о. Др. М. І. Любачівський

Катехизм для парохів

Виданий за припорученням святішого вітця папи Пія V

На підставі декретів св. Тридентійського собору

epub mobi

Розділ 9

«Во єдину, святую, соборную і апостольськую Церков.»

У тому артикулі говориться про святу Церкву, тобто про ту інституцію, що її заснував тут на землі Ісус Христос, Богочоловік. Він її відкупив, освятив, і провадить при помочі своїх учеників і свого заступника тут на землі Папи, Епископа Римського.

Само слово Церква, чи по-грецьки Екклезія, має багато значень. Найперше воно означає збір людей, без огляду на те, що вони роблять. І так у Діяннях (Діян. 19, 39) Екклєзіею, чи Церквою називають збір ефезьких людей, що прийшли складати жертви богині Діяні. Часом називають таким словом збір злих людей (Пс. 25, 5). З часом однак то слово набрало значення збору християн, вірних, то значить таких людей, яких Бог покликав до світла, до правдивого пізнання Бога й до того, щоб вони Його пізнали, полюбили і Йому служили, Церквою називатимемо всіх вірних, тобто всіх людей по цілому світі, що служать одному, правдивому Богові в Пресвятій Тройці. В той спосіб Церква — це товариство людей, що Його оснував Богочоловік, Ісус Христос на те, щоб вони під проводом Його правдивих заступників і пастирів, кермуючись Його законами дійшли до пізнання, до любови Бога, нате, щоб, служивши Йому так, як Він того хоче, заслужили собі на життя вічне, на вічне щастя в небі. Є багато всяких релігій на світі, та правдива є тільки одна. Так само є багато церков, чи пак зборів людей у світі, які збираються, щоб служити Богові; та правдива є тільки одна, яку оснував не чоловік і не на людських основах, на людській науці, але основана Богочоловіком на божих основах. Це є одинока правдива, в якій подається Божа наука божого життя на землі — Церква Христова.

Є ще й інші назви, що означають правдиву Церкву Христа і вони приходять часто в Святому Письмі. Й так Святе Письмо називає Церкву Будівлею Бога, Домом Божим: «коли ж загаюся, щоб ти знав, як жити в Божому домі, що є церквою живого Бога, стовп і утвердження правди.» (1 Тим. 3, 15). Називає домом, тому що Церква це наче одна родина під проводом одного голови, наче батька родини. В тій Божій родині є також спільнота духових дібр, наче в якій родині. Ісус називає церкву отарою, чередою овець, якої пастирем є Він сам. «Хто не входить дверями в кошару, а перелазить де-інде, той злодій і розбійник. Хто ж входить дверями, той є пастирем овець.» (Йо. 10, 1). Святий Павло називає Церкву «супругою Христа»: «Бо я ревную про вас Божою ревністю, тому що я заручив вас одному мужеві, щоб як чисту діву привести перед Христа». (2 Кор. 11,2). Вкінці церкву називають ще тілом Христа (Еф. 1, 23; Кол. 1, 24).

Церква Воююча, Терпляча і Торжествуюча

Розрізняємо в одній Церкві два підподіли: Церква Воююча, Терпляча і Торжествуюча. Перша, воююча: це ті люди, що живуть тут на землі й належать до неї, тобто живучі вірні. Називається воююча тому, що її члени через цілий час свого туземного життя ведуть боротьбу проти трьох головних ворогів: світу, тіла і Диявола. Під тими ворогами розуміємо світ із його принадами, тобто людьми і усіма прочими створіннями, що стараються звести людину з дороги правди на дорогу гріха. Тіло, тобто сам чоловік, його неупорядкована природа, змисли, що на всі боки шарпають розум і стараються потягнути його за собою, щоб тільки догодити пристрастям тіла. Врешті Диявол, той відвічний ворог людства, що всіма силами старається шкодити Богові в Його плянах щодо людини і хоче того відвести від Бога і підбити під свою владу.

Церква Терпляча: це душі в чистилищі тих людей, що вмерли в стані ласки освячуючої, але не заплатили Божій справедливості за гріхи яких допустилися у свойому житті. Вони то хоч при помочі святого Таїнства Сповіді звільнилися від гріхів важких, а затим від вічної кари, все таки мусять каратися до часу в чистилищі, щоб тою карою дочасною сплатити всі свої залеглості Божій справедливості.

Церква Торжествуюча: це всі ті, що померли в Божій ласці і тепер втішаються огляданням слави Бога. Вони всі перейшли за свого життя багато лиха, багато терпінь. Видержали в тій дорозі до Бога, померли в ласці Божій і тому тепер у віки в безмежному щасті.

Члени Церкви

У воюючій церкві маємо дві групи людей: добрі і злі. Злі участкують у тих самих Таїнствах, що й добрі, мають тут саму віру; різняться однак від добрих своїм грішним життям і своїми обичаями. Добрі є злучені між собою не лише визнаванням тої самої віри й Таїнствами, але також Божою ласкою і зв’язю любови. Про них каже Святе Письмо: «Господь знає тих, що є Його.» (2 Тим. 2, 19). Чи хто з нас належить до тої першої групи, до добрих? Кожний з нас може’ так думати, коли не почувається до жодного гріха, та напевно того сказати не може. Тому й ніхто не може твердити, що перша Церква Христова, це збір людей виключно святих, а всі прочі, що не живуть побожно не належать до Церкви. Бо Церква — це видима інституція, яку заснував Ісус Христос, а якщо би до неї належали тільки праведні тоді вона б перестала бути видимою, тому що ніхто не може напевно сказати, чи хтось належить до Церкви, не знаючи напевно, чи він є в стані Божої ласки, чи ні? Проте, Церква обнимає в собі всіх, добрих і злих, які підлягають тим самим правам, тим самим зверхникам. Доказом того маємо багато місць Святого Письма, де говориться про неї, порівнюючи її до поля пшениці, на якому Диявол насіяв кукілю (Мат. 13, 24-30), до сіти, вкиненої в море, повної різних (малих і великих) риб (Мат. 13, 47-50); до віялки, на якій є пшениця і полова (Лк. 3, 17); до десяти дів, пять розумних і пять нерозумних (Мат. 25, 1-13). Порівнюється також до арки Ноя, бо як вона мала в собі чисті і нечисті звірята, так і Церква має праведників і грішників.

Інший є поділ на тих людей, що належать до тіла Церкви, і на інших, що належать до душі Церкви. Отаке до тіла Церкви належать всі охрещені люди, добрі чи злі, що не відлучились від неї, та й їх не усунено від неї клятвою. Та належати до тіла ще нічого не значить, бо можна бути в церкві і не бути спасенним; як подібно можна не належати до тіла Церкви й бути спасенним. Інші люди належать до душі Церкви. До неї належать найперше всі ті, що охрещені і живуть праведно в Божій ласці. До душі Церкви належать також і ті погани, що вірять лише в дві правди, а саме, що є Бог і що Він є справедливий, який нагороджає за добро, а карає за зло і у своєму житті стараються не грішити і живуть у Божій ласці. Вони також будуть спасенні, тому що роблять те все, що при їхньому знанні Божого об’явлення мають робити, ведені внутрішним законом, який є в серці кожного чоловіку і осудом совісті, що є його найближчою нормою.

Але хтось закине, що ніхто не може спастися, хто не охреститься. Це правда, лише треба знати, що є різні хрещення. Й так одно є хрещення з води, тобто таїнство Хрещення, що її установив Ісус Христос і так хрестяться всі християни. Однак є ще інші два хрещення. Хрещення крові, так хрестилися катехумени, мученики за перших часів християнства. Вони ще не були охрещені, однак ішли на муки за Христову віру. Очевидно, що вони були спасенні, бо хрестилися власною кров’ю, не вагаючись віддати життя за правдиву віру. їхній первородний гріх змивала їхня мученича смерть за віру Христа і таке хрещення називаємо хрещенням крові. Третє хрещення, це хрещення вогня, тобто горячого бажання прийняти хрещення якого прийняти не може, бо немає нікого, хто б йому того хрещення уділив. Ті два останні хрещення можливі тільки в дорослих. Та й вони можуть заступити хрещення тільки тоді, коли ніхто не може уділити їм хрещення і вони вмирають без нього. Вони однак зобов’язані прийняти хрещення, коли б не вмерли і могли бути охрещені, бо в такому випадку не можуть бути звільнені від хрещення водою.

Виключення з Церкви

Церква як кожна інституція має право і уживає його, щоб позбутись таких своїх членів, що її не слухають, чи діють на її шкоду. Крім того є багато людей, що не входять у її склад, а ними є: погани чи невірні. Вони не належать до неї, тому що не охрестились, тому й не стали її підданими. Бо через таїнство Хрещення, охрещений стається громадянином тої Богом основаної держави — Церкви. Він, приймаючи її громадянство, відрікається служби сатані і піддається під провід Христа, начальника Церкви.

Єретики й Схизматики: Єретики це ті люди, що подають ложну науку про Божі правди. Вони тим самим, що не вчать згідно з наукою Церкви, виключають себе з того товариства, бо вірять у що іншого, а не в те, що Господь Бог нас навчив, а Його свята Церква подає до вірування. Тих свята Церква виключає зі свого товариства, як ложних учителів і як тих, що не визнають правдивої науки Христа.

Схизматики, це ті, що не признають над цілою церквою одного, видимого голови Папи Римського і твердять, що патріярхи чи пак начальники поодиноких національних церков є собі рівні. Тобто не хотять прийняти того монархічного устрою Церкви, що його установив Ісус.

Викляті, або екскомуніковані: це ті люди, які за їхню науку чи непослух Церква викинула зі свого товариства, хотячи, щоб вони, підпавши під таку кару спам’яталися і поправились. Або щоб відлучити їх від вірних нате, щоб ще й ті не заразилися від них і самі не згрішили.

Погани не належать до Церкви деколи не з власної вини, тому що або не знали, або були виховані в іншій релігії і її держалися, як кажуть часто не з власної вини. Однак ті дві останні групи: єретики й схизматики і викляті не належать до того товариства (до Церкви) з власної вини. Вони, тому що охрещені, є далі під владою (юрисдикцією) святої Церкви; одначе вона не використовує звичайно тої впасти, але полишає їх у спокою.

Зате грішники, які себе не виключили з Церкви (як єретики чи схизматики), ані яких Церква не виключила (як виклятих, екскомунікованих), належать до неї і остаються її членами. Ба навіть можуть занимати відповідальні, навіть найвищі місця і це нічого не значить, що вони є грішниками. Вони завжди можуть виконувати важно те все, до чого мають право, що його надає їм їхній уряд. Тобто як єпископи вони можуть управляти церквою, уділяти святі Таїнства, подібно і священики. Бо якби лише святі люди могли те все робити, тоді дуже важко було б уділяти святі Таїнства, та й кожний (священик, чи єпископ) був би непевний, чи може їх уділяти, тому що ніхто не може бути певним, що він є в ласці Божій, не має жодного гріха.

У Святому Письмі слово церква приходить ще в (партикулярному) особлившому значенні, коли говориться про Церкви Коринту (1 Кор. 1, 2), Галатії (Гал. 1, 2), Ляодикеї (Кол. 4, 16) і т. п. Часом означає воно голову, тобто єпископа даної регіональної Церкви. Приміром: «Якщо тебе не послухає, скажи церкві...» (Мат. 18, 17). Вкінці церквою називають також те місце, де народ збирається чи то на Службу Божу, чи послухати проповіді: «Бо найперше, як сходитеся в церкві, чую, що бувають роздори між вами і по части вірю.» (1 Кор. 11, 18).

Властивості Церкви

Першою властивістю правдивої Церкви, що її заложив Спаситель Ісус Христос є те, що вона є одною, одинокою і немає більше церков. Бо як є: «Один Господь, одна віра, хрещення...» (Еф. 4, 5) так і одною є свята Церква. Подібно як один є управитель Церкви і її провідник: «(Ісус Христос, що Бог) покорив все під Його ноги дав Його як голову над усім у церкві, що є Його тілом повнота того, хто сповняє все в усьому» (Еф. 1, 2).

Знаємо, що Ісус Христос заложив одну Церкву, тому і мусить вона бути одна і одинока правдива, бо інакше не сповнились би слова Ісуса Христа, Богочоловіка, що сказав що: «Буде одне стадо і один пастир» (Йо. 10, 16). Під стадом розуміє Спаситель Церкву, тобто всіх людей злучених під одним проводом. А під пастирем Ісус розуміє себе самого як невидомого голову і свого заступника Папу Римського, видимого голову. Отже, якби були якісь дві правдиві Церкви, тоді слова Ісуса були б неправдиві, що є очевидно ложним. Проте, мусить бути тільки одна правдива Церква і вона одинока може бути правдива. Всі знову інші, що хотять собі надати поваги Церкви Христової є лише обманцями. Про одиноку святу Церкву багато говорили і писали Отці і Учителі Церкви. А тому що вони є членами навчаючої Церкви, що має за собою від Ісуса Христа запевнення непомильности: «...і ось я з вами по всі дні аж до кінця світу» (Мат. 28, 20). Тому що вони тільки передають науку Спасителя, їхні слова є для нас доказом однаково як і Святе Письмо непомильним, що Церква мусить бути одна-одинока.

Св. ап. Павло в листі до Коринтян порівнує Церкву, що її заложив Спаситель Ісус Христос до людського тіла кажучи: «Бо як тіло одно, а членів має багато, всі ж члени одного тіла, хоч багато їх, а одне тіло, так і Христос. Бо одним Духом усі ми в одно тіло хрестилися, чи то жиди чи греки, невільники чи вільні і всі одним Духом напоєні. Бо тіло це не один член, але многі» (1 Кор. 12, 12). Із тих слів Святого Письма виходить ясно, що коли-небудь хрестилися тим самим стали членами одного товариства святої Церкви» Вони стали наче членами одного великого тіла, увійшли до нього, так що тепер творять одну цілість із ним. Проте, не може бути й мови про більше церков, тому що якийсь там один член чи навіть більше членів разом узятих поза цілістю тіла, ніколи не можуть стати тілом. Вони будуть завжди тільки членами одного тіла, але самі тіла ніколи не зможуть створити. Так само й ті, що раз важно охрестилися, сталася членами одинокої, правдивої Церкви. Проте, якщо від неї відпадуть, ніколи не зможуть створити якоїсь іншої Церкви, але назавжди остануться членами (хоч і відпавшими) одної Церкви. Небезпеку відступлення від Церкви передбачував уже св. ап. Павло, тому й благає він Коринтян, заклинає їх ім’ям Господа Ісуса Христа, щоб вони такої схизми не робили: «Благаю вас браття ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі те саме говорили і щоб не було розділу між вами, але щоб були з’єднані в одному розумінні і одній мислі» (1 Кор. 1, 10). Тими словами він перестерігає їх від іншої науки як тої, що її перейняли від правдивих учнів і післанців Христа, а тим самим, щоб не творили собі власних церков, бо Церква є тільки одна одинока, так як є один Христос. «Кажу ж проте, що кожен з вас говорить: Я Павлів, а є апостолів, а я Кифин, а я Христа. Хіба ж поділився Христос? Хіба Павла розп’яли за вас? Або в ім’я Павлове ви хрестились?» (1 Кор). 1. 12).

Святість Церкви

Другою прикметою чи властивістю Церкви правдивої це святість. Під тою прикметою треба розуміти те, що Церква є свята своїм походженням, бо її оснував сам Божий

Син Ісус Христос. Далі, вона маю святу науку, бо ця наука це не людське розумування, але Божа наука, слова самої Божої премудрости. Далі, її ціль є свята, бо прямує до того, щоб всіх собі підчинених громадян, усіх християн довести до їхньої найвищої ціли, до якої призначив їх Творець, до Бога. Вона має до тої ціли конечні середники, що є рівно ж святі. Тими средствами є святі Таїнства, що своїм походженням — Божою установою є святі, а далі також спричиняють, чи радше допроваджують до святости того чоловіка, що йому їх уділено. Вони мають свою особлившу ласку, яку дає Бог тому чоловікові, що дане Таїнство приймає. Крім того Церква має ще прерізні благословення, що також побільшують Божу ласку в тих, що їх приймають.

Та крім тих середників, які Церква має в собі і що служать до освячування людей, вона ще сама, тобто збір людей називається святим. Як це треба розуміти? Кожна річ, що її віднімається від повседневного вжитку і присвячується виключно на службу Богові називається святою. Так приміром церковні одежі, посуди, олтарі, загалом усе, що призначувалось виключно до церковного вжитку, на службу Богові, називалося святим. Тож й не диво, що й люди, які є в церкві, хоч між ними є дуже багато грішників тим самим, що вони приймають таїнство Хрещення, тобто посвячуються на службу Богові, можна назвати святими. Не задля їхньої особистої святости, але задля їхнього призначення на службу Богові. Як знаємо кожний чоловік при хрещенні вирікається Диявола і його служби і віддається на службу Богові. Тим самим стає начеб річчю, що належить до Бога, річчю святою. Тому й не диво, що й люди, які є в церкві, хоч між ними є дуже багато грішників ство, народ святий, вибрані люди, щоб звіщали чесноти того що покликав вас із темряви в денне світло» (1 Петр. 2, 9). Або св. ап. Павло, що називає Коринтян святими: «...Церкві божій у Коринті, освяченим у Ісусі Христі, покликаним святим із усіми, що признають ім’я Господа нашого Ісуса Христа» (1 Кор, 1, 2), хоча трошки далі в 3-ій главі лає їх називаючи їх тілесними й закликає їх, щоб завернули з тої дороги: «Бо коли між вами зависть, сварня і незгода, то хіба ж не тілесні ви й хіба не чоловічим робом ходите?» (1 Кор. 3, 3). Отже, не задля їхньої особистої святости він називає їх святими, але тому що вони приступивши до святої Церкви, тим самим що віддалися на службу одинокому, правдивому Богові, як кожна річ Йому призначена стали святими.

Отже, Церква є свята, тому що є получена зі своїм основником Ісусом Христом, творячи тіло, якого головою є Він сам. Дуже гарно доводить цю правду учитель Католицької Церкви св. Августин кажучи: кожний чоловік може сказати, що він святий, тому що належить до містичного Христа. Від творить наче щось одного з Ним, тому що чоловік член святої Церкви одержав у Таїнстві Хрещення ласку освячуючу, змиваючу первородний гріх і всі особисті гріхи, а заразом ласку бути членом Христового Тіла. Бо коли правдиві є слова св. ап. Павла: «Ви всі, що в Христа хрестилися, в Христа одягнулися» (Гал. 3, 27) тобто, якщо є правдою, що всі ті, що прийняли таїнство Хрещення, стали членами містичного Тіла Христа, якщо би твердили, що вони не є святі, робили б кривду свойому Спасителеві, що є головою того тіла.

Соборність (Католицькість) Церкви

Під соборністю Церкви розуміємо ту ціху правдивої Церкви, силою якої вона має обнімати всі простори землі. Має бути поширена по цілому світі і має стриміти до того, щоб обняти всіх людей. Вона не замикається між поодинокими державами, не вдоволяється ролею національної Церкви, але вона вища понад усі державні границі, виходить поза всі нації, племена і народи, та й стремить до того, щоб згуртувати всіх людей під прапором Христа. В ній як каже св. ап. Павло в листі до Галатів: «Немає жидовина ні грека, немає невільника ні вільного, немає мужеськогО ні женського пола: бо всі ви одно в Христі Ісусі» (Гал. 3. 28). Тому шо Христос умер за всіх людей без розбору, нікого Він не виключив від своєї Церкви, але як говорить св. ап. Йоан у Апокаліпсі: «...бо Ти був заколений і відкупив нас Богові своєю кров’ю з усякого роду, язика і народу й поган» (Апок. 5, 9). Вже в псальмі пророкується про те царство Христа, що має розтягатися як найширше. Там Бог Отець говорить до свого Сина таке: «Проси в мене і дам тобі народи в насліддя і кінці світу у впадіння» (Пс. 2, 8). Ісус прийшов, щоб проповідати всім людям спокій, як про те кажеться у листі до Ефесян: «...і прийшов благовістити мир вам далеким і близьким» (Еф. 2, 17). Зрештою, Ісус Христос сам виразно каже посилаючи своїх апостолів, щоб голосили Його Божу науку всім народам: «Ідіть же і навчайте всі народи, хрестячи їх у ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мат. 28, 19). Ясніше ледве чи можна б було сказати те, що Церква з установи її основника, з Божої волі, має право голосити всюди слово Боже, всюди шукати собі учеників, поклонників Триєдиного Бога. Й вона справді уживає того права. Так що сьогодні вже ледво чи можна знайти яке місце, де б не голосилося слово Спасителя, де б не було христових учеників, поклонників Його Божої науки. Та й оця Божа сила, що помагає Божому слову, що його засіяв тут, на землі Божий Син розходиться по цілому світі. Мимо всяких перепон, мимо того, що наука Христова нелегка і вимагає відречення, заперечення людської природи свідчить незвичайно ясно, що ця Церква є справді божого походження. Бо коли всі ті релігії, які люди творили, хоча й пособляли людській, первородним гріхом зіпсованій, природі, занепадали і поволи переходили в забуття. Коли навіть ті науки, які попирали могучі цього світу, яких великі держави старалися огнем і мечем удержати і поширити по цілому світі, поволи занепадають і переходять у забуття. То Церква Христова і її Божа наука мимо всяких перепон, переслідувань росте і шириться по цілому світі і виразно дає свідоцтво тій правді, що Боже діло не може ніколи пропасти. Воно хоч і видається нам незначне, слабоньке, якраз власне тому, що не може числити на людські сили, на поміч людей, дає доказ всесильній Божій могучості.

Вже в перших часах християнства говорив про ту церкву церковний писатель Тертуліян, коли доводив божественне походження науки Христової казав: «Ніщо вам не поможе те, що нас переслідуєте і убиваєте. Бо кров мучеників є насінням християн». І справді, мимо найлютіших мук мучеників, число християн не маліло, але противно росло. Хоча вони вимагали від своїх поклонників умертвлення, постів, повздержування похотей тіла, якраз у такому часі де всі тільки жили нате, щоб лише догодити своїм пристрастям. І скоро росло, бо той сам писатель (Тертуліян) говорить: «Ми щойно нинішні а вже заповнили уряди, військо, села, міста.» Так скоро збільшував Бог громадян своєї Церкви, бо вона по Його слову має обняти цілий світ.

Апостольськість Церкви

Четвертою ознакою, що може найкраще потверджує правдивість Христової Церкви це її апостольськість. Бо одинока правдива Церква може бути тільки та, що її оснував Богочоловік Ісус Христос, а по світі поширили своєю проповіддю святі апостоли, Його посланці, які те царство Ним заложене поширяли по світі. Проте, й ті всі Церкви, що повстали пізніше і що тепер хотять доводити своє божественне походження сейчас розмасковуються коли вглянемся в їхню історію і спитаємо, чи можуть вони доказати своє походження від апостолів правних наслідників самого Бога в поширюванні Божого царства на землі. Бо Ісус сказав: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Йо. 20, 21). Тому й тільки та Церква, що над нею працювали святі апостоли, що її вони закладали по всім усюдам, а вкінці тільки вона одна за яку вони пролляли свою кров, може бути правдивою Церквою. А такою церквою є наша свята, Католицька Церква з Папою Римським на чолі. Бо її там у Римі оснували два найвизначніші апостоли: голова апостолів св. Петро і апостол народів св. Павло. Вони там перебували, проповідували, ба що більше, вони там зложили свої голови на свідоцтво, що наука, яку вони голосити є справді божа і що віддати життя за неї не важко. Вони пам’ятаючи на слова свого небесного учителя: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть убити; лякайтесь радше того, що може погубити душу і тіло в пеклі» (Мат. 10, 28), пішли за Його прикладом на смерть, щоб тим засвідчити правдивість і божеськість науки, яку голосили. Тому що за марні людські слова, за людську науку ледво чи хто захоче покласти свою голову.

Як знаємо, Ісус Христос по свойому воскресінні прийшов до апостолів і посилаючи їх на проповідь найперше дунув на них уділяючи їм у той спосіб Святого Духа. «І промовивши це, дунув на них і сказав їм: Прийміть Святого Духа. Кому відпустите гріхи відпустяться їм, кому задержите, задержаться» (Йо. 20, 2). Отже, посилаючи апостолів і даючи їм Божу владу відпускати гріхи, дунув на них даючи їм Святого Духа, що від апостолів через рукоположення переходив далі на їх наслідників. Той сам Святий Дух переходить і до нині через рукоположення на всіх правдивих наслідників апостолівепископів, а від них на священиків. І тільки та Церква є правдива, що заховала ту тяглість у переданні святого Духа, що є душею тої інституції, яку оснував Ісус Христос. Він є душею тому, що від Нього вона має духове життя, від Нього має вона всі ласки, які у Таїнствах і Благословеннях розділює між людей, між своїх вірних. Той же сам Святий Дух перебуває цілий час у церкві, провадить нею, хоронить від поблудження, освячує її і веде до остаточної ціли -— до Бога. Й тому одинока лише Церква Католицька може бути певна, що вона заховала ненарушеною науку основника Ісуса, лише вона може бути спокійна, що веде своїх вірних дорогою правди, дорогою Божого закону, Його заповідей.

Тільки вона одинока може запевнити своїм вірним Божу ласку своїми святими Таїнствами і у той спосіб безпечно допровадити їх до вічного щастя в небі.

Порівняння Церкви, Прообрази Церкви

У Святому Письмі маємо багато прообразів святої Церкви. Порівнюють її з ковчегом Ноя, що його він на Божий приказ збудував, опісля увів у нього чистих і нечистих звірят, та й увійшов сам із родиною. І той ковчег одинокий остався по потопі і урятував життя всім тим, що до нього схоронились. Так само й свята Церква. До неї входять усі, що прийняли таїнство Хрещення і спасаються лише ті, що остаються в ній. Прочі ж, так само, як і ті люди, що остались поза ковчегом погибають у хвилях земських пристрастей, у морі гріха.

Церква, це наче давний Єрусалим (другий прообраз), тільки в ній можна гідно почитати Бога. Бо тільки вона одинока має правдиву жертву, яка подобається Богові. Тільки вона жертвує небесному Батькові Його одиноко улюбленого Сина в безкровній Жертві, яка є відтворенням тої колишньої кривавої на горі Голгофі. Лише вона одна має святі Таїнства, які освячують кожного, що їх приймає, бо в ній ділає Святий Дух, який своєю животворною ласкою освячує людей.

Церква це предмет нашої віри

Вправді, кожний із нас знає, що Церква свята це збір охрещених людей, які признають над собою Папу Римського видимого голову, заступника Ісуса Христа на землі і підчиняються своїм ординаріям-Епископам, слухаючи своїх духовних отців-Парохів. Однак не всі признають, що вона правдива. Приміром жиди чи турки того не признають. Проте, наше визнання тої правди, це також акт віри. Бо лише наш розум просвічений вірою може приймати за правду ті рації, які ми вже навели на божеське походження нашої Церкви. Тож і поставили отці Церкви той артикул у Символ Віри і приказали нам збуджувати в ньому акт віри.

Її не оснували люди, але сам Бог заложив її тут на землі (Пс. 86, 5) і тому вона називається насліддям Бога (Пс. 2, 8), народом Бога (Осія 2, 1). Тому то й владу, що її вона має і уділяє своїм слугам єпископам, священикам, це не владу людська, але Божа. Її не можна добути людськими силами і тільки при помочі віри ми знаємо, що в ній зложив Ісус ключі до Божого Царства (Мат. 16, 19), дав їй владу відпускати гріхи (Йо. 20, 23, виключати з неї, а тим самим вичеркати з книги життя (Мат. 18, 17), жертвувати на її жертівнику Тіло Христа (Лк. 22, 19). І тому, що вона має провадити людей до Бога, її члени не мають сталої вітчини на землі, але мандрують лише прямуючи до вічної вітчини в небі (Євр. 13, 14).

Церква — це Товариство Святих. Участкування в Святих Речах

Церква, це товариство святих людей, посвячених на службу Богові. А тому, що кожна річ посвячена Богові, на Його виключний ужиток є свята, проте й люди, що через хрещення стаються прибраними божими дітьми, які своїм життям мають віддавати честь і славу Його безконечному Єству, є святі. І тому, що вони через присвячення Богові в Таїнстві Хрещення сталися правно Його прибраними дітьми, повинні старатися, щоб і своїм дальшим життям доводили, що вони справді зрозуміли цю велику ласку, що її одержали від Бога. Вони повинні на подобу св. Павла старатись не тільки назовні, правно, але й у внутрі святим життям, стати добрими членами того збору святих, св. Павло виразно говорить чого Бог домагається від тих, через хрещення посвятилися Йому: « ... щоб ходити вам достойно перед Господом у всякому догоджуванні і у всякому доброму ділі приносячи овочі й поступаючи в розумінні Бога» (Кол. 1, 10) «дякуючи Отцеві, який зробив нас достойними спільноти в наслідді святих у світлі...» (Кол. 1, 12).

А свята Церква справді хоче, щоб люди, її члени поступали в святості, бо вона все в свойому навчанні звертає на те увагу і дає змогу зробити людей святими, бо має святі Таїнства, які є призначені на освячування людей. Неначе брамою вступу до Церкви є таїнство Хрещення, яке дає право охрещеному вживати всіх інших Святих Таїнств на освячення своєї душі. Тими Таїнствами ми чимраз то більше зв’язуємося з джерелом святості — Богом. А вже найбільша злука з Ним довершується в Таїнстві Евхаристії, де Евхаристійний Ісус приходить до душі людини і замешкує в ній із Отцем і Святим Духом. Так що душа справді в особливший спосіб стає мешканням Триєдиного Бога.

Дуже часто порівнують цю злуку, чи товариство святих, святу Церкву до людського тіла. Як у тілі є багато членів і вони всі рівні, хоча й мають прерізні функції, так само і у Церкві. Багато є членів, які різняться між собою світовими достоїнствами, даруваннями; та в Церкві вони всі рівні, хоч і мають у ній різні функції. Й хоча люди прерізних рас, народів, держав належать до неї, люди прерізних станів, багаті й убогі, то одержавши таїнство Хрещення вони стаються одним тілом. Перед нею вони є тільки різні члени одного і того самого тіла, рівні між собою які до гідности. Церква надає своїм членам різні уряди, однак вони є тільки на те, щоб служили для загального добра, а не нате, щоб виносити когось. Вже Ісус Христос сказав: «...хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом» (Мат. 20, 2).

Члени Церкви і її Духові Добра

Добрами духовними святої Церкви втішаються, тобто їх одержують, тільки ті, які живуть справді християнським життям, ті які живуть у ласці Божій. А люди, які живуть у гріхах не є, щоправда, позбавлені тої ласки бути членами тіла Церкви, однак не користають нічого із того життя ласк, яке пливе в ній за діланням Святого Духа. Все таки остаючись злученими з містичним тілом Христа зі святою Церквою і вони дещо користають, тобто інші моляться за них і просять Бога, щоб Він змилосердився над грішниками і дав їм ласку навернення. Й Господь нераз вислухує тих молитов і своєю ласкою притягає назад до себе закаменілого грішника, нераз уже на смертному ложі зм’ягчує його холодне серце і дає ласку навернення.

Та крім тих звичайних ласк, Господь дає ще й надзвичайні ласки: як дар чудес, пророцтва, знання. Вправді, не для приватного вжитку, але для добра загалу, їх уділяє Він добрим і злим людям, на збудовання Церкви і навернення відпавших. А далі, коли ми вже пізнали, що все, що ми маємо, це все від Бога, проте й ті природні дари, що ними Бог обсипав кожного з нас, як багацтво, знання і т.п. є дарами даними не на наш виключний ужиток, але радше на те, щоб ми вживаючи тих дарів, чи дарувань, ділились ними з тими, що їх не мають. До тої жертвенної любови ближнього, нашого брата в Христі взиває нас уже св. Йоан у свойому листі: «Хто ж має поживу в світі і видить свого брата в потребі, та й зачинить своє серце перед ним, то яка Божа любов перебуває в ньому? Дітоньки, любімо не словом, ані язиком, але ділом і правдою» (1 Йо. 3, 1). Якщо справді всі розумітимуть ту звязь між членами Церкви, тоді кожний буде міг закликати з псальмопівцем: «Що за любі мешкання Твої Господи небесних сил. Бажає і лине моя душа до Господнього двора: серце моє й моє тіло радісно взивають до Бога живого... Щасливий той, хто живе в Твойому домі о Боже» (Пс. 83, 2, 3, 5).