о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Частина перша — Нікейсько-Царгородський символ віри

Розділ 1. — «Вірую во єдиного Бога Отця, вседержителя, творця неба і землі, видимих же всіх і невидимих.»

Вірую

Вірити — значить визнавати за правду те, що хтось нам розказав, задля авторитету (поваги, слова) того, хто нам розказує. В акті віри ми самі не пізнаємо зв’язку між правдами, однак віримо, тобто, уважаємо, що так справа малася, тому що нам про те розказувала особа, яка заслуговує на довір’я. А заслуговує вона на довір’я тому що ми знаємо, що як вона про що-небудь говорить, то ані сама не помиляється, ані нас не хоче ввести в блуд, не хоче ошукати. Те саме є в акті віри що до справ божих. Ми віруємо в усі ті правди, які Бог нам об’явив, знаючи, що Він сам не може помилятися, бо є безконечно мудрий; ані нас не може ввести в блуд, тому що є Він сама святість, сама правда.

Конечність віри

У нашому щоденному житті ми віримо другим людям, коли вони нам про щось говорять. Без такої віри, довір’я людям, життя загалом було б неможливим, тому що не кожний може про все сам особисто переконатися. Так само, або ще в більшому степені віра є конечна в справах духових, у справах божих. Бо в об’явленні є такі правди, які ми власним розумом ніяк не можемо пізнати й тому конечно мусимо вірити Богові, що те все що він нам про себе чи про нас самих розказав є непохитною правдою.

Господь Бог сотворив людей — розумні єства, які саме тим своїм розумом різняться від усіх інших земських сотворінь. Людський розум це така снага, що при її помочі, додавши деякого зусилля можемо дійти до пізнання багатьох правд. Та ті правди відносяться переважно до природних, підпадаючих під смисли річей. Вправді, при помочі великої натуги розуму, чоловік може пізнати багато правд, які відносяться до Божого Єства, як ми вже про те згадували, приміром, що Бог існує; що є справедливим суддею, який за добре нагороджає, а за зле карає. Облегшити тільки при помочі самого розуму він не міг би пізнати всіх тих середників, які ведуть людину до його остаточної ціли, яку йому Творець назначив, до Бога. Бо як пізніше побачимо, ми всі особлившим способом вийшли з рук божих і мусимо перейшовши туземну мандрівку назад повернути до того, від кого ми вийшли до Бога.

Як навчає св. ап. Павло в листі до Римлян: «Невидиме бо Його від создання світу думанням про твори робиться видимим і вічна Його сила й божество» (Рим. 1, 20). То значить, як ми вже сказали, Бог об’являється чоловікові при помочі своїх творів та прерізних сотворінь. Як знаємо, створіння як висліди Божої причини, включають у собі в деякій мірі прикмети совершенства Бога. Так як кожний із нас побачивши дитину знає відразу, що вона мусить мати родичів; чи побачивши якийсь твір людських рук чи розуму як дім, годинник, книжку чи якусь іншу річ, скаже відразу, що мусив бути й чоловік, який вибудував той дім, зробив годинник, чи написав книжку. Так само й кожний із нас розглядаючи світ, створіння й видячи, що вони самі собою не поясняють свого існування мусить заключити, що є позасвітове, несотворене Єство, яке те все сотворило.

Та крім тих правд, які їх чоловік природнім розумом може пізнати є ще й Божі таїни, як приміром, що Один Бог є в Пресвятій Тройці, та й багато інших, яких природним розумом чоловік не те що пізнати не може, ба навіть і збагнути їх не може, хоч уже дізнався про їхнє існування, тому що вони перевищують спромоги його розуму. Й вони були б назавжди закриті перед нами, коли б Господь Бог у своїй доброті не об’явив нам: «Таїну закриту від віків і від родів, тепер же явлену святим Його.» (Сол. 1, 29) Ми не можемо поняти деяких Божих правд, тому що в природі з якої при помочі наших смислів черпаємо наше знання не знаходимо жодних прикладів на них.

Тими Таїнами про своє єство, про свою природу, Господь хотів поділитися з нами, наче зі своїми дітьми. Щоби ми тут на землі віруючи в них задля Його авторитету, були колись учасниками тої слави, що до неї Він нас призначив.

Проповідання віри

Тому що віра зачинається від слуху, тож самозрозумілою справою є, що треба якогось учителя й то з авторитетом, щоб подав ті правди про Боже Єство до загального відома людям, св. ап. Павло каже: «Як же признаватимуть того в кого не увірували? Як же віруватимуть про кого не чули, як же ж чутимуть без проповідуючого? А як же проповідуватимуть, коли їх не послано? (Рим. 10, 14). Й тому Бог, як про те читаємо в Новому Завіті: «По части й усякими способами промовляючи здавна до батьків через пророків, в останні оці дні промовив до нас через Сина, що Його настановив наслідником усього, котрим і віки сотворив» (Євр. 1, 1). І сам Божий Син, Богочоловік, Ісус Христос остав тим вірним учителем усіх божих таїн, а по Його смерти, по славному воскресінні й вознесінні на небо, Його наслідники тут землі — святі апостоли з їх головою ап. Петром, а далі єпископи й священики під проводом видимого голови святої Церкви Папи Римського — наслідника Ісуса Христа. Тому й ті слова, які свята Церква передає грядучим поколінням, це не її слова, але слова самого Бога й тому вимагається від вірних безоглядного послуху й віри в них. Все знання й кожна правда має за фундамент, за підставу опору безконечний божий ум, тому що Бог є безконечно мудрий, сама мудрість, він не може помилитися; а тому що Він сама правда, не може нас увести в блуд. Бог не може ввести нас у блуд, тому що блуд, похибка — це брак знання. А брак це заперечення буття, що в Бога є неможливим, тому що Бог, це совершенне буття, повнота буття, саме буття. Тому Ісус Христос говорить до своїх апостолів: «Хто вас слухає, мене слухає; а хто гордує вами, много гордує; хто ж гордує мною, гордує тим, що мене послав» (Лк 10, 16). Ті слова відносяться не тільки до самих апостолів, але й до всіх їхніх наслідників. Бо Ісус обіцяв бути з тими всіма, які голосять Його науку аж до кінця світу: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що я вам заповідав, і ось я з вами по всі дні, аж до кінця світу» (Мат. 28, 19).

Поширення Єрисей — конечність навчання людей

Тому що навчання людей не можна ніколи переривати, конечним є тягле, безпереривне навчання, подавання тої Божої науки, начеб животворного корму, щоб люди слухаючи її могли осягнути спасіння. В світі було і є багато лжепророків, як про те говорить пророк Єремія: «Не посилав я тих пророків (говорить Господь), а вони самі побігли; я не говорив їм, а вони пророкували» (Єр. 23,21). Із-за жадоби наживи чи слави йдуть ті несовісні люди без божого покликання між народ і навчають його своєї людської науки, наражаючи спасіння людей на загладу. Вони проповідують не Божу, але свою науку, яка пособляє смисловій, зіпсутій природі людській і тому вони звичайно мають попит між людьми. А слова божі, які противляться розгнузданій природі людській, вимагають від людей умертвлення, зрозуміло не мали радісного прийому між людьми. І тому, вони звичайно правдивих пророків проганяли, а навіть убивали, як про те свідчить пророк Ілля: «Запалав я ревністю про Бога Господа Саваота, бо сини Ізраіля понехали твій заповіт, жертовники твої поруйнували і твоїх пророків повбивали мечем; оставсь я один, та вони повстають і на мою душу» ((3 Цар. 19, 10). Та мимо того, наука Христа, хоч вона важка, противна природі, поширяється все більше між людьми. Вона доходить до сердець не при людській помочі, але Господь дає їй ріст, дає їй силу пробити ту тверду скелю серця людини. А противно, науки лжепророків, людські навчання, хоча й пособляють пристрастям, хоча й коряться перед зіпсованою природним гріхом природою людською, по короткому періоді розцвіту, звичайно упадають, аж поки цілком не загинуть без сліду. І хоч як старалися ті науки на протязі століть знищити, завоювати науку святої Церкви, вони нічого не вдіяли, але тільки самі загинули. Церква Христова стоїть все непорушно, бо вона «збудована на камені і ворота (сили) пекельні не подужають її» (Мат. 16, 18).

Достовірність джерел навчання

Але хтось спитає, звідкіля ми знаємо про те все. тобто, що свята Церква є божої установи; що вся її наука є Божа, що Ісус Христос є Богом? Загалом звідкіля ми знаємо, що підстави нашої віри є божого походження? Оповідання, чи пак, ціла Божа наука дійшла до нас у двох так би сказати збірниках: в УСТНОМУ ПЕРЕДАННІ й СВЯТИХ КНИГАХ. І як одне так і друге джерело має за собою повагу непомильности, тому що Бог хотів, щоби Його наука дійшла до людей такою, як вона є в Нього.

Що до усного передання, то воно основується на проповіданні Святої Церкви, яка, як уже перед тим сказано, має за собою повагу Ісуса Христа, який обіцяв свою поміч словами: «Ось я з вами по всі дні, до кінця світу» (Мат. 28, 20). Тому й те все, що свята Католицька Церква проповідує, мусить бути правдиве.

Друге джерело, це Святі, книги — Старий і Новий Завіт. Вони вправді не дійшли до нас в оригіналах, бо ті затратились, але дійшли в переписах, фрагментах, так що ми тепер маємо вірне відтворення Божого Слова й історії божого ведення людей. Тільки святих Євангелій чи пак, Нового Завіту маємо щось 4.000 різних кодексів і фрагментів. Тому можемо бути певні, вже природним способом, що все те, що говорив і навчав Ісус Христос, заховалося в книгах непомильно до наших часів і його можемо читати, наче б лист Бога до своїх сотворінь, до людей. Як кажу, цілком природно, бо якщо віримо, що в даному році жив Юлій Цезар, великий завойовник римський, тільки тому, що до нас дійшов опис його війни з галлійцями. Чи, ми віримо, що колись був Олександр Великий, також тільки тому, що маємо опис його воєн. Тому так само мусимо вірити, що жив Ісус Христос, великий пророк — Божий Син, бо про той факт маємо прерізні докази документів, кодексів.

Докази достовірности — чуда й пророцтва

А яка то трудність стоїть на перешкоді Святим книгам, що невіруючі люди так недовірливо відносяться до них? Тільки тому, що в них говориться про чуда, які творив Бог на доказ правдивості божого післанництва своїх пророків, чи на потвердження науки, що вони голосили. А як знаємо', чуда це є факти, які є поза, проти чи понад законами природи. Факти, яких ніде в звичайному людському житті стрінути не можна, бо їх чоловік доконати не може, але тільки одинокий Бог. І тому то люди з недовір’ям відносяться до тих книжок, які розказують про них (про чуда).

Однак у кожному чуді треба розрізнити дві речі:

1. Сам факт чуда, тобто ту подію, чи саме діло, які є проти, поза, чи понад законами природи. Приміром: був сліпий чи спараліжований чоловік. Його при помочі природних середників, ліків ніяк не можна вилікувати. Такого чоловіка міг кожний бачити, міг про все власними очима переконатися. Опісля по словам Ісуса:« ... прозри; встань, візьми своє ліжко й ходи...»; Ісус повертав сліпому зір, привертав здоровля хворому, так що спараліжований брав своє ліжко й ішов домів. Це нагле оздоровлення також кожний міг бачити, й справді багато людей те бачило, дивувалось і славило Бога, який дав таку владу людям. «Народ же бачив це, дивувався й прославляв Бога, який таку владу дав людям» (Мат. 9, 8). Також і противники Ісуса, його земляки, які Його знали від маленької дитини, бо жили разом із ним; дивувались, звідкіля взялась у Ісуса «така премудрість і сила?» (Мат. 13, 54). Тому про ті зовнішні, підпадаючі під смисли факти ніяк не можна сумніватися, бо приявні люди, як ми вже перед тим сказали, цілком легко могли переконатись; вони переконуються ще й тепер по всім усюдам, де діють чуда (Люрд, Фатіма і т.п.). І так, як ми віримо історії, що в даному часі жив славний чоловік, чи що була війна чи случилася яка інша подія, тільки тому, що нам про них переказали чи написали ті люди, які це бачили, чи самі переживали. Так і в цьому випадку ми повинні вірити Святому Письму як історичному документові, який стверджує існування того надзвичайного факту — ЧУДА. Бо, щоб ще раз підчеркнути сам зовнішний факт — міг кожний бачити й тому міг бути його достовірним свідком.

2. Друга річ у чуді — це його надприродність чи протиприродність. Очевидно, що нам важко приходиться в те вірити, бо то щось надзвичайного. В природі ми не подибуємо чогось подібного, тому що чудо ділає часто проти законів природи, чи завішує ділання законів природи і тим той факт є незвичайний. Проте кожний, хто бачить чудо, мусить собі сказати, що в ньому ділає хтось, хто є більший від природи; хтось, що може задержати її закони, їх завісити, чи навіть ділати проти них.

Розрізняємо три роди чуд:

1) Згідне з природою, але не можливе до осягнення середниками природи; або може навіть можна осягнути середниками природними, але не в так короткому часі.

Приміром оздоровлення в одну мить прокаженого, чи гарячкуючої тещі св. Петра. Очевидно при помочі лікарств можна б було осягнути той самий вислід, але по довшому часі, по довгому лікуванні.

2) Поза законами природи.

Воскресіння Лазаря, молодця з Наїм, чи дочки Яіра. Нагле утишення бурі і вітру після слів Ісуса. Поза законами, бо хто раз умер, той природно не встає. Й треба якоїсь вищої сили, щоб привернула бездушному тілу той первень життя — душу. Так само буря чи вітер звичайно не втихають, як чоловік їм приказує затихнути. Такий приказ може дати їм тільки надземське Єство, яке є безоглядним паном над природою.

3) Проти законів природи.

Чудо з трьома молодцями в огненній печі. Чи чудо з пророком Даниїлом у ямі зі львами. Вони є проти природи, бо згідно з природою вогонь палить, а голодні льви пожирають все, що їм кидається на їжу. Проте, тут неземська сила мусила повздержати закон природи і ділати проти нього. Бо мимо вогню молодцям було холодно в огненній печі.

Коли тепер якийсь чоловік на доказ божественного походження своєї науки робить такі чуда, всі мусять вірити, що Його наука є справді божа. Чому? Бо чуда може робити тільки одинокий Бог, жодне створіння не є в силі чуда зробити, бо до чуда вимагається єства, яке має владу над життям. Проте, воно само в першій мірі мусить бути повнотою життя, а таким Єством є тільки одинокий Бог. Дальше чудо вимагає єства, яке має абсолютну владу над природою, над світом, а її має тільки Творець природи — один, одинокий Бог. Проте, якщо би Господь робив чуда на просьбу того чоловіка, який голосить науку і запевняє, що вона божа, а вона не була б такою, тоді сам Бог вводив би людей у блуд. А Він того, як ми вже бачили, робити не може, бо Він є сама правда. Бо роблячи те, Він заперечував би сам себе, що є абсолютно неможливим.

Пророцтва

Ще одне остає нам доказати, а саме, що Ісус Христос був справді вибраний Богом, на вірного учителя Божої науки. На це найкращими доказами є, як ми вже сказали чуда, так матеріяльні (прерізні оздоровлення, чуда в природі і т.п.) як і моральні — пророцтва.

Про чуда матеріяльні ми вже говорили, зараз хочемо застановитися над моральними, тобто над пророцтвами, їх маємо дуже багато, ми однак наведемо тільки деякі важніші. Про дівственне народження Ісуса напророкував уже пророк Ісаія: «Оце ж дасть вам сам Господь Бог знак: Ось невинна дівиця почне в утробі і породить сина і дадуть йому ім’я Еммануїл (з нами Бог)» (Іс. 7, 14). На це пророцтво покликується опісля Євангелист Матей: «Усе ж це сталося, щоб справдилось це, що предсказав Господь через пророка, кажучи: Ось діва матиме в утробі і вродить сина і дадуть йому ім’я Еммануїл, що в перекладі є:«(3 нами Бог» (Мат. 1,21). Сам Ісус Христос пояснює місце пророка Ісаї: «Дух Господень на мені, задля чого намастив мене; благовістити вбогим послав мене, зціляти сокрушених серцем, проповідувати полоненим визволення, і сліпим прозріння, випускати замучених на волю, проповідувати рік Господень приятний» (Іс. 61, 1). У Євангелиста Луки (Лк 4, 18) Він повторяє ці самі слова, а далі загорнувши книгу сказав: « ... сьогодні справдилось це писання в ваших ушах» (Лк. 4, 21). Далі, що Ісус Христос є Сином Божим (Пс. 2,7) «Сказав Господь до мене, Ти є Син мій, я сьогодні зродив Тебе.» Це місце пояснює Ап. Павло про Ісуса в листі до Жидів: «Кому бо з ангелів сказав — Ти є моїм сином... і знов Я буду йому Отцем, а він буде мені Сином» (Євр. 1, 5). І багато інших таких місць є в Святому Письмі (Пс. 44, 7; Євр. 1, 8; Пс. 109, 1, 3; Мат. 22, 42). Всі вони стверджують божественне походження Ісуса. А якщо воно правда, то Ісус Христос є Богом, бо на ньому сповнилися всі пророцтва, які говорили про прихід на світ Божого Сина. Коли ж так, тоді він є правдивим, авторитетним учителем Божої науки, так що ми мусимо беззастережно вірити Його словам. Тому, що Він як Бог є самою правдою, що ані сам не може помилитись, ані нас не може ввести в блуд.

Ісус Христос сам покликується на чуда, як на доказ свого божественного походження й на доказ своєї Божої науки. «Коли я не роблю діл мойого Отця не йміть мені віри. Коли ж роблю, а ви мені не віруєте, то ділам віруйте» (Йо. 10, 37). Під ділами розуміє Ісус чуда, які робив на знак свого божого посланництва. Ось приклад: «Відповів їм Ісус: ідіть та сповістіть Йоана про все, що чули і бачили. Сліпі бачать, криві ходять, глухі чують, мертві встають і вбогим проповідується благовість» (Мат. 11,4). Ці слова натякають на подібне пророцтво Ісаії пророка, що в ньому говориться про часи Месії: «Скажіть млявим на душі, будьте мужні не бійтеся. Ось Бог ваш..., Він прийде спасти вас. Тоді прозрять очі сліпих і вуха глухих відтворяться. Тоді хромий підскочить як олень, а язик німого піснею озветься.» (Іс. 35, 4).

Як видно з попередних доказів, Святе Письмо, що його беремо тут як звичайну історичну книжку говорить про Ісуса Христа як про того чоловіка, що на ньому сповнились всі пророцтва, які предсказували прихід Месії — Сина Божого — правдивого Бога. Далі, це саме Святе Письмо говорить про Нього, що Він на доказ що є Мессією, на доказ свого божого посланництва, свого синівства божого творив чуда і то власного силою, які лише один, одинокий Бог може творити. Проте, Він сам мусить бути Богом. Сам Ісус покликується на ті чуда як на доказ свого божественного посланництва, на доказ що Його наука справді божа, що Він правдивий Мессія — Син Божий.

Коли отже, те все є правдою, про що доказують нам чуда, тоді ми повинні вірити в те все, що нам розказав Ісус. Ми мусимо признавати за правду цю науку, яку Він голосив, бо вона це Божа наука, це слова нашого Творця, який має право жадати від нас послуху. А ця наука, як ми вже казали писана дійшла до нас у Старому й Новому Завіті: а усно в переданні Святої Церкви — в її науці. Кажу не лише в Новому, але також у Старому Завіті, бо Ісус Христос уживає слів Старого Завіту як слів божих, цитує їх, покликується на слова пророків і ними доводить жидам своє мессіянське посланництво.

Отже, якщо ми віруємо, що є один Бог, нащо маємо і розумові (перед тим наведені) докази. Якщо пізнаємо опісля, що той сам Бог (що видно з Його чуд, так матеріальних, як і моральних — пророцтв) дав нам свою Божу науку, яка має нас вести до ним призначеної нам ціли, ми мусимо прийняти її і жити так, як вона нам приказує. А що ця наука міститься в Старому й Новому Завіті й у Переданні Святої Церкви, що ми вже доказали — і дальше цю науку (подає нам свята Церква — інституція, яку оснував сам Ісус Христос. Проте ми мусимо слухати навчання Святої Церкви і жити після неї, бо тільки тоді зможемо дійти до нашої ціли — до Бога.

Ми підкреслюємо те все ще ра3, бо про те, що ми маємо говорити, будемо висновувати з навчання Святої Церкви, тобто з навчання Вселенських Соборів, папських Енциклік— першого джерела Божої науки — Святого Письма: Старого й Нового Завіту — другого джерела Божого об’явлення.

Дефініція віри

Святе Письмо дає цьому слову «віра» різні значення. У символі розуміємо таке розположення нашого розуму, що ним даємо нашу повну згоду на всі Богом об’явлені правди. Ніхто не може сумніватися, що така віра є конечно потрібна до спасіння, особливо коли пригадаємо собі слова св. ап. Павла: «Без віри не можна подобатися Богові» (Євр. 11,6). Тому, що ціль, до якої Бог призначив людину, під кожним оглядом перевищує його природні сили, являється конечним, щоб чоловік одержав пізнання від того, що його до тої ціли призначив. Бо нерозумним було б, коли б Бог призначував ціль чоловікові, якої він не міг би ніяким способом осягнути. А що її природним способом не може ніяк осягнути, бо оглядати Бога — духове Єство, безконечно совершенне, змисловий чоловік, тобто такий, який пізнає все при помочі змислів, а ще до того скінченний (несовершенний) ніяк не може. Тому Бог мусить дати йому пізнання подібне до певної міри до свого власного пізнання, щоб при Його помочі, чоловік зміг Його пізнати. Таке пізнання Бога тут на землі — це віра; коли в небі матимемо від Бога інше пізнання, що ним оглядатимемо Його безпосередньо — при помочі божого світла, названого Світлом Слави.

Віра, отже, це певного роду пізнання Божих правд, які при її помочі узнаємо за правду те, що Бог об’явив, а Католицька Церква подає до вірування, тобто своєю повагою (непомильністю) стверджує, що ця наука є справді Божа. Звідси повстає величезна різниця між вірою, якою віримо в правди, які нам до вірування подає Церква; а тими правдами, які нам подають учені люди, чи історики. В Святому Письмі знаходимо багато місць, які наглядно переконують нас, як сильною повинна бути наша віра: «Маловіре, чого ж ти сумнівався» (Мт. 14. 31), кличе Ісус Христос до св. Петра, коли той на Його приказ ідучи до Нього по воді перестрашившися хвиль озера і почав потопати. «Де ж ваша віра?» (Лк. 8, 25). Кличе до апостолів, коли вони потопаючи в хвилях розбурханого озера будять Його, щоб їх рятував. Або на просьбу апостолів: «прибав нам віри (каже)... Коли б ви мали віру як зерно гірчиці, то ви б сказали шовковині викоренись і посадися в морю, то вона б послухала вас» (Лука 17, 6; Мат. 17, 19).

Та то ще замало вірити, треба ще й жити так як віра, тобто вірою пізнане об’явлення, приказує. Інакше, така віра нічого не значить, бо: «Віра без діл є мертва» (Лк. 2,20) — каже св. Яків. Чому він так каже? Бо як же можна казати, що в когось є жива, правдива віра, коли той чоловік приймімо вірить, що існує Бог, який за зле карає, а за добре нагороджує. Він вірить також, що той Бог, його Творець хоче, щоб люди жили праведно, так як Він про те говорить у свойому листі до нас. Він далі вірить, що той Бог його найвищий пан і тому має право жадати послуху від нього, свого створіння — але мимо того живе як сам хоче, противлячися Божим заповідям, переступаючи їх? Чи справді можемо сказати, що такий чоловік вірить? Та як же він може вірити і рівночасно робити щось, що цілковито противиться тим правдам у які він вірить. Очевидно, що трафляються часом випадки, де чоловік чи з немочі, чи внаслідок великої покуси, чи недогляду згрішить. Але коли він справді вірить, то сейчас кається, жалує за гріх, хоче з нього висповідатися і не хоче вже більше грішити. Такий чоловік справді вірить у Бога. Вірить, що Бог те відвічне, святе Єство ненавидить гріх, а з ним і тих, які грішать.

Словом, вірую ми висловлюємо не лише те, що ми уважаємо, чи думаємо, що воно правда; але радше що ми є свято переконані, що ми є певніші, що до тої правди — як ця правда, що «два рази два є чотири.» Ми певніші тому, що за тою правдою, що її нам об’явив Бог стоїть сама Божа мудрість, яка каже нам приймати це все за правду, задля Його божого авторитету. Й хоч Господь відмовляє нам тут на землі пізнати деякі (правди) свої таїни, то мимо того, вимагає від нас сліпої віри в них, лише задля того, що Він каже, що воно так є. Але чи може воно є нерозумним? Чи ж ми не уважали би образою для нас, якби так хтось не хотів повірити нашим словам, тільки задля нашого авторитету? То чому ж ми не маємо вірити словам самого Бога? А Господь не об’являє нам свої таїни найперше тому, що ми й так не могли б їх зрозуміти, а з другої сторони Він того не робить задля нашого власного добра. Визнаючи за правду на сліпо те, що Господь нам об’являє, ми збираємо собі заслуги перед Богом. Бо віра в те, що ми не бачимо, що може і видається нам дивним, незрозумілим, вимагає великих зусиль нашої волі, щоб підчинити шукаючий за раціями, причинами наш ум. Вимагає великого умертвлення нашої зарозумілості, бо ми мусимо знизитись, упокоритись і наче та дитина вірити тільки тому, що Бог так навчає. Проте, віра мусить прогнати з нашого розуму не тільки сумніви в дану правду, але навіть охоту до доказів — до пояснення.

Та замало є лише внутрішнє вірити, треба також ту внутрішну віру назовні виявляти, як про те говорить Псалом 115: «Я вірив тому і говорив» (Пс. 115, 1). Подібно також говорили і апостоли: «Ми не можемо мовчати про те, що ми бачили і чули...» (Діян. 4, 20). Чи слова св. ап. Павла: «Віримо серцем, щоб ми були оправдані, визнаємо устами, щоб ми були спасені» (Рим. 10, 10). Чоловік найкраще визнає свою віру тим, що живе згідно із навчанням віри. У нашому случаю коли чоловік буде заховувати як найкраще Божі заповіді, як також по можности і євангельські ради Ісуса Христа. Віра сама не вистарчає, як про те згадує св. ап. Яків: «Так само і віра, коли діл не має, мертва сама по собі» (Як. 2, 17).