о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Розділ 10

«Ісповідую єдино крещеніє во оставленіє гріхов».

У святій, Католицькій Церкві маємо три Таїнства, які між іншими ласками дають тому що їх приймає ласку освячуючу, тобто відпускають важкі гріхи. Із тих дві в першій мірі призначені до відпущення гріхів, тобто святе таїнство Хрещення і Сповіді, а третя, так би сказати побічно, або в дальшому свойому діланні, тобто святе таїнство Єлеопомазання. Тут у Символі Віри приходять ті дві перші, однак тому, що святими Таїнствами будемо займатись у спеціяльному (особлишому) відділі, тільки побіжно згадаємо про відпущення гріхів, не входячи в особливіш ласки поодиноких із тих Святих Таїнств.

Церква має владу відпускати гріхи

Свята Церква має владу відпускати людям гріхи і то не тільки в цьому значенні, як те говорить пророк Ісаія: «Народ, який живе в Сіоні осягне прощення всіх своїх прогріхів» (Іс. 33, 24) але справді в повному значенні того слова. Тобто, Церква має таку владу, що як її відпоручник, священик вимовить ці слова: «Аз разрішаю тя от всіх гріхів твоїх во імя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь» із наміренням увільнити того, що сповідається, від гріхів, йому всі гріхи відпускаються. Очевидно від того, що сповідається вимагається, щоби він хотів висповідатися, щоб визнав усі свої гріхи і мав принайменше совершенний жаль за гріхи. Та як ці всі условини він виповнить, тоді Церква запевняє його, що зі словами священика, прощаються навіть найбільші його провини перед Богом вони зникають начеб їх ніколи не було.

Відпущення всіх провин разом із первородним гріхом одержав кожний із тих, що вже охрестилися в таїнстві Хрещення, так що душа справді вже не має на собі жодної плями. Але ласка Таїнства Хрещення не звільняє нас від кожної нашої природної немочі. Тобто в тій Таїнстві Господь дарує нам цю образу, яку наніс Йому перший чоловік Адам, та однак не повертає вже більше усіх тих надприродних дарів, які мав Адам. Головно не повертає дару безоглядного володіння розуму над смислами, над тілом, що його мали прародичі в раї. Тому й ледво чи знайдеться десь у світі такий чоловік, щоб так завзято боровся проти покус, щоб ніколи не згрішив.

Проте, конечною річчю є, щоб Церква могла в якийсь спосіб відпускати гріхи, які чоловік допускається в свойому житті. Й Церква, яка від Спасителя одержала владу відпускати гріхи: «Прийміть Святого Духа: Кому відпустите гріхи, відпустяться йому, а кому задержите, задержаться» (Йо. 20, 23), уживає тої власті на те, щоб помогти людям, які зійшли з дороги правди на дорогу гріха. Вона знову відчиняє небо грішникам, які своїми провинами собі зачинили, бо вона має ключі до Небесного Царства. «І тобі дам ключі небесного царства (сказав Ісус Христос до св. ап. Петра) і що зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі, а що розв’яжеш на землі, розв’яжеться і у небі» (Мат. 16, 19). Таку саму владу дістали і апостоли, відпускати гріхи словами Ісуса: «Що зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, а що розв’яжете на землі, розв’яжеться і на небі» (Мат. 18, 18). Ця влада справді божа, бо тільки Бог може відпускати ті провини, що люди ображають Його самого. Бог однак дав її своїй Церкві, щоб вона вживала тої власти для добра своїх вірних.

Церква може відпускати всі гріхи

Ісус Христос не ограничив ту владу Церкви ні специфічно до певних гріхів, ні квантитативно, щодо числа гріхів. Тобто, іншими словами, немає такого гріха, що його Церква не могла б відпустити, ані немає такого грішника, якого задля многоти його гріхів вона не могла б розрішити. Ані не ограничив Ісус тої власти до якогось часу, він віддав Церкві свою Божу владу неограниченою, такою, як Він сам уживав тут на землі. Скільки гріхів чоловік не мав би і які важкі вони б не були і під кінець скільки разів він не прийшов би до Церкви, якщо він жалує за них, він завжди дістане розрішення, прощення своїх провин. Вже сам Ісус пояснює цю правду апостолові Петрові, коли той спитав Його, скільки разів належить простити тому, що нас ображає? «Не сім разів, але сімдесята разів по сім» (Мат. 18, 21). Іншими словами, завжди належить прощати тому, хто просить про прощення.

Та хтось міг би закинути, кажучи: Ісус сам говорить, що гріхи проти Нього відпустяться, але ті проти Святого Духа не відпустяться. Так принайменше є в євангелиста Луки: «І всякий, хто скаже слово на Сина Чоловічого, проститься йому, хто ж на Духа Святого хулив, не проститься» (Лк. 12, 10). Ці слова треба так розуміти. Не проститься цьому чоловікові тому, що він сам не є розположений до покаяння. Тобто ті грішники, що наче ті фарисеї, видячи виразно Божі діла, зі злоби приписували їх Дияволові, напевно не були ніяк розположені духом до того, щоб Господь простив їм їхню провину. Бо, як глянемо на те саме місце в Матея: «Тим глаголю вам, усякий гріх проститься людям, а хула на Духа не проститься людям. І хто скаже слово проти Сина Чоловічого, проститься йому, а хто скаже слово проти Святого Духа, не проститься йому ні в цьому віці, ні в будучому» (Мат. 12, 31). Ті слова говорить Ісус, коли фарисеї приписували Його чуда вигнання бісів із біснуватих начальникові злих духів Велзевулові: «Почувши це, фарисеї сказали: не інакше цей виганяє біси, як при помочі Велзевула, бісовського князя» (Мат. 12, 24). Отже, не відпускається їм гріхів тому, що вони ніяк не жалують за свої проступки і у той спосіб самі не хотять доступити прощення гріхів. Як уже самі знаєте з Нового Завіту, фарисеї уважали себе за одиноко праведних людей на світі і узяли б собі за образу, коли б хтось сказав їм, що вони грішники. Тож брак не є по стороні Церкви, яка має владу відпускати всі гріхи, але по стороні того грішника, що ніяк не хоче жалувати за свої прогріхи. Бо треба тямити, що ніяк не можна давати розгрішення тому, хто не жалує за свої гріхи. Так що священик, якщо має такого пенітента, мусить найперше довести його до жалю, а щойно тоді може його розгрішати.

Хто має владу розрішати (відпускати гріхи)?

Ісус Христос не дав цієї власти усім своїм ученикам, але тільки єпископам і священикам. Тому й нищі чини не можуть ні слухати сповіди, ні розрішати, бо не мають до того Богом даної власти. Але навіть, ті, що вже мають владу розрішати, не можуть уживати її, як самі хотять, лише в спосіб, точно опреділений Святою Церквою. З того ясно слідує, що священики не так як Бог можуть, як хотять, відпускати гріхи, але вони в справуванні того Таїнства є знаряддям у руках Бога, Ісуса Христа, який одинокий є дателем спасіння і Він одинокий у цьому Таїнстві устами священика відпускає гріхи і вливає в душу ласку освячуючу.

Відпущення гріхів, це одиноко вислід Божого авторитету

Як ми вже давніше згадували, гріх — це безмежна образа Бога, безконечного Єства. Щоб за нього задоситьучинити, сам Син Божий мусив терпіти страшні муки і умерти на хресті. Проте, й відпустити їх може тільки один Бог, бо ніхто за Нього не може прощати Його особистої образи. Далі, прощати гріхи, значить душу грішника умертвлену гріхом повертати назад до життя, до Божої ласки. А духовне життя, так само або ще й у більшій мірі, може уділити тільки той, хто є джерелом життя, хто є повнотою всякого, так тілесного, як і духовного життя. Бачимо отже, що до цього треба конечно безмежної могучости Бога. Св. Августин каже, що більшої сили треба, щоб відпустити гріхи, чим щоб сотворити з нічого небо й землю. Коли це все правда, то як до сотворіння світу треба було всемогучого Слова Триєдиного Бога, так само й до того слова: «я відпускаю тобі всі твої гріхи» треба тої самої сили всемочучого Єства. Вже в пророка Ісаії говорить Господь Бог виразно про те, що Він одинокий прощає провини. «Я сам (з ласки) затираю проступки твої задля мене самого, та й не пам’ятаю гріхів твоїх» (Іс. 43, 25). «Пригадай мені, (каже далі Господь) станьмо на суд, говори ти, як можеш оправдатись? Праотець твій згрішив, та й посередники твої відступали від мене (старозавітні священики)» (Іс. 43, 26). Бо так само, як ніхто не може подарувати довгу довжникові, як тільки одинокий віритель, тобто той, що йому позичив. Так само й наші провини ніхто простити нам не може, тільки один Бог. Тому й ми просимо в Господній Молитві кожного дня: «І остави нам долги наша... » (Мат. 6, 12), бо «Перед Тобою одним я согрішив і вчинив зло перед Твоїми очима... » (Пс. 50, 4), бо тільки проти одинокого Господа ми грішимо, Його одинокого ми ображуємо нашими гріхами, тому й до Нього одинокого ми мусимо прибігати й просити прощення.

Тої власти (відпускати гріхи) не мав ніхто з людей перед приходом Ісуса Христа. Він перший як чоловік дістав цей дар від свого Отця: «Щоб ви знали», сказав Ісус до фарисеїв, які гіршилися тим, що Він відпускав гріхи, «що Син Чоловічий має владу на землі відпускати гріхи, сказав до спараліжованого: встань, візьми своє ліжко й іди до свого дому» (Мат. 9, 6; Мк. 2, 9). Опісля перед своїм вознесінням на небо Ісус передав цю владу своїм апостолам, а через них священикам і єпископам словами: «Прийміть Святого Духа! Кому відпустите гріхи, відпустяться йому, а кому задержите, задержаться» (Йо. 20, 23). Все-таки не треба ніколи забувати, що то не священики ні єпископи відпускають гріхи, але тільки ними послуговується Бог, як своїми знаряддями.

Божа доброта в способі

Вже сам спосіб заглади гріхів, що його придумала Божа мудрість, повинен побуджувати нашого духа до розваги над величністю того Божого дарунку. Він хотів, щоб Його улюблений Син віддав своє життя, пролив свою кров на те, щоб знищити, змити гріхи з наших душ. Тож не що будь заплатив небесний Отець за спасіння наших душ, але Кров свого одинокого Сина — Богочоловіка: «...знаючи, що не тлінним сріблом або золотом викупились ви від марного вашого життя, переданого батьками, але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого агнця» (1 Петр. 1, 18). Тому як повинні ми цінити це Таїнство, що найперше змиває наші гріхи, дає нам ласку синівства божого; віддає нам утрачену гріхом батьківську любов небесного Отця; а вкінці вказує нам як дорогими уважає нас той добрий Бог. Бо Бог заплатив за наше спасіння кров’ю свого Сина. Він волів, щоб Той умер за нас тілом, як щоб ми на віки втратили життя нашої душі.

Тож як повинні ми цінити це святе Таїнство? Як часто повинні ми користати з цього справді Божого дару? Тим більше, що Господь вже тим самим, що віддав цю владу своїй святій Церкві, вказує на те, що Він хоче, щоби люди якнайчастіше користали з неї. Бо це Таїнство, це наче купіль. Як кожний із нас хоче бути чистим і само зрозуміло користає з купелі, коли забрудиться. Тож так само, самозрозумілою справою повинно бути для нас приходити до сповіді, коли відчуваємо, що наша душа запорошилася земськими про-гріхами. Як ніхто не може спастися, хто не охреститься, так само той, що по хрещенні знову попав у гріхи не зможе осягнути вічного шастя, коли не обмиє своїх гріхів у цьому таїнстві Покаяння. Тому аж дивним здається нам той закон, що його мусила видати свята Церква на те, щоб вірні принайменше раз у рік сповідалися. Це свідчить тільки про те, як люди собі легковажать ті старання Бога, щоб їх спасти. Й вони ще потім сміють говорити, що Бог не любить людей, коли карає пеклом грішників. Як же ж бо міг Бог краще забезпечити спасіння людей як тим Таїнством, що її може приймати кожний чи в день чи в ночі, ба навіть кілька разів у день? Якщо хтось не любить, то хіба лише грішник сам себе не любить, бо не хоче користати з так великого добродійства Божої любови.