).

Протягом трьох років Ісус ходив єврейською землею, навчаючи людей. За цей час він зібрав навколо себе 72 учні і вибрав серед них 12 Апостолів.

Свою учительську діяльність Ісус Христос розпочав на весіллі у Кані, де зробив перше чудо, щоб показати, що Царство небесне, до якого хотів вести людей, подібне до весільного бенкету, який триває вічно (Мат. 22, 1). Ісус Христос часто промовляв перед тисячами людей. Апостоли й учні завжди були біля Нього. Вони слухали Його слів, приглядалися тому, що Він робив, щоб пізніше розповідати про це народам землі. Апостоли були попередниками сьогоднішніх єпископів, а учні — священиків.

Наука Христа називається Євангелієм (веселою новиною), бо проголошує нам позбавлення заслуженого покарання і спадщину неба (св. Золот.).

Ісус Христос — найкращий учитель. Він навчав, як той, що має владу, народ дивувався з Його науки (Мар. 1, 22; Мат. 7, 29).

Наука Ісуса Христа була усім зрозуміла. Навчаючи, Спаситель використовував образи, пояснення, порівняння.

Наука Ісуса Христа — це цінний скарб, прихований у ріллі простих слів (Мат. ІЗ, 44). Цієї засади дотримувалися й усі Апостоли. Вони прагнули не подобатися, а бути зрозумілими. Говорили завжди від серця.

Навчаючи, Ісус діяв: дихнув на апостолів, даючи їм Св. Духа; (Св. Дух — подих, який походить від Бога-Отця і Бога-Сина); возносячи до неба руки, дав Апостолам владу навчати і хрестити (Лук. 24, 50) — підняті вгору руки символізують передачу влади; зцілюючи сліпого, плюнув на порох, розробив болото, помастив ним очі незрячого і наказав обмити їх водою (Йоан 9, 6) — коли вода з його уст (наука) змішається з порохом землі — людиною, зникне її духовна сліпота).

Часто свою науку Ісус Христос основував на притчах (про блудного сина, милосердного самарянина, багача та Лазаря, митаря і фарисея у святині, розумних і немудрих дів, доброго пастиря, немилосердного слугу, несовісного володаря, загублену вівцю І т. п.). Розповідаючи про Царство небесне, Ісус Христос використав 7 притч: про сіяча, про пшеницю і кукіль, про гірчичне зерно, про квас, про невід, про скарб у ріллі і про перлу. Використовував Учитель і образи, взяті з природи: лілії і польової трави, птахів, смоківниці, овець і пастиря і т. п.

Першими почули Євангеліє з уст Ісуса Христа убогі.

Сам Спаситель каже своїм учням: "... убогим проповідується Добра Новина" (Мат. 11, 5). У назаретській синагозі Ісус Христос зачитує слова пророка: "Послав мене нести Добру Новину бідним..." і відносить ці слова до Себе як до Месії (Лук. 4, 18).

Провідною думкою Ісусових проповідей було: "Шукайте Царство Боже".

Ці слова каже Ісус у Нагірній проповіді (Мат. 6, 33). Він закликає людей прагнути до вічного щастя і робити все для того, щоб його осягнути.

Євангелисти суть науки Христа виражають у словах: "Царство Боже близько, покайтеся і вірте в Євангелію" (Мат. 4, 17; Мар. 1, 15).

Ісус Христос навчав нових правд віри, дав нові заповіді і встановив НОВІ засоби ласки. Він навчав про таїнство Пресвятої Трійці; про Божественність Своєї Особи, про страшний суд. Дав дві нові заповіді любові і доповнив 10 заповідей Старого Завіту (забороняючи гнів, образливі слова і т. п.). Установив жертву Служби Божої, сім св. Тайн і навчив нас молитви "Отче наш..."

У взаєминах із грішниками Ісус Христос проявляв якнайбільшу доброту.

Ісус Христос осуджував тих, хто зневажав грішників. Він стає на оборону грішної Магдалини, картаючи фарисея Симона (Лук. 7, 74). Оборонив Він і жінку у святині, яку євреї хотіли укаменувати за чужолозтво, кажучи: "Хто з вас без гріха, — нехай перший кидає у неї камінь!" (Йоан 8, 7). Спаситель не зневажав грішників, як це робили горді фарисеї, але сам шукав їх, приймав їх запрошення, гостював у їхніх будинках, сидячи з ними за одним столом, кажучи, що лікар потрібен не здоровим, а хворим (Мат. 9, 12). Ісуса обурює те, що фарисеї утруднюють людям дорогу до неба (Мат. 23, 13). "Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, — говорить Ісус, — і я облегшу вас" (Мат. 11,28).

Те, що Він — Божий післанець, і що Його наука — єдино правдива, Ісус Христос підтверджував багатьма чудами, всезнанням і святістю свого життя.

Ісус Христос говорить про свої чуда: "... мені не віривши, ділам бодай вірте..." (Йоан 10, 38). Про це ж говорить і Никодим: "... ніхто бо, з ким немає Бога, не спроможен такі чуда творити, що ти їх твориш" (Йоан 3, 2).

Ісус Христос був всезнаючим. Коли Він ще дванадцятилітнім хлопцем промовляв у святині, дивувалися Юдеї: "Як він знає Писання, не вчившися" (Йоан 7, 15). Христос знав найпотаемніші людські думки. Він знав, про що думала самарянка, яку Він зустрів біля криниці, знав гріхи фарисеїв, які хотіли укаменувати жінку, знав наміри Юди, передбачив майбутнє зречення Петра; Йому були відомі подробиці Його страстей.

Усе життя Ісуса Христа є зразком святості. Він відзначався надзвичайною покірністю, терплячістю, лагідністю, любов'ю до ближнього.

Така людина не могла навчати неправди чи говорити неправду.

Чуда Ісуса Христа унаочнюють деякі правди релігії.

Заспокоєння бурі на морі — переслідування Церкви і її перемога над ворогами; перетворення води у вино — майбутнє перетворення вина у Кров Ісуса Христа під час Тайної вечері; чудо з кількома хлібами, якими наситилися 5 000 чоловік — майбутню духовну поживу для усього людства — Євхаристію; воскресіння Лазаря — воскресіння у день суду; чудесна ловля риб — численні навернення, спричинені проповідями Апостолів.

Фарисеї та книжники ненавиділи Ісуса Христа, переслідували Його тому, що Він не відповідав їхнім уявленням про Месію і тому, що Він публічно викривав їх недоліки. Після воскресіння Лазаря, вони у своїй ненависті дійшли до того, що вирішили Його вбити.

Євреї думали, що Месія з'явиться як могутній цар, який звільнить їх з-під римського ярма і обдарує дочасними добрами. Ісус же прийшов на землю • приниженим і убогим, і, замість роздавати багатства, навчав відрікатися від них, проповідував стриманість і заохочував до милосердя. Він дорікав фарисеям за їх облудність і показову святість, називав їх побіленими гробами (Мат. 23, 27) і синами диявола (Йоан 8, 44). Це, звичайно, не могло подобатися фарисеям, і тому вони заперечували Його науку І прагнули Його знищити. Одного разу вони хотіли Його укаменувати (Йоан 8, 59; 10, 31), іншого — скинути зі скелі (Лук. 4, 29); ганьбили і зневажали Його, називаючи спільником дня — вола (Мат. 12, 24), бунтівником, який не святкує суботи; намагалися також провокувати Його (напр., задаючи питання, чи треба платити податок цісареві). Довідавшись про чудесне воскресіння Лазаря, фарисеї разом з первосвящениками дійшли до висновку: "Силу чудес отой чоловік робить! Якщо залишимо його так, то всі увірують у нього..." (Йоан 11, 47-53). Було вирішено убити Ісуса.

Ті, що йшли попереду, і ті, що слідували ззаду, викликували "Осанна!" (Марко 11, 9).

Страсті Ісуса Христа

У неділю, перед Великоднем, Ісус Христос в'їхав у Єрусалим. Кілька днів Він навчав у святині.

Ісус Христос хотів ще раз показати свою славу і велич, щоб дати людям зрозуміти, що Він іде на смерть добровільно, а також те, що тріумф і терпіння ідуть у парі. Неділя перед Великоднем називається Вербною неділею. У церковних торжествах у цей день радість переплітається зі смутком (радість з приводу в'їзду Христа, смуток — з приводу страстей, які наближаються). На згадку про в'їзд Ісуса Христа до Єрусалиму того дня на утрені після Євангелія священик благословляє галузки дерев (шутки). У Вербну неділю священик одягає світлі ризи. Правиться Служба Божа св. Золотоустого. Тиждень, який наступає після Вербної неділі, називається Великим Страсним тижнем, бо на цей час припадають страсті Ісуса Христа.

У Великий четвер увечері, Христос разом із своїми учнями спожив Пасхальне ягня, умив ноги Апостолам.

Установивши Найсвятіше Таїнство Євхаристії, Ісус Христос піднявся на Оливну гору, де молився у смертній тривозі.

Перед встановленням Таїнства Євхаристії Учитель умив своїм учням ноги, таким чином навчаючи їх покірності і приниження. Молитва Ісуса Христа на Оливній горі є для нас прикладом віддання себе волі Божій і терпимого ставлення до ворогів. "На Оливній горі Ісус прийняв на себе наш смуток, щоб дати нам свою радість" (св. Амвр.).

У Великий четвер правиться Літургія св. Василія Великого з вечірнею. Вона є символом останньої спільної вечері Ісуса Христа і Його учнів. У кафедральних і монастирських церквах причащаються разом усі священики. Після Служби Божої у кафедральних церквах проводиться "умивання ніг": єпископ, виконуючи роль Ісуса Христа, вмиває ноги дванадцяти старшим священикам, які виступають у ролі дванадцяти Апостолів. Під час "умивання ніг" диякон з амвона читає відповідне місце з Євангелія. Перед святою Літургією єпископ освячує антимінси, а під час св. Літургії — св. Миро, яке згодом роздається усім священикам єпархії.

Пізно ввечері відбуваються т. з. "страсті". "Страсті" — це утреня Великої п'ятниці, під час якої читаються дванадцять страсних Євангелій. І у цих Євангеліях, і у страсних піснях описуються страсті Господні. Після читання кожного Євангелія дзвонять у всі дзвони. Цього дня розпочалися Христові муки, тому в цей день усі повинні перейнятися почуттям смутку і жалю. Кожен із нас повинен пам'ятати, що Ісус Христос перетерпів ці муки задля нашого відкуплення, тому у цей час ми повинні перетерпіти усе разом зі своїм Спасителем.

На Оливній горі Ісуса Христа схопили воїни і завели Його до архієреїв, які винесли Христу смертний вирок.

У п'ятницю вранці Ісуса Христа було приведено до римського намісника Понтійського Пилата для затвердження вироку.

У той час вирок смерті набирав чинності тільки після затвердження римським намісником (Йоан 18, 31). Пилат вважав Ісуса невинним і хотів звільнити Його. Щоб уникнути відповідальності, він спочатку відіслав Христа до Ірода. Пізніше, щоб задовільнити жорстокість євреїв, наказав бичувати ув'язненого. Скривавленого І увінчаного терновим вінком поставив Його перед євреями, кажучи: "Це чоловік", прагнучи викликати у них милосердя і жаль до Ісуса. Користаючи з можливості звільнити одного із приречених на смерть, запропонував євреям вибрати, кого помилувати — Вараву чи Ісуса, надіючись, що переможе справедливість (Йоан 10, 14). Але намарне.

Євреї погрожували Пилатові, що донесуть на нього імператорові і тому він був змушений затвердити вирок архієреїв.

Під натиском юрби Пилат затвердив несправедливий смертний вирок. Але не минуло його те, чого прагнув уникнути: євреї таки донесли на нього імператорові, який заслав його до Швейцарії. Тут Пилат покінчив життя самогубством.

...вимовив Ісус: "Звершилось"; і схиливши голову, віддав духа (Йоан 19,20).

У Велику п'ятницю опівдні на горі Голгофті розіп'ято Ісуса на Хресті. Умер Спаситель біля третьої години.

У той час покарання розп'яттям було найстрашнішим і найганебнішим покаранням (ЦІцерон). До хресної смерті засуджували тільки найбільших злочинців. Тому євреї зневажали науку Розп'ятого, а погани — не розуміли (І Кор. 1, 23). Сьогодні хрест є предметом вшанування й ознакою заслуги.

Коли тіло Ісуса Христа було зняте з хреста, хрест разом із знаряддями тортур закопали на горі. У 325 р. за наказом св. Олени, матері імператора Константина Великого, хрест Ісуса Христа було відкопано. Що це дійсно хрест Спасителя, засвідчило те, що, торкнувшись його, відразу виздоровіла важкохвора жінка. Хрест зберігався у церкві св. Хреста, побудованій імператорм Константином над гробом Спасителя. У 615 p., коли Палестина була зруйнована перським царем Хозроесом II, св. Хрест перевезено до Персії. У 618 р. син Хозроеса II підписав мир з імператором Гераклієм і повернув хрест Спасителя. Імператор на власних плечах заніс його назад на Голгофту. Розповідають, що, коли наближався з хрестом на плечах до брам міста, якась невидима сила спинила його. Тільки тоді, коли за порадою єпископа, скинув багатооздоблений плащ, зміг іти далі. Воздвижения Чесного Хреста Церква святкує 14 вересня.

З дерева почався перший гріх і на дереві звершилося спасіння від будь-яких гріхів (св. Атан.). Звідки прийшла смерть, звідти прийшло і життя. Ісус Христос не допустив, щоб Йому стято голову або щоб Його четвертовано, щоб показати, що Його тіло (Церква) є неподільним (св. Атан.). Господь Ісус на хресті схилив голову, щоб нас поцілувати, розкинув руки, щоб нас обняти, відкрив своє Серце, щоб нас полюбити (св. Авг.). Не воїни, а безмежна любов до людей прибила Ісуса до хреста (св. Авг.). Кажуть, що на тому ж місці, де стояв хрест, був похований Адам — тому часто на образах бачимо під хрестом череп. На це вказує і назва "Кальварія" ("лобне місце", "місце черепів") — (св. Амвр., св. Єр.)-

Коли Ісус Христос повис на хресті, запала велика темрява.

Сонце з жалю сховало своє проміння, не в силі знести наруги над своїм Творцем (св. Золот.). Разом з тим, затміння сонця означало, що на хресті гине "світло світу".

У хвилину смерті Христа здригнулася земля, розпалися скелі, у святині розірвалася завіса, а багато померлих встало з гробів.

Усі створіння терплять разом з Христом (св. Єр.)! Мертві тіла беруть участь у терпіннях Спасителя, осуджуючи жорстокість і немилосердність євреїв. Недаремно, в'їжджаючи до Єрусалиму і чуючи радісні вигуки натовпу, Ісус Христос сказав фарисеям: "Кажу вам: коли оці замовчать, кричатиме каміння" (Лук. 19, 40).

Чуда, які діялися під час смерті Ісуса Христа, багатьох переконали в Божественності Розп'ятого, а сотник, який стояв під хрестом, вигукнув: "Це справді був Син Божий!" (Мой. 27, 54).

Вмираючи на хресті, Спаситель сказав кілька речень: "Отче, прости їм... Нині ще будеш зі мною в раю... Оце мати твоя. Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув..." Останнім реченням починається псалом 21, у якому якнайдокладніше описані страсті Христа і Його розп'яття. Ісус Христос ніби хотів звернути увагу присутніх на цей псалом і сказати: "Ось я, Спаситель, на якому збулися усі пророцтва, які містяться у псалмі 21, Месійнім псалмі" (смішно вважати ці слова за вираз болю або розпуки). Останніми словами Ісуса Христа були: "Отче, у Твої руки віддаю духа мого". Ці слова свідчать, що Христос умирає добровільно, — Він мав ще досить сили, щоб іще жити. Про добровільну смерть свідчить і те, що Спаситель спочатку схилив голову, і тільки потім віддав духа.

Ісус Христос не лише терпів за нас на хресті, але й дав нам з нього останні настанови.

Хрест є не лише місцем страждань, але і амвоном, з якого Христос навчає (св. Авг.) Христос вчив любові до ворогів ("Господи, прости їм"), доброти і терпіння (сам терпеливий, як ягня), послуху (охоче виконує волю Отця), Божого милосердя (розбійникові, який повірив у Нього, обіцяє Царство небесне), Божої доброти (Бог віддав Свого Сина за нас, рабів), проповідує справедливість Бога (який вимагає такого великого надолуження), Божу всемогутність (яку доказують нам чуда під час смерті Христа), вчить нас про безсмертя душі (обіцяючи розбійникові рай), про загальний суд (засуджуючи одного розбійника і оправдовуючи другого), про воскресіння тіл (поява померлих у хвилину смерті Ісуса Христа). Тому у терпіннях чи у хвилину смерті ми повинні звертатися до розп'ятого на хресті Спасителя.

У Велику п'ятницю відправляються "Часи царські" (крім звичайних псалмів читаються ще псалми, в яких передбачені страсті Господні). Також читаються старозавітні пророцтва, послання св. Павла і Євангелія, у яких говориться про страсті Христа. Царськими називаються ці часи тому, що на них у давнину завжди були присутні візантійські царі. У другій половині дня відправляється велика Вечірня. Після входу читається Євангеліє про засудження Ісуса Христа до смертної кари через розп'яття, про розп'яття на хресті і поховання тіла Йосифом і Никодимом. Наприкінці вечірні, перед піснею "Нині отпущаеши", наступає закладення Господнього гробу. З церкви виходить процесія з хрестом і хоругвами, несуть плащаницю (полотно, на якому зображений Ісус Христос у гробі), за плащаницею іде священик, несучи св. Дари. Процесія обходить церкву навколо, співаючи відповідні пісні. Повернувшись до церкви, священик розстелює плащаницю на приготованому для неї посеред церкви або в окремому церковному приділі столі. На плащаницю кладеться хрест (бо Ісус Христос умер на хресті) і Євангеліє (у ньому записане усе життя Христа, Його страсті і смерть). Стіл з плащаницею прикрашений квітами, деревцями, свічками чи гірляндами, представляє собою Господній гріб.

Плащаниця виставляється протягом п'ятниці і суботи. Протягом цього часу біля плащаниці читаються Діяння апостольські. У Велику п'ятницю Літургія не відправляється, мовчать церковні дзвони в жалобі з причини смерті Ісуса Христа.

П'ятниця є святковим днем, християни дотримуються найстрогішого посту.

У п'ятницю ввечері знято з хреста Тіло Спасителя і покладено його у кам'яному гробі, який був власністю Йосифа з Ариматеї.

У Великодню суботу (найбільше єврейське свято) Христос спочив у гробі.

У суботу при Господньому гробі відправляється велика Утреня, у якій приноситься похвала Господеві за те, що своєю смертю переміг смерть і дав нам вічне життя. Приблизно опівдні починаєтья св. Літургія Василія В. з Вечірнею, під час якої читається 15 уривків зі Старого Завіту — пророцтва і прообрази смерті і воскресіння Ісуса Христа. Вечірня захоплює і наступний день, тому у церковних піснях крім, згадок про страсті Господні прославляється і воскресіння Ісуса Христа. У Євангелії, яке читається на Літургії, розповідається про воскресіння Христа, тому священик після Апостола змінює фіолетові або темно-червоні шати на світлі і в них править Службу Божу аж до кінця. У деяких краях уже в суботу ввечері відправляється воскресня Утреня.

„Ангел Господній зійшов із неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому" (Матей 28, 2).

Піднесення Ісуса Христа

Ісус Христос добровільно дозволив себе принизити, виконував волю Бога-Отця аж до хресної смерті. Тому Бог підніс Його (Филип. 2, 8). Мова іде про піднесення людського в Ісусі Христі — як Бог, Христос був на найвищій висоті і не міг бути ще піднесеним (св. Золот.). Не Всевишній, тільки людське у Всевишньому було піднесене (св. Кир. Єр.)

Відразу після смерті Ісуса Христа Його душа переможно увійшла туди, де знаходилися праведники Старого Завіту (Соб. Лят. IV).

Це місце називалося адом. Ад із пеклом і чистилищем єднало те, що ті, які перебували там, не могли бачити Бога. Не був Він, однак, чистилищем, бо не було у ньому дочасних покарань, і не був пеклом, бо не було у ньому вічних мук. Душі, які перебували в аді, не мучилися (Рим. Кат.). Не були позбавлені й радості, як бачимо з притчі про Лазаря (Лук. 16, 25). Великою потіхою для них було те, що на особистому суді після смерті отримали обітницю вічної нагороди. Однак не могли увійти до неба, бо небо було ще замкнене (Євр. 9, 8). Душі в аді постійно тужили за Спасителем. У притчі про багача і Лазаря ад називається "лоном Авраама" (Лук. 16, 22). Мав він також назву "в'язниця" або "стан неволі" (І Петро 3, 19), бо душі не могли залишити його, аж поки Ісус Христос не вмре на хресті. Спаситель на хресті називає це місце раєм (Лук. 23, 43), бо через Його прихід до аду ця в'язниця повинна була перетворитися в рай для душ, які стільки витерпіли (Рим. Кат.). Після смерті Ісуса Христа ад перестав існувати, бо вже було відчинене небо.

В аду перебували Адам, Єва, Авель, Ной, Авраам, Ісаак, Яків, Йосиф, Давид, Ісаія, Даниїл, Йов, Товія, Йосиф — опікун Ісуса Христа та ін.

Ісус Христос зійшов в ад, щоб звістити душам, які перебували там, спасіння і звільнити їх (І Петро 3, 19).

Ісус перебував в аді протягом трьох днів (св. Ірин.). Зійшов до аду сам, а вийшов на чолі великої громади (св. Ігн.). Ісус Христос у цей час нагадував могутнього царя, який здобуває твердиню, в якій ув'язнені його піддані (св. Кипр.). Вихід з аду є прообразом світлого входу до неба, який Ісус Христос відбуде з Блаженними в день суду. Осудженим у пеклі Ісус Христос теж об'явився і змусив їх віддати Йому честь (Филип. 2, 10).

Ісус Христос воскрес із гробу власною силою у Великодню неділю вранці, перед сходом сонця.

Не знаємо, коли саме воскрес Спаситель. Відомо лише, що перед сходом сонця (Лук. 24, 22), "рано вранці" (Лук. 24, 1). З неба зійшов Ангел і відвалив камінь, який заступав вхід до гробу (Мат. 28, 2). Св. Отці вважають, що це було зроблено не для того, щоб звільнити Ісусові дорогу, бо Христос вже був воскрес, а для людей, що приходили поклонитися вмерлому. У гробі залишилося лише полотно, в яке було загорнене Тіло Христа. Побожні жінки, які прийшли намастити тіло Господа пахощами, застали у гробі лише двох Ангелів.

Отже, Ісус Христос лежав у гробі від вечора п'ятниці через суботу до недільного ранку — три дні. Ісус Христос воскрес, як і передбачав, третього дня (Лук. 1-7, 33; Мат. 12, 40).

Те, що Христос воскрес, не викликає ніякого сумніву. Не в тому заслуга християнина, що він вірить, що Христос умер, а в тому, що вірить у Його воскресіння (св. Амвр.). Євреї закидали, що ніби учні викрали тіло Христа (Мат. 28, 13). Але учні не могли цього зробити — вони були надто чесні і боязливі. Важко допустити і те, що сторожа біля гробу нічого не бачила і не чула, як відвалювали камінь. Але сплячі свідки — це ніякі свідки (св. Авг.). Дехто каже, що Ісус Христос не помер на хресті, у гробі на третій день? прийшов до пам'яті і вийшов з нього. Але це теж неможливе, якщо зважити, які страшні муки Він витерпів, скільки втратив крові. Ісус Христос був знесилений ще перед виходом на Голгофту — Він не міг нести хреста. Як же ж, перебуваючи у гробі три дні, зміг би видобутися з полотна, яким був обгорнений? (Йоан 19, 39). Як міг відвалити камінь, ходити з відкритими ранами? Смерть Ісуса Христа була офіційно затверджена перед Пилатом сот-ником (Мар. 15, 45). Якщо б була хоч тінь імовірності, що Ісус живий, Мати Його і Його приятелі не поховали б Його і не привалили б вхід до гробу важким каменем.

Воскрес лий Спаситель залишив на своєму Тілі п'ять слідів від ран.

У ці сліди вкладає свої пальці невірний Тома (Йоан 20, 27). Рани є знаком мужності і перемоги. Ці рани на Тілі Христа свідчать, що Він і в небі буде пам'ятати про нас. Ці рани — заплата за наше спасения.

Спаситель воскрес, щоб нам доказати, що є Богом і щоб переконати нас, що ми теж колись воскреснемо.

Христос воскресив Своє Тіло, воскресить колись і члени Його (нас).

Воскресіння Христа вшановуємо Великодніми святами. Традиція Великодніх свят походить ще від часу, коли євреї звільнилися з єгипетської неволі. Ми теж у ці дні святкуємо наше звільнення з неволі гріха.

Великдень святкується в першу неділю після першої весняної повні (Постанова Ник. Соб. 325 p.). Отже, щороку Великдень припадає на інший день у проміжку від 22 березня по 25 квітня. Від Великодня залежать свято Вознесіння (через 40 днів після Великодня) і Зелені свята (через 50 днів). Церква у ці дні наказує нам воскреснути духовно, звільнитися від гріхів через таїнство Покаяння і Євхаристії (IV запов. церк.). Щоб колись встати з гробу землі, мусимо тепер встати з гробу гріха (св. Амвр.).

Великодні яйця-писанки — є символом воскресіння: як з яйця виходить птах, так людина колись вийде з землі. М'ясні страви, паски, які посвячуються і споживаються на Великдень, символізують великоднє ягня і прісні хліби ізраїльтян. Піст иеред Великоднем символізує дочасне життя, повне злиднів і спокус, а Великдень — щастя, яке чекає на нас після воскресіння.

Після воскресіння Спаситель перебував на землі протягом 40 днів, часто являючись Апостолам.

Після воскресіння, імовірно, Ісус Христос насамперед явився Своїй Матері (св. Амвр.), а серед Апостолів — Петрові (Лук. 24, 34). У неділю вранці явився в постаті городника і Марії Магдалині (Мар. 16, 9; Йоан 20, 15), і побожним жінкам, які йшли до гробу (Мат. 28, 9). У неділю ввечері — двом учням, які йшли до Емаусу (Лук. 24), пізніше — учням, які зібралися в одному домі. Тут Він їв разом з усіма рибу і хліб і надав учням право відпускати гріхи (Йоан 20). Наступної неділі знову явився у тому самому домі і скартав Тому за його невір'я (Йоан 20). Пізніше явився сімом Апостолам над озером Ґенезаретським і тут поставив Петра над усіма Апостолами й усіма вірними (Йоан 21). На горі в Галилеї Христос явився одинадцяти Апостолам і більш як 500 учням. Саме тоді Він дав їм доручення навчати усі народи і хрестити їх (Мат. 28, 16). Протягом цих 40 днів Ісус часто розмовляв з учнями про Боже Царство (Діян. Ап. 1, 3). Останній раз Ісус Христос явився перед Своїм вознесінням. Отже, Апостоли мали змогу переконатися у правдивості воскресіння Христа. Вони спочатку не повірили жінкам (Лук. 24, 11), а, побачивши Христа, подумали, що їх підводять органи чуття. Але коли Спаситель дозволив їм діткнути Своїх ран, їв з ними і навчав їх, повірили настільки, що, опираючись на цю віру, навернули майже цілий світ.

На сороковий день після воскресіння Ісус Христос із гори Оливної вознісся на небо і сидить там по правиці Бога-Отця.

Перед тим, як вознестися на небо, Ісус підніс руки, поблагословив Апостолів і дав їм наказ голосити Євангеліє усім народам, обіцяючи їм Свою допомогу аж до кінця світу (Мат. 28, 18; Лук. 25, 60). На вершині Оливної гори залишився слід стопи Ісуса Христа, який можна побачити і сьогодні. Ісус Христос вознісся на небо з того місця, де почалися Його страсті, щоб показати, що дорога терпінь є одночасно дорогою до неба. Ісус Христос вознісся до неба як людина, бо як Бог Він був на небі завжди. Христос вознісся на небо власними силами — не треба було Йому ні колісниці Іллі (II Цар. 2, 11), ні допомоги Ангелів (Дан. 4, 36). Возносячись на небо, Ісус Христос забрав зі Собою душі, які звільнив з аду (Єф. 4, 8). Відтоді Ісус Христос являвся багатьом божим угодникам, але тілесно з неба не сходив ні разу. На сороковий день після Великодня відзначаємо свято Вознесіння Господнього.

Ісус Христос вознісся на небо, щоб увійти до Своєї слави як людина (Єф. 4, 10), щоб зіслати Св. Духа (Йоан 16, 7), щоб просити за нас Отця (Йоан 14,16) і щоб зробити небо доступним для нас (Йоан 14, 2).

Ісус Христос є посередником між Богом і людьми (І Тим. 2, 5) і нашим заступником перед Отцем (І Йоан 2, 1). Коли не смієш звернутися до Бога-Отця, звернися до Ісуса Христа, який є посередником між нами і Богом.

Ісус Христос сидить по правиці Бога, тобто, як людина, має в небі найвищу славу і найвищу владу над усіма створіннями.

Садимо по правиці того, кого хочемо найбільше вшанувати (І Цар. 2, 19). Отже, слова: "сидить по правиці Отця" означають, що Христос займає у славі Бога найвизначніше місце, Він підноситься-над усіма Ангелами (Єф. 1, 21). Божа правиця — це вічне щастя, а лівиця — вічні злидні, приготовані для безбожних (св. Авг.). Бог Отець не є фізичною особою; вираз "вітцівська рука" означає славу Його Божества, яку посів Син Божий щодо Свого Тіла (св. Іван Дам.). Слово "сидіти" означає, що Христос має царську і суддівську владу — царі сидять на престолі, судді виголошують вирок сидячи. Христос сказав перед вознесінням: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мат. 28,18). Тому Йому належиться Божа честь від усіх створінь (Филип. 2, 9-11).

Через десять днів після вознесіння Ісус Христос зіслав на Апостолів Святого Духа.

Св. Дух у вигляді язиків полум'я зійшов на Апостолів у неділю зранку (Діян. Апост. 2, 25) в шумі вітру. Шум вітру символізує зміцнення волі, вогонь — просвітлення розуму, язики полум'я — дар мов, даний апостолам, і розповсюдження Євангелія між усіма народами. Зелені свята — це день заснування Церкви, яка віднайшла через Хрещення 3.000 нових членів. При будівництві вавилонської вежі мови змішалися, на Зелені свята — об'єдналися. Зелені свята відзначаємо на 50-ий день після Великодня (звідси назва П'ят-десятниця). У Старому Завіті П'ятдесятниця була встановлена на згадку законодавства на горі Синай (відбулося на 50 день після виходу з Єгипту). Тоді на горі Синай (тепер на горі Сіон) появилося полум'я, і там, і тут Бог об'явив Свою волю спасения з неволі: там — дочасної, тут — вічної. У суботу перед Зеленими святами вшановуємо пам'ять усіх померлих християн. У неділю, відразу після Служби Божої, правиться вечірня, під час якої в єктеніях і довгих молитвах, які священик читає вголос, стоячи на колінах, Церква благає Св. Духа, щоб зіслав нам Свої дари. У понеділок, перед Святом Зіслання Св. Духа відзначаємо свято Пресв. Трійці. Зісланням св. Духа завершилося спасіння людини, тому приносимо за це шану і подяку усім трьом особам Божим (Спасіння людини є спільною справою усіх трьох осіб Божих). У другу неділю після свята Св. Духа відзначаємо свято Пресв. Євхаристії. Започаткував це свято один бельгійський єпископ. Спонукало його до цього видіння однієї монахині. У 1264 р. це свято було запроваджене Апостольською Столицею в усій Церкві. У нас це свято відзначається від 1720 р.

Вкінці світу Ісус Христос прийде вдруге, щоб судити усіх людей.

Між першим і другим приходом Ісуса Христа — велика різниця. Перший раз Ісус Христос прийшов як немічне дитя, в убогості і приниженні, другий раз прийде як Господь і володар в усьому блиску Своєї величі. Метою першого приходу було спасения, метою другого буде суд.

Ісус Христос, наш Спаситель, є втіленим Сином Бога, а, звідси, самим Богом.

Втілення Божого Сина.

Ще погани сподівалися, що Бог зійде на землю і буде спілкуватися з людьми.

Народні повір'я греків розповідають про богів, які перебували на землі між людьми у людській постаті. І Бог справді зійшов на землю (Йоан 3, 10). Сталося це у хвилину благовіщення Преч. Діві Марії, якій Ангел возвістив, що Вона породить Ісуса Христа (Лук. 1, 26). f:

Друга Особа Божа сталася людиною з Діви Марії за справою Св. Духа.

Син Божий прийняв людське тіло і людську душу, щоб перебувати на землі між людьми. Людська думка мусить одягнутися в слово, щоб вийти назовні; Бог узяв на себе людську природу (тіло і душу), щоб стати видимим для людей. Тому пише св. Євангелист Йоан: "І Слово стало тілом, і оселилося між нами..." (Йоан 1, 14). Втілення Ісуса Христа сталося в ту мить, коли Марія сказала до Архангела: "...нехай 30 мною станеться по твоєму слову!" (Лук. 1, 38). Ці слова Марії звели відвічне Слово з неба на землю (св. Берн.)* Христос взяв Своє Тіло з Діви Марії. Народився від жони (Гал. 4, 4), щодо тіла походить з роду Давида (Рим. 1, 3). Не чоловіцтво, а Божество Сина чоловічого зійшло з неба (Йоан З, 13). Тіло Ісуса Христа не було мниме (таке тіло часом приймають на себе Ангели). Його тіло було справжнім, як у кожного з нас, підвладне терпінню і смерті. Ісус Христос, як будь-яка людина, відчував голод, спрагу, втому, страх, пролив Свою Кров і вмер, як людина. Якщо б Його тіло було мниме, не міг би терпіти, а, отже, не міг би спасти нас. Не треба думати, що з неба зійшло Єство Боже, притаманне усім трьом Божим особам, і з'єдналося з людством, приймаючи людське тіло і душу. У такому випадку повинні були б усі три особи Божі стати людиною, а це призвело б до зміни Божого Єства, що виключене, бо Боже Єство є незмінним. Отже, не Єство Боже, а лише одна особа Пресв. Трійці, а саме Син Божий, прийняв на Себе людську подобу.Тут дійшло до тісного з'єднання Божого Єства з єством людини. Але це сталося через Божу особу Слова. При втіленні співдіяли усі три особи Божі, бо Божі справи, які виявляються назовні, робляться усіма трьома Божими особами спільно.

Втілення є справою усіх трьох Божих осіб.

Усі Божі справи є справами трьох Божих осіб. Усі три Божі особи утворили людське тіло і душу Ісуса Христа і поєднали це тіло і душу з другою Божою особою.

Отцем Ісуса є Бог Отець, а Йосиф, обручник Марії, був лише Його опікуном.

Ісус Христос є Сином Божим не лише тому, що є другою особою Божою, але також тому, що Сам Бог був творцем Його св. людськості (св. Григ. В.). У книзі Буття майбутній Спаситель названий потомством жінки (Буття 3, 15). Тобто роль чоловіка в Його народженні виключена. У родоводі Ісуса Христа Матей пише, що Він походить від Марії, а не від Йосифа (Мат. 1, 16). Марія лише тому повінчалась з Йосифом, щоб не викликати осуду громадськості і не заплямувати своєї честі і честі Ісуса Христа в очах свдту, і щоб забезпечити і собі, і Синові дочасну опіку.

Про св. Йосифа знаємо наступне. Був це праведний чоловік, вів святий спосіб життя (Мат. 1, 19). Був теслею (Мат. 13, 55). У будь-якій чесноті був досконалим (св. Єр.). Найбільшою його чеснотою була чистота — тому його завжди малюють з лелією в руці. Йосиф був у великій ласці у Бога. Він удостоївся честі, якої прагнули і царі, і пророки — носити на руках Спасителя, цілувати Його, розмовляти з Ним, годувати Його і опікуватися Ним (св. Берн.). Той, хто мав Свого Отця в небі, називав його отцем (св. Вас). Св. Йосиф є опікуном Церкви (Пій IX, 8 грудня 1870), покровителем конаючих (він може випросити для нас щасливу смерть). Св. Тома з Аквіну каже, що св. Йосиф отримав від Бога силу допомагати людям у кожній потребі. Св. Тереса (†1582) каже, що її молитва до св. Йосифа в будь-якій небезпеці, яка загрожувала тілу чи душі, не була не почута.

Втілення Сина Божого є для нас Таїнством, яке ми не можемо осягнути своїм розумом.

Ще пророк Ісаія каже, що неможливо зрозуміти і вияснити походження Спасителя (Іс. 53, 8). Зачаття і втілення Ісуса Христа є для нас так само незрозумілим, як незрозумілим є те, що суха палиця Арона принесла плоди (Числа 17). Знаю, що Син Божий став людиною, але не знаю, як це сталося (св. Золот). Божественне і людське поєдналося у Христі, як в людині єднаються душа і тіло (св. Атан. Гл.). Щодо зачаття можна сказати: Христос народився з Марії, як колись Єва — з Адама (св. Ізид.). Під час кожної Служби Божої, промовляючи "Вірую", а саме слова "прийняв тіло від Духа Св. і Марії Діви і стався чоловіком", священик, а з ним і усі вірні, низько похиляють голову, віддаючи цим шану втіленню Сина Божого. Те ж саме робимо на Великдень, коли звучать слова Євангелія: "а Слово сталося тілом". Ангели також віддають честь таїнству втілення, про що говорить св. Єфрем: "Люди визнають Твоє Божество, Ангели — Твою людськість; Ангели дивуються Твоїм приниженням, люди — Твоїм підвищенням".

Втілення Сина Божого було необхідним для повного надолуження ображеній величі Бога.

Бог без сумніву, міг і в інший спосіб врятувати людство. Міг би вдовільнитися надолуженням недосконалим або й відпустити провину без будь-якого надолуження. Ще св. Августин писав: "Є нерозумні люди, які думають, що Божа мудрість не могла врятувати людину в інший спосіб, як лиш через те, щоб Бог стався людиною, народився від Діви і стільки витерпів від грішників. Бог міг це зробити й інакше". Але Бог зажадав досконалого надолуження, бо хотів прославити не лише Свою доброту, але й справедливість, а таке надолуження міг дати лише Богочоловік. Глибина образи завжди залежить від особи ображеного, звідси, образа Бога повинна була бути безконечно глибока; жодна смертна істота не могла б її загладити, і навіть Ангелу це не під силу тут потрібен сам Бог. Тому для врятування людства в найдосконаліший спосіб Бог повинен був стати людиною (св. Анз.). Як Бог, не міг терпіти, а, як людина, не міг врятувати людство, тому Бог і приймає людський образ і людське тіло (св. Прокл.). Бог повинен був зійти на землю, щоб відновити людину, створену на Свою подобу (св. Атаназ.)

Богочоловік повинен був прийти на землю приниженим.

Якщо б Ісус Христос з'явився на землі в усій Своїй величі, то ніколи не міг би бути розп'ятим (І Кор. 2, 8). Спаситель учинив так, як король атенян Кодрус. Ворожка напророкувала, що атеняни переможуть, якщо їх король впаде від рук ворога. Знали про це пророцтво і вороги, але жоден з них не смів би піднести руку на короля. Але Кодрус хотів забезпечити своїм перемогу, і тому переодягнувся на слугу, проник у ворожий табір, зчинив колотнечу, в якій його було вбито. Коли ж вороги впізнали, кого убили, втекли зі страху, а перемога дісталася атенянам.

Пророки давно звістили, що спасениям для людського роду буде смерть Господа слави. Тому Спаситель, прийшовши на світ, узяв на Себе постать раба, — люди не впізнали Його і вбили.

Спаситель прийде ще раз, але прийде вже в повній силі і величі (Мат. 26, 64).

Незважаючи на те, що друга особа Божа стала людиною, Вона назавжди залишилася Богом, не втративши своєї величі.

Говоримо, що Син Божий зійшов на землю, але це зовсім не значить, що Він залишив небо. Ісус Христос став людиною, не перестаючи бути Богом (св. Авг.). Бог, утілившись в людину, не втратив своєї величі. Божество все очищує, але саме не оскверняється (св. Оділ.).

Втілення Сина Божого піднесло гідність і значення усього людства.

Як сонце освітлює усі планети, так Ісус Христос освітив усе людство, серед якого перебував 33 роки. "Найвищий Господь приймає образ слуги, щоб слуга здобув свободу і став паном" (св. Амвр.). Син Божий став Сином людським, щоб людські діти могли стати Божими дітьми (св. Атан.). Не завдавай образ Господу Богу, який став твоїм братом.

Які правди випливають з таїнства Втілення?

Ісус Христос є справжнім Богом і, одночасно, справжньою ЛЮДИНОЮ, тому називаємо Його "Боголюдиною".

Кожна річ приймає своє єство з того, з чого бере свій початок. Так і Ісус Христос через свій початок від Бога-Отця бере від Нього і Своє Божество, а через походження від Марії — людське єство. "Самі вчинки Христа свідчили про те, що Він є і Богом, і людиною" (св. Авг.). Він говорив про Себе і як про людину, і як про Бога. В одному місці: "Отець бо більший, ніж я" (Йоан 14, 28), в іншому: "Я і Отець — одно" (Йоан 10, ЗО). Як Бог, називає Марію "жоною" (під час весілля в Кані і на хресті), як людина — Матір'ю. Себе називає то Сином Божим, то Сином людським.

Як людина, Ісус Христос подібний до нас у всьому, але не є грішним (Соб. Халк.).

Ісус Христос став подібним до Своїх братів (Євр. 2, 17). Він "применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини" (Филип. 2, 7). Ісус Христос мав людське тіло, мав ті ж потреби, що кожен з нас (відчував голод, спрагу, мав потребу в сні), радів, плакав, терпів і, врешті, вмер, як людина.

Як людина, мав також душу, розум і волю. Перед Своїми страстями молиться: "Отче, ... хай не моя, а твоя буде воля!" (Лук. 22, 42). Вмираючи, Христос доручає Свою душу небесному Отцеві (Лук. 23, 36). Св. Павло називає Ісуса Христа "небесним" чоловіком, протиставляючи Його першому чоловікові, який був утворений з землі (І Кор. 15, 47). Тіло Ісуса Христа було утворене з тіла Марії надприродним способом — через Св. Духа (з неба). Тіло Спасителя було наділене небесними (надприродними) властивостями. (Преображення на горі Тавор, здатність іти по воді і т. д.).

Отже, у Христі є дві природи — Божа і людська, які, хоч і тісно з'єднані, не змішуються між собою і не впливають одна на одну.

Звідси, знання Ісуса Христа теж має дві природи — Божу і людську.

Як Бог, Він знає все, навіть найпотаємніші людські думки, як Син людський каже, що не знає часу страшного суду (Мар. 13, 32). Дві природи має і воля Ісуса Христа. Але Його людська воля повністю залежить від Божої волі (Соб. Царг. III, 680). Про це свідчать Його слова, сказані на Оливній горі (Лук. 22, 24), а також ці: "... шукаю я не своєї волі, лише волі Того, хто послав мене" (Йоан 5, 30).

Вчинки Ісуса Христа теж мають подвійну природу (Соб. Царг. III, 680).

До Божих учинків належать чуда і пророцтва, до людських — молитва, споживання різних страв, сон.

Але Ісус Христос — це одна особа Божа.

Як двоє очей бачать один образ, двоє вух сприймають один звук, так обидві природи в Ісусі Христі становлять лише одну особу (Арноб.); як у людині тіло існує лише завдяки душі, так і в Ісусі Христі людська природа існує лише через особу Божу. Отже, нема в Ньому, крім Божої особи, окремої людської особи (єресь Несторія, засуджена на Соборі Єфезькім у 431 p.).

Звідси випливають такі правди.

1. Христос, як людина, є справжнім Сином Божим.

Св. Павло говорить: "Він (Бог) власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас" (Рим. 8, 32).

2. Марія, Мати Христа, є дійсно Матір'ю Бога (Богородицею).

Марія породила Того, хто є Богом, отже, Вона є Матір'ю Бога (так її і називає св. Єлизавета (Лук. 1, 43). Єресь Несторія, що Марію треба називати лише тою, що народила Христа, було відкинуто Церквою на Соборі Єфезькім у 431 р. "Коли наш Господь, Ісус Христос, є Богом, то чому не має бути Богородицею Пресвята Діва, яка народила Його?" (св. Кир.). Жінка, народжуючи дитину, дає їй тіло, а не душу, тим не менше, ми називаємо її матір'ю дитини. Так і Марія є Матір'ю Бога, хоч і не дала Христові Його Божої природи.

3. Ісус Христос, як людина, не міг згрішити.

Св. Петро називає Христа тим, "хто не вчинив гріха, і підступу в його устах не знайшлося" (І Петро 2, 22). Отже, Ісус Христос вже від народження був обдарований найвищим ступенем святості і мудрості (Кол. 2, 3).

4. Усі людські вчинки Ісуса Христа мають безконечну вартість.

5. Людськості Ісуса Христа належить Божа честь Божа честь, яку віддаємо Христові, стосується не людської природи, а Божої особи. Дитина, цілуючи руку батька, віддає честь не руці, а батькові. Так і в Христі вшановуємо Його людську природу, поєднану з Божеством, тому що вони невіддільні одне від одного (св. Тома з Акв.). Вшановуючи рани Христа, Серце Христове, Кров Христа, ми вшановуємо втіленого Бога.

З цього виходить, що можна Христові як Богу приписувати людські властивості, і навпаки, як чоловікові — Божі.

Ісус Христос є Сином Божим

Ісуса Христа звичайно називаємо "єдинородним Сином Божим". Сам Він Себе теж так називає (Йоан 3, 10). Ангелів і людей теж називають Божими дітьми, але їм Бог не дав Свого Єства (Филип. 2, 6) і лише з ласки прийняв їх за Своїх дітей (Гал. 4, 5).

Ісус Христос присягнув перед архієреєм, що Він дійсно Син Божий (Мат. 26, 64). Він називає Себе Сином Божим і в розмові зі сліпим, який прозрів (Йоан 9, 37).

Бог Отець називає Ісуса Своїм Сином під час хрещення в Йордані та під час преображения на горі Тавор (Мат. З, 17; 17, 5).

Сином Всевишнього назвав Ісуса Христа Архангел Гавриїл, коли звістив Марії Його народження (Лук. 1, 32).

Сином Бога живого називає Ісуса Христа св. Петро (Мат. 16, 16).

Стверджують це і дияволи устами біснуватого: "Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?" (Мат. 8, 29).

Ісус Христос є справжнім Богом

Ще пророки віщували: "Помста надходить, відплата Божа: він прийде й спасе нас" (Іс. 35, 4). Ісаія пророкує, що дитина, яка прийде на світ для спасения людства, буде самим Богом (Іс. 9, 6). Єретик Арій заперечував Божество Христа; його погляди Церква осудила на Нікейському Соборі у 325 р. На Соборі було проголошено, що Ісус Христос є того самого єства, що і Отець (єдиносущний з Отцем), отже, є Богом. Дуже важливо бути переконаним у цьому, бо на цьому переконанні базується уся наша віра.

Про те, що Ісус Христос є Богом, дізнаємось з Його власних слів.

Перед Своїм вознесінням Спаситель говорить: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мат. 28, 18), а під час посвячення святині: "Я і Отець — одно" (Йоан 10, ЗО): Останні слова євреї вважали богохульством і хотіли укаменувати Ісуса Христа (Йоан 10, 33). Ісус Христос говорить про себе як про Бога. Називає Себе вічністю, кажучи: "...прослав мене, Отче, у себе — славою тією, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ!" (Йоан 17, 5) або "Перше, ніж був Авраам, Я є" (Йоан 8, 58). Бере на себе право відпускати гріхи (відпускаючи їх Магдалині) (Лук. 7, 48). Називає себе воскресителем умерлих (Йоан 5, 28), суддею Світу (Мат. 25, 31), творцем життя (Йоан 11, 25).

Про те, що Ісус Христос — Бог, свідчать Його чуда, Його пророцтва, Його високе вчення, Його характер, чудесне поширення Його науки і, величні наслідки.

Про всемогутність Христа свідчать чуда, здійснені Ним від свого власного імені.

Чуда Христові можна поділити на чуда, пов'язані з мертвою природою (переміна води у вино, помноження хліба, заспокоєння бурі, ходження по воді), чудесні зцілення (Мат. 11, 3), воскрешения умерлих, звільнення біснуватих від нечистої сили (Мат. 8, 28), а також чуда, пов'язані з власним тілом (воскресіння, вознесіння).

Отже, Христос доказав, що Йому підвладна уся природа. Жоден з післанців Божих не дорівнював Йому в силі. Усі вони творили чуда в імені Бога, а Христос — у своєму власному імені. Не казав: "Встань в ім'я Боже!", але "Юначе, кажу тобі, встань!" (Лук. 7, 14); "Хочу, очисться!" (Мат. 8, 3).

Всезнання Христа підтверджують Його численні (переважно вже сповнені) пророцтва (пророцтва щодо Його власної долі, зради Юди, відречення Петра, падіння Єрусалиму і т. п).

Ісус Христос передбачив, що згине в Єрусалимі (Лук. 13, 22), що буде бичований і розп'ятий, але третього дня воскресне (Мат. 20, 17), що Його зрадить Юда (Йоан 13, 26), що Петро тричі відречеться від Нього (Мат. 26, 34). Воскресши, Христос провістив Петрові хресну смерть, а Йоанові — природну (Йоан 21, 18). Христос також передбачив, що вороги обляжуть Єрусалим і знищать його; що єврейський народ розсіється між іншими народами (Лук. 21, 24), що нову Церкву визнають по усій землі (Йоан 10, 16; Мат. 13, 31), незважаючи на переслідування Апостолів (Йоан 16, 2).

Вчення Христа досконаліше від усіх інших релігійних вчень і суттєво відрізняється від них.

Вчення Ісуса Христа відповідає усім вимогам людського серця, його можна застосувати до кожного стану, віку, статі і народності. Це вчення мільйонам людей дало найвище щастя і потіху у житті, а в годину смерті душевний спокій і надію. Релігія Христа вияснила найважливіші питання, які стосуються мети нашого життя, утвердила такі високі чесноти, як любов ближнього, покірність, доброту, любов ворогів і т. д. "Розум не пізнав би досі загальних основ моральності, якщо б його не навчило християнство" (Кант).

Христове вчення є зрозумілим, а проголошувано його з такою впевненістю, що народ, який слухав Христа, дивувався силі Його впливу (Мат. 7, 28).

Христос був вільним від будь-якого гріха; завдяки своїм чеснотам Він став взірцем для кожного з нас.

Годі знайти в Христі хоча б найменшу хибу, найменшу слабинку. Сам зрадник Юда визнає, що продав "кров невинну" (Мат. 37, 4). Не знаходить в Христі жодної вини Пилат (Йоан 18, 38). На запитання Христа: "Хто з вас може довести гріх мені?" євреї нічого не можуть відповісти (Йоан 8, 46).

Христос не мав навіть тих недоліків, які накладає на людей час і ментальність народності, серед якої живе (згадаймо Його ставлення до самарян і римлян).

Ісусові Христові притаманні велика любов до ближнього (завжди творив тільки добро, навіть Своє життя віддав за людей); доброта (терпів не лише знущання ворогів, але змирився навіть з невірністю власного учня), терплячість, покора (виніс найстрашніші муки), милосердя до грішників, любов до ворогів, яку проявив навіть на хресті, ревність у молитві, якій присвячував не раз цілі ночі.

Перед Христом никли навіть найбільші Його вороги. Він виганяє зі святині купців (Мат. 21, 12), цілим і неушкодженим проходить між фарисеями, які хотіли укаменувати Його за те, що Він визнав перед ними Божественність Своєї особи (Йоан 10). Лякаються Його воїни на Оливній горі (Йоан 18, 6), навіть Пилат боїться Його (Йоан 19, 8).

Незважаючи на найрізноманітніші перешкоди, вчення Христа дуже швидко поширилося по всій землі.

Кара смерті або вигнання загрожували кожному, хто відрікся від поганської релігії. Християн на кожному кроці обливали брудом, їм закидали, що вони безбожники, що на своїх тайних зібраннях їдять людське м'ясо і п'ють кров, що чинять злочини. Християнам ставили в вину пошесті, війни, стихійні лиха. На думку поган, саме християни стягали на державу гнів і помсту поганських богів. Протягом 300 років римські імператори переслідували християн.

Те, що проповідником нової релігії був Розп'ятий, відштовхувало римлян. Голосили цю релігію євреї, яких римляни зневажали. Християнська релігія вимагала умертвлення, щедрості, відмови від дочасних розкошів, що було нечуваним для поган.

Нове вчення голосили прості, неосвічені рибалки і митарі (їх було 12), голосили простими словами, без найменшої підтримки з боку сильних світу. Християнська релігія досить швидко поширювалась по землі. У день Зелених свят прийняли хрещення 3.000 чоловік, при брамі святині — 2000. За сто років християнське вчення поширилося по всій Римській імперії, Аліній, намісник Бітинії, пише до імператора Траяна, що по містах і селах поганські святині стоять порожні, бо всюди багато християн. Св. Юстин (150 р.) пише: "Нема вже племені, де б не молилися до небесного Отця в імені Розп'ятого".

Релігія Христа витіснила ідолопоклонство з його обрядами, змінила й облагороднила усе суспільне життя.

Прийнявши науку Христа, люди перестали приносити людські жертви, припинили криваві ігрища, бої гладіаторів. Виконуючи Христову заповідь милосердя, почали відкривати численні добродійні заклади для опіки над хворими, мандрівниками і т. п. Було заборонене багатоженство, жінка повернула собі свою гідність, виникло упорядковане родинне життя, як наслідок вчення Христа про нерозривність подружжя. Поволі зникало і рабство, бо нове вчення гласило, що усі люди рівні перед Богом. Розвинулися ремесла, мистецтво, наука; нового кшталту набула праця. Християни стали зразком у чеснотах для представників інших вірувань. Дехто може закинути, що християнська релігія викликала релігійні війни і чвари між людьми. Але в тому вина не релігії, а пристрастей тих людей, які не дотримуються науки Христа.

Апостоли були якнайбільше переконані в Божестві Христа.

Петро визнає: "Ти — Христос, Бога живого Син" (Мат. 16, 16). Тома, переконавшись, що перед ним Ісус Христос, вигукнув: "Господь мій і Бог мій!" (Йоан 20, 28). Св. Августин говорить про Тому: "Бачив людськість, а визнав Божество (Ісуса)". Св. Павло говорить про Христа: "У ньому бо враз з людською природою все було створене... Він раніш усього і все існує в ньому" (Кол. 1, 16-17).

Христос — Бог, отже, християнська релігія — Божа релігія, і тому не може бути знищеною. Тому Гамалиїл на Високій Раді стримував євреїв від переслідування Апостолів: "бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести їх 30 світу" (Діян. Ап. 6, 38, 39).

Христос є нашим Господом

Під час Тайної вечері сказав Ісус Христос Апостолам: "Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є" (Йоан 13, 13).

Христа називаємо Господом, бо Він є нашим Творцем, Спасителем, Законодавцем, Учителем і Суддею.

Слово "Господь" значить те саме, що пан.

Христос є нашим Творцем, бо Він створив все, що є на небі і на землі, все видиме і невидиме (Кол. 1, 16). Через Свого Сина створив Бог світ (Євр. 1, 2). Св. Йоан Євангелист називає Христа "Словом" і каже, що без Нього нічого б не сталося, що сталося (Йоан 1, 3). Отже, ми є Його творіннями і Його власністю, як посуд є власністю гончара, який його виліпив (Пс. 2, 9).

Христос є нашим Спасителем. Він нас врятував із неволі диявола і повернув нам Свободу (І Петро 1,18). Отже, ми належимо Йому, як невільник належить панові, який його купив. Тому каже Апостол: "Ви бо куплені високою ціною!" (І Кор. 6, 19).

Христос є нашим Законодавцем. Він удосконалив десять заповідей Божих і наказав дотримуватись їх, Він дав дві головні заповіді любові.

Христос є нашим Учителем. Він навчав людей, як стати подібними до Бога, тобто святими. Він сам називає Себе нашим учителем (Йоан 13, 13).

Ісус Христос є нашим суддею; Він прийде колись у великій силі та величі, і згромадить усіх людей перед своїм суддівським престолом, і розділить їх, як пастир розділяє овець і козлів (Мат. 25, 31).

Христові, котрий є "сонцем ласки", котрому дана необмежена влада, підкоряються, як Господові, усі створіння. "Єдиний Володар, Цар царів і Владика владик... Йому честь і влада вічна!" (І Там. 6, 15).