Що таке молитва?

Молитва — це піднесення душі до Бога.

Коли люб'язно з кимось розмовляємо, то забуваємо про все інше. Так само повинно бути, коли розмовляємо з Богом тобто коли молимося. Під час молитви ми повинні звернути до Бога усі сили нашої душі: розум, бо повинні думати про всемогутнього Бога; пам'ять, бо повинні забути про всі тимчасові справи; серце, бо мусимо радіти Богові. Отже, сама думка пре Бога (без піднесення до Нього серця) — це ще не молитва; пекельні духи також думають про Бога, але не моляться. Символами молитви є вознесіння Ісуса Христа; дим кадила, котрий підіймається аж до неба; жайворонок, який злітає в піднебесся під час співу. "Це найвище достоїнство і честь людини, котра може зі своїм Творцем розмовляти та довірливо з Ним приятелювати" (св. Золот.). Треба дивуватися лагідності Бога, котрий не лише дозволяє, але наказує нам розмовляти зі Собою (св. Золот.).

Під час молитви користуємося певними зовнішніми рухами, напр., складанням рук, биттям у груди, кляканням і т.п.

Стаючи на коліна під час молитви, визнаємо, що ми є малими перед Богом; складаючи руки, визнаємо своє безсилля; б'ючи себе в груди, визнаємо, що заслужили на биття як грішники. Деколи під час молитви падаємо ниць, зазначаючи тим, що супроти Бога ми є порохом. Так молилася Юдит, перш ніж пішла у ворожий табір (Юд. 10, 1); так молився Ісус Христос на Оливній горі (Мат. 26, 39); так молиться і сьогодні багато хто з людей. Деякі під час щирої молитви зносять догори руки, розводячи їх — це є ознака гарячої любові до Бога, а також свідчення того, що людина молиться в ім'я розп'ятого Спасителя. Так молився Мойсей під час битви євреїв з амаликитами (Вихід 17, 12); так молився Соломон під час освячування храму (II Сам. 6, 12); так і сьогодні молиться священик під час Служби Божої. Імовірно, що саме так молився й Ісус Христос (Кат. Еммер.). Можна також молитися, повернувшись обличчям, до храму, як молився Давид (Пс. 5, 8) або Даниїл (Дан. 6, 10). Бог не потребує бачити жодних рухів, щоб пізнати тайни нашої душі; їх потребує сама людина, бо вони спонукають її та інших до більшої побожності. Отже, ці жести необов'язкові під час молитви і ними можна знехтувати, якщо на це є важлива причина (напр., коли людина хвора або дуже втомлена, або коли молимося під час роботи і т.п.). Можна також молитися ходячи, як це роблять, напр., прочани.

Можна молитися або лише духом, або духом і устами одночасно.

Ісус Христос перед трапезою підняв свої очі до неба, а потім похилив голову, цим самим ніби сказавши: "Отче, дякую Тобі". Це була молитва духа. Так і ми можемо молитися під час роботи або в дорозі, і ніхто не буде знати про нашу молитву, крім Бога.

Усна молитва необхідна і корисна. Людина створена з душі і тіла, отже, повинна віддавати шану Господу Богу душею і тілом (Ос. 14, 3). Вже природою в людині закладено, щоб вона виявляла назовні свої почуття (Мат. 12, 34).

Християнська релігія без усної молитви не мала б опори для єдності і змушена була б занепасти. Усна молитва пробуджує наше серце і збільшує нашу побожність, а, одночасно, і побожність наших ближніх. Усна молитва, зокрема, спільна, робить Бога більш прихильним до наших прохань (Мат. 18, 19).

Суто усна молитва, в котрій не бере участі дух, не має жодної цінності.

Саме тому нарікає Ісус Христос на фарисеїв: "Оцей народ устами мене поважає, серце ж їхнє далеко від мене" (Мат. 15, 8). Не один звертається до Бога лише голосом тіла, а не голосом душі (св. Авг.). Молитва - це неначе мотузка, яку треба потягнути, щоб вгорі біля Божого вуха, задзвенів дзвінок. Хто тягне мотузку так, що дзвінок не відізветься, той нічого не досягне. Нічого не варті й обряди, які поєднуємо з молитвою, якщо відсутній внутрішній настрій, котрий відповідав би цим обрядам. Хто нестямно клякає, б'ється в груди і т. п., той є лицеміром. Бога треба возвеличувати духом і правдою (Йоан 3, 24).

Різновидом усної молитви є молитва, яка співається.

Релігійний спів - це неповторна молитва; він підносить наш дух до Бога. До такого співу заохочує нас св. Павло (Кол. З, 16). Церковний спів особливо плекали цар Давид (†1015 перед Хр.), св. Амвросій, Міланський єпископ (†397), Папа Григорій Великий (†604), св. Ігнатій Богоносець, св, Єфрем, св. Роман Солодкоспівець, св. Андрій Критський, св. Іван Дамаскин та інші.

Молячись усно, можна або використовувати або усталені молитви, або розмовляти з Богом власними словами.

Усталеними молитвами є, напр., "Отче наш", "Богородице Діво" і т. п. У молитовниках містяться готові молитви на різні випадки і обставини. Купуючи молитовник, ми повинні звернути увагу на те, чи є він затверджений єпископом, бо деколи трапляється, що продають молитовники, упорядковані ворогами Церкви, які є просто згубними для релігії. Обережність необхідна передусім тоді, коли купуємо таку книжку у мандрівного торговця, або навіть у якомусь відпустовому місці.

Однак недобре дотримуватися тільки готових зразків молитов. Треба бодай час від часу вільно порозмовляти з Господом Богом своїми словами. Господь Бог любить, коли наша молитва спливає зі самого серця, коли розмовляємо з Ним щиро і сердечно, як дитина з батьком. Своїми словами молилися три юнаки в палаючій печі, а також Ісус Христос на Оливній горі (Мат. 26, 39). При цьому не треба добирати якихось вишуканих слів, треба молитися просто і від щирого серця. Бог звертає увагу не на слова (красу мови), але на серце. "Люди судять про чиєсь серце по розмові, Бог оцінює слова по почуттях" (св. Григ. В.). Не треба говорити багато (Мат. 6, 7). Бог зважає не на тривалість, а на сердечність молитви. Як щедро нагородив Спаситель розбійника по правиці за його коротеньку молитву!

Можна молитися або самому, або разом з іншими особами. І один, і другий вид молитви нам заповів Ісус Христос (Мат. 6, 5; Мат. 18, 19).

Молимося для того, щоб прославляти Бога, щоб просити Його про щось або перепросити чи подякувати Йому за щось. Прославляємо Господа Бога за його безмежну досконалість. Як раділа б людина і прославляла Бога, якщо б могла побачити Його безмежну велич! Ангели в небі оглядають безмежну велич Бога у сяйві і пишноті, тому й радіють, возвеличуючи і прославляючи Його словами: "Святий, святий..." (Іс. 6, 3). На полях Вифлеему таку величальну пісню співали новонародженому Спасителеві (Лук. 2, 14). Прославлення Бога - це основне заняття мешканців неба (Одкр. 4). Споглядання Бога "лицем до лиця" так хвилює і захоплює Ангелів, що їх молитва перетворюється у возвеличувальну пісню. Ми пізнаємо велич Бога через світ, створений Ним, і з об'явлення, отже, ми маємо причину якнайчастіше Його прославляти. Церква прославляє Бога безупинно. (Вели-чальними молитвами є, напр., "Тебе, Бога, хвалим...", "Слава Отцю і Сину...", християнське вітання і т. д.). Відмовляючи величальну молитву, вже тут, на землі, розпочинаємо заняття мешканців неба, котрі вічно прославляють Бога (Терт.). Величальною молитвою була молитва трьох юнаків у палаючій печі (Дан. 3.). Величальною є також молитва Матері Божої "Величає душа моя,.." (Лук. 1).

Бог хоче, щоб ми просили Його про все, чого потребуємо — без, молитви не дає Бог нічого (Як. 4, 2). Хто не просить, той не отримує (св. Тер.). Бог навіть хоче, щоб ми просили його терпляче, і не лише просили, а навіть зобов'язували виконати те, чого ми прагнемо (св. Григ. В.).

Бог, безперечно, знає всі наші потреби (Мат. 6, 32) і міг би нам завжди допомогти, однак хоче, щоб ми його просили, щоб Його дари ми вважали не обов'язком, але добродійством, таким чином виражаючи нашу абсолютну залежність від Бога, тобто Бог хоче спонукати нас до вдячності і покори. Благальною молитвою була молитва Ісуса Христа на Оливній горі і на хресті, молитва св. Стефана, молитва Апостолів на човні під час бурі, молитва християн за ув'язненого Петра, молитви св. Моніки, Благальна молитва є покаянною молитвою, коли просимо в ній Бога про відпущення гріхів. Так молилися ніневитяни і так молився Давид у своєму покаянному псалмі "Помилуй мене, Боже..." (Пс. 51).

Бог хоче, щоб ми дякували Йому за все, що Він для нас робить (І Сол. 5, 18). Згадаймо слова Ісуса Христа до зціленого прокаженого (Лук. 17). Вдячністю заслуговуємо у Бога на нові ласки. Не один дар відбирає Бог у людей через те, що не вміють його цінувати і за нього подякувати Богу; на невдячних людей Бог часто зсилає голод, неврожай, град і т. п.

Користь і необхідність молитви

За допомогою молитви можемо здобути у Бога будь-які добра, однак не завжди Бог вислуховує наші молитви відразу.

Ісус Христос провістив: "І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите" (Мат. 21, 22), "Просіть, і дасться вам" (Мат. 7, 7). Отже, завдяки молитві людина ніби стає всемогутньою (св. Золот.). Молитва - це ключ до усіх скарбів Божої доброти (св. Авг.). Як у людей можна все отримати за гроші, так у Бога все можна отримати завдяки молитві. Кожен, хто потрапить у скруту, повинен звернутися до Бога за допомогою. А якщо цього не зробить, то нехай пізніше нарікає не на свою долю, а на свою лінь. Така людина може викликати лише гнів. Чи не гнівався б кожний на жебрака, котрий тремтить від холоду і гине від голоду, але не звернеться до багатія, котрий йому може допомогти? Молися, і Бог тобі допоможе, як допоміг Апостолам під час бурі.

Бог не завжди відразу вислуховує наші молитви. Треба частіше стукати до дверей великого Господа, щоб вони відчинилися (св. Авг.). Св. Моніка протягом 18 років просила про навернення свого сина.

Бог не раз примушує довго себе просити, щоб переконатися, чи ми справді просимо Його від щирого серця, а також тому, щоб ми більше цінували отримані від Нього ласки (св. Авг.). Хто перестає просити, коли Бог відразу його не вислухає, той доводить, що не просив по-справжньому. Хто ж надіється, що буде вислуханий, той буде молитися тим старанніше, чим довше Бог зволікає з вислуханням прохання. Так чинив сліпець на дорозі до Єрихону; чим менше, як йому здавалося, зважав Ісус Христос на його прохання, тим голосніше він просив: "Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!" (Лук. 18, 38, 39). Один святий так промовив до Господа Бога "Ти зволікаєш, Господи, з тим, щоб дати, аби навчити нас просити". Бог не вислуховує наших прохань відразу тому, що знає: виконання цих прохань без зволікань принесло би нам скорше шкоду, ніж користь.

Бог швидше вислухає наші молитви, коли ми, молячись, постимо, даємо милостиню, складаємо якусь обітницю або просимо про заступництво святих; швидше вислуховує також спільні молитви та молитви праведника.

Піст і милостиня — це два крила молитви (св. Авг.). Згадаймо молитву сотника Корнилія (Діян. Ап. 10).

Бог вислухає нас швидше, якщо молимося перед чудотворними образами або якщо при гробах святих просимо їх про заступництво. "Бог справді є всюди, але не всюди однаково вислуховує наші молитви" (св. Авгі).

Бог швидше вислуховує спільні молитви, бо Ісус Христос обіцяв: "Коли двоє з вас згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм моїм Отцем Небесним" (Мат. 18, 19). Коли християни зберуться разом і моляться, вони подібні до могутньої армії, котра приневолює Всевишнього, аби її вислухав (Терт.). У часи правління римського імператора Марка Аврелія (170 р.) вороги одного разу оточили цілий християнський легіон. Воїнам було дуже тяжко, бо забракло води. Тоді вони почали гаряче молитися до Бога, просячи допомоги, і через деякий час небо вкрилося хмарами і випав рясний дощ. Таку саму силу мала спільна молитва перших християн за ув'язненого Петра. Саме тому Церква в хвилини скрути відправляла і завжди відправляє урочисті процесії.

Швидше Бог вислухає також молитви праведника. "Ревна молитва праведника має велику силу" (Як. 5,16). Без затримки вислухав Бог молитву Іллі про дощ (І Цар. 17).

Трапляється, що Бог зовсім не вислуховує нашого прохання, тому що виконання цього прохання зашкодило б нам, або тому, що ми не достойні того, щоб бути вислуханими.

Бог подібний до лікаря, котрий, з любові до хворого, не дозволяє на те, що йому могло б зашкодити (св. Авг.). Хто схотів би використати на скоєння зла те, про що просить у молитві, не дістане нічого якраз тому, що Бог шкодує його (св. Авг.). Св. Моніка гаряче просила Господа Бога, аби перешкодив виїзду її сина Августина до Італії, та Бог не вислухав її. Чому? Тому що якраз перебування в Італії мало стати для Августина порятунком - проповіді св. Амвросія у Мілані повинні були скерувати його на шлях спасіння. Тому пізніше сам св. Августин говорить: "О Господи, Ти не виконав тоді бажання моєї матері, щоб здійснити якраз те, про що вона Тебе завжди просила". Коли б, напр., блудний син просив Бога врятувати його від біди, Бог не допоміг би йому, бо краща доля на чужині стала б для нього нещастям.

Бог не вислуховує нас деколи ще й тому, що ми не заслуговуємо вислухання. Недостойними вислухання є ті, котрі моляться без набожності і довір'я (Як. 1, 7), або ті, котрі перебувають в стані тяжкого гріха і зовсім не мають наміру поборювати свої недобрі звички (Йоан. 9, 31). Багатьох Бог не вислуховує тому, що вони не моляться терпляче, отже, їм насправді не потрібне досягнення бажаної мети. Однак, жодна молитва не пропадає марно. Хоча Бог і не дасть того, про що просимо, але, напевне, дасть нам щось інше, ще краще (св. Залож.). Бог чинить, як батько, котрий дитині, яка хоче ножа, дає гарне яблуко, щоб заспокоїти її. Навіть молитва грішника не є марною: через молитву він здобуває ласку, необхідну для навернення. Коли молишся, а Бог не вислуховує тебе, ніколи не звинувачуй Бога, а подумай, чи справді щирою була твоя молитва, або зваж, чи справді те, чого просиш, принесло б тобі користь. Так чи інакше, якщо ти молишся, то Бог обов'язково наділить тебе ласкою, може, й більшою, ніж ти просив (М. Лят.). Бог може зробити набагато більше, ніж ми просимо або думаємо (Єф. З, 20).

Однак у кожному окремому випадку людина повинна намагатися досягнути того, про що просить Бога, природним шляхом.

Бог допомагає лише тому, хто сам намагається собі допомогти. Бог допомагає не боягузам, а відважним. Нерозумно вчинили б полководець і його армія, коли б хотіли здобути собі перемогу не боротьбою, а молитвою. У наших щоденних справах ми повинні не лише надіятися на Бога і молитву, але й бути активними і енергійними. Бог не може допустити, щоб людина, чекаючи чуда, стала лінивою і бездіяльною.

Молитва робить грішників праведниками, а праведників утримує в стані ласки.

Молитвою грішник здобуває собі помилування. Розбійник по правиці Ісуса Христа сказав лише: "Господи, згадай про мене, коли прийдеш до Царства Свого", і Христос відразу помилував його (Лук. 23, 42). Митар у храмі молився: "Боже, змилуйся надо мною, грішним" і пішов виправданий додому (Лук. 18, 13). Давид, котрому дорікав пророк Натан, сказав: "Я згрішив, Господи", і відразу сповістив його Натан про відпущення гріхів (II Сам. 12, 13). Хто починає молитися, перестає грішити; а хто перестає молитися, починає грішити (св. Авг.). Смертний гріх і молитва не можуть існувати поруч (св. Тер.). Молитва перероджує людину; сліпого робить зрячим, слабкого — сильнішим, грішника — святим (св. Лавр. І).

Грішників молитва перетворює у праведників, бо здобуває грішникові ласку жалю і навернення.

Молитвою привертаємо до себе Св. Духа (св. Єфрем), тобто здобуваємо діючі ласки. Чим ближче в молитві наближаємося до Ісуса Христа, Сонця правди, тим більше наша душа отримує від Нього світла і сили (Ориг.). Отже, молитва просвітлює нас; завдяки їй ми щораз краще пізнаємо доброту і велич Бога, останню мету нашого життя; Його волю, правдиву цінність тимчасових речей, нашу власну мізерність і т. д. Молитва — це велика проповідницька книга (св. Вінц. з П.).

У деяких Святих внутрішнє просвітлення проявлялось назовні. Обличчя Мойсея сяяло, коли він закінчив розмову з Богом. Змінилося під час молитви і обличчя Ісуса Христа (Лук. 9, 29).

Молитва примножує наші сили, зміцнює волю і допомагає терпляче зносити життєві незгоди (св. Берн.). Молитва — це небесна роса для душі; вона зміцнює і освіжає нашу душу (св. Золот.). У молитві душа знаходить заспокоєння, з неї черпає нові сили. Тому ми повинні молитися після кожної тривалої роботи і перед кожною важливою справою. Сам Христос час від часу залишався на самоті, щоб помолитися, а безпосередньо перед своїми страстями довго молився на Оливній горі. Людина, котра часто молиться, ніколи не стане боягузом.

Молитва утримує праведника в стані ласки, оберігаючи його від спокуси і гріха.

Молитва відганяє спокуси диявола. Спокуса затьмарює наш розум і послаблює волю; молитва просвітлює розум і зміцнює волю. "Дія молитви така сама, як дія води на вогонь" (св. Золот.). Молитва — це щит, від котрого відбиваються вогняні стріли диявола (св. Амвр.). Молитва — це рятівний якір для тих, чия душа знаходиться в небезпеці (св. Золот.). Коли ми молимося, від нас втікають дияволи. Завдяки молитві праведник виробляє в собі багато чеснот. "Хто вміє добре молитися, вміє також добре жити" (св. Авг.). Людина, віддана молитві, відзначається багатьма чеснотами (Бона). Хто постійно розмовляє з Богом, стає подібним до Нього.

Завдяки молитві праведники здобувають відпущення тимчасових покарань за гріхи і вічну нагороду.

"Молитва підіймається до неба і на землю сходить Боже Милосердя" (св. Авг.). Молитва стримує Божий гнів (св. Авг.). Завдяки лише одноразовому щирому відмовленню молитви "Отче наш" можна відпокутувати усі повсякденні гріхи цілого дня (св. Авг.). З багатьма молитвами пов'язаний відпуст, тобто завдяки їм можна швидше здобути відпущення тимчасових покарань за гріхи, ніж завдяки окремій дотичній молитві.

Молячись, праведник здобуває вічну нагороду. Ісус Христос говорить: "Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі*' (Мат. 6, 6). Після своєї смерті св. Тереса об'явилася одній монахині і сказала: "Я була б готова витерпіти будь-які земні страждання, якщо б завдяки цьому могла зробити щасливішим своє перебування на небі настільки, наскільки стане воно щасливішим через одне відмовлення молитви "Богоро-дице Діво".

Молитва — це поєднання праці і боротьби, тобто, вона вимагає певних зусиль. Злі духи часто намагаються перешкодити у молитві, підкидаючи нам різні думки. Таким чином диявол намагається загасити нашу ревність і старанність в молитві (св. Золот.). Той, хто, незважаючи на всі перешкоди диявола, добре і щиро молиться, багато спокутує і отримає право на нагороду.

Той, хто молиться, отримує вже деяке передчуття вічного щастя, бо молитва робить нас веселими. Адже Св. Дух — утішитель (Йоан 14, 26), котрий проганяє смуток душі. Христос обіцяє спокій спрацьованим і заклопотаним, якщо вони звернуться до Нього (Мат. 11, 28). Св. Яків говорить: "Страждає хтось між вами? Хай молиться" (Як. 5, 13). Молячись, людина передчуває радощі неба. Ніщо не може в цьому житті наповнити серце людини більшою радістю, ніж ревна молитва (Св. Берн.). Молитва — це розмова дитини з батьком. Спробуйте й побачите, який добрий Господь. Блаженний, хто до нього прибігає (Пс. 34, 9). Один день, присвячений молитві, вартує більше, ніж усі роки, прожиті в розкоші і розвагах.

Хто не молиться, не може бути врятований, бо потрапляє у тяжкі гріхи.

Якщо б можна було заглянути у пекло, то ми побачили б, що там знаходяться виключно ті, що не молилися. "Коли сам Христос цілими ночами молився, то що ж тоді робити нам, аби здобути спасіння?" (св. Амвр.). Хто не молиться, не має сили протистояти спокусам. Така людина схожа на солдата без зброї, на птаха без крил. Людина без молитви — це билина, котру вітер хитає на усі боки. Хто не молиться, той вже тепер мертвий (св. Золот.). З людиною, котра не молиться, діється те саме, що з рибою, витягнутою з води (св. Золот.), або з деревом, вирваним із землі (Люд. Гр.). Людина не може постійно віддаватися земним турботам, але повинна прагнути до Бога, бо інакше загине (св. Авг.). Саме тому Ісус Христос так часто закликає до молитви (Мар. 13, 33; Мат. 26, 41). Всі народи землі моляться до своїх богів; очевидно, в серці кожної людини Бог заклав потребу молитися.

Як треба молитися

Приємнішою для Бога є молитва коротка, але щира, ніж тривала і нещира. Тому нагадує Ісус Христос: "А коли молитесь, не говоріть зайвого, як ті погани; гадають бо, що за своєю велемовністю будуть вислухані" (Мат. 6, 7). Бог приймає насамперед щирі молитви. Він вислухав молитви Давида, розбійника на хресті, митаря в храмі. Не один відмовляє довгі молитви, однак не може дочекатися, щоб був вислуханий; зате інший, хоч і не молиться вголос, однак досягає всього, чого просить (М. Лят.). Усе залежить від того, як молиться.

Щоб молитва була для нас корисною, треба молитися в ім'я Ісуса Христа, тобто просити того, чого хоче сам Ісус Христос.

Ісус Христос обіцяє: "Чого б ви тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім'я" (Йоан 16, 23). Який правитель відкине прохання людини, котра, прийшовши до нього, скаже: "Твій власний син послав мене з цим проханням"? Ми повинні просити того, чого хоче Христос; а Христос хоче всього, що осприяє славі Божій і нашому спасінню. Св. Моніка, котра протягом 18 років просила про навернення свого сина, молилася в ім'я Ісуса Христа.

В ім`я Ісуса Христа молимося тоді, коли відмовляємо "Отче наш", бо ця молитва походить від Нього, і в ній просимо лише того, чого хоче Христос. "Не є Христовою молитва, в якій просимо про те, що може пошкодити добру нашої душі" (св. Авг). Не є такою і молитва того, хто просить знищити свого ворога, сприяти виграшу в лотереї, чи наділити його високою честю і шаною або про інші подібні зайві речі.

Молиться в ім'я Ісуса Христа той, хто просить Бога про допомогу в потребі, про отримання роботи, про навернення грішника і т.п.

Найкраще молиться той, хто молиться з Церквою (св. Авг.). Церква завжди молиться в ім'я Ісуса Христа.

Молитва буде для нас корисною і тоді, коли ми будемо молитися побожно, тобто під час молитви думатимемо лише про Бога. Молячись, ми повинні усі свої думки спрямувати до Бога. Молитва — це розмова з Богом. Коли з кимось розмовляємо, то звертаємося лише до нього; так само і під час молитви ми повинні звернути наш дух виключно до Бога. (Про Бога думати — звідси "побожність"). Не один шанує Бога лише на словах, але серце його далеко від Бога (Мат. 15, 8). Під час молитви він думає про свої земні турботи, або молиться, механічно повторюючи слова молитви. Хто під час молитви байдужий або розсіяний, тобто молиться без побожності, той нічого не досягне у Бога. "Як ти можеш прагнути, аби Бог звернув на тебе увагу, коли ти сам не звертаєш уваги на Нього?" (св. Кипр.). Хто молиться нещиро, однак сподівається, що Бог вислухає його, той схожий на людину, котра засипає до млина недобре зерно, сподіваючись на гарне борошно (св. Берн.). Під час молитви. Навпаки, така молитва має більшу цінність, бо пов'язана з подоланням цих відчуттів (св. Терт.). Богу приємніша така побожність, до якої треба себе примушувати (бл. Анг. Фол.). Отже, не треба нехтувати молитвою, коли відчуваємо небажання молитися. Насилаючи на нас такий стан, злий дух прагне відірвати нас від молитви, а Бог допускає це, щоб ми пізнавали своє безсилля і тим більше упокорювалися. "Коли б ми, молячись, нічого більше не робили, а лише відганяли спокуси і розсіяність, то, незважаючи на це, наша молитва була б доброю, бо Богові залежить насамперед на нашій добрій волі" (св. Франц Сал.).

Щоб побожно молитися, треба підготуватися до молитви; відмовляючи молитву, слід прислухатися до своїх думок і остерігатися нешанобливої постави тіла.

Перед молитвою приготуй свою душу, а не будь подібний до людини, котра спокушає Бога (Сир. 18, 23). Перед кожною молитвою треба чітко уявити собі, що стоїмо перед Божими очима (Беда); а також позбутися думок про будь-які земні справи. Мусимо наслідувати патріарха Авраама. Збираючись принести в жертву Богові свого сина, він біля підніжжя гори Морія залишив своїх слуг, віслюка, тобто все, що не було потрібне для жертви, сказавши: "Поклонившись Господу Богу, повернемося до вас" (св. Літр.). Як Ісус Христос вигнав із храму перекупників, так і ми повинні перед молитвою усунути з нашого серця, храму молитви, усі турботи. Залиш на часинку свою журбу Небесному Отцю. Він або забере її від тебе назавжди, або поверне її легшою! Розсіяність, яка виникає під час молитви всупереч нашій волі, не є грішною; однак треба намагатись перебороти її. Під час молитви треба сховатися в хатину свого серця (Мат. 6, 6). Добре користуватися молитовником, бо тоді нас ніщо не відволікає. З більшою побожністю молимося перед образом Святого або на святому місці, де все нагадує нам про Бога.

Постава нашого тіла під час молитви повинна виражати пошану. Не можна молитися сидячи або лежачи, — так молитися може лише хвора людина. Можна молитися ходячи. Постава тіла під час молитви повинна збільшити нашу побожність, а не робити молитви неможливою.

Щоб молитися побожно, треба молитися терпляче, тобто не переставати звертатися до Бога, якщо Він не вислухає нас відразу.

Чинімо так, як малі діти, котрі не перестають кричати, доки не отримають бажаний предмет (св. Кир.). Людей дратує, коли їм набридають проханнями, але Бога — ніколи, навпаки, Він любить таку настирливість (св. Єр.). Згадай притчу про настирливого приятеля, котрий не переставав стукати (Лук. 11, 5), Бог сам часто випробовує терплячість того, хто молиться. Так було з хана анською жінкою (Мат. 15). Ісус Христос спочатку не слухав її прохань, але вона не відступалася і нарешті дочекалася, щоб її вислухали. Подібне сталося із сліпим від народження на дорозі до Єрихону. Люди сварили його, просили замовкнути, але він волав ще голосніше, і Христос зцілив його (Лук. 18, 35). Євреї у Ветулії почали молитися, побачивши, що до них наближається ворог. Чим більше молилися, тим більшою ставала загроза. Однак терплячість і наполегливість у молитві допомогла їм, і Бог врятував їх завдяки Юдиті (Юд. 6-7). Бог часто приходить з допомогою саме тоді, коли ця допомога нам найбільше потрібна. Та не один втрачає відвагу і терплячість і перестає молитися, коли Бог не вислуховує його відразу. Так не повинно бути. Навпаки, ми повинні молитися тим старанніше, чим довше Бог зволікає з вислуховуванням. Чим довше примушує нас чекати, тим вірогіднішою буде його допомога; Він переважно дає нам набагато більше, ніж ми Його просили і сподівалися (Єф. З, 20).

Молитися побожно означає також молитися з чистим серцем, тобто ми повинні бути вільними від тяжких гріхів під час молитви, або бодай мати в серці жаль і готовність покаятися.

Кропильниця при вході до церкви нагадує нам, що перед молитвою в Божому домі треба очиститися від гріхів через жаль. У мусульман є звичай при вході до храму скидати взуття і обмивати ноги; цей звичай також нагадує про чистоту серця. Людина з нечистим серцем не володіє достатньою силою, щоб піднятися духом до Бога; бо як тільки почне молитися, перед очима її душі відразу постають грішні зображення, які тримають її грішний розум на землі (св. Григ. В,). Справедливо, що Бог позбавляє своїх добродійств того, хто не хоче підкоритися Божим наказам (св. Лавр. Ю.).Чини згідно з Божими заповідями, і Він також вислухає твої прохання (св. Золот.). Грішник також може сподіватися бути вислуханим, якщо щиро жалкує за скоєні гріхи. "Бог приме його так, наче ніколи не був ображеним" (св. Альф.). Бог не чинить, як люди, котрі переважно довго пам'ятають заподіяну образу і нагадують про неї тим, хто їх про щось просить. "Бог зважає не на те, що людина зробила, але на те, що вона хоче зробити" (св. Берн.). Згадаймо молитву митаря, котрий каявся в храмі (Лук. 18, 13).

Побожно молимося і тоді, коли підкоряємося Божій волі: тобто, коли усвідомлюємо, що тільки у Його волі вислухати чи не вислухати наші молитви, і сприймаємо це з покорою.

Так молився Ісус Христос на Оливній горі: "... хай не моя, а твоя буде воля!" (Лук. 22, 42). Бог краще знає, що саме принесе нам користь; ми не можемо давати Богу жодних вказівок, як і хворий не може вказувати досвідченому лікареві, які ліки повинен йому призначити (св. Франц Сал.).

Молитися ми повинні з покорою, тобто мусимо усвідомлювати своє безсилля і жалюгідність.

Не треба думати, що своєю молитвою робимо Господу Богу велику послугу. Бог не потребує наших молитов.

Покірною була молитва митаря в храмі і сотника Корнилія. З покорою молився Даниїл: "Ми складаємо перед тобою наші благання, докладаючись не на нашу справедливість, а на твоє велике милосердя" (Дан. 9,18). Молитва покірного пробиває хмари (Сир. 35, 21). Молитва вже сама по собі є виявом покірності. Нею визнаємо нашу залежність від Господа неба і землі. Молячись, ми стаємо жебраками, котрі стоять перед дверима великого Отця (св. Авг.). • Тому нерозумно під час молитви поводитися так, ніби ми чинимо Господу Богу велику ласку. Треба молитися з надією і упованням на Бога, тобто бути переконаним у тому, що Бог в Своїй безмежній доброті обов'язково нас вислухає, якщо виконання нашого прохання сприятиме Його славі і. нашому спасінню.

Молитва Іллі під час пожертви на горі Кармель є взірцем молитви — уповання (І Цар. 18). Христос обіцяє: "І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите" (Мат. 21, 22). Довір'я буде нагороджене (Євр. 10, 35). Хто, однак, сумнівається, не досягне нічого (Як. 1, 6).

Добре молитися вчимося завдяки вправам. Молитися вчимося через молитву. Чим частіше людина молиться, тим приємнішою стає для неї молитва; і, навпаки, чим рідше хто молиться, тим молитва здається йому безглуздішою (св. Бонав.).

Коли ми повинні молитися

Ми повинні молитися постійно, бо Ісус Христос вважав, що "треба молитись завжди і не падати духом" (Лук. 18, 1). Наше серце повинно бути подібним до вічного світла в церкві. Нам треба постійно звертати свій дух до Бога. Апостол нагадує: "Безперестанку моліться!" (І Сол. 5, 17). З Богом можемо розмовляти щогодини. Біля Божих дверей немає вартового, котрий би нас не пускав. Досить промовити "Отче", і відразу відчиняються ворота Його палат (св. Золот.). Хто шукає Бога, завжди і всюди знайде Його (св. Альф.). Безперервно молячись, ми стаємо подібними до ангелів, котрі постійно бачать обличчя Бога (св. Франц Сал.). Хто безперестанку молиться, той може у Бога здобути все так, як легко отримує все від царя той, хто постійно перебуває в його товаристві (св. Золот.). Безперервна молитва береже нас від багатьох спокус. На Оливній горі Ісус Христос сказав Апостолам: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне" (Мат. 26, 41).

Безперервна молитва оберігає нас від злого ворога, як стіни фортеці; безперервна молитва — це міцний панцир, який береже тіло від ворогів (Тома Кп.). Диявол може в будь-яку хвилину оволодіти нами, отже, треба завжди бути готовим до молитви (св. Золот.). Як воїн не піде на війну без зброї, так християнин нікуди не повинен іти без молитви (св. Елін). Безперервно молячись, перебуваємо у ласці Бога до самої смерті (св. Тома з Акв.).

Однак Бог не вимагає (та це й неможливо), щоб ми постійно стояли на колінах і молилися. Бог лише прагне, щоб ми працю поєднували з молитвою.

Нашим принципом нехай буде: "Рука при праці, а серце при Бозі". Ми повинні поєднувати спосіб життя Марти (праця задля добра ближнього) із способом життя Марії (роздумування і молитва) (Лук. 18, 40). Добрими були вчинки Марти, ще кращою — поведінка Марії, але поєднання одного і другого є найкращим (св. Берн.). Адже і Христос, котрий є взірцем для нас всіх, поєднав молитву з працею (св. Григ. В.). Ми повинні на цьому світі молитися ділами (св. Франц Сал.). Хто з любові до молитви не хотів би працювати, той, згідно із словами Апостола (II Сол. З, 19), не повинен їсти.

Отже, виконуючи будь-яку роботу, ми повинні часто звертатися до Бога і кожну роботу розпочинати з добрим наміром на славу Божу.

При дорогах часто ставляють хрести або статуї Святих. Це робиться для того, аби ми якнайчастіше зверталися в молитві до Господа Бога. Ці хрести та статуї повинні нагадувати подорожньому про Бога. Святі в будь-яку пору дня пам'ятали про молитви і побожні зітхання. Св. Тереса в своїй кімнаті мала образ, на котрому був зображений Ісус Христос біля криниці Якова; вона дуже часто вдивлялася в цей образ і щоразу говорила: "Господи, дай мені води живої". Молитвою-зітханням св. Ігнатія Лойоли були слова: "Все на більшу славу Бога". Без молитов-зітхань наш відпочинок стає байдикуванням, а наша праця — нічим іншим, як лише розсіяністю і безладдям (св. Франц Сал.). І, навпаки, хто час від часу з побожністю звернеться до Бога, той легко зуміє вийти із скрутних життєвих ситуацій. Побожні зітхання мають велику силу. Вони оберігають нас від розсіяності і збільшують нашу побожність. "Одне зітханням з глибини серця, повторене сто разів, не раз має більшу вартість, ніж сто різних молитв, раз відмовлених" (св. Франц Сал.). Христос також повторював ту саму молитву на Оливній горі. Св. Франц з Ассізі неодноразово протягом цілої ночі вигукував: "Бог мій і все моє". Св. Павло наказує нам: "Чи ви їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31). Дуже корисно пробуджувати в собі добрий намір зі самого ранку на увесь день, а протягом дня короткочасно відновлювати його перед кожною важливою справою.

Ще краще кожну вільну хвилину присвячувати молитві.

Ще юнаком блаженний Климентій Гофбавер дав одного разу чоловікові, котрий нарікав на те, що з нудьги не знає, що повинен робити, таку влучну пораду: "Отже, моліться". Святі завжди молилися, коли лише мали для цього найменшу нагоду. Св. Апостол Яків, єпископ Єрусалиму, молився так часто, що шкіра на його колінах стала такою твердою, як шкіра верблюда (Йос. Флав.). Правдивий християнин молиться завжди, але не задля того, щоб хтось бачив його побожність. Він молиться серцем і в товаристві людей, і під час роботи, і прогулюючись, і відпочиваючи (св. Клим. Ал.).За прикладом Христа (Лук. 6, 12), Святі молилися навіть вночі.

Також дуже корисно під час оглядання видимих речей підійматися духом до речей невидимих.

Це зовсім не складно, бо між видимим створінням і нашою релігією, як справою того самого Творця, знаходимо багато спільного. Св. Григорій Наз., мандруючи берегом моря, придивлявся до мушлі, викинутої хвилями, і одночасно споглядав величезні скелі недалеко від берега; мушлі нагадали йому людей, котрі не вміють володіти собою, а скелі — людей, котрі не піддаються жодним спокусам. Він відразу звернувся до Господа Бога із щирим проханням зміцнити його силу волі і допомогти витривати в добрі. Дивлячись на вівцю, св. Франц з Ассізі пригадував лагідність Ісуса Христа. Рожа нагадувала св. Василію про гіркоту, з якою поєднані усі розкоші цього світу. Св. Франц Салезій, побачивши церкву, мав звичку говорити: "І ми є храмом Господа Бога"; побачивши поле, говорив: "І ми є ріллею, зораною Богом І скропленою Кров'ю Ісуса Христа", а, побачивши гарний образ, говорив: "В образах Бога, Ангелах і людях сяє велич Божа". Гарно висловився одного разу один із тих, хто разом з Ісусом Христом сиділи за столом, побачивши хліб: "Щасливий той, хто їстиме хліб у Царстві Божім" (Лук. 14, 15).

Не цураймося таких роздумів і порівнянь, адже всі видимі речі нагадують нам про всемогутність і доброту Бога та спонукають нас до Його вшанування. "Усе наше життя повинно бути безперервною молитвою" (св. Ілар.). Пам'ятаймо, що "життя наше є на небесах" (Филип. З, 20), отже, розпочинаймо це небесне життя вже тут, на землі, відриваючись від земних речей і звертаючись духом до Бога.

Ми повинні молитися вранці і ввечері, перед споживанням їжі і після нього, а також тоді, коли церковні дзвони закликають нас до молитви.

Уранці ми повинні дякувати Господу Богу за те, що опікувався нами, поки ми спали, а також просити Його, аби протягом дня оберігав нас від нещастя і гріха, щоб дав нам усе необхідне для життя.

Ранкову молитву, по можливості, треба відмовляти, стоячи на колінах. Снідати ми повинні лише після молитви (св. Єр.). На ранковій молитві спочиває особливе благословення (Сир. 32, 18). Прислів'я "Хто рано встає, тому Бог дає" можна дещо змінити: "Хто вранці молиться, тому Бог дає". Як ізраїльтяни могли збирати манну лише вдосвіта, так і ми можемо розраховувати на Боже благословення лише тоді, коли з самого ранку вшановуємо Господа Бога (Прем. 16, 28). Гарно прожита молодість має рятівний вплив на усе життя; те саме можна сказати про ранок кожної днини (Оверберг). Вранці найлегше знайти Бога (Прип. 8, 17). Саме тому перші християни збиралися на молитви вдосвіта.

Хто не молиться вранці, а відразу починає займатися земними справами, чинить, як людина, котра, вирушаючи у мандрівку, сідає не на той поїзд і їде зовсім в іншому напрямку. Хто під час підрахунків помилиться на самому початку, даремні його подальші труди! Це ж стосується і того, хто забуває про ранішню молитву, — на його цілоденній праці не спочиває Боже благословення.

Увечері ми повинні дякувати Господу Богу за отримані вдень добродійства, просити його відпустити нам скоєні протягом дня гріхи і опікуватися нами вночі.

Дай жебракові кусень хліба, і він не відійде від твоїх дверей, доки стократ не подякує тобі. А Бог годував тебе протягом цілого дня, і ти хотів би без подяки лягти спати? (св. Берн.). Зваж, що сам Спаситель не раз молився протягом цілої ночі.

Треба пам'ятати і про те, що найчастіше саме вночі смерть кличе людей постати перед престолом Всевишнього; отже, під час вечірньої молитви треба також зробити іспит совісті і пробудити в собі досконалий жаль. З Богом починай і з Богом закінчуй — це найкращий спосіб життя І

Перед споживанням їжі і після нього треба дякувати Господу Богу за поживу і просити Його, аби оберіг нас від тих гріхів, які найчастіше допускаємо під час їди або після неї.

Ісус Христос дякував Своєму небесному Отцю перед кожною трапезою (Мар. 6, 8). Він підіймав очі до неба, схиляв голову, як під час Тайної Вечері, ніби говорячи цим: "Отче, дякую Тобі". Коли будеш їсти і наситишся, стережися, щоб не забути Господа (Второзак. 6, 11-12). Даниїл навіть у ямі з левами дякував Богу за прислану йому поживу (Дан. 14, 37).

Під час їди ми найчастіше допускаємося таких гріхів: непоміркованості, гніву (через те, що недобра страва), пліток і обмовлянь. Насичене тіло легко піддається різним спокусам — лінощам, гніву і розпусті. Саме тому ми не повинні під час їди забувати про молитву і Бога.

Церковні дзвони закликають вірних до молитви також на випадок чиєїсь смерті або похорону.

Почувши церковний дзвін, завжди треба помолитися бодай коротко. Пам'ятаймо слова Августина: "Найкраще молиться той, хто молиться з Церквою". Церковні дзвони не лише закликають до молитви, але кличуть також на Богослужения, оголошують різні церковні урочистості (зате мовчать у хвилину смутку, напр., у Велику П'ятницю); застерігають перед небезпекою, напр., під час пожежі, повені, війни, бурі. У таких випадках дзвін кличе до молитви і на допомогу. Завдяки тому, що дзвони є посвячені, ми можемо виблагати Боже благословення. Як бачимо, церковні дзвони пов'язані з долею людини, з її радощами та бідами і тому є своєрідними приятелями людини протягом цілого життя. Дзвін закликає до молитви і на Богослужения, отже, виконує певну роботу, як і людина, тому стало звичаєм при посвяченні дзвона давати йому хресне ім'я. І саме тому, що дзвін виконує святу службу, в давні часи могли дзвонити у церковний дзвін лише ті, хто отримав відповідне освячення. У давні часи не було дзвонів. Єврейські священики скликали народ за допомогою труб. Коли закінчилися переслідування християн, на молитви скликали за допомогою рога або дерев'яних калаталок. У середньовіччі почали скликати вірних спочатку ударами молота об метал і, нарешті, дзвонами. Найбільші дзвони знаходяться в Колонії над Рейном (великий дзвін вагою понад 27. 000 кг) в кафедральному соборі, дзвін у церкві св. Стефана у Відні і в кафедральному соборі у Ерфурсті (біля 18000 кг.) Найбільше важить дзвін, який знаходиться в Москві (важить 50000 кг, має 7 м висоти і 6 м в діаметрі).

Ми повинні молитися і при кожній потребі якщо нам загрожують спокуси; перед кожною важливою справою і тоді, коли хочемо молитися (тобто чуємо потяг до молитви).

Прислів'я говорить: "Як тривога, то до Бога", або "Потреба вчить молитися". Ми повинні молитися при кожній потребі, бо цього жадає Бог, кажучи: "І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш!" (Пс. 50, 15). Коли потрапимо в біду, рятуймося, як потопаючий; складімо руки і усе земне відштовхуймо ногами: тоді не підемо на дно (Вен.). На жаль, дуже часто у скрутні моменти життя шукають люди допомоги лише у людей. Необхідно шукати порятунку в молитві і тоді, коли нам загрожує спокуса. Ісус Христос говорить: "Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу" (Мат. 26, 41). У спокусах треба наслідувати малу дитину, котра, побачивши дикого звіра, біжить до батька і матері (св. Франц Сал.). Саме тому багато Божих храмів відкриті протягом цілого дня, щоб люди при потребі мали де сховатися і шукати порятунку.

Ми також повинні молитися перед кожною важливою справою. "Увесь час благослови Господа Бога. Проси в нього, щоб твої дороги були прості" (Тов. 4, 19). Наслідуймо Христа, котрий молився перед вибором Апостолів (Лук. 6, 12), перед воскресінням Лазаря (Йоан 11, 41), напередодні Своїх страстей (Лук. 22, 41). Апостоли молилися перед вибором Матея (Діян. Ап. 1, 23), Петро — перед воскресінням Тавити (Діян. Ап. 9, 36). Св. Єронім говорить: "Виходячи, ми повинні озброїтися молитвою, повертаючись, також повинні помолитися". Ми повинні, врешті, звертатися до молитви у всі ті хвилини, коли відчуваємо до цього внутрішню потребу і особливий потяг до молитви. Відчувши вплив на нас Св. Духам, ми відразу мусимо йти за подихом Його ласки (Люд. Гр.). Чи ж не використовуємо сприятливу погоду, вирушаючи у подорож? На жаль, люди мають звичку саме у важливі хвилини життя займатися марними тимчасовими розвагами! Доказом цього є забави після прийняття деяких св. Тайн, після похорону, з нагоди церковних урочистостей. Пам'ятаймо, що в такі важливі моменти треба молитися з більшою побож-ністю. Молитва повинна випливати з глибини серця і бути вільною від будь-якої розсіяності та неуважності; така молитва — це дерево зі сильним корінням, що опирається будь-якому вихору (св. Золот.).

Ми повинні молитися в хвилину смерті.

Церква наполягає щоб під час важкої хвороби людина приймала Тайну Покаяння, Євхаристії і Єлеопомазання; також вона вчить, аби людина в момент смертельної небезпеки хоча б зверталася до імені Ісуса. Хто молиться в хвилину смерті, той схожий на солов'я, котрий також починає співати при наближенні смерті. Ми повинні молитися до останньої хвилини.

Де ми повинні молитися

Ми можемо і повинні молитися у будь-якому місці, бо Бог присутній всюди.

Ісус Христос молився не лише в єрусалимському храмі і в синагогах, а також в пустелі, в горах, в світлиці, в Оливнім саду, на хресті. Яків молився в полі, Йона — всередині риби, Йов — на купі гною, Даниїл — в ямі з левами, три юнаки — в палаючій печі, Манассес — у в'язниці, Павло також молився у в'язниці; він був прикутий залізними кайданами, однак потряс основи в'язниці (св. Золот.). З Богом можна говорити лише там, де Він присутній; але Бог присутній всюди (Діян. Ап. 17, 24). Згадує про це Ісус Христос, розмовляючи зі самарянкою (Йоан 4, 23). Можна ходити по ринку, працювати в майстерні, сидіти у в'язниці, але добре молитися. Бог не зважає на місце творення молитви, Він жадає лише побожного серця (св. Золот.).

Найкращим місцем для молитви є Божий дім.

Божий Дім — це дім молитви (Мат. 21, 13). Не один говорить, що необов'язково ходити до церкви, адже цілий світ є Божим храмом. Така точка зору помилкова. Устами Церкви Господь Бог вимагає від нас відвідування Божих домів у неділі і свята, а також і при інших нагодах. Ісус Христос у цьому був для нас прикладом, бо часто ходив до єрусалимського храму. Перші християни спішили у катакомби на спільні молитви, ризикуючи своїм життям. Молитва в церкві має більшу вартість, бо церква є освяченим місцем. У церкві можемо молитися побожніше, бо там ми вільні від щоденних турбот, там все, що нас оточує, настроює на побожність. Молячись у Церкві, здобуваємо швидшого вислуховування наших молитов, бо тут присутній Христос у вигляді хліба. Ісус Христос захищає того, хто молиться в церкві, бо обіцяв: "де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них" (Мат. 18, 20). Зрештою, хто не хоче молитися в церкві, нехай якнайчастіше молиться поза церквою, і незабаром, без сумніву, відчує потребу піти до церкви.

Найкраще молимося на самоті.

Ісус Христос часто молився, усамітнившись у пустелі (Лук. 5, 16), на Оливній горі (Лук. 22, 39). Христос дозволяє молитися і в кімнаті при зачинених дверях. Перебуваючи сам на сам із собою, людина не така розсіяна (Мат. 6, 6) і неуважна і тому молиться побожніше.

Про що ми повинні молитися

Ми повинні просити Бога багато про що, але не стільки про тимчасові речі, скільки про вічні блага.

Чи ти не просив би багато, якщо б якийсь володар сказав тобі: "Проси про що завгодно", а тут говорить тобі те саме Господь Бог (св. Авг.). Ми повинні просити багато, бо маємо справу з безмежно могутнім і багатим Господом (св. Авг.). Ніколи не вдовольняйтеся тим, що отримали, але завжди бажайте чогось нового. Бог дає охочіше, ніж ми беремо. Даючи нам, Господь нічого не втрачає.

Ми повинні просити не стільки про тимчасові речі, скільки про вічні блага (св. Амвр.)

Нерозумний той, хто замість золота вибирає олово, хто нехтує перлами і збирає безвартісні мушлі; нерозумний, хто не бажає корисних і потрібних речей, які міг би отримати (св. Золот.). Проси про славу неба і про такі речі, які допоможуть тобі ту славу осягнути. Хто бажає чогось іншого, не бажає нічого (Св. Авг.).

Передусім ми повинні просити Бога про такі речі, які служать Божій славі і нашому спасінню, і ніколи про такі, що заспокоюють наші земні потяги і уподобання.

Молячись, пам'ятаймо слова Ісуса Христа: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33).

Хто просить Бога про вічні блага, здобуде одночасно і тимчасові. Соломон просив у Бога мудрості, аби міг добре керувати своїм народом; Бог дав йому і мудрість, і щедрі тимчасові блага (І Цар. 3).

Ми ніколи не повинні просити Бога про такі речі, які лише заспокоюють наші земні потяги; таких прохань Бог не вислухає (Як. 4, 3). Багато хто просить у Бога багатства (виграшу в лотерею), слави і шани і т.д. Такі не шукають Божої слави, а лише тимчасових розкошів; вони принижують Бога, бажаючи Пана зробити слугою своїх пристрастей, своєї гордівливості, скупості і розпусти. Хіба ж може Бог їх вислухати? (св. Авг.). Цареві Єровоаму всохла рука через те, що підняв її на пророка; замість молитися про вибачення цього гріха, він став просити про оздоровлення всохлої руки (І Цар. 13, 6). Так само чинить багато людей: вони під час молитви думають лише про потреби тіла, а не про потреби душі. "Ми ніколи не повинні просити в Бога того, чого хочемо ми, але того, чого хоче Бог" (св. Ніль).

Розважання

Суть розважання полягає в тому, що ми розмірковуємо над релігійними правдами, аби спонукати себе на добрі вчинки.

Релігійні правди впливають на нас сильніше тоді, коли пильно над ними розмірковуємо (Люд. Гран.). Роздуми над релігійними правдами нагадують поведінку Мойсея, котрий так довго бив палицею в скелю, доки не з'явилась вода. Розважання завдає нам труднощів лише доти, доки Св. Дух не почне діяти на нас. Людина розважає доти, поки не відчує, що її дух підноситься під впливом подуву Божого Духу. З цього моменту вже не потребує напружувати розум, а лише відкриває серце, аби в нього увійшла ласка і запалила його.

Розважання — чудова молитва, але вона повинна поєднуватися з усною молитвою.

Завдяки розважанням наслідуємо на землі життя Ангелів, котрі на небі повсякчас оглядають Божество і розмірковують над його величчю. Дехто із Святих виклав свої роздуми у письмовій формі. Це св. Августин, св. Тереса, св. Альфонс, Тома з Кемпіс та інші. Уважне читання цих розважань також є молитвою.

Розважання і усна молитва повинні тісно між собою переплітатися. Усна молитва і розважання — це дві ноги, якими йдемо до неба (св. Берн.). Розважання — це підготовка до молитви. Якщо ми не розважаємо перед молитвою, то наша молитва не буде досконалою, тому що ми відмовимо її без належної побожності, або просто знехтуємо нею (св. Бонав.).

Завдяки розважанню здобуваємо діючі ласки і швидко досягаємо досконалості.

Вогонь освітлює і зігріває всіх, хто до нього наближається. Подібно і розважання над релігійними правдами просвітлює наш розум (людина краще пізнає марність земних речей, волю Бога, мету в житті, суворість Божого суду і т. д.) та збуджує серце до творення добра. "Розважання — це піч, в якій запалюється вогонь Божої любові" (св. Альф.). Розмірковування — це ворота, через які входить у людину Божа ласка (св. Тер.). Душа, котра постійно розважає, подібна до добре доглянутої ріллі, яка приносить стократні плоди (св. Альф.). Чим є сон для тіла, тим є розважання для душі; вони вливають в душу нові сили.

Однак, хто не розмірковує над релігійними правдами, той не відчує на собі тієї сили, залишаючись сліпим і відданим світові. Тому так багато зла на світі, бо мало хто розмірковує над релігійними правдами (Єр. 12, 11). Світ щоденно наповнюється гріхами, а пекло осудженими, тому що люди не хочуть розважати (св. Альф.). Для розважань треба вибирати такі теми, які нас найбільше хвилюють і найбільше на нас впливають; такі розважання треба част повторювати.

Завдяки розважанням досягаємо досконалості. Щоденні розважання проганяють байдужість (св. Амвр.). Саме розважання стало причиною навернення св. Ігнатія Лойоли і багатьох інших Святих. "Внутрішня молитва або розважання і смертний гріх не мають між собою нічого спільного" (св. Тер.). Усі Святі стали Святими завдяки розважанням (св. Альф.).

"ОТЧЕ НАШ"

Молитва "Отче наш" називається також "Господньою Молитвою", бо її нас навчив Господь Ісус Христос.

Тільки Бог міг нас навчити молитви до Нього (Терт.). Молитва "Отче наш" містить в собі деякі ознаки, які доводять, що творцем цієї молитви є Бог. "Немає кращої і святішої молитви, ніж "Отче наш" (Тома з К.). Ця молитва відповідає кожному, — чи іновірцеві, чи євреєві, чи освіченому, чи неосвіченому.

Молитва "Отче наш" — найдовершеніша молитва; від усіх інших молитов вона відрізняється силою слова, простотою і насиченістю думки.

Серед всіх молитов ця молитва володіє найбільшою силою, бо в ній молимося не лише в ім'я Ісуса Христа, але, що найважливіше, власними словами спасителя (св. Кипр.). Саме її в першу чергу стосуються слова Ісуса Христа: "Чого би тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім'я" (Йоан 16, 23). Бог охоче вислуховує цю молитву, бо чує в ній Свої власні слова. Завдяки цій особливій силі св. Отці називають її "могутнім дзвоном тривоги, котрий скликає небесні сили для захисту проти наших ворогів" І "ключем до воріт раю".

Молитва "Отче наш" — це суто особиста молитва. Відмовляючи "Отче наш", ми молимося не лише устами, але й серцем; хто гаряче просить, не потребує багато слів. Згадаймо молитву Спасителя на Оливній горі. "Молитва "Отче наш" не багата на слова, але багата змістом" (Терт.). Дитина промовляє ці слова з побожністю, мудрець задумується над ними, але не може осягнути їх глибини (Штольберг). У цій молитві просимо про все, що необхідне для нашої душі і тіла, а саме про земні і небесні блага. "Все, про що лише взагалі можемо просити, міститься в молитві "Отче наш" (св. Кипр.). "Отче наш" містить у собі наче короткий виклад св. Євангелія" (Терт.). Тому можна порівняти "Отче наш" з дорогоцінним каменем, який має велику вартість, хоча сам по собі є маленьким. Наші прохання до Бога у цій молитві викладені у певному порядку.

"Отче наш" складається зі вступу, семи прохань і слова "Амінь".

Прообразом Господньої молитви і її наслідків було семикратне обнесення Кивота Завіта довкола міста Єрихону і знищення будівель того міста.

Вступ вводить нас у потрібний для молитви настрій, підносить наш дух до Бога і пробуджує в нас довір'я до Нього.

Слово "Отче" пробуджує в нас довір'я до Бога; слова "що єси на небесах" підносять наш дух до неба. Вже промовляючи перші слова молитви, ми пробуджуємо в собі віру, надію і любов (К. Гуго).

Бога називаємо "Отцем", бо створив нас (Второзак. 32, 6), бо Син Божий завдяки Утіленню став нашим братом (Єф. 1, 5), і тому, що при хрещенні входить до наших сердець Святий Дух, який робить нас Божими дітьми (Рим. 8, 15).

Не мусимо довго думати, як звернутися до Бога. Говоримо лише "Отче", і це довірливе звертання для Бога найприємніше. Жоден смертний не наважився б назвати всемогутнього володаря "Отцем", якби не дозволив цього Його єдинородний Син (Люд. Гран.). Бог не потребує, щоб ми називали Його "Творцем", "Господом", "Величністю", бо ці назви містять у собі деяку суворість і офіційність, і, отже, викликають деякий острах (св. Франц Сал.). Бог не хоче, щоб ми боялися Його, Він прагне, щоб ми Його любили. Бог просить називати Його "Отцем", бо це ім'я сповнене любові і викликає любов (св. Авг.). Бог більше радіє, коли називаємо Його Отцем, ніж коли Господом, тому що любов благородніша від страху (св. Григ. В.). Як дитина називає отцем того, кому завдячує життям, так і ми називаємо нашим Отцем того, хто нас створив.

Додаємо слово "наш", бо молимося і за себе, і за інших, адже усі ми брати у Христі.

У Господній молитві один молиться за всіх, а всі — за одного (св. Амвр.). Саме тому "Отче наш" є загальною молитвою християн (св. Кипр.).

Молитися за себе примушує людину потреба; за інших примушує нас молитися любов до ближнього (св. Золот.). Христос сам говорить, що ми всі є братами (Мат. 23, 8), часто також називає Своїми братами Апостолів (Мат. 28,10). Апостоли також називають вірних братами (Рим. 1,13; 12,1). Справедливо зовуться братами ті, котрі мають одного Отця на небі (Терт.). Слово "Отець" спонукає нас любити Бога, слово "наш" — любити ближнього.

Промовляємо "що єси на небесах", бо, хоча Бог є всюди присутній, однак оглядати Його можна лише на небі.

Ці слова промовляємо тому, щоб відрізнити правдивого Бога, котрий мешкає на небі, від іновірських божків, які, на думку іновірців, знаходяться в образах і статуях.

Перші прохання стосуються прославлення Бога.

Перше прохання означає: "Боже, дай, аби ми Твою велич щораз краще пізнавали і шанували".

Божа слава — це мета усього створеного, і отже, остання мета окремих істот. У першому проханні міститься і такий зміст: "Допомагай поширенню правдивої релігії. Отже, вишли ревних мужів, котрі б сприяли розвиткові св. релігії, тобто Папу, єпископів і священиків, старанних проповідників і місіонерів, а також досвідчених редакторів, письменників, врешті, розумних володарів і послів. Одночасно підтримуй їх Своєю ласкою і допомогою!"

Наступними словами просимо про такі милості: про вічне спасіння, про Божу ласку для виконання Божої волі і про ті речі, які нам необхідні для підтримки життя.

Друге прохання означає: "Дай нам після смерті вічне спасіння".

Це прохання тісно пов'язане з першим; їх можна об'єднати однією думкою: "Тебе можна найдосконаліше пізнати і шанувати в небі". А з цього випливає друге прохання: "Отже, дай нам вічне щастя в небі".

Слова "Царство Боже" можуть означати, крім Царства Божого над нами (Царство небесне, спасіння), також Царство Боже довкола нас (католицьку Церкву) і Царство Боже в нас (освячуючу ласку). Отже, друге прохання може означати: "Пропагуй католицьку Церкву". Це прохання тісно пов'язане з попереднім, бо найбільшу славу знаходить Господь Бог на землі в Своїй св. Церкві.

Третє значення таке: "дай нам освячуючу ласку" (що одночасно зв'язане з першим проханням), бо найбільше прославляємо Бога праведним життям.

Третє прохання означає: "Дай нам Свою ласку, аби ми виконували Твою волю так само докладно, як Ангели на небі". Це прохання зв'язане з попереднім таким чином: "Щоб увійти до небесного Царства, ми повинні виконувати Твою волю. Отже, дай нам ласку, щоб ми завжди чинили згідно з Твоєю волею". Воно означає також: "Дай, аби завжди здійснювалася Твоя воля, тобто, щоб небесне життя запанувало на землі, усуваючи при цьому будь-яку нужду і несправедливість".

Четверте прохання означає: "Дай нам всього, що необхідне для підтримки нашого життя, отже, здоров'я, поживу, одяг, житло, гроші і т. д.".

Четверте прохання пов'язане з третім таким чином: "Не зможемо виконати Твоєї волі і здобути спасіння, якщо не будемо жити. Тому просимо у Тебе всього, що необхідне нам для підтримки життя". Зважмо, що в молитві говориться лише про "хліб", бо хліб є найнеобхіднішим і найпотрібнішим продуктом харчування; тому прохання про хліб містить у собі також прохання про інші продукти харчування і про все необхідне для підтримки життя. Бог пророкував Адамові, виганяючи його з раю: "В поті чола твого будеш їсти хліб", тобто важкою працею будеш здобувати для себе засоби для утримання життя. Саме тому Ісус Христос також вчив нас просити про "хліб", і до того ж про хліб "насущний" (щоденний), аби ми вдовольнялися найпотрібнішим, а не жадали зайвих речей; тому й св. Павло говорить: "Маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені" (І Тим. 6, 8). Промовляючи "Хліб наш насущний дай нам", ми повинні пам'ятати, що мусимо також дбати і про хліб для ближнього, тобто, допомагати потребуючим. Слово "наш" також має певне значення, а саме: ми повинні бажати лише хліба, чесно заробленого нашими руками. Четверте прохання можна також розуміти і таким чином: "Дай, о Боже, щоб старанний робітник отримав заслужену винагороду".

Однак людина не може задовільнитися лише поживою для тіла, бо вона має також душу, подібну до Бога, котра теж потребує поживи. Отже, це прохання має і таке значення: "Дай нам також хліба для душі, тобто слово Боже (пізнання і розуміння Євангелія), і св. Тайну Євхаристії".

У наступних трьох благаннях просимо Бога, щоб Він відвернув від нас такі лиха, як гріх, спокусу і ті речі, які є шкідливими для нашого життя.

П'яте прохання означає: "Прости нам наші довги (провини), як і ми прощаємо їх тим, хто нас образив".

Це прохання знову ж таки тісно пов'язане з попереднім. Коли просимо до Нього, про хліб, то пригадуємо собі Того, хто його дає, і відразу відчуваємо сором за невдячність, яку виявляємо здійснивши гріх. Звідси й прохання про відпущення скоєних гріхів.

Зважмо, що цим проханням одночасно засуджуємо самі себе. Ми просимо Бога: "Прости нам за довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим". Отже, ми повинні завжди прощати нашим ближнім заподіяне нам зло!

Шосте прохання означає: "Відвертай від нас такі спокуси, від яких ми б загинули". Одна людина з Божою допомогою може побороти спокусу, а інша не зможе протидіяти їй. Цим благанням, отже, не просимо про звільнення нас від будь-якої спокуси, бо без спокуси (поборення спокус) тяжко досягти спасіння. Шосте прохання тісно пов'язане з п'ятим. Коли просимо про відпущення гріхів, то одночасно просимо про усунення всього, що спонукає нас до гріха. Отже, шосте прохання не означає: "Відверни від нас будь-яку спокусу", бо коли б ми так молилися, то це прохання означало б: "Не давай мені можливості боротися й перемогти. Відрікаюся від винагороди за боротьбу і перемогу, тобто, вічного спасіння". Воно повинно означати лише: "Дай нам відвагу і мужність, щоб ми не згрішили і не були переможені спокусою".

Сьоме прохання означає: "Відверни від нас усе шкідливе для нашого життя; неврожай, голод, хвороби, землетруси, повені, війни і будь-які інші тимчасові нещастя".

Зло, згадане в останніх трьох проханнях — це протилежність тих благ, які ми попередньо назвали.

Протилежністю (антиподом) вічного спасіння є гріх, який назавжди робить нас нещасливими.

Антиподом Божої ласки є спокуса, бо ласка просвітлює розум і зміцнює волю, а спокуса, навпаки, затемнює розум і послаблює волю.

Речам, які необхідні для підтримки життя, протиставлені речі, які шкодять нашому життю.

Отже, прохання Господньої молитви можна поділити на три частини. Перша частина стосується Бога, наступні дві — нас самих.

Слово "амінь" — це відповідь, яку Бог дає тому, хто молиться; воно означає тут: "Справді, твоя молитва вислухала".

В інших молитвах слово "амінь" означає тільки: "Нехай так буде", або: "Дуже просимо, щоб наше благання було вислухане".

Ісус Христос часто вживав слово "амінь", як підтвердження правдивості того, що Він проголошував. В устах Христа це слово означало звичайно: "Так","справді". "Отче наш" Церква віддавна використовує під час Служби Божої і майже під час усіх багатолюдних молінь.

"БОГОРОДИЦЕ ДІВО"

Християни-католики завжди разом з Господньою молитвою відмовляли молитву "Богородице Діво".

В усі часи вірні мали звичай вшановувати Царицю неба. Вони вслід за Архангелом Гавриїлом вітали її його словами. Отже, через те, що в молитву входять слова Архангела Гавриїла, якими він привітав Діву Марію, ця молитва називається також Ангельським привітом.

Ангельський привіт складається з трьох частин: з привіту Архангела Гавриїла, привіту св. Єлизавети і зі слів Церкви.

Архангел Гавриїл привітав Пречисту Діву Марію словами: "Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками" (Лук. 1, 28). Св. Єлизавета привітала Пречисту Діву Марію словами Архангела: "Благословенна ти між жінками", додаючи: "І благословен плід лона твого" (Лук. 1, 42). Церква додала до молитви початок: "Богородице Діво", всередині слово "Маріє", і кінцівку "бо ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душі наших".

Перша і друга частина є молитвою славославною, третя частина — молитвою-проханням.

Цією молитвою вшановуємо Діву Марію за те, що її Дитя є Сином Божим.

Молитва "Богородице Діво" допомагає нам у доланні спокус.

Яке ж значення слів, з яких складається молитва?

Слова: "Богородице Діво, радуйся..." — це вступ, яким виражаємо нашу велику пошану до Марії.

Марія є Матір'ю Найвищого Царя, Царицею всіх Ангелів і Святих. Отже, їй належить найвища пошана. "Усе живе у небі і на землі зобов'язане вшановувати Тебе, бо Ти є престолом Божого Маєстату" (св. Григ. Наз.).

Слова "обрадованная" або "благодатна" означають "повна ласки (благодаті)".

Господь Бог обдарував Марію повнотою ласк (інші Святі одержали лише частину Божої ласки). Обдарована Господньою ласкою, Марія стала найближчою Богові. Марія є морем ласк (св. Альб. В.).

Ангел говорить до Марії: "Ти бо знайшла ласку в Бога" (Лук. 1, ЗО). Знайти можна загублену річ. Але ж Марія не згубила жодної ласки, що ж вона знайшла? Вона знайшла ту ласку, яку втратили люди (св. Берн.). Саме тому усі, хто через свої гріхи втратив Божу ласку, повинні звертатися до Пресвятої Діви, щоб з її рук знову цю ласку отримати (св. Альф.).

Зміст слів "Господь з Тобою" такий: "Твоя душа і тіло якнайтісніше поєднані з Богом".

"О Маріє, Бог посвятив Тебе на Своє помешкання, бо Христос, Богочоловік, спочивав у Тобі" (св. Андр. Кр.). Господь з Тобою, о Маріє, бо Він є в Твоїм серці і в Твоїм тілі, бо наповнює Твою душу І Твоє тіло (св. Авг.).

Значення слів "Благословенна Ти між жінками і благословенний плід лона Твого, бо Ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших" наступне: "Ти найщасливіша серед жінок, бо безконечно щасливим є Твоє Дитя, Ісус".

Вшановуємо Марію за те, що породила Божого Сина. Марія — це дерево життя в раї, а Христос — плід на цьому дереві (св. Берн.). Марія є благословенною, тому що її Божественний Син, Творець і Джерело всякого благословення, наповнив її благословенням. Марія — та, котра спричинилася до спасения усього людського роду.

Богослужения є щоденні і принагідні.

Щоденні Богослужения відправляються у певному порядку, який називається церковним правилом.

До церковного правила належать наступні Богослужения: вечірня, повечір'я, полунощниця, утреня і перший час, третій час і шостий час, дев'ятий час і обітниця.

Ці сім Богослужень встановила Церква згідно з кількістю дарів Св. Духа, який спів діє своєю ласкою під час відправи цих Богослужень.

Кожне з цих Богослужень має своє призначення.

Під час вечірні висловлюємо Господу Богу подяку за день, що минув, і просимо, щоб дозволив нам перебути ніч спокійно і безгрішно.

Під час повечір'я дякуємо Господу Богу, що настала ніч, яка дає нам змогу відпочити після напруженого трудового дня, і просимо Божої опіки на ніч.

Під час відправи полунощниці згадується другий прихід Ісуса Христа. Вона нагадує нам, що ми повинні щохвилини бути готовими до смерті, бо не знаємо ні дня, ні години, коли прийде Син Чоловічий. Перші християни це Богослужения відправляли опівночі, звідси І його назва.

Під час утрені дякуємо Богові за перебуту ніч, за те, що дозволив нам побачити світло дня; а також прославляємо Його за те, що дав нам пізнати світло правди.

У часах славимо Ісуса Христа і дякуємо Йому за усі ласки, які заслужив для нас своїми муками і смертю на хресті.

Перший час вказує на час, коли єврейська рада вдруге винесла смертний вирок Ісусові Христові.

Третій час — символізує момент, коли Ісус Христос був розп'ятий на Хресті.

Дев'ятий час символізує годину, коли Ісус Христос помер.

Обідниця деякими молитвами і піснями нагадує Службу Божу.

Принагідними Богослужениями є акафісти, параклизи, процесії, похоронні парастаси, а також паломництва, виставлення Найсвятіших Тайн, місії.

Акафіст (під час його відправи усі стоять) — це збір церковних пісень (13 кондаків і 12 ікосів), які возвеличують або Ісуса Христа, або Пречисту Діву чи Святих, або приурочені до якоїсь святої події. Кожний кондак закінчується піснею "Алілуя", а кожний ікос похвальними словами на честь Ісуса Христа, Пречистої Діви, Святих або певної святої події.

Параклиз — це тривала молитва до Пречистої Діви, якою славимо Богоматір і в якій просимо Пресвяту Марію заступитися за нас перед Богом.

Процесія

Процесія — це урочистий похід, під час якого усі учасники спільно моляться.

Спільна молитва має велику силу. Молитва, виголошена багатьма людьми одночасно, спонукає Бога швидше вислухати їх прохання.

Пов'язані з процесіями обряди нагадують нам, що ми тут, на землі, є лише мандрівниками, і кінцева мета нашої мандрівки — небесна Вітчизна.

Назва процесії походить від слова procedere — виходити, рухатися вперед. Під час процесії вірні виходять із церкви, обходять її і знову до неї повертаються. Символічне значення цього таке: якщо ми хочемо бути членами торжествуючої Церкви, то мусимо бути членами Церкви на землі.

На чолі походу несуть хрест, тому що ми завжди молимося в ім'я Христа, а також тому, що ніхто із живущих не є вільним від хрестів і страждань.

За хрестом несуть хоругви, які повинні нагадати нам, що наше життя — це боротьба, і усі ми є воїнами Розп'ятого. Голос дзвонів закликає нас до гарячої молитви. Доцільно, щоб люди в процесії ішли парами, що символізує подвійну заповідь любові. Попереду повинні йти діти (хлопці, а за ними дівчата), бо діти наймиліші Господу Богу завдяки своїй невинності. За ними повинна йти молодь (юнаки і дівчата), священик з півчими, дорослі чоловіки та жінки. Священик іде посередині походу тому, що він повинен завжди бути готовим допомогти будь-якому.

Процесія виходить під голе небо, де люди повністю залежать від своєї долі. Учасники процесії повинні безперервно молитися і співати (у житті ми теж повинні часто молитися). Відмовляються ті молитви, які відповідають меті процесії. Ті, що беруть участь у процесії, повинні іти з непокритими головами, лише духовенство покриває голову згідно з обрядом. Але якщо під час процесії несуть Найсвятіші Тайни, то з непокритими головами йдуть усі.

Наша Церква практикує такі процесії: процесія на Богоявления (у день Богоявления — Йордану — відбувається Йорданське водосвяття на ріці, в ставі або біля криниці, куди всі вірні разом з священиком ідуть процесійним походом); процесія у Велику п'ятницю (під час якої довкола церкви обносять плащеницю перед тим, як покласти її на гріб Ісуса Христа; ця процесія символізує похорон нашого Спасителя); воскресна процесія на Великдень (нею ми визнаємо нашу віру у воскресіння Ісуса Христа і в наше майбутнє воскресіння); процесія Божого Тіла (під час неї Пресвяту Євхаристію несуть до чотирьох престолів, поставлених під голим небом, — таким чином ми прилюдно визнаємо нашу віру у присутність Ісуса Христа в Пресвятій Євхаристії).

Свято Божого Тіла відзначається у другу неділю після Зелених Свят на згадку про те, що незабаром після зіслання св. Духа Апостоли почали розділювати між вірними Тіло Господнє. Символічне значення цього свята таке: Христос справді вознісся на небо, але, незважаючи на це, ми не повинні сумувати, тому що Він завжди присутній між нами в Тайні Євхаристії.

У Західній Церкві це свято відзначається вже 700 років. Започаткував його єпископ з Літтіх внаслідок об'явлення Божого, яке мала блаж. Юліанна, монахиня з Літтіх (1250 p.).

У 1264 р. папа Урбан IV зобов'язав усю Церкву святкувати цей день. Процесію Божого Тіла запроваджено за часів папи Івана XXII (1317 р.). У нас це свято відзначається з 1720 р. (після Замостського Собору).

Процесія у нас відбувається наступним чином: священик у дароносиці несе Пресвяту Євхаристію, над ним тримають балдахін; перед священиком ідуть малі діти і посипають дорогу квітами. Престоли, на яких виставляється Пресвята Євхаристія, святково прибрані, а вірні ідуть з непокритими головами. Усім цим ми виражаємо велику пошану до Пресвятої Євхаристії.

Чотири престоли, на яких виставляється Пресвята Євхаристія, символізують те, що до Господньої Трапези запрошені народи усіх чотирьох сторін світу. Біля кожного престолу читається одне з чотирьох Євангелій про встановлення Пресвятої Тайни Євхаристії. Використовуючи під час процесії балдахін, який тримають над священиком, що несе Пресвяту Євхаристію, ми віддаємо Богові, скритому під виглядом хліба, царські почесті.

Існують також інші процесії: на цвинтар (на Великдень або на Зелені свята), в поле, у день 1 серпня (згадка про Хрещення Русі) і т.п.

Іноді за наказом єпископа або Папи влаштовуються надзвичайні процесії — під час святкування ювілеїв або у скрутний для Церкви час. Процесією є й урочистість з нагоди приїзду високопоставленої духовної особи чи похорон.

Головним під час процесії є молитва. Хто хоче взяти участь у процесії не з наміром молитися, а лише з цікавості або для того, щоб порозмовляти із знайомими, хай краще залишиться вдома. Така участь у процесії не буде для нього корисною.

Церковний похорон

Церковний похорон — це благословення тіла померлого християнина-католика, поєднане з процесією.

Поховати померлого — одна із справ милосердя. Християни шанують тіла померлих, тому що вірять, що вони колись воскреснуть. Саме тому Церква запровадила урочистий обряд поховання.

Під час похоронної процесії попереду несуть хрест (бо ми молимося в ім'я розп'ятого Спасителя), дзвонять у дзвони, співають псалми і жалібні пісні. Ідучи на цвинтар, як і під час будь-якої іншої процесії, весь час треба молитися, як і під час будь-якої іншої процесії, а не розмовляти.

За допомогою обрядів, пов'язаних з християнським похороном, ми виражаємо прохання, щоб Господь Бог був милосердним до душі померлого.

Коли священик благословляє тіло померлого, вірні тримають запалені свічки. Цим виражаємо прохання, щоб Бог дозволив померлому бачити вічне світло (себе самого). Кроплячи свяченою водою домовину, священик виражає просьбу, щоб Бог очистив померлого від гріхів. Запалене кадило символізує наше заступництво. Цим просимо, щоб наші благання, як дим кадила, вознеслися аж до Божого престолу і були там ласкаво прийняті.

З похоронним обрядом поєднується і Служба Божа, а часом священик ще й промовляє до зібраних, щоб спонукати їх до щирої молитви за того, хто перейшов до вічності.

Колись був звичай напередодні похорону, ввечері, заносити тіло померлого до церкви; там протягом ночі молилися біля тіла, а наступного дня вранці священик у присутності тіла померлого відправляв Службу Божу.

Там, де не можна відправити Служби Божої в присутності тіла померлого, відправляється її пізніше, але тоді посередині церкви ставиться т. з. катафалок.

Померлих невинних дітей до 7 років священик ховає у світлих ризах.

Квіти і вінки під час похорону символізують, по-перше, швидкоплинність земного життя; по-друге, безсмертність душі і любов, що триває і після смерті.

У Св. Письмі говориться: "Чоловік бо — дні його, немов билина: квітне, мов квітка в полі" (Пс. 103, 15).

Свіжі квіти і вінки на домовині означають також те, що душа живе, хоч тіло померло.

Посаджені на гробі квіти символізують любов тих, кого залишив померлий.

Урочистість християнського похорону викликана також і тим, що Господу Богу дуже приємно, коли люди вшановують тіло того» хто помер у ласці Божій.

Людське тіло слід шанувати І після його смерті. Зрозуміло, що насамперед ми вшановуємо живі тіла, бо вони є помешканням і засобом нашої душі, подібної до Бога. Але ми не повинні забувати і про пошану до людських останків, адже вони за життя були храмом Святого Духа.

Бог вважає похованням померлих справою милосердя і нагороджує за нього.

У деяких країнах практикується спалювання тіл померлих (кремація). Церква не схвалює кремацію, тому що це суперечить і людським, і християнським почуттям.

Усі народи на ранніх етапах своєї історії ховали своїх померлих. Про це свідчать найдревніші людські останки, які знаходимо в землі. Первісні гроби найчастіше були викладеш камінням. Св. Письмо свідчить, що і євреї ховали в землі тіла померлих. Відмова комусь у похороні вважалася у євреїв великою карою (Второзак. 28, 26). Лише під час великих епідемій деякі тіла спалювали (Амосб, 10).

Ховали своїх померлих римляни — гроби були для них святістю (Ціцерон). Зневаження гробу тяжко карали — відрубуванням руки або спаленням. Римляни налили тіла лише тоді» коли боялися, що їх може збезчестити рука ворога (Аліній). Давні єгиптяни і корінні жителі Америки мали звичай бальзамувати тіла (єгипетські мумії).

Спалювання тіл ображає наші християнські почуття.

Для християн смерть є ніби сном. Померлі — це сплячі (І Кор. 15, 18), бо колись воскреснуть. Цвинтар —це місце спочинку. Поняття смерті як сну може нам унаочнити тільки поховання — тіло, опущене в землю, уявляється Апостолові насінням: "Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі" (І Кор. 15, 42-43).

Як християни, поважаємо нашу душу, подібну до Бога, а, звідси, і її засіб, тіло (Ориг.). Зрештою, ми повинні іти за Христом, який не давав наказу спалити Його тіло, — воно було вкладено до гробу, звідки Спаситель воскрес.

Поган дратували гроби, тому що надто часто нагадували про смерть, про кінець земного щастя. Тому вони й палили тіла своїх померлих.

Іноді Церква може відмовити у християнському похороні — неохрещеним, іновірцям або таким католикам, які очевидно умерли в стані явного тяжкого гріха.

До нехрещених відносяться також неохрещені діти. Над неохрещеними Церква не має жодної влади.

Іновірцям (протестантам, схизматикам і т.п.) Церква відмовляє у похороні, керуючись засадою: "З ким ми не були у спільноті за життя, з тим не можемо мати нічого спільного і по його смерті" (папа Інок. III).

На католицьких цвинтарах ховають іновірців, але на неосвяченому місці.

Відмовляє у християнському похороні Церква і католикам, якщо вони при повному розумі здійснили самогубство або коли загинули під час поєдинку; позбавляються права на похорон і ті, хто відрікся від прийняття св. Тайн або протягом довгих років не приймав св. Тайн у Великодній час. Така відмова грішним католикам не є присудом осудження, але лише виявом відрази до того чи іншого гріха і засобом відлякування інших від подібного гріха.

Одним з видів похоронного Богослужения є парастас.

Парастас — це Богослужения за померлих, яке відправляється або у присутності тіла померлого, або після Служби Божої у церкві чи над гробом. Під час парастасу відмовляються такі самі молитви і співаються ті ж пісні, що і під час похоронного Богослуження за винятком Апостола, Євангелія і останнього цілування.

Скорочений парастас називається панахидою.

Коли парастас або панахида відправляються у церкві, то священик з кадильницею стає перед тетраподом, на якому вірні з родини померлого кладуть або коливо (зварену пшеницю з медом, яка є символом воскресіння) або хліб, цукор і вино. Ці жертви символізують палке бажання родини померлого, щоб йому щасливо жилось у іншому житті.

Паломництво

Паломництво (богомілля, проща) — це подорож до святого місця, яке відзначилося тим, що там не раз Бог допомагав вірним чудесним способом.

Паломництва були одним із єврейських звичаїв. На Великдень, Зелені свята і свято Кучок усі євреї-мужчини повинні були відбути паломництво до єрусалимської святині. Таке паломництво відбув і дванадцятирічний Ісус (Лук. 2, 41).

Найважливішими паломництвами є паломництва до святої Землі, до гробів святих Апостолів і до чудесних місць Матері Божої.

Найважливішими відпустовими місцями святої Землі є: місце розп'яття і гробу на горі Голгофті в Єрусалимі, місце смертної тривоги і вознесіння на Оливній горі, місце народження Ісуса Христа у Вифлеємі і місце Благовіщення у Назареті.

На горі Голгофті (Кальварії) височить церква св. Гробу, яка під одним дахом прихистила три церкви: церкву Розп'яття, церкву Воскресіння і церкву Воздвижения Чесного Хреста.

Найважливішими паломництвами до гробів святих Апостолів є паломництво до гробів верховних Апостолів Петра і Павла в Римі, паломництво до гробу св. Апостола Якова в Компостеллі (Іспанія).

Найважливішими чудесними місцями Матері Божої є у Франції — Лурд, в Італії — Лорето, у Сірії — Марія Цель, у Швейцарії Айнзідельн, у Баварії — Альт Ітінг, над Рейном — Кевелер; у нас — Зарваниця, Гошів, Пацлав, Крехів, Львів і Сокаль.

Зарваниця знаходиться на Поділлі над рікою Стрипою. У зарваницькій церкві є дві чудотворні ікони: Розп'ятого Спасителя і Матері Божої. Ікона Розп'ятого Спасителя датована 1740 р. У 1742 р. тодішній митрополит Атаназій Шептицький коронував її срібною короною. Ікона Матері Божої походить з XII ст.

Гошів лежить над рікою Свічою недалеко Болехова. На високій скелі, яку називають "Ясною Горою", стоїть церква, в якій є чудотворна ікона Матері Божої, датована п. п. XVIII ст.

У церкві невеликого села Пацлав біля Добромиля знаходиться чудотворна ікона, яка походить з 1409.

У монастирській церкві Крехова, який лежить недалеко Жовкви, є аж три чудотворні ікони: ікона Пречистої Діви, яку принесли до Крехова львівські міщани; ще одна ікона Матері Божої, перенесена з монастиря у Верхрасі та ікона св. отця Миколая.

Львів славиться чудотворною іконою Матері Божої Теребовлянської, яка знаходиться у кафедральному соборі св. Юра. Ця ікона походить із старовинного Василіянського монастиря у Теребовлі. У 1673 ро. на це містечко напали турки, але мешканці його, віддавшись під опіку чудотворної ікони Матері Божої, розбили ворога. До Львова її було привезено у 1674 р.

Католики відвідують відпустові місця, щоб просити Бога про допомогу у життєвій скруті або щоб виконати складену обітницю.

Паломництва спонукають багатьох вірних до зміни способу життя.

Подорожуючи, людина забуває про свої клопоти і молиться побожніше. У відпустовому місці грішник сповідається щиріше, тут на нього сильніше діє Св. Дух.

Паломництво є також покаянною справою, бо воно вимагає і певних зусиль, і видатків. Паломництво — це прилюдне визнання віри.

Виставлення Найсвятіших Тайн

Господнє Тіло, поміщене у монстранцію, виставляється на престолі (переважно на кивоті) для загального поклоніння.

Наприкінці виставлення священик уділяє благословення Найсвятішими Тайнами.

Найсвятіші Тайни виставляються при таких нагодах: у Велику П'ятницю і Велику Суботу (на гробі Господнім), на Великдень (під час вечірні), у Храмове свято (під час Літургії) і під час суплікації.

Місії і реколекції

Місіями називаються проповіді та інші побожні вправляння, які практикуються для того, щоб оживити й піднести християнський дух тієї чи іншої громади.

Св. місії організовують монахи або священики.

Вплив місій надзвичайно благотворний. Часті, майже без перерви виголошувані проповіді діють на свідомість людей сильніше, ніж проповіді у церкві. Місійні проповідники — це переважно люди, які ведуть побожний спосіб життя, Св. Дух говорить їх устами; їх слова зворушують найбільш закаменілі серця. Під час місії щедріше спливають на людей ласки неба. Місії оживляють віру у парохії, навертають вірних на дорогу чесноти (Пій IX, 17, 3, 1856). Папи наділили місії багатьма відпустами.

Подібно впливають на людей і реколекції.

Суть реколекцій (духовних вправ) полягає в тому, що в деяких місцях, напр., у монастирях, священики для певних верств суспільства (священиків, учителів, батьків, матерів) виголошують певну науку протягом кількох днів і разом з ними відправляють відповідні побожні вправи. Реколекції закінчуються вділенням св. Тайн.

Реколекції, під час яких людина з більшою ревністю працює над добром своєї душі, зміцнюють віру.

Католицькі з'їзди

Зміцнюють віру і католицькі з'їзди.

Католицький з'їзд — це з'їзд католиків якогось краю або держави, під час якого вони обговорюють важливі питання, ухвалюють рішення, які відповідають духові часу і мають на меті добро Церкви.

Ініціатива проведення католицьких з'їздів належить Німеччині. На початку минулого століття у цій державі розгорнулась завзята боротьба з католицькою Церквою. Держава взяла на себе право керувати Церквою, відібрала її маєтки, церкви віддала протестантам; не дозволяла видавати часописи і т. п. Коли ж було прийнято закон про мішані шлюби, архієпископ Климентій Август з Колонії виступив проти нього, за що був кинутий у фортецю Манден. Це пробудило зі сну байдужості католицьку частину населення Німеччини. Почали виникати товариства, метою яких було вибороти церковну свободу. У 1848 р. у Вірцбурзі зібралися єпископи Німеччини (їх було 20) і зажадали від держави повернення Церкві усіх прав. Вимоги єпископів підтримав І з'їзд католиків, який відбувся цього ж року у Могунції.

Католицькі з'їзди поділяються на генеральні або провінційні (в залежності від того, католики усієї держави чи лише одного краю беруть у них участь).

Католицькі з'їзди не беруть участі у керівництві Церквою, вони лише намагаються допомагати пастирям Церкви.

Керувати Церквою можуть лише єпископи.

Релігійні товариства

Про спасіння людських душ дбають також релігійні товариства. У єдності сила. Саме тому свого часу виникали монаші чини. Релігійні товариства продовжують те, що започаткували монаші чини.

Релігійні товариства — це добровільні спілки вірних, метою яких є спасіння власної душі або душ ближніх.

Релігійні товариства поділяються на товариства молитви (братства) і на християнські (католицькі) товариства допомоги.

Члени братства працюють над власним удосконаленням, а товариства допомоги дбають про добро ближніх.

Жодне релігійне товариство не може займатися політикою.

Релігійні товариства у справах релігії підпорядковуються єпископові, у інших справах діють згідно з державними законами про товариства.

Релігійними товариствами розпоряджається лише Церква (Лев XIII, 1891).

Засновувати братства може лише єпископ чи настоятель монашого чину; лише єпископ затверджує статут братства, якщо він не затверджений Римом. Єпископ тримає в полі свого зору діяльність братства, може доручати їм збір грошей, може бути присутнім на засіданнях братства і т. п.

З діяльністю релігійних товариств пов'язані численні відпусти.

Братства можна порівняти з ковчегом Ноя, бо люди світу ховаються в них перед потопом спокус і пороків, які заливають світ (св. Альф.). Члени братств знаходять в них безперервну спонуку до побожності. Вони не нехтують молитвою, тому що зобов'язані щодня відмовляти певні молитви; вони частіше приступають до св. Тайн, бо це або записане у статутах братств, або завдяки цьому вони у деякі дні можуть доступити повного відпусту; вони вчаться послуху, тому що повинні постійно дотримуватись послуху щодо свого сповід-ника. Вони не зловживають світськими розвагами, тому що багато часу присвячують релігійним справам, зокрема недільним Богослуженням у церкві; зрештою, вимоги братства зобов'язують їх володіти собою. Члени братства подають вірним гарний приклад для наслідування. Вони також розповсюджують релігійну літературу, роблять щедрі пожертви, часто допомагають душпастирям виконувати їх обов'язки. Члени братств намагаються вести побожний спосіб життя, сумлінно виконувати свої професійні і громадські обов'язки.

Велику користь приносить і діяльність товариств допомоги ближньому.

До найважливіших і найбільш відомих братств належать Братство поширення віри (його мета допомагати молитвами і милостинею місіонерам, які працюють серед поган), Братство Ісусового дитинства (його мета — допомагати місіонарем, які опікуються покиненими поганськими дітьми і виховують їх у християнському дусі); Братство св. Михайла (його мета — допомагати Главі Церкви молитвами і милостинею); Братство Найсвятіших Тайн (його мета — вшанування (адорація) Пресвятої Євхаристії); Братство Серця Ісусового (члени цього братства віддають особливу честь Серцю Ісуса Христа, щоб користати зі щедрих ласк, які обіцяв Спаситель шанувальникам Свого Серця); Братство твердості (його мета — боротьба з пияцтвом).

Найбільш відомими товариствами допомоги є Товариство св. Вінкетія (його мета — допомагати і матеріально, і духовно тим, хто цього потребує); товариство св. Рафаїла (його мета опікуватися емігрантами, які виїжджають до Америки); товариства католицьких видавництв (їх мета — розповсюджувати серед народу розумні книжки по зниженій ціні) і т. п.