Франц Шпіраго
Католицький народний катехизм
Переклад о. Ярослава ЛевицькогоДрукується за виданням 1913 р.
epub mobi
Віра
Пізнання Бога
Пізнання Бога — це пізнання Його ознак і досконалостей, пізнання Його справ, Його волі, визначених Ним засобів ласки і т. д. "Ростіть у пізнаванні Бога," — каже Апостол (І Кор. 1, 10). На землі пізнаємо Бога неясно, наче в невиразнім дзеркалі; лише після смерті пізнаємо Його докладно (І Кор. 13, 12).
Досконало пізнаємо Бога в небі.
Досконале пізнання Бога в небі є суттю щастя Ангелів і Святих. Пізнання Бога є їх поживою, і саме це мав на увазі Архангел Рафаїл, кажучи до Товії: "Я уживаю корму невидимого і напою, якого люди не можуть оглядати" (Тов. 12, 19). А Ісус Христос говорить: "Це ж є життя вічне, щоб знали Тебе, єдиного істинного Бога і Того, що Ти післав, Ісуса Христа" (Йоан 17, 3). Пізнання Бога святими в небі не є таким самим, як те, яке ми на землі можемо осягнути. Блаженні в небі пізнають Бога безпосередньо, бо оглядають Його "віч-на-віч", а ми можемо Його пізнати лише через Його твори і об'явлення. Тут різниця така сама, як між тим, хто на карті оглядає якісь краї, і тим, хто подорожує по цих краях і докладно їх бачить. У першому випадку пізнання опосередковане, недосконале, а в другому — безпосереднє, досконале. Ангели "повсякчас бачать лице Вітця мого небесного" (Мат. 18, 10), говорить Ісус Христос. Лице Бога оглядають і Святі, бо вони є рівні Ангелам (Лук. 20, 36).
Пізнання Бога — дуже важлива річ, бо без нього нема справжнього щастя і праведного життя.
Без пізнання Бога нема справжнього щастя. Пізнання Бога — це пожива для нашої душі. Без цієї поживи наша душа голодна, а людина невдоволена. "А хто не має внутрішнього спокою, той не може тішитися жодними дочасними добрами, багатством, здоров'ям і т. д." (св. Григ. Наз.)- Людина, яка не знає Бога, іде по житті навпомацки, як сліпий, щокрок натикається на якусь перепону, впадає з гріха в гріх, не знає потіхи в нещасті, ані надії у хвилину смерті. Ісус Христос порівнює релігійну людину з тим, хто будує свій дім на скелі, — такій будівлі не страшні ні бурі, ні дощі; людину без релігії — з тим, що будує свій дім на піску — така будівля впаде під дощами і вітрами — великою буде руїна його (Мат. 7, 24 - 26).
Скільки самогубств здійснюють нерелігійні люди через те, що не мають жодної опори в нещасті. Не знаючи Бога, людина є неуком, хоч би й закінчила найвищі заклади. "Нещасна ця людина, яка все знає, а Тебе, о Боже, не пізнає" (св. Авг.).
Без пізнання Бога нема праведного життя. Як рослина не буде жити без світла, так нема чесноти без релігії. Моральність без пізнання Бога — це дерево без коріння. Як необроблена нива дасть мало плоду або й жодного не дасть, так людина без пізнання Бога небагато добрих справ зробить або й не зробить жодної. Їй не вистачає найважливіших спонук до доброго, бо вона не знає про всемогутність І справедливість Божу, про суд після смерті, про справедливу заплату за наші справи і т.д. Тому незнання Божих речей дуже часто є причиною гріха. Чому люди лжесвідчать, не моляться, не ходять до церкви, не приступають до св. Тайн, зате пристрасно женуться за золотом, славою і чуттєвими розкошами? Бо не знають Бога.
Йосиф II (+ 1790) часто подорожував по країні переодягненим, і його ж піданні не раз знущалися над ним. Це діялося тому, що його не впізнавали. Чи чинили б так, якщо б знали, з ким мають справу? Так само з Богом. Тому закликає пророк Осія: "Нема знання Бога на землі, а лихословство і лож, душогубство і крадежі та перелюбство розширились вельми" (Ос. 4, 1-2). А св. Павло запевняє, що євреї ніколи не розп'яли б Христа-Бога, коли б були Його пізнали (І Кор. 2, 8). Досвід учить, що до в'язниць найчастіше потрапляють люди, які нічого не хочуть знати про Бога. Коли пруський король Фрідріх II зрозумів, що кількість злочинців зростає внаслідок падіння релігійності, наказав своєму першому міністрові: "Відродіть в країні релігію!"
Дехто робить такий закид: "Немало є релігійних людей, що живуть аморально, і, навпаки, немало безбожних, що живуть морально".
Це можливе. Але такі випадки є винятковими, а винятки лише підтверджують правило. Однак, годі заперечити те, що релігійна людина швидше зможе втриматися від злого вчинку і схилитися до доброго, бо вона керується, крім світових засад (честь, здоров'я), ще й релігійними. Вона, як дерево з сильним корінням, що родить кращі плоди, успішніше опирається бурям, або як більш вправний жовнір, що і має кращу зброю. У вищенаведенім закиді справедливим є лише, що саме релігійне знання не робить людину чеснотливішою. "В релігії не так йдеться про знання і віру, як радше про діла" (Єп. Шибель).
До пізнання Бога можна дійти і за допомогою розуму через розважання створених речей (Рим. 1, 20).
Небеса являють славу Божу (Пс. 18, 2), вказуючи нам Його всемогутність, премудрість, доброту і красу. Але наш розум надто слабий, щоб самостійно довести нас до ясного і належного пізнання Бога. Тільки на розум опиралися погани — їх поняття про Божество були недосконалі, а деякі їх богослужения — неморальні. "Якщо на землі є стільки речей, незрозумілих людині, то наскільки більшою є небезпека помилитися, коли хочемо дослідити те, що знаходиться на небі" (Белярмін). Ніхто не в силі дослідити того, що є на небі, якщо йому Бог не дасть мудрості і не зішле Св. Духа (Прем. 9, 16 - 17). Цю мудрість дає нам Бог через віру. Через віру в об'явлені Богом правди доходимо до належного і ясного пізнання Бога. Тому говорить св. Августин: "Вірю, щоб розуміти". А св. Анзельм навчає: "Чим більше будемо кормитися вірою, тим більше будемо насичені розумінням. Віра є початком всякого вищого пізнання Бога". Віру св. Письмо часто називає світлом Божим (Петр. 2, 9), що сяє в нашій душі (II Кор. 4, 6). Віра для душі є тим, чим є світильник для дому (св. Золот.). Віра — це ясна зірка, що вчить нас пізнавати Бога. Віра — наче вежа, з якої бачимо те, чого не видно з долини. Віра подібна до зорової труби: як через неї бачимо те, що не досягнемо неозброєним оком, так завдяки вірі пізнаємо те, чого не можемо пізнати розумом. Віра подібна до дзеркала, в якому бачимо високу вежу, за допомогою віри докладно пізнаємо велич Божу (св. Бон.)- Віра подібна до палиці, якою підпирається слабосильна людина, щоб їй легше було ходити — віра є підпорою нашого слабого розуму у пізнанні (св. Золот.).
Християнська віра
Вірити — значить уважати щось, що стверджує достойний віри свідок, за правду. Напр., якийсь місіонер з Європи розповідає людям, які живуть на екваторі, що в його вітчизні вода взимку твердне, так що слон може ходити по річці. Слухачі вважають почуте майже неможливим, бо ніколи нічого подібного не бачили ані не можуть собі цього уявити, але, знаючи місіонера як людину праведну І правдиву, вірять йому. Багато світських наук опираються лише на віру: географія, історія, природничі науки. На вірі грунтуються і судові вироки. Учні вірять учителеві, суддя — свідкам. Так є із правдами християнської релігії. Тут віра є конечна, і віру цю називаємо християнською вірою.
Християнська віра — це, за допомогою Божої ласки, сильне переконання в тому, що все, чого навчав Христос і чого з Його наказу навчає Католицька Церква, є правдою.
Ісус під час Тайної вечері сказав Апостолам: "Це є Моє тіло", "Це є Моя Кров". І хоч Апостоли бачили лише хліб і вино, вони були переконані, що Христос говорить правду, що вони дійсно споживають Його Тіло і Кров. Святість життя Ісуса Христа, Його численні чуда, здійснені на їх очах, сповнення різних пророцтв сприяли впевненості Апостолів у тому, що Ісус є Сином Божим, отже, Його слова в них не викликали сумніву. Авраамові Бог обіцяв численне потомство, але одного разу наказав йому принести в жертву єдиного сина. Авраам не завагався ні на хвилину: він був переконаний, що Бог дотримає Своєї обітниці (Євр. 11, 19; Рим. 4, 9). Св. Павло називає віру сильним переконанням у чомусь, чого не бачиться (Євр. 11, 1).
Християнська віра не виключає власного, самостійного мислення, бо віра опирається не лише на розум, але й на волю.
Людина перед тим, як повірити, спочатку хоче переконатися, чи те, в що має вірити, справді об'явлене Богом. Бог сам домагається від нас "розумної служби" (Рим. 12, 1) і надто легку віру називає легкодушністю (Сир. 19, 4). Коли ж ми впевнилися, що річ, в яку ми повинні повірити, справді об'явлена Богом, наша воля повинна віддатися судові Бога, хоч, можливо, наш розум і не зможе зрозуміти тієї науки. Коли ж воля відмовляється прийняти правду, віра зникає. "Ніхто не може вірити, як не хоче" (св. Авг.)
Ми не можемо сприйняти християнську віру органами чуття або осягнути розумом.
Релігійні правди переважно є надприродними, тобто, їх не можна сприйняти органами чуття (напр., Бог, душа, Ангел), деякі з них не піддаються розумінню: напр., таїнство пресвятої Трійці, Тайна Євхаристії. Бог — безконечний, і Його неможливо осягнути нашим слабим розумом. Мусимо визнати, що ми не пізнали ще усіх природних явищ. А що вже говорити про Бога і про Його справи! Сонце, творіння Боже, сліпить нам очі. Ще більш недосяжним є Бог!
Наша віра мила Богові, тому що віримо в те, чого не бачимо і не можемо зрозуміти. Ісус Христос говорив св. Томі: "Щасливі ті, які, не бачивши, увірували" (Йоан 20, 29), а блаженний Климентій Гофбабер писав: "Коли б я міг дивитися на таїнства нашої святої віри відкритими очима, то і тоді я б заплющив очі, аби не втратити заслуг віри". Отже, віра є даниною, яку ми віддаємо Богові. Віра є зайвою і не дає нам жодних заслуг, коли ми щось бачимо власними очима або проникаємо розумом. Отже, християнська віра відрізняється від сприйняття органами чуттів чи розумом. Вона є певнішою від одного і другою, бо наші органи чуттів і наш розум можуть помилитися, Бог — ніколи. Напр., око вводить нас в оману, показуючи велетенське сонце маленьким кружечком, веселку як різнобарвну дугу, прямий прут у воді зламаним; залізничні рейки на горизонті збігаються докупи; їдучи поїздом, думаємо, що поїзд стоїть на місці, а рухаються в протилежну сторону дерева і стовпи. Може нас ошукати і ослаблений первородним гріхом розум. Віра є для нас зоровою трубою, через яку бачимо краще, ніж неозброєним оком, є для нас ясним сонячним світлом, що протистоїть тьмяному світлу розуму. Слова "вірити" і "думати" мають різні значення. "Думати — значить не знати чогось напевно, "вірити" — знати напевно, бо це сказав Бог.
Християнська віра не є нерозумною, бо ми опираємося в ній на правдомовності Бога; крім того, ми знаємо напевно, що правди нашої релігії об`явлені Богом.
Дехто вважає, що вірити в те, чого не видно, нерозумно. Якщо так думати, то можна прийти до висновку, що будь-яке навчання не було б можливим, бо учні не могли б вірити учителеві, який викладає географію, історію, чи природничі науки. Не були б можливими і суди, бо суддя не міг би вірити свідкам. Ослабли б родинні зв'язки, бо діти, як каже св. Августин, не вірили б своїм родичам, що вони справді є їхніми родичами. Важко було б повірити, що є Лондон, Париж, Рим та інші міста, якщо їх не бачено. Звичайно, нерозумно чинить той, хто вірить будь-чому, не задумуючись, чи той, хто це каже, достойний віри. І нерозумно чинить той, хто (як Тома), маючи свідків, достойних віри, не вірить їм. Але думка, що не можна вірити в те, чого не бачиш, хибна.
Інші вважають, що нерозумно вірити в те, чого не можна зрозуміти. Однак, в такому разі, ми б відкинули багато наукових відкриттів. Не могли б ми повірити в те, що в маленькій крапельці води містяться мільйони дрібних істот. Ми б висміяли і того, хто каже, що дві особи на віддалі можуть розмовляти за допомогою дроту. Сумніви викликав би і телеграф, промені Рентгена і т. д. Отже, бачимо, що не все, що є незрозумілим, є нерозумним. "Отже, коли деякі правди християнської релігії переступають межі нашого розуму, то це не значить, що вони суперечать розуму" (Соб. Ват.) Розум маємо від Бога, науку Христа і Церкви також від Бога, то як може Бог сам собі протирічити? Суперечність може знайти хіба той, хто не розуміє науки Христа і Церкви або не хоче належно над нею задуматись (Соб. Ват. 3,4).
Одного разу папа Григорій XVI запитав пана, який прийшов до нього на аудієнцію, чи подобається йому собор св. Петра. Той відповів: "Зовні ця велична споруда мене більше відстрашувала, ніж радувала; але всередині вона дуже мені сподобалася". На це папа сказав: "Добродію, так само є з деякими правдами католицької релігії. Багато дечого не подобається тому, хто зважає лише на пусте звучання слова; коли ж, однак, сприймемо дух науки, зникають пересуди, а католицька наука починає подобатися" (Шпіраго, Приміри). І це дійсно так. У того, хто чує слова: "Матір Божа", "непомильність папи", "Церква — єдиний порятунок", можуть виникнути упередження і сумніви, проте вони зникають, коли ця особа зрозуміє значення цих слів. Єпископ Корум з Трієру говорив: "Католицька релігія і Церква зовні подібна до кафедральних вітражів, якщо на них дивитися знадвору ( не видно на них ані гармонії фарб, ані образу). Аж коли увійдемо всередину церкви і звідси поглянемо на вікна, побачимо прекрасний образ. Тому і вороги Церкви та її науки повинні приступити ближче, лише тоді побачать величність Католицької Церкви". Влучно говорить англійський філософ Бако: "Трохи філософії віддаляє нас від релігії, дуже багато філософії веде нас до неї назад". А німецький поет Вебер каже: "Половинчата думка веде до чорта, цільна думка — до Бога".
Абсурдною є думка, що католицька релігія суперечить висновкам науки.
Думка про таку уявну суперечність може з'явитися лише в мілкому розумі, під час поверхового дослідження. Як пояснити те, що більшість найзнаменитіших учених, яким людство завдячує найважливіші відкриття: Ньютон — один з найславетніших учених світу, Кеплер (знаменитий астроном), Коперник (астроном), Лінней (природознавець), були людьми побожними і віруючими? Пастер, лікар світової слави, говорив: "Мої досліди дали мені віру бретонського мужика". Чи ж вірили б ці знамениті мужі і були б побожними, якщо б переконалися, що наука релігії суперечить світській науці? Пам'ятаймо також, що світська наука часто задовільняється гіпотезами (здогадами), які міняються, як мода, залежно від результатів наступних дослідів, а на їх місце приходять нові здогади. Отже, як можна говорити про суперечність між релігією і наукою? У різний час на Сонце дивилися по-різному: в давнину його вважали великою розжареною залізною брилою (Анаксагор, грецький філософ) або золотою брилою (Євріпід, — грецький поет); Кант (один з найбільших німецьких філософів) уважав Сонце великим вогнем. Пізніше протягом півстоліття утримувався здогад, що маса Сонця темна, оточена газами, які світяться, а плями, які бачимо на його поверхні — це вершини високих гір (В. Гершель знаменитий астроном). У 1868 р. допущено, що ядро Сонця складається із газів надзвичайно високої температури, а вибухи темнішого газу, є сонячними плямами (француз Фей, італієць Секкі, монах). Пізніше за допомогою спектрального аналізу відкрито, що сонячні плями — це сонячна маса нижчої температури, що знову ж таки породило нові теорії (науково пояснені погляди). Отже, і в науці не все завжди відомо точно.
На закінчення хочу додати, що релігія, за винятком історії створення світу і потопу, не має з наукою жодних точок зіткнення.
Ми чинимо розумно, коли віримо словам Ісуса Христа, бо Христос — це Син Божий, який не може ні помилятися, ні говорити неправди, а також тому, що Ісус Христос підтвердив правду Своїх слів Своїм воскресінням і численними чудами.
Короткозора людина вірить, коли далекозора говорить їй, що високо в небі кружляє птах, хоч і не бачить його. Сліпий вірить зрячому, що на карті намальовані гори, ріки і міста, хоч не може в тому переконатися. Усі ми віримо, що є Рим, Париж, Лондон, хоч ніколи в цих містах не були і, може, і не будемо. І це розумно, бо дані правди підтверджені достойними віри свідками. Але ще розумніше чинить той, хто вірить Богові. Люди можуть помилитися, можуть говорити неправду, Бог — ніколи. Ісус Христос, як син Божий, теж не може ні помилятися, ні говорити неправди. Св. Августин каже: "Богохульством було б, якщо б ми припустили, що наш Господь, сама Правда, сказав би хоч у найменшій дрібниці неправду". Отже, коли віримо словам Христа, маємо більшу певність, ніж коли б ми якусь реальну річ пізнали за допомогою власних органів чуття. Блаженний Климентій Гофбавер, побачивши на стіні образ, сказав: "Більше вірю в те, що Бог один в трьох особах, ніж в те, що цей образ висить на стіні. Мої органи чуття можуть мене ошукати, а Бог ні". Правду слів Христа підтверджують і численні чуда, котрі
Він сам згадує, кажучи: "Коли мені (а значить, і Моїм словам) не хочете вірити, то вірте ділам" (Йоан, 10, 38). Найбільшим чудом Ісуса Христа є Його воскресіння. Воно є головним доказом правди Його науки. Тому й каже св. Павло, що даремною була б наша віра, коли б Христос не воскрес (І Кор. 15, 17). Саме тому Апостоли, навчаючи, завжди насамперед вказували на воскресіння Христа, напр., в день Зелених Свят (Діян. Ап. 2, 24) і переконливо свідчили про це воскресіння (Діян. Ап. 4, 33). Слова"свідок воскресіння" і "Апостол" в мові Апостолів мале одне і те ж значення, що бачимо, напр., у бесіді св. Петра перед вибором Матія (Діян. Ап. 1, 22). Протестантський історик, професор університету розчарувався у вірі. Але, вивчаючи, між іншим, період зародження християнства, переконався, що жодна історична подія не є настільки доказана, як воскресіння Ісуса Христа, і став віруючим християнином, а пізніше і католиком "Люди доброї волі завжди знайдуть підставу до віри, а люди злої волі — до невірства" (Кат. Еммеріх).
Ми чинимо розумно і тоді, коли віримо в науку Церкви, бо Церквою керує і стереже її від усіляких помилок Св. Дух, а також тому, що Бог і сьогодні підтверджує чудами, що католицька Церква вчить правди.
Перед вознесінням сказав Христос до Апостолів: "І ось я з вами по всі дні, до кінця світу" (Мат. 28, 20). Під час Тайної вечері запевняв Апостолів: "І я вблагаю Отця і дасть вам іншого утішителя, щоб пробував з вами повік, Духа правди" (Йоан 14, 16-17). Св. Дух, як в день Зелених Свят, так і тепер, присутній у домі Апостолів, тобто в Церкві. По сьогоднішній день Бог у Своїй Церкві здійснює чуда (напр., у Лурді (Франція). Варто згадати теж, скільки у нас є Святих (в т. ч. і тепер) — а Церква нікого не проголошує Святим, не переконавшись, що його життя пов'язане з чудами. Згадаймо теж і про нетлінність тіл Святих. Досі нетлінними залишаються тіла св. Тереси (+ 1582) в церкві Кармелітів в Авілі (Іспанія), св. Єлизавети Португальської (+ 1396) в церкві Кларисок в Коімбрі, св. Франца Ксаверого (+ 1552) в Гоа (Індія), св. Катерини Болонської (+ 1463) в церкві Кларисок в Болонії, св. Івана від Хреста (+ 1591) у Сеговії, св. Марії Магдалини де Паціс (+ 1607) у Флоренції, блаж. Електи (+ 1663) в Празі в церкві Кармеліток (навпроти архієпископської палати), в Празькому кафедральному соборі вже 500 років зберігається язик св. Івана Непомука (його виставляють для публічного вшанування щороку 16 травня протягом восьми днів у монстранції, оздобленій 1200 діамантами), у Падві (Півн. Італія) — язик св. Антонія, у двірській каплиці св. Жигмонта в Буді — права рука св. Стефана, короля угорського (+1038) — її обносять щорічно 20 серпня в процесії). Зауважимо, що ці тіла і частини тіла не є бальзамованими; багато з них довший час перебували в землі перед тим, як їх перенесли до гробівців, але жодне з них не виділяє неприємного запаху, навпаки, деякі дуже приємно пахнуть; врешті, ці тіла не мають властивостей мертвих тіл — вони є свіжими і гнучкими. Усьому світові відоме чудо в Сан Геннаро (Неаполь). Тут зберігаються дві пляшечки крові св. Януарія, єпископа з Беневенту, страченого за віру в 305 р. у час правління Діоклеціана. Коли прикласти ці пляшечки із засохлою кров'ю до голови Святого, яка зберігається у срібній скринці, кров починає пінитися і набирати свіжої червоної барви і знову засихає, коли пляшки забрати. Це чудо протягом століть демонструється двічі на рік. Воно було причиною багатьох навернень.
Християнська віра є основою усіх наук Католицької Церкви. Віра того, хто не вірить в єдину правду католицької Церкви, не має вартості. Бо хто одним словам Христа і Церкви вірить, а іншим ні, цей, по суті, не вірить, що Ісус Христос є Сином Божим і керує Своєю Церквою.
Віра такої людини має таку саму вартість, як дім, підвалини якого хитаються. Надтріснутий дзвінок не створює звуку, ми почуваємося недужими в цілому тілі, коли хворіє хоч один член; один фальшивий тон псує всю гармонію звуків. Це ж відбувається і з вірою: видкидаючи хоча б одну правду віри, тратимо заслугу віри взагалі. Св. Яків говорить: "Кожний, хто дотримується закону загалом, але в чомусь одному згрішить, буде винним у всьому" (Як. 2, 10). Хто одну правду відкидає, грішить проти всіх інших. Саме тому не можна говорити, що єретики теж мають християнську віру, вони собі її лише приписують. Правдива християнська віра (називаємо її християнсько-католицькою) є лише в католицькій Церкві.
Нам треба вірити в усі правди та науки католицької Церкви, але ми для нашого спасіння не мусимо усіх їх знати.
Кожен християнин-католик мусить знати хоча б те, що є один Бог, що Бог справедливо судитиме кожного з нас, що Бог є один в трьох Особах і що друга Особа Божа сталася людиною для нашого спасіння.
Св. Павло каже: " Хто приходить до Бога, мусить вірити, що Він є, і що Він нагороджує тих, котрі Його шукають" (Євр. 11, 6). Знання таїнства Пресвятої Трійці не було конечне перед приходом Ісуса Христа, але було потрібне деяке, хоч слабе усвідомлення необхідності приходу майбутнього Спасителя (Лємкуль). Ми, християни, мусимо знати обидві правди — хто їх не знає, ані не може бути допущений до Тайни Хрещення, ані не заслужить відпущення гріхів. Виняток становлять лише умираючі, яких нема можливості повчити.
Хто ж має нагоду користати з науки Християнської віри, той мусить крім вищезазначених, правд ще знати і розуміти Символ віри, заповіді Божі і церковні, найважливіші засоби ласки і молитву Господню.
Отже, мусить розуміти катехизм у його головних рисах — цього вимагає Церква.
Християнська віра — це дар Божий, бо здатність до віри отримуємо лише за допомогою ласки Божої.
Віра — це дар Божий (Еф. 2,8). "Ніхто не може прийти до мене, коли не буде дано йому від Отця мого" (Йоан, 6, 65). Бог дає нам віру вже під час Хрещення, тому Хрещення називається "Тайною віри" (Соб. Тр. 6, 7). Під час Хрещення Бог дає нам, разом з ласкою освячуючою, здатність до віри, або чесноту віри. Але новоохрещений не може з тієї здатності користати, доказувати свою віру ділами доти, доки не прийде до вживання розуму. Дитина приходить на світ із здатністю бачити, але не відразу розрізняє окремі предмети. Грішник отримує здатність віри через покаяння. Але до цього йому треба належно приготуватися, бо Бог не уділяє дорослим ласк без їх співдії з Ним (Соб. Тр. б, 7).
Бог насамперед уділяє ласку християнської віри тим, хто щиро прагне правди; тим, хто веде бажаний Богові спосіб життя; тим, хто просить Бога правдивої віри.
Хто щиро прямує до правди, той напевне отримає віру, бо Христос каже: "Блаженні голодні і спраглі правди, бо такі наситяться" (Мат. 5, 6). В іншому місці св. Письма читаємо: "І шукатимете мене та й знайдете, як тільки шукатимете мене всім серцем вашим" (Єрем. 29, 13). У справедливості цих слів переконався св. Юстин, філософ (+ 166 p.), якому певний старець з-над Тібру розповів про високі правди християнської релігії, таким чином навернувши його.
До віри веде і спосіб життя, бажаний Богові. Божу ласку, світло розуму отримуємо завдяки добрим справам. Тому Ісус Христос говорив: хто буде сповняти Божу волю, той пізнає, що його наука є від Бога (Йоан, 7, 17). Віра не любить нечистої душі, але не може укритися перед направді чистим серцем (Св. Берн.). Навіть якщо б хтось виріс у лісі серед диких звірів, але свідомо робив добро і остерігався б злого, то можна з певністю допустити, що Бог об'явить йому те, що є конечним для віри, або через внутрішнє осяяння, або посилаючи йому якогось вістуна віри (св. Тома з Акв.), як, напр. післав поганському сотникові Корнилієві св. Петра (Діян. Ап. 10). Врешті, і той отримає віру, хто буде просити її в Бога. Христос каже: "Кожний, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчиняють" (Мат. 7, 8). Протестант гр. Фрідріх Штольберг (+ 1819) лише після семи років молитви пізнав правду католицької віри і згодом став славним католицьким письмен-ником. Милосердний Бог не раз дає ласку віри навіть ворогам правдивої релігії. Так було під час навернення св. Павла. "Однак Бог дає цю надзвичайну ласку лише тим, цю блудять у добрій думці (мають бажання знайти правду)" (св. Альф.).
Бог, уділяючи людям ласку Християнської віри, послуговується або звичайним засобом (проповіддю), або надзвичайним (чудом).
Звичайними засобами, крім проповідей, є читання релігійних книжок або повчання з боку ближніх. Св. Августин пізнав віру, часто слухаючи проповідей, св. Амврозія, єпископа Мілану, св. Ігнатій Льойоля — читаючи історії з життя Ісуса Христа і Святих (Шпіраго, Приміри); св. Юстин, філософ і мученик, повірив, навчений певним старцем з-над Тібру.
Надзвичайні засоби Бог часто використовував на початку християнства, але часом чинить це і тепер. Пастирям у Вифлеємі Бог через Ангелів звістив про народження Спасителя; три Царі знайшли дорогу до Царя світу за допомогою зірки, а св. Павло повірив, почувши чудесний голос і побачивши світло з неба (Діян. Ап. 9); сторож в'язниці в Філіппі навернувся, коли в'язницю струснуло і вона відчинилася (Діян. Ап. 16, 16); Цісар Константин Великий — побачивши на небі сяючий хрест. Славний місіонер Альфонс Ратісбоне, єврей, родом з Альзації, повірив внаслідок появи у 1842 р. Матері Божої в церкві св. Андрея в Римі, безбожний поет Климєнтій Брентано (+ 1842 p.), що описав видіння блаженної Катерини Еммеріх, навернувся, коли Боже Провидіння привело його до смертного ложа цієї богоугодниці; осліплий паризький адвокат Ляссер — тоді, коли у 1862 р. позбувся сліпоти за допомогою чудесної води з Лурду. Чудесним було і навернення поганського юнака Теофіла. Він був присутній на страті св. Дороти. Перед виконанням вироку Теофіл звернувся до неї з глумливим проханням, щоб св. Дорота прислала йому квітів з городу свого небесного обручника. Чудо сповнилося, бо відразу після того, як було страчено святу і йому під ноги впали з неба чудові квіти, Теофіл навернувся (помер у 308 р. мученичою смертю).
Деякі люди ніколи не доходять до християнської віри, бо грішать гордістю і браком доброї волі.
Деякі люди не можуть дійти до віри, бо не мають доброї волі (св. Авг.). Як Бог дає всім людям світло сонця, так також дає всім світло віри (св. Авг.). Спаситель, світло світа, просвічує кожну людину, яка приходить на цей світ (Йоан, 1, 9). Але люди самі втікають від спливаючого на них світла віри; не хочуть вірити, бо мусіли б змінити своє грішне життя. Вони більше люблять темноту, ніж світло (Йоан, 3, 19), отже, грішать проти Св. Духа. Хто добровільно заплющує очі або замикає віконниці — той нічого не бачить, але в цьому не винні ані очі, ані денне світло, тільки сама людина, яка схотіла темноти (св. Евтимій): згадаймо лише фарисеїв часів Ісуса Христа.
Горда людина теж не дійде до віри, тому що Бог бажаючи привести когось до віри, застосовує певні засоби, а це якраз відлякує гордих людей. Ісус Христос прийшов на світ в нужді і убожестві, вибрав собі батьківщиною мале і зневажане містечко Назарет (тому й говорили жиди: "Чи може бути що доброго з Назарету?" (Йоан 1, 46) і зневажали слова Христа). До Володарів Світу (римлян) — післав Бог їх підданих — євреїв, простих людей як проповідників Слова Божого. До Ірода і Найвищої Ради в Єрусалимі — поган (трьох Царів), щоб вони звістили народження Ісуса Христа. Так робить Бог і нині. Він допускає, що Його Церкву, яка голосить правду, переслідують і принижують. Отже, скарб Божого Слова спочиває дійсно в убогій ріллі (Мат. 13, 14), на яку зверхньо дивляться горді люди. Перед мудрими і проворними ховає Бог Свої тайни (Мат. 11, 25). Бог противиться гордим (І Петро 5, 5).
Християнська віра для спасения конечно потрібна.
Без віри нема спасения. Ще Мойсей не міг без віри ступити на обіцяну землю. Христос каже: "Хто не вірить, буде осуджений" (Мар. 16, 16). Хто тут не має віри, не доступить оглядання другого світу (св. Авг.). Без віри не можливо подобатися Богові (Євр. 11, 6). Як Петро став потопати, коли вступив у нього сумнів (Мат. 14, 30), так потопає у вічній смерті той, хто втратив віру. Віра, як корабель, без якого не можна переплисти через море життя і причалити до пристані вічного щастя. Віра подібна до вогняного стовпа, який провадив євреїв через пустиню до обіцяної землі (св. Юстин), або до зірки, яка вела Трьох Царів до Ісуса Христа.
Без віри нема заслугуючих діл. Як дерево без коріння не може видати плоду, так людина без віри не може робити добрих діл. Отже, немудрою є думка того, хто каже, що байдуже, в що вірити, аби лише праведно жити. Чи може дерево без коріння приносити плоди? Ні. Так і людина без віри не може праведно жити. Проте, добрі діла, зроблені без надприродної віри, не є гріхом (Алекс. VIII). Як без віри нема добрих діл, так нема і чеснот. Будинок чесноти і досконалості не можна звести без основ віри (св. Бонав.).
Віра приводить нас до спасения, бо спонукає до добрих діл. Добрі діла ростуть з віри, як рослина з коріння. Корінь не є сам по собі, — з нього росте рослина, так і віра родить добрі діла. Як ключ відкриває двері до комірки, де стоять різні страви, так віра відкриває двері до надії, любові і добрих діл (Альб. Штольц). Віра дає людині силу для добродійства, вона є дороговказом до країни надії та любові. Віра в майбутнє воскресіння дала силу волі Макавейським браттям — всім Мученикам. Віра в майбутню нагороду була для Товії та інших святих заохоченням до милосердних чинів. У спокусах віра стримує нас від гріха (згадаймо єгипетського Йосифа). Як маяк показує морякові підводні скелі, так віра робить нас чуйними щодо замислів злого духа. Св. Павло каже, що щитом віри можемо відбити усі вогненні стріли злого духа (Єф. 6, 16). Як щит береже воїна у бою, так віра береже нас від нападків диявола (св. Бонав.).
Віра береже нас від розпусти у терпінні. Віра — це для нас покладений у банк капітал, який приносить нам проценти (Гете). У залежності від ступеня нашої віри ми отримуємо від Бога різні ласки. Підтвердженням цього є чудесні оздоровлення людей, здійснені Ісусом Христом. У кого віра була більшою, того Ісус зцілював швидше.
"Віра твоя спасла тебе", — сказав Христос до невісти, яка діткнулася Його одежі (Мат. 9, 22). Собор Тридентський каже: "Віра є початком людського спасения, підставою і корінням повного оправдання" (Соб. Трид. 6, 8).
Однак, однієї віри для спасения не досить, треба жити згідно з вірою і визнавати її не тільки внутрішньо, але й назовні.
Наша віра мусить бути живою, тобто мусить породжувати добрі діла. Христос каже: "Не кожний, хто говорить до мене: Господи, Господи, увійде в Царство небесне, а той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7, 21). Хто не здійснює справ милосердя, буде осуджений на страшному суді (Мат. 25, 41). Віра таких людей не відрізняється від віри злих духів, бо вони також вірять, але їх діла є злі (Яков 2, 19). Віра, яка не творить добрих діл, не є правдивою вірою. "Лише тоді віра є правдивою, коли не суперечимо своїми ділами тому, що визнаємо на словах" (св. Григ. В.). Як тіло є мертве без духа, так віра мертва без діл (Як 2, 26). Віра без діл, як дерево без плодів (св. Золот.), як криниця без води, як свічка без ґноту, як горіх без зерна. Хто справді вірить, але не здійснює добрих діл, подібний до немудрих дівиць, які не мали в лампах олії (св. Григ. В.). Добрі діла, які заслуговують на вічне життя, може робити лише той, хто має і любов Божу, і освячуючу ласку. Тобто, лише віра, отримана з любов'ю Божою, веде до неба. Тому говорить св. Павло: "Коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти, любові ж не маю, то я ніщо" (І Кор. 13, 2). Отже, хто лише вірить, а не має Божої любові, буде осуджений.
Необхідно свою віру виявляти назовні. "Серцем — бо вірується на праведність, устами ж визнається на спасения" (Рим. 10, 10). Віра, приписи якої не виконуються, швидко гине (св. Амвр.) Людина складається з душі і тіла, тому мусить віддавати Богові честь не лише внутрішньо, але і назовні. Сама природа спонукає нас до того, щоб ми те, що відчуваємо у душі, виявляли назовні. Тим, хто не виявляв своєї віри, скаже колись Господь в день суду: "Справді, кажу вам, не знаю вас" (Мат. 25, 12).
Що спонукає нас до віри
До віри нас спонукають чуда і пророцтва — завдяки їм переконуємося, що ця або інша правда дійсно об'явлена Богом.
До віри нас спонукає насамперед правдомовність Божа. Ми віримо у правди, об'явлені Богом, бо знаємо, що Бог є правдивим, правдомовним. Він ніколи не помиляється і не говорить неправди. Але щоб вірити в якусь правду, мусимо переконатися, чи вона справді об'явлена Богом — так робить кожна розумна людина. Тому події, якими Бог підтверджує те, що Він справді говорив, є для нас найважливішим спонуканням до віри. Тому Апостоли, які власними очима бачили стільки чудодійств Христа і були свідками сповнення пророцтв Христа і пророків, без вагання сприйняли як правду слова Спасителя, сказані під час Тайної вечері: "Це є Тіло Моє", "Це є Кров Моя". Дар говорити різними мовами, отриманий Апостолами в день Зелених Свят, спонукав 3000 людей до прийняття Христової віри, а чудо при брамі святині навернуло 2000 людей. Численні чуда Апостолів, якими Бог підтверджував їх слова (Мар. 16, 20), спонукали поган до прийняття християнської релігії. Св. Апостола Павла спонукало до прийняття віри чудо в дорозі до Дамаску, а імператора Константина сяючий на небі Хрест.
Є ще й інші причини, що спонукають нас до віри: велика кількість Мучеників за віру, їх стійкість, чудесне поширення й утвердження християнської релігії, чотири знамена нашої Церкви. "Церква сама по собі вже є великим і постійним поштовхом до віри" (Соб. Ват. З, 3). Згадаймо її розповсюдження і розквіт, незважаючи на найбільші переслідування. До пізнання правдивої віри люди спонукаються по-різному. Одних спонукає стійкість Мучеників, інших — красномовство і святість проповідників, ще інших — чуда або кара, яка падає на переслідувачів Церкви (св. Авг.).
Найбільше чудес було здійснено на початку християнства, вони були потрібні для поширення віри.
Як городник старанно поливає рослини, поки вони ростуть, так і Господь Бог підтримував багатьма чудами молоду Церкву, яка тільки ставала на ноги (св. Григ. В.). Якщо б хтось хотів заперечити чуда, які творили Апостоли, то тоді найбільшим чудом було б те, що світ повірив їм без чудес (св. Авг.).
Чуда, описані у Старому Завіті, були переважно караючими, вони звільнили ізраїльтян з рук єгиптян, вони підтримували євреїв у пустині, вони об'являли сусіднім народам велич Бога Ізраїля. У Новім Завіті зустрічаємо менше описів караючих чудес. Чуда, описані у Новому Завіті, промовляють до серця і душі людини і несуть на собі знак любові Божої. Коли чуда, описані у Старому Завіті, є величними, то чуда Ісуса Христа сповнені глибокого внутрішнього змісту. У Старому Завіті описано, як підносяться хвилі Йордану перед ізраїльтянами, а у Новому Завіті — як утихомирюється буря, що мало символізувати майбутні переслідування і перемоги Церкви. У Старому Завіті Бог кормить народ у пустині манною, у Новім — двічі чудесно помноженим хлібом. У Старому Завіті є стовп вогненний у пустині, у Новім — ясність серед тиші на полях Вифлеему. Чудо — це надзвичайне явище, яке здійснюється не природними силами, але Божою всемогутністю.
Надзвичайне — це те, що примушує нас дивуватися, бо ми ніколи ще не бачили чи не чули чогось подібного і не вміємо собі це пояснити. Хто ніколи не бачив залізниці або корабля, той не може не здивуватися, побачивши їх. Надзвичайними є для декого різні явища природи: полярне сяйво, марево, затемнення Сонця або Місяця, політ комети і т. д. Але усі ці явища не є чудами, хоч кажемо, коли бачимо їх: "Чудесно!" Вони викликані силами природи, їх можна пояснити. Чудом є лише таке незвичайне явище, якого не можуть викликати сили природи (напр., воскресіння мертвого), тут мусить діяти всемогутність Божа. Отже, чуда є винятками (незвичайними явищами) у звичайному ладі природи. На перший погляд здається, що вони суперечать незмінним законам природи. Але це не так. Коли книга падає на землю, а я її впіймаю, то це не значить, що я заперечив закон земного тяжіння. Так само і при здійсненні чуда не перестають діяти природні сили, це тільки Божа всемогутність стримує їх дію відносно даної події чи предмета. Для нас чудом є те, що ми не бачимо Божої руки, що причина залишається для нас таємницею.
Чуда бувають справжні і несправжні. Справжнє чудо може бути великим або окремим.
Велике чудо — це надзвичайне явище, яке взагалі не може бути здійснене природними силами (воскресіння мертвих, тривала нетлінність, гнучкість і свіжість тіла померлого. Окремі чуда — це надзвичайні явища, які можна здійснити природними силами, але для цього треба прикласти дуже багато зусиль. Таким чудом є, напр., зцілення хворого одним словом, раптове набуття вміння розмовляти різними мовами. Несправжнє чудо — це незвичайне явище, викликане дияволом, яке є обманом наших відчуттів (нам здається, що ми щось бачимо, але цього насправді нема). Такі чуда подібні до чародійських штук, але злий дух значно перевищує чародія знаннями і вмінням. Несправжні чуда злий дух допомагав робити ще єгипетським чародіям, які наслідували чуда Мойсея (II Мойс. 7, 11), чародієві Симону (Діян. Апост. 8, 9). Антихрист (II Сол. 2, 8) творить несправжні чуда за допомогою сил природи (св. Тома з Акв.). Несправжнім чудом є зникнення поганських жертв, перетворення І фігенії в лань і т. п. (Бенед. XIV).
Справжні чуда Бог здійснює для Свого прославлення чи для підтвердження якоїсь правди.
Отже, справжні чуда Бог здійснює з таких причин: щоб об'явити Свою доброту і справедливість, щоб засвідчити, що хтось є післанцем Божим і, що його слова є правдиві, щоб підтвердити святість якоїсь померлої людини. Ніколи чуда не здійснюються для підтвердження неправди.
Будь-яка установа, видаючи якийсь документ (напр., шкільне свідоцтво), ставить на ньому свою печатку, щоб не було сумніву, що цей документ видала саме вона. Такою печаткою є чуда, бо ними Бог підтверджує божественність слів, голошених св. мужами. І ця печатка відрізняється від інших тим, що ніхто не зможе її повторити (Авель). За допомогою чуда Бог об'являє свою доброту і справедливість. Такими чудами були висушення Червоного моря, розділення хвиль Йордану, манна небесна і чудесне джерело в пустині, врятування трьох юнаків з палаючої печі, єгипетські язви, нагла смерть Ананії і Сафіри. Бог підтверджує чудами Боже післанництво і правду слів Своїх післан-ців. Посилаючи Мойсея до фараона, Бог надає йому вміння робити чуда. Чуда творили Пророки, Христос і Апостоли. Христос часто згадує свої чуда, щоб доказати Своє божественне післанництво (Мат. 11, 4-5; Йоан 10, 37). Один із членів французького директорату, Лєпо, заснував нове релігійне вчення — філантропію (любов до людей), але не міг знайти собі послідовників. Тоді пішов він до славетного Талєйрана (єпископа періоду французької революції), і той сказав йому: "Зовсім не дивуюся, що не маєте щастя із своєю релігією. Якщо хочете добитись успіху, ідіть і робіть чуда. Зцілюйте хворих, воскрешайте вмерлих, потім дайте себе розп'яти на хресті, поховати, а на третій день воскресніть. Тоді, без сумніву, знайдете багато вірних" (Шпіраго, Приміри). Так, саме чудами мусить заявити про себе Божий післанець! Чудами Бог також утверджує правдиву Церкву (про це вже було сказано).
Святість померлих людей теж підтверджується Божими чудами (напр., чуда, які діялися при гробі Єлисея) (II Цар. 13), при тілах померлих Угодників Божих, на їх гробах або навіть при згадці їх імені. Без таких чудодійних доказів Церква нікого не оголошує Блаженним або Святим. Для того, щоб когось після смерті оголосити Блаженним, потрібні хоча б два доказані чуда, які сталися після смерті Святого за його втручанням. У Старому Завіті святі творили більше чудес за життя, менше після смерті, у Новім Завіті — навпаки. Святим Нового Завіту необхідні були ці чуда для того, щоб Церква визнала їх святими (Бенедикт XIV).
Бог ніколи не чинить правдивих чудес для підтвердження неправди. Бо справжні чуда є виключно свідоцтвами правди і святих Божих діл. Якщо б, напр., диявол мав силу робити чуда, то це означало б, що Бог дозволяє на утвердження лжі, а щось подібне годі собі уявити (св. Тома з Акв.). Іноді Бог дозволяє на те, щоб злий дух або злі люди творили несправжні чуда, але вони є наслідком Божої справедливості і служать переважно для покарання невіри (Суарез). Праведним же Бог дає ласку, щоб вони могли пізнати цей обман. Диявольськими (несправжніми) є такі чуда: несподіване виздоровлення, але на короткий час; чуда, які не приносять ніякого добра ні душі, ні тілу; чуда, які діються не для утвердження віри або добрих звичаїв; чуда, які діються під час недоречних церемоній (св. Тома з Акв.).
Під час творення чуда Бог звичайно послуговується створінням, часом навіть негідним.
Створіння можуть творити чуда, коли їм Бог дасть для цього силу (св. Тома з Акв.). Святі завжди творили чуда силою Божою або в Ім'я Боже, лише Ісус Христос творив їх у своєму власному імені. Дар чудодіяння можуть отримати для добра інших і люди негідні (Мат. 7, 22). Саме тому могли творити чуда і погани, і невірні, але тільки для утвердження правди (напр., Божі суди в середньовіччі: підсудні, щоб доказати свою невинність, повинні були ходити по розжареному вугіллі і не пошкодити ніг, носити решетом воду і т. п. Ці чуда переконували людей у Божому Проведінні). І диявол може творити справжні чуда, але тільки як Божий засіб покарання грішників (св. Авг.). Саме диявол, очевидно, був причиною єгипетських язв і нужденної смерті Ірода (Діян. Апост. 12) Отже, чуда диявола можуть служити і доказом правди. Однак не треба кожне явище, яке не можливо пояснити природним способом, відразу називати чудом і діянням Божої всемогутності (св. Авг.). Пророцтво — це докладне передбачення майбутніх подій, про які знає тільки один Бог.
Пророцтво мусить бути насамперед зрозумілим і точним, щоб запобігти різному тлумаченню і розумінню його. Цим відрізняється пророцтво від поганського ворожіння, яке завжди було нечітким і двозначним. Напр., Крезові (імператору древньої Лідії), який вирушав на війну, ворожка сказала: "Коли Крез перейде ріку Галис, знищить велику державу". Не сказала, однак, чи він знищить державу неприятеля, чи занапастить свою власну країну (що і сталося). До пророцтв не належать передбачення погоди метеорологами (дослідниками повітряних явищ), затемнення Сонця або Місяця астрономами (ученими, які займаються вивченням небесних тіл), виздоровлення або смерті хворого лікарями, війни політиками і т. п., бо всі ці явища є наслідками певних причин. Пророцтвом є передбачення подій, незалежних від вільної волі людини, бо про такі події може знати тільки Бог. Таким пророцтвом було передбачення падіння Апостола Петра (Мат. 13, 31). Пророцтвом також є передбачення таких явищ, якими Бог керує за Своїм бажанням, напр., зруйнування Єрусалиму, перелік знамень страшного суду. Пророцтва можна назвати чудами всезнання Божого, бо лише Бог може бути їх творцем. Події, які залежать від вільної волі людини, наперед знає один тільки Бог (Іс. 41, 23; 46, 10), який "зазирає в серце, вивідує нутро" (Єр. 17, 10). "Що в Бозі, ніхто не знає, тільки Дух Божий" (І Кор. 2, 11).
Пророцтва Бог оголошує звичайно через своїх післанців для зміцнення справжньої віри або поправи людей.
У Старому Завіті Бог умістив дуже багато пророцтв приходу Спасителя, щоб до Його приходу зберегти віру людей у Нього, а після Його приходу переконати людей у правдивості християнської релігії, збудити в них віру або у вірі утвердити. Бог через Ноя попередив людей про потоп, щоб спонукати зіпсований людський рід до поправи. Пророцтва переважно проголошують Божі післанці. Лише у крайніх випадках для добра інших Бог використовує для цього грішних або невірних людей. Цареві Балтазарові Бог оголосив загибель за допомогою таємничої руки, що писала на стіні (Дан. 5). Поганському цареві і народові Моавитів оголосив Бог прихід Спасителя через Валаама (IV Мойс. 24). Однак переважно Бого вибирає на пророків лише вибрані душі (Бенед. XIV). Вони дізнаються про майбутні події або через внутрішнє осяяння, або через видіння, або через Ангела. Даниїлові у вавілонській неволі Бог об'явив прихід Спасилеля через Архангела Гавриїла...
Бог відкриває перед своїми пророками майбутні події лише від часу до часу і ніхто не обдарований постійним, триваючим довший час даром передбачення майбутнього. Таким даром володів тільки Бого-Чоловік. Тому і найбільший пророк не може відповісти на всі питання (II Цар. 4, 27). Самуїл не міг впізнати наслідника Савла, майбутнього царя, доки не було спроваджено перед нього Давида (1 Цар. 16, 12).
Отже, пророцтва переважно є доказом того, що хтось є післанцем Божим.
Однак, пророцтва мусять сповнитися, щоб дійсно стати доказом Божого післанництва (V Мойс. 18, 12). Пророцтва не можуть суперечити об'явленій науці (V Мойс. 13, 2) чи святості Бога. Вони мусять бути будуючими, корисними і спасенними (І Кор. 14, 3), а також мусять бути голошені із спокійною гідністю і смиренністю. Лише лжепророки були пристрасними і кидалися, як божевільні (св. Золот.).
Утрата християнської віри
Християнська віра є дорогою до неба. Та, на жаль, не всі ідуть цією дорогою, багато блукає манівцями.
Не мають християнської віри невірні, тобто ті, що пізнали об'явлену науку, але відкидають її.
Невірним був Апостол Тома, який, незважаючи на запевнення інших Апостолів, що Спаситель воскрес, не хотів повірити, доки не вложить пальця в рани Христові і не вложить руки в Його бік (Йоан, 20, 25). Таких, як Тома, є багато. Вони вірять лише в те, що бачать, чого можуть діткнутися, а все інше відкидають. "Невір'я — це піщаний грунт, який не приносить плодів, хоч його і зрошує щедро дощ" (св. Золот.). Такі люди кривдять і ображають Бога, відмовляючи йому навіть такої віри, з якою ставляться до будь-якої людини. Вони вірять різним розповідям, Богу, однак, не довіряють. У галузі релігії ми повинні чинити хоча б настільки розумно, наскільки керуємося розумом у щоденному житті. "О, скільки - то мусять невіруючі вірити, аби не вірити!" (Клим. Гофб.).
Не вірять найчастіше ті, кому не вистачає досвіду, хто є надто гордим, а також ті, хто веде грішне життя.
Часто причиною невір'я є брак досвіду. Дикуни висміяли б нас, коли б ми розповіли про залізницю, кораблі, телеграф, телефон і т. д. Люди, які живуть на екваторі, не повірять, що на півночі вода взимку робиться твердою, що навіть слон може по ній ходити, або що взимку вода падає з неба біленькими сніжинкками. Та й дехто з нас недовірливо похитає головою, коли почує, що в краплі води живуть тисячі мікроорганізмів, що в краплі крові знаходиться 5 мільйонів тілець, або що в морі живе кит з дуже великою пащею, але дуже вузьким горлом. Чому люди не вірять? Бо не мають достатнього досвіду і знань, але є зарозумілими і гордими. Немудрість і гордість на одному коні їздять. Це ж стосується і правд віри. Найбільші вчені переважно побожні, вони глибоко вірять, а перший -ліпший недоук чваниться власним переконанням. Перешкодою на шляху до віри є і грішний спосіб життя. Людина-грішник не здатна зрозуміти правду. Сонце може відбитися тільки у чистій і спокійній воді, але не у брудній. "Тілесний чоловік не приймає, що є Духа Божого" (І Кор. 2, 14). Дзеркало, яке зайшло парою, не відбиває предметів, або відбиває дуже слабо, — так і душа, сплямлена гріхом, не може зрозуміти правд віри. Грішна людина не хоче вірити, бо, повіривши, мусіла б змінити свій спосіб життя, а це їй важко зробити. Вона воліє дочасні,миттєві утіхи і почуттєві розкоші, які має під рукою, ніж утіхи і розкоші в майбутньому житті, яких не бачить. Тому сказав один безбожник до побожного християнина: "О, бідний християнине, як ти ошукаєшся, коли твоє небо виявиться тільки казкою". На це християнин відповів: "О, бідний недовірку, але як ошукаєшся ти, коли не виявиться казкою пекло".
Однак той, хто вихований у поганстві і нічого не чув про правдиву релігію, не є винним у своєму невір'ї і не має за те гріха.
Тому каже Христос: "Коли б я не прийшов і не говорив їм, гріха не мали би вони" (Йоан 15, 22). Отже, не всі погани є невірними.
Не мають християнської віри лжевірці, тобто ті, хто вперто відкидає окремі об'явлені правди.
Лжевіра або єресь — це віра зіпсована. Її можна порівняти з чашею вина, в яку влито кілька крапель отрути. Лжевірців слід відрізняти від власне єретиків або лжевірних учителів, які зводять інших і схиляють їх до лжевіри. "Лжевірні учителі — це міль, яка нищить дорогоцінну одіж Ісуса Христа або Церкву" (св. Григ. В.). Такими лжеучителями були Арій, священик Олександрійський, що відмовляв Христові Божества (з цієї причини відбувся Нікейський Собор в 325 p.); Македоній, Єпископ Царгородський, що заперечував Божество Св. Духа (Собор Царгородський в 381 р,); священик Іван Гус із Праги, що виступав проти науки про Церкву (Собор в Констанції 1414 p.); монах Мартін Лютер, що повстав проти Божого установлення Папства і учительської влади Церкви (Собор Тридентський 1545 — 1563 p.); англійський король Генріх VIII, що ображений на папу, який не хотів дати йому розводу з жінкою, відлучився від Церкви, запровадив в Англії англіканську церкву (але в Ірландії він не мав успіху) і оголосив себе її головою, а католиків жорстоко переслідував. Як бачимо, ставали єретиками і ширили свою лженауку між вірними переважно священики. Такі лжеучителі подібні до фальшивомонетників, які, не маючи права виготовляти гроші, займаються тим і фальшиві гроші видають за справжні. їх можна також порівняти із розбійниками, бо загороджують людям дорогу до вічного життя і штовхають на дорогу, яка веде до пекла. Ісус Христос застерігає нас: "Остерігайтесь лжепророків, що приходять до вас в одежі овечій (тобто з гарними словами і улесливістю), а всередині вони вовки хижі (тобто повні злоби). Пізнаєте їх по плодах їх" (тобто по способі життя, по наслідках їх науки) (Мат. 7, 15-16). До єретиків належать також схизматики, погляди яких спрямовані проти голови Церкви, проте практично вони допускають й інші помилки. Схизматиками є "православні" греки, які у 1053 р. на чолі з амбітним патріархом Михайлом Керулярієм відлучилися від Риму. Схизматицькою є і церква російська, яка в 1587 р. відлучилася від грецької церкви і котрою від 1721 р. управляв цар як голова церкви. Церква завжди вважала лжевір'я (єресь) за один із найбільших злих учинків. Св. Петро каже: "Коли б і ми або Ангел з неба проповідував вам більше того, що ми проповідували вам, нехай буде анатема (проклятий) (Гал. 1, 8). "Ніхто не є так безбожний, щоб його не перевищив у безбожності єретик" (св. Єрон).
Але хто живе у лжевірі без власної вини із несвідомості, той не є перед Богом лжевірцем.
Отже, хто, напр., вихований у протестантизмі і ніколи не мав нагоди почути вчення про правдивість католицької релігії, той лише по імені є лжевірцем, бо він уперто не відкидає пізнаної правди. "Коли має добру волю прийняти все, що Бог об'явив, то вже є правдиво віруючим" (св. Авг.). Така людина не є єретиком, як не є злодієм той, хто є власником чужої речі, зовсім не знаючи про те, що ця річ є чужа.
Не мають християнської віри ті, хто навмисне сумнівається у правдах віри.
Є сумнів розумний, коли вишукуємо труднощі і проблеми, щоб їх вирішити. Метою такого сумніву є прагнення знайти правду, щоб можна було сильніше в неї вірити. Але нерозумно сумніватися в якійсь правді, якщо маємо достатню підставу, аби її прийняти. Такий сумнів є навмисним і хто саме так сумнівається у правдах віри, той взагалі не має жодної віри. Дім мусить завалитися, коли пошкоджені його підвалини (згадаймо, як валяться доми, розташовані біля вугільних копалень). Мусить впасти і будинок віри, коли захитаємо його сумнівами. Людина, яка навмисне сумнівається в об'явлених правдах, не може бути милою Богу, бо кривдить Його недовір'ям. Мойсей лише раз засумнівався в тому, чи Бог дотримає обітниці і наділить ізраїльтян водою, за що і був покараний Богом, який не дозволив йому ступити на обіцяну землю (4 Мойс. 20). Захарія з сумнівом сприйняв слова Ангела, що у нього народиться син, Іван Хреститель. Він теж був покараний, бо відразу онімів (Лук. 1). Коли ми починаємо сумніватися щодо правд віри, ми повинні молитися.
Не мають християнської віри ті, що не дбають про правду і науку релігії.
Ті, що не дбають про віру з байдужості, заслуговуючої на покарання, стають зовсім безвірними. Вони, як рослина, що всихає неполита. Дехто дбає лише про тимчасову розкіш і користь, а не турбується справами вічного життя. Таких можна порівняти із запрошеними, про яких розповідає Євангеліє, які через поле, воли і жінку не прийшли на "небесну вечерю" (Лук. 14, 16). Такі мудрагелі вважають себе сучасними і з погордою та співчуттям дивляться на тих, хто совісно виконує релігійні обов'язки. Але власне вони є неосвіченими і немудрими, бо не розуміють, у чому полягає найвище життєве добро, є невігласами у найважливіших справах. Такі люди переважно ведуть погане життя.
Виноградники, яких не доглядають, заростають і вироджуються — так і розум, не освічений релігійними знаннями, набирає поганських рис і наштовхує на поганський спосіб життя (св. Людв. Гран.). Як тіло вмирає без поживи, так і душа. А поживою для душі є Євангеліє або Христова наука (св. Авг.). У розмові з самарянкою сам Ісус Христос називає свою науку водою, яка назавжди гасить спрагу людського духа (Йоан. 4, 43), а в синагозі в Капернаумі каже: "Я хліб життя, хто приходить до мене, не буде голодувати" (Йоан, 6, 35). Отже, хто не дбає про цей хліб життя, про цю поживу для душі, того душа вмирає, хоч тіло і живе. Байдужа до релігії людина стає ворогом Бога, бо сказав Ісус: "Хто не зі Мною, той проти мене" (Мат. 12, ЗО). Така людина в день суду не матиме оправдання і не зможе сказати: "Я не знав". Незнання, в даному випадку, є його власною провиною.
Люди, що з власної вини вмирають без християнської віри, не отримають спасения. Людина без віри, як і поганин, вже тут, на землі, є бідною. Вона перебуває "у темряві і тіні смертній" (Лук. 1, 79). Правди релігії здаються їй казками (Клим. Гофб.) Ісус Христос каже: "Хто не повірить, буде осуджений" (Мар. 16, 16), а також: "Хто не вірить, вже є осуджений" (Йоан 3, 18). Св. Павло говорить про єретиків, що вони самі себе осуджують (Тим. З, 11). Наслідуймо Святих і щодня молімося про навернення лжевірців і невірних. Блаженний Климентій Гофбавер (+ 18 20 у Відні) говорив: "Коли б я мав ласку навертати всіх невірних і лжевірців, то на власних раменах заносив би їх до католицької Церкви".
Визнання віри
Бог бажає, щоб ми виявляли свою віру своїми вчинками; це наказує Христос словами: "Нехай сіяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки і прославляли Отця вашого, що на небі" (Мат. 5, 16).
Отже, наші слова і діла повинні свідчити про те, що ми — християникатолики і що за переконанням високо цінимо нашу релігію. Ми повинні бути світлом для світу, явним визнанням (сповіданням) віри ми повинні спричинятися до того, щоб наші ближні краще пізнавали Бога і сумлінніше виконували Його заповіді. Повільно ступаючий кінь побіжить швидше, коли побачить іншого коня в бігу — так і людина за прикладом ближнього схиляється до доброго: "Гордість ворогів християнської віри вже не раз розбивалася об непохитність християнського визнання" (Лев XIII). Ми й самі утверджуємося у вірі через прилюдне її визнання. На жаль, багато є між християнами боязливих людей! Зі страху перед глузуванням, насмішками, втратою свого становища чи з інших подібних причин не мають відваги явно визнати свою віру, засвідчити свою приналежність до Церкви. Чинять, як малий нерозумний хлопчина, якого послали за чимось родичі, що, наляканий гавканням пса, вертається ні з чим. Вагаються у добрих намірах, ладні зійти з дороги спасения тільки тому, що інші називають їх облудниками, дурнями, фанатиками (св. Вінк. Фер.), Вони боязливі, як зайці, яких лякає навіть ганчірка, зачеплена на патику. Такі люди не зважають на те, що ті, які висміють їх через їхню віру, будуть посоромлені у день суду (Прим. 5, 1). Вони забувають і про те, що без боротьби нема нагороди, обіцяної тільки воїнам і переможцям Христа (Лев XIII). Хто не має відваги виступити в обороні Божої честі, той є німим псом, що не може гавкати (Іс. 56, 10). Берімо приклад з іновірців, напр., мусульман, які на вулицях і площах по кілька разів на день віддають честь своєму Аллахові. Церква заохочує нас до публічного визнавання віри через часті процесії, які провадяться з нагоди різних церковних урочистостей або свят.
Однак, ми повинні назовні виявляти свою віру лише тоді, коли релігії загрожує зневаження або ближньому біда.
Не треба, і навіть заборонено завжди і всюди демонструвати свою віру, свої релігійні переконання, бо цим ми можемо осмішити релігію. Тому говорить Ісус Христос: "Не давайте святого собакам, і не кидайте ваших перл свиням" (Мат. 7, 6). Отже, не мусимо завжди відповідати на набридаючі питання щодо нашої віри, які нам задають безбожні люди, можемо їх або злегковажити або просто відійти. Одного разу, в п'ятницю, певний пан у гостиниці замовив собі пісну страву. На глузливе запитання господаря, якої він віри, відповів: "Потурбуйтесь краще моїм голодним шлунком, аніж вірою". Коли ж, однак, про це запитує уповажнена до цього влада, тоді ми повинні відповідати згідно з правдою, хоч би й довелось заплатити життям. Так вчинив Ісус Христос, стоячи перед Каяфою (Мат. 26, 63). Варто тут згадати слова Спасителя: "Не лякайтесь тих, що вбивають тіло, душі ж не здолають убити" (Мат. 10, 28). Той, хто більше боїться людей, ніж Бога, стягає на себе Божий гнів (св. Авг.). Не слід також вдаватися в релігійні розмови і суперечки з людьми без віри. "Релігійні суперечки розпалюють розум і збільшують знеохочення" (Іван Канізій). Прикро, що такі розмови часто ведуться в ресторанах та кав'ярнях, за столом, чого насамперед треба остерігатися. Релігія — це справа настільки свята, що говорити про неї слід завжди з найбільшою покорою і смиренністю (Сальвіян).
Того, хто безстрашно визнає свою віру перед людьми, Бог відзначає і на землі, і після смерті.
Бог підносить тих, хто безстрашно визнає свою віру. Св. Петро першим серед усіх Апостолів визнав Божество Ісуса Христа, і за те назвав його Спаситель блаженним та зробив головою Апостолів (Мат. 16, 18). Три юнаки з Вавілону явно визнали свою віру в правдивого Бога перед царем і цілим народом і за те врятував їх Бог з огненної печі і підніс до високих гідностей (Дан. 3). Рудольф з Габсбурга одного разу під час ловів зустрів священика, який ішов з Найсв. Дарами до хворого, він зіскочив з коня і віддав належну честь Пресв. Євхаристії. Через кілька років вибрали його німецькі князі цісарем Німеччини (1273 р.) Ісус Христос обіцяє Своїм визнавцям вічну нагороду: "Всякий, хто мене визнаватиме перед людьми, того І я визнаватиму перед Отцем моїм, що на небі" (Мат. 10, 32). Хто безстрашно визнає свою віру, завойовує повагу і у своїх ближніх; хто ж відрікається її, потрапляє в погорду.
Той може сподіватися найбільшої нагороди в небі, кого переслідують або страчують за віру.
Того, кого переслідують за віру, називаємо Ісповідником. Про таких людей Ісус Христос сказав так: "Блаженні ви, коли вас безчеститимуть та гонитимуть, та казатимуть на вас усяке лихе слово не по правді, ради мене. Радуйтесь і веселітесь: бо велика нагорода ваша на небі" (Мат. 5, 11-12). Той, хто поніс смерть за віру, називається Мучеником. Така людина, без сумніву, здобуде вічне щастя, бо каже Ісус Христос: "Хто б згубив душу свою задля Мене, знайде її" (Мат. 10, 39). "Було би кривдою для Мученика молитися за його душу" (Інок. III). Мученик виявляє найвищу ступінь любові Бога, бо складає в жертву Богові дочасні добра і навіть життя. Кожний Мученик є витязем. Мучеників завжди малюють з пальмою у руці, бо вони дійшли до своєї мети. Проте слід пам'ятати, що не годиться навмисне шукати переслідувань або мученицької смерті. Дехто робив це, віддаючись у руки гонителів або зневажаючи поганські святині; але вони, надміру уповаючи на свої сили, переважно піддавались спокусі. Таких Церква ніколи не шанує як мучеників. "Не треба нікому давати нагоду робити зле" (св. Тома з Акв.) Ісус Христос дозволив утікати від переслідувань (Мат. 10, 23) і сам не раз так робив, а Його наслідували Апостоли і визначні єпископи (св. Кипріян, св Атаназій). Лише душпастирям не можна утікати, коли їх присутність потрібна для добра їх вірних (св. Тома з Акв.). Коли приходить вовк, втікає найманий робітник, але ніколи не робить цього добрий пастир (Йоан 10, 12). Можуть відійти лише тоді, коли не мусять бути присутніми, або коли їх присутність могла б стати причиною ще більшого переслідування (св. Кипр.). Не є Мучеником той, хто вмирає за лжевіру, бо він не має справжньої любові Бога, без якої мученича смерть не має вартості (І Кор. 13, 3). Отже, не був Мучеником Іван Гус із Праги, якого було спалено на вогнищі в Констанції (1415), але який не відрікся лжевіри. Але Мучеником є той, якого через віру було поранено і який від тої рани помре; кого через віру засудять на довічне ув'язнення або на вигнання, а також той, хто заплатить життям задля якоїсь християнської чесноти, як, напр., Іван Хреститель, Іван Непомук і т. п., бо християнська чеснота є в деякій мірі визнанням віри (св. Тома з Акв.). Кожний християнин повинен бути готовим до мучеництва за віру, бо, як сказав св. Кипріян: "Не є християнином той, хто боїться вмерти за правду". Мучеників нараховується близько 16 мільйонів.
Тих, хто відрікається своєї віри зі страху або сорому чи навіть зовсім відступає від неї, Ісус Христос застерігає: "А хто відречеться Мене перед людьми, того й Я відречусь перед Вітцем Моїм, що на небі" (Мат. 10, 33), "Хто-бо посоромиться Мене і Моїх словес, того й Син Чоловічий посоромиться, як прийде в славі своїй" (Мук. 9, 26).
Хто відрікається віри, чинить, як Петро, що з великої тривоги відрікся Ісуса Христа (Мат. 26, 69-70). Цей гріх оплакував св. Петро аж до смерті. Під час переслідувань християн дехто відрікався від своєї віри, і приносив жертву божкам. Сьогодні дехто соромиться зробити на собі св. Хрест, приступити до Великодної сповіді або віддати на вулиці, прилюдно честь Найсв. Євхаристії, коли священик іде до хворого і т. п. Інші ж беруть участь у Богослужениях іновірців, заключають мішані подружжя перед служителем чужої церкви, тримають до хресту їх дітей, приймають схизматицьке "православне" Причастя і т. п. (Хто, однак, бере участь у похоронах або вінчаннях іновірців з чемності, той не грішить). Люди, що відрікаються віри зі страху або сорому, втрачають повагу інших, бо боязливих ніхто не поважає. Імператор Констан-цій, отець Константина В., одного разу наказав своїм християнським дворянам жертвувати божкам. Дехто зі страху виконав цей наказ, а імператор, який хотів лише випробувати своїх дворян, відразу вигнав їх зі свого двору. Ще нещасливішим є той, хто зовсім відступає від віри. Цар Соломон відступив від справжньої віри до поганства через своїх поганських жінок і став ідолопоклонником. Імператор Юліан, апостат (+ 363 p.), відступився від католицької віри і став згодом найбільшим ворогом християн. І сьогодні часом трапляється, що католики переходять на протестантизм, на схизму (т.з. "провослав'я") або на іудаїзм, або оголошують себе безконфесійними, безвіроісповідними.
Католики часто відрікаються віри задля марної мамони або інших земних благ.
Це трапляється, напр., тоді, коли католик хоче повінчатися з багатою особою іншої віри. Однак лише порочні люди відпадають від віри. "Нехай не думає, що від св. Церкви відпадають добрі люди. Повного зерна не понесе з собою вітер, а тільки пусту полову" (св. Кипр.). Вітер не повалить здорове дерево, а лише струхлявіле. Один протестант пише: "Коли папа поле свій город, то завжди викидає нам за мур кропиву і бур'ян". Пруський король Фрідріх II сказав: "Коли католик перейде на протестантизм, то ми на тім нічого не виграємо; коли, однак, протестант стане католиком, то ми тратимо дуже багато". Ті, що відпадають від Церкви, наново розпинають Христа (Євр. 6, 6), отже, допускаються смертного гріха. Християнин-католик не повинен піддатися спокусі відійти від віри. Він повинен бути подібним до дерева з сильним корінням, котре опирається найсильнішим бурям, до воїна, який і під час бою не залишає своєї позиції. "Коли тратимо маєток, багато тратимо, коли тратимо життя, ще більше тратимо, коли тратимо віру, тратимо все".
