Франц Шпіраго

Католицький народний катехизм

Переклад о. Ярослава Левицького
Друкується за виданням 1913 р.

epub mobi

Створення людини

Мойсей розповідає нам про створення людини на початку своєї першої книги. Св. Письмо не говорить нам про те, коли це сталося. Прийнято вважати, що це було 4000 літ перед Ісусом Христом. "Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою ІСТОТОЮ" (Буття 2, 7).

Хтось сказав одного разу, що душі нема, тому що її ніхто не бачить, на що Інший йому відповів: "То розуму ти теж не маєш, бо його теж не видно". Замість "душа" говоримо також і "дух". "Душею" називаємо те, що перебуває в тісній єдності з тілом, а "духом" — духовні якості людини: розум, волю. У людському тілі є лише одна душа, обдарована розумом і вільною волею (Соб. Царг. IV, 869).

Помиляються ті, які кажуть, що людське тіло розвинулося з істот нижчого ряду.

До таких належить англійський вчений природознавець Дарвін (+1882), який учив, що людина походить від мавпи. Це неможливе, як те, що з зерна гороху виросте горіхове дерево. Відомий зоолог Тома Генрик Гакслі каже таке: "Кожна окрема кісточка горили відрізняється від кості людини. Крім того, є величезна різниця між черепом людини і черепом горили". Мозок найменш цивілізованої людини є значно більшим і важчим, ніж мозок найрозвиненішої мавпи. Людина має дар мови, мавпи — ні. З виразу обличчя людини можемо дізнатися про її почуття, переживання, у мавпи цього немає. Людина пересувається на двох кінцівках, мавпа — на чотирьох. Людина вміє сміятися, мавпа ні. Вік людини у порівнянні з мавпою набагато довший. Людина здатна до пізнання, освіти, мавпи ні. З досвіду знаємо теж, що тварини і рослини, залишені напризволяще, стають дикими. Не витримує критики і твердження Дарвіна, що перетворення мавпи в людину відбувалося дуже повільно, бо палеонтолоґй (дослідники скам'янілих решток тварин і викопних рослин) ніде не знаходять слідів такої перехідної доби навпаки, первісні люди, як показують дослідження їх решток, мали таку саму будову тіла, як сучасна людина. Історія свідчить про високий рівень розвитку людства в давні часи — це пізніше настав час занепаду. Церква вважає, що причиною його були людські гріхи. Слід ще додати, що мавпи (горила, орангутанг) найбільше подібні до людини в молодості, розвиваючись, втрачають цю подібність. "Чим більше мавпа розвивається, тим більше стає подібною до тварини" (Вірхов, 1896). Можливо, Бог створив мавпу дурнуватою і простакуватою для того, щоб показати людині, якою була б вона без безсмертної душі. "Не можу повірити, щоб людина походила від мавпи; знаю лише те, що не одна людина сама стає мавпою" (Сев.Бруннер).

Першими людьми були Адам і Єва.

Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою (Буття 2, 7).

Єву Бог створив з ребра сплячого Адама (Буття 2, 21). Загальноприйнято, що колиски людського роду треба шукати в Азії, недалеко від Месопотамії (між ріками Євфратом і Тигром). Після потопу саме звідси люди розійшлися по інших землях. Бог не випадково вибрав для поселення перших людей теплу і врожайну околицю Месопотамії. Люди на зорі своєї історії були безпорадні і неповороткі — їм було б важко вижити у більш суворому кліматі, на неврожайній землі. Тільки у процесі цивілізації людство навчилося пристосовуватись до різних кліматичних умов.

Усе людство походить від Адама і Єви.

Св. Павло так говорить до атенян: "Він створив з одного увесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення" (Діян. Ап. 17, 26). Отже, людство — це одна родина, бо люди — це діти одного і того самого Отця (св. Золот.). Людські раси (їх п'ять) не мають суттєвих відмінностей. Різниця у кольорі шкіри у формі черепа викликана різницею у кліматі й умовах життя. Спільними ж є будова тіла, тривалість тіла, тривалість життя, загроза захворювання, частота пульсу, а також розум, воля, пам'ять і т. д.

Люди походять від Адама тільки своїм тілом, а душу кожної людини творить Бог.

Не людина, а Бог дає тілові душу (Соб. Лат. 5). Бог створив духа в людині (Зах. 12, 1). Бог обдаровує кожне утворене вже тіло людини душею і таким чином оживляє його. Помиляються ті, які вважають, що Бог створив усі душі разом з ангелами на початку створення. Також помиляються ті, які кажуть, що душа дитини виникає з душі батька так, як запалюється свічка від іншої свічки. Були і такі, які твердили, що усі люди мають одну і ту саму душу. Якщо б це було так, то усі люди мали б одну і ту ж свідомість, але це не так.

Душа людини

Душа людини оживляє тіло і ним керує. Тіло є вмістилищем душі.

Як пара приводить у рух машину, так душа, вміщена Богом у людське тіло, дає тілові життя. У св. Письмі сказано, що лише тоді людина стала живою істотою, коли Бог вдихнув у неї душу (Буття 2, 7). Коли ж душа покидає тіло, воно перестає жити і повертається у землю, з якої виникло. Тіло без духа є мертвим (Як. 2, 26). Душа керує тілом. Душа для тіла є тим, ким є візник для воза, керманич для корабля (св. Золот.). Як вершник керує конем, так душа повинна керувати тілом, спонукаючи до стриманості в бажаннях і діях (св. Вінк. Фер.). На жаль, душею часто оволодівають низькі пристрасті тіла, і людина стає подібною до тварини, що приводить до нещастя.

Тіло є вмістилищем душі. Зерно міститься в лушпині, брильянти — в золотій оправі, людська душа — в тілі. Тіло є знаряддям душі, як пилка або гембель є знаряддями теслі, а пензель — знаряддям маляра. Це знаряддя має служити душі для здійснення добрих справ, тим самим здобуваючи собі вічне щастя.

Людська душа суттєво відрізнається від душі тварини. Душа тварини не є чимось окремим, що існує в тварині, це тільки поєднання органічних властивостей, завдяки яким живе тварина. Вона має зовсім інші потреби. Душа тварини не здатна до поступу і вдосконалення (ластівка будує своє гніздо тисячі літ однаково); вона не вміє знаходити причинний зв'язок між явищами, тобто не здатна піднестися до пізнання Бога. Керована виключно інстинктом, не усвідомлює своїх вчинків. Нарешті, тварина не має жодних духовних потреб, не має бажання якогось вищого щастя, вона цілком задоволена тілесними розкошами. Душа тварини не має духовної природи, якою обдарована людська душа. Можна сказати, що тварина має душу, але не має духа.

Людська душа є образом Бога, бо є духом, подібним до Бога.

Усе, що зроблене, є подібним до свого творця. Тому і людина подібна до Бога. Людина подібна до Бога більше, ніж усе інше, створене Ним. Усі Інші видимі створіння є лише слідами Бога, а людина є Його образом. Творячи людину, Бог сказав: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами..." (Буття 1, 26).

Людська душа так само, як Бог, має розум і вільну волю, і тому є здатною пізнавати і любити добро і красу, а також панувати над видимим світом, як Бог панує над всесвітом. Ще довершенішим образом Бога людина стає тоді, коли веде святий спосіб життя, тобто коли дотримується заповідей, є покірною, лагідною і милосердною. Заповіді Божі є тим дзеркалом, дивлячись в яке, можемо дізнатись, наскільки ми подібні або не подібні до Божого першовзірця (св. Григ. В.). Той, хто веде святий спосіб життя, є в стані Божої ласки — в його душі мешкає Бог. Залізо, розжарене вогнем, стає подібним до нього; душа, з'єднана, завдяки праведному способу життя, з Богом, стає Його досконалою подобою. Душа, яка вже за своєю суттю є природним образом Бога, живучи праведно, стає надприродним Його образом. Різниця між природним і надприродним образом є така, як різниця між портретом, намальованим лише чорними штрихами, і портретом, намальованим фарбами. Душа має на собі і природний образ Пресвятої Трійці, що виявляється через три сили: пам'ять, розум і волю, що містяться в одному єстві. Пам'ять робить душу подібною до Бога-Отця, розум — до Бога-Сина, воля — до Св. Духа (св. Берн.). Саме тому перед створенням людини Бог сказав: "Сотворімо...", вживаючи множину. Отже, вартість душі в очах Бога є дуже великою, у цьому нас переконує діло спасіння. Одна людська душа варта більше, ніж усі небесні тіла (св. Золот.).

Тіло людини не є образом Бога, але і в ньому знаходимо деяку подібність з Богом.

Бог, як чистий дух, не має тіла, тому тіло не може бути образом Бога; лише душа людини є образом Бога. Однак, душа на тілі, як на своєму знарядді, відбиває деяку подобу Бога. Людина є володарем усього створеного. Її руки здатні до будь-якої роботи, їй підвладні і засоби праці, і зброя, що забезпечує людині перевагу над будь-яким звіром. Давид співає: "Господи, Боже наш,... то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги..." (Пс. 8, 5-7). Людська родина, яка складається з отця, матері і дитини, теж вказує на подібність людини до Бога, бо є образом Пресв. Трійці.

Душа людини незнищима, тобто вона не може перестати існувати.

Звичайно говоримо, що душа є безсмертною, що рівнозначне поняттю "незнищима". "Душа може і не може вмерти. Не може вмерти, бо ніколи не втратить відчуття себе самої, але може вмерти, коли відвернеться від Бога" (св. Авг.). Отже, душа може перестати жити, коли через смертний гріх втратить своє життя, освячуючу ласку. Така душа є мертвою духовно, І якщо людина помре в такому стані, то її душа буде пропащою навіки. Відрізана галузка засихає і гине, хоча й існує далі; обтяжена гріхами душа відлучена від Бога, мертва, хоч теж існує. Тіло теж, умерши, не перетворюється в ніщо. Грішна душа вмирає, бо втрачає Бога, але буде вічно в пекельних муках. "Грішник умер, хоч ще живе і праведник живе; навіть померши" (св. Золот.). Незнищимість душі символізує барвінок яким ми прикрашаємо могили померлих. Ця рослина зеленіє і взимку, коли життя в природі завмирає, — так і душа живе, хоч тіло вмерло.

Про незнищимість душі знаємо зі слів Ісуса Христа.

Ісус Христос каже: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть" (Мат. 10, 28). До розбійника, що покаявся, Спаситель говорить: Сьогодні будеш зо мною в раї" (Лук. 23, 43). Переконують нас в цьому і притча про багача і Лазаря (Лук. 16,19), і слова Ісуса Христа, що Бог Авраама, Ісаака і Якова не є Богом мертвих, а є Богом живих (Мат. 22, 32).

Знаємо багато випадків, коли людям являлися душі померлих.

Під час Преображення Ісуса Христа на горі Тавор явився Мойсей, тіло якого вже давно спочивало в гробі (Мат. 17, 3). У хвилину смерті Спасителя багато мертвих піднялися з гробів і розійшлися вулицями Єрусалиму (Мат. 27, 53). Померлі пророк Єремія і архієрей Онія об'явилися вождеві Юді перед битвою (П Мак, 15). Багато разів являлася людям Пресвята Діва Марія (згадаймо хоча б її чудесні об'явлення в Лурді 1858 p.). "Від часу приходу Ісуса Христа не було століття, в якому не з'являлися б душі святих, що сходили чи то з неба для потіхи живущих, чи то з чистилища для виблагання допомоги" (Скар.). Лише осуджені не можуть залишати пекла, але диявол може в образі осудженого з'явитися його близьким. Не треба ставитися до появи душ як до чогось неймовірного. Разом з тим не треба легкодушно вірити кожній розповіді про появу духа, не перевіривши її.

Людський розум теж переконує нас, що душа є безсмертною.

Людина прагне тривалого, досконалого щастя. Це прагнення властиве всім людям, отже, може походити лише від Творця. Проте, кожен з нас бачить, що тут, на землі, не можна бути завжди щасливим, бо ні дочасні добра, ні розкіш не задовільняють наших прагнень. Ми можемо досягнути вічного щастя тільки в майбутньому житті (Бог, найдосконаліша істота, не може залишити не задоволеним прагнення людини до щастя).

Якщо б людська душа гинула разом із тілом, то грішник, який грішив аж до смерті, залишився би без покарання, а праведник, який протягом життя переніс не один хрест, — без нагороди. З цього можна було б судити, що Бог несправедливий, а це не так. Отже, коли є Бог, то людська душа мусить бути безсмертною. Наше усвідомлення самого себе не покидає нас протягом всього нашого життя. Ми пам'ятаємо події, які сталися з нами в дитинстві, хоч, згідно з наукою про людину, в нашому організмі оновилася кожна найменша клітинка. Не впливає на наше усвідомлення самого себе втрата певних частин тіла — рук, ніг, очей... Отже, мусить існувати щось, що є незалежним від змінної матерії, що залишається цілим і незмінним незалежно від змін, які відбуваються з тілом, і, навіть, від його смерті. Це і є душа.

Дух зберігає свою силу і свіжість у скаліченому чи хворому тілі, у тілі людини похилого віку. Природознавець о. Гумбольдт і в 90 років не втратив працездатності. Австрійський полководець Радецький у 83 роки перемагав на полі битви.

Людина бачить, чує, говорить і у сні, хоч очі, вуха і уста є бездіяльними. Так і після смерті триватиме наше життя і чуття, хоч тілесні почуття не діятимуть. Св. Августин розповідає, що одному лікареві приснився сон, в якому він зустрівся з гарним юнаком, одягненим у білі шати. Юнак запитав лікаря: "Бачиш мене?" — "Бачу", — відповів лікар. "Чи бачиш мене очима?" — "Ні, бо мої очі заплющені". — "То чим же бачиш мене?" — "Не знаю". — "А чи чуєш мене?" — "Так". — "Чи чуєш мене вухами?" — "Ні". — "То чим же?" — "Не знаю". — "Чи ти тепер розмовляєш?" — "Так". — "Чи своїми устами?" — "Ні". — "А чим?" — "Теж не знаю" — "Бачиш, хоч ти спиш, але все ж і бачиш, і чуєш, і говориш. Прийде колись година — заснеш сном смерті, але незважаючи на це, бачитимеш, чутимеш і говоритимеш". Прокинувся лікар і зрозумів, що це Бог хотів за допомогою ангела переконати його у безсмерті душі.

Найменша піщинка у природі не щезає безслідно. Матерія приймає різні форми, змінюється, але її кількість залишається незмінною. І наше тіло не гине, але розкладається на окремі елементи. Отже, як можна припустити, щоб душа, набагато вища від тіла, могла згинути? Земля під нашими ногами, зірки над нами зберігають свою форму протягом мільйонів років, а душа людини, володаря усього створеного, мала б існувати лише протягом коротких хвилин людського життя?

Усі народи Землі завжди вірили і вірять у безсмертність душі

У безсмертність душі вірили євреї (Яків хоче йти за своїм сином до ада (Буття 37, 35); мали свій тартар (пекло) і елізіум (рай) греки; у посмертну мандрівку душ, яка тривала до трьох тисяч літ, вірили єгиптяни. За віруваннями останніх, душа очищується від недоліків, переходячи в тіла різних тварин (від нижчих до вищих). Віру у переселення душ знаходимо і сьогодні серед багатьох народів Азії (тому вони не вбивають навіть комахи). Звичаї поховання мертвих, жертвоприношення за померлих і т. п. свідчать про те, що всюди вірять у безсмертність душі. Віра в майбутнє життя така давня, як світ; і така велика, як рід людський (Гом.). Хоча, звичайно, є і такі, які кажуть, що все скінчиться зі смертю, але думка окремих людей ще не є доказом. Так думають люди, які живуть у гріхах, і тому бояться покарання — таким чином вони заспокоюють себе. "Щодо самовбивць, які не винесли тягару життя, то вони теж переважно далекі від того, щоб перейти в ніщо. Вони надіються, що поза гробом знайдуть спокій, якого тут із власної вини шукали даремно" (св. Авг.).

Надприродні дари

Перші люди були майже такими щасливими, як ангели. Давид співає: "Мало чим зменшив єси його (чоловіка) від ангелів" (Пс- 8, 6). У багатьох народів знаходимо перекази про якусь дуже щасливу добу в житті людства. Римляни, наприклад, називають її "золотою добою". Гезіод вважає, що "первісний рід людський жив, як боги, в досконалому щасті".

Перші люди мали в собі Св. Духа. Святий Дух обдаровував їх сосбливими властивостями тіла та Духу. "Завдяки їм нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття..." (II Петро 1, 4).

Адам жив у святості і праведності (Соб. Трид. 5, 1).

Цю святість і праведність перші люди мали не самі по собі, а отримали її від Бога (Альб. Штольц).

Перші люди були наділені високим розумом, сильною волею, освячуючою ласкою; вони були милими Богові, дітьми Бога, спадкоємцями неба. "Він дав їм розсудливість, язик та очі, вуха та серце

— щоб розважати. Розумною наукою він їх наповнив — що добре і що зле, вказав він їм". (Сирах. 17, 5, 6). Адам міг надати кожній тварині таке ім'я, яке найвлучніше передавало її внутрішню природу. Натхненний Св. Духом, Адам відразу пізнав нерозривність подружжя (Соб. Трид. 24). Хтось може закинути, що лише сьогодні розум людини сягнув найвищого розвитку. Але це не так. Захопившись науковим поступом, людина відійшла від науки речей Божих, не завжди орієнтується у найважливіших питаннях життя.

Воля перших людей не була ослаблена чуттєвими бажаннями. Вони не знали сорому. Не було у них чуттєвих пристрастей, які б керували їхніми членами проти їх волі (св. Авг.). Тому їм було важко грішити, як нам тепер важко робити добро.

Св. Дух наділяв перших людей освячуючою ласкою і любов'ю Божою, які нерозривно пов'язані. Саме тому вони були Божими дітьми, бо ж "усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі" (Рим. 8, 14). Як діти Бога, були вони і "спадкоємці... Божі — співспадкоємці Христа..." (Рим. 8, 17).

Перші люди були обдаровані вічним життям, були вільні від будь-яких хворіб, мешкали в раю і були наділені повною владою над нижчими творіннями. Бог створив людину безсмертною (Прем. 2, 23) щодо душі і щодо тіла. Про безсмертність тіла говорить те, що Бог загрозив першим родичам карою смерті, якщо з'їдять із дерева знання (Буття 2, 17), а коли дійсно згрішили, сказав до Адама: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю..." (Буття 3, 19). Людині спочатку не загрожували ніякі хвороби, бо хвороби є вісниками смерті, а коли нема смерті, нема і хворіб. Перші родини жили в раю і повинні були працювати в ньому, але ця праця була складовою частиною їх щастя. "Ця праця була для них радістю і не втомлювала їх" (св. Авг.). Цієї праці вони бажали, як розкоші (Лев XIII). Рай — це прекрасний сад, дерева якого приносили смачні плоди. Були в ньому також гарні звірята і ріка, яка ділилася на чотири потоки. Біля дерева знання росло дерево життя, плоди якого повинні були берегти людину від смерті (сьогодні це дерево нам заступає Пресв. Євхаристія). Дехто думає, що рай знаходився недалеко рік Євфрату і Тигру. Проте, як свідчить видіння Катерини Еммеріх, рай знаходився (і досі знаходиться) не на землі, а в якомусь іншому місці. Після падіння перших людей Бог переніс їх на землю — на те місце Оливної гори, де Ісус Христос пізніше молився ночами і де в страсний четвер терпів смертельну тривогу (Брентано). Господнє вознесіння з Оливної гори має символічне значення. Перший Адам опинився на Оливній горі внаслідок падіння, а другий Адам з того самого місця вознісся на небо.

Перші люди були наділені повнотою влади над тваринами. Навіть найгрізніші звірі були ласкавими до людей, приходили самі до Адама, а він надавав їм відповідні імена (Буття 2, 19) "Страх перед ними (людьми) вклав він у всяке тіло, щоб владарювали над звіриною і птаством" (Сир. 17, 4). Тому говорить Бог до Ноя: "Страх і ляк супроти вас нехай буде на кожній земній тварині... вам на вжиток дані вони" (Буття 9, 2). Сьогодні теж дехто з людей може підкорити — чи дією, чи поглядом — дикого звіра. Але ця влада над звірами в порівнянні з попередньою є дуже недосконалою. Лише деякі святі, як, напр., св. Франц з Ассізі, мали той дар, що дикі звірі ставали перед ними лагідними, як ягнята. Та це було заслугою і наслідком їх великої святості.

Ці особливі властивості перших людей називаємо надприродними, бо вони були своєрідним додатком до людської природи.

Уявім собі, що певний цар піклується про якогось хлопця-сироту, даючи йому виховання, властиве його стану, помешкання, одяг, їжу (це дари природні, отримані від Бога і потрібні кожній людині). Але той цар може піти далі у своїй доброті; може прийняти цього сироту як сина, взяти у свій замок, одягнути по-князівськи, допустити до царського столу і зробити своїм спадкоємцем, тобто піднести хлопця над його станом. (Так і Бог дав першим людям надприродні властивості, які піднесли їх до вищого, досконалішого життя).

У склад води входять кисень і водень. Коли заберемо один з цих елементів, вода перестане бути водою, бо втратить щось, що належить до її природи. (Так і до природи людини належить її розум, вільна воля і безсмертність душі — втративши одну із цих властивостей, людина перестане бути людиною). Якщо ж до води додамо цукру і доллємо вина, то вода стане смачнішою, набуде кращого вигляду, зміниться і її дія на людину.

Так Бог покращив, підніс, прикрасив і удосконалив людську природу Адама і Єви надприродними властивостями (тобто такими, які не належать до природи людини). Але ці властивості людина у будь-яку хвилину могла втратити, не перестаючи бути людиною. Надприродні властивості робили перших людей дуже подібними до Бога. Без них люди лишаються подібними до Бога (завдяки душі), але в меншій мірі.

Портрет людини, намальований чорним олівцем, може відбити її найсуттєвіші риси, але набагато докладнішим, повнішим і яскравішим є портрет, намальований фарбами. Так і природні і надприродні властивості: перші становлять природний, другі — надприродний образ Бога. Коли Бог говорить перед створенням людини: "Сотворімо чоловіка на наш образ і подобу", то називає людину Своїм образом щодо природних властивостей, а Своє подобою — щодо надприродних (Белярмін).

Первородний гріх

Історію первородного гріха нам розповідає Мойсей. Цю розповідь треба сприймати як розповідь про реальну подію, а не як казку чи алегорію.

Бог заборонив першим людям їсти плоди з певного дерева у райському саду, щоб перевірити, чи вони заслуговують на нагороду — вічне щастя.

І вигнав він Адама й поставив від сходу до Едемського саду Херувима з полум'яним миготливим мечем... (Буття З, 24).

Насправді, люди, як Божі діти, повинні були завдяки освячуючій ласці отримати вічне щастя у спадок або в дарунок, але поскільки заслужене щастя набагато миліше, то Бог хотів у Своїй доброті, щоб люди заслужили собі те щастя як нагороду. Як дерево стояло посеред раю, так і людина стояла між Богом і чортом, між життям і смертю (св. Золот.). Заборонений плід став для перших людей випробовуванням. Якщо б вони не порушили заборони, то їх нащадки приходили б на світ у стані святості (як Мати Божа); коли б, живучи, вірно служили Богові, не вмирали б, а живим б переносились до неба (св. Тома з Акв.). Якщо ж би нащадки Адама згрішили, то теж померли б, як помер і Адам (св. Тома з Акв.). Але їхній гріх не перейшов би на їхніх дітей. У даному випадку залежало на поведінці саме перших людей, бо від неї залежала доля наступних поколінь (св. Тома з Акв).

Люди ж, спокушені дияволом, порушили заборону.

Диявол заздрив людям, що вони наділені надзвичайним щастям. "Через диявольську заздрість прийшла смерть на землю" (Прем. 2, 23). "Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити" (Йоан 8, 44). Диявол звів Єву лжею, тому Христос називає його "отцем лжі" (Йоан 8, 44). Диявол постав перед першими людьми в образі вужа — Бог не дозволив йому взяти інший образ. Вуж став символом хитрощів і отруйної злості диявола (св. Авг., св. Тома з Акв.). Диявол мусів прийняти зриму постать і діяти на чуття перших людей, бо внутрішньо не міг ще впливати на їх незіпсовану природу. Бог допустив цю спокусу тому, що перші родичі вже заслужили на покарання: вони забули про Бога І повністю віддавалися милуванню видимими речами (св. Авг.). Тому впала на них спокуса (Еккл. 7, 30). Велике щастя зробило перших людей необережними. Пояснимо це на прикладі. Один робітник, що працював у палатах князя, страшно нарікав на Адама і Єву, що порушили Божу заборону, і через те повинен страждати весь людський рід. "Я і моя жінка не були б такими нерозважними", — вигукнув. Почув це князь і каже: "Добре, побачимо. Віднині будеш разом із своєю жінкою жити, як Адам у раю, але пам'ятай, що прийде хвилина випробування". Подружжя отримало гарне помешкання, хороший одяг, не мусіло працювати, щодня обідало за княжим столом — словом, не знало, що таке сльози і важкий труд. Але прийшов день випробування. Під час одного свята князь наказав заставити стіл найвишуканішими стравами, а наприкінці велів принести полумисок, прикритий тарілкою, поставив його посеред столу і сказав до подружжя: "Можете їсти усі страви, але страви, яка знаходиться на цьому полумиску, не можна вам торкатися, доки я не повернуся. Коли ж не послухаєте, скінчиться ваше щастя". Сказав це і вийшов у сад і навмисне довго не повертався. Тим часом подружжя смакувало страви, але щораз більше їх розбирала цікавість, що знаходиться у прикритому полумиску. Врешті жінка, не витримавши, підняла трохи тарілку, щоб заглянути, що є всередині. З-під тарілки випурхнула маленька пташка і вилетіла у відчинене вікно. Князь, повернувшись, побачив, що сталося, і подружжя було змушене покинути князівські покої.

Порушення заборони мало для людей трагічні наслідки: вони втратили надприродні дари, постраждали і тіло їх, і душа.

Гріх споганив Адама, як болото споганює людину, яка впаде в нього (св. Гр. Наз.). Як той єврей, який їхав із Єрусалиму до Єрихону, потрапивши в руки розбійників, не тільки втратив майно, але й був важко поранений, так і перші люди не лише втратили надприродні дари, але стали слабшими в природних дарах. Іншими словами, здійснивши первородний гріх, людина втратила надприродний образ Божий, а природний образ її був споганений. "Через той гріх Адам став гіршим на тілі і на душі" (Соб. Трид. 5, 1). Гріх перших людей був гріхом смертним (тільки смерть Ісуса Христа згладила цю гріховну провину). Первородний гріх позначився на душах перших людей: пригасив їх розум, ослабив волю, зробив її схильною до злого, позбавив освячуючої ласки. Перші люди після скоєння гріха втратили прихильність Бога і вже не могли потрапити до неба.

Після падіння люди не могли так добре пізнати Бога, Його волі і остаточної мети свого життя, як раніше. Ослабла їх воля — почуття вийшли з-під контролю розуму. "За кару, що людина збунтувалася проти Бога, проти неї самої збунтувалося її власне тіло, і відтоді людина соромиться свого тіла" (св. Євхарій). Те саме говорить св. Павло:... "бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах" (Рим. 7, 23), "... бо тіло пожадає проти духа, і дух пожадає проти тіла" (Гал. 5, 17). Як камінь завжди тяжіє до землі, так зіпсована воля людини завжди спрямована до земних речей. "... помисли людського серця злі вже з молодощів..." (Буття 8, 21). Первородний гріх викликав появу в людській душі грішних схильностей: сумнівів у правді Бога (недовір'я), сумнівів щодо Божої справедливості (легкодушності), гордості, почуттєвих бажань. Від Єви, яка легкодушно прагнула стати рівною Богові, і тому згрішила, до наступних поколінь перейшли надмірна цікавість, балакучість, бажання подобатися.

Внаслідок падіння перших людей ми подібні тепер до погано вбитого в стіну цвяха, який постійно хитається і випадає, як тільки повісити на нього щось важке. Кожна спокуса здатна захитати нашу волю. Лютер вчить, що перша людина, згрішивши, втратила розум і волю. Але це не так. Людина, незважаючи на первородний гріх, зберігає вільну волю (Соб. Трид. 6, 5). Доказом цього є те, що людина перед кожною справою звичайно роздумує, як вона має її зробити, а зробивши щось, відчуває або задоволення, або жаль.

Через первородний гріх перші люди втратили освячуючу ласку, тобто праведність і святість, яка була їм дарована Богом (Соб. Трид. 6, 1). Через те втратили і прихильність Бога — хто вмре у первородному грісі, той ніколи не зможе оглядати Бога, але не є осудженим до пекла. "Карою за первородний гріх є позбавлення ласки оглядання Бога, карою за особистий гріх є вічні муки в пеклі" (папа Інок. III).

Первородний гріх приніс із собою і тілесні страждання: перші люди стали смертними, не захищеними від хвороб; їх було вигнано з раю і вони були змушені важко працювати; жінка стала залежною від мужа; люди стали беззахисними перед силами природи і нижчими творіннями; більшу владу над людьми одержав злий дух.

Здійснивши первородний гріх, людина засудила себе на смерть. Бог сказав Адамові: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято..." (Буття 3, 19). Неминучість смерті є найтрагічнішим наслідком первородного гріха (варто зважити, що тілесна смерть є лише символом далеко гіршої духовної І вічної смерті, від якої рятує нас лише спасения і покута.) За першими людьми зачинилися ворота раю, і це значить, що небо замкнене для всіх людей, які згрішили (св. Тома з Акв.). Від часу свого падіння люди змушені важко працювати, бо Бог сказав Адамові: "Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити... В поті лиця твого їстимеш хліб твій..." (Буття 3, 17-19). Від цього прокляття, що зависло над природою, звільняють благословення і церковні освячення.

Жінка після падіння потрапила в повну залежність від мужа, бо саме вона привела його до гріха. До неї каже Бог: "І тягти буде тебе до твого чоловіка, а він буде панувати над тобою" (Буття, 3, 16).

Людина стала беззахисною перед нижчими істотами. Бо, збунтуватись проти Бога, свого Господа, людина збунтувавшись проти себе, пана землі, інші творіння. Людина стала залежною від сил природи. Вона безпорадна проти пожежі, повені, диких звірів. "Спочатку все боялося людини, а тепер людина боїться всього" (св. Петро Хриз.).

Після гріхопадіння перших людей диявол отримав над ними більшу владу, "бо хто ким був переможений, того він і невільником став" (II Петро 2, 19). Воля людини тепер більше схильна до злого, тому дияволу набагато легше спокусити її та привести до важкого гріха (як, наприклад, Юду). За допустом Божим диявол може шкодити людині на дочасних добрах (Йов). Тому диявола називають ще князем світу (Йоан 12, 31; 14, 30), що має владу смерті (Євр. 2,14). У дочасному житті ми є мандрівниками на дорозі, на якій, наче розбій-ники, чатують на нас злі духи (св. Григ. В.). "... весь світ лежить у лихому" (І Йоан 5, 19). Важке ярмо несуть діти Адама від колиски аж до гробу (Сир. 40, 1). Недарма плаче дитина, тільки з'явившись на світ.

Гріх перших людей разом з усіма наслідками перейшов на всіх їх нащадків (Соб. Трид. 5, 2).

Щодня терплю кару за гріхи, а якщо є кара, то була і провина (св. Григ. В.). Треба знати, що не лише кари за гріх, але і сам гріх Адама перейшов на нас — богохульством було б думати про Божу справедливість, що вона карає того, хто не провинився (св. Просп.). Ми є по природі своїй дітьми гніву (Єф. 2, 3). Усі ми згрішили так само, як спільно грішать усі члени тіла, коли чинять недозволене (св. Тома з Акв.). Якщо коріння дерева вбере отруту, то отруєними будуть і його плоди. Слуга, втративши довір'я господаря, позбавляється усіх благ, дарованих йому. Його нащадки теж не матимуть до них права. Так і з гріхом Адама (Соб. Трид.). Первородний гріх не переходить на нас так само, як деякі хвороби тіла переходять на інші покоління.

Успадкувавши гріх від Адама, люди родяться з ним, тому його і називають первородним.

Ми осквернені цим гріхом ще перед тим, як вдихнемо земне повітря (св. Амвр.). Наше зачаття вже є грішним (Пс. 50, 7), бо воно викликане бажанням оволодіти кимось (св. Амвр.). Не родимося християнами, ними стаємо (св. Єрон.). Вільними від первородного гріха були Ісус Христос і Пресвята Діва Марія. Вони були зачаті без гріха (Ісус Христос - бо був Богом, Марія — через особливий привілей Божої ласки).

Дехто (св. Амвр., св. Антон.) вважає, що прийшли на світ без первородного гріха, хоч були зачаті у грісі Йоан Хреститель (Лука 1, 15), пророк Єремія (Єрем. 1, 5).

Від первородного гріха люди звільняються через Таїнство Хрещення. Зважмо, що Церква святкує Різдво лише Ісуса Христа, Діви Марії та Йоана Хрестителя. Щодо інших святих, то Церква відзначає лише день їх смерті, бо саме тоді можна було впевнитись у їх святості.

Тіла Ісуса Христа і Діви Марії воскресли і знаходяться в небі — тому святкуємо Воскресіння Господнє й Успення Пресв. Богородиці. Смерть є наслідком первородного гріха, а тіла Ісуса Христа і Діви Марії були вільними від нього, тому й швидше звільнилися від узів смерті, ніж тіла інших померлих.

Протягом усього свого життя ми спокутуємо первородний гріх.

Покутою є хвороби, важка смерть, праця і т. п. Справедливими є слова: "Де б ти не був, не будеш без терпінь" (св. Тома Кемп.). Проте вільнодумці кажуть, що терпіння, хвороби і смерть є властивостями людської природи і що людина приходить на світ зовсім невинною. Протестанти вважають, що первородний гріх позбавив людей свободи та подоби Божої і знищив духовні сили людини. Католицька Церква у поглядах на первородний гріх тримається середини. "Для того, хто відкидає науку про первородний гріх, історія людства буде незрозумілою таємницею; лише той, хто зрозуміє її, зрозуміє себе самого й історію людства" (Кетелєр.).

Зрозумівши, чим був первородний гріх для людства, ми зрозуміємо, чому на землі поруч краси і радості існують злидні та сум.

Навколишня природа прекрасна. Милуємося вечірніми зорями, ясним світанком, співом пташок, різнобарв'ям квітів... Але поруч краси існує і потворне, поруч доброти — злість, поруч благополуччя, спокою — хвороби, смерть, війни, голод, різноманітні природні катаклізми і т. п. Великою є шкода, яку заподіяв людству первородний гріх. Але не всі люди розуміють це. Є такі, що почувають себе цілком щасливими. Вони подібні до дитини, народженої в темниці — вона грається, сміється, жартує, не тужачи за світлом, бо не знає, що воно таке. Та мати, яка знає принади світла, сумує і нарікає. Так і грішні люди веселяться, а праведники сумують і плачуть на землі, тужачи за розкошами неба (Дідах).